1.Поняття і структура світогляду.

Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт світогляду —
світ як цілісність. А предмет світогляду — відношення "людина — світ". Тобто центром уваги світогляду є
питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, розумної частини світу (людини) зі світом — як
об'єктивно існуючою цілісністю (протилежністю людини). Співвідношення "ми" (люди) і "він" (світ) можна
розглядати як сутність світогляду. Світогляд у сутнісному розумінні — це сукупність образів і уявлень чи
система понять і категорій, яка підпорядкована процесові визначення місця людини, людей у світі, їхнього
історичного походження і призначення.
Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються житейське бачення світу,
розсуд і пересуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо. Розвиток світогляду відбувається
шляхом зміни форм практичного освоєння людиною світу і її теоретичного самоусвідомлення.
Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система світовідчуття,
світосприйняття та світорозуміння. Основою цієї впорядкованої системи є певний категоріальний апарат і
логічні вибудови доведень та обґрунтувань, духовно-практичне освоєння світу. У світоглядній культурі світові
наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї,
знання, вірування і переконання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої
позиції.
Образно висловлюючись, світогляд — це цілісна картина світу, в якій головний сюжет — відношення "людина
— світ", а головна дійова особа — людина.
Як і будь-яке явище, світогляд має певну структуру- внутрішню будову.
Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння світу і
його теоретичного усвідомлення, то основними структурними елементами постають: погляди, уявлення,
знання, оцінка знань, переконання, віра та ідеали.
Узагальнені знання. Вони є основною, інформаційною базою світогляду. Що більші знання того чи іншого
народу або тієї чи іншої людини, то серйозніше підґрунтя дістає відповідний світогляд. Слід зауважити, що до
світогляду належать не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєво важливими для людини, які практично
і теоретично розкривають сутність стосунків між людиною і світом у кожну історичну епоху.
Переконання. Це внутрішні соціально-психологічні елементи духовності, завдяки яким сприймаються або ж,
навпаки, відкидаються світоглядні знання. Переконання – це не тільки інтелектуальна позиція, а й емоційний
стан, стійка психологічна настанова, впевненість у справедливості своїх принципів, ідей, поглядів. Тому
переконання є одним з необхідних структурних елементів світогляду.
Цінності. Це позитивне або негативне ставлення до явищ навколишнього світу, яке ґрунтується на потребах та
інтересах людей, культур певного соціуму. Їх людина засвоює в процесі життя.
Ідеали. Це світоглядна форма цілеспрямованого відображення дійсності, уявний зразок досконалості, норма,
до якої слід іти як до кінцевої мети. Особливість ідеалів у тому, що вони становлять випереджене
відображення дійсності.
Вірування. Це форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя.
Не набуті власним практичним чи пізнавальним досвідом, вони сприймаються як очевидні факти чи
характеристики об’єктивної дійсності сущого і належного; спосіб засвоєння досвіду попередніх поколінь,
сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього.
Принципи діяльності. Вони є нормативно-регулятивним компонентом світогляду; визначають свідоме
практичне і теоретичне ставлення соціального суб`єкта до об`єкта і до самого себе.
Життєві норми. Це зразки, стандарти діяльності, що склалися історично або усталилися як певні правила
поведінки, виконання яких окремою людиною чи групою людей є необхідною умовою підпорядкування
особистої діяльності суспільним вимогам.
Структура світогляду
1. Світовідчуття; (міфологічний)
2. Світосприйняття; (релігійний)
3. Світорозуміння; (філософський)
Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у
чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до
загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини.
Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним
чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові
уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.
Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що
перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири
вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності.
Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

2.Історичні типи світогляду.

Міфологічний світогляд. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм
першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф – вигадану розповідь, витвір народної
фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне
вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, в різних
частинах світу, і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття,
світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне
багатство та мудрість різних народів.
Чому ж сприйняття світу первісною людиною набуло такої дивної форми, як міфологія ? Слід, напевно,
врахувати такі передумови: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища –
природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилось від
емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища.
Людина перенесла на природні об`єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У
міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного,
духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра.
Релігійний світогляд. Це другий історичний тип світогляду. Умовами для його формування стали: перехід від
первісного ладу до рабовласницького суспільства і певні досягнення в організації суспільного виробництва,
передусім в розподілі праці, зокрема виділенні розумової праці.
 Релігія є більш зрілою формою світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а
іншими способами. Вирізнимо такі: а) в релігійній свідомості вже чітко розділяються суб`єкт і об`єкт, а отже,
долається характерна для міфу неподільність людини й природи; б) світ роздвоюється на духовний та
тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок
надприродного. Міфологічні ж персонажі живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо);
в) у релігії надприродний світ, недоступний органам чуття, а тому – в об`єкти цього світу треба вірити. Віра і
виступає головним засобом осягнення буття; г) особливістю релігійного світогляду є також його практичність,
оскільки віра без справ мертва. А у зв`язку з цим віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний
ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру; д) якщо для міфу
головним є обґрунтування зв`язку індивіда з родом, то для релігії ним є досягнення єдності людини з Богом як
втіленням святості та абсолютною цінністю.
Релігія – явище багатопланове і багатозначне. 
Релігія орієнтує людину на безумовну віру ("Вірую, навіть якщо це безглуздо" - Тертулліан). Філософія
направляє на розум, на сумнів, на свою власну позицію, а не тільки на позицію, нехай і визнаних, авторитетів.
Релігія за допомогою Бога претендує на абсолютну істину. Філософія підходить до цього питання
"скромнішою", скептичніше, надає вибір позицій. Релігія говорить про спасіння душі в потойбічному світі.
Філософія орієнтує людину на вдосконалення душі, на "праця душі", а значить, і на її порятунок, в земному
бутті, через мирську творчу діяльність. Релігія, хоча і постулює свободу волі людини, все ж обмежує її
рамками співвідношення з Богом, тому, так чи інакше, в релігійній свідомості присутній елемент страху,
підпорядкованості. Філософія повністю спирається на свободу людської особистості. Філософія сама тільки й
можлива на основі волі думки.
Філософський світогляд. Цей тип світогляду в сучасних умовах розглядається як один із впливових і дійових
типів. Він, як і релігія, розвинувся з первинної міфології, успадкувавши її світоглядні функції. Але що ж
споріднює і різнить філософію і розглянуті типи світогляду?
 Їх об`єднує загальна спрямованість – дати картину світу і в ньому людину з її ставленням до дійсності,
що її оточує, і з`ясувати сенс людського буття. Проте відповіді на ці проблеми представники різних видів
світогляду шукають своїми шляхами. Що ж до сучасного філософського світогляду, то необхідно звернути
увагу на такі його особливості:
а) філософському світогляду властива не чуттєво-образна, як у попередніх світоглядах, форма освоєння
дійсності, а абстрактно-понятійна. Він має широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходять на
межу буття і небуття;
б) філософський світогляд – це теоретична форма світогляду, яка історично виникла і,  перша форма
систематизованого теоретичного мислення взагалі. Він спрямований на критичне дослідження та вирішення
світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких рішень;
в) відмінність філософського світогляду від міфічного та релігійного полягає в тому, що релігія і
міфологія співпадають з відповідним світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового
світосприйняття. Вона надає йому цілісності, взаємопов`язаності й визначеності (схема 1.3);
г) на відміну від релігії і міфології, філософія в осмисленні світу систематично спирається на наукові
знання. Але якщо на своєму початку філософський світогляд спирався на часткові, не систематизовані знання,
то сучасний світогляд має можливість повного використання, як тепер кажуть, Великої науки. Разом з тим
філософія справляє величезний вплив на розвиток науки. Вона виступає загальною методологією наукового
пізнання;
д) філософія прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.
е) філософія досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення
людини до світу; виробляє певні критерії і принципи суспільної та індивідуальної діяльності, спираючись не
на авторитет, а на знання необхідності.

3.Предмет, завдання та функції філософії.

Предмет філософії включає в себе і відповідь на питання про те, як світ улаштований, яка його загальна
структура, які в ньому існують зв'язки і відношення, а також питання про стан, у якому людина і світ
знаходяться, які закони існують у світі, у чому полягає джерело руху, розвитку.
Предметом філософії є відношення „людини і світу”.
Особливості предмету: предмет – історично змінний, оскільки історично змінними постають самовиявлення і
самоусвідомлення людини. 
- епоха середньовіччя (бог-творець всього сущого, ціль життя люд. – служити богу); 
- епоха відродження (відбув. сикуляризація, людина – творець всього сущого, людина сама обирає як їй жити). 
Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету. Філософія покликана тримати увесь час у
полі уваги та актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, але практично всі концепції та
напрямки включали в себе і досліджували різні групи філософських проблем, які безпосередньо і складають
частини і розділи філософського знання, що представляють структуру сучасної філософії. 

До числа основних функцій філософії варто віднести: методологічну, ідеологічну, гносеологічну,

світоглядну, практично-діяльну.
«Загальною для філософії є функція загальнометодологічна, котра полягає в тому, що її основоположні
принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь – яких сферах наук пізнання як загальні
методи дослідження тих чи інших явищ
Методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної
діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість
підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає,
що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення нею природи і сутності світу і людини,
граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення
загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.
Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам'ятати особливо в сучасних умовах, коли
намітилося негативне відношення до ідеології як феномену духовного життя суспільства.
Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність
людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського
життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя.
Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на
розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і
законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає
на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-
світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності: «Завдяки теорії
філософського пізнання розкриваються закономірності природних та суспільних явищ, досліджуються форми
просування людського мислення до істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнюються результати інших
наук.»[4,с.23]
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину,
про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих
принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.
Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного,
перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину. Вона грає важливу роль у визначенні цілі
- життєдіяльності, досягнення яких найважливіша умова існування, функціонування і розвитку людини.
Евристичної (пошукової) функції - філософія бере участь у створенні нових областей теоретичного
дослідження;
Футурологічної функції - філософія намагається відповісти на питання, яким має бути майбутнє, як від
критики існуючого політичного і суспільного устрою перейти до більш досконалого суспільству;

4.Філософія стародавньої Індії.

Зародки філософського мислення в Індії Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.).
Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди – стародавні пам'ятники індійської
літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" – чотири збірники віршованих гімнів,
молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у
яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у
розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського
плану.
Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1)
брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм
офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались,
логічно випливали з них.
Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патан-джалі, Джайміні\ Бадарайана, що
вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке
керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських
обов'язків), у яких висталено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення
відповідно до потреб історичних умов.
Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний
процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла,
духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі і тіла
шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і
переживання.
Світогляд у санкх "і базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна
першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як
першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність.
Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою
систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І,
звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.
Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і
заперечує роль Бога у створенні цього світу.
Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності,
або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у
цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися,
виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до
такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев'яти
модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.
У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму.
На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса
розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і
змінюватись під впливом людини.
Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему.
Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога),
який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним
втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у
своєму емпіричному прояві.
У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.
Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризується насамперед тим, що вона найбільш тісно
(на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природни- чо-науковими
уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшеши-ка займалась подальшою розробкою таких традиційних
ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів – землі, води. світла,
повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є
продуктами первинних атомів.
Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За
вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе,
притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі.
Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він
пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію.
Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і
теорії пізнання.
Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко
практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання
відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири
джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне
засвідчення авторитетів.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає
авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і
сутність процесу пізнання.
Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл людського життя – чарвака-локаята вбачає сенс людського
існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має
це щастя створити.
Хоча існує багато напрямів і шкіл буддизму, існують його головні філософські засади, що поділяють всі
буддисти, Трилакшана (Три ознаки Буддійського вчення):
Анітья, визнання непостійного, мінливого характеру всесвіту. Нема нічого постійного.
Анатман, відсутність віри в індивідуальну "душу".
Дукха, страждання як універсальний принцип непробудженого буття.
Буддизм вчить робити добрі та вмілі вчинки, уникати злих та невмілих вчинків, а також очищувати та
розвивати розум. Мета цих практик — покласти край стражданням та досягти вгасання (Ніббана) жадоби,
злості та омани, і тим самим досягти Пробудження (Бодхі).
Хоча буддизм не заперечуе існування божествених істот (вони згадуються в буддійських текстах), він не
приписує їм повноважень творіння, спасіння або суду. Вважається, що вони, як і люди, мають певний вплив на
події в світі. Деякі буддійські школи звертаються до них за допомогою ритуалів.

5.Філософія стародавнього Китаю.

Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з міфологічними уявленнями минулого, що
збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і
людину, перші спроби їх філософського осмислення.
Конфуціанство виникає у VI ст. до н. е., його засновником став Кон-фуцій (це латинська версія імені Кун
Фуцзи). Основним літературним джерелом конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та
висловлювання»).Конфуціанство - етико-політичне вчення, основна увага в ньому приділяється мистецтву
управління і вихованню людини в дусі поваги до предків, до держави, до інших людей. Етика Конфуція
заснована на розрізненні двох соціальних типів людей, двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної
людини» і «низької людини». «Шляхетна людина» - той ідеал, до якого повинна прямувати людина.
Основними рисами шляхетної людини є вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння
володіти собою, поміркованість у словах і вчинках, гуманність. Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе
справедливість, повагу до старших, правдивість, шанобливість. У своїй етиці Конфуцій формулює вищу
моральну заповідь: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі».В основі конфуціанського ідеалу управління
лежить принцип морального зразку, а не примусу. Але для того людина повинна виховати свої вольові якості.
Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою, вважав
Конфуцій. Спочатку людина повинна навести порядок в собі, потім - у своїй сім'ї і тільки після того - у
державі.
Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму,
медитацій, а також традиційнафілософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами. В історії Даосизму
має місце розділення вчення на філософський Даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, і релігійний
(дао цзяо), що включив алхімію, демонологію, лікування. За час свого існування даосизм не створив єдиної
церкви, а догматичні положення його ортодоксальних направлень не сформувалися в конкретний, спільний
для всіх віруючих догмат.. Проте даосизм є цілісний соціокультурний феномен, що робить значний вплив на
життя сучасного китайського суспільства.
Легізм
Засновником школи законників вважається Гуань Чжун (VIII - VII ст. до н. е..), хоча найбільший внесок у
розробку доктрини цієї школи внесли Шан Ян (IV ст. до н. е..) і Хань Фей (III ст. до н. е..). Шан Ян, окрім
свого теоретичного вкладу, прославився своїми реформами, які він здійснив, будучи радником правителя
імперії Цинь. Суть його новацій полягала в тому, що він ввів приватну власність на орні землі і створив
систему загального доносу. Хань Фей навчався у конфуціанця Сюнь-цзи і успадкував його теорію про
спочатку злий природі людини, вписавши її в доктрину легізму. Центральним поняттям школи законників,
завдяки якому вона і отримала свою назву, є закон (фа). Філософи цього напрямку китайської думки
протиставляли юридичний єдиний закон конфуціанської благопристойності.

6.Обговорення легенди про народження і становлення Будди; обговорення висловів Конфуція.

ЛЕГЕНДА ПРО ЗАСНОВНИКА БУДДИЗМУ
До того, як народитися Буддою, він пройшов цілу низку перероджень: 12 разів перебував шудрою
(членом найнижчої варни, недоторканним, рабом), 10 разів – пастухом, двічі – погоничем слонів,
декілька разів теслею, каменярем, танцюристом, не враховуючи численних перевтілень в різного виду
тварин, комах, рослин.
Народження ж самого Будди відбулося так. Його матері, яку звали Майя, і яка була з роду Гаутама,
приснився сон, що їй через бік в утробу увійшов білий слон. Незадовго до пологів Майя пішла з свого
князівства і по дорозі зупинилась в містечку Лумбіні (нині це на кордоні Індії та Непалу), де і народила
(в чудесний спосіб – через бік) сина. Майбутнього Будду стали називати Сіддхартха Гаутама
Шак'ямуні (Сіддхартха – той, хто покликаний виконати рятівну місію, Гаутама – назва роду по
материнській лінії, Шак'ямуні – мудрець з племені Шак'я).
Відразу, коли Майя повернулася додому, до неї прийшов мудрець Асита, взяв маленького Сіддхартху
на руки і, побачивши на ньому ознаки величі, засміявся і заплакав. "Я сміюсь від радощів, – промовив
він, – бо побачив спасителя, що прийшов на землю. А плачу тому, що мені не випала доля дожити до
того часу, коли він здійснить свою місію!". Невдовзі мати Сиддхартхи померла. Його батько,
раджа Шуддходана створив усі умови для гідного виховання та навчання сина, адже їх рід був дуже
багатий. Згодом Сіддхартха одружився з найвродливішою дівчиною своєї держави Капілавасту і їхнє
подружнє життя було надзвичайно щасливим. Але одного разу Сіддхартха Гаутама, прогулюючись
містом, спостеріг те, що докорінно змінило його подальше життя. Це були згорблений старець,
похоронна процесія та мудрець, заглиблений в роздуми. Вражений побаченим, він повернувся до свого
палацу та поринув у глибокі роздуми. Він не міг зрозуміти причину та сутність тих страждань, з якими
зіткнувся за межами щасливого світу свого палацу. І краса, і радість, і щастя є тимчасовими і не
всюдисущими. Люди старіють, хворіють, помирають – невже у світі немає нічого постійного?
У віці 29 років Сіддхартха залишив стіни свого палацу. Він приєднався до групи аскетів, які цілком
ігнорували всі життєві радощі та насолоди, бо, за їх твердими переконаннями, саме вони утримують
душу людини у вічному полоні – фізичному тілі. Намагаючись осмислити проблему життя та смерті,
Сіддхартха використовував різні форми медитації, завдяки яким можна було змінювати стан свідомості,
та всі різновиди аскези. Пройшло сім років самозречення. Його розум став згасати, тіло поступово
позбавлялось життя. І ось одного разу він занурився у медитацію під "деревом мудрості" – бодхі. Коли
зійшло сонце, Сіддхартха набув просвітлення – йому стало зрозуміло, в чому причина страждань та
інтуїтивно збагнув причини життя та смерті. Це було повне пробудження. Після цього Сіддхартха став
відомим як Будда.
Перша проповідь Будди про розуміння нового шляху до великої Істини була проголошена ним перед
п'ятьма його товаришами в Оленячому парку поблизу міста Бенареса (Бенареська проповідь). Будда
переконував, що шлях потурання своїм бажанням робить людину нерозумною, а шлях суворої аскези
робить її хворою; ні те, ні інше не позбавляє людину від страждань. На власному досвіді він довів, що
тіло має бути здоровим та міцним, щоб здійснювати ті тривалі медитації, які необхідні на шляху
просвітлення. Серединний шлях – ось правильне рішення. Сутність його Будда оголосив у
формі Чотирьох Благородних Істин та Восьмеричного Шляху.
До Будди приєднувались ті, хто шукав істину. Це були представники різних верств населення, що
суперечило індійським суспільним традиціям. Своє вчення він викладав не на ведичному санскриті, що
був зрозумілий лише представникам вищих каст, а доступною народу простою мовою. Серед його
прихильників був Каш'япа, що став найближчим учнем, а після смерті учителя створив буддійський
канон.
Одного разу Будда вирішив повернутися до батьківського дому зі своїми учнями та послідовниками.
Прийшовши в Капілавасту, вони стали, як за звичай, збирати милостиню. Мешканці міста були вражені
виглядом свого принца, а його батько, вийшовши назустріч сину, суворо запитав: "Навіщо ти ганьбиш
рід?". Будда відповів: "Твій рід іде від царів; мій же рід віднині ведеться від будд, які завжди жили
милостинею". Далі, аби пом'якшити ситуацію, Будда сказав: "Коли хтось знаходить скарб, його
обов'язком є віддати цей скарб батьку. І тому я пропоную тобі найцінніше, що маю – своє вчення".
Почувши це, Шуддходана зрозумів, що його син прямує благородним шляхом і, взявши з його рук
чашу, запропонував увійти в палац. Після цього багато хто з домашніх та челяді вступили на новий
шлях.
Упродовж сорока п'яти років Будда проповідував, мандруючи Північною Індією. У нього з'явилось
багато послідовників. На восьмидесятому році життя, під час сезону дощів, Будда відчув себе зле.
Скликавши своїх послідовників, він заповідав їм жити не відсторонено, а серед людей. Останніми були
такі його слова: "Ченці, запам'ятайте: все в світі руйнується і ніщо не є вічним. Докладайте великих
зусиль заради свого визволення!".
Загальна інформація
Слово "конфуціанство" має європейське походження. Воно утворилося від латинізованої форми титулу
і прізвища його засновника і означає "мудрий вчитель Кун". Одночасно його китайський аналог "жу-
цзяо" перекладається як "вчення освічених, вихованих людей". Виходячи з цього, багато стародавніх
дослідники стверджували, що конфуціанство - релігія вчених. Але це не зовсім так. Назвати
розглядається протягом строго віруванням важко, скоріше, це уклад життя, спосіб мислення і
сприйняття навколишнього світу.
Незважаючи на це, конфуціанство завжди розглядається як релігійно-філософське вчення, наповнене
традиціями Сходу. Його вплив на китайське суспільство було настільки великим і глибоким, що за
допомогою принципів цієї течії формувалися цінності людей, життєва мудрість. Упродовж віків
значення його анітрохи не зменшилася, воно відчувається в будь-якій сфері життя. Крім того,
конфуціанство - релігія, філософія і вчення - протягом майже двох тисячоліть залишалося головною
ідеологією Китайської імперії. Фактично її значення було аналогічним католицької церкви і Ватикану в
Європі в середні віки.
Засновник вчення Конфуцій
Жив він в VI-V столітті до нашої ери. Це був період міжусобиць і роздробленості країни. Тому в
навчанні відобразилося прагнення переробити хаотичний порядок речей і принести суспільству
стабільність і процвітання. Майбутній великий філософ народився в родині колишніх аристократів, які
збанкрутували. Він дуже рано осиротів і жив досить скромно, поки йому не пощастило роздобути
грошей на подорож в держава Чжоу - царствений домен, де він благополучно влаштувався на роботу в
книгосховищі. Саме тут Конфуцій познайомився з Лао-цзи, з яким проводив багато часу в бесідах і
дискусіях.

Повернувшись на батьківщину, він захопився давніми ритуалами і музикою, яка, за китайськими

переконанням, відображала всесвітню гармонію і відтворювала її серед людей. Всі ці принципи пізніше
ввібрало в себе і вчення - древнє конфуціанство. Незабаром філософ відкрив власну школу і став
першим педагогом-професіоналом в історії Китаю. Найцікавіше те, що його учні неодмінно ставали
важливими державними діячами. Сам же Конфуцій ніколи не отримував високій посаді, хоча і прагнув
до цього. Помер учений в рідному місті Цюйфу.

1. Три шляхи ведуть до знання: шлях роздумів – це шлях найблагородніший, шлях наслідування – це
шлях найлегший і шлях досвіду – це шлях найгіркіший.
2. Якщо ти ненавидиш – значить тебе перемогли.
3. У країні, де є порядок, будь сміливий і в діях, і в промовах. У країні, де немає порядку, будь сміливий
у діях, але обачний в промовах.
4. Перед тим як мстити, вирий дві могили.
5. Давай настанови тільки тому, хто шукає знань, виявивши своє невігластво.
6. Щастя – це коли тебе розуміють, велике щастя – це коли тебе люблять, справжнє щастя – це коли
любиш ти.
7. Насправді, життя просте, але ми наполегливо його ускладнюємо.
8. Нестриманість в дрібницях погубить велику справу.
9. Лише коли приходить холод, стає ясно, що сосни та кипариси останніми втрачають своє вбрання.
10. Люди в давнину не любили багато говорити. Вони вважали ганьбою для себе не встигнути за
власними словами.
 7. Кастовий розподіл в Індії.
Кастова система Індії поділяє суспільство на кілька спадкових замкнених груп, які посідають певне місце в
соціальній ієрархії.
Багато соціологів вважають, що практично неможливо чітко визначити кастову систему Індії через складність
цього явища.
В принципі, кастова система заснована на історичних релігійних витоках і зазнає впливу соціальних і
економічних подій.
Слово “каста” походить з португальської – casta, що означає “рід, походження, чиста порода”, і у свою чергу з
латині – castus, тобто “чистий”.
Хоча Конституція Індії 1950 року проголосила рівноправність каст, однак пережитки кастових суспільних
відносин зберігаються в країні і донині.
Дві концепції каст
В індійському суспільстві були касти, засновані на соціальних класах (від стародавнього ведійського
суспільства) – Варна, або такі, що визначаються за народженням (що зазвичай означає спадкові професії) –
Джаті.
Нинішні касти – результат соціальних змін, починаючи з другої половини 19-го століття, за часів британської
колонізації.
Кастова система Варна
Слово “варна” означає колір. Ця система базується на стародавній індуїстській літературі і поділяє індусів на 4
головні касти:
 клірики, жерці (брахмани),
 пани, воїни (кшатрії),
 ремісники, торговці (вайші),
 робітники, слуги (шудри).

Ті, хто не вписувався в будь-яку категорію, – це племінні люди і недоторкані (даліти). Їх також називають
паріями.
До трьох вищих каст посвячують в юнацтві, і це вважається другим народженням. Шудри не мають ініціації –
вони народжуються лише один раз.
Кастова система Джаті
Професійна диверсифікація призвела до створення менших каст, джаті, в межах великих груп Варни. Слово
“джаті” означає народження. Є тисячі джаті або спільнот, які визначаються за народженням або професією. З
цих каст легше переходити зараз, хоча досі існують суворі шлюбні обмеження середньовічної давнини. Ці
групи піднімаються і опускаються за соціальними щаблями, старі джаті вимирають, утворюються нові. За
колоніальних часів можна було просуватися лише в межах різних джаті, та ніколи – в межах варн.
Наслідки кастової системи
Кастова система – правила взаємодії між членами суспільства, які посідають різні позиції в ієрархії.
Обмеження включають:
 Соціальні зв‘язки: верхні касти обмежені у зв‘язках з нижчими кастами
 Географічна сегрегація: верхні касти живуть в центрі, нижчі касти – на периферії
 Заможні вищі касти експлуатують бідні нижчі
 Індія зіткнулася з насильством на кастовій основі, згідно з доповіддю ООН було понад 30
тисяч актів насильства проти далітів у 1996 році.
Касти і сучасна Індія
 Конституція країни називає дискримінацію нижчих каст незаконною
 Після проголошення незалежності державна політика Індії спрямована на усунення кастових
бар‘єрів
 Заходи включають позитивну дискримінацію – квоти в уряді, при працевлаштуванні і в
освіті для членів нижчих каст
 Для належного застосування цієї політики місцева влада кваліфікує тисячі громад і каст
 Найнижчі касти отримують спеціальний статус
 За цією системою чим нижчий соціальний статус – тим більше переваг

8. Зародження європейської філософії. Питання про першопочаток.

Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян зародилась у VII-VI ст. до н.е. у Греції і
проіснувала до VI ст. н.е. у період античності був закладений фундамент не тільки європейської
філософії, але й європейської культури загалом.
У розвитку античної філософії можна виділити три етапи: досократівський, класичний,
елліністичний.
Перший, досократівський, на перше місце ставив питання про сутність та першопочаток світу, про
походження та устрій космосу.
Другий етап (V- VI ст. до н.е.), класичний – це вершина розвитку демократії, літератури, філософії,
мистецтва; філософська проблематика цього періоду орієнтована на проблему людини, її свідомості та
мислення.
Третій період (кінець ІV ст. до н.е. – VI ст. н.е.) – елліністичний, припадає на час кризи
рабовласницького суспільства, економічного і політичного занепаду грецьких міст.
Найбільш відомі філософські школи цього періоду – стоїчна, епікурейська, неоплатонічна – особливу
увагу приділяли проблемам людської особистості, сенсу та призначення людського існування. Антична
філософія виникає у грецьких колоніях, а свого розвитку досягає в Афінах.
Характерною особливістю філософських роздумів того часу є пошук першооснови світопорядку
(Космосу).
Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах – проблемі першооснови світу і на
питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність справжньої реальності.
Мілетська школа відома як перша філософська школа античності – Фалес, Анаксімандр, Анаксімен.
Малоазійська колонія Греції – місто Ефес, філософська школа пов’язана з ім’ям Геракліта. Світ для
Геракліта Ефеського був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним
законом – логосом, образом і символом якого є вогонь. Геракліт заперечував існування в природі чого б
то не було постійного, усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі,
тому що вже нові води будуть омивати тебе, говорив Геракліт.
Класичний період античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V століття,
які переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості.
Протагор, найбільш відомий серед софістів, висунув тезу «людина є мірою всіх речей». Істина і
моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони відносні, різні для кожної культури, для
кожної людини для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися
лише на власні потреби.
Сократ – «Я знаю, що я нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додав – інші не знають навіть цього»,
він починає свій шлях учнем софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини.
Сократ принципово не писав філософських трактатів, вважаючи, що головне його завдання – навчити
людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів
(Платона). На думку Сократа, всі люди прагнуть стати щасливими, але мало хто знає як цього досягти.
Християнство першим вказало на хибність думки грецької філософії про зв’язок інтелектуальних знань
з етикою і моральністю людини.
Великим учнем Сократа був Платон (428-347 рр. до н.е.). Платону було 28 років, коли Сократа
стратили. Платон з позиції об’єктивного ідеалізму створив умовну концепцію світобудови. Світ ідей –
це світ загальних, досконалих визначень. Світ ідей є первинний, світ речей вторинний, залежить від
світу ідей. Особливість платонівського ідеалізму полягає в тому, що він відриває ці сутності, надчуттєві
форми від самих речей, проголошував їх об’єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих
конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. З вчення про «ідеї»
цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.
Платон створює своє вчення про ідеальну державу. Основні принципи проекту ідеальної держави
такі:
По-перше, за формою державного устрою це повинна бути аристократія, правління «кращих» (вона
досконаліша за демократію або монархію).
По-друге, в ідеальній державі повинно бути чітке розмежування основних функцій, а звідси і прошарків
населення (правителі – мудреці, воїни – охоронці, ремісники, землероби).
По-третє, у середині кожної групи населення усі повинні бути рівними, а майно – спільним.
Четверта ознака: верховна влада повинна належати закону.
Арістотель (384-322 рр. до н.е.) піддав критиці вчення свого вчителя Платона в його головному пункті,
тобто про окреме існування ідей від реальних речей, які претендують на те, щоб бути їх сутністю.
Відповідно до теологічних поглядів Арістотеля, головною причиною становлення багатоманітності
речей є надсвітова мета, форма усіх форм (першодвигун, Бог), яка стоїть за межами космосу і генерує в
ньому внутрішній мотив до руху та удосконалення. Основні філософські твори Арістотеля:
«Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика».
Епоха еллінізму – настрої відчаю і песимізму, суб’єктивність світогляду.
Філософи стоїки: Епіктет, Марк Аврелій, Плутарх, Сенека, Цицерон. Стоїки вважали, що у світі немає
випадковості, все зв’язано фатальною необхідністю. Єдине знаряддя людини у тяжкій боротьбі життя –
байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров’я. Якщо людина
зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не зможе знищити її як особистість.
Школа Епікура – ідеал життя споглядача, філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку
спокою, емоційний стан людини – атараксія (від грецької незворушність), яка передбачає звільнення від
усіх хвилювань і пристрастей. Якщо стоїки нехтували життєвими радощами, ставились з презирством
до задоволень і насолоди, то епікурейці, навпаки, прагнули до обґрунтування цієї позиції.
У період пізньої античності виникає філософська школа неоплатонізму.
Центральне поняття неоплатонізму – поняття Єдиного. Єдине розуміється як духовна безособова
особа, джерело всього існуючого в світі, абсолютне світло, повнота буття, яке випромінює з себе
енергію. Неоплатонізм як релігійно-філософське вчення висуває ідею спасіння людської душі.
Кінцевою метою і сенсом життя повинно стати повернення до Єдиного. Шлях до цього – очищення
душі від матеріального тягаря і осягнення сутності Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над
Світовим Розумом, знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить через інтуїцію.
Пізніше найвідоміші представники середньовічної патристики (перш за все Августин) застосовують
принцип неоплатонізму для систематизації християнського віровчення.

9. Антропоцентричний поворот у філософії: софісти та Сократ.

Наприкінці V-на початку IV ст. до н. е. окреслюється тенденція до виділення людини з інших ” речей ”
навколишньго світу. Людина перетворюється у спеціальний предмет філософствування. Ця тенденція
виявляється у софістів, що були платними вчителями філософії.
Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами (з давньогрецької — «мудреці») —
ідеологами давньогрецької демократії. Софісти першими усвідомили протилежність людини і світу,
суб'єктивного й об'єктивного. Софісти як професійні «вчителі мудрості» були закономірним
породженням демократії, розвиток якої зумовив потребу в інтелектуалах — професійних політиках,
ораторах, суддях. Вони навчання мудрості перетворили на соціальне заняття, яке оплачувалось. Вони
винесли на суд розуму вірування, традиції, моральні засади суспільства.
А основним завданням філософії вважали не набуття знання про світ, а виховування людей, навчання їх
жити. Софісти стверджували, що істин стільки, скільки людей, вони мало переймалися питаннями
істинності знання.
Філософські системи Сократа (469—399 до н. е.), Платона, Арістотеля постали як реакція на
«бунт» софістів.
Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка
значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед
філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних
ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на
поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родовидової
субординації.
Сократ в своєму навчанні проводив ТАКІ ідеї :
-душа людини безсмертна. і вона в своєму розвитку перевтілюється. Таким чином душа знає про космос
все, тільки знаходиться в стані забуття.
-світ створений Деміургом (ремісником). Бог впорядкував світ, створив світову гармонію ;
-досягти справжні знання-остаточна і безсумнівна мета;
-людина із знанням діє доброчинно. А людині з малим ” багажем “знань присутні погані вчинки.

10. Протистояння ідеалізму та матеріалізму. Філософія Платона та філософія Аристотеля.

У межах свого основного питання філософія виокремлює дві взаємопов'язані між собою сторони.
Перша сторона: що саме — матерія чи свідомість, дух є первинним, має самобуття, і що є вторинним,
залежним у своєму бутті? Цю сторону називають онтологічною.
Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні
перешкоди на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною.
Залежно від того, що ж саме визнають первинним, виокремлюють два філософські напрями —
матеріалізм та ідеалізм.
Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму, який у своєму розвитку
пройшов три основні історичні форми, обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:
• наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко пов'язуваний з такою ж
наївною (стихійною) діалектикою;
• метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (переважно XVII-XVIII ст.);
• діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матері¬алізм і діалектика органічно поєднані.
Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в остаточ¬ному підсумку визнавав створення світу,
становили ідеалістич¬ний напрям.
Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм — це вчення про
первинність якогось по-залюдського духовного начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна
ідея"), яке начебто має самобуття, субстанціональність. Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою
свідомість суб'єкта "Я" і заперечує об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються
ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне дотримання суб'єктивно-іде¬алістичної
лінії приводить до соліпсизму, тобто такого розумін¬ня, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші
люди — це продукт власної свідомості. Проте необхідно зазначити, що й самі суб'єктивні ідеалісти
прагнуть уникати такого висновку.
Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.
Матеріалізм історично й по суті пов'язаний з наукою, оскіль¬ки прагне осягнути світ таким, яким він є,
без будь-яких сто¬ронніх доповнень.
Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу
щодо матерії, природи, заперечення самобуття матеріального світу.
Друга сторона основного питання філософії — проблема пі¬знаванності світу (гносеологічна) — теж
вирішувалась різними філософами неоднаково.
Усі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаван¬ність світу.
Для суб'єктивних ідеалістів пізнання — це відображення суб'єктом власної свідомості, встановлення
зв'язків між елемен¬тами її змісту.
Таким чином, кожна форма ідеалізму заперечує в пізнанні саме те, що з матеріалістичного погляду є
головним: відобра¬ження в свідомості людини існуючої незалежно від неї матері¬альної дійсності.
Інші представники ідеалістичного напряму заперечували пізнаванність об'єктивного світу або вважали
можливості його пізнання обмеженими. Таке вчення одержало назву агностицизму (від грецького
agnostos — непізнаванний).
Погляди Платона і Аристотеля на суть буття.
В плані погляду на основу буття Платон і Аристотель є антагоністами, представляючи різні світогляди –
ідеалізм і матеріалізм
Афінський філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) походив із афінського аристократичного роду. Аналіз
творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему,
до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження
світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про
суспільство.
Платон першоосновою буття вважає свідомість, яка не є породженням матерії, але сама є причиною
матеріальних форм.
Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ
чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають,
то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним
прообразам, які Платон називає ідеями.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", – фактично об'єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність
– явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає
ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії.
Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а
душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла
космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. За Платоном індивідуальна
душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна
мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває
охоплена іншими почуттями.
Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний
аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.
Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться
один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість,
час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання.
Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття
кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У
Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне,
вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить
сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на
які інші види. Види Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не
творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто
творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність
або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії – наступниці форми.
При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це
те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна
сама по собі з себе нічого народити.
Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні
начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або
потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто
втіленням у конкретну річ.
Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки
природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя.
Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем
третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення
вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого
рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто
переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану
потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у
всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля
перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

11. Філософські школи Давнього Риму: стоїки, епікурейці, скептики.

На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця
обставина ще раз суттєво змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до
проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює
свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона
постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. В цій іпостасі вона дуже нагадує
східну філософію, що закономірно: подібні соціальні обставини (імперії, соціальна неусталеність)
породжують подібні мотиви.
Уже в Сократа моральна тематика вийшла на передній план. Але він і його послідовники – Платон
і Арістотель – розвивали концепції соціальної етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза
полісом. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудреці
розглядали відхід від політичних та громадських справ як необхідну передумову доброчесного
життя.
Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були
стоїцизм, епікурейство та скептицизм.
 СТОЇЦИЗМ – напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на
етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.
Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його
представниками були Луцій Сенека (4 до н.е. – 65) та імператор Марк Аврелій (121–180). За умов,
коли соціальні катаклізми руйнують впорядкованість (розумність) життя, відбувається загальний
занепад моралі, мудрець прагне звільнитись від влади зовнішнього світу. Стоїки закликали мужньо
переносити удари долі, не брати нічого близько до серця – ні втрат, ні успіхів. На їх думку,
соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне – мудрість
людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо
самоцінності особи була згодом сприйнята християнством.
ЕПІКУРЕЇЗМ. Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура(341-270 до н.
є.), який відродив атомістичне вчення Демокріта. На прикладі цих двох мислителів можна
простежити разючі зміни, що відбулись у духовному житті Давньої Греції протягом двох століть.
Філософія Епікура (епікурейство) породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння
культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне
тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися
життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання
природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в
космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю.
В Римі прихильником Епікура був Лукрецій Кар, поема якого «Про природу речей» донесла до нас
цілісне уявлення про погляди епікурейців.
Значного поширення в цей час набув і скептицизм.
СКЕПТИЦИЗМ – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини,
здійснення ідеалів.
Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було
своєрідним проявом занепаду культури. Скептики – Піррон (360–280 до н.е.) та Секст-
Емпірик (200–250) – систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі
цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували
атараксію – стан незворушності й незатьмареності душі.
Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм.
НЕОПЛАТОНІЗМ – напрям античної філософії, який систематизував учення Платона,
поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.
Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204– 270), Порфирій (232–304), Прокл (410–
485). Буття, за Плотіном, має ієрархічну структуру. Вищими субстанціями постають «Благо» (або
«Єдине»), Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, позбавленим меж, йому притаманна найбільша
повнота буття. Це «Єдине» від повноти (від надлишку) буття через витікання, випромінювання
(еманацію) творить Розум. Розум у Плотіна – це платонівський світ ідей, тобто сукупність,
цілісність ідей. Він через повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий
матеріальний світ, надає гармонії руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала
матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий світ – тільки
викривлена копія ідей Розуму. Цей світ є сумішшю породженого розумом добра і зла, джерелом
якого є неоформлена матерія. Зло, отже, не від Бога і не від людини, але воно здатне оволодіти
людиною.
Особливою проблемою є відношення неоплатонізму і християнства. Деякі дослідники відзначають
вплив неоплатонізму (вчення про Єдине, Розум і Душу) на Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син, Бог
– Дух Святий) християнства.
Давньогрецька (і римська) філософія – закономірний продукт розвитку греко-римської цивілізації.
Заснована на рабській праці, ця цивілізація була приречена на занепад. Нескінченні війни
знекровлювали суспільство. Соціально-економічні та духовні чинники завели античність в глухий
кут. Закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає особа, яка поступово
усвідомлює свободу волі. Міф як світогляд родового суспільства не міг задовольняти цю особу.
Християнство внесло дві невідомі античності принципові ідеї – ідею любові як засади моральних
відносин між людьми та ідею моральної рівності людей (перед Богом усі рівні незалежно від стану,
нації чи статі), що відіграло принципову роль в усвідомленні людством своєї єдності. Однак
християнство не зуміло вдихнути нове життя в старіючий соціальний організм. Воно допомогло
йому достойно померти (якраз із цієї епохи й походить більшість християнських мучеників).
Християнство як духовний здобуток античності було передано новим народам – варварам, які
зруйнували Римську імперію, і запліднило нову європейську цивілізацію.

12. Аналіз та обговорення праць:

Апологія (Сократа) - твір Платона, що містить його версію промови, виголошеної Сократом в 399
році до н. е. в свій захист (інша версія мови з подібним назвою належить Ксенофонтові).
"Апологія" - перший зберігся текст Платона, написаний незабаром після суду (397 або 396 рік) і
єдине його твір, написаний не в формі діалогу. "Апологія" разом з платонівського діалогами
Євтифрон, Федон і Крітон оповідає про обставини останніх днів Сократа.
Апологія ведеться від імені Сократа і звернена до "мужам афінян". Сократ називає свій вік в 70
років і відкидає наклепницькі нападки обвинувачів (Аніта і Мелета). Він визнає, що став відомим
завдяки мудрості, але цю мудрість засвідчила піфія з дельфійського оракула (21a). Намагаючись
зрозуміти відповідь бога, Сократ намагався знайти людей мудрішими себе, але не зміг. Деякі
нащадки багатих родин намагалися наслідувати Сократу, докучаючи людям питаннями, через що
той був звинувачений в розбещенні молоді.

Центральною темою мови можна назвати проблему зла. Сократ стверджує, що ні смерть, ні
смертний вирок - не зло. Смерті не слід боятися, бо ми про неї нічого не знаємо. Те, що смерть не
слід сприймати як зло, Сократ підтверджує наступної дилемою: смерть - або вічний спокій, або
переселення в інший світ; і те, і інше можна назвати злом; отже, не слід ставитися до смерті як до
зла. Смертний вирок для Сократа - не зло, тому що від участі в суді Сократа не висловлюємо
застереження його Даймон, оберігав його від всякого зла і, крім того, "з людиною добрим не буває
нічого поганого ні при житті, ні після смерті і що боги не перестають піклуватися про його справи
", а найгірше не може нашкодити краще. Справжнє ж зло - моральна псування, яка проявляється в
боягузтві і несправедливості. Вимолювати у суду пощаду, використовуючи безсоромні прийоми -
зло. Відмовлятися від свого божественного призначення - зло. Несправедливий суд - зло.

Сократ закінчує промову словами "Але вже пора йти звідси, мені - щоб померти, вам - щоб жити, а
що з цього краще, нікому невідомо, крім бога".

«Про природу речей» (лат. «De rerum natura») — поема римського поета Лукреція — і єдиний повністю
збережений поетичний твір, у якому проповідується вчення Епікура.
Слід зауважити, що Лукрецій, переконаний і пристрасний послідовник Епікура, не відтворив у своїй
поемі всього вчення останнього: він виклав головним чином Епікурову фізику. У детальному викладі
фізики Епікура полягає величезна заслуга Лукреція, тому що саме ця сторона Епікурового вчення
представляє зовсім винятковий інтерес для історії наукової думки і матеріалізму. Що ж до вчення про
критерії (каноніки) і етики, то він зачіпає їх лише побіжно.
Епікур (давньогрецький філософ 4-3 століття до н.е.) був найбільшим матеріалістом і атеїстом
античного світу, ідеологом рабовласницької демократії, розвивав атомістичну філософію. Навчав, що
матерія вічна, і що боги не можуть у неї втручатися. Мета філософії — щастя людини, заради якого
потрібно звільнитися від внутрішніх страхів і забобонів, пізнати закони природи. Суть філософії
спрямована проти забобонів і містики.
Поема Лукреція складається із шести книг. У перших двох книгах викладається атомістична теорія
світобудови, що відкидає втручання богів у мирські справи.
Книга третя присвячена вченню Епікура про душу, причому наводяться докази, що душа матеріальна,
смертна і що страх перед смертю безглуздий. У четвертій книзі знаходиться виклад питань про людину,
а також про чуттєві сприйняття, в яких Лукрецій бачить основу людських знань. У п'ятій книзі Лукрецій
займається проблемами космогонії, пояснюючи походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих
істот. У кінці цієї книги дається блискучий нарис поступового розвитку людства і людської культури і
розбирається питання про походження мови. Основний зміст шостої книги — знищення забобонних
страхів шляхом природного пояснення явищ природи, що вражають людину. Тут йдеться про грім,
блискавки, хмари, дощ, землетруси, виверження Етни, розливи Нілу, про різні незвичайні властивості
джерел та інші явища природи. Закінчується остання книга міркуванням про хвороби і описом
повального мору в Афінах під час Пелопоннеської війни в 430 році до н.е.
Цей фінал утворює ефектний контраст зі вступом до поеми, що представляє патетичне
прославляння Венери як символу творчої та життєдайної сили.
З числа таких мислителів, перш за все, назвемо Епікура (324 — 270 до н. е.), який висловив думку про
те, що світ вічний і нескінченний і тому не міг бути створений богами. Учень Епікура Лукрецій Кар
(бл. 96—55 рр. до н. е.), розвиваючи думки вчителя в поемі "Про природу речей", писав, що люди
створили уявлення про богів із своїх спостережень природи, що жах людей перед могутніми силами
природи штовхає їх споруджувати богам капища. Ще один учень Епікура Петроній (рік нар. невідомий
— 66) є автором відомого афоризму: "Перших богів на землі створив страх".

13.Філософські засади апологетики, патристики і схоластики.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої апологетики (схема 2.4.).
Від самого початку апологетика розділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої
язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.
Прихильники позитивного ставлення – Юстін Мученик (близько 100–165), Афінагор (II ст.), Климент
Олександрійський (150–215), Оріген (185–254) – вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини,
але не могли досягнути її, бо вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба
використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж
попереднє.
Прихильники негативного ставлення до античної філософії – найвидатнішим їх представником
був Квінт  Тертулліан  (близько 155–220 рр. н. е.) –  не тільки засуджували античну філософію, але й
вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні
нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей.
Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала
необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ,
що руйнувався, до спасіння. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви,
розпочався етап патристики (від лат. pater – отець). Одним з найуславленіших її представників
вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354 – 430 рр. н. е.). У
своїх працях
 
 

 
 
                Схема 2.4. Етапи розвитку середньовічної філософії
 
 “Про місто Боже”, “Сповідь”, “Про троїцю” Августин розробив філософське вчення про свободну волю
і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл – рослин та
тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях.
Вольовим характеристикам людської душі філософ віддавав перевагу перед розумовими. Подібним же
чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, позаяк навчає лише
вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних
об’єктів.
Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення,
притаманного античному світогляду.
Суттєву роль в утвердженні християнського світомисления відіграли Ієронім Блаженний (340–420), що
переклав Біблію латиною; римський письменник V століття Марціал Капелла, який висунув ідею “семи
вільних мистецтв”, серед яких основою всіх знань виступають перші три – граматика, риторика та
діалектика; Аніцій  Манлій Северин Боецій (480–524), твори якого “Про музику”, “Про святу тройцю”,
“Про католицьку віру”, “Розрада філософією” доволі органічно поєднували грецьку філософію із
християнським світобаченням; Флавій  Магн Касіодр (477–570), який у своєму маєтку на півдні Італії
заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для
християнської освіченості.
Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали основою для середньовічної філософії, яка
дістала назву схоластики.
Що це за філософія ?
Саме слово “схоластика” походить від грецького schole  – школа. Справа в тому, що на межі V і VI ст.
почала складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл
стали провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У
цих школах вперше почали викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так почали
іменувати всю середньовічну філософію.
У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики визначаються два періоди:
1) рання схоластика   IX–XII століття;
2) зріла, класична схоластика    XII–XV століття.
У перший період всі вчення були пов’язані переважно з інтерпретацією Августином Блаженним
неоплатонізму. Видатним представником схоластики цього часу був Ансельм, який з 1093 року обіймав
посаду архієпископа Кентерберійського в Англії. “Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб
вірити”, так Ансельм сформулював своє кредо у сфері пізнання. Втілюючи його у своїх міркуваннях,
він побудував відоме “онтологічне доведення” буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина
має самоочевидне поняття про Господа, істоту найдовершенішу. Але для повної довершеності ознака
буття є необхідною. Отже,  Бог реально існує.
Другим відомим представником ранньої схоластики був компьєнський канонік   Іоанн Росцелін  (1050–
1120). У центрі його філософії був догмат триєдності Бога – один із основних у християнському
віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух святий.
Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі. Вчення Росцеліна, яке відкидало реальне
існування загального, мало тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому було
небезпечним для основної догми християнства. У 1092 році Церковний Собор
у Суасоні звинуватив Росцеліна в єресі (“тритеїзмі” – трибожжі) і змусив відмовитися від свого вчення.
Класична схоластика ґрунтується на пристосованому до потреб християнської догматики арістотелізмі.
Систематизатором класичної  схоластики був Фома Аквінський (1225–1274). Свою теологічно-
філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів
становить 28 томів), найвідомішими серед яких є  “Сума проти поганців” (1264), “Сума теології” (1274).
Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні Бога (через природу),  доказах того, що усі догмати
церкви не суперечать розуму. Центральними вважали проблеми співвідношення знання й віри, волі й
розуму, одиничного й загального. Остання відома як суперечка  про універсалії – природу загальних
понять. Згідно з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія
репрезентована двома основними напрямами – реалізмом  і номіналізмом (схема 2.5.). Реалізм –
напрямок, представники якого вважають, що загальні поняття (універсалії) є не відображення предметів
і
 
 

      Схема 2.5.  Боротьба номіналізму та реалізму в середньовічній філософії

 
явищ, а існують як реальні духовні сутності і становлять субстанцію речей. Найбільш випукло реалізм
представлений у вченні архієпископа Ансельма Кентерберійського і у Фоми Аквінського. Номіналізм
(від лат. nomen – ім’я, назва) – напрям, представники якого вважали, що реально існують лише одинокі
реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками цього
напряму є Іоанн Росцелін та (у певний період) П’єр Абеляр. Таким чином, згідно з вченням
номіналістів, універсалії існують не до, а після речей, тобто вони схилялись до матеріалістичної лінії у
філософії.
 У кінці XIII – на початку XIV століття, класична середньовічна філософія (і реалістична, і
номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи.
Вона розпочинається з “роздоріжжя”, до якого її привела проблема “віра – знання”, “теологія –
філософія”; образно кажучи, схоластика “розчахнулась” на ножицях “релігія – наука”. Це
виразно  демонструє філософське вчення Роджера Бекона (1214–1294).  Він розкривав непотрібність і
навіть шкідливість далекого від реальності схоластичного методу, закликав вивчати природу шляхом
спостереження і досвіду. У науках, заявляв він, найціннішим є практична користь. Захищаючи ідею
єдності філософії й теології, він зазначав, що вони не суперечать одна одній. Теологія вчить, для якої
мети всі предмети призначені Богом, а наука – як і через що виконується це призначення. Однак цю
єдність вчений мислить не як підпорядкування, а як визнання раціональної необхідності філософії, що
розкриває властивості зовнішнього світу.
Проти раціональної теології виступав британський схоласт Іоанн Дунс Скот (1265–1308). У своїх
творах “Оксфордський твір”, “Про першооснови всіх речей” на перший план сутності Бога він висуває
не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна виявляти себе не лише ідеально, а й реально. Тому
теологія, за Скотом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія – теоретичною.
Завершується криза філософії середньовіччя утвердженням містичного вчення. Містика (“таємниче”)   –
це й віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з того, що Божественне, Бог присутній в усьому,
але тільки людина це помічає за допомогою позараціональних, внутрішньоспоглядальних засобів
(“через заглядання в себе”). Містичне світосприйняття ґрунтується на таких засадах: 1) мета
християнина – досягти єдності з Духом через злиття своєї людської суті з Божественною суттю за
допомогою позарозумового екстазу (несамовитого захоплення); 2) формула єдності з Божественною
суттю – “Бог має стати мною, а я – Богом” – ще не означає рівності людини з Богом, а лише свідчить
про бажання – злиття людини з Божественним Духом; 3) внутрішнє відчуття і бачення Бога – важливіше
від участі в богослужінні.
Родоначальником середньовічної містики був німецький філософ Йоган Екхарт чи, як його частіше
називали, Майстер, або Вчитель (1260–1327). У своїй праці “Проповіді і міркування” він виклав свою
позицію містичного  пантеїзму. Її суть: жодна річ, у  якій Бог завжди присутній, не усвідомлює його
присутності – це дано лише “внутрішній людині”, яка наділена душею; Божественність – Бог тотожний
з глибинами людського духу: “У моїй душі є сила, яка сприймає Бога. Ніщо мені не близьке так, як
Бог.... Бог мені ближчий, ніж я сам собі”; душа – це “істота Божа” в людині; вона єдино сутня с
Божеством, нестворена, а тому вічна; глибинний зв’язок людської душі і Бога робить можливим
поєднання будь-якої людини з Богом через відмову звичайного пізнання в образах і поняттях, які дають
лише уяви про Бога і Особу.
14. Філософія Аврелія Августина
Західними «отцями церкви» вважають Амвросія, єпископа Медіоланського, Ієроніма Блаженного,
перекладача Біблії на латинську мову і, нарешті, найвідомішого серед отців церкви і одного з
найзначніших філософів середньовіччя Аврелія Августина (354-430 рр.), працями якого завершується
період становлення і утвердження феодально-християнського світогляду, період так званої патристики
(від лат. рater - отець).
«Капподокійці» упорядковували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонічної
філософії, пристосовуючи останню до світоглядних установок нової (феодальної) суспільної свідомості.
Остаточну християнізацію платонізму в дусі перетворення останнього на стійку абстрактно-
гуманістичну тенденцію теологічно-філософської концепції середніх віків здійснює єпископ
Гіппонський – Аврелій Августин. Він ще відомий як Августин Блаженний.
Він народився в Тагасті, в Нумідії. В отчому місті, а потім в Карфагені, Римі й Медіолямі був учителем
риторики. Хоч матір виховала його у християнстві, він ставився до нього неприхильно; попервах
сповідував маніхейство з його крайнім дуалізмом добра і зла. Пізніше, відкривши браки тієї доктрини,
перекинувся до академічного скептицизму. В 386 році читання неоплатонівських творів схилило його
повернутися до догматичної філософії.
Етапи, через які пройшла Августинова думка, не були випадковими, навіть маніхейство й скептицизм
відповідали певній стороні його натури, і, хоч він їх зрікся, але цілковито не позбувся маніхейського
дуалізму та скептичної недовіри до природного знання.
Августиніанство і по сьогодні репрезентує в рамках католицько-релігійної філософії її екзістенціально-
гуманістичне крило. «Люди, - наголошує Августин в одній з найвідоміших своїх праць «Сповідь», -
дивуються висоті гір, і величезним хвилям морським, і най величезнішим водоспадам, і безмежності
океану, і зоряним шляхам, але не звертають увагу на самих себе». Августин дає принципово нове
тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного «речово» орієнтовній
традиції античності.
Наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Августин підкреслює принципову
можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно з циклічною концепцією часу все
існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було. Таке розуміння часу означало розуміння
його плину як поступу, а значить – історії.   
Августин поділяв вихідний пункт із філософами еллінізму: приймав, що метою людини є щастя та що
філософія має знайти. Але про щастя він гадав, що дати його може лише Бог. Така точка зору була
природною для релігійної епохи, а надто у християнського філософа, але ніхто не дотримувався її
настільки послідовно, як Августин.
Для щастя потрібне пізнання. Августин шукав такого способу пізнання, який не підлягає помилкам і
тому становить непомильний вихідний пункт для знання. І знайшов передусім те, що помилки
виникають тоді, коли ми висловлюємо твердження про речі, але не виникають, коли стосуються явищ.
Беручи за точку опори апріорне знання про ідеї, Августин напівраціональним і напівмістичним
способом доводив чільні тези метафізики: існування Бога і безсмертя душі. Ми маємо несхитне
усвідомлення вічних істин, а все, що вічне, може існувати лише в Богові, отже, Бог – існує. Як інші
доводили існування Бога як причини світу, так він доводив – як джерела істини.
Суб’єктивістськи-ірраціонально тлумачить Августин і співвідношення розумово-мислительських і
вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним же чином проводить
Августин розрізнення між наукою і мудрістю.
Наука підпорядкована мудрості, оскільки навчає лише вмінню користуватися речами, в той час як
мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об’єктів. Звідси виводиться теза
про незаперечну першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою утверджується
беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини.
Вся філософія Августина була зосереджена на Богові, єдиному досконалому й абсолютному бутті –
супроти Нього дочасний світ втратив значення, а якщо він і має значення, то тільки як твір і відблиск
Бога. Без Бога ми негодні ані діяти, ані пізнавати, ані існувати. Потрібне просвітлення, щоб пізнати
істину, потрібна благодать, щоб чинити добро і спастися. І в усій природі ніщо не може діяти без участі
надприродних сил. Такий був супранутаралістичний погляд Августина на світ: найгостріша
протилежність усякому натуралізмові.
Властивістю етичних поглядів Августина було те, що злу вони приписували інше походження, ніж
добру. Зло походить від людини, а добро – від Бога, тобто зло є справою природи, а добро справою
благодаті. Добрі лише ті, що сподобилися благодаті, отже вони добрі не з себе, а з Божої благодаті.
Августин заклав підвалини під нову християнську філософію. Він порвав із класичною настановою
греків, з її об’єктивізмом і інтелектуалізмом; його настанова була інтроспективна, а воля мала для нього
першість перед розумом.
СПОВІДЬ
Книга змальовує грішну молодість Августина і його навернення в християнство. Вона часто вважається
найпершою автобіографією коли-небудь написаною на Заході. Книга слугувала зразком для
християнських письменників протягом наступного тисячоліття, зокрема у добу середньовіччя. Це
неповна автобіографія, адже вона була написана Августином на початку 40-х років його життя. Він
після цього ще довго прожив і написав ще одну фундаментальну працю («Про Град Божий»). Книга,
проте, дає цілісні свідчення про розвиток його мислення і є найповнішою письмовою згадкою про
окрему людину з ІV і V століть. Це важливий богословський твір, що вирізняється духовними
роздумами та усвідомленнями.
У своїй праці св. Августин пише про те, наскільки він шкодує, що вів грішне та аморальне життя. Він
кається у своєму послідовництву маніхейства та вірі в астрологію. Він пише про роль, яку відіграв
Небрідій у допомозі переконати його в тому, що астрологія не тільки невірна, але й зла, та роль Св.
Авмросія у його наверненні у християнство. Перші дев'ять книг є автобіографічними, а останні чотири
несуть коментарний характер. Він сильно шкодує за свої плотські гріхи та пише про важливість
сексуальної етики. Книга написана у формі молитов до Бога (звідки й назва) на основі Книги псалмів; з
самого початку читаємо: «Ти створив нас для Себе, і не знає спокою серце наше, допоки не заспокоїться
в тобі».[2] Вважається, що праця поділена на книги, які символізують різні аспекти Трійці та
триіпостасні вірування.

