Дильтей В.

Типи світогляду і їх виявлення в метафізичних

системах // Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення):
навч. посіб. / за ред. Акад. НАН України Л.В.Губерського. – К.:
Знання, 2009. – С. 150-162.

Типи світогляду і виявлення їх у метафізичних системах

I. Життя й світогляд
…
Життєвий досвід
З міркувань над життям виникає життєвий досвід. Окремі події,
породжені зіткненням наших інстинктів і почуттів усередині нас із тим, що
оточує нас і долею поза нами, узагальнюються в цьому досвіді в знання. Як
людська природа залишається завжди однієї й тієї ж, так і основні риси
життєвого досвіду являють собою щось притаманне для всіх. …
…
До цього життєвого досвіду відноситься також і та визначена система
відносин, у якій наше Я пов’язане з іншими людьми й предметами
зовнішнього світу. Реальність цього Я, інших людей і речей, що оточують
нас як і закономірні відносини між ними, утворюють основи життєвого
досвіду та емпіричної свідомості, що виникає в ньому. … І що б не
застосовувало філософське мислення, як би воно не намагалося відволіктися
від тих або інших окремих факторів або відносин між ними, вони все-таки
залишаються визначальними передумовами самого життя, непорушні як саме
життя й не доступні зміні з боку мислення, тому що коріння їх закладені в
життєвому досвіді незліченної кількості поколінь. Серед цих проявів
життєвого досвіду, що лежать в основі реальності зовнішнього миру й моїх
відношень до нього, найважливішими є ті, які обмежують мене, чинять на
мене тиск, якого я уникнути не можу, які несподіваним і безповоротним
чином обмежують мене в моїх намірах. Сукупність моїх індукцій, моїх знань
базуються на цих передумовах, що ґрунтуються у свою чергу на емпіричній
свідомості.
Загадка життя
Перед мисленням, увага якого спрямована на загальне й ціле, постає з
даних досвіду життя, повний протиріч спосіб самого життя: життєвість і
разом з тим закономірність, розум і свавілля; в окремих частинах може бути
й щось зрозуміле, але в цілому щось зовсім загадкове. Душа прагне об’єднати
ці життєві відносини й заснований на них досвід в одне струнке ціле, але
досягти цього не в змозі. Осередок усього незрозумілого становлять
народження, розвиток і смерть. …

Закон утворення світоглядів

...
…Тут на основі життєвого досвіду, обумовленого різноманітними
життєвими відношеннями індивідуумів до світу, застосовуються і
здійснюються спроби вирішення загадки життя. Саме в світоглядах у більш
високих формах особливо часто застосовується один метод − пояснення
деякого незрозумілого даного за допомогою даного більш зрозумілого. Ясне
стає засобом розуміння й пояснення незрозумілого. Наука здійснює аналіз і
потім встановлює загальні відношення між ізольованими таким чином
однорідними групами фактів; релігія, поезія й первісна метафізика
виражають значення й зміст цілого. Перша (тобто наука) вивчає, пізнає, а ці
останні − розуміють. Таке тлумачення світу, яке його багатоманітну сутність
пояснює за допомогою більш простого, постає вже в мові. Воно розвивається
далі в метафорі у вигляді заміни одного погляду іншим, подібним до нього і в
тому чи іншому сенсі пояснює його, в уособленні, у якому роз’яснення
досягається за допомогою уподібнення людині, або у висновках за аналогією,
у яких менш знайоме визначається за аналогією зі знайомим, роблячись у
такий спосіб більш доступним науковому мисленню. Скрізь, де релігія, міф
поезії або первісна метафізика намагаються створити що-небудь зрозуміле,
знаходить застосування саме цей метод.

