Тема 1.

Філософія як світоглядне знання та спосіб самовизначення людини

в світі. Людиномірність філософського знання.

План
1. Поняття і структура світогляду, його типологізація. Функції світогляду.

У процесі осмислення людиною світу та себе формувались певні думки,

позиції, системи пояснення та обґрунтування сущого. Вони неминуче приводять до
формування та систематизації специфічної позиції людської екзистенції стосовно
проблем виникнення, функціонування та майбутнього навколишньої дійсності.
Слід зазначити, що людина здатна подумки виокремлювати себе із
навколишнього світу, відволікатися від наявних обставин та думати про щось інше,
осмислювати й узагальнювати свій досвід. Вона може розуміти себе як суб’єкта
життєвого процесу, тією чи іншою мірою бути здатною усвідомлювати свої
переживання, потреби, вчинки, не просто відчувати те, що відбувається навколо неї,
але у разі необхідності аналізувати та оцінювати свою життєву ситуацію. Це дає змогу
сформувати специфічну картину світу, в якій людина існує, специфічною частиною
якої вона себе відчуває та осмислює.
Для того, щоб бути свідомим суб’єктом свого життя, людині необхідно володіти
певним духовним стержнем, на який нанизуються та з яким співвідносяться всі вияви
її життєдіяльності.

Цим і є специфічна система осмислення сущого – світогляд людини.

Світогляд – це сукупність поглядів людини на світ і сенс життя. Якщо

конкретизувати, то світогляд – сукупність узагальнених уявлень про дійсність, які
відображають, розкривають і зумовлюють певне практичне та теоретичне ставлення
людини до світу, спосіб сприйняття, осмислення та оці- нювання навколишньої
дійсності і самої себе як конкретно-історичного суб’єкта пізнання і практики.

Світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма самосвідомості людини,

вузловими категоріями якої виступають поняття «світ» і «людина».

Світогляд являє собою складне духовне явище, для якого характер- ні цілісність,
єдність усіх його компонентів. Структуру світогляду становлять і виконують у ньому
важливу роль такі елементи:

• Узагальнені знання. Вони є основною, інформаційною базою світогляду. Чим більші

знання того чи іншого народу або тієї чи іншої людини, то серйознішого підґрунтя
набуває відповідний світогляд.
• Переконання. Це внутрішні соціально-психологічні елементи духовності, завдяки
яким сприймаються або ж, навпаки, відкидаються світоглядні знання.
• Цінності. Це позитивне або негативне ставлення до явищ навко- лишнього світу,
яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, куль- тур певного соціуму.
• Ідеали. Це світоглядна форма цілеспрямованого відображення дійсності, уявний
зразок досконалості, норма, до якої слід іти як до кінцевої мети. Особливість ідеалів
у тому, що вони становлять випере- джене відображення дійсності.
• Вірування. Це форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та
ідеалів суспільного життя. Не набуті власним прак- тичним чи пізнавальним
досвідом, вони сприймаються як очевидні факти чи характеристики об’єктивної
дійсності сущого і належного;
• Принципи діяльності. Є нормативно-регулятивним компонентом світогляду;
визначають свідоме практичне і теоретичне ставлення со- ціального суб’єкта до
об’єкта і до самого себе.
• Життєві норми. Це зразки, стандарти діяльності, що склалися іс- торично або
усталилися як певні правила поведінки, виконання котрих окремою людиною чи
групою людей є необхідною умовою підпоряд- кування особистої діяльності
суспільним вимогам.

Типи світоглядів:

1) Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У

мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного
світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В
мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткої межi мiж мисленням та мовленням,
свiдомiстю та реальнiстю, предметом та думкою про предмет. Людина і світ
нерозривні; людина прагне перебувати в гармонії зі світом)

2) Релiгiйний свiтогляд через віру в потойбічне божественне начало формує у

людини ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином
людина досягає гармонії.

3) Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з

наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в
теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i
становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.

4) Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому

об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина
вбачається в ньому тiльки частиною світу - природи чи суспiльства.
Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи
собi на службу аби створити оптимальні умови свого існування.

5) Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Людина постає у ролі митця-

художника, що створює суб'єктивний образ об'єктивного світу, в якому він
досягає гармонії з цим світом.
Утворення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попереднього,
хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрівання людської
спільноти. До того ж і в міфології, і в релігії, і в філософії, і в науці, і в мистецтві
ґрунтовними, базовими залишаються поняття "людина" і "світ". саме вони
спонукають до нових міркувань з приводу нескінченних проблем їхнього
співіснування.

Функції світогляду:

1. Вписати людину у світ;

2. Надати життєвих орієнтирів;
3. Окреслити дійсність у людських уявленнях
Філософія постає теоретичною формою світогляду. Філософствувати – означає не
просто думати про проблеми світогляду, а й усвідомлювати їх необхідність та
зв’язки. Філософія спрямована на критичне осмислення та дослідження
проблем світогляду, з метою підвищення ступенів достовірності та надійності таких
вирішень.

2. Світогляд і філософія. Філософія і мудрість. Теоретичний та практичний

аспекти філософії.

Будь-яка філософська система є світоглядним знанням, але не кожний світогляд

є філософією.

Поняття «світогляд» ширше, ніж поняття «філософія».

Філософія — теоретична форма світогляду, яка, виступаючи рефлексією

помежових основ усіх типів історичної практики людини, підсумовує, синтезує її
досягнення, формує світорозуміння, а також визначає світовідношення, обґрунтовує
вектори індивідуальної та соціальної творчості.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи

класифікується, об'єднує наявність переконання. Це – ядро та смисл світогляду як
такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у
практичну діяльність.

Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався.

Зречення переконань або розчарування в них – завжди особиста трагедія, тому що
переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть

участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал
потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і
сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише
знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне
засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ
належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.

Філософія і мудрість.

У перекладі з давньогрецької «філософія» означає любов до мудрості.

Піфагора в розмежуванні понять «софія» і. «філософія». Перше (мудрість) —

прерогатива богів, друге (філософія) — покликання людини. Відповідно філософ —
не мудрець, а любомудр — той, хто прагне до мудрості.

Філософствувати — це прагнути до мудрості, яка у повсякденному розумінні

почасти замінює поняття філософія.

Мудрість притаманна не всім людям, хоча потенційно властива кожному. Вона

здобувається різними шляхами, виявляється у різноманітних сферах знань і
діяльності, закріплюється у прислів'ях, притчах. Мудрість існує, тому що існують
проблеми, які вимагають вирішення. І хоча вони не є остаточними вирішеннями,
проте сприяють правильному спрямуванню людини.

Мудрість — не наука, оскільки наука є системою понять, значення яких органічно

пов'язано з її предметом. Вона ґрунтується не стільки на даних науки, скільки на
повсякденному та історичному досвіді. Мудрість не може стати наукою, як і наука —
мудрістю. Філософія, як би високо вона не оцінювала мудрість, не повинна себе
ототожнювати з нею.

Теоретичний аспект філософії — усвідомлення природної та соціальної реальності,

яка відкривається людині в процесі духовного і практичного засвоєння її; визначення
горизонтів досягнутого в кожну епоху з метою її перетворення; вироблення
нормативно-ціннісних основ переконань людей. У цьому рефлексивному плані
створюється картина світу онтологічні припущення, гіпотези існування; принципи,
шляхи пізнання; місце людини в межах природного і суспільного цілого; смисли,
цінності, пріоритети, життєві установки; ідеали; цілепокладання, доцільність тощо.

