1. Поняття, структура та функції світогляду.

Коли говориться про осмислення дійсності варто нагадати, про світогляд.

Світогляд – невід’ємна складова духовної діяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому.
Передумовою осягнення світогляду є увага до тих проблем, які визначають його специфіку.
Головними серед них є такі: «Що таке людина?», «Що таке світ?», «Якими мають бути
принципи стосунків людини зі світом?», «Наскільки вільною є людина у виборі способу
ставлення до світу?». Таким чином, світогляд можна визначити як сукупність уявлень людини
про саму себе та своє місце в світі. Предметом світогляду є відношення «людина – світ».

Структура світогляду
1. Світовідчуття;
2. Світосприйняття;
3. Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини

до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки
звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в
ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття
людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком

предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому
етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які
об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша

конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень
організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у
кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння –
абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

Функції світогляду

1. Вписати людину у світ;

2. Надати життєвих орієнтирів;
3. Окреслити дійсність у людських уявленнях;

Філософія постає теоретичною формою світогляду. Філософствувати – означає не

просто думати про проблеми світогляду, а й усвідомлювати їх необхідність та
зв’язки. Філософія спрямована на критичне осмислення та дослідження
проблем світогляду, з метою підвищення ступенів достовірності та надійності
таких вирішень.
2. Світогляд і філософія.

*Між ними є найбільше подібності якщо світогляд філософський.

*Тут спочатку говоримо що таке світогляд і що таке філософія, і про цей

сполучник «і», от як ці ппоняття взаємоповязані.

Таким чином, запроваджений Кантом термін "світогляд" слід розуміти як

активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії.
Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і
цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі
визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять
до його вчинків і норм мислення.
Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне
дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих
індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до
гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмуро-песимістичного,
стурбовано-трагедійного сприйняття буття.
Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської
суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і
спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття
переважає над розумінням, а в філософії – навпаки.
За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та
індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати
жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості
світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та
теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується
в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а
теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких
лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та
обґрунтувань.
Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи
класифікується, об'єднує наявність переконання.
Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або
девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них – завжди особиста
трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини,
пережита і вистраждана нею.
Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом
особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути
світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від
любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим.
Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий
процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному,
світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і
сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.
Ще раз підкреслимо, що світогляд – не просто узагальнене уявлення про
світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої
виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду
усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за
самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у
переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення
найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки
людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення
світогляду.
Світогляд –постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому
етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф
та релігія.

Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом,

мораллю, правом як формами суспільної свідомості — одне з головних
надбань людської культури.
Історично саме філософія була тією основою, з якої виросли наука,
мистецтво, мораль, право і набули статусу особливих проявів людського
духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.
До функцій філософського пізнання належать світоглядна,
онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна.
Філософія досліджує світ як цілісність, її завдання — дати найбільш
загальні уявлення про світ, відповісти на запитання: який цей світ, що
лежить в його основі, конечний він чи безкінечний, пізнаванний чи
непізнаванний, що таке знання, чи є якийсь сенс існування цього світу, яке
місце людини у цьому світі, як вона повинна жити, діяти?
філософія може дати лише найбільш загальні уявлення про світ.

3. Категоріальна структура світогляду.

Прийнято вважати, що категорії — найбільш загальні поняття,
результат відображення в узагальненій формі суттєвих боків, рис,
визначеностей предметів і речей дійсності; форми мислення, які, крім
смислового змісту, несуть у собі функціональне навантаження, зокрема,
є способом аналізу і синтезу всієї дійсності або її окремого фрагменту.

Філософія охоплює світ у його всезагальних характеристиках і тому

формує специфічні для неї всезагальні поняття, які називаються
категоріями. Філософський світогляд оперує такими категоріями, як
“світ”, “людина”, “природа”, “буття”, “суще”, “свідомість”,
“мислення”, “матерія”, “субстанція”, “рух”, “простір”, “час” і багато
інших.
Це світоглядні категорії, які допомагають людині правильно
орієнтуватися у світі, освоювати його, творити речі і явища матеріальної
та духовної культури, формувати власні уявлення про Істину, Добро,
Красу, Справедливість тощо, узгоджувати свої уявлення про світ із
думками інших людей, шукати шляхи гармонізації індивідуального й
суспільного життя. При цьому філософія спирається на досягнення
природничих, соціально-гуманітарних та технічних наук, узагальнюючи
їх відкриття.

Фундаментальними категоріями світогляду є категорії світ і людина.

Вони конкретизуються через систему категоріальних змістів інших
універсалій культури, що виражає відносини людини до природи, до
суспільства, іншим людям і самому собі (змісти категорій природа,
космос, річ, відношення, я, інші, воля, совість і ін.). Всі ці світоглядні
категорії завжди мають соціокультурний вимір і багато в чому
визначають характер життєдіяльності людей і їхньої свідомості на тім
або іншому історичному етапі соціального розвитку.

Категоріальні структури світогляду визначають спосіб осмислення й

розуміння світу людиною. Вони задають цілісну подобу людського
життєвого світу, картину цього світу. І якщо на ранніх етапах ця картина
носила антропоморфний, міфологічний характер, то з виникненням
філософії світогляд знаходить статус теоретичності.

Філософія саме й становить теоретичне ядро світогляду. Здійснюючи

рефлексію над універсаліями культури, вона виявляє їх і виражає в
логічно-понятійній формі як філософські категорії. Оперуючи з ними як
з особливими ідеальними об'єктами, філософія здатна сконструювати
нові змісти, а виходить, і нові категоріальні структури.

4. Світогляд як форма суспільної свідомості людини і спосіб

духовного освоєння світу.
Кожен етап у розвитку людського суспільства — Стародавній Світ,
Античність, Середньовіччя, Новий час і т. д., кожна культура (глобальна
чи локальна) характеризуються певними уявленнями про те, що таке
людина й довколишній світ, як вона повинна жити в ньому, до чого
прагнути. Таке явище у свідомості людей і духовній культурі має назву
світогляд.

Світогляд - це «система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце

людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та
самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції
людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні
орієнтації».

Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену

картину світу (природи й суспільства), визначають місце і роль людини
в ньому, фіксують норми поведінки та цінності життя, вказують життєві
орієнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і

людину. Але не кожне, навіть перевірене наукою знання, є
складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що у ньому
створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній
людини, а головним чином осмислюється сукупність відношень
«людина— світ». Причому характер цих відношень розкривається з
погляду історично визначених соціально-культурних потреб, інтересів,
ідеалів і цінностей.

Світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому

відбувається осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її
ставлення до навколишньої реальності та самої себе.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій

відбувається освоєння різних типів відношення «людина — світ». З
цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири
аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані
людського буття, тобто типи відношень «людина — світ».

1.Онтологічний (онтологія — вчення про буття).

У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена
картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні
особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності.
Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і
людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні
фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність
людини, мету, цінності та способи її існування.

В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними

типами світогляду — міфологічним, релігійним, науковим.

2.Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому

аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої
себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші
форми і методи пізнавальної діяльності.

Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності

світу. Так у філософському вченні Канта визнається можливість
пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища,
сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому непізнавані.

Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми

співвідношення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності.
Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального
пізнання, віри й розуму.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду

розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду
можливості, меж і способів її діяльності.

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір

найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської
діяльності — пізнавальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці
у протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічний (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний

аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних
знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення
цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-
політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується
вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна
жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і
своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення

розкривається сукупність відношень «людина - світ», які називають
духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За
такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний)
аспекти світогляду визначаються відображенням практичних
відношень, другий (гносеологічний) і четвертий (аксиологічний) —
духовних відношень.

Проте чітко розмежувати відношення «людина — світ» і визначити

їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень,
розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні,
суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.

За своєю природою духовне і практичне — це два нерозривні

моменти людського буття. Практична діяльність (перетворення
природи, людини людиною) грунтується на пізнанні й усвідомленій
діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному
освоєнні людиною дійсності.
 З другого боку, свідомість (знання й цінності) як духовне освоєння
дійсності виникає і розвивається у процесі виробничої та
суспільно-історичної діяльності.

Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є

формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-
практичним його засвоєнням. Духовно-практичним, бо аксеологічний
аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про
сенс життя) є домінуючим.

5. Міфологія як історично перший тип світогляду.

Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду.
Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня
світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, період
існування міфу називають дитинством людства.

На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось

вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був
єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою
особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм – «злиття
всього із усім»; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне
від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного,
духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін.

Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в

загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми
світо-гляду.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції

як:

- забезпечення духовного зв'язку поколінь;

- фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

- спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Характерною рисою міфологічного світогляду є відчуття людиною її

спорідненості з природою.
Міфологічний світогляд поєднує в собі сакральне (таємне, чарівне) з
загальнодоступним. Ґрунтується на вірі.
Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто
ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому
усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних
істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи
(символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для
античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості,
котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його
антропоморфізму.

2-гий тип світогляду – релігія, а найбільш зрілий тип – філософія.

6. Міфологія і філософія.
Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма
розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має
будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від
двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна
здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з
цим специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона -
теоретична форма розв'язання світоглядних проблем.

Світогляд—це система поглядів, звернених на об'єктивний світ і

місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої
дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні
життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й
діяльності, ціннісні орієнтації.

Міфологія- найдавніший за часом виникнення тип світогляду.

Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня
світогляду - світовідчуття.

Це перша спроба у вигляді алегорій, оповідей, легенд, фантастичних

образах узагальнити спостереження людини за природою, світом,
досягненнями самої людини. За допомогою міфа пояснюються
виникнення, течія, наслідки побачених або можливих подій. Міф
також виступав як соціальний регулятор, відображаючись в звичаях,
традиціях, табу. Характерною рисою міфа є відсутність раціонального
осмислення світу. Поняття світ, людина, думка, знання і т.д. виражені
і об'єднані в художніх образах. Саме притча, легенда, інакомовність і
т.п. стають тією символічною реальністю, тією мовою, тією
понятійною базою, за допомогою образів якої людина пояснює те, що
відбувається навколо нього.

У подібному світогляді не розмежовуються, об'єктивне і

суб'єктивне, людина і природа. Результатом також є відсутність
відмінностей в представленні людини між реальністю і фантазією,
природним і надприродним.

Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його

є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається
формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є
елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї
безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На
перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу.
Його передумовою є подолання всезагального одухотворення
природи.

Релігійний світогляд у своїх визначеннях світу виходить із

створеності світу Богом — надприродною потойбічною
силою. Сама ж людина постає двояко, складаючись із безсмертної
душі та тимчасового смертного тіла (плоті, що зосереджує в собі не
лише речовинне тіло, а й його «тваринні» інстинкти, потяги тощо).
Після смерті душа вивільняється з тіла і, нарешті, одержує очікувану
свободу в єднанні з Богом. Доля людини залежить від її поведінки
в земному світі, від дотримування нею релігійних приписів.

У релігії світ подвоюється. Відбувається чітке розділення на світ

земний (природний), що сприймається органами чуття, і мир
небесний, надчутливий, надприродний.

Основу релігії складає віра, культ, непорушні догми, заповіді

даровані богом, які будуються на образах віри, використовують
категорії дані божеством, як об'єктивним початком будь-якої
істини, будь-якого знання, тим самим, за допомогою надприродних
принципів, пояснюючи те, що відбувається в природі і суспільстві.
Навпаки, раціонально філософське, наукове розуміння божественного
заперечується.

Науковий світогляд. Основним положенням подібної форми

світогляду стає затвердження про основоположне значення
природних наук і їх методології в розумінні світу, процесів керованих
суспільством і людиною. На перше місце тут висувається природне,
природа, матерія, об'єктивна реальність як така. Виробляється
раціональна мова, яка покликана передавати образи максимально
точно відображаючі властивості і процеси досліджуваного об'єкта без
домішки суб'єктивних впливів. Міф і релігія втрачають своє
особливе значення, стаючи елементом становлення етносу і
соціально-історичного розвитку як такого, тобто перетворюються в
один з численних феноменів об'єктивної реальності доступній у
вивченні науці.
Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду,
тобто форма розв'язання питань:

Філософський світогляд виростає з міфа і релігії, а також

спирається на теоретичні дані науки. Але філософія відрізняється від
них не об'єктом дослідження, так чи інакше і міф, і релігія, і наука
загалом звернені до вивчення проблем світобудови. Їх корінна
відмінність складається в предметній області, тобто позначення
проблемної області пошуку, постановка питань, виборі відповідних
методів їх рішення і зрештою способом осмислення світобудови,
суспільства, людини через запропоновані концепції і теоретичні
положення.

