(XVIII- друга половина ХЖ ст.)

В. А.
Р у б е л ь
НОВА ІСТОРІЯ
АЗІЇ ТА АФРИКИ
Постсередньовічний
Схщ
(XVIII— друга половина ХЖ ст.)
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України
Навчальний посібник
для студентів
вищих навчальних закладів
ББК 63.3(0)5я73
Р82
Р ец е н з е н т и:
В.1. Галовченко, доктор політичних наук, професор Інституту міжнарод
них відносин Київського Національного університету
імені Тараса Шевченка
В.К. Тура, доктор історичних наук, завідувач відділу Азії та Африки
Інституту світової економіки і міжнародних відносин
НАН України
Л.В. Матвеева, доктор історичних наук, директор Інституту сходознавства
імені Агатангела Кримського НАН України
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

(лист № 1.4/18-Г-36 від 18.05.06)
Видано за рахунок державних коштів.

Продаж заборонено
Головна редакція літератури з гуманітарних наук

Головний редактор С В. Головко
Редактор О.Н. Вітрученко
І8ВМ 978-966-06-0459-9 © В. А Рубель, 2007

І
ЗМІСТ
Передмова 6
Вступ 8
Традиційний Схід після завершення епохи середньовіччя (9) ' Постсередньовіччя
як етап в історії традиційного Сходу (12) я Хронологія афро-азійського постсеред
ньовіччя (14)
Розділ І. ДАЛЕКИЙ СХІД
Глава 1. ІМПерІЯ Цин

Імперія Цин після завершення епохи середньовіччя (21) я Маньчжуро-китайська
імперія за часів Юнчжен-Цяньлун. Завершення формування територіальних меж
Цинської держави (26) я Активізація таємних товариств. Народне повстання
1796—1804 рр. (39) я Імперія Цин за умов боротьби проти «відкриття» країни (42)
я Перша Опіумна війна (45) я Повстання тайпінів (48) • Друга Опіумна війна (56)
я Розгром Тайпін Тяньго та інших антицинських народних повстань (60) « Імпе
рія Цин за часів «політики самопосилення» (64) я Франко-китайська війна 1884—
1885 рр. (68) я Японо-китайська війна 1894—1895 рр. Крах політики «самопоси
лення» (72) я Поділ імперії Цин на «сфери впливу» як різновид напівколоніально
го поневолення Китаю ( 75)
Глава 2. ЯПОНІЯ
Японія після завершення епохи середньовіччя (79) * Реформи шьогуна Токугава
Йоглімуне (89) я Розклад класичної соиіально-економічної системи східного типу.
Реформи Мацудайра Саданобу (92) я Боротьба за збереження режиму самоізо
ляції (99) я «Відкриття» Японії. «Ансейські договори» (101) ш «Реставрація Мей-
джі» (103) ш Японія за епохи системних буржуазних реформ (109) я Прийняття
Конституції 1889 р. (121)
Глава 3. Корея
Держава Чосон після завершення епохи середньовіччя (127) я Корея за умов бо
ротьби придворних клік. Реформи Йонджо (130) я Чосон під владою андонськлх
4
Кімів (137) » Правління тевонгуна Лі Хаина. Боротьба за збереження режиму

самоізоляції (141) » Канхваський договір та його наслідки (144)
Глава 4. В'ЄІНЯМ
В'єтнам після завершення епохи середньовіччя (151) ш Князівство Дангнгоай (154)
» Князівство Дангчонг (158) • Повстання тайшонів (160) • Держава В'єтнам (167)
• Держава Дайнам (174) • Колоніальне поневолення В'єтнаму Францією (176)
Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
Глава 5. ІНДІЯ
Індія після завершення епохи середньовіччя (185) т Розлад «Імперії Великих Мо
голи» (189) ш Англо-франиузьке суперництво і початок колоніального понево
лення Індії (193) * Завоювання Індії англійською Ост-Інлською компанією. Роз
будова та вдосконалення системи колоніальної експлуатації (196) « Народно-виз
вольне повстання сипаїв 1857—1859 рр. (219) а Ліквідація англійської Ост-Індської
компанії. Завершення процесу колоніальною поневолення Індії британською ко
роною (227)
Глава 6. М'янма
Бірма після завершення епохи середньовіччя (231) т Криза і крах Авської держави
Таунгу (235) в Відновлення суверенної бірманської державності. Вигнання євро
пейців (237) • Держава Конбаун в епоху імперської експансії (239) ш Бірма у
війнах з англійською Ост-Інлською компанією (243) и Реформи Міндона (248)
• Колоніальне поневолення Бірми Великобританією (252)
Глава 7. Таїланд
Сіам після завершення епохи середньовіччя (257) « Сіам за часш «золотого віку»
(259) в Бірманська навала й відновлення сіамської державності. Правління Пья
Такеіна (262) « Сіам після воиаріння династії Чакрі (265) • «Відкриття» Сіаму.
Сіам в епоху системних реформ (269)
Глава 8. Камбоджа
Камбоджа після завершення епохи середньовіччя (283) • Боротьба за централіза
цію. Камбоджа за умов в'єтнамо-сіамської о «подвійною старшинства» (286) а Ре
форми Анг Дуонга (289) » Колоніальне поневолення Камбоджі Францією (291)
Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
Глава 9. Османська імперія

Османська імперія після завершення епохи середньовіччя (297) ш Криза воєнно-
експансіоністського режиму (302) ш Криза територіальної цілісності Османської
імперії (314) а Реформи Селіма НІ (321) ш Оттоманська Порта за умов загострен
ня «балканського питання» (331) а Реформи Махмуда II (345) • Танзимат (353)
5
• Кримська війна та її наслідки (355) я Конституційний рух. Конституція 1876 р.
(361) я Російсько-турецька війна 1877—1878 рр. та її наслідки (367)
Глава 10. Іран

Іран після завершення епохи середньовіччя (379) я Держава Надір-шаха (385)
т Встановлення Калжарської династії (389) я Іран за умов посилення англо-фран-
ко-російською колоніальною суперництва (393) я Бабідські повстання (403) я Ре
форми Еміра Низама (407) • Анпю-іранська війна 1856—1857 рр. та її наслідки.
Перетворення Ірану на англо-російську напівколонію (409)
Глава и. Середня Азія і Казахстан

Казахстан за часів постсередньовіччя (415) я Середня Азія після завершення
епохи середньовіччя (420) я Бухарський емірат (422) я Хівинське ханство (426)
я Кокандське ханеіво (429) я Колоніальне поневолення Середньої Азії Росій
ською імперією (433)
Глава 12. Афганістан

Афганістан після завершення епохи середньовіччя (441) я Держава дурані (443)
я Афганістан у період правління Досі-Мухаммеда (447) я Реформи Шер Аді-
хана (451) я Друга англо-афганська війна та її наслідки (453)
Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
Глава 13. ЕфІОПІЯ

Ефіопія після завершення епохи середньовіччя (461) я Регентство Ментаваб (465)
я Боротьба за возз'єднання (468) я Реформи Теодроса 11. Аніло-ефіопська війна
та її наслідки (472) я Ефіопія в боротьбі проти колоніальної експансії Італійського
королівства (481)
Глава 14. «Чорна Африка»

Судан після завершення епохи середньовіччя (489) я Мусульманські держави За
хідного Судану на етапі постсередньовіччя (491) я Мусульманські держави Цент
рального і Східного Судану на етані постсередньовіччя (511) • Колоніальне поне
волення «Чорної Африки» європейцями (519)
Післямова 539
Рекомендована література 540
Передмова
ІШ ропонований увазі читача навчальний посібник з історії

І М постсередньовічних афро-азійських цивілізацій нової доби с
^У ш тематичним, фактологічним, хронологічним і
концептуально-теоретичним продовженням серії підручників і
навчальних посібників з історії традиційного Сходу, підготовлених
протягом останнього десятиріччя кафедрою історії Стародавнього
світу та середніх віків Київського Національного університету імені
Тараса Шевченка'. За часовими параметрами (XVIII — друга
половина XIX ст.) епоха афро-азійського постсередньовіччя дещо
виходить за хронологічні рамки, якими традиційно обмежується
дослідницький інтерес науковців і викладачів, котрі займаються
проблематикою класичного сходознавства. Проте за своїми
цивілізаційними ознаками тогочасні країни Азії та Африки
продовжували, хоча й за нових історичних умов, розвиватися у межах
традиційних для регіону реалій східнодеспотичного спрямування.
Враховуючи цей незаперечний факт, адекватне розуміння особливостей
їхнього воєнно-політичного, етнодемографічного, суспільно-
господарського та культурно-релігійного розвитку передколоніольної
доби можливе лише в контексті єдиного бачення соціоеволюційних
процесів на традиційному Сході в його хронологічній безперервності від
часів давнини до кінця XIX ст. Отже, типологічно даний період
існування означених цивілізацій є певним логічним завершенням
класичної афр о-азійської історії. Аж доки нав язаний країнами Заходу
колоніальний режим спричинив глобальну трансформацію глибинних
Крижанівський О.П. Історія Стародавньою Сходу: Курс лекхіій. Київ, 1996; Ру
бель В.А. Історія середньовічною Сходу: Курс лекцій. Київ, 1997; Крижанівський 0.11.
Історія Стародавнього Сходу: Підручник. Київ. 2000. 2-ге вид., стереотип. Київ,
2002; Рубель В.А. Історія середньовічною Сходу. Тематична хрестоматія. Київ.
2000. 2-ге вид., стереотип. Київ, 2002; Рубель В.А. Історія середньовічною Сходу:
Підручник. Київ, 2002.
Традиційний Схід
після завершення
епохи середньовіччя
Завершення епохи середньовіччя (кінець

XVII — початок XVIII ст.) проявилося у гли
бокій системній кризі, що вразила традиційні
афро-азійські суспільства за умов майже цілко
витого гальмування темпів їхнього соціально-
економічного розвитку, регресивної стагнації
матеріального добробуту населення, техноло
гічної рутинності, неспроможності ефективно
реалізовувати напрацьований за попередні ти
сячоліття релігійно-політичний, господарсько-технологічний,
науково-інтелектуальний та демографічний потенціал. При
чини означеної кризи полягали у специфічності соціоісто-
ричних цілей і розвиткових пріоритетів класичних східних
цивілізацій, еволюційні ресурси яких виявилися вичерпаними
наприкінці XVII ст. Це, насамперед:
— розбудова розвиненої, стабільно працюючої державної
машини;
— досягнення максимальної продуктивності ідеально узго
дженого з екологічними регіональними особливостями
сільського господарства безвідносно до обсягів затраче
ної при цьому праці;
створення потужної ремісничої галузі економіки, спря
мованої на вироблення високоякісної продукції без ура
хування цінової і кількісної проблематики та пов'язаної
з цим «доступності» означеного товару для споживача;
забезпечення внутрішньої соціальної стабільності на базі
державного керівництва та відповідальності влади за
«справедливе» функціонування детально структурованої
системи соціальних гарантій та обмежень, диференційо
ваної за принципом «кожен має стільки, скільки йому
належить отримувати за ранжиром, а не скільки він ре
ально заробив»;
10 ВСТУП
— територіальне розширення підконтрольних існуючій шіаді теренів

та забезпечення існуючої політико-економічної системи якомога
більшою кількістю підданих, аби наситити господарство необхід
ною робочою силою, а державу — максимально можливою кіль
кістю платників податків — потенційних вояків.
Керуючись цими пріоритетами, переважно екстенсивного харак
теру, класичні цивілізації традиційного Сходу формувалися й розви
вались протяіом кількох тисячоліть. Й упродовж цього часу вони
(пріоритети) вірою і правдою служили афро-азійським народам, за
безпечуючи їм стабільний суспільно-господарський, воєнно-політич
ний, інтелектуальний, технологічний, культурно-релігійний і демо
графічний розвиток. Проте наприкінці XVII ст. у більшості класич
них східних цивілізацій згадані цілі вже були досягнуті. В ареалі
східних країн були освоєні, заселені та введені в господарський обо
рот усі потенційно придатні для цього землі, до цілковитого автома
тизму й досконалості відпрацьована модель внутрішньої організації
східної деспотичної держави, яка вже не потребувала ніяких суттє
вих новацій, вироблено принципи максимально пристосованого до
природно-кліматичних особливостей використання всіх земельних
ресурсів аграрного сектора, а східне ремесло досягло таких висот руч
ної колективної або індивідуальної майстерності, що більшість із них
і досі вважаються еталоном складності та максимальної працезатрат-
ності. Кількість підданих у межах кожної традиційної східної циві
лізації давала змогу за будь-яких катаклізмів підтримувати в робо
чому стані найскладніші природно-господарські комплекси й робила
майже невичерпними можливості поповнення східних армій ново
бранцями. Проте в цьому ж полягала й трагедія традиційного Сходу,
який, довівши свій природно-соціальний та політично-економічний ме
ханізм до абсолютної досконалості, впав у природну стагнацію. До
того ж, чим краще працювала така система, тим складніше було вно
сити до неї необхідні новації, принципово нові, не притаманні попе
редній традиції відносини.
Після революції цін, Великих Географічних відкриттів, глобалізації
світових ринків та початку масових колоніальних завоювань свропейців
на Сході, традиційна афро-азійська модель суспільної організації соціу
му виявилася абсолютно неспроможною адекватно відреагувати на по
треби часу. Східні владики регулювали ціни в інтересах споживача, а
не виробника, шо гальмувало розвиток товарно-грошових відносин та
економіки в цілому. Східне професійне ремесло, потрапивши у «глу
хий кут віртуозності», виготовляло продукцію, яка не враховувала
11 ВСТУП
цінову проблематику, а отже обслуговувало, насамперед, еліту суспіль

ства, шо змушувало скромніших рангом і доходами споживачів удава
тися до натурального самозабезпечення. Втрата транзитних монополій
після відкриття європейцями прямого навколоафриканського шляху
до Індії залишила Схід без звичних митних прибутків у сотні про
центів на кожен доставлений в Європу екзотичний товар (прянощі,
шовк, фарфор тошо), а стрімке поширення в колонізованих європей
цями областях Тропічно-Екваторіальної Америки плантаційного гос
подарства забезпечило Заходові можливість ліквідувати монополію
Сходу на більшість найирибутковіших східних «продуктів» (прянощі,
цукор, екзотична деревина, бавовник, кава, чай, рис тощо), котрі вна
слідок природних особливостей не росли в Європі, однак відтепер мог
ли культивуватися чи видобуватися на теренах Латинської Америки
як органічної складової Макрохристиянського Світу.
Світ змінився, однак традиційний Схід не захотів і не зумів до
нього своєчасно пристосуватися. Для адекватності новим реаліям кла
сичним афро-азійським цивілізаціям необхідно було істотно модер
нізувати свою внутрішню структуру, суттєво корегувати й змінюва
ти розвиткові пріоритети, а значить відмовлятися від напрацьованих
попередніми поколіннями традицій, з чим більшість східних народів
просто не могли змиритися. Наслідком було поглиблення кризових
явиш, які дешо по-різному проявлялися в різних цивілізаційних струк
турах афро-азійського регіону. Єднало їх одне: у межах панування в
повному обсязі старих, традиційних для Сходу відносин його подаль
ший цивілізаційний розвиток став неможливим.
Рубіжна криза мала різні прояви в різних поліцивілізаційних
спільнотах, з яких складався Класичний Схід. Для кочових орд Вели
кого Євразійського Степу вона завершилася цілковитою дезінтегра
цією місцевих цивілізаційних інституцій, крахом ординської держав
ності, регресивним поверненням місцевих соціальних організмів у стан
родо-племінних вождівств — тобто доцивілізаційного етапу соціальної
еволюції. Окремі периферійні відгалуження афро-азійського конгло
мерату народів (Індонезія, Малайя, Малакка, Шрі-Ланка, значна
частина лриокеанічних областей Тропічно-Екваторіальної Африки,
татарські ханства Поволжя і Сибіру) на рубежі XVII—XVIII ст. уже
потрапили (чи активно потрапляли) під прямий воєнно-політичний
контроль експансіоністськи налаштованих європейців (португальців,
іспанців, голландців, англійців, французів, росіян, датчан). Щоправ
да, в більшості тогочасних східних держав ше залишалося достатньо
воєнної моці щоб уникнути прямого колоніального поневолення, од-
12 ВСТУП
нак внутрішня ситуація в цих цивілізаціях характеризувалася втратою

динамізму. Східні суспільства перебували у стані інволюційної стаг
нації валового внутрішнього продукту, що на тлі демографічного зро
стання (яке завжди віталося в канонах традиційних східних пріори
тетів) спричинило різке падіння обсягів виробленого ВВП на душу
населення. Це спричинило падіння реальних доходів населення, хро
нічний бюджетний дефіцит, різко обмежило можливості витрачати
кошти на розвиток власної науки, освіти і технологій, шо, своєю чер
гою, гарантувало поступове воєнно-технологічне відставання Сходу
від Заходу, яке не віщувало афро-азійським народам нічого хорошого.
Перед Класичним Сходом постало питання: як подолати системні не
гаразди ? Болісний пошук відповіді на нього став сутнісною ознакою епо
хи постсередньовіччя в історії Сходу.
Постсередньовіччя
як етап в історії
традиційного Сходу
Криза, шо вразила Схід на зламі XVII—XVIII ст., була далеко не
першою в його історії. Азія та Африка й раніше переживали політичні
катаклізми, господарську руїну, культурний регрес і занепад життєво
го рівня. Проте в минулому Схід успішно долав труднощі, не зміню
ючи фундаментальних основ суспільного існування, які полягали у
приматі колективу над індивідом, держави над особою, командно-ад
міністративного над ринковим, того, шо тобі призначено, над тим, шо
ти заробив, того, шо тобі личить за ранжиром, над тим, шо ти можеш
тощо. Криза на рубежі XVII—XVIII ст. принципово різнилася від усіх
попередніх, оскільки виявилася не етапною (викликаною конкретни
ми особливостями політичної, економічної, міжнародної або релігій
но-ідеологічної ситуації в регіоні), а системною. її причини крилися в
комплексному виродженні цивілізаційних інститутів традиційних афро-
азійських суспільств, відсутності самих потенцій до розвитку в со
ціальних структурах східного типу, в глобальній кризі Класичного
Сходу як специфічної полікудьтурної спільноти, шо втратила ди
намічність, без якої будь-яка стабільність переростає у стагнацію,
спокій — у загнивання, а досвідченість — у зашореність.
Це зовсім не означає, що на тогочасному Сході не залишилося та
лановитих політиків, митців, науковців чи воєначальників, працьо
витих селян і ремісників, хитрих купців або чесних та кваліфікованих
13 ВСТУП
чиновників-адміністраторів. Та й відносна кількість їх порівняно з

минулими століттями, мабуть, не зменшилася (а якщо й зменшилася,
то не набагато). Однак за ситуації, коли життєздатність втрачав сам
соціальний лад, уже ніякі людські зусилля не могли змінити щось на
краше. Через зазначені вище причини Схід просто не міг піти на
кардинальний злам усіх існуючих державно-політичних, релігійно-
ідеологічних та суспільно-господарських структур, стара система не
бажала миритися з новими реаліями, вперто здійснювала нові й нові
реформаційні експерименти, намагаючись удосконалити існуючий лад,
реанімувати закостенілі, статичні, а тому нежиттєздатні соціальні інсти
тути, — й цим дедалі більше заганяла себе у глухий кут. Ось чому,
переживши середньовіччя, традиційний Схід так і не вступив у новий
час, а потрапив у пастку постсередньовіччя, яке можна назвати епо
хою цивілізаційного в 'янення деспотичної державності й суворо стра-
тифікованого командно-адміністративного суспільства з розвиненою,
бюрократично структурованою системою соціальних гарантій та об
межень, регресивної економічної стагнації, перманентного й невідворот
ного падіння життєвого рівня та прогресуючого технологічного відста
вання Сходу від Заходу.
Отже, розуміючи середньовіччя в канонах глобальної східно-захід
ної дихотомії світового соціоісторичного процесу як епоху абсолютно
го воєнно-політичного, культурного, економічного й технологічного
домінування Класичного Сходу над Заходом, можна констатувати, шо
з початку XVIII ст. баланс сил у світі принципово змінився на користь
індивідуалізованого західного способу життя. Вступаючи в новий час,
людство зіткнулося з ситуацією, коли вже не східна колективістська,
а саме західна індивідуалізована модель соціального життєустрою га
рантувала відповідним суспільствам якісно вищу продуктивність і на-
укомісткість праці, істотно вищий середній рівень життя, принципово
більшу доступність та поширеність освіти, сприяла бурхливому роз
виткові науки та культури, військової справи й технологій, більше
відповідала потребам промислового й інтелектуального розвитку, мож
ливостям і перспективам товарного обміну, транспортної інфраструк
тури, фінансово-грошових відносин і т.ін. Як наслідок, наздогнавши
протягом XVI—XVII ст. Класичний Схід за основними параметрами
цивілізаційного розвитку, Захід уперше в людській історії спромігся
випередити решту світу не лише в темпах, а й у валових результатах
соціально-економічної, воєнно-технологічної та культурно-інформа
ційної галузей соціоісторичної еволюції. Проте східні володарі далеко
не одразу усвідомили цю сумну реальність, а тому ще понад півтора
14 ВСТУП
століття намагалися повернути собі домінантні позиції у світі старими

методами, сподіваючись на ефективність перевірених тисячоліттями
соціальних інститутів. Виходом із системної кризи міг стати лише
вкрай болісний кардинальний злам усіх перевірених часом держав
но-політичних, релігійно-ідеологічних та суспільно-господарських
структур традиційного Сходу та їхня перебудова на нових соціаль
них засадах, що мало означати загибель традиційної і народження
нової афро-азійської суперцивілізаційної спільноти. Проте усвідом
лення східними народами необхідності таких революційних змін
прийшло не одразу. Півтора століття стара система не бажала мири
тися з новими геостратегічними реаліями. Та хід історії можна зат
римати, але неможливо зупинити, а тим більше повернути назад, і
забувати про це правило небезпечно. Реформи, спрямовані на повер
нення порядків «золотого минулого», регулярно зазнавали цілковито
го краху в усіх постсередньовічних східних цивілізаціях і лише загос
трювали системну кризу традиційних спільнот афро-азійського регіо
ну. Й хоча в різних цивілізаційних конгломератах тогочасного Сходу
драматичні ознаки постсередньовіччя проявлялися по-різному, регрес
і прискорене відставання від передових західних країн були прита
манні їм усім.
Протягом епохи постсередньовіччя держави Класичного Сходу ше
були в змозі не допустити масового перетворення своїх країн на коло
ніальні придатки Заходу (шо й відбулося тоді на значних теренах Аме
рики та Африки), проте регресивна економічна стагнація, перманент
не падіння життєвого рівня, прогресуюча наукова й воєнно-техноло
гічна відсталість позбавляли їх надій на «світле» майбутнє. їм була
уготована доля чергової жертви європейської колоніальної експансії.
Хронологія
афро-азійського
постсередньовіччя
Рубіжний перехід від середньовічної до постсередньовічної епохи
на Сході датується кінцем XVII — початком XVIII ст., оскільки всі
зазначені вище ознаки якісного переважання Заходу над Сходом саме
з тих часів почали виявляти себе на повну силу. На початку XVIII ст.
європейці перейшли від стримування турецько-османської агресії до
прямого відвоювання європейських володінь Оттоманської Порти.
Світовий океан, а з ним і світова трансокеанічна торгівля потрапили
15 ВСТУП
відтоді під цілковитий контроль провідних європейських флотів —

спочатку іспанського та португальського, до яких додалися згодом
голландський, англійський, французький та російський. Явно не на
користь афро-азійських виробників почала перебудовуватися струк
тура світового ринку, на якому народи Макрохристиянського Світу,
використовуючи специфічні особливості своїх периферійних відгалу
жень (Латинська Америка, Східна Європа та атлантичне узбережжя
«Чорної Африки»), почали активно витісняти східних конкурентів за
рахунок масовості й меншої собівартості своїх товарів. У результаті, з
XVIII ст. бразильський цукор витіснив із ринків не лише Європи, а й
Близького Сходу цукор Сирії, Єгипту й Персії, «балтійська» пшениця —
зерно арабських країн. Росія стала домінувати на світовому ринку чор
них металів, лляних і конопляних виробів, європейські реекспортери
латиноамериканських планташйних культур (чай, кава, рис, бавовник
тошо) повністю забезпечили відповідними товарами західні ринки й
почали тіснити своїх конкурентів безпосередньо в Азії та Африці. Ви
сокоякісні й менш дорогі європейські папір, тканини й одяг, скло,
вогнепальна зброя та безліч інших товарів заполонили східні ринки,
наочно демонструючи переваги західного способу мислення, органі
зації виробництва, європейських суспільно-господарських й техноло
гічних атрибутів. Змінилася сама психологія новоєвропейських і не-
європейських народів. Переставши дивитися на Схід з повагою, за
хідні народи швидко перейшли до абсолютно протилежних поглядів
на співвідношення цивілізаційних параметрів і пріоритетів, розціню
ючи східні народи як неповноцінні й відсталі з відповідними колоні
альними замашками.
Складніше датувати верхню межу східного постсередньовіччя. За
вершальним акордом постсередньовічності в історії будь-якої східної
цивілізації є момент її колоніального (чи бодай напівколоніального)
поневолення, оскільки відтоді для неї починається принципово но
вий, колоніальний період розвитку. Та процес колоніального понево
лення афро-азійських народів Заходом виявився доволі тривалим. Він
розпочався на периферії Класичного Сходу ще в XVI—XVII ст. і про
довжувався майже до 1930-х років (якщо вважати колоніальними
війни фашистської Італії проти Ефіопії чи імператорської Японії про
ти гоміньданівського Китаю). А за великим рахунком, колоніальна
активність європейців на Сході має ше тривалішу історію. її прологом
вважають не лише «Великі Географічні відкриття» XV—XVII ст., а й
Хрестові походи XI—ХНІ ст., давньоримську експансію в Північній
Африці та Передній Азії і навіть еллінізм IV—11 ст. до н.е. Певною
16 ВСТУП
мірою з цим можна погодитися, адже усі згадані вище вибухи терито
ріально-експансіоністської активності європейців в афро-азійському
регіоні супроводжувалися прямим насильством та пограбуванням, на
в'язуванням східним народам свого політичного й релігійного доміну
вання, масовим поневоленням людей і навіть певною деформацією
корінних афро-азійських соціальних та господарських інститутів.
Проте кардинальних змін економіки, суспільного ладу і традицій на
Сході в ті періоди не відбулося. Метою західних колонізаторів могли
бути прянощі, раби, шовк, релігійні святині чи щось подібне. Однак
до середини XIX ст. європейці отримували все це не шляхом колоні
альної експлуатації, а завдяки торгівлі, хай не без примусу й не завж
ди адекватно-еквівалентної. Століттями східні товари текли на Захід,
а назустріч їм ішов потік європейського золота й срібла, і ніякі коло
ніальні успіхи європейців до XIX ст. не могли кардинально змінити
такий стан речей. Ситуація почала швидко змінюватися в XIX ст.
Захід, який на той час уже пережив промисловий переворот і перетво
рив на свої сировинні придатки Латинську Америку та Східну Євро
пу, відчув у собі достатньо сил для прямої колонізації цивілізацій
Класичного Сходу.
Наслідки не заставили на себе чекати: до кінця XIX ст. під колоні
альним управлінням європейців опинилося більш як 90% африкансь
ких земель (на яких мешкало 95% населення «Чорного континенту»)
та 75% азійських територій (44% населення континенту). Водночас
Захід так і не зумів нав'язати свій воєнно-політичний колоніальний
диктат таким східним державам, як Японія, Китай, Таїланд, Афгані
стан, Іран, Туреччина, Ефіопія, Ліберія, Непал... Однак, розглядаючи
питання про початок колоніальної епохи в історії Сходу загалом, слід
мати на увазі створення саме світової колоніальної системи, викорис
товуючи яку Захід активно впливав на суспільно-господарські інсти
тути афро-азійських народів, пристосовуючи їх (нерідко силовими
методами) до потреб світового капіталістичного господарства. У гран
діозному проекті «колоніальна система» країнам Сходу відводилася
роль постачальника дешевих аграрно-сировинних і демографічних ре
сурсів та ринку збуту для виготовлених на Заході промислових то
варів. Використовуючи такий підхід, а також беручи за аксіому, що
етапні перетворення не можуть здійснюватися за один день і потребу
ють певного перехідного етапу, ми можемо датувати завершення пост-
середньовічної епохи в історії Сходу другою половиною XIX ст.
Способи втягнення східних цивілізацій у світову колоніальну систе
му були різними. У найвідсталіших регіонах «Чорної Африки» насад-
17 ВСТУП
ження колоніальних порядків супроводжувалося спробами ліквідува

ти весь комплекс традиційних соціально-економічних відносин із ме
тою обвальної модернізації їх в інтересах світового капіталу. В біль
шості східних країн з розвиненою цивілізаційною структурою (Індія,
Бірма, В'єтнам, Корея, Індонезія, Цейлон, держави Середньої Азії
та ін.), якщо вони потрапляли під пряме колоніальне управління, по мож
ливості ліквідовувалися структури, пов'язані з політико-ідеологічним
суверенітетом (державність, неприйнятні для колонізаторів культові
традиції, мілітарна свідомість, якщо така існувала, й т.ін.). Соціально-
економічний базис таких країн зазнавав глибоких структурних дефор
мацій, спрямованих на його максимально органічну інтеграцію у світо
ву систему виробництва та обміну товарів і послуг в інтересах конгло
мерату західних метрополій. Напівколоніальний спосіб поневолення
поєднував формальне збереження традиційних суспільно-політичних
структур східнодеспотичного типу з економічним, а частково й ідео
логічним, науково-технологічним та соціальним поневоленням таких
і окраїн (Османська імперія, Іран, Таїланд, Непал, Цинська імперія,
'<£- Ефіопія та ін.) через нав'язування кабальних позик, «цінові ножиці»
Гг- неадекватної торгівлі, насадження прийнятних для Заходу політичних
гГ) режимів. В подальшому для придушення радикальних антизахідних
Со рухів і повстань країни-метрополії подавали певну воєнно-диплома-
^ т и ч н у й технологічну підтримку таким режимам, пов'язуючи її з від-
^ криттям місцевих ринків для західних товарів і послуг, добровільно-
примусовою мобілізацією місцевих трудових ресурсів на виробництво
затребуваної світовим капіталістичним ринком сировинної продукції,
створення транспортної інфраструктури тощо. Глобальний результат
такої трансформації був однаковим: інтеграція країн Сходу у світовий
ринок радикально обмежувала їхній воєнно-територіальний, політи-
ко-релігійний, суспільно-господарський і науково-інтелектуальний
суверенітет, формувала й посилювала комплексну системну залежність
афро-азійських народів від конгломерату західних метрополій. Як
цілісна система такий «світовий порядок» був вибудуваний у другій
половині XIX ст., тому саме цей часовий проміжок слід вважати кінцем
постсередньовіччя на Сході.
? 3 - І.,.,
і ^.щЗ^ького дер;хл:зїк*-з
аад-ггріччнозх)- у.-іігзрсгг. --чгу
18 І ВСТУП
' . . ' : : • : : / . . : \ . : • . . . . • • . . : : , : ; • . : ; . . . : / : • • • : . • . . - : • : . .
1. Які системні зміни пережила міжцивілізаційна дихотомія

світового історичного процесу по лінії Схід—Захід після за
вершення епохи середньовіччя?
2. Назвіть основні риси, що характеризують епоху постсеред-
ньовіччя в історії традиційного Сходу.
3. Визначіть хронологічні межі афро-азійського постсередньо-
віччя.
Ш11ІІІІІІІІІ1І
^^^^^Ш
ІІІІІІІ
•п
Імперія Цин
Імперія Цин після, завершення
Маньчжуро-китайська імперія за
часів Юнчжен-Цяльлун.
Завершення формування
територіальних меж Цинської
держави
Активізація таємних товариств.
Народне повстання 1796—1804 рр.
Імперія Цин за умов боротьби
проти «відкриттях країни
Перша Опіумна віша
Повстання тайпінів
Друга Опіумна війна
Розгром Тайпін Ттьґо та інших
антицинських народних повстань
Імперія Цин за чгсів «політики
самопосилення»
Франко-китайськ* війна 1884—
1885 рр.
Японо-китайська зійна 1894—
1895 рр. Крах політики
«самопосилення»
Поділ імперії Цин на «сфери
впливу» як різновлд
напівколоніальною поневолення
Китаю
вий
Імперія Цин
Утворена в результаті фандіозних маньчжурських

завоювань XVII ст. імперія Цин (1644—1911) являла
собою на початок XVIII ст. одне з найпотужніших
державних утворень тогочасного світу. Вона обіймала
терени Маньчжурії (корінні землі маньчжурів), а та
кож землі поневолених маньчжурами Китаю (з Тай
ванем) та Монголії. Верховенство цинських імпера
торів (богдиханів) визнавала Корея. Володарем цього
грандіозного державного організму виступав один із
найуспішніших представників «чистої» династії Цин
(1636—1945) маньчжурський імператор Сюаньє
[1662—1722] — виходець із «золотого» роду Айсіньґіоро (кит.
Айсіньцзіоло), більше відомий в історіографії під своїм посмерт
ним (храмовим) ім'ям Шен-цзу або під ім'ям-гаслом його само
стійного правління 11679—1722] — Каті («Загальний Спокій»).
Столицею Цинської імперії було місто Пекін (кит. Бейцзін).
У традиціях класичної східної деспотії цинський богдихан
вважався верховним володарем усіх земель імперії та повно
владним господарем усіх своїх підданих, мав сакральний ста
тус «Сина Неба», тож навіть промовляти вголос його власне
ім'я заборонялося під страхом страти (зверталися до імперато
ра використовуючи виключно ім'я-гасло його правління). В
руках богдихана зосереджувалася вся верховна політична, за
конодавча й судова влада, а простолюдинам із числа його підда
них заборонялося навіть дивитися на свого «божественного
правителя». 1 лише придворна Рада, до складу якої входили
наиродовитіші маньчжурські аристократи і сановники, могла
певною мірою впливати на богдихана, оскільки її члени брали
участь у виробленні тих чи інших офіційних рішень. Інші цен
тральні органи влади — імператорський секретаріат (Нейґе),
великі канцлери (дасюеши), уряд у складі шести міністрів1
1
Чинів, податків, церемоній, судових справ, військових справ та гро
мадських робіт.
: І.І. . . ,„,,,;: .1
22 Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
(бушаншу) та їхніх заступників-помічників {иилан) мали лише викону

вати монаршу волю.
В адміністративному плані імперія була юділена на двадцять про
вінцій (імператор особисто призначав управлічців-намісників), кожна з
яких складалася із десяти областей, котрі подлялися на повіти (загаль
на кількість яких сягала півтори тисячі). Основним завданням місце
вих органів управління було збирання податків та виконання судових
функцій. Найнижчою адміністративно-фіскал^ною одиницею вважали
ся десятидвірки (пай), очолювані старостою тй-тоу. Десять пай зводи
лись у цзя (очолював цзя-чжан), десять цзя— у бао (на чолі з бао-
чженом), об'єднані на принципах кругової поруки спільною відпові
дальністю за сплату податей та дотримання законності й лояльності
стосовно влади (система баоцзя). Наочним сщволом лояльності вважа
лось носіння усіма підданими імперії довгого волосся, обов'язково за
плетеного в косу (окрім буддійських монахів,які голили череп).
Утвердившись при владі, Цини не стали ламати усталений соціаль
ний устрій завойованої ними країни, котра явно переважала своїх поне
волювачів рівнем господарського розвитку, глибиною суспільно-полі
тичних традицій, а також масштабами кульгурно-інтелектуального
розвитку. Успадкувавши політичні та ідеологічні амбіції попередніх
китайських династій, маньчжури лише певною мірою модернізували існу
ючу соціальну структуру традиційного Китаю виходячи з потреб свого
етнічного панування. Навіть офіційною державною релігією своєї
імперії Цини обрали найконсервативнішу течію в конфуціанстві —
класичне лісюе (неоконфуціанство) в тлумаченні його найортодоксаль-
нішого ідеолога Чжу Сі (1130—1200).
Населення імперії, попри грандіозні демографічні втрати, що їх
зазнав Китай у процесі маньчжурського завоювання, сягало 100 млн.
Абсолютну більшість його становили етнічні китайці (самоназва хань-
жень). Проте панівним, привілейованим етносом Цинської держави ста
ли завойовники маньчжури (близько 700 тис. осіб), які в нагороду за
свою службу державі не платили ніяких податків, були непідсудні
місцевим судам й діставали від влади щедре матеріальне утримання у
вигляді земельних ділянок із прикріпленими до них селянами. Після
захоплення Китаю всіх маньчжурів було зараховано до вищого при
вілейованого стану професійних вояків. Вони зобов'язувалися нести
військову службу в одному з восьми маньчжурських «знамен» (армій)2
2
Кожна з восьми маньчжурських армій мала власний прапор певного кольору
1
(жовтий, жовтий з каймою, білий, білий з каймою, ервоний, червоний з кай
мою, синій, синій з каймою), відповідно до якого означене військове з'єднання й
називалося.
23 Глава 1. Імперія Цин
і не повинні були займатися «ганебними» справами — торгівлею чи

ремеслом. Щоправда, самих лише маньчжурів виявилось явно зама
ло для того, щоб стабільно тримати в покорі 100-мільйонний ки
тайський етнос, тому ще в процесі завоювання «Піднебесної» Цини
доповнили свої збройні сили спочатку вісьмома арміями, сформова
ними з монголів, а потім ще й вісьмома «знаменами» з китайських
найманців (ханьцзюнь). Від кінця XVII ст. «знаменні» монголи й хань-
цзюні дістали ті ж права, що й маньчжурські «восьмизнаменні» воя
ки. Внаслідок цих змін склався вищий мілітарний стан цинського
суспільства (цижень), до якого відтоді жоден китаєць більше не міг
потрапити ні за які заслуги (заборонялися навіть шлюби «знамен
них» із представниками інших станів, аби завойовники не розчиня
лися у завойованих).
Решта непривілейованих підданих богдихана також мала свою гра
дацію. Повноправними підданими проголошувалися етнічні китайці
(хань), поділені згідно з традицією на чотири стани: напівпривіле-
йованих «учених» (ши або шеньши) з числа тих, хто склав державний
іспит на учене звання (вони платили податки, але звільнялися від
виконання трудової повинності)3, а також трьох податних станів зем
леробів (нун), ремісників (ґун) і торговців (шан), котрі не лише пла
тили на користь держави повний спектр податків, а й мали викону
вати трудову повинність на державних роботах, брати на постій дер
жавних службовців, продавати державі «в разі необхідності» свою
продукцію за мобілізаційними фіксованими розцінками (нижчими
від ринкових) тощо. Найнижчий соціальний статус мали представ
ники «підлого люду» (цзяньмінь), до яких відносили рабів та «іно
родців» (мяо, лоло, яо, тун, чжуан, лі, до яких з часом додалися дун
гани, уйгури та ін.). Хоча становище рабів у цинському суспільстві
майже не змінилося від часів середньовіччя (рабство мало переважно
патріархальний характер), цзяньміні з числа «інородців» перебували
під особливо пильним контролем влади, яка брала з них навіть не
податки, а данину.
3
Стати шеньши міг китаєнь — виходець із будь-якого повноправного стану, якщо
він складав іспит хоча б на найнижче вчене звання, проте пе давало йому право
лише претендувати на державну чиновницьку службу. Кількість бюрократичних
вакансій завжди була меншою від загальної кількості шеньши, тому доки шеньши
не потрапляв на державну службу, він перебував у своєрідному «кадровому ре
зерві» імперії, нерідко до кінця своїх днів залишаючись простим селянином чи
ремісником. Утім від виконання відробіткової державної повинності шеньши звіль
нявся відразу ж після успішно зданого іспиту.
26 І Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
Маньчжуро-китайська
імперія за часів |
Юнчжен-Цяньлун. !
Завершення формування
територіальних меж
Цинської держави І
Кансі залишив нащадкам централізовану й відносно замирену імпе
рію з потужним військом і наповненою скарбницею (понад 50 млн
срібнихлян/в5), а отже завоювання нових земель здавалося його на
ступникові богдихану Іньчжену (правив під гаслом Юнчжен [1723—
1735], храмове ім'я Ши-цзун) цілком логічним і виправданим захо
дом для вирішення земельної кризи. Ще Кансі започаткував у руслі
означеної політики епоху агресивної територіальної експансії проти
сусідів, прикриваючись традиціями великодержавного китайського ге
гемонізму. Проте після відносно вдалих воєн кінця XVII ст. проти Пів
нічної (Зовнішньої) Монголії-Халхи та Росії (завершилася підписанням
вигідного для Цинів Нерчинського договору 1689 р.) цинська воєнна
машина почала несподівано для богдихана пробуксовувати у війні із за
хідними монголами-ойратами (джунгарами). Війна тривала майже до
кінця іньчженового царювання і завершилася унічию в 1734 р. Цей не
сподіваний провал вимагав відповідної владної реакції, і вона не змусила
себе довго чекати. Спершу взялися за простолюдинів: в усіх 10-двірках
впровадили систему періодичних «співбесід» — своєрідних політінфор-
мацій, які проводилися відтоді методично раз на два тижні. На них спе
ціальні чиновники «роз'яснювали» підданим правильність політики імпе
ратора, здійснюючи в такий спосіб «промивку мізків» (сісінь) та «чистку
думок» (тілю) серед китайців. Підозрілих виявляли і нещадно винищу
вали агенти таємної поліції імперії — тіци («вершники у червоному»).
Паралельно провели три гучних судових процеси над занадто балакучи
ми китайськими літераторами, котрі намагалися у своїх творах натякати
на незаконність маньчжурської династії на китайському престолі.
Серед страчених за «сумнівні» вірші опинилися поети Ху Чжунцзао,
Ци Чжоухуа, Сюй Шукуй, Шень Децянь, проте найбільший резо
нанс мав процес 1729 р. над покійним (!) літератором-медиком Люй
Ляном, у творах якого знайшли натяк на антиманьчжурські вислов
лювання: його труп викопали з могили й прилюдно порубали на
шматки, а родичів Люй Ляна і навіть усіх його учнів поголовно стра
тили. Згадали й про науковців: історика Пин Цзяпіна стратили за те,і?
5
Один лян дорівнював 37,3 г.
27 І Глава 1. Імперія Цин
що він таємно зберігав у себе вдома перший, неофіційний варіант

«Історії династії Мін», а філолога Ван Сікоу — за внесення несанк
ціонованих цензурою змін до канонічного тексту словника «Кансі
цзидянь», що перевидавався.
Паралельно влада вжила заходів і проти інших «підозрілих»
учень. Зокрема перепало католицтву, в поширенні якого Іньчжен
справедливо убачав перший крок до розгортання колоніальної екс
пансії європейців проти його імперії: в 1724 р. з Китаю вигнали всіх
католицьких місіонерів, закрили понад 300 католицьких храмів, а
християнізованим китайцям «порадили» повернутися «до мудрості
Конфуція і Чжу Сі».
Водночас Іньчжен розпочав пошук союзників проти джунгарів. Та
кою йому видалася Росія, точніше, підвладні Петербургові калмики
хана Аюки, що кочували в Поволжі, але мали із західними ойратами
свої рахунки по лінії кровної степової помсти за старі образи мину
лого. Щоправда, втягнути Російську імперію у війну з Джунгарським
ханством Цинам так і не вдалося (тогочасна післяпетровська Росія
була заклопотана власними проблемами і навіть у європейські спра
ви не дуже втручалась). Утім дипломати обох сторін використали
тимчасове зближення двох імперій досить плідно: у 1727 р., відповід
но до підписаного Кяхтинського договору, було завершено розме
жування російсько-цинських кордонів у Монголії, між обома краї
нами поновилася вільна торгівля, а в Пекіні Російська духовна місія
набула статусу своєрідного дипломатично-торговельного представ
ництва Росії в імперії Цин.
Зумів Іньчжен перевести на свою користь поразки від джунгарів і
в плані зміцнення власної монаршої влади: у 1730 р. для оперативного
керівництва воєнними діями проти джунгарів богдихан створив при
своїй персоні Цзюньцзіфан («військовий штаб»), трансформувавши
його протягом двох років у «військову раду» (Цзюньцзічу), члени якої
призначалися особисто Іньчженом із числа найдовіреніших цинських
чиновників і полководців (як маньчжурів, так і монголів та китайців).
Відтоді роль Ради маньчжурських князів-регентів, а разом із нею і
вплив родовитої маньчжурської аристократії, були зведені в держав
них справах до мінімуму, адже й управління усіма «восьмизнаменни-
ми» військами богдихан «за суворих умов війни» також цілковито пе
ребрав на себе. Від тих часів саме Цзюньцзічу перетворилася на вищий
дорадчий орган при цинському імператорі, а родова маньчжурська
знать втратила можливість впливати на вибір спадкоємця престолу:
його тепер офіційно призначав богдихан особисто зі своїх численних на-
щадків. Головною опорою Цинів сташ відт<>ді служила знать і «зна

менні» цижені, привілейований стату с я к и х У суспільстві всіляко наго
лошувався й захищався владою. В и с н а ж л и в а ' невдала війна з джунга-
рами дещо «підмочила» бойову р е п у і а щ ю «знаменних» військ і боляче
вдарила по матеріальному статусу цйженів- Оскільки очікуваної воєн
ної здобичі вона не принесла, циж?ш почали масово розорятися та
продавати свої циді (землі з п р и к р і г ш е н и м и селянами) удачливішим
китайським підприємцям. Проте й з а д и х скрутних обставин влада не
полишила своїх вояків напризволящг. ™ р. указом Іньчжена всі циді
були викуплені державою й поверни 1 Циженям-
Та маньчжурська знать не змирил, дся3 т и м > ш0 її колишні владні права
були обмежені внаслідок самодер/ а в н 0 1 політики Іньчжена. 1735 р. цей
занадто вольовий та самостійний рогдихан раптово помер на 57-му році
життя. Багато хто вважав, що йогс> с м е Р т ь не б У л а випадковою...
1736 р. на престол зійшов ч е т в е Р т и й с и н покійного імператора-
реформатора на ім'я Хунлі (храмове і м ' я Ґао-Цзун, ім'я-гасло правлін
ня - Цяньлун), якому судилося п р а і ш т и Шнською імперією ледь не
до кінця XVIII ст. [1736-1795]. Х у ^ 1 3ДоЄІУВ класичну конфушан-
ську освіту, тому сподівання маньч>ік:УРСЬК01 з н а т і н а повернення ко
лишніх владних позицій в імперії не здійснилися: політика Цяньлуна
мало чим відрізнялася від дій його в е л и ч н и х попередників - Юнчже-
на й Кансі. Влада, як і раніше, 0 п і к ^ в а л а с я збереженням земельного
фонду «знаменних», періодично в и к У П 0 В У ю ч и и повертаючи циді ко
лишнім розпорядникам циженям. к * і т а й с ь к и м поселенцям заборони
ли селитися в Маньчжурії як « с в я щ е н н ш батьківщині» маньчжурів, а
т ові
також у Халха-Монголії та на п і в о с Р Ляодун: на цих територіях
активно створювалися воєнізовані «знаменні поселення» (цитунь), в
зом із 1 11
яких розселяли розорених цйженів р£ ї** ™ Родинами. В імперії
та НИХ
провели ретельний перепис н а с е л е н і °Р земель, що дало змогу
істотно збільшити податкові надходжг н н я Д° скарбниці майже не міня
ючи відсоткову податкову ставку. П(У С Л І Д 0 В Н 0 здійснювалася політика
на ізоляцію країни від небажаних зовнІшніх впливів: спочатку заборони
[иям по 1 3
ли в'їзд до імперії приватним інозем > ™ Р ^ обмежили й су
воро регламентували обсяг та ціни в караванній торгівлі з Росією та в
в 1757 ши
океанічних портах імперії. Нарешті,' Р- У майже повністю
ВІ Т І
закрили імперію від зовнішнього свіпіУ'- Д °Д єдиним портом, куди
юземн1
могли заходити зі своїми товарами і н кораблі, залишився Ґуан-
чжоу, але й тут «заморським варвара^» заборонялося селитися, а тор
гувати вони могли лише вдаючись Р посередництва гуанчжоуської
29 І Глава ]. Імперія Цин
державно-приватної купецької гільдії ґунхан, яка здобула відтоді мо

нопольне право на зносини із заморськими купцями. Китайцям забо
ронили навчати іноземців китайської мови (порушників страчували),
а також заселяти узбережні острови та розорювати там цілину (поруш
ників повертали на материк, а їхні домівки спалювали). Імперія оста
точно перейшла до політики самоізоляції (хайцзінь) від зовнішнього
світу. Цини убачали в цьому єдиний засіб порятунку від небезпечної ко
лоніальної експансії західноєвропейських протестантсько-католицьких
колонізаторів у регіоні. Тоді ж остаточно деградувала традиційна екза
менаційна система (каоцзюй), через яку поповнювався стан шеньши як
кадрового резерву бюрократичного апарату імперії. У 1757 р. з екза
менаційних вимог були вилучені практичні питання, замінені напи
санням схоластичних «восьмичленних творів» на теми догматичного
осмислення класичних конфуціанських канонів у дусі школи Чжу Сі.
Відтоді в системі каоцзюй цілковито запанували бездумне мудрування
й тотальна корупція, а кількість шеньши з купленими за хабар науко
вими ступенями становила ледь не половину всіх представників «уче
ного стану» імперії.
Звичайно, така внутрішня політика влаштовувала далеко не всіх
підданих богдихана, тому не менш колоритною складовою «епохи Цянь-
лун» стала тотальна боротьба з інакомисленням, всіляке насадження
різноманітних політичних «співбесід», а також жорстке цензурне пе
реслідування «крамольних» книг, провідниками якого виступили на
ближені до влади активісти ортодоксального літературного угрупован
ня з міста Тунчен (провінція Аньхой). За часів правління Хунлі були
частково чи повністю заборонені майже 14 тис. книг (їхні тиражі
вилучалися з бібліотек і спалювалися, а тих, хто продовжував їх збе
рігати, — карали на смерть), періодично відбувалися «літературні су
дилища» над ненадійними авторами, постійно поповнювалися спис
ки творів, «котрі не заслуговували на увагу» підданих, а тому мали
зберігатися у спецхранах, куди не рекомендувалося заглядати читачам.
А своєрідною платою за лояльність тунченців стало ширше залучення
до владних ешелонів відданих завойовникам китайських бюрократів,
на долю яких при ІДяньлуні припадало близько 40% управлінських
посад найвищого рівня, включаючи урядові міністерські портфелі,
крісла військових губернаторів і навіть членство у Цзюньцзічу (майже
10% посад перепало монголам, решту обіймали маньчжури).
Знайшла за часів Цяньлуна своє логічне продовження й започатко
вана Кансі традиція створення потужних енциклопедичних фолі
антів. Яскравими прикладами означеної політики стали «Повний
вогнепальної зброї, якою оснащувалися війська осілих народів, зро

било кавалерійські армії номадів неспроможними на рівних боротися
проти гармат і мушкетів супротивника. Власного ж виробництва вог
непальної зброї у кочовиків не було, оскільки налагодити його за но-
мадичного способу життя виявилося справою абсолютно марною. Саме
тому вдалі грабіжницькі війни західні ойрати вели тільки проти таких
самих кочовиків-казахів або на теренах самодемілітаризованого Тибе
ту. Щоправда, за правління хана Галдан-Церена [1727—1745] західні
ойрати спромоглися вистояти перед агресією Цинів, однак у стратегіч
ному плані перспективи виживання ординської державності джунгарів
видавалися у XVIII ст. більш ніж сумнівними. Крах прискорила усо
биця, що виникла після смерті Галдан-Церена, коли протягом семи
наступних років жоден ойратський хан не зміг закріпити за собою
джунгарський престол. Активну роль у розпалюванні міжханських
усобиць відіграли цинські дипломати, котрі, за вказівкою Хунлі, сія
ли розбрат між племінними лідерами складового ойратського етносу
(утвореного чотирма західномонгольськими племенами — чорос, хошо-
ут, торгоут і дербет, що періодично ворогували між собою). Лише в
1753 р. на джунгарському троні утвердився хан Дабачі (кит. Даваци)
із племені чорос, проте стабільності виснаженій орді це вже не при
несло. Конкурентом Дабачі у боротьбі за владу виступив його ко
лишній союзник — глава племені хошоут Амурсана, який спробував
сам захопити престол, а коли зазнав невдачі — втік до Пекіна, де по
просив у Цяньлуна допомоги в боротьбі за джунгарський трон.
Хунлі не став довго вагатися, і в 1755 р. Амурсана сам повів на
Джунгарію потужну цинську армію, очолену маньчжурським пол
ководцем Баньді. Дабачі так і не зміг об'єднати ханів для спільної
відсічі інтервентам і того ж року втратив престол. Зазнавши пораз
ки, він потрапив у полон до Цинів, які відправили його у залізній
клітці до Пекіна. Проте мрії Амурсани про великоханський престол
Хунлі швидко розвіяв. Цинам була не потрібна потужна ординська
держава джунгарів, тому після повалення влади Дабачі вони просто
поділили колишнє ханство на чотири племінні аймаки, в кожному
з яких відтоді володарював окремий, цілковито залежний від Пе
кіну, князьок (тайджи). Обдурений у своїх великоханських споді
ваннях Амурсана вже восени 1755 р. підняв повстання і за підтрим
ки кількох ойратських ханів розгромив військо Баньді. В пошуках
союзників він навіть направив своїх емісарів до східних монголів
Халхи з пропозицією про спільну війну з Цинами (в результаті у
• Зовнішній Монголії розпочав бойові дії проти маньчжурів халхась-
кий хан Ценгуньчжаб). Проте імперія не дала Амурсані часу на

організацію всемонгольського походу на Китай, та й серед самих
джунгарів більшість ханів не захотіли коритися Амурсані як всеой-
ратському правителеві, пригадавши йому минулі образи міжплемін
них усобиць (кровна степова помста!).
1756 р. на джунгарів рушила нова цинська армія на чолі з Чжао
Хуеєм, яка швидко захопила Ілі, після чого приступила до поголовно
го винищення усього ойратського народу. Геноцид змусив джунгарів
шукати союзників у боротьбі з інтервентами. Лідером опору знову став
Амурсана, який після поразок від Чжао Хуея утік до казахів, а тепер
знову повернувся на батьківщину, щоб організувати відсіч Цинам.
Проте сили виявилися занадто нерівними: 1757 р. в битві при Урумчі
армія Чжао Хуея завдала джунгарам нищівної поразки. Амурсана втік
до Росії, де невдовзі помер від тифу, а 600-тисячний народ ойратів
був, за наказом Хунлі, майже поголовно винищений (решту добила
епідемія віспи). Лише 30—40 тис. джунгарів знайшли притулок у Росії
(де злилися з калмиками) або врятувалися від поголовного винищен
ня серед монголів Халхи, де й донині зберігають певну окремішність
усередині монгольського етносу.
Хунлі кілька разів збирався «покарати» Російську імперію за те, що
вона надала притулок Амурсані, але розпочати реальну війну з потуж
ною імперією Єкатерини II (армії якої очолювали такі видатні пол
ководці, як П.А. Румянцев, М.Ф. Каменський, А.В. Суворов, М.І. Ку-
тузов, А.А. Прозоровський, Н.В. Рєпнін та ін.) богдихан так і не зва
жився. У 1792 р. він підписав з Росією Міжнародний акт, яким
підтверджувалися всі Кяхтинські домовленості.
Наступною жертвою Цинів стала населена тюркомовними уйгура-
ми-мусульманами Кашгарія (Східний Туркестан) — південний сусід
джунгарів. Це був край з давніми традиціями караванно-транзитної
торгівлі, центрами якої слугували найбільші міста регіону — Кучар,
Кашгар, Яркенд та ін. Однак за часів постсередньовічного економіч
ного занепаду «Великого Шовкового шляху» Східний Туркестан за
лишився без традиційних джерел господарського процвітання: карава
ни ходили відтепер рідко, прибутковість місцевих торговельних шляхів
різко зменшилася, а відтак занепала й місцева державність. З початку
XVIII ст. теократична мусульманська держава уйгурів перебувала в
жалюгідному стані: країну роздирала релігійна ворожнеча між двома
основними течіями місцевого духовенства — ходжами «білих гір» і
«чорних гір». Ситуація ускладнювалася також сепаратистськими руха-
2 Рубель В. А.
ми місцевих хакім-беків, спрямованими проти централізаторських зу

силь ханської влади.
Канонічні розходження «білогорих» і «чорногорих» видавалися, на
перший погляд, несуттєвими: перші вважали, шо Коран, як священ
ну книгу мусульман, слід читати лише вголос, і носили на ознаку
своїх переконань шапки лише білого кольору, інші — переконува
ли, що Коран слід читати лише мовчки, про себе, і носили на озна
ку своїх поглядів капелюхи виключно чорного кольору.
Спочатку ханська влада підтримала у цьому диспуті «чорногорих»,
тому Хунлі, який втрутився у справи Кашгарії, звернув свої погляди
на «білогору» опозицію, яка за допомогою маньчжуро-китайських
інтервентів здійснила 1755 р. у країні державний переворот і прийшла
до влади. Ханом став глава «білогорих» Бурхан ад-Дін, а його най
ближчим помічником — рідний брат новопосталого хана Хан-Ходжа.
Та коли Хунлі спробував накласти на Кашгарію принизливу данину,
Бурхан ад-Дін і Хан-Ходжа відповіли Цинам «чорною невдячністю», ого
лосивши «священну війну» «невірним» інтервентам. Протягом 1757 р. всі
цинські гарнізони у країні було винищено. У відповідь 1758 р. на
Кашгарію рушили одразу дві «знаменні» армії, очолювані Чжао Хуеєм
та Ярхашанєм. Два роки уйгури мужньо чинили опір, однак чисельна
перевага маньчжуро-китайських армій була надто відчутною: 1759 р.
у битві поблизу озера Яшиль-Куль війська Бурхан ад-Діна і Хан-Ход-
жи зазнали нищівної поразки, і Кашгарія була окупована.
Рештки уйгурських біженців на чолі з Бурхан ад-Діном і Хан-Ход-
жою спробували знайти притулок в афганських горах Бадахшану, але
були там винищені за наказом місцевого правителя.
Колишні землі Джунгарії та Кашгарії були об'єднані в одну про
вінцію Сіньцзян («Нова територія») й інкорпоровані в імперську струк
туру Цинської держави. Проте це був останній воєнно-політичний успіх
Цинів. Колапс постсередньовічної кризи швидко зростав, і вже від
кінця 1760-х років агресивні походи маньчжуро-китайських армій пере
стали бути переможними.
Першим ударом по воєнно-політичному престижу імперії стала
війна з бірманською державою Ава (М'янма). 1767 р. 40-тисячне вій
сько «знаменних» бадьорим маршем спробувало захопити бірманську
столицю Аву, але загрузло в місцевих гірських джунглях і, відрізане
від баз постачання, майже в повному складі вимерло з голоду. Бір
манці, не вступаючи в генеральні баталії, громили знесилених інтер-
тчпін раптовими набігами із засідок і не брали полонених. За рік

жалюгідні рештки армії інтервентів ледве пробилися крізь джунглі
ІІИЧІІД до південнокитайської провінції Юньнань, після чого цинський
полководець Мінжуй, якому випало нещастя керувати цим горезвіс
ним походом, повісився.
1769 р. Хунлі кинув на М'янму вже 60-тисячне військо, яке нама-
11 їлося трьома колонами прорватися до Ави через долину ріки Іраваді,
иикористовуючи цю водну артерію і як дороговказ, і як транспортну
магістраль. Однак опір бірманців, важкий клімат і проблеми із забез
печенням військ (порох відсирів, нових гарматних ядер і набоїв підвез-
ш не вдавалося...) призвели до того, що становище цинських військ
шоиу стало критичним. Порятунок прийшов несподівано: того ж року
і» похід на Аву вирушив сіамський король Чакрі (Рама І [1782—1809]),
і бірманці самі запропонували цинським агресорам перемир'я. За до
мовленостями 1769 р. цинська армія залишила територію М'янми, по
казово розплавивши всі свої гармати, а правитель Ави Схінб'юшин
11763—1776] визнав себе формальним «данником» богдихана, хоча нія
кої реальної данини в Пекіні від М'янми так і не дочекалися.
Неприховані агресивні амбіції Цинів серйозно стурбували півден
них сусідів імперії. Щоб уникнути цинської навали правитель Сіаму
Рама 1 в 1786 р. сам прислав до Пекіна своїх посланників з пишними
посольськими дарами (цинські літописці відразу ж охрестили їх «да
ниною»). Посли від імені свого короля офіційно визнали Сіам «дан
ником» богдихана, проте, як і у випадку з М'янмою, реальних дан
ницьких виплат Цини від сіамців не отримали.
Поразки, що їх зазнали цинські війська у Бірмі, відразу відгукнулись
народними повстаннями проти маньчжуро-китайського гніту в тих
землях, де влада Цинів була встановлена не так давно, а тому лишала
ся доволі хисткою.
Уже на зламі 1760—1770-х років збунтувалися тибетці Сичуані. Ка
ральний похід сичуаньського губернатора Оертая завершився прова
лом, за що Хунлі тут же стратив горе-губернатора. Проте і другий
похід на тибетців завершився поразкою цинських військ (команду
вач каральної армії Вень Фу загинув). Лише тоді Хунлі направив
проти тибетських повстанців солідні військові контингенти на чолі
з бойовим генералом Агуєм. Бої в горах Сичуані тривали три роки,
аж доки у 1776 р. Агуй не загасив полум'я повстання ріками тибетсь
кої крові.
У 1781 р. в північно-східній провінції Ганьсу повстали ісламізовані
китайці-дунгани (народ хуей) на чолі з «патріархом» (ахун) місцево-
го духовенства «білої гори» Тянь У. Розбивши поблизу м. Фуцзянь

основні сили повстанців (Тянь У загинув у бою), цинські карателі
вирішили покарати хуей у такий же спосіб, як і джунгарів — тобто
поголовно вирізати, але це лише викликало нову хвилю «бунту»,
який очолили Ма Сигуй і Чжан Веньцин. Протягом року повстанці
знищили всі місцеві цинські гарнізони і вигнали з провінції рештки
карателів. Масштаб повстання виявився настільки серйозним, що
Хунлі вислав на його придушення свого кращого полководця Фука-
наня, який очолив велику армію «знаменних», озброєну артилерією.
Скориставшись своєю чисельною перевагою, війська Фукананя за
тисли повстанців у місті Шифеньбяо, яке взяли штурмом після три
валої облоги. Ма Сигуй загинув у битві разом із тисячами своїх при
хильників, а Чжан Веньцин потрапив у полон і після допиту в при
сутності богдихана був четвертований.
Найбільшу стурбованість Хунлі викликали повстання самих китайців.

В імперії під гаслом «Фань Цин, фу Міні» («Геть Цин, відновимо Мін!»)
почали виникати різноманітні секти й таємні товариства. їхні агітатори
з'являлися навіть у цинських військах — щоправда, не серед привілейо
ваних «знаменних», а в корпусах територіальних військ «зеленого зна
мена» (луін), частинах сільської «міліції» (сян 'юн) та загонах найманців
(юнбін), які комплектувалися з числа ханьських добровольців — ви
хідців із чотирьох «невоєнних» станів традиційного китайського су
спільства. Проте й цього виявилося достатнім, аби в 1774 р. очолювані
Ван Лунєм активісти секти «Білого Сонця» (Байян Цзяо) збунтували
північно-західну провінцію Шаньдун (корінні землі китайської циві
лізації в долині Хуанхе) й перерізали Великий канал у районі міста
Ліньцин. Повстання китайців загрожувало Цинам крахом усієї імпер
ської стабільності, тому на його придушення вирушили кращі «зна
менні» армії на чолі з імперським канцлером Шухеде. «Бунт» потопи
ли в крові, а Ван Лунь спалив себе, щоб не потрапити в полон.
Проте, як виявилося, це був лише початок: 1787 р. проти Цинів
повстав Тайвань, де організатором «бунту» виступила секта «Товари
ство Неба й Землі» (Тяньді Хуей). Армії повстанців, очолювані Лінь
Шуавенєм і Чжуан Датянєм взяли під контроль майже весь острів
(вистояв лише цинський гарнізон у губернському центрі Тайваньфу) і
навіть відбили перший каральний похід, очолений імператорським
намісником Міньчже. Проте після перших перемог повстанські вожді
перегризлися між собою за владу, а проти китайців виступили загони
«добровольців», організованих Цинами із числа корінних тайванських
аборигенів (народів фань і гаошань). За такої ситуації на острів десан-
іумиился 100-тисячна армія «знаменних» на чолі з сумнозвісним Фу-

ЬЙІІПІІСМ (карателем дунган), якому вдалося за рік розбити повстанські
мрмії поодинці. Лінь Шуанвеня і Чжуан Даляня схопили і в залізних
МІІКИХ привезли до Пекіна, де повстанські вожді були страчені.
Нопший авторитет імперії потребував термінової реанімації, і
Хунлі нирішив узятися за В'єтнам, який Цини принципово називали
н іридиціях великодержавного китайського гегемонізму Аннам («За
мирений Південь»), натякаючи тим самим на данницький статус сво
їй шнденного сусіда стосовно маньчжуре-китайської держави. До
іпн) ж і привід для вторгнення знайшовся цілком пристойний: в ході
жни-типи тайшонів (1771—1802) офіційний в'єтнамський правитель
(муи) Ле Тісу Тхонг був змушений 1787 р. залишити свою країну й
ммії руміїти в Китай, де звернувся до Хунлі «як до свого сюзерена» за
допомогою у придушенні руху тайшонів. Хунлі з радістю погодився
•поиерпути» Ле Тієу Тхонгу престол у статусі данника Цинів, і в
17КН р. цинська армія, очолювана Сун Шиї, рушила на південь. Май
те не зустрічаючи організованого опору, війська Сун Шиї за кілька
ЦІАНІН зайняли в'єтнамську столицю Тханглаунг (сучасний Ханой),
іШ іпону інтронізували Ле Тієу Тхонга. Вдячний правитель пообіцяв
Луї її мірним данником богдихана. Проте війна цим не завершилася.
І пі о ж року лідер тайшонів Нгуєн Хюе проголосив себе загально-
и'пппмським вуа під пишним ім'ям-гаслом Куанґ-Чунґ і закликав
Іінрод до опору. В'єти неодноразово потрапляли в залежність від ки-
Іййської влади і не бачили в цій перспективі для себе нічого радісно-
Ю, тому армію Куанг Чунга швидко поповнили десятки тисяч доб
ровольців, тайшони збудували потужний військовий флот і сформу-
ннип ударні загони бойових слонів. Пе сприяли успіхам інтервентів і
нкрий некомфортні для них природні умови В'єтнаму з його гірськи
ми джунглями та жарким вологим кліматом. Маньчжуро-китайські
монки тисячами помирали від незвичного клімату й інфекцій, бойо-
ИИІІ потенціал армії Сун Шиї швидко згасав, і в 1789 р. вояки Ку
пім Чунга вибили цинських інтервентів із Тханглаунга, після чого
риішки окупантів були майже поголовно винищені під час відступу
джунглями і партизанами.
Воєнна катастрофа в Аннамі розлютила Хунлі. Для нового походу
Н« і пилень зосередили добірні «знаменні» війська на чолі зі знамени-
іим і пінським полководцем Фукананєм, але Куанг-Чунг не став удру-
іе випробовувати долю: він повернув усіх полонених і відправив до
Хуппі велике посольство з щедрими дарунками, котрі були відразу ж
•оформлені» придворними китайськими літописцями як данина від
«покірного Аннаму». У відповідь на ці формальні ознаки ввічливості

Хунлі погодився визнати Куанґ-Чунга «правителем Аннаму» і відмінив
новий похід на В'єтнам.
Розуміючи неабияку заінтересованість Хунлі у формальних аспектах
дипломатії, Куанг-Чунґ навіть особисто прибув у 1790 р. до Пекіна,
щоб привітати богдихана з його 80-річчям, але цим «данництво» В'єт
наму Цинам і завершилося. Колишнього ж вуа Хунлі, на всяк випа
док, поселив під Пекіном у спеціально відведеній резиденції, забезпе
чивши Ле Тієу Тхонгу солідне матеріальне утримання.
Лише похід у Непал 1792 р. проти держави гуркхів (горкхів), які
своїми набігами турбували протягом 1788—1792 рр. поневолений Ци-
нами Тибет, завершився для керованих Фукананєм маньчжуро-ки-
тайських військ вдало: противник був розгромлений, а королівство
Непал потрапило у сферу впливу ІДинської імперії.
Унаслідок майже безперервних воєн імперія Цинів протягом XVIII ст.
суттєво розширила свої кордони, а її авторитет в очах сусідів, як і
раніше, залишався надзвичайно високим, проте кінцеві результати епохи
Цяньлун не викликали оптимізму. Виснажливі воєнні авантюри при
звели до численних людських і фінансових втрат (на армію стабільно
витрачали близько половини державного бюджету імперії). Однак за
войовані землі так і не стали джерелом вирішення гострої проблеми
аграрного перенаселення, оскільки ані Джунгарія, ані Кашгарія, ані
Тибет за своїми природно-кліматичними характеристиками не відпо
відали потребам поливного рисівництва, і тому освоїти їх китайські
селяни так і не змогли. Політика самоізоляції посилювала технологічну
й військово-технічну відсталість ІДинської імперії від передових захід
них держав, а втрати митних доходів від торгівлі з європейцями у
приморських портах змусили Цяньлуна всіляко розширювати систему
внутрішніх митних поборів, руйнуючи систему загальнокитайського
ринку. Наприкінці царювання Хунлі влада щорічно отримувала від
внутрішніх митниць близько 6,5 млн лянів, що істотно гальмувало
міжпровінційну та міжобласну торгівлю й лягало на виробників до
датковим податковим тягарем. Водночас політика хайцзінь завдала чи
малих збитків галузям китайської економіки традиційно експортної
орієнтації (фарфоровиробництво, шовківництво, чаївництво), що
спричинило активізацію «чорного ринку» й призвело до розквіту кон
трабандних операцій у більшості приморських та прикордонних обла
стей імперії. До всіх цих бід додалися також деградація екзаменацій
ної системи каоцзюй та морально-етичний розклад владної верхівки
імперії, яскравим проявом якого стала діяльність богдиханівського

фшюрита Хешеня.
Цей молодий маньчжур так вдало улещував підстаркуватого Хунлі (хо
дили навіть чутки, що він надавав богдихану послуги гомосексуально
го характеру), що за кілька років стрімкої кар'єри пройшов усі бю
рократичні щаблі: від сюцая (найнижчий вчений ступінь) до канцле
ра. Одруживши 1790 р. свого сина на дочці імператора, Хешень узагалі
перетворився на не коронованого господаря імперії. Дорвавшись до
шіади, Хешень разом зі своїми родичами та поплічниками активно
розкрадав усе, що потрапляло йому до рук. На момент смерті Хунлі
(1799) його фаворит володів майном на більше як 320 млн лянів (що
дорівнювало доходам імперської скарбниці за вісім років!).
Активізація таємних
пнінриств. Народне
повстання 1796—1804 рр.
У 1795 р. 85-річний Хунлі зрікся престолу і передав владу своєму
п'ятнадцятому синові Юн'яню (храмове ім'я Жень-цзун), який правив
під девізом Цзяцин [1796—1820]. Ставши богдиханом, Ю н ' я н ь «із
ввічливості та поваги до батька» не наважився вносити якісь коректн
ий у внутрішню політику імперії, зокрема й у тому, що стосувалося
інтчшаддя Хешеня. То ж не дивно, що з перших років «епохи Цзяцин»
ш'ржаву знову потрясли чергові соціальні катаклізми.
Гак, у 1795 р. знову повстали мяо, невдоволені політикою жорсткої
імперської маньчжуризації та етнічної китаїзації. Повстання, очо
люване Ши Люденом, охопило відразу три південно-західні про
вінції імперії — Гуйчжоу, Хунань і Сичуань. На його придушення
навчені гірким досвідом Цини кинули дві «знаменні» армії, одну з
яких очолив сумнозвісний Фуканань. Карателі діяли надзвичайно
жорстоко, поголовно винищивши близько сорока мяоських посе
лень, але самих лише каральних акцій виявилося явно замало, щоб
придушити таке масове народне повстання. Тоді в хід пішов підкуп
повстанських ватажків, яким за припинення бойових дій пообіцяли
амністію і «теплі» чиновницькі посади. Така політика виявилася до
волі ефективною: частина повсталих капітулювала, а рештки «не
примиренних» на чолі з Ши Люденом були обложені цинськими
військами у м. Пінлун (провінція Хунань). Щоправда, Фуканань до
перемоги над мяо не дожив (знаменитий полководець помер під час
походу), проте повстанців це вже не врятувало. 1796 р. Пінлун упав

(Ши Люден загинув у бою), а 1797 р. останні загони «бунтівників»
були донищені в місцевих горах. Однак для пекінських правителів
війна з мяо вже втратила свою актуальність, оскільки проти маньч
журського панування знову повстали етнічні китайці — і це було
значно більшою загрозою для цинського панування.
Організаторами чергової хвилі антицинських заворушень у Ки
таї знову стали таємні товариства (хуейдан), які нерідко діяли у
формі різноманітних релігійних сект специфічної «бойової» спря
мованості. У таких сектах ретельно зберігали вражаючі, замішані на
містицизмі, секрети рукопашного бою, чим притягували до своїх
рядів чимало нових адептів. А якщо брати до уваги, що дефіцит
аграрних ресурсів у Китаї продовжував загострюватися (кількість
населення перевищила 300 млн осіб, виснажливі війни не сприяли
збільшенню поливних площ у країні, а подушна забезпеченість ки
тайських селян землею наприкінці XVIII ст. зменшилася порівняно
з «епохою Кансі» на 30%), стане зрозумілим, чому обезземелені се
ляни (їх називали пенмінь — «мешканці халабуд») слугували для
хуейданів невичерпним джерелом людських ресурсів. В усіх бідах
Китаю вожді таємних товариств звинувачували чужоземну маньч
журську династію, а тому гаслом усіх їхніх збройних виступів, як і
раніше, залишався девіз: «Фань Цин, фу Міні»
Збройні виступи хуейданів проти Цинів мали місце вже за «часів
Цяньлун». Тож не дивно, що в 1792 р. до кодексу законів імперії «Да-
цин люйлі» було внесено пункт про заборону діяльності таємних това
риств, а за членство в них винному загрожували страта чи довічне
заслання. Утім, показова бездіяльність нового богдихана переконала
китайське селянство, що поліпшення своєї долі від нового правителя
йому чекати не варто, і в 1796р. Центральний Китай повстав проти
Цинів. Організатором цієї народної війни, що тривала протягом 1796—
1804 рр., стало буддійське товариство «Білого Лотосу» («Байляньцзяо»),
яке ще в середині XIV ст. уславилося активною участю в антимон-
гольській війні китайського народу та в утвердженні китайської ди
настії Мін замість монгольської Юань. Тепер єресіархи секти (Лю
Чжисе і Сун Чжицин) закликали китайців знову повстати, щоб про
гнати маньчжурів і повернути на престол китайську національну
династію.
Керівники Байляньцзяо обіцяли, що, пройшовши через «неминучі
біди», пов'язані із завершенням епохи Будди Шак'ямуні, який си-
дить під червоним сонцем на червоному лотосі, «Піднебесна» скоро

увійде в нову епоху Будди Майтреї, який сидітиме під білим сонцем
па білому лотосі (звідси назва секти). Як наслідок має впасти чужо
земна маньчжурська династія «північних варварів», а їй на зміну
прийде китайська відроджена династія Мін, але за це варто поборо
тися зі зброєю в руках.
І Іовстання розпочалося у лютому 1796 р. в провінції Хубей. Його
Організаторами виступили вдова страченого єресіарха секти Ци Ван,
ЄФЛИІІИН Яо Чжифу, вчитель Ван Тінчжао, колишній кур'єр Сюй
Типьде, а також один із впливових ватажків місцевого кримінального
СИІту, контрабандист-солеторговець Ван Саньхуай. Уже в жовтні рух
поширився на провінції Сичуань і Шеньсі, а наступного 1797 р. охо
пи і» провінцію Хенань. Загони повстанців налічували 100 тис. бійців,
1 наляканий розмахом війни богдихан Юн'янь наказав вивезти з Пе
кіна до Маньчжурії (тобто в корінні землі династії) імперську скарб
ницю. Проте забезпечити єдине керівництво та сформувати із маси
«бунтівників» організовану народну армію лідери «Байляньцзяо» так і
Ііс змогли. Не формувалися на захоплених територіях й органи нової
місцевої влади, а тому тільки-но загони «Білого Лотоса» покидали
«звільнені від Цинів» поселення, там відразу ж відновлювали роботу
Імперські адміністративно-бюрократичні структури. У квітні 1798 р.
численні, але погано озброєні і ще гірше організовані повстанські сили
були розгромлені «знаменними» у провінціях Хубей і Шеньсі (потра
пивши в оточення, Ци Ван і Яо Чжифу, щоб уникнути полону, по
кінчили з собою, кинувшись зі скелі). Протягом 1799—1800 рр., ви
користовуючи тактику «випаленої землі», урядові війська витіснили
«буїпівників» із Сичуані. Ван Саньхуай загинув у бою, Ван Тінчжао
схопили, відвезли у залізній клітці до Пекіна і прилюдно стратили,
Сюй Тяньде потонув у безіменній хубейській річці під час відступу.
'Залишки загонів повсталих витіснили у гори Ґаньсу, де вони, застосо-
нуючи партизанську тактику, діяли ще до 1804 р.
Придушення Селянської війни 1796—1804 рр. коштувало Цинам мас

штабних людських втрат і обійшлося імператорській скарбниці у
200 млн срібних лянів, що дорівнювало доходам цинського бюджету
за сім років. Від фінансового колапсу імперію врятувала смерть
Хунлі (1799), після якої імператор Юн'янь зважився, нарешті, стра
тити одіозного Хешеня, конфіскувавши його майно. Саме за раху
нок фантастичних конфіскаційних надходжень Цини спромоглися
профінансувати всі поточні видатки, викликані виснажливою війною
з повстанцями.
Цини святкували перемогу, проте, як виявилося, зарано: у 1813 р.

розгромлена секта «Білого Лотоса» ще раз нагадала про себе. Того року
північне відгалуження «Байляньцзяо», яке іменувало себе товариством
«Небесного Розуму» (« Тяньліцзяо») і продовжувало діяти у провінціях
Шаньдун і Чжилі, знову закликало ханьців повстати проти Цинів.
Цього разу дії лідерів секти вирізнялися більшою організованістю.
Глава секти Лі Веньчен був проголошений нащадком мінських імпе
раторів, і повстанці принесли йому клятву вірності, як законному
«Сину Неба». У жовтні 1813 р. спеціально підготовлений загін із 200
бойовиків таємно проник до резиденції богдихана в Пекіні («Заборо
нене місто») з метою вбити Юн'яня. Напад був відбитий імператор
ською вартою, а Лі Веньчена схопили і стратили. У 1814 р. останні
осередки найактивніших хуейданів були ліквідовані.
Імперія Цин за умов І

боротьби проти
«відкриття» країни І
Західноєвропейський капіталізм (особливо англійський), що
швидко розвивався за нового часу, потребував у дедалі більших масш
табах сировини для промисловості і нових ринків збуту продукції,
виготовленої західною промисловістю. Кризова постсередньовічна еко
номіка Цинської імперії ніяк не могла на рівних змагатися з капіталі
стичною промисловістю Заходу в ефективності виробництва, тому від
1757 р. китайський ринок був штучно закритий, щоб запобігти екс
пансії західних товарів і технологій. Лише через порт Ґуанчжоу на
південно-східному узбережжі країни торгівля китайців з іноземцями
допускалася, але й там її обсяги жорстко обмежувалися владою, а всі
товаропотоки мали монопольно йти через цілковито підконтрольну
імперській адміністрації купецьку корпорацію ґунхан. І хоча від полі
тики хайцзінь серйозних втрат зазнавали й деякі галузі власне китай
ського господарського комплексу (зокрема орієнтовані на експортні
поставки виробники фарфору, шовку та чаю), в політиці самоізоляції
Цини вбачали єдиний засіб збереження в цілості традиційної економіки
країни, а також: захисту від занадто активної колоніальної експансії
західних держав. Така ситуація, звичайно, ніяк не влаштовувала захід
них товаровиробників, і вже наприкінці XVIII ст. Великобританія, як
найрозвинутіша у промисловому відношенні країна тогочасного світу,
почала докладати зусиль, аби «відкрити» безмежний китайський ринок

для своїх товарів.
У 1793 р. Пекін відвідало перше офіційне британське посоль
ство, яке очолив лорд Дж. Макартні. Від імені уряду «нових торі»
У. Пітта-молодшого Дж. Макартні зажадав від богдихана Цянь-
луна відкрити для торгівлі з британцями окрім Кантона (так бри
танці іменували Ґуанчжоу) ще три китайські порти (Нінбо, Дінхай
і Тяньцзінь), ліквідувати гунхан, відкрити в Пекіні британське
торговельне представництво, а район Ґуанчжоу перетворити на
зону вільної торгівлі — без митних зборів, надавши британцям
право вільно селитися й пересуватися на цих землях тощо. Від
повідь Хунлі була прогнозованою: в аудієнції Дж. Макартні він
відмовив, британські пропозиції відхилив, а у відповідному листі
британському королю Георгу III [1760—1820] заявив, що імперія
Цин заморських товарів не потребує, бо й так усе виробляє в
достатній кількості. Завершувався лист хвалькуватими велико
державними погрозами та етикетним залякуванням зухвалих бри
танських «варварів».
1816 р. до Пекіна прибула ще одна британська дипломатична місія
на чолі з лордом У.П. Амхерстом, з тими ж вимогами. Англія тіль
ки-но пережила першу в історії своєї економіки класичну кризу
капіталістичного перевиробництва з усіма її болісними наслідками
(включаючи руйнівний робітничий рух луддитів), тому очолений
Р.Б. Ліверпулом уряд торі дуже сподівався, що відкриття китай
ського ринку для англійських товарів істотно активізує британську
промисловість. Однак результативність місії У.П. Амхерста вияви
лася нульовою: Юн'янь зажадав, аби під час аудієнції британські
дипломати зверталися до нього принизливо стоячи на колінах (це
ремонія коутоу) і після категоричної відмови видворив англійське
посольство з країни.
Ситуація ускладнювалася тим, що через корпорацію гунхан Цини
суворо лімітували перелік товарів, які дозволялося ввозити до К и
таю: женьшень, шкури тюленів і видр, сандалову деревину, трепангів
і гнізда південноазійських ластівок (із них варили делікатесний суп).
Ніяких західних промислових товарів Цини купувати не бажали, а отже
мартість чаю, шовку й фарфорового посуду, що його вивозили з К и
таю європейці, значно переважала китайський імпорт. Різницю євро
пейці покривали сріблом, яке перетікало до цинських володінь, що
свропейцям украй не подобалося. 1 тоді англійці знайшли ганебний
вихід із ситуації, почавши контрабандно завозити до Маньчжуро-Ки
тайської імперії опіум — наркотики, спеціально вирощені й виготов-
44 | Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
лені для цього у підконтрольних британцям областях Індії. У від

повідь Юн'янь заборонив своїм указом (1800) ввозити опіум до
імперії, проте корупція ламала всі закони. Урядова британська нар-
комафія не обмежувала себе зайвими проблемами моралі, коли йшло
ся про афро-азійські народи, і через підкуплених цинських чинов
ників усіляко проштовхувала опіум на китайський ринок, втягуючи
в наркотичний дурман спочатку десятки, а потім і сотні тисяч цин
ських підданих.
Тільки серед цинських чиновників і лише за офіційними даними хро
нічними наркоманами стали близько 20% столичних і 30% про
вінційних бюрократів-управлінців.
Наркотично залежні китайці готові були продати все, аби наку
ритись опіуму, і від середини 1810-х років Цини з подивом вияви
ли, що китайський експорт перестав покривати опіумний імпорт, а
грошове срібло почало активно витікати з імперії. Уже наприкінці
1810-х років англійці щорічно ввозили до Китаю по 250—300 т от
руйного зілля. Далі — більше: через 20 років опіумний експорт бри
танців до Китаю сягнув 2—2,5 млн т (!). Прямі збитки цинської еко
номіки становили 5—6 млн срібних лянів (державний річний бюджет
імперії становив 40 млн лянів). До цього додалися моральне й фізич
не виродження нації, розгул корупції і пов'язаного з масовою нар
команією бандитизму. Ситуація вимагала термінової реакції владних
структур, і в 1838 р. до Ґуанчжоу прибув спеціальний уповноваже
ний цинського двору по боротьбі з опіумною контрабандою Лінь
Цзесюй (1785-1850).
Лінь Цзесюй був вихідцем із чиновницької сім'ї, здобув класичну
конфуціанську освіту, але, будучи реалістом, висловив ідею про не
обхідність термінової модернізації Китаю з використанням пере
дових технічних і воєнно-технологічних досягнень Заходу. Свої пе
реконання намагався втілити в життя, перебуваючи на посадах гу
бернатора провінції Цзянсу, намісника Хубею та Хунані. Прагнув
переконувати в доцільності цих заходів й імператорський двір. На
державній слу&бі Лінь Цзесюй зарекомендував себе чесним та енер
гійним управлінцем ? отож не дивно, що саме цьому занадто неспо
кійному, з погляду столичної номенклатури, й водночас діяльному
чиновникові динський двір доручив очолити боротьбу з опіумною
контрабандою.
Перша Опіумна І
иійна І
Прибувши у грудні 1838 р. до Ґуанчжоу, Лінь Цзесюй почав дія
ти швидко й рішуче, повною мірою використовуючи отримані від
богдихана Міньніна (храмове ім'я Сюань-цзун, гасло правління —
Даоґуан [1821—1850]) надзвичайні повноваження. Англійській фак
торії проголошувалася блокада, вся торгівля з іноземцями була при
пинена. Як заявив Лінь Цзесюй, основною умовою її відновлення
має стати видача усього завезеного до порту опіуму. Європейські
купці вагалися кілька місяців, але торгівля справді встала, і 20 тис.
ящиків опіуму (1200 т !) були таки передані Лінь Цзесюю, після чого,
та його наказом 3 червня 1839 р., весь цей наркотик був прилюдно
спалений. Формально, враховуючи явно злочинний характер конфі
скованого «товару», дії Лінь Цзесюя були цілком законними, проте
англійський уряд вігів У. Мелборна не ускладнював собі життя зай
ме >ю казуїстикою, коли йшлося про інтереси англійського капіталу в
Азії. Цинічно розцінивши дії Лінь Цзесюя як знищення приватного
мічйна британських підданих, англійський кабінет використав озна
чений інцидент як привід для початку воєнних дій. З цього почала
ся англо-цинська війна 1840—1842 рр., яка увійшла в історію під
назвою «першої опіумної».
На перший погляд, Цини мали всі шанси на перемогу в цьому кон
флікті. Маньчжуро-китайські війська налічували не одну сотню ти
сяч бійців, а людські ресурси 400-мільйонної імперії давали змогу їх
постійно та своєчасно поповнювати. Неподалік від театру можливих
бойових дій розміщувалися китайські підприємства, що виготовляли
зброю. Імперія мала необхідні для цього сировинні ресурси... Ан
глійці ж для ведення воєнних дій у Китаї змушені були перекидати
свої війська за тисячі миль через моря і океани із Британії та Індії.
Доволі проблематичними видавалися також перспективи забезпечен
ня цих військ озброєнням, боєприпасами, обмундируванням, про
довольством... Не дивно, що спочатку богдихан Міньнін був абсо
лютно впевненим у своїй перемозі.
Активним бойовим діям передували кілька млявих перестрілок між
пінськими і британськими військовими кораблями. Британцям зна
добилося кілька місяців, щоб доставити десантними кораблями в рай
он конфлікту свою сухопутну армію, тому на масовані наступальні
дії, так і не оголосивши війну Цинам офіційно, інтервенти зважилися
тільки в червні 1840 р. За лічені тижні, використовуючи якісну пере-
вагу в озброєнні (уніфіковані й істотно далекобійніші нарізні руш

ниці з циліндричними кулями проти різнокаліберних гладкостволь-
них китайських рушниць із круглими кулями; бойові пароплави й
багатопалубні лінкори та фрегати супроти вітрильних джонок; мо
більні стандартизовані польові гармати проти важких, а тому малору
хомих цинських тощо), британці, керовані адміралом Дж. Еліотом,
легко блокували порти Ґуанчжоу, Сямйнь і Нінбо, а також гирло
р. Янцзи, окупували острови Чжоушань із портом Дінхай і вже в
серпні увійшли до північно китайського порту Тяньцзінь, розташова
ного в кількох десятках кілометрів від столичного Пекіна. «Знаменні»
армії Цинів виявилися абсолютно неспроможними протистояти агре
сорові. Уряд богдихана Міньніна змушений був піти на поступки: Лінь
Цзесюя звільнили з посади уповноваженого по боротьбі з опіумною
контрабандою і відправили служити в далекий Сіньцзян, а в Ґуанч
жоу прибув новий намісник — прихильник капітулянтської політики
Ци Шань, який уже в листопаді 1840 р. скасував усі обмеження на
торгівлю опіумом у Китаї. Цей ганебний крок Міньнін не міг схвали
ти із міркувань свого престижу як божественного монарха: богдихан
наказав заарештувати Ци Шаня і конфіскувати всі його багатства.
Бойові дії відновилися...
Переконавшись у своїй цілковитій військово-технічній перевазі,
англійці діяли тепер нахабно: у січні 1841 р. вони окупували й погра
бували Ґуанчжоу. У відповідь Міньнін, нарешті, офіційно оголосив
наступного місяця війну Британії, закликавши підданих до всена
родного опору. У провінціях Ґуандун, Фуцзянь і Цзянсу почали фор
мувати народне ополчення, яке прозвали пін'інтуань («загони для
приборкання англійців»). Бойова активність китайських ополченців
змусила британців покинути негостинний Ґуанчжоу, проте масштаб
народної війни злякав і Цинів, які боялися китайського національного
піднесення не менше (а може, й більше), аніж європейських інтервентів.
Загони пін Чнтуанів були розформовані. Тим часом «знаменні» армії
продовжували зазнавати поразку за поразкою: до кінця 1841 р. бри- ,
танці захопили Сямйнь і Нінбо, у червні 1842 р. — форти Усун (по
близу Шанхая) та Чженьцзян (у гирлі Янцзи). Англійський флот ви
рушив по Янцзи углиб Китаю і досягнув Нанкіна, після чого Цини
капітулювали.
Завершив Першу Опіумну війну підписаний 29 серпня 1842 р. на
борту британського військового корабля «Корнуолліс» ганебний для
Цинів Нанкінський договір, який став першим, але далеко не останнім
у постсередньовічній китайській історії нерівноправним договором із
47 І Глава ]. Імперія Цин
и » ™ » 1 . • — • — — ' — — — — — • ' •
Західними країнами. За цією угодою п'ять китайських портів (Ґуанч-

жоу (Кантон), Сяминь (Амой), Фучжоу, Нінбо і Шанхай) проголошу
валися вільними для торгівлі й поселення британців, а порт Сянган
(шил. Гонконг) узагалі переходив у цілковите британське володіння
(ставши відтоді англійською колонією до кінця XX ст.). Цини мали
сплатити Англії солідну контрибуцію за знищений опіум (у розмірі
майже річного бюджету Маньчжуро-Китайської імперії). Була ліквідо-
мана корпорація ґунхан, а британці здобули відтоді право торгувати в
Китаї «з будь-якими особами, з ким вони забажають». Знімалися всі
обмеження на обсяги ввезених до Китаю іноземних товарів, а митні
ібори з них не повинні були перевищувати 5% їхньої вартості.
Умови нерівноправного Нанкінського договору були настільки
принизливими, що Міньнін довго не зважувався ратифікувати їх 6 , і
тоді 8 жовтня 1843 р. англійці нав'язали Цинам іще один документ —
«додаткову угоду про торгівлю в п'яти портах», яка передбачала для
британських підданих право екстериторіальності та консульську не
підсудність цинським судам, право на створення у відкритих портах
споїх автономних сетльментів («поселень»), в яких діяли британські
•їмкони. Крім того, Британія здобувала право «найбільшого сприяння»
п торгівлі з Цинською імперію, за яким усі привілеї, якщо такі отри
мує в Китаї будь-яка третя держава, автоматично поширювалися на
Британію.
Розтоптавши суверенітет Цинської імперії, Нанкінський договір
ІН42 р. став першим кроком до напівколоніального поневолення Китаю
Заходом. Інші колоніальні хижаки також поспішили нав'язати Цинам
свої нерівноправні договори за прописаним британцями «кліше».
Уже 3 липня 1844 р. у Ванься (поблизу Аоминя) під загрозою прямої
інтервенції аналогічний Нанкінському кабальний договір уклали з
Цинами американці. 24 жовтня 1844 р. на борту французького вій
ськового корабля в бухті Хуанпу (поблизу Ґуанчжоу) на умовах, ана
логічних нанкінським, нав'язали нерівноправний договір Цинам
французи (додавши до всіх попередніх угод ще й право для католиць
кої церкви вести в Китаї вільну місіонерську пропаганду).
'' Щоб переконати імператора в необхідності продовження боротьби, придворний

і пінський історик Вей Юань подав апологетичну прапю «Історія воєнних походів
Цин» {«Шен'уцзи»), в якій прославляв доблесть непереможного маньчжуро-ки-
тайської о воїнства.
Повстання І
тайпінів і
Серія нерівноправних договорів, нав'язаних Цинам після Першої
Опіумної війни, змінила Маньчжуро-Китайську імперію. Китайський
ринок був відкритий для західних товарів. У країні активізувалися
товарно-грошові відносини, а на вигідному посередництві між іно
земним капіталом і китайським ринком швиДко зросла місцева ком
прадорська7 буржуазія. Однак найболючіше показове приниження
держави Цинів відчули на собі прості піддані богдихана.
Виплата контрибуції та небачене розширення опіумного імпорту
збільшили й без того чималий дефіцит зовнішньої торгівлі Китаю.
Як наслідок відбувся масовий відплив срібла за кордон, що спричи
нило його дефіцит усередині імперії і призвело, своєю чергою, до
істотного зростання курсу срібного ляна порівняно з місцевою мід
ною монетою — венєм. Якщо до Першої Опіумної війни один лян
дорівнював тисячі вень, а після війни, в 1842 р., за нього давали півто
ри тисячі вень, то в 1849 р. один лян коштував уже 2355 вень. Це озна
чало, що реальний розмір податків, які визначались улянах, але спла
чувалися селянами, зазвичай, венями, збільшився майже у два з поло
виною раза. Відповідно зростали й інші ціни та розцінки (зокрема
плата за оренду землі).
Продовжувала загострюватися й земельно-демографічна криза. За
умов, коли внаслідок повстань, заколотів і воєн площа оброблюва
них земель зменшилася в Китаї, порівняно з серединою XVIII ст.,
від 7,8 млн цин до 7,4 млн цин, а кількість населення за той же пе
ріод зросла від 200 млн до 400 млн осіб, подушна забезпеченість
китайських селян землею скоротилася від 3,7 му до 1,8 му на люди
ну. Оскільки в Китаї традиційно практикувалося подвірне оподат
кування, це спричинило суттєве (майже на 30%) збільшення подат
кового пресингу на сільгоспвиробників. Не дивно, що селянські бун
ти в країні не припинялися.
Не краще почувалися й ремісники. Відкриття внутрішнього ки
тайського ринку перед західними товаровиробниками спричинило
істотне збільшення ввозу до країни англійської тканини, виготовленої
7
Термін походить від іспанського слова компрадор — «покупець». Цим терміном
прийнято називати паразитичну частину афро-азійської буржуазії, яка спекуля
тивно збагачувалася на торговельному посередництві між іноземними фірмами і
внутрішнім ринком своїх колоніальних чи напівколоніальних країн, а тому була
заінтересована й усіляко сприяла посиленню колоніальної залежності своїх країн
від іноземного капіталу.
і) 'застосуванням передових машинних технологій, а тому значно де

шевшої від кустарної чи мануфактурної китайської. За таких умов
розпочалося масове банкрутство китайських виробників тканин. Із тих
самих причин переживали кризу китайські гірничорудна й металур
гійна промисловість, зброярство, кораблебудування тощо. Не маючи,
через непосильні податки, коштів на технологічну модернізацію ви
робництва, економіка Цинської імперії розвалювалася, піддані зубо
жіли й масово бунтували. Знову поновили свою діяльність різно
манітні таємні організації сектантського типу: товариства Саньхехуей
(«Тріади»), Тяньдіхуей («Землі-Неба»), Сандяньхуей («Трьох точок»)
тощо. Піддані богдихана, зневірившись у розтоптаних іноземцями іде
алах класичної державності китайсько-конфуціанського типу, дедалі
менше довіряли традиційним релігійно-ідеологічним доктринам кла
сичного Китаю, котрі виявилися неспроможними протистояти євро
пейським «варварам» на полі бою. Це, своєю чергою, сприяло поши
ренню серед китайців християнських ідей, дещо підлаштованих під
китайську ментальну специфіку.
Саме на такому соціально-політичному й ідеологічному тлі в
1843 р. виходець із селянської родини сільський вчитель Хун Сю~
цюань (1814—-1864) організував у південнокитайській провінції Ґуансі
товариство «Вшанування Небесного Владики» (Байшандіхуей), напи
савши для своїх послідовників кілька відповідних гімнів і повчань
релігійно-еклектичного характеру. Формально прибічники Байшан
діхуей вважали себе християнами. Однак християнську фразеологію
нони доповнили закликами до побудови суспільства «великого єд
нання», основаного на справедливому розподілі всіх матеріальних
благ у дусі утопічних давньокитайських учень про егалітарну зем
леробську систему «колодязних полів» тощо. Біблійного Ієгову ці
«богошанувальники» ототожнювали з давньокитайським «небесним
божеством» Шанді, а його «рівноапостольними» синами від святої
діви Марії проголосили не лише Ісуса Христа, а й самого Хун Сю-
цюаня та його найближчого соратника Ян Сюцина (випалювача де
ревного вугілля). Всі ці нововведення були в подальшому каноні
зовані ідеологами китайсько-християнського «богошанування» і
склали «третю частину Біблії» — Останній Заповіт (на додаток до
власне християнських Старого й Нового Заповітів). Зміст їхніх про
повідей зводився до необхідності убивати всіх маньчжурів і чинов
ників, нищити конфуціанські, буддійські й лаоські храми та по
вернути владу в Китаї китайцям — тобто вигнати з країни чужо
земних маньчжурських правителів, винних у принизливих воєнних
і
поразках та господарському занепаді «Піднебесної». Серед активістів

товариства вирізнялися також сільський вчитель Фин Юньшань, се
лянин Сяо Чаоґуй, окремі представники національних меншин
імперїї — зокрема чжуани Ши Дакай і Вей Чанхуей. Підготовка до
повстання тривала кілька років, аж доки влітку 1850 р., зосередив
ши в районі села Цзіньтянь (провінція Ґуансі) 20 тис. підготовле
них товариством бойовиків, Хун Сюцюань зважився виступити про
ти Цинів зі зброєю в руках.
За рік до цього повінь прорвала греблі на Янцзи, і країну вразив
голод, від якого померли 1,4 млн чоловік, тому невдоволених цин-
ським режимом у тогочасному Китаї явно не бракувало, так само як
і охочих підтримати будь-який виступ проти уряду.
Захопивши владу в Дзіньтяні та кількох навколишніх селах, ліде
ри Байшандіхуей негайно взялися втілювати в життя свою програму
соціальної перебудови, викладену у формі християнських заповідей в
дусі ранньохристиянського егалітаризму. Вступаючи до товариства,
його адепти продавали все своє рухоме майно і здавали отримані кош
ти на громадські склади. Туди ж мали передаватися й усі поточні за
робітки кожного сектанта, з яких відтоді всі повстанці та члени їхніх
сімей отримували за зрівняльними нормами одяг і продовольство. За
рахунок громадських коштів озброювалася й утримувалася повстан
ська армія, в якій панувала жорстка дисципліна: кожен повстанець
мав ретельно слідкувати за своєю зброєю, беззастережно виконувати
будь-які накази командирів і старших у сектантській ієрархії, негайно
доповідати їм про всі виявлені порушення. Заборонялося вживати вино
і наркотики, володіти золотом чи сріблом, самостійно привласнювати
трофейну зброю. Суворі покарання передбачалися за мародерство та
несанкціоновані лідерами товариства сексуальні зв'язки, адже до по
встанської армії залучалися й жінки, які мешкали окремими від по-
встанців-чоловіків таборами. Зовнішньою ознакою повстанців Бай
шандіхуей були червона пов'язка на голові та зачіска у вигляді довгого
незаплетеного у косу волосся (придворні хроністи іменували їх чан-
мао — «довговолосими»).
У Пекіні відбувалася зміна влади: богдихан Міньнін у 1850 р.
помер, а його наступник Ічжу (храмове ім'я Вень-цзун, гасло прав
ління — Сяньфин [1851—1861]), перш ніж посісти престол, кілька
місяців виконував показовий церемоніал трауру за попереднім влади
кою. За такої нестабільної ситуації реальним управителем імперії став
ще один всесильний фаворит, глава цинського уряду, маньчжурський
ц — ' • —
іюєначальник Сушунь. Оскільки новий богдихан намагався тримати

«знаменні» війська під рукою, влада спочатку спробувала придушити
і ювстання силами непривілейованих територіальних військ «зеленого
прапора», однак частина цих вояків приєдналася до повстанців, а решта
розбіглася, що дало змогу бойовикам Байшандіхуей взяти район Цзінь-
тяня під надійний контроль. 1 саме у Цзіньтяні 11 січня 1851 р. (в
день свого 37-річчя) Хун Сюцюань офіційно проголосив початок по
встання проти Цинів заради встановлення в Китаї Тайпін Тяньґо («Не
бесної держави великого благоденства»). Відтоді повстанці стали іме
нуватися тайпінами, а їхній лідер Хун Сюцюань — тяньваном («не
бесним государем»). Ім'ям-гаслом свого «правління» Хун Сюцюань
обрав словосполучення Тяньде — «Небесна доблесть».
Скориставшися пасивністю цинських військ, повстанці швидко
розширили підконтрольну їм територію. Восени 1851 р. вони захо
пили гуансійське м. Юн'ань, де організували власний тайпінський
уряд, до складу якого увійшли п'ятеро найближчих соратників Хун
Сюцюаня, які дістали від «небесного государя» титули ван («князь»)8.
Очолив уряд, назвавшись «глашатаєм божественної волі», Ян Сю-
цин, титулований як дун-ван («східний князь»). Тим самим було за
початковано процес формування специфічної тайпінської «знаті» —
ґоцзун.
Лише тепер Цини усвідомили всю серйозність становища, що
склалося, і кинули на придушення повстання елітні «знаменні» кор
пуси, однак ситуація вже вийшла з-під контролю офіційного Пекі
ну. Кількість повстанців перевалила за півмільйона. У 1852 р. цин-
ські війська оточили Юн'ань, проте в ході тривалої битви поблизу
м. Ґуйлінь, протягом квітня—травня, тайпіни прорвали кільце обло
ги, розбили урядову армію у м. Чанша (жовтень—листопад 1852 р.) і
вийшли на берег Янцзи, захопивши в січні 1853 р. троєграддя Ухань
(міста Учан, Ханькоу і Ханьян). 1 хоча в боях тайпіни втратили де
сятки тисяч вояків (серед них тайпїнські вани Фин Юньшань, Сяо
Чаогуй, Хун Дацюань), успіхи повсталих були незаперечні. Рухаю
чись далі на схід, уздовж р. Янцзи, вони 19 березня 1853 р. штурмом
взяли Нанкін (колишню першу столицю доманьчжурської китайської
династії Мін). Тайпіни перейменували його на Тяньцзін («Небесна сто
лиця») і знову проголосили столицею Китаю — точніше столицею
Тайпін ТЯНЬҐО.
н
«Західний князь» (сі-ван) Сяо Чаогуй, «південний князь» (нань-ван) Фин Юнь
шань, «північний князь» {бей-ван) Вей Чанхой та «східний князь» {дун-ван) Ян
Сюїдин. Ши Дакай дістав титул «князя-ломічника» (і-ван). _ . ,
52 І Розділ І. ДАЛЕКИЙ СХІД
Саме в Тяньцзіні (Нанкіні) тайпіни виголосили й опублікували9 свій ос

новний програмний документ — «Земельну систему небесної династії» —
своєрідну конституцію Тайпін ТЯНЬҐО. В аграрній сфері впроваджувала
ся система зрівняльного перерозподілу земель між селянськими роди
нами залежно від кількості їдців, причому вперше в китайській історії
на жінку виділялося стільки ж землі, скільки й на чоловіка (на дітей до
16 років передбачалося виділяти половинний наділ). Для того, щоб
після переділу оранки всі селянські родини отримували однаковий вро
жай на кожного члена родини, всі землі аграрного використання були
класифіковані на дев'ять категорій, залежно від родючості, із розрахун
ку: 1 му]0 першої категорії дорівнював трьом му дев'ятої. Якщо землі
не вистачало, передбачалося переселяти селян у менш заселені райони, а
в разі неврожаю потерпілим «мали допомогти урожайні райони». Жор
стко регулювалася «Земельною системою...» також кількість тутових де
рев, свиней і навіть курей, що їх дозволялося мати в господарстві селя
нина — «надлишкові» підлягали реквізиції і передавалися «недозабез-
печеним». Всі «надлишки» продукції селянські сім'ї також мали здавати
в общинні комори, з яких утримувалися сироти, інваліди та непрацез
датні люди похилого віку. Будь-яка вільна торгівля і сам інститут при
ватної власності були заборонені. Водночас запроваджувалася обов'яз
кова трудова повинність, за виконання якої кожен отримував із дер
жавних «священних складів» визначену нормативами «пайку» їжею та
одягом. Крім того, кожна селянська родина мала поставляти до армії
тайпінів одного бійця, який під час воєнних дій служив у війську, а
якщо боїв не було — мав займатися ремеслом (гончарство, ковальство,
столярство, будівництво тощо). При цьому тайпіни ліквідували всі фор
мальні ознаки сім'ї, офіційно заборонили укладати шлюби, замінивши
інститут родини практикою «добровільного співжиття». Водночас вела
ся показова боротьба з відвертим блудом та проституцією. Кожні
25 сімей об'єднувались у специфічну військово-господарсько-адмініст-
ративну одиницю — лян («взвод») на чолі з лянсима, який у мирний час
виступав адміністративним старостою свого ляну, розподіляв ресурси
громадської комори, а під час воєнних дій командував взводом із сол
дат свого ляку. Чотири взводи утворювали сотню, п'ять сотень — ба
тальйон, п'ять батальйонів — полк, а п'ять полків — корпус. Останній
9
Свою програму під назвою «Земельна система небесної-династії» («Тяньчао тянь-
му нжиду») тайпіни опублікували окремою книжкою мовою веньянь, а не розмов
ною байхуа, тому прочитати, а тим більше зрозуміти її зміст малограмотні селяни
все одно не могли.
10
Один му дорівнював приблизно шести соткам.
налічував 13 156 бійців і об'єднував таку саму кількість селянських

сімей, причому командир корпусу вважався не лише військовим ко
мандиром, а й цивільним управлінцем та суддею усіх підпорядкованих
сімей.
Суд у тайпінів був гласним, причому для з'ясування істини заборо
нялося катувати підозрюваних та підслідних.
У політичному плані Тайпін Тяньґо являло собою воєнно-теокра
тичну деспотичну монархію з тоталітарним відтінком, очолювану
«небесним государем», який у традиціях класичного великокитай-
ського гегемонізму вважався сакральним «справжнім володарем» не
лише власне Китаю, а й усього світу. А далі у кращих традиціях кла
сичної східної деспотії йшла новозбудована піраміда, організована на
засадах жорсткої централізації, причому якщо найнижчі начальники
(від лянсима до корпусного командира) обиралися і раз на три роки
переатестовувалися підлеглими з урахуванням поведінки, достоїнств
і вад посадовця, то тяньван, тайпінські вани, хоу та інші керівники
високого рівня ніким не обиралися — ці посади кулуарно ділили між
собою керівники Байшандіхуей на основі «божественного рішення». 1
хоча на словах всі тайпінські лідери продовжували пропагувати ідеа
ли тотальної зрівнялівки заради «великого благоденства» (при цьому
демонстративно знищувалися захоплені коштовності та інші предме
ти розкоші, а колишніх цинських чиновників, науковців, багатих
землевласників чи купців змушували працювати на важких фізич
них роботах), для себе вожді повстання зробили виняток. Вони ко
ристувалися послугами челяді, вели розкішний спосіб життя за раху
нок воєнних трофеїв і конфіскованого у цинських можновладців
«майна дияволів».
Офіційною релігією Тайпін Тяньґо вважалося християнство, проте
у традиціях класичної китайсько-конфуціанської державності до чи
новницької служби тайпіни допускали на підставі складання спеціаль
них іспитів на здобуття вченого ступеня. Загалом чиновницька ієрар
хія, збудована тайпінами, налічувала 11 бюрократичних рангів.
Велику увагу приділили тайпіни жіночому питанню. Жінки нарівні з
чоловіками мали право на отримання земельного наділу, їх допус
кали до іспитів на чиновницький чин і брали служити до війська,
формуючи з них окремі жіночі підрозділи. Були заборонені прости
туція, купівля і продаж наречених, а також звичай бинтування діво
чих ніг для штучного припинення росту ступні (від середніх віків
маленькі жіночі ступні вважалися в Китаї ознакою естетичності,
почали формувати масові антитайпінські армії із самих китайців. У

цьому їх підтримали шеньши, а після відповідної роз'яснювальної ро
боти до лав проурядових китайських армій почали масово вступати й
представники інших китайських станів.
Поразки в північних походах, втома населення від занадто ра
дикальних тайпінських реформ і, відповідно, криза довіри до лі
дерів Тайпін Тяньґо спричинили конфлікт у середовищі повстан
ських керівників. Першими жертвами внутрішніх тайпінських усо
биць стали представники найрадикальніших прихильників тотальної
зрівнялівки — дунван Ян Сюцин та його прихильники. Помірко
вані керівники повстання розуміли, що продовження такої жорст
кої політики відштовхуватиме від тайпінів працьовитих китайських
селян, проте «східний князь» не хотів іти на поступки. Більше того,
у липні 1856 р. він змусив «небесного государя» Хун Сюцюаня при
людно славити Ян Сюцина як нового тайпінського «государя». При
мирення виявилось неможливим, й у вересні 1856 р. лідер «помірко
ваних» бейван («північний князь») Вей Чанхой за сприяння тяньва-
на Хун Сюцюаня організував заколот, унаслідок якого Ян Сюцин і
ЗО тис. його прихильників були винищені. Відтепер главою тайпін
ського уряду і реальним керівником Тайпін Тяньґо став Вей Чан
хой, а розчарований крахом своїх ідеалів тяньван Хун Сюцюань
упав у глибоку депресію.
Вей Чанхой недовго тішився перемогою: дізнавшись про перево
рот і страту Ян Сюцина, у справу втрутився ще один впливовий тай
ні нський полководець Ши Дакай, під керівництвом якого перебувала
пайбоєздатніша тайпінська армія у Цзянсі та Хебеї. Під тиском Ши
Дакая Хун Сюцюань організував тепер уже вбивство Вей Чанхоя. У
листопаді 1856 р. всю тайпінську армію та уряд Тайпін Тяньґо очолив
Ши Дакай, проте й він невдовзі не поділив владу з тяньваном, що
остаточно розкололо тайпінів. У жовтні 1857 р. Хун Сюцюань відсто
ронив Ши Дакая від керівництва тайпінським урядом. У відповідь
Ши Дакай демонстративно покинув Нанкін, вивівши звідти близько
ста тисяч своїх прихильників. Армія Ши Дакая вирушила в південно-
західні райони Китаю, намагаючись закріпитися у провінції Сичуань,
не розореній війнами. Влада в керівництві тайпінів перейшла до ро
дичів Хун Сюцюаня, які від імені тяньвана висунули програму карди
нальної перебудови Тайпін Тяньґо в дусі реформ буржуазно-капіта
лістичного напряму. Це означало політичний, соціальний та економіч
ний крах тайпінської ідеї, а відтак і самої держави Тайпін Тяньґо. Лише
Друга Опіумна війна подовжила її агонію, оскільки заклопотані но-
вим конфліктом із західними державами Цини змушені були тимча

сово припинити бойові дії проти повстанців, зосередивши свої сили
на фронті боротьби з англо-французькою коаліцією.
Друга Опіумна І
війна |
Кризова ситуація, в яку потрапила імперія ІДин унаслідок виснаж
ливої війни з тайпінами, відразу привернула увагу західних капіталі
стичних хижаків. Уже в 1854 р. Англія та Франція висунули урядові
богдихана Ічжу спільну вимогу щодо доповнення договорів 1842—
1844 рр. Західні країни вимагали для себе права вільної торгівлі по
всьому Китаю (а не лише у приокеанічних областях), відкриття в
Пекіні своїх постійних посольств та офіційного дозволу на вільну тор
гівлю опіумом. Цини відмовили, однак Британія і Франція на той час
воювали в Росії (Кримська війна 1853—1856 рр.) і не мали можливо
стей для втручання у китайські події. Та після підписання Паризько
го миру 1856 р. англо-французькі війська в Європі звільнилися, і
розпочалася підготовка до нової «опіумної» війни. Тепер британський
кабінет вігів Г.Дж. Пальмерстона та французький імператор Наполе
он III шукали лише приводу для вторгнення в Китай — і знайшли
його доволі швидко.
У жовтні 1856 р. цинські чиновники Ґуанчжоу заарештували ки
тайське торговельне судно «Ерроу», власник якого мав на руках бри
танське торговельне свідоцтво, отримане в Гонконзі, але не мав відпо
відного цинського документа з дозволом на проведення торговельних
операцій у Китаї. Британці скористалися означеним інцидентом («об
раза британського морського прапора»), і 23 жовтня 1856 р. ескадра
англійського контр-адмірала М. Сеймура обстріляла Ґуанчжоу зі своїх
бойових кораблів і висадила на берег десант. Почалась Друга Опіумна
війна 1856—1860 рр.
Вступивши до Ґуанчжоу, англійські солдати заходилися грабувати
й принижувати місцеве населення, що викликало масовий опір горо
дян. У місті були сформовані загони ополченців, які дали відсіч інтер
вентам. Британці зазнали перших втрат, і на початку 1857 р. під тиском
опозиції уряд Г.Дж. Пальмерстона змушений був вивести війська з
Ґуанчжоу. Водночас неабияку активність проявила британська дипло
матія, намагаючись якомога швидше втягнути у війну з Цинами Фран
цію. Імператор Наполеон 111 дав принципову згоду, але також шукав
достойний привід — і знайшов його у березні 1857 р., коли в провінції

Ґуансі був убитий французький католицький місіонер. Заручившись
підтримкою Франції, віги здолали в парламенті опір опозиції і відпра
вили до Китаю додаткові збройні формування (5 тис. солдатів на чолі
ч лордом Джеймсом Брюсом Елджином). Ще півроку союзники кон
центрували в Гонконзі сили для вторгнення, й, нарешті, у грудні 1857 р.
а мгло-французький флот знову піддав Ґуанчжоу варварському бом
бардуванню, а десантовані після цього війська інтервентів окупували
місто. Проте вести тривалу виснажливу війну за тридев'ять земель від
сіюїх метрополій союзники не ризикнули й вирішили знову, як і в
І Іершій Опіумній війні, завдати удару по столиці Цинської імперії.
Основні сили англо-французького флоту передислокували на пів
ніч, і в квітні 1858 р. інтервенти розпочали бої в районі Ляодунської
іатоки. Швидко були захоплені порти Далянь і Яньтай (Чіфу), а в
травні — місто-фортеця Дагу та порт Тяньцзінь, після чого Цини по
просили перемир'я. Після нетривалих переговорів у тому ж Тяньцзіні
а червні 1858 р. були підписані дискримінаційні для Китаю сумнозвісні
Тяньцзінські договори (англо-цинський і франко-цинський). Ними
передбачалося відкриття в Пекіні постійних дипломатичних представ
ництв Британії і Франції. Британські і французькі кораблі отримали
право вільного торговельного судноплавства рікою Янцзи. Французькі
і британські піддані дістали право вільного пересування по всій тери
торії Китаю під захистом власної консульської юрисдикції. Кількість
відкритих для іноземної торгівлі портів Китаю зросла до 15 (Чіфу,
Нючжуан, Шаньтоу, Даньшуй, Нанкін, Тайваньфу та ін.), причому
англійці та французи могли в таких портах відтепер не лише торгува
ти, а й селитися, купувати нерухомість і навіть орендувати землю.
Цини змушені були піти на суттєве зменшення і так невисоких мит
них зборів, дали згоду на офіційну легалізацію опіумної торгівлі в
Китаї, пообіцяли не переслідувати китайців, які прийняли християн
ство, і зобов'язалися сплатити солідну контрибуцію (6 мян лянів).
Критичною ситуацією, в яку потрапила Цинська імперія, вирішили
скористатися також США та Російська імперія. Американці там же,
у Тяньцзіні, навіть на тиждень раніше від британців нав'язали Ци-
нам договір, аналогічний тим, які Цини невдовзі підписали з англій
цями і французами. Що ж до Росії, то спочатку генерал-губернатор
Східного Сибіру Н.Н. Муравйов у травні 1858 р. підписав з маньч
журським представником 1 Шанєм договір у м. Айгунь (розташова
ному на лівому березі Амуру), згідно з яким Росія повертала собі всі
землі, втрачені нею ще за Нерчинським договором 1689 р. А в червні
1858 р. в тому самому Тяньцзіні спеціальний російський посланник

Є.В. Путятін підписав із цинськими представниками Хуа Шаном та
Ґуй Ляном ще один, тепер уже російсько-цинський Тяньцзіньський
договір, відповідно до якого на Росію та її підданих поширювалися
всі права та привілеї, отримані в Тяньцзіні західними країнами.
Серія нерівноправних тяньцзінських договорів виявилась на
стільки принизливою для Динів, що богдихан Ічжу намагався всіляко
відтягнути їхню ратифікацію, а коли в червні 1859 р. з цією метою до
Пекіна вирушили у супроводі 19 військових кораблів англійський і
французький представники, їх зупинив залізний ланцюг, протягне
ний через річку Байхе. Англо-французька ескадра спробувала у червні
1859 р. пробитися до Пекіна силою, але, обстріляна цинськими гарма
тами з форту Дагу, змушена була з втратами відійти.
У червневих боях 1859 р. під Дагу британці втратили три бойові ко
раблі та кілька сотень солдат і матросів убитими й пораненими.
Відмова Цинів від ратифікації Тяньцзіньських угод змусила ан
глійських і французьких лідерів знову відправляти до Китаю військові
флоти з потужним десантом. Після активної підготовки, союзники в
червні 1860 р. відновили воєнні дії. Тепер інтервенти вирішили йти
до кінця, про що свідчила кількість їхніх сил вторгнення: 12,3 тис.
британців (командувач генерал Хоуп Ґрант) плюс 7,7 тис. французів
(командувач — генерал Кузін де Монтобан). У серпні після облоги і
безперервних гарматних обстрілів упав Дагу, був захоплений Тянь
цзінь, а 21 вересня поблизу мосту Баліцяо, що в кількох кілометрах
від Пекіна, відбулася генеральна баталія. Відбірні «знаменні» полки
монголо-маньчжурської кінноти під командуванням князя Сенгерінчі
(близько 60 тис. вояків) спробували контратакувати супротивника,
але, розстріляні з гармат і рушниць, просто не змогли доскакати до
бойових порядків англо-французьких військ. Загинули 3 тис. цин-
ських вояків, тоді як європейці втратили п'ятьох осіб убитими і 46 —
пораненими. Після цієї поразки Пекін залишився беззахисним. Бог
дихан Ічжу разом з імператорським урядом і двором залишив свою
столицю і втік до провінції Жехе, а в жовтні до Пекіна вступили анг-
ло-французькі війська, піддавши китайську столицю варварському
руйнуванню й пограбунку.
Тепер Цини змушені були прийняти всі умови союзників, і в
жовтні 1860 р. від імені уряду богдихана молодший брат імператора
князь Гун (Ісінь) підписав ще принизливіші, аніж Тяньцзіньські, два
Пекінські договори з Великобританією та Францією. Ічжу визнав себе
винним в інциденті в Дагу, а отже в новій ескалації воєнних дій, і

підтвердив усі положення нерівноправних Тяньцзіньських договорів.
Англійська колонія Гонконг була доповнена півостровом Цзялун
(Коулун), який богдихан «віддавав» Британії. Цинська імперія зо
бов'язувалася сплатити солідну контрибуцію в 16,7 млн лянів. Крім
того, європейці та американці здобули за Пекінськими договорами
право наймати китайських кулі («працівників») для роботи на план
таціях і рудниках у своїх азійських колоніях, що означало для захід
них капіталістів фактичну легітимізацію работоргівлі цинськими
підданими.
Через місяць (у листопаді 1860 р.) свій Пекінський договір з Цинами
підписала й Росія: її посланник Н.П. Ігнатьєв змусив князя Гуна
дати згоду на приєднання до Російської імперії Уссурійського краю.
Невдовзі в Пекіні відкрилися посольства європейських країн і
США, а цинський уряд доповнився окремим міністерством закордон
них справ (цзунлі яминь — «головне управління»), яке очолив горезві
сний князь Ґун.
Протягом наступного десятиліття аналогічні тяньцзіньським не
рівноправні договори з Цинами поспішили укласти Пруссія (1861),
Голландія (1863), Іспанія (1864), Бельгія (1865), Італія (1866) та Ав
стро-Угорщина (1869), проте найбільший зиск від примусового від
криття Китаю здобула Великобританія, на частку якої припадало
відтепер 85% китайського імпорту (опіум, тканини) та 74% експорту.
Поразка у Другій Опіумній війні остаточно підірвала авторитет
богдихана Ічжу, який і без того не виглядав в очах підданих зразко
вим правителем — курив опіум, страждав алкоголізмом і зажив при
дворі славу любителя розпусних оргій. Нерівноправні договори впевне
но перетворювали Китай на напівколонію Заходу, а тут ще тайпіни зно
ву нагадали про себе: їхні війська під керівництвом Лі Сючена істотно
розширили терени Тайпін ТЯНЬҐО у провінціях Цзянсу й Чжецзян і
взяли в облогу Шанхай. 1 хоча Ічжу ще формально вважався всевлад
ним богдиханом, державними справами дедалі активніше заправляв
князь Ґун, який у листопаді 1861 р. разом із матір'ю офіційного спад
коємця престолу Ци Сі здійснив державний переворот у Пекіні. Ічжу
втратив престол і життя, а новим богдиханом був проголошений його
шестирічний син Цзайчунь (храмове ім'я Му-цзун, гасло правління —
Тунчжи [1862—1875]), проте реальним володарем імперії стала його
мати-регентша Ци Сі (маньчжурське ім'я Єхенара, 1834—1908).
Перший міністр уряду Сушунь спробував чинити опір всевладдю Ци

Сі, однак його ультраконсервативна придворна партія була швидко
розгромлена, а сам він — страчений.
Новий уряд поспішив заявити, що не має намірів переглядати по
передні нерівноправні договори із західними країнами. Ті, своєю чер
гою, обіцяли йому підтримку в боротьбі з тайпінами.
Розгром Тайпін Тяньґо І

та інших антицннських
народних повстань І
Після знищення Ян Сюцина та його прибічників, убивства Вей
Чанхоя та відсторонення від керівництва Тайпін Тяньґо Ши Дакая,
який разом зі своїми соратниками покинув у 1857 р. Тяньцзін (Нан
кін), владу в тайпінській державі перехопили родичі тяньвана Хун
Сюцюаня, серед яких швидко висунувся на роль лідера кузен «небес
ного володаря» Хун Женьгань (1821—1864). У квітні 1859 р. він став
головним міністром тайпінської держави, оприлюднивши програму
принципового оновлення Тайпін ТЯНЬҐО — «Новий твір на допомогу уп
равлінню» («Цзичжен сіньпянь»). Це була програма масштабних пере
творень буржуазного типу, спрямованих на ліквідацію воєнно-техніч
ного, технологічного та господарського відставання Китаю від пере
дових держав Заходу. Хун Женьгань пропонував сприяти формуванню
в Тайпін ТЯНЬҐО мережі приватних банків, лібералізувати діяльність
приватного капіталу в гірничорудній і торговельній сфері, активніше
запроваджувати зарубіжні технічні досягнення. Пропонувалося розпо
чати будівництво мережі залізниць і шосейних шляхів, розвивати суд-
нобудівництво і поштову службу, яка багато в чому мала нагадувати
сучасну. Водночас «Новий твір на допомогу управлінню» передбачав
подальше зміцнення владної централізації Тайпін ТЯНЬҐО, збереження
системи общинних старост і кругової поруки на селі, заборону всіх
громадських організацій й відновлення загонів територіальних страж
ників для забезпечення внутрішнього правопорядку в державі. Для
достовірнішого та оперативнішого інформування влади про ситуацію
в країні підданим Тайпін Тяньґо дозволялося подавати офіційні скар
ги уряду.
Програма реформ Хун Женьганя остаточно переконала селянство,
що тайпінський рух перестав бути виразником його станових інте-
ресів у дусі ідеалів тотальної зрівнялівки та показового егалітаризму

«суспільства великого благоденства». Розкол та ідеологічні метання
тайпінського керівництва спричинили глибоку внутрішню кризу
Тайпін Тяньґо, падіння бойового духу тайпінських військ, чим вирі
шили скористатися Цини. Відтепер придушення тайпінського по
встання стало лише питанням часу. Тільки Друга Опіумна війна та
політичні негаразди у верхах Цинської імперії трохи відтягнули за
гибель Тайпін Тяньґо, однак після перевороту 1861 р. маньчжуро-
китайська влада знову стабілізувалася й, заручившися підтримкою
західних держав, узялася за відновлення свого володарювання над
усім Китаєм.
За умов системної кризи своєї держави тайпіни вирішили, що кра
ща оборона — це наступ, і в 1860 р. східна армія (найбоєздатніша з
усіх тайпінських армій), керована ініціативним полководцем, «вірним
князем» Лі Сюченом, перейшла в наступ, потіснивши цинські війська
у провінціях Цзянсу і Чжецзян.
Лі Сючен (1824—1864) походив із селян і не належав до активістів
Байшандіхуей. У 1851 р. він вступив до тайпінської армії рядовим
бійцем і завдяки своїм військовим здібностям швидко дослужився до
командних посад. У 1857 р. за умов загострення усобиць у верхах
Тайпін Тяньґо Лі Сючен зважився подати на ім'я тяньвана Хун Сю-
цюаня доповідну записку, в якій пропонував знизити податковий тя
гар, припинити продаж посад та рішуче викоренити хабарництво,
поширене серед повстанських вождів, які тільки-но дорвалися до
реальної влади. За це Лі Сючена позбавили усіх посад, та коли в 1858 р.
урядові війська загрожували Тяньцзіну (Нанкіну), саме він спроміг
ся організувати оборону і разом із військами іншого тайпінського
полководця «героїчного князя» (ін-вана) Чень Юйчена відкинув
цинські армії від тайпінської столиці. В нагороду Хун Сюцюань на
дав Лі Сточену титул нжун-ван («вірний князь») і призначив його
командувачем кращих тайпінських армій, які розпочали наступ на
Цинів у південному та східному напрямах. Ними були захоплені
міста Ханчжоу, Сучжоу, Цюйсянь, Шаосін, Нінбо, а в 1862 р. вояки
Лі Сючена вийшли на околиці Шанхаю, однак захопити його тайпі-
нам так і не вдалося.
Битва за Шанхай 1862 р. стала переломним моментом у ході війни.
Опір тайпінам очолив впливовий цинський чиновник, виходець із
сім'ї великих китайських землевласників Цзен Гофань (1811—1872),
який іще в 1852 р. почав формувати у своїй рідній провінції Хунань
загони добровольців для боротьби з тайпінами. У 1860 р. Цзен Ґофаня
призначили намісником ІДзяннані і Дзянсі з найширшими повнова

женнями, якими він вдало скористався. Уже в 1861 р. його Хунань-
ська армія вибила тайпінів із важливої у стратегічному відношенні
фортеці Аньцин, а в обложений тайпінами Шанхай прибули англій
ські, французькі та американські військові кораблі. В місті було орга
нізовано «комітет оборони», який почав формувати з городіян-ком-
прадорів та іноземців «загони іноземної зброї» (західні союзники на
давали для таких загонів зброю, інструкторів і керівників із числа
європейських та американських авантюристів11). У лютому 1862 р. на
Шанхайській нараді акредитованих у місті західних консулів та керів
ників місцевих іноземних земляцтв було прийняте рішення про не
обхідність відкритої інтервенції.
Західна зброя, обстріл позицій повстанців англійськими, фран
цузькими та американськими військовими пароплавами, котрі не лише
доставляли до Шанхая зброю та боєприпаси, а й брали участь у боях
проти тайпінів, безпосередня участь у боях із тайпінами «обмежених
контингентів» західних інтервентів змінили ситуацію на фронтах на
користь Цинів. Слідом за Дзен Ґофанєм антитайпінські армії сфор
мували й інші цинські китайці-можновладці: Лі Хунчжан (1823—1901)
організував бейянську («північну») армію із мешканців столичної об
ласті, на півдні наступальні дії проти тайпінів вела Хуайська армія
Дзо Дзунтана (1812—1865). Уже в 1863 р. Тяньцзін був блокований, а
в Сичуані — цілковито розгромлена повстанська армія Ши Дакая. Сам
полководедь затнув.
За цієї ситуації цілковитого краху тяньван Хун Сюцюа.нь знову
впав у глибоку депресію і фактично відсторонився від реальних справ,
захопившися розробкою релігійних питань тайпінської ідеології, а
1 червня 1864 р. покінчив з собою, прийнявши отруту. Оборону тай
пінської столиці очолив Лі Сючен, якому ще півтора місяці вдавалося
стримувати натиск урядових військ, проте 19 липня 1864 р. опір по
всталих було зламано, й цинські війська увірвалися до Тяньцзіна
(Нанкіна). Переможці влаштували в місті справжню бійню, вирізавши
за добу понад 100 тис. городян. Останнього керівника тайпінського
повстання Лі Сючена схопили і після офіційного допиту четвертува
ли. Стратили й автора «Нового твору на допомогу управлінню» —про
грами обережних буржуазно-капіталістичних перетворень у Тайпін
Тяньґо — Хун Женьґаня. Велика селянська війна тайпінів завершилась.
11
Восьмитисяїний загін англо-франко-американських «оіюлченшв-добровольшв»
очолив американський авантюрист Ф. Уорд.
Тайпінське повстання було придушене, однак рештки тайпінських

формувань ще тривалий час дошкуляли Цинам. На півдні країни
загони повстанців вели боротьбу в гірських районах Фуцзяну і Гуан-
дуну ще до 1866 р. Там же, на півдні країни, за умов перманентних
воєн і повстань, що підривали стабільність цинської влади, знову
пригадали про свій утрачений суверенітет найбезправніші в Маньч-
журо-Китайській імперії нації із числа цзяньмінь («підлого люду»),
Протягом 1854—1872 рр. тривало повстання народу мяо (очолене
Чжан Сюмеєм), яке після розгрому тайпінів Цини придушили бук
вально з печерною жорстокістю (винищили близько мільйона мяо).
Тоді ж у провінції Юньнань повстали пантай-мусульмани, чий вождь
Ду Веньсю назвався султаном Сулейманом і проголосив створення
незалежної держави з центром у м. Далі. Це повстання Цини приду
шили тільки в 1873 р.
У Північному Китаї від 1853 р. тривало повстання няньцзюнів
(няньдан), організоване й очолене відомим місцевим кримінальним
авторитетом, главою протизаконного угруповання «соляних» контра
бандистів району Чжихецзі провінції Аньхой на ім'я Чжан Лосін. Агі
туючи за відновлення китайської національної державності та вигнан
ня маньчжурської династії Цин, няньцзюні проголосили створення
«Великого ханьського союзу» як прообразу майбутньої суверенної
Китайської держави. Вони організували 100-тисячну повстанську ар
мію, кожен загін якої мав прапор певного кольору, й установили свій
контроль над значними територіями у провінціях Аньхой, Хенань і
Цзянсу. Та коли Чжан Лосін спробував налагодити зв'язки з тайпіна-
ми для координації антицинських зусиль, значна частина няньцзюнів
відмовила йому в довірі. Прагнучи до відбудови китайської національ
ної державності, вони зовсім не поділяли радикально-тоталітарну тай-
пінську ідею загальної зрівнялівки. Розкол послабив повсталих, і після
придушення тайпінського повстання Цини почали активно громити
няньцзюнів.
У 1863 р. була розгромлена основна армія няньцзюнів, а її керівник
Чжан Лосін потрапив у полон і був страчений. 1 хоча в 1865 р. пораз
ки від наньцзюнів зазнало цинське військо, кероване маньчжурським
генералом Сенгерінчі (сам він загинув), а ряди повстанців поповнили
рештки розбитих тайпінських армій, це вже не могло змінити страте
гічної ситуації. Новим командувачем каральних військ був призначе
ний енергійний Лі Хунчжан, вояки якого завдяки підтримці західних
країн були озброєні європейською зброєю і вже встигли «прославити
ся», нещадно караючи тайпінів. Спочатку були розгромлені залишки
64 1 Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
тайпінських військ. Наприкінці 1867 р. їх оточили й винищили в

Шаньдуні. Лідер повстанців Лай Веньгуан у січні 1868 р. потрапив у
полон і був страчений. Армію ж няньцзюнів, яку після смерті Чжан
Лосіна очолював його племінник Чжан Цзун'юй, у тій же провінції
Шаньдун Ц и н и добили уже в серпні 1868 р. її керівник Чжан Цзу
н'юй, щоб уникнути полону, сам наклав на себе руки.
Відтепер останнім осередком антицинського збройного опору зали
шався далекий північний захід імперії, де від 1860-х років війну за
свої релігійно-політичні права вели дунгани — ісламізовані китайці.
Центром руху був Сіньцзян, де у процесі боротьби за створення
місцевої незалежної мусульманської держави дунган активно підтри
мали уйгури. В результаті у землях «Нового кордону» утворилися
три мусульманських ханства: Джетишаар (Єттішар) із центром у
Кашгарі (тут володарювали ставленики кокандського хана Якуб-
бека), Дунганське — з центром в Урумчі (невдовзі воно злилося з
Джетишааром) та уйгурське — Таранчинське з центром у м. Кульд-
жа. Доки основні сили цинських армій вели боротьбу проти західних
інтервентів в «опіумних» війнах, воювали з тайпінами, придушували
повстання няньцзюнів, мусульманські повстанці Сіньцзяну навіть
вели наступальні операції проти маньчжуро-китайських військ у про
вінціях Ґаньсу і Цинхай. Проте після ліквідації осередків опору в
китайських областях імперії уряд імператриці-вдови Ци Сі дістав
можливість перекинути в північно-західні області імперії додаткові
військові контингенти. Співвідношення сил змінилося на користь
цинських армій, і повстанські армії почали зазнавати поразок. Му
сульманських повстанців витіснили з Ґаньсу і Цинхаю, до того ж
ханства Середньої Азії, на підтримку яких традиційно спиралися
повстанці, стали жертвою російської колоніальної експансії. Зали
шившись сам на сам із Цинами, дунгани й уйгури не встояли, і на
1878 р. повстання в Сіньцзяні було придушене. Лідера мусульмансь
кого руху опору Якуб-хана отруїли його ж наближені, а рештки по
встанців утекли до володінь Російської імперії.
Імперія Цин І
за часів «політики
самопосилення» |
Пройшовши через горнило цілої низки воєн і повстань середини
XIX ст., Цинська імперія перебувала у найглибшій кризі за всю свою
попередню історію. Міжнародний авторитет імперії було розтоптано
4*
внаслідок поразок в «опіумних» війнах і серії принизливих нерівно

правних договорів з Англією, Францією, Росією та США. Традиційне
китайське господарство, не витримавши конкуренції з товарами захід
ної машинної індустрії, розвалювалося, втрачаючи цілі галузі. Вели
ких руйнувань зазнала іригаційна інфраструктура країни. До того ж у
1876—1879 рр. Китай уразила страшенна посуха. У п'яти провінціях
(Шаньсі, Шеньсі, Чжилі, Хенань і Шаньдун) посіви вигоріли на
стільки, що від голоду там померло, за різними підрахунками, від 9 до
13 млн людей. Ще близько 20 млн осіб загинуло безпосередньо у про
цесі численних воєн і повстань. Загальна кількість цинських підда
них скоротилася протягом 1851—1882 рр. з 431 млн до 381 млн осіб, а
податкові надходження до імператорської скарбниці зменшилися май
же удвоє. Імперію знекровлювали накладені на неї контрибуції. Не
дивно, що європейські дипломати називали тогочасний Китай «хво
рою людиною Азії» (за аналогією із «хворою людиною Європи» —
Туреччиною). Цинська держава переживала гостру соціальну кризу,
вихід з якої влада спробувала знайти в «політиці самопосилення». Один
з ініціаторів нового курсу Лі Хунчжан назвав її політикою «насліду
вання Заходу». Сутність її полягала у спробі здійснити воєнно-техно
логічну й техніко-економічну модернізацію Цинської імперії без «потря
сіння основ» традиційної східнодеспотичної цивілізаційної структури
китайсько-конфуціанського типу. Метою політики «самопосилення»
(цзицян) проголошувалося «досягнення багатства» (цюфу) за допомо
гою «засвоєння варварських справ» (іу) та «заморських здобутків»
(ян'у).
У руслі «політики самопосилення» Цини погодилися на часткову
відмову від традиційної ізоляції від зовнішнього світу, встановили
постійні дипломатичні відносини з іноземними країнами, пішли на
суттєве зростання зовнішньої торгівлі за рахунок її певної лібералі
зації, почали запрошувати іноземних спеціалістів для роботи в Китаї
та відправляти китайців навчатися за кордон. У 1861 р. в Шанхаї вий
шла друком перша в Китаї сучасного типу газета «Шанхай сіньбао»
(«Нова шанхайська газета»), в якій, окрім місцевих новин, з'являлася
інформація про життя інших країн, а в Пекіні навіть відкрили школу
іноземних мов (1862), де готували перекладачів і дипломатів.
Особливу активність виявили за нових політико-економічних умов
лідери регіональних китайських військово-чиновницьких клік, формуван
ня яких Цини змушені були допустити у процесі придушення тайпін-
ського та інших народних повстань. Зокрема, привертали увагу мо
дерн ізаційні зусилля хунаньського угруповання, очолюваного Цзен
З Рубель В. А.
Ґофанєм, та аньхойського угруповання Лі Хунчжана. Плодами їхньої

діяльності стало відкриття перших у країні сучасних арсеналів в Ань-
цині, Шанхаї, Сучжоу та Нанкіні, збройового заводу в Шанхаї, суд
нобудівних верфей у Шанхаї, Ханчжоу, Фучжоу, на яких за участі
іноземних інженерів налагодили випуск сучасних торговельних і війсь
кових кораблів для динського флоту. В 1881 р. у Китаї збудували
першу залізницю, а наступного року в Шанхаї почалося спорудження
першої текстильної фабрики сучасного типу. Побудовою нових під
приємств «європейського типу» зацікавилася й центральна влада: ка
зенні заводи військового призначення з'явилися в Тяньцзіні, Ґуан-
чжоу, Пріні, Ланьчжоу, Ченду.
Модернізація потребувала коштів, яких у знесиленій війнами і
контрибуціями країні, зазвичай, хронічно не вистачало — і Цини доз
волили відкривати в Китаї філіали іноземних банків (ініціативу в цій
сфері відразу ж перехопили англійці). У 1865 р. англійськими інвесто
рами був відкритий перший у країні місцевий британський колоні
альний Гонконг-Шанхайський банк. У 1867 р. англійці відкрили в
Китаї перше пароплавне товариство, а в 1871 р. після відкриття Су-
ецького каналу (1869) з'єднали телеграфним зв'язком Шанхай з
Європою та Америкою. У 1894 р. в Цинській імперії налічувалося
вже 101 іноземне підприємство (верфі й доки, чайні та шовкопря
дильні фабрики, млини, газові заводи, типографії тощо).
Окрім інвестицій Цини потребували кваліфікованих кадрів, тому за
участі іноземних фахівців у Китаї почали відкриватися навчальні
заклади західного типу: політехнічні, мореплавні, телеграфні, ме
дичні, військові та військово-морські. Загалом, за роки «самопоси-
лення» (1862—1898) у країні було відкрито 17 навчальних закладів
західного типу.
За рахунок мінімізації митних зборів (за цим пильнувало спеці
альне управління імператорськими морськими митницями Китаю, де
заправляли британці) швидкими темпами зростала зовнішня торгівля
Китаю. Уже в 1864 р. її обсяг становив 105,3 млн лянів, а в 1894 р.
перевищив 290 млн лянів (основними предметами експорту були чай і
шовк, в імпорті домінували опіум і високотехнологічні товари захід
ної промисловості).
«Політика самопосилення» зустріла рішучий опір найконсервативні-
ших кіл маньчжура-китайської правлячої верхівки, лідером яких став
сумнозвісний князь Ґун. Вони виступали проти широких іноземних
запозичень, галасували з приводу «зради завітам предків», негативно
ставилися до «варварських» технічних і технологічних новинок. Та

хоча після принизливих поразок і катастроф консерватори змушені
були піти на поступки прихильникам модернізації, останні також не
видавалися абсолютними буржуазно-капіталістичними радикалами.
Саме половинчатість реформ стала візитною карткою цинської «полі
тики самопосилення». Це стало особливо помітним, коли лідер «мо
дернізаторів» Лі Хунчжан сам став столичним намісником і верховним
канцлером імперії (1870).
Від тих часів європейські журналісти почали лестиво іменувати Лі
Хунчжана «китайським Бісмарком».
Шукаючи гроші де тільки можна, реформатори обклали підданих
непосильними податками, а зарплати найманих працівників на заво
дах і фабриках (де широко використовували майже дармову жіночу й
дитячу працю) ледве рятували їх від голодної смерті. Населення підля
гало жорсткому військово-політичному та ідеологічному контролю,
категорично заборонялася будь-яка опозиційна політична чи проф
спілкова діяльність. У принципі не існувало трудового законодавства,
а на виробництві панувала казармена палична дисципліна. Лібераліза
ція, що торкнулася іноземних інвестицій, зовсім не зачепила вітчиз
няний бізнес: із китайських торговців продовжували брати мито на
миутрішніх митницях (лікін), новостворена бюрократична служба «чи
новницького нагляду й купецького управління» (ґуань ду шан бань)
чинила регулярний «державний рекет» щодо підприємців. Останні ж,
щоб захиститися від сваволі й здирництва властей, змушені були ку
пувати чиновницькі посади або шукати заступництва регіональних
иладних угруповань чи іноземних фірм.
Не дали реформи країні й потужну армію нового типу: «знаменні»
иійська остаточно розвалилися після фактичної ліквідації привілеїв
стану цижень, а їм на зміну почали приходити регіональні військові
формування, створення яких розпочалося у процесі придушення тай
ні пського повстання. Ці військові формування створювались за зем
ляцьким принципом, утримувалися коштом регіональних лідерів
(особливо виділялася у цьому відношенні 40-тисячна Хуайська армія
Лі Хунчжана та його ж Бейянська («північна») військово-морська ес
кадра), а тому лише їм і служили, виводячи своїх «благодійників» на
першини політичної влади та захищаючи їхні групові інтереси.
Зокрема, саме введенням до Пекіна своєї Хуайської армії Лі Хунч
жан забезпечив собі посаду столичного намісника та канцлера, після
68
1 ^ Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
чого виділив на розвиток власних «кишенькових» збройних сил

значні бюджетні кошти, «дарував» підконтрольним йоііу підприєм
ствам і фірмам право безмитної торгівлі, монополізував постачання
столиці рисом, почав активно втручатися в опіумну іоргівлю, на
живши на цьому фантастичні бариші.
Не сприяла зміцненню бойового потенціалу китайських військ і
непродумана Політика «реформаторів» у галузі імпорту зброї та воєн
них технологій: озброєння закуповували в різних країна* без єдиної
загальнодержавної програми, а тому придбані гармати, військові ко
раблі та рушниці часто мали різну стандартизацію калібрів, а від
сутність єдиної технічної уніфікації робила проблематичніш їх ремонт
через різнотипність запчастин і вкрай ускладнювала ефективне вико
ристання їх на полі бою.
Реформи «самопосилення» так і не вивели Китай із канонів східно-
деспотичного суспільства: бізнес цілковито залежав від влади, процес
формування буржуазії відбувався з великими труднощам^, вона так і
не здобула політичних прав, простолюдинів залишили підданими, а не
громадянами. В імперії майже не додалося політичних, ідеологічних
чи економічних свобод, не виникли виборні органи влади, не з'явила
ся правова захищеність особи перед сваволею всесильних чиновників,
зате відбувався процес руйнівної децентралізації війська їа управлін
ських інститутів. «Самопосилення» виявилося ілюзією, що Цинська
імперія відчула досить швидко.
У розпалі реформ цзицян у 1873 р. досягнув повноліття бс)гдихан Цзай-
чунь, проте віддавати йому владу Ци Сі не захотіла: у 18?5 р. молодий
19-річний імператор раптово помер. Цинські придворні історики
пояснили це слабким здоров'ям та розпусним способом життя Цзай-
чуня, проте про справжні причини смерті 19-річного богдихана мож
на лише здогадуватись. На цинський трон Ци Сі звела «свого триріч
ного племінника Цзайтяня (храмове посмертне ім'я Ме-цзун, гасло
правління — Гуансюй [1875—1908]), залишивши в такий спосіб за со
бою ранг всевладної регентші.
Франко-китайська І
війна 1884—1885 рр.
До початку 1880-х років Ци Сі та її оточення, справедливо сумні
ваючись у реальних можливостях «самопосилення» Цинсіької імперії,
продовжували здійснювати політику зовнішньополітичний поступок'
У країні вільно діяли католицькі й протестантські місіонери. Щоб

пиправдатися перед Великобританією за вбивство в південній про-
пінції Юньнань англійського консульського працівника (1875), Лі
Хунчжан підписав у 1876 р. від імені цинського уряду явно капіту
лянтську «конвенцію в Чіфу» (нині Яньтай), відповідно до якої для
британської торгівлі відкрили ще чотири порти (Ічан, Уху, Веньчжоу
та Пакхой (Бейхай)), Англія отримала солідну контрибуцію (200 тис.
линів), а іноземці набули право непідсудності цинським судам — фак
тично цілковиту дипломатичну недоторканність. Трохи раніше (1872)
Я і юнія проголосила своїми острови Рюкю (кит. Люцю), на які Цини
також колись претендували, а в 1874 р. після вбивства кількох японсь
ких підданих на Тайвані провела на цьому острові, який все ще фор
мально вважався частиною Маньчжуре-Китайської імперії, повномас-
пггабну каральну операцію. У 1885 р. у сумнозвісному для Цинів
Тяньцзіні Лі Хунчжан підписав з японським прем'єр-міністром Іто
Хіробумі угоду, відповідно до якої Цини визнали за Японією право
і п ручатися в корейські справи (якщо там виникатимуть «серйозні кон
флікти») спільно з Цинами, хоча раніше Корея традиційно вважалася
формальним васалом Китаю. Однак від початку 1880-х років Цини
мирішили, що «самопосилення» має дати свої плоди, і зважилися на
конфлікт.
Першим серйозним випробовуванням ефективності курсу на «са
мопосилення» Цинської імперії стала франко-китайська війна 1884—
1885, розв'язання якої спричинили реліктові залишки великодержав
ної імперської зовнішньополітичної доктрини традиційного Китаю у
ІГстнамі. У 1879 р. в'єтнамський імператор Нгуен Зик Тонг [1847—
1883] звернувся до Цинів із проханням допомогти в боротьбі проти
французької колоніальної експансії, оскільки на той момент францу-
ін контролювали вже весь південь і центр В'єтнаму й намагалися по
ширити свої колоніальні володіння на Північний В'єтнам. Ще після
походів богдихана Хунлі у XVIII ст. В'єтнам формально визнав себе
имсалом Маньчжуро-Китайської імперії. 1 хоча реальної залежності від
иішіічного сусіда В'єтнам давно не відчував, тепер Нгуен Зик Тонг
нагадав Ци Сі про її обов'язки «сюзерена», що має захищати свого
«иасала» від європейської експансії — і Цини вирішили вдатися до
сили.
Ще під час розгрому тайпінського повстання частина повстан
ських армій знайшла притулок у В'єтнамі, рятуючись від цинських
карателів. Тепер офіційний Пекін, «вибачивши» бунтівників за ми
нулі провини, визнав їх своїми вояками (назвавши «загонами чор-
них прапорів»), офіційно «затвердив» їхнього командира Лю Юнфу

в генеральському званні й «наказав» їм воювати з французами від
імені Цинської імперії. Однак воєнні дії 1882—1884 рр. заверши
лися відчутними перемогами французів (вони захопили Ханой і то
гочасну в'єтнамську столицю Хюе), після чого у тому ж Тяньцзіні
Лі Хунчжан підписав із французьким представником, капітаном
фрегата Л. фурньйо, конвенцію про вивід із В'єтнаму китайських
військ, відкриття в'єтнамо-китайського кордону для французької
торгівлі та визнання будь-яких майбутніх двосторонніх франко-
в'єтнамських договорів. Це означало, що Цини відмовляються від
свого сюзеренітету над В'єтнамом. Фактично, це була капітуляція,
на яку Ци Сі не пішла. Від імені свого малолітнього племінника
богдихана Цзайтяня імператриця-регентша відмовилася визнати
конвенцію Лі—Фурньйо, зняла Лі Хунчжана з усіх посад та позба
вила його усіх чинів і нагород. Вона не лише припинила вивід
«чорнопрапсрних» вояків із В'єтнаму, а й перекинула туди близько
50 тис. регулярних цинських військ. Почалася франко-китайська
війна 1884—1885 рр.
У червні 1884 р. в районі Лангшона поблизу села Бакльєву в'єтна-
мо-китайські армія завдала французьким колонізаторам першої по
разки. Фращузький уряд Ж.Ф.К. Феррі від імені «Третьої республі
ки» пред'явив Цинам ультиматум, але його відхилили. Тоді за спра
ву взявся фіанцузький флот: у серпні 1884 р. французька ескадра
адмірала А. Курбе раптово атакувала Фучжоу, потопивши в бухті
Мавей всю гівденну китайську ескадру (11 броненосців і 12 джонок)
та зруйнувавші місцевий арсенал і батареї берегової оборони. І хоча
в березні 185 р. французький експедиційний корпус у В'єтнамі зно
ву зазнав поазки від в'єтнамо-китайських сил під Лангшоном (що
спричинилозідставку кабінету Феррі), перемога на морі давала фран
цузам можлівості для стратегічного маневру. Інтервенти окупували
острови Пеїхуледао, блокували Тайвань, після чого, долаючи опір
китайських ІІЙСЬК Фин Цзицая, висадили десант на півдні матери
кового Китао і розгорнули наступ углиб провінції Юньнань. Лише
загальний срайк докерів Гонконга, який значно ускладнив поста
чання франіузьких армій, не дав розгорнутися їхній агресії на повну
потугу.
Але тут иявилися руйнівні децентралізаторські наслідки політики
«самопосиленя». У той час, коли південні цинські армії вели важкі
бої з інтерватами, лідер північних армії та флоту Лі Хунчжан просто
відмовився и допомогти — і пекінський уряд не міг нічого вдіяти, а
тому змушений був знову відступити. Винним у поразках оголосили

і лану цинського уряду князя Ґуна (його зняли з усіх посад), китайські
ііійеька покинули В'єтнам, а в червні 1885р. знову у Тяньцзіні війну
офіційно завершив ще один принизливий для Цинів франко-китайський
договір. Згідно з його умовами ІДини відмовлялися від свого номі-
і цільного сюзеренітету над Аннамом (так китайські дипломати імену
вали В'єтнам) і надавали цілу низку привілеїв французькому капіталу
м південних провінціях Китаю (наприклад, у разі будівництва там за
лі іниці Пекін пообіцяв звернутися за підтримкою саме до французь
ких промисловців).
Ганьбу програної французам війни у В'єтнамі поглибила чергова
господарська катастрофа. Оскільки цинські чиновники розікрали
більшість коштів, виділених на ремонт дамб на Хуанхе, у 1888 р.
давно не ремонтовані греблі не витримали натиску повені. Це сти
хійне лихо, а також наступний голод відібрали життя 2 млн китайців.
Ще одна повінь трапилася на Хуанхе у 1893 р. — її жертвами став
1 млн мешканців навколишніх провінцій.
Відтепер у Франції не лише були розв'язані руки у В'єтнамі, а й
* і'я вилися довгоочікувані можливості для розширення власної колоні
альної експансії в південнокитайських провінціях Ґуансі та Юньнань.
«\ І огріли руки» на наслідках франко-китайської війни й інші колоні
альні хижаки: уже в 1890 р. кількість відкритих для іноземної торгівлі
китайських портів зросла до 32. Лише Японія видавалася цинській
верхівці країною, з якою Маньчжуро-Китайська імперія ще могла су
перничати на рівних. Був готовий і плацдарм для конфлікту — Корея.
І Іаслідком стала японо-китайська війна, котра остаточно поховала спо
дівання Цинів на «самопосилення».
У розпалі господарських і воєнно-політичних катаклізмів, що підри
вали імперію Цин, якось непомітно підріс імператор Цзайтянь: у
1886 р. він став повнолітнім і мав перебрати на себе усю повноту
влади в державі. Однак Ци Сі знову знайшла засіб залишитися при
владі. Для цього при дворі організували «колективне прохання мань
чжурської знаті та придворних сановників» до імператриці-регентші
забезпечити «політичну опіку» над «молодим, недосвідченим богди
ханом». Ци Сі після тривалих церемоніально-ритуальних «умовлянь»
«дала згоду» і продовжувала правити імперією на свій розсуд.
72 | Розділі. ДАЛЕКИЙ рЦД
Яионо-китайська І
війна 1894-1895 рр.
Крах політики
«самопосилення» |
Відповідно до підписаної у Тяньцзіні в 1885 р. японо-китайської
«угоди Лі—Іто» уряди імперії Цин і «Країни Вранішнього Сонця» зо
бов'язалися не направляти до Кореї свої війська без згоди протилеж
ної сторони, та коли в 1894 р. корейський король Коджон (1864—
1907) звернувся до Цинів за військовою підтримкою з метою приду
шення руйнівної Селянської війни тонхаків, що спалахнула у «Країні
Вранішньої Свіжості» в 1893 р., Цини вирішили показово проігнору
вати «угоду Лі—Іто» й направили у червні 1894 р. війська (2,5 тис.
вояків) на Корейський півострів, навіть не повідомивши про це япон
ський уряд. У відповідь японці також направили до Кореї свої війська,
тільки діяли вони набагато швидше та ефективніше, аніж китайські.
Незважаючи на опір, що його намагався організувати в корейській
столиці цинський резидент і довірена особа Лі Хунчжана генерал Юань
Шикай, японські війська 23 липня 1894 р. вступили до Сеула, здійсни
ли там державний переворот і швидко сформували зі своїх політичних
маріонеток новий, цілковито прояпонський, «корейський уряд», який
уже 27 липня звернувся до Японії з «проханням» вигнати з Кореї
цинські війська. Тими ж днями, ще до офіційного оголошення війни,
японський крейсер унаслідок раптового нападу потопив поблизу вхо
ду в Асанську затоку два цинські броненосці та зафрахтований цинсь-
ким урядом британський пароплав «Коушнінг» (кит. «Ґао Шен»), який
транспортував до Кореї 1200 цинських вояків — майже усі вони заги
нули. І тільки після цього 1 серпня 1894 р. японський уряд Іто Хіро-
бумі від імені імператора Муцухіто (Мейджі, 1867—1912) оголосив
війну Цинській імперії.
Війна швидко виявила якісну воєнно-технічну й морально-психологіч
ну перевагу японської армії над маньчжуро-китайськими військами. З'я
сувалося, що списочний склад цинських армій істотно перевищує ре
альну кількість солдат, різнокаліберне озброєння недостатньо освоєне
військами, а виділені на їхнє оснащення кошти чиновники давно роз
тринькали. У битвах під Асаном (липень), Пхеньяном (вересень) та
Цзюляном (жовтень) японці розгромили 30-тисячний китайський ек
спедиційний корпус у Кореї (ним командували горе-полководці Не
Шичен і Є Чжичяо), а цинський флот, яким командував адмірал Дін
Жучан, зазнав поразки від японського в гирлі р. Даянхе (вересень).
Низькі бойові кондиції цинського флоту пояснювалися тією ж са

мою причиною: із ЗО млн лянів, передбачених у бюджеті на його мо
дернізацію, за призначенням витратили менше половини — решту
Ци Сі забрала для побудови свого пишного заміського палацу-рези-
денції Іхеюань. Ще 10 млн лянів, вилучених із військового бюджету,
витратили на організацію святкування 60-річного ювілею Ци Сі, що
припав саме на 1894 р.
24 жовтня 1894 р. японська армія перейшла цинський кордон і
нступила до Китаю, форсувавши ріку Ялу (кит. Даянхе).
Останньою надією Цинів були війська південних мілітаристів на
чолі з Цзю Цзунтаном. За умов ерозії політичної єдності Цинської
імперії бойові дії проти японців вели спочатку тільки війська ліхунч-
жанівської Хуайської армії та його ж Бейянський флот. Тепер Ци Сі
шжадала, щоб у боротьбу з агресором вступили південні Хунанська
армія та Наньянський флот. Проте сподівання ці виявилися марними:
пінденнокитайський флот так і не покинув гирло р. Янцзи, хоча на
допомогу північним вирушили таки сухопутні частини Сянської (Ху-
памьської), Хенаньської та Хубейської регіональних армій. Децентра
лізація цинських військ зіграла на руку агресору. У битві флотів і
армій в районі Вейхайвея (Ляодунський півострів) у січні 1895 р. заз
нав поразки й капітулював блокований у Вейхайвейській бухті Бей
янський флот (його командувач Дін Жучан покінчив життя самогуб
ством, прийнявши отруту, а начальник штабу адмірал Лю Бучуань
підірвав себе разом із броненосцем). Японський флот, очолюваний
мі це-адміралом Іто Сукеясу, став повноправним господарем навко
лишніх вод. Холодна зима дещо затримала переможну ходу сухопут
них японських армій, однак із настанням весни наступ продовжився:
мійська японських генералів Нодзу Хіроші, Ямагати Арітомо та Оями
Інао впевнено тіснили цинські армії на суші. У березні 1895 р., про
рвавши китайську оборону по р. Ляохе, інтервенти вийшли на око
лиці Мукдена, під загрозою опинився Пекін.
Усвідомлюючи безвихідь ситуації, Ци Сі запросила миру. Японія,
також виснажена заморською війною, погодилась, і в квітні розпо
чалися мирні переговори. Від японської сторони їх вів прем'єр Іто
Хіробумі, від цинської — Лі Хунчжан, якому задля цього терміново
повернули відібрані раніше чини й нагороди.
Мирна угода, підписана 17 квітня 1895р. в японському м. Шімоно-
секі, була вкрай невигідною і принизливою для Цинів. До того ж,
уперше нерівноправний договір Цини підписували не з західною країною
(до цього в Китаї вже звикли), а зі споконвічним азіатським сусідом-

суперником, модернізація якого виявилася якісно значно усшшнішою,
аніж маньчжуро-китайське «самопосилення». Шімоносецький договір
передбачав «цілковиту незалежність та автономію Кореї» — тобто від
мову Цинів від претензій на свій сюзеренітет над «Країною Враніш
ньої Свіжості», котру тим самим фактично віддавали на поталу Японії.
Китай зобов'язався сплатити контрибуцію у 200 млн лянів (річний
дохід цинського бюджету становив 75 млн лянів), передавав Японії
острови Тайвань і Пенхуледао (Пенху) та Ляодунський півострів, а
також погодився відкрити для іноземної торгівлі ще сім своїх портів,
у яких японським промисловцям дозволялося будувати свої заводи й
торгувати, сплачуючи тільки ввізне мито.
Китайська наукова громадськість, яка традиційно мала право ви
словлювати свої думки владі у формі «маніфестів на найвище ім'я»,
закликала Цинів відмовитися від таких ганебних умов, а енергійний
провінційний чиновник Кан Ювей, що прибув до Пекіна для скла
дання іспиту на вищий чин, організував у столиці збори китайського
науково-чиновницького активу з поданням імператорові Ґуансюю
відповідного колективного меморандуму. Проте Цинам не було що
протиставити японській армії, тому меморандум відхилили. І тільки
втручання Росії, Німеччини та Франції, яких турбувало регіональне
ПОСИЛеННЯ ЯПОНІЇ, ЗМУСИЛО ОСТаННЮ ДеЩО ПОМ'ЯКШИТИ УМОВИ ШІМОт
носецького договору. Під тиском західних держав Японія відмовилася
від анексії Ляодуну (отримавши за це ще 30 млн лянів контрибуції) —
у такому вигляді Шімоносецький договір і залишився.
Ситуація навколо японо-китайської війни та її наслідків засвідчила
цілковитий крах політики «самопосилення», що її намагалися проводи
ти в Китаї протягом 35 років. 1 йшлося не лише про поразку й терито
ріальні та фінансові втрати — до цього Цини вже звикли. Катастрофіч
ним було те, що вперше долю Цинів вирішували без них(\), адже саме Ро
сія, Німеччина та Франція у переговорах із Японією дійшли згоди про
остаточні умови японо-китайського мирного договору. Це свідчило про
фактичну втрату Цинською імперією свого політичного суверенітету і
стало ознакою цілковитого напівколоніального закабалення Китаю.
Воєнна поразка зламала й фінансовий суверенітет Цинської ім
перії. Задля сплати фантастичної контрибуції Пекін пішов на активні
зовнішні запозичення, набравши за п'ять років (1895—1899) 370 млн
лянів боргів. Зовнішній борг імперії Цин учетверо перевищував її
річний бюджет, зробивши Маньчжуре-Китайську імперію абсолютно
залежною від зовнішніх кредиторів. -
"/** Глава 1. Імперія Цин
Поділ імперії Цин І %

1151 «Сфери ВПЛИВУ»
нк різновид
іїиіііііколоніального
поневолення Китаю І
Поразка від Японії продемонструвала цілковите безсилля ІДинської
імперії — і її відразу почали рвати на шматки. Щоправда, встановити
н Китаї класичний колоніальний режим не вдалося: занадто велика те
риторія, занадто багато китайців і занадто багато охочих поживитися
серед колоніально-капіталістичних хижаків, жоден з яких ніколи не
погодився б на колонізацію гігантського Китаю лише одним із них.
Чатяте суперництво «великих держав» призвело до фактичного поділу
цинських володінь на сфери впливу різних імперіалістичних агресорів.
1 Іричому цей процес відбувався уже без участі богдихана та його уря
ду, інтереси яких не бралися до уваги: європейські, американські та
японські колонізатори домовлялися між собою, і це вирішувало долю
формально все ще підвладних Цинам територій. Після 1895 р. цей
процес відбувався дуже активно, і вже наприкінці XIX ст. імперія Цин
як єдина держава фактично перестала існувати, хоча й зберігала цере
моніальні атрибути владного суверенітету.
Уже в 1895 р. Великобританія включила у сферу свого впливу
долину р. Янцзи, Франція залишила за собою південні й південно-
східні провінції Китаю, кайзерівська Німеччина дістала від Цинів
«згоду» на утвердження німецьких концесій в Ханькоу і Тяньцзіні, а
царська Росія здобула права на спорудження через Маньчжурію зна
менитої КВЖД («Китайско-Восточной железной дороги»). Новий етап
«битви за концесії» розпочався 1897 р. Після того, як кількість відкри
тих для іноземної торгівлі портів сягнула 34, Німеччина під приводом
захисту своїх підданих (напередодні в Шаньдуні було вбито двох ні
мецьких місіонерів) окупувала Шаньдунський півострів, а наступного
року отримала від Цинів монопольні права на розробку шаньдунських
родовищ та будівництво залізниці. Головний порт півострова — Цин-
дао — на 99 років за безцінь «здавався» Німеччині «в оренду» для роз
будови тут німецької військово-морської бази. Слідом у березні 1898 р.
аналогічні права й привілеї отримали Росія на Ляодунському півост
рові [з портами Дальній (кит. Далянь) і Порт-Артур (кит. Люйшунь)],
Франція — в районі затоки Ґуанчжоу та острова Хайнань, а Британія
«орендувала» на «німецькому» Шаньдунському півострові порт Вей-
хайвей. Японія витребувала у Цинів обіцянку «не здавати в оренду
жодній іноземній державі» провінцію Фуцзянь — материкову зону

навпроти захопленого японцями Тайваню (Формоза), яка в перспек
тиві швидко й логічно перетворювалася на японську зону впливу.
Нарешті, у липні 1898 р. цинський уряд змушений був під тиском
«великих держав» відкрити для вільного іноземного судноплавства
усі ріки та внутрішні водоймища імперії, передати в іноземні кон
цесії права на розробку майже всіх розвіданих у Китаї родовищ ко
рисних копалин та на будівництво залізниць загальною довжиною у
7500 миль.
Китай почав відмовлятися навіть від сформованої протягом тися
чоліть класичної системи власної національної освіти: у 1898 р. в
Пекіні був відкритий перший в імперії університет абсолютно захід
ного типу — з відповідною структурою факультетів, переліком дис
циплін та змістом навчальних програм.
Фактично, наприкінці XIX ст. Китай перестав бути суверенною
цілісною державою і перетворився на органічну складову світової коло
ніальної системи у вигляді пошматованого конгломерату залежних від
іноземців напівколоніальних територій.
Контрольні запитання та завдання
1. Якою була етнополітична, соціально-економічна та культур

но-релігійна ситуація в імперії ІДин після завершення епохи
середньовіччя?
2. Коли і як завершилося формування територіальних меж
Цинської імперії?
3. У чому полягали причини та наслідки активізації таємних
товариств у Китаї в XVIII ст.?
4. Що таке політика хайцзіньї Чому імперія Цин її сповіду
вала?
5. Назвіть основні причини Першої Опіумної війни. Якими
були її наслідки для імперії Цин?
6. Якими були причини повстання тайпінів? Схарактеризуйте
релігійно-ідеологічну доктрину товариства Байшандіхуей.
7. Що таке «Земельна система небесної династії»? Дайте роз
горнуту характеристику внутрішнього устрою Тайпін тяньґо.
8. Назвіть основні причини Другої Опіумної війни.

9. Чому «опіумні війни» завершилися для Цинів укладенням
серії нерівноправних договорів? У чому полягали сутність та
історичне значення означених міжнародних угод?
10. Коли й чому почала руйнуватися політична цілісність цент
ралізованої Цинської імперії?
11. Чому тайпінське та інші антицинські повстання середини
XIX ст. зазнали поразки?
12. Що таке «політика самопосилення»? Чому курс цзицян заз
нав краху?
13. Як вплинули поразки у франко-китайській (1884—1885) та
японо-китайській (1894—1895) війнах на внутрішній устрій
та міжнародний статус імперії Цин?
14. У чому полягала специфіка напівколоніального поневолен
ня Китаю на схилі постсередньовіччя?
Японія
* Японія після завершення епохи

середньовіччя
* Реформи шьоґуна Токугава
Йошімуне
* Розклад класичної соціально-
економічної системи східного
типу. Реформи Мадудайра
Саданобу
* Боротьба за збереження режиму
самоізоляції
* «Відкриття» Японії. «Ансейські
договори»
» «Реставрація Мейджі»
* Японія за епохи системних
буржуазних реформ г
* Прийняття Конституції 1889 р.
Японія після І
завершення епохи
середньовіччя І
По завершенні епохи середньовіччя під воєнно-політичним
контролем Японської держави перебувала більша частина те
риторії Японських островів за винятком північної частини ос
трова Хоншю, землі якого японці продовжували освоювати й
заселяти до кінця XVIII ст., витісняючи звідти аборигенні пле
мена айнів. За основними параметрами соціально-економічно
го та культурно-ідеологічного устрою тогочасне японське сус
пільство все ще мало багато спільного з його найближчими
сусідами — Китаєм і Кореєю, що пояснювалося схожістю при
родно-кліматичних умов, а також тривалим цивілізаційним
впливом материкових країн Конфуціанського Світу на розви
ток традиційної японської цивілізації.
Офіційно Японська держава іменувалася Ніхон (Ніппон), що
можна перекласти як «Країна Вранішнього Сонця» або «Кра
їна Сонця, що сходить», однак самі японці частіше називали
свою країну Джіншю або Хончьо («Божественна країна»).
Основою господарського комплексу Японії початку
XVIII ст. залишалося сільське господарство, в якому було зай
нято майже 80% трудових ресурсів країни (населення Японії
сягало на той час 26 млн чоловік). Основною сільськогоспо
дарською культурою залишався рис, культивація якого здій
снювалася з допомогою розгалужених іригаційних комплек
сів. Серед інших зернових значного поширення набули пше
ниця, ячмінь, просо, гречка, а серед городніх і технічних
культур — соя, квасоля, морква, гарбуз, диня, шпинат, інди
го, бавовник, льон, цукрова тростина, чай, тютюн, починали
вирощувати картоплю і батат. На основі культивації тутових
дерев розвивалося шовківництво. Загальна площа земельних
угідь країни становила майже 3 млн чьо (близько 3 млн га),
1
урожай з яких оцінювався у 26 млн коку рису , оскільки за
1
Коку — традиційна японська міра об'єму. Дорівнювала близько 180 л, а
отже в «рисових» параметрах один коку дорівнював приблизно 150 кг рису.
умов недорозвиненості товарно-грошових відносин саме рис залишав

ся основним мірилом вартості усіх товарів і послуг. Традиційно знач
не місце у харчовому раціоні японців посідали морські, озерні та
річкові акваресурси (риба, кити, їстівні водорості, різноманітні молюс
ки, краби, креветки тощо), причому, окрім безпосереднього вживання
в їжу, їх використовували для виготовлення специфічних рибних
туків — із вареної та сушеної риби й кістяного рибного борошна ви
готовляли добрива для угноєння полів. Існувало в Японії і рибництво:
коропів розводили у штучних ставах та в затоплених водою рисових
полях. Значно менш розвиненим на островах було скотарство. В обме
жених масштабах розводили лише коней (для військово-транспортних
цілей) та велику рогату худобу (для праці на полях). Відповідно японці
майже не вживали в їжу м'ясо, а для удобрення полів, окрім рибних
туків, використовували людські екскременти.
Високим залишався рівень розвитку японських ремесел. Країна
зажила слави виробництвом фарфору (та інших гончарних виробів) і
паперу, виробами з дерева, плетеної соломи, бамбука і з того ж папе
ру. Тут виготовляли непогану вогнепальну й першокласну холодну
зброю (особливо знамениті самурайські мечі). Слабо розвиненою га
луззю ремесла у традиційній Японії залишалося лише чинбарство, що
цілком зрозуміло, враховуючи обмежені масштаби японського скотар
ства й, відповідно, відсутність достатньої кількості сировини для роз
витку шкіряних промислів. Тому навіть взуття тогочасні японці виго
товляли з дерева або соломи. Із видобувних промислів набули поши
рення соледобування (випарюванням із морської води) та розробка
покладів золота, срібла, міді, заліза, сурми, марганцю, кам'яного ву
гілля, нафти й сірки.
Успішно розвивалися японська національна культура й наука. В
царині історичних знань творив Араї Хакусекі (1657—1725), драма
тургії — Чікамацу Мондзаемон (1653—1724), філософії — Муро Кюсо
(1658—1734), джерелознавства — Кейчю (1640—1701), літературознав
ства — Када Адзумамаро (1669—1736), природознавства — Іно Джя-
кусуй (1655—1715). У класичному японському живописі здобули ви
знання «найбільш японський з усіх японських живописців» Огата
Корін (1660—1710), майстер жанрового живопису Хішікава Мороно-
бу (1646—1717), ксилографи Окамура Морікуні (1670—1748) та Ні-
шігава Сукенобу (1671—1760), «великий» зображувач жіночої вроди
Торії Кійонобу (1688—1755). Придворні японські історики продов
жували написання китайською мовою грандіозної «Історії Великої
Японії» («Дай Ніхон ші»), створення якої завершилося в 1720 р., а в
81 І Глава 2. Японія
1712 р. побачила світ перша японська енциклопедія {«Вакан сансай

джюе») у 105 томах, головним укладачем якої був Терашіма Рьоан.
На такому тлі доволі своєрідним, навіть унікальним видається сус
пільно-політичний устрій тогочасної Японії. Офіційним главою японсь
кої держави й водночас «божественним» лідером японського народу
вважався «небесний монарх» {тенно), якого європейська історіографія
традиційно іменує імператором. На зламі XVII—XVIII ст. цю посаду
обіймав 116-й представник династії «нащадків богині Сонця Амате-
расу» Хігашіяма [1687—1709]. Імператорський двір, при якому функ
ціонував підконтрольний аристократичному роду Фуджівара імпера
торський уряд із відповідним штатом придворних чиновників, роз
ташовувався в місті Кіото. Весь чиновницький апарат імператорських
бюрократичних структур формувався із кланів куґе — родовитих ари
стократів, котрі, як і рід тенно, вели себе від легендарних синтоїст-
ських богів — тільки рангом нижчих, аніж прародителька імператорсь
кого роду богиня Сонця Аматерасу. Однак унікальність тогочасної
японської політичної системи полягала в тому, що насправді тенно
иже давно був лише церемоніальним, номінальним главою країни: реальні
повноваження воєнно-політичного правителя належали військово-саму
райському диктатору, який носив гордий титул шьоґун («воєначаль
ник»). Центром шьогунської влади було місто Едо (нинішній Токіо),
де в замку Чійода розміщувалася особиста «ставка» шьогуна (бакуфу),
функціонував його уряд у складі чотирьох-п'яти воєнізованих мі
ністрів (роджю) на чолі з мілітарним канцлером (тайро), в підпоряд
куванні якого перебував відповідний розгалужений (17 тис. служ
бовців) апарат воєнізованих чиновників. Від 1603 р. посаду шьогуна
контролював найвпливовіший самурайський рід Токугава. На зламі
XVII—XVIII ст. військовим диктатором Японії був п'ятий представ
ник означеної династії шьоґун Токугава Цунайоші [ 1680— 1709].
Основу суспільного ранжування японських підданих становила чо-
тиристанова система ші—но—ко—шьо (самураї—селяни—ремісники—
торговці), в рамках якої суворо регламентувалися права та обов'язки
кожного соціального прошарку. Опорою шьогунської влади виступав
перший стан — спадкових військових, яких іменували у традиційній
Японії самураями («служивими») або просто буші («вояками»). Кіль
кість самураїв у 26-мільйонній країні була доволі значною — 400 тис.
буші (2 млн із членами сімей, 3 млн із челяддю). Усі вони звільнялися
під державних податків, мали виключне право на носіння й володіння
Зброєю та вважалися абсолютно привілейованим станом суспільства.
Самурайська гідність не дозволяла їм займатисячншими видами

діяльності, окрім військової служби, за яку вони отримували від сво
го сюзерена матеріальне утримання рисом. Проте до влади Токугава
прийшли після тривалого періоду воєнно-політичної роздробленості
країни, що змусило шьоґунів рахуватися з реліктами регіональних сепа
ратистських рухів і формувати відповідну структуру державного уп
равління, що дістала назву бакухан («шьогунсько-князівська»). Саму-
райство як стан, звичайно, не було монолітним. Воно складалося з
майже трьохсот кланів (хан), на чолі кожного з яких стояв свій даймьо
(«князь»). Кожен даймьо, спираючись на військову силу своїх саму
раїв, контролював певну територію з представниками трьох інших
станів, що працювали на ній, відповідав за дотримання в означених
землях правопорядку, збирав із виробників у визначених шьогунсь-
кою владою обсягах податки, утримував за рахунок цих податкових
надходжень своїх буші та підпорядкований даймьо місцевий апарат уп
равління, навіть друкував власні паперові банкноти, а отже кожен дай
мьо користувався значною автономією. Розрахунок чисельності са
мурайських дружин, які міг утримувати кожен даймьо, здійснювався
на основі дохідності підконтрольних йому територій і відповідав су
ворій пропорції: за кожні 10 тис. коку доходу князь мав утримувати
70 самураїв (у тому числі 10 вершників, двох стрільців та кількох
артилеристів). Режим бакуфу зберігав за собою лише функції загально
го контролю за діяльністю даймьо з правом позбавлення князів їхніх
повноважень у підпорядкованих територіях у разі «недбалого» вико
нання управлінських функцій. Крім того, князі мали виконувати всі
шьоґунські закони й розпорядження, періодично вносити до шьо-
гунської скарбниці певні «подарунки». Вони контролювалися цент
ральною владою через систему заручників санкін кодай («відвідування
з поверненням»).
Правило санкін кодай передбачало, що кожен даймьо мав півроку

перебувати при дворі шьогуна в Едо, а решту часу в шьогунській
столиці мали проживати князівські родини в повному складі як фак
тичні заручники (якщо даймьо бунтував проти шьогуна, його родина
одразу йшла під ніж). Це давало можливість шьогуну безпосередньо
контролювати своїх васалів. До того ж таке «відвідування» фінансо
во виснажувало потенційних політичних суперників режиму бакуфу
(а отже підривало їхню військову міць), оскільки перебування князя
або його дружин і дітей із челяддю у столиці коштувало дуже дорого
(на це князі витрачали часом майже 70% своїх доходів). Водночас
така політика сприяла активізації вкрай необхідного в гористій Япо-
8 І І Глава 2. Японія
ції дорожнього будівництва, причому знову-таки за рахунок місцевих

можновладців, а не з гаманця шьогуна. Адже кожен провінційний дай-
мьо, щоб своєчасно прибути до Едо, змушений був дбати про нормальні
шляхи сполучення його області зі столицею. В результаті були збудо
вані «п'ять головних шляхів» (Токайдо, Накасендо, Кошюкайдо, Нік-
кокайдо й Ошюкайдо), котрі з'єднали столицю з найвіддаленішими
куточками країни і сприяли розвиткові внутрішньої торгівлі. Та й ка
ральні акції шьогунської армії могли надалі здійснюватися швидко й
без перешкод, використовуючи цю розгалужену мережу доріг.
Гарантією шьогунського всевладдя виступала 80-тисячна кланова
токуґавська армія, яку шьогуни утримували за рахунок прибутків від
підконтрольних їм земель. На це Токугава витрачали близько полови
ни своїх бюджетних надходжень.
Завершити характеристику самурайського стану токугавської Япо-
иії варто міжклановою класифікацією, яка визначала ієрархію самурайсь
ких родів залежно від їхньої «благонадійності» з погляду бакуфу. Елітну
ііійськово-самурайську верхівку суспільства складав, звичайно, влас
не клан Токугава та його буші. Токугава володіли майже 17% придат
них для обробітку земель архіпелагу, причому земель найродючіших
(нони давали майже 30% валового збору сільськогосподарської про
дукції). Крім того, вони контролювали на засадах родо-кланового зем
леволодіння життя найбільших міст країни (Едо, Осака, Сакаї, Кіото,
Фушімі, Нара, Нагасакі), оскільки всі вони формально входили до
шіасне токугавських територій. Щорічні податкові надходження до
центрального бюджету шьогунського уряду {бакуфу) становили на по
чатку XVIII ст. близько 600 тис. коку рису та майже 800 тис. рьо2
грішми. Другу ступінь у клановій ієрархії посідали хатамото («підзна-
менні») — побічні гілки великого токугавського дому (родини Кії,
Міто, Оварі), що мали статус безпосередніх васалів шьогуна і контро
лювали 10% загальнодержавного аграрного фонду. З них (окрім влас
не Токугава) виходили шьогунські воєначальники, міністри, губерна
тори та інші службовці верхнього ешелону бакуфу. Клани, що не вхо
дили до великотокугавської родової спільноти, проте в минулих
ішутрішніх війнах воювали на боці Токугава в їхній боротьбі за шьо-
гунат (Мацудайра, Абе, Сакаї, Хотта, Мідзуно та ін.), дістали за вірну
службу статус васалів сім'ї Токугава (фудай) або васалів «підзнамен-
них» родин (шімпан). Вони контролювали ще 35,5% земельних угідь.
Клани, які в минулих війнах не підтримували Токугава, отримали ста
тус тодзама («чужих, сторонніх») і тому пережили в минулому масові
;
Рьо — золота монета, містила близько 1,5 г золота.
репресії та конфіскації з боку режиму бакуфу, однак на початок

XVIII ст. все ще зберігали за собою 37,5% придатних для обробітку
земель. Низ самурайської піраміди становили ронін («люди, що по
невіряються») — декласовані буші, уламки розгромлених і знище
них самурайських кланів, які внаслідок цього втратили свої землі,
сюзеренів і кланову структуру, проте зберегли станові привілеї та
апломб, а тому служили сильним кланам охоронцями, катами або
найманими вбивцями чи взагалі чинили розбій.
Не мали власних земельних володінь і придворні імператорські чи
новники, що походили із куте. Вони жили за рахунок рисових ок
ладів, виплачуваних шьогунатом у розмірах, що визначалися ранго
вим рівнем кожного конкретного придворного імператорського бю
рократа. За рахунок шьогунських виплат жив і сам імператор, який,
не маючи ніякої реальної влади, виконував лише церемоніально-
релігійні функції «божественного символу країни» та «верховного
жерця» шінто (синтоїзму) — національної японської релігії.
Формально другим за статусом станом традиційного японського
суспільства вважалися селяни, які не мали права володіти землею, про
те самостійно господарювали на виділених їм ділянках на правах спад
кового користування. Селяни вважалися юридично вільними людьми.
Проте будучи жорстко прикріпленими до землі, на якій вони працю
вали, не могли покинути свою ділянку, змінити рід занять, зобов'язу
валися сплачувати податі (майже 40% врожаю та в обмежених масшта
бах відробіткову ренту), які збирали представники даймьо або власне
шьогуна (залежно від того, хто начальствував на даній території). Рег
ламентації підлягали всі сторони життя японських .селян: вони могли
носити лише бавовняний одяг, харчувались виключно «грубими» зла
ками (рис і шовк для них були заборонені), їм заборонялося жити у
великих будинках, дивитися театральні вистави, прикрашати свої до
мівки тощо. Жили селяни малими моногамними сім'ями, а для веден
ня господарства отримували наділ землі (не більше як півгектара), вро
жай з якого не міг перевищувати 7—8 коку в рисовому еквіваленті.
Враховуючи рівень оподаткування, така ситуація завжди тримала се
лянина на грані напівголодного існування. Засобом додаткового влад
ного контролю над селянином залишалася система п'ятидвірок, на які
поділялися сільські поселення. П'ятидвірка була пов'язана круговою
порукою перед владою за сплату податей і виконання всіх законів та
урядових розпоряджень — за це відповідав староста, призначуваний із
числа селян.
Умови життя ремісників і торговців, що мешкали в містах, також

регламентувалися, хоча й не так жорстко. Утім про їхню соціальну
організованість самурайська влада також дбала, тому ремісники об'єдну
валися в побудовані на засадах монополії виробництва дза («цехи»), а
торговці — на тих же умовах, у накама («гільдії»). Контроль за їхньою
діяльністю здійснювався через систему ліцензій (кабу), які уряд бакуфу
видавав, періодично поновлюючи їхній термін за відповідну плату,
після чого звичайна гільдія ставала «ліцензованою» — кабунакама. Вод
ночас слід зазначити, що налагоджена система стабільного оподатку
вання ремісничо-торговельної діяльності в токугавській Японії ще не
склалася. Загальна кількість городян у країні перевалила за 4 млн осіб,
а міста Едо, Осака, Кіото, Сакаї, Нагасакі, Фушімі, Хаката, Нагоя,
Канадзава, Хірошіма перетворилися на торговельно-ремісничі центри
нсеяпонського масштабу. В країні склалася регіональна господарська
спеціалізація: на півночі Кюшю виготовляли порцелян і бавовняні
тканини, область Ава постачала індиго, Сецу — бавовник, Кіото й
Пара — парчу, саке, шовкові, металеві та лакові вироби, Кодзуке й
Шімодзуке — льон, Нагоя — кераміку й порцелян, Нагано — шовк,
Сацума й Санукі — цукор, Тоса й Чьошю — рисовий папір тощо.
Почав формуватися загальнояпонський ринок, з'явились перші ману
фактури, а міста Сакаї, Хаката, Осака й Нагасакі здобули (за певну
мзду владі, звичайно) статус автономних на правах самоуправління.
Тотальний контроль за ситуацією в країні здійснювала таємна шьо-
і унська поліція — мецуке («прикріплене око»). Вона слідкувала за по
датковою дисципліною, виявляла бунтівницькі наміри серед даймьо й
відповідала за релігійно-ідеологічний спокій у країні. Дозволеними ре
лігіями в токугавській Японії вважалися синтоїзм, буддизм і конфуці
анство, зате жорстоко переслідувалося християнство, сповідування та
пропаганда якого розцінювалися владою як антидержавний злочин.
Попри своєрідність своєї соціально-політичної структури, Японія,
як і її сусіди по далекосхідному регіону, також відчувала ознаки кри
зового ускладнення ситуації в країні. Проблема полягала у тому, що
на зламі XVII—XVIII ст. Японія потрапила в пастку максимального
рівня суспільно-господарського розвитку, базованого на засадах тра
диційної структури східного типу. В результаті Японія від середини
XVII ст. сповідувала політику доволі жорсткої самоізоляції, «закрит
тя країни» (сакоку) від зовнішнього світу. В політиці сакоку Токугава
вбачали єдиний шлях убезпечити країну від загрози колоніального по-
і іеволення, проте вона ж сприяла консервації стагнаційних процесів у
Японії, що остаточно перевело соціально-економічний та політичний
розвиток країни зі стану середньовічної динаміки у стан постсеред-

ньовічної інволюції.
Європейці не відразу повірили в серйозність сакоку, та коли в 1641 р.
за наказом шьоґуна Токугава Іеміцу [1623—1651] в Едо в повному
складі обезголовили португальське посольство (71 особу), європейці
надовго полишили Японію у спокої. Лише голландцям шьогунат доз
волив в обмежених масштабах підтримувати контакти з Японією,
оскільки отримав від них свого часу воєнно-технічну допомогу в бо
ротьбі зі своїми супротивниками, а також тому, що голландці єдині
з європейців погодилися виконувати під час спілкування з японськи
ми самурайськими диктаторами принизливий для християнської дип
ломатичної етики церемоніал. Традиційно не рвала контакти Япо
нія і зі своїми найближчими сусідами — Китаєм, Кореєю та вождя
ми розташованих південніше островів Рюкю.
В урізаних масштабах зв'язки із зовнішнім світом обмежувалися на-
піввідкритим портом Нагасакі, до бухти якого дозволялося щорічно вхо
дити тридцяти китайсько-корейським та двом голландським кораблям,
проте й ці торговельно-інтелектуальні контакти здійснювалися під жор
стким контролем шьогунських чиновників і тільки в межах розташова
ного у нагасацькій бухті острова Дешіма, на якому функціонувала ізольо
вана від решти країни іноземна факторія. Суворе обмеження будь-яких
зв'язків із зовнішнім світом спричинило зростання масштабної спеку
ляції, чорного ринку, призвело до зростання впливу й могутності зло
чинно-мафіозних структур (якудза), а також прискореної монополізації
внутрішнього ринку, контроль над яким почали захоплювати протомо-
нополістичні об'єднання (кабунаками). Уже від кінця XVII ст. найбільші
кабунаками — родини Йодоя, Міцуї, Коноїде, Сумітомо та ін., — захо
пивши ринок, почали через центральну біржу Осаки контролювати цінову
політику й безпосередньо формувати по всій країні ціни на рис, рибу та
овочі (тобто на основні продукти харчування). Тим самим вони, фактич
но, визначали життєвий рівень абсолютної більшості своїх співвітчиз
ників, перетворивши ціни на безмежне джерело власного збагачення та
обдирання основної маси населення, затикаючи даймьо та шьогунам роти
періодичними пільговими кредитами або відвертим хабарем. Водночас,
хоча деякі японські міста вибороли для себе певні елементи самовряду
вання, для більшості міст країни будь-яка автономія в дусі «магдебур
зького права» залишилася нездійсненною мрією, а сумною реальністю —
князівський деспотизм, адже від кінця XVII ст. у більшості міст даймьо
ввели свою безпосередню адміністрацію з найширшими фіскальними, уп
равлінськими та судовими повноваженнями.
Максимально можливими за традиційних порядків і в межах тра-

диційних технологій стали: врожайність сільськогосподарських куль
тур, густота мережі гребель і каналів та кількість водного транспорту
як побічного продукту іригаційного землеробства, абсолютна кількість
населення і процентна кількість людей непродуктивної сфери, котрих
суспільство могло утримувати. Будь-які новації в межах традиційних
порядків виявилися вже неможливими, а отже Японія втратила на
зламі XVII—XVIII ст. розвитковий потенціал. Адже будівництво но
вих каналів супроводжувалося руйнуванням старих іригаційних сис
тем, ширше використання добрив обмежувалося відсутністю випасів
для тварин, що, своєю чергою, було наслідком максимального вико
ристання всіх земель, придатних для обробітку. Вільних земель у ліси
сто-гористій Японії майже не лишилося, а на заваді розширенню
морських промислів стала ізоляціоністська політика баку фу, відхід від
якої також був неможливим, оскільки загрожував країні колоніаль
ним поневоленням. Навіть впровадження нових технологій виявилося
неможливим, адже винахідник повинен мати «право на помилку», а
цього традиційне японське суспільство дозволити собі не могло, бо
псі його ресурси використовувалися з максимальною напруженістю і
стратегічними запасами не страхувалися. За умов стагнації валового
внутрішнього продукту (який від початку XVIII ст. перестав зростати)
сумною реальністю для більшості підданих став регрес життєвого рівня,
періодичні неврожаї та голод, епідемії тифу, дизентерії та холери, а
слідом почала зменшуватися й загальнодержавна земельна оранка. Хро
нічно дефіцитним став бюджет, що потягло за собою псування монети.
Навіть сім'я — найстабільніший інститут традиційного японського
суспільства — не уникла на зламі XVII—XVIII ст. жахливих руйнів
них процесів. На зміну усталеним проконфуціанським принципам
патріархальності, всевладдя батьків і старших узагалі (особливо в
питаннях заручин, унаслідок чого молоді, як правило, на весіллі
вперше бачили одне одного), примату родо-кланових інтересів над
особистими прийшов розпад сімейних уз та «бунт молоді». В роди
нах старшого покоління, при створенні яких про кохання ніхто
ніколи не згадував, стало нормою, коли глава роду тижнями (доки є
гроші) жив у «веселих кварталах», а дружина тільки народжувала й
виховувала його дітей і не мала права ревнувати. Чоловіча невірність
не тільки перестала засуджуватись, а й вважалася природним яви
щем (бо дружина — це для продовження роду, а ґейша — для кохан
ня й почуттів), а підконтрольні державним чиновникам путани (ли
ше в Кіото, Едо й Осаці налічувалося близько 3 тис. висококваліфі-
88 [ Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
кованих «професіоналок») сплачували владі податки й отримували

від гниючої верхівки моральну і легітимну підтримку. Тому навіть
шановані класики тогочасної японської літератури радили чолові
кам до 40 років «бавитися» у «веселих кварталах», і лише після 50-ти
«думати про загробне блаженство», бо, мовляв, вірна дружина, на
відміну від гетери, «як правило, незграбна й докучлива дурепа. Писа
ти красиво не вміє, пити саке з потрібною витонченістю не навчила
ся, навіть співати пісні не може. Одяг сидить на ній. незграбно, рухи
її неспритні й ходить вона перевальцем. У ліжку говорить лише про
м'ясо та сіль...», тоді як куртизанка «красиво пише, в разі потреби
акомпанує на шямісені...» і т.ін., і т.ін.
Молодь, для якої тотальна аморальність батьківського покоління
розвіяла «святість» сім'ї як соціального інституту, відповіла шін-
джю — подвійним самогубством закоханих — котре вперше стало
ся у 1683 р., а з початку XVIII ст. вже фіксувалося сотнями на рік.
Не маючи можливості одружитися, кохаючи і не бажаючи більше
терпіти батьківську сваволю щодо «судженого» (чи «судженої»),
молоді пари тікали з дому, ставали коханцями, а потім удвох кін
чали життя самогубством, вірячи, що в наступному житті вони
з'єднаються. І ніякі прогнилі принципи конфуціанського «обо
в'язку» (/?/) перед батьками не могли їх надалі зупинити.
Тягар складних проблем Японія відчула уже за шьогунства Току-
гава Цунайоші [1680—1709], який довів державу до фінансово-еконо
мічної кризи та голоду. Зниження життєвого рівня, падіння доходів у
підданих автоматично збіднило державну скарбницю, оскільки визис
кувати податки з підданих ставало дедалі складніше. На цьому тлі шьо-
ґун розвів у своєму палаці справжню псарню із сотень (!) домашніх
собак, на яких витратив залишки бюджетних коштів. Люди прозвали
дивака-диктатора за таку любов до тварин «собачим шьогуном», однак
спочатку японці схильні були пояснювати погіршення свого становища
не системною кризою ладу, а конкретними внутрішньополітичними про
валами володаря-розтринькувача, який непродуманим марнотратством
спочатку спустошив державну скарбницю, потім заліз у борги до лих
варів, а наприкінці правління вдався до псування монети (почав під
маркою золотих монет випускати гроші із золото-срібних сплавів).
Піддані швидко втратили довіру до таких грошей, почалася неконтро-
льована інфляція, натуралізація економіки, зростання цін, масові бан
крутства тощо. В одному Едо кількість до нитки розорених самурайсь
ких родин сягнула 7700.
Згубність соціально-політичних прорахунків поглибили ще й при
родні катастрофи. У 1703 р. Едо зруйнував могутній землетрус. Потім
89 Глава 2. Японія
грандіозна пожежа позбавила життя 37 тис. столичних городян, а за

кілька тижнів жахлива хвиля цунамі згубила кілька тисяч мешканців
провінцій Сагамі, Кадзуса й Ава. У 1708 р. прокинувся вулкан Фуджі-
яма, спустошивши лавою та попелом навколишні посіви.
Стала реальною загроза нових соціальних катаклізмів, тим паче,
що два наступні шьогуни (Іенобу [1709—1712] та Іецугу [1713—1716])
мали слабке здоров'я, володарювали недовго, а за роки перебування
при владі більше лікувалися від своїх незліченних хвороб, кинувши
державні справи напризволяще.
Реформи шьоґуна І
Токуґава Йошімуне І
Спробою розв'язати вузол нев^дкладниx проблем стали реформи вось
мого шьоґуна династії Токуґава Йошімуне [1716—1745] — видатного ад
міністратора і талановитого політика3. Основною метою шьогуна-рефор-
матора було припинення процесу розкладу традиційного японського сус
пільства. Здійснити це завдання він сподівався, спираючись на підтримку
даймьо з їхніми буші. Однак усі реформаційні ідеї Йошімуне вмішувалися у
рамки вдосконалення існуючої соціально-економічної та політичної струк
тури, тому у XVIII ст. шансів на успіх уже не мали.
Формально уряд баку фу взявся за відновлення господарської пер
шості сільського укладу порівняно з міським, удавшись до силового
зменшення фінансово-економічної могутності торгово-ремісничих кіл
(що почали вже еволюціонувати у протобуржуазію — чьонін) і штуч
ного оздоровлення, допінгування класичної аграрної системи. Шьо-
ґунськими указами запроваджувалися додаткові пільги для тих, хто
збільшував земельну оранку методом розорювання цілини. «Держав
ну» увагу приділили розбудові існуючої іригаційної системи, споруд
женню нових і ремонту діючих зрошувальних систем. Відповідно до
нових законів заборонялися купівля-продаж або заклад селянських
земель (окрім цілинних та самурайських) і спекуляція рисом (тобто
торгівля без дозволу чиновника і не за призначеними державою ціна
ми). М'якшою зробили систему заручників. Термін обов'язкового пе
ребування даймьо при дворі шьоґуна в Едо скоротили, що суттєво
зменшило непродуктивні витрати провінційних управителів. Водно-
3
У традиційній японській історіографії епоху йошімунівських реформ назвали
«реформами років Кьохо» («Збільшення порядку») — за календарним ненґо (гаслом
правління) 1716—1736 рр.
час уряд бакуфу наважився обкласти князівські володіння регулярним

податком у розмірі 100 коку з кожних 10 тис. коку оціночної продук
тивності означених земель. Це мало дати шьоґунському бюджету близь
ко 200 тис. коку додаткових щорічних надходжень, однак опір даймьо
завадив дій ідеї сповна реалізуватися. Крім того, влада сподівалася, що
збільшення реальних князівських прибутків підштовхне їх до активно
го вкладання коштів у місцеву економіку, сприятиме збільшенню під
контрольного самурайству господарського сектора, дасть змогу даймьо
активно й успішно конкурувати із занадто самостійними у фінансово
му відношенні торгово-ремісничими й лихварськими колами.
Влада здійснила цілу серію заходів, спрямованих на припинення
люмпенізації самурайського стану, проти надлишкового марнотратства
при дворах шьоґуна, тенно й даймьо. Апогею за Йошімуне досягли
бюрократизація японського суспільства, тотальний державний конт
роль за політичною та економічною благонадійністю підданих. Небу
валих розмірів сягнула регламентація всіх форм життя. Фінальним
акордом реформаторської діяльності шьогуна-новатора можна вважа
ти новий кодекс законів «Осадамеґакі хяккаджьо» («Указ із 100 ста
тей»), опублікований за наказом володаря у 1742 р. Кодекс жорстко у
традиціях східних структур регулював земельне й громадське право,
адміністративно визначав усі аспекти кредитно-банківської політики
(включаючи державне регулювання процентів), закріпив практику кру
гової поруки на селі, узаконив тотальну фіскалізацію общини (вироб
никам ставили за обов'язок доносити владі про всі важливі події в на
вколишніх землях). Карний розділ «Указу...» містив найретельнішу кла
сифікацію злочинців і передбачав дріб'язкову регламентацію покарань.
Контроль за реалізацією нововведень Йошімуне вирішив здійсню
вати через періодичний прискіпливий перепис земельних і людських
ресурсів країни, для чого створив спеціальну переписну комісію. За
роки його шьогунства означена комісія чотири рази проводила загаль
нодержавні переписи (у 1720, 1726, 1732 та 1744 рр.), однак їхні ре
зультати не давали підстав для оптимізму: за звітний період кількість
населення країни не перевищила 26 млн, не збільшився також обсяг
освоєних земель, а отже й виробленої аграрної продукції. А причини
провалу реформ лежали на поверхні...
Заборона ринку земель унеможливила використання фінансових
потужностей торгово-ремісничих кіл для інвестиційного вливання в
розвиток сільського господарства. На урядові заклики до князів об
межити їхні непродуктивні витрати і вкладати кошти у виробництво
даймьо незворушно відповідали, що є відмінність між економією і
скупістю, що живуть вони і так доволі скромно, в усьому надлишко-

іюму собі відмовляючи, а отже змінювати нічого не збираються. Розо
рені непосильними податками селяни (бо на реформи також потрібні
гроші) виявилися неспроможними нормально обробляти та інтенсив
но використовувати й без того дефіцитні на островах орні землі. Гро
шей на добрива та якісні знаряддя праці у села не залишалося, кус
тарні технології та примітивні застарілі засоби праці гарантували країні
постійні неврожаї, посухи, навіть періодичні голодовки (тільки за пер
шу половину XVIII ст. їх зафіксували шість!), коли селяни вбивали
власних дітей (не могли прогодувати). Особливо жорстоким виявився
голодомор 1732 р., від якого вимерло понад 1 млн людей. Селяни зали
шали свої господарства й тікали до міст, збільшуючи тим самим ряди
люмпенів (оскільки за умов автаркії та занепаду сільського сектора еко
номіки ринок товарів залишався вузьким, а отже кількість робочих місць
на мануфактурах не збільшувалася). І ніякі силові методи, які держава
застосовувала проти бродяжництва («нероб» прилюдно катували й стра
чували на пересторогу іншим), припинити масові втечі не могли. Навіть
морепродукти (риба, краби, лангусти, кальмари тощо) для внутрішнього
споживання островитян уперше в історії країні довелося імпортувати (до
15% загального імпорту), оскільки обкладені бюрократичними ізоляціо
ністськими перепонами японські рибалки не могли надалі забезпечити
стабільне надходження дарів моря на ринки країни. Такої ганьби оточе
на з усіх боків водою острівна Японія ще не переживала...
У першій половині XVIII ст. в Японії відбулося майже 200 се
лянських бунтів і вперше було зафіксовано в мирний час стабіліза
цію і навіть певне зменшення загальної кількості острівного насе
лення. Причому найбільшу демографічну кризу країна пережила саме
в розпал реформаційних акцій — в роки Кьохо (1716—1736), протя
гом яких в окремих князівствах загинули від голоду майже 20%
підданих. Зростала лише кількість городян (лише в Едо в 1720-х ро
ках налічувалося близько 1 млн мешканців). Проте масове безробіт
тя залишило більшість цієї людської маси поза виробництвом, по
глибивши житлову кризу та збагативши могутні кримінальні орга
нізації якудза (основними сферами діяльності яких залишалися рекет,
контроль над проституцією, вуличний бандитизм тощо). Цілком при
родно, що за такої ситуації постійно скорочувалися податкові надход
ження, а хронічний дефіцит князівських та шьогунівського бюджетів
змушував їх брати гроші в борг у купецьких корпорацій Осаки й Кіо
то. Повернути ці борги влада не могла, тому змушена була йти на
певні поступки в питаннях соціального статусу торговельно-ремісни-
чих кіл країни, які дедалі впевненіше відчували себе в діалозі з саму
райською верхівкою.
Реформи, спрямовані на повернення порядків «золотого минулого»,
зазнали цілковитого краху, що яскраво засвідчило загострення систем
ної кризи в країні.
Розклад класичної соціально- І

економічної системи східного
типу. Реформи Мацудайра
Саданобу |
Йошімунівські наступники — шьогуни Іешіге [1745—1760] та Іехару
11760—1786] — виявилися хворобливими, слабкодухими й немічними
лідерами. Через кволе здоров'я вони зосередилися виключно на лікар
ських проблемах, передавши вирішення питань державного керівництва
придворним радникам, продажність яких швидко набула одіозних форм.
Спочатку найактивнішим хабарником проявив себе канцлер Ока Тадамі-
цу, проте апогею розклад, користолюбство й некомпетентність управ
лінців набули в момент, коли Японією реально керував у 1772—1786 рр.
іехарівський фаворит Танума Окіцугу (1719—1788), сваволя й казно
крадство якого перевищили все, що знала Японія за попередніх епох.
Систему збору податків Окіцугу фактично перетворив на державний
рекет, шьогунську скарбницю — на джерело власного збагачення, а
закони — на збірник порад із «легітимного» здирства з підданих. У
результаті йому вдалося фантастично збільшити свої власні земельні
володіння (дохідність яких зросла від 600 до майже 60 тис. коку).
Уславився іехарівський фаворит також примусовим «позичанням»
грошей у купців. Борги він, звичайно, ніколи не повертав, іменуючи
означені побори «надзвичайними податками» (ґойокін).
Політико-державний бандитизм доповнили природні катаклізми:
в 1783 р. відбулося могутнє виверження вулкана Асама (Центральна
Японія), за яким сталася серія руйнівних землетрусів. Сотні людей
загинули, пропав урожай, країну знекровив «великий голод років Тем-
мей» (1783—1787) та пов'язана з ним епідемія.
Лише певні наукові досягнення не дали Японії впасти у цілковиту
дикість і зберігати надію на можливе поліпшення. В галузі астро-
Гк ;
'—: номії плідно працював палкий прихильник геліоцентричної теорії
{ л
й Коперника Асада Горьо (1734—1799), зусиллями якого в Едо було
УЗ І • г - - . .л Глава 2. Японія
відкрито обсерваторію. Перші «західники» [Вакі Ґудзан (1764—1814)

та Хоаші Банрі (1778—1852)] з'явилися в японській філософії. Неба
чених висот досягла класична японська медицина, про що свідчили
безпрецедентні успіхи місцевої хірургії: у 1805 р. хірург Ханаока Сен
су першим у світі почав використовувати у своїй лікарській практиці
загальний наркоз (закис азоту й ефір) — на півстоліття раніше від
Європи. Класична японська «математика» {васан) оперувала числами
таких величин, для яких у тогочасній Європі ще не придумали навіть
назв! Японія початку XIX ст. мала найосвіченіший на той період на-
і род, близько 40% якого могли читати й писати, а серед суспільних
верхів грамотність узагалі була суцільною. Енциклопедичні традиції
Терашіми Рьоана продовжував науковець Хонда Тошіакі (1744—1821).
Успішно розвивалася традиційна японська культура, яка за умов са-
коку поглиблювала свою національну унікальність і неповторність.
• Традиції Чікамацу Мондзаемона збагатив драматург Такеда Ідзумо (?—
1756). Японське мистецтво уславили фундатори побутового живопису
Ішікава Тойонобу (1711—1789) і Торії Кійоміцу (1735—1785), непере-
вершений зображувач тварин Сосен (Морі Моріката, 1747—1821),
співець краси й кохання гейш Судзукі Харунобу (1718—1770), найве-
личніший майстер кольорової японської гравюри Торії Кійонага
(1751—1815), унікальний символіст Кітагава Утамаро (1754—1806),
ксилограф Утагава Тойокуні (1772—1828), а також найвідоміший япон
ський художник усіх часів Кацушіка Хокусай (1760—1849).
' Т а тільки-но наука починала суперечити політиці...
На будь-які спроби висловити незгоду зі згубним офіційним кур
сом диктатура відповідала репресіями. Зокрема, найжорстокіші гонін
ня пережили мислителі, які припускали можливість переходу влади
під шьогуна до імператора або просто «піднімали авторитет імператора,
ш вдаючи шкоди шьоґунському». Двох «заколотників» покарали зас
ланням, а політолога Ямагату Дайні (1725—1767) засудили на смерть
$а відкритий заклик до антишьогунського бунту.
На щастя, передчасна смерть хворобливого шьогуна Іехару звільни
ли Японію від окіцугівських безумств. Наступним «диктатором» став
іехарівський малолітній син Іенарі [1787—1837], і здорова частина япон
ської військово-політичної еліти знову почала шукати вихід із кризо-
иої ситуації. Фактичним продовженням стабілізаційних йошімунівських
реформ можна вважати оздоровчу політику шьоґунського регента Маиу-
дайра Саданобу (1758—1829), який протягом перших семи років іена
рі ІІСЬКОГО «правління» зосередив у своїх руках необмежену владу. В істо
рію ці реформи увійшли під назвою «реформ ери Кансей»*.
4
Квнсей («Великодушність») — ненґо (гасло правління) 1789—1801 років. •'*"-''
Як онук шьогуна Йошімуне, Саданобу зажив слави талановитого й

ощадливого адміністратора, ще перебуваючи на посаді губернатора
провінції Шіракава, тому японці покладали на нього останні надії,
оскільки ситуація в державі уже обернулася на перманентний жах.
За свідченням філософа й історика Моторі Норінаги (1730—1801),
«більше половини населення в Намбу й Нугару вимерло з голоду...
Рис подорожчав... Злидні народу в різних провінціях справді страхіт
ливі. Ситуація у містах ще серйозніша, аніж у сільській місцевості...
Спалахнув бунт в Осаці. Бунти фіксувались також у Нанто, Вакаямі,
Хього, Амагасакі, багатьох інших місцях..,. Кожен куточок Едо був
охоплений небаченими до цих пір заворушеннями».
У суспільстві знову відродилися опозиційні соціальні теорії. Видатні
філософи й історики Камо Мабучі (1697—1769) та Моторі Норінага
(1730—1801), спираючись на історичні документи, доводили нелегі-
тимність шьогунату й необхідність реставрації прямого імператорсь
кого правління. Поборник західного громадянського суспільства
ішіда Байган (1685—1744) виступав за рівність усіх станів, а нігіліст
Андо Шьоекі (1700—1763) узагалі проклинав цивілізацію. До підне
сення буддизму закликав співвітчизників1 скульптор-проповідник
Мокуджікі (1718-1810).
Японія жила як на вулкані, а всесильний регент знову шукав вихід ,
і* кризи в удосконаленні застарілого режиму, підкидаючи навіть мож
ливість відходу від традиційних східних принципів державоустрою, бо,
мовляв, «усі чужоземні вчення з їхнім мудруванням — безглузді по
суті», а тепер японців чекатиме «епоха благополучного царювання і
процвітання, якого не було навіть у давнину».
Прийшовши до влади, Мацудайра Саданобу розгорнув шалені реп
ресії проти хабарників і казнокрадів, провів боротьбу за «економію»,
обмеживши законами розкіш даймьо та багатих городян і селян, урі
зав кошти, що відпускалися на утримання імператорського й шьо-
гунського дворів, скоротив штати управлінських і розширив — кар
них органів, а для економічного відродження головної опори баку-
фу — родин хатамото — скасував усі їхні боргові зобов'язання. Від
князів регент вимагав створення запасів рису на голодні роки, а для
боротьби з надприбутками двохсот найбільших монополістів-кабуна-
кам увів фіксовані державні ціни на товари першої необхідності. Для
відродження села були дещо скорочені розміри повинностей, із міст
адміністративно-силовими методами переселили в аграрні райони всіх
люмпенів. З метою придушення опозиційних інтелектуальних рухів у
країні запровадили жорстоку цензуру, а в 1790 р. проголосили чжусі-
анство (неоконфуціанство) офіційною ідеологією оновленої бюрокра-
(
)5 І Глава 2. Японія
чичиої державності. Однак кардинально виправити становище регре-

1
сивні реформи, звичайно, не могли. Так, у країні дещо поліпшилася
фінансова ситуація, стало більше порядку, менше — чиновницького
хабарництва і здирництва. Проте до «процвітання» у XVIII ст. остро-
витяни так і не дожили. Швидше навпаки...
У відповідь на командно-адміністративне втручання й фіскальні при
чіпки торговельно-ремісничі та лихварські кола країни різко обмежили
власну активність, згорнули діяльність, а без кредитів більшість селян і
самураїв швидко розорилися. Колишніх люмпенів, котрих силою при
кріпили до землі, ніхто не наділив реманентом, худобою, збіжжям чи
насінням, що завершилося масовими втечами: наприкінці XVIII ст. уряд
зафіксував у країні з 26-мільйонним населенням 1,4 млн утікачів. Не
відбувся приріст населення, на рівні 3 млн чьо залишалися оброблювані
площі, а на селі замість єдиного недцференційованого селянства сформу
валися ґоно («куркулі») й мідзуномі («ті, що п'ють лише воду»).
Паралельно міцніли позиції торговельно-лихварських і промисло
вих кабунакам.
Як писав із цього приводу конфуціанець Ґамо Кумпей (1768—1813):
«Гнів багатих купців із Осаки вселяє жах у серця даймьо».
Купецькі родини Коноїке, Міцуї, Тенноджія, Хіраноя тримали в
борговому зашморгу навіть частину міністрів, не кажучи вже про про
вінційних губернаторів, суддів чи простих виробників. Влада не могла
з цим не рахуватися, і тільки-но шьоґун Токугава Іенарі підріс, він
звільнив у 1794 р. Саданобу з усіх посад і згорнув його безрезультатні
реформи як надто «м'які».
Наступні 20 років японської історії стали десятиліттями оскажені
лої традиціоналістської реакції. Консервативні лідери з кола шьогунсь-
кої верхівки вдалися до найпростіших, а тому найбезглуздіших акцій:
конфіскацій, політичного терору, впровадження жорсткого однодум-
ства, прикриваючись фразами про унікальність і неповторність істо
ричного шляху «божественної Японії», але на краще це ситуацію не
змінило. Піддані голодували, а проблема мабікі — тобто масових дітов
бивств новонароджених немовлят доведеними до відчаю батьками —
почала набувати розмірів національної біди. Лише у двох провінціях
(із 67-ми) країни — Муцу й Дева — влада зафіксувала на межі XVIII—
XIX ст. 6—7 тис. таких випадків.
У 1817 р. переконавшися в безрезультатності кривавих деспотич
них акцій, запальний шьоґун трохи охолонув, повернувши до влади
обережних реформаторів на чолі з канцлером Мідзуно Тадаакірою. ^
Долаючи опір застарілої політичної надбудови Японія не могла не

змінюватися. Протягом першої половини XIX ст. у країні з'явилося
180 нових мануфактур, отож на середину XIX ст. у країні їх налічува
лося більше як 420. Причому переважали серед нововідкритих не ка
зенні, а купецькі або князівські. Особливо багато мануфактур з'яви
лося у ткацькій галузі — виготовленні бавовняних (Осака, Нагоя) та
шовкових (Шіншю, Фукушіма, Шіндачі, Кірю, Ашікага) виробів. Вла
да з ними впоратися не могла, оскільки приватне виробництво давало
державі прибутки у вигляді солідних податків, а токугавські казенні
підприємства доводили свою ефективність виключно під «обладун-
ком» узаконених державних монополій (гірничорудної, залізообробної
тощо). Приватні мануфактури широко використовували працю най
маних робітників, отже зменшували кількість люмпенів, а будь-які
спроби бакуфу повернутися до старих методів управління натикалися
на рішучий опір.
Певну надію на поліпшення ситуації у країні приніс надзвичайно
врожайний 1832 р., коли японським селянам удалось зібрати рекорд
ний обсяг зернових — 30,4 млн коку. Однак цього успіху виявилося
недостатньо для кардинальної зміни стану справ у країні на краще. Уже
в наступному 1833 р. ситуація в країні знову загострилася, коли до не
гараздів соціальних і фінансових додався природний катаклізм — не
врожай. Три роки поспіль (1833—1835) на островах лютував жорсто
кий голод, селяни масово вбивали малих синів (дочок продавали до
борделів) та немічних старців, бо не могли їх прогодувати. Відсутність
податкових надходжень спричинила цілковитий розвал шьогунських
фінансів: бюджет бакуфу зводили протягом 1834—1836 рр. з катастро
фічним дефіцитом у майже 600 тис. рьо (це при тому, що протягом
минулих років доходи шьогунівського бюджету рідко сягали 800 тис.
рьо). Упродовж цих трагічних років утроє (а місцями навіть уп'ятеро)
зросли ціни на рис, а жертвами голодомору стали понад 1 млн осіб.
Щоб виправити становище влада знову почала запозичувати кошти в
осацьких купців. Те саме робили регіональні даймьо, внаслідок чого
на 1840 р. загальний князівсько-шьогунський борг купецьким корпо
раціям Осаки сягнув фантастичної суми у 60 млн рьо. Лише проценти
за цими борговими зобов'язаннями з'їдали до чверті бюджету бакуфу,
опустивши шьогунат у бездонну фінансову кабалу.
У різних кінцях країни розпочалися народні заворушення, але гас
ла повстанців перестали бути виключно економічними. Шьоґунські
піддані почали пов язувати внутрішню кризу не лише з господарськими
негараздами, а й з «неприродністю» самої військово-самурайської дик-
татури, покладаючи надії на поліпшення ситуації в державі на імпера

торський двір. Зокрема, у 1837 р. відбулися заворушення у місті Оса
ка, їх очолив виходець із буші Ошіо Хейхачіро (1794—1837), який зак
ликав до повернення «на правдивий шлях перших японських імпе
раторів, до порядків «ери богів». Повстанці вимагали також зменшення
податків і вжиття рішучих заходів проти бюрократичного хабарництва
й здирств. Слідом у Кашівадзакі спалахнуло повстання на чолі з Іку-
тою. За такої ситуації, видатний історик і політолог Хірата Ацутане
(1776—1843), відштовхуючись від ідей середньовічного політика, істо
рика й політолога Кітабатаке Чікафуси (1293—1354), та продовжуючи *
справу знаменитих істориків Камо Мабучі (1697—1769) й Моторі Но-
рінаги (1730—1801), завершив розробку концепції «божественності»
Японії та її народу саме як імператорської держави, чим ідеологічно
обґрунтував можливість ліквідації самурайської диктатури й рестав
рації прямого правління тенно.
Державні побори, тим часом, дедалі більше зростали" під найрізно
манітнішими приводами. Так, у 1838 р. від загадкової пожежі відчут- ,
но постраждав пишний парадний замок шьогуна, і підданих термі
ново обклали додатковим спеціалізованим податком для відбудови ,
владної резиденції. %
Останнім підняв руку на «нових китів економіки» у 1841 р. регент !

Мідзуно Тадакуні (1794—1851), чиї ідеї майже цілком повторювали •
програми Мацудайра Саданобу (заборона розкошів і тютюну, пропа
ганда конфуціанської «скромності», посилання на велике минуле та .
обіцянки «золотого» майбутнього тощо). Мідзуно Тадакуні обіцяв по
завершенні реформ створити «квітучу країну з сильною армією» (фу-
коку-кьохей). Проте, коли регент наказав розігнати оптові торгово-ре
місничі корпорації (кабунаками), анулював самурайські борги й запро
вадив фіксовані ціни, це викликало цілковиту анархію на ринку, роз
квіт «чорного ринку», приховування ділової активності й прибутків, а
незрідка й прямий саботаж торговців і лихварів. За ситуації господарсь
кого колапсу на порядок упав збір податків, спорожніла скарбниця.
Намагаючись заручитися моральною підтримкою підданих, шьогун
Токугава Іейоші [1837—1853] навесні 1843 р. здійснив показове па
ломництво до храму Нікко, де був похований засновник токугавсь-
кої династії Іеясу. Паломництво організували на славу: одна лише
шьогунська свита налічувала 150 тис. осіб. Однак владі так і не
вдалося замилити очі князям, а коли керований Мідзуно Тадакуні
уряд бакуфу спробував вигнати зі стратегічно важливих районів
Едо, Ніїгати й Осаки «ненадійних» з точки зору шьогунату даймьо,

конфлікт завершився відставкою самого Мідзуно Тадакуні.
Для виправлення фінансової ситуації уряд бакуфу щораз уводив
нові надзвичайні побори, зробивши господарську «надзвичайщину»
нормою життя. (Із загальних бюджетних надходжень 1844 р. в 4 млн
рьо, 1,8 млн рьо давали податки, а 2,2 млнрьо — надзвичайні побори!).
Щороку влада здійснювала перекарбування монет, зменшуючи в них
уміст золота й срібла і покриваючи за рахунок перманентного псування
грошей близько половини бюджетних витрат, провокуючи тим самим
обвальну інфляцію. Результат показового фінансового волюнтаризму
виявився цілком прогнозованим: у 1847 р., лише за офіційними дани
ми, в антиурядових заворушеннях брали участь 120 тис. селян, а в містах
майже щорічно фіксувалися «голодні бунти» (учіковаші). Масових мас
штабів набули залишення селянами землі, й хоча самурайський уряд
намагався ловити і силоміць повертати втікачів за допомогою армії,
ефективність цих акцій була мізерною. Ситуація настільки загострила
ся, що шьоґун Іейоші [1837—1853] урешті-решт усвідомив: нехтування
законів економіки, суспільного розвитку й, водночас, здорового глуз
ду — річ небезпечна. Наслідком десятирічного безумства стало скасу
вання усіх реформаційних законів «епохи Темпо»5 і надзвичайних но
вовведень, цілковитий господарський та ідейний крах системи шьо-
тунської військово-самурайської державності в Японії.
Надії на успіх реформ в умовах самоізоляції остаточно зникли внас
лідок жахливої епідемії холери 1850 р., для боротьби з якою шьогу-
нат змушений був використати досвід європейських медиків.
Три хвилі токуґавських стабілізаційних реформ ставили перед собою
цілком сприятливі для традиційної східної цивілізаційної структури ціпі:
наведення порядку, збереження політичного статус-кво, повернення
«справедливого» принципу розподілу соціальних благ, викоренення зло
чинності тощо. Ніяких західницьких неподобств, вільного ринку, «над
природного» індивідуалізму й т.ін. За часів середньовіччя такі реформи
обов'язково мали б успіх, але середньовіччя минуло, а з ним вичерпав
ся розвитковий потенціал інститутів одержавленої бюрократичної еко
номіки, деспотичної влади й ранжованого суспільства безправних підда
них. Японська цивілізація тупцювала на місці, дедалі загрозливіше
відставала від передових західних країн, і доки ідеї «оновлення» залиша
лися в межах «удосконалення» існуючої соціально-економічної та полі
тичної структури, будь-які реформи були приречені на фіаско.
5
Темпо («Небесний порядок») — ненго 1830—1844 років.
УУ * Глава 2. Японія
111 ьогунат утрачав «грунт під ногами», а останньою краплею вия-

1
нипси провал зовнішньополітичного самоізоляційного курсу бакуфу.
Інфотьба І
їй ібереження
режиму самоізоляції І
Усвідомлення безперспективності й згубності автаркійного політи-

ко-економічного ізоляціонізму для нормального розвитку острів
ної цивілізації з'явилося у японців уже наприкінці XVIII ст. їхнє
бажання відкритися світові стримував тільки страх поновлення за
хідноєвропейської колоніальної експансії. Мрії режиму бакуфу по
лягали в тому, щоб самому стати учасником, а не жертвою колоні
альних загарбань, і зовнішньополітичні шьогунські аналітики напо
легливо шукали можливості «влитися» на рівних у «дружну сім'ю»
колоніальних хижаків.
Рецептів назбиралося багато. Хонда Тошіакі у творі «Таємний план
для уряду» (1798), відповідаючи на запитання «як Японії стати най-
могутнішою нацією в світі?», наголосив, що вважає за необхідне
зробити з «Країни Вранішнього Сонця» «Східну Англію». Для цього
мін пропонував захопити Курили, Сахалін і Камчатку, перенести на
Камчатку японську столицю (на 5Г північної широти, бо саме на
цій широті розташований Лондон — центр процвітаючої колоніаль
ної Британської імперії), а, мовляв, схожість англійських і «ново-
япоиських» природних умов автоматично гарантуватиме Великій
Японії світле майбутнє на рівні пихатої Великої Британії. Сато На-
бухіро на початку XIX ст. радив, відкрившися світу, передусім негай
но захопити й поглинути Китай, а вже тоді, спираючись на його не
вичерпні людські й фінансові ресурси, на рівних розмовляти із За
ходом. Треті вважали за необхідне розпочати з організації у столиці
університету на західний зразок, опанування західних наук і мов,
переозброєння та реорганізації армії та флоту, а вже потім відкрива
тися світові, маючи збройні сили, що не поступалися б європей
ським. Прагматик Ніномія Сонтоку (1787—1856) пропонував при
ділити державну увагу вдосконаленню рисівництва, розквіт якого га
рантуватиме фінансове процвітання й державну міць, а гарячі голови
па зразок агресивного політолога Аїдзави Сейшісая (1782—1863) уза
галі радили раптово напасти на Росію і здобути Сибір та «Амурський
регіон», щоб запобігти можливій російській експансії.
11 роте грошей на реорганізацію, тим більше на війну, шьогунський
уряд не мав, а тому режим бакуфу продовжував дотримуватися старих
поглядів на зовнішньополітичні пріоритети, хоча спроби «відкрити»

Японію європейці не полишали.
У 1803 р. на рейд порту Нагасакі став американський корабель ка
пітана Стюарта, який у минулому відвідував Японію як голландсь
кий купець, однак американського мореплавця на японський берег
так і не допустили. У 1804 р. у складі учасників російської навколо
світньої подорожі під командуванням І.Ф. Крузенштерна та Ю.Ф. Лі-
сянського до Нагасакі прибув російський посланник камергер двора
й водночас генеральний контролер Російсько-Американської ком
панії Н.П. Рєзанов (1764—1807). Простоявши на рейді п'ять місяців,
Н.П. Рєзанов змушений був повернутися до Росії, так і не отримав
ши аудієнції.
За це мстиві росіяни, керовані морськими офіцерами Хвостовим і
Давидовим, спалили японські поселення на Курилах і проголосили
російським володінням острів Сахалін.
Стурбований активізацією іноземців шьоґун Токуґава Іенарі
[1787—1837] видав у 1825 р. черговий наказ усім приморським гу
бернаторам обстрілювати будь-який іноземний корабель, якщо той
спробує наблизитися до «священних берегів Японії». Отож, коли в
1837 р. інший енергійний американець — християнський проповід
ник Ґуцлаф — спробував підійти до японських берегів на своєму
кораблі «Моррісон», його судно двічі обстріляли (поблизу Едо й Ка-
ґошіми), змусивши ретируватися подалі від негостинних островів.
Одначе в 1840-х роках, коли внутрішня криза сягнула в Японії мас
штабів загальнодержавної трагедії, уряд бакуфу був змушений дещо
пом'якшити свій ізоляціоністський курс. Фінансова криза спону
кала бакуфу істотно скоротити кланові токугавські війська, оскіль
ки на утримання великих самурайських контингентів у шьогунату
просто не вистачало коштів. Після того як списочний склад току-
гавських військ скоротився до 35 тис. буші (а в реальності взагалі
до 10—12 тис. вояків), наступний шьоґун Іейоші [1837—1853] офі
ційно заборонив неспровоковано обстрілювати іноземні кораблі
(1842), а якщо вони будуть змушені причалити до берегів Японії —
дозволив продавати таким суднам питну воду й продовольство,
після чого радив мирно випроваджувати прибульців із країни. Від
чувалося, що кільце навколо островів стискається, а політика «са-
мозакриття» доживає останні роки. Йшлося лише про те, хто
першим зважиться?
Першими наважилися США...
101 Глава 2. Японія
«Шдкриття» Японії. І
, «Лисейські договори» І
У 1845 р. американський Конгрес офіційно надав президентові
Дж. Полку надзвичайні повноваження для встановлення відкритих, необ
межених торговельних зносин із Японією. Виходячи з цього, у 1846 р. до
Японії намагалася прорватися ескадра коммодора Дж. Бідда, а в 1849 р. —
коммодора Ґліна, однак усі ці американські експедиції наражалися на
категоричне «Ні!» з боку бакуфу. Проте грандіозне зростання амери
канського китобійного промислу в акваторії Тихого океану (у зв'язку з
чим кораблі США часто підходили до японського узбережжя) змусило
уряд країни шукати шляхи до розв'язання цієї проблеми. Відіграли
сііок) роль і посилена розробка каліфорнійських золотих родовищ та
ПОіГизана з ним активізація торговельних зносин у Тихому океані, а
також насильницьке відкриття Китаю після ганебних «опіумних воєн».
11 Ілих від Сан-Франциско до китайського порту Тонконг виявився над-
іо довгим (6149 морських миль), і, щоб пройти його за один захід,
пароплав змушений був брати на борт величезні запаси вугілля замість
гомарів чи пасажирів. Суттєво полегшити морський маршрут могло б
сіиорення вугільної «дозалравочної станції» на одному з островів Японії,
проте для цього треба було її «відкрити». Гроші диктували політику, і в
листопаді 1852 р. американська ескадра коммодора М.К. Перрі (у
складі 12 найновіших військових пароплавів) рушила на захід. 8 липня
ІК.*>3 р. вона прибула до Японських островів і зухвало увійшла до сто
личної едоської бухти Урага (Суруга). Незважаючи на категоричні про
тести японських властей, М.К. Перрі рішуче відмовився перейти для
нручепня офіційного листа від американського президента М. Філмора
японському імператорові Комею [1847—1867] із Ураги до єдиного на-
иіамідкритого японського порту Нагасакі й, погрожуючи висадкою
морських піхотинців, змусив шьогунських представників прийняти
ІШЙ лист 14 липня того ж року в легітимно «закритій» бухті.
Для додаткової аргументації своїх вчинків американський флотово
дець подарував остров'янам кілька моделей найновішої військової
техніки, якою володіли збройні сили США.
'Завершивши на цьому перший акт силової демонстрації, «чорна
ескадра» (як її прозвали японці за шлейф чорних димів від пароплав
них труб) відбула до Китаю, пообіцявши повернутися за відповіддю
ішиссмі 1854 р.
Вражаючий американський зовнішньополітичний демарш не
абияк стурбував Росію, яка направила до Японії свого представ-
ника — адмірала графа Є.В. Путятіна на фрегаті «Паллада». Ро

сійський дипломат також почав схиляти Японію до «самовідкрит-
тя», однак прагматичні американці швидко зорієнтувалися, і вже
у лютому 1854 р. М.К. Перрі достроково повернувся до Ураги. Те
пер під його командуванням було дев'ять військових кораблів, 250 гар
мат і 500 десантників «на борту», тому шьогунським представни
кам знову довелося мати справу з М.К. Перрі, а 31 березня 1854 р.
під загрозою прямої американської інтервенції уряд бакуфу підпи
сав у Канаґаві (нині Йокогама) перший японо-американський до
говір, згідно з яким Японія «відкривалася» американським кораблям
і товарам.
Для шьогунської Японії настали чорні роки нерівноправних ан-
сейських договорів [Ансей («Спокій») — ненґо (гасло правління) пері
оду 1854—1860 рр.]. Канагавська угода спрацювала як вибух, як по
стріл стартового пістолета, після чого до берегів Японії прибули бо
йові ескадри майже всіх могутніх країн тогочасного світу. За кілька
років аналогічні договори Японії нав'язали Англія (1854), Росія (1855),
Нідерланди (1856), Франція (1858). Шьогунат змусили відмовитися від
політики самоізоляції, встановити із західними державами офіційні
дипломатичні відносини та обмінятися консулами, запровадити режим
найбільшого сприяння для іноземних товарів у Японії, а також від
крити для вільної торгівлі та відвідування порти Нагасакі, Шімода й
Хакодате. Наступні угоди розширили коло відкритих портів (Ніїгата,
Едо, Осака, Хього тощо), узаконили на островах принцип «екстери
торіальності» для європейців та американців, ліквідували для захід
них товарів штучно завищені ліцензійно-тарифні обмеження на япон
ському ринку й зафіксували вкрай принизливий для японської валю
ти обмінний курс. Росія надодачу примудрилася застовпити за собою
острови Курильської гряди, на які раніше претендувала Японія. Фак
тично, за лічені роки (1853—1858) під тиском «великих держав» Японія
відкрилася світові, проте ансейські договірні умови виявилися настільки
принизливими й невигідними для Японії, настільки рельєфно засвід
чували цілковите безсилля й залежність острівної цивілізації перед по
грозами західних колонізаторів, що остаточно розвіяли залишки влад
ного авторитету військово-самурайського режиму бакуфу всередині
японського суспільства. Назрівав крах шьогунської диктатури.
Середина XIX ст. принесла Японії нелегкі випробування. Глибока
економічна криза, технічна й технологічна відсталість, украй низький
життєвий ршень більшості населення (що періодично опускався ниж
че прожиткового), ідейне антивладне бродіння серед опозиціонерів, до
і03 І Глава 2. Японія
яких, окрім науковців і частини даймьо, почали приєднуватися про

мисловці, лихварі, частково навіть буші — все це не давало спокійно
п і т и шьогунам Токуґава. Режим самурайської диктатури цілком себе
личе/тав, що остаточно засвідчив крах усіх спроб реформування заста
рілої системи зсередини. Лише особливості далекосхідної ментальності
(повага до влади, негативне сприйняття будь-яких змін, витриманість
І терплячість, культ праці, спокійне ставлення до наявності або від
сутності матеріальних благ тощо) давали змогу військовим диктато
ри м так довго триматися при владі. Однак рівновага з кожним роком
і'їм мала менш стабільною, а зовнішнє втручання підірвало її хиткий
фундамент.
Японське суспільство пережило справжній шок, викликаний низкою
нерівноправних «ансейських» договорів. Проповіді «непереможної сили»
єн му райських армій, «божественної зверхності» Японії над світом, «без
грішності» її лідерів виявилися фікцією, марою, ілюзіями, розлучатися з
икими завжди дуже важко. Винного в цивілізаційному провалі шукали
недовго: тягар відповідальності за державну ганьбу й приниження змуше
ний був узяти на себе шьоґунат, і цей тягар розплющив режим бакуфу.
«Реставрація І
Мсйджі» .1
«Відкриття» країни не принесло ніяких благ японському народові.
Іагроза цілковитого колоніального поневолення змусила військово-
пімурайський уряд терміново зміцнювати обороноздатність країни,
масово імпортувати з Європи й Америки найновіше озброєння, мо
дернізувати фортифікаційні споруди Шінагави, Йокосуки й Нагасакі.
піачні кошти виділялися на відкриття й утримання дипломатичних
представництв за кордоном. Поява на ринку великої кількості захід
них фабрично-заводських товарів — дешевих продуктів машинної
індустрії — призвела до масових банкрутств японських мануфактур і
кмбунакам, занепаду цілих галузей острівної економіки (ткацтво, шов
ківництво, бавовництво), невпинного зростання безробіття й злочин
ності. Використовуючи жорстко нав'язану Японії неприродну різни
цю курсів дорогоцінних металів на внутрішньому ринку, західні
«інвестори» відверто викачували з країни золото, наводнюючи її
сріблом, що спричинило цілковитий розвал цінових співвідношень,
спекулятивне зростання цін і банкрутство сотень лихварів. Тільки
ціни на рис — основний продукт місцевого харчування — у 1860—
1867 рр. зросли в 14 разів! На порядок упала купівельна спроможність

населення.
Та Японія не звикла почуватися «хлопчиком для биття». «Ан-
сейська ганьба» послужила останньою краплею, яка зруйнувала карт
ковий будиночок владного авторитету бакуфу. Країною прокотилася
пропагандистська хвиля, адепти якої закликали до вигнання зухвалих
іноземців, повалення прогнилого шьогунського режиму й відновлен
ня прямого імператорського правління. Лише офіційна шьогунська
бюрократія зафіксувала на островах у 1850—60-х роках більше як
150 народних виступів. Уряд бакуфу втрачав контроль над ситуацією,
а тому виклав на стіл свій останній козир — терор.
Організатором і реалізатором чергової кривавої «надзвичайщини»
виступив тайро (регент-канцлер при неповнолітньому шьогуні То-
кугава Іемочі [1858—1866]) її Наосуке (1815—1860) — справжнє оді
озне уособлення диктаторського тероризму. Уже в травні 1858 р.
(відразу після призначення на посаду тайро) Наосуке почав актив
но ув'язнювати або фізично знищувати опозиціонерів. Протягом
року за ґратами опинилося більше сотні проімператорськи налаш
тованих буші й даймьо, а чотирьох «найнебезпечніших заколот
ників» стратили.
Найбільший резонанс викликала страта двох надзвичайно автори
тетних і високоосвічених самураїв — Хашімото Санаї (1834—1859) та
Йошіди Шьоїна (1830—1859), яких майбутні буржуазні реформатори
назвали своїми духовними наставниками й національними героями
Японії, символом і мучениками ідеї імператорської державності.
Для відновлення свого офіційного реноме в очах підданих уряд баку
фу вдався до активних пропагандистських акцій, організував у 1860 р.
силами молодого японського флоту гучну трансокеанічну культур
но-дипломатичну експедицію до берегів Америки (на новозбудова-
ному красені-пароплаві «Канрін-мару»). Тоді ж уряд бакуфу запро
понував «об'єднати» двори й роди шьоґуна й тенно в одну династію,
одруживши шьоґуна Іемочі на рідній сестрі імператора Комея
[1847—1867] принцесі Кадзу. Проте на опозиціонерів владна демаго
гія не подіяла.
Дія породжує протидію. Загнані у глухий кут опозиціонери, серед
яких переважали даймьо південно-західних князівств (Чьошю, Сацу-
ма, Хідзен, Тоса), виклик прийняли і також перейшли від пропаганди
до силових методів політичної дискусії. У 1860 р. £уш/-смертник зарі
зав біля воріт едоського замку її Наосуке, а в 1862 р. кюшюський
даймьо Шімадзу раптово увів своїх самураїв «плебейської армії» {кіхей-
той) в Кіото й змусив шьогуна відмовитися від системи заручників,

що остаточно розв'язало руки опозиційним князям «на місцях».
Наступник її Наосуке на посаді тайро Андо Нобумаса спробував
продовжити репресивну політику свого попередника, але після того
як у 1862 р. і на нього вчинили замах заколотники, шьогунат пішов
і їм поступки. Андо Нобумасу зняли з усіх посад і показово ізолювали
під, домашній арешт. Паралельно бакуфу намагався демонструвати ус
піхи модернізації: протягом 1855—1861 рр. в Японії була відкрита
иійськово-морська школа (де викладали голландці), в бухтах Урага й
ІПімода почали будувати бойові кораблі шьогунського флоту, а в Щ-
іасакі налагодили ливарне виробництво мілітарного ухилу.
Ускладнення ситуації занепокоїло «великі держави», котрі уже ба
чили шьогуна своїм маріонетковим «нарком» і мріяли зберегти його
инаду для подальшого перетворення Японії у напівколонію. Скорис-
ташпися тим, що у князівстві Сацума (де володарював Шімадзу) кілька
націоналістично налаштованих самураїв зарізали англійця, флот Велп-
коОританії піддав у червні 1863 р. нищівному бомбардуванню штаб-
кмиртиру опозиціонерів фортецю Шімоносекі, через місяць гарматний
удар англійських ВМС відчув на собі сацумський порт Кагошіма, а
французи надали бакуфу підтримку кредитами, зброєю та військови
ми інструкторами.
Для припинення бомбардувань опозиціонери змушені були сплати
ти англійцям солідну контрибуцію, яка суттєво похитнула фінан
сові позиції супротивників шьогунської диктатури, адже її розмір
(2,5 млн золотих рьо) дорівнювала трьом річним бюджетам бакуфу
II Японії розгорталась громадянська війна, ускладнена іноземною
інтервенцією.
Закордонна військова допомога швидко дала свої наслідки: у
серпні 1864 р. токугавська армія вибила опозиціонерів із Кіото, а
нідсри непримиренної опозиції (князі Іто, Сайго, Окубо, Кідо та щ)
припинили активну антизахідницьку пропаганду, тим більше, що в
Йокогамі вже десантувалися перші контингенти англо-французьких
сухопутних військ. Слідом за флотами Англії та Франції до япон
ських берегів підійшли бойові кораблі США й Нідерландів, а у ве
ресні 1864 р. об'єднана ескадра чотирьох західних держав учинила іце
одне неспровоковане бомбардування Шімоносекі, «дипломатично» д0_
м а гаючись права на вільний прохід їхніх кораблів через внутрішньо-
нпонську Шімоносецьку протоку. Здавалося, що справа антишьогу^
ських опозиціонерів безнадійна, і за кілька місяців бакуфу знову відн0_
вить свій контроль над політичною ситуацією по всій країні. Однак

несподіваний порятунок для повстанців прийшов наприкінці 1864 р.,
коли черговий раз загострилися глобальні англо-французькі супереч
ності, і Британія раптово, на зло категорично прошьоґунській Франції,
надала підтримку опозиції, давши їй можливість перевести подих.
Внутрішня війна вкрай загострила й ускладнила соціально-еко
номічні проблеми Японії. У 1866 р. країну вразив неврожай. Доведені
до відчаю селяни почали трощити все навколо під гаслом «Ее джя най
каї» («Чи так не краще?»), а в Едо й Осаці спалахнули голодні «рисові
бунти». Народні заворушення охопили 2/3 території Японії, і шьогу-
нат змушений був зменшити воєнний тиск на організовану опозицію
й перекинути свої збройні сили для придушення селянських і міських
виступів.
Проти токугавської влади воювали тепер селяни, торговці, реміс
ники, протобуржуазія, тісно пов'язані з бізнесом південні даймьо й
самураї, а тут іще у 1866 р. помер шьоґун Іемочі, а на початку 1867 р.
від раптового удару спочив занадто обачний та безініціативний тенно
Комей [1847—1867] — прихильник політичного компромісу з дикта
торами Токугава. Новим імператором мав стати 14-річний Муцухіто
[1867—1912], який іще не міг через свій юнацький вік самостійно виз
начати державну позицію, а тому впливу в Кіото (при дворі тенно)
набули найдосвідченіші політики з його оточення — Окубо Тошімічі,
Сайго Такаморі, Кідо Такамара, Іто Хіробумі, Такасугі Шінсаку. Всі
вони категорично виступали за ліквідацію шьоґунату, за відновлення
безпосереднього імператорського правління й реформування японської
економіки та суспільного життя з урахуванням досягнень західної ци
вілізації. Отож основним гаслом їхньої державно-політичної програми
став непримиренний вислів: «Тобакуі» («Геть бакуфу!»).
У жовтні 1867 р. офіційні представники тенно подали новому
шьогуну Токугава Йошінобу (Кейкі, 1866—1867) ультиматум з вимо
гою негайно передати всю повноту влади в державі імператорові Му
цухіто. Останнім аргументом антишьогунських заколотників стало за
хоплення імператорського палацу в Кіото, звідки змовники (даймьо
областей Тоса, Ечідзен і Сацума) вигнали у грудні 1867 р. шьоґун -
ських самураїв родини Аідзу. Відтепер шьогун остаточно втратив кон
троль над імператорською родиною. Не маючи достатніх сил для при
душення опозиції за умов неконтрольованих народних бунтів і розко
лу серед його європейських союзників, диктатор формально прийняв
у листопаді вимоги парламентерів і заявив про своє зречення. Проте
хто ж віддасть владу просто так? Укріпившись в Едо, шьоґун почав
чГжрати сили для останнього бою, на що проімператорська партія

нідповіла адекватною підготовкою. У січні 1868 р. наспіх зібрана то-
куіавська армія «добровольців» (нохей) атакувала Кіото.
Розраховуючи на значну чисельну перевагу (10 тис. шьогунських
ікшків проти 1,5 тис. солдат імператорської армії, основу якої склада-
ии князівські загони областей Тоса, Ечідзен і Сацума), Кейкі споді-
манся одним ударом придушити організований опозиційний рух, після
чого вже «у робочому порядку» ліквідувати вогнища народного опору
и провінціях. Проте у війнах далеко не завжди перемагають числом.
Державна скарбниця бакуфу давно спорожніла. Найзавзятіший току-
! ямський союзник Франція готувалася до війни з Пруссією в Європі,
США були виснажені нещодавньою громадянською війною, тому
цільних грошей ніхто з них не мав, а Голландія так і не наважилася
її гру гитися в ситуацію самостійно, тому всі колишні союзники шьогу-
пату вирішили дочекатися розв'язки і заявили про свій нейтралітет у
шіутрішньояпонському конфлікті. Токугавські самураї роками не от
римували платні, проти них бунтував народ, їх кляла інтелігенція, а
порогом був тенно — «живий нащадок богині сонця Аматерасу», «лю-
діша-бог», уособлення японської державності й нації! Чималий хист
полководця проявив під час боїв і командувач імператорських військ,
п і взятий сацумський самурай Сайго Такаморі (1827—1877). Бойовий
/і,ух шьогунських вояків ніяк не можна було за таких обставин назва-
і и високим, а тому наслідок чотириденної битви (27—30 січня 1868 р.)
V районі Фушімі й Тоба виявився трагічним для Кейкі: його військо
ііппало поразки й розбіглося, сам він утік до Едо, де 3 травня 1868р.
капітулював і здав шьогунську столицю імператорським військам.
М)5-річна диктатура Токуґава завершилася.
Колишнього шьогуна Йошімуне звинуватили в заколоті, позбавили
усіх звань і титулів і заслали до буддійського монастиря в Сумпу
(Шідзуока). Із цього заслання останнього токугавського шьогуна по
вернули тільки в 1898 р.
Громадянська війна, що охопила 2/3 території Японії, тривала ще
більше року. Економічно відсталіша Північ — опора шьогунського
рож йму — не бажала здаватися без бою. Більше того, влітку 1868 р.
місцевий лідер адмірал Еномото Такеакі перевів на північ Хоншю
підпорядкований йому шьогунський флот і «заснував» на півдні Хок-
кайдо та півночі Хоншю нову самурайську «республіку», яку сам же й
очолив. Певну підтримку новоявленим «республіканцям» надала Фран
ція, проте імператорська армія, якій допомогли англійці, а фінансово
підтримали багаті протобуржуазні родини Міцуї, Коноїке, Ясуда та

інші, зламала опір ортодоксальних сепаратистів. Великі надії самураї-
сепаратисти покладали на шьогунський військово-морський флот,
який майже цілком перебував під їхнім контролем, однак імператорсь
кий уряд своєчасно зорієнтувався, купив у США броненосець, який
швидко і без проблем пустив на дно беззахисні перед його гарматами
дерев'яні пароплави бунтівників. У листопаді 1868 р. самураїв Такеакі
вибили з Хоншю, у травні 1869 р. знищили основні сили «республі
канців» на Хоккайдо, а в червні того ж року «тенноїсти» завершили
розгром організованих антидержавних загонів непримиренного пів
нічного самурайства, взявши штурмом останній оплот сепаратистів —
фортецю Ґорьокаку (в районі Хакодате).
Лідера сепаратистів Еномото Такеакі спочатку засудили до харакірі
(сеппуку), але потім помилували і направили на дипломатичний
фронт, де він до останніх днів життя послідовно обстоював інтереси
Японії перед її північним сусідом — Росією.
Країною відтепер керував єдиний імператорський уряд, формаль
но підпорядкований тенно Муцухіто, котрий під нас офіційної коро
нації у жовтні 1868 р. обрав своїм ненґо (гаслом правління) фразу Мей-
джі («Освічене правління»), давши тим самим визначення нового ета
пу японської історії. Так протягом 1867—1868 рр. у Японії відбулася
«реставрація» безпосередньо імператорської влади (Мейджі Ішін), яку
західна історіографія нерідко називає «революцією Мейджі». Новою
столицею возз'єднаної Японії став Едо, котрий після переїзду до міста
імператора та уряду перейменували на Токіо («Східну столицю»). Ре
альним розпорядником справ у країні, враховуючи неповноліття імпера
тора Муцухіто, став сформований у січні 1868 р. «уряд Мейджі», до
складу якого, окрім членів імператорської родини і найвпливовіших
куґе, увійшли даймьо південних князівств, котрі відзначилися раніше
в боротьбі проти бакуфу — князі областей Чьошю, Сацума, Тоса, Акі,
Оварі, Хідзен та Ечідзен. Очолив перший реформаторський уряд князь
Арісугава Тарухіто (1835—1895). Важливими елементами оновленої
системи державної влади стали також створена при особі імператора
Державна Рада (Даджьокан) під керівництвом впливового куґе Санд-
жьо Санетомі (1837—1891) та інститут регента-канцлера при неповно
літньому імператорові — цю посаду обійняв даймьо Окубо Тошімічі
(1830—1878). Активними учасниками «команди реформаторів» стали
також Кідо Такайоші (Коїн, 1833—1877), Сайго Такаморі (1827—1877),
Гото Шьоджіро (1838-1897), Окума Шігенобу (1838-1922), Гтагакі
Тайсуке (1837—1919), Івакура Томомі (1825—1883), Соеджіма Тамеомі

(1828-1905), Ето Шімпей (1834-1874), Іто Хіробумі (1841-1909),
Мацуката Масайоші (1835—1924), Муцу Мунеміцу (1844—1897) та
Я маґата Арітомо (1838—1922), яких узагальнено прозвали в літературі
поважним терміном «олігархи Мейджі».
Японія за епохи І
системних буржуазних
реформ і
«Реставрація Мейджі» започаткувала цілу низку грандіозних систем
них реформ, метою яких було перетворення Японії на «велику державу»,
рівноправного партнера інших колоніальних імперій тогочасної епохи. «Шу
каймо знання в усьому світі!» — закликав урядовий декрет від 6 квітня
1868 р., і кілька наступних десятиліть проминули для Японії під знаком
широкої європеїзації та американізації, масованого запозичення західних
пяуково-технічних знань, традицій у галузі промисловості, транспорту,
•ш'изку, політики, економіки, побуту тощо. Однак впроваджуючи новації
в життя, острівна країна не стала сліпо копіювати Захід, а пішла своїм
надзвичайно продуктивним шаяхом синкретизації євроатлантичних політи
ко-економічних, соціальних і технологічних запозичень з глибинними здо
бутками власної цивілізації, високою соціальною організованістю, пова
гою до влади, синтезом вимогливості до себе з вимогливістю до началь
ства, культом праці та знань, особливістю надкласового соціального
колективізму, шануванням імператора, вірою в можливість гармонії у
цьому, а не в потойбічному житті, суспільною ідеалізацією людини, що
може «сім разів упасти й вісім разів піднятися» тощо.
За такої ситуації, зрозуміло, реформи не були надто поспішними.
Лише в питаннях релігійно-ідеологічної політики нова влада показо
во продемонструвала свої просинтоїстські симпатії, намагаючись че
рез посилення синтоїзму підвищити авторитет тісно пов'язаної з син-
тоїстською міфологією імператорської династії. Тому вже у 1868 р.
уряд провів секуляризацію буддійського майна, а буддійським мона
хам заборонили входити до синтоїстських храмів.
Уряд Мейджі отримав від бакуфу тяжку спадщину. У 1867—1869 рр.
країну вразив неврожай, бюджетні надходження покривали не більше
15 20% державних потреб, неконтрольована грошова емісія провоку-
ішла інфляцію, а для покриття бюджетного дефіциту влада змушена
була піти на істотні поступки західним країнам заради отримання кре-
ПО І Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
дитів. Почали з символіки: у 1870 р. імператорська Японія запровадила

свій державний (а не клановий чи армійський) прапор — білий прямо
кутник із червоним колом посередині. Але справжнє реформування країни
почалося, звичайно, з фінансів. Скрутна фінансова ситуація змусила уря-
довців-реформаторів удатися до зовнішніх кредитів, яких до 1870 р. Япо
нія встигла набрати на солідну суму в 4,8 млн єн. На момент ліквідації
шьоґунату в Японії фактично не існувало єдиної грошової політики: в
обігу було сім типів золотої і два типи срібної монети, а також більше як
півтори тисячі варіантів паперових грошей, які запровадили у своїх кня
зівствах даймьо, користуючись своїми минулими реліктами автономності.
За таких умов про відновлення урядового контролю над державою не
могло бути й мови, тому в 1871 р. Японія пережила глобальну фінансову
реформу. Як єдину законну грошову одиницю по всій країні запровади
ли монету єн (¥)6, що містила 1,5 г чистого золота. Тоді ж в Осаці був
споруджений імператорський монетний двір, який відтоді став єдиним
центром з емісії грошей в державі.
Запроваджений в такий спосіб єн був достатньо ваговитою монетою,
оскільки дорівнював американському доларові або двом тогочасним
російським рублям.
Протягом 1870—1872 рр. Японія через російський Владивосток і
китайський Шанхай приєдналась до світової телеграфної мережі й ство
рила уніфіковану під міжнародні стандарти державну поштову службу.
Далі реформатори взялися за соціальну структуру. До 1872 р. у країні
офіційно зберігалася дещо модернізована класична станова система, яку
формували три основні прошарки: кілька тисяч кадзоку (вище дворянство
з колишніх даймьо й куґе), шідзоку (колишні самураї-буш/, кількість яких
не перевищувала 5% населення) тахеймін (решта). Щоправда, протягом
1870—1871 рр. у країні було запроваджено єдину, недиференційовану за
станами систему державних законів і судів. Підданим дозволялося обирати
будь-яку професію, де завгодно жити й укладати міжстанові шлюби. Про
те навіть після легітимної ліквідації в 1872 р. усіх станових привілеїв та
обмежень, родинно-клановим залишився жорсткий принцип формування
правлячої еліти: вищих чиновників, генералітету, дипломатичного корпу
су тощо (набиралися виключно із сімей колишніх кадзоку).
Тільки із кадзоку вибиралися наречені для імператора й офіційного
спадкоємця престолу, тому жоден представник кадзоку не мав права
укладати шлюб без офіційної згоди тенно.
6
У вітчизняній літературі японський єн (¥) іноді називають на російський манер
єною, але японською мовою означена монета називається саме єн.
) | | І Глава 2 . Японія
Нищівного удару уряд Мейджі завдав по залишках військово-по-

дітичної децентралізації. Замість старої системи напівавтономних кня-
іінств-губерній зі спадковим керівництвом місцевих даймьо (які уп
ри вляли своїми областями, спираючись на власні загони самураїв) у
І 870—1872 рр. була запроваджена централізована система з дрібніших
«префектур» (72 провінційних кен і трьох столичних фу), адміністра-
і мине розмежування яких не збігалося з колишніми кордонами тради
ційних історичних областей. Префектурні намісники призначалися
падалі виключно розпорядженнями центрального токійського уряду.
Тоді ж були розпущені автономні князівські армії, а самим даймьо
уряд призначив державні щорічні виплати в сумі 10% річних доходів
їхніх колишніх князівств.
Проти нової жорстко централізованої управлінської вертикалі вла
ди виступили тільки 17 даймьо (із 276-ти), тому їхній опір придушили
швидко і без будь-яких ускладнень.
У 1872 р. разом із законодавчою ліквідацією залишків усіх стано-
иих відмінностей втратив свої легітимні привілеї прошарок буші, отож
підійшла в минуле традиційна кланово-спадкова система комплекту
вання японських збройних сил, а її місце заступила загальна військо-
їй повинність (термін строкової служби визначили у три роки). Це
їла мало самурайську монополію на зброю (уведену ще в XVI ст.), й
подпочас знову перетворило військо на централізований і цілком під
контрольний урядові державний інститут. У продовження глобальних
армійських трансформацій у 1873 р. в Токіо відкрилася Імператорська
мійськова академія, куди для навчання японських сухопутних офіцерів
іа просили військових спеціалістів із Франції (пізніше їх замінили
німецькими радниками), а підготовкою командних кадрів для місце -
мих ВМС опікувалися «володарі морів» англійці.
Паралельно уряд приступив до забезпечення оновлених японських
ібройних сил сучасною матеріально-технічною базою. На виробниц
твах найпотужніших арсеналів Токіо (майже 8 тис. робітників) й
Осаки (понад 3 тис. робітників) налагодили випуск найновіших зраз
ків гармат, рушниць, снарядів і патронів. Аналогічного призначення
морські арсенали було споруджено в Куре (понад 9 тис. робітників),
Иокосуці (понад 4 тис. робітників) й Сасебо (понад 2 тис. робіт
ників) — тут виготовляли й ремонтували військові кораблі, морські
міни, боєприпаси для потреб флотського відомства тощо. Військові
підприємства з'явилися також у Моджі, Ітабаші й Івахане. Наслідки
аійськовоїреформи вражали: за лічені роки Японія сформувала регуляр-
ну армію чисельністю у 36 тис. вояків. Надалі їхня кількість поступово

зростала, і вже наприкінці XIX ст. армія країни налічувала у своєму
складі більше як 140 тис. вояків. На її озброєння надійшли рушниці
Мурата й гармати Арісака власного виробництва. Японія розпочала
також реалізацію амбіційної програми флотського будівництва, заку
пивши для цього відповідну технологію та озброєння на фірмах Арм-
стронга (США) й Круппа (Німеччина). А в 1876 р. в Японії запустили
першу повітряну кулю, плануючи використовувати її для розвідуваль
них цілей.
У 1872 р. в Японії збудували першу залізницю (Токіо—Йокогама
довжиною 29 км), запровадили європейський (григоріанський) кален
дар. Офіційним одягом державної бюрократії стало вбрання євро
пейського крою, а при дворі імператора Муцухіто почали влаштовува
ти бали на європейський кшталт. Того ж року уряд Мейджі оголосив
про початок глобальної реформи в японській системі освіти (за аме
риканським та німецьким зразками). В імператорському указі наголо
шувалося з цього приводу: «Ми бажали б, щоб віднині освіта так ши
роко запроваджувалася по країні, щоб в усій імперії не знайшлося б
жодного села з неписьменною родиною чи жодної сім'ї з неписьмен
ними членами». Для реалізації цього завдання запросили з-за кордону
сотні європейських та американських викладачів. Тоді ж у Токіо
відкрили Імператорську публічну бібліотеку, для якої тисячами поча
ли закупляти наукову й художню літературу з усього світу. За лічені
роки у країні було відкрито 5500 початкових шкіл і вісім державних
університетів, першим із яких став заснований у 1877 р. славетний
Токіо дайґаку (Токійський університет). Вчитися тепер могли на рівних
правах як чоловіки, так і жінки. 1 хоча освіта залишалася платною, з
1879 р. ііікільний початковий рівень оголосили обов'язковим та загаль
ним, зробивши здобуття освіти третім державним обов'язком імпера
торських підданих поряд зі сплатою податків і військовою повинністю.
Слідом за Токійським державні, імператорські, як їх називали, уні
верситети відкрили в Кіото, Сендай, Фукуоці, Саппоро..., а в 1879 р.
була заснована Токійська Академія Наук, першим президентом якої
призначили найавторитетнішого «західника» країни Фукудзаву Юкічі
(1834—1901) — видатного пропагандиста західного лібералізму, фран
цузького матеріалізму й англійської політичної економії. Водночас
були засновані Національний музей, Центральна метеорологічна об
серваторія, Геодезичний комітет, Комітет громадської та шкільної
гігієни. Поряд із державними навчальними закладами формувалися
приватні, найвідомішими з яких були університет Кейо (заснований
І ІЗ І Глава 2. Японія
Фукудзавою Юкічі) та університет Васеда (заснований переконаним

західницьким радикалом Окумою Шігенобу (1838—1922), котрого за
намагання відкинути всі японські цивілізаційні традиції, замінивши
їх західними, називали «уособленням духу космополітизму й меха-
ністичності»).
Активно розвивалася у країні газетна справа. Перша в Японії газета
вийшла друком ще за часів шьогунату — в 1864 р. Утім, тиражі й
періодичність токугавських газет залишалися епізодичними. 1 лише
після появи в 1872 р. першої «Щоденної газети» («Нічінічі-шімбун»)
японська газетно-журнальна справа почала бурхливо розвиватися.
Від тих часів відійшли в минуле вуличні глашатаї, які оголошували
урядові накази й рішення, зачитуючи їх на майданах та вулицях. Не
вдовзі у країні вже видавалися сотні газет і десятки журналів.
Продовження селянських бунтів (а їх протягом 1868—1872 рр. лише
офіційна статистика зафіксувала 343) нагадало імператорському урядові
про нагальну необхідність фундаментальної аграрної реформи. їіпрове-
(кчіня у 1872—1873 рр. розчистило шлях для капіталістичної трансфор
мації японського села. Відповідно до положень закону 1872 р. всі, хто
ІІМ час проведення реформи реально користувався земельними ділян
ками, оголошувалися їхніми абсолютними приватними власниками з
і Іраном вільної купівлі-продажу ріллі. У 1873 р. замість заплутаної си
стеми різноманітних податків і повинностей був запроваджений єди
ний грошовий податок на землю, розмір якого становив 3% її ринко-
иої вартості. Для аграрних регіонів цей податок виявився цілком при
стойним, не надто обтяжливим, що дало можливість селянам не лише
підтримувати, а й розвивати господарство й підвищувати свій життє-
ний рівень. А в містах, де земля дуже цінувалася, цей податок, навпа
ки, сягнув 50% обсягу врожаю. Швидке розорення міських аграріїв
розчистило землю для вкрай необхідних активно «капіталізованій»
Японії промислових потужностей.
І тут перед урядом Мейджі постала найскладніша проблема: як ство
рити власну капіталістичну промисловість, а отже — як започаткувати
процес первісного нагромадження капіталу? Проблема первісного на
громадження капіталу має два аспекти: фінансовий і соціальний. Пер
ший передбачає виникнення вільного капіталу, який може бути вкла
дений у розвиток західницької капіталістичної економіки з опорою
на вільний недержавний сектор, конкурентною боротьбою, гіперболі-
іоиаиим пануванням приватної власності тощо. Соціальний аспект
означає формування в суспільстві великого прошарку вільних людей,
позбавлених будь-якої власності, які могли б працювати на підприєм-
ствах, створених вільним капіталом. Другу проблему японці розв'яза

ли успішно: після введення ринкового податку на землю у приміських
районах розорилися й залишилися без землі понад 210 тис. селянських
сімей. Позбавлені засобів існування, ці люди готові були працювати
де завгодно й ким завгодно аби прогодувати себе та свої сім'ї. А от з
капіталом усе виявилося значно складніше...
Тогочасна Японія була країною бідною. Фінансові можливості
місцевих купців, ремісників і лихварів (яких до того ж у минулому
самурайська диктатура завжди тримала в дуже вузьких майнових рам
ках) залишалися вкрай обмеженими. Звичайно, процес їхнього збага
чення після 1867 р. дещо прискорився, проте не настільки, щоб влас
ний приватний капітал Японії міг у 1870-х роках дозволити собі ве
лике промислове будівництво. Якщо ж брати до уваги невідворотну
товарно-економічну експансію ззовні, яка після «відкриття» країни
знищувала цілі галузі рутинного острівного господарства, прогнози
щодо швидкого остаточного розорення абсолютної більшості дрібних
неконкурентоспроможних японських підприємців не викликали сум
нівів. У найближчій перспективі це гарантувало Японії цілковиту
економічну й політичну залежність від Заходу, як це вже сталося в
середині XIX ст. з Китаєм, Персією, Туреччиною... Не мала Японія
й колоній, награбоване в яких золото могло б забезпечити необхідне
фінансове підґрунтя первісній капіталізації.
Спочатку енергійні японські реформатори спробували йти уже
протореним європейцями шляхом: через грабіжницькі колоніальні за
гарбання. Таку політику підтримували всі: від ортодоксів-самураїв до
найзавзятіших буржуазних радикалів. Перші мріяли завдяки успіш
ним завоюванням відродити колишній соціальний престиж і політич
ний вплив буші, інші — здобути кошти для промислової індустріалі
зації. У 1872 р. Японія захопила острови Рюкю (Окінава), а в 1874 р.
спробувала завоювати Тайвань, проте, зіткнувшися на острові з масо
вим народним рухом опору (втрати японського експедиційного кор
пусу становили 700 убитих), повернула його Цинському Китаю за гро
шову компенсацію в ¥700 тис. (тим самим підтвердивши думку, що
лідерам тогочасної Японії були потрібні не землі, а насамперед гроші).
Нарешті, в 1876 р. Японія, удавшись до погроз, змусила «відкритися»
Корею, нав'язавши їй нерівноправний Канхваський торговий договір.
Однак фінансова ефективність цих агресивних зовнішньополітичних
акцій виявилася мізерною, подальше розширення експансії могло суттє
во попсувати відносини Японії з Росією, США та Англією, а з ними
вона конкурувати поки що не могла. Більше того, щоб зайвий раз не
драчувати потенційних супротивників Японія скасувала в 1873 р. всі ан

ти християнські закони, а з 1876 р. офіційно проголосила у країні цілко-
, питу віротерпимість. Залишалося шукати внутрішні джерела індустріаль
ного фінансування, і на це зробили основну ставку реформатори Мейджі.
Після упорядкування й спрощення податкової системи, ліквідації
всіляких податкових привілеїв та імунітетів держава зосередила у своїх
руках солідні фінансові ресурси. Де дало можливість урядові легітим
но передати частину цих коштів «солідним» приватним особам — по
тенційним підприємцям. Ще під час ліквідації старої аграрно-адміні-
стративної системи великих князівських земельних володінь (даймьо)
їхнім колишнім власникам для відшкодування масштабних конфіс
кацій встановили високу пожиттєву пенсію в обсязі 10% умовного
ІШЛОІЗОГО прибутку. Проте такі солідні видатки підривали державний
бюджет, а економічному прогресу аж ніяк не сприяли, тому протягом
1873—1876 рр. уряд провів «капіталізацію пенсій». Колишнім даймьо і
буші замість щорічного пенсіону одноразово виплатили 5—14-річну
пенсію оптом, після чого ліквідували пенсійну систему взагалі. В та
кий спосіб уряд намагався звільнити державу від постійного фінансо-
ііого тягаря, а з колишніх князів і самураїв сформувати (надавши їм
'шачні кошти) прошарок промисловців, банкірів, купців, земельних
капіталістичних магнатів тощо. Однак і цей засіб створення розгалу
женої структури вільного національного капіталу в Японії себе не вип
равдав. Колишні грізні вояки в економічних справах були не дуже
обізнані, тому бізнесменів із них створити не вдалося. Швидко про
тринькавши свої «капіталізовані пенсії» або невдало їх вклавши, екс-
даймьо через кілька років майже поголовно залишилися ні з чим. Вва
жаючи, що їх ошукали, збіднілі, а тому розлючені на владу екс-буші
чажадали поновлення "їхнього державного фінансування, а, діставши
категоричну відмову, вирішили йти до кінця. Наслідком стала «Са-
цумська війна» 1877р. Колишній військовий міністр Сайго Такаморі
(свого часу — один з активістів «Реставрації Мейджі» та ініціатор
японської авантюри на Тайвані у 1874 р.) очолив 30 тис. невдоволе-
иих самураїв, які виступили проти добуржуазного імператорського
уряду з гаслом відновлення традиційних порядків.
Реакційний заколот у провінції Сацума тривав кілька місяців.
Армія повсталих налічувала більш як 40 тис. вояків. Найзапекліші бої
нідбулися в районі м. Кумам ото, де гарнізон регулярних урядових
иійськ опинився в облозі. Полонених не брали, що цілком зрозуміло.
Адже війна йшла не просто за владу, майно й привілеї. Відбувалося
чіткнення двох світів, двох типів суспільства, двох систем і способів
життя. На карту був поставлений реформаторський пробуржуазний

курс, тому уряд Мейджі з усією серйозністю поставився до сацумського
заворушення. На придушення заколоту кинули кращі дивізії нового
регулярного війська загальним числом у 46 тис. чудово вишколених і
озброєних бійців. Витрати на цю війну сягнули ¥42 млн, і за півроку
реформована регулярна армія з тріумфом завершила каральну експеди
цію, довівши тим самим цілковиту неефективність фадиційного саму
райського війська. Восени 1877 р. загони заколотників були розсіяні, а
їхній ватажок Сайго Такаморі покінчив життя самогубством.
Повстання в Сацумі було жорстоко придушено. Обидві сторони втра
тили вбитими близько 3,5 тис. вояків, не менше як 10 тис. дістали пора
нення. Тисячні жертви були серед мирного населення. Проте імпера
торський уряд потребував стабільності й суспільної консолідації для
успішного продовження реформ. Соціально-політичний розкол ніяк
не входив до його планів, тому після придушення залишків збройного
опору традиціоналістів влада зробила все можливе, щоб згладити й ви
травити з пам'яті внугрішні конфлікти та образи. За участь у заколоті
покарали менше як 2 тис. осіб (лише 20 осіб — стратили), решту «виба
чили» і взяли на службу. Сайго Такаморі дістав імператорське прощен
ня (хоча й посмертне), його канонізували як «ідеального самурая», а в
Токіо на державні кошти спорудили величний пам'ятник. На його
принциповості, агресивності й вірності власним переконанням вихо
вували молодь. Так ортодоксальних агресивних традиціоналістІБ позба
вили ореолу мучеників, а їхні постаті почали служити зміцненню того
самого режиму, який вони за життя бажали знищити.
Перемога у «Сацумській війні» завершила розгром організованої опо
зиції у країні. її останнім, хоча й сумнівним, успіхом можна вважати
убивство в 1878 р. лідера реформаторів Окубо Тошімічі. Та це не зу
пинило активістів епохи Мейджі, тим більше, що після воєнного за
мирення країни імператорський уряд знову міг зосередитися на еко
номічних проблемах, які так і не вдалося розв'язати «пенсійній капі
талізації». Єдиним власником, який мав певні кошти, необхідні для
великого промислового будівництва, залишалася держава. Однак японці
добре розуміли, що одержавлена економіка неефективна, рутинна,
схильна до корумпованості та бюрократизму, врешті-решт — некон-
курентоздатна. Було б цілковитим безглуздям спочатку ламати й зни
щувати одержавлену цивілізаційну структуру східного типу, щоб потім
відбудовувати її заново. Здавалося, що Японію загнано у глухий кут...
Та велич японських реформаторів полягала в тому, що вони ніколи не
опускали рук, чітко знали чого прагнуть і не боялися діяти.
117 І Н'Л^ЇІДП | чїг,^^ Глава 2. Японія
Проблема капіталістичної індустріалізації мала два аспекти. Пер

ший: відсутність у Японії промисловості як фізичної одиниці. У країні
просто не існувало достатньої кількості індустріальних об'єктів, місце
вий приватний капітал був неспроможний їх збудувати, а залучення
до цього процесу іноземних інвесторів загрожувало Японії втратою
економічного суверенітету (чого островитяни аж ніяк не бажали). Ре
сурси для капітального промислового будівництва були лише у влади,
і держава на власні кошти протягом 1870—80-х років спорудила й ос
настила майже 500 так званих «зразкових» індустріальних об'єктів (за
води, фабрики, верфі, залізниці, вокзали, порти тощо), створивши тим
самим всю необхідну промислову інфраструктуру. Щоправда, для цьо
го уряд змушений був удатися до масштабних кредитів за кордоном. У
1880 р. зовнішній борг Японії сягнув критичної позначки в ¥246,8 млн.
Відчутно зріс податковий тиск і на самих японців: до перевірених часом
поземельного податку й митних зборів, якими завжди годувався японсь
кий бюджет, додалися акцизи на рисову горілку саке, на цукор, сою, а
також гербовий збір, податок на доходи фізичних осіб незалежно від
сфери діяльності й т.ін. Усі ці гроші вклали у розбудову промислової
інфраструктури країни, тому жорстка фінансова політика видавалася
цілком виправданою. Проте іншою стороною проблеми залишалася аксіо
ма щодо апріорної неефективності державного сектора економіки. Вод
ночас серед японців не було достатньої кількості багатих людей, які мог
ли б викупити хоча б за собівартістю великі промислові об'єкти, а іно
земцям уряд із тих же причин продавати їх не бажав, оскільки мріяв про
розвиток саме японської національної капіталістичної економіки.
Вихід знайшли простий, небезпечний і... надзвичайно ефективний
з огляду на перспективу. Прийнявши у листопаді 1880 р. відповідний
закон, японські реформатори пішли на безпрецедентний крок: пере
ступивши через поняття «соціальної справедливості», вони на аукціо
нах реалізували майже всі державні підприємства з молотка тим спів
вітчизникам, хто бажав їх мати і міг хоч щось заплатити. Буквально
«за безцінь» колишнім дрібним крамарям, шинкарям, лихварям, куп
цям, ремісникам «продали» заводи, верфі, мідні копальні, шахти, фаб
рики, готелі, пароплави і т.ін. За лічені роки вчорашні дрібні виробники
стали економічними магнатами, а їхні крамниці й сімейні промисли пе
ретворилися на концерни — грандіозні капіталістично-монополістичні
багатогалузеві об'єднання з високим ступенем управлінської дисцип
ліни й централізації, про які швидко прочув увесь діловий світ: Міцуї,
Окура, Шібудзава, Міцубіші, Фурукава, Ясуда, Асано, Кавасакі, Су-
мітомо та ін. -і
Перший етап системних реформ завершився прийняттям у 1882 р.

двох кодексів — «Збірки кримінальних законів» і «Законів кримі
нального судочинства», створених на основі знаменитого Наполео
нівського кодексу.
Так унаслідок продуманих, а тому вдалих буржуазно-економічних
реформ Японія уже наприкінці 1880-х років із напіваграрної країни пере
творилася на індустріальну, її сільське господарство й промисловість
перевели на рейки ринкового приватно-капіталістичного розвитку, а
японський капіталізм майже від самого народження набув рис монопо
лістичного імперіалізму з превалюванням концернів, що стало наслідком
специфіки промислової капіталізації в країні.
Системне реформування Японії супроводжувалося її агресивним
входженням у систему міжнародного поділу праці, колосальним рос
том зовнішньоторговельних операцій. Так, зовнішньоторговельний
оборот Японії збільшився від ¥26 млн в 1868 р. до ¥131 млн у 1888 р.
і, що важливо, майже з нульовим балансом. Причому предметами
японського експорту були не лише рис, шовк-сирець, рослинний віск,
камфора, золото, кам'яне вугілля та мідь, а й продукція промислового
виробництва (шовкові тканини, сірники, фарфор, фаянс, віяла, пара
сольки, лаковані й бамбукові вироби), яку активно закупляли США,
Великобританія, Китай, Франція, Італія, Корея, Росія. Імпортувала
Японія бавовник (зі США та Єгипту), цукор, тютюн, керосин, залізо
й паровози, а також найсучасніше озброєння різних видів (від готових
рушниць, гармат і кораблів до технологій їхнього виробництва).
Показником надзвичайної ефективності «реформ Мейджі» стало
стрімке зростання населення країни, кількісні показники якого за
попередні півтора століття постсередньовічної стагнації практично не
змінювалися, коливаючись у межах 26—27 млн осіб. За даними пере
пису 1871 р. кількість населення зросла до майже 33 млн, а наприкінці
XIX ст. демографічний потенціал Японської імперії сягнув 44 млн осіб.
Не меншими темпами зростали доходи державного бюджету Японії:
за період реформ вони збільшилися від ¥33 млн у 1867 р. до ¥88 млн
у 1888 р. Відповідно збільшилися й видатки: ¥31 млн у 1867 р. —
¥79 млн у 1888 р., а отже всі свої бюджети пореформена Японія
намагалася зводити з профіцитом.
Масштабні нововведення справили відчутний вплив на національну
японську культуру. Молоді поети спробували писати вірші японсь
кою мовою з використанням європейського типу римованих рядків
(щоправда, невдовзі виявилося, що такий тип поезії не личить нор-
І 19 І Глава 2. Японія
мам японської мови, а тому він так і не прижився). Зате з'явилися

європейського типу романісти (Судо Нансуй, Одзакі Токутаро, Кода
Наріюкі (Рохан) та ін.). Водночас творчість японського художника
Тойогірі Хірошіге (1797—1868) справила великий вплив на форму
вання й розвиток європейського імпресіонізму.
Логічним супутником буржуазних економічних реформ стала від
повідна політична еволюція Японії, однак до тих пір поки господарські
перетворення не дали реальних позитивних наслідків, уряд не нава
жувався ділитися владою з будь-якою опозицією. Навіть після роз
грому агресивних ортодоксальних традиціоналістів вимоги політичних
реформ категорично відхилялися офіційним Токіо, оскільки провал
«пенсійної капіталізації», а потім ще й «несправедлива», формально
збиткова для державного сектора економіки, кампанія масованої при
ватизації могли завершитися непередбачуваними соціальними ката-
клізмами. Проявами такого недемократичного, проте єдино виправда
ного урядового курсу були, зокрема, тотальний розгром наприкінці
1870-х років демократичного опозиційного руху Джію мінкен ундо
(«Рух за свободу й демократичні права»), прямий терор і переслідуван
ня ініціаторів та лідерів молодого профспілкового руху, насильницьке
придушення й розгін будь-яких страйків, демонстрацій, селянських ви
ступів та інших актів громадянської непокори аж до початку 1880-х
років. Лише після завершення аграрної перебудови та індустріальної при
ватизації влада пішла на певні політичні поступки.
У 1881 р. в Японії з'явилася перша політична партія — Ріккен-
Джіюто (Конституційно-ліберальна партія), яку фінансував концерн
Міцуї, а очолив шанувальник ідеалів Великої Французької революції
Ітагакі Тайсуке (1837—1919) — виходець із бунтівливих самураїв про
вінції Тоса (південь Шікоку). Партія виступала за активнішу капіта
лізацію села, зменшення поземельних податків і ліквідацію усіх за
лишків станової нерівноправності, а також проти кланово-сімейного
принципу формування уряду, коли всі керівні посади «у верхах» обій
мали члени імператорської родини та самурайських родів провінцій
(!ацума й Чьошю (котрі свого часу активно посприяли поваленню то
ку гавського шьогунату й відновленню імператорського управління).
(Соціальну базу Ріккен-джіюто становила молода сільська буржуазія,
не вдоволені, проте законослухняні колишні самураї та не войовниче,
миролюбне крило національної буржуазії.
Наступного року була заснована Кайшінто (Реформаторська пар
тія), яка вирізнялася відвертішим радикалізмом та неприхованою зов
нішньополітичною агресивністю. її фінансовим «спонсором» виступив
концерн Міцубіші, а засновниками і головними ідеологами — видат

ний науковець і суспільний діяч Фукудзава Юкічі (1834—1901) та його
друг і соратник Окума Шігенобу (1838—1922). Кайшінто спиралася
на агресивні кола молодої японської буржуазії, експансіоністську воєн-
щину та націоналістичну інтелігенцію. Вона вимагала анулювання
принизливих «ансейських угод» та негайного проведення грошової
реформи з метою впровадження вигідного для Японії обмінного ва
лютного курсу. Партія виступала також за активізацію зовнішньої
політики країни, що мало посприяти просуванню японських товарів
на іноземні ринки, за територіальне розширення «Великої Японії».
Таке поспішне, а головне — самоврядне партійне будівництво на
перших порах викликало занепокоєння у владних структурах, тому на
противагу означеним партіям уряд сформував «альтернативну» про
кладну Конституційно-Імператорську партію (Тейсейто), проте її роль
у партійній палітрі країни була мізерною. Заявили про себе невдовзі й
агресивно-націоналістично налаштовані радикали, сформувавши пар
тію «Кокумін кьокай» («Ліга держави й народу»), однак істотного по
літичного впливу на рівні виборних та управлінських інститутів вона
також здобути не змогла, тому періодично нагадувала про себе орга
нізацією резонансних терористичних актів проти представників вла
ди, які, на думку радикалів, були недостатньо патріотично й націона
лістично налаштованими.
Західницькі запозичення зачепили не лише політику й економіку,
освіту й науку: телеграф, газ, локомотиви, сірники, калоші, борма
шини, верстати для друкування асигнацій, — усе, що можна було
вигідно використати для прискореного оновлення, островитяни без
вагань брали «на озброєння». Не обходилося й без курйозів. Зокре
ма, міністр освіти Морі Арінорі настільки захопився Заходом, що
запропонував відмовитися від усього японського, включаючи мову й
писемність, та перейняти щось західне. Агресивний антинаціональ
ний нігілізм дорого обійшовся Морі Арінорі: у 1889 р. за «войовничу
західність» та неповагу до синтоїстських святинь на нього вчинив
замах молодий фанатик-націоналіст Нішіно Бунтаро. За вбивство
міністра його стратили, а за відданість ідеалам батьківщини — ого
лосили офіційним героєм і мучеником національної ідеї.
Того ж року жертвою радикальних націоналістів став далеко не паци-
фістськи налаштований Окума Шігенобу. Вибухом бомби йому ві
дірвало праву ногу, однак лікарі врятували реформатору життя. Зро
зуміло, що миролюбнішою від цього японська політика не стала.
На щастя, у японців вистачило здорового глузду, щоб не пристати
на заклики войовничих західників, і в цьому неабияку роль відіграли
японська історична наука і живопис. Наприкінці XIX ст. в Японії

були засновані Антропологічне та Археологічне товариства, розпо
чалася публікація мовою оригіналу з одночасним перекладом сучас
ною японською мовою академічних багатотомних фоліантів «Мате
ріали з історії Японії» та «Збірка давніх історичних документів». Гро
мадськість країни дістала можливість читати хроніки, літописи,
документи й класичні твори середньовічних японських істориків. У
1888 р. відкрилося Токійське художнє училище, де готували майстрів
у традиціях національних шкіл. Щоправда, у 1890-х роках художники
Йокояма Тайкан (1868—1958) і Хашімото Масакуні (1835—1908) та
кож почали агітувати за «вестернізацію» живопису, однак їхню іні
ціативу підрубав сам Захід, де на зламі XIX—XX ст. розпочався бум
«японської естетики», що остаточно переконало японців у цінності
власних національних канонів і в необхідності їх збереження, а не
заміни чужими та незрозумілими західними.
Наприкінці 1880-х років Японія стала принципово іншою країною і
продовжувала динамічно розвиватися. На цей час у «Країні Враніш
нього Сонця» уже функціонувало близько 1300 промислових підпри-
смств, на яких було задіяно майже 350 тис. робітників. Проте для того,
щоб означені зміни набули необоротного характеру, їм бракувало на
лежної законодавчої бази. Оновлене суспільство потребувало Консти
туції, яка мала завершити, легітимно освятити й зафіксувати рево
люційні системні зміни, що їх пережила імператорська Японія протя
гом перших двадцяти років епохи Мейджі.
Прийняття І
Конституції 1889 р. |
Ще в 1869 р., невдовзі після реставрації Мейджі, імператор Муцухіто
пообіїдяв керувати країною, враховуючи думку своїх підданих. Для цьо
го планувалося скликати Дорадчі Збори (Коґішьо) — фактичний прото-
парламент — через які влада мала б можливість постійно чути «голос
народу» і діяти, виходячи із загальнонаціональних, а не вузько кланових
інтересів. Однак скликаний невдовзі протопарламент виявився абсолют
но не репрезентативним органом. Представляти свої провінції приїхали
їхні спадкові губернатори даймьо, а тому більшість реформаторських
ініціатив не знаходила підтримки у цього самурайського зборища.
Зокрема, Коґішьо відхилив закон про скасування станових привілеїв
буші на ексклюзивне носіння зброї (три голоси «за», 200 — «проти»),
тож військову реформу уряд Мейджі змушений був реалізовувати

через імператорські укази.
Не дивно, що через кілька місяців після безрезультатних псевдо-
парламентських баталій цю пародію на представницький орган було
розпущено.
У наступні роки уряд Мейджі був заклопотаний проблемами гос
подарської та науково-освітянської реконструкції, тому будь-які ідеї
політичного переустрою влада розглядала як небезпечну крамолу й
придушувала нещадно. Лише по завершенні основних соціально-еко
номічних реформ уряд знову звернувся до проблеми перебудови по
літичної системи та її атрибутів.
Зокрема, у 1880 р. Японія здобула офіційний державний гімн «Кімі ґа
йо» («Хай живе Ваша Зверхність»), автором музичного аранжування
якого став німецький композитор і диригент Франц Еккерт. Будучи
протягом 1879—1895 рр. головним диригентом оркестру японських
ВМС, Ф. Еккерт вибрав пісню майбутнього гімну з десятка поданих
на його розгляд традиційних японських мелодій та переробив ЇЇ для
оркестру європейських інструментів.
У 1881 р. імператор офіційно пообіцяв найближчим часом дарува
ти своєму народові справедливу Конституцію, розробку якої доручи
ли спеціальному комітетові юристів-консультантів на чолі з ко («кня
зем») Іто Хіробумі (1841-1909).
Для підготовки тексту Основного Закону оновленої держави іто
Хіробумі виїхав до Європи, де прискіпливо «на місці» дослідив біль
шість західних конституцій і лише потім ініціював створення відпо
відного японського легітимного тексту. Визначальним зразком при на
писанні Конституції японські експерти з державного права обрали
Основний Закон бісмарківської кайзерівської Німеччини (який по
єднував парламентаризм, федеративність і абсолютну монархію). Було
враховано також думки завзятих традиціоналістів (найактивнішим із
них був Нагадзане Мотода), тому писали «Конституцію Мейджі» дов
го, роками узгоджуючи кожен пункт. Унаслідок незліченних комп
ромісів у ній еклектично поєднувалися бюрократичні ілюзії, обожню
ваний тенноїзм, західницькі ідеї народного представництва та східні
проконфуціанські утопії гармонійної держави-сім'ї тощо.
Японія проголошувалася абсолютною монархією, якою «керує ім
ператор, що походить з єдиної та неперервної з давніх-давен династії»,
особа тенно є «священною та недоторканою». Імператор вважався «вер
ховним главою держави», вищою законодавчою інстанцією, головно-
командувачем армії та флоту. Він сам визначав штат і зарплату чинов

ників, представляв Японію за кордоном, оголошував війну чи мир,
дарував нагороди, призначав усіх суддів тощо. Його влада й титул ус
падковувалися виключно «по чоловічій лінії імператорського потом-
ства». Двопалатний парламент діставав право законодавчої ініціативи
та контролю за бюджетом, причому лише нижня «палата представ
ників» (Суґіїн) обиралася на 4-річний термін заможними чоловіками,
що сплачують не менше як ¥15 прямих податків на рік, яким випов
нилося 25 років (таких набралося трохи більше як 1% населення 7 ), а
членів верхньої «палати перів» {Кідзокуїн) імператор призначав або ж
іатверджував особисто на семирічний термін. Окрім представників
імператорської родини та найродовитіших князів до палати перів по
трапляли за особливі заслуги перед батьківщиною та 15 найбільших
платників податків. До складу кожної з палат входили близько
300 депутатів, причому всі вони користувалися недоторканістю, окрім
випадків затримання безпосередньо на місці кримінального злочину
чи «діянь, які загрожують спокою держави». Тільки перед тенно звіту
вав призначений ним уряд (із дев'яти міністрів). Імператор скликав і
розпускав парламент, а для кулуарних консультацій мав при собі ще й
Велику Таємну Раду (Дайрї), до складу якої, окрім усіх членів кабіне
ту, входили 15 призначених ним особисто радників. Тільки імператор
мав право міняти свій власний або державний статус. Проект Консти
туції передбачав закриті суди, ліквідацію або припинення дії обраних
органів на час оголошеного імператором «стану облоги». Водночас Ос
новний Закон гарантував підданим станову рівність, право на вільне
обрання місця проживання, презумпцію невинності, майнову захи
щеність, таємницю поштової кореспонденції, свободу віросповідання,
обмежену свободу слова, друку, зборів, спілок. 11 лютого 1889р. — в
день апологетичного свята «заснування імперії» (кіґенсецу), що мало
символізувати тісний зв'язок нової Японії з вічними цінностями ди-
пастійного тенноїзму — «Конституція Великої Японської імперії» (Дай
Ніппон тейкоку кемпо) була урочисто оприлюднена й запроваджена в
життя. Глобальна трансформація традиційної острівної цивілізації в
нову буржуазно-капіталістичну сутність завершилася, але переживши
це Японія не втратила свого культурного обличчя. Непорушними за
лишилися її мова й мистецтво, традиції правової державності та свя
тості неперервної імператорської династії. 1 все ж це була вже інша
Японія. Відійшли в минуле необмежений владний деспотизм, держав-
' Права голосу позбавлялися також військовослужбовці, духовні особи, а також усі
кадзоку.
но-тиранічний контроль над економікою, станові суспільні перегород

ки, податкова й фіскальна кругова порука, зовнішньополітичний ізо
ляціонізм, кланова державність, система спадкового професійно-тери
торіального прикріплення підданих тощо. Буржуазно-капіталістична
економіка країни функціонувала на засадах вільного ринку та приват
ного капіталу й підприємництва, а 40 млн імператорських підданих
були зрівняні у станових правах і починали відчувати себе громадяна
ми. Пореформена Японія активно переозброювала й розбудовувала свої
армію та флот, її динамічний капітал проривався на міжнародні рин
ки, а політичні й військові лідери уже мріяли про колонії, ранг супер
держави й тихоокеанське домінування.
Секрет такої разючої метаморфози полягав у стратегічній виваже
ності й послідовності самих реформаторів Мейджі, які на досвіді влас
ної країни довели надзвичайну продуктивність синтезу західницьких ідей
з глибинними традиціями далекосхідної ментальності. З одного боку,
відбулася лібералізація суспільства: з людей зняли прес тотального дер
жавного контролю, гарантували права на власність та особисту недо
торканність, ліквідували всесилля чиновників, гарантували певні гро
мадянські права. Водночас усе підкріплювалося далекосхідними,тра
диціями тисячоліть: високою культурою праці, законослухняністю,
корпоративною дисципліною, патерналізмом, повагою до влади, ак
тивним фаталізмом, певним імунітетом до закликів бунтарів (адже
«стабільність краще від змін»), потягом до суспільної гармонії у сто
сунках вищих і нижчих, надкласовою квазісімейною спільністю на
виробництві, коли слова «честь фірми», «повага до шефа», «турбота
про підлеглих» набували щоденного конкретного змісту. Традиційна
японська цивілізація накопичила колосальну енергію, потенціал, якому
західницькі суспільні запозичення дали можливість проявитися сповна.
Як наслідок, наприкінці XIX ст. Японія стала єдиною державою афро-
азійського регіону, якій вдалося не лише уникнути прямого колоніально
го чи напівколоніального поневолення євроатлантичними країнами, а й
самій увійти до розбудованої цими країнами світової колоніальної сис
теми як її активного співтворця. Відповідно, уже в 1894 р. у Лондоні
був підписаний перший в історії англо-японських відносин рівно
правний договір, за умовами якого британці змушені були відмовити
ся від усіх привілеїв, пільг і статусу екстериторіальності, якими вони
користувалися в Японії після серії сумнозвісних «ансейських договорів».
Того ж року аналогічні договори Японія уклала зі СІЛА, в 1895 р. — з
Росією, Бельгією, Бразилією і Данією, у 1896 р. — з Францією, Німеч
чиною, Швецією і Швейцарією, у 1897 р. — з Іспанією та Австрією, а
в 1898 р. — з Мексикою. Остаточно статус великої держави «Країна

Вранішнього Сонця» затвердила за собою по завершенні двох надзви
чайно вдалих для неї воєн — японо-китайської 1894—1895 рр. та ро
сійсько-японської 1904—1905 рр., після переможного закінчення яких
експансіоністські амбіції Японії поширилися не лише на Корею, а й
на Китай, Індокитай, острівні архіпелаги Тихого океану та далеко
східні володіння Російської імперії.

но-релігійна ситуація в Японії після завершення епохи се
редньовіччя?
2. Розкрийте сутність стабілізаційних реформ у постсеред-
ньовічній Японії. Чому всі вони зазнали невдачі?
3. Чому токугавська Японія за епохи постсередньовіччя спові
дувала доктрину самоізоляції?
4. Чому від кінця XVIII ст. в Японії почали поширюватися зак
лики до повалення режиму бакуфу та відновлення прямого
імператорського правління?
5. Що спричинило відмову Японії від політики самоізоляції?
6. Розкрийте причини, сутність та наслідки Реставрації Мейджі.
Чи можна її назвати революцією?
7. У чому полягає цивілізаційна сутність Сацумської війни?
8. Проаналізуйте вплив «реформ Мейджі» на монополізацію
японської економіки.
9. Назвіть основні передумови успішної реалізації системних
буржуазних реформ другої половини XIX ст. в імператорській
'' Японії.
Корея
* Держава Чосон після завершення
епохи середньовіччя.
* Корея за умов боротьби
придворних клік. Реформи
Йонджо
* Чосон під владою андонських
Кімів
* Правління гпевонгуна Лі Хаина.
Боротьба за збереження режиму
самоізоляції
• Канхваський договір та його
наслідки
Держава Чосон І
епохи середньовіччя І
Офіційно після завершення епохи середньовіччя Ко
рея вважалася васалом Маньчжуро-Китайської імперії
Цин, проте політичні реалії такого статусу були не дуже
обтяжливими для корейських правителів із династії Лі
(1392—1910), які мали титул ван («король»). Фактично,
залежність Лі від цинських богдиханів обмежувалася цере
моніальними ознаками зверхності Цинів, що проявлялися
ванами при вступі на престол та призначенні офіційного
спадкоємця корейського престолу (на це корейські ди
пломати мали дістати офіційний «дозвіл» богдихана), у
визнанні корейськими можновладцями китайського ка
лендаря та у використанні в межах корейських володінь
системи традиційних китайських мір і цинських монет. В
усьому іншому держава Чосон (так офіційно іменувалася
корейська держава за часів династії Лі) являла собою ціл
ком суверенну політичну одиницю регіону, що контролюва
ла весь Корейський півострів та значну частину навко
лишніх островів Жовтого і Японського морів. Більше того,
від 1637 р. Корея жила за умов самоізоляції від зовнішнього
світу, в якій вани Лі убачали можливість зберегти дер
жавний суверенітет, соціально-політичну самобутність і
господарську незалежність своєї країни. Навіть зі своїм
формальним «сюзереном» — цинським Китаєм — і тради
ційним сусідом — Японією — контакти корейців жорстко
обмежувалися й контролювалися чосонською владою. За
несанкціоновані контакти з усіма іншими іноземцями, за
спробу нелегального виїзду за кордон, а також за появу
самих іноземців у межах Кореї винним загрожували смер
тна кара або довічне ув'язнення.
За своїм внутрішнім устроєм держава Чосон являла со
бою класичну східну деспотію конфуціанського типу. Очо
лював її всевладний монарх {ван), який вважався стратегіч
ним власником усіх земельних ресурсів країни, я також
самого життя своїх підданих незалежно від характеру занять, мате

ріального стану і походження. В дусі конфуціанської етики ван про
голошувався «батьком» свого народу, його особа вважалася священ
ною, і навіть справжнє королівське ім'я (так само як і в Китаї)
заборонялося вимовляти вголос, тому всі чосонські вани увійшли в
історію не під власними іменами, а під офіційними псевдонімами.
Опорою ванської влади виступав привілейований служилий стан
(янбан]) корейського суспільства, який, на відміну від класичних
китайських канонів, практично був замкненою кастою, куди жо
ден простолюдин не міг потрапити. Утім, віддаючи належне прин
ципам конфуціанського управління, влада давала можливість усім,
хто бажав, поступити на державну службу пройти систему держав
них іспитів (кваго) на знання творів конфуціанської класики і
китайської мови. Однак шанс успішно скласти такий іспит мали
лише діти самих янбанів, тоді як вихідці із простолюду традиційно
визнавалися недостатньо підготовленими до державної служби. За
свою службу державі янбани отримували відповідно до посади й
рангу (існували дев'ять чиновницьких класів) матеріальне утриман
ня від влади (переважно рисом і тканинами, іноді — грішми), не
платили податків, користувалися ексклюзивним правом на носіння
шовкового одягу і вважалися начальниками для будь-кого із про
столюдинів. Основну масу підданих становили ссан'ін (ян'ін) —
юридично повноправні вільні простолюдини (селяни, ремісники,
торговці, рибалки, професійні мисливці тощо), які працювали, пла
тили податки, виконували різні повинності на користь держави. За
це вони мали право розпоряджатися отриманими земельними ділян
ками, володіти рухомим і нерухомим майном, свідчити в суді й ко
ристуватися іншими відповідними правами. Найнижчий статус у со
ціальній ієрархії традиційного корейського суспільства мали на-
півраби нобі або чхонін («підлий люд») — юридично неповноправні
кріпаки (як державні, так і приватні) та прирівнені до них пред
ставники «брудних» професій (м'ясники, проститутки, вуличні ар
тисти тощо). Чхонін не платили податків (за них це робив їхній «опі
кун»), тому не мали ніяких юридичних прав, не могли без відома
«покровителя» міняти професію чи місце проживання і не могли
володіти майном, перебуваючи в розпорядженні свого «кріпосни-
1
Назва янбан означає «дві категорії», оскільки до служилого корейського стану
входили цивільні {мунбан) і військові (мубан) чиновники, причому статус цивіль
них управлінців за традиціями конфуціанської етики вважався істотно вищим,
аніж військових начальників.
129 І Глава 3. Корея
ка». Чхонін ставали діти «підлих людей», злочинці, ті, хто сам себе
продав у рабство, а також підкидьки-знайди.
Будучи всевладним монархом, ван одноосібно формував уряд
(із шести міністрів) і призначав місцевих намісників, проте всі
кадрові призначення в Кореї робилися за канонами конфуціан-
ської етики, а отже, прослуживши два-шість років на одній по
саді, кожен чиновник, як правило, підлягав заміні, і, якщо в ньо
го не було формальних провалів у роботі, міг сподіватися на підви
щення. До складу держави входило вісім до («провінцій»), котрі
своєю чергою ділилися на цю («області»), пу («департаменти»), кун
(«округи») тахіфнь («повіти»). Найнижчою адміністративною лан
кою вважалася сільська община, пов'язана круговою порукою за
сплату податків та виконання інших повинностей на користь дер
жави. Общини управлялися виборними старостами, посада яких
не вважалася чиновницькою, а тому ніяких соціальних пільг від
держави не передбачала.
Населення Кореї на початку XVIII ст. становило близько 3 млн
чол. Столицею держави Чосон був Сеул (близько 100 тис. мешканців).
Великими містами вважалися також Кесон, Тегу, Пхеньян, Ийджу,
Вонджу, Кванджу, Тонне (нинішній Пусан), однак абсолютна біль
шість населення мешкала в сільській місцевості.
Основою господарського комплексу Кореї на зламі XVII—XVIII ст.
було іригаційне землеробство, — насамперед, рисівництво. Для ус
пішного аграрного використання постійного поливу потребували
36% орних земель країни (переважно на півдні півострова), тому
розбудова й експлуатація складної системи гребель, каналів і дамб
являла собою постійну турботу корейців. На додаток до рису виро
щували пшеницю, ячмінь, просо, горох та інші бобові, дині, різно
манітні овочі (огірки, гарбузи, ріпу, моркву, капусту, брукву, час
ник тощо), а також кунжут, бавовник, індиго, шафран, коноплі,
тютюн та інші технічні культури. Серед садових культур домінува
ли тутові дерева як база шовківництва. Традиційно велику роль в
аграрному комплексі Кореї відігравало штучне розведення лікар
ських рослин (особливо знаменитого женьшеня). Найрозвинутіши
ми галузями корейського ремесла були гірські промисли (сіль, зо
лото, срібло, залізна руда), ливарництво, виробництво паперу, гон
чарство (знаменитий корейський селадон). Торгівля, внаслідок курсу
на самоізоляцію, ледь животіла — причому як зовнішня, так і внут
рішня. Відповідно вкрай нерозвиненими залишалися товарно-гро
шові відносини (навіть зарплату чиновникам часто платили рисом
або горохом). Технічна база автаркійного сільськогосподарського

комплексу країни вирізнялася технічною відсталістю, навіть рутин
ністю. Селяни вже на етапі постсередньовіччя продовжували оброб
ляти землю примітивними дерев'яними сохами й боронами та бам
буковими граблями.
Корея І
за умов боротьби
придворних клік.
Реформи Йонджо І
На початку XVIII ст. ванський трон у Сеулі обіймав 19-й пред
ставник династії Лі — король Сукджон [1675—1720], який протя
гом свого доволі тривалого правління намагався зміцнити автори
тет династії та всіляко підкреслював її суверенітет. Навіть почав
карбувати власну монету, але, щоб не дражнити зайвий раз цинсь-
кого богдихана Кансі [1662—1722], наказав повністю копіювати при
цьому цинські гроші. Проте стабільність ванської влади була доволі
відносною, оскільки за урядові посади при сеульському дворі пос
тійно змагалися одразу чотири регіонально-чиновницькі клани —
північний, південний, західний і східний. У середині XVII ст. при
владі вдалося закріпитися «західним» (лише іноді їх тіснили «пів
денні»), але на цьому двірцеві смути не припинилися: від 1683 р.
уже сама «західна партія» розкололася на два ворогуючих угрупо
вання «старих» (норон) і «молодих» (сорон), а отже криваві чвари
продовжували тримати країну у стані хронічної урядової кризи. У
XVIII ст. Корея увійшла за домінування «молодих», яких очолював
спритний царедворець Юн Джин, проте в 1710 р., скориставшися
розправою соронів з ванською наложницею, яка була матір'ю спад
коємця престолу, норони взяли реванш. їхній лідер Сон Сірьоль
переконав Сукджона, шо, убивши сьогодні королівську наложни
цю, «молоді» завтра й за нього самого візьмуться, отож з 1710 р. у
владних ешелонах запанували «старі». Не забували про свої владні
амбіції і представники інших «партій» (східної, південної та пів
нічної), які всіляко намагалися укріпити свої позиції в регіонах.
Внаслідок їхньої діяльності активізувалися сепаратистські настрої у
провінціях, ідеологічними осередками яких стали провінційні кон-
фуціанські «храми слави» (сової) — їх по Кореї налічувалося близь
ко тисячі. Кліка норон, яка на початку XVIII ст. утвердилася в уря-
МІ Глава 3. Корея
до них структурах, закликала конкурентів припинити міжкланові су

перечки, однак прибутковими посадами з іншими «партіями» діли
тися не поспішала, тому грунт для політичної стабілізації Чосону
пап Сукджон так і не забезпечив.
І Іісля смерті Сукджона престол обійняв Кьонджон [1721 — 1724],
якого вдало обплутали своїми інтригами «молоді». Вони переконали
Цін і а в тому, що «старі» готують проти нього заколот, і в 1723 р. коро
ни були позбавлені урядових посад, а їхні лідери — страчені. В уряді
чі юну опинилися «молоді».
Політична нестабільність украй негативно відбилася на соціаль
но економічній ситуації у країні. Кліки фаворитів, прагнучи збага-
і йтися протягом свого короткого перебування при владі, збільшу-
ішли податки й набивали гаманці вкраденими бюджетними кошта
ми. Селяни, не витримуючи податкових поборів, які перевалили за
М)% урожаю, почали переселятися у глухі райони або просто тікали
під державної юрисдикції, унаслідок чого стрімко скорочувався клин
державних земель і зростали розміри приватних наділів, котрі ак
ційно «приватизовувалися» янбанами. Особливо багато махінацій
і дій сі повали чиновники, маніпулюючи «зворотним зерном» (хван-
•ш'), коли навесні селянам для посіву виділяли зерно із державних
комор, а восени «повертали» його з великими процентами. Під час
, операцій хвангок, тільки за офіційними «квотами», чиновники кла
ди собі в кишеню близько 30% «процентного» навару, тоді як селя
ми перетворювалися на хронічних боржників де ржави-лихваря, а то
Й узагалі розорювалися. Наслідком такого господарювання були ма
сові народні бунти. У 1710 р. селянські заворушення охопили одно
часно десять повітів головної житниці країни — південної провінції
Чолла.
Влада не могла більше миритися із загостренням внутрішньої
ситуації у країні, і коли на сеульський престол зійшов енергійний
Шін Ионджо [1724—1776], вона взялася за докорінну реорганізацію
чоеопського суспільства. Новий король розпочав свою діяльність із
Нормалізації політичного клімату. Хоча Йонджо здобув свого часу
Престол завдяки підтримці партії «старих», він проголосив «політи
ку неупередженості» (тханпхьончхек). Йшлося про те, що в майбут
ньому при розподілі державних посад жодна з партій не матиме нія
ких переваг. У руслі обіцяного припинилися репресії проти пред
ставників опозиційних «старим» клік, проте ділитися посадами з
Конкурентами норон усе ж не захотіли, і в 1728 р. обурені дискри
мінаціє ю у кадровому питанні «молоді», яких очолив новий енер-
гійний лідер Лі Інджва, організували антидержавний заколот. Захо

пивши владу у трьох південних провінціях, «молоді» вирушили в
похід на Сеул, однак були розбиті урядовими військами в боях по
близу м. Асон. Кілька сотень прибічників сорон стратили, проте
Йонджо вперто продовжував політику «примирення партій», навіть
заборонив подавати йому петиції, в яких би згадувалися міжкра
йові суперечності. Більше того, в 1763 р. до державних іспитів на
чин знову почали допускати дітей опальних чиновників, а в 1765 р.
вийшов королівський указ про заборону шлюбів між представни
ками родин однієї «партійної» належності. Це суттєво пом'якшило
гостроту столичних міжкланових суперечок, а для приборкання
сепаратистських настроїв у провінціях відповідно до королівського
указу 1741 р. було закрито понад 300 сової \ заборонено створювати
нові конфуціанські «храми слави».
Паралельно розпочався процес реформування законодавства, су
дочинства й принципів економічної політики уряду. Спочатку вла
да намагалася діяти старими методами: посиленням адміністратив
ного тиску й контролю, дріб'язковою регламентацією тощо. Особ
ливо ретельно контролювалася торгівля, яку Лі прагнули тримати
під тотальним державним управлінням, тому корейцям дозволялося
продавати свої товари лише через посередництво великих держав
них корпорацій. Цей порядок ше раз було підтверджено указом 1734 р.,
яким прямо заборонялося продавати будь-які товари, оминаючи мо
нополії «великої шістки» — тобто шести офіційно зареєстрованих
державних торговельно-посередницьких корпорацій (сіджон), які
монопольно контролювали весь внутрішній корейський ринок, а
також і всю зовнішню торгівлю Чосону (продавали в Китай і Япо
нію женьшень, срібло, золото, папір, тканини, хутро, доставляючи
звідти шовк, ліки, самоцвіти, письмове приладдя, мідь). Однак стрім
кий занепад виробництва змусив владу змінити своє ставлення до
приватної ініціативи підданих. З метою відродження селянського
господарства уряд на чверть зменшив поземельний податок. Протя
гом 1728—1744 рр. за дорученням Йонджо суттєву модернізацію пе
режив кодекс «Кьонгук теджон» («Великий кодекс з управління дер
жавою»), новий варіант якого дістав назву «Соктеджон» («Продов
ження великого кодексу»). Він передбачав істотне пом'якшення
владного режиму: було скасовано закон про колективне покарання
членів сімей засуджених, заборонено застосовувати під час допиту
підозрюваних занадто жорстокі катування (виламування ніг, вирі
зання ножицями шматків тіла і т.ін.), засуджених перестали тавру-
ЙИГ ' И й примусово татуювати, підсудні дістали право на апеляцію, а

дітям чиновників-хабарників обмежили можливості державної
служби. В 1751 р. вийшов «Закон про зрівняння повинностей» {Кю-
ньок поп), який удвічі скорочував «військовий податок» кунбопхо
(Його сплачували чоловіки, які не служили в армії). Значно змен-
шуиався обсяг повинностей, що їх мали виконувати на користь дер
жи ми казенні нобі (рекомендувалося також поширити цю практику
І па приватних кріпаків). Для уникнення бюджетного дефіциту було
іичцо скорочено видатки на утримання адміністративного апарату,
шемшено витрати на військо. Податковому відомству доручили
пошук орних ділянок, не внесених у державний реєстр (такі невра-
чошші землі іменувались ингьоль) з метою уникнути оподаткуван
ня. Додатковому оподаткуванню підлягли також рибні промисли і
(пленарні. А коли грошей у скарбниці зовсім бракувало, влада пе
ріодично вдавалася до продажу патентів на чиновницький ранг без
иідповідних іспитів.
Як і будь-які реформи, нововведення Йонджо мали неоднозначні
наслідки. Зменшення податкового тиску на виробників сприяло тех
нологічному оновленню господарства, вдосконалювалися агротехнічні
прийоми, майже утроє збільшилися площі оброблюваних земель (від
'»І І тис. кьоль до 1,5 млн кьоль2). Набули поширення нові агрокульту
ри (томати, солодка картопля-батат та ін.). Гуманізація законів і по
мітка «примирення партій» послабили напруження кривавих придвор
них усобиць і посприяли певному піднесенню культурного життя
криїпи.
Корейську культуру XVIII ст. уславили живописці Чон Сон (1697—
1759) і Кім Дурян (1696—1763), поети Кім Чхонтхек і Кім Суджан,
письменник Пак Чівон (Йонам, 1737—1805), історик Ан Джонбок
(1712—1791), філософ-матеріаліст їм Сонджу (Нонмун, 1711 — 1788)
та чжусіанець Чон Джеду (Хагок, 1649—1736), медик Кан Мьон-
гіль, географ Лі Джунхван, агрономи Хон Мансон і Пак Чівон.
Вищим здобутком синкретичних знань корейських науковців про
свою країну стала 100-томна «Корейська енциклопедія» («Тонгук
мунхон піго»), створена в 1770 р. колективом придворних чосон-
ських учених, очолюваних Хон Бонханом. У рамках наукової шко
ли Сірхакпха («школа реальних знань»), яка зародилася ще за часів
пізнього середньовіччя, сформувалася наукова школа Пукхакпха
- Кши> своєрідна одиниця виміру площі земельних угідь, з якої за рік збирали
и іч'ік'дпьому 1 сок (160 кг) зерна. Отже, розмір кьоля залежав від якості землі і
іміішііинся в межах 1—3,5 га.
134.1 Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
(«школа знань із півночі» — тобто з Китаю), представники якої

пропонували відійти від політики самоізоляції й активніше запо
зичувати іноземний досвід для модернізації власної країни. Вод
ночас вони рішуче заперечували «природність» васальної залеж
ності Чосону від Китаю. Особливо завзятим представником Пу-
кхакпха був визнаний науковець-енциклопедист Хон Дейон
(Тамхон, 1731-1783).
Проте реформи Йонджо мали й небажані для влади наслідки.
Поява вільних коштів у виробників спричинила поглиблення май
нової диференціації серед селян, торговців і ремісників. Як на
слідок, майже половина селянських господарств розорилися і їхні
власники змушені були продати свої земельні ділянки удатливішим
«куркулям» (тхохо). Деякі з них залишилися на цих землях без
правними орендарями (з орендною платою в половину врожаю), а
дехто взагалі змушений був шукати «иокровительства» місцевих
«впливових людей», ставши в такий спосіб нові. Це призвело до
скорочення кількості вільного населення держави, а отже й змен
шення кількості платників податків та військовозобов'язаних. Роз
продаж чиновницьких рангів, пов'язаний з нестачею грошей у скарб
ниці після зменшення податків, спричинив розмивання страти про
фесійних управлінців, до якої вливалися відтоді багаті, але зовсім
не підготовлені для такої служби колишні простолюдини. Водно
час, такі власники чиновницьких рангів здобували податковий іму
нітет та інші відповідні привілеї, що, знову ж таки, зменшувало по
датну базу держави. Однак надлишок «дипломованих» в такий спо
сіб янбанів чинна адміністративна система просто не могла вмістити.
На кожну чиновницьку вакансію з'явилося надто багато претен
дентів, унаслідок чого у країні склався солідний прошарок із кіль
кох тисяч представників чиновницького стану, які так і не отрима
ли службової посади. На цьому ґрунті виникали постійні соціальні
конфлікти. Тим більше, що всі ці янбани домагалися службових
посад будь-якими засобами — навіть давали за це хабарі, а зреш
тою, посівши жадане місце в адміністративній ієрархії, намагалися
використати його сповна. Це настільки сприяло зростанню корупції
(яка й раніше процвітала в Кореї), що, за словами тогочасного гео
графа Лі Чунхвана, відтепер «на урядові установи дивляться як на
трактир, де можна насититися, ... а місцеві чиновники безкорис
ливість вважають безглуздістю».
Логічним наслідком системного розкладу державного апарату
стало масове розкрадання державної власності, яке наприкінці ца-
135 Глава 3. Корея
рісша пня Йонджо набуло небачених масштабів. Ситуація настільки

вийшла з-під контролю, що уряд, фактично змирившися з «при
хни тизацією» власне орних земель, боровся вже за те, щоб зберегти
В державній власності хоча б грандіозну іригаційну систему країни
(
( Ш ) водоймищ, 2265 дамб і гребель). її децентралізація й привлас
нений окремих ланок могли вивести з ладу всю іригаційну мережу,
й це загрожувало Кореї цілковитим економічним колапсом. Для
мри гупання державних позицій у сфері іригації ван змушений був
видати у 1771 р. спеціальний «Указ про дамби і греблі», відповідно
до икого приватним особам категорично заборонялося захоплювати
Й привласнювати водоймища, канали та інші складові іригаційної
Інфраструктури.
(ложі процеси напівкримінального роздержавлення відбували
сь також у сфері ремісничого виробництва й торгівлі. Привати-
ІШпйпі процеси активізували товарно-грошові відносини, обсяги
ЙКих державні торговельні корпорації просто не змогли освоїти.
Рош впнув «чорний ринок», з яким влада змушена була змиритися.
Пише у столичному Сеулі вся торгівля мала здійснюватися через
і не гему шести державних столичних монополій (сіджон). У про
міннії поступово склалися сотні непідконтрольних казенним моно
ми ній м місцевих ринків (хянсі), а також функціонувала ціла мережа
приватних роздрібних пересувних торговців-коробейників {побу
ти). Великих масштабів недержавний (а тому майже завжди неза
мінний) бізнес набув також у розробці корисних копалин — особ
ин во срібла Й золота, якими традиційно славилися північні провінції
країни. Як зазначалося у звіті губернатора провінції Пхьонан Лі
Гонмона наприкінці XVIII ст., у ввіреній йому провінції «добра
полонина самодіяльного населення зайнята [приватним] видобутком
юлота», причому більша частина добутого металу контрабандою
нипо'іилася за кордон.
іа такої ситуації вкрай тривожним сигналом для влади став чер-
іоний сплеск міжкланової ворожнечі у 1762 р. Причини суперечок
Пупи ті ж самі: «західні» — як «молоді», так і «старі» — жорстко
контролювали всі урядові посади і не бажали ділитися владою (і,
ІІІЛповідно, прибутками) ані з «північними», ані з «південними»
конкурентами. «Південні» у відповідь організували змову, зробив
ши ставку на офіційного спадкоємця престолу царевича Чанхона,
«Кого сподівалися унаслідок державного перевороту посадити на
прнгтол, усунувши від влади його вінценосного батька Йонджо.
ІЙКОЛОТ розкрили, після чого всіх організаторів змови, в тому числі
самого Чанхона, за наказом Йонджо, стратили. Вана-реформатора

не зупинило навіть те, що Чанхон був його рідним^сином, оскіль
ки, як пишуть хроністи, дізнавшися про заколот, Йонджо «знена
видів» Чанхона.
Та попри всі негативи, реформи Йонджо дали можливість відро
дити економіку країни і зберегти державну єдність Чосону. Припини
лися виснажливі двірцеві смути, Кореї вдалося уникнути участі у
війнах, тому наступний ван Чонджо [1777—1800] продовжив політику
свого попередника і юридично закріпив результати реформаційних
нововведень у грандіозному «Повному зведенні Великого кодексу»
(Теджон тхонпхьон), прийнятому в 1785 р.
Продовження «політики примирення» дало позитивні наслідки.
Варто згадати, що саме за роки правління Чонджо в Кореї налагодили,
нарешті, масовий видобуток власної міді, багаті поклади якої виявили
в повітах Анбьон, Ньонволь, Суан і Поин. Відтепер країна повністю
задовольняла свої потреби в міді, яку раніше змушена була ввозити
із-за кордону (насамперед, із Японії). Хроніки кінця XVIII ст. не фіксу
ють більше масових неврожаїв та епідемій, а також масових народних
виступів. Ознакою соціально-економічної стабільності країни можна
вважати стрімке зростання кількості населення Кореї, яка сягнула на
рубежі ХУШ-ХІХ ст. 7,5 млн.
Продовжувала розвиватися корейська національна культура й на
ука. Так, колектив придворних істориків створив колосальну (266 томів!)
«Хроніку династії Лі» («Ліджо сіллок») і підготував під керівницт
вом Лі Манджуна новий, доповнений варіант «Корейської енцик
лопедії» («Тонгук мунхон піго»), обсяг якої відтоді зріс до 146 книг.
Видатним представником філософської школи Пукхакпха вважав
ся Пак Чега (Чхонджон, 1750—1805), а тогочасний живописець Кім
Хондо (1758—?) першим серед корейських майстрів спробував ви
користати у своїй художній творчості досвід європейських шкіл.
Протягом 1794—1796 рр. столичний Сеул обнесли новим потуж
ним муром (довжиною в 6 км), при спорудженні якого знову ж
таки застосували передовий досвід європейського фортифікацій
ного будівництва.
Попри всі перепони розвивалися зовнішні зв'язки Кореї. Серед
контрабандних товарів переважали корейські срібло, золото і жень
шень. У самій Кореї розвивалися товарно-грошові відносини. Що
правда, активізація міжнародних контактів мала іноді зовсім небажані
для влади наслідки. Так, у 1783 р. з корейським посольством до Пе
кіна прибув один із впливових лідерів опозиційної «південної» партії
(і / І Глава 3. Корея
'Іі ( ипхун і прийняв там католицтво (хрещений як «падре Петро»),

нїмічгііочи у християнстві ідейну опору опозиції проти домінування у
Мшїпі проконфуціанськи налаштованих «західних». Не дивно, що по
мпи н Кореї «західного вчення» (як прозвали християнство корейці)
шкчюкоїла офіційний Сеул. Уже в 1786 р. указом Чонджо було забо
ронено ввозити до Кореї будь-яку християнську літературу, а протя
гом 1791—1795 рр. репресій зазнали самі корейські католики-неофіти:
II Ічііих опинилися за ґратами, чотирьох сановників і «безліч простих
людей» стратили, а Лі Синхуна покарали засланням. Відтоді католиц
тво перетворилося на ідеологічний прапор «південного» угруповання, яке
під післами свободи совісті консолідувало свої ряди задля перемоги в
боротьбі за столичне домінування.
Чисті під владою І

»ш донських Кімів І
Після смерті короля Чонджо (1800) новим корейським ваном був
проголошений його другий син — 11-річний царевич Кон (ван Сунд-
*о, 1801—1834). Однак враховуючи його неповнолітній вік, тимчасо
вім офіційним правителем країни з титулом теван-тебі («велика ко-
Ііпжчкі — велика государиня») стала королева-вдова Чонсун. Фактич
но ж влада в Кореї перейшла до королівського діда (по лінії матері)
ПЙК Чунвона та наближеного до Чонсун Кім Чосуна. Все це були пред-
* Іимники «центральної» (колишньої «старої західної») партії пьокпха,
• -опсолідація якої завершилася ще за часів її боротьби проти «півден
них»' під час заколоту 1762 р., тому програмними основами пьокпха
і лужили: категорично негативне ставлення до спроб реабілітації царе
ві і чм Чанхона та антихристиянська ідеологічна орієнтація з опорою на
Ийіоритет конфуціанства. Основним конкурентом пьокпха в боротьбі
їй кладу виступало «південне» угруповання сіпха, серед лідерів якого
минули поширення католицькі ідеї.
Існувала ще «північна» партія, але на початок XIX ст. її політико-
скономічні позиції залишалися слабкими, а ідеологічне обличчя —
не до кінця визначеним.
Нона влада чудово розуміла, що йдеться не просто про релігію.

Поширення християнства ламало статус самоізоляції Кореї, а отже ста
рило під сумнів економічну та воєнно-політичну стабільність Чосону.
Нййгірші побоювання із цього приводу підтвердив янбан із числа сіпха
Хван Сайон, який у спеціальному листі, відправленому в 1801 р. до

Пекіна, звернувся до західних християнських місіонерів, що перебу
вали при цинському дворі, із закликом до всіх європейських держав
здійснити військове вторгнення в Корею з метою повалення чинної
влади заради забезпечення свободи християнської пропаганди у країні.
Лист було перехоплено. Хван Сайона стратили, після чого в Сеулі та
на півдні країни стратили 500 (серед них були Лі Синхун, Лі Кахван,
Чон Якджон та інші лідери «південних») і відправили в заслання ще
400 найактивніших корейців-християн. Завершилися «гоніння року
сін-ю» («металевого півня», відповідав 1801 р. християнської ери) оп
рилюдненням від імені малолітнього вана офіційного звернення до
його підданих «Про покарання єресі» («Тоса кьонмун»), у якому реп
ресії пояснювалися бажанням зберегти чистоту конфуціанства в бо
ротьбі проти «заморської єресі».
Іншою проблемою, що постала перед новим корейським урядом,
було скорочення кількості повноправних підданих, оскільки активі
зація товарно-грошових відносин спричинила посилення суспільно-
майнової диференціації, особливо серед селян, і значна частина тих,
хто не вписався в нові економічні реалії життя, ставали або безправ
ними орендарями землі, або взагалі кріпаками-яо^/. Але нобі не слу
жили в армії, від них годі було чекати податкових надходжень, тому в
1801 р. королева-вдова Чонсун проголосила цілковиту ліквідацію крі
пацтва для всіх казенних нобі (а таких було майже 70 тис. душ) і при
людно спалила всі відповідні документи і списки. Всіх державних
кріпаків перетворили на вільних підданих, порекомендувавши те саме
зробити й приватним кріпосникам.
Формування нової соціально-політичної конфігурації Чосону за
вершили події 1802 р., коли за вана Сунджо видали заміж у статусі
офіційної королеви дочку Кім Чосуна, а невдовзі скасували й інсти
тут регентства «великої королеви — великої государині». Відтоді ре
альним володарем країни став рід Кім із області Андон.
Правління андонських Кімів [1802—1863] припало на часи загост
рення постсередньовічної кризи традиційного корейського суспільства.
Роздержавлення економіки та пов'язане з ним скорочення податного
стану змусило владу збільшувати податки, кількість яких перевалила
за три десятки, тому у кращому випадку, сплативши їх, корейський
селянин міг розраховувати на половину вирощеного врожаю. Втрата
важелів централізованого державного керівництва господарством ук
рай негативно вплинула на стан іригаційної системи. В пошуку коштів
влада посилювала лихварський тиск на селян, збільшуючи масштаби
Операцій зі «зворотним зерном» (хваток)3, на чому, зазвичай удаю

чись до всіляких махінацій, вдало гріли руки допущені до таких спе
куляцій янбани. Як наслідок, у країні почав загрозливо швидкими
гаммами скорочуватися клин оброблюваних земель, площа яких за
мисів правління Кімів зменшилася від 1,4 млн кьоль до 0,8 млн кьоль.
Іимчиим явищем стали періодичні неврожаї та пов'язані з ними голо-
ипмори, які спіткали Корею у 1814, 1815, 1832, 1833 і 1834 рр. До всіх
Пі/і, додалися дві епідемії холери (1821 і 1834 рр.)- Кількість жертв
ний пилася настільки великою, що на їхнє прибирання й поховання
ммидм змушена була мобілізувати військо. Відповідних змін зазнали
демографічні показники: населення Чосону зменшилося протягом
ІН07 1835 рр. від 7,5 млн до 6,4 млн осіб.
Розвал аграрного сектора призвів до зменшення обсягів торгівлі й
ремесел, натуралізації господарства. У країні, де офіційна влада тради
ційно забороняла приватне підприємництво, а до самих занять ремес
лом і торгівлею ставилася як до негідних порядної людини, будь-який
ПІ'їмес можна було робити тільки за сприяння офіційних органів,
•кри жування» яких плодило корупцію, криміналізацію та монополі
сті ю цих галузей економіки. Тож не дивно, що ціни у країні стрімко
ірос гали, а життєвий рівень простолюду так само швидко знижувався.
Ча умов кризового розвитку подій знову ожили міжкланові супе-
річки, в яких після розгрому християнізованих «південних» особливу
активність виявили «північні», невдоволені відверто дискримінацій
ною щодо них політикою Кімів у кадровому питанні. Проявом цього
невдоволення було повстання 1811—1812 рр., яке очолив впливовий
'ПІВНІЧНИЙ» янбан Хон Гьонне. Воно охопило північну провінцію
І Іхьоиан і було придушене урядовими військами лише крайнім на
пруженням сил та застосуванням масових репресій (після яких насе-
НЧІІІЯ провінції скоротилося на третину). Масове народне невдоволен-
І)»І виявлялося і стихійними бунтами. Особливо помітним у цьому
підношенні був 1833 р., коли через дорожнечу зерна повстали городя
ни столичного Сеула.
Останнім поштовхом, що призвів до падіння режиму Кімів, стало
інспіроване ними псування монети. Андонська кліка вперше почала
«щивитися до цього в 1832 р. (тоді 210 тис. зв'язок старих монет пере-
• •прСіували на 784 тис. нових того ж номіналу), продовжуючи цю сум
ну традицію до останніх днів свого володарювання. Це остаточно до
мро деструктивні наслідки державного лихварства можна судити хоча б із про-
милшої ставки за такими зерновими кредитами — закон обмежував її 240% річних!
руйнувало чосонську економіку: населення втратило довіру до корей

ських грошей, а режим автаркійної самоізоляції дедалі глибше заганяв
країну в технологічну, інтелектуальну та військову відсталість.
За умов поглиблення внутрішньої кризи активізувалася діяльність
християнських місіонерів, яка супроводжувалася спробами «відкрити»
Корею і в інших аспектах буття. Піонерами в цій справі, звичайно,
виступили англійці, чия промисловість бурхливо розвивалася й потре
бувала постійного розширення ринків збуту для своїх товарів. У 1816 р.
британські кораблі вперше підійшли до берегів Кореї з пропозиціями
щодо встановлення регулярних торговельних контактів, проте Кіми
категорично відмовилися від будь-яких переговорів. Аналогічно за
вершився і другий візит британців до Кореї в 1832 р. Тоді в ситуацію
втрутилася церква. У 1831 р. новообраний папа римський Григорій XVI
[1831—1846] утворив корейський апостольський вікаріат, віддавши
його під патронат французьких місіонерів, а вже у 1832 р. до Кореї
направили першого католицького єпископа — В. Брюпе. Прибувши
на місце, В. Брюгге опікувався не лише пропагандою католицизму, а
й поширенням європейських наукових знань, особливо в галузі аст
рономії, математики і медицини.
Спочатку Кіми спостерігали за діяльністю одинака-єпископа не
без інтересу, адже європейські здобутки в галузі природничих знань
їх також зацікавили. Після смерті В. Брюгге (1836) його місце зайняв
П.Ф. Мобан, на допомогу якому прибули енергійні Ж.О. Шастан та
Емер. Занадто активна проповідницька діяльність християнських місі
онерів занепокоїла корейський уряд. Коли кількість новонавернених
у католицтво корейців перевищила 9 тис, усі троє французьких місіо
нерів в 1839 р. були страчені, а ван Хонджон [1835—1849] видав з
цього приводу черговий антихристиянський «Едикт для спростування
єресі», в якому захищав чистоту та глибинну істинність конфуціан
ства. У відповідь французи направили до Кореї кілька фрегатів, проте
від офіційних контактів з європейцями Кіми відмовилися, а коли два
фрегати зазнали в 1847 р. катастрофу, наскочивши на рифи, корейці
переправили їхні команди до Китаю.
Спроби зав'язати контакти з Кореєю здійснювали в 1840-х роках й
екіпажі кораблів США, але також безрезультатно.
Спробою мирного ідейного оновлення Кореї можна вважати появу
в 1860 р. нової релігійної доктрини тонхак («східне вчення»), коди
фікатором якого став Чхве Джеу (1834—1864) — син впливового кон-
фуціанського науковця. У запропонованій ним релігійній доктрині
Чхве Джеу спробував еклектично поєднати елементи класичної ки-
141 Глава 3. Корея
-ганської натурфілософії, конфуціанства, буддизму й даосизму з ок

ремими елементами християнського віровчення. Серед останніх
найважливішими були проповіді монотеїзму та рівності всіх людей
перед Всевишнім, бо всі вони створені за образом Бога. На прак
тиці, це означало, що тонхакці виступали за побудову держави без
станових відмінностей (ця проблема «зачіпала» Чхве Джеу особис
то, оскільки, будучи сином наложниці, він не мав відповідних при
вілеїв янбанства) й заперечували «божественність» цинського імпе
ратора («Сина Неба») як сюзерена корейського вана й уособлення
божественного Неба на землі. Звичайно, такі ідеї влада розцінила як
загрозу для державних основ, тому в 1863 р. Чхве Джеу заарештували
і через рік стратили.
Кіми вперто чіплялися за режим самоізоляції як єдиний засіб збе-
рети незмінними внутрішні порядки в Чосоні, але настирливі вторг
нення європейців продемонстрували їхню істотну воєнно-технологіч
ну перевагу, тому перед правлячою елітою країни постало питання
НІПІЙНОЇ модернізації країни. Та кліка андонських Кімів і чути про це
не хотіла. Владний режим у Кореї потребував змін.
Правління тевокгуна І
Лі Хаина. Боротьба
іа ібсреження режиму
пі мо ізоляції І
Останнім аргументом на користь того, що кліка Кимів неспро
можна ефективно управляти Чосоном і тому не зможе відвернути
їм грозу насильницького «відкриття» Кореї з перспективою пере
споритися на колонію, стало небачене піднесення селянських рухів
у країні. Лише протягом 1862 р. чосонські хроністи зареєстрували
І\ селянський виступ. В окремих регіонах збунтувалися навіть
деякі нійськові частини, а на початку 1863 р. антиурядове завору
шені ія відбулося у столичному гарнізоні. А тут ще західні країни
ншГи'зали в 1840—50-х роках кабальні нерівноправні договори най
ближчим сусідам Кореї — Цинській імперії і токугавській Японії.
Чи цієї ситуації знову загострилася боротьба серед основних кла
ни них партій за домінування при дворі, оскільки норони, на яких
і ради цій но спиралися андонські Кіми, вперто не пускали до влад
них иажелів своїх «південних» і «північних» конкурентів. Пік не-
іМ'и(>ільності припав на 1863 р,, коли ван Чхолджон [1850—1863]
помер, не залишивши прямого спадкоємця. Скориставшися тим

часовою владною невизначеністю, ініціативу двірцевих інтриг пе
рехопили «південні» та «північні», яким вдалося спільними зусил
лями посадити на ванський трон 12-річного представника бокової
гілки династії Лі Джехвана, усиновленого однією з удів покійно
го Чхолджона. У 1864 р. його проголосили ваном під тронним
ім'ям Коджон [1864—1907]. Проте внаслідок династичних махі
націй фактичним володарем країни став батько неповнолітнього
вана на ім'я Лі Хаин, який присвоїв собі після коронації сина офі
ційний титул тевонгун (принц-регент).
Усунувши від влади андонських Кімів, тевонгун спирався у своїй
подальшій політиці на тих, хто його привів до влади — на янбанів
південних і північних провінцій, яких протягом минулих десятиліть
не допускали до реального управління державою. Що ж до програми
урядових дій, вона була висловлена Лі Хаином тезово, але цілком
предметно: «Несу єеян» («Внутрішні реформи і зовнішній захист»). Це
означало, що уряд тевонгуна мав намір, зберігаючи зовнішню ізоляцію,
провести внутрішню модернізацію Кореї, що давало можливість країні
у майбутньому не боятися неминучого «відкриття».
Почав тевонгун із відновлення владної вертикалі. Для боротьби з
реліктами регіонального сепаратизму від імені вана Коджона вийшов
едикт про безумовне підпорядкування всіх провінційних органів вла
ди центральним урядовим відомствам. А щоб провінційна знать не
ініціювала нових заколотів, знову провели масове закриття місцевих
конфуціанських храмів слави (совон), після чого із майже 600 совонів,
що діяли раніше, залишилося лише 47. З метою розширення соціальної
бази реформаторів тевонгун скасував сувору станову регламентацію
підданих у питаннях одягу (відтепер шовковий одяг могли носити не
лише янбанм), а також ліквідував заплутану стару податкову систему,
замінивши її єдиним подвірним податком, який відтепер мали плати
ти всі корейці незалежно від станового чи службового статусу. Певну
увагу приділили реформатори модернізації корейської армії, для пере
озброєння якої в Японії закупили нову зброю, було виділено кошти
на реконструкцію старих та побудову нових фортифікаційних споруд.
Паралельно посилювався режим зовнішньої ізоляції країни, Із при
кордонних з Китаєм північних територій (там Корея мала єдиний су
ходільний кордон) виселили всіх мешканців, перетворивши ці землі
на своєрідну ізоляційну смугу, поява в якій без офіційного дозволу
каралася смертю. Продовжувалися жорстокі переслідування християн,
символом чого стали криваві страти 1866 року, коли до смерті засуди-
ли дев'ятьох французів-місіонерів і майже 10 тис. християнізованих

корейців, а також спалили всі знайдені в країні іноземні книги (навіть
її шменшу корейську граматику, укладену єпископом Берньйо). Того
ж року для посилення владного контролю над настроями підданих усе
населення країни поділили на п'ятидвірки на чолі з виборними старо
стами, члени яких колективно круговою порукою відповідали за іде
ологічну благонадійність своїх сусідів.
Символом реформаційного оновлення Кореї тевонгун вирішив зро
бити офіційну королівську резиденцію — сеульський палац Кьонбок-
кун, збудований у 1865 р. Резиденція була обнесена потужним му
ром, за яким розмістили пишний тронний зал, кілька палаців для
проживання й роботи вана, його сім'ї та центрального уряду країни,
в оточенні примхливих павільйонів і альтанок.
Як це трапляється, у тевонгуна-реформатора раптом вичерпалися
кошти, а нововведення вимагали дедалі більших витрат. І тоді Лі
Хайм не став довго ламати собі голову, а пішов торованим поперед
никами шляхом — почав псувати монету, змушуючи населення прий
мати нові гроші (танбекчон) за явно завищеним курсом, а коли й
цих коштів не вистачило — почав силоміць зганяти людей на вико
нання всіляких повинностей на користь держави під виглядом відро
біткової ренти.
Країна поринала в хаос: ліквідація станових регламентацій ламала
традиційний суспільний уклад, грошові махінації спричинили фінан
совий колапс, а організація безплатних робіт по лінії відробіткової
державної ренти відривала від основної роботи десятки тисяч вироб
ників, що вкрай негативно вплинуло на обсяги виробництва. Єдине, в
•іому тевонгун досяг безперечних успіхів, була боротьба проти відкрит-
і я країни іноземцями.
Першими були американці. Влітку 1866 р. американська шхуна
«Генерал Шерман» водами р. Тедонган підійшла до Пхеньяна, де
монстративно ігноруючи в такий спосіб режим самоізоляції Чосо-
иу. У відповідь корейці шхуну спалили, а весь її екіпаж — виріза
ли. Восени того ж року у відповідь на нещодавні прилюдні страти
французьких місіонерів до берегів Кореї підійшла потужна фран
цузька ескадра (сім кораблів). Захопивши острів Канхвадо, де роз
мішувалася літня резиденція корейських ванів, французи пограбу-
иали й вивезли звідти королівський національний архів і королів
ську бібліотеку, після чого вирушили на столичний Сеул. Уряд
тевонгуна діяв рішуче: гирло р. Ханган перегородили затопленими
корейськими шхунами, а для боротьби з французьким десантом з

півночі до Сеула перекинули корпус генерала Ян Хонсу, сформова
ний із мисливців за тиграми, що славилися надзвичайною влучні
стю у стрільбі. У битві, що відбулася в районі Тхонджина, на підсту
пах до Сеула, французів зупинили й відкинули. «Відкриття» Кореї
знову не відбулося.
Останнім зовнішньополітичним успіхом тевонгуна стала відсіч аме
риканській агресії 1871 р. Спочатку дві приватні американські шхуни
спробували покарати Чосон за інцидент зі шхуною «Генерал Шерман».
Десантувавшися в затоці Асан, що в районі Куманпхо (центрально-
західна провінція Чхунхон), американці пограбували могилу батька
тевонгуна, однак утекли, коли до Куманпхо почали підходити ко
рейські війська. Того ж року експедицію проти Кореї організував
американський уряд президента У. Гранта, який наказав адміралові
Д. Роджерсу покарати Чосон. Для цього йому виділили п'ять бойових
кораблів, 1230 десантників і 85 гармат. У відповідь тевонгун провів
добровільно-примусову мобілізацію, зігнав людей на спорудження
нових берегових укріплень, увів і зібрав «тимчасовий воєнний пода
ток», тож коли в червні 1871 р. американський десант спробував захо
пити кілька корейських приморських фортець, опір чосонців змусив
загарбників ретируватися.
Перемога у сутичках з інтервентами дорого обійшлася Чосону.
Корейське господарство було остаточно розвалене, і в 1872 р. всю краї
ну охопили народні заворушення. Цим відразу ж скористалися супро
тивники тевонгуна. Завдяки їхнім інтригам у 1873 р. (у зв'язку з по
вноліттям вана Кодона) інститут тевонгуна був ліквідований, а владу
в країні перехопили представники роду Мін, з якого походила офі
ційна дружина вана — королева Мін Мьонсон.
Канхваський і
договір та його
наслідки І
Прийшовши до влади, кліка Мінів вирішила відійти від тевон-
гунівської політики жорсткої самоізоляції, мріючи провести ефек
тивну модернізацію Чосону за прикладом Японії. Для цього у ве
ресні 1875 р. Міни розпочали офіційні переговори з Японією щодо
можливого відновлення дипломатичних стосунків, проте офіційний
Токіо справедливо розцінив це як ознаку слабкості свого сусіда, і
М'ї І Глава3. Корея
нжіз у жовтні 1875 р. замість дипломатичної місії в гирло р. Ханган

якій стоїть столичний Сеул) увійшла японська військова ескад
(ІІІІ
ри ч 800 десантниками на борту. Інтервентами керував генерал Ку
рс їда, а оформляв договори дипломат Іноуе Каору — і цей дует ви
йми нся надзвичайно результативним. Спочатку підлеглі генерала
Куроди захопили кілька приморських фортів, після чого Іноуе Ка
ору запропонував Мінам підписати з Японією нерівноправний кабаль
ний договір, що й відбулося 26 лютого 1876 р. на річковому острові
Канхва (неподалік від Сеула).
Номінально японо-корейський договір 1876 р. іменувався «До-
іопором про мир і дружбу» й починався з пишних заяв про визнання
Японією цілковитої незалежності Чосону від Цинської імперії, од
нак суть його полягала в іншому. За його умовами (та додатковим
протоколом, підписаним у серпні того ж року) японці діставали в
Кореї статус екстериторіальності та консульської юрисдикції, а та
кож право вільного плавання в корейських територіальних водах. Для
иедення вільної японо-корейської торгівлі відкривалися три корей
ських порти (Пусан, Інчхон (Чемульпо) і Вонсан), причому японці
шобували при цьому право безмитного ввозу своїх товарів до Кореї
ні иільного обігу на корейському ринку японських грошових знаків.
У відповідь вони обіцяли допомогти чосонському урядові в реоргані-
шції корейських збройних сил.
І дійсно допомогли відкрити першу офіцерську школу сучасного
типу, до якої набрали 200 курсантів.
Канхваський договір символізував собою кінець епохи самоізоляції
Кореї і викликав неоднозначну реакцію в суспільстві. Консервативно
налаштовані конфуціанські науковці традиційної школи (Чхве Ікхьон,
Лі Мансок, Кім Бьонмун та ін.) і навіть значна частина студентства
їй налили уряд петиціями протесту, закликами до бойкоту іноземних
тонарів, гаслами «Геть іноземців!». Проте тиск інших держав змушу-
шш Чосон продовжувати політику поступового «самовідкриття». Тим
Оільше, що Корею підштовхував до цього і її формальний сюзерен
цииський Китай, від імені якого відповідні «поради» Чосону давав
мпологет політики китайського «самолосилення» Лі Хунчжан. Отож,
використавши текст Канхваського договору як типове кліше (західні
країни доповнювали його лише правом вільної релігійної пропаганди
християнства на півострові), аналогічні договори невдовзі нав'язали
Кореї США (1882), Великобританія та Німеччина (1883), Італія й Ро
сія (1884), а також Франція та Австро-Угорщина (1886). - г - ^ .* - -
Відповідно до умов низки нерівноправних договорів іноземці діста

ли право орендувати у «відкритих» портах землю, відкривати там
відділення своїх банків та засновувати підприємства, наймати ко
рейців на роботу, закуповувати у них сировину та ін. Чосон почав
установлювати офіційні дипломатичні зв'язки та відкривати посоль
ства за кордоном, відправляти корейців навчатися до інших країн.
До Кореї потекли іноземні інвестиції, однак відстала корейська еко
номіка аграрного типу не витримала конкуренції західних товарів,
що призвело до майже цілковитого краху корейські традиційні ре
месла й торгівлю. У країні майже зійшло нанівець власне вироб
ництво бавовняних і шовкових тканин, кераміки, паперу, зате вде
сятеро збільшився імпорт японських і в 19 разів — європейських та
американських технологічних товарів. Водночас іноземці легально
вивозили з півострова аграрну сировину (закуповували оптом у пе
ріод збирання врожаю за низькими цінами), яка становила понад
60% корейського експорту, процвітала контрабанда золотом і само
цвітами. І все ж модернізація давала певні плоди: у країні почала
функціонувати поштова служба європейського типу, було збудова
но пороховий завод і монетний двір, оснащені імпортним облад
нанням, почали перекладати й видавати корейською мовою спе
ціальну технічну літературу іноземного походження. Та на все це
потрібні були чималі кошти, тому Міни вирішили зекономити на
видатках. В результаті майже рік не отримували платню військо
вослужбовці частин «старого зразка», аж доки вони не збунтували
ся в Сеулі у липні 1882 р.
Повстанці, яких підтримала значна частина дрібних товарови
робників, розорених внаслідок напливу дешевих іноземних товарів,
захопили арсенал і спалили японську місію, убивши при цьому
вісьмох японських підданих (саме «західних варварів і японців»
корейці вважали основною причиною усіх своїх бід). Правителем
Кореї бунтівники знову проголосили тевонгуна Лі Хаина як сим
вол колишньої боротьби за збереження режиму самоізоляції краї
ни. Однак Міни звернулися по допомогу до Цинів, і прислані з
Китаю війська (3 тис. вояків) придушили виступ. Тевонгуна за
арештували і вивезли до Китаю. В Сеулі Цини залишили трити
сячний гарнізон.
Тепер у ситуацію втрутилася Японія, яка вимагала сатисфакції за
смерть своїх дипломатів. Міни, яких Цини повернули до влади, не
наважилися конфліктувати і підписали в Інчхоні (Чемульпо) у серпні
1882 р. з представниками Японської імперії ще один дискримінацій-
ний договір. Зокрема, японські дипломати дістали можливість вільно

пересуватися по всьому півострову, ті ж, хто не мав дипломатичного
статусу, могли виїздити за межі відкритих портів на відстань 200 лі
(106 км). Міни зобов'язалися «покарати винних», сплатити 500 тис. єн
компенсації японському урядові та по 50 тис єн сім'ї кожного загиб
лого японця.
Втративши свої економічні позиції, Корея почала поступово
шпрачати й політичний суверенітет. Цини змусили Мінів підтвер
дити васальний статус Чосону щодо Китаю і в руслі означеного
і ні правили до Сеула китайського резидента, який мав контролю-
шіти корейський уряд, та групу китайських офіцерів для реорга
нізації корейських збройних сил. Зовнішня політика Чосону була
передана під контроль ще одного цинського ставленика — німця
11.1. фон Мьоллендорфа. Ван Коджон за порадами китайських
Інструкторів проголосив програму «самопосилення» Кореї в пара
метрах цілковитого наслідування її китайського реформаційного
аналога: «Оновлювати знаряддя, але не духовні начала» — тобто
обмежити західні запозичення виключно технічною сферою, зали
шаючи незмінними соціально-політичні й релігійні основи су
спільства. Фактично, у Кореї був запроваджений режим часткової
і Мінської окупації, за умов якої кліка Мінів відсунула Коджона
під реальних важелів влади.
Відтепер політичний режим Кореї визначався не стільки самою
чосонською владною елітою, скільки наслідками міждержавного іно-
ісмиого протистояння по лінії Цини—Японія. Добре усвідомивши,
що правління Мінів означає для Чосону режим цинського доміну-
шішія, японці створили в Кореї прояпонську партію Незалежності,
нка її боротьбі за владу орієнтувалася на японську підтримку, і
ІІСІЛИКО пропагували справді доволі ефективний японський рефор
маційний досвід. Очолив партію Кім Оккюн (1851 — 1893), який
і'його часу здобув освіту в японському коледжі Фукудзави Юкічі. У
грудні 1884 р. прояпонські реформатори здійснили державний пе
реворот у Сеулі, заарештувавши вана з дружиною та вирізавши
кількох впливових Мінів. Цини в цей момент були заклопотані
ній пою з французами в Індокитаї, тому їхнє військове втручання
оуло малоймовірним, і заколотники організували за^підтримки
японців новий^чосонський уряд (Кім Оккюн, Пак Йонхьо, Со
І ішмбом, Хон Йонсік та ін.), який мав намір провести глибинну
модернізацію країни за японським зразком (скликати парламент,
«і порити єдину регулярну армію, взяти за кордоном кредити для
148 [ Розділ І. ДАЛЕКИЙ СХІД
модернізації власної економіки та культури, ліквідувати конфуці-

анську цензуру та систему державних іспитів на чин, остаточно урів-
няти всі стани суспільства в правах і обов'язках тощо). Однак за
дві доби в Сеулі повстав гарнізон і, за підтримки городян та ки
тайських військ, прояпонський уряд реформаторів був позбавле
ний влади і частково знищений разом із багатьма японськими вій
ськовими інструкторами, які брали участь у попередньому держав
ному перевороті.
Відтепер доля Кореї остаточно вийшла з-під контролю чосон-
ських можновладців, а політичне майбутнє країни безсоромно виз
начали її сусіди. В 1885р. у Тяньцзіні Японія і Китай дійшли згоди
3 цього питання й визначили параметри корейської «незалежності».
Відповідно до умов досягнутої угоди4 Китай і Японія зобов'язалися
вивести з півострова війська й «запрошували» Чосон створити влас
ну армію, проте в разі «виникнення в Кореї серйозних конфліктів»
сторони-підписанти залишали за собою право (без будь-якого уз
годження з корейським урядом!) знову ввести на півострів війська,
повідомивши про це іншу сторону. Від тих пір Корея фактично пе
рестала існувати як суверенна держава, і лише протиріччя між са
мими колоніальними хижаками (до числа яких, окрім Цинів і
Японії, долучилися європейці й американці) не давали можливості
жодній зі сторін остаточно нав'язати Кореї свій протекторат. Проте
це не завадило використовувати Корею як плацдарм для бойових
дій спочатку Цинам і японцям під час японо-китайської війни
1894—1895 рр., потім те ж саме робили японці та росіяни під час
російсько-японської війни 1904—1905 рр., цілковито ігноруючи
питання корейського суверенітету.
Останньою спробою реанімації державних потенцій корей
ського суверенітету стала гучна процедура проголошення в 1897 р.
вана Коджона «небесним» імператором держави Техан (Великий
Хан), чим перейменована Корейська держава намагалася підкрес
лити свою рівність з Китаєм та Японією, проте реальний статус
Кореї як напівколоніального «яблука розбрату» іноземних поне
волювачів, звичайно, не змінився. Тим більше, що саму церемо
нію провели хитрі японці, намагаючись заручитися підтримкою
корейців у боротьбі за витіснення з півострова інших імперіалі-
4
Тяньцзінську японо-китайську угоду 1885 р. називають ще «Конвенцією Лі—
Іто», оскільки БІД імені своїх урядів її підписали глави цинського (Лі Хунчжан) та
японського (князь іто Хіробумі) зовнішньополітичних відомств.
стично-колоніальних конкурентів. Офіційно процес колонізації Ко

реї Японією завершився у 1910 р.

но-релігійна ситуація в державі Чосон після завершення
епохи середньовіччя?
2. З'ясуйте основні причини реформ вана Йонджо. Якими були
наслідки його нововведень?
3. Чому постсередньовічний Чосон намагався в політиці, релігії
та економіці дотримуватися принципів самоізоляції?
4. Хто такі андонські Кіми і яку еволюцію пережила Корея під
їхнім управлінням?
5. Розкрийте основні причини реформ, здійснюваних урядом
тевонгуна. Дайте оцінку їхньої ефективності.
6. Схарактеризуйте процес напівколоніального поневолення
Кореї. Чим він завершився?
В'єтнам
* В'єтнам після завершення епохи
» Князівство Данґнґоай
« Князівство Данґчонґ
« Повстання тайшонів
• Держава В'єтнам
• Держава Дайнам
а
Колоніальне поневолення
В'єтнаму Францією
І Геїнам після І
шнершення епохи
На зламі XVII—XVIII ст. держава Дайв'єт («Великий
В'єт» — офіційна назва тогочасної в'єтської держави) уже
набула територіальнихліеж сучасного В'єтнаму. Вона про
стяглася уздовж східного узбережжя Індокитайського півос
трова від долини Червоної ріки (Хонгха) на півночі до гирла
величного Меконгу на півдні (звідти протягом XVII ст.
в'єтам удалося витіснити камбоджійських кхмерів). Номі
нально Дайв'єт поставав як єдина держава під управлінням
імператора (вуа) із династії Пізніх Ле [1428—1789], який
мешкав в офіційній столиці Великого В'єту — місті Тханг-
лаунг (нині — Ханой). На початку XVIII ст. імператорський
престол Тханглаунга посідав 20-й представник означеної ди
настії Ле Хі Тонг, який царював під гаслом-правлінням Зюй-
хоп [1676—1705]. Однак політична ситуація у країні усклад
нювалася тим, що від реальної влади вуа були відсторонені
ще в середині XVI ст. потужними воєнізованими кланами.
Це пояснювалося тим, що за колосального дефіциту земель,
викликаного демографічним перенаселенням країни, лише
жорстка військова диктатура могла тримати в покорі підда
них, силою придушуючи вияви соціального невдоволення.
Необхідно було також стримувати експансіоністський тиск з
боку Китаю на півночі та знаходити ресурси для життєво не
обхідної для виживання в'єтського етносу власної територі
альної експансії на південь заради здобуття нових земель, за
рахунок яких можна було бодай частково розв'язати кризу,
викликану дефіцитом земельних ресурсів. Боротьба воєнізо
ваних кланів спричинила наприкінці XVI ст. розпад загальнов 'є-
тської держави на два фактично незалежних князівства —
Данґнґоай (зі столицею у Тханглаунзі), де володарювали тюа
(«правителі») із династії Чінів [1592—1787], іДанґчонґ (зі сто
лицею у центральнов'єтнамському місті Фусуан — нинішній
Хюе), де правили тюа із династії Нгуенів [1558—1802]. Кня
зівство Данґнґоай контролювало корінні в 'єтські землі Пів-
нічного В 'єтнаму, управління якими на початку XVIII ст. здійснював

четвертий представник династії Чінів — тюа Чінь Кан [1682—1709].
Центральний і Південний В'єтнам залишався під владою нґуенівської
держави Данґчонґ (Дангчаунґ), якою керував на той час шостий тюа
династії Нгуен Фук Тю [1691—1725]. Кордоном між двома в'єтськи-
ми князівствами слугувала р. Сонгзіань (Зянь). Обидва тюа фор- ,
мально визнавали зверхність вуа, але виказували при цьому лише |
церемоніальну повагу до імператора, керуючи своїми князівствами |
як абсолютно суверенні правителі з тією лише різницею, що Чіні
безпосередньо контролювали життя імператорського двору (оскільки
він розміщувався в підконтрольному їм Тханглаунзі), намагаючись у
такий спосіб претендувати на ранг всев'єтських «правителів», а Нгу-
ени, своєю чергою, наголошували на тому, що Чіні незаконно узур
пували владу, позбавивши законних леських імператорів їхніх по
вноважень. У підсумку південні тюа удавали з себе «захисників»
принижених вуа від сваволі тханглаунзьких тюа, а тому великодер
жавні претензії Чінів Нгуенами категорично не визнавалися. За такої
ситуації представникам династії Ле залишилося тільки виконання суто '
сакральних функцій під час церемоній, пов'язаних із державним куль
том. Наслідком був фактичний розпад Дайв'єту на дві незалежні дер
жави, кожна з яких на початку XVIII ст. вирізнялася певними особли
востями у своєму розвитку.
На перший погляд, Данґнгоай і Данґчонґ мало чим різнилися в
господарському плані. Основу в'єтської традиційної економіки стано
вило орне поливне рисівництво, висока ефективність якого зумовлюва
лася теплим і вологим кліматом регіону. Особливою продуктивністю
славилися іригаційні комплекси Північного В'єтнаму, які використо
вували водні ресурси Червоної ріки та її притоків (найбільший із них
Да — Чорна ріка). Вони давали можливість отримувати до чотирьох
урожаїв рису на рік, а також успішно культивувати чимало інших
сільськогосподарських культур — боби, просо, капусту, батат, банан,
ананас, персик, сливу, лічжи, цитрусові, із технічних— коноплі, ба
вовник і цукрову тростину. Шовківництво (на базі тутових дерев)
в'єти знали, але масштаби його залишалися скромними. Тваринницт
во мало утилітарно-тягловий характер (обробку полів здійснювали,
використовуючи биків і буйволів). В обмежених масштабах джерелом
м'ясної їжі виступали свинарство і птахівництво. Крім того, в'єти по
лювали на все, що можна вжити в їжу (включаючи змій, їстівних ко
мах і молюсків), але основним постачальником тваринних протеїнів
залишалося рибальство (річкове й морське) та рибництво (на залитих
153 Глава 4. В'єтнам
модою рисових полях). Істотну роль у господарському житті країни

мідігравали видобувні промисли (золото, срібло, залізо, свинець, мідь,
цинк, вугілля, сірка, селітра, заготовлення та експорт цінної дереви
ни), а також бронзове й чорне ливарництво (насамперед мілітарної
спрямованості), мистецтво різьби й плетіння. Важливими торговель
ними партнерами В'єтнаму виступали Китай, Камбоджа, Сіам, Ма
лакка, а від XVII ст. — голландці й португальці.
Помітні відмінності між державами Данґнґоай і Данґнонґ просте
жувалися в соціально-економічному устрої. Володіння Чінів — корінні
іГєтські землі — мали більшу густоту населення, розвинутішу госпо
дарську інфраструктуру, потужніший демографічний, військовий та
інтелектуальний потенціал, але й більше потерпали від перенаселення.
За умов дефіциту земель всі придатні до аграрного використання те
риторії жорстко контролювалися владою, а селяни, що працювали, як
правило, на державній землі, продовжували жити в рамках міцної об
щинної структури, збереженню якої Чіні приділяли постійну увагу
(оскільки кожна община була пов'язана круговою порукою за сплату
державних податей, що гарантувало стабільність податкових надход
жень до данґнгоайської скарбниці). Іншу ситуацію можна було спос
терігати в південному князівстві Дангчонг. Протягом XVII ст. Нгуени
розширяли свої володіння, постійно захоплюючи нові землі на півдні,
куди одразу переселялися в'єти із демографічно перевантажених пів
нічніших областей. Це давало можливість Нгуенам успішно долати
проблему перенаселення, але породжувало інші проблеми: міжетнічні
конфлікти, пов'язані з в'єтнамізацією завойованих аборигенів (тямів,
кхмерів, монів та ін.), а також об'єктивну неможливість швидкого
одержавлення економіки новозавойованих територій. З цієї причини
п південнов'єтській державі більшого поширення набула приватна
власність на землю, тривалий час не приживались общинно-колек
тивістські інститути соціального контролю влади над підданими-зем-
деробами. Як тільки Нгуени насаджували соціально-економічну сис
тему общинної кругової поруки на освоєних землях, значна частина
місцевих селян відкочовувала далі на південь — рятуючись від тоталь
ної владної юрисдикції та її всебічного контролю. Наслідком була
істотно менша густота в'єтського населення в Дангчонзі й дещо слаб
ший східнодеспотичний контроль влади над життям підданих в усіх
аспектах їхнього буття.
Важливою відмінністю політичної структури обох князівств була
наявність у Данґнгоаї двох управлінських апаратів — воєнізованих
бюрократів тюа, що реально керували, та цивільного імператорського
апарату управління, підпорядкованого вуа, який був, фактично, відсто

ронений від реального управління державними справами, але продов
жував витягувати з бюджету солідні кошти на своє утримання.
Релігійно-ідеологічне життя Дайв'єту ґрунтувалося на вшануванні
конфуціанства (як ідейної бази державного будівництва) за наявності
у країні впливової буддійської общини, а також реліктів традиційних
в'єтських вірувань.
Князівство І
Данґнґоай |
Після політичного розмежування Дайв'єту князівство Дангнгоай
втратило можливості для розв'язання своїх внутрішніх проблем за ра
хунок зовнішньої територіальної експансії. Війни з Нгуенами на півдні
завершилися в XVII ст. внічию. Так само безуспішними виявилися
спроби розширити кордони Дангнгоаю за рахунок лаоських князівств
на заході та гірських територій на півночі, які контролювали відсталі
племена нунгів. Ситуацію ускладнили пов'язані з повенями та засуха-
ми неврожаї, що переслідували Дангнгоай протягом 1702—1708 рр. Цей
комплекс проблем постав перед новим тюа Чінь Кионгом [1709—1729],
який став «правителем» Дангнгоаю.
Енергійний Чінь Кионг змушений був визнати, що зняти гостроту
внутрішніх проблем вдалими завоюваннями його князівство не в змозі,
тому принципово зменшив зовнішню активність, а захопився рефор
муванням внутрішньої ситуації в державі. В дусі постсередньовічних
канонів конфуціанської спрямованості програма його нововведень за
кликала підданих повернути «порядки добрих старих часів», ідеалом
яких тюа проголосив соціальний устрій «епохи Віньні» (1676—1688).
Заклики влади були стандартними: військові мали чесно навчати сол
дат і дотримуватися статутів, цивільних чиновників зобов'язали не гно
бити підданих і бути «чесними», а «народові» радили навчитися від
різняти погане від хорошого. В руслі зазначеного нова влада «прости
ла» селянам податкові недоїмки й скоротила на 20% податки,
впровадила «пенсійне» наділення землею відставних солдатів та офі
церів (після завершення служби вони отримували земельну ділянку, з
якої не платили ніяких податей взагалі). Селянам, які втекли від землі,
але виявили готовність повернутися, пообіцяли трирічні пільги з опо
даткування. Паралельно вжили заходів щодо посилення податкової
дисципліни, зміцнення общинних інститутів із відповідними принци-
155 І Глава 4. В'єтнам
нами кругової поруки селян за сплату державних податей. З метою

економії коштів було дещо скорочено видатки на потреби дворів тюа
й вуа та на утримання військового і цивільного бюрократичних апа
ратів. Щоправда, грошей все одно не вистачало, і тоді тюа скасував
державну трудову повинність, замінивши її додатковим подушним
грошовим податком, обклав однотипним прогресивним (залежно від
майнового стану) податком городян, увів оподаткування гірничих про
мислів, запровадив платне ліцензування торгівлі сіллю, міддю й кори
цею. Важливим джерелом наповнення бюджету стало впровадження
внутрішніх митних зборів на адміністративних кордонах усіх десяти
провінцій Дангнгоаю. За перевезення товарів через такі внутрішні
митниці казна збирала 1/40 їхньої ринкової вартості. Великих зусиль
докладав Чінь Кионґ для того, щоб зняти гостроту об'єктивного про
тистояння між своїм воєнізованим управлінським апаратом із відсто
роненими від влади цивільними бюрократами вуа. Щоб уніфікувати
цих управлінців, тюа дозволив переходити чиновникам із військово
го апарату до цивільного і навпаки, запровадив для своїх мілітарних
бюрократів систему державних іспитів, аналогічних тим, що їх мали
складати цивільні, й водночас запровадив серед цивільних службовців
тотальну військову підготовку. Зміцненню централізації владної вер
тикалі послужив розпуск усіх регіональних збройних загонів, які
утримували за власний кошт найближчі родичі тюа, а також впровад
ження в Данґнгоаї загальної військової рекрутської повинності. И хоча
всілякі зовнішні чинники не давали можливості тюа~новатору «роз
слабитися» (1712 р. — неврожай, 1713 — повінь і голод, 1714 — посу
ха, 1715 р. — епідемія), його реформаційні зусилля дещо стабілізували
ситуацію у князівстві. Певним підсумком ефективності соціально-еко-
п омічних нововведень Чінь Кионга став генеральний перепис орних
іемель Дангнгоаю, проведений у князівстві в 1719—1725 рр. Проте
цілком зняти гостроту суперечок, що роз'їдали дангнгоайське суспіль
ство, реформи Чінь Кионга не могли. Відсутність вільних земель про
довжувала тримати селян на «голодному пайку». Внутрішні митниці
гальмували розвиток торгівлі, чиновники були невдоволені зменшен
ням матеріального утримання та примусовою мілітарно-цивільною
уніфікацією, члени сім'ї Чінів не хотіли змиритися з розпуском їхніх
«приватних» армій, а імператорський рід Ле не полишав надії на по
вернення собі владних повноважень і постійно ініціював усілякі явір
цеві інтриги. Напруга в суспільстві зростала, і після смерті Чінь Кионга
вона вилилась у глибоку соціальну й воєнну кризу, що вразила Данг-
шоай протягом 1730—40-х років.
Шв І Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
Наступником Чінь Кионга став його син Чінь Зянг [1729—1740],

який в пошуках соціальної підтримки намагався пом'якшити ради
кальність реформ свого попередника. Уже на початку 1730-х років
було ліквідовано частину внутрішніх митниць, скорочено податки.
Держава стала менше втручатися у внутрішнє життя селянських об
щин, дозволивши селянам самим обирати собі старост із числа «най
поважніших» мешканців села. Це звільнило тюа від потреби тримати
на цьому найнижчому, общинному рівні велику кількість чиновників-
управлінців, контролерів та інспекторів і дало можливість зекономити
чимало бюджетних коштів. Для забезпечення ідеологічної стабільності
в державі влада всіляко сприяла поширенню буддизму (на відбудову
буддійських пагод було мобілізовано 30 тис. робітників), який пропо
відував ідеї ілюзорності матеріальних благ, марності соціальної актив
ності тощо. Після такої психологічної обробки піддані Чінь Зянга мали
значно спокійніше ставитися до погіршення свого матеріального ста
новища і мріяти про нірвану, а не про його поліпшення. Незгодних з
такою політикою тюа карав нещадно, довівши до самогубства навіть
одного зі своїх прем'єр-міністрів. Однак перший же неврожай 1734 р.
зламав цю хитку рівновагу. Проблема Данґнґоаю полягала в унікальній
ефективності місцевих іригаційних комплексів, які давали можливість
збирати по три-чотири врожаї на рік й таким чином забезпечувати
продуктами харчування місцеве населення. Проте навіть один невро
жай позбавляв це ж населення не одного-двох, а відразу чотирьох уро
жаїв за рік, що призводило до масового голоду. А тут, як на зло, не
врожай тривав протягом трьох років (1734—1736 рр.), однак упертий і
самовпевнений тюа Чінь Зянг категорично відмовився послабити по
датковий тиск на підданих, після чого в Дангнгоаї почалися масові
бунти зголоднілих селян і городян. За цієї критичної ситуації нага
дав про себе й імператорський рід Ле, представники якого спробува
ли підняти людей на війну за повернення вуа повноважень, узурпо
ваних військовими диктаторами Чінями. Щоправда, двох леських ца
ревичів війська тюа швидко зліквідували, однак третій із них — Ле
Зюї Мат — спромігся таки організувати в 1738 р. «проімператорське»
повстання у важкодоступних гірських районах Дангнгоаю, де протя
гом майже 30 років вів партизанську війну з Чінями. Для придушен
ня «бунтів» Чінь Зянг вирішив спертися на «добровольців» і наказав
роздати зброю усім охочим вступити до лав урядової армії. Проте се
ляни, яким видали зброю, «чомусь» повернули її проти тюа. Ситуація
явно виходила з-під контролю, і відчуваючи це, Чінь Зянг почав на
ближати до себе євнухів (бо вони не могли створити конкурентну
династію), яким передав усі найвищі державні посади в князівстві.

Але й ці пожежні заходи не врятували тюа: в 1740 р. в Дангнгоаї
мідбувся військовий переворот, жертвами якого стали сам Чінь Зянг
ти всі його наближені (придворних євнухів змовники вирізали май
же поголовно).
Унаслідок перевороту 1740 р. новим тюа став Чінь Зоань [1740—
І 767], який демонстративно відмежувався від усіх починань свого
попередника і, зійшовши на престол, оприлюднив «15 пунктів із
ми правлення помилок [попереднього правління]». Найпершими за
ходами нової влади були безплатна роздача селянам рису з держав
них складів, поновлення чіткого поділу чиновництва на військових
і цивільних управлінців, реабілітація незаконно засуджених, бо
ротьба з корупцією та зловживанням чиновників своїми повнова
женнями, звільнення сімей загиблих військових від усіх податей,
ліквідація внутрішніх митниць, припинення масштабного храмово
го будівництва тощо. З метою стабілізації цінової ситуації на ринку
були введені фіксовані ціни на деякі стратегічні товари (рис, сіль),
: і заради розширення площ сільськогосподарських угідь на розорю -
мання цілинних і занедбаних земель кинули армію. Після того, як
солдати споруджували необхідні канали, греблі й дамби, а також
належним чином обробляли такі землі, зробивши їх придатними для
сільськогосподарського використання, ділянки надавали безземель
ним селянам. Аналогічно відновлювалися й розширялися шахти та
плавильні виробництва. Так зростав клин оброблюваних земель,
збільшувалася кількість осіб, спроможних сплачувати податки, й
поступово зменшувалася соціальна база народних повстань. 1 хоча
остаточно «замирити» своє князівство Чінь Зоань не встиг, його
наступники завершили справу, ліквідувавши на межі 1760—70-х
років більшість найнебезпечніших антивладних заворушень, у тому
числі й проімператорський рух царевича Ле Зюї Мата (який, втра
тивши надію на перемогу і порятунок, підірвав себе разом із най
ближчими соратниками під час прощального бенкету в 1770 р.).
Драматична ситуація, шо склалася в країні, відбилася у в'єтській
національній культурі, в канонах якої вкрай песимістичні настрої
співвітчизників відобразили у своїх творах поетеси Доан Тхі Дієм
(1705-1748) і Нгуен Зя Тхієу (1741-1798), поет-історик Ле Кюї Дон
(1726-1784).
158 | ' Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
Князівство І
Данґчонґ І
Південнов'єтнамська держава вступила у XVIII ст. під володарю
ванням енергійного Куок~тюа (Нгуен Фук Тю, 1691—1725), який ста
вив перед собою дві стратегічні мети: зміцнити державний контроль
над підданими на новоприєднаних на півдні територіях і підвищити
статус свого князівства як суверенної держави з відповідними імперсь
кими амбіціями у зовнішньополітичних питаннях. Виходячи з цього,
в 1703 р. у Дангчонзі обклали податками власників усіх орних земель,
що істотно поповнило князівську казну й нагадало підданим про стра
тегічні власницькі права тюа на «все, що є під небом» у межах його
держави. Водночас князівська влада намагалася зайвий раз не втручати
ся в господарське життя підданих, що гарантувало певну соціальну ста
більність дангчонзькому режимові. Менше поталанило Куок-тюа в пи
таннях визнання його політичного суверенітету. У 1702 р. Нгуен Фук
Тю звернувся до цинського імператора з проханням надати йому інве
ституру на правління Дангчонгом — тобто визнати його формальне
відокремлення від Дайв'єту. Позитивної відповіді Куок-тюа не доче
кався. Навпаки, цей дипломатичний демарш призвів до.загострення
стосунків не лише з Чінями, а й з вуа Ле, на верховний формальний
суверенітет яких він де-юре зазіхнув. І тоді Куок-тюа вирішив зміц
нювати свій міжнародний авторитет не проханнями, а воєнно-терито
ріальним експансіонізмом, розпочавши боротьбу з Сіамом за доміну
вання в сусідній Камбоджі. Наслідком такої політики стала війна Да
нгчонґу з Сіамом (1714—1717), в ході якої південні в'єти навіть
спромоглися ненадовго посадити на камбоджійський престол свого
ставленика Анг Єма. Та врешті-решт під тиском сіамсько-кхмерських
військ вони змушені були піти з Камбоджі, залишивши за собою
лише стратегічно важливу область Хатієн (Хецзянь) — правобережжя
меконзького гирла.
Нове піднесення зовнішньополітичних амбіцій Дангчонґу припало
на правління Нгуен Фук Кхоата [1738—1765], який розпочав своє во
лодарювання з істотного підвищення податків, спрямувавши всі до
даткові кошти на зміцнення військової потуги князівства. У 1744 р.
Нгуен Фук Кхоат змінив свою офіційну титулатуру з тюа («прави
тель») на істотно вищий за статусом вионґ («король»), надав своїй «го
ловній ставці» Фусуану статус офіційної столиці, здійснив адміністра
тивний поділ Дангчонґу на 12 провінцій, куди новоспечений Во-вионґ
(так почав іменувати себе Нгуен Фук Кхоат) відтоді централізовано
159 Глава 4. В'єтнам
призначав своїх управлінців (губернаторів, податківців, суддів). Вод

ночас значно зріс штат придворних бюрократів центрального дангча-
уіпького уряду, відділи якого стали, як на півночі, називатися «мі
ністерствами» (бо), а підданим вионґа наказали звертатися до нього як
•до «Небесного імператора». На всі ці акції, пов'язані з імперськими
амбіціями, Дангчонгу потрібні були кошти. Зростання податкового тис
ку на підданих вирішило цю проблему лише частково, тому в 1746 р.
Во-вионг провів ще й своєрідну грошову реформу: закупивши у євро
пейських торгівців білий цинк (родовищ якого у В'єтнамі не було),
мін виготовив із них «гроші», курс яких урівняв зі срібними. Що
правда, такі монети, звичайно, ігнорувалися іноземцями, тому цин
кові південнов'єтські гроші втратили конвертованість, зате всередині
Дангчонгу їх увели в обіг під заірозою смертної кари.
Накопичені такими «не зовсім чесними методами» ресурси Во-ви-
онг використав для зміцнення армії, а наприкінці 1740-х років знову
поліз у Камбоджу, де зрештою зазнав поразки від не менш войовничо
го камбоджійського короля Тей-Тетха (Четта) V [1749—1755]. Фінансо
ва сваволя та воєнні поразки спричинили економічну кризу. У 1751 р.
у володіннях Во-вионга розпочалися голодні бунти, утроє зросли ціни
на рис, проте Нгуен Фук Кхоат знову вирішив утрутитися в кам
боджійські справи, а щоб убезпечитися від придворних змов оточив
себе євнухами. Після смерті Во-вионга (1765) реальним розпорядни
ком державних справ став лідер придворної кліки євнухів, безприн
ципний інтриган Чионг Фук Лоан, який умудрився не допустити до
влади офіційного спадкоємця, 33-річного царевича Нгуен Хинг То, а
на престол посадив свою маріонетку — 12-річного Нгуен Фук Хуана
(Дінь-вионга, 1765—1778) — сина Во-вионга від наложниці. Набли
жені Нгуен Хинг То були знищені євнухами, а сам він опинився за
ґратами, де якось несподівано швидко помер. Фактичним правителем
Дангчонгу став Чионг Фук Лоан, який дістав статус регента.
Доки при дворі ділили владу й знищували конкурентів, ніхто, зви
чайно, не цікавився економікою, яка дедалі більше занепадала внаслі
док фінансових авантюр і виснажливих камбоджійських воєн. Піддані
відмовлялися приймати цинкові монети, іноземні купці за них нічого
не продавали. Із занепадом міжнародної торгівлі припинилися митні
надходження до дангчонзького бюджету. До того ж у 1111—1112 рр.
знову випало воювати з сіамцями у Камбоджі. Відповіддю на втрату
довіри до знецінених грошей стала швидка натуралізація економіки
(основним мірилом вартості став рис), а відсутність нормальних умов
для торгівлі призвела до періодичних голодовок, що вражали то одну,
то іншу провінцію. Не припинялися двірцеві усобиці: військова знать

плела змови проти ненависного євнуха-регента Чионг Фук Лоана, а
той, дізнавшись про це, рубав заколотникам голови. Фіналом внутріш
ньої кризи стало повстання тайшонів, яке виявилося своєрідною ре
акцією підданих на бездарне правління тогочасної данґчонзької влад
ної еліти.
Повстання І
тайшонів І
Організаторами масового антинґуенівського повстання виступили
кримінально-рекетирські угруповання, які контролювали торговельну
мережу митниць і общинних та міжобщинних ринків Південного В'єт
наму. Десятиліттями злочинні клани, користуючись слабкістю місце
вих державних структур, наживалися, приховуючи від податківців ре
альні митні збори, тероризували й обкладали даниною місцеві ринки,
займалися піратством, тож коли Нґуени спробували, нарешті, навести
в регіоні бодай елементарний порядок, це відразу викликало занепо
коєння у кримінальному світі. До того ж, владні кола Дангчонгу своєю
нерозумною господарською політикою налаштували проти себе ши
рокі маси, як із числа податного простолюду (дінь), так і з дрібного й
середнього чиновництва та інтелігенції. Загальне невдоволення нгуе-
нівським режимом (особливо за умов тиранічного регентства ненавис
ного євнуха-«тимчасовця» Чионг Фук Лоана) використали криміналі -
зовані організатори антидержавного повстання, які своїми гучними
гаслами боротьби «за справедливість» залучили в ряди повстанців ши
рокі верстви селян, купців, ремісників, навіть частину чиновників та
професійних науковців.
Масове повстання розпочалося в 1771 р., коли нгуенівські подат
ківці спіймали на фінансових махінаціях старосту гільдії торговців
бетелем Нгуєн Ван Няка, який за сумісництвом служив секретарем
однієї із внутрішніх митниць, що пов'язувала багаті на корисні копа
лини, прянощі й цінну деревину внутрішні гірські райони з портови
ми гаванями приморського узбережжя. В ході перевірки було виявле
но, що Нгуєн Ван Няк приховував від податківців значну частину
доходів своєї гільдії, однак сплачувати податки у повному обсязі хит
рий митник не захотів, а коли державні інспектори почали йому по
грожувати покаранням, Нгуєн Ван Няк утік у розташований на захід
від міста Кюїньон важкодоступний внутрішній район Центрального
В'єтнаму Тайшон («Західні гори»), звідки закликав народ піднятися

проти тиранії Чионг Фук Лоана й силою відновити владу «законних
імператорів Ле». На цей заклик відгукнулися тисячі невдоволених
фіскальними поборами селян і торговців, але організаторами й керів
никами означеного руху залишилися згадані вище «рекетири», які
вклали в озброєння, військову підготовку та відповідне матеріальне
забезпечення повстанської армії солідні кошти (в цьому відношенні
повстанці нічим не поступалися урядовим військам — мали не тільки
холодну зброю, а й вогнепальну). Безпосередніми керівниками по
встання стали уже згадуваний Нґуєн Ван Няк і його молодші брати —
торговець Нґуєн Ван Хюе та буддійський монах, знаний майстер ми
стецтва рукопашного бою Нґуєн Ван Ли. В історію це повстання увій
шло як рух тайшонів (тейшонів) — від місцевості Тайшон (Тейшон).
Розпочинаючи антиурядову війну, Нгуєни намагалися залучити до
лав повсталих насамперед незаможні верстви населення, тому активно
пропагували на цьому етапі війни егалітарні гасла на зразок «відібрати
майно у багатіїв і розділити його серед бідняків». Щедро роздавалися
обіцянки скоротити податі, захистити простолюд від сваволі нечесних
чиновників, поділитися з рядовими повстанцями частиною військової
здобичі. Осіб нев'єтської національності (китайських торговців, го
рян із числа малих народностей, тямів, монів, кхмерів) обіцяли
зрівняти в правах з етнічними в'єтами й т.ін. — тож не дивно, що
народ масово йшов до армії Нгуєнів, а коли в 1773 р. Нґуени на
правили проти тайшонів свої армію та флот, повстанці розгромили
урядові війська у битві поблизу портового міста Бенда («Кам'яна
пристань»). Нгуенівський флот потрапив у бурю і майже в повному
складі затонув.
Кризовим становищем Данґчонґу вирішили скористатися давні
вороги Нґуенів — північні Чіні. Амбіційний тюа Дангнґоаю Чінь
Шам [1767—1782] знову спробував поширити владу Чінів на Півден
ний В'єтнам. Командувати армією вторгнення тюа доручив своєму
найкращому полководцю євнуху Хоанг Нґу Фуку, під керівництвом
якого чіньські війська форсували наприкінці 1774 р. р. Зянь і руши
ли на нгуенівську столицю Фусуан. За ситуації, коли кращі данґ-
чонзькі армії були задіяні у війні з тайшонами, військ для захисту
столиці від Чінів у Нґуенів явно не вистачило. На початку 1775 р.
вони зазнали нищівної поразки від Хоанґ Нґу Фука в битві поблизу
«Ароматної» ріки Шонґ Хионґі змушені були залишити столицю. Під
ударами тайшонів південнов'єтнамський правитель Дінь-вионґ (Нґу
єн Фук Тхуан) узагалі змушений був тікати морем на самий південь
країни — в район провінції Зядінь, де мав намір зібрати сили для

продовження боротьби.
Тепер війна на два фронти «світила» уже тайшонам, яких із півночі
тіснили чіньські армії Хоанг Нгу Фука, а на півдні збирав сили Дінь-
вионг. Але тут повстанцям допоміг важкий для «північних» місцевий
клімат: у таборі Хоанг Нгу Фука спалахнула епідемія, від якої вимерла
половина чіньської армії. Рештки переляканих військ «північних»
почали спішно відступати, аж доки наприкінці 1775 р. не очистили
весь Центральний В'єтнам (серед померлих під час відступу чіньських
вояків був і сам командувач походу Хоанг Нгу Фук).
Вистоявши в такий спосіб перед агресією Чінів, тайшонський лідер
Нгуєн Ван Няк вирішив, що настав час легітимізувати свої владні пре
тензії. Того ж року він проголосив себе суверенним вионґом, взявши в
такий спосіб курс на створення самостійної тайшонської держави, сто
лицею якої стала фортеця Тябан, зведена на руїнах Віджаї — стольно
го граду колишньої індуїстської держави Тямпа, що існувала на тере
нах Центрального В'єтнаму в середні віки.
Міць тайшонів виявилася настільки вражаючою, що навіть пів-
нічнов'єтнамський тта Чїнь Шам змушений був у 1777 р. визнати
політичний суверенітет Нгуєн Ван Няка й змиритися з існуванням
незалежної тайшонської держави. Тепер, убезпечивши свої північні
кордони, Нгуєни знову зосередилися на Нгуенах, центром опору яких
на далекому півдні країни став Сайгон (нині м. Хошимін). Південний
похід тайшонів здійснив у 1777—1778 рр. Нгуєн Ван Хюе, під коман
дуванням якого тайшони завдали нгуенівським військам нищівної
поразки, захопили Сайгон і вирізали майже всіх Нгуенів, у тому числі
самого Дінь-вионга й офіційного спадкоємця південнов'єтнамського
престолу Нгуєн Фук Зионга. З найближчих родичів загиблого вионга
врятувався лише 15-річний Нгуєн Фук Ань, якого сховав під час тай
шонської різанини католицький місіонер єпископ Адранський (фран
цуз за походженням) Піньо де Бєен.
Проте закріпитися на далекому півдні тайшонам не вдалося: місцеві
мешканці добре знали лідерів повстання, тому великої довіри до них
не виказували, а без підтримки населення Нгуєни почувалися в Сай-
гоні дуже непевно, тому в 1778 р. покинули ці негостинні для повстанців
землі. Володарями Зядіні знову стали прибічники дангчонзької держав
ності, які цілком прогнозовано проголосили наступним південнов'єтсь-
ким вионґом Нгуєн Фук Аня [1778—1802]. Так у 1778р. В'єтнам офіцій
но розпався на три незалежні держави, кожна з яких відтепер мріяла
поширити свою владу на всю країну. Північний В'єтнам, як і раніше,
контролювали Чіні, в Центральному В'єтнамі володарювали тайшон-

ські Нгуєни, а південь залишився за Нгуенами. Найенергійніше пове
ли себе в цій ситуації тайшони, які знову взялися за своїх південних
сусідів — Нґуенів.
Упродовж п'яти років військам Нґуен Фук Аня вдавалося стриму-
мати тайшонську агресію, проте в 1783 р. брати-тайшони Нгуєн Ван
11 як і Нгуєн Ван Хюе мобілізували в похід на південь настільки по
тужні сили, що нгуенівська архМІя знову не витримала: наприкінці року
ипав Сайгон, а Нгуєн Фук Ань з прибічниками змушений був утікати
аж у Сіам, де в обмін на визнання домінантних позицій тайців у Кам-
(юджі дістав притулок у сіамського короля Рами 1 Чакрі [1782—1809].
Однак спроба Нгуенів спільно з сіамцями відбити Зядінь у тайшонів
завершилася для нгуенівсько-тайських військ цілковитою катастро
фою: вступивши у 1784 р. в Південний В'єтнам, союзні війська під
командуванням Нгуєн Фук Аня спочатку захопили Сайгон, але вже
наступного року, коли сіамський флот намагався доставити нгуенівські
пінська з їхніми тайськими союзниками далі на північ, у закруті
р. Мітхо тайшони взяли відчутний реванш. На ділянці ріки між сели
щами Жатьгам і Соаймут флот союзників із десантом на борту потра
пим у тайшонську засідку: кораблі нападників натикалися на вбиті у
дію ріки кілки і швидко тонули. Тайшони методично розстрілювали з
пуків ворожих вояків, котрі безпорадно борсалися у воді, не даючи їм
можливості вийти на берег. Від численної армії союзників залиши
лось після цієї різанини не більше трьох тисяч вояків, які разом із
шокованим Нґуен Фук Анєм знову ретирувалися до Сіаму. Тепер під
контролем тайшонів опинився не лише Центральний, а й Південний
ІГстиам. На шляху до остаточно возз'єднання країни у Нгуєнів зали
шався тільки один суперник — північні Чіні, становище яких дедалі
оільше погіршувалося.
Після смерті тюа Дангнгоаю Чінь Шама (1782), згідно з його за
поні том, наступним північнов'єтнамським правителем був проголоше
ний п'ятирічний Чінь Кан. У зв'язку з його неповноліттям країною
11 ранив регент, а фактично диктатор, Хоанг Дінь Бао. Він був близь
ким родичем покійного євнуха-полководця Хоанг Нгу Фука, що кате-
іорично не подобалося столичним чіньським гвардійцям, які швидко
шдсторонили Хоанг Дінь Бао від влади, а на престол посадили свого
панленика Чінь Кхая — старшого брата малолітнього Чінь Кана. В
результаті Чінь Кхай став безвладною маріонеткою гвардійців, які
ірабували й тероризували столичних мешканців Тханглаунга, цілко-
шіто ігноруючи урядові заклики до порядку. До того ж у 1785 р. Да-
164 [ Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
нгнгоай спіткали неврожай і голод. Скориставшися ситуацією, тай-

шонські війська на чолі з Нґуєн Ван Хюе в 1786 р. вторгнулися в
чіньські володіння. Організувати належний опір тайшонам ніхто не
зміг, і в липні того ж року війська Нґуєн Ван Хюе вступили до Тха-
нґлаунга, проголосивши, що «повертають» владу законному вуа із ди
настії Ле (Ле Тхієн Тонг, 1740—1786). Чіні ще протягом року намага
лися чинити опір тайшонам, але врешті-решт капітулювали: 1787 р.
останній тюа Чінь Бонг [1786—1787] офіційно відмовився від влади.
Відтепер, уперше за останні два століття, тайшонам знову вдалося
об'єднати всі в'єтські землі в межах єдиної політичної структури під
формальним патронатом імператорської династії Ле, хоча реальними
розпорядниками державних справ у В'єтнамі, звичайно, залишилися
тайшонські Нгуєни, лідерство серед яких намагався утримати старший
із братів — Нґуєн Ван Няк. Проблема полягала в тому, що перемо
жець Чінів Нґуєн Ван Хюе не поступався старшому братові честолюб
ством. Уже в 1787 р. конфлікт між братами завершився воєнними
зіткненнями, внаслідок яких В'єтнам знову розпався на північний (де
реальним правителем при безвладному вуа став Нґуєн Ван Хюе), цен
тральний (де в ранзі тайшонського вионґа правив Нґуєн Ван Няк) та
південний (фактичним правителем якого став наймолодший з братів-
тайшонів Нґуєн Ван Ли). Скориставшися ситуацією, новий вуа често
любний Ле Ман Де (Ле Тьїєу Тхонґ, 1786—1789) утік із Тханґлаунґа в
район в'єтнамо-китайського кордону і звернувся до цинського богди
хана Хунлі [1736—1796] з проханням допомогти йому приборкати
узурпаторів Нґуєнів і повернути реальну владу. Цини не пропустили
можливості зайвий раз продемонструвати свою імперську велич, і в
1788 р. маньчжуро-китайські війська (200 тис. вояків) під команду
ванням цинського полководця Сун Шиї, за підтримки нечисленних
леських прибічників, перейшли в'єтнамський кордон і захопили Тха-
нґлаунґ, де пишно «відсвяткували» повернення Ле Ман Де влади над
В'єтнамом у статусі принизливого цинського сателіта — «правителя
замиреного півдня» (Аннам Куок-вионґ).
В'єти неодноразово потерпали від навал із півночі і давно знали,
як боротися з такими інтервенціями: джунглі й гори Північного В'єт
наму були ідеальною місцевістю для організації масового партизансь
кого руху, а смертоносний для прибульців місцевий вологий тропіч
ний клімат за цієї ситуації завжди був для в'єтів додатковим союзни
ком, тому капітулювати перед Цинами Нгуєн Ван Хюе не збирався, а
навпаки, — проголосив себе вуа, демонстративно прийняв самостійне
(відмінне від цинського) календарне гасло правління (Куанґ- Чунґ) і
в вівся за організацію опору інтервентам. Маньчжуро-китайські оку-

! іаі іти поводилися в Північному В'єтнамі нахабно — грабували мирне
населення, нищили культурні цінності й т.ін., тому в армію Нгуєн
Най Хюе люди вступали масово. Й коли чисельність північнонгуєні-
всвких військ перевищила 100 тис. бійців, тайшони вирішили діяти.
! Ііуєн Ван Хюе вирішив завдати удару в дні новорічних святкувань,
що виявилося для цинських окупантів цілковитою несподіванкою.
І Іротягом січня 1789 р. тайшони розгромили інтервентів у битві по
близу селища Донгда, відвоювали Тханглаунг і витіснили Цинів із
ИЧтнаму. Сун Шиї втратив свою генеральську посаду, а останній лесь-
кий «імператор» втік до цинського Китаю і прожив решту життя в
околицях столичного Пекіна як почесний, однак абсолютно безправ
ний нахлібник маньчжурських богдиханів.
Розгніваний богдихан Хунлі наказав мобілізувати півмільйонну
армію, щоб показово покарати В'єтнам, але Нгуєн Ван Хюе, виказав
ши дипломатичний талант і політичну тактовність, повернув Цинам
усік полонених, визнав себе формальним цинським васалом і навіть
пообіцяв спорудити поминальний храм на честь загиблих у В'єтнамі
мапьчжуро-китайських вояків. У відповідь Хунлі відмінив нове втор
гнення, визнав Нгуєн Ван Хюе «ваном Аньнаня» («королем Південної
'землі»), після чого «вдячний» Нгуєн Ван Хюе особисто приїхав до
Пекіна, щоб привітати Хунлі з його 80-річчям. Фактично наслідком
хитрих дипломатичних акцій стало утворення незалежної північнов'єт-
їіамської держави тайшонів, у межах якої Нгуєн Ван Хюе поновив усі
атрибути східної деспотії, відкинувши в такий спосіб колишню ега
літарну демагогію. Уже в 1789 р. новоспечений тайшонський «імпера
тор» наказав скласти подушні списки своїх підданих, куди внесли ім'я
й прізвище кожного, вік та місце проживання. Відтепер кожен нгує-
нівський підданий мав носити з собою дерев'яну дощечку-паспорт, де
вказувалися усі дані про нього. Без дозволу влади він не міг міняти
місце проживання і навіть професію. Порушників карали штрафами
або висилкою. Тотальний контроль над підданими забезпечувала об
щинна система, збудована на засадах кругової поруки за сплату дер-
жшпіих податей та виконання інших зобов'язань. Було поновлено у
повному обсязі успадковану від Чінів податну систему, з тією лише
різницею, що в питаннях військової повинності вона стала жорсткі
шою — постійно служити мав кожен третій платник податків. Однак
утримувати таку колосальну армію влада не мала коштів, тому сол
датів використовували переважно як дармову робочу силу (на споруд
жанні шляхів, фортець, кораблів, урядових будинків, на казенних руд-
никах тощо), що цілком зрозуміло, коли йдеться про будь-яке непро

фесійне військо мирного часу, сформоване на засадах загальної вій
ськової повинності. Під суворим владним контролем перебувала вся
зовнішня торгівля північнотайшонської держави. Опорою імператора
Нгуєн Ван Хюе слугував надзвичайно розгалужений та централізо
ваний бюрократичний апарат, до лав якого нова влада рекрутувала не
тільки колишніх тайшонських активістів, а й кваліфікованих чинов
ників минулих династій. Духовне життя нгуєнівських підданих збага
тила впроваджена тайшонським імператором як офіційна національна
в'єтська писемність тьи-ном, створена ще в ХНІ ст. на базі китайської
ієрогліфіки.
Конфлікти між братами-тайшонами і показова деспотизація їхньо
го режиму призвели до падіння їхньої популярності серед широких
верств в'єтського народу, а виснажливі війни з Цинами болісно вда
рили по воєнно-економічному потенціалу нгуєнівського режиму, чим
відразу вирішив скористатися «бангкоцький вигнанець» Нгуен Фук
Ань. За підтримки своїх сіамських союзників він знову висадився у
1787 р. в Зядіні, швидко відвоювавши у тайшонів Сайгон, після чого
за посередництва єпископа Адранського уклав союз із Французьким
королівством (так званий Версальський договір) і почав готуватися до
походу на північ. Завдяки французьким воєнним інструкторам Нгуен
Фук Ань у найкоротший термін реорганізував свою армію (довівши її
чисельність до 150 тис. вояків), озброїв своїх вояків мушкетами й гар
матами європейського виробництва, збудував нові військові кораблі.
При цьому, навчений гірким досвідом попередників, Нгуен Фук Ань
не намагався контролювати через державні установи все господарське
життя своїх підданих. Він зменшив у 16 (!) разів податковий тиск на
виробників. Наслідком чого стало процвітання південнов'єтнамської
економіки, розвиток зовнішньої торгівлі й, відповідно, зростання по
пулярності нгуенівської влади. Окрилений цими успіхами, Нгуен Фук
Ань у 1792 р. розпочав війну проти тайшонів.
У тайшонів саме цього року помер Нгуєн Ван Хюе, а в 1793 р. —
Нгуєн Ван Няк. Достойної заміни цим масштабним політичним по
статям не знайшлося. Не варто забувати також про масову зневіру
нгуєнівських підданих у новій владі, після того, як вона почала буду
вати тайшонську державу в канонах найжорсткішої східної деспотії.:
Не дивно, що більшість тайшонських підданих зустрічала війська Нгу
ен Фук Аня як визволителів від нгуєнівського деспотизму. На полях
битв тайшони відтепер зазнавали від своїх південних супротивників
поразку за поразкою, аж доки в 1802р. під контроль Нґуенів перейшла
спочатку їхня давня столиця Фусуан, потім тайшонська цитадель Тя-

бап, а затим і колишня столиця «Великого В'єту» Тханглаунґ. Ос
танній тайшонський «імператор» Нгуєн Куанґ Тоан 11792—1802] ра
зом зі своїми трьома братами намагався втекти від переслідувачів, але
був розгромлений, потрапив у полон, і після жорстоких тортур публіч
но страчений як «узурпатор». Уперше за останні три століття всі в'єт-
ські землі були об'єднані в межах єдиної держави, правителем якої став
(шонґ Нгуен Фук Ань.
Криваві реалії бурхливого для В'єтнаму XVIII ст. своєрідно підсуму
вала традиційна в'єтська наука, найактуальнішим здобутком якої за
умов безперервних воєн із десятками тисяч постраждалих від воєн,
голоду і хвороб стала знаменита 60-томна медична енциклопедія,
підготовлена у 1784 р. Ле Хиу Чаком. {
Держава І
В'єтнам І
Після політичного возз 'єднання країни під управлінням Нгуен Фук
Лня опинилися дуже різні за своїм внутрішнім устроєм території. На
півночі і в центрі панували традиційні для класичного Сходу обшин-
по-селянські відносини, коли вся соціально-економічна інфраструк
тура жорстко контролювалася й керувалася централізованим служи
лим чиновництвом, а торгівля, ремесла та гірські промисли вважалися
другорядними галузями господарства й також перебували під при
скіпливим наглядом, а нерідко й безпосереднім управлінням держав
но-бюрократичних структур. На півдні країни, навпаки, набуло по
ширення приватне землекористування за мінімального державного
і пручання не лише в аграрні відносини, а й у торговельні, ремісничі
та видобувні галузі господарства. Поєднання двох таких різних ук
ладів видавалося доволі проблематичним, тому Нгуен Фук Ань не став
втрачати на це зусилля, а вирішив зберегти в соціально-економічних
відносинах різних регіонів своєї держави існуючу систему суспільно-
господарського управління, віддавши північні регіони країни під конт
роль «традиціоналістів», які виступали за збереження архаїчних форм
і вважали за необхідне дотримуватися порядків і норм «епохи Хонґ-
дик» (другої половини XV ст.). Південні райони переходили під управ
ління партії так званих «реалістів», які намагалися пристосовувати
в'єтнамську державність до реалій нового часу. Відтак генерал-губер-
натором консервативної півночі (округ Баккі) був призначений один

із героїв антитайшонської війни, лідер «традиціоналістів» Нгуен Ван
Тхань, управління південних територій (округ Намкі) перейшло до
лідерів «реалістів» Ле Ван Зюета й Ле Тята. Центральний округ дер
жави (Чунгкі) Нгуен Фук Ань залишив під своїм безпосереднім керів
ництвом. Столицею об'єднаної в'єтської держави Нґуенів став розта
шований в центрі країни Хюе.
Перш ніж перейти до розбудови стабільної загальнов'єтської дер
жави, необхідно було забезпечити спокій на її північних кордонах,
де амбіційні Цини не полишали спроб нагадати зайвий раз про свій
сюзеренітет над теренами південного сусіда. В цих питаннях маньч-
журо-китайські богдихани завжди дуже чутливо реагували на це
ремоніальну складову міждержавних відносин. Знаючи про це, Нгу
ен Фук Ань спочатку в 1804 р. завдяки щедрим дарам й обіцянкам
отримав від цинського імператора Юн'яня [1796—1820] офіційну
інвеституру на правління державою В'єтнам («Південний В'єт» —
так, за наполяганням цинської сторони, стала відтоді офіційно іме
нуватись держава Нґуенів) як вионґ, а коли позиції Нґуенів у країні
остаточно зміцніли, уже без номінальної згоди офіційного Пекіна
Нґуен Фук Аль наважився прийняти в 1806 р. офіційний титул
в'єтнамського «імператора» (вуа) і навіть запровадити власне гасло
правління (Зялонґ). На честь такої події було змінено й офіційне ім'я
в'єтнамського правителя: з тих часів Нґуен Фук Ань став іменувати
ся Нґуен Тхе То [1806-1820].
Іншим стратегічним напрямом зовнішньополітичної експансії
імперії Нґуенів стала боротьба за розширення в'єтнамських зон
впливу на захід — за рахунок лаоських і камбоджійських територій,
де постійним конкурентом В'єтнаму залишався тайський Сіам, що
перебував під управлінням династії Чакрі. Особливо погіршилися
сіамо-в'єтнамські стосунки після 1809 р., коли особистого друга й
колишнього соратника Нгуен Тхе То по спільній боротьбі Раму І
змінив на сіамському троні король Рама II [1809—1824]. Протягом
1810—1812 рр. сіамці й в'єтнамці неодноразово вводили на терени
Камбоджі свої війська, проте загроза вторгнення в Сіам бірманців із
заходу змусила Раму II піти на поступки, аби не отримати війну на
два фронти. Скориставшися нагодою, Нгуен Тхе То в 1813 р. остаточ
но утвердив на камбоджійському престолі свого ставленика Анґ Тяна
(Анг Чана) II [1802—1834], фактично, перетворивши Камбоджу на
залежний від В'єтнаму «протекторат». У камбоджійській столиці роз
ташувався в'єтнамський «захисник» із гарнізоном, що налічував ти-
сичу солдат і виступав у ролі гаранта в'єтнамського домінування в

Камбоджі.
Соціально-економічна політика, яку проводили регіональні управи
телі півночі й півдня, багато в чому відрізнялася, у тому числі й за
(•моєю ефективністю. «Традиціоналісти» Нгуен Ван Тханя всіляко
іміцнювали інститути общинного землекористування, обмежували
соціально-економічні позиції приватних землевласників, максималь
но посилювали владний контроль над діяльністю місцевих ремісників
і торговців. Відповідно, небаченими темпами зростав на півночі адмі
ністративний апарат, на утримання якого потрібні були чималі кошти,
отже й податки, якими обкладалися в північному регіоні піддані, по
стійно зростали. «Реалісти» півдня, навпаки, заохочували бізнесову
активність приватних землевласників, ремісників і торговців, намага
лися менше втручатися в господарські процеси, що давало можливість
мінімізувати кількісний склад управлінського апарату. Завдяки еко
номії бюджетних коштів ставки оподаткування на півдні були в
16 разів меншими, аніж на півночі. Солідні доходи приносили південній
скарбниці також гральні будинки та квартали повій, які обкладалися
податками так само як і інші форми підприємництва. Особливого роз
маху цей бізнес набув у портових містах, де інфраструктура екзотичних
розваг обслуговувала корабельні екіпажі транзитних купецьких мор
сі >ких караванів.
На самому початку свого правління імператор Нгуен Тхе То нама
гався зайвий раз не розпалювати суперечки між «реалістами» і «тради
ціоналістами», тому в підконтрольних йому центральних областях то
дозволяли розширювати приватну ініціативу, то, навпаки, вводили
жорсткі державні монополії на торгівлю золотом, сріблом, міддю,
пінною деревиною, пахощами, корицею, сіллю, прянощами; то пере-
і юдили всіх чиновників на грошове утримання (обмежуючи їхню сва-
молю в земельних питаннях); то посилювали контроль за дотриман
ням «прописки», а за покривання селян, які в пошуках кращої долі
іалишали свої селища, вводили суворі покарання (побиття палицями,
а то й каторжні роботи). В руслі класичної східної деспотії розбудову
єш ася структура державної влади В'єтнаму, в якій вуа зосереджував у
сиоїх руках вищу законодавчу, адміністративну й судову владу, на свій
розсуд призначав усіх міністрів уряду (чинів, обрядів, фінансів, пока
рань, війська та громадських робіт), сам видавав закони, одноосібно
міняв структуру управлінського апарату тощо. Однак економічні ус
піхи Півдня змусили імператора зробити вибір, і в 1816—1817 рр.
партія «традиціоналістів» зазнала нищівного погрому, її курс визнали
170 1 Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
шкідливим і нерозумним, а лідера — Нгуен Ван Тханя — вуа пригово-

рив до самогубства (за наказом імператора Нгуен Ван Тхань змушений
був отруїтися, а його сина четвертували «за помилки батька»).
Менше завзятості виявив Тхе То в питаннях регулювання релігій
но-ідеологічної ситуації в імперії. Кримінально-адміністративний ко
декс 1812 р. декларував формальну рівність трьох основних релігій —
буддизму, конфуціанства й даосизму в його в'єтському розумінні, од
нак на практиці влада надавала перевагу конфуціанству як ідеальній
ідейній базі для розширеного державного будівництва. Водночас по
при формальну заборону християнства за часів Нгуен Тхе То като
ликів не переслідували, чим вуа явно намагався віддячити християн
ським (насамперед французьким) місіонерам за врятоване в молодості
життя, коли лише завдяки підтримці адрайського єпископа Піньо де
Бєена майбутній в'єтнамський імператор зміг пережити тайшонську
різанину 1777 р.
Після смерті імператора Нгуен Тхе То (1820) новим в'єтнамським
вуа був проголошений його офіційний спадкоємець царевич Хіеу,
який прийняв при інтронізації ім'я Нгуен Тхань То з гаслом правлін
ня Міньманґ [1820—1841]. До свого сходження на хюеський престол
Тхань То виховувався у традиціоналістських канонах, тому не прихо
вував свого негативного ставлення до модернізаційних нововведень
«реалістів», проте владні позиції партії «реалістів» із числа соратників
його покійного батька були на той момент настільки сильними, що
навіть молодий імператор змушений був із цим рахуватися. Особливо
незалежно поводилися лідери «реалістів» — генерал-губернатори пів
нічного округу Баккі (Ле Тят) і південного округу Намкі (Ле Ван
Зюет), котрі фактично самостійно управляли ввіреними їм територія
ми, самі призначали та знімали місцевих чиновників, здійснювали
судочинство (аж до смертної кари), відкрито висловлювалися щодо
відносності імператорської влади, а в цілому виконували лише ті на
кази з Хюе, які вважали доцільними, але цілковито ігноруючи ті імпе
раторські вказівки, з якими не погоджувалися. Та коли ситуація в
імперії різко ускладнилася через кількарічну посуху (1821, 1822 і
1824 рр.) та пов'язані з нею голод й епідемію, жертвами яких стали
понад 200 тис. в'єтнамців, підтримані імператором «консерватори»
дістали моральне право переглянути стан речей в управлінні держа
вою, оскільки вивести країну із кризи «реалістичними» методами не
вдалося. А тут ще в середині 1820-х років пішли з життя обидва гене
рал-губернатори, а нових лідерів відповідного рівня серед «реалістів»
не знайшлося. Як наслідок відбувся характерний для постсередньовіччя
консервативний реванш «традиціоналістів». Тхань То у пошуках необхід

них коштів звернувся до старого методу масового псування монет (під
виглядом мідних монет в обіг запустили гроші, виготовлені із мідно-
цинкового сплаву, а замість срібних зливків підданих змусили прий
мати неконвертовані цинкові монети). Стратегічним гаслом реформ
Тхань То проголошувалося повернення до «ідеальних порядків епохи
Хонґдик» (друга половина XV ст.), що означало на практиці реаніма
цію класичної східної деспотії. В руслі посилення державних важелів
управління економікою були запроваджені державні монополії на тор
гівлю свинцем і рисом, відновлено архаїчну систему державних резерв
них рисових складів, на яких влада зберігала накопичене в урожайні
роки зерно, щоб виконувати свою регулятивно-стабілізаційну функ
цію в голодні роки, продаючи його за зниженими цінами чи взагалі
безплатно роздаючи підданим. Удаючися до податкового тиску або
прямого директивного регулювання влада «сприяла» закриттю 40 (із
79) приватних гірничорудних шахт і введенню в дію 150 новозбудова-
пих або реприватизованих державних. Паралельно були ліквідовані всі
податкові пільги, внаслідок чого земельні податки на півдні країни
{росли в 16 разів, зате дещо зменшилися податі, що їх сплачували
селяни центральних і північних областей імперії. Водночас влада про
вела перереєстрацію земельних ресурсів імперії, під час якої вияви
лося, що 80% приватних землекористувачів ухиляються від сплати
податків. Після цього Тхань То здійснив масове одержавлення при
ватних земель, унаслідок якого 95% приватних ділянок були кон
фісковані на користь держави, а на їхній базі розгорнуто мережу «дер
жавних поселень» (дон дієн), де селяни працювали на землі під нагля
дом призначених владою чиновників і контролерів. Вирівнювання
податкового навантаження пережила також сфера торгівлі: в усіх 24
провінціях та чотирьох столичних областях В'єтнаму єдиною ставкою
митних зборів на всіх внутрішніх і експортно-імпортних митницях
стала 1/40 ринкової вартості товару.
Важливі нововведення пережив чиновницький апарат імперії.
Щоб остаточно відірвати бюрократів від бізнесу чиновникам заборо
нили володіння землею й перевели на грошове утримання від держа
ви. З метою посилення централізації управління ліквідували посаду
першого міністра (імператор підпорядкував уряд собі особисто), а для
тотального контролю за роботою чиновників істотно розширили кад
ри контрольно-ревізійних органів, зведених у 1832 р. в єдину струк
туру — ІДензорат. Усе це супроводжувалося методичним терором про
ти тих управлінців, які недбало працювали або висловлювали кра-
мольні думки. Влада жорстоко придушувала народні виступи, направ

ляючи проти повстанців регулярну армію і вдаючися до масового те
рору проти тих, хто «співчував бунтівникам».
Консервативні реформи Нгуен Тхань То не вивели країну із еко
номічної кризи. На тотально одержавлених землях різко впала про
дуктивність селянської праці (бо на чужій землі людина все одно пра
цювала гірше, ніж на власній), істотно скоротилося виробництво рису.
Особливо неврожайними виявились 1832—1840 рр. Попри всі зусилля
цензорів державні склади стратегічних рисових запасів стали джере
лом постійних чиновницьких зловживань, корупції і крадіжок. Не
ефективно працювали казенні шахти та система державної торгівлі.
Цілковита анархія панувала у сфері фінансів, де внаслідок штучно
створеного дефіциту благородних металів ринкова вартість срібла втри
чі перевищувала його офіційний, заявлений владою курс (на різниці
цих курсів наживалися допущені до фінансів чиновники та криміна-
лізовані спекулянти «чорного ринку»). Все це вкрай негативно відби
лося на життєвому рівні населення, викликало періодичні вибухи на
родного невдоволення, які влада придушувала, вдаючися до кривавих
каральних акцій.
Лише у сфері зовнішньополітичної експансії, на здійснення якої
східнодеспотичний режим Нгуен Тхань То не шкодував ресурсів, ус
піхи В'єтнамської імперії виявилися незаперечними. До того ж, ак
тивність імперії Цин на північних кордонах В'єтнаму істотно змен
шилася (маньчжури мали на той момент чимало внутрішніх проблем,
пов'язаних із китайськими народними бунтами), що позбавило Нгуен
Тхань То необхідності тримати велику армію на кордоні з Китаєм,
тому всі ресурси своєї імперії вуа зосередив на розширенні володінь
В'єтнаму за рахунок його західних сусідів. Прелюдією до «великої
війни з Сіамом» став конфлікт між обома країнами за контроль над
роздробленими й тому безсилими у воєнному відношенні, лаоськими
князівствами, котрі після кількох незначних сутичок були на початку
1830-х років просто поділені між сильнішими сусідами: до імперії
Нгуен Тхань То відійшли терени східного Лаосу, до держави сіамсь
кого короля Рами III Нагклао [1824—1851] — західнолаоські території.
Однак боротьба за домінування в Камбоджі спричинила масштабну
в'єтнамо-сіамську війну 1833—1834 рр., в якій сіамські армії були
вщент розгромлені в'єтнамцями, після чого Нгуен Тхань То спочатку
знову посадив на камбоджійський престол в'єтнамську маріонетку Анг
Тяна II, а коли той у 1834 р. загадково помер, змусив кхмерів посади
ти на камбоджійський престол молоду царівну Анг Мей, яка, звичай-
т^
•— Глава 4. В'єтнам
по, не мала ніякої реальної влали V Г
С В 0 Ш країні
пована в'єтнамськими військам - Камбоджа була оку-
иходження до складу В'єтнамські •* В 1 8 3 5 р ' д у л о с я її офіційне
Чантай. Суверенітет Камбоджійск Ш П Є р І Ї У С Т а т у с і четвертого округу
округ Чантай поділили на 33 ппон - к о р о л і в с т в а був ліквідований,
ШЦ11 Я К И М д а л и в є т с
малась насильницька в'єтнамізаціо ' ' ь к і назви, по
ло-інтелектуальної еліти. Р е а к ц і ^ 1 ^ 6 ^ * 0 1 п о л і т и ч н о ї та культур
ного антив'єтнамського р у х у ^Г Ю к ^ е р і в стало розгортання масо-
нав сусідній, вороже налаштований' П 1 Д Т Р И М К У якому постійно нада-
Завершив своє правління імп Д ° В ' є т н а м У Сіам.
Т Р Н г у е н Т х а н ь То
і838р. він дав своїй імперії до™ « ° велично: у
уД а й н а м
тим самим висловивши претензії и («Великий Південь»),
межах усього Індокитаю. Оновленл/1 В о є н н ° - п ° л і т и ч н е домінування в
Песною», тобто такою, що за с т а т і г Ж а В у б у л о п р °голошено «Підне-
журо-китайській «Піднебесній» і м п ° М . . Ш ч и м н е поступається маньч-
колошальною активністю європей, Є Р о И Н ' В °Д н °час насторожений
ладати торговельні угоди з ф р а н т и ^ е н Т х а н ь Т о відмовився ук-
навши Версальську союзницьку чі*^ ( д е м °нстративно проігнору-
християн. Ізоляціоністські акції Нт?У 87 р } й п
' °силив гоніння на
Т х а н ь То
намаганнями якомога більше дпн супроводжувалися
«варварів», які на очах В'єтнаму п * а т и с я п р о Далеких європейських
імперії у процесі Першої О п і у м н о - ^ и в а л и військову міць Цинської
ямські гоніння викликали о б у р е н * ™ 1 8 4 0 ~ 1 8 4 2 рр. Антихристи-
I Іарижі, де папа Григорій XVI [1831І.1 0 Р ° П І ' о с о б л и в о у Ватикані й
к о р о л ь
1848] відмовилися приймати в'єтня * * Луї-Філігш [1830-
СЬКЄ п о с о л ь с т
мижеш дайнамські посли відмовили в о , після чого при-
ВД н а м і р
такої ситуації перспективи ЛайнаТ* У відвідати Лондон. За
європейськими державами були а ж 7 ° ° п ° Д а л ь ш и х стосунків із
Щ Д
єн Тхань То це не турбувало На СУ *** Не о п т и м і с т и ч н и м и , але Нгу-

державу Дайнам вершиною і м п е п о Г ^ 1 С В О Г О ^ а р і ° в а н н я він вважав
М О Г у т н о с т і у
жеством своїх «традаціоналістськнх я - пиваючися тор-
1840 р. з легким серцем, залишивши Р Є ф о р м ' Н г У е н Тхань То помер у
за своїми територіальними масштяк С И Н о в ь с п а Ж о є м ц ю імперію, яка
потенціалом і справді не мала Р П Т ' И М та демографічним М И В О Є Н Н
1сторії 01 р і в н
- и х у попередній в'єтській
Певне піднесення переживала тпг.
и о з а ї к Нг СНа В є т с ь к а
™ ? Р їуен Кхюен Уен З ю ( 1 7 6 5 - Ж ? П О Є Т'И Н г культура, яку У с-
)лпо! \^ (1835-190^ у• Уен Дінь Тієу( 1828-
(1782-1840). ^ ) > історик і філософ Фан Хюї Тю
• • • • • • . * • « / .• , ^ , г
•
Держава І
Дайнам І
Новий дайнамський імператор Нгуен Хієн То [1841—1848], який
царював під гаслом правління Тхієу- Чі, виявився занадто гуманною
людиною, щоб володарювати такою державою як Дайнам. Піддані
сприймали такого вуа як слабохарактерну людину, тим більше, шо
реальну владу при дворі здобув колишній наставник молодого імпе
ратора, товариш і радник його батька Чионг Данг Кюе. Проблема
занадто централізованих деспотій завжди полягала в необхідності су
ворого контролю над управлінським апаратом, який без цього швид
ко починав давати збої в роботі. «Слабкість» правителя одразу нега
тивно вплинула на виконавську дисципліну дайнамських чиновників.
Тільки-но в'єтських бюрократів перестали безжально страчувати за
недбайливе виконання своїх службових обов'язків, почався всебічний
розклад адміністративного апарату імперії, проявом якого були ма
сове казнокрадство, п'янство, саботаж тощо. Вкрай складним було
також фінансово-економічне становище Дайнаму, спричинене черго
вими війнами, які Дайнам змушений був вести, підтримуючи свій
«імперський» статус.
Уже в 1841 р. різко загострилася ситуація в окупованій в'єтами
Камбоджі, куди за підтримки кхмерських партизан знову вступила
сіамська армія (під командуванням полководця Пья Бодіна). Чотири
роки бойових дій не виявили переможця й настільки виснажили Дай
нам, що в 1845 р. Нгуен Хієн То погодився на поновлення традицій
ного подвійного в'єтнамо-сіамського сюзеренітету над Камбоджею,
після чого вуа змушений був ліквідувати «округ Чантай» і вивести з
Камбоджі всі дайнамські війська. Набагато впевненіше почувалися
лідери Дайнаму у стосунках з маньчжуро-китайською імперією Цин,
яка після поразок в Опіумних війнах, за ситуації грандіозної внутріш
ньої тайпінської смути фізично не могла диктувати умови своєму
південному сусідові. Зате явну тривогу в імператора викликала екс
пансіоністська активність французів, які виправдовували свій інтерес
до Індокитаю бажанням сприяти місіонерській діяльності християнсь
ких проповідників і водночас наполегливо «пропонували» Нгуен Хієн
То укласти з ними торговельну угоду — тобто відкрити в'єтнамський
ринок для експансії західних товарів в обмін на дешеві місцеві ресур
си. Кілька «візитів» французьких військових кораблів завершилися в
1847 р. воєнною сутичкою в порту Дананг, яка відразу виявила масш
таб воєнно-технічної переваги європейців над в'єтами: втративши в
бою лише кілька матросів, французи потопили п'ять дайнамських бо

йових кораблів і знищили близько двохсот дайнамських вояків. Роз
лючений Нгуен Хієн То видав жорсткий антихристиянський указ,
відповідно до якого християнство проголошувалося «шкідливою єрес
сю, що призводить до конфліктів і відкриває шлях до війни», а тому
всім християнізованим в'єтам радили під страхом смерті повернутися
до канонів традиційних для В'єтнаму культів. Водночас імперія зак
рила свої порти для всіх французьких кораблів, товарів і місіонерів,
після чого знервований ганьбою поразки Нгуен Хієн То раптово по
мер. Наступним дайнамським імператором став його син Нгуен Зик
'Гонг [1847—1883], царювання якого проходило під гаслом Тидик.
Воєнні невдачі Дананга знову реанімували позиції «реалістів», які
справедливо ставили під сумнів реальну, а не імперсько-показову ре
зультативність попередніх «традиціоналістських» реформ. Особливо
сильними при дворі виявилися позиції «реалістів-практиків» Нгуен
Данг Зяя і Нгуї Кхак Туана, які переконали імператора в необхідності
змову допустити в аграрних відносинах приватну власність на землю,
припинити практику примусових державних закупок і поставок товарів
па користь держави за монопольно нав'язаними низькими цінами (що
призводило до розорення як виробників, так і торговців), ліквідувати
систему безоплатних відробіткових повинностей селян і військовиків,
замінивши їх наймом вільних робітників тощо. У 1848 р. влада спробу
вала навести лад у фінансах, увівши в обіг уніфіковану монету донґ
(па 2/3 з міді, на третину — із цинку) й запровадивши державну мо
нополію на випуск срібних зливків {ланґ), до яких у 1857 р. дода
лися перші в історії В'єтнаму паперові гроші. Вершиною «реалістич
ної» «лібералізації» дайнамського імперського режиму стало ство
рення у 1850 р. своєрідного контрольного відомства Там фап («Три
закони») для розгляду скарг населення (!) на незаконні дії та сваволю
чиновництва.
Загроза європейської колоніальної експансії змусила розпочати
модернізацію дайнамських збройних сил, які спочатку, з метою еко
номії коштів, перевели на систему військових поселень (це дало мож
ливість істотно збільшити чисельність армії, оскільки війська тепер
уамі себе «годували»). Проте боєздатність таких військ виявилася на
стільки низькою, що вже з початку 1850-х років «реалісти» ініціюва
ли створення професійних військових частин із найманців, кількість
ЙКИХ незабаром уже становила 30% дайнамської армії.
Однак інерція постсередньовічного традиціоналізму у В'єтнамі себе
Ш№ по вичерпала, і коли в 1854 р. обидва лідери реформаторів-«ре-
алістів» пішли з життя, при дворі знову запанували «традиціоналісти».

Були посилені державні монополії на розробку й продаж більшості
корисних копалин (мідь, цинк, олово, срібло, сіль, сірка), а також ко
риці, меду, слонової кістки, цінної деревини. Влада суттєво обмежила
можливості приватної ініціативи в торгівлі рисом (після чого його ціна
зросла утроє), було згорнуто всі торговельні контакти з європейцями,
посилювалися репресії проти в'єтнамців-християн (їх таврували, ви
пікаючи на лобі ієрогліфи «неправедна релігія») та європейців-місіо-
нерів, які наважувалися проповідувати «слово Христове» у Дайнамі, —
таких страчували або ув'язнювали.
Кризові ускладнення в економіці спричинили нову хвилю антивлад-
них народних заворушень, які переросли в 1855 р. у перманентний
повстанський рух під гаслом відновлення на престолі В'єтнаму ко
лишньої імператорської династії Ле.
Антихристиянські репресії дайнамської влади стали для французів
приводом до нового втручання у в'єтнамські справи. У 1857 р. фран
цузький військовий корабель під командуванням де Монтіньї ввійшов
у лагуну Дананга з метою вручити від імені французького уряду офі
ційного листа дайнамському імператорові, проте в'єтнамські чинов
ники демонстративно залишили листа на березі моря навіть не роз
кривши його. Французи відповіли бомбардуванням фортів Дананга,
після чого безперешкодно покинули бухту. У відповідь Нгуен Зик Тонг
наказав стратити ще трьох католицьких місіонерів (іспанців). Справа
йшла до війни...
Колоніальне І
поневолення В'єтнаму
Францією І
Масштабне воєнне вторгнення французьких колоніальних військ у
В'єтнам стало своєрідним продовженням Другої Опіумної війни
(1856—1860). Через відсутність надійних географічних знань про
Східну Азію європейці помилково вважали, що водами Меконгу
можна потрапити відразу до Південного Китаю, тому французи роз
глядали завоювання ДайнаМУ (який до того ж формально залишався
васалом цинських богдиханів) лише як етап в оволодінні Південним
Китаєм. Разом із французами у воєнно-колоніальному поневоленні
В'єтнаму брала участь н Іспанія Бурбонів, чия королева Ізабелла II
1/7 І Глава 4. В'єтнам
(1833—1868] вважала за необхідне покарати Дайнам за страчених

Іспанських місіонерів-католиків. Франко-іспанські сили вторгнення
(14 кораблів з трьома тисячами вояків на борту) очолив французь-
кий адмірал Ріґо де Женуї.
Колонізатори розпочали воєнні дії у вересні 1858 р., атакувавши
морг Дананг, розташований за сто кілометрів від столичного Хюе. Уже
п перших боях виявилася абсолютна воєнно-технічна перевага євро
пейців (гарматна картеч проти простих ядер, нарізні рушниці проти
шстарілих мушкетів тощо), тому вже за кілька днів Дананг був узятий
штурмом. Реакцією на поразки імператорських військ стало нове
піднесення народних заворушень: у горах Центрального В'єтнаму зно-
пу повстали волелюбні племена горців, на півночі активізувалися
місцеві католики, які закликали повернути владу «законній» династії
Ле. Цілком можливо, що й французи доклали зусиль аби роздмухати
полум'я боротьби в тилу дайнамських військ.
Спроби дайнамських військ під командуванням кінь лиока («вій
ськового намісника») Нгуен Чі Фионга повернути Дананг не увінча
лися успіхом. До того ж французи відкрили невдовзі ще один —
південний фронт, атакувавши й захопивши у березні 1859 р. Сайгон.
ІГєти занепали духом, у їхніх військах почалося масове дезертирство.
Саме в цей час у землі Південного В'єтнаму, згадавши старі образи,
мторглися війська камбоджійського короля Анг Дуонга [1841—1860],
який прагнув, скориставшися французькою агресією, поновити конт
роль над втраченим ще в XVII ст. гирлом Меконгу. Слабкою втіхою
для дайнамського імператора стала хвороба РІҐО де Женуї, яка змусила
його покинути негостинні в'єтнамські землі. Новим командувачем
колоніальних сил був призначений французький контр-адмірал Паж.
Шанс переломити хід війни на свою користь з'явився у Дайнаму в
1860 р., коли у зв'язку з поновленням активної бойової фази Другої
Опіумної війни французи перекинули більшість своїх тихоокеансь
ких сил знову до Китаю, залишивши в окупованому Сайгоні близько
1000 французьких та іспанських солдатів. Під тиском удесятеро чис
ленніших дайнамських військ колонізатори покинули Дананг (пі
дірвавши всі його форти), однак вибити французів із Намкі армії Нгу
ен Чі Фионга не вдалося, причому сам дайнамський командувач був у
цих боях важко поранений. А тут ще у 1860 р. переможно для євро
пейців завершилася Друга Опіумна війна, і французький експедицій
ний корпус у В'єтнамі знову отримав підкріплення: кількість колоні
альних військ довели до 8 тис. солдатів при 500 гарматах за підтримки
понад 70 військових кораблів. Командувати цією армадою вторгнен-
ня призначили французького адмірала Шарньє, якого в 1861 р. змінив

на цій посаді адмірал Бонар.
Подальші бойові дії франко-в'єтнамської війни більше нагадували
каральну операцію: європейці розстрілювали дайнамські війська із
гармат та нарізних рушниць на відстані, яку не могли здолати в'єт
намські ядра й круглі кулі, а імператор Нгуен Зик Тонґ, розлючений
безперервними поразками, здійснював терористичні акції проти в'єт
намських християн, котрих за наказом вуа катували й страчували ти
сячами. А тут ще в швнічнов'єтнамський округ Баккі вдерлися з півночі
рештки розгромлених Цинами в Південному Китаї тайпінів, бої з яки
ми остаточно виснажили військові й фінансові ресурси Дайнаму. За
вершилася ця кривава вакханалія підписанням у червні 1862 р. вкрай
принизливого для Дайнаму Сайгонського миру, за умовами якого під
контроль французів переходили три східні провінції Південного В'єт
наму (з них була утворена французька колонія Кохінхіна, першим
губернатором якої став її завойовник адмірал Бонар). Крім того, Дай-
нам мав сплатити Франції солідну контрибуцію в розмірі 4 млн
срібних донґів {¥2$ млн) і повернути всіх бранців, дозволити фран
цузьким та іспанським місіонерам вільно проповідувати у В'єтнамі
християнство, відкрити ріку Меконг із притоками й три найбільші
дайнамські порти (Дайнанг, Балак і Куангієн) для вільної торгівлі з
європейцями, а також дозволити в'єтнамським купцям вести вільну
торгівлю своїми товарами в територіальних володіннях Франції та
Іспанії.
Імператор Нгуен Зик Тонг справедливо розглядав Сайгонський
договір 1862 р. скоріше як передишку між війнами, аніж стабільну
мирну угоду, тому вже у 1863 р. відправив до Європи посольство на
чолі з головним «винуватцем сайгонської ганьби» Фан Тхань Зяном
(його підпис стояв на тексті Сайгонського договору, ратифікованого
пізніше імператором Нгуен Зик Тонгом). Завданням означеної дип
ломатичної місії було з'ясування реалій європейської політики та
справжніх планів колонізаторів стосовно В'єтнаму. Відвідавши Париж
і Мадрид, Нгуен Тхань Зян повернувся у 1864 р. додому сповнений
оптимізму, проте подальші дії французів показали, що захопленим у
В'єтнамі вони задовольнятися не збираються. Головним роздмуху-
вачем колоніальних апетитів Франції в Індокитаї виступив міністр
морського флоту і колоній Шасселю-Лоба, експансіоністські ініціати
ви якого цілковито підтримав імператор Наполеон III [1852—1870]. У
червні 1867 р. французи поновили бойові дії на півдні В'єтнаму,
швидко окупувавши ще три провінції округу Намкі, після чого Фан
|79 І Глава 4. В'єтнам
ї'хань Зянь (який після свого європейського вояжу запевняв вуа в

мирних намірах французького імператора стосовно Дайнаму) покінчив
п собою, прийнявши отруту.
Для нової війни з французькими колонізаторами Нгуен Зик Тонг
намагався мобілізувати всі ресурси своєї імперії. Дайнамське військо
поповнили 40 тис. добровольців-ополченців. З метою реорганізації та
переозброєння армії збільшили податки й почали продавати общинні
ісмлі приватним особам (здобуті в такий спосіб кошти направлялися у
носнний бюджет імперії), провели чистку офіцерського корпусу, за
купили нові військові кораблі у британців і німців, відрядили до Гон
конгу та Франції здібну молодь вивчати європейську воєнну науку.
11 роте колонізатори вирішили не давати Дайнаму перепочинку для
реального військового посилення, і в 1873 р. бойові дії французьких
військ у В'єтнамі відновилися. Тепер інтервенти спрямували основ
ний удар на північ, де виснажені урядові дайнамські війська так і не
•могли остаточно здолати опір колишніх тайпінів та «прибічників
підновлення династії Ле». Організувати за таких обставин належний
опір нападникам дайнамці не змогли: наприкінці 1873 р. французи
•іахопили Ханой, а в березні 1874 р. Нґуен Зик Тонґ змушений був підпи
сати з Францією ще один договір про «вічний мир, дружбу і союз», умо
ви якого фактично позбавляли В ?єтнам статусу суверенної держави.
Цей ратифікований через рік у Хюе договір передбачав перехід під
контроль французів усієї Намкі, зрівняння у правах в'єтнамських ка
толиків з представниками інших конфесій, встановлення французь
кого контролю над усіма портовими митницями В'єтнаму, а також
пункт про те, що відтепер вуа зобов'язується «у відповідь на дружню
допомогу з боку Франції узгоджувати свою зовнішню політику з по
літикою Франції». Для вільної торгівлі європейських купців додатко
во відкривалися р. Хонгха та морські порти Кюїньон і Хайфон.
Після такого принизливого завершення двох в'єтнамо-французь
ких воєн при дворі в Хюе склалося угруповання місцевих «західників»
(І Ігуен Ло Чать, Нгуен Хієн, Фан Лієм та ін.), які вважали, що вряту
вати В'єтнам від цілковитого колоніального поневолення можуть те
пер лише системні реформи західницького зразка. Нґуен Зик Тонг
прислухався до їхніх порад, тому почав виписувати гонконзькі газети,
відправив навчатися до того ж Гонконгу талановиту молодь для опа
нування секретів корабельної і воєнної науки та геології. В'єтнам
відкрився світові. Влада наказала розчистити гирло Червоної ріки й
усіляко заохочувала зовнішньоторговельну активність. Як наслідок, у
1876—1880 рр. в'єтнамський імпорт збільшився у 12, а експорт — у
29 разів(!). Основними торговельними партнерами оновленого В'єтна

му стали цинський Китай і США, а не Франція (яку Нгуен Зик Тонґ
не хотів допускати на в'єтнамський ринок).
Стурбований активністю іноземних конкурентів, французький
уряд у 1882 р. вирішив завершити процес колоніального понево
лення В'єтнаму військовими засобами. Чергову агресію проти В'єт
наму очолив відомий авантюрист, професійний моряк і «за суміс
ництвом» популярний французький історик та літератор-романіст
Анрі Рів'єр (1827—1883), який у квітні 1882 р. штурмом захопив
Ханой. Новий акт агресії стурбував Цинів, які відразу ввели до
Північного В'єтнаму свої війська, котрі за підтримки в'єтнамських
частин дещо потіснили колонізаторів (Анрі Рів'єр загинув у бою).
Однак у цей момент в Хюе помер вуа Нгуен Зик Тонґ. Синів (а
отже й законного спадкоємця престолу) в нього не було, й двірцеві
династичні смути не дали змоги в'єтнамцям консолідуватися для
відсічі інтервентам.
Спочатку хюеський престол посів у 1883 р. племінник покійного
імператора Инг Тян, але вже через три дні столична еліта позбавила
його влади й ув'язнила, уморивши нещасного «імператора» голодом.
Владу в країні перехопив «тріумвірат регентів» (фу тьїнь), які посади
ли на трон свого ставленика — Хонг Зата (молодшого брата Зик Тон
га). Останній «царював» під гаслом Хієпхоа, але в історію увійшов під
посмертним ім'ям Фе Де («Повалений імператор»). Розраховуючи на
французьку підтримку, Фе Де у серпні 1883 р. офіційно визнав Дай-
нам французьким протекторатом, однак це його не врятувало: восени
того ж року патріотично налаштовані придворні вбили Фе Де і звели
на хюеський престол ще одного зиктонгівського племінника Инг Да-
нга (Инг Хо, 1883—1884), який царював під гаслом Кієнфиок й отри
мав посмертне ім'я Зян ТОНҐ.
Останній переворот поставив під загрозу плани французів щодо
колоніального поневолення В'єтнаму, тому їхня реакція була миттє
вою. Уже в 1884 р. кількість експедиційних французьких військ у
В'єтнамі сягнула 16,5 тис. вояків. З такими військовими ресурсами
французькі командувачі — генерал Буе та адмірал Курбе — могли вже
ні з ким у регіоні не рахуватися. Протягом весни 1884 р. в Північному
В'єтнамі точилися жорстокі бої між французькими колонізаторами і
військовими контингентами дайнамських військ, на допомогу яким
із півночі прибули 12 цинських полків (25 тис. вояків), проте завер
шилися вони цілком прогнозованою перемогою французів, на боці
яких була досконаліша військова техніка і краще підготовлені коман-
дири. У травні 1884 р. Цини вивели з Північного В'єтнаму свої вій

ська, підписавши з Францією Тяньцзінську конвенцію про дружбу
й добросусідство, а в червні того ж року капітулював і в'єтнамський
уряд. Підсумком воєнних дій стала Хюеська угода 1884 р,, текст якої
французькі дипломати виробили в Парижі, а потім буквально нав'я
зали імператорові Зян Тонгу. Відповідно до статей угоди державний
суверенітет Дайнаму ліквідовувався, а терени В'єтнаму ділилися на
гри області: південну Кохінхіну (з центром у Сайгоні) у статусі кла
сичної французької колонії, північний Тонкій (з центром у Ханої) у
статусі французького протекторату та центральний Аннам (з центром
у Хюе), де формально зберігався інститут в'єтнамських імператорів з
династії Нгуен та відповідний в'єтнамський адміністративний апа
рат. Проте контроль над їхньою діяльністю здійснював французький
верховний резидент, який спирався на розквартировані в Хюе та
стратегічних портах Дананг і Тхінай французькі окупаційно-колоні
альні війська.
Завершення колоніального поневолення В'єтнаму французи від
значили пишною церемонією в Хюе, під час якої в імператорському
тронному залі була показово знищена китайська олов'яна печатка, яку
цинські богдихани жалували в'єтнамським правителям як формаль
ний «дозвіл на правління». Так у 1884 р. на зміну номінальному ки
тайському сюзеренітету в історії В 'єтнаму прийшла епоха реальної
французької колоніальної залежності.
Цини спробували оскаржити законність хюеської церемонії і на
віть почали концентрувати у Фучжоу війська і флот, однак у серп
ні 1884 р. французький військовий корабель «Тріумфатор» раптово
напав на китайську фучжоуську ескадру, знищивши її майже цілком.
Після цієї акції цинський уряд офіційно відмовився від свого сюзе
ренітету над В'єтнамом і визнав реалії французького протекторату
(Тяньцзіньський договір 1885 р.).

но-релігійна ситуація в державі Дайв'єт після завершення
епохи середньовіччя?
2. Розкрийте особливості розвитку князівств Дангнгоай і Данг-
чонг за часів постсередньовіччя.
1 8 2
і , ..,„,,,,,' Розділі. ДАЛЕКИЙ СХІД
3. Хто такі тайшони? Який характер мало повстання тайшонів?

4. Як утворилася держава В'єтнам?
5. Проаналізуйте вплив боротьби «реалістів» і «традиціоналіс
тів» на внутрішньополітичну ситуацію у державі В'єтнам.
6. Як утворилася імперія Дайнам? Розкрийте основні особли
вості її розвитку.
7. Схарактеризуйте процес колоніального поневолення В'єтна
му Францією. Чим він завершився?
Індія
* Індія після завершення епохи

* Розпад «Імперії Великих
Моголів»
• Англо-французьке суперництво
і початок колоніального
поневолення Індії
» Завоювання Індії англійською
Ост-Індською компанією.
Розбудова та вдосконалення
системи колоніальної
експлуатації
« Народно-визвольне повстання
сипаїв 1857—1859 рр.
* Ліквідація англійської
Ост-Індської компанії.
Завершення процесу
колоніального поневолення
Індії британською короною
Індія після І
середньовіччя і
^ На початок XVIII ст. більшість теренів Індії

,Щ (окрім південної окраїни Індостану) разом із земля-
С|И ми сучасних Пакистану, Бангладешу й частково Аф-
-Щ ганістану (включаючи Кабул і Пешавар) перебували
}іШ у складі єдиної східнодеспотичної імперії, що увій-
§щ шла в історію під назвою «Імперії Великих Моголів».
-4ШЩЬ*% Владикою цієї потужної імперської структури був
^Щ^Як на початку XVIII ст. сьомий представник моголь-
/! ' ^ Я В Н | ської династії [1526—1858] падишах Аурангзеб — фа-
\ Е І 1 | | Ш § Ш ^ натичний прихильник ортодоксального сунітського
||ШШР^ ісламу, в період правління якого [1658—1707] Мо-
*-*Швг гольська держава розширила свої територіальні во
лодіння до небачених раніше масштабів (до її складу увійшли
Кандагар, Балх, Ахмаднагар, Біджапур і Голконда). Доходи
могольської казни становили 800 млн. рупій1 на рік, а сам
Аурангзеб настільки увірував у власну велич, що присвоїв
собі титул алангір — «владика всесвіту». Однак тривалі війни
змусили Аурангзеба істотно збільшити податки на підданих
(на землеробів — до половини врожаю), а релігійна мусуль
манська нетерпимість падишаха спричинила загострення між
релігійних ісламо-індуїстських протиріч у країні. Тому під
час царювання Аурангзеба збройні виступи маратхів, сикхів,
джатів, раджпутів і каральні операції проти них були звич
ним явищем. Ось чому після смерті Аурангзеба його імперія
більше нагадувала конгломерат ворогуючих територій, аніж
стабільну централізовану імперію. Офіційною релігією над
звичайно строкатої в етнічному плані «Імперії Великих Мо
голів» вважався іслам сунітського напряму, однак більшість
підданих падишаха сповідувала індуїзм. Столицею Моголь
ської держави було місто Делі, в якому розміщувалася офі
ційна укріплена резиденція падишаха — Лал-Кіла («Черво
ний форт»).
1 ;
Одна рупія містила близько 30—35 г срібла.
186 | Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
Відповідно до канонів класичної східної деспотії падишах мав усю

повноту політичної, судової, воєнної та адміністративної влади і вва
жався верховним власником усіх земель імперії, за користування яки
ми піддані мали служити й сплачувати податки своєму володареві.
Проте в прямому управлінні держави перебувала лише незначна кіль
кість земель — їх називали халіса («казенними») і податі з них ішли
безпосередньо до казни падишаха. Більша частина земель оформля
лася як джагіри, заміндарства або вакфи. Джагіром називалася те
риторія, поземельний державний податок з якої жалувався його ко
ристувачу (джагірдару) за військову службу правителю, причому
жалувалася лише сума податку без права власності на самі земельні
ділянки, географію яких урядові чиновники часто міняли (за умови
збереження суми жалуваних доходів), щоб уникнути сепаратистсь
ких тенденцій серед джагірдарів. За визначену суму джагірдар мав
утримувати відповідну доходам кількість вояків (визначалася ран
гом джагірдара), а на різницю між отриманими і витраченими на
підлеглих вояків коштами жив сам — причому жив безбідно, адже
джагіри були доволі великими (до 100 тис. га). Ніякими спадковими
правами на них джагірдари не володіли, отримуючи джагіри безпо
середньо від падишаха виключно за свою військову службу. Джагір
дари являли собою воєнізовану служилу знать «Імперії Великих Мо
голів». Як основна владна опора падишаха-мусульманина майже всі
вони були мусульманами.
На початку XVIII ст. налічувалося близько 4 тис. джагірів.
Поземельно-фінансові стосунки імперської влади з індуською ари
стократією організовувалися через систему аналогічних земельних по-
жалувань немілітарного характеру, користувачі яких іменувалися за-
міндарами. Заміндари збирали з пожалуваних територій державні по
датки, але не зобов'язувалися утримувати військові контингенти, а
лише отримували 10% зібраної суми як плату за виконання службо
вих обов'язків по збиранню державних податків. І лише за видатні
заслуги перед імперією джагірдар або (рідше) заміндар міг отримати
умовне земельне пожалування, з якого вся сума визначених держав
них податків без обмежень ішла на утримання нагородженого. Така
земельна ділянка іменувалася інам. Існувало в «Імперії Великих Мо
голів» і привілейоване землекористування мусульманських релігій
них установ — вакф, податі з якого йшли на утримання мечетей або
медресе.
187'І Глава 5. Індія
Формально, могольське право допускало також приватну земельну

власність (мульк), однак кількість таких земельних володінь в ім
перії була мізерною.
Проте всі згадані типи землекористування являли собою лише со
ціально-економічну надбудову мусульманського зразка над аграрною сис
темою традиційних індійських сільських общин — автономних суспіль
но-господарських організмів, сформованих у варново-кастових канонах
класичного індуїзму. Індуїстська община складалася з представників
різних каст (джаті), а отже були в ній не лише свої землероби, а й
мласні жерці-брахмани, ковалі, гончарі, цирульники, лікарі, пральни
ки, стражники тощо. Усі ці заняття вважалися спадковими, й кожен
мав, відповідно до своєї кастової професії, в міру сил і талантів пра
цювати, вносячи в общину свої продукти або послуги. Натомість ко
жен общинник отримував продукцію та послуги від общинників інших
кастових професій, причому обсяг і якість отриманого відповідали не
ефективності внеску індивіда, а його кастовому рівню в канонах
ісрархії каст (джаджмані): споживацький рівень вищих каст був ви
щим, нижчих — нижчим, а пояснювалося це кармою, що її заслужив
кожен своїми попередніми народженнями. Керували життям общини
староста (патель) і писар (патварі), посади яких були в общині спад
ковими. Вони фіксували та збирали у своєму селі всі податки (переда
ючи зібране представникам влади), вели кадастр общинних земель,
підтримували в общині правопорядок, слідкували за тим, щоб кожен
її член здобував відповідне матеріальне утримання залежно від статусу
своєї касти. Така община функціонувала на принципах цілковитої
суспільно-господарської автономії та самоуправління, а її контакти з
владними структурами обмежувалися тільки колективною круговою
порукою, пов'язаною зі сплатою податків та відпрацюванням належ
них державних податей.
Отриманий від села натуральний податковий продукт (переважно
зерно) концентрувався владою та її службовцями в містах, де він част
ково використовувався в натуральному вигляді (прогодування гарему,
військ, челяді, апарату чиновників тощо), а частково реалізовувався в
обмін на послуги міських ремісників відповідної спеціалізації (ювелі
ри, зброярі, виробники коштовних тканин тощо) та працівників тієї
чи іншої сфери послуг (артисти, куртизанки, науковці, літератори
тощо). В результаті Індія майже не знала феномена внутрішньої торгів
лі між містом і селом (необхідний реманент і послуги аграрії отриму
вали від кастових ремісників та інтелектуалів власної общини), зате в
містах процвітали виробничі галузі майже виключно елітної орієнтації,

спрямовані на задоволення потреб владної верхівки та її оточення.
Водночас активно розвивалася зовнішня торгівля, причому індійський
експорт (коштовності, холодна зброя та цінні тканини) часто переви
щував імпорт (західні технічні винаходи й вогнепальна зброя, ки
тайські шовк та порцеляна, африканські раби тощо). І лише в торгівлі
з ісламським світом Індія постійно втрачала накопичене в ході торгівлі
з Китаєм і Заходом монетне срібло й золото, оскільки мусульманські
владики Індії купували в Аравії, Ірані та Середній Азії для потреб влас
них збройних сил коней, котрі дуже швидко й масово гинули у не
сприятливому індійському кліматі. В результаті коні в Індії лишалися
постійним дефіцитом, обходилися мусульманським володарям країни
дуже дорого, а конеторгівля перманентно виснажувала індійське гос
подарство.
Накази імператора впроваджував у життя уряд імперії (очолюва
ний візиром), який складався з кількох діванів (міністерств). Серед
них домінували військовий та фінансовий дівани (останній відповідав
за збирання податків). В адміністративному плані імперія поділялася
на два десятки намісництв (суба) на чолі з призначеними падишахом
воєнно-адміністративно-судовими намісниками (субадарами), в розпо
рядженні яких перебували війська та відповідний адміністративно-
чиновницький апарат провінційного рівня. Суба складалися з округів
(таксіль), а ті, своєю чергою, — із повітів (паргана) з відповідними
начальниками.
Індійські міста також входили до централізованої системи бюрокра
тичного управління імперією й були позбавлені будь-яких елементів
самоуправління. Вони підпорядковувалися відповідним субадарам, а
їхні призначені згори начальники (котвали) виконували в основно
му поліцейські функції.
Привілейованим станом в «Імперії Великих Моголів» були мусульма
ни. Утім, в етнічному й культовому відношенні вони не складали єди
ну групу: в армії більшість становили суніти із числа тюрків і аф
ганців, цивільний апарат представляли в основному перси-шиїти, а
серед ісламського духовенства домінували араби. Мовами офіційного
діловодства й придворної науки та культури слугували перська й
арабська, однак у середовищі індусів продовжувала функціонувати
санскритомовна культура, активно розвивалися література, освіта й
писемність мовами інших місцевих немусульманських народів (бен
гальська, маратхська, пенджабська, ассамська, гуджаратська, гінді
ІК9 І Глава 5. Індія
•іоіцо). Індуси вважалися в імперії «невірними» й тому платили більші

шііж мусульмани податки — в тому числі показову джизью (подушну
•подать на немусульман в ісламських володіннях).
І -І а початок XVIII ст. «Імперія Великих Моголів» видавалася по
тужною: грандіозні розміри, близько 100 млн підданих, численна ар
мій, високий рівень розвитку науки й культури. Однак внутрішня
структура імперії залишалася крихкою і нестабільною. Державу роз'ї
дали міжетнічні та міжрелігійні суперечки, варново-кастовий ізоляціо
нізм аграрного сектора практично загальмував процес технічного й
технологічного вдосконалення виробництва, а неадекватна конетор-
І'ІІІЛЯ вимивала з торговельно-ремісничої сфери необхідні для модер
нізації обігові кошти. До того ж давався взнаки притаманний ін
дуїстській ментальності традиційний політичний нігілізм, оскільки
стосунки місцевого селянства (а це абсолютна більшість тогочасних
мешканців країни) з державою обмежувалися виключно сплатою по
датків, тоді як зворотної потреби в централізованих суспільно-по
літичних інститутах в індійського селянства не існувало (на відміну
під іригаційних цивілізацій Далекого чи Близького Сходу, де від ста
більності централізованих імперій залежали цілісність та ефективність
централізованих іригаційних систем, руйнування яких спричиняло ко
лапс виробництва, масовий голод і суспільний хаос). Нарешті, на по
чатку XVIII ст. вичерпалися й воєнні джерела збагачення та зміцнення
імперських інститутів, оскільки «Імперія Великих Моголів», практич
но, досягла своїх природних кордонів: Індостан та Індо-Ганзька доли
на майже повністю контролювалися моголами, а перенести завоюван
ня за межі означених теренів не давали можливості суворі природні
умови (в болотах Бірми, холодних горах Непалу, Афганістану чи Ірану
теплолюбні індійські армії воювати не могли). Скарбниця падишахів
перестала поповнюватися воєнною здобиччю, в пошуках коштів влада
періодично збільшувала податки, що остаточно загнало «Імперію Ве
ликих Моголів» в інволюційне постсередньовіччя.
Розпад «Імперії І
Нсликих Моголів» І
Аурангзеб виявився останнім могольським падишахом, якому вда
валося утримувати єдність імперії, однак уже наприкінці його царю-
нання зберігати імперську цілісність ставало дедалі важче: у Пенджабі
перманентну війну з моголами вели члени воєнізованої хальси (релі-
190 І Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
гійної общини) сикхів, у центрі Індо-Ганзького межиріччя бунтували

джати, а на заході Індостану (область Магараштра) виборювали по
літичну незалежність маратхи. За такої ситуації після смерті Аурангзе-
ба (1707) троє його синів недовго оплакували смерть вінценосного
батька й того ж року почали міжусобну війну за престол.
У пошуках союзників другий син Азам, який на момент смерті бать
ка був намісником Делі, звільнив з-під варти лідера маратхів Шаху2.
Цим фактично було започатковано розпад «Імперії Великих Мо
голів», оскільки, закріпившись у Сатарі, Шаху замість очікуваного
втручання у міжмогольські суперечки почав відбудовувати суверен
ну маратхську державу.
Два роки кривавих битв завершилися перемогою старшого бра
та Муаззама (Шах Алам), який коронувався під пишним ім'ям Ба-
гадур-шах [1707—1712], проте невдоволених його воцарінням було
так багато, що в пошуках підтримки новопроголошений падишах
змушений був роздати на подарунки своїм чиновникам і воєначаль
никам останні запаси імперської скарбниці. Крім того, Багадур-
шаху на той час виповнилося уже 66 років — вік більш ніж со
лідний як на ті часи. До того ж новий падишах не вирізнявся силь
ним характером і рішучістю. Навіть вибрати одного візира з двох
реальних претендентів Багадур-шах не наважився, тому призначив
одразу двох перших міністрів — свого соратника Мунім-хана та
колишнього аурангзебового візира Асад-хана. Відтоді обидва візи
ри енергійно писали накази урядовцям, демонстративно ігноруючи
один одного, підлеглі, отримуючи вказівки, що постійно суперечи
ли одна одній, не виконували жодних, і, як наслідок, в управлінні
державою настав цілковитий безлад.
Лише напад сикхів (1710) моголам поталанило відбити доволі успіш
но. В битві при Садгаурі сикхи зазнали нищівної поразки, а їхній
лідер Банда загинув. Проте спроби розвинути успіх у Пенджабі за
вершились для моголів невдачею.
Після смерті Багадур-шаха (1712) його сини влаштували нову «бит
ву за престол», і відтоді воєнно-політична стабільність «Імперії Вели
ких Моголів» остаточно канула в Лету.
За таких обставин швидко оформилася незалежність Магараштри,
де реальну владу відразу прибрав до рук не Шаху (він після ув'язнен
ня не мав належної опори в суспільстві), а його пешва (перший міністр)
2
Шаху був онуком засновника незалежної маратхської держави Шиваджи з роду
Бгонсла (1627—1680) і вважався його легітимним наступником. -
191 І Глава 5. Індія
Ііяладжи Вішванатх, який керував державою маратхів протягом 1713—

1720 рр. Перед смертю він спромігся передати посаду пешви своєму
сипові Баджи Рао І [1720—1740], тим самим фактично заснувавши
династію Пешв, котрі правили відтоді в Магаратштрі лише від імені
нащадків Шаху, обернувши їх на політичних маріонеток. Користую
чись слабкістю Великих Моголів, маратхи активно розширювали свої
володіння. Вони встановили свій контроль над Гуджаратом, Мальвою,
Ьунделкхандом, відвоювали у португальців Бассеїн. Однак стрімке те
риторіальне розширення мало також зворотні наслідки. Дедалі більше
илади перебирали на себе польові маратхські командири, а контроль
пешв над іноетнічними землями ставав доволі проблематичним, що
нрешті-решт призвело до поступового перетворення єдиної маратхської
держави на конфедерацію напівнезалежних від пешв князівств, очо
люваних впливовими маратхськими військово-аристократичними ін
дуїстськими родами — Гаеквар у Гуджараті (столиця Барода), Голкар
у Мальві (столиця Індор), Сіндгія у Бунделкханді (столиця Ґваліор),
Іігонсла у Берарі (столиця Нагпур). Причому, як і у випадку з пешва-
ми, родові прізвища згаданих регіональних лідерів невдовзі перетво
рилися на спадкові титули. Центром Маратхської конфедерації вважа
лося місто Пуна, де владарювали Пешви, однак їхній авторитет як
керівників конфедерації грунтувався вже не на військово-економіч-
пому домінуванні, а на реліктах варново-кастової ієрархії, оскільки за
рангом свого брахманського походження Пешви стояли значно више
інших маратхських князів: Голкари вели себе від касти овечих пас
тухів, Сіндгія — від продавців взуття тощо.
Сепаратистський приклад маратхів сподобався могольським суба-
дарам, тим більше, що, поринувши у внутрішні чвари, падишахи не
мали можливостей зупинити процес розвалу своєї імперії. Першим
підпав південний Гайдарабад. У 1724 р. місцевий субадар Чін Кіліч-
хли прийняв нове ім'я Асаф-Джах і проголосив незалежність цього
князівства від Моголів, присвоївши собі титул нізам-аль-мульк («упо
рядник [нової] держави»).
Відтоді всі наступні правителі незалежного Гайдарабаду носили ти
тул нізам.
У 1739 р. нищівного удару по ослабленій «Імперії Великих Мо
голів» завдав іранський шах Надір — грізний войовник, індійський
похід якого виявився чи не найуспішнішим грабіжницьким набігом в
історії. Розвал в імперії моголів набув на той момент таких масштабів,
що про вторгнення 55-тисячної іранської армії падишах Мухаммед-
шах [1719—1748] дізнався лише тоді, коли війська Надіра вийшли на

околиді Делі. В битві при Карналі наспіх зібране могольське військо
зазнало поразки (втративши 8 тис. вояків). Тоді Мухаммед-шах при
був до ставки Надіра для переговорів, запропонувавши йому 5 млн
рупій відкупного за мир, але Надір вирішив не розмінюватися на
дрібниці і, захопивши могольського падишаха в заручники, увійшов з
військом до беззахисного Делі. В могольській столиці вояки Надір -
шаха безчинствували 58 діб, вирізали 20 тис. городян і награбували
здобичі на фантастичну суму 700 млн рупій3. Повертаючись додому,
Надір-шах звільнив Мухаммед-шаха в обмін на землі індського Пра
вобережжя та щорічну данину в 2 млн рупій.
Після цього розпад «Імперії Великих Моголів» став неминучим. У
1740 р. колишній субадар Бенгалії (столиця Муршидабад) проголосив
її незалежність і прибрав титул наваб («наднамісник»). У 1747 р. те ж
саме вчинив намісник Ауду Саад-хан, а з 1748 р. грабіжницькі походи
на Індію почав здійснювати засновник афганської держави Ахмед-шах
Дурані (Абдалі). Внаслідок п'яти вторгнень (1748, 1750, 1752, 1756—
1757, 1759—1761) афганці встановили свій контроль над Кашміром та
Пенджабом (із Лагором) і, здобувши Делі, вивезли з Індії багатств ще
на 120 млн рупій.
Слідом у Делі увійшли маратхи на чолі з Рагхунатхом Рао —
братом пешви Баладжи Баджи Рао [1740—1761], який також захотів
узяти участь у розподілі могольських земель і багатств. Розійтися
мирно маратхи і афганці не могли, і 14 січня 1761 р. на знаменито
му Паніпатському полі (далі на північ від Делі) відбулася грандіоз
на битва: 60 тис. вояків Ахмед-шаха Дурані (афганців та їхніх со
юзників із числа північноіндійських мусульман) проти 45 тис. ма-
ратхів-індусів, очолюваних старшим сином пешви Вісвас Рао. Бій
тривав кілька годин і завершився катастрофічною поразкою ма-
ратхів: вони втратили 40 тис. убитими, в тому числі майже всіх
командирів, включаючи самого Вісвас Рао. Дізнавшись про це, пеш-
ва Баладжи Баджи Рао помер від нервового стресу. На цьому агресивні
завоювання маратхів, практично, припинилися, оскільки конфедерація
так і не змогла оговтатися після Паніпатської катастрофи. Проте для
Ахмед-шаха перемога при Паніпаті виявилася «пірровою»: його військо
зазнало великих втрат і не могло надалі контролювати Північну
Індію. Афганці змушені були покинути не лише Доаб (дворіччя
3
Серед вивезених Надіром із Делі скарбів були, зокрема, найбільший в тогочасно
му світі діамант Кохінур та знаменитий «лавличевий трон» — офіційний трон пади
шахів, прикрашений десятками великих смарагдів і рубінів.
Джамни й Гангу), а й Пенджаб, звідки їх 1767 р. витиснули войов

ничі сикхи.
Суверенна сикхська держава оформила свою незалежність (1765) у

межах усього Пенджабу. Це була своєрідна теократично-демокра
тична держава — продукт воєнізованої сикхської «общини рівних»
(хальси), очолювана обраними вождями {сардарами).
Втративши воєнно-політичну єдність, Індія залишалася багатою
економічно — зокрема на прянощі, деревину, самоцвіти, благородні ме
тали тощо, а тому відразу стала об'єктом посиленої експансії з боку
європейських колонізаторів.
Англо- французьке І
суперництво
і початок колоніального
поневолення Індії І
Західноєвролейді виказали прагнення до територіальних захоп
лень в Індії ще за часів Великих Географічних відкриттів. Проте спо
чатку їхні успіхи обмежувалися створенням невеликих торговельно-
піратських факторій уздовж океанічного узбережжя Індостану — сил
для проникнення у глибинні райони регіону в колонізаторів попер
вах не вистачало. В результаті на початку XVIII ст. на індійському
узбережжі Аравійського моря та Бенгальської затоки з'явилися чис
ленні європейські форпости: португальські (Даман, Гоа, Діу, Кам-
бей, Мангалур, Бассеїн, Чау), французькі (Має, Карікал, Пондішері,
Чандернагор), голландські (Каннанур, Кранганур, Кочін, Квілон, Ту-
тікорін, Пулікат, Негапатам, Амбоїн, Палаколлу), британські (Бом
бей, Солсетт, Банкот, Карвар, Калікут, Андженго, Мадрас, Калькут
та) і навіть данські (Транквебар, Серампур, Еддова, Гольчері). Май
же всі вони були дітигдами відповідних акціонерних (щоправда, з
суттєвою державною часткою) Ост-Індських компаній, створених у
кожній зі згаданих західних країн заради пограбування і захоплення,
а по можливості ще й освоєння та експлуатації багатих на прянощі
та цінну сировину заморських територій в районі Індійського океа
ну. Згадані компанії дістали від своїх урядів широкі монопольні права
та привілеї (аж до права формувати на свої кошти власні колоніальні
армії та вести автономні війни), що забезпечувало акціонерам чималі
прибутки.
Свої Ост-Індські компанії утворили у XVIII ст. також Австрія (1723),

Швеція (1784) і Пруссія (остання заснувала їх навіть дві — у 1750 і
1753 рр.), проте прорватися в Індію їм так і не судилося, оскільки всі
вони швидко збанкрутували.
У середині XVIII ст., здобувши незаперечну воєнно-технічну пе
ревагу над країнами класичного Сходу, Захід достатньо зміцнів, щоб
не обмежувати свою колоніальну активність в Індії узбережними
територіями. Постало питання про те, кому із європейських хижаків
пощастить включити Індію до складу своєї колоніальної імперії.
Португальці і данці відпали швидко, бо були найслабкішими. Нідер
ланди після трьох не дуже вдалих для себе англо-голландських воєн
другої половини XVII ст. закріпилися в Індонезії («Нідерландська
Індія») та південноамериканському Суринамі («Нідерландська Гвіа
на»), однак змушені були відступити британцям Новий Амстердам
(майбутній Нью-Йорк) і визнати колоніальну першість Англії в
індійських справах. Останнім європейським конкурентом британців
в Індії залишилася французька Ост-Індська компанія з центром у
Пондішері, де енергійний губернатор Ж.Ф. Дюплекс (1697—1763)
активно нарощував військову потугу Компанії, формуючи корпуси
сипаїв.
Сипаями (перс, сипах — «воїн») називали індійських найманців, яких
європейські колонізатори брали на службу до своїх армій рядовими
вояками. Сипаї діставали європейську зброю і потрапляли під ко
манду французьких офіцерів, які навчали їх європейським методам
війни й командували ними на полі бою. Враховуючи, що через не
сприятливі кліматичні умови в Індії неможливо було тримати вели
ку кількість власне європейських солдатів, Ж.Ф. Дюплекс вирішив
збільшити кількість французьких військ у регіоні завдяки формуван
ням сипаїв. Це дало змогу французам спочатку успішно стримувати
британський натиск.
Уперше англо-французькі протиріччя в Індії переросли у відкриту
війну в 40-х роках XVIII ст., що стало індійським відгомоном масш
табної європейської війни за «австрійський спадок» (1740—1748), в
якій Франція і Пруссія у складі широкої коаліції воювали проти анг-
ло-австрійського союзу, до якого приєдналося чимало європейських
держав. Британська Ост-Індська компанія спробувала використати
війну за «австрійський спадок» як привід до силового витіснення
французів із Індії. Проте воєнні дії 1746 р. завершилися для британців
невдачею: сипаї Ж.Ф. Дюплекса не лише відбили напад, а й за під-
Іч . І Глава 5. Індія
фішки французької ескадри адмірала Лабурдоне захопили Мадрас. У

І ЛЖ |>. пійла за «австрійський спадок» завершилася (Аахенський мир),
111 мі і шпилися бойові дії і між Ост-Індськими компаніями в Індії (Мад-
і«и' повернули британцям). Ж.Ф. Дюплекс, відчуваючи себе перемож
ним, вдало втрутився у воєнний конфлікт між нізамом Гайдарабаду і
ЧІШШЮМ Карнатіку. Скориставшись ситуацією, французи розширили
• мої володіння в районі Пондішері й здобули право збирати поземель
ні ий податок у приморських областях Гайдарабаду «для покриття вит
ни! на утримання в Гайдарабаді французьких військ». Це був перший
і'уСюидіарний договір» такого типу. Відтоді європейці під приводом
•'допомоги в захисті» (фр. субсидії) майже завжди розпочинали коло
ніальне поневолення того чи іншого індійського князівства з укла-
іиппя такого договору.
Набутий Ж.Ф. Дюплексом досвід дуже сподобався англійцям, які
також почали формувати загони сипаїв, а 1752 р. уклали аналогічний
субсидіарний договір із навабом Карнатіку, посадивши на місцевий
престол свого ставленика Мухаммеда Алі [1754—1759].
І Іоізе загострення англо-французького протистояння в Індії стало-
• и н 1756 р., і знову як відгук ще однієї великої європейської війни —
нього разу Семирічної (1756—1763). Ж.Ф. Дюплекс, експансіоністська
цмині гість якого, з погляду акціонерів французької Ост-Індської ком
ині і ії, почала обходитися їм занадто дорого, був на той момент уже
підкликаний з Індії. Новий генерал-губернатор Пондішері проводив
ііідтоді виключно оборонну політику — і цим відразу ж скористалися
притаїш].
У 1756 р. вони зважилися на загострення відносин із навабом Бен-
і н/іїї Сірадж ад-даулою, який у цей час після тривалого династичного
конфлікту зійшов на престол. Від британців наваб зажадав видачі своїх
порогів, які ховалися в Калькутті, а також припинення будівництва
форту Вільяма, що мав захищати англійську факторію Калькутту.
Англійці ультиматум відхилили. Тоді Сірадж ад-даула захопив безза-
чиену Калькутту (британський губернатор зі своїми наближеними утік,
«і м її і пивши англійську факторію напризволяще)4. Та коли звістка про
не дійшла до Мадраса, місцевий губернатор Роберт Клайв (1725—1774)
іІШі рішуче: кораблями ескадри адмірала Уотсона він швидко переки
ну» свої війська (2 тис. сипаїв, 1 тис. британських солдатів, вісім гар-
' У Кіілі.кутті Сірадж ад-даула полонив 146 англійців (у тому числі кількох жінок),
«' НИК Ьуло кинуто до жахливої в'язниці «Чорна Яма». З них живими залишилися
ІМІЬКИ 2.1 ОСОби. '. л # :,. .. Лі-;:// ,;,.-; • • ; \ ,.,, -^,; ь:>;: *<.<•?<•'•• < {:;, ••,^-,.„ш -І , і.-, ^ І , , , Ї ,
мат) до Бенгалії, відбив Калькутту, а після кривавої битви на околи

цях міста (яка завершилася унічию) уклав із Сірадж ад-даулою до
говір на сприятливих для Компанії умовах: наваб зобов'язувався ком
пенсувати збитки британцям, що постраждали внаслідок конфлікту,
надав купцям англійської Ост-Індської компанії право безмитної тор
гівлі у своїх володіннях, а також дав згоду на спорудження укріплень
для захисту Калькутти. А далі, вступивши завдяки посередництву бен
гальських лихварів-відкупників Джагат Сетха й Амічанда у змову з
командиром кінної гвардії в армії наваба Мір Джафаром, англійці за
підтримки останнього забезпечили собі перемогу над 50-тисячним
військом Сірадж ад-даули в битві при Плессі (1757). Сірадж ад-даулу
невдовзі схопили і вбили, а навабом Р. Клайв проголосив Мір Джафа-
ра, який заплатив за це британцям £1230 тис. (із них £234 тис. —
особисто Р. Клайву).
Отримавши таку солідну фінансову «допомогу», англійська Ост-
Індська компанія використала її уже проти французів. У 1759 р. фран
цузький флот відтіснили від Мадраса, сухопутну армію французької
Ост-Індської компанії, очолювану генералом Лаллі Толландалєм, бри
танські війська під командуванням полковника Кута розгромили під
Вандевашем (у полон потрапив один із керівників французької Ост-
Індської компанії, відомий дипломат і воєначальник маркіз Шарль
Ж.П. де Бюссі). В 1760 р. після річної облоги капітулював і зголод
нілий та виснажений облогою Пондішері. Й хоча за умовами Паризь
кого миру 1763 р. Британія повернула французам Пондішері, супер
ництво між буржуазною Англією з феодально-абсолютистською Фран
цією за Індію завершилося на користь британців.
Завоювання Індії І
англійською Ост-Індською
компанією. Розбудова
та вдосконалення системи
колоніальної експлуатації І
Плацдармом для розгортання масштабної британської колоніальної
експансії в Індії стала Бенгалія, з її 20-мільйонним населенням. Саме
тут англійці випробовували методи первісного колоніального погра-
бунку, скориставшися «вдячністю» наваба Мір Джафара за отриманий
з їхньою допомогою престол. Попри фінансові збитки, які завдавав
швабській скарбниці режим безмитної торгівлі, що ним користували-
1^7 Глава 5. Індія
=-С-.. - • 1 ...
01! н Бенгалії англійці, Мір Джафар виконував усі взяті на себе зобо-
н'мчи пня і навіть продовжував періодично «обдаровувати» службовців
«індійської Ост-Індської компанії щедрими грошовими подачками.
І І роте апетит колонізаторів від цього не зменшувався, і невдовзі бри-
іміські колоніальні чиновники уже від імені Ост-Індської компанії
почали продавати бенгальським купцям дастаки (тобто грамоти на
ирішо пільгової безмитної торгівлі), демонстративно ігноруючи подат-
мшо -митний суверенітет наваба. Зухвалість і постійно зростаючі апе-
пгги колонізаторів почали гнітити Мір Джафара, який звернувся до
іоллаидців із пропозицією розпочати спільні дії проти британців. У
тплаидців у Бенгалії залишалася одна факторія — Чінсур, тому вони
мирі шили скористатися можливістю потіснити своїх конкурентів. Од
нії к позиції англійської Ост-Індської компанії в регіоні вже достатньо
ІМІП.НІЛИ, тому спроба голландської флотилії атакувати Калькутту
річкою Хуглі (рукав Гангу) провалилася: голландці зазнали поразки, а
Чіпсурська факторія зобов'язалася повністю демілітаризуватися —
'інше тоді британці дозволили голландцям зберегти свою присутність
V Бенгалії.
Після цієї перемоги Р. Клайв багатою людиною повернувся 1760 р.

на батьківщину, де як національний герой отримав від короля Геор-
га титул лорда.
1 Іолітичні інтриги Мір Джафара не залишилися непоміченими. У
І /60 р. Калькуттська рада Ост-Індської компанії здійснила чергову
пшіастичну «ротацію» в Муршидабаді. Внаслідок двірцевого перево
роту, ініційованого британцями, Мір Джафар утратив престол, а нава-
Пом став його родич Мір Касим, який подарував Ост-Індській ком
панії чотири бенгальських округи й виплатив членам Калькуттської
ради 2 млн рупій (£200 тис). Проте торгівля британців дастаками по-
< марила їх і з цим навабом. Переконавшися, що припинити її він не в
їм очі, Мір Касим зважився на демарш: він узагалі звільнив усіх бен-
і шіьських купців від митних зборів, урівнявши їх у правах із купця
ми Ост-Індської компанії. Торгівля дастаками втратила сенс, а з нею
шіглійські чиновники позбулися й солідних прибутків, тому Каль
куттська рада зажадала від Мір Касима скасування означеного указу,
І» коли навабвідмовив — розпочалась війна.
Деякі індійські правителі, які нарешті усвідомили масштаби заг
ін >чи, що її ніс британський колоніалізм, виступили в підтримку нава-
Гні Ьенгалії. Серед них наваб-візир Ауду (Шуджа ад-даула) і навіть
могольський падишах Шах Алам II. Проте воєнно-технічна перевага
британців не залишила індійським союзним арміям шансів на успіх. У

битві поблизу м. Буксар (1764) союзні війська двох навабів і падишаха
зазнали поразки. Мір Касим утік до Делі, а в 1765 р. рештки аудських
армій англійці остаточно розбили в районі м. Кора. Сер Р. Клайв,
який у розпалі цих подій повернувся на посаду калькуттського губер
натора, втілив результати гучних воєнних перемог у серію нерівно
правних договорів, що їх Ост-Індська компанія нав'язала переможе
ним. Падишах Шах Алам II змушений був надати право британцям
збирати всі податки в Бенгалії (право дівані), наваб-візир поступив
ся Ост-Індській компанії Аллахабадом і Корою, а також сплатив
5 мян рупій (£500 тис.) контрибуції. Мір Джафар, якому знову по
вернули престол, перетворився на цілковито залежного від Компанії
князька, позбавленого податкового та правового суверенітету, армії та
можливості здійснювати самостійну зовнішнью політику. Відтепер во
лодіння англійської Ост-Індської компанії в Індії складалися з трьох
провінцій (Бенгальська, Бомбейська, Мадраська). Проте основним
форпостом британської експансії в регіоні залишилася Бенгалія, на
якій, як уже згадувалося, випробовувалися методи колоніального погра-
бунку Індійського субконтиненту.
Режим колоніального поневолення Бенгалії варварськими метода
ми первісного нагромадження капіталу удосконалив Уоррен Гастінгс
(1732—1818), який служив бенгальським губернатором протягом
1772—1785 рр. Саме він запропонував монополію Компанії на торгів
лю сіллю, право на продаж якої потім продавали на аукціоні спеку-
лянтам-перекупникам, переважно із числа місцевих бенгальських ком-
прадорів. Компанія монополізувала також право на торгівлю продук
цією індійських ткачів, яких зобов'язали відтепер здавати всю свою
продукцію на склади Компанії за монопольно низькими цінами. Ці
склади відкривали торгові агентства, які купували відповідні патенти
в Компанії на спеціальних аукціонах. У такий спосіб британці залуча
ли до пограбунку власної країни компрадорські кола індійських мож
новладців. Порушення означених монополій (навіть спроба випарю
вати сіль із морської води для власного споживання) розцінювалося
як тяжкий злочин і жорстко каралося. Аналогічні процедури застосо
вувалися й щодо поземельного податку, на збирання якого в кожному
районі Компанія почала оголошувати тендер серед місцевих заміндарів,
встановлюючи розмір податку, що його планувалося зібрати. Умови
визначалися доволі жорсткі: якщо заміндар збирав грошей більше від
запланованого, він міг використати їх для власних потреб, якщо не
дотягував — покривав різницю власними коштами. Якщо запропо-
пована сума була надто великою і охочих серед заміндарів не знаходи

лося, Компанія укладала угоду з будь-ким, хто давав згоду. Такий
вбирач податку іменувався аміл. На час дії податкової угоди збирач
податку діставав всіляку підтримку від сипайської поліції та адміні
стративно-поліцейського апарату наваба, який остаточно перетво
рився на васала Компанії. Щоб виконати зобов'язання перед Ком
панією та нажитися самим заміндари й аміли під час збирання по
датей вдавалися до катувань, брали заручників. На наступному
аукціоні У. Гастінгс збільшував податковий план — і знову знахо
дилися охочі. В результаті за три роки поземельний податок у Бен
галії збільшився утроє. Від голоду і знущань загинули 10 млн (!)
осіб — зате щорічні прибутки англійської Ост-Індської компанії
сягнули £1 млн.
Монопольні права Ост-Індської компанії на колоніальне погра
бування Індії викликали невдоволення серед британської торговель
но-промислової буржуазії, яка також прагнула на цьому нажитися.
Наслідком стало прийняття спеціальних законів (1773 р. — акт про
управління англійськими володіннями в Індії; 1784 р. — акт про
введення системи «подвійного управління»), відповідно до яких
діяльність Ост-Індської компанії підлягала певному контролю з
боку британського парламенту. Утім, сама система пограбунку, роз
роблена У. Гастінгсом, настільки сподобалася колонізаторам, що
саме його у 1773 р. було призначено першим британським генерал-
губернатором Індії. Відтепер йому підпорядковувалися всі три гу
бернатори британо-індійських провінцій (Бенгалія, Бомбей і Мад
рас), які також перебували на службі в Компанії.
Масштаби зловживань У. Гастінгса в Індії настