4.Структура і функції суспільної свідомості.

Буття людини у суспільстві

1.Соціальне та індивідуальне в бутті людини і суспільства. Індивід, індивідуальність, особа,

особистість.

"Як духовна істота, людина, - пише Франкл, - не тільки протистоїть світові (зовнішньому та
внутрішньому), але й займає щодо нього якусь позицію. Те, що може протистояти соціальному,
тілесному й навіть психіч¬ному в людині, ми й називаємо духовним у ній. Духовне за визначенням
і є вільне в людині. Духовна особистість - те в людині, що завжди може заперечити. А це включає
здатність стати над собою, не прийняти себе, відсторонитися від своєї фактичності”

Менталітет - це притаманна певній групі людей деяка система неусвідомлюваних регулятивів

життя й поведінки, яка безпосередньо випливає з відповідної ментальності й у свою чергу,
підтримує цю ментальність. Менталітет - це ме6нтальність з боку її соціально-практичного
втілення. Так само як ментальність є ніщо інше, як менталітет з боку його соціально-історичної й
культурної укоріненості в бутті. Свій вияв менталітет має у звичаях, традиціях, стереотипах
пове¬дінки, стандартних реакціях на якісь значущі події тощо.

Відповідно до типів суб'єкта існують різні типи свідомості: індивідуальна, групова, етнічна,
класова, молодіжна... на¬решті, загальнолюдська свідомість. Якщо припустити існу¬вання
абсолютного суб'єкта, то слід тоді визнати й мож-ливість абсолютної свідомості. Дехто називає її
космічною свідомістю, ще хтось - космічним розумом і таке інше.

Через свого суб'єкта - конкретну людину або людську спільноту - свідомість прилучена до світу.
Свідченням цього є просиченість її смислами. Смисли присутні в свідомості як умови здійснення у
психічних процесах її змісту. Наприклад, низка невдач закріплюється в свідомості певною
смисловою структурою: зусилля не має сенсу ("одначе нічого не вийде"), а пасивність, навпаки,
має сенс ("хоч не доведеться напру¬жуватися"). Й ця смислова структура виступає реальним
гальмом при розгортанні вольових процесів, істотно впливає на вироблення життєвої стратегії. А
те, що відсутність або обмеженість досвіду свободи згубно діє на весь процес науко¬вої творчості,
- це на сьогодні безперечний факт історії науки.

Зрештою, найяскравішим виявом пов'язаності свідомості з буттям є наявність у неї

матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом
людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини.
Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер
осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських
здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю
мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський
вчений Ста¬ніслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в
одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають
можливими завдяки "підключенню" свідомості людини до яко¬гось загальнопланетарного або
навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім
часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції.

Ми живемо у світі комунікацій, у світі спілкування. Й ми є людьми лише тією мірою, якою
залучені до цього світу. Й без свідомості нам тут не обійтися. Вона сполучає в своїх ідеальних
формах значення й смисли речей і подій, і через це здатна поєднувати різні світи - світи різних
епох і народів, світи різних царин діяльності (світ науки, світ торгівлі, світ мистецтва, світ побуту
тощо) та індивідуальні людські світи. Комунікація здійснюється як смисловий зв'язок між дво¬ма
суб'єктами. Це відбувається тоді, коли учасники спіл¬кування визнають один одного за суб'єктів,
тобто за само¬чинне й самоправне буття, ладне взасадничувати окремий світ. Загальною формою
вияву такого визнання є розуміння. Грунтом розуміння й порозуміння є певна згода (часто неусві-
домлювана) стосовно того, що дозволено й що заборонено. Досягається це через спільне
сприйняття й прийняття яки¬хось норм і цінностей. А вони закріплюються й сповіщаються нам
якраз у формах свідомості. Об'єктивний зміст складає деякий міжсуб'єктивний простір,
заповнений випробуваними значеннями й смислами. Завдяки їм різні суб'єкти (окремі індивіди й
цілі людські спільноти) встановлюють між собою комунікації. При цьому їм немає потреби
починати з нуля. Культурою вироблені численні канали комунікації: історична пам'ять, оповідь,
мистецтво, гумор, наукове знання, гра, свято й таке інше. Від самого суб'єкта - від розвиненості
його свідомості, рівня культури, готовності до розуміння тощо - залежить, чи буде спілкування
доведене до рівня комунікації.