Наприклад, принциповою відмінністю філософського світогляду

від міфа і релігії є той момент, що філософське мислення
вибудоване на розумі, інтелекті вільного від вимислу. Відмінність
від науки складається в тому, що філософія намагається розглянути
загальну, «граничну» проблематику, яка являє собою щось більше
ніж, дані, узагальнення і теоретизации наукового знання.

Філософія сьогодні постає як школа людського мислення,

самовизначення. Основна проблематика філософствування —
смисложиттєва — насичує людське існування духовними
пошуками свого ставлення до всього навколишнього, а тому
філософія є центральним місцем (квінтесенцією, серцевиною)
особистого світогляду.

Питання самовизначення, світогляду постають перед кожною

людиною впродовж її життя. Знання історії філософської думки,
філософської спадщини людства не тільки формують теоретичні
підвалини самосвідомості, а й допомагають людині грунтовно
підходити до вирішення питань сьогодення, визначаючи її місце у
світі

Історично першою формою світогляду був міф, а вихідною формою

суспільної свідомості – міфологія. Але власне його значення полягає в тому,
що міф є способом усвідомлення і персоніфікації природних сил, наділення
їх людськими за характером, але фантастично зміненими властивостями.

Міф складався в умовах первісного ладу, і сприймався, як цілком реальний

“світ”.

Людина спостерігала як середовище перетворювалось на навколишній світ.

Так народжувалась міфологія-первісна світоглядна форма. Вона
відображала специфічні риси колективу, а не індивідуального члена:
 1. уявлення про родинні зв’язки природних сил, явищ і людського
колективу;
2. віра у богів;
3. мислення образами, а не поняттями;
4. міфи сприймаються як життєва реальність, яка не підлягає перевірці;
5. людина-іграшка в руках божественних сил.

Первісне суспільство було суспільством рутинним, орієнтованим на

традицію. Зміни в ньому відбувались настільки повільно, що практично
залишалися непостійними протягом кількох поколінь. Тому міфологічний
світогляд був орієнтований не на творчий пошук нових, більш досконалих
форм і способів взаємовідношень з навколишнім світом, а на постійне
відтворення традиційного стану речей, який уявлявся єдиноможливим і тому
гармонійним порядком буття. Час тлумачився як циклічний, а не
лінійний.

Відмінні риси міфологічного способу знання від філософського

Міфологічне пізнання характеризується нездатністю відокремити людину від природи,
дуже часто природним формам надають людські риси, а фрагменти космосу
одушовуються. Одним з різновидів міфології є анімізм, пов 'язаний з одушевленням
неживої природи. Фетишизм - інший тип міфології, коли речам або стихіям приписують
надприродні властивості, тотемізм наділяє тварин надприродними здібностями. На
відміну від міфології, філософія виносить на перший план логічний аналіз, висновки,
докази та узагальнення. Вона відображає наростаючу в суспільстві потребу в розумінні
миру і його оцінки з позиції розуму і знань. Поступово логічний аналіз почав витісняти
фантастичний вимисел, на зміну міфологічного світогляду прийшов філософський.

7. Філософія і наука.

Питання про взаємозв'язок філософії і науки, про "науковість" самої

філософії останні півтора сторіччя викликало і викликає гострі суперечки.
Щоб хоч трохи розібратися в цьому питанні, необхідно подивитися на
історію взаємин філософії і науки.

У Стародавній Греції поняття "філософія", по суті, було тотожним

поняттю "наука". Під філософією розумілася вся наука, що зароджувалася,
і філософами називалися носії цього наукового знання. І це не було
натяжкою. Недарма родоначальника давньогрецької філософії Фалеса
вважали одним із семи мудреців.

За свідченням Діогена Лаертського, він відкрив тривалість року і розділив

його на триста шістдесят п'ять днів, першим пророчив сонячне затьмарення,
виміряв висоту єгипетських пірамід по їхній тіні, першим став вести бесіди
про природу.
Усім відоме ім'я іншого давньогрецького філософа - Піфагора за його
відкриття в галузі геометрії. Та інші давньогрецькі філософи недарма
шанувалися своїми співгромадянами. Філософія там, поряд із власне
філософськими проблемами, розглядала і специфічні наукові питання. І
такий стан філософії зберігався тривалий час, навіть у Новий час поняття
"філософ" і "вчений" були багато в чому тотожні. Декарт, що є одним з
основоположників сучасної науки, відомий своїми працями в галузі
математики і геометрії. Йому по праву належить відкриття умовного
рефлексу. Лейбніц був видатним математиком. Незаперечні заслуги Канта в
галузі космології. Можна було б продовжити перелік імен, шанованих не
тільки філософією, але й наукою взагалі.

Але в той же час вже в Стародавній Греції намітилася тенденція до

розмежування власне філософських і наукових проблем, і в міру зростання
наукових знань ця тенденція підсилювалася. Вже Аристотель здійснює
спробу виділити філософське знання з усієї сукупності знань, на відміну від
часткових наук. Філософія на його думку, повинна розглядатися як вчення
про першопричини, першопринципи, найзагальніші основи буття. Вона
вища від усіх інших наук, тому що зайнята пошуком істини і тільки істини, у
той час як інші науки виходять із принципу корисності, тому вона є
"королевою наук" і висунуті нею положення і принципи часткові науки не
можуть заперечувати, вони повинні їх неухильно дотримуватися.

"Королівський" статус філософія в системі наук мала тривалий час, аж до

XIX століття. Навіть у Новий час (17-18 століття), коли відбувається
бурхливе зростання наукового знання і виникає багато сучасних наук,
філософія залишається "королевою наук". І це не випадково. Часто
наукове знання мало в цей період в основному дослідний і описовий характер
і не могло ще зрівнятися з філософією за інтелектуальною силою, за
здатністю до теоретичних узагальнень, умінням бачити зв'язки різних явищ.

Ситуація істотно змінюється у XIX столітті, коли часткові науки

"виростають" до рівня теоретичної науки. Тепер вони вже в стані самі
створювати теорії, що пояснюють усю сукупність відомих науці фактів,
бачити тенденції розвитку явищ, розробляти власні методи досліджень.
Претензії філософії на панування піддаються сумніву. Серед учених широко
розповсюджене гасло: "Наука, бійся метафізики!" (Метафізикою з часів
Аристотеля називають "першу філософію". Правда, Гегель і Маркс під
метафізикою розуміють вчення, протилежне діалектиці, що розглядає світ,
явища поза розвитком і загальним зв'язком.) їх не влаштовують принципи
філософії, тим більше, більшість з них носить умоглядний характер і входить
у суперечність з частковонауковим знанням. Адже поряд з геніальними
ідеями, що збагатили наукове знання, у філософії було висунуто чимало і
таких ідей, що не "стикуються" з фактами часткових наук.
 Поширюється думка, що філософія зжила себе подібно королю Ліру,
залишилася без царства і їй немає місця в сучасній науці. Наука, на думку
багатьох учених минулого століття, сама може вирішувати і власні
проблеми, і ті, що вважалися споконвіку філософськими. Такі погляди
одержують поширення і серед філософів. У ХIX-ХХ століттях виникають
філософські напрямки, що представники яких не вважали філософію
"повноцінною" наукою і навіть взагалі наукою.

І все-таки в наш час більшість філософів і вчених не заперечують

науковий статус філософії, не розділяють точку зору, що вона зжила себе.
Але тоді виникає питання: "У чому наукова цінність філософського знання,
філософських узагальнень, чому і сьогодні більшість вважає філософію
наукою?"

Раніше вже підкреслювалося, що філософію поєднує з наукою, ставить її в

один з нею ряд сам спосіб розгляду нею проблем. Філософія, як і наука,
підходить до вирішення своїх специфічних проблем, спираючись на доводи
розуму, дає їм раціональне обгрунтування. По-друге, самі ці проблеми
мають не тільки самоцінність для філософії, але і надзвичайно важливі для
науки. І сьогодні людина прагне до інтеграції наукового знання, осмислення
його в цілому, і здійснити цю інтеграцію в змозі лише філософія. Жодна
конкретна наука не може виконати цю функцію. І сьогодні (може бути,
сьогодні більше, ніж колись раніше) у науці виникають проблеми, дати
пояснення яким вона просто не в змозі. І тут на допомогу їй приходить
філософія. Ця допомога полягає не в тому, що вона бере на себе їхнє
вирішення, але на основі вироблених загальних принципів світорозуміння
філософія намічає можливі способи підходу до вирішення, формує загальні
припущення про їхню природу. Вона намагається мов би зазирнути за той
обрій, до якого підійшла і перед яким зупинилася наука, указати подальший
шлях. На цій основі наука будує свої гіпотези.

Узагальнюючи, синтезуючи наукове і практичне знання, філософія

розробляє категоріальний (категорії - найбільш загальні поняття, що
відбивають загальні зв'язки дійсності і пізнання) апарат, яким користуються
всі науки, без якого вони просто не можуть обійтися. Говорячи про значення
давньогрецької філософії для європейської науки, К. Ясперс по праву вказує
на те, що саме там зусиллями давньогрецьких філософів був розроблений
категоріальний апарат, що лежить у основі всієї науки.

Говорячи про функції філософії в системі наукового знання, особливо слід

підкреслити її роль у дослідженні самого пізнавального процесу.
Філософія не тільки узагальнює результати наукового пізнання, але і
рефлексує сам пізнавальний процес, його закономірності, зв'язки. На цій
основі вона виробляє найбільш загальні методи (методологію) наукового
пізнання, даючи тим самим у руки науки могутній інструмент для
подальшого вивчення природи і суспільства. Недарма Ф. Бекон, говорячи про
роль методу в науковому пізнанні, підкреслював, що навіть сліпий, що йде по
дорозі, обжене зрячого, що йде без дороги. У зв'язку з цим варто сказати, що
існують два методи, підходи до дослідження дійсності: діалектичний і
метафізичний. Діалектичний метод вимагає розглядати явища світу в
їхньому загальному взаємозв'язку, зміні і розвитку. Метафізичний метод,
навпроти, розглядає явища поза їхнім зв'язком, розвитком.

Не можна обійти мовчанням і роль філософії в з'ясуванні найзагальніших

основ самої науки. Адже наука сама має потребу в обгрунтуванні, з'ясуванні
свого місця і ролі в житті суспільства, з'ясуванні своєї природи і
можливостей. Сьогодні це ще більш очевидно, ніж коли-небудь раніше. І
зрозуміти науці саму себе значною мірою допомагає філософія.

8. Історичні типи світогляду та їх прояв у світоглядові сучасної

людини.

Світогляд—це система поглядів, звернених на об'єктивний світ і

місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої
дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні
життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й
діяльності, ціннісні орієнтації.

Міфологія- найдавніший за часом виникнення тип світогляду.

Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня
світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент,
період існування міфу називають дитинством людства. Проявом
домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в
загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні
проблеми світогляду.

У численних міфах у символічній формі вперше постають спроби

розкрити таємниці народження, смерті, сну, душевних
переживань. З'являються сюжетні оповіді про уявних героїв —
предків, вчинками котрих спричинений світ людських взаємин та
відносин із природою.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його

функції як:

· забезпечення духовного зв'язку поколінь;

· фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

· спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Це перша спроба у вигляді алегорій, оповідей, легенд,

фантастичних образах узагальнити спостереження людини за
природою, світом, досягненнями самої людини. За допомогою міфа
пояснюються виникнення, течія, наслідки побачених або можливих
подій.

Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його

є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається
формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом
є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї
безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На
перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу.
Його передумовою є подолання всезагального одухотворення
природи.