Практичний аспект філософії — діяльна проекція картини світу, яка визначає

настрій емоційної сфери, належність до заданих видів самостворення. У практичному
плані оформлюються типи життєдіяльності, здійснюється їх апробація, входження
можливого в дійсне (суще), формуються вольові акти та спрямування.
Усвідомлюються програми самореалізації, громадянська позиція, реальний сенс і
призначення життя тощо.
Філософія, пов'язана з багатьма науками та мистецтвом, отримує тим самим грунт для
зіставлень і узагальнень, горизонт її ширший, а висновки більш глибокі: те ж саме
ремесло філософ розуміє значно тонше, ніж вузький спеціаліст. Прагнення до знання,
але не надуманого, а справжнього бажання постійно осягати божественну, а не
пересічну істину, не вважаючи себе мудрецем, — у цьому і полягає мудрість
Сократа як філософа.

3. Предмет філософії, її походження та сутність. Специфіка філософського

освоєння дійсності.
Предмет філософії можна визначити як “…світ у цілому (природа, суспільство і
мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору
суб’єкт-об’єктного відношення”. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ
або людина, а система відношень “людина – світ”.

Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу
вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття
“філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має ґрунтовні
знання в різних областях

Звичайно, формування предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це

був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту,
усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та
релігії.

Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними,

так і суб’єктивними причинами.

Об’єктивні причини:

- Стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній

світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні
особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Суб’єктивні причини: своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії

тим чи іншим філософом, філософською школою або течією.

Сутність філософії:

1) Осягнення істини. Філософська істина «притягує» до себе, бо, як вважав

Арістотель, містить щось природне і прекрасне, зачіпає природу речей, природу
духу, самої людини, Бога.
 2) Звільненню людини від невігластва. Щодо цього філософія є ідеалом для
людини і держави. «Тільки вона, — писав Декарт, — відрізняє нас від дикунів і
варварів, і кожний народ тим більше громадянський і освічений, чим краще в
ньому філософствують, а тому для держави немає більшого блага, ніж мати
істинних філософів».

3) Подоланню утилітарного підходу до життя. Філософія необхідна для істинно

людського життя, в якому є місце для роботи духу та думки. «Філософія, —
вважає французький мислитель Ж. Марітен, — змушує згадати про вищу
користь тих речей, які стосуються не засобів, а мети. Адже люди живуть не
лише хлібом, вітамінами і технічними відкриттями. Вони живуть цінностями
і реаліями, які підносять над часом і заслуговують на визнання самі собою».

4) Філософія служить засобом виховання духовності, мислення. «Справжнє

призначення філософії, — говорив Сократ, — будити у людей духовні інтереси,
допомагати їхнім духовним шуканням і духовному піднесенню». З цим
пов'язується весь історичний розвиток філософії, під час якого втілювалася
ідея: велич людини полягає в мисленні.

Походження філософії

Філософія виникла не так давно. В 8 ст. до н.е. одночасно в трьох місцях нашої
планети відбуваються певні зміни в свідомості людей, які призводять до виникнення
філософії. Історики вважають, що в цей період відбувається справжня культурна
революція. Її суть полягає в прадавніх суспільствах елементарною одиницею, яка
визначала особливості мислення тогочасної людини, був колектив (сім’я, плем’я, рід),
у період культурної революції 8-6 ст. до н.е. людство починає шукати опору в
принципі індивідуальності. Соціальні революції, релігійні реформи, виникнення
теоретичного мислення, розвиток економічного обміну – складові цього процесу.

В 7-6 ст. тут з'являється небувала форма суспільного життя: міста-держави (поліси),
якими управляють самі вільні громадяни. Зникає значущість стану жерців: тепер це
всього лише виборна посада, а не велика духовна влада. Втрачають свою владу і
аристократи: не походження, а особисті якості і гідність роблять людину шанованою.
З'являється новий тип людини, ще невідомий історії. Це людина, яка дорожить своєю
незалежністю і індивідуальністю, бере на себе відповідальність за прийняття рішення,
пишається своєю свободою і зневажає "варварів" за рабство, лінь і неосвіченість.