III. Його навчання у Карфагені, навернення у маніхейство та продовження потурання жадобі у віці 16-
19 років.
VII. Його заперечення маніхейського дуалізму та неоплатоністичного погляду на Бога у 31 віці. Він
щосили намагається зрозуміти християнського Бога.

15. Політична філософія Н. Макіавеллі.

Етатизм - (від франц. еtat - держава) – утвердження домінуючої ролі держави в організації життя
суспільства.
Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного періоду розробив
італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у творах "Правитель", "Історія
Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія".
Ідеалом Макіавеллі був не хто інший, як розбещений і жорстоко налаштований у відношенні всіх людей
аж до принципового аморалізму і нігілізму тоді гірковідомий герцог Цезар Борджіа, про звірства якого
можна довідатися з історичних матеріалів.
У Макіавеллі не було рівно ніяких релігійних і моральних ілюзій.
Але це саме й означає, що в навчанні Макіавеллі Ренесанс сам відмовляється від самого себе. Згідно
цього випливає, що Макіавеллі був "революціонером", але то була "революція" проти релігійно-
моралістичних і естетичних цінностей епохи Відродження. Не варто, щоправда, ототожнювати самого
Макіавеллі з його "макіавеллізмом". Він був патріотом свого народу, він мріяв про вигнання з Італії її
загарбників і вірив у справедливе майбутнє. Але методи державного правління, які пропонувалися ним,
є найжорстокішим і антилюдським механіцизмом, який виник у виді повної протилежності естетичним і
вільнодумним ідеалам Італії епохи Відродження.
У "Міркуваннях" людська особистість значною мірою вже втратила не тільки свою неоплатонічну
"божественність", але і якоюсь мірою свою самоцінність.
У політичних вченнях Макіавеллі індивідуум нерідко приносився в жертву "суспільному благу", що
ототожнюється, однак, не з "державним інтересом", як це буде в ідеологів контрреформації й
абсолютизму, а з Батьківщиною.
Ідеалом для Макіавеллі, якому він був готовий служити від початку до кінця, є не абстрактна держава,
але конкретний народ і улюблена ним батьківщина. Проте, вже елементарна історична справедливість
змушує нас визнати, що для улаштування свого народу і гаряче улюбленої ним батьківщини Макіавеллі
був готовий на будь-які жахи абсолютистично-поліцейської держави і на будь-які жахи стосовно
окремих особистостей та угруповань.
Якщо виставляти на перший план цілі, які переслідував Макіавеллі, то це дійсно певний різновид
гуманізму, і Ренесанс присутній тут повною мірою. Але гуманізм Макіавеллі заснований не тільки на
гуманних цілях, але і на нелюдських засобах досягнення цього людського ідеалу. Отже, гуманізм тут
уже цілком антивідроджувального типу, щось на подобі модифікованого Ренесансу, щоправда, у
жахливому й у справжньому змісті слова трагічному.
Ренесанс вимагав всебічного розвитку особистості, і Макіавеллі теж був всебічно розвинений. Але ця
всебічна розвиненість доходила в нього до повної безпринциповості, завжди й усюди залишала по собі
самі неприємні відчуття і зробила його відвертим циніком, позбавляла його можливості мати друзів і
близьких людей і відкривала для нього дорогу до різного роду жахливих заходів. Ренесанс жадав від
людської особистості бути принциповою, зібраною в собі й артистично себе проявленою.
Досліджуючи твір “Історія Флоренції” можна зробити наступні висновки про політичні погляди:
 Незважаючи на повну зневагу до тих чи інших особистих ідеалів, особистість тут усе-таки продовжує
висуватися на перший план, і тому ми усе ще продовжуємо мати справу не з чим іншим, як з
Ренесансом.
 Висунута тут особистість зовсім позбавлена усіх своїх внутрішніх ідеалів і розглядається просто як
деякого роду арифметична одиниця. Ця арифметична одиниця в Макіавеллі має значення сама по собі,
без усяких можливих впливів на неї з боку, наприклад, релігії, моралі, мистецтва, особистих чи
симпатій антипатій, побуту і всякого роду забобонів, суспільних чи історичних. І все суспільство
мислиться в Макіавеллі у виді того чи іншого об'єднання цих арифметичних одиниць. Ніщо інше його
не цікавить. Його цікавить, щоправда, батьківщина, а не держава. У нього патріотизм, а не етатизм. Але
положення сучасної особистості від цього анітрошки не легшає. З окремою особистістю в політику все
рівно треба звертатися як з окремими каменями при побудові будинку.
У своїй праці "Правитель" з'явилося одне з перших практичних керівництв по міжнародній дипломатії.
Цією книгою Макіавеллі ще раз підтвердив, що він був одним із самих блискучих дипломатів епохи і,
без сумніву, гідним представником славної школи Флорентійської дипломатії.
Введення самого терміна стато, тобто "держава", в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н.
Макіавеллі.
Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку
люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого
середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є
забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і
призначаються покарання.
Зміни форм: схема Після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від
справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада розбещує як правителів, так і
підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить
бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно
вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого
кругообіг форм держави повторюється.
Н. Макіавеллі розрізняє:
 Монархію.
 Аристократію.
 Народне правління.
І їх спотворення:
 Тиранію.
 Олігархію.
 Охлократію.
Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими.
Найкращою є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм, при чому Макіавеллі
віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи.
Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А
це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних
цілей, головною зміцнення держави, не нехтує ніякими засобам. Прообраз такого правителя Н.
Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми
злодійствами.
Основна аксіома його політичної філософії - це думка про те, що люди за своєю природою є порочними,
егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси.
Вони можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи нікому не
простять втрати власного майна.
Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має знати, що:
 знать честолюбна;
 народ захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом;
 покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.
Правитель має:
 опікувати підданих;
 не повинен без крайньої потреби вдаватись до утисків;
 дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво;
 образи потрібно завдавати швидко і разом;
 благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його
якомога повніше і краще.
Домінуючим інтересом державності є самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими
засобами.
Також, розглядаючи якості, яким повинен володіти ідеальний правитель, Макіавеллі вперше в Новій
історії заговорив про економіку держави як складову частини її благополуччя. Розглядаючи скнарість як
ваду людини, але чесноту державного чоловіка, він указав на неприпустимість занадто високих
податків, тобто таких, виносити які населення вже не змогло б. Макіавеллі стверджував, що правитель
може бути щедрим тільки за рахунок чужого добра - військового добутку, наприклад, - але ніяк не за
рахунок добробуту своїх підданих.

ДЕРЖАВЕЦЬ
«Держа́вець» (італ. Il Principe) — італійський політичний трактат Нікколо Мак'явеллі.
Написаний 1513 року в жанрі князівського зерцала. Опублікований 1532 після смерті автора.
Присвячений флорентійському шляхтичу Лоренцо де Медічі, господарю Флоренції в 1516—1519 рр.
Узагальнює закономірності політичного життя, визначає роль і місце володаря-державця, дає поради з
мистецтва здобуття і утримання влади. Один із базових текстів політичної філософії та
європейського раннього модерну. Найвидатніший твір Мак'явеллі, від якого походить
термін макіавеллізм — політика, що використовує весь арсенал засобів боротьби для досягнення своєї
мети[1]. Справив великий вплив на мислителів: Бекона, Мілтона, Спінозу, Сміта. Був настільною книгою
багатьох політичних діячів, зокрема імператора Карла V, гетьмана Івана Мазепи, «отців-
засновників» США, Наполеона І, Муссоліні й Сталіна.

16. Натурфілософські погляди мислителів

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії. Вона відіграла велику роль у
боротьбі проти схоластики в природознавстві. Видатними натурфілософами того часу були: Микола
Кубанський (1401-1464) - німецький філософ, кардинал, головний твір якого - "Про вчене незнання"
(1440); Філіп Теофраст Гогенгейм (1493-1541)- німецький філософ, лікар, алхімік, астролог, котрий
поєднав медицину з хімією і набув загального визнання під псевдонімом Парацельса; Бернардіно
Телезіо (1509-1588) - засновник академії поблизу Неаполя, де велися дослідження людини та природи;
Джераламо Кардана (1501-1576) - різнобічний італійський вчений, філософ, астроном, винахідник, який
запропонував "карданний вал" задовго до появи автомобіля; Франческо Патріці (1529-1597) -
італійський вчений, філософ, професор Римського університету; Томмазо Кампанелла (1568-1639)-
італійський філософ, поет, політичний діяч, який написав такі твори, як "Місто сонця", "Про
християнську монархію", "Про церковну владу"; Джордано Бруно (1548-1600) - італійський вчений,
філософ, поет, якого за передові погляди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 р.
він був спалений на площі Квітів у Римі.
Усі ці вчені створили цілу низку натурфілософських концепцій. їх визначними рисами були:
 1) пантеїзм (від грец. pan - все, theos - Бог - "всебожіє"). Це філософсько-релігійне вчення, за яким
Бог є безособовим началом, розлитим у всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті твори
Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його тезою "природа - це Бог, розлитий у
речах" був звичайною формою боротьби проти релігії;
 2) усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція простежується у багатьох працях
натурфілософів. Однак, якщо в Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було
напівтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього ідея про нескінченність природи
стає однією із головних ідей натурфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується і не
знищується, не може зменшуватися або збільшуватися;
 3) органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою
наділена душею. Така позиція називалася гілозоїзмом
 4) взаємозв'язок "мікрокосму" і "макрокосму". Мікрокосм - це "малий світ", або людина. Макрокосм -
це Всесвіт, або природа. Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокосму) і набувала
ідентичних їй властивостей. Ця ідея була розвинута у працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано,
Томмазо Кампанелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;
 5) наявність елементів діалектики. Діалектичні тенденції були властиві, зокрема, Миколі
Кузанському (принцип єдності протилежностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через
боротьбу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Миколи Кузанського про єдність
протилежностей. Він вбачає їх у природі і людській діяльності: у реальному світі одна протилежність є
початком іншої і навпаки;
 6) звернення до магії, алхімії, астрології. Це було зумовлено браком реальних знань, які
підмінювались поетичними аналогіями, містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка
з'явилася наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип напівученого-напівфантаста,
овіяного авантюрним духом часу.
Такими є загальні риси натурфілософії епохи Відродження.

Термін «натурфілософія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Специфіка ренесансного

світовідчуття сприяла розвитку натурфілософських учень, які стали одним з провідних філософських
напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії, Серед
представників натурфілософського напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені
Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших постатей в історії світової філософії
Джордано Бруно та ін.
Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника революційного вчення про геліоцентричну
систему Всесвіту польського вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних
сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом
саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню людської думки від церковних впливів. Копернік
створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні
уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку
природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення
про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається
через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип
природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується
і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його
просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина
впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Всесвіту та самої себе.
Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти
природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені  а не на християнські релігійні
доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював
бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу.
Особливу увагу в період подальшого розвитку ант. натурфілософії слід звернути на 4 школи. Елейська
школа. Найвід. представники Парменід та Зенон. Парменід стверджував, що за належної уваги до
процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо про що б ми
не мислили, думка буде непорожня. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й
невичерпне. Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних
задач-головоломок, які доводили немислимість руху і змін. Школа атомізму. Найвід.
атоміст Демокріт   виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у
світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити
речовину, але не нескінченно; край,–атом; його існування — запорука незнищенності світу. Школа
еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через
взаємодію 4 стихій (вогонь, повітря, вода й земля), та 2 сил протилежного спрямування (любов і
ворожнеча). Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває
у періодичних станах прямування або до досконалості, або до розпаду. Школа ноології. Розробив
її Анаксагор, на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та
властивості світу.

Натурфілософія Мілетської школи[ред. | ред. код]

Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в
розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н. е. в Мілеті й була одним з
осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625—547 роки до
н. е.), Анаксімандр (610—546 роки до н. е.), Анаксімен (588—525 роки до н. е.).
Вчення мілетців про природне походження світу протиставляється міфологічним уявленням про
створення світу богами з Хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про існування
сторонніх сил, які світові не потрібні для виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення
світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні «слово», «смисл», «судження», «задум», «порядок»,
«гармонія», «закон»). Цей термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає
головним визначенням поняття «Логос». Вперше цей термін увів послідовник мілетської
філософії Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і
богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від
міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не
аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна
чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує
традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про «апейрон», який не дається
безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого
відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша
частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.
Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій
багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається
як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжує всю багатоманітність речей,
обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.
Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення
порядку, Логоса з Хаоса. Існування Логоса поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів.
Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток,
зміни у світі через боротьбу протилежностей.

17. Зародження протестантизму: Мартін Лютер.

Починаючи з XVI ст,, дрібні прояви опозиції католицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив
Європу, що зумовило появу нового напряму християнства - протестантизму.
Це було у XVI ст. - епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазії, для
якого рамки феодального ладу стали надто тісними. В той час римсько-католицька церква була великим
центром феодальної системи, догмати якої відігравали роль священного запинала феодалізму,
феодальних виробничих відносин.
Католицька церква була і найзаможнішим землевласником, їй належало не менше трьох частин усіх
земельних володінь в католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму,
неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви.
Перший акт буржуазної революції було розіграно у формі релігійної війни, оскільки почуття і
свідомість мас були в цілому вигодовані духовною їжею, яку їм пропонувала церква. І тому історичний
рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, повинен був набути релігійного
забарвлення. Саме в цей період розвинулася "протестантська єресь" на противагу феодальному
католицизму.
Виступаючи проти церкви як невід'ємного інституту феодалізму, ідеологи протестантизму заперечували
богослужбову практику католицької церкви, ті догматичні положення, на яких вона ґрунтувалася. Свої
ж реформи протестанти обґрунтували "дійсним прочитанням священного писання" (Біблії), яке вони
оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри.
Людина для протестантизму - уже не є ланкою в ланцюзі надособистісної спільності. Індивідуалізація,
характерна для буржуазної епохи, є перебудовою релігійних уявлень, в якій людина зі своєю
індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у ситуацію релігійного переживання.
Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду протестантської ідеології, Бог існує тому, що
він потрібен людині, котра в нього вірить. "У що віриш, те й маєш" - ось формула протестантів.
Найбільш значними напрямами у протестантизмі, що виникли в XVI ст., були лютеранство і кальвінізм.
Лютеранство. Одним з перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517 р. німецького ченця
Мартіна Лютера (1483-1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Одним з центральних
догматів протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву
Христа. Лютер твердив, що людина може врятувати душу тільки завдяки особистій вірі, яка
безпосередньо дарується їй Богом. Таким чином, він виступав проти претензій католицького
духовенства щодо контролю віри і совісті на правах посередника між людьми і Богом.
Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усунення чернецтва, римської курії,
тобто всієї ієрархії, яка дорого коштує. Було відкинуто й авторитет папських декретів та послань,
рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано "священне писання", право
тлумачити яке надавалося кожному віруючому.
Кальвінізм. На початку XVI ст. виник ще один різновид реформаторського руху - кальвінізм. Жан
Кальвін, який виступив проти католицизму, очолив реформаторський рух. Головні ідеї свого вчення він
виклав у працях "Повчання в християнській вірі" та "Церковні настанови".
Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про "абсолютне приречення": ще до "створення світу"
Бог, начебто, визначив долю людей, одним - рай, іншим - пекло, і ніякі зусилля людей, ніякі "добрі
справи" не зможуть змінити того вироку.
Кальвінізм, стоячи на позиціях консерватизму у розв'язанні докорінних соціально-політичних проблем
сучасності, підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Вчення найрадикальніше
реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького
культу - ікони, свічки тощо - було скасовано, основне місце у богослужінні посіли читання та
коментування Біблії, співи псалмів. Керівна роль в общинах відводилася пресвітерам - старшинам і
проповідникам, які й спрямували релігійне життя общини.
Так проходила Реформація в Німеччині та Швейцарії. В Англії, на відміну від інших європейських
країн, вона розпочалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. англійський парламент проголосив
незалежність церкви від папи, а Генріха VIII її главою.
Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а їхнє майно конфісковано. В
1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства; проте католицькі догмати та обряди
було збережено.
З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з
католицизмом. В 1571 р., у період правління Єлизавети І, парламент прийняв англійський "символ віри"
із 39 статей, де заперечувалися католицький догмат про чистилище, практика індульгенцій, папська
влада, поклоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англійська церква прийняла
протестантські догмати про виправдання вірою і "священне писання" як єдині джерела віри,
заперечення вчення католицизму про індульгенцію, поклоніння іконам.
Але при цьому визнавався католицький догмат про рятівну силу церкви, церкву як необхідного
посередника для врятування людей, залишився недоторканим єпископат. Таким чином, англійська
церква еклектично поєднала в собі протестантські та католицькі догмати. Вона є прикладом
компромісного варіанту протестантизму, якого було досягнуто внаслідок тривалої боротьби англійської
королівської влади проти політичних та економічних домагань папського двору.
У Шотландії реформаторський дух проходив під прапором кальвінізму. Його представником став
англійський богослов Джон Нокс (1505-1572). Реформація була пов'язана з боротьбою проти династії
Стюартів. Відомо, що в кінці 60-х років XVI ст. Марія Стюарт, спираючись на католицьку знать і
підтримку з боку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, яка
визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права всіх її членів. Було скасовано сан
єпископа і збережено пресвітерство в дусі кальвінізму. В кінці XVI - на початку XVII ст., в Англії
виникає буржуазна опозиція абсолютистському режимові, поширюється кальвінізм, прихильників якого
називали пуританами.
Радикальне крило пуритан цілком заперечувало принцип державної церкви, що кожна окремо взята
община повинна бути вільною у виборі віросповідання. Одна з головних вимог - перебудова церкви на
основі конгрегації. Активізація демократичних елементів призвела до виникнення релігійних сект
конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін
Можна зробити висновок, що головними напрямами у протестантизмі були і залишаються лютеранство,
кальвінізм, англіканство, що виникли в період Реформації. Всі інші протестантські утворення
відображають лише основні принципи цих течій.
В середині XIX ст. протестантизм проникає в Росію (баптизм, адвентизм, євангелізм). У ЗО-40-х рр. XX
ст., у зв'язку із входженням західних українських і білоруських земель, Буковини, прибалтійських
держав до складу Радянського Союзу, виникло ще кілька видів протестантизму (лютерани,
реформатори, ієговісти, п'ятидесятники та ін.), що стали проникати далі на схід.
Які ж особливості притаманні протестантизму й відрізняють його від інших християнських конфесій?
1. Протестантизм вважає джерелом віри виключно Біблію. У цьому питанні протестанти наближаються
до поглядів православних.
2. На відміну від католицтва, яке вважає, що істина відкривається трьома шляхами: вірою, інтуїцією та
розумом, у протестантській теології розум із цієї тріади виключено. При звертанні до Святого Письма
слід виключити геть і філософію — адже, за словами Лютера, «розум — повія Сатани».
3. Протестанти вважають, що доля людини визначена ще до її народження, тому традиційна для
католиків і православних молитва й роль священика як посередника між Богом і людиною, складна
культова практика й організація не мають для протестантів значення.
4. Протестантизм наполягає на здешевленні та спрощенні церковних ритуалів, відмовляється від
зображень Бога, святих, не визнає священних реліквій (таких, як святі мощі і т. п.)
5. У протестантизмі служба ведеться національними мовами. У ній домінують спільне виконання
псалмів та читання Біблії з коментуванням.
6. Із семи християнських таїнств протестанти визнають лише два: хрещення й причастя. Кальвіністи
пішли далі — вони визнають за таїнство лише хрещення.
7. Кожен віруючий може не лише читати Біблію, але й коментувати її.
8. Пастор обирається з найбільш доброчесних та освічених парафіян.

18. Особливості розвитку філософії в епоху Нового часу

1. Визначальною особливістю Нового часу (XVІІ – XVІІІ ст.) є народження і утвердження нового
суспільного ладу – буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у
порівнянні з феодалізмом. В центрі уваги нового світогляду вже не віра, розум. Основні парадигми
Нового часу: «Знання - то сила!»( в основі ставлення людини до світу лежать знання; перевага надається
фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті; друга
парадигма – опануй природою в імя користі і успіху самого життя( прагматично діловий підхід до світу,
що виробляється на основі впровадження науки в виробництво, типовим для Нового часу).
Машинне виробництво, яке витісняло ремесло потребувало точних знань про закономірності природи.
Схоластична філософія Середньовічччя вузловою проблемою мала Бога і мало уваги звертала на
поцейбічний світ, земний світ, тому вона і не виробила методології пізнання цього світу. Внаслідок
цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи.
Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії нового часу.
На зміну споглядальній натурфілософії приходить експериментальне природознавство, виробляють
кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження,
вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти та основні на них індуктивні умовисновки.
Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного
мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного пізнання світу розвивається і раціональне,
математичне мислення.
Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок
з проблемами методології наукового пізнання.
Емпіризм (від грец. «досвід») проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого
досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання.
Раціоналізм (від лат. rationalis — розум) наголошує, що основний зміст наукового знання досягається
через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише
підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а
головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість.
Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують
як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст
Декарт.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів наукового
пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та
гносеології.
У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк
та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук.
Френсіс Бекон (1561—1626)— родоначальник нової форми англійського матеріалізму та всієї
тогочасної експериментальної науки. Саме він сформулював поняття матерії, що перебуває в русі, під
яким він розумів активну внутрішню силу й назвав дев’ятнадцять різновидів руху. Ф. Бекон
обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму, глибоко дослідив характер індуктивного методу
наукового пізнання. Бекон визначив систему «ідолів»2, тобто видимих і невидимих перешкод у процесі
пізнання істини. Бекон називав їх «ідолами», або «привидами» (примарами), і виокремив чотири групи
таких ідолів: 1) «привиди роду», пов’язані з недосконалістю самого людського розуму; 2) «привиди
печери» — спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (вади) розуму індивідів;
3) «привиди площі» — породжуються спілкуванням людей, процес якого нав’язує індивідам ті чи ті
помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення; 4) «привиди театру» — породжуються сліпою
вірою людей в авторитети, старовинні традиції.
Рене Декарт (1596—1650) — видатний французький філософ, фізик, математик, засновник
раціоналізму.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію1, тобто виявлення конкретних істин із
загальних посилань- принципів, які вічно та апріорно існують у розумі. Сутність свого дедуктивного
методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про висхідний пункт
наукового пізнання — визначення принципів, або начал. У другому правилі формулюється вимога
аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші й робити це
доти, поки речі не стануть ясними та очевидними. Третє правило вимагає дотримуватися певного
порядку мислення, який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання
предметів і поступово доходити до складніших і важчих. Четверте правило орієнтує на досягнення
повноти знання, на послідовність і ретельність дедуктивного виведення й вимагає повного переліку,
докладного огляду всіх ланок.
Декарт розробляв учення «вроджених ідей», які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть
бути усвідомлені лише інтуїтивно. До «вроджених ідей» Декарт відносить ідею Бога, аксіоми
математики та інші ідеї.
Видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632— 1704) зробив спробу поглибити й далі
конкретизувати емпіричну методологію. Основна заслуга Локка в історії філософії полягає в тому, що
він розробив сенсуалістичний світогляд, тобто обґрунтував учення про чуттєве походження знання й
дав на цій основі критику теорії «вроджених ідей» Декарта. Локк довів, що досвід складається з
відчуттів і тим самим обґрунтував сенсуалістичні напрями в теорії пізнання.
Локк доводив, що знання та ідеї людей не вроджені, а набуті й мають своїм джерелом зовнішній світ.
Душа людини від природи є «чистою дошкою» (tabula rasa), на якій «чуттєвий досвід малює свої
візерунки»3. Усе, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, виховання і освіти. Процес
пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда й поділяв його на дві сфери: зовнішній
досвід (джерело відчуттів), і внутрішній (самодіяльність душі). Зовнішній досвід є основою чуттєвого
пізнання природи, а внутрішній — рефлексивного пізнання діяльності душі.
До когорти англійських філософів Нового часу належить також Томас Гоббс (1588—1679) —
представник матеріалізму й номіналізму. Він уважав, що реально існують тільки одиничні речі, а
загальні поняття — це лише назви речей. Тому будь-яке знання має своїм джерелом досвід, він є двох
типів: перший як результат сприйняття, другий як знання про назви речей. Джерелом другого досвіду є
розум. На перший план Гоббс висував механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість
перетворювалася в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок,
площин і тіл. Людина — це машина з природними властивостями, держава — це «Левіафан» —
чудовисько, яке керує людськими долями, свобода — це передусім відсутність опору, а не «сутнісна
сила».
Філософія Гоббса — типовий приклад тлумачення людини як частини природи, функції якої зводяться
до найпростішої (механічної) форми руху, а закони розуму як природної властивості людини — до
законів математики.
Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустріли великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей
період почав розвиватись і посилився суб’єктивний ідеалізм. Найвідомішими виразниками
суб’єктивного ідеалізму цього часу були англійські мислителі Берклі та Юм.
Джон Берклі (1684—1753) категорично відкидав існування матерії й стверджував, що речі існують
тому, що вони сприймаються відчуттями. Єдиний смисл, який має слово «існувати», є «бути
сприйманим», адже єдиним, з чим безпосередньо має справу людина, спілкуючись із світом речей, є ті
чи інші зорові, слухові відчуття (червоне, кругле, дзвінке, холодне, тверде тощо) в певних комбінаціях і
послідовностях. Позиція Берклі була суб’єктивно-ідеалістичною.
Подібну суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Девід Юм (1711—1776), але дещо інакше. Він
стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і встановити, що лежить в основі речей
— дух чи матерія. Гносеологічні основи агностицизму Юма — абсолютизація психічних явищ людини.
Згідно з Юмом, наука зво- диться до спостереження та опису психічних фактів. Філософія Юма є не
лише суб’єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.

