1. Поняття, типи політичних карт. Основні елементи політичної карти світу.

Політична карта — це географічна карта, на якій відображено територіально-

політичний поділ світу, материків або окремих регіонів із зазначенням меж держав та
інших адміністративно-територіальних одиниць. На ній також можуть бути показані
столиці та найбільші міста держав. Політична карта відображає вибрані політичні
аспекти окремих держав чи регіонів. На сучасній політичній карті світу налічується 236
країн і територій; незалежних, самостійних держав серед них - 194. Політична карта
відображає тривалий історичний розвиток людського суспільства впродовж багатьох
тисячоліть. Територіальний поділ світу постійно змінюється, тому й політична карта
характеризується динамічністю і нестабільністю. Політична карта є об'єктом вивчення
політичної географії, яка є галуззю економічної і соціальної географії, що пов'язана з
політологією. Політична географія вивчає формування політичної карти світу та
окремих її регіонів, зміни кордонів, особливості державного устрою тощо. Зміни на
політичній карті поділяють на кількісні та якісні.

Основними одиницями політичної карти світу є держава, країна, територія. • Держава

- це суверенне політичне утворення з визначеними територією, господарством і
політичною владою, наприклад Україна, Франція, Канада. Кожна держава має свою
визначену територію та кордони, проводить власну внутрішню і зовнішню політику на
світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб,
прапор і гімн. Будь-яку державу можна назвати країною, але не кожну країну можна
назвати державою. • Країна — це територія з визначеними кордонами і населенням,
що в політикогеографічному відношенні може бути незалежною або залежною.
Територія — це частина земної поверхні, що має певні просторові межі та географічне
положення. Вона охоплює частину суходолу і частину морської поверхні (територіальні
води держав, що мають вихід до моря). Наприклад, Острови Хука — територія, що має
внутрішнє самоврядування; Джерсі — залежна територія Великої Британії на
однойменному острові в Нормандському архіпелазі. • Залежні країни і території
перебувають під політичною та військовою владою суверенних держав. Вони
поділяються на колонії, де владарює іноземна держава (метрополія) і які не мають
політичної та економічної самостійності, та протекторати, що мають відносну
державну внутрішню незалежність. Наприклад, Гваделупа — країна, яка розташована
на островах у Карибському морі, є володінням Франції. Її зовнішньополітичні
відносини контролюються метрополією.

2. Кількісні та якісні зміни політичної карти світу.

Політична карта світу дуже динамічна. Вона відображає і фіксує основні політико-
географічні процеси, пов’язані з кількісними та якісними змінами.
Кількісні зміни полягають у таких явищах:

1) приєднання щойно відкритих земель. Нині це практично неможливо через їх

відсутність (на земній кулі не залишилось „білих плям”), але в минулому, особливо під
час епохи Великих географічних відкриттів, ці явища були досить поширеними;

2)територіальні придбання або втрати внаслідок війн. Часто такі території є предметом
суперечок між країнами, які брали участь у військових конфліктах;

3) об’єднання або розпад держав. Наприклад, розпад Радянського Союзу Югославії,

Османської імперії;

4) добровільні поступки або обмін між країнами ділянками суходолу – так звані цесії –
передавання всіх суверенних прав на певну територію однією державою іншій за
угодою. Це може бути зроблене наприклад для того, щоб кордони держав співпадали
з етнічними територіями;

5) акреції – нарощування території. Наприклад відвойовування суходолу у моря

шляхом намивання території (Нідерланди) та створення так званих „сміттєвих
островів” з утилізованих промислових та побутових відходів (Японія). Такі ділянки
суходолу використовують під промислове та цивільне будівництво, створення зон
відпочинку. Нідерланди за рахунок будівництва системи гідротехнічних споруд і дамб
відокремили від моря майже 40% своєї сучасної площі. Осушені ділянки – польдери –
насичені морськими намулами, які містять багато цінних поживних речовин. Після
рекультивації їх активно використовують у сільському господарстві.

Якісними змінами є:

1) історична зміна суспільно-економічної формації. Найпоширенішим прикладом є

встановлення капіталістичних відносин на території деяких колоній Великої Британії
внаслідок переселення туди емігрантів з Європи і штучного перенесення притаманних
метрополії суспільно-економічних відносин. Завдяки цьому окремі території відразу
перейшли від первісного суспільства до капіталізму;

2) отримання країнами політичного суверенітету. Найчастіше це було набуття

суверенітету без змін кордонів. Так склалося з десятками колишніх колоніальних країн
в Африці, Азії, Латинській Америці;

3) запровадження нових форм державного устрою та правління. Наприклад перехід

країни від монархії до республіки чи навпаки;

4) утворення і розпад міждержавних політичних спілок і організацій. Наприклад

створення Ради Економічної взаємодопомоги у 1949 р. та її розпад у 1991 р.
5) поява і зникнення на планеті „гарячих точок” – осередків міждержавних та
внутрішньодержавних конфліктів.

6) зміна столиць. Це досить поширені явища, які мають різноманітні економічні,

політичні передумови. Наприклад, протягом ХХ ст. було перенесено столиці багатьох
країн:

- Росія – із Санки-Петербурга до Москви;

- Туреччина – із Стамбула до Анкари;

- Бразилія – із Ріо-де-Жанейро до міста Бразиліа;

- Пакистан – із Карачі до Ісламабаду;

- Нігерія – із Лагоса до Абуджі;

- Танзанія – із Дар-ес-Салама до Додоми;

- Казахстан – із Алмати до Астани;

- ФРН – із Бонна до Берліну.

Головними причинами перенесення столиць є: перенаселеність столичних міст і

пов’язані з цим екологічні, транспортні проблеми; особливості зайнятості населення;
подорожчання земель під забудову; намагання уряду збалансувати розвиток
внутрішніх, часто відсталих у соціально-економічному плані районів, для яких поява
столичного міста буде своєрідним поштовхом для подальшого розвитку;

7) зміни назв держав, столиць і населених пунктів. Часто це є наслідком інших якісних
змін на політичній карті світу. Прикладами перейменування держав є: Бірма –>
М’янма, Берег Слонової Кістки –> Кот-д’Івуар, Острови Зеленого мису –> Кабо-Верде,
Кампучія –> Камбоджа, Заїр –> Демократична Республіка Конго (ДРК), Молдавія –>
Молдова та інші.