Науковий світогляд. Основним положенням подібної форми

світогляду стає затвердження про основоположне значення
природних наук і їх методології в розумінні світу, процесів
керованих суспільством і людиною. На перше місце тут
висувається природне, природа, матерія, об'єктивна реальність як
така. Виробляється раціональна мова, яка покликана передавати
образи максимально точно відображаючі властивості і процеси
досліджуваного об'єкта без домішки суб'єктивних впливів.

Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду,

тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на
яких принципах має будуватись ставлення людини до світу?
Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду
полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини
постає здатність до самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим
специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона -
теоретична форма розв'язання світоглядних проблем.

Філософський світогляд виростає з міфа і релігії, а також

спирається на теоретичні дані науки.

Наприклад, принциповою відмінністю філософського світогляду

від міфа і релігії є той момент, що філософське мислення
вибудоване на розумі, інтелекті вільного від вимислу. Відмінність
від науки складається в тому, що філософія намагається розглянути
загальну, «граничну» проблематику, яка являє собою щось більше
ніж, дані, узагальнення і теоретизации наукового знання.
 Філософія сьогодні постає як школа людського мислення,
самовизначення. Основна проблематика філософствування —
смисложиттєва — насичує людське існування духовними
пошуками свого ставлення до всього навколишнього, а тому
філософія є центральним місцем (квінтесенцією, серцевиною)
особистого світогляду.

Питання самовизначення, світогляду постають перед кожною

людиною впродовж її життя. Знання історії філософської думки,
філософської спадщини людства не тільки формують теоретичні
підвалини самосвідомості, а й допомагають людині грунтовно
підходити до вирішення питань сьогодення, визначаючи її місце у
світі

9. Національне та загальнолюдське у світоглядові.

За ступенем загальності розрізняють світогляд

· особистості
· груповий (професійний, класовий, національний тощо)
· загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).

Людство споконвіків мало єдиний спільний надідеал (вершинну

цінність життя)– людинолюбство, добротворення, свободу,
духовну і фізичну досконалість, красу, справедливість, щастя. Це –
загальнолюдські цінності. Але кожна нація наближається до цього
ідеалу своїм неповторним шляхом, бачить і трактує його по-
різному

Нація має спільні цінності, ідеали, традиції, риси характеру.

"Ментальність"-спосіб мислення, загальна духовна

налаштованість, установка індивіда, або соц.. групи, до
навколишнього світу.

На відміну від ідеології це не форма мислення, а ставлення,

відношення, призма через яку людина дивиться на себе і світ.

Вона притаманна кожній людини незалежно від етн. приналежн.,

соц. статі, мови. Формується залежно від традицій культури,
соц.структур.

Це душевний устрій характерний для людей даної культури,

психолог.особливості яких лежать в основі звичаїв,моралі.
 Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень
масової свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу,
цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії
культурних індивідів, у сучасній культурологічній теорії існує
плідний підхід розглядати історико-культурний процес як буття
різних типів ментальностей, а саме - первісної, античної,
середньовічної, ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.

Спосіб життя людини як представника тієї чи іншої культури

визначає конкретна система цінностей і світоглядних засад.

У сучасному філософському дискурсі широкого використання

набув термін «ментальність». М. Блок, один із
основоположників теорії ментальності, визначає поняття
«ментальність» як «увесь той комплекс основних уявлень про
світ, за допомогою яких людська свідомість у кожну конкретну
епоху переробляє в упорядковану «картину світу» хаотичний і
різнорідний потік сприйняття і вражень». Однак надалі термін
«ментальність» набуває дещо іншого тлумачення. Таку зміну
можна спостерігати вже у визначенні ментальності як
характеристики «...специфіки сприйняття та тлумачення світу в
системі духовного життя того чи іншого народу, нації,
соціальних суб’єктів, що уособлюються певними соціокультурними
феноменами».

10. Поняття ментальності. Риси української ментальності та їх

відображення у світоглядові.

Менталітет – це манера мислення, його склад, його особливості, його

своєрідність, тобто це емоційні орієнтації, колективна психологія,
спосіб мислення і людини, і у цьому випадку, нації.

Риси української ментальності та їх відображення в світогляді.

Слід зазначити дослідження ментальності ук.нації в працях таких

авторів як Костомаров,Нечуй-Левицький,Шевченко.Особливо
важливими є роботи Чижевського. Дмитро Чижевський
виділяє основні риси психічного укладу українця –емоційність,
сентименталізм,чутливість,ліризм,індивідуалізм,прагнення до
свободи.

До характеристики національного типу можна йти трьома шляхами.

Перший із них це дослідження народної творчості, другий —
характеристика найбільш «блискучих», яскравих, виразних
історичних епох, які даний нарід пережив, третій — характеристика
найбільш значних, «великих», видатних представників даного народу.

По-перше безумовною рисою психічного укладу українця

є емоціоналізм і сентименталізм , чутливість та ліризм;
найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського
народного життя і обрядовості, ще однією рисою є неспокій і
рухливість.

Ментальність українського народу формувалась під впливом

складних історичних умов. Розташування між Сходом і Заходом,
тривале бездержавне існування, розчленованість народу у
минулому здебільшого визначили український менталітет. Основну
роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті
історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця
обставина зумовила химерне поєднання у світогляді українців

· західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної,

матеріалістичної)

· східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини)

ментальності.

Мірило стійкості українського етносу, його реальна цілісність як

динамічної саморегульованої системи, визначалось не державою,
не ідеологією, не чисельністю народу, а міцністю збереження
господарсько-культурних і побутових традицій, силою зв’язку
поколінь і точністю передачі досвіду предків своїм нащадкам.

У наші дні проблема національного менталітету стає все більш

актуальною. Розбудова української державності нагально вимагає
глибокого та об’єктивного вивчення особливостей нашого
народу. А знання базових рис конкретної нації виконують
прогностичну функцію, дозволяють, придивившись глибше до себе,
зазирнути у майбутнє, адаптуватися до нього.

Найбільш важливими моментами історичного розвитку українського

національного характеру треба вважати постійне тло української
історії — природу України та Два періоди історичні — князівську
добу та добу барокко.

Основним культурним з'явищем князівської доби було прийняття

християнства та утворення на його ґрунті письменства. Треба
 визнати, що християнство, узяте з Візантії, не принесло з собою
специфічних візантійських впливів.

Найвиразніші і найзначніші є впливи б а р о к к о. Впливи барокко

дали на українському ґрунті розквіт пластичного мистецтва та
літератури;

Основа духовна риса барокко це «декоративність», що цінить

більш широкий жест, ніж глибокий зміст, — більше розмах і
кількість ніж внутрішню якість, більше — вираз, форми вияву
змісту, ніж зміст . Але в психічній сфері стремління до
«декоративности», до широкого жесту, до «імпозантності»
природно веде до певної ілюзорної пишноти, за якою може нема
достатньої духовної підпори.

Безумовно характеристична риса психічної вдачі видатних

українців це — на певний час в житті і в певних умовах — ухил до
духовного у с а м о т н е н н я.

Для характеристики української філософічної думки робить великі

труднощі ще те, що українське- культурне життя не завжди було
різко та яскраво усамітнене і відокремлене. Мінявся і ступінь
політичної залежності і ступінь рівня національної свідомості,
зокрема національної свідомості інтелігенції. Наслідком цього було
те, що значна частина видатніших представників української думки
працювала за межами України, а навпаки, на Україні брали живу
участь в культурному життю чужинці.

Поза основним масивом українських етнографічних земель

розвивалось Закарпаття, що обумовило специфіку ідентифікації
регіону. Тут особлива ментальність та проблеми, породжені
поліетнічністю і прикордонним статусом. Певні етнічні групи
мають локальну свідомість. На етнокультурну домінанту регіону
впливає низка економічних факторів – міграція трудових ресурсів,
однобічний розвиток аграрного сектора тощо.

Свого часу деякі дослідники Закарпаття, такі як О.Духнович,

О.Бонкало, Ф.Потушняк, Й.Шелепець визначили ряд характеристик
закарпатської ментальності. Це архаїчно-сентиментальна вдача,
замріяність, наївна чесність, схильність підтримувати тих, хто краще
зіграє на його почуттях, богобоязкість, гордість за своє етнічне “я”,
свою культуру, смиренність, працьовитість, законослухняність,
повага до влади.
Ці загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків,
лемків та долинян. Згадувані дослідники відзначають таку різницю:
гуцули – аристократи гір, активні, заповзяті, настирливі, працьовиті,
невибагливі, люблять свій край і свою рідню, сміливі, не бояться
смерті, індивідуалісти, наївні і довірливі. Натомість бойки –
доброзичливі, надійні, послужливі, скромні, демократичні, схильні до
бійок і запальні, працьовиті, але не напружуються. За характером
вони пасивніші, ніж гуцули, легко примиряються зі своєю долею.

Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу,

самолюбиві, не такі послужливі, як бойки, працьовиті, швидко
полонізуються і словакізуються. Долиняни – нерішучі, бо ще не
мають остаточної думки про свою належність до угорців, перейняли
від мадярів багато з матеріальної і духовної культури, охоче
пристосовуються до угорської культури, релігійні, працьовиті,
законослухняні, ставляться до угорців як до панів.

Отже, розбіжності у цих груп українців Закарпаття дуже помітні,

однак це не заважає їм співіснувати на одній етнічній території. Отже,
говорити про якусь цілісну лінію закарпатсько менталітету є складно,
однак ці риси щільно вплітаються у загальноукраїнський контекст.

Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у

традиційно-побутовій системі. Українська сім’я відіграє значну роль
у формуванні українського характеру та менталітету, оскільки йде
мова про вплив родинного життя, сім’ї на формування рис
національного характеру [1, 73].

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях

української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це
віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості
українців. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна
роль відводиться жінці (співання традиційних латканок у фольклорі,
обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої ) що
символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке
проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає невісту
до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у
поховальному обряді тощо)

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в

українській національній психології, про жіноче начало в
українському національному характері. З цим пов’язаний вияв
почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній
лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до
рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і
 родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили
міцну родинно-побутову традицію.

Ще однією рисою ментальності українців є релігійність. Вона є

головною складовою світогляду всіх слов’янських народів .Прояв
релігійності яскраво виявився в обрядовості , і родинно-
побутового циклів.

11. Виникнення філософії: Індія, Китай, Греція. Етапи розвитку

світової філософії.

Філософія виникла в VI — IV ст. до н. е. одночасно в трьох цивілізаціях

— індійській, китайській і грецькій.

Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих

думок про світ справжнім знанням про нього — істині.

Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо

виправданості традицій, пануючих думок, коли фіксуються розбіжності
видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього.

Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками:

соціальними, що формують самосвідомість особи (торгівля, держава з
регульованими соціальними відносинами); ознайомлення з іншими
народами та їх звичаями; криза традиційної міфології; зародки
наукового знання. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке
(справжнє) буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тільки
видимість її, як досягти істини) проблеми.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобутків

давньогрецької філософії і європейської традиції загалом до епохи
Відродження, а китайської та індійської філософії до XX ст. полягає в тому,
що відношення між видимим та істинно сущим світом будувались
на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель будували різні
моделі співвідношення між видимими і невидимими сторонами світу (буття),
але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які б свідчили про справжній
характер цього співвідношення, не було.

Прорив у надемпіричний позачуттєвий світ було здійснено в Європі в XVI—

XVII ст. з допомогою приладів і математичного природознавства, що
поклало край умоглядним спекуляціям про світ, про буття. Тепер онтологічні
та гносеологічні моделі вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового
знання.

Атомізм Нового часу не може бути демокрітівським. Атомізм

давньогрецького філософа Демокріта (прибл. 460 — прибл. 371 до н. е.) — це
лише цікавий здогад, який можна й ігнорувати, а хімічний атомізм
ґрунтується на експерименті, є основою хімічного виробництва. З цим не
може не рахуватися жодна сучасна філософія природи.

Європейська наука змусила заговорити про потойбічний (для людських

чуттів) світ, що спричинило зміну моделі філософування про нього.
Проте існує сфера філософського знання, де істина не пов'язана з науково-
технічним поступом. Це — сфера моралі. Моральноетичні концепції, як і
раніше, відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві.
Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне
значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшого
вони стосувалися реального життя і вибудовувались на його основі.

Давньоіндійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні

брали арії — кочові племена. Вже в II тис. до н. е. на території Індії
склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було
кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах — збірниках
гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти
жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою
аристократією — кшатріями. Основний мотив ведійської літератури —
панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами.

У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспільстві сталися

відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля,
зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні
об'єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв:
війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що
спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній
сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям — джайнізму і
буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи
брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були
світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються

основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії
виникає у зв'язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до
розвинутого класового суспільства відбувався в Індії поступово. Тому і в
сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем
зберігає міфологічні теми, розвиває їх.

Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим

пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму
та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості
зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку
індійського суспільства.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи:

ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні
(настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед.
Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи.

До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога.

Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію.
Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в
духовну субстанцію, основу всього сущого.

Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим

породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять,
вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман».

Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є

безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який
облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні
начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія
приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман.

Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних

перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них.
Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є
медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним
брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка
породжена кармою— відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна
конструкція світу й місця людини в ньому уведанті й мімансі, які найбільше
наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря,

ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми
різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і
роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення
речей.

Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип

індивідуальності й духовності.

Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які

застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і
логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність
правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів
людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і
досягається істина.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них

належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята.

Буддизм— світова релігія, морально-етичне вчення зі значними

філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії,
вважає, що життя — це страждання.

«Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є

причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до
цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є
восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне
розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова,
правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна
зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями.
На цьому шляху досягається нірвана— стан незворушності й спокою, який
перериває сансару — безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох

вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як
процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і
матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття—
небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм
заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає,

що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята— єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою

світу вважає п'ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір.
Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні.
Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її
моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської
культури.
Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли
собою логізацію міфу — переведення міфологічних образів у логічні
абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх'я, чарвака-локаята) зроблено
перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто
ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі,
праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним
вченням.

+В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а

подолання страждань можливе через втечу від світу. Вони своєрідно
відобразили соціальний стан індійських мислителів.

В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними

філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних
подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови
суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення
соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати психічні процеси.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан можна,

наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса,
веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід
зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх
основою є ставлення до Вед.

Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що

вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у
створенні цього світу.

Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність

світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу,
миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса
вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку,
ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і
гинути.

Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона

є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. принцип теорії
пізнання н'яяї: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує
незалежно від суб'єкта пізнання. Є чотири джерела вірогідного
пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3)
порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів.

Буддизм.
· Страждання і звільнення представлені в буддизмі як різні
стани єдиного буття: страждання - стан буття проявленого,
визволення – невиявленого.

· Звільнення буддизм уявляє собі перш за все як знищення

бажань, точніше - їх пристрасності. Буддійський принцип так
званого середнього (серединного) шляху рекомендує уникати
крайнощів -як потягу до почуттєвого задоволення, так і
досконалого придушення цього потягу.

· Концепція терпимості, відносності, з позицій якої моральні

приписи не є обов'язковими і можуть бути порушені.

· Моральний ідеал буддизму з'являється як абсолютне

неспричинення шкоди

· Усувається відмінність між чуттєвою і розумової формами

пізнання

· Практика медитації

У розвитку філософії Стародавнього Китаю важливе значення мав

Даосизм.

Даосизм - філософське вчення, основоположником якого за

традицією вважають Лао-цзи, який жив в кінці VII початку VI ст,
до н.е. Головна категорія філософського даосизму - дао (шлях)
розуміється як загальний закон природи, як першопричина
всього сущого, як джерело всіх явищ матеріального і духовного
життя. Дао являє собою як би узагальнене поняття про
закономірності розвитку світу. Все, що існує походить від дао,
щоб потім, зробити кругообіг, знову до нього повернутися. Дао не
тільки першопричина, а й кінцева мета і завершення буття.

Дао недоступне для чуттєвого сприйняття: те, що можна почути,

побачити, відчути, зрозуміти, це не дао. Ніхто не створив дао, але
все походить від нього і повертається до нього. Проте все, що
породжує дао, проявляється через Де (чеснота), тому якщо дао -
це загальна сутність світу, то де - її прояв в дійсності. Завдання
людини - пізнати дао, стати на шлях "природності", під якою
мається на увазі "гармонія світу" злиття людини з
природою. Соціальна несправедливість у суспільстві
сприймається як одне з порушень гармонії.
Своєрідним вираженням протесту проти соціальної
несправедливості є відлюдництво і аскетизм, інакше кажучи -
повернення до "природності", Відлюдники - даоси в усі часи
усамітнювалися на лоно природи і прагнули злитися з нею для
осягнення "гармонії світу". Велике місце в книзі "Даодецзін"
приділено принципом "недіяння", який наказує людині
відмовитися від будь-якої діяльності, не втручатися активно в
життя вона повинна розвиватися природно, як би сама собою.
Лао-цзи ж вважав, що людська природа залишиться непорочної,
будучи надана самій собі. Ця теза і з'явився основою доктрини
"недіяння

Конфуцій не залишив цільного письмового викладу своїх

ідей. Йому приписують складання і редагування
знаменитого''П'ятикнижжя'', яке здавна розглядалося в Китаї
як вихідний пункт усієї китайської літератури. Особливе місце
серед цих джерел займає книг ''Вислови'', складена учнями
Конфуція вже після його смерті. Вона складається головним
чином з окремих афоризмів, що починаються словами''Учитель
сказав ... ''.

Доброчесність,виправлення імен,божественне походження

влади,але якщо правитель чинить погано –можна його скинути.

У силу історичних особливостей країни (збереження родових і

патріархальних традицій, відсталість рабовласницьких суспільних
відносин) давньокитайські мислителі основну свою увагу
приділяли вирішенню соціально-етичних і політичних
проблем. Боротьба філософських течій відбувалася тут навколо
розуміння «Дао» як шляху суспільного розвитку і долі людини.

Китайська філософія, як філософія Індії передбачає поділ на

верстви суспільства, але в теж час філософи Китаю починаються
замислюватися над ідеальним суспільством, вони створюють
такого правителя який був би благородний, але в той же час добрий
і справедливий, для свого народу - цим філософія Китаю схожа на
філософію Античності.

Греція Філософія як самостійна галузь знань виникла в

стародавньому грецькому суспільстві в VI–V ст. до н.
е.Виділяють: -досократівський період, -період класичної грецької
філософії, -період еллінізму, - періодом неоплатонізму.

Досократівський період

-Перші школи - натурфілософських - міркування про те, як

влаштований світ.
 Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа
заснована Фалесом: всі речі повинні походити з єдиного речового
начала.

Засновником античної філософії вважається Фалесіз Мілета.

Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне
начало розмаїтого світу.

Визнання світу як першооснови, єдиного першоначала чогось

предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія
зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття

"філософія" входили всі галузі знання, тобто її предметом була
природа в цілому (натурфілософія)

Геракліт стверджував, що всі предмети, а також душа людини

походять з одного начала – вогнюЙого заслуга – утвердження
діалектичного погляду на природний світ. Діалектика - це вчення
про рух і розвиток, висхідний до античного філософа Геракліта,
який учив про єдність протилежностей.

Піфагорійство.Коли мудреці з мілетської школи шукали речове,

матеріальне першоджерело світу, піфагорійці на перший план
ставили закон, логос, започаткувавши ідеалістичний напрям у
філософії.

Атомізм.Представник Демокріт поклалв в основу всього атоми, що

рухаються у порожнечі.

Софісти— давньогрецькі мандрівні експерти з різних

предметів.Не формували якусь певну школу, мали певні
спільні інтереси.Набули філософських шахраїв, зацікавленіших в
грошах і престижі. Основою їхнього світогляду був
вислів Протагора «Людина є міра всіх речей».

12. Зміна предмета філософії в процесі історичного розвитку.

Сьогоднішнє значення філософії в тому, що вона змушує нас

усвідомити існування багатьох питань, що не входять зараз до
сфери науки
Класичний підхід, (Аристотель 384-322 до н. е.), в якості критерію
предмета філософії виділяв ступінь "загального". Філософія
займається загальними речами, "вічними" і "божественними"
першоосновами. Вона показує нам "першооснови буття і
пізнання".

Філософія - це вчення про першопричини або про першосутність

речей.

Так думали і мислителі Нового часу: Декарт, Гегель. Таке розуміння

предмета філософії зберігалося дуже довго і вважалося "класичним".

Філософія визначалася як " наука про загальні закони розвитку

природи суспільства і мислення". Філософія вчить нас мудро
прожити життя і з гідністю завершити її. Більшість мислителів
пов'язували предмет філософії з щирим пізнанням речей (Локк,
Гоббс).

У XIX-XX ст. предметом філософії називали "світове

ціле","сутність і закони суспільства", "вивчення найбільш загальних
понять", "пізнання Універсуму", науки про цінності, вивчення
найкращої системи суспільного устрою

Філософія дає людині нове знання про ті чи інші явища, що веде

до більш глибокого розуміння життя і ставлення людини до
навколишнього його дійсності, до вдосконалення його способу
бачення світу. Заняття філософією виробляють навички вільного
творчого мислення, виховують смак до нього. А це допомагає
людині досягати успіхів у вирішенні найрізноманітніших
життєвих і професійних завдань.

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших

для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у
філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то
політичні чи етичні проблеми.

Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про
світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини.

Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії

певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові
дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час,

причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо),
з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому
філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до
одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із
цього принципу.

Об’єкт філософії– це та сфера об’єктивної реальності, яка

знаходиться у взаємодії з суб’єктом. Саме виділення об’єкту пізнання
здійснюється за допомогою форм практичної та пізнавальної
діяльності, які створені суспільством. Ідеальне відтворення об’єкту у
системі понять та інше стає можливим в результаті застосування
суб’єктом певних способів пізнавальної діяльності, логічних
операцій. Об’єкт філософії – це певний матеріальний і духовний світ,
який існує незалежно від філософів і разом з тим включає їх у свій
світ.

Суб’єкт у цій взаємодії виступає носієм предметно-практичної

діяльності і пізнання, джерелом активності, направленої на об’єкт; під
суб’єктом може розумітись суспільство, соціальна група або індивід.
Саме суб’єкт, взаємодіючи з об’єктом, утворює предмет дослідження,
в даному випадку – філософії.

Предмет філософії – це категорія, за допомогою якої фіксується

певна цілісність, виділена із об’єкту суб’єктом в процесі людської
предметно-практичної діяльності і пізнання. У
загальногносеологічному плані протиставлення предмету та об’єкту є
відносним. Основна структурна відмінність предмету від об’єкту
полягає в тому, що у предмет філософії входять лише головні,
найбільш суттєві властивості та ознаки дійсності.

Предмет філософії має конкретно-історичний характер, він

змінюється від однієї історичної епохи до другої, від однієї суспільно-
економічної формації до іншої, від певних регіональної цивілізації,
культури – до других.

Об’єкт та предмет філософії являють собою діалектичну єдність.

Предметом філософії є дослідження всезагальних і загальних
конкретно-історичних сутностей, законів та закономірностей
розвитку природи, суспільства і людини, її діяльності – свідомості.

13. Предмет і функції філософії. Структура філософського

знання.
 Інфа з лекції Сарабун (Немає однозначної тенденції.
 Об’єкт – універсальний і всеохопний, ширший, більший, глобальний – співвідношення людини і
світу- поле де народжується філософія
Предмет- динамічний, історичний, Чутливий до часу і епохи – міняється, - все, що завгодно,
Функції –для чого потрібна філософія – світоглядна, критична, аксіологічна ( на яких цінностіях)
освітня, виховна.)