За певних умов свідомість, навпаки, утруднює спілкування, закріплює й поглиблює нерозуміння.

Це відбувається тоді, коли смислова структура свідомості вибудовується відповідно до життєвого
досвіду суб'єкта, згідно із способом його буття. А вони за своїм характером є такими, що
відособлюють конкретного суб'єкта від інших суб'єктів, від усього світу. Тоді свідомість "працює"
на виправдання цього способу буття, на вибудову самозамкненого світу.

Отже, цінності діють у людському бутті як поля взаєм¬ності. Концентруючи в собі споріднені
смисли, вони виступають грунтом для інтеграції індивідуальних інтересів і праг¬нень, для
сполучення індивідуальних людських світів. У такий спосіб на грунті якоїсь однієї цінності або кола
цінностей вибудовується певний життєвий світ і відповідний до нього духовний світ. Так,
засадовими цінностями для українського козацтва були православна віра, батьківщина, воля,
вірність товариству. Саме вони визначали здебільшого спосіб життя й культуру низового козацтва,
що відчутно вплинули на станов-лення національного характеру й культури українців.
Цін¬ностями, на яких установлювався життєвий світ протестантів Західної й Центральної Європи, а
потім і Америки, були сумлінна праця як головне життєве призначення, безумовна чесність у
ділових стосунках, заощадливість і відповідальне ставлення до свого та чужого майна. Саме вони
склали фундамент тієї системи взаємних вимог і зобов'язань, що увійшла до структури способу
життя розвинених індустріаль¬них країн і визначається всіма як етика бізнесу.

Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню

самореалізацію людини. Хо¬ча, як це зазначалося раніше, зміст свободи цим далеко не
вичерпується. На свідчення про те, що свобода є цінністю й поза індивідуальним виміром
людського буття, наведемо вислів Петра Олександровича Кропоткіна (1842 - 1921) - теоретика
анархізму, одного з найвизначніших апостолів ідеї свободи наприкінці XIX - на початку XX сторіччя.
"Свобо¬да, - писав він, - це єдиний засіб проти незручностей, яй випливають із крайностей самої
свободи".

Співпричетність - це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого

погляду, співпри¬четність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на
індивідуальну самореалізацію. Але якщо така відмова здійснюється добровільно, у цьому немає
поразки для сво¬боди. Згадаємо: адже самообмеження є істотним виявом свободи. До речі, той
самий Петро Кропоткін найбільше уславився своєю етикою співробітництва й солідарності.

Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє.

Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в

своїй достотності колективним досвідом людей.

Коротко підсумуємо сказане. Цінності виконують у люд¬ському бутті кілька функцій. Вони
виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", грунт
для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного
світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обгрунтування цілей діяль¬ності; 5) життєві та історичні
орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами,
а через них з буттям здійснюється завдяки ак¬тивності сумління, яка й виявляє остаточно єдність
свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку - від світу - пов'язаність
цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до
себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання.

"Як духовна істота, людина, - пише Франкл, - не тільки протистоїть світові (зовнішньому та
внутрішньому), але й займає щодо нього якусь позицію. Те, що може протистояти соціальному,
тілесному й навіть психіч¬ному в людині, ми й називаємо духовним у ній. Духовне за визначенням
і є вільне в людині. Духовна особистість - те в людині, що завжди може заперечити. А це включає
здатність стати над собою, не прийняти себе, відсторонитися від своєї фактичності” 38.
 Справді, те, що ми знаємо про духовне, засвідчує його як таке, що протистоїть не освоєній
необхідності. А вона найпер¬ше репрезентована в людині її потребами й хаосом інстинктів, ще не
приборканих волею та інтелектом людини. Отож, у Миколи Бердяєва були підстави запропонувати
для пояснен¬ня сутності духу таку формулу: "Дух = свобода = творчість = особистість".