Будова світогляду
Усі світогляди, коли вони намагаються вирішити загадки життя,
виявляють зазвичай одну й ту саму будову. Вони являють тоді одну струнку
систему, у якій на основі однієї картини світу вирішуються питання про
значення й сенс світу, і звідси виводиться ідеал − вище благо, основні
принципи життя. Ця система визначається психічною закономірністю, згідно
якої концепція дійсності кладеться в основу поділу станів й речей на приємні
й неприємні, ті що викликають задоволення й невдоволення, гідні схвалення
або осуду, а така оцінка життя постає у свою чергу основою, що визначає
Нашу волю. … Усякий прояв життя розвивається в єдине ціле, у якому
структурно пов’язані одні й ті самі відношення до світу. Так і світогляди
являють собою системи, у яких проявляється ця будова нашого духовного
життя. Основою їх є завжди деяка картина світу, що виникає в результаті
закономірної послідовної роботи нашого пізнання. Ми спостерігаємо
внутрішні процеси й предмети зовнішнього миру. Утворенні в такий спосіб
сприйняття ми прояснюємо собі, виділяючи в них за допомогою
елементарних розумових процесів основні співвідношення дійсного. Коли
сприйняття закінчуються, вони відбиваються й систематизуються у світі
наших уявлень, які піднімають нас над випадковістю сприйняття. … Але над
цим світоглядом будується потім інша типова діяльність в аналогічній
закономірній послідовності. Відчуваючи своє власне я, ми насолоджуємося
цінністю нашого буття; ми приписуємо навколишнім речам і особам певне
значення й дію тому, що вони піднімають і розширюють наше буття: ми
визначаємо цінність через здатності цих речей приносити нам користь або
шкоду; ми їм оцінюємо й для цього шукаємо який-небудь безумовний
масштаб. Таким чином, стани, особи й речі одержують відоме значення у
відношенні до єдності всієї дійсності, та й сама єдність одержує відомий
смисл. У міру того як протікають ці етапи в житті наших почуттів, поступово
наростає другий шар у структурі нашого світогляду: картина світу стає
основою в оцінці життя й розумінні світу. І в такій же закономірності
духовного життя, з оцінки життя й розуміння світу виростає вищий стан
свідомості: ідеали, вище благо й вищі принципи, що вперше надають
світогляду практичну енергію, свого роду вістря, за допомогою якого вони
впроваджуються в людське життя, у зовнішній світ і в глибину самої душі.
Тоді світогляд стає створюючим, реформуючим. …

Багатоманіття світоглядів
Світогляди формуються при різних умовах. Клімат, раси, нації,
створені історією й тим або іншим державним порядком, обумовлені часом
розподілу на епохи й століття, в яких живуть нації, впливаючи один на
одного, − ось основні передумови, що впливають на багатоманіття
світоглядів. …
І тут вбачається одна закономірність: пригнічена безперервною зміною
вражень, негараздами долі й силою зовнішнього світу, душа повинна
прагнути до внутрішньої стійкості, щоб бути в силах всьому цьому
протистояти, і тому від мінливості, плинності, так би мовити, свого змісту,
своїх світоглядів вона звертається до більш довготривалих оцінок життя й
твердо поставлених цілей. …
Серед гаданої випадковості цих світоглядів існує в кожному з них
відомий взаємозв’язок цілей, що випливає із взаємозалежності питань, що
знаходяться в загадці життя і зокрема з постійного відношення, що існує між
картиною світу, оцінкою життя й цілями, які ставить собі воля. Одна спільна
людська натура й відомий порядок індивідуалізації перебуває у міцно
встановлених життєвих відношеннях до дійсності, а ця остання залишається
завжди однієї й тієї ж, життя показує завжди ті самі сторони.
…
Підсумовуючи все вищесказане в одному загальному положенні, яке
підтверджується у всякому пункті порівняльно-історичним методом.
Світогляди не є витвором мислення. Вони не виникають у результаті лише
однієї волі пізнання. Осягнення дійсності постає важливим моментом у
їхньому утворенні, але тільки один з моментів. Вони − результат зайнятої у
житті позиції, життєвого досвіду всієї структури нашого психічного цілого.
Піднесення життя до усвідомлення в пізнанні дійсності, оцінка життя й
діяльності − ось та повільна й важка робота, яку здійснило людство в
розвитку світоглядів.
Це основне положення вчення про світогляд підтверджується, якщо
розглядати весь хід історії в цілому.