Предметом філософії є відношення „людини і світу”. Філософія

являє собою форму раціонально обґрунтованого уявлення людини
про світ і про себе, про їхній взаємозв’язок. Щоб з’ясувати
специфіку предмета філософії необхідно з’ясувати під яким кутом
зору об’єкт відбивається у свідомості. Предметом і об’єктом
філософії є відношення „людина-світ”, то природно що на перший
план виходить питання про природу і сутність світу і людини, про
загальні граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також
про те, як цей світ улаштований, які взаємозв’язки існують у світі,
Особливості предмету: предмет – історично змінний, оскільки
історично змінними постають самовиявлення і самоусвідомлення
людини.
- епоха середньовіччя (бог-творець всього сущого, ціль життя люд. –
служити богу);
- епоха відродження (відбув. сикуляризація, людина – творець всього
сущого, людина сама обирає як їй жити).
Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету.
Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та актуальному
стані всі основні виявлення людини як людини, але практично всі
концепції та напрямки включали в себе і досліджували різні групи
філософських проблем, які безпосередньо і складають частини і розділи
філософського знання, що представляють структуру сучасної
філософії.
Структура:
 онтологія (вчення про першооснову буття, сфери буття і категорії,
основне питання: „Що таке світ ” „Як він влаштований ”)
 гносеологія (теорія пізнання яка досліджує закономірності процесу
пізнання, основне питання – „Що означає пізнати ” „Що таке пізнання
”)
 антропологія (вчення про сутність людини, а також про співвідношення
в людині природи та культури, основне питання „Хто така людина”,
„Яке місце займає людина ”)
 аксіологія (вчення про цінності, яке досліджує закономірності побудови
сфери цінності, осн. питання „У чому цінність і сенс життя ”)
 соціальна філософія (вчення про сутність суспільства і його структуру
в цілому, у найбільш загальних законах його розвитку, осн. питання
„Що є суспільство ”)
 етика (вивчає морально-цінне відношення до світу , осн. питання „В
чому сутність добра і зла ”)
 естетика (наука про красу, „В чому суть краси і гармонії ”)
 логіка (наука про мислення, вивчає форми, закони та норми
правильного мислення, осн. питання „ Яка природа людського
мислення ”)
 історія філософії (вивчення істор. Досягнень філософської думки від
античності до сьогодення , осн. питання „ Як розвивається
філософська думка ”).
Функції філософії:
 світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та
понятійним поясненням світу)
 методологічна (сукупність найбільш загал. ідей та принципів що
застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань)
 гносеологічна (розроблення оцінювання припущень пізнавального
процесу)
 прогностична (формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і
свідомості, людини, суспільства)
 критична (у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від
застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних
світогляд. настанов)
 аксіологічна (виявляється у допомозі людині визначити цінності і
самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо
важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності)
 гуманістична (полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі
філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних
цінностей та ідеалів).

14. Метафізика – загальна теорія дійсності.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1)
"мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує
проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці
вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія
про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. "Фізика" —
природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального
світу.

Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше

застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Аристотеля
Андроніком Радоським (1 ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки
Аристотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув
іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень:

1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і

начала буття (існування світу);

2) метафізика — це синонім філософії;

3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для

означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального;

4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань

(сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються
осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;

5) метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний

діалектиці. В значенні "антидіалектична" термін "метафізика" запровадив у
філософію Гегель.

Що ж таке метафізика? Для того, щоб визначити дане поняття, нам

необхідно звернутися до історичних витоків його формування. А тому
першим у західноєвропейській філософії раннього античного мислення
постає власне питання щодо основи всього (грец. Αρχέ παντόν).

Таким чином основним питанням філософії залишається питання про

основу. Питання може припускати не тільки тимчасове перше начало
утворення всього, але й наявність основи всього сущого, тобто того, що є і
чим стає, що може виникати або ж зникати.

Філософія починає визначатися як те, що колись називали

«метафізика», тобто така своєрідна єдність основної і сукупної
науки. Вперше про різницю основи та обґрунтування говорив мислитель
Платон. Філософ вбачав по іншу сторону світу досвіду одиничних та
змінних речей щось надчуттєве, царство вічних сутностей, які передусім
увінчані благом. За Платоном, людський розум є прямо підпорядкованим
вічним ідеям, і в такий спосіб переступає чуттєвий світ, наближаючись до
надчуттєвої істини. Умовою і нормою пізнання світу є знання про ці ідеї.
Перед філософією ж стоїть завдання – допомогти прояснити такі знання.
Платон швидше розумів метафізику як науку про вічні ідеї, які відносяться
до світу досвіду та ґрунтуються на ідеї блага. Саме ж поняття «метафізика»
бере свій початок від античного мислителя Арістотеля. Таке поняття є
предметним у ранній класичній античній думці.

Тому перша філософія Арістотеля, яка була складена у чотирнадцять книг

Андроніком Родоським отримала назву ta meta ta physica, що в перекладі
означає – та, що йде після фізики. Фізика в античний період могла
розумітися не лише як природознавство, що ґрунтується на досвіді, а також
як натурфілософія.

В такому випадку метафізика є чимось більшим за досвід, тобто знанням,

яке йде за фізикою, може навіть перевищувати її. Доведено, що метафізика
мала швидше за все предметне значення. Дане поняття розуміється як таке,
що перевищує чуття і досвід, трансцендентує, дізнається про все, що взагалі
існує. Фізичні речі підпорядковуються метафізичній основі, пояснюються
тільки ними.

Ці знання або ж інакше кажучи науку, Арістотель називає σοφία –

мудрість, або ж πρότε φίλοςοφία чи θεολόγκη – вченням про Бога. У
першій філософії Арістотеля міститься визначення, що метафізика є наукою
про надчуттєве. Таке розуміння є близьким перш за все до думки Платона,
проте зовсім протилежним для Арістотеля. На його думку, пізнання
надчуттєвого повинно сходити та виникати з чуттєвого, тоді як метафізика
має здатність поширюватися на емпіричний світ.

У другому визначенні метафізика інтерпретується філософом як наука про

основи речей, в яких Арістотель вбачає зовнішні та внутрішні підстави,
матеріальну і формальну, діючу причину. Третє визначення метафізики стає
класичним завдяки Арістотелю, який називає її наукою про суще – те, що в
наявності є, і що властиве тільки йому. Метафізика охоплює власне все, що
є взагалі, насправді: чуттєвий і надчуттєвий світ, дані через досвід речі та
їхні останні підстави, відповідно божественне буття.

Тут як раз і виявляється напруга між двома існуючими аспектами самої

метафізики. Спочатку вона стає наукою про суще як суще, тобто таким собі
всезагальним вченням про буття як сукупна наука, потім – як наука про
божественну основу усього що існує, відповідно вчення про Бога. Сукупність
всього, що є може прояснятися із всезагальної прадавньої основи, а Боже
буття можливо досягнути з досвіду сущого та його законів буття. Тобто у
такий спосіб єдність самої метафізики як науки в кінцевому результаті у
Арістотеля зберігається.

У новітній час метафізика була різко осуджена онтотелогічною

конституцією Мартіна Хайдегера. Саме ж слово «онтотеологія » у
вузькому його розумінні належить Імануїлу Канту. Тим не менш, метафізика
за часів античного філософа Арістотеля була онтотеологією, тобто
своєрідним єднанням всезагального вчення про буття та водночас
філософським вченням про Бога і у такому вигляді просто вписалася в
класичну античну традицію.

У середньовічний період робиться спроба виходу Фоми Аквінського за межі

вчення Арістотеля. Теолог розрізняє три важливі аспекти в метафізиці:

1) Метафізика – божественна наука, інакше кажучи філософська теологія,

яка здатна пізнавати Бога, а й інші надчуттєві істоти;

2) Метафізика – наука, яка досліджує суще, все йому властиве;

3) Метафізика – перша філософія, що здатна досягати перші причини речей.

В тім, Фома Аквінський не зупиняється, а все більш чіткіше виділяє підстави

єдності цієї науки. Безпосереднім предметом науки є суще як суще, проте у
завдання будь – якої науки входить питання підстави предмета її ж самої.
Метафізика повинна досліджувати як зовнішні так і внутрішні підстави
сущого, проникати у першопричину всього, що існує, в тому числі і в
абсолютне Боже буття, щоб звідси розуміти кінцеве суще. Тому Фома
Аквінський називає метафізику онто- теологією. У самій же схоластичній
філософії таке визначення зберігається.

В період Нового часу відбуваються різкі зміни щодо розуміння метафізики.

Особливо це відчувалося у ХVІІ столітті, коли англійський філософ Френсіс
Бекон розділив філософію на :

1) Наука про Бога;

2)Наука про природу;

3) Наука про людину.

Їхнім попередником стала перша філософія, що отримала назву онтології,

яка вже не була вченням про буття, а формальною наукою про принципи,
введенням в основні принципи понять, яким не вистачає обґрунтувань у
дійсному бутті. За Христіаном Вольфом, метафізика стає сукупною
теоретичною філософією на противагу етиці, тобто практичній філософії.
Метафізика має здатність розділятися на загальну метафізику – онтологію
як науку про суще в цілому; особливу метафізику яка може мати підрозділи
трьох предметних сфер космології (наука про світ, природу,
натурфілософія); психологія (наука про душу,все живе на світі, в тому числі
про людину; філософська психологія); натуральна теологія (науа про Бога,
філософське вчення).

Такий поділ є характерним для сучасності. Тому онтологія повинна

виробляти дійсне тлумачення буття, яке досяжне в абсолютному бутті, тоді
як філософська наука про Бога , припускаючи всезагальне вчення про
буття, повинна поступового розгортати пізнання самого Бога.
15. Основні терміни онтології.
-Онтологія - вчення про суще ; вчення про буття як таке; розділ філософії , що вивчає
фундаментальні принципи буття, його найбільш
загальні сутності та категорії , структуру та закономірності .

Основні терміни – БУТТЯ РІЧ ЄДИНЕ ОКРЕМЕ.

Відносні терміни – істина добро краса.
Це транстендеталії- універсальні поняття, які не підлягають змістовому обмеженню,
переходячи межі визначення.

Сосна – хвойне дерево-дерево- ліс….- буття. Ширше ніж буття немає хіба Бог.

-Філософське вчення про загальні категорії та закономірності буття, що існує в єдності з

теорією пізнання та логікою
ЩО ТАКЕ ОНТОЛОГІЯ?
-Основне питання онтології: Що існує?
-ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ОНТОЛОГІЇ: буття , суще , структура , властивості , форми
буття ( матеріальне , ідеальне , екзистенційне ), простір , час , рух .

-Інше розуміння онтології дає американський філософ Уіллард Куайн : у його термінах,
онтологія - це зміст деякої теорії , тобто об'єкти, які постулюються цією теорією як існуючі.
-КАТЕГОРІЯ БУТТЯ основоположною філософською категорією, її використовують для
осмислення проблем пов'язаних як з проблемою існування Всесвіту, так і з проблемою
існуванням конкретного індивіда. Таким чином, категорія буття є гранично широкою. Вона
стосується як світу загалом, так і життя окремої людини.

Буття – окремі явища, процеси, речі - зникають, появляються, а світ в цілому існує і
зберігається.

-Положення, які розкривають сутність категорії буття:

1.Світ існував, існує і буде існувати як безмежна і неминуча цілісність, як відносно
стабільне ціле.
 2.Світ у своєму існуванні утворює нерозривну єдність минущого і неминущого,
універсальну цілісність.
 3.Світ існує як неминуща єдність поза і незалежно від волі і свідомості людини, тобто
об'єктивно.
 похідними від "буття" і представляють собою її різні сторони й аспекти.
 БУТТЯ – ТЕ ЩО КОНКРЕТНО ВИЗНАЧЕНЕ В СОБІ ІСНУЄ, ТОБТО
ФІКСУЄТЬСЯ ЛИШЕ ПРИСУТНІСЬ ЧОГОСЬ .
 Річ – те що існуючи одночазно визначилось в своєму змісті. Вказує на ЯКІСТЬ ТОГО
ЩО ІСНУЄ.
 Ми судимо про світ через свої чуття. – не все золото що блистить. Пуд солі зїсти –
щоб зрозуміти людину.
 4% дальтоніки – бачать світ у сіро-зелених кольорах – то який є цей світ? Але на
правду він інший.

 БУТТЯ НЕ Є НЕБУТТЯМ. НЕБУТТЯ ІСНУЄ.
 Буття є ціліснім. Частини лише в трупа коли цілісність зникає.

Реальність – це те що має буття, а буття є тим що реально

існує.
16. Основні різновиди онтологій.
2.1. Моністичні погляди.
2.1.1 спіритуалістичний ( ідеалістичний) монізм.
2.1.2 матеріалістичний монізм.
2.2. Онтологічний дуалізм. Р. Декарт.
2.3. Плюралізм буття в сучасній філософії.
Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються
фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.
Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка
досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух,
розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше. Отже, зміст
поняття «онтологія» складають основи, витоки, первоначала всього
існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У
понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ,
витоків та первоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від
людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як
«онтологія».