Ця формула важлива для нас тим, що вказує на смислотворчість як на той великий Смисл, який
поєднує всі різноманітні вияви духовного у цілісну реальність - світ духу. Він сприймається,
переживається й осмислюється лю-диною як певна концентрація смислотвірного начала,
прита¬манного усьому буттю. Разом з тим, оскільки це світ, він є для людини не тільки єдністю й
цілісністю, але й бага¬томанітністю. Світ духу постає перед людиною як багато-вимірний і
надзвичайно розмаїтий у своїх виявах. Коротко зупинимося на деяких з них.

2.Самовідношення і відношення до інших. Проблема ідентифікації та самоідентифікації людини

(родинні взаємини, дружба, любов, групова, класова, етнічна приналежність тощо).

Платонівська традиція у розумінні душі й тіла суттєво позначилася на християнському їх

розумінні. Щоправда, від IV сторіччя їй почала активно протидіяти богословська й проповідницька
традиція, що пішла від Августина. Платонівську традицію щодо відношення душі й тіла найбільш
послідовно й навіть дещо перебільшено виклав християн¬ський мислитель III сторіччя Ориген. Він
наполягав на тому, що тілесність як витвір матерії є перешкодою для людини у здійсненні її
призначення. Оскільки матеріальне начало є джерелом зла, то тіло обтяжує душу якщо не
гріховними ділами, то гріховними помислами, тягне її донизу. Наголо¬шуючи на безсмерті душі,
Ориген разом з тим заперечував воскресіння мертвих. І з його боку то було послідовним: якщо тіло
несе в собі начало зла, воно у будь-якій формі лише перешкоджатиме спасінню людини.

Вчення Августина найбільш поєднувало старозаповітну й новозаповітну традиції. Августин

заперечував Платонову ідею попереднього існування душі й наголошував на тому, що душа
починає існувати разом з тілом через таємничий вплив на зародок Божої сили й благодаті. Й ця
таємнича пов'язаність душі й тіла не уривається остаточно зі смертю людини, а в якийсь спосіб
продовжується й відновлюється чудесним чи¬ном в акті воскресіння померлих. До того ж тіло є
творінням Божим і несе на собі знак богоподібності. Августин застерігає проти тлумачення тіла як
темниці душі. Душа, підкреслює він, не перебуває в тілі, бо це означало б, що тіло охоплює душу.
Насправді ж душа є господарем тіла й як така охоплює тіло й скеровує його.
 Тривала полеміка між християнськими богословами пока¬зала, що поняття душі недостатньо
для осмислення духовного життя людини в усій його багатовимірності. Тим паче це відчувала
думка, яка виходила за межі суто богословських міркувань. Так виникає у вітчизняній філософії
інтерес до поняття "серце". Спираючися на біблійну традицію вико¬ристання цього поняття й
суттєво продовжуючи й збагачуючи її, Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Вишеславцев
ви¬тлумачували серце як осереддя всіх духовних здатностей людини, як її потаємний центр,
дійсну смислову глибину. Сковорода називав серце безоднею, яка прагне сполучитися з іншою
безоднею - Богом. Тому Бог як "серце світу" відкриває нам смислову глибінь у світі і в нас самих.
Тільки серце дає нам відчути подив і потрясіння перед нашою глибиною й таємничою
невичерпністю. Не випадково пере¬лічені мислителі, передусім Сковорода, були схильні
витлу¬мачувати релігію як олюднення Бога й обожнення людини. Й серце відповідно виступає
справжнім органом релігійного почуття, бо воно ж є й органом любові. Згідно з твердженням
Юркевича, серце є органом первинної духовної сутності.

Разом з тим наголошення на понятті серця дозволяє поставити на перше місце в духовному
житті людини морально-дійове начало. Наприклад, Юркевич протиставляє серце розуму як силу
"рождательную" силі "правительствующей". Отже, серце - це також осереддя рушійних здатностей
людської душі, що мають своїм підґрунтям сумління й емоційну чутливість.

Цікаво, що у Шевченка ми зустрічаємося з подвоєнням душі. У нього говориться про душу-

думку, яка "скрізь літає", "як орел, крилами б'є", й про душу-серце. Кобзар у Шевченка завжди
серцем промовляє, серцем бачить, серцем чує. Сам поет серцем звертається до Бога - це у нього
доволі частий зачин. Головна смислова ознака серця у Шевченка - це те, що воно є посередником
між людиною та Божим, небесним світом.