19. Гносеологічні концепції в новочасній філософії: емпіризм Бекона та раціоналізм Декарта.

Започаткував вивчення методів осягнення природи англійський філософ Френс Бекон (1561 – 1626). Він
став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу.
Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, -
найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання – джерело будь
якого пізнання.
Основною філософською працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 ), в якій він з’ясував своє
матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу
пізнання.
В поглядах на природу Бекон притримувався вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа
була ніким не створеною, вічною та нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він
віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом.
На шляху пізнання природи є багато перешкод і хиб. Ці хиби Бекон називав «примарами» -
нереальними передсудами людського життя, які стримують науковий прогрес . Таких примар у Бекона
чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.
- Примари роду – це помилки, властиві всякому людському роду. Вони зумовлені спільною
для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму.
- Примари печери – це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму
індивідів.
- Примари ринку –це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за
допомогою слів. Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які не рідко бувають
далеко від істини, і сприяють хибам.
- Примари театру – це помилки , породжені сліпою вірою в авторитети, старовинні традиції,
хибні думки.
Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від хиб, догм і
передсудів. Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав
послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове, без пропусків, сходження від
конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших уявлень про них. Введення
експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії
17століття.
Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в центрі
філософії, бо бог – предмет вивчення релігії. Завдання філософії є створення образу природи,
зображення того, що є в самій дійсності.
Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості
людини, основний ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від
досвіду до вищого узагальнення. Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як
родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв винятково важливу роль у подальшому
розвитку світової філософії.
Такою особистістю ,яка могла поєднати знання отримані у процесі спостереження й експерименту із
здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень став видатний мислитель Франції 17 ст. – Рене
Декарт – один із основоположників науки і філософії нового часу.
Рене Декарт (1596 – 1650 ) – філософ, математик, фізик механік, фізіолог, народився в родині
французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років жив у
Нідерландах де займався науковою діяльністю. У 1649 році після переслідування його церковниками
переселився до Швеції, де і помер у 1650 р. Р. Декарт – один із творців вищої математики, аналітичної
геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження
кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один із перших описав рефлекторний акт тощо.
Основні філософські праці Декарта: «Розмірковування про метод» (1637), «Роздуми про першу
філософію» (1641), «Начала філософії» (1644).
Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявляється у його вченні
про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, для свого існування не потребує причини. З іншого
боку, філософ допускав матеріальну, ідеальну, «мислячу субстанцію», котра існує незалежно, сама по
собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його
двоїстість, дуалізм
У теорії пізнання Декарт виступав як реформатор, автор нового наукового методу пізнання – дедукції,
котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось
на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів,
постулатів та аксіом.
Філософствування як мислення має починатися із самого себе . Вимогу такого початку він виражає
аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Декарт сформулював
чотири основні правила наукової дедукції:
1. Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що не підлягає сумніву.
2. Друге правило – ділити кожну складну проблему на більш прості і зрозумілі частини для
подальшого пізнання.
3. Третє правило – послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до
складного, невідомого і недослідженого.
4. Четверте правило – необхідно проводити повний огляд всіх правил , фактів, систем, гіпотез,
предметів їх властивостей – того, що, вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.
На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть
знайдені.
Декарт був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його
істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні логічні
ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці
ознаки не даються у досвіді та його узагальненні, а взяті із самого розуму, його ідей, котрі природжені
йому. «Вроджені ідеї» Декарта включають в себе загальні поняття, аксіоми математики та ідею Бога як
найдосконалішу істоту.
Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід
людини, вплив зовнішнього світу на її органи чуттів. Філософські погляди Декарта, його наукові
здобутки мали великий вплив на подальший розвиток науки і філософії. Раціоналізм Декарта, як
однобічне розуміння логічного характер математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у
світовій філософії. Він мав як і прихильників так і супротивників.

20. Філософія Т.Гоббса.

Видатний англійський мислитель XVII ст. Томас Гоббс (1588-1679 рр.) досліджував насамперед
питання соціальної філософії.  Народився в сім'ї священика. Закінчив Оксфордський університет,
одержав науковий ступінь бакалавра мистецтв. Деякий період - домашній учитель, секретар Френсіса
Бекона. Спілкувався з видатними вченими: Галілео Галілеєм, Рене Декартом, Габріелем Мерселем та ін.
Основні методологічні підходи Т.Гоббса
Філософію Гоббс визначав, як набуте правильним мисленням пізнання дій або явищ через розуміння їх
причин, або, навпаки, причин через дані їх дії.
Під правильним мисленням Гоббс розумів мислення математичне, яке відправляється від аксіом і
встановлює закони шляхом дедукції або демонстрації.
Об’єктом філософського пізнання є тіла, що мають матеріальну субстанцію. До поняття тіла зводиться
все, що існує в світі. Нематеріальна субстанція представляє собою внутрішнє протиріччя. В світі немає
духів. Весь світовий процес є рухом тіл, і так зване духовне життя людини зводиться до руху
матеріальних частинок. Рух здійснюється з механічною необхідністю, і тому, будь яке теологічне
пояснення явищ виключається.
Соціальна філософія Т.Гоббса
Томас Гоббс, як і Френсіс Бекон та Рене Декарт, критично ставився до схоластичної філософії, яка ще
вивчалась тоді в теологічних навчальних закладах, досліджувалася в працях окремих теологів та
філософів. Філософія, у розумінні Томаса Гоббса - синонім науки, і головний її предмет - тіло.
Категорія тіло інтерпретується дуже широко: природне тіло - річ, природне і одночасно соціальне тіло -
людина, штучно створене тіло - держава. Відповідно існують три розділи філософії (науки взагалі):
філософія природи, філософія людини (антропологія), філософія держави. Всю ж філософію Томас
Гоббс поділяє на дві частини: природничу або, в арістотелівській інтерпретації першу філософію
(натурфілософію), і філософію громадянську або моральну.
В натурфілософії природа розглядається як сукупність тіл, причому ніякої первісної матерії крім
незліченної кількості тіл не існує. Увесь універсум складається з тіл, пустоти не існує. Рух окремих тіл,
змінюваність одного іншим створює суб'єктивний образ часу у формі загальної тривалості, в дійсності
ж часу як об'єктивного явища не існує. Об'єктивно не існує і простору як певної загальної протяжності
окремих тіл. «Нескінченне не може осягнути людина, бо сприймає тільки скінченність. Тому
нескінченне можна лише поважати».
Онтологічні і гносеологічні питання Томас Гоббс розглядає з позицій номіналізму. У відповідності з
такою концепцією, матерія, рух, простір, час - лише назви, символи, знаки розуму для визначення
різних станів тіл, їх координації.
Отже, знання істини, осягнення суті явищ можливе лише завдяки розумовій діяльності. Сама ж
розумова діяльність реалізується завдяки мові, що вважається формою існування мислення.
ЛЕВІАФАН
14 РОЗДІЛ
Про перший і другий природні закони та про договори Що таке природне праве. Природне право (the
right of nature), яке письменники загалом називають jus naturale, - це свобода, яку кожна людина має, аби
використовувати свою владу на власний розсуд задля збереження власної природи, себто власного
життя, і, отже, це свобода робити все, що згідно з власною думкою і розумом (reason) людина
вважатиме за найдоцільніший засіб для досягнення своєї мети. Що таке свобода. Під свободою, згідно
з точним значенням цього слова, розуміється відсутність зовнішніх перешкод, які часто можуть
відбирати в людини частину її влади робити те, що вона бажала б, але не можуть завадити їй
використовувати владу, що в неї залишилась, на власний розсуд та як їй підказує розум. Що таке
природний закон. Природний закон (a law of nature), lex naturalis, - це настанова або винайдене
розумом загальне правило, яким людині забороняється робити те, що виступає руйнівним для її життя,
або те, що відбирає в неї засоби для його збереження, і нехтувати тим, що, на її думку, найкраще
ґарашує її безпеку. Відмінність між правом і законом. Хоча ті, хто висловлюється з цього предмета,
змішують jus і lex, право і закон, їх треба розрізняти, тому що право полягає в свободі діяти або
утримуватись від дії, тоді як закон визначає і зобов’язує до того або до іншого: так що закон і право
розрізняються між собою настільки, наскільки розрізняються зобов’язання і свобода, що за своєю суттю
несумісні в одній і тій самій речі. У природному стані кожен має право на все. З того, що стан людини
(як це було заявлено у попередньому розділі) є станом війни всіх проти всіх, коли кожен керується
власним розумом, і немає нічого, чого б він не міг використати задля збереження життя як засіб проти
ворогів, виходить, що в такому стані кожен має право на все, навіть на тіло іншого. І, таким чином, доки
це право кожного на все триває, ні в кого (яким би сильним чи мудрим він не був) немає гарантії, що він
проживе стільки, скільки за природою має жити людина. Отже, засада, або загальне правило, розуму в
тому, що кожен мусить добиватися миру доти, доки він має надію досягти його, а коли він не може
досягти миру, він може шукати й використовувати всі засоби і переваги війни. Основний природний
закон — прагнення миру. Перша частина цього правила містить перший і основний природний закон,
який закликає: слід прагнути миру і дотримуватись його. Друга частина - це зміст природного права, яке
зводиться до права захищати себе усіма можливими засобами. Другий природний закон. Договір на
шляху до миру. З цього основного природного закону, який наказує людям прагнути миру, випливає
другий закон, згідно з яким людина мусить погодитись, якщо на це згодні й інші, тією мірою, якою вона
вважає це необхідніш заради миру і захисту себе, відмовитись від свого права на всі речі йі
задовольнитися тією мірою свободи у ставленні до інших людей, яку б вона визнала за іншими людьми
стосовно себе. Бо доки кожен утримує за собою право робити все, що він забажає, доти всі люди
перебувають у стані війни. Але якщо інші люди не відмовляться, як і він, від свого права, тоді ні в кого
немає причини (reason) його позбутись: бо це скорше означало б виставляти себе як здобич (чого ніхто
не зобов’язаний робити), аніж виражало його схильність до миру. Саме таким є закон Євангелії: Все, що
бажаєте ви, щоб інші вам чинили, те ви чиніть їм. це є закон для всіх людей: quod tibi fieri non vis, alteri
nefeceris3S. Що таке зречення права. Що таке перенесення права. Зобов’язання. Обов’язок.
Відмовитися від людського права на будь-яку річ, - отже, позбутися свободи перешкоджати іншому
користатися вигодою від свого права на те ж саме. Бо той, хто зрікається і відступається від свого права,
не надає комусь іншому права, якого той не мав раніше, тому що немає нічого, на що кожен за
природою не мав би права, - він лише сходить з його шляху, на якому той може використовувати своє
природжене право, не чинить йому перешкод, але й не позбавляє його від перешкод, які чинять йому
інші. Отже, вигода, яку отримує одна людина від зменшення права іншої людини, полягає лише в
зменшенні перешкод на шляху використання власного природженого права. Несправедливість. Від
права відмовляються або простим зреченням його, або перенесенням його на іншу людину. Простим
зреченням відмовляються від права тоді, коли той, хто відмовляється, не переймається тим, до кого
перейде благо цього права. Відмовляються перенесенням тоді, коли той, хто відмовляється, бажає, щоби
благо перейшло певній особі чи особам. А коли вже людина так чи інакше відмовилася від свого права
або комусь його надала, тоді кажуть, що вона зобов ’язана не перешкоджати тим, кому вона надала чи
віддала це право, користуватися його благом і що вона повинна, що це її обоє ’язок - не скасовувати
власний добровільний акт, і що такого роду протидія стає несправедливістю, неправомірністю (injuri),
оскільки то є sine jure, - бо права свого ця людина перед тим зреклась або перенесла його на іншу
людину. Несправедливість. Отже, поняття неправомірність чи несправедливість у звичайних мирних
спорах означає щось подібне до того, що в диспутах схоластів називається абсурдом. Бо подібно до
того, як у цих диспутах суперечити тому, що стверджувалось раніше, називається абсурдом, так само в
світі несправедливістю й неправомірністю називається добровільне знищення того, що спочатку
добровільно ж і створювали. Просте зречення або перенесення людиною свого права здійснюється
шляхом відповідної декларації або означенням - тобто за допомогою певного добровільного і досить
ясного знаку чи знаків, - того, що вона зрікається свого права чи переносить його, або вже зреклася чи
перенесла його на того, хто це право приймає. Цими знаками є або лише слова, або лише дії, або (як то
найчастіше й буває) і слова і дії. І це ті зобов’язання, якими люди пов’язують та зобов’язують себе, і
сила цих зобов’язань - не у їхній власній природі (бо ніщо не порушується з такою легкістю, як людське
слово), а в страху перед тим злом, яке неминуче викличе їх порушення.

15 РОЗДІЛ
Про інші природні закони Третій природний закон - справедливість Із природного закону, яким ми
зобов'язані переносити на іншого такі права, збереження яких перешкоджає миру серед людей,
випливає третій закон, а саме: люди дотримуються укладених міми угод. Без цього угоди не дійсні і є
лише порожніми словами, а позаяк залишається право всіх на все, то ми й залишаємось у стані війни.
Що таке справедливість і несправедливість. І цей природний закон містить у собі джерело й початок
справедливості. Бо у випадку', коли не було попередньо укладено угоду, не було перенесене й право, і
кожен має право на все, й ніяка дія, отже, не може бути несправедливою. Але коли угоду укладено,
розривати її несправедливо. Під визначенням несправедливість слід розуміти не що інше, як
невиконання угоди. А все, шо не є несправедливим, є справедливим. Справедливість і власність
починаються із заснування держави. Проте оскільки угоди, засновані на взаємній довірі (як було
сказано у попередньому розділі), недійсні тоді, коли існує загроза невиконання угоди однією із сторін,
то, хоча справедливість починається з укладання угод, все ж таки у даному випадку немає фактично
ніякої несправедливості доти, доки причину такого побоювання не буде усунено, а це, доки люди
перебувають у природному стані війни, не може здійснитись. Ось чому, перш ніж слова справедливе та
несправедливе можуть означитись, повинна бути якась примусова влада, яка завдяки страху перед
покаранням більшим, ніж користь, очікувана людьми від порушення своєї угоди, присилувала б їх
рівною мірою до виконання своїх угод й утвердила власність, яку люди за взаємним договором
отримують як компенсацію за те універсальне право, якого вони зрікаються. Така влада може з’явитись
завдяки заснуванню держави. До нашого висновку можна дійти також, спираючись на визначення
справедливості, яке дали схоласти. Вони твердять, що справедливість - це постійна воля давати кожній
людині її власне. Тому там, де немає власного, тобто де немає власності, нема й справедливості; а там,
де не встановлена примусова влада, тобто де відсутня держава, - там нема й власності, й усі мають
право на все. Ось чому там, де нема держави, ніщо не може бути несправедливим. Отже, природа
справедливості полягає в дотриманні дійсних угод, але дійсність угод починається лише з
настановленням цивільної влади, достатньої для того, аби примусити людей дотримуватися своїх угод, і
це також початок власності. Справедливість не суперечить розуму. Безумний казав у душі своїй, що
немає такої речі, як справедливість, а іноді казав це також вголос, серйозно наполягаючи, що оскільки
всі мають турбуватися про самозбереження та про задоволення своїх потреб, то немає причини, чому б
кожен не міг робити те, шо, на його думку, веде до цієї мети, а тому укладання чи неукладання,
дотримання чи недотримання угод однаково не суперечить розуму, якщо тільки це сприяє чийомусь
благу. Безумний при цьому не заперечує, шо угоди існують і що вони іноді порушуються, а іноді
дотримуються, і що таке порушення угод може бути назване несправедливістю, а дотримання їх -
справедливістю, але він запитує, чи не може несправедливість, якщо не враховувати страх Божий (бо
той самий безумний сказав у серці своєму, що Бога немає), іноді перебувати у злагоді з розумом, який
диктує кожній людині, що для неї є благом, а особливо тоді, коли ця несправедливість веде людину до
блага, завдяки якому та опиняється у становищі, коли може знехтувати не лише осудом та наріканнями
інших людей, а також і їхньою владою. Царство добувається насильством. Але що, якби його можна
було добути несправедливим насильством? Чи не буде нерозумним надбати царство в такий спосіб,
якщо це можна зробити без жодної шкоди для себе? А якщо це не суперечить розуму, отже, не
суперечить і справедливості, бо інакше справедливість не могла б бути визнана добром. За таких
міркувань увінчана успіхом підступність отримала назву чесноти, і дехто, вважаючи в усіх інших речах
віроломство неприпустимим, допускав його, коли мова йшла про здобуття царства. А язичники, вірячи,
що Сатурн був скинутий своїм сином Юпітером, вірили, одначе, й у те, що той самий Юпітер виступає
месником за несправедливість; це нагадує певний закон, вміщений у Коментарях Коука до Літілтона, в
яких він каже, що, якщо законний спадкоємець корони викритий у зраді, він все одно має бути
посаджений на престол й ео instante (цим миттєво) його звинувачення скасовується. Дехто
намагатиметься вивести з наведених зразків висновок, що коли незаперечний спадкоємець якого-небудь
царства вб'є того, хто володіє цим царством, хоча б то навіть був його батько, вчинок цей може бути
названий несправедливістю або ж будь-як інакше за бажанням, проте ніколи не суперечитиме розуму,
оскільки ми бачимо, що всі довільні дії людей мають на меті досягнення ними блага для себе, і ті дії
людей є найрозумнішими, які найбільше сприяють цій меті. Цей спосіб міркування, хоча і видається
логічним, все ж таки хибний. Адже, якщо немає впевненості у тому, що якась зі сторін свої обіцянки
виконає, й немає цивільної влади, поставленої над сторонами, що дають обіцянку, там мова йде не про
взаємні обіцянки, - бо ж такого роду обіцянки не є угодами, - а про те, що в разі, якщо одна з цих сторін
уже виконала свою обіцянку або є влада, здатна її до цього примусити, то буде чи не буде суперечити
розуму, тобто користі іншої сторони, виконання нею своєї обіцянки. І я кажу, що виконання своєї
обіцянки не суперечить розуму. Щоб переконатися в цьому, треба зважити, по-перше, що коли людина
щось чинить, не звертаючи уваги на те, що, згідно з усіма передбаченнями й розрахунками, це призведе
її' до загибелі, то навіть якщо якийсь несподіваний для цієї людини випадок оберне врешті-решт все їй
на користь, її вчинок все одно не можна назвати розумним і мудрим. По-друге, треба мати на увазі, що у
стані війни, в якому через відсутність загальної влади, яка б тримала всіх у страху, кожен є ворогом
кожного, жодна людина не може сподіватися захистити себе від знищення завдяки власній силі чи
розуму, без допомоги спільників, і кожен очікує від спілки такого ж захисту, як і будь-хто інший. Ось
чому той, хто оголошує за розумне обдурювати тих, хто йому допомагає, не може розумним чином
розраховувати на інші засоби безпеки, крім власних сил. Тому той, хто порушує угоду і, таким чином,
декларує свій вчинок розумним, не може бути прийнятий до жодної спільноти, створеної заради миру та
самозахисту, хіба що лише через помилку тих, хто його приймає, і може утриматись у ньому, тільки
якщо вони не бачать небезпечності своєї помилки. Однак на такі помилки людина не може розумно
розраховувати як на засоби своєї безпеки, і тому, якщо її не приймуть до спільноти чи викинуть із неї,
вона загине. А якщо така людина й живе в спільноті, то лише завдяки помилкам інших людей, які вона
не може передбачити й на які не може розраховувати. Отже, той, хто порушує угоду, чинить проти
розумної основи своєї безпеки, оскільки його загибелі не сприяють лише ті, хто не знає, що є для них
благом.

21. Основні засади класичної німецької філософії

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, що обмежений 80-ми роками XVIII
-XVIII сторіччя, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншої. церковної гегемонії, як
засіб для реалізації своїх політичних і економічних інтересів.
Філософія Канта довершує ноетичну (поема, ноезіс - Пер.) філософію.
У філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі і рівності
в період до французької революції французької революції.
У німецькій класичній філософії ми знаходимо зачатки "філософії активної сторони" у Фіхте, основи
природної спекуляції в Шеллінга, його ж концепцію "динамічного процесу" у природі, близьку до
матеріалістичної діалектики, діалектичну концепцію діалектичну концепцію Гегеля концепцію Гегеля,
близьку до реальності й у той же час завдяки своєму ідеалізму далеку від її.
Починаючи з Гердера, німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства і тим самим
відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої епохи.
Післякантівська філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої ноетичної
позиції.
У філософії Гегеля розробляються закони не тільки об'єктивної, але і суб'єктивної діалектики.
Зворотним боком цих позитивних результатів є світоглядне твердження більшості філософів в ідеалізмі.
Ця тенденція зв'язана з поруч обставин, що лежать у концепції ідеалізму, де не потрібно строго
наукового пояснення при формулюванні нових відкриттів, ідей, теорій.
Матеріалістична позиція висуває великі вимоги до точності викладу, до строгості формулювань, що
припускає визначений часовий період.
Ідеалізм німецької класичної філософії зв'язаний з доведенням концепції до абсурдних результатів
усупереч чи досвіду емпіричним доказам.
На противагу онтологічної позиції древньої і середньовічної філософії середньовічної філософії, як
недостатньо обґрунтованої, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш істотним моментом, з якого
філософія повинна почати, є вірогідність самого що пізнає Я.
У філософії Канта також виявляється подібне привілейоване положення суб'єкта.
Гердер брав участь у спінозівської дискусії своїм трактатом "Бог" (1787), у якому спробував
модернізувати спінозизм (замінив "поширеність " "органічними силами", моделлю для який служить
скоріше жива істота, чим фізичний об'єкт).
На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози, що почав Якобі, Гердер захищає пантеїстичне поняття
бога з деякими особистими рисами (мудрість, провидіння).
Спінозівська дискусія показує, що послякантівска філософія містила в собі і ті філософські напрямки в
Німеччині, що розвивалися незалежно від Канта.
У соціальному плані німецька філософія - свідчення ідейного пробудження "третього стану "
Німеччини.
Значення німецької класичної філософії німецької класичної філософії було почасти знецінене
ідеалістичною формою, що згодом стала для неї фатальний.
Разом з тим вона сприяла - незважаючи на свій неконкретний, що містифікує характер, що виключав
строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, тому, що відображення нових наукових пізнань і
вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що, як говориться, вона миттєво реагувала на нові
стимули.

22. Філософія І. Канта

Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної
філософії. Народився у м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет
Кенігзберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав
у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології, загальної
історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.
 Розрізняють два періода у творчій діяльності Канта – «докритичний» (до 1770р.) «критичний».
У «докритичний» період Кант виступав як знаний вчений, теоретик, природодослідник. У цей період
він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.
У «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія
неба»(1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження Сонячної системи. Кант пояснював
процес виникнення Сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і
відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.
Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперника. Вперше
було розхитано уявлення про те, що природа не має ніякої історії у часі.
У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі,
котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре
викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на
рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
У «критичний період» творчість Канта набуває іншого гатунку. Він фактично став на шлях заперечення
пізнання речей, їх сутності. У цей період Кант публікує ряд праць – таких, як «Критика чистого
розуму»(1781), «Критика практичного розуму»(1788), «Критика здатності суджень»(1790).
Головна ідея цих творів – це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина, перш ніж з’ясувати
сутність речей, повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона може пізнати, а що
не зможе.
Уже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша
цеглинка у кантівську теорію незнання. Це – перший елемент ангостицизму. Ангостицизм – (від грец. а
– не,gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.
Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з
цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду
Другий елемент агностицизму Канта – це розмірковування про несхожість, неідентичність самого
предмета і його образу. Предмети природи, за Кантом, існують поза нашою свідомістю, незалежно від
неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само, як
дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем, на сам біль.
Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до
досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. а priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим
позначаються знання, отримані до досвіду та незалежно від нього, і які споконвічно притаманні
свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час, є апріорними формами пізнання.
Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є «чистими», апріорними,
позбавленими «домішок» досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) –
все те, що виходить, «переступає», за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним.
Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне,
апостеріорне походження. Вони є результатом пізнання узагальнення практичного досвіду.
Апостеріорі  (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що, на відміну від апріоріті, означає знання,
котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем,
встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю в собі» і її пізнати
неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак, з точки зору діалектики, між явищем і
сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнано.
Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність, таким чином,
з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.
 Кант у своїй праці «Критика чистото розуму» розглядає чотири такі антиномії. Для прикладу
розглянемо дві з них:
1. Світ має початок у часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка скадна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого.
Тобто Кант звернув увагу на суперечності «чистого розуму», які, на його думку, є нерозв’язними,
антиномічними. Іншими словами, «чистий розум» може довести одну частину антиномії і спростувати
іншу, й навпаки, може довести іншу і спростувати одну. Вчення Канта про антиномії «чистого
розуму»відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і
відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, вважав, що вони є «речами в собі», тобто
непізнаванними.
Далі. Заперечуючи бога як архітектора Всесвіту Кант разом з тим стверджував, що божественний дух
створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець
світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. «Я
повинен, - писав Кант, - потіснити знання, щоб надати місце вірі».
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі
різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення
Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю
людини і запереченням їхнього пізнання.

КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ

ПРО ПРОСТІР
Під тлумаченням ж (expositio) я розумію виразне (хоча і не докладний) уявлення про те, що належить до
поняття; я називаю тлумачення метафізичним, якщо воно містить те, завдяки чому поняття показується
як дане a priori. 1. Простір не їсти емпіричне поняття, виведене з зовнішнього досвіду. Справді,
уявлення про простір має вже заздалегідь бути дано для того, щоб ті чи інші відчуття були відносяться
до чогось поза мною (т. Е. До чогось в іншому місці простору, а не в тому, де я перебуваю ), а також для
того, щоб я міг уявляти собі їх як знаходяться поза і біля один одного, отже, не тільки як різні, але і як
що знаходяться в різних місцях. Подання про просторі не може бути тому запозичене з відносин
зовнішніх явищ за допомогою досвіду: сам цей зовнішній досвід стає можливим насамперед завдяки
уявленню про просторі. 2. Простір є необхідна апріорне уявлення, що лежить в основі всіх зовнішніх
споглядань. Ніколи не можна собі уявити відсутність простору, хоча неважко уявити собі відсутність
предметів у ньому. Тому простір слід розглядати як умова можливості явищ, а не як залежне від них
визначення; воно є апріорне уявлення, необхідним чином лежить в основі зовнішніх явищ. 3. Простір
тобто не дискурсивне, або, як кажуть, загальне, поняття про відносини речей взагалі, а чисте
споглядання. Справді, уявити собі можна тільки одне-єдине простір, і якщо говорять про багато
просторах, то під ними розуміють лише частини одного і того ж єдиного простору. До того ж ці частини
не можуть передувати єдиної, всеохоплюючої простору немов його складові частини (з яких можна
було б його скласти): їх можна мислити тільки знаходяться в ньому. Простір в суті своїй одно:
різноманітне в ньому, а отже, і загальне поняття про просторах взагалі ґрунтуються виключно на
обмеження. Звідси випливає, що в основі всіх понять про простір лежить апріорне (чи не емпіричне)
споглядання. Точно так же все геометричні основоположні, наприклад, що в трикутнику сума двох
сторін більше третьої сторони, завжди виводяться з споглядання, і до того ж apriori, з аподиктической
достовірністю, а зовсім не з загальних понять про лінії і трикутнику. 4. Простір представляється як
нескінченна дана величина. Будь-яке поняття, правда, треба мислити як уявлення, яке міститься в
нескінченній множині різних можливих уявлень (як їх загальної ознаки), отже, вони йому
підпорядковані (unter sich enthalt); проте жодне поняття як таке не можна мислити так, ніби воно
містить в собі (in sich enthielte) безліч уявлень. Проте простір мислиться саме таким чином (так як всі
частини нескінченного простору існують одночасно). Стало бути, початкове уявлення про простір є
апріорне споглядання, а не поняття.
Під трансцендентальним тлумаченням я розумію пояснення поняття як принципу, з якого можна
угледіти можливість інших апріорних синтетичних знань. З цією метою потрібно: 1) щоб такі знання
дійсно витікали з даного поняття; 2) щоб ці знання були можливі тільки при допущенні деякого даного
способу пояснення цього поняття. Геометрія є наука, яка визначає властивості простору синтетично і
тим не менше a priori. Яким же має бути подання про простір, щоб таке знання про нього було
можливо? Воно повинно бути спочатку спогляданням, так як з одного тільки поняття не можна вивести
положення, що виходять за його межі, між тим ми зустрічаємо це в геометрії (Введення, V). Але це
споглядання повинно знаходитися в нас a priori, т. Е. До всякого сприйняття предмета, отже, воно
повинно бути чистим, не емпіричним спогляданням. Справді, все геометричні положення мають
аподиктичні характер, т. Е. Пов'язані з свідомістю їх необхідності, наприклад положення, що простір
має тільки три виміри; але такі положення не можуть бути емпіричними, або судженнями, що виходять
із досвіду, а також не можуть бути виведені з подібних суджень (Введення, II). Яким же чином може
бути притаманне нашій душі зовнішнє споглядання, яке передує самим об'єктам і в якому поняття їх
може бути визначено a priori? Очевидно, це можливо лише в тому випадку, якщо воно знаходиться
тільки в суб'єкті як формальне його властивість піддаватися впливу об'єктів і таким чином отримувати
безпосереднє уявлення про них, т. Е. Споглядання, отже, лише як форма зовнішнього почуття взагалі.
Отже, лише наше пояснення робить зрозумілою можливість геометрії як апріорного синтетичного
знання. Будь-хто інший спосіб пояснення, що не дає цього, хоча б він зовні і був дещо схожий на
нашим, можна найточніше відрізнити від нашого за цією ознакою.
a) Простір зовсім не представляє властивості будь-яких речей самих по собі, а також не представляє
воно їх в їх відношенні один до одного, іншими словами, воно не є визначення, яке належало б самих
предметів і залишалося б навіть в тому випадку, якщо відволіктися від усіх суб'єктивних умов
споглядання. Справді, ні абсолютні, ні відносні визначення не можна споглядати раніше існування
речей, яким вони притаманні, т. Е. Не можна споглядати їх a priori. b) Простір є не що інше, як тільки
форма всіх явищ зовнішніх почуттів, т. е. суб'єктивне умова чуттєвості, при якому єдино і можливі для
нас зовнішні споглядання. Так як сприйнятливість суб'єкта, здатність його піддаватися впливу
предметів необхідно передує всякому споглядання цих об'єктів, то звідси зрозуміло, яким чином форма
всіх явищ може бути дана в душі раніше всіх дійсних сприйняття, отже, a priori; зрозуміло і те, яким
чином вона, як чисте споглядання, в якому повинні бути визначені всі предмети, може до будь-якого
досвіду містити принципи їх відносин один до одного. Стало бути, тільки з точки зору людини можемо
ми говорити про простір, про протяжності і т. П. Якщо відволіктися від суб'єктивного умови, єдино при
якому ми можемо отримати зовнішнє споглядання, а саме оскільки ми здатні піддаватися впливу
предметів, то уявлення про просторі не означає рівно нічого. Цей предикат можна приписувати речам
лише в тому випадку, якщо вони нам є, т. Е. Якщо вони предмети чуттєвості. Постійна форма цієї
сприйнятливості, звана нами чуттєвістю, є необхідною умовою всіх відносин, в яких предмети
созерцаются як знаходяться за межами нас; ця форма, якщо відволіктися від цих предметів, є чисте
споглядання, зване простором. Так як приватні умови чуттєвості ми можемо зробити лише умовою
можливості явищ речей, але не умовою можливості самих речей, то маємо повне право сказати, що
простір охоплює всі речі, які є нам зовні, але ми не можемо стверджувати, що воно охоплює всі речі
самі по собі незалежно від того, созерцаются вони чи ні, а також незалежно від того, яким суб'єктом
вони созерцаются. Справді, ми не можемо судити про спогляданнях інших мислячих істот,
підпорядковані ці істоти тим самим умовам, які обмежують наше споглядання і загальнозначимі для
нас. Якщо ми приєднаємо обмеження судження до поняття суб'єкта, то наше судження стане безумовну
значущість. Судження: всі речі знаходяться один біля одного в просторі має силу, коли ці речі беруться
обмежено, як предмети нашого чуттєвого споглядання. Якщо я приєднаю ця умова до поняття і скажу:
всі речі як зовнішні явища знаходяться один біля одного в просторі, то це правило отримає загальну
значимість без будь-якого обмеження. Отже, наші тлумачення показують нам реальність (т. Е.
Об'єктивну значимість) простору щодо всього, що може зустрітися нам поза нами як предмет, але в той
же час показують ідеальність простору щодо речей, якщо вони розглядаються розумом самі по собі, т .
е. безвідносно до властивостей нашої чуттєвості. Отже, ми зберігаємо емпіричну реальність простору
(щодо всякого можливого зовнішнього досвіду), хоча визнаємо трансцендентальну ідеальність його, т.
Е. Що простір є ніщо, як тільки ми відкидаємо умови можливості всякого досвіду і приймаємо його за
щось лежаче в основі речей самих по собі. Але слід також сказати, що, крім простору, немає жодного
іншого суб'єктивного і відноситься до чогось зовнішнього уявлення, яке могло б вважатися a priori
об'єктивним. Справді, ні з одного такого уявлення - на відміну від споглядання в просторі (§ 3) - не
можна вивести апріорні синтетичні положення. Тому їм, строго кажучи, не можна приписувати ніякої
ідеальності, хоча вони схожі з поданням про просторі в тому, що належать тільки до суб'єктивних
властивостям даного виду чуттєвості, наприклад зору, слуху, дотику, через відчуття кольору, звуку і
теплоти; проте, будучи тільки відчуттями, а не спогляданням, вони самі по собі не дають знання ні про
який об'єкт і найменше дають апріорне знання. Мета цього зауваження полягає лише в тому, щоб
застерегти від спроб пояснити затверджується нами ідеальність простору зовсім невідповідними
прикладами, так як, наприклад, кольору, смаки і т. П. З повною підставою слід вважати не властивості
речей, а тільки як зміни нашого суб'єкта, які навіть можуть бути різними у різних людей. У цьому
випадку те, що саме спочатку є лише явище, наприклад троянда, вважається в емпіричному сенсі річчю
в собі, яка, однак, щодо кольору всякому оці може бути по-різному. Навпаки, трансцендентальне
поняття явищ в просторі є критичне нагадування про те, що взагалі ніщо созерцаемое в просторі не є річ
в собі і що простір не є форма речей, свойственная їм самим по собі, а що предмети самі по собі аж ніяк
не відомі нам, і ті предмети, які ми називаємо зовнішніми, суть тільки представлення нашої чуттєвості,
формою яких служить простір, а істинний корелят їх, т. е. річ у собі, цим шляхом зовсім не пізнається і
не може бути пізнана, та й зрештою, в досвіді питання про це ніколи і не виникає.

ПРО ЧАС
1. Час не є емпіричне поняття, виведене з якого-небудь досвіду. Справді, одночасність або
послідовність навіть не сприймалися б, якби в основі не лежало апріорне уявлення про час. Тільки за
цієї умови можна уявити собі, що події відбуваються в один і той же час (разом) або в різний час
(послідовно). 2. Час є необхідне подання, яке лежить в основі всіх споглядань. Коли ми маємо справу з
явищами взагалі, ми не можемо усунути саме час, хоча явища прекрасно можна відокремити від часу.
Отже, час дано a priori. Тільки в ньому можлива вся дійсність явищ. Всі явища можуть зникнути, саме ж
час (як загальне умова їх можливості) усунути не можна. 3. На цій апріорної необхідності грунтується
також можливість аподиктических основоположний про відносини часу або аксіом про час взагалі. Час
має тільки один вимір: різні часи існують не разом, а послідовно (різні простору, навпаки, існують не
один після одного, а одночасно). Ці основоположні можна отримати з досвіду, так як досвід не дав би ні
суворої загальності, ні аподиктической достовірності. На підставі досвіду ми могли б тільки сказати: так
свідчить звичайне сприйняття, але не могли б стверджувати, що так повинно бути. Ці основоположні
мають значення правил, за якими взагалі можливий досвід; вони наставляють нас до досвіду, а не за
допомогою досвіду. 4. Час їсти не дискурсивне, або, як його називають, загальне, поняття, а чиста
форма чуттєвого споглядання. Різні часи суть лише частини одного і того ж часу. Але уявлення, яке
може бути дано лише одним предметом, є споглядання. До того ж положення про те, що різні часи не
можуть існувати разом, не можна вивести з будь-якого загального поняття. Це положення синтетичне і
не може виникнути з одних тільки понять. Отже, воно безпосередньо міститься в спогляданні часу і в
поданні про нього. 5. Нескінченність часу означає не що інше, як те, що будь-яка певна величина часу
можлива тільки шляхом обмежень одного, що лежить в основі часу. Тому початкове уявлення про час
має бути дано як необмежену. Але якщо частини предмета і всяку величину його можна представити
певними лише шляхом обмеження, то уявлення в цілому не може бути дано через поняття (так як
поняття містять тільки підлеглі подання): в основі понять повинно лежати безпосереднє споглядання.

З цього питання я можу послатися на пункт 3 параграфа про метафізичному тлумаченні, куди я заради
стислості помістив те, що має, власне, трансцендентальний характер. Тут я додам тільки, що поняття
зміни і разом з ним поняття руху (як зміни місця) можливі тільки через уявлення про час і в поданні про
час: якби це подання не було апріорним (внутрішнім) спогляданням, то ніяке поняття не могло б
усвідомити можливість зміни, т. е. з'єднання протіворечаще-протилежних предикатів в одному і тому ж
об'єкті (наприклад, буття і небуття однієї і тієї ж речі в одному і тому ж місці). Тільки в часі, а саме
один після одного, два протіворечаще-протилежних визначення можуть бути в одній і тій же речі.
Таким чином, наше поняття часу пояснює можливість всіх тих апріорних синтетичних знань, які
викладає загальне вчення про рух, а воно досить плідно.

a) Час не є щось таке, що існувало б саме по собі або було б притаманне речам як об'єктивне визначення
і, отже, залишалося б, якщо відволіктися від усіх суб'єктивних умов споглядання речей. Справді, в
першому випадку воно було б чимось таким, що могло б бути дійсним навіть без дійсного предмета. У
другому ж випадку, будучи визначенням або порядком, властивим самим речам, воно не могло б
передувати предметів як їх умова і не могло б пізнаватися a priori і бути споглядати a priori за
допомогою синтетичних положень. Навпаки, апріорне знання і споглядання цілком можливі, якщо час є
не що інше, як суб'єктивне умова, при якому єдино мають місце в нас споглядання. В такому випадку
цю форму внутрішнього споглядання можна уявити раніше предметів, отже, a priori. b) Час є не що
інше, як форма внутрішнього почуття, т. е. споглядання нас самих і нашого внутрішнього стану.
Справді, час не може бути визначенням зовнішніх явищ: воно не належить ні до зовнішнього вигляду,
ні до положення і т. П .; навпаки, воно визначає ставлення уявлень в нашому внутрішньому стані. Саме
тому, що це внутрішнє споглядання не має ніякої зовнішньої форми, ми намагаємося усунути і цей
недолік за допомогою аналогій і представляємо тимчасову послідовність за допомогою нескінченно
триває лінії, в якій різноманітне становить ряд, який має лише один вимір, і укладаємо від властивостей
цієї лінії до всім властивостям часу, за винятком лише того, що частини лінії існують всі одночасно,
тоді як частини часу існують один після одного. Звідси ясно також, що уявлення про час саме є
споглядання, так як всі його відносини можна виразити за допомогою зовнішнього споглядання. c) Час є
апріорне формальне умова всіх явищ взагалі. Простір як чиста форма будь-якого зовнішнього
споглядання обмежена як апріорне умова лише зовнішніми явищами. Інша справа час. Так як всі
уявлення, все одно, чи мають вони своїм предметом зовнішні речі чи ні, належать самі по собі як
визначення нашої душі до внутрішнього стану, яке підпорядковане формальному умові внутрішнього
споглядання, а саме часу, то час є апріорна умова всіх явищ взагалі: воно є безпосередня умова
внутрішніх явищ (нашої душі) і тим самим побічно також умова зовнішніх явищ. Якщо я можу сказати
a priori, що всі зовнішні явища знаходяться в просторі і a priori визначені згідно відносинам простору,
то, спираючись на принцип внутрішнього почуття, я можу сказати в абсолютно загальній формі, що всі
явища взагалі, т. Е. Все предмети почуттів , існують у часі і необхідно знаходяться у відносинах часу.
Якщо ми відвернемося від способу, яким ми внутрішньо споглядаємо самих себе і за допомогою цього
споглядання охоплюємо здатністю уявлення також всі зовнішні споглядання, отже, якщо ми візьмемо
предмети так, як вони можуть існувати самі по собі, то час є ніщо. Воно має об'єктивну значимість
тільки відносно явищ, тому що саме явища суть речі, які ми приймаємо за предмети наших почуттів, але
воно вже не об'єктивно, якщо відволіктися від чуттєвої природи нашого споглядання, т. Е. Від
властивого нам способу подання, і говорити про речі взагалі. Отже, час є лише суб'єктивне умова
нашого (людського) споглядання (яке завжди має чуттєвий характер, т. Е. Оскільки ми піддаємося
впливу предметів) і саме по собі, поза суб'єктом, є ніщо. Проте по відношенню до всіх явищ, стало бути,
і стосовно всіх речей, які можуть зустрітися нам у досвіді, воно необхідним чином об'єктивно. Ми не
можемо сказати, що всі речі знаходяться в часі, тому що в понятті речі взагалі ми відволікаємося від
усіх видів споглядання речі, між тим як споглядання є те саме умова, при якому час входить в уявлення
про предмети. Але якщо ця умова приєднано до поняття речі і якщо ми скажемо, що всі речі як явища
(як предмети чуттєвого споглядання) знаходяться в часі, то це основоположення володіє об'єктивною
істинністю і апріорної загальністю. Таким чином, наші твердження показують емпіричну реальність
часу, т. Е. Об'єктивну значимість його для всіх предметів, які коли-небудь можуть бути дані нашим
почуттям. А так як наше споглядання завжди чуттєве, то в досвіді нам ніколи не може бути дано
предмет, непідлеглий умові часу. Навпаки, ми оскаржуємо у часі всяке домагання на абсолютну
реальність, так як воно при цьому було б абсолютно притаманне речам як умова або властивість їх
навіть незалежно від форми нашого почуттєвого споглядання. Такі властивості, притаманні речам
самим по собі, взагалі ніколи не можуть бути дані нам за допомогою почуттів. У цьому, отже,
складається трансцендентальна ідеальність часу, згідно з якою воно, якщо відволіктися від суб'єктивних
умов чуттєвого споглядання, рівно нічого не означає і не може бути зараховане до предметам самим по
собі (безвідносно до нашого споглядання) ні як субстанція, ні як властивість. Однак цю ідеальність, як і
ідеальність простору, не можна прирівнювати до обману почуттів, так як при обмані почуттів ми
припускаємо, що саме явище, якому приписують ці предикати, має об'єктивну реальність, тим часом як
тут ця об'єктивна реальність зовсім відпадає, за винятком того випадку , коли вона має тільки
емпіричний характер, т. е. оскільки сам предмет розглядається тільки як явище. Зауваження про це
можна знайти вище, в першому розділі.

23. Особливості некласичного періоду філософування. Філософія життя Ф. Ніцше.

Філософія XX століття (некласична) формується насамперед як антитеза класичній, як певне
"нове філософське мислення". Для некласичної філософії характерні такі суттєві риси.
1. Сучасна філософія характеризується наявністю різноманітних шкіл. Найбільш відомими є
такі: герменевтика, екзистенціалізм, неопозитивізм, неофрейдизм, неотомізм, персоналізм,
прагматизм, структуралізм, феноменологія, філософська антропологія та ін. Сучасна філософія набула
"загальнолюдського", "планетарного" характеру.
2. Сучасна філософія відмовляється від раціоналізму: стає на позиції ірраціоналізму.
Ірраціоналізм– це система філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання,
протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання.
3. Більшість сучасних філософських систем має антропологічний характер. Вони поєднуються
загальною особливістю: наявністю спільного підходу до визначення головної філософської проблеми, а
саме проблеми людини. Антропологізм проявляється у спробах визначати основи і сфери людської
особистості та суб'єктивності, розглядати людину як "міру всіх речей", із неї та завдяки їй намагатися
зрозуміти як її саму, так і навколишнє середовище (природу, суспільство), а також культуру.
4. У філософії XX століття спостерігається суперечливе ставлення до науки. З'явились погляди,
які дістали назву сцієнтизму і антисцієнтизму. Сцієнтизм– позиція світогляду, в основі якої лежить
уявлення про наукове знання як про універсальну культурну цінність і достатню умову для орієнтації
людини у світі. Наука – це універсальне "всезнання" , що містить відповіді на всі питання і дає людині
абсолютну гарантію успішності її безпосередніх дій у будь-яких життєвих ситуаціях. Такий погляд
ігнорує суттєву рису науки, яка, зокрема, відрізняє її від релігії – наука завжди передбачає сферу
непізнаного як необхідну умову свого функціонування.
5. У XX столітті дістала подальшого розвитку релігійна філософія. Спроби релігійного
осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Однак і в руслі
релігійної думки народжувались і народжуються видатні філософські вчення, що значно впливають на
культуру людства.
6. У XX столітті переважна більшість філософських шкіл і течій протистояла філософії
марксизму. Це визначалось тим, що на довгі роки марксизм стає наріжним каменем ідеології та
політики суспільства, яке намагалось на практиці реалізувати комуністичні ідеї. У прагненні довести
неспроможність принципів марксизму більшість представників філософських течій віддали данину їх
критиці. Довгі роки розвиток філософії здійснювався у сфері ідеологічного протиборства. Замість того
щоб, вирішувати суто філософські проблеми, сторони відшукували вади та слабкі місця у філософських
концепціях одна одної. На цьому фоні підсилювались намагання побудови філософських систем, які
прагнули до звільнення від впливу ідеології, природознавства і навіть науки.
Фрідріх Ніцше (1844-1900) увійшов в історію людського духу норовливим генієм. Його
творчості притаманні жагуча пристрасність, прагнення до радикального оновлення життя людини і
суспільства, психологічна проникливість і вишуканість стилю мови.
Дослідники філософії Ф.Ніцше поділяють його творчість на три періоди. Перший період
охоплює 1869-1876 рр., коли Ф.Ніцше написав свій перший твір "Народження трагедії з духу музики".
Розуміння Ф.Ніцше методу пошуку істини ґрунтується на філософії мистецтва і своїми витоками має
давньогрецьку міфологію.
Другий період, який хронологічно охоплює 1876-1882 рр., Ніцше визначив як "передполудневу
філософію". Лейтмотивом критики європейської духовної культури стає пробудження волі особистості,
її внутрішньої свободи, яка, на думку Ніцше, полягає, насамперед, у мужності сказати "ні" всьому
загальнообов'язковому і загальновизнаному, а отже - не-індивідуальному.
До третього періоду творчості належить перлина філософії Ніцше "Так казав Заратустра". Зміну
всіх цінностей Ніцше уявляє в такий спосіб: відбудеться активне становлення нових сил, торжество
ствердження виявиться у волі до влади.
Крізь всі періоди діяльності Ф.Ніцше червоною ниттю проходить ідея про те, що найпершою
сутністю, силою та засадою буття є життя, а його найсуттєвішим виразом постає "воля до волі", тобто
довільне прагнення самовиявлення та самоствердження. Все, що суперечить життю, повинно бути
відкинуте. Тому Ф.Ніцше вважають засновником "філософії життя".
На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики
поставила феномен життя. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний
раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю. Завданням філософії життя було
осмислення буття людини "в плині життєвого потоку" методологічними засобами філософії, а не науки.
Ф. Ніцше( основні ідеї та поняття):
1. світ являє собою нескінченне становлення, яке не має сенсу і мети. Тому світ пізнати
неможливо, істина-недосяжна.
2. світ - досягнення боротьби між волями, які боряться за владу
3. час є нескінченним ,тому все буде повторюватись(вічне повернення)
4. мета філософії: допомогти людині пристосуватися до світу і дати можливість максимально
себе реалізувати
5. види волей: воля до життя, несвідома воля, воля окремої людини, воля до влади
6. вчення про надлюдину(людина є те, що треба в собі подолати, щоб народилася надлюдина.
Подолання починається з переоцінки дійсності, які існують у сучасному суспільстві.)
7. християнство-релігія слабких, рабів. Пропонує заміну христ цінностей (потворним і слабким
треба допомогти померти)
8. люди: еліта(меншість),маса юрби(більшість)
24. Психоаналіз та філософські аспекти у діяльності З.Фройда.
Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як
своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського
вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і
закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали
застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.
Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті
людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-
практичний. Розглянемо два перші.
 Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог,
психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового

матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне
життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини,
виходячи лише з її природних характеристик.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

 розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;

 аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя
людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури
особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та

тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом
дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості.
Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і
визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є
основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню
часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Психологічні та соціальні погляди Зігмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію,

психологію, духовне життя західного суспільства в цілому.
Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг
до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в
цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну
безперспективність.

25. Неофрейдизм. Філософські ідеї К.Г.Юнга.

Неофрейдизм - позначення нових течій, що виділилися з ортодоксального фрейдизму до кінця
1930-х рр. З фрейдизму виділилися два напрямки - психологія особистості (індивідуальна психологія)
А. Адлера і Цюрихская школа, в якій найбільш великим психологом був Карл Густав Юнг (1875-1961).
Фрейд вважав, що Юнг вніс до психоаналіз безліч нововведень, серед яких експериментальне
дослідження психоаналітичних понять, введення поняття "комплекс", застосування в аналізі
міфологічного і антропологічного матеріалу, затвердження навчального аналізу як важливої частини
підготовки нових психоаналітиків, використання психоаналітичної теорії та терапії для розуміння і
лікування психозів.
Аналітична психологія, зберігаючи зв'язку з психоаналізом, разом з тим багато в чому
розійшлася з фрейдизмом. Юнг не прийняв тотально сексуальну мотивацію людської поведінки, з якої
виходив Фрейд. Загальний підхід до психіці з боку Фрейда був, як вважав Юнг, механічно і
автоматично причинним. Однак Юнг був переконаний в тому, що людські істоти живуть не тільки за
законами, які засновані на фізичних і механічних причинах.
Юнг критикував Фрейда за те, що той занадто різко розмежовував "галюцинацію" і "реальність".
Юнг інтерпретував психічну реальність як щось пережите самим індивідом. У цьому контексті
несвідоме оцінюється не як ворога, а скоріше як щось потенційно корисне і творче. Сновидіння,
наприклад, але інтерпретації Юнга, перестають бути чимось оманливим, що вимагає розшифровки.
Специфічно Юнг трактував і символи. Незгода з Фрейдом у Юнга стосувалося також питання про
баланс вроджених конституціональних факторів і зовнішнього середовища при формуванні особистості.
Можна говорити також і про принципово різному тлумаченні походження совісті і моралі. Не збігалися
точки зору у Фрейда і Юнга відносно Едіпового комплексу. Юнг приділяв велику увагу первинним
відносинам між немовлям і матір'ю.
 Величезне значення має психоаналіз для наук про людину, в тому числі для досліджень різних
аспектів наукової і художньої творчості, психології, медицини, моралі, релігії. Вона проникає також у
такі вузькоспеціалізовані предметні області, як лінгвістика, кібернетика, теорія архітектури і навіть
фізика. Зростаючий вплив психоаналізу спостерігається в теоріях і практиці сучасного мистецтва:
літературі, театрі, живопису, кіно. Не менш істотним виявляється вплив психоаналізу на безліч
філософських і соціологічних шкіл, політологію та культурологію.

26. Релігійний екзистенціалізм: філософія С. Керкегора.

Релігійний екзистенціалізм виходить із того, що існування, яке визначає сутність людини,
приводить людину до Бога. Для релігійного екзистенціалізму характерне також прийняття безмежності
людського існування і його вічності Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської
культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Це добре розумів
Сартр, розділяючи екзистенціалістів на дві принципово різні течії. "Існують два різновиди
екзистенціалістів, – пише він, – по-перше, це християнські екзистенціалісти і по-друге,
екзистенціалісти-атеїсти, серед яких у тому числі й я сам. Тих і інших об'єднує лише переконання в
тому, що існування передує сутності...".
Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину
не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової
сутності, вона повинна стати собою через своє існування.
На відміну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний екзистенціаліст переконаний,
що сутність людини виходить за межі земного існування – вона знаходиться і у Бозі, і у вічному
існуванні людського Я. Таким чином, загальна для екзистенціалізму ідея розвитку сутності людини
через її існування для релігійного екзистенціалізму означає вихід існування людини за межі доступної
нам емпіричної данності.
К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може
бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна
й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина
може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може
пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.
На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями;
вона хоче все побачити, відчути, випробувати; На цій стадії, на думку С.К'єркегора, людина не може
себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну
мандрівку по різних враженнях; це є постійний вихід за будь-які межі - екзистенція. Прагнути
надійності, людина може еволюціонувати на етичну стадію - жити згідно норм моралі; уособленням цієї
стадії є Сократ. Проте і тут індивідуальність не може себе реалізувати, оскільки норми моралі є
єдиними для всіх.
Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан
тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за К'єркегором саме цей тотальний відчай і може
підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її
самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-
чого є Бог. У філософських міркуваннях К'єркегора досить виразно проглядаються особливості не
класичного тилу філософствування. В їхніх творах людина та реалії її життя постають більш
різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до
розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.

