1.

Предмет естетики трансформується й ускладнюється в процесі розвитку

культури. На кожному новому її етапі виявляється неповнота сформованих
уявлень про естетичне відношення людини до світу й самої себе. Тому
однозначного та загальновизнаного визначення її предмета не існує, він
залишається відкритим. Недостатньо бачити в цьому тільки негативне, бо
предмет науки – справа всієї її історії. Традиційними вважаються три підходи
у визначенні предмета естетики
1. Естетика – наука про прекрасне, своєрідна «філософія прекрасного».
Останнє при цьому розглядається як метакатегорія естетики, найвища
естетична цінність.
З давніх часів відомі два тлумачення краси, яскраво відображені
давньогрецьким філософом Платоном у діалозі «Гіппій Великий». Одне з них
(з позиції Гіппія) пов’язане з намаганням дати відповідь на питання «Що
прекрасне?» з перерахуванням відповідних об’єктів. Друге (з позиції
Сократа) – ставить проблему інакше: «Що є прекрасне?», намагаючись
з’ясувати сутність краси.
Але естетика вивчає не тільки прекрасне, а й потворне, піднесене, низьке,
трагічне, комічне і т. ін., тобто найрізноманітніші прояви естетичного в житті
та мистецтві, усе багатство естетичного відношення людини до світу.
2. Естетика – наука про мистецтво, його сутність, закони розвитку та роль в
житті людини й суспільства. Правомірність такого підходу аргументується
тим, що естетичне освоєння світу найбільш повно і безпосередньо
виявляється саме в мистецтві. Серед основних понять науки – художнє, яким
визначається все те, що стосується мистецтва, концентрат естетичного.
3. Естетика – наука про естетичне відношення до дійсності, що реалізується
перш за все як емоційно-почуттєвий зв’язок суб’єкта з об’єктом. Цей зв’язок
ґрунтується на незацікавленому інтересі до останнього й супроводжується
відчуттям глибокої духовної насолоди від стосунків з ним. Тому естетичне
відношення «діалогічно»: його суб’єкт ставиться до об’єкту так, якби той теж
був суб’єктом, партнером реального або ілюзорного спілкування.
 2. Естетичний смак є здатністю людини, орієнтуючись на свої симпатії і
антипатії, відрізняти те, що має естетичну цінність, від того, що позбавлене
її, диференційовано сприймати і оцінювати різні естетичні об'єкти,
розрізняти прекрасне і пересічне, трагічне і фарсове, абсурдне, жорстоке,
заумне і т.п. У сучасній естетиці поняття художнього смаку відійшло на
другий план. Стало зрозуміло, що цей смак не є чимось стійким і не
пов'язаний скільки-небудь безпосередньо з природою людини. Теорію
мистецтва, як і естетику, неможливо побудувати, засновуючись на понятті
художнього смаку. Судження смаку, які представлялися загальноприйнятими
в один час, в більш пізній час нерідко виявляються поверхневими, а то і
безглуздими. Художній смак залежить від того середовища, в якій він
формується, і змінюється з її зміною. Різними культурами виробляються
різні, іноді діаметрально протилежні смаки, багато в чому залежать від
еволюції мистецтва в рамках даних культур. У разі сучасного, швидко
мінливого мистецтва проблема отличения хорошого художнього смаку від
поганого смаку або навіть від збоченого смаку представляється майже що
нерозв'язною. До того ж сам художній смак не тільки художників, а й їх
аудиторії змінюється з такою швидкістю, що те, що зовсім недавно
вважалося виразом "сучасного художнього смаку", усього через кілька років
здається вже виразом поганого смаку або навіть нічим.
3.  Естетичний ідеал (від грецького idea - ідея, поняття, первообраз, уявлення)
- художнє уявлення про досконалість, втілене у творі мистецтва,
відображення прекрасного як належного. Естетичний ідеал визначається
суспільними тенденціями. Естетичний ідеал як компонент естетичної
свідомості виступає у якості вищої мети, мотиву естетичної діяльності.
Естетичний ідеал є уявленням про те, яким має бути художній твір для того
щоб відповідати певному етичному ідеалу людини. Він представляє собою
систему певних нормативів, формує художній канон. Специфіка генезису
естетичного ідеалу полягає у тому, що він синтезує багатовимірний
екзистенційний досвід особистості, узагальнюючи його. Прекрасне —
категорія естетики, що характеризує явища з точки зору досконалості,
наявності вищої естетичної цінності. Явища можна вважати прекрасними,
коли вони в своїй конкретно-плотській цінності виступають як суспільно-
людські цінності, що втілюють затвердження людини в світі, свободи
суспільства і людини, що свідчать про розширення меж, сприяють
гармонійному розвитку особи, виникненню і якнайповнішому прояву
людських сил і здібностей.У прекрасному, з одного боку, фіксуються
найбільш загальні реальні властивості предметів і явищ дійсності, а з іншого
— виражається відношення до них людини.
4. Спроби визначити категорію «прекрасне», співвіднести його з більш
вузькими поняттями, зокрема з поняттями «краса», «піднесене», робилися з
перших кроків становлення естетичного знання. Так, ще Платон намагався
пояснити, чим відрізняється вислів «що прекрасне» від «що таке прекрасне».
У діалогах «Тімей», «Філеб» він, спираючись на піфагорійську традицію,
визначав прекрасне як певну математичну пропорцію. Важливе місце в
становленні уявлень про прекрасне посідає концепція Арістотеля. Він
намагався визначити прекрасне як універсальну категорію, що охоплює усі
сфери життя людини. Можна погодитися з думкою М. Ф. Овсянникова, який
вважає, що для естетиків грецької класики мистецтво так само, як і естетична
свідомість в різних її формах, є відтворенням прекрасного буття, що
визначається мірою, порядком, гармонією. Саме ж буття прекрасне
незалежно ні від чого. Воно абсолютно прекрасне.
6. Категорії естетики — найзагальніші поняття естетичної теорії, що
відображають закономірності освоєння світу за законами краси, закріплюючи
його самоцінність у мистецтві. Категорії фіксують особливості естетичного
відношення до дійсності, естетичні якості дійсності, закономірності
доцільної творчо-формуючої діяльності людини. Отже, категорії є синтезом
духовного досвіду, що має якісно визначений зміст і закріплюється в
історично вироблених поняттях: прекрасне, піднесене, трагічне, комічне.
Вони конкретизують і поглиблюють зміст метакатегорїі "естетичне". 
7.Мистецтво дає величезний матеріал для пізнання життя. У тому-то і
полягає основна таємниця художньої творчості, що художник, помічаючи
основні тенденції розвитку життя, втілює їх а такі повнокровні художні
образи, які з величезною емоційною силою діють на кожну людину,
примушуючи його постійно роздумувати про своє місце і призначення в
житті. В процесі спілкування дитяти з явищами мистецтва, накопичується
маса різноманітних, у тому числі і естетичних, вражень. Мистецтво надає
широка і багатобічна дія на людину.Зустріч з явищем мистецтва не робить
людини відразу духовно багатим або естетично розвиненим, але досвід
естетичного переживання пам'ятається довго, і людині завжди хочеться знов
відчути знайомі емоції, випробувані від зустрічі з прекрасним.
8. Сучасна естетична наука розширила арістотелівську модель ввівши такі
функції мистецтва:

 соціальна;
 пізнавальна;
 сугестивна;
 виховна;
 компенсаційна;
 комунікативна;
 передбачення.

9. Художня умовність у її загальноприйнятому значенні втрачається тільки-

но входить у реальний світ буття: в різних ритуальних діях, вираженні свого
ставлення до актуальних подій, у праці, прикрашанні архітектурно-
предметного середовища з релаксаційною чи терапевтичною метою. Це не
можна кваліфікувати як відхід від справжнього призначення мистецтва —
обов'язково бути символом гри й умовності. дистанція між самим реальним
життям, інтересами й переживаннями в ньому щодо художньої умовності
може збільшуватись або зменшуватись залежно від видової специфіки твору,
а також від історичних традицій культури.
10. Термін модернізм (від франц. moderne - сучасний) більшість дослідників
використовує для позначення як періоду культури, так і сукупності новітніх
течій у культурі, що існували з кінця XIX ст. принаймні до 50~60років XX ст.
(хронологічно його розміщують між імпресіонізмом та постмодерном). Уже
на початку XX ст. модернізм почав відтісняти на периферію такі художні
течії і стилі, як символізм, модерн (сецесію), неокласику, і став провідною
течією в художній культурі ряду Європейських країн - Франції, Італії,
Німеччині, Росії). Справжнім розквітом модернізму стали 20-30-ті роки, коли
він поширився за межі Європи, насамперед у США. Форми і прийоми
модернізму до сьогодні характерні для творчості багатьох митців. Одним з
принципів постмодерністської ідеології є відкритість всіх зв'язків,
спілкування усіх з усіма, відчуття себе стільки разів людиною, скільки мов ти
знаєш. Але ж ідеологія — страхіття, це монстр, який неподільно владарює і в
культурі теж. Якщо ж відкинути емоції, то з погляду науковця ідеологія — це
колективно вироблена ціннісно-смислова система, розташована між
людиною і світом. Ця система і визначає відношення людини до світу.
Ідеологія висловлює групові інтереси, тому це є спосіб суспільного
несвідомого самообману. Всі апологети постмодернізму борються з
ідеологією, особливо з марксистською. Один з батьків-засновників
постмодернізму Ролан Варту всіх своїх працях розглянув безліч елементів
ідеології, наголошуючи на її шкідливості.