…
Типи світогляду в релігії, поезії й літературі
… Вона (наука) перебуває в найтіснішому зв’язку із практикою життя, і
так як вона підлегла закону поділу праці, тому кожний дослідник обмежує
своє завдання певною областю пізнання й навіть певним місцем у ній. Навіть
філософія в деяких своїх проявах підлегла поділу праці. Тільки релігійний
геній, поет і метафізик творять у тій області, яка звільняє від ярма
суспільства, від обмеженості завдань, від рамок, що наперед визначають
кожній історичній епохі межі досяжного. … У цьому царстві волі
створюються й розвиваються могутні й цінні світогляди.
Але ці світогляди різні в релігійного генія, у генія художнього й у
метафізика, як по своїй структурі, своєму типу, так і за законом свого
виникнення.

Релігійний світогляд
Джерелом релігійних світоглядів є споконвічна доля людини. …
Неминуче повторення народження, смерті, хвороби, сновидіння, божевілля,
благодійного й злого втручання в людське життя демонічних сил, своєрідне
сплетіння в природі порядку, що говорить про цілепокладаючого творця, і
випадок, руйнування, − все це створює перші релігійні уявлення. Друге Я в
людині, божественні сили на небі, сонце, зірки, духи лісів, боліт і води − ці
уявлення, що виникли природно − точка відліку для створення світу фантазії,
що викликаний почуттями та отримавший багатий матеріал в релігійному
досвіді. Вплив незримого − основна категорія елементарного релігійного
життя. Думка будує з релігійних ідей вчення про походження світу й людини,
про душу і її батьківщину.
… Світ наповнений окремими, кінцевими речами й людьми, які мають
певне відношення до незримого, завдяки якому їм властива прихована сила
цього незримого. Таке відношення до надчуттєвого визнається за
священними місцями, святими, зображеннями богів, символами, таїнствами:
у релігії воно означає те ж, що символ у мистецтві й поняття в метафізиці. …
… Релігійний геній замінює окремі розрізнені моменти відносин між
людиною й вищими істотами внутрішнім злиттям з незримим. Ця
концентрація релігійного досвіду утворює із релігійних ідей релігійні
світогляди, сутність яких полягає в тому, що відношення до незримого
визначає собою розуміння дійсності, оцінку життя й практичні ідеали. Вони
знаходять вираження в образах і у віровченнях; основою вони мають уклад
життя. Вони розвиваються в молитві й у релігійному спогляданні
(meditation).
…
У століття релігійного підйому ми зустрічаємо боротьбу типів
релігійного світогляду, явно споріднену боротьбі метафізичних систем.
Іудео-християнський монотеїзм, китайські й індійські форми пантеїзму й на
противагу їм натуралістичне відношення до життя й спрямування думок −
ось перші сходинки й вихідні точки для подальшого розвитку метафізики.
Але тлом релігійного світогляду завжди залишається спілкування з
божеством за допомогою магії, таїнств, людей, святинь, релігійної символіки,
знаків, − як нижній прошарок, підґрунтям церковного будівництва завжди
залишається народ. У цих світоглядах міститься завжди темне, специфічне
релігійне зерно, усвідомити й обґрунтувати яке ніколи не дано теологам з
їхніми спекулятивними прийомами. Ніщо не має сил перебороти
однобічність досвіду, заснованого на молитовному, жертовному спілкуванні
з вищими істотами, властивості яких визначаються із сутності відношення до
них людської душі.