27. Аналіз твору Ф.Ніцше «Так казав Заратустра» Частина І. Переднє слово Заратустри.
Частина перша
Заратустра повертається до людей після десяти років самотності в горах, щоб донести звістку про
Надлюдину.
Спустившись з гір, він зустрічає відлюдника, говорить про любов до Бога. Продовжуючи шлях,
Заратустра дивується: «Чи можливо це ?! Цей святий старець в своєму лісі ще не чув про те, що Бог
помер! »
У місті мудрець бачить натовп, яка зібралася подивитися на канатоходець. Заратустра говорить людям
про Надлюдину: він закликає людей бути «вірними землі» і не вірити «неземним надіям», тому що «Бог
помер». Натовп сміється із Заратустри і дивиться виступ канатоходець. В результаті підступів Паяци
канатоходець падає і гине. Підібравши труп загиблого, мудрець залишає місто. Його супроводжують
Орел і Змія.
У своїх «промовах», що складаються з двадцяти двох притч, Заратустра сміється над фальшивої
мораллю і засадами людства.
Мудрець починає з розповіді про «трьох перетвореннях духу»: спочатку дух є Верблюд, який
перетворюється на Льва, а Лев стає Дитиною. Дух нав'ючують, але він хоче знайти свободу і, як лев,
стати паном. Але Лев не може стати Духом-Творцем без Дитину - «священного затвердження» духу.
Багато парадоксальні життєві устремління і різні типи людей обговорює Заратустра:
Він засуджує богоподібних - вони бажають, щоб «сумнів було гріхом». Вони зневажають «здорове тіло
- сильне і досконале». Філософ проклинає священиків - цих проповідників смерті, які повинні зникнути
«з лиця землі».
Заратустра вчить поважати воїнів - вони «долають людини в собі», не бажаючи довгого життя.
Він каже «про тисячі і однієї мети», коли добре одного народу в іншого народу вважається злим, тому
що «у людства немає ще цілі».
Мудрець віщає про «новому кумира», якому поклоняються люди - про державу. Загибель цього міфу
означає початок нової людини.
Він радить уникати слави, паяців і акторів, так як далеко від цього «жили завжди винахідники нових
цінностей».
Заратустра називає дурницею, коли відповідають добром на Зло - це приниження для ворога, а
«маленька помста людяніше відсутності помсти».
Браком називає він «волю двох створити єдине, більше тих, хто створив його», а істинно цнотливими
називає поблажливих і веселих.
Каже мудрець і про любов до «творить в самоті» - вони здатні «творити понад себе».
Юнакові Заратустра оповідає про злу природу людини, який подібний до дерева і «чим наполегливіше
прагне він вгору, до світла, тим з більшою силою спрямовуються коріння його вглиб землі, вниз, у
темряву - на зло».
Про природу жінки згадує мудрець - розгадкою її є вагітність, а правило поводження з нею одне: «Ідеш
до жінок? Не забудь батіг! »
Заратустра засуджує людей, які «перебуваючи в жалюгідному самодовольстве», загрузли в цих
«чеснотах». Людина на шляху до Надлюдині повинен зберігати «героя в душі своїй», бути вірним землі,
знайти себе і «бажати однієї волею», заперечуючи будь-яку іншу віру.
Закінчуються «Речі» пророцтвом про настання «Великого Півдня», коли на шляху від тварини до
Надлюдині людина «святкує початок заходу свого».
«Померли всі боги: нині хочемо ми, щоб жив Надлюдина» - так, на думку Заратустри, повинен звучати
девіз людства.

28. Аналіз твору К.Г.Юнга «Психологічні аспекти архетипу матері» (є рос. мовою)
Психологічні аспекти архетипу матері
Карл Густав Юнг виводить поняття архетипу матері від образу Великої Матері, що зустрічається у
багатьох релігіях.
« Поняття Великої Матері походить з історії релігії й охоплює найрізноманітніші прояви типу богині-
матері»
Архетип матері має велику кількість аспектів. типові форми: власна матір, бабця, мачуха, свекруха,
вихователька. У вищому або ж переносному сенсі — Матір Божа, Діва. У ширшому сенсі — церква,
університет, місто, країна, небо, земля, ліс, море, тиха вода. У вужчому сенсі — як місце народження чи
зачаття, сад, нива, печера, глибокий колодязь, квітка, корова, заєць або ж взагалі будь-яка корисна
тварина. Суттєвою рисою архетипу матері є магічний авторитет жіночого. До нього додається мудрість,
духовна висота, турботливе, підтримуюче, але також темне, пожираюче, спокусливе і отруйне. Юнг
вважає, що будь-який архетип матері містить в собі добру і злу сторону. Це поєднання найбільше
відображає філософія Самкх'я, адже вона перетворила архетип матері на поняття Пракріті, яка містить в
собі три протилежні властивості: доброту, пристрасть і темряву.
Архетип матері та індивідуальний досвід
Народно-психологічний образ матері є універсальним, проте він змінюється в залежності від окремого
індивідуального досвіду. Карл Юнг за особистою матір'ю визнає лише умовне значення, адже
змальований в літературі образ матері містить в собі справжні характеристики особистості матері, але з
іншого боку на ці характеристики накладається проекція фантастичного (архетипового) з боку дитини.
Це створює міфологічне тло і додає матері авторитету. Саме тому Карл Юнг шукає причину
інфантильних неврозів шукає насамперед у матері.

Комплекс матері
Архетип матері є основою «комплексу матері». дії материнського комплексу є різними залежно від
того, йдеться про сина чи про доньку. Типовим для материнського комплексу у сина за Юнгом є
гомосексуальність і донжуанізм. Матір є першою жіночою істотою, що зустрічається майбутньому
чоловікові, тож вона завжди натякає на чоловічість сина. Так само син щоразу більше усвідомлює
жіночість матері та інстинктивно відповідає на неї. Материнський комплекс доньки Юнг вважає чистим
і таким, що не впливає на психіку.
Велика Мати
Розвитком ідеї архетипу матері стала поява архетипу Великої Матері. Велика Мати вперше
зустрічається у Карла Юнга, але потім ця ідея отримала розвиток. Дослідник архетипу матері — Еріх
Нойман, студент Карла Юнга — погоджується з своїм наставником. Він вважає, що поняття Великої
Матері, як і уявлення про матір, закладені у нашій психіці уже віддавна і можуть трохи змінюватись з
поколіннями. Тобто Велика Матір зустрічається у всіх казках, легендах, міфах та ритуалах. В
українській традиції існує Берегиня, що бере свій початок від слов'янської міфілогії, і залишається
існувати досі під виглядом Божої Матері, або ж власної мами чи бабусі.
Для Еріха Ноймана важливим є розрізнення понять архетип і символ. Архетип — це несвідомі образи,
символи — це свідомі поєднання. таким чином навіть у самому формулюванні «Велика Мати»
закладений символізм, адже «Мати» відносить нас не стільки до родинних відносин, скільки до нашого
его. «Велика» визначає вищість, пріоритетність цього образу матері над усім створеним людиною та й
природою також.
Нойман наводить приклад дитини, яка вперше стикається з архетипом Великої Матері у своїй мамі, яку
вона сприймає як всемогутню жінку, від якої залежить у всьому, а не як об'єктивно свою матір. Нею
мати стає уже пізніше, коли его на свідомість трохи розвинуться. Для Еріха Ноймана Велика Матір є
основним концептом Жіночності в цілому.

29. Проблема людського буття у філософії екзистенціалізму. Атеїстичний екзистенціалізм.

Обговорення твору Сартр Ж.-П. «Екзистенціалізм – це гуманізм».
Розквіт та представники екзистенціалізму. Екзистенціалізм (від лат. Ехіstеntia — існування) — течія
в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які
водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-ГІ. Сартр, С. де Бовуар, А.
Камю).
Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. В 1920—1930 роках німецькі філософи М.
Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему
екзистенціалізму. Серед попередників екзистенціалізму як філософської системи — Паскаль, данський
філософ С.К'єркеґор, що вважається зачинателем екзистенціалізму, Ф.Ніцше. Але, виникнувши як
філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. Такий перехід
інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр і Альберт Камю.
Сам екзистенціалізм тяжіє до такого «прикордонного» жанру, як есе, а його представники продовжують
традиції французького моралізму — філософської есеїстки Монтеня, Паскаля, Декарта, Ларошфуко,
просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і
драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами.
Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є
усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як
абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й
існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії
і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом.
Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною
особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Світ же вони
розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний.
Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені
закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності.
Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість під інших людей, на абсурд як
«метафізичний стан людини у світі», за висловом А. Камю. Поняття відчуженості й абсурдності є
взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів («Нудота» Ж.-П.
Сартра, «Сторонній» А. Камю, «Чужа кров» С. де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з
людиною з філософського трактату Серена К'єркегора «Або — або», де йдеться про «самотню, на саму
себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням».
У к'єркеґорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані
майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та
переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи
«Екзистенціалізм — це гуманізм», — проголошує Сартр. І дійсно, у захисті свободи та самостійності
людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не
абстрактний гуманізм екзистенціалістів. Гімном гуманізму стає алегоричний роман А. Камю «Чума»,
явний зміст якого, за авторським свідченням, — «боротьба європейського Опору проти фашизму».
Гуманізмом пронизані також твори Ж.-П. Сартра («Шляхи свободи», «Смерть без погребіння»), С, де
Бовуар («Чужа кров», «Мандарини»), А.Камю («Лист до німецького друга»), Г. Марселя («Горизонт»,
«Рим більше не в Римі»), Есеїстика Камю («Бунтівна людина») стає протестом проти комуністичного
суспільства та ідеології більшовизму, що нищить людську свободу.
Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це
зумовив розрив Сартра з Камю (останній навіть відхиляв свою належність до течії та запевняв, що його
творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і
сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув па виникнення інших шкіл літератури
модернізму. Так, ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах «театру абсурду» й «нового
роману».
Атеїстичний екзистенціалізм. В чому смисл атеїстичного екзистенціалізму? Атеїстичний
екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в
цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм
залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога й ідеї безсмертя особистісного начала.
Людина повинна жити, знаючи про свою конечність і самотність, у світі без Бога. Від цієї самотності не
рятують ніякі форми соціальної реалізації. Вона очікує скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму
— це філософія абсолютно самотньої людини.
Екзистенціалізм – це гуманізм
"Я хотів би виступити тут на захист екзистенціалізму від ряду дорікань, висловлюваних на адресу цього
вчення". Сартр перелічує звинувачення на адресу екзистенціалізму.
Нібито він закликає до занурення у квієтизм відчаю: якщо жодна проблема не може бути вирішена, то
не може бути і жодної можливості дії у світі; у кінцевому підсумку це споглядальна філософія, а позаяк
споглядання – це розкіш, ми знову приходимо до буржуазної філософії.
Твір “Екзистенціалізм – це гуманізм побачив світ у 1946 році, це текст лекції, прочитаної Сартром. У
ній він викладає основні тези свого трактату “Буття та ніщо”, хоча в певній мірі переглядає однобічно
негативну концепцію волі. В тому ж році з'явилися його стаття “Картезіанська воля” та нарис
“Матеріалізм та революція”, в яких ідеї лекції “Екзистенціалізм – це гуманізм отримали подальший
розвиток.
У своїй праці «Екзистенціалізм – це гуманізм» Ж. П. Сартр розкриває проблему поняття
«екзистенціалізм». Сартр вважає його виключно строгим вченням, але водночас лек до дає йому
визначення.
Перш за все автор виділяє два різновиди екзистенціалістів: 1) християнські екзистенціалісти, які
сповідують католицизм. 2) екзистенціалісти – атеїсти, до яких належить й сам філософ. Ці дві групи
людей об’єднує думка, що існування передує сутності, тобто суб’єктивне переважає над об’єктивним.
Ми бачимо це на цікавому прикладі: коли ремісник виготовляє ніж, перш за все він бере до уваги його
призначення, користь яку принесе людині, а вже потім як цей ніж виготовлятиметься. Характеристики
для екзистенціалізму є поняття «існування передує сутності». Це означає що людина спочатку існує,
нічого собою не являє. І лише згодом вона стає Людиною. Таким чином очевидним є факт заперечення
існування Бога – немає Бога, який створив людину, вона просто собі існує. Але, дивлячись у майбутнє,
людина сама себе «творить» такою, якою прагне стати.
Якщо існування передує сутності, то людина відповідальна за своє існування. Але відповідальність має
проявлятися не лише за свою індивідуальність, а й за всіх людей.
Поняття «суб’єктивізм» має два значення: 1) індивідуальний суб’єкт сам себе вибирає. 2) Людина не
може вийти за межі людської суб’єктивності. Коли ми кажемо, що людина сама себе вибирає, вбачаємо
у цьому те, що вибирає інших людей. Адже, кожен наш вибір впливає на оточуючих. Коли ми обираємо
добро між добром і злом, то це добро повинно бути й для всього людства, а не тільки для нас.
Екзистенціаліст стверджує, що людина – це тривога. Все життя тривога супроводжує людину, особливо
коли вона бере на себе якусь відповідальність. Хоча екзистенціалісти відкидають існування Бога, вони
занепокоєні цим, бо разом з Богом зникає можливість знайти цінності в світі. 
Оскільки не існує Бога (вважали представники екзистенціалізму), то все дозволено, людина не має
обмежень. І тут висувається гасло, що людина – це свобода. Людина вільна, приречена бути вільною.
Підсумовуючи все бачимо що не має іншого світу крім людського. І є у ньому те, що називаємо
екзистенціалістським гуманізмом. Гуманізмом тому, що людина сама творить свою долю, щоб
досягнути цілі – стати Людиною варто робити це по-людськи – не заглиблюватись в себе, а оглянутись
на все що є зовні.
На звинувачення у тому, що екзистенціалісти отримають однією рукою те, що дають іншою, Сартр
відповідає, що так воно і є. “Але, якщо я вже ліквідував Бога-отця, то хтось повинен винаходити
цінності. Треба приймати речі такими, які вони є. Сказати, що ми обираємо цінності – значить
ствердити, що життя не має апріорного сенсу. Поки ви не живете своїм життям, воно нічого собою не
являє, ви повинні самі надати їй сенсу, і цінність – саме обраний вами сенс. “
Чи є екзистенціалізм гуманізмом? Адже сам Сартр у “Нудоті” стверджував, що гуманісти не праві, на
сміявся з певного типу гуманізму. Але слово “гуманізм” має два абсолютни різних значення. Під
гуманізмом можна розуміти щось на кшталт теорії, що розглядає людину як мету та найвищу цінність.
Це позначає, що ми, скажімо, можемо пишатися діями всього людства і приймати на себе пошану за
створення, наприклад, літаків. Про людину можемо судити за діями видатних представників людства.
Такий гуманізм абсурдний, бо лише собака або кінь могли б дати загальну характеристику людству і
заявити, що людина така-то і така-то, хоча вони навряд чи збираються то робити. Екзистенціалізм
звільняє людей від усіх суджень подібного роду. Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету,
бо людина ніколи не буває завершена. Культ людства призводить до замкнутого гуманізму на кшталт
Конта і – до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібен. 
Сартр:”Але буває і інше тлумачення гуманізму. Людина завжди знаходиться поза собою. Саме
проектуючи себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, лише
маючи трансцендентру мету. Будучи цим виходом за межі, вловлюючи об'єкти лише у зв'язку із цим
подоланням самої себе, вона знаходиться у центрі виходу за межі. Немає жодного світу, окрім світу
людської суб'єктивності. Цей зв'язок трансцендентності, що конструює людину, і суб'єктивності – у
тому сенсі, що людина не є замкнена у собі, а завжди присутня у людському світі – і є те, що ми
називаємо екзистенціалістським гуманізмом. Ми нагадуємо людині, що іншого законодавця, окрім
нього самого, немає, у занедбаності він буде вирішувати свою долю. Ми показуємо, що реалізувати себе
по-людськи людина може не шляхом занурення у саму себе, а у пошуку мети зовні, якою може бути
звільнення або ще якесь конкретне самоздійснення. “
З цих міркувань, стверджує Сартр, очевидно, що немає нічого несправедливішого за висунуті проти
екзистенціалістів заперечення. Екзистенціалізм – ні що інше, як спроба зробити всі висновки з
послідовного атеїзму. Він аж ніяк не намагається ввести людину у відчай. Але, якщо відчаєм називати,
як то роблять християни, усяку невіру, тоді саме природній відчай – вихідний пункт людини.
Екзистенціалізм – не такий атеїзм, що витрачає себе на доведення того, що Бога нема. Вірніше він
заявляє те, що, якби навіть Бог був, це б нічого не змінило. Це не значить, що ми віримо в існування
Бога, просто справа не в ньому. Людина повинна набути себе і зрозуміти, що ніщо не може її врятувати
від її самої, навіть докази існування Бога. Екзистенціалізм – це оптимізм, вчення про дію. І лише
внаслідок нечесності, плутаючи свій власний відчай із екзистенціалістським, християни можуть
називати їх такими, що впали у відчай. 

Отже, Жан Поль Сартр у своїй праці звернув увагу на проблему екзистенціалізму. Вказав, що
незважаючи на заперечення існування Бога, людина повинна знайти себе і переконатися що ніщо не
зможе врятувати її від самої себе.
На мою думку, категорично заперечувати існування Бога не варто тому, що тоді людина втратить всі
моральні цінності, певні обмеження. І якщо кожен чинитиме лише по своїй волі виникне хаос, який
зруйнує світ.
Водночас мені подобаються ідеї Жана Поля Сартра про те, що людина повинна вірити в майбутнє і
«творити себе сама»; розраховувати на власні сили, але оглядатися навколо – на все людство. Отже, ідеї
автора є хорошою настановою на оптимізм в житті та якщо сюди додати дотримання моральних норм –
напевно життя стало б ідеальним.

30. Структуралізм та постструктуралізм. Обговорення творів: Р. Барт «Від твору до тексту»; або
К. Леві-Строса «Міт і значення» (Фрагменти)
В цілому, не вказуючи на існування окремої школи, термін структуралізм часто використовується для
позначення специфічного стилю соціологічної роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті
соціологічні концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея того, що суспільство є
первинним відносно індивідів. Однак в більш вузькому значенні структуралісти називають тих
теоретиків, які вважають, що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких базуються
спостережувані соціальні феномени.
В соціальних системах структуралізм прагне віднайти щось об'єктивне, незалежне від суб'єктивних
впливів і змін. Об'єктивність в соціумі, вважають структуралісти, представлена мовою, в якій структури
(людський розум, суспільство тощо) існують і функціонують споконвічно і формуються незалежно від
волі і бажання людей.
Найбільш відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 — 1984 рр.), представник
структуралізму як інтелектуального руху, який існує, зокрема, у Франції і охоплює антропологію,
соціологію, лінгвістику і літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості
міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які називають банальними
опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і зелене.
Інший представник старшого покоління структуралістів Ж. Лакан намагається проникнути в структури
несвідомого в людській психіці, виходячи із гіпотези про те, що несвідоме структуровано як мова, а
отже, надає суб'єкту набір можливостей для вираження його бажань, устремлінь, спонукань.
Деякі соціологи, зокрема Л. Альтюссер, приймали структуралістський підхід для того, аби вивчати
соціальні феномени шляхом аналізу основоположних структур способу виробництва. Сучасні
структуралістські положення були піддані серйозній критиці як не історичні, неверифікаційні і такі, що
зневажають на роль творчої діяльності людей.
Основними положеннями постструктуралізму є:
• теоретичне знання — це дискурсивна форма, що породжує тексти;
• емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень
(опитування, відеозаписи, статистичні дані тощо);
• зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних текстів вони будуть прочитані;
• вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які
емпіричні дослідження;
• світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а завдячуючи відмінностям, що лежать у
його підґрунті;
• завдання соціології полягає не в пошуку єдиних принципів та законів існування цього світу, а у
вивченні його відмінностей;
• соціологи мають зосередитися на аналізі об'єктивної структури суспільства, а не на (ролі) окремих
діючих осіб, які конструюють суспільство;
• головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його внутрішня структура. Авторство
тексту особливого значення не має: важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову
реальність, а лише "внутрішня гра значимих складових" (Е. Гідденс).

ВІД ТВОРУ ДО ТЕКСТУ

В уявленні про мову відбуваються певні зміни в різних галузях. Новий погляд на поняття твору виник
не так внаслідок внутрішнього оновлення кожної з цих дисциплін, скільки внаслідок їхньої зустрічі
один з одним на рівні об'єкта, традиційно не підлягав ведення жодної з них. Тобто, це дуже важливий
момент, тому що, з одного боку, він опосередковує, люди, які орієнтувалися в ті роки 20 століття, мали
зрозуміти ці натяки. Йдеться про так званий лінгвістичний поворот гуманітарії, поступ якому власне
дала семіотика, коли різні гуманітарні дисципліни переймають мовознавчі методи дослідження. Але це
з'являється в лінгвістиці, антропології, марксизм і психоаналізі.
Також зазначається що текст і твір це є метафори.
Епістемологічним зсув, Барт його пов'язує з марксизмом і фрейдизмом. формулювати поняття тексту
Барт вважає неможливим.
Об’єкт дослідження історії – текст. Текст не слід розуміти як щось вирване з контексту.
Пропозиція – це розуміння тексту, у граматичному сенсі, тобто це «проби», спроби підходу до
предмета, в яких допускається метафоричність.
Також, Барт зазначає про види пропозиції, їх є 7: Він говорить, що пропозицію використовує в
граматичному, а не в логічному значенні.
«метод», «жанри», «знак», «багатозначності», «філіація», «читання» і «задоволення».
• Текст - поле методологічних операцій. У тексті : «реальність »показується, а «реальне »доводиться;
висловлюється * відповідно до визначених правилами (чи проти відомих правил.
• Текст - це і є те, що стоїть на грані мовної правильності (розумності, легкості читання і т. д.).
• Текст завжди в буквальному сенсі парадоксальний. Текст пізнається, осягається через своє відношення
до знака. Твір замкнутий зводиться до певного означуваного.
Також Барт розглядає 2 види значущості означуваного: або ми вважаємо його явним, і тоді твір є
об'єктом науки про буквальні значеннях (філології), або ми вважаємо це означається таємним,
глибинним, його потрібно шукати, і тоді твір підлягає веденню герменевтики, інтерпретації
(марксистської, психоаналітичної, тематичної і тощо).
Означуване представлене як його вторинний продукт (aprescoup). Так само і в нескінченності
означуваного передбачається не невимовність (означається, що не піддається найменуванням), а гра;
породження означає у полі тексту (точніше, сам текст і є його полем) відбувається вічно, як у вічному
кале календарі, - причому не органічно, шляхом визрівання, і не герменевтичний, шляхом поглиблення
в сенс, але за допомогою множинного зсуву, взаємне, варіювання елементів.
• Твір в цілому функціонує як знак; закономірно, що воно і складає одну з основних категорій
цивілізації знака.
У тексті, навпаки, означуване нескінченно відкладається на майбутнє; текст варіюється, він працює в
сфері означника.
• Твір мало символічний, його символіка застигає в нерухомості.
Текст цілком символічний.
• Твір, зрозуміле, сприйняте і прийняте у всій повноті своєї символічної природи, - це і є текст.
Текст повернений в лоно мови: як і в мові, в ньому є структура, але немає об'єднуючого центру, немає
закритості.
Структуралісти розкрили парадоксальність структури - це система без мети і без центру.
У тексті немає «граматики», і разом з тим він суцільно виткане з цитат, відсилань, відгомонів; все це
мови культури, старі і нові, що проходять крізь текст і створюють потужну стереофонію. Текст є між-
текстом у відношенні до іншого тексту, але цю інтертекстуальність не слід розуміти так, що у тексту є
таке походження; всякі пошуки «джерел» і «впливів» відповідають міфу про філіації творів, текст же
утворюється з анонімних, невловимих і разом з тим вже читаних цитат - з цитат без лапок.
Марксистські «офіційні інститути» твердять: твір включено в процес філіації. Приймається за аксіому
обумовленість твору дійсністю (расою, пізніше історією), слідування творів один за одним,
приналежність кожного з них своєму автору. Автор вважається батьком і господарем свого твору.
Метафори тексту і твори розходяться тут ще більше.
• Твір відсилає до образу природно розростається, «розвивається» організму (показово двоїсте вживання
слова «розвиток» - в біології і в риториці).
Метафора ж тексту - мережа; якщо текст і поширюється, то в результаті комбінування і систематичної
організації елементів (втім, образ цей близький і до поглядів сучасної біології на живі істоти).
Текст не потрібно «поважати», як органічну цілісність, його можна дробити. Автор роману
закарбовується в ньому як один з персонажів. «Біографія» знаходить тут свій буквальний,
етимологічний сенс.
• Твір є предметом споживання. Текст, нерідко вже в силу свого «важкого прочитання», очищає твір
(якщо воно саме це дозволяє) від споживацтва і відціджує з нього гру, роботу, виробництво, практичну
діяльність.
Текст вимагає, усунення чи скорочення дистанції між письмом і читанням, не проектуючи ще сильніше
особистість читача на твір, і об’єднує читання і письмо в єдиній знаковій діяльності. Розділяє їх
відстань, що виникла історично.
Гра з текстом. Слово «гра» слід тут розуміється у всій її багатозначності. Грає сам текст, і читач теж
грає, причому двояко: він грає у текст (як в гру), шукає таку форму практики, у якій би він
відтворювався, але, щоб практика ця не звелася до пасивного внутрішнього мімезісу (а опір подібній
операції якраз і складає істота тексту), він ще й грає текст.
Текст вимагає від читача діяльного співробітництва. Критик – аналізатор твору. Текст пов'язаний з
насолодою, тобто із задоволенням без почуття відторгненості. Текст здійснює свого роду соціальну
утопію в сфері означуваного; випереджаючи історію (якщо тільки історія не вибере варварство), він
оперує прозорими мовними відносинами; в його просторі жодна мова не має переваги перед іншою,
вони вільно циркулюють (з урахуванням «кругового» значення цього слова).
Теорія тексту не вичерпується метамовним викладом; складовою частиною подібної теорії є руйнування
метамови як такого або принаймні недовіру до нього (оскільки до пори до часу їм, можливо, і
доведеться користуватися). Слово у тексті саме повинно бути тільки текстом, його пошуком, текстовою
роботою, бо текст - це такий соціальний простір, де жодній мові не дано сховатися і жоден суб'єкт не
залишається в ролі судді; теорія тексту необхідно зливається з практикою листування.