Комунікативна здатність свідомості спирається на її не¬розривну пов'язаність з мовою. Причому

мову тут слід зро¬зуміти в її найзагальнішому значенні - як спосіб вияву ідеального змісту
свідомості. Кант, мабуть, першим наголосив на тому, що відношення може бути виражене трьома
го¬ловними способами: 1) словом, 2) жестом, 3) інтонацією. Згідно з цією логікою, свідомість
може здійснюватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) через три ше¬реги мовних
форм: вербальні (словесні), зображення, музичні форми. Щоправда, ці шереги не існують окремо,
а часто-густо перетинаються. Наприклад, у живому мовленні (та й на; письмі) форма організації
слів здатна передавати й саму "інтонацію" спілкування, ставлення його учасників один до одного:
поштиве, презирливе, глузливе, зацікавлене тощо. А мова танцю й символу! Хіба не бувають вони
красномовнішими за будь-які слова?!

Мова - це не тільки зовнішній вираз змісту свідомості, Мова - це специфічне буття, яке
стверджує свої закони на межі практичної діяльності та свідомості. Мова конденсує в собі ті
смисли й значення, що їх віднаходить і стверджує в світі людина. Через це вона виступає щодо
свідомості її безпосереднім оточенням. Через граматичний лад мови свідо¬мість прилучається до
закономірностей практичного буття, яким живе її суб'єкт. Стале узвичаєне значення слів впливає
на зміст свідомості, на її внутрішню спрямованість. Доби¬раючи певні слова, можна впливати на
свідомість людей у бажаному напрямку. Про це знали ще політики Стародавньої Греції. Визначний
внесок у дослідження проблеми співвідношення свідомості й мови здійснив свого часу Лев
Се¬менович Виготський (1896 - 1934). Редактор американського видання шеститомного зібрання
творів Виготського, відомий історик науки Стівен Тулмін назвав його Моцартом у психології.
Виготський застосував у своїх дослідженнях таку методику. Він задавав п'ятирічним дітям
запитання провокативного типу: "Чи залишаться у корови роги, якщо її назвати собакою?". -
"Залишаться, - відповідали діти, - тільки маленькі". - "А якого кольору буде папір, якщо його
назвати чорнилом?" - "Звичайно ж, синього", - лунало у відповідь. З цього дослідник зробив той
висновок, що "значення йде за словом, як одежа за тілом". Так і у нас: досить назвати вояків УПА
"бандитами", й однобічне бачення від¬повідних подій забезпечене; досить назвати Радянський
Союз "імперією" (або "імперією зла") - й усе позитивне, що було за тих часів у стосунках між
людьми й народами, піде за обрій усвідомлюваного.

Таким чином, ми доходимо наступного висновку. Діючи як універсальний засіб спілкування,

свідомість виявляє ще одну свою істотну здатність - бути механізмом накопичення, трансляції й
перетворювання смислів. Осмисленість - це п'ята суттєва ознака свідомості.

Шостою ознакою свідомості, на яку недвозначно вка¬зують усі попередні, - це її системність.

Ми вже маємо з вами деякий досвід аналізу структури складних духовних утворень. Згадайте
опис структури світо¬гляду в другому розділі. Й тут будемо мислити згідно з тією самою логікою.

Компонентна структура свідомості. Вона виявляє наяв¬ність і поєднання в межах свідомості

трьох "блоків" її змістов¬них елементів. Перший умовно можна назвати когнітивною сферою,
другий - мотиваційною сферою, третій - нормативно-проективною сферою. Когнітивна сфера
включає в себе відчуття, сприйняття, уявлення, поняття та інші форми мислення. Це все те, завдячи
чому свідомість постає як образ буття. Узагальнено когнітивну сферу можна схарактеризувати як
знання.

Не усвідомлюваний нами зміст нашої свідомості сам не є однорідним. Підвалини його утворює
те, що пов'язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якась над¬лишкова
інформація, яка виходить за межі свідомо конт¬рольованого каналу зв'язку з навколишнім світом.
Але пев¬ний шар неусвідомлюваного складає те, що витіснене туди із нашої свідомості. Як уже
згадувалося, цей рівень неусві¬домлюваного було відкрито Фрейдом. Узгодження
співвід¬ношення між свідомим та неусвідомлюваним стало завданням психоаналізу -
розробленого Фрейдом та його послідов¬никами методу психотерапії.