У силу цього релігійні світогляди закладають основу для метафізичних,
але ніколи цілком на них не перетворюються. Іудео-християнське вчення про
духовне буття, творця-Бога та душі, створені по його образу, перетворилося в
монотеїстичний ідеалізм свободи; різні форми релігійного вчення про
всеєдність підготували метафізичний пантеїзм; індійська спекулятивна
філософія, містерії, вчення гностиків розвинули ідею походження
багатоманітного світу з початкової єдності й повернення до неї, ідею, що
знайшла своє завершення в неоплатонізмі, філософії Бруно, Спінози й
Шопенгауера. Зрозумілим постає зв’язок між монотеїзмом і схоластичною
теологією іудейських, арабських і християнських мислителів і наступність
цього зв’язку в Декарта, Вольфа, Канта й філософів-романтиків. Скільки б не
наближували праці теологів релігійний світогляд з метафізикою, але
внутрішній закон його існування і його структури все-таки незмінно
відокремлює його від метафізичного мислення. Межею, що його охороняє,
виявляється однобічність релігійного життє- і світорозуміння. Релігійне
почуття непорушне у своєму досвіді. …

Сітогляд у поезії
… Релігійне заглиблення мистецтва привело до вільного вираження
художником свого життєрозуміння, і в цьому полягає сутність історичного
розвитку відносин між мистецтвом і світоглядом. Вираження світогляду не
може бути вкладене у твір мистецтва, але воно визначає його внутрішню
форму. Гідна зауваження спроба знайти в самій формі твору живопису
відбиття типових світорозумінь, що лежать в основі натуралістичного,
героїчного й пантеїстичного світоглядів. …
Поезія виділяється із середовища інших мистецтв своїм особливим
відношенням до світогляду. Засіб, яким вона користується, − мова − робить
доступним їй ліричне вираження й епічне або драматичне зображення всього,
що може бути пережито, усього, що доступно зору й слуху. … Звільняючи
яку-небудь подію з-під влади минущого й перетворюючи його в безумовне
вираження сутності життя, поезія рятує душу від тягаря дійсності, значення
якої вона разом з тим відкриває. Вона вгамовує таємну тугу людини,
обмеженої долею або власним рішенням, тугу за тими життєвим
можливостям, які виявилися їй недоступними. І відкриваючи для неї їх в
образі фантазії, вона розширює її самосвідомість і обрій життєвого досвіду.
Вона відкриває її погляду світ більш високий і більш могутній. У всьому
цьому виражається основне відношення, що слугує підставою поезії: життя −
її вихідний пункт; відношення до людей, речей, природи − живе зерно для
неї. Так, з потреби об’єднати досвід життя виникають світові настрої; єдність
окремо пережитого й утворює у свідомості поета його розуміння значення
життя. Такі світові настрої (Lebensstimmung) ми зустрічаємо в Іові й у
псалмах, у хорі античної трагедії, у сонетах Данте й Шекспіра, у грандіозній
заключній частині “Божественної комедії”, у піднесеній ліриці Ґете, Шиллера
й романтиків, у “Фаусті”, в “Нібелунгах” Вагнера, в “Емпедоклі”
Гельдерліна. …
Який висновок можна зробити? Черпаючи із джерела життя, поезія
неминуче повинна у всьому, що вона трактує, виражати життєрозуміння. Це
життєрозуміння дається поетові самим життям, що він сприймає через
призму своєї індивідуальності. … Поезія виявляє безмежну силу бачити,
оцінювати й творчо перетворювати життя. Подія стає символом, щоправда,
не думки, а побаченого в житті співвідношення, схопленого поетом через
призму свого життєвого досвіду. … Таким чином, типи поетичного
світогляду готують шлях метафізиці і є посередниками між нею й
суспільством.
Типи світогляду в метафізиці
…У глибині світових релігій завжди приховане щось своєрідне й
ірраціональне, пояснення чому потрібно шукати в містичності релігійних
переживань, у штучно підтримуваному священнослужителями прагненні
душі до невидимого позамежевого. … Коли світогляд піднімається до
поєднаного раціонального (begrifflichs) цілого, коли він науково
виправдовується й заявляє домагання на загальну значимість, тоді виникає
метафізика. …
…
Структура метафізичних світоглядів спочатку визначалася їхньою
залежністю від науки. Чуттєвий образ світобудови замінився астрономічним,
світ почуття й волі знайшов предметність у поняттях цінності, блага, мети й
закону; необхідність мислити в поняттях і обґрунтовувати привела
дослідника світової загадки до логіки й теорії пізнання як першооснов
знання. Робота над вирішенням цих проблем сама собою підштовхнула
думку від обмеженого й визначеного до поняття загального буття,
першопричини, вищого блага й кінцевої мети. Метафізика перетворилася на
систему, яка при розробці незрозумілих понять і уявлень, висунутих життям і
наукою, змушена була створити допоміжні поняття, що виходять за межі
досвіду.
…
… Кожна метафізична система обумовлена місцем, яке вона займає в
історії філософії; вона залежить від постановки проблеми й визначається
поняттями, що випливають із неї. Так складається структура метафізичних
систем − їхня логічна єдність і разом з тим їхня неминуча неправильність:
вони завжди є представниками певного стану наукового мислення, а звідси
їхня одиничність і неповторність.