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття кількісних змін на політичній карті світу

відбувається дедалі менше, а якісні зміни набувають більшого значення, що передусім
пов’язано з посиленням інтеграційних процесів.

3.Історичні етапи формування політичної карти світу.

Формування сучасної політичної карти світу — дуже складний і тривалий процес, який
триває вже декілька тисячоліть. Нині на межі двох століть і тисячоліть на очах
сучасників на політичній карті планети лише за декілька років відбулися величезні і
вражаючі зміни. Постійно змінювалася політична карта і в минулому. Цей процес
триватиме і в майбутньому.
Можна виділити чотири етапи формування політич¬ної карти світу: стародавній,
середньовічний, новий і новітній.

Стародавній етап розпочався з виникненням, роз¬квітом і занепадом перших

державних утворень. Одним з перших (можливо, взагалі першим) державним
утво¬ренням була знаменита Трипільська цивілізація (куль¬тура), яка виникла і
розквітла на теренах нинішньої України. Після її занепаду на надзвичайно багатій
при¬родними ресурсами території країни в найкращих на планеті природних умовах
одне за одним послідовно ви¬никали все нові державні утворення: Велика Скіфія,
Велика Сарматія, Антський союз, Київська Русь. З ни-нішньою державою Україна вони
споріднені генетич¬но. Всі ці держави, а також Давній Єгипет, Давня Гре¬ція, Давній
Рим, Індія, Китай та ін. зробили великий внесок у розвиток світової цивілізації. Вони
розпочали через систематичні завоювання близьких і далеких те-риторій політико-
географічний поділ існуючого на той час географічного простору. В той час державні
кордо¬ни переважно збігалися з природно-географічними ру¬бежами. Цей етап
тривав до V ст. н. є.

Середньовічний етап формування політичної карти світу охоплював V—XVII ст. Це

формування феодаліз¬му. Відбувались суттєві зміни функції держави. Почало
швидкими темпами розвиватися господарство. Ви¬никли ремісні цехи із дуже
сильною внутрішньою організацією. Зародження елементів ринкової еконо¬міки
поєднувалося з поширенням феодальної роздроб¬леності. Поступовий розвиток
ремесел і особливо торгівлі починає поєднувати феодальні і церковні володіння,
міс¬та-держави. З'являються реальні передумови для об'єд¬нання країн під владою
монархів. Так виникають фео¬дальні держави в Індії, Китаї, могутня Османська
імпе¬рія. В Європі вже з раннього середньовіччя існували держави Київська Русь,
Візантія, Священна Римська імперія, Англія та ін. Зміцнення цих держав сприяло
посиленню їхнього прагнення до далеких територіаль¬них завоювань. Наприкінці
середньовічного етапу роз¬почалась епоха Великих географічних відкриттів. За рівнем
державно-териТоріального поділу суходолу по¬переду безперечно була Європа.
Певною мірою до неї наближалась Азія. Африка, Америка, Австралія з Оке¬анією
залишалися далеко позаду.

Новий етап творення політичної карти світу тривав із середини XVII ст. до Першої
світової війни на почат¬ку XX ст. Він ознаменувався утвердженням і пануван¬ням
ринкових відносин. Розквіт епохи Великих геогра¬фічних відкриттів заклав підвалини
європейської ко¬лоніальної експансії. У сферу ринкових відносин почи¬нають
втягуватися найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті
Іспанією і Порту¬галією ще в часи середньовіччя, охоплюють різні ку¬точки Землі. До
них приєднуються молоді капіталіс¬тичні країни — Нідерланди, Англія, Франція, а
зго¬дом і Німеччина. Росія захоплює Україну, Кавказ, ве¬личезні простори Сибіру і
Далекого Сходу.

Водночас розростання площі колоніальних володінь, які стають все більш віддаленими
від держав-метро-полій, а тому мало керованими, створює передумови для
виникнення на уламках імперій нових держав. У XVIII ст. вибороли незалежність
Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнились іспанські й пор¬тугальські
колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав.

Упродовж XIX ст. і до Першої світової війни євро¬пейські держави захопили майже всю
Африку, Росія поневолила Середню Азію. Було завершено поділ світу між
найсильнішими на той час державами. Закінчив¬ся і новий етап творення політичної
карти світу.

Новітній етап формування політичної карти світу розпочався після завершення Першої
світової війни і триває донині. На цьому етапі можна доволі чітко виді¬лити три
періоди.

Перший період почався фактично ще наприкінці Першої світової війни. Почали

руйнуватися великі ба¬гатонаціональні імперії: Російська і Австро-Угорська. На
політичній карті світу з'явилися держави: Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Естонія,
Латвія, Литва, Королівство сербів, хорватів і словенців та ін. Були про¬голошені
незалежними державами Україна, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Вірменія тощо.
Однак цей про¬цес не був однозначним. Намагання Росії відновити імперію в іншій
формі в основному здійснилося. За до¬помогою військової окупації України та інших
держав, які виникли на уламках Російської імперії, російські комуністи створили Союз
Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Втратила свої колонії в Африці Німеччина, яка про¬грала війну. Розширилися

колоніальні володіння Ве¬ликої Британії, Бельгії, Франції та Японії.

