Ситуація постмодерну

Сучасна епоха визначається більшістю дослідників як постмодерна, вона

позначена докорінними змінами в усіх сферах людського життя. Ці зрушення
вимагають переосмислення ідеалів у відповідності до нового розуміння
людини та суспільства. На різних рівнях постмодернізм усвідомлюється як
вичерпаність системи (ліберальних) цінностей. Слід зазначити, що сучасний
культурний стан визначається поняттям «постмодерн», але стан
ментальності, що його усвідомлює – як «постмодернізм».
М. Фуко зазначає, що для формування нового стилю мислення
необхідна і нова мова: «неможливо змусити розмовляти... тисячолітньою
мовою діалектики» новий фундаментальний досвід людства.
В книзі «Стан постмодерну» вперше у загальному вигляді Ліотар виявив
основні риси постмодернізму: на зміну застарілим цінностям приходять нові:
консенсус – дисконсенсус; непереривність процесу – переривання; єдність –
множинність; просторова всезагальність – просторова локальність; дійсність
– можливість; цілісність – фрагментарність; необхідність – випадковість;
центрування – розсіювання; ієрархія – анархія; визначеність –
невизначеність; сутність, заглиблення у суть справи – рух у прошарку слів;
трансцендентне – іманентне; прекрасне – парадоксально піднесене.
Патриція Во вважає: «епоха постмодерну буде четвертою й останньою
фазою західної історії – тією фазою, у якій панує неспокій, ірраціоналізм і
безпорадність. У такому світі свідомість дрейфує, вона не здатна зачепитися
якорем за тверду, всезагальну землю справедливості, істини чи розуму, на
котру опиралися ідеали модернізму, ідеали сучасності».
Італійський письменник і філософ Умберто Еко зазначає: «у
теперішньому постмодерніст відчайдушно намагається порозумітися,
пояснити себе іншому – другу, ворогові, світу, кому завгодно, бо він помре у
той момент, коли нікому буде пояснювати. Але пояснюючи себе іншому, він
намагається це і зробити як інший, а не як він сам» .
 У постмодернізмі змінюється розуміння тексту. В розумінні Ж. Дерріди
він є не лише вербальним повідомленням, письмовим твором.
Постмодерністська теорія тексту вважає текстом будь-яку інформацію, що
набуває мовної або символічної форми, – лінгвістичні і математичні знаки,
покази наукових і технічних приладів, повідомлення комп’ютерних систем,
«тексти» живопису, кінематографу, архітектури, символіку художніх творів
тощо. Зосереджуючись на проблемі тексту, постмодернізм відрізняється від
традиційного аналізу тексту, не проникає в смисл, який він містить в собі та
яким він зумовлений. Його цікавить процес народження тексту, його
«принципова відкритість», адже текст в його інтерпретації наділений
багатосмисловою структурою. Філософ повинен уміти розшифровувати
письмена, йдучи при цьому не від тексту реальності (об'єкта, опису його
властивостей і характеристик), а від читача, його «філософських практик»,
словників, мовних ігор, за допомогою яких сприймається, переживається,
оцінюється «реальність як текст». Такий підхід відкриває можливість для
нескінченних інтерпретацій, пояснень і розумінь.
Сучасна українська дослідниця А. Бойко висвітлює спільність
світоглядних орієнтацій пострадянської людини та постмодерністських
світобачень: відсутність єдиного ціннісного орієнтиру, плюральність та
фрагментарність у відображенні навколишнього світу, контекстність
мислення, приземленість людських прагнень.
Проблема сучасної постмодерністської етики в тому, що сталі цінності
відкидаються, відсутня цілісність. В етиці постмодернізму немає чіткої
системи у вигляді сталих вимог, спостерігається релятивний погляд.
Прихильники етики постмодернізму стосовно моральної оцінки
дотримуються принципу імморалізму. По своїй суті імморалізм близький до
релятивізму, стверджуючи, що кожен має право на власну систему оцінок і за
її критеріями може судити сформовані моральні вимоги.
При всьому сказаному, слід зазначити, що бурхливий прогрес сучасних
інформаційних технологій (розвиток електронних засобів, обробки і
зберігання інформації, зростання впливу електронних засобів масової
інформації, створення потужних комунікативних систем типу мережі
Інтернет та ін.) був обумовлений такими особливостями сучасної культури,
як наукова раціональність, ліберальні цінності, демократичні інститути та ін.
Здавалося б, розвиток технологій повинен був зміцнити ці інститути, але
зараз інформаційні технології породжують також і руйнівні для підстав
європейської культури процеси.
Потужність інформаційних технологій, що використовуються сьогодні
електронними засобами масової інформації, фактично позбавляє людину
можливості самостійно формувати структуру своїх уявлень. І все це замість
вільного обміну інформацією, ідеалами якого надихалися і надихаються до
цих пір творці і учасники мережі Інтернет – найбільш доступної і вільної
інформаційної системи в світі.
Як свідчить Б. І. Пружинін, в тому ж напрямку (до розвалу особистості,
до дезінтеграції суб'єкта пізнання, діяльності, досвіду) йдуть і комп'ютерні
технології. Віртуалізація світу веде до досить хворобливого конфлікту Я
реального та Я віртуального.
Типовий душевний стан сучасної людини – стан безопорного,
екзистенціального вакууму, безглуздості життя. Сучасне суспільне життя
втрачає свій духовний стрижень, а тому в сучасному масовому суспільстві
зростає ступінь відчуженості людини. З творця суспільних відносин людина
перетворюється в масового споживача.
Виходить цікава картина: зовні суспільство надзвичайно інтегровано,
монолітно, але внутрішньо індивідуалістично, неузгоджене. Свідомість
людини відпускається у вільний політ по інформаційному простору, але при
цьому вона не в змозі визначити свої реальні бажання та потреби. В умовах
очікування випадкової інформації свідомість людини відвикає трудитися над
створенням особистості, перестає бути спрямованим на сприйняття
внутрішніх переживань. Головним станом людини стає «неробство душі».
 Звичайно, сучасна культура не може в рівній мірі підтримувати всі
сторони людського життя, в своїх побудовах вона шукає більш надійні
опори, ніж метафізичні конструкції філософської думки. Адже якби сама
сучасна людина дійсно задумалася б над власною природою і мисленням, то
побачила б перед собою лише хиткий і несталий образ, який аж ніяк не вніс
би ясності, а навпаки, породив би страх і відчай.