…
У зв’язку із цим у метафізичних системах прослідковуються
відмінності, обумовлені раціональним характером метафізичної творчості. …
Звертаючись до обґрунтувань метафізики, ми відзначаємо протилежність
емпіризму й раціоналізму, реалізму й ідеалізму. В основу переробки
дійсності кладуть протилежні поняття − єдиного й багатоманітного,
становлення й буття, причини й мети, і ними визначаються відмінності
систем. Різноманіття точок зору на відношення світової сутності до світу й
душі до тіла відображається в вченнях деїзму й пантеїзму, матеріалізму й
спіритуалізму. Проблеми практичної філософії визначають нові відмінності
систем, серед яких я відзначу евдемонізм, який поступово перетворюється в
утилітаризм, і теорію абсолютних прав морального поведінки. …
…
Не можна не відзначити важливості цієї спекулятивної роботи,
здійснюваною філософією на всіх поприщах. Вона характеризує самостійні
науки; вона їх поєднує. Про це я докладно говорив раніше. Але метафізику
відокремлює від позитивних наук прагнення підкорити світ і життя єдності
наукових методів, створених для окремих галузей знання. Маючи на увазі
(безумовне) абсолютне, метафізика виходить за межі методологічних
прийомів конкретних наук.
… Історична самосвідомість робить своїм змістом сутність фактичного
співвідношення ворогуючих систем. Вона розкриває залежність від релігії й
поезії шляхом метафізичної творчості. Вона показує, що спекулятивній
метафізиці не вдалося зробити ні єдиного кроку, який наблизив би її до
загальнозначущої системи. Ми бачимо, що протиріччя метафізичних систем
обумовлено самим життям, життєвим досвідом, відносинами до проблеми
життя. У самих цих відносинах закладене різноманіття систем і разом з тим
можливість розрізняти певні типи. Кожний такий тип охоплює пізнання
дійсності, оцінку життя й целепокладальну ідею. …
…
… Важливіше всього зрозуміти зв’язок життя й метафізики, зрозуміти,
що заглиблення в життя є центральною крапкою всякої системи, що системи,
у яких виражається яке-небудь типове розуміння життя, тісно й глибоко
пов’язані, − скільки б ми їх не розмежовували й не ділили. …
У такому сенсі я пропоную розрізняти три основні типи. Єдиним
засобом такого розподілу виявляється історичне порівняння: всякий
метафізичний розум підходить до вирішення загадки життя з особливої точки
зору, що визначається його відношенням до життя й обумовлює неповторну
одиничність його системи. …

Натуралізм
Людина вбачає себе природно визначеною. Вона охоплює і його тіло, і
зовнішній світ. Стан тіла, тваринні інстинкти, що володіють ним визначають
для людини її відчуття життя. Погляд на життя, у силу якого життєвий шлях
повинний проходити, задовольняючи тварині інстинкти і підкоряючись
силам природи, старий, як саме людство. Відчуваючи голод, статевий потяг,
старіючи й помираючи, людина відчуває себе у владі духів, що населяють
природу. …
Відповідне життєрозуміння знаходить вираження в значній частині
літератури всіх народів. Часом воно виступає як первісна сила тваринності,
але частіше в боротьбі з релігійним світоглядом. На прапорі його написано −
звільнення плоті. Історичне ствердження цього бунту, що вічно
відроджується та вічно схвалює природне життя, полягає в протиставленні
його необхідному, але тим не менш жорсткому дисциплінуванню людства з
боку релігії. З цього життєрозуміння, коли воно постає в якості філософії,
виникає натуралізм, який стверджує теоретично те, що попередньо
стверджувалося в житті: життя природи − єдина й справжня дійсність; окрім
неї нічого немає; життя духу лише формально своїми особливостями
відрізняється від фізичних процесів…
…
Дві основні властивості фізичного світу створюють філософське
виправдання натуралізму. Наскільки переважає в дійсності, даної нам у
досвіді, довжина й сила фізичних тіл! Вони охоплюють як безперервне й
нескінченно протяжне ціле нечисленних проявів духу, які здаються
поодинокими вставками у великій тканині фізичної світобудови. …
Почну з теорії пізнання натуралізму. Його гносеологічна основа −
сенсуалізм. Під сенсуалізмом я розумію вчення, яке виводить все пізнання з
чуттєвого досвіду й кладе в основу оцінювання чуттєве задоволення і
незадоволення. Сенсуалізм є безпосереднім філософським вираженням
натуралістичного світовідчуття. Звідси ясно, чому натуралізм, вирішуючи
поставлену ним психогенетичну проблему єдності духовного життя,
розглядає його як unitas compositionis (єдність побудови) одиничних вражень.