Саме життя змушувала греків бути раціоналістами. Господар повинен привести в

порядок своє господарство, майстер повинен мати план своєї роботи, купець повинен
гарно рахувати. Про політику і говорити нічого: йому потрібно бачити цілі, знати
зв'язок причин і наслідків, вміти логічно довести свою правоту на зборах і
переконливо спростувати судження опонента. В архаїчних суспільствах, що не знали
свободи і ініціативи, в цьому не було потреби.

Оволодівши у повсякденному житті такий чудовий інструмент, як раціональність,

греки зробили крок далі. Вони застосували його вже не до світу людських турбот, а до
тих сфер, які раніше вважалися таємницями природи і богів. Людська думка може
зробити крок за межі досвіду через оволодіння формою, через пізнання форми.

Спочатку (VI-V ст. до н. е.) філософія ще нерозривно пов'язана з наукою. Тісний і її

зв'язок з релігією. Легко помітити близьку спорідненість філософії з мистецтвом,
особливо з трагедією і лірикою, які, по суті, ставили філософські питання в образній
формі. Цікаво поява такого персонажа, як "мудрець". Це не жрець і не пророк, а
просто "один з нас", але який глибше розуміється у повсякденному житті і формулює
це розуміння у пам'ятних висловах.

Піфагор досліджуючи природу числа, розуміє, що математичні числа і фігури

невиведені з явищ природи: їх там просто немає. Але в той же час їх не можна
видумати - "в голові" їх теж немає, інакше можна було б довільно вигадувати закони
математики. Значить, думка про числа - це як би вікно в інший світ, який за певних
умов відкривається нашому розуму. І Піфагор будує на основі цього відкриття своє
знамените вчення, де через таємниці числа пояснює устрій космосу, суспільства і
посмертну долю душі.

Слово "філософія" виникло, мабуть, як самоназва цієї нової дисципліни. Варто

задуматися над його змістом. Людину великих знань і розуму називали в ті часи
зазвичай "софос", тобто мудрець, людина, що володіє "софією" - мудрістю.
"Філософія" ж буквально означає "любов до мудрості". Мудрістю - вирішили вони
-наділені боги, і якщо вони не дарують її людям за своїм бажанням, то варто починати
самим, і до того ж починати спочатку. Філософія, отже, виникла не стільки від
надлишку знань, скільки від принципового усвідомлення їх обмеженості.

Необґрунтовані претензії на божественне всезнання, з одного боку, і скептичний

відмова від пізнання істини - з іншого, привели філософію в глухий кут. З цього стану
філософію вивів Сократ і його учні: Платон і Аристотель. Їх вчення про "ідеї" - це
новий період, який більшістю вчених визнається вершиною античної філософії, її
класикою. Сенс вчення в наступному: філософія повинна досліджувати не природу і
не власне людський світ, а ідеальні прообрази того і іншого світу, які суть буття,
пізнавані за допомогою особливого методу. Після Платона і Аристотеля настав
багатовіковий і складний "елліністичний" період розвитку античної філософії, але
магістральні шляхи вже були знайдені, і наступна духовна революція
Середземномор'я була пов'язана не з філософією, а з народження.
Специфіка філософського освоєння дійсності

Специфіка філософії виявляється в особливій настанові, напрямі мислення, який

починається із сумніву, тобто переосмислення звичних поглядів, традицій, концепцій.
Видатні мислителі давнини (Демокріт, Платон, Арістотель) ставили питання: «Що
таке «буття»? Що означає «бути»? Чи має Всесвіт якусь єдність або мету? Чи
потрібно добру бути вічним, щоб заслужити високу оцінку, чи до добра потрібно
прагнути, якщо навіть воно несе людині загибель?» і т. д Твердження кожного з них
водночас було запереченням думки попередника. Всі видатні філософські вчення
заперечують одне одне.

На відміну від повсякденної унітарності й догматизму, філософське мислення є

принципово плюралістичним, поліфонічним, діалогічним. Філософія передусім вчить
мислити, вчить проблемно, творчо підходити до своєї тематики.