31. Фемінізм. Гендерна проблематика. Обговорення твору Ю.Крістєвої «Stabat mater» (Фрагмент)
Фемінізм — це явище, яке можна розглядати як мінімум з двох боків. По-перше, це політичний рух,
пов'язаний з боротьбою жінок за рівноправність. По-друге, фемінізм — це інтелектуальний рух, по суті,
філософська течія, яка за своїм змістом і аргументацією набагато різноманітніша, ніж класичний
політичний фемінізм.
Походження поняття
Термін «фемінізм» виникає на початку XIX століття. Під ним у публіцистиці цієї епохи розуміється
сукупність якостей, притаманних жінці. Так само, як існують специфічні чоловічі риси — мужність,
існує і фемінність, або «фемінізм».
Витоки фемінізму
Ідеї, близькі фемінізму, циркулюють в західній культурі з часів Античності. У п'ятій книзі «Держави»
Платона, наприклад, повідомляється, що немає жодних перешкод для того, щоб жінка була правителем.
Якщо жінка достатньо розумна і талановита, то вона повинна мати ті ж права, що і найбільш розумні й
талановиті чоловіки.
Першою феміністкою зазвичай називають англійку Мері Волстонкрафт, яка жила в кінці XVIII століття.
У трактаті «Захист прав жінки» вона ставить питання, пов'язані з долею жінки: наскільки жінка
відрізняється від чоловіка, наскільки справедливі звинувачення жінки в нестачі у неї розуму, як на роль
жінки впливає материнство і домашня праця. Головне скандальне гасло Волстонкрафт полягає в тому,
що жінка може самостійно розпоряджатися своєю долею. Коли ми читаємо ці ранні тексти,
карикатурний образ феміністок розсипається: вони пропонують різнобічну, часто іронічну і часом
несподівану аргументацію. Наприклад, Естел в якості можливої альтернативи заміжжя і переходу жінки
«у власність чоловіка» обговорювала створення жіночих «світських монастирів».
Перша і друга хвиля фемінізму
Першу хвилю фемінізму визначити найпростіше. Це боротьба жінок за політичне рівноправ'я і за
можливість обирати і бути обраними на виборах. Перші феміністки апелювали до ліберальних гасел:
люди мають рівні права незалежно від статі.
Суфражистки були дуже потужним рухом публічної політики у Великобританії і США: жінки
об'єднались і домоглись бажаного. У 1920 році в США була прийнята 19-а поправка до Конституції,
згідно з якою стать не може бути перешкодою для обмеження на участь у політичному житті і, зокрема,
на участь у виборах. Після цього багатьом здавалось, що фемінізм закінчився, оскільки своєї основної
мети жінки досягли, а інші проблеми можуть бути вирішені політиками, обраними жінками на виборах.
Друга хвиля фемінізму виникає в 60-і роки XX століття і являє собою вже набагато складніше явище.
Гноблення тут вже не зводилось до заборони жінкам брати участь у політичному житті. Виявилось, що
політична рівність не виключає утискання в сім'ї, притиски на робочому місці. Ключовий текст цієї
епохи — це «Друга стать» Сімони де Бовуар. Феміністки другої хвилі критикують уявлення про те, що
основне призначення жінки — материнство, яке розуміється як самітництво і відмова від кар'єри,
турбота про дім. Вони оскаржили тезу про те, що жінки не повинні прагнути до того, щоб проявляти
себе за межами цього «жіночого світу». Про те, що нібито чоловік — природний екстраверт, жінка —
природний інтроверт, і цей соціальний поділ праці визначений назавжди якимись природними
правилами.
Третя хвиля фемінізму
Ключова тема для феміністок третьої хвилі — усвідомлення, що насправді питання не зводиться до
того, що є жінки, а є чоловіки. Питання зводиться до спроби зрозуміти, як саме ці гендерні ролі,
чоловіча і жіноча, конструюються, як ми стаємо чоловіками і жінками. Що змушує нас бути чоловіком
чи жінкою? Тут виникає питання про те, що можуть існувати й інші гендерні ролі. Дослідженням
множини гендерних ідентичностей займається квір-теорія.
В третій хвилі особливо вирізняється рух Riot Grrrl, вибудуваний навколо естетики не лише звільненої,
а й наділеної владою жінки, яка здатна бути самодостатньою, талановитою, лідером в соціальному світі
— і в цьому сенсі перевершує чоловіків.
Таким чином, фемінізм третьої хвилі прагне до свободи у тому числі від тих обмежень, які були
нав'язані старим фемінізмом.
Ліберальний, марксистський і радикальний фемінізм
Хронологію хвиль фемінізму має сенс доповнити уявленням про ідеологічну структуру руху.
Ліберальний фемінізм передбачає, що фемінізм — це в першу чергу історія про рівність прав чоловіків і
жінок. Як тільки ми гарантуємо формальну і змістовну рівність прав, ми можемо вважати, що, так само
як ми колись вирішили питання з расизмом, ми вирішили питання і з гендерною нерівністю.
Другий різновид — це марксистський фемінізм. Марксистський фемінізм припускає, що гноблення
жінок — це окремий випадок капіталістичного і класового гноблення. Іншими словами, в економіці
існує експлуатація найманих працівників, і жінки — це один з видів людей, яких експлуатують.
Великий внесок у марксистський фемінізм зробив уряд більшовиків, який на початку 1920-х років став
найбільш прогресивним урядом у світі з точки зору гендерної рівності: було гарантовано формальну
політичну рівність, формальну виборчу рівність, жінок вчили грамоті, намагались звільнити від
«кухонного рабства» через відкриття централізованих пролетарських їдалень. Були зроблені і ті ходи,
які для Західної Європи на той момент були неприйнятними. Зокрема, декриміналізація аборту.
Найвідоміша захисниця прав жінок серед більшовиків — Олександра Коллонтай. Після перших років
радянської влади ставлення до жінок поступово стає більш консервативним. Але до товариша Сталіна
це була передова феміністична держава.
Радикальний фемінізм, третій тип феміністичних теорій, припускає, що всього цього недостатньо, тому
що чоловіки в будь-якому випадку зацікавлені в збереженні режиму патріархату. Патріархат в даному
випадку — це спеціальний термін, який вказує на принцип культурного, політичного та економічного
домінування чоловіків. У патріархаті чоловік — годувальник, чоловік — це той, хто робить, а жінка —
та, хто чекає, жінка — безкоштовна побутова і сексуальна прислуга.
Сила і водночас слабкість радикального фемінізму полягає в тому, що в якомусь сенсі він виступає не
лише проти різних відсталих форм соціального устрою, а й проти нинішньої ліберальної демократії
західного типу. З численних ідей радикального фемінізму варто згадати «лесбійський сепаратизм».
Вона полягає в тому, що жінки взагалі не повинні вступати у сексуальні стосунки з чоловіками, тому що
будь-яка форма сексуальних відносин з чоловіком так чи інакше стає продовженням багатовікової
традиції гноблення. Ритуали романтичної закоханості, наприклад, не більш ніж форма покупки
жіночого тіла і контролю над жіночими емоціями.

Ю.Крістєва «Stabat mater»

Даний твір є важливим доробком, який був написаний у період поширення ліберального фемінізму,
в ході якого феміністи намагалися «вписати» жінок як рівноправних членів суспільства в історію. Тобто
було поставлено питання наскільки адекватно відображає культура, історія жінку. Саме це ми можемо
побачити в цьому творі.
В культурі чи загалом в суспільстві складались певні стереотипи щодо жінки та її ролі. Саме на цьому
наголошує авторка, адже такі сталі уявлення є не просто в культурі, а навіть в релігії, а саме в
християнстві. Середньостатистична людини не побачить цього, адже такий вплив є швидше на
підсвідомому рівні. Ми не звикли так глибоко аналізувати певні речі, які несе із собою християнство, а
відповідно не вбачаємо в ньому носій певного ставлення до жінки.
Отже, спершу зрозуміє, що дає нам християнство. «Найважливішою» жінкою в даній релігії, як усі ми
знає, є Діва Марія. Аби пояснити загалом ставлення до жінки, авторка розкриває ставлення до Діви
Марії. Отже, насамперед ми сприймаємо її, як матір Ісуса Христа. Тут одразу можуть виникнути
контраверсійні питання щодо того, як народжена в гріху жінка могла народити Бога, проте церква
намагається це пояснити або дати відповідь, що вона також була народжена завдяки чуду, адже її
батьки були старшого віку. Тож це одна з тих ролей, яку ми переносимо з Діви Марії, яка є фактично
ідеалом жіночої смиренності та жінки загалом. Вона −матір, а отже жінка насамперед матір. Недарма
жінка, яка обирає інший шлях вважається неповноцінною або несе на собі клеймо кар’єристки. З цим
ставленням ми можемо довго сперечатися і фактично зараз ми йдемо до того, що кожна жінка повинна
без жодного осуду обирати свій шлях, навіть якщо він відрізняється від звичних канонів. Звідси і маємо
проблему того, що материнство поглинає жіночність. Тож ми бачимо, що дане ставлення, яке ми
змінюємо є глибоко вкорінене в нашій культурі.
Наступна важлива роль, які може відповідати Божа Матір− дружина. Оскільки вона привела Божого
сина в людський світ, вона має бути Божою дружиною. Жінка повинна бути покірною дружиною, а вже
відповідно потім хорошою матір’ю. отже жінка, яка не хоче заміж також вважається неправильною.
Варто також зауважити, що авторка говорить про питання того чи мала Марія чоловіка в мирському
житті, проте церква заперечує даний факт, адже Марія не помирає, а засинає і з тілом йде до Бога, якому
вже стає дитиною. Отже з даного факту випливає наступна роль жінки – дочка. Вона також є важливою,
а відповідно несе в собі смиренність.
Отже, усі ці ролі вміщує в собі Діва Марія, а відповідно, повинна і жінка. Саме з таким ставлення
боролись феміністки другої хвилі, яка триває й досі. Тобто ми можемо і повинні вийти за межі даних
ролей. Тільки тоді зміниться набагато більше, ніж могло. Адже надати жінці усі права не завжди
означає зробити її рівною чоловіку. Процес приниження жінки був куди глибший, аніж відсутність
юридичних прав. Адже рівність має бути не лише в Конституції, а в нашій культурі, отже є речі, які ми
повинні переглянути, що зробила авторка.

32. Українська філософія. Джерела формування філософії в Україні.

Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші
дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.
Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового
філософського процесу, більш точно - процесу розвитку європейської філософії: українська філософія
не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а
запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-
культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену,
як українська філософія.
Ще один із перших дослідників української філософії, колишній ректор Вільного українського
університету у Празі Д. Чижевський казав про те, що українській філософії ще тільки належить
проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано. Він вважав, що підставами для такої оцінки
реального стану української філософської думки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем
чи теорій, створених українськими філософами, які б набули визнання, прийняття та поширення як
явища світової культури. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г. Сковороди, деякі
ідеї О. Потебні та В. Вернадського), в голому із цим твердженням не можна не погодитись.
Але, з іншого боку, не можна не звернути увагу й на те, що в цивілізованій історії України (ознаки
цивілізації див. у темі 16) не існує таких періодів, на яких би не була присутня філософія чи
філософська думка. Тобто, в цілому філософія супроводжує усю цивілізовану історію України. Звідси
можна зробити виправданий висновок про те, що українська філософія - це явище переважно внутрішнє
у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень
осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.У наш час
питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості
тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу.
Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення
особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних
досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей
українського національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість,
вшанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості
із природою.
Проте варто зрозуміти, що це є цілком нормальне явище, яке спостерігається в реальному житті будь-
яких людських спільнот: народне, національне життя - це різнобарвне, а не монотонне та одноманітне
явище, а тому нормальним також слід вважати, що люди, які належать до тої самої нації, є різні. Треба
не відлучати когось від народу чи то держави, а вміти вести діалог, розмову із урахуванням відмінних
позицій між людьми. Як свідчить наша сучасність, на шляху до національного державотворення це
дається багатьом людям досить тяжко; значно легше вимірювати всіх "під себе" або вимагати, щоби
люди були такими, "як всі".
Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на
певних особливостях української філософії.
Особливості української філософії:
1) Вона постає переважно внутрішнім явищем української культури;
2) Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних
побудов;
3) Вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання;
4) Переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей;
5) Досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як
українського народу, так і слов’янства в цілому;
6) Досить сильно інтегрована в літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти
та міркування.

33.Філософія в освітніх закладах: Острозька та Києво-Могилянська академії

Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600 -
1683), Й. Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С. Яворський (1658 -1722), Ф. Прокопович (1681 - 1736)
та інші. Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно значною мірою ґрунтувалося на
ідеалістичних, теософських началах. Теософія -релігійно-філософське вчення, котре претендує на те,
щоб «науковими методами» довести «божественну мудрість», зробивши її надбанням особи. Вони, як
правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, матерію, але і
їх форму. Разом з тим під впливом розвитку науки, і насамперед природознавства, у філософії Києво-
Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що
сама природа є богом.

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності

матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні
уявлення, філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики,
глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ.

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянської академії концепція пізнання. Філософи

академії не мали сумнівів у можливостях людини пізнати навколишній світ, розуміли, що пізнання -
непростий процес, що здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення у
процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись
без

Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку ґрунтувалася головним чином на
теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а з іншого, і це є значним надбанням її розробників на
глибокому розумінні сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної та якісної
стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т. д., що сприяло
становленню й розвитку у подальшому наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської
академії - цінне надбання української духовної культури.

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія —
перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук,
викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій
академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання
вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав
узагальнюючий, філософський характер. В Острозькій академії був сконцентрований значний науковий
інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного
взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників).

Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Особливого значення в процесі
духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван
Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою
земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Острозький культурно-освітній
центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому
культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного
єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися
реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

34. Філософія серця та її представники

Філософія серця — поняття в філософії, започатковане Дмитром Чижевським. Аналізуючи творчу

спадщину Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла Юркевича як типових
представників національної традиції, Чижевський сформулював поняття «філософія серця», яка є
«характеристична для української думки»
Серце — в старослов'янській мові вживалося у значенні центр, осередок чогось, наприклад життя. У
святому Писанні — осередок духовного життя, розташований у людському серці згідно з уявленнями
стародавніх людей, те, що в наш час більше пов'язується з мозком. Поняття використовувалось в
староруській православній філософії з часів Київської Русі, філософія серця займає важливе місце у
працях перших українських світських філософів, як-от Григорій Сковорода чи Памфіл Юркевич.

Дмитро Чижевський виокремленням "фiлософiї серця" порушив ще одну важливу проблему - це

проблема нацiонального стилю мислення. На цьому тлi для нас є важливим звернення цiлої плеяди
українських мисленникiв, починаючи вiд Княжої доби i закiнчуючи сучаснiстю, до "концепту серця". У
контекстi цiєї проблематики можна знехтувати розподiлом "серця" на рiзнi аспекти. Проте аналіз
висунутого Д.Чижевським положення про те, що "фiлософiя серця" притаманна українськiй думці тягне
за собою велике коло питань, якi ще малодосліджені українською наукою. Це, наприклад, проблема
спiввiдношення стиля мислення притаманного певнiй культурi та похiдної вiд нього специфiки
фiлософування або взаємовпливи декiлькох культурних традицiй i реалiзацiя цiєї взаємодiї у специфiцi
нацiональної культури тощо. У своєму дослiдженнi я звернулася лише до декiлькох моментiв цiєї
важливої проблеми решта ще потребує свого розгляду та осмислення.

35. Філософські ідеї у творчості мислителів ХІХ - ХХ ст. Український модернізм.

 Українська філософія XIX - початку XX століття представлена такими іменами, як  О. Новицький (1806
- 1884), С. Гогоцький (1813 -1898), Т. Шевченко (1814 - 1861), М. Костомаров (1817 - 1885),
П. Юркевич (1827 - 1874), М. Драгоманов (1841 - 1895), та іншими.
Проф. Київського університету С. Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну
філософську енциклопедію - «Філософський лексикон»(1857),яка досить відчутно вплинула на
підвищення культури філософського мислення в Україні. Проф. О. Новицький видав ряд філософських
праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння
закономірності історичного поступу. Так, відповідно до гегелівської філософії, він стверджував, що
філософія «є наука, тобто думка, котра прагне до повного та систематичного розвитку самої себе», що
філософські вчення різних часів і народів «суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності
в думках».
Після Г. Сковороди провісником філософії українського духу був Т. Г. Шевченко. Важливою рисою
його філософських, суспільно - політичних поглядів була антикріпосницька спрямованість, гуманізм,
непримиренна боротьба проти самодержавної політик національного гноблення, відстоювання
демократизму у національному питанні.
Світосприйняттю Шевченка притаманний антропоцентризм, який зумовлює сприйняття навколишнього
світу, історії й культури, крізь призму буття людини її переживань, бажань, потреб і прагнень. Ця
філософія глибоко індивідуальна, особиста, і разом з тим вона ґрунтувалася на національній ідеї
українського народу, його ментальності. У ставленні до релігії Т. Шевченко вважав , що релігію слід
очистити від усього, що перетворює її в абстрактну силу, байдужу до людини. Істинна віра збережена
народом в його звичаях, традиціях, його душі, народному терпінні і милосерді, сприяє зв’язку між
Богом і людьми.
Вінець Шевченкової творчості - уславлення свободи, передумови людського поступу, добробуту й
щастя. До найволелюбніших творів належить його «Кобзар».
Одним із визначних українських філософів XIX століття був П. Юркевич - ґрунтовний розробник
концепції «філософії серця».П. Юркевич був переконаний, що в серці людини - найглибша основа і
духовно-етичне джерело людського існування. У діяльності серця - в почуттях, переживаннях, емоціях,
реакціях, а не в думках, їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ
підкреслює, що розум - лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в
результаті духовної діяльності лише тоді, коли воно проходить через серце.
Будучи релігійним філософом, П. Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від
духу. «Матеріальне начало» є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про «духовне
начало» ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.
П. Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної
діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з
усіма їх відтінками і особливостями. Бо:
- серце с охоронцем і носієм усіх тілесних та духовних сил людини;
- серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті чи інші
вчинки; в ньому виникають наміри і прагнення; воно є осереддям волі людини та її бажань;
- серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо - йде від
серця;
- серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;
- серце - моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.
Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш
духовний стан. Людина повинна віддати Богові своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і
справах.
Український модернізм
Модернізм– загальна назва різноманітних напрямів у літературі й мистецтві ХХ ст.. Модерністи
намагалися знайти особливі художні засоби та нові жанри для передачі своєрідності епохи, сум’яття в
душах людей. Загальна стильова ознака – тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації і
романтизації зображуваного. Реальність сприймалася як естетичний феномен, зорієнтований на
ймовірність своєї інтерпретації. Особливість українського модернізму полягає в тому, що тут він не був
програмно організованим національно-культурним і літературним рухом. Він формувався у своїх
найхарактерніших виявах не на рівні загальної стильової манери або «школи», а через творчу
самобутність та еволюцію окремих митців. Український модернізм – явище синтетичного порядку,
тобто він охоплює елементи різноступеневої стилістики (символізму, імпресіонізму, натуралізму,
романтизму, неокласицизму). В українському модернізму відкривалися нові художні моделі та
структури: неореалізм (В. Винниченко), неоромантизм (О. Кобилянська), імпресіоністичний символізм
(М. Вороний), метафізичний символізм (М. Яцків). Охарактеризуємо їх.
Неокласицизм– тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду
класицизму як літературного напряму і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів,
міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел «чистого мистецтва» й культу художньої форми,
позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.
Неоромантизм – так називала Леся Українка та інші творчий метод тих письменників к. ХІХ – поч. ХХ
ст., які поєднували в своїй творчості реалістичне зображення життя з романтизмом.
Символізм – художній напрям, що виник у Франції в 70-х рр. ХІХ ст. Основною ознакою творчості
символістів є співучість вірша при нарочитій неясності й неточності слів, яка повинна викликати
непевні уявлення.
Футуризм – формалістичний напрям у літературі та мистецтві ХХ ст. Футуристи оголосили про
народження нового мистецтва, співзвучного динамічному ритму нового віку «хмарочосно-машинно-
автомобільної» культури.
Імпресіонізм – течія в мистецтві й літературі др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Основне завдання – витончене
відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, але без
заглиблення в їх суть.
Експресіонізм – одна з авангардистських течій у західноєвропейському мистецтві і літературі першої
третини ХХ ст. Представники цієї течії заперечували чи навмисне спотворювали в своїх писаннях
реальний світ заради «виразу (експресії) внутрішнього світу» митця, вважаючи його за єдину
реальність.
Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості
кожного окремого митця. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що
пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу. Своєрідність українського варіанта
модернізму полягає в тому, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне
явище. Став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної
культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід
українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж
інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі в сучасному світі.
36. Філософія української діаспори
Важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Саме вона не
давала загубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонені в Україні праці
окремих мислителів, розкриваючи філософський зміст цілих історичних етапів становлення української
духовності.
Найвідоміші мислителі української діаспори – Д.Чижевський, І.Мірчук, І.Огієнко, В.Шаян, Л.Силенко,
І.Лисяк-Рудницький, М.Шлемкевич, К.Митрович, С.Ярмусь, Є.Лащик, Є.Капужний, О. Кульчицький,
Я.Оріон, Т.Закидальський, М.Бердяєв, Л.Шестов.
Дмитро Чижевський (1894 – 1977) справедливо вважається засновником історії української філософії як
наукової дисципліни. Він у праці „Нариси з історії філософії на Україні” розглядає критерії
приналежності до української філософії того чи іншого мислителя. Зокрема, він наголошує, що мова
творів мислителя, коли вона заборонялася – це не визначальний критерій, оскільки Україна не була
незалежною нацією. З іншого боку – місце народження та виховання і діяльності не є необхідною
ознакою належності мислителя до української філософії. На думку Д.Чижевського, чужинці за
походженням, котрі брали участь в українському русі, входять до вітчизняної думки. Але й українці, які
стояли осторонь від життя України, не можуть входити до історії її духовності. Вирішальним є
відношення мислителя до української філософської традиції, а ще глибше – до української культури.
Воно полягає в участі мислителя у творчому процесі національної інтелектуальної традиції, а остання
визначається інституціями та культурним середовищем, з яких вона виникла і які породжені нацією на
своїй території. Звідси – вирішальне значення мають соціальне місце і соціальний час.
Д.Чижевський вважає: поки українська самостійна теоретична філософська думка не дасть мислителя
світового масштабу, доти власне й минуле української філософії залишиться не цілком доступним для
дослідника. Ось чому Чижевський уникає терміну „українська філософія” і послуговується терміном
„філософія на Україні”. Проте вчений припускає, що національна, філософія відображає національний
характер і світогляд. Д.Чижевський дає загальний опис народної психіки і світосприймання.
Іван Мірчук (1891 – 1961) – професор філософії. Коло його зацікавлень – теорія пізнання, філософія
Г.Сковороди, П.Лодія, 1. Канта, історія української філософії, етика і естетика. Значну увагу надав
вивченню філософської спадщини Києво-Могилянської академії.
Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) (1882 – 1972) як філософ прагнув осмислити духовне життя
українського народу з найдавніших часів до сучасності. Він доводив: з бігом віків виник синкретизм,
двоєвір'я, що було поєднанням християнства з дохристиянськими віруваннями Це не лише український
феномен – так було в кожного народу, тільки співвідношення різне.
Як засіб відновлення української духовності, культури, філософії І.Огієнко вважає необхідним
„розмосковлення української церкви” і це явище розглядає як невідворотне, оскільки вона існувала в
Україні тисячу літ.

37. Обговорення творів М.Донцова "Дух нашої давнини" та О.Теліги - поезія на вибір.
ДУХ ДАВНИНИ
Кульмінаційним і прикінцевим твором Донцова, в якому він зробив спробу завершити свої
ідеологічні та світоглядні шукання, є «Дух нашої давнини». Між цим твором і творчістю Донцова 20-
х – 30-х років спостерігається близький ідейний зв’язок, зокрема з такими творами, як «Партія чи
орден», «Таємниця організації», «Об’єднання чи роз’єднання», «Де шукати наших історичних
традицій». Спільним для всіх цих творів є те, що в них Донцов займався питаннями соціальної та
політичної організації української нації, тобто з’ясуванням передумов, способів і засобів, за
допомогою яких можна було б реалізувати постулати «чинного націоналізму». «Дух нашої давнини»
можна вважати своєрідним доповненням до «Націоналізму», позитивна (тобто програмна) частина
якого була недостатньо опрацьованою. На це звертали увагу критики «Націоналізму», Іван Огієнко і
сучасна гуманітарна наука й це розумів сам Донцов, пишучи в передмові до «Духа нашої давнини»,
що в «Націоналізмі» він дав «образ ідеалу, до якого стремить національна воля», а «ця книжка
займається власне образом цього ідеалу». Центральною проблемою твору є з’ясування питання
провідної верстви, її «психічного обличчя», ідеології, а також ролі та місця в суспільстві.
Питання й проблеми, пов’язані з політичною організацією суспільства, його провідною верствою,
з’ясовані Донцовим в книзі «Дух нашої давнини». Накреслене в цій праці історичне тло, що охоплює
епохи Київської Русіта козаччини, слугувало Донцову за своєрідне обґрунтування концепції про-
відної верстви, її організації, ролі та характеру в загальному контексті соціальної структури нації.
Утворі «Дух нашої давнини» Донцов оформив «ідеальний тип» (модель) «ієрархізованого
суспільства», щоб, зіставивши його з давніми історичними епохами України, «довести», що цей ідеал
був здійснений і виправдав себе та, що організація українського суспільства в майбутньому за таким
зразком забезпечить всебічний розвиток і силу української нації та держави.
Роздуми відомого українського націоналіста Дмитра Донцова над долею України. Із яких причин і
через кого спустошена земля наша -- питання, на яке автор шукає відповідь.
Автор пише - "Звертаюся в цій книзі до тих, які відчувають в собі дух нашої великої Минувшини, дух
Шевченка; які, як Галайда, що повстав з Ярем - чують за плечима крила й покликання вести свій
нарід "із тьми, із смрада, із неволі" до блискучого завтра".
В цій ґрунтовній праці Д. Донцов дає відповідь на питання, яке задавав ще Самійло Величко: "Із яких
причин і через кого спустошена земля наша?" Ця книга є надзвичайно цінним внеском в соціологічну
теорію та історіографію.
В основу цієї праці Донцов поклав Платонівську теорію аристократії духу, найкращі історично-
традиційні прикмети провідної верстви, аристократії, з'ясував теорію національної еліти і змалював її
психологічні характеристики.
В цьому творі на перше місце висувається традиціоналізм, автор пропагує відродження великих
традицій героїчної української минувшини, гостро виступає проти марксизму, пропонує ієрархічне
суспільство на історичних зразках, але не на станово-правових, а на морально-психологічних.
Книга є одним з кутових каменів філософської концепції Дмитра Донцова.

ОЛЕНА ПЧІЛКА
РАДІСТЬ
Ой, не знаю, що то за причина —
Переходжу обережно вулицю,
І весь час до мене радість тулиться,
Як безжурний вітрогон-хлопчина.
 
До міського руху ми не звикли,
А хлопчина рветься, як метелиця,
Ніби поле перед нами стелиться,
Ніби зникли авта й мотоцикли.
 
І сама я на ногах не встою,
Пролітаю між людьми похмурими,
Козачка1 вдаряю попід мурами
Бо хлопчина не дає спокою!
  
Тема: зображення життєрадісного настрою, ніжного ліризму та оптимізму  ліричної героїні
Головна думка: заклик бути життєлюбом та оптимістом («Пролітаю між людьми похмурими»)
Провідний мотив: радіти кожній миті та дивитися на труднощі оптимістично, щоб життя не було
похмурим (прагнення переповнити кожну мить життя)
 
Рід літератури: лірика
Вид лірики: громадянська (патріотична)
Збірка: «О краю мій» (1999)
Жанр: вірш
 
Художні засоби
Епітети: безжурний вітрогон, людьми похмурими
Персоніфікація: «радість тулиться»
Метафора: «поле перед нами стелеться», «пролітаю між людьми», «козачка вдаряю»
Порівняння: «радість..., як безжурний вітрогон-хлопчина», «рветься, як метелиця, ніби поле перед
нами стелиться, ніби зникли авта й мотоцикли»
Повтори (анафора, єдинопочаток): «Ніби поле перед нами стелиться, Ніби зникли авта й мотоцикли».
Риторичний оклик: «І сама я на ногах не встою … Бо хлопчина не дає спокою!»