Згідно з Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про
належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо. А ці уявлення складають¬ся
(здебільшого несвідомо) під впливом узвичаєних норм і цінностей співжиття. Отже, саме
витіснення із сфери сві¬домого "соромних" бажань, "негідних" мотивів узагалі від¬бувається, як
правило, неусвідомлювано. Тут спрацьовує надсвідоме - сприйняті в себе й доведені до
автоматизму настанови культури.

Те, що цінності оновлюються за своїм змістом і навіть змінюють одна одну, вказує на їхню
"нерівноцінність". Справді, в одних ситуаціях пріоритетною цінністю виступає сила, в інших - закон,
ще в інших -- добро, істина або справедливість. Але всі цінності як істотні надбання людського
досвіду повинні бути присутніми у свідомості якщо й не кожної окремої людини, то принаймні
кожної людської спільноти. Вони завжди присутні у свідомості у вигляді певної системи цінностей.
І в межах цієї системи між ними установ-люються відношення підрядності й супідрядності. Не
маючи можливості спинятися на цьому докладно, візьмемо до уваги тільки таке: смисловий базис
людського життя складають ті цінності, які уникають відношення підпорядкованості й є одна щодо
одної взаємодоповнювальними. Спробуємо подати перелік цих базових цінностей у вигляді деякої
таблиці.

Базові життєві цінності

Благо

життя - користь

краса - правда

істина - святість

добро - співпричетність

свобода - здоров’я

творчість - традиція

Мудрість

У наведеній. таблиці кожна цінність подана без своєї "протицінності", яку неважко домислити.
Але й поза про¬тиставленням негативно-значущому цінності у своїй упоряд¬кованості зберігають
деяку симетричність за принципом смислового взаємодоповнення. Своєрідною "віссю симетрії"
буде співвідносність блага й мудрості.

У давньогрецькій філософії поняття "благо" витлумачува¬лося як межа людських спрямувань,

водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінно¬стей потрібна
певна точка відліку, деяка "цінність цінностей". При цьому кожну окрему цінність можна мислити
як деяке конкретне втілення блага. А найповнішим віддзеркаленням блага безпосередньо в самій
людині є мудрість - інтег¬ральний результат достотного освоєння всіх життєвих цін¬ностей.
Мудрість - це знання життя, запліднене добротою, справедливістю, чутливіс

3.Минуле і майбутнє в людському бутті. Відносини між поколіннями в суспільстві.

Іншим способом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять. Вона зберігає й репрезентує

в межах свідомості минуле й цим дає можливість дистанціюватися від тепе¬рішнього та
майбутнього. Крім того, пам'ять утримує на рівні смислу скороминущі акти свідомості й тим
засвідчує їх єд¬ність перед суб'єктом. Пам'ять засвідчує самототожність суб'єкта в усіх змінах -
історичних та ситуаційних.

Тепер коротко позначимо власні функції самосвідомості. Це: 1) самопізнання, 2) самооцінка, 3)

саморегуляція. Самопізнання включає: а) самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у
просторі тощо); б) самоспостереження; в) самоаналіз. Самооцінка має такі рівні: а) самопочуття
(це, власне, безпосередня емоційна оцінка своєї життєвої ситуації й себе в ній); б) оцінка себе
відповідно до якихось життєвих еталонів; в) рівень домагань (немовби оцінка наперед моїх
бажань здобутків). І, нарешті, саморегуляція передбачає таку послідовність виявів самосвідомості:
а) самоконтроль; б) самодетермінація; в) самотворення.

Загалом в історії культури доволі виразно спостерігається тенденція до зростання й зміцнення

самосвідомого начала. Складаються й постійно вдосконалюються дедалі нові меха¬нізми вияву й
розвитку здатності людей до самоусвідомлення. За часів Платона й Арістотеля перед прийняттям
серйозних рішень греки ще зверталися за порадою до Дельфійського оракула. Римські полководці
не починали битви, якщо ворожіння жерців віщувало поразку. Сперті на авторитет
над¬природного, свідчення шамана, оракула, жерця додавали людям певності в їхніх діях, власне,
компенсували їм нестачу самосвідомості. Християнство ж, впровадивши обов'язкову для кожного
віруючого сповідь, тим самим зажадало від кожної людини, щоб вона була носієм розвиненої
само¬свідомості. Адже сповідь передбачає, а головне - розвиває в людині здатності, які є
фундаментальними для самосвідо¬мості: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі
механізми психотехніки вироблені і в інших релігіях, особ¬ливо в конфуціанстві.