Другий період новітнього етапу творення політич¬ної карти світу почався після
завершення Другої світо¬вої війни. Окупація деяких країн Європи і Азії радян¬ськими
та американськими військами призвела до поді¬лу світу на два ворожі табори. Крім
того, СРСР і США захопили різні частини одних і тих самих країн. Це при¬звело до
утворення "двох" Німеччин, "двох" Корей, "двох" В'єтнамів. Утворилося і "два" Китаї
(КНР і Тайвань). Одні й ті самі нації, але тепер уже в різних країнах, почали одночасно
будувати різні системи — комуністич¬ну і ринкову (капіталістичну). У людства нарешті
з'яви¬лася реальна можливість не в теорії, а на практиці пере¬вірити, яка з них є
кращою. Виявилося, що ринкова сис¬тема набагато ефективніша за соціалістичну
(комуністич¬ну). Тому остання збанкрутіла і зазнала краху.
Окрім цих подій, які знаменували завершення дру¬гого періоду новітнього етапу
формування політичної карти світу, в цей час відбувалося й багато інших важ¬ливих
подій, зокрема розпад колоніальної системи та утворення великої кількості
незалежних держав у Африці, Азії, Океанії, Латинській Америці.

Третій період ознаменувався крахом комуністичної системи. Він розпочався з 90-х

років XX ст. Спочатку в єдину державу об'єдналися Федеративна Республіка Німеччина
(ФРН) і Німецька Демократична Респуб¬ліка (НДР). Потім розпалися соціалістичні
країни — СРСР, Югославія і Чехословаччина. В результаті цього докорінно змінилася
політична карта Європи і Азії. У 1993 р. була змінена форма правління в Камбоджі,
країні Азії. Там була відновлена монархія і вона знову стала ко¬ролівством. В Африці в
цьому самому році здобула не¬залежність Еритрея, яка відокремилася від Ефіопії.
На¬прикінці 1994 р. Республіка Палау (в Океанії) вийшла з Мікронезії і звільнилася від
опіки СІЛА. Таким чином, у 90-х роках XX ст. виникло понад 20 нових країн. їх було
прийнято до ООН і вони почали здійснювати влас-ну внутрішню і зовнішню політику.

Новим міжнародним політичним явищем у наш час стало утворення держав, не

визнаних світовим співто¬вариством. Ці держави є незаконними за всіма норма¬ми
міжнародного права. Однак реально (фактично) вони існують, реалізують власну
внутрішню і зовнішню полі-тику, при цьому, як правило, створюють багато проблем
для світового співтовариства, так як є осередками гострих конфліктів, серйозних
політичних і воєнних по¬трясінь, постійного тиску на політичну ситуацію в світі і його
окремих регіонах. Так, у 1983 р. була проголо-шена Турецька Республіка Північного
Кіпру, яка у світі визнана лише Туреччиною. Але найбільше таких країн виникло на
теренах колишнього СРСР. До них нале¬жать Республіка Ічкерія в Росії, Абхазія і
Південна Осе¬тія в Грузії, Нагірно-Карабахська — в Азербайджані, Придністровська
Республіка — в Молдові.

За будь-якими ознаками (площа, чисельність насе¬лення, природні умови і ресурси,

рівень розвитку, на¬ціональних склад населення, місце в міжнародному поділі праці,
особливості культури тощо) знайдемо у світі чимало країн, які схожі між собою. За
подібністю показників країни планети об'єднують у певні групи, тобто здійснюють їх
типологію.

Класифікуючи країни за величиною території і чи¬сельністю населення, виділяють

великі держави (Ки¬тай, Індія, США), середні (Франція, Україна, Туреччи¬на) і малі
(Бельгія, Еквадор, Ліван). Можна до окремої групи віднести і карликові країни
(Монако, Андорра, Ліхтенштейн).

За національним складом населення можна виділи¬ти однонаціональні держави

(Швеція, Японія, Поль¬ща) і багатонаціональні (Росія, Індія, СІНА). А хіба не можна
класифікувати країни світу за рівнем забезпечен¬ня окремими видами природних
ресурсів, наприклад нафтою чи залізною рудою? Чітко можна поділити все світове
співтовариство на країни, які мають безпосе¬редній вихід до Світового океану, й такі,
які його не ма¬ють. Або ж виокремити континентальні й острівні дер¬жави.

Тип країни — це сформований комплекс властивих їй умов, ресурсів і особливостей

розвитку, які визнача¬ють її роль і місце у світовому співтоваристві на пев¬ному етапі
всесвітньо-історичного процесу. Вся ця сукупність ознак будь-якої країни, з одного
боку, робить її схожою на інші країни, а з іншого — виділяє (ви¬окремлює) її серед
інших.

Типологія країн має не лише загальнонаукове чи на¬вчальне, а й практичне значення.

Так, ООН здійснює типологію країн із метою надання фінансової, гуманітар¬ної,
освітньої та іншої допомоги державам, які визначені як найменш розвинені. У наш час
за цією класифікацією допомога надається близько 40 країнам світу.

Яку ж ознаку для типології, тобто поділу країн світу на групи за спільними ознаками,
беруть за визначаль¬ну? Це загальний рівень їх соціально-економічного розвитку.
Найреальніше у наш час його характеризує показник виробництва валового
національного продук¬ту (ВНП) у доларах США чи якійсь іншій валюті на душу
населення. За ним усі держави землі об'єднують¬ся у три групи: високорозвинені
країни, середньорозвинені та ті, що розвиваються.

До високорозвинених країн Міжнародний валютний фонд включає всі країни Західної

Європи, а за її межа¬ми — США і Канаду, Австралію і Нову Зеландію, Япо¬нію,
Південну Корею, Сінгапур, Тайвань та Ізраїль. Організація Об'єднаних Націй додає до
цього списку ще й державу Африки — Південно-Африканську Респуб¬ліку. Всього до
"елітного клубу" економічно високороз¬винених країн належать близько 30 держав.

Високорозвинені держави теж не є абсолютно одно¬рідними. Перший підтип

(підгрупу) формують держа¬ви так званої "Великої сімки". Це США, Канада, Япо¬нія,
Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія. Вони є очевидними економічними
лідерами сучасного світу. В цілому на частку цих країн припадає майже половина ВНП
нашої планети.