Уміння мислити, філософствувати завжди викликало підозру і недовіру у так званих

«освічених людей», які розглядають філософію як занадто серйозне і «стомливе»
заняття, щоб відвести йому вільний час, але разом з тим і не досить серйозне, щоб
присвятити робочий. їм здається, що філософія їх обдурює, позбавляє бездумної
впевненості в тому, що вони вважають істинним, правильним. Характерною є
закономірність, яка проходить через всю історію філософії: кожен видатний
мислитель замість того, щоб зводити наступний щабель певної теорії, починає
закладати новий фундамент індивідуального бачення світу.
4. Виникнення та основні етапи розвитку філософії: докласична, класична
(модерна ), постмодерна філософія.

Докласична філософія

Докласична антична філософія розвивалася у часових рамках VІ ст. до н. е. – ІV

ст. до н. е. Головний її здобуток – створення специфічної картини світу, відомої під
назвою гілозоїзм (від грецьких слів «матерія» і «життя»). Відповідно до гілозоїзму,
все, що існує у світі, має матеріальну природу, водночас усі матеріальні об’єкти
наділені певною духовною основою, що забезпечує їх існування, рух, розвиток.

Докласична антична філософія – найбарвистіша сторінка всієї світової філософії.

Більше ніколи такого розмаїття вчень філософія не витворювала. Найбільш виразно її
представляють такі філософські школи і персоналії:

- мілетська школа – зачинатель античної філософії. Виробила різні варіанти «архе»:

вода в основоположника школи, водночас філософа і математика Фалеса, апейрон (те
невидиме начало, що передує чотирьом стихіям – воді, землі, повітрі і вогню – і з яких
виникає все, що є у світі) у його учня Анаксімандра та повітря вже в учня цього
мислителя і останнього представника школи Анаксімена;

- піфагорійська школа – зачинатель Піфагор, проголосив, що «архе» – число (власне

«скільки» чогось лежить в основі якогось об’єкта, речі, предмета). Число – основа
порядку, «міра» (межа, демаркаційна лінія, яку не можна переходити) можливого і
неможливого, допустимого і недопустимого тощо;
- елеатська школа – зачинатель Ксенофан, відомий тим, що спочатку намагався
розробити свою власну версію «архе»-землі, а потім закликав зупинити процес
урізноманітнення зазначеного поняття, (оскільки це нівелює його суть), прийнявши за
«архе» Бога як чистий розум (Логос), що, на відміну від олімпійських Богів, не має
тілесної основи.

- Геракліт – теоретик вчення про «архе»-вогонь як не просто початок усього, що є у

світі, але й себе самого. Вогонь має два режими роботи – спалахування і згасання.
Вогонь – не просто одна з природних стихій, він космічний Логос – одвічне розумне
первоначало Космосу, що забезпечує його гармонію, порядок. Тому він спалює тільки
все віджиле, непотрібне, тим самим створюючи основу, матерію для виникнення
нового;

- атомісти – школа, яка проголосила, що «архе» – атом – найменша неподільна

частинка, вічна і незнищенна. Атоми існують не самі по собі, а рухаючись у
порожнечі (отже порожнеча таке ж «архе», як і атоми). Теоретики атомізму – Левкіпп і
Демокріт, а його попередники – Емпедокл і Анаксагор.

Ці школи, зазвичай, формувалися як розмова, діалог одних учень з іншими, як широка

філософська дискусія, що закладала бінарні межі філософської рефлексії – «архе»
одне чи багато, воно подільне чи ні, людина може його осягнути чи не може.

Класична філософія

У класичній філософії склалися два головних напрями:

· раціоналістичний (неокантіанство, неогегельянство, неотомізм, марксистська

філософія)

· емпіричний (позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, структуралізм,

герменевтика та ін.).

Раціоналізм припускає наступне:

· раціональність (закономірність, причинність) бутя,та ходу історії;

· людина розглядається як раціональна істота (homo sapiens), звідки випливає

впевненість у можливості необмеженого пізнання світу, передусім, за допомогою
науки;

· філософія зобов'язана займатися проблемами пізнання.