Співпричетність - це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого

погляду, співпри¬четність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на
індивідуальну самореалізацію. Але якщо така відмова здійснюється добровільно, у цьому немає
поразки для сво¬боди. Згадаємо: адже самообмеження є істотним виявом свободи. До речі, той
самий Петро Кропоткін найбільше уславився своєю етикою співробітництва й солідарності.

Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє.

Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в

своїй достотності колективним досвідом людей.

Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж
вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення. Іншими словами, вони
потребують свого постійного обгрунтування. Головні способи обгрунтування цінностей такі: 1)
міфологічний; 2) релігійно-містичний (одкровення); 3) раціонально-логічний (пояснення й
доведення); 4) емоційно-образний; 5) життєво-практичний (особистий зразок, демонстрація
цінностей на особистому прикладі). Всі вони є водночас і способами передачі, трансляції цінностей
- від генерації до генерації, від однієї групи або спільноти до іншої. Й усі вони так чи так присутні в
сучасній культурі й застосовуються у відповідних ситуаціях.

Найзагальнішим способом практичного втілення цін¬ностей у людському бутті с обернення їх на

норми. Зміст кожної цінності може бути - й за певних умов дійсно буває - вираженим у формі
вимог і приписів. Уявлення про добро можна висловити імперативне: "Будь добрим, не чини зла".
Зміст поняття істини можна викласти так: "Наші знання мусять відповідати дійсності". Й так у
принципі з кожною цінністю. Через це точніше говорити не про ціннісні системи як такі, а про
нормативно-ціннісні системи. Саме так - у формі поєднання ціннісного й нормативного -
здійснюється й знаходить свій остатояний вияв смислова структура людського буття.

Сучасна ситуація у світі, яка характеризується установленням цивілізації нового типу, виводить
на перший план саме регулятивно-інтегруючу функцію цінностей. Дедалі ясніше усвідомлюється й
необхідність їх оновлення. Один з керівників німецької соціал-демократії Лафонтен у своїй книзі
"Суспільство майбутнього" прямо наголошує на тому, що сьогодні "потрібні зміни в нормативній
структурі, тобто в системі цінностей, яка дозволяє або забороняє ті чи ті дії в нашому
суспільстві"41. А його політичний суперник хрис-тиянський демократ Інглехарт підтримує його в
цьому в книзі з красномовною назвою "Ціннісні зміни в західному су¬спільстві".

Співпричетність - це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого

погляду, співпри¬четність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на
індивідуальну самореалізацію. Але якщо така відмова здійснюється добровільно, у цьому немає
поразки для сво¬боди. Згадаємо: адже самообмеження є істотним виявом свободи. До речі, той
самий Петро Кропоткін найбільше уславився майбутнє своєю етикою співробітництва й
солідарності.

Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в.

Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в

своїй достотності колективним досвідом людей.

Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж
вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення. Іншими словами, вони
потребують свого постійного обгрунтування. Головні способи обгрунтування цінностей такі: 1)
міфологічний; 2) релігійно-містичний (одкровення); 3) раціонально-логічний (пояснення й
доведення); 4) емоційно-образний; 5) життєво-практичний (особистий зразок, демонстрація
цінностей на особистому прикладі). Всі вони є водночас і способами передачі, трансляції цінностей
- від генерації до генерації, від однієї групи або спільноти до іншої. Й усі вони так чи так присутні в
сучасній культурі й застосовуються у відповідних ситуаціях.