Другу підгрупу формують малі високорозвинені країни Європи й Азії. Вони перевалено
невеликі за пло¬щею і населенням. Але за виробництвом продукції на душу
населення, рівнем життя своїх громадян не поступаються країнам першої підгрупи, а
іноді й випере-джають їх. Для них також характерна висока частка експортної
продукції. Сировину і паливо для потреб еко¬номіки ці країни отримують переважно
з-за кордону. Специфічною ознакою їх економіки є також значна, а іноді й
переважаюча частка галузей, пов'язаних з між¬народною сферою послуг — торгівля,
банківська спра¬ва, інфраструктурне транспортне обслуговування, міжнародний
туризм тощо. До таких країн належать Австрія, Швейцарія, Швеція, Норвегія, Бельгія,
Нідер¬ланди, Південна Корея, Тайвань, Ізраїль та ін.

Група середньорозвинених країн значно менш одно¬рідна, ніж група

високорозвинених. Коливання показ¬ника ВНП на душу населення тут доволі значне.
Тому виділяють країни з економічним розвитком дещо ви¬щим за середній і країни,
які мають соціально-економіч¬ний рівень нижчий за середній.

До першого підтипу країн цієї групи належать Гре¬ція, Бразилія, Аргентина, Уругвай,
Мексика, Угорщи¬на, Чехія, Чилі та деякі інші. Ці держави швидко та стабільно
розвиваються і поступово наближаються до групи високорозвинених країн. Причина
їхньої віднос¬ної відсталості у розвитку продуктивних сил пов'язана з тим, що
впродовж багатьох років їх розвиток гальму¬вався військовими диктатурами,
тоталітарними кому¬ністичними адміністративно-командними режимами, політичною
та економічною залежністю від інших дер¬жав. Багато цих держав мають значні
природні і тру¬дові ресурси, котрі теж активно залучаються в націо¬нальний
господарський комплекс.

Другий підтип формують країни з нижчим за середній рівнем розвитку економіки. Ці

країни на сучасному етапі розвитку на відміну від попередніх характеризуються
внутрішньою політичною нестабільністю. У них є впли¬вові сили, які гальмують
перебудову суспільства на про¬гресивніше, поширена корупція, всім керують злочинні
олігархічні клани. Це стосується не лише деяких колишніх соціалістичних країн, а й тих,
де значну роль відіграє тіньовий капітал, мафіозні структури, внутрішній ри¬нок
належить іноземним компаніям тощо. Наприклад, це такі країни: Білорусь, Росія,
Болгарія, Україна, Мол¬дова, Латвія, Литва, Колумбія, Парагвай, Індонезія, Філіппіни,
Туніс, Марокко тощо.

Переважна частина людства в наш час живе в краї¬нах, що розвиваються. Найбільше їх

в Африці, чима¬ло в Азії, Америці та Океанії. Переважно це колишні колонії. В їхнього
населення здебільшого відсутні полі¬тична воля і прагнення до прогресивних змін в
еко-номіці й політиці. Низький освітній рівень, злидні, корупція, злочинність, політична
та економічна за¬лежність від інших країн не створюють передумов для піднесення
економіки. Ці країни фактично є сировин¬ними донорами розвинених держав.

Крім основної ознаки в типології країн, є й інші, які за тієї чи іншої класифікації є
провідними у країно¬знавстві. На цій переважно історичній основі деякі до¬слідники
виділяють постсоціалістичні країни. До них належать колишні республіки СРСР,
Югославії, Чехословаччини, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія. За цією ознакою
виділяють пострадянські країни, тобто ті держави, які колись входили до складу
Радянського Союзу.

Дехто продовжує виділяти так звані нові індустрі¬альні країни: Сінгапур, Тайвань,
Південна Корея, Ма¬лайзія, Мексика, Бразилія та ін. Майже всі вони в не¬далекому
минулому були слаборозвинутими держава¬ми. Нинішній стан їхньої економіки
характеризується високими темпами індустріалізації, активною участю в
міжнародному поділі праці.

Організація Об'єднаних Націй склала також список найменш розвинутих країн. Це

насправді найбідніші держави світу. Деякі з них не" мають безпосереднього виходу до
моря і майже не пов'язані з зовнішнім світом. Система освіти та охорони здоров'я в
цих країнах на найнижчому рівні в світі, переважають доіндустріальні

форми праці. До таких держав належать Афганістан, Нігер, Сомалі, Чад, ЦАР та ін.

+На політичній карті світу є низка дуже багатих країн. Своєрідну групу серед них
становлять так звані нафто-експортні країни. Високий рівень життя своїх громадян
вони забезпечили нещадно експлуатуючи багаті на нафту родовища. До таких держав
належать Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Бахрейн, ОАЕ та деякі інші невеликі краї¬ни
Середнього Сходу. Казково багатою за рахунок видо¬бутку місцевих фосфатів стала і
колишня злиденна краї¬на Океанії Науру. Інші в недалекому минулому дуже бідні
країни стали багатими завдяки правильно обраним спеці¬алізації й моделі розвитку.
Це "країни-готелі", які екс-плуатують свій чудовий клімат і блакитне море. Деякі країни
обрали для збагачення не лише туризм, а й план¬таційне господарство чи
надзвичайно сприятливе геогра¬фічне положення, стали офшорними зонами і
"країнами-банками" (Ямайка, Барбадос, Тринідад і Тобаго таін.)