Важливу роль в історії філософії належить класичній німецькій філософії на межі

XVIII – XIX століть.
На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення
філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII
століття.

Основні риси німецької класичної філософії:

філософія покликана критично пізнати людську життєдіяльність,

зробити предметом спеціального філософського дослідженнялюдську історію і
людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель

· бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З

їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має
будувати себе як науку гуманістичного спрямування.

· представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко

розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та
категорій. Німецька класична філософія є високопрофесійною, надзвичайно
абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності.

· німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію

розвитку.

· німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми

історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-
теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.

· розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу

навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію,

вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших
гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання
загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Постмодерна філософія

Філософія постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї є характерним

неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук
абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися
Арістотель і Фома, Кант та. З іншого боку відбулася подальша радикалізація
некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони
виступили проти сучасного культу раціональності– піднесення науки і техніки,
закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття
вищими за розум. Початок XX століття ознаменувався революційними змінами в
науці — відкриттям атома й електрона, становленням психології фрейдизму.
На початку століття інтенсивно розвивалася філософія науки, представлена різними
школами позитивізму, серед яких виділяютьсялогічний позитивізм та аналітична
ф і л о с о ф і я . В а ж л и в и м д л я п од а л ь ш о го р о з в и т ку ф і л о с о ф і ї бул а
побудова феноменологіїГуссерля. Набрав сили екзистенціалізм.Визначними
представниками філософської антропології були Макс Шелер, Мартин
Бубер,. Неофрейдизм розвивали Альфред Адлер, Карл Юнг.ерменевтику, розділ
філософії, що зосереджується на розкритті значення знаків та символів та тлумаченні
текстів.

У другій половині XX століття розвився структуралізм, серед представників якого,

Ролан Барт, Мішель Фуко.

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих

концепціях знайшли специфічне відображення суперечності нинішнього
суспільства ітенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини,
культури, глобальні проблеми і т. д.

Тому основне завдання сучасної філософії − вивчення глибинних зрушень у

культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами.

Отже, можна виділити три ідеї, що мали вплив на філософську думку XX ст.

· По-перше, людина − це істота, яка володіє даром створювати символи, жодна

жива істота на Землі не будує між собою і природою символічного середовища

· По-друге, людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула

можливості саморозвитку (М. Шелер).

· По-третє, спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське

буття ніби знову відтворюють саму людину не тільки духовно й екзистенціально,
а й як біологічний вид (Е. Фромм).

5. Філософія і наука, філософія і право. Функції філософії

Значимість світоглядно-філософського знання для сучасної людини та
формування сучасного юриста

Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Існує кілька поглядів на спільне

та відмінне між цими сферами знання. При розв'язанні цієї проблеми у філософії
намітились дві тенденції:

- одна максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію

наукою,

- друга відстоює думку, що філософія не є наукою.

Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пізнання світу, на
істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви.
Наука також є теоретичним, загальним знанням. Отже, і філософське, і наукове знання
є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає
підстави розглядати філософію як науку.

Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність.

Філософія має справу з найбільш загальними поняттями:

- по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття

простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці,
юриспруденції)

- по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є

предметом їх спеціального дослідження.

- по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів)

чи зв'язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям

Філософія і право:

Філософія права — це розділ філософії та юриспруденції, який займається

дослідженням сенсу права, його сутності та поняття, його місця у світі, його цінності
та значимості, його ролі в житті людини, суспільства і держави, у долях народів і
людства.