38. Сутність людини. Проблема походження людини.

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — здавна
хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини
і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку
відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних,

наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені за останні два століття. За сучасними
науковими поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває
і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену
трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці,
техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою)
мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння

дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розвиток людини —
водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як
така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією і наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму
(від лат. сгеаге — творити), тобто творення світу, всіх речей та істот Богом.
Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт
(Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і — за
певних умов — живих організмів. Наукою встановлено, що людина походить від тварини, отже, її
появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. Процес
перетворення тварини на людину почався кілька мільйонів років тому. Безпосередніми предками
первісних людей вважаються австралопітеки; далі послідовно формуються такі перехідні типи, як
"людина вміла" (від лат. homo habilis), пітекантропи, синантропи, неандертальці (ранні й пізні). У
цьому процесі діяли закономірності природного добору. Цілком імовірно, що істотну роль відіграв
такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на анатомічні й фізіологічні
характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови
виникнення людини, безперечно, ще потребує дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні
чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірли-вої мови,
перетворення стада передлюдей на первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма
кровноспорідне-них зв'язків, коли шлюби між близькими родичами неможливі) і на перших, спочатку
ще напівінстинктивних, соціально-моральних нормах.
Відомий вислів "праця створила людину" справедливий, якщо розуміти, що він не обмежується
чинниками антропогенезу, а виокремлює ту ключову обставину, яка відрізняє людську
життєдіяльність від тваринної. Адже найскладніші форми життєдіяльності, поведінки тварин
біологічно запрограмовані й здебільшого стереотипні: кіт діє по-котячому, собака — по-собачому,
корова — по-коров'ячому тощо. А людина — по-людськи: вона працює, виробляє. Праця — це
виготовлення й застосування знарядь. Користуючись виготовленими нею знаряддями, щоби з
предметів природи виробляти необхідне для себе, людина розриває жорстку залежність від людських
(біологічних) властивостей, від наявної ситуації, вона отримує можливість діяти в будь-який спосіб,
тобто універсально, виходячи з властивостей тих предметів, з якими має справу. А коло і розмаїття
цих предметів дедалі розширюються, складнішими стають знаряддя, створюється особливий,
"надприродний" світ техніки. Діючи універсально, людина й сама стає істотою універсальною, що
виявляється в її мові, свідомості, думці. Над біологічною спадковісттю надбудовується і стає для
людини специфічною, визначальною культурна наступність, яка здійснюється через передачу від
покоління до покоління створених предметів, знарядь, техніки, досвіду, через навчання й виховання.

Винятково важливу роль у формуванні людини й людства відіграла розбірлива мова, яка виникла й
розвинулася разом з трудовою діяльністю й соціальними формами життя. Мова — це універсальна,
тобто всеохоплююча, знакова система, яка має свою внутрішню цілісність, бо між її елементами,
словами встановлюються граматичні зв'язки.

Мова виконує насамперед функцію засобу спілкування (комунікативну) — спочатку як звукова, а

пізніше і як писемна. Відповідно роз ширю валися можливості спілкування — в просторі й часі.

39. Особливості людської діяльності.

Всі наші міркування про людину підводять до висновку, що основою буття людини постає діяльність як
особливий, специфічний прояв людської активності. Особливість людської діяльності виявляється
насамперед у тому, що вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у
складники людської життєдіяльності і навпаки — людські потреби, наміри та виміри — у реальні,
фізичні речі та процеси.
Як звичайно, виділяють три основні види людської діяльності:
 Матеріальна (практична) - пов'язана з перетворенням природи, із подоланням опору матеріалу, з дією
з об'єктами.
 Духовна - пов'язана з усвідомленням, знанням, мисленням та створенням понять, ідей.
 Духовно-практична - пов'язана із створенням особливих символічних форм, що фіксують вищі
цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).
Усім цим формам притаманні ті фундаментальні характеристики, котрі окреслюють людську діяльність
як таку:
 людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи
культуру, змінює природу;
 людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому вона надає своїм результатам
певних функцій та певного призначення;
 людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з природно-космічної цілості властивості, якості,
сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання;
 людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб
людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче «візитною карткою» людства
певного рівня розвитку;
 людська діяльність соціальне організована, тобто передбачає людські об'єднання, спілкування,
розподіл праці, обмін знаннями та навичками;
 людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена; людська діяльність лише тоді набуває
розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність.
Доти, доки людина діє у відповідь на дію зовнішніх чинників, діяльність залишається значною мірою
випадковою, несистематичною і тому – не власне людською.
Лише тоді, коли людина усвідомлює свою специфічну діяльність як свою силу, перевагу, як основу
змістової повноти свого життя і починає спеціально її розвивати та вдосконалювати, діяльність стає
власне людською.
Тому, коли дехто, намагаючись максимально зблизити людей та тварин, стверджує, що тварини також
можуть робити дещо штучне, наприклад, будувати гнізда, греблі та ін., то забувається одне, принципово
важливе: тварини роблять це одноманітно, із віку у вік, із покоління в покоління, і тому в них немає
історії, а людина здатна саму діяльність зробити спеціальним предметом самої ж діяльності, змінювати
її, розвивати, вдосконалювати. Це і є діяльність як самодіяльність, тобто спрямована на свій розвиток та
вдосконалення. У цьому сенсі метою людини може бути вдосконалення у певних видах діяльності
заради них самих, а не задля якогось прагматичного результату. Звідси випливає людська потреба в
самовираженні через певні види діяльності.
Розуміння діяльності як основи власне людського способу буття дає змогу окреслити екзистенціали
людського буття. Термін «екзистенціал» походить від слова «екзистенція», що його у філософії XX ст.
вживають для позначення специфіки людського існування. З цього огляду термін «екзистенціал»
означає:
 те, поза чим немає людини як людини;
 те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у світ своїм способом буття.
   
До основних екзистенціалів людського буття на основі міркувань філософії XX ст. можна відности:
 не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою, знанням, усвідомленням
ставлення до дійсності; це позначають інколи як відпадіння, відлучення людини від цілісного буття, як
закинутість у світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від прямих реакцій на дійність
та від прямого на неї впливу;
 трансцендування (дослівно — вихід за межі, процесування через щось) — неприлученість людини ні
до чого остаточно і назавжди, своєрідне «перелітання» від одних форм прилучення до буття до інших,
невкоріненість людини, яка переходить у подальший екзистенціал;
 свобода, тобто незапрограмованість, наявність вибору типу дій та поведінки;
 індивідуація: у природних процесах будь-які окремі явища завжди вплетені в певні системи
взаємодій і не мають власного автономного значення; у людському ж бутті навпаки— на перший план
виходять людська індивідуальність, унікальність та неповторність; тут багатство розвитку
індивідуальності стає умовою розмаїтості людства взагалі;
 перебування (буття) "на межі", цей важливий екзистенціал людського буття ніби інтегрує усі інші, бо
фіксує проблематичність, неузасадненість, але водночас і рухливість, динамізм та діалогизм людського
існування. На думку М.Аббаньяно, М.Бубера, П.Тілліха, М.Шеллера, людське буття характеризується
веденням своєрідного діалогу — із Богом, Космосом, іншою людиною, світовими глибинами, із самою
собою тощо.
В цілому становище людини у світі можна передати умовно як перебування на перехресті двох
нескінченностей: з одного її боку лежить нескінченність Космосу, Всесвіту, а, з іншого, - нескінченність
її культуротворення та власних проявів, і людина переводить одну нескінченність у іншу.
На людині світ ніби фокусується, але водночас і трансформується, виходячи в людську історію, де
приховані сили та властивості природи набувають своєї яскравості, розмаїтості та виявлення. Фактично
це значить, що людина водночас прилучена до кінцевого та нескінченного, часткового та тотального,
тобто людина існує ніби на перехресті одвічних світових або буттєвих альтернатив: духу і тіла, неба і
землі, одиничності та всезагальності, ницості та величі, свободи та необхідності.
Коли людина будує своє життя осмислено, вона не може їх обминути; вона намагається зробити реальні
та рішучі кроки для їх певного поєднання. Такі дії людини, які постають спрямованими саме на
поєднання найперших альтернатив людського життя, як правило називають життєвими вчинками. Тому
вчинки – це не які завгодно дії, а лише ті, які вводять людину у саме осереддя людського життя,
постаючи його своєрідними «вузловими пунктами».
При дослідженні людської діяльності в її структурі виділяють:
 а) операції, спрямовані на вирішення певних завдань;
 б) дії, спрямовані до конкретної мети;
 в) власне діяльність, що пов’язана із мотивами або сенсами.
Вчинки людини постають своєрідними «атомами» людської діяльності, оскільки «замикають» її дії на
найперші життєві сенси. Життєвим завданням людини постає її самотворення, самоздійснення,
самовираження через розвиток форм діяльності, культури, соціальних відносин та ін. При тому,
звичайно, людина використовує свої якості, здібності, задатки. Л.Фейєрбах, представник німецької
класичної філософії, наполягаючи на тому, що людину слід розглядати всебічно, виділив такі її так
звані «сутнісні сили»: «Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині?
Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття». Під
сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина
здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом.
Існує дещо перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: «Не можна, але якщо сильно
воліти, то можна». Всі ці сили ніби виводять людину у перший ряд того всесвітнього процесу, де
відбувається саморозкриття та самопродукування світових сил та нових сутностей. Через це сучасне
розуміння людини дозволяє нам належною мірою оцінити давні філософські твердження про те, що
глибини світу розкриваються в людині та через людину. А звідси випливає, що ми не повинні ставитись
до людини, як до «біомаси», що цінність людини не може бути обмежена ні її соціальними функціями,
ні, навіть, її думками та ідеалами: це є передній край світового метаморфозу (процесу зміни та
породження нових форм).

40. Основні концепції розвитку суспільства

Серед найвпливовіших філософських і соціологічних концепцій суспільства можна
відзначити марксизм (Маркс, Енґельс) -- Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних
поглядів німецьких мислителів Карла Маркса та Фрідріха
Енгельса на історію, політику та суспільство загалом, які їхні послідовники
намагаються інтерпретувати, розвивати та втілювати на практиці. Марксизм заявляє про себе як про
систему революційних поглядів робітничого класу, що відображає об'єктивні закони розвитку
людського суспільства та досвід класової боротьби народних мас проти експлуататорів, і що постійно
розвивається на основі узагальнення цього досвіду.

неомарксизм (Георг Лукач) – Неомарксизм (або західний марксизм) — широкий термін, що

позначає філософські та соціологічні теорії 20 ст., що намагалися продовжити й модернізувати
вчення марксизму з врахуванням новітніх течій філософської думки, таких як фрейдизм, соціальну
філософію Макса Вебера тощо.

Ліберальна теорія (фон Мізес, Гаєк) –

Лібералі́зм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка
виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини
є правовим базисом суспільства та економічного ладу.

Теорія масового суспільства (Ортега-і-Гассет) - Масове суспільство — теоретична модель, що

описує соціальні перетворення, викликані модернізацією (насамперед урбанізацією, розвитком
засобів масової комунікації та масової культури, загальною освітою, демократизацією політики тощо),
яка активно розроблялася в 1920-1960-і роки.
Особливістю масового суспільства є розрив соціальних зв'язків, відособленість окремих індивідів,
відсутності у них індивідуальності, стійких і загальнозначущих моральних цінностей. Особистісний
статус людини формується на рівні соціальної групи, громади, ремісничого цеху, аристократичного
«світла», церковного приходу. 

Теорія менеджеріального суспільства (Бернхем) -

Теорія тоталітарного суспільства (Юнґер, Арендт, Мангайм) - Тоталітари́зм (італ. totalità і

прикметник італ. totalitario, від лат. totalitos цілісний — той, що охоплює усе загалом) — система
державно-політичної влади, яка регламентує усі суспільні та приватні сфери життя людини-
громадянина і не визнає автономії від держави таких недержавних сфер людської діяльності
як економіка і господарство, культура, виховання, релігія[1][2].
Тоталітаризмом вважається політичне панування, яке вимагає необмеженого керування підлеглими і
їхнє повне підкорення поставленим згори політичним цілям. Примусова уніфікація і невпинна
жорстокість тоталітарної влади зазвичай обґрунтовується внутрішніми або зовнішніми загрозами
існуванню держави.

Теорію розвинутого індустріального суспільства франкфуртської

школи (Горкгаймер і Адорно, Маркузе) –

Теорія постіндустріального суспільства і інформаційного суспільства (Белл, Елвін Тофлер) –

Постіндустріальне суспільство — суспільство, в економіці якого переважає інноваційний сектор
економіки з високопродуктивною промисловістю, індустрією знань, з високою часткою у ВВП
високоякісних та інноваційних послуг, з конкуренцією в усіх видах економічної та іншої діяльності, а
також більш високою часткою населення, зайнятого у сфері послуг, ніж у промисловому виробництві.

Теорія суспільства «пізнього модерну» (Ентоні Ґідденс) -

Теорія імперського глобалізму (Гардт і Негрі) - Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес

всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У ширшому розумінні —
перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всієї Землі. Основними наслідками
глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї
планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та
технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, зумовлений
розвитком транспорту та засобів зв'язку, він носить системний характер, тобто охоплює всі сфери
життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів.
Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів
інтегрованих суб'єктів.

41. Поняття і сутність глобалізації і глобалізму

Важливо визначити та розрізнювати поняття глобалізму і глобалізації. Глобалізм - загально планетарна
реальність, єдиний економічний і соціокультурний простір на основі взаємозв’язків і взаємозалежності
країн і народів, зростання об’ємів і прискорення темпів обміну товарами і послугами, міжнародного
переміщення капіталів і робочої сили, взаємопроникнення духовних цивілізаційних цінностей, що
формується. Поняття «глобалізм » має об’єктивний і суб’єктивний зміст. З об’єктивних позицій – це
єдиний світовий простір, що створюється ринковою цивілізацією обміну. З суб’єктивних позицій
глобалізм означає послідовне усунення від всіх місцевих інтересів, норм і традицій, формування світу
економічного і політичного монополізму з міжнародним центром влади. Глобалізація – це об’єктивний
соціальний процес, змістом якого є зростаючий взаємозв’язок і взаємозалежність національних
економік, політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодії людини з
навколишнім середовищем. Глобалізація стала чи не найзагальнішим явищем сучасності; об’єктивною
реальністю, без якої важко уявити політичний, економічний, соціальний чи культурний поступ
суспільства . Розгляд глобалізації у філософії характеризується тим, що в ній йдеться про становлення
суспільних структур наднаціонального рівня; про вплив глобалізації на суспільство і на спосіб життя
індивідів, моделі життєтворчості; про людство як глобальну спільноту і можливості конституювання
світового суспільства; про можливості соціального пізнання тенденцій глобалізації; про можливості та
наслідки глобалізаційних процесів і обумовлені ними способи самореалізації особистості.

Дослідники глобалізації виокремлюють три етапи в її становленні.

Перший етап (ХV-ХIХ ст.) глобалізації – колонізація, появі якій сприяла промислова революція в ХV-
ХVІ ст. з’явилися технічні винаходи, що істотно вплинули на формування індустріальної цивілізації, –
компас, порох і пароплав. Європа, вважає швейцарський культуролог Дені де Ружмон (1906–1985)
географічно об’єднала світ, власне вона його відкрила, дослідила, приручила, розбудила, змусила
вирушити до своєї єдності. Європа розпочала з того, що поєднала континенти, які до її появи нічого не
відали про взаємне існування. Вона дала змогу людству усвідомити свою єдність. Відкриваючи нові
землі, здійснюючи географічну та промислову експансію, Європа залучала їх до сфери власного впливу,
модернізувала життя народів світової “периферії”, експортуючи свої суспільні практики, господарські
та політичні форми, капітали й техніку. Європейці заселили найвіддаленіші куточки планети,
виготовили карти всіх континентів й океанів, назвали острови й моря своїми іменами. Покинувши рідні
країни, вони принесли європейську культуру й цінності, до яких долучали “периферію”, оскільки були
переконані, що вона з часом стане частиною їхньої цивілізації. Усвідомлюючи власні переваги над
колонізованими народами, європейці прагнули не лише їх “цивілізувати”, а й наблизити до свого
способу життя. Перед Європою постали два шляхи розвитку: або її дезінтеграція на суперницькі
націоналізми, що неминуче призведе до тоталітаризму, або федеральна інтеграція націй, які
відмовляються від догми їхнього абсолютного суверенітету і в тій чи тій формі приймають спільну
структуру. Федералізм – єдина відповідь на виклик історії, оскільки ґрунтується на пошануванні
численних елементів, які творять Європу і водночас забезпечує їхню плідну конкуренцію в умовах
миру. У повоєнні 40-ві роки розпочався другий етап глобалізації європеїзація. Євроінтеграція на
засадах федералізму почалася зі становлення Європейського Співтовариства (ЄС) на основі Римського
договору (1957), за яким до ЄС увійшли Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди.
За цим договором заснували Європейський спільний ринок, що сприяв формуванню інтернаціональних
економічних і політичних зв’язків на рівні національних інститутів (держав, міжурядових і неурядових
організацій тощо). Наступний етап євроінтеграції розпочався в 70-ті роки. Він зумовлений, з одного
боку, науково-технологічною революцією, а з іншого, початком економічної кризи. Перед країнами ЄС
постало завдання об’єднати ресурси для подолання відставання від США та Японії в галузі
мікроелектроніки, біотехнології та виробництва нових матеріалів. На цьому етапі відбулося географічне
розширення ЄС, яке сьогодні об’єднує 27 країн. Принципи євроінтеграції закріплені в Маастрихтському
договорі (1991), який передбачає свободу переміщень у рамках ЄС капіталів, товарів, послуг, робочої
сили та інформації. Важливе значення для практичної реалізації концепції євроінтеграції мають
положення Маастрихстського договору про громадянство в ЄС.
Третій етап глобалізації розпочався в 90-х роках ХХ ст. У цей час формується глобальна
капіталістична система. Самобутніми атрибутами сучасного етапу глобалізації є інтеграція та мережі. У
цій новій ері глобалізації, зазначає американський експерт із міжнародних відносин Томас Фрідмен,
домінує американська потуга, американська культура, американський долар і американський флот.
Америка перетворилася на глобальну силову структуру, яка стимулює й розвиває інтегративні
тенденції. Щоправда, експерти доповіді “Глобальні зміни світу – 2025 стверджують, що до 2025 року
міжнародна система стане глобальною і багатополюсною. США поступово втрачатимуть свою активну
позицію як провідної держави світу. Уже до 2025 року Китай стане другою за величиною економікою
світу. Завдяки економічному зростанню Індія також претендуватиме на статус ще одного полюса в
новому багатополюсному світоустрою.

42. Обговорення твору Х.Ортеги-і-Гассета «Бунт мас»

У своїй праці "Бунт мас" видатний іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет веде мову про нову
соціокультурну ситуацію, яка склалася у ХХ столітті і була підготовлена попередніми епохами.
Зростання в Європі рівня життя обумовило стрімке зростання населення та розповсюдження досягнень
науки і техніки, раніше доступних лише меншості. Коло список професій та розваг, доступних
пересічній людині, значно розширилося. Укріпилося уявлення, що цивілізація досягла свого піку
розвитку і людина отримала всі можливі блага. Виникає так звана «людина мас» — така, що відчуває
себе «як усі». Такі люди існують у будь-якій соціальній групі, належність до мас суто інтелектуальна,
не обумовлена родом занять чи соціальним статусом. Демократія в поєднанні з вірою в прогрес
обернулася тим, що маса отримала владу в державах і тепер диктує спосіб життя, що неприроднім
станом речей. Це насамперед криза культури, звичних установлених цінностей та норм, які через низку
причин втратили свою імперативність. Явище, означене ним як "бунт мас" є безпосереднім проявом
якісної зміни у житті європейської спільноти.
Причиною кризи є явище накопичення, "перенасичення", оскільки ХІХ століття породило ріст
народонаселення. Тому відбувалась боротьба за кращі місця у суспільстві, спроба захоплення тих місць,
які раніше належали тільки кваліфікованим меншинам суспільства.
Однак життя зросло у матеріальному вимірі, але не у духовному. Нові можливості відкривають широкі
обрії для розвитку, але серед них дуже важко обрати. Тому людина реалізовує лише частинку того, ким
вона може стати, звідси внутрішнє відчуття неповноти, адже світ, чи наше можливе життя, значно
ширше і більше від реального. Сучасна людина поєднує в собі відчуття потужності та невпевненості.
Раніше життя знало обов'язок і тиск. Тріумф мас і піднесення життєвого рівня сталися в Європі з
внутрішніх причин, після двох століть прогресивного виховання людності і господарського збагачення
суспільства. Зараз відчувається лише покращення умов життя.
Поряд із тотальністю, загрозу становить і відокремлення. Адже цивілізація - передусім бажання
співіснування, але коли людина відчуває самодостатність, як це відбувається зараз, у неї вже немає
потреби брати до уваги ближнього. Це ознака варварства, яке є наслідком відокремлення
"Людина маси" - це не соціальне і не класове, а чисто психологічне поняття. Панування масової людини
- пряма загроза для існування західної цивілізації. Ось як Ортега-і-Гассет визначає масову людину:
"Маса - кожний, хто сам не дає собі обґрунтованої оцінки - доброї, чи злої, а натомість почуває, що
"такий, як усі", і проте тим не переймається і навіть задоволений почуватися тотожним із іншими".
Суспільство ніби ділиться не за класами, а за типами людей. Існує два типи людей: вимогливі до себе,
що беруть нові труднощі і обов'язки(меншість); байдужі, які нічого від себе не вимагають, у яких немає
зусиль до самовдосконалення. Тобто, критерієм поділу є рефлексивне відношення до себе і обов'язок.
Власне цими двома типами є людина маси (середня, рядова) і людина вибраної меншини (людина
еліти). Людина маси - середня, рядова людина, що не відчуває в собі ніякого особливого дару чи
відмінності (позбавлена індивідуальності), задоволена почуттям своєї однаковості з усіма, поблажлива
до себе, не намагається себе виправити, або вдосконалити, самовдоволена.
Цей "новітній варвар" користується готовим набором ідей і не замислюється, звідки вони беруться,
готовий приймати на віру, не терпить аргументів і доведень. Людині маси протистоїть інший тип -
людина еліти, це людина вибраної меншості. Але обрана не тому, що вважає себе вище інших, а тому
що вимоглива до себе. Життя вибраної меншості сповнене напруги, активне, готове прийняти свої
обов'язки і служити чомусь вищому (принципу, авторитету).
Можна підкреслити наступні риси масової людини, які відзначає Ортега-і-Гассет: стихійність і потреба
в керівництві; нетерплячість, відкидання чужих думок; пряма дія, найчастіше використання сили;
відкидання цінностей, норм, ідеалів; відмова від традиції культури; байдужість, матеріальний інтерес;
інтелектуальний герметизм; жартівливість, властивість фарсу; відчуття власної довершеності.
Таким чином, Хосе Ортега-і-Гассет формує цілісне уявлення про масову людину, яка загрожує західній
культурі і є причиною та суб'єктом творення масової культури. Масовість взагалі визначає ввесь
духовний клімат епохи, найрізноманітніші аспекти життя і свідомості людей. Масова культура -
наслідок засобів масової комунікації, появи нових способів виробництва, широкого поширення і
споживання культури. Можна відмітити ряд рис, які приписує Ортега-і-Гассет масовій культурі. Це
несерйозний характер, варварство спеціалізації, негативне ставлення до нових видів мистецтва, культи
швидкості, матеріальності та тіла, споживацький характер і нездатність до самостійної творчості,
міфологізація свідомості, найчастіше у політичній сфері. А головне це відсутність канонів, норм і
зв'язку із попередньою традицією.

43. Обговорення Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» розділ «Один день у 2100 році»
Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» розділ «Один день у 2100 році»
У розділі книги «Фізика майбутнього», «Один день у 2100 році» Мічіо Кайк описує один день у 2100
році простого інженера Джона, всіма справами якого порядкується Моллі – настінна програма. Вона
обирає йому супутницю життя в соціальній мережі, нагадує про те, що потрібно купити подарунок для
племінника та ще купу побутових дрібниць. Голограма Моллі – такий собі секретар-помічник
А ще в 2100-му році весь світ буде роботизований: роботи-кухарі, роботи-адміністратори, роботи
домашні тваринки, словом, найзатребуванішими в цих роках будуть люди, які вмітимуть ремонтувати,
модифікувати та конструювати роботів. Усі розваги будуть наскрізь тривимірні: програма в контактній
лінзі з інтернетом створюватиме ілюзійний простір, у якому можна битися з уявними інопланетянами
чи піратами, в іншій програмі можна буде перетворитися на птахів і ширяти високо у небі. Також ми
зможемо телепатично
керувати цілою домівкою: думкою підвищувати температуру в помешканні, вмикати музику,
наказувати роботам-помічникам і навіть попросити магнітну автівку виїхати з гаражу.
Оскільки вчені винайшли еліксир молодості, то вік стало дуже складно визначити, тому нашому герою
Джону на першому побаченні його майбутня 61-річна супутниця Карен видається 25-ти річною
вродливою дівчиною.
У майбутньому, за Мічіо Кайку, створять такі програми, де люди самі визначатимуть генний набір
майбутньої дитини: можна запрограмувати колір волосся, очей, зріст, статуру, риси характеру і навіть
усунути всі спадкові хвороби. Закінчується ця фантастична розповідь тим, що подружжя летить на ліфті
в космос. На відстані 30-ти миль від Землі народжується така ідилічна картинка: «Карен схиляє голову
на плече – і ви раптом усвідомлюєте, що в цей час народжується нова планетарна цивілізація. І ваша
дитина буде в числі перших громадян цієї нової цивілізації».
Хоч Кайку і намагається переконати нас, що через тепер вже 80 років ми вільно пересуватимемось у
космосі або не старітимемо, не будемо помирати від раку(хоча сам рак не зник, проте лікування стає
куди швидшим) і взагалі станемо богами, та всі його передбачення подекуди аж надто оптимістичні, бо
історія, як відомо, може повернути й у бік регресу.
Ці всі пророкування виглядають ще ідеальнішими, коли перенести їх на український ґрунт. Адже якщо
деяких лікарнях світу пацієнти уже спілкуються дистанційно з лікарем – за допомогою того ж таки
пересувного робота, то в Україні в цей час у лікарнях банальні проблеми з опаленням. Себто можна
стверджувати, що всі наукові досягнення з-за кордону перекочують до нас у кращому випадку на сотню
років пізніше.
Цей твір показує нам надзвичайне майбутнє, якого ми прагнемо. Століття тому наша реальність
видалась би фантастикою, але все ж це все відбувається тут і зараз. Попри те, що існують прогнози
минулого століття, за якими ми все ще відстаємо. Так наприклад, був складений план, що буде
винайдено кожного року і зараз ми фактично у 2002- 2003 роках. Тож нам ще є до чого рухатись. І саме
тому ми продовжуємо уявляти, яким буде наше майбутнє. Варто зауважити, що є і недоліки в цьому
процесі. І авторка дає відчути це почуття тривого через момент, коли Джон не знає, коли правильно
створювати сім’ю, адже його біологічний годинник призупинився. Тобто природа, яка колись
підказувала людині, як діяти правильно, мовчить. З однієї сторони, ми стали вільні від проблеми часу,
наша молодість триває довше, та чи є це нашою природою… Чи потрібне нам вічне життя, адже ми
можемо боятися смерті, але вона є необхідною, адже без неї наше існування не є таким, яким воно має
бути. Даний твір повертає нас до схожих думок і кожен має зрозуміти, чого саме він прагне і чи таким
має бути наше майбутнє.