Плюралізм (від лат. рluralis - множинний) - філософська концепція, за

якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних
духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На
позиціях плюралізму стояв Г. В. Ляйбніц (учення про незалежні духовні
сутності - монади), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму,
персоналізму, неореалізму.

Дуалізм (від лат. dualis - двоїстий) - принцип філософського пояснення

сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов
(субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. Дуалізм був
започаткований Спінозою у вченні про відношення атрибутів мислення і
протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт,
який вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і
тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії І. Канта, який поділяв
дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих
непізнаних "речей у собі". Виявом дуалізму є і психофізичний паралелізм
(XIX ст. - Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що
відбуваються в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від
одного ряди явищ, які відповідають один одному, але причинно не пов'язані
між собою.

Монізм (від грец. Myxom - один, єдиний) - філософський принцип

пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії
(матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм). Як предметний
аналог поняття матерії в античності розглядались першоречовини (вода,
вогонь, повітря). Різномаїття було зведене до єдиного. Труднощі виведення
різноманітних речей з єдності античними філософами не усвідомлювались,
їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюю-чими здібностями ідею,
надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти оцінюють
 матерію як субстрат, який не здатний до самоформування, а сам
формується ідеєю, то матеріалісти характеризують матерію як здатну до
самоформу-вання субстанцію.

17. Спіритуалістичний монізм: погляди Платона.

2.1.1. спіритуалістичний ( ідеалістичний) монізм.
-Для філософського ідеалізму важливе ствердження того, що дух, свідомість, думка, ідея –
первинні що вони визначають розвиток природи і буття.
-Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний.
Об'єктивний ідеалізм — це вчення про первинність якогось по-залюдського духовного
начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має самобуття,
субстанціональність.
-Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта "Я" і заперечує
об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси
відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне дотримання суб'єктивно-іде¬алістичної лінії
приводить до соліпсизму, тобто такого розумін¬ня, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші
люди — це продукт власної свідомості. Проте необхідно зазначити, що й самі суб'єктивні
ідеалісти прагнуть уникати такого висновку.
Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.
-Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення розумової
праці від фізичної при переході від первісного до класового суспільства, панування людей,
які монополізували розумову, духовну працю, над тими людьми, справою яких була фізична
й виконавська праця. Це породжувало у представників панівного класу переконання, що
духовна діяльність, думка є чимось важливішим, ніж діяльність матері¬альна, і тому дух передує
матерії, породжує її.
- гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій складності й суперечливості
процесу пізнання, в тих моментах суб'єктивності, які в ньому є. До ідеалізму приводить
невиправданий відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від
практики: перебільшення, роздуван¬ня, абсолютизація цієї окремо взятої сторони. Так,
відчуття — це необхідне начало пізнання, його джерело.
-Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Це будь – яка зміна, будь –
яка взаємодія об’єктів, зміна їх станів. У світі немає руху без матерії і матерії без руху.
-Джерело руху – сама матерія. Рух матерії – процес взаємодії різних протилежностей, які є
причиною зміни конкретних якісних станів. Матерії притаманна здатність до розвитку і
саморозвитку.
-Простір і час – це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні
напрямки існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору
і часу до матерії, тобто чи є вони реальними чи лише абстрактними.
- Найбільш послідовним напрямком ідеалістичного М. є ф-фія Гегеля- АБСОЛЮТНИЙ
ІДЕАЛІЗМ.
На прикладі Дюрінга Ф.Енгельс показав, що скільки-небудь послідовна філософія може
виводити єдність світу або з мислення, або з тієї об'єктивної реальності, яка існує поза ним, з
давніх-давен у гносеології назив. матерією і вивчається природознавством.

Аргумети Платона можуть не переконувати. Основою буття є ідея. Ідеї вічні. В ідеї 5
значень – ідея- відповідно буттю поняття про нього. Ми повязані зі світом через слово.
3. Ідея – мета.
4.ІДЕЯ – БУТТЯ.

- Ідеалізм Платонівського або дуалістичного типу, заснований на різкому протиположенні

двох областей буття: світу умосозерцаемых ідей, як вічних і істинних сутностей , і світу чуттєвих
явищ, як буття поточного невловимого, що тільки здається, позбавленого внутрішньої сили та
гідності; при всій примарності видимого буття, воно має, однак, у цій системі самостійну основу,
незалежну від світу ідей, саме матерію , що представляє щось середнє між буттям та небуттям.

Платонічне кохання - «Вислів «платонічне кохання» зародився в стародавній Греції, і в ті

далекі часи, вислів мав дещо інший сенс. Давньогрецький філософ Платон вважав жінку істотою
ницою і брудною, а таке кохання порочним. Сам же Платон ідеальною вважав любов між
чоловіком і чоловіком, і не дивно, адже самого філософа оточувало чимало хлопчиків.»

18. Поміркований реалізм Аристотеля.

Філософія Аристотеля ґрунтується на природознавстві. Вважає, що подвоєння
світу на ідеї і речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку,
загальне, яке він назвав формою, притаманне самим речам. Всі ж речі становлять
єдність пасивної матерії й активної форми. Сама форма є принципом активності,
рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови(«кулястість»
кулі), в живому – душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм,
вічний двигун(божество).

А справедливо вважають батьком формальної логіки, відкрив основні її закони,

створив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії
систематизація категорій.

Арістотелівський реалізм. Аристотель стверджував, що форми (універсалії)

існують в одиничних речах (партікуляріях). Через партікуляріі ми можемо з
допомогою мислення пізнати універсалії, але самі універсалії не існують
незалежно від речей. Згідно Аристотелю, немає універсалії "справедливість", яка
існувала б незалежно від того, чи існує справедливий чоловік (справедливе
суспільство), чи ні. Справедливість не має незалежного існування, але існує
тільки в справедливих людей і справедливих суспільствах.

Ця позиція є формою "реалізму", так як її прихильники стверджують, що

універсалії існують, є "реальними". Однак вони не говорять, що універсалії
володіють вищою формою існування, ніж партікуляріі, і що універсалії існують
незалежно від партікуляріі.

Ø Аристотель (прибл. 384 – 322 рр. до н. е.), бувши учнем і другом Платона, стає
в опозицію до його концепції подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”.
Аристотель вважав, що ідеї не існують поза світом речей, тобто вони не мають
самостійного онтологічного статусу. Згідно з Аристотелем, єдиною реальністю, а
отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних
речей, сама об’єктивна дійсність. За Аристотелем, “буття” і те, що ми називаємо
“сутністю”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, яке дане людині у
відчуттях. Аристотель вважає, що сутність буття кожної речі становить
їх форма, яку він ще іменує як “першу сутність”: Якщо форма є першим
структурним принципом оформлення буття, то другим є матерія. Її Арістотель
трактує в широкому розумінні як “те, з чого складається річ”, а також те, «з чого
щось виникає». Взагалі Аристотель називає чотири причини існування: формальну
(творчу), матеріальну, дійову (причину руху і спокою), фінальну (яка виражає
мету, призначення речі).
 У вченні про рушійну першопричину буття Аристотель джерелом і причиною
руху й будь-якої зміни називає Першорушія, який в нього постає Богом.

Політичне вчення Аристотеля викладено у трактаті “Політика” в якому стверджує,

що держава є спільнотою вільних і рівних людей. Схильність до особливого
суспільного об’єднання, яким і є держава є внутрішньою потребою людини й
закладена в самій її природі. Аристотель визначав людину як “політичну істоту”,
тому що спосіб її буття, а також її сутність зумовлені суспільними факторами, а
саме життям у державі.

19. Онтологічний суб’єктивізм Берклі і Г’юма.

Дж.Берклі (1684-1753 рр.народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні, був учителем

теології. Мандрував по Європі, відвідав Північну Америку. Останні роки життя був єпископом в Ірландії.
Основна праця - «Трактат про принципи людського знання». Упродовж усієї творчої діяльності активно
захищав релігію.) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав
існування матерії і стверджував, що речі існують по стільки, по скільки вони сприймаються
почуттями. Весь світ, за Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас богом.
Дж. Берклі виступає передусім з критикою матеріалізму. В основі поняття матерії, стверджує він,
лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від часткових властивостей речей, можемо створити ідею
загального для них матеріального субстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і не може бути
чуттєвого сприйняття матерії як такої. Наше сприйняття кожної речі розподіляється без залишку на
сприйняття певної суми окремих відчуттів («ідей»). Для речей «бути» завжди означає «бути у сприйнятті».
Гносеологічна концепція Дж. Берклі - ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути
сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею загального, тому не можемо говорити про її
існування. Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії. Наука і філософія
не відчувають потреби в ідеї матерії, тому що вона нічого не додає до властивостей речей понад те, що може
бути чуттєве сприйняття.
• Мету людського життя Берклі вбачає в багатстві. Воно - не земля і не гроші, які є лише
зовнішніми ознаками, виявом багатства, а не його рушійною силою. Шлях до багатства лежить у
розширенні сфери застосування праці та в підвищенні її продуктивності.

Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д.Юм (1711-1776 рр.), але іншим шляхом.

Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що
лежить в основі речей - дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує
причинно-наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до
потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не стільки
суб’єктивно-ідеалістичною, але й агностичною.

Г'юм Девід (David Hume) (26 квітня 1711—1776) — шотландський філософ-емпірист,

історик та економіст, діяч епохи просвітництва ( Народився, навчався і працював у Единбурзі
(Шотландія), займав пост професора в університеті. Його філософія є органічним продовженням ліній, що
виходять з сенсуалізму Локка. ) Головна його праця - «Дослідження людського розуму» (1751 р.).)

У порівнянні зі своїм попередниками та авторитетами, котрі відігравали помітну роль у розвитку

британського та світового емпіризму того часу — Джоном Локком, Джорджем Берклі та
Ісааком Ньютоном, Девід Г'юм може бути охарактеризований як номіналіст. На противагу
відносно збалансованій у правах на існування об'єктивної та суб'єктивної реальностей,
дуалістичній Декартівській моделі світобудови, британські філософи-епістемологи починаючи від
Локка беруть курс на сенсаціоналізм (sensationalism) — віддання переваги сприйняттю та
суб'єктивній матерії як єдинно-обґрунтованому базису філософських теорій.
. Особливо помітними подібні удари по матеріалізму і субстанції стають після появи праць
Берклі — основні первісні положення теорій якого запозичив Г'юм, зокрема вартою уваги є
концепція ідей (ideas/ collections of ideas) Берклі, яка дещо модифікуєсться Г'юмом
розмежовуючим усі обєкти свідомості на сприйняття (impressions) та ідеї(думки) що постали
унаслідок їх синтезу (ideas

• Головна проблематика — теорія пізнання, згідно з якою єдине (і беззаперечне), що існує, є

враження. Вони поділяються на первинні -враження зовнішнього досвіду і вторинні - чуттєві образи пам'яті
(«ідеї») та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Прості ідеї (чуттєві образи
пам'яті) залежать від зовнішніх вражень. Складні ідеї - це психологічні асоціації простих ідей одна з одною.
Поняття «субстанції» (і телесної, і духовної) — це лише зручна фікція нашої уяви. Вона цілком вільно (і
довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із вражень або ідей пам'яті ми створюємо
свого роду систему, яка
«У мене немає розумної основи вірити в існування матерії. У мене немає безпосередньої інтуїції її, і не
можу я безпосередньо, на основі своїх відчуттів, ідей, понять, дій і пристрастей робити висновок про
немислячу, недіяльну субстанцію, яка не сприймається ні за допомогою правильної дедукції, ні за
допомогою обов'язкового висновку».
Особливого значення у філософії А. Юма набуває поняття досвіду. Він виключає з нього зовнішній
світ, і весь досвід грунтується лише на сприйнятті та впорядкуванні вражень і уявлень. Тобто в
сформульованому Юмом понятті досвіду розкривається відрив «світу свідомості» від зовнішнього світу, що
об'єктивно існує.