Сенсуаліст не заперечує ні внутрішнього досвіду, ні мисленевої обробки
данного, але він убачає у фізичному порядку підстави пізнання закономірних
зв’язків дійсності, і властивості мислення безпосередньо або за допомогою
теорії перетворюються ним на частину чуттєвого досвіду. …
…
Натуралістична метафізика отримала після Протагора механістичне
обґрунтування. Механістичне пояснення саме по собі є позитивно-науковим
методом, хоча уживається з різними світоглядами: механістична метафізика
виникає лише тоді, коли дійсність підлегла винятково принципу
механіцизму, коли поняття, які повинні бути тільки знаряддям, засобом
наукового пізнання, розглядаються як першопричини буття. Причина руху
вбачається в окремих матеріальних елементах світобудови, і із цих же
елементів яким-небудь методом виводяться явища духовного життя. У
природи відбирається та внутрішня духовність, яку вклали в неї релігія, міф,
поезія; вона стає бездушною; ніде цілісна єдність не заперечує
механістичному тлумаченню. Ця точка зору дає натуралізму можливість
постати в строго науковій формі. Перед ним стоїть завдання встановити
закони, згідно яких з механічного порядку матеріальних елементів виникає
світ духу.
Незліченна кількість праць була присвячена вирішенню цього
завдання. Найважливіше значенням мають: епікурейська система в
блискучому викладі Лукреція; потужне похмуре вчення Гоббса, який з
найбільшою послідовністю розглядав увесь духовний світ з погляду
життєвого інстинкту, що породжує боротьбу індивідуумів, станів, держав за
владу й панування ...
…
Подвійність натуралізму у відношенні до природи неминуче повинна
була викликати подвійність його життєвого ідеалу. Пристрасті роблять
людину рабом природи − рабом лукавим та недбайливим, і все-таки силою
мислення вона піднімається над нею.
Уже антична думка розвинула обидві сторони натуралістичного ідеалу.
Сенсуалізм Протагора містив у собі передумови для гедонізму Аристиппа.
Від зіткнення чуттєвої організації із зовнішнім світом виникають як чуттєві
сприйняття, так і почуття й бажання, які не виражають об’єктивних
цінностей дійсності, але вказують лише на відношення до них суб’єкта з його
чуттєвими переживаннями. Із цього Аристипп зробив висновок, що
задоволення, як найбільш довершене в нашій почуттєвій організації, постає
винятковим мірилом й ціллю людських вчинків. … Але прагненню до
наочності розуміння й до естетичної насолоди, що настільки притаманне
духу грецької культури, відкривався інший ідеал, який також був тісно
пов’язаний з натуралістичною метафізикою, з вченням Демокріта, Эпікура,
Лукреція. До цього ідеалу спонукав життєвий досвід. Світ панує в душі того,
хто відкриває свій розум пізнанню незмінних і непорушних законів
світобудови. Цей настрій відобразився в поемі Лукреція. Він відчув
вивільняючу владу величних космічних, астрономічних і географічних вчень,
створених грецькою наукою. Безмежний Всесвіт, його вічні закони,
походження Сонячної системи, історія Землі, що покривається рослинністю,
тваринами і утворюючою, нарешті, людину, — всі ці величні образи ставили
його високо над політичними інтригами й жалюгідною вмираючою вірою
народу. Перед величчю цього космічного почуття здавалося незначним
навіть саме існування, з його погонею за насолодою й владою, з боротьбою
людей, ареною якій слугувала велика Римська держава − “Fromm ist, wer
gefassten Geistes auf das Weltall blickt” (благий той, хто споглядає Всесвіт зі
спокійною душею).