4.Великі імперії на політичній карті світу в новий та новітній період, їхні

просторові межі.
Осма́нська імпе́рія — ісламська монархічна держава турецької династії Османів.
Існувала у 1299–1922 роках. Заснована султаном Османом І на території Мала Азія. У
ранньому новому часі була наддержавою в Європі та Середземномор'ї. Знищила
Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на
Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVI — XVII століттях займала Анатолію,
Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі
землі Європи. Мала численних васалів — Волощину, Молдовське князівство,
Дубровницька республіка, Кримське ханство, Мекку, Трансильванію, Імеретінське
царство та інших. Очолювалася султанами, що також носили титули падишаха, халіфа
й імператора Риму. Керувалася міцним центральним урядом (портою) та
багатонаціональною бюрократією на місцях. Столиця розташовувалася у містах Сегют
(1299–1326), Бурса (1326–1365), Едірне (1365–1453) й Стамбул (1453–1922). Панівною
релігією був суннітський іслам, представники інших релігій обкладалися податком.
Основною мовою панівної верстви була османська турецька. Серед
багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки,
вірмени і араби. У XVI—XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої
становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманентні війни із Персією,
Священною Римською Імперією, Угорським королівством, Польщею, Російською
імперією, Венеціанською республікою, Папською областю і Мальтійським орденом. На
вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного (1520–1555),
простягалась від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в
епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (1683—1699). Сильно ослабла
внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських
війнах XVIII — XIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після
Першої світової війни 1914—1918 років. 1922 року було скасовано монархію, а 1924
року — халіфат. Розпад держави закріпив Лозаннський договір 1923 року, внаслідок
якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів
стали незалежними державами або володіннями Великої Британії, Франції та Росії.

Займала терени таких сучасних країн:

• Австрія, Азербайджан, Албанія, Алжир, Бахрейн, Болгарія, Боснія і Герцоговина,

Вірменія, Греція, Грузія, Еритрея, Єгипет, Ємен, Йорданія, Ізраїль, Ірак, Іран, Катар,
Кіпр, Косово, Кувейт, Ліван, Лівія, Північна Македонія, Молдова, Об'єднані Арабські
Емірати, Оман, Палестина, Росія, Румунія, Саудівська Аравія, Сербія, Сирія,
Словаччина, Сомалі, Судан, Туніс, Туреччина, Угорщина, Україна (Поділля, Єдисан,
Буджак, Південний Крим) , Хорватія, Чорногорія.

Країни і землі, що увійшли до імперії:

• Анатолійські бейства (Туреччина), Болгарське царство (Болгарія, Румунія),

Боснійське королівство (Боснія і Герцоговина, Сербія), Візантійська імперія (Туреччина,
Греція), Зетське князівство (Чорногорія, Сербія), Епірський деспотат (Греція),
Морейський деспотат (Греція), Сербське царство (Сербія, Косово, Македонія),
Угорське королівство (Угорщина, Румунія), Хорватське королівство (Хорватія),
Мамлюцький султанат (Єгипет, Лівія, Палестина, Ізраїль, Ліван, Сирія, Південно-Східна
Туреччина), Туніський султанат (Туніс), Мальтійський Кіпр (Кіпр), Тлемсенський
султанат (Алжир), Трапезундська імперія (Туреччина).

Країни і землі, на які розпалася імперія:

• Турецька Республіка, Грецька Республіка, Російський Кавказ, Французький
Алжир, Французький Туніс, Австро-угорська Боснія і Герцеговина, Сербське князівство,
Албанське князівство, Румунське королівство, Болгарське князівство, Британсько-
французька Палестина, Сирія і Ліван (OETA), Британський Ірак, Хіджазьке королівство,
Британський Кіпр, Італійська Північна Африка, Єгипетський султанат.

Васали і протекторати[ред. | ред. код]

• Волоське князівство (1417–1859) • Військо Запорозьке

(Правобережне) (1672)
• Молдовське князівство (1456—
1812) • Імеретінське царство (1555—1810)

• Рагузька (Дубровницька) • Сербське князівство (1815—1878)

республіка (1458—1808)
• Болгарське князівсто (1878—1908)
• Крим (1478—1774)
• Об'єднане князівство Волощини і
• Емірат Мекки (1517—1880) Молдови (1859–1877).

• Трансильванське князівство (1570

—1683)

А́встро-Уго́ рщина (нім. Österreich-Ungarn) — у 1867—1918 роках дуалістична монархія

в Центральній Європі. Федерація Австрійської імперії та Угорського королівства.
Займала терени сучасної Австрії та Угорщини, а також Чехії, Словаччини, Хорватії,
Словенії, Чорногорії, частини Італії, Польщі, Румунії, Сербії, України. Очолювалася
імператорами з австрійського дому Габсбургів — Францом-Йосифом (1867—1916) і
Карлом I (1916—1918). Заснована після компромісної угоди між Австрією і Угорщиною.
Столиця — Відень. Офіційною мовою була німецька та угорська[1] також у різних
частин імперії хорватська (Хорватія і Славонія) та польська (Галіція та Лодомерія).
Панівна конфесія — католицизм. Була населена різними народами, провідну роль
серед яких відігравали австрійські німці та угорці. Існування імперії супроводжувалося
потужними національно-визвольними рухами. У 1918 році внаслідок поразки у Першій
світовій війні розпалась на ряд незалежних держав.

Австро-Угорщина. 1878–1918 роки: 1. Королівство Богемія, 2. Герцогство Буковина, 3.

Каринтія, 4. Крайна, 5. Далмація, 6. Королівство Галичини та Володимирії, 7.
Австрійське Примор'є, 8. Нижня Австрія, 9. Маркграфство Моравія, 10. Зальцбург, 11.
Австрійська Сілезія, 12. Штирія, 13. Тіроль, 14. Верхня Австрія, 15. Форарльберґ, 16.
Угорщина, 17. Хорватія і Славонія, 18. Боснія і Герцеговина.

Територія Австро-Угорської імперії становила 676 545 км².

В адміністративно-географічному плані поділялася на дві частини: Цислейтанію — до

річки Лейти, по якій раніше проходив фактичний кордон між Австрією та Угорщиною,
й Транслейтанію — Землі корони Святого Стефана.