Філософія права передбачає здатність суб'єктів правосвідомості, обмірковуючи факти

правового життя, виходити за межі суто правового підходу, осмислювати їх в
контексті загальних філософських категорій світорозуміння, таких, як добро і зло,
свобода і поневолення тощо. Проте на філософію права вплинуло — історичне
роз'єднання між філософією права і правознавством. Поки юристи займались
виключно тлумаченням і систематизацією норм позитивного права, філософія права
розроблялась особами, які мало причетні до правознавства. Одні вивчали право, яким
воно є, навіть не замислюючись про те, яким воно повинно бути, а філософи
створювали ідеальне право, не знаючи яке воно в дійсності. Це роз'єднання триває і
до сьогодні. Філософія права, як і загалом філософія, не може, не втративши свого
філософського характеру, стати спеціальною наукою, як кримінальні і цивільне
правознавство. Сама теорія пізнання права, досліджуючи умови пізнання нами норм
права, може складати один з питань філософії права, але не весь її зміст.

Об’єктом виступає право, узяте в усіх його проявах. Поняття об'єкту лише
обкреслює межі можливих досліджень. Це поняття визначає лінію пізнавальної
активності того, хто звертається до права. Питання ж про зміст права, про сутнісні
характеристики залишається відкритим
Предметом є право узяте в його основних системних якостях, право як цілісна
система. У предмет входить: вивчення причин появи права; розкриття його суті, тобто
його природа і суть. Але навіть, незважаючи на уявну ясність предмета, існує
величезний розкид точок зору. Ці точки зору дрейфують від юридичних визначень
предмета до філософських:
• Предмет філософії права — прагнення і бажання абстрагуватися від технічних
особливостей його функціонування; у такому розумінні предмет зводиться до його
сутнісних характеристик, смисловій нагруженності.

Функції філософії:

- Аналітична функція виявляє помежові основи (змістові обґрунтування), які

складають умови можливості всіх видів теоретичного і практичного досвіду.

- Рефлексивна функція: перетворення прихованих допущень на предмет

спеціалізованого дослідження; пояснення загальних ідей, прагнень, ініціатив,
які обумовлюють унікальні (культурні) або універсальні (цивілізаційні)
принципи, форми організації і реалізації суспільно-історичної діяльності.

- Онтологічна функція: введення фундаментальних гіпотез існування,

визначення схем побудови дійсності, тобто «переведення» формалізму теорії в
дійсність.

- Гносеологічна функція: розроблення, оцінювання припущень пізнавального

процесу. Аналізом цих проблем змушують займатися вчених труднощі їхньої
науки.

- Інтегративна функція: системне узагальнення і понятійна реконструкція

різноманітності соціальної практики, багатства культури.

- Світоглядна функція пов'язується з абстрактно-теоретичним, понятійним

поясненням світу, на відміну від решти типів та рівнів світогляду.

- Методологічна функція полягає в тому, що філософія виступає як загальне

вчення про метод і як сукупність найбільш загальних методів пізнання і
освоєння дійсності людиною.

- Прогностична функція: в ній формуються гіпотези про загальні тенденції

розвитку буття і свідомості, людини "і суспільства. Ступінь вірогідності
прогнозу буде тим вищим, чим більше філософія спирається на науку.
- Критична функція поширюється не тільки на інші дисципліни, але й на саму
філософію. Античний принцип «піддавай усе сумніву» свідчить про важливість
критичного підходу, наявність певної частки скепсису стосовно існуючого
знання та соціокультурних цінностей.

- Аксіологічна функція (від грец. axios — цінний) дає можливість визначити

соціальні, моральні, ідеологічні, естетичні та інші цінності, особливо в
перехідні періоди суспільного розвитку, коли виникає проблема вибору шляхів
розвитку і постає питання, що відкинути, а що зберегти зі старих цінностей.

- Соціальна функція є досить багатоплановою і охоплює різні аспекти

суспільного життя: покликання філософії — пояснити соціальне буття і
сприяти його матеріальній та духовній зміні.

- Гуманістична функція полягає в адаптаційній та життєствердній ролі

філософії для кожного індивіда, у сприянні формуванню гуманістичних
цінностей та ідеалів, ствердженню позитивного сенсу і мети життя.