…
Ідеалізм свободи
…
Ідеалізм свободи − це витвір афінського генія. Анаксагор, Сократ,
Платон і Аристотель перетворили в принцип світорозуміння формуючий,
споглядальний початок ідеї свободи. …
…
Усвідомленню внутрішньої спорідненості, що поєднує представників
ідеалізму свободи й відокремлює їх від об’єктивного ідеалізму й від
натуралізму, відповідає дійсна спорідненість систем цього типу. Єдність, що
сполучає світогляд, метод і метафізику цих систем, полягає в наступному: у
протиставленні особистості всьому данному; у верховному самоствердженні
її полягає ідея незалежності духовного від якої данності; дух усвідомлює
свою сутність, яка відмінна від будь-якої фізичної причинності. Глибокому
етичному прозрінню Фіхте відкрився зв’язок між особистим характером
мислителів та ідеалізмом свободи в його протилежності до всіх
натуралістичних систем. Цю вільну, самодостатню силу обмежують
відносини до оточуючих особистостей; але це не фізичне обмеження, а
підпорядкування моральній нормі, обов’язку. Так виникає ідея світу
особистостей, у якому індивідууми, залишаючись вільними, пов’язані
нормами. … З погляду життєрозуміння таке відношення ґрунтується на тому,
що самодостатня і вільна життєва енергія виявляється силою, що визначає
інших особистостей у їхній свободі; одночасно із цим у ній самій інші
особистості стають силою, що визначає її в її власній самодостатності. Це
живе визначення й визначеність вольової діяльності перетворюється в схему
світової єдності; філософія проектує цей процес у саму світобудову; він
відкривається як сутність усякого відношення, у якому бере участь суб’єкт
систематичного мислення. …
…
Об’єктивний ідеалізм
…
Позначу кордони, у межах яких зустрічається в метафізиці цей тип. Ні
натуралізм, ні ідеалізм свободи не презентують основної кількості
філософських систем. Ксенофан, Геракліт, Парменід і їхні послідовники,
стоїчна система, Джордано Бруно, Спіноза, Шефтсбері, Гердер, Ґете,
Шеллінг, Гегель, Шопенгауер і Шлейєрмахер − всі ці системи виявляють
яскраву приналежність до одного загального типу, що різко відрізняється від
обох, нами описаних. …
…
У першому із трьох світоглядів гносеологічно-методичне відношення
свідомості до світової загадки проявлялося в сходженні від пізнання єдності
фізичного світу до узагальнень, що підкоряють цій зовнішній механічній
закономірності також і духовні явища. Ідеалізм свободи, навпаки, відкрив у
фактах свідомості точку опори для загальнозначимого вирішення світових
проблем; він прагнув затвердити сукупність неподільних загальних
визначень свідомості, які б самодостатньою силою перетворювали матерію
зовнішньої дійсності в систему життя й у світогляд. Від обох цих типів різко
відрізняється третій своїми гносеологічно-методичними прийомами. Їх
можна віднайти в Геракліта й у Джордано Бруно, у Спінози й Шефтсбері, у
Шеллінга, Гегеля, Шопенгауера й Шлейєрмахера. Вони обумовлені
життєвідчуттям цих мислителів. Ми називаємо споглядальним, наочним,
естетичним або художнім таке відношення, коли його суб’єкт немов би
відпочиває від роботи природничо-наукового пізнання й від діяльності, що
визначається зв’язком між нашими потребами та цілями, що виникають на
їхній основі і їх здійсненням. Таке споглядальне відношення розширює
життя почуттів, які з самого початку обмежені лише особистим обсягом
життєвого багатства, цінності й щастя, до свого роду універсальної симпатії.
Завдяки розширенню, розчиненню нашого Я в універсальної симпатії ми
наповнюємо всю дійсність цінностями, пережитими нами, діями, що
виражають нашу сутність, верховними ідеалами істини, добра й краси.