В адміністративному відношенні Австро-Угорщина ділилася на такі складові частини

(коронні землі):

Цислейтанія (землі австрійської корони;Територія — 351 204 км²):

 Королівство Богемія
 Королівство Далмація
 Королівство Галичини та Володимирії
 Герцогство Буковина
 Ерцгерцогства Нижня Австрія

 Ерцгерцогства Верхня Австрія

 Герцогство Каринтія
 Герцогство Крайна
 Герцогство Зальцбург
 Герцогство Верхня і Нижня Сілезія (Австрійська Сілезія)

 Герцогство Штирія
 Маркграфство Моравія
 Княжий округ Тіроль: (Земля Форарльберг)
 Австрійське примор'я: (Княжий округ Гориця і Градишка, Місто Трієст,
Маркграфство Істрія)

 Транслейтанія (землі угорської корони; Територія — 325 411 км²):

Королівство Угорщина Королівство Хорватія і Славонія

Місто Фіуме

Іспанська імперія (ісп. Imperio Español) складалася з територій і колоній

підконтрольних Іспанії в Європі, Північній і Південній Америки, Африки, Азії і Океанії.
На піку своєї могутності, вона була однією з найбільших імперій у світовій історії. Це
сталося під час епохи великих географічних відкриттів. Іспанська імперія стала однією з
перших глобальних імперій. Вона існувала з 15-го століття до отримання її
африканськими володіннями незалежності наприкінці 20-го століття. Іспанія
утворилася наприкінці 1480-х у єдину монархію, від шлюбу католицьких королів (ісп.
los Reyes Catolicos): королеви Кастилії і короля Арагону. Правління було окремим, але
внутрішня і зовнішня політика була скоординованою. У 1492 вони завершили
Реконкісту Іберійського півострова після Гранадської битви проти ісламських маврів.
Приєднання Гранади до королівства Кастилії і Арагону завершило об'єднання Іспанії. У
тому ж році Христофор Колумб очолив іспанську дослідницьку експедицію на захід
через Атлантичний океан, що призвело до відкриття Америки і початку колонізації
Нового Світу.

Росі́йська імпе́рія (рос. дореф. Россійская Имперія, рос. Российская империя) —

історична колоніальна держава, що виникла на основі земель колишнього
Московського царства. Цю назву вона отримала в процесі петровських реформ 1708–
1721 років, відомих також як «прорубування вікна в Європу». Під час проголошення
імперії первинна назва звучала як «Всеросійська імперія», що було засвідчено
документами «правлячого Сенату» в 1721 році. Держава проіснувала до Лютневої
революції 1917 року.

Правонаступницею Російської імперії стала Російська республіка, а потім СРСР.

На початку XX ст. Російська імперія була другою за величиною країною світу,

поступаючись Британській імперії[3], займаючи 1/6 частину суходолу або 21,8 млн км²
(без Аляски площею 1 717 854 км²). До неї входила вся територія колишнього СРСР
(крім Калінінградської області, Галичини, Буковини та Закарпаття і Південного
Сахаліну, який був в імперії до 1905 року, Курильські острови в різний час цілі, або
північчю теж були в імперії), а також велика частина Польщі, Фінляндія та Аляска, яка
входила до неї в 1744—1867 роках. Крайні географічні точки Російської імперії:
35°38'17"—77°36'40" північної широти і 17°38’ східної довготи—169°44’ західної
довготи.

Експансія

• 1764: ліквідація гетьманства, друга Малоросійська колегія

• 1765: ліквідовано автономію Гетьманщини (Лівобережна Україна), реформовано

в Малоросійську губернію
• 1772: перший поділ Речі Посполитої; анексовано схід Великого князівства
Литовського і Ліфляндію (Білорусь, Латвія)

• 1775: ліквідовано Запорізьку Січ (Південна Україна)

• 1783: анексовано Кримське ханство (Крим, Південна Україна, Кубань)

• 1792: другий поділ Речі Посполитої; анексовано центр Великого князівства

Литовського і південь Корони Польської (Білорусь, Центральна Україна)

• 1795: третій поділ Речі Посполитої; анексовано герцогство Курляндії і Семигалії

(Латвія), анексовано захід Великого князівства Литовського і південь Корони Польської
(Литва, Західна Україна, Білорусь)

• 1801: анексовано Картлі-Кахетинське царство (Грузія)

• 1809: анексовано Фінляндію (Фінляндія)

• 1812: отримано Бессарабію (Османська імперія, Бухарестський договір)

• 1868: протекторат над Бухарським ханством (Узбекистан)

• 1873: протекторат над Хівінським ханством (Узбекистан, Таджикистан)

Колонії Португалії (порт. Império Colonial Português) — сукупність заморських щодо

Португалії територій світу, які перебували в колоніальній залежності від цієї метрополії
і утворювали на чолі з нею в XV—XX століттях Португальську колоніальну імперію.

Передумовою утворення імперії послужила обмеженість Португалії з усіх боків

іспанськими королівствами і неможливість сухопутного територіального розширення в
бік Європи. Великі географічні відкриття кінця XV століття, активна діяльність
португальської аристократії і торгових еліт привели до створення найбільшої морської
імперії кількох наступних століть.

Португальська колоніальна імперія (1415—1975).

 Португалія та її володіння
 територіальні претензії
 основні морські шляхи, зона проникнення
 сфера впливу, зони активної торгівлі
 торгові пости, найбільш важливі факторії
 досліджені, але не освоєні терени
Перелік колоній[ред. | ред. код]

Америка[ред. | ред. код] • Малакка (1511-1641)

• Артиґас, Ривера і Сальто (1680- • Мальдіви (1558-1573)

1824)
• Молуккські острови (1522-1605)
• Барбадос (1536-1662)
• Нагапаттінам (1507-1657)
• Бразилія (1500-1822)
• Нагасакі (1571-1639)
• Гаяна (1809-1817)
• Нінбо (1533-1545)
• Колонія-дель-Сакраменто (1680-
• Салсете (1534-1737)
1777)
• Сокотра (1506-1511)
• Сім східних місій (1750-1808)
• Східний Тимор (1642-1975-2002)
• Уругвай (1680-1777) і (1815-1824)
• Танеґашіма (1542-1639)
Азія[ред. | ред. код]
• Тутикорін (1548-1658)
• Бомбей (1535-1739)
• Цейлон (1597-1658)
• Гоа (Португальська Індія) (1510-
1961 «де-факто» — 1974 «де-юре») • Чинсура (1579-1632)

