Постмодернізм

Друга половина ХХ сторіччя характеризується як доба постмодернізму - нового

періоду в розвитку культурно-історичного процесу. Стосовно самого терміна
"постмодернізм", його тлумачення, історії виникнення та відношення до попередньої
модерністської культури досі немає чітких і загальноприйнятних визначень.

Постмодернізм виник як інтелектуальна течія, покликана осмислити не економічні, а

швидше політичні та культурологічні проблеми.

Постмодернізм заявляє про тимчасовість і нетривалість існування будь-яких ідей,

істин, способів пояснення світу, про ілюзорність існування самої людини; він
розвінчує будь-які міфи щодо світобудови і виступає проти будь якого насильства над
людиною, прагне до розмивання кордонів між елітарним та масовим.

Дмитро Затонський вважає, що постмодернізм – тимчасовий стан культури, який

періодично виникав в історії, коли руйнувалась чергова утопія про «створення раю на
землі» і наставав період «тверезого розчарування».

Специфіка постмодерністської естетики пов’язана з неокласичним тлумаченням

класичних традицій. Дистанціюючись від класичної естетики, постмодернізм не
вступає з нею в конфлікт, але прагне залучити її до своєї орбіти на новій
теоретичній основі.

Постмодерністська естетика принципово анти-систематична, адогматична, позбавлена

жорсткості та замкненості концептуальних побудов. Її символ - лабіринт. У теорії
деконструкції відкидається класична, гносеологічна парадигма репрезентації
повноти сенсу, зміщується акцент на проблему відсутності першосмислу.
Концепція нетотожності тексту, що передбачає його деструкцію та
реконструкцію, розібрання та зібрання одночасно, намічає вихід з лінгвоцентризму
в тілесність, яка набуває різноманітних естетичних ракурсів.

Таке зрушення привело до модифікації основних естетичних категорій. Новий

погляд на прекрасне як сплав почуттів концептуального та моральнісного зумовлений
його інтелектуалізацією, що спричинена концепцією екологічної та алегоричної
краси, орієнтацією на красу асонансів та асиметрії, дисгармонічну цілісність другого
порядку як естетичну норму постмодерну, неогедоністичною домінантою, пов’язаною
з ідеями текстового задоволення, тілесності, нової фігуративності в мистецтві.
Інтерес до жахливого, потворного виливається в його поступове "приручення" шляхом
естетизації, що веде до розмивання його характерних ознак та критеріїв. Піднесене
замінюється дивовижним, трагічне - парадоксальним. Центральне місце посідає
комічне в його іронічній іпостасі: іронізм стає смислоутворюючим принципом
мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Інша особливість постмодерністської естетики - онтологічне тлумачення

мистецтва, що відрізняється від класичного відкритістю, спрямованістю на непізнане,
невизначеність. Неокласична онтологія руйнує систему символічних
протилежностей, дистанціюється від бінарних опозицій: реальне - уявне,
оригінальне - вторинне, природне - штучне, зовнішнє - внутрішнє, поверхове -
глибинне, чоловіче - жіноче, індивідуальне - колективне, частина - ціле, Схід - Захід,
об’єкт - суб’єкт.

Суб’єкт як центр системи уявлень та джерело творчості розсіюється, а його

місце посідають невідомі мовні структури.

Відкинувши можливість утопічного перетворення життя за допомогою мистецтва,

представники постмодернізму прийняли буття таким, як воно є і, зробивши
мистецтво гранично відкритим, наповнили його не імітаціями чи деформаціями
життя, а фрагментами реального життєвого процесу.

Саме плюралізм і визначає принципову відмінність постмодернової культури від

попередніх. Плюралістична позиція, що полягає не лише в множинності думок,
точок зору, наукових концепцій, а і в рівноправності їх існування, означає відмову
від пошуку істини та спроб її відображення, що було характерно для культури
модернізму.

На сьогоднішній день існує ряд підходів до сутності постмодерну. Зокрема, М. Н.

Епштейн головним чинником виникнення постмодерністської культури розглядає
безперервне зростання кількості циркулюючої в суспільстві інформації. Людина на
рубежі XX-XXІ сторіччя має сприйняти в десятки тисяч раз більше інформації, ніж це
було 300-400 років тому. Саме це надає постмодерністській культурі травматичного
характеру, бо індивід відчуває себе здебільшого калікою, що нездатна співвідносити
себе з навколишнім середовищем.
Тому постмодернізм - культура швидких і легких дотиків, коли все сприймається як
цитата, умовність, за якою неможливо знайти основу. Свідома орієнтація
на компіляцію та цитування мистецьких творів минулих століть - одна з характерних
рис постмодернізму. З цим пов'язані такі риси, як: зміщення уваги з породження
нового на гру з уже створеним; відмова від уявлення про митця як
творця; скепсис по відношенню до оригінальності твору; стирання відмінностей
між "високою" і "масовою" культурою.