Ми знаходимо в дійсності відгомін тих настроїв, які вона в нас
пробуджує. І в міру того як наше відчуття життя розширюється до
усвідомлення єдиносущності з усіма явищами дійсності, підвищується
радість життя, росте свідомість власної сили. При такій настроєності душі
індивідуум усвідомлює свій зв’язок з божественною всеєдністю речей,
відчуває себе спорідненим з усім включеним в цю єдність. Ніхто не виразив
цей настрій так яскраво, як Ґете. Він оспівує щастя “відчувати природу,
насолоджуватися нею”. “Ти в глибину її, як у душу друга, дав мені із
захопленням заглянути”. “Ти дав мені танок живого у рухові безперервному
відчути й навчив мене у водах, у лісах, в ефірі рідну душу брата впізнавати”.
Таке світовідчуття знаходить у всесвітній гармонії вирішення всіх
протиріч життя. Трагічне усвідомлення недосконалості буття, песимізм,
гумор, який помічає обмеженість і скутість явищ і все-таки передбачує в
глибині їхню перемогу ідеального, − все це сходинки, по яких відбувається
сходження духу до споглядання всесвітньої єдності буття й цінностей.
Об’єктивний ідеалізм постійно вірний своїм основним принципам. Він
не підкоряє одиничне й випадкове однаковості подібного, але спостерігає
єдність частин у цілому, стверджуючи єдність життя й єдність світу.
…Трагізм невпинного плину часу, у якому миготить, виникаючи й
зникаючи, сьогодення, вирішується в усвідомлені незмінної впорядкованості
Всесвіту.
…
Цей світогляд визначає загальну метафізичну формулу для всього
цього класу систем. Всі явища дані нам двояко; з одного боку, вони дані нам
у зовнішнім сприйнятті, як чуттєві предмети і як такі вони об’єднані
фізичним зв’язком, але, з іншого боку, вони виявляють той зв’язок живої
єдності, який відкриває нам заглиблення у власний внутрішній світ. Це −
принцип єдиносущності всіх частин Всесвіту з божественною основою і між
собою. Він відповідає настрою світової симпатії, що пізнає в дійсному,
просторово обмеженому повсюдну присутність Божества. Це визнання
єдиносущності − основна метафізична передумова релігії індусів, греків і
германців, і з неї метафізика виводить іманентність усього одиничного, як
частини, загальній цілісності світу й іманентність всіх цінностей загальному
цілісному значенню, що становить сенс світу. Спогляданню, інтуїції в яких
переживається життя цілого, відкривається в зовнішній даності явищ
внутрішній, живий, божественний зв’язок єдності. Нарешті, із такого
відношення до світу зазвичай випливає детермінізм; одиничне обумовлене
цілим, і зв’язок явищ розуміється як внутрішня визначеність, який би смисл
йому не надавався в іншому.
...
Як релігія, так і поезія й метафізика лише символічно виражають
природу світової єдності, визначеного у формулі об’єктивного ідеалізму.
Вона виявляється непізнаваною. Метафізика бере окремі риси живої сутності
суб’єкта, єдності живої особистості і їх проектує, як єдність зв’язку, у
безмежність світобудови. Виникає неспокійна діалектика, що сходить від
системи до системи, поки не вичерпані всі можливості, поки не пізнана
нерозв’язність проблеми.
Що є основою світу − розум чи воля? Якщо ми визначимо його як
мислення, то необхідна воля для виникнення чого-небудь. Якщо бачити в ній
волю, то потрібно прийняти як передумову цілепокладаюче мислення. Але
воля й мислення не можуть бути виведені один з одного. Тут знаходиться
межа логічного мислення щодо основ світу, і містиці надається можливість
відобразити її живу сутність.
Якщо основа світу мислиться як особистий початок, то ця метафора
вимагає конкретних визначень, що її обмежують. Але всі ці визначення
зникають, коли ми привносимо ідею нескінченного: залишається
незбагненне, непізнаване, залишається морок містичного. Якщо цю основу
ми вбачаємо у свідомості, то вона підпаде під протилежність об’єкта й
суб’єкта; але несвідоме не може стати джерелом свідомості як вищого, ми
знову постаємо перед незбагненним. Ми не можемо зрозуміти, як єдине
звертається в множинність, вічне − у минуще: логічно це збагнути
неможливо.
Магічна формула тотожності не робить більше зрозумілим відношення
буття й мислення, протяжності й думки. Отже, і від цих метафізичних систем
залишається тільки особливий настрій душі, особливий світогляд.