• Дадра і Нагар-Хавелі • Читтагонг (1528-1666)

(Португальська Індія) (1779-1954)

• Даман (Португальська Індія) Перська затока[ред. | ред. код]

(1559-1961 «де-факто» — 1974 «де-
юре»)
• Діу (Португальська Індія) (1535-
1961 «де-факто» — 1974 «де-юре»)
• Бахрейн (1521-1602)
• Бендер-Аббас (1506-1615)
• Оман (1500-1650)

• Кананор (1502-1663) • Ормуз (1515-1622)

• Коллам(1502-1661) Африканські колонії[ред. | ред. код]

• Кочин (1500-1663) • Ангола (Португальська Західна

Африка) (1575-1975)
• Лакшадвіп(1498-1545)
• Арґен (1455-1633)
• Макао (1553-1999)
• Біоко і Аннабон (1474-1778)
• Макасар (1648-1856)
• Гана (1482—1642)
• Гвінея-Бісау (Португальська Північна Африка[ред. | ред. код]
Гвінея) (1640-1974)
• Санта-Крус-ду-Кап-де-Агер (1505-
• Занзібар (1503-1698) 1541)

• Зігіншор (1645-1888) • Аґуз (1506-1525)

• Кабо-Верде (1462-1975) • Алказарсагір (1458-1550)

• Момбаса (1638-1729) • Асіла (1471-1589)

• Мозамбік (Португальська Східна • Аземмур (1513-1541)

Африка) (1498-1975)
• Ес-Сувейра (1506-1525)
• Сан-Томе і Принсіпі (1470-1975)
• Мазарґан(1485-1769)
Африканські протекторати[ред. | ред.
• Сафі (1488-1541)
код]
• Сеута (1415-1668)
• Віда (1615-1961)
• Танжер (1471-1662)
• Ефіопія (1540-1632)
Атлантичні архіпелаги[ред. | ред. код]
• Кабінда (1883-1975)
• Азорські острови (1420 —
• Кілва-Кісівані (1505-1512)
автономний регіон Португалії)
• Королівство Конго (1500-1914)
• Канарські острови (1336–1345 і
• Малінді (1500-1630) 1448–1459)

• Момбаса (1593-1638) • Мадейра (1419 — автономний

регіон Португалії)
• Танганьїка (1500-1630)
• Тристан-да-Кунья (1506–1767)

Брита́нська імпе́рія (англ. British Empire) включала домініони, колонії, протекторати,

мандати на інші території, що перебували під владою Сполученого Королівства та його
держав-попередників. Виникла внаслідок заснування Королівством Англія заморських
територій та торговельних постів в період з кінця 16 ст. по початок 18 ст. В період піку
свого розквіту була найбільшою імперією в історії, а також протягом більше ста років
була головною глобальною силою у світі[1]. Станом на 1913 рік населення Британської
імперії складало понад 412 млн осіб (23 % населення світу на той час)[2], а станом на
1920 рік площа імперії складала понад 35,5 млн км²[3] (24 % поверхні світу)[4]. Як
наслідок її політична, юридична, мовна та культурна спадщина набули значного
поширення. В часи піку її розвитку Британську імперію часто описували фразою
«Імперія, над якою ніколи не заходить Сонце» (англ. the empire on which the sun never
sets), оскільки через її величезні розміри сонце завжди світило принаймні над якоюсь
її частиною[5].

Після Другої світової війни більшість колоній Британії стали незалежними.

Спадкоємицею Британської імперії вважається Британська Співдружність.

Співдру́жність на́цій (англ. Commonwealth of Nations), раніше відома як Брита́нська

Співдру́жність (англ. British Commonwealth) — асоціація незалежних держав, що
раніше входили в Британську імперію, які визнають британського монарха як символ
вільного єднання. Співдружність націй не є політичним союзом, а є міжурядовою
організацією. Станом на 3 грудня 2020 року налічує 53 члени[к 1].

У Співдружність входять (на кінець 2009) 54 держави (розподіл за частинами світу):

Європа[ред. | ред. код]

• Велика Британія • Беліз • Намібія

• Мальта • Антигуа і Барбуда • Малаві

Америка[ред. | ред. код] • Сент-Кіттс і Невіс • Ботсвана

• Канада • Лесото
Африка[ред. | ред. код]
• Ямайка • Маврикій
• ПАР
• Тринідад і Тобаго • Есватіні
• Гана
• Гаяна • Сейшельські
• Нігерія Острови
• Барбадос
• Сьєрра-Леоне • Руанда
• Багамські
Острови • Танзанія
Азія[ред. | ред. код]
• Гренада • Уганда
• Індія
• Домініка • Кенія
• Пакистан
• Сент-Люсія • Замбія
• Шрі-Ланка
• Сент-Вінсент і • Камерун
Гренадини • Малайзія
• Мозамбік
• Сінгапур • Австралія • Папуа Нова Гвінея

• Кіпр • Нова Зеландія • Соломонові

Острови
• Бангладеш • Науру
• Тувалу
• Мальдіви • Тонга
• Кірибаті
• Бруней • Самоа
• Вануату
• Фіджі
Океанія[ред. | ред. код]

Усі ці держави, крім двох: Руанди та Мозамбіку, входили до складу Британської

Імперії.

Перша Французька імперія (1804—1815; фр. Le Premier Empire) — епоха імперії

Наполеона Бонапарта у Франції. Перша імперія замінила Французький консулат.
Перша імперія бере початок 18 травня 1804 року, з оголошення сенатором-консультом
Наполеона Бонапарта «імператором французів» під іменем «Наполеон Перший».
Коронація відбулася 2 грудня 1804 року в Соборі Паризької Богоматері. Першій
Французькій Імперії був покладений кінець в квітні 1814 року з зреченням від престолу
Наполеона і його засланням на острів Ельба. Після періоду Першої Французької Імперії
відкривається епоха Реставрації Бурбонів, за винятком періоду Ста днів, коли
Наполеону вдалося тимчасово повернутися до влади, з 20 березня до 22 червня 1815
року.

Попередник Наступник

Перша Французька республіка

Королівство Голландія

Лігурійська республіка

Андорра
Реставрація Бурбонів

Мореснет

Об'єднане королівство Нідерландів

Люксембург

Велике герцогство Тосканське

Андорра

Друга французька імперія (фр. Second Empire Français) або Французька імперія —
період в історії Франції з 1852 по 1870 рр., що збігається з часом правління імператора
Наполеона ІІІ.

Після того, як Наполеон ІІІ в ході франко-прусської війни потрапив у німецький полон
під Седаном (вересень 1870), у Бордо Національні збори змістили його із трону, і Друга
імперія припинила своє існування. Незабаром у Франції була проголошена Третя
республіка.

Попередник Наступник

Друга французька республіка

Французький Алжир
 Династія Нгуєн

Третя французька республіка

Німецька імперія

Французька колоніальна імперія (фр. L’Empire colonial français) — сукупність

колоніальних володінь Франції в період між 1534 — 1980 роками, що перетворили
Францію в третю за величиною державу, що будь-коли існувала на планеті (після
Британської і Російської імперій). Як і Британська імперія, Франція мала колоніальні
території у всіх регіонах світу, але її колоніальна політика значно відрізнялася від
британської. На піку свого процвітання, вона займала площу 13 мільйонів км² і
населення в них (крім метрополії) 110 млн осіб (1914). Процес деколонізації в другій
половині XX століття, залишив під владою Франції лише кілька сотень тис. км²
малонаселених територій. Залишками колись великої колоніальної імперії є сучасні
заморські департаменти Франції (Французька Гвіана, Гваделупа, Мартиніка, Майотта),
заморські спільноти та території і особлива територія sui generis (острів Нова
Каледонія). Сучасною спадщиною французької колоніальної епохи є також спілка
франкомовних країн (Франкофонія).

Імперія займала терени таких країн:

• Франція, США, Канада, Гаїті, Домініканська республіка, Алжир, Туніс,

Марокко, Маврикій, Мавританія, Сенегал, Гвінея, Нігерія, Чад, Буркіна-Фасо, Кот-
д'Івуар, Камерун, Габон, Бенін, Того, Центральноафриканська Республіка, Джибуті,
Мадагаскар, Коморські Острови, Маврикій, Французькі Південні і Антарктичні
території, Сирія, Ліван, Індія, Камбоджа, Лаос,В'єтнам, Волліс і Футуна, Лівія,
Французька Полінезія

5.Процеси деколонізації та їхній вплив на політичну карту світу. Динаміка

змін сучасної політичної карти світу (з 1990-х рр. ХХ — поч ХХІ ст.)
Деколонізація — процес надання незалежності та повного суверенітету домініонам,
підмандатним територіям, колоніям. Паралельно з освоєнням нових колоній йшов
процес деколонізації, який почався, по суті, з набуттям Незалежності США.

В історії виявляється два піки деколонізації:

1) Перший пік за часом пов'язаний з встановленням британської гегемонії та
звільненням спочатку США від панування Великобританії, а потім країн Латинської
Америки від впливу Іспанії і Португалії.

У середині XIX ст. Великобританія використовувала механізм «ери вільної торгівлі» і

впроваджувала свій капітал і товари в латино-американські колонії, підриваючи тим
самим формальний впливав Іспанії та Португалії. Не володіючи формальним
пануванням над цими основними колоніальними володіннями метрополій
Іберійського півострова, Великобританія впроваджувала свій капітал в ці території і
безроздільно панувала тут аж до того часу, коли на світову арену вийшли геополітично
зміцнілі США. У 1917 р. за домініонами Великобританії був визнаний статус державної
автономії. Перший пік деколонізації не поширився на колонії Старого Світу.

2) Другий пік деколонізації почався після закінчення Другої світової війни. Поворотним
пунктом стало здобуття незалежності Індією. Це вже означало географічний перехід
деколонізації в Старий Світ, включаючи значну частину Африки.

На другій хвилі деколонізації домініони (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-

Африканський Союз та ін.) розширили межі своєї автономії. У 1923 р. Великобританія
змушена була визнати за домініонами право укладати договори з іноземними
державами, а також визначати в кожному конкретному випадку свою участь або
неучасть в міжнародних договорах, укладених Великобританією. Але це стосується
домініонів, або переселенських колоній, куди були перенесені капіталістичні порядки і
буржуазно-демократичний лад.

Колонії ж у повному розумінні цього слова мали такі характерні риси:

• Безроздільне панування країни-метрополії в економічному і політичному житті

колонії.

• Наявність сильних рабовласницьких і феодальних пережитків у формі насамперед

примусової праці.

• Однобокість («монокультурність») економічного розвитку.

Розвиток колоній було спрямоване насамперед на виробництво сировини.

Процес динаміки змін сучасної політичної карти світу характеризується третім

періодом, який розпочався з 90-х років 20 ст. і триває дотепер. Він характеризується
великими змінами на політичній карті Східної Європи і позначився розпадом світового
соціалістичного табору, на теренах якого утворилися 15 нових незалежних держав
колишнього СРСР і шість – Югославії, та об’єднанням ФРН і НДР у єдину державу тощо.
Отож політичній карті властива висока динамічність. Вона фіксує основні політико-
географічні процеси, позначені кількісними і якісними змінами.

На політичній карті світу існують країни, які не визнані більшістю інших держав як
незалежні держави. Прикладом не визнаних держав є Абхазія (частина Грузії),
Нагірнокарабаська Республіка (частина Азербайджану), Придністров’я (частина
Молдови), Турецька Республіка Північного Кіпру (частина Кіпру) тощо. Так само
існують території з невизначеним статусом, як от Палестина (частково окупована
Ізраїлем), Західна Сахара (окупована Марокко).