Одним з центральних понять філософії Юма є віра. Оскільки ми не знаємо і не можемо знати, чи
джерела вражень об'єктивно існують, чи вони просто довільні витвори нашої фантазії, ми можемо в
життєвих ситуаціях керуватися будь-якими уявленнями про їх статус. Специфіка людського життя є такою,
що нам зручніше керуватися уявленнями про об'єктивне існування предметів і явищ світу. В цьому

• Скептицизм і агностицизм Д. Юма не заперечують силу людського розуму. їх основою є критика

природничо-наукового і філософського мислення, яке хоч і розвивалося, але здебільшого мало
механістичний характер.

20. Абсолютний ідеалізм Геґеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831 pp.) У центрі світорозуміння Гегеля – вчення
про Абсолютну Ідею – споконвічну логіку світу.

Абсолютна Ідея існує до матерії і людини. Лише на певному етапі свого розвитку вона
відчужує себе в матерію, породжуючи природу. Так виникає еволюція природного світу,
що, зрештою, приводить до появи мислячого духу. В особі своїх кращих представників
мислячий дух людини є Абсолютний Дух, головним завданням якого є розуміння
Абсолютної Ідеї.

Абсолютний Дух досягає свого тріумфального буття у сфері філософії. Саме тут він може
найповніше реалізувати своє надзавдання. Розвиваючись від однієї системи до іншої і,
нарешті, дійшовши до системи самого Гегеля, Абсолютний Дух осягає найголовніше й
абсолютне в Абсолютній Ідеї – її категоріально-логічну структуру. В результаті Гегель
переповнюється пафосом завершення історії філософії. Вся його діалектична логіка як
логіка саморозвитку Абсолютного Духу спрямована в минуле.

Людина в її неповторно-особистісному бутті означає для Гегеля мало. Кожна особистість

– навіть особистість видатного філософа – є лише фрагмент розуміння Абсолютним
Духом Абсолютної Ідеї. Усвідомлюючи самого себе, Гегель переживає глибинне
розчинення своєї особистості у потоці Абсолютного Духу.

Проте, в чому сенс розуміння Абсолютним Духом Абсолютної Ідеї? Гегель не дає
остаточної відповіді на це питання. Для нього зрозумілим є те, що Абсолютний
Дух зобов'язаний пізнавати Абсолютну Ідею.

Але чи змінюється Абсолютна Ідея в процесі усвідомлення її Абсолютним Духом?

Глибинна логіка гегелівської філософії дає нам змогу позитивно відповісти на це
запитання – Абсолютний Дух, зливаючись із Абсолютною Ідеєю, – наче чоловіче начало з
жіночим – повинні породити щось третє. Саме тоді Абсолютна Ідея одержує в
Абсолютному Дусі відсутню повноту буття, і її відчуженість у природу наповняється
фундаментальним сенсом.

Третім, синтетичним началом, що однаково підноситься над Абсолютною Ідеєю й

Абсолютним Духом, може бути тільки особистість, як начало, що поєднує в собі
чоловіче і жіноче, духовне і душевно-ідеальне, начало, що має свободу і здатність до
творчості за межами пізнання необхідності. Але визнання значення особистості виходить
за межі гегелівської системи, виносячи за дужки саме питання про смисл Абсолютного
Духу і кожної окремої людини.

21. Зміна поглядів на духовну основу світу в ході розвитку

філософії.
Античність - Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все
походить з води й у воду ж обертається. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр
вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький
філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря. У боротьбі з
матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм.
Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був
Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє
буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки
тіні ідей.

Середньовіччя - Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо

поняття Бога (теоцентризм), а філософствування проявлялося передусім у формі
богословської думки. Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався
вірі, а науковий інтерес — релігії. Проблема походження світу вирішувалося в дусі
біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом.

Відродження - Християнський релігійний світогляд, який сповідувала панівна в

період Середньовіччя християнська церква, культивувала зневажливе ставлення
до гідності людини. За вчення Біблії, людина – це перш за все, грішник, гній
земний, черв’як. Діячі Відродження рішуче виступили на захист людини, а
звідсіль – проти церкви, проти релігії. Лозунгами гуманізму стали слова: «Все –
для людини»! Все – в ім’я людини!»

Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу

половину цієї доби (ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а
 другу (ХVІІІ ст.) – як століття Просвітництва. Основними напрямами у
філософії цієї доби були емпіризм і раціоналізм. Емпіризм – напрям у філософії,
який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого
досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Німецька класична філософія - Головне філософське досягнення німецької

класичної філософії – діалектика. Історизм як принцип мислення міцно ввійшов у
філософський побут: світ – суперечливе ціле, що розвивається.

Марксистська філософія - Молодий Маркс сприймав революційний терор як

універсальну зброю вирішення всіх соціальних проблем. Поєднання філософської
основи фейєрбахівського гуманізму з критичним аналізом комуністичних доктрин
— такий шлях, вибраний Марксом в для досягнення союзу філософії і
пролетаріату.

Сучасний етап розвитку філософії - Сучасна епоха характеризується небаченим

досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони
життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації,
комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової
інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина
світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини.
Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання.

22. Матеріалістичний монізм: погляди Демокріта.

Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокрита) зводив свідомість до
матерії, представляючи ментальні процеси як тілесні реакції. Прикладом,
відчуття світла вважали простою реакцією сітківки ока та зорового нерва на
промені світла.

За допомогою кількісних варіацій атомів намагався пояснити якісну

різноманітність світу. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами
вводив пустоту. Постулюючи атоми і пустоту, розв’язав практично всі логічні
суперечності щодо структури сущого, які поставила натурфілософія.

Він переконував, що на основі атомів і пустоти можна поєднати буття і небуття.

Атоми – буття, їх відсутність(пустота) – небуття.

Атоми - дискретність, пустота - безперервна.

На цій підставі знімалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони

складаються, роз’єднуються), збереження субстанції в усіх перетвореннях (атоми
вічні). Зникнення і виникнення речей – це роз’єднання і поєднання невидимих
атомів. Якщо взяти до уваги, що Д запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо
не відбувається без причини), то його вчення було найбільш завершеною
теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала грецька натурфілософія.
 В теорії пізнання Демокрит розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий
досвід нам дає "темне", неповне знання і лише мислення здатне дати точне і повне
знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття не
спроможні дати істинні знання, знайшла своє відображення в історичному переказі
про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокрит в кінці життя
осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого /споглядального/ досвіду.

За Демокритом усе живе відрізняється від неживого і ця різниця полягає в

наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних вогню.

Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомі душі. Душу

Демокрит вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і
розсіюються у просторі. Боги, за Демокритом, - це особливі з'єднання вогненних
атомів, вони нелегко руйнуються, але все ж невічні. Вони здатні позитивно або
негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.

Найкращою формою держави Демокрит вважав демократичний поліс. Основною

умовою збереження демократії вважав наявність у громадян таких моральних
якостей, які утворюються вихованням та освітою. "

23. Механістичний матеріалізм 17 – 18 ст.

Рух — спосіб існування матерії, її невід’ємна властивість.
Рух "як внутрішньо властивий матерії атрибут, обіймає собою всі зміни й процеси, що
відбуваються у всесвіті, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням". Рух
без матерії не існує, як і матерія без руху. В цьому полягає абсолютний характер руху.
Спокій, рівновага, рівнодія — відносні. "
Рух є сутністю простору і масу як форм існування матерії. В історії філософії перші
здогади про універсальність P., стихійно-матеріалістичні та наївно-діалектичні за
характером, були висловлені стародавніми мислителями Дао Цзи, Фалесом, Гераклітом,
Демокритом, Епіку-ром та ін.
Філософи-матеріалісти 17—18 ст. розглядали рух, як спосіб існування матерії.
Проте обмеженість соціальної практики, природничо-наукових знань того часу,
перенесення механістичних уявлень про рух з природознавства у філософію зумовили
механістичний характер матеріалізму 18 ст., зведення ним усіх форм руху матерії до
механічної.
Діалектичне вчення про рух як саморух і самозміну розробив Г.В.Ф. Гегель, проте
його діалектика була ідеалістичною, перекручувала сутність процесів дійсності.
Тільки марксистсько-ленінська філософія, спираючись на досягнення природничих наук,
на суспільно-істор. практику, розкрила справжню природу руху, створила діалектико-
матеріалістичне вчення про руху, вільне від механістичної обмеженості та ідеалістичних
перекручень.
 Абсолютна природа руху реалізується в окремих якісно специфічних формах руху.
Основними формами руху матерії є: механічна, фізична, хімічна, біологічна та
суспільна, пізнання якісної своєрідності прояву яких конкретизується в ході диференціації
та інтеграції наук, поглиблення осягнення рівнів організації матерії.
Всі форми рухомої матерії є взаємопов'язаними, вони взаємодіють,
взаємоперетворюються. Кожна з них має свої специфічні особливості і через свою якісну
своєрідність не може бути зведена до суми простіших рухів або до якоїсь"універсальної
форми".
Розрізнення форм руху матерії служить об'єктивною основою класифікації наук, які
вивчають специфічні закономірності певної форми руху.

24. Діалектичний та історичний матеріалізм К.Маркса.

Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і
«теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і
комуністичне.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали, діалектичний та

історичний матеріалізм.

Її творці поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ – створили

історичний матеріалізм.

Заслуга Маркса - підняття матеріалізму на вищий щабель. Він зробив спробу

матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної, і, отже,
культурно-історичної істоти.

Взявши практику(працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові

перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури,
особи і свободи, практичної діяльності й пізнання.

Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер поняття

«практика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові системи. Базуючись на
ідеях Фіхте та Гегеля про активну діяльність суб'єкта, Маркс вперше висуває
ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме
таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і
суспільства, в основі якого лежить людська праця. Ідея відчуження людини в
суспільстві, де панує приватна власність, головна в цій роботі Маркса. Він
доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить відчуження в матеріальній,
економічній сфері. Маркс звинувачує приватну власність в тому, що вона кінець
кінцем породжує всі форми відчуження, тому він займає позицію заперечення
приватної власності, але не такого заперечення, коли замість багатьох
ВЛАСНИКІВ виникає один власник - держава, яка експлуатує і поневолює
людину. Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення "приватної
власності" у реальну власність кожного індивіда, а натомість - в реальне
"присвоєння людиною» відчуженого від неї багатства", йдеться про все
багатство - матеріальне і духовне, тому людина вільного суспільства, де
 зліквідовано відчуженість, - це людина багата, багата різнобічними потребами;
інтелектуально, морально і фізично розвинена.

Тобто це універсальна людина, яка живе в злагоді з суспільством і природою.

Маркс гостро критикує так званий "казармений комунізм", який уніфікує людину,
спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку
особистості.

Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита

в його "Тезах про Фейєрбаха". Суть матеріалістичного розуміння історії
викладено в першому розділі "Німецької ідеології" Маркса і Енгельса.
Завдяки цьому був сформульований принцип, що дає змогу наукового вирішення
питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії
спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній
людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створюють
індивіди, які створені попередніми поколіннями людей.

Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув

послідовників і популяризаторів в Європі, Америці.

25. Зміна поглядів на матеріальну основу світу в ході розвитку

філософії.
Початкове поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з
якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо).

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її

побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості
випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки - атоми, або корпускули,
з яких складаються тіла і які є першоосновами буття.

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Аристотель у книзі "Метафізика" писав,

що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні
начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони
виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому
сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, - це вони
вважають елементом і початком речей. Фалес, засновник такої філософії, як
стверджує далі Аристотель, говорить, що начало - вода, що сім'я всього за
природою вологе, а начало вологого - вода".

Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні,

вирішуючи глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода,
земля, повітря, енергія - першооснови буття людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія - це матеріал, з якого

складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми
як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія - це складова
частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл -
 безліч, то матерія - це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт
розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції,
атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче
буття - самостійне, самодіяльне: під атрибутом - невід'ємні, загальні,
універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом - довільні, випадкові,
необов'язкові риси субстанції

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути:

протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність,
нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага,
зумовлена дією закону всесвітньої гравітації.

Інший підхід у П.Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається

чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку,
звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення,
піднімається на вищий рівень абстрагування, незважаючи нате, що прискіпливі
критики дорікали йому за надмірну широту, неконкретність, а тому неадекватність
цього визначення.

Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких

фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а

розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна
виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація.

2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об'єктивність;в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому,

що це - об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і
безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

26. Плюралізм буття в новітній філософії.

Плюралізм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал
буття чи основ знання. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що
відображають розмаїтість інтересів у суспільстві

Як парадигму наукового мислення сутність плюралізму визначив Ф. Бекон у праці «Про

принципи і початки»: «плюралізм – думка тих, хто визнає багато принципів».
ТОБТО - Плюралізм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал
буття чи основ знання.

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних

філософських учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основі
світорозуміння виділяють понад дві субстанції. Сам термін «плюралізм» для
визначення філософських вчень, що обґрунтовують погляд, відповідно до якого
 існує більше двох першооснов або первинних начал буття, уперше
запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].

Філософія як форма духовної діяльності неодмінно містить момент історичності,

вона - відповідь людського духу на питання, поставлені історично обумовленим
буттям людини. З цим пов'язується філософський плюралізм.

На багатоманітність філософських систем впливають історична епоха, місце і час

діяльності мислителя, його національність і належність до релігії, а також
розвиток виробництва, характер суспільних відносин, стан науки, культури,
тенденції їх розвитку та ін. Певний вплив може здійснювати і соціальний стан
мислителя (хоча рабу, потім вільновідпущеному Епіктету та імператору Марку
Аврелію їхні різні соціальні статуси не заважали розвивати схожі філософські ідеї
стоїцизму).

Філософський плюралізм виявляється в обґрунтуванні тим чи іншим мислителем

сутності розвитку філософії. У Гегеля, наприклад, цей розвиток пов'язується з
конкретною історичною епохою, з її економічними, культурними, релігійними та
іншими характеристиками, а розвиток філософії є не тільки внутрішньою логікою
розвитку абсолютної ідеї, але й залежністю від соціальної реальності.

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних філософських

учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основі світорозуміння виділяють
понад дві субстанції. Сам термін «плюралізм» для визначення філософських вчень, що
обгрунтовують погляд, відповідно до якого існує більше двох першооснов або первинних
начал буття, уперше запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].
Загальновідомо, сьогодні плюралізм є однією з головних характеристик і гасел різних
філософських шкіл і ідеологічних концепцій.
ТОЖ, Поступово, в ХХ столітті, у філософській, соціологічній літературі і загалом в суспільно-
політичній сфері термін «плюралізм» набуває широкого вжитку.
У сучасній зарубіжній політичній філософії та соціології йдеться про такі види плюралізму:
– онтологічний: визнає існування множинності незалежних одне від одного першоначал і
прагне «замаскувати» суперечки між матеріалізмом та ідеалізмом;
– гносеологічний: утверджує рівноправ'я багатьох істин відносно одного й того само явища та
заперечує існування об'єктивної істини;
– методологічний: відкидає єдину, і передусім, діалектико-матеріалістичну методологію, що
забезпечує пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства й орієнтується на будь-які
рівноцінні методи пізнання;
– соціологічний: відкидає існування єдиного критерію домінуючої рушійної сили суспільного
розвитку;
– аксиологічний (ціннісний): відкидає наявність єдиного критерію оцінки людських цінностей
і визнає рівноправне існування різноманітних цінностей у суспільстві;
– логічний: утверджує визнання вибірковості в процесі вибору тієї або іншої системи логіки;
– етичний: передбачає визнання цінності вільної творчої діяльності [5, с. 15–27].
Концепція плюралізму в минулому столітті мала великий вплив на цілу низку філософсько-
світоглядних напрямів: прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм та інші ірраціональні течії.
В кінці ХІХ-ХХ ст. плюралізм поширювався і розвивався як в андоцентричних філософських
концепціях, абсолютизуючи унікальність особистого досвіду (персоналізм, екзистенціалізм), так
і в епістемології (прагматизм Вільяма Джеймса, філософія науки Карла Поппера, і , особливо,
теоретичний плюралізм Пауля Фейєрабенда).
1. Персоналізм. Осередок інтересу персоналістів - особистість у її відношенні до Бога і до
інших особистостей; ресурси свободи та творчості; проблеми комунікації. Особистість
перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний прояв буття, в якому
вольова активність, діяльність поєднується з безперервністю існування. Тому особистість і її
досвід суть єдина реальність, - стверджує представник раннього покоління американських
персоналістів Боун (див. «Personalism», Boston, 1908, p. 107). Але витоки особистості кореняться
не в ній самій, а в нескінченному єдиному початку, Бога і є достатньою підставою будь-якої
активності.
2. Екзистенціалізм. Екзистенціалізм (фр. existentialisme від лат. Exsistentia - існування),
філософія існування - напрям у філософії XX століття, акцентують свою увагу на
унікальності ірраціонального буття людини.
Екзистенціалізм розвивався паралельно спорідненим напрямками персоналізму та філософської
антропології, від яких він відрізняється насамперед ідеєю подолання (а не розкриття) людиною
власної сутності і великим акцентом на глибині емоційної природи. У чистому вигляді
екзистенціалізм як філософський напрямок ніколи не існував. Суперечливість цього терміна
виходить з самого змісту «екзистенції», так як вона за визначенням індивідуальна і неповторна,
означає переживання окремо взятого індивіда, несхожого ні на кого. Певним аналогом
«екзистенції» можна вважати «душу» людини. Ця суперечливість є причиною того, що
практично ніхто з мислителів, які зараховують до екзистенціалізму, не був у дійсності філософ-
екзистенціаліст. Єдиним, хто чітко висловлював свою приналежність до цього напрямку, був
Жан-Поль Сартр. Його позиція була позначена в доповіді «Екзистенціалізм - це гуманізм», де
він і зробив спробу узагальнити екзистенціалістські устремління окремих мислителів початку XX
століття.
3. Прагматизм Вільяма Джеймса. У силу своєї націленості на конкретність досвіду прагматизм
Джеймса не прив'язується до яких-небудь особливим результатами або системам світу, а є
продуктивним методом. Для порівняння поглядів або теорій треба подивитися, як будуть
відрізнятися між собою одержувані з них висновки. Якщо практичні наслідки не будуть дійсно
різні, то і відповідні подання принципово не розрізняються. Будь-які поняття і наукові закони
являють собою корисні інструменти в боротьбі за існування, що обираються з міркувань
зручності. Саме прагматизм дозволяє подолати догматичні претензії на остаточну істину.
4. Філософія науки Карла Поппера. Карл Поппер вивчав відносини між конкуруючими і що
змінюють один одного науковими теоріями. * В процесі розвитку знання зростає глибина і
складність розв'язуваних проблем, але ця складність залежить від самого рівня науки на певному
часовому етапі її розвитку. * Перехід від однієї теорії до іншої не висловлює ніякого накопичення
знання (нова теорія складається з нових проблем, що породжуються нею). * Метою науки є
досягнення високоінформативної змісту.
5. Пауль Фейерабенд. Позиція Фейєрабенда вважається у філософському співтоваристві досить
радикальною, оскільки вона передбачає, що філософія не може успішно описати науку в цілому,
як не може вона і розробити метод відділення наукових праць від ненаукових сутностей, таких, як
міфи. Вона також припускає, що розроблений і рекомендований філософами «загальний курс»
розвитку науки повинен бути відкинутий вченими, якщо це необхідно для подальшого прогресу.

27. Структура буття і її категоріальне вираження.

У самому первісному наближенні під буттям розуміється всі існуючі, все, що живе, що є,
що "існує". У цьому відношенні поняття "буття" збігається з поняттям "реальність".
Реальне - значить існуючі в наявності. Іноді поняття "буття" замінюють поняттями
"світ", "всесвіт", "універсум", "суще" та інші, хоча повного збігу між ними немає. Буття -
це, перш за все, дійсно філософська категорія, що позначає всі реально існуюче, все суще в
дійсності і в можливості, весь світ в його зміну і рух; все, що коли-небудь, у будь-яких
формах себе позначало; те, що є об'єктивністю, незалежної від свідомості, а також людина
з його свідомістю і духовністю. Екзистенція (існування) і есенція (сутність) - латинські
терміни, характеристики, головні атрибути будь-якого буття.
Буття як реальність багатогранно, надзвичайно складно по структурі. Залежно від підстав
виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як
єдність таких сфер:

1. Матеріально-предметне буття. Це світ чуттєво сприйманих об'єктів, які впливають на

свідомість, мислення через органи почуттів. Тут буття представлене як світ чуттєвих
образів у її конкретно-предметному вираженні. Це світ речей, конкретних ситуацій, світ
діяльності щодо створення предметів, перш за все, у трудовій, економічній, побутовій
сферах буття. У матеріалістичної філософії - це світ матерії, об'єктивної реальності.

2. Об'єктивно-духовне буття. Це духовне життя людини в її соціальності: світ думок,

наукових теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій,
переживань, світ відносин і пр., реально існуючих як загальнолюдська культура, як
суспільну свідомість, як менталітет тієї чи іншої нації , суспільства.

3. Громадсько-історичне буття. Включає в себе як матеріальні, так і духовні елементи

буття. Це реальні відносини в історичному часі: реформи, революції, війни, "переселення"
народів, зміна влади і форм держави, поява і зникнення на карті нових країн, міст,
цивілізацій і т.д.

4. Суб'єктивно-особистісне буття. Воно включає в себе також матеріальний і духовний

елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда з його неповторним
індивідуальним досвідом, конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються
тільки з даною людиною, і тим вже відрізняються від загальної течії життя.

Можна структурувати буття за розходження способів функціонування і форм

відображення: нежива, жива природа і соціум або літосфера, біосфера і ноосфера. По
формах руху: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна (класифікація Ф.
Енгельса). За системності взаємодій: Мегасвіт, макросвіт, мікросвіт (всесвіт, галактики,
зоряні системи, планети, предмети, речовина, молекули, атоми, ядра, елементарні
частинки, поля і т.д.).

З філософської точки зору в структурі буття можна виділити ще кілька градацій:

u "Буття саме по собі" (Об'єктивне буття), безвідносне до нашій свідомості, базова, а

значить, первинне. "Буття для нас" (Суб'єктивне буття). Це те буття, яке ми самі
конструюємо, картина світу, в якій ми існуємо і з якої, власне, і взаємодіємо. "Буття саме
по собі" співвідноситься з поняттям вічності, а "буття для нас" - з поняттям тимчасовості,
кінцівки, обмеженості в просторі і в часі.

u Буття розрізняється, як буття дійсне, Фактичне, актуальне, наявне, виявлену (його

можна будь-яким чином засвідчити), і як - буття потенційне, Можливе, ще не виявлену
(його можна тільки прогнозувати, припускати). Буття як акт і потенція (Арістотель,
Спіноза).

u Буття справжнє (Змістовне, сутнісне) - "світ ідей" у Платона, Бог у релігійному

онтології, Абсолютна Ідея в Гегеля й ін і буття неістинним (здається, видиме) - буття на
думку, Буття, що не має сенсу.

Основні форми буття:

1. Неорганічні процеси неживої природи (механічні, фізичні, хімічні, космічні…);
 2. Органічні процеси живої природи (клітини, організми, популяції, біосфера…);
3. Світ людського буття (географічне середовище, техніка, релігія і наука, матеріальне
виробництво…);
Категорії буття:
1. Реальність – все те, що здатне діяти, спричиняти та змінювати дію. Це – не лише те, що є
зараз, але й те, що має тенденцію, готувалось до появи.
2. Дійсність – категорія буття, пов’язана з дією або актом, позначає те, що діє тут і зараз.
3. Існування – категорія, що передбачає виявлення певних явищ процесів дійсності через
сукупність їх зв’язків з іншими явищами та процесами.
4. Суще – категорія, яка подає буття у його конкретному, наявному виявленні.
Вихідні характеристики буття:
1. Монізм – буття є єдиним у своїй основі;
2. Дуалізм – визначення двох основ буття: матеріального і духовного (наприклад, науки і
релігії);
3. Плюралізм –буття постає як абстракція від реальної множини явищ, речей та процесів;
4. Субстанціалізм – визначає те, що явища вміщують глибинну внутрішню суть;
5. Статичність – світ є незмінним, сталим, нерухомим;
6. Динамічність (Динамізм) – світ постає змінним та рухомим.