Найзагальнішим способом практичного втілення цін¬ностей у людському бутті с обернення їх на

норми. Зміст кожної цінності може бути - й за певних умов дійсно буває - вираженим у формі
вимог і приписів. Уявлення про добро можна висловити імперативне: "Будь добрим, не чини зла".
Зміст поняття істини можна викласти так: "Наші знання мусять відповідати дійсності". Й так у
принципі з кожною цінністю. Через це точніше говорити не про ціннісні системи як такі, а про
нормативно-ціннісні системи. Саме так - у формі поєднання ціннісного й нормативного -
здійснюється й знаходить свій остатояний вияв смислова структура людського буття.

Сучасна ситуація у світі, яка характеризується установленням цивілізації нового типу, виводить
на перший план саме регулятивно-інтегруючу функцію цінностей. Дедалі ясніше усвідомлюється й
необхідність їх оновлення. Один з керівників німецької соціал-демократії Лафонтен у своїй книзі
"Суспільство майбутнього" прямо наголошує на тому, що сьогодні "потрібні зміни в нормативній
структурі, тобто в системі цінностей, яка дозволяє або забороняє ті чи ті дії в нашому
суспільстві"41. А його політичний суперник хрис-тиянський демократ Інглехарт підтримує його в
цьому в книзі з красномовною назвою "Ціннісні зміни в західному су¬спільстві".

Найперше, свідомість пов'язана з буттям через самого суб'єкта. Це самочинне й самоладне буття,
яке здійснюється у вимірі свободи, але це все-таки буття. Це конкретна людина з її тілесністю,
певними умовами життя, потребами, своїм місцем у суспільстві та в історії. Це також і різні людські
спільноти - етнічні, вікові, професійні, соціальні тощо. Кожен із цих сукупних суб'єктів також несе
на собі певні буттєві ознаки, які неминуче позначаються на змісті пород-жуваної ним свідомості.
Потреби та інтереси етносу або класу, якоїсь професійної групи або цілої генерації, так само як і
їхня історія та життєва стратегія своєрідно відтворюються й закріплюються в притаманному їм
способі бачення світу, почування й мислення, у способі вироблення цілей і в доборі засобів їх
досягнення.

Відповідно до типів суб'єкта існують різні типи свідомості: індивідуальна, групова, етнічна,
класова, молодіжна... на¬решті, загальнолюдська свідомість. Якщо припустити існу¬вання
абсолютного суб'єкта, то слід тоді визнати й мож-ливість абсолютної свідомості. Дехто називає її
космічною свідомістю, ще хтось - космічним розумом і таке інше.

Через свого суб'єкта - конкретну людину або людську спільноту - свідомість прилучена до світу.
Свідченням цього є просиченість її смислами. Смисли присутні в свідомості як умови здійснення у
психічних процесах її змісту. Наприклад, низка невдач закріплюється в свідомості певною
смисловою структурою: зусилля не має сенсу ("одначе нічого не вийде"), а пасивність, навпаки,
має сенс ("хоч не доведеться напру¬жуватися"). Й ця смислова структура виступає реальним
гальмом при розгортанні вольових процесів, істотно впливає на вироблення життєвої стратегії. А
те, що відсутність або обмеженість досвіду свободи згубно діє на весь процес науко¬вої творчості,
- це на сьогодні безперечний факт історії науки.

Зрештою, найяскравішим виявом пов'язаності свідомості з буттям є наявність у неї

матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом
людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини.
Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер
осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських
здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю
мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський
вчений Ста¬ніслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в
одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають
можливими завдяки "підключенню" свідомості людини до яко¬гось загальнопланетарного або
навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім
часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції.

Сумління - це найінтимніший вияв самосвідомості лю¬дини. Це самознання й самооцінка, які

так глибоко вкорінені в життєвому досвіді суб'єкта, що майже не піддаються по¬слідовному
усвідомленню. Сумління поєднує в собі мож¬ливості самосвідомості та неусвідомлюваного. Воно
діє як здатність інтуїтивно віднаходити смисли конкретних ситуацій і зіставляти їх між собою та з
відповідними цінностями. Звідси можливість для сумління стати на захист конкретного смислу
проти ситуаційної або навіть універсальної цінності. Саме це бачимо ми в поемах Шевченка, де
поет бере під захист скривджену й піддану громадському осудові дівчину. Власне, тут ми маємо
справу із запереченням цінностей традиційного суспільства в ім'я народжуваних
загальнолюдських моральних цінностей - людської гідності, свободи вибору тощо. По¬трібна була
чутлива совість, щоб прозріти смисл у досить звичайній ситуації, - нелюдськість тиранії звичаю;
потріб¬ний був поетичний хист, - щоб сповістити всім цей смисл як запит нових цінностей.

У культурі взагалі діє закон постійного оновлення цін¬ностей. Час від часу відбуваються й дійсно
революційні зрушення. За сприятливих обставин якийсь унікальний смисл ущільнюється,
узагальнюється й перетворюється на цінність. Так, Сократ, знаходячи для себе смисл у
відшукуванні істин¬ного знання, істотно посприяв ствердженню нової ціннос¬ті - істини. Із тексту
Нового заповіту видно, як йшло становлення засадових християнських цінностей - віри, надії,
любові, милосердя. Діячі Ренесансу в історично ко¬роткий час ствердили таку нову цінність, як
людська інди¬відуальність. На наших очах набуває статусу загальнолюдської цінності солідарність.

Сумління - це найінтимніший вияв самосвідомості лю¬дини. Це самознання й самооцінка, які

так глибоко вкорінені в життєвому досвіді суб'єкта, що майже не піддаються по¬слідовному
усвідомленню. Сумління поєднує в собі мож¬ливості самосвідомості та неусвідомлюваного. Воно
діє як здатність інтуїтивно віднаходити смисли конкретних ситуацій і зіставляти їх між собою та з
відповідними цінностями. Звідси можливість для сумління стати на захист конкретного смислу
проти ситуаційної або навіть універсальної цінності. Саме це бачимо ми в поемах Шевченка, де
поет бере під захист скривджену й піддану громадському осудові дівчину. Власне, тут ми маємо
справу із запереченням цінностей традиційного суспільства в ім'я народжуваних
загальнолюдських моральних цінностей - людської гідності, свободи вибору тощо. По¬трібна була
чутлива совість, щоб прозріти смисл у досить звичайній ситуації, - нелюдськість тиранії звичаю;
потріб¬ний був поетичний хист, - щоб сповістити всім цей смисл як запит нових цінностей.

У культурі взагалі діє закон постійного оновлення цін¬ностей. Час від часу відбуваються й дійсно
революційні зрушення. За сприятливих обставин якийсь унікальний смисл ущільнюється,
узагальнюється й перетворюється на цінність. Так, Сократ, знаходячи для себе смисл у
відшукуванні істин¬ного знання, істотно посприяв ствердженню нової ціннос¬ті - істини. Із тексту
Нового заповіту видно, як йшло становлення засадових християнських цінностей - віри, надії,
любові, милосердя. Діячі Ренесансу в історично ко¬роткий час ствердили таку нову цінність, як
людська інди¬відуальність. На наших очах набуває статусу загальнолюдської цінності солідарність.

Іншою формою практичного буття цінностей є символи. Це певні знакові комплекси (графічні,
звукові або у формі дій), які безпосередньо-чуттєво передають зміст тих чи тих цінностей. Не
будемо на цьому спинятися, позаяк суперечки з приводу державної символіки України зробили
очевидним для кожного, що певні зображення або навіть просто сполу¬чення кольорів
символізують певні цінності та історичний досвід, який за ними стоїть.

Найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й

діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Макс Шелер узагалі вважав цю
форму втілення цінностей головною. На його думку, кожна видатна людина є уособленням
структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. А серед них він виокремлював три
рівні: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої.

Але справді універсальним механізмом ствердження люд¬ських цінностей є культура. Вона

включає й усі перелічені, й ще не зазначені тут форми й способи закріплення, передачі,
обгрунтування й утілення людських цінностей. А цінності через те складають смисловий каркас
культури. Культура дає цінностям понадситуаційний вихід у буття й тим самим відкриває для них
можливість творити нові ситуації й нові події.

Коротко підсумуємо сказане. Цінності виконують у люд¬ському бутті кілька функцій. Вони
виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", грунт
для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного
світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обгрунтування цілей діяль¬ності; 5) життєві та історичні
орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами,
а через них з буттям здійснюється завдяки ак¬тивності сумління, яка й виявляє остаточно єдність
свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку - від світу - пов'язаність
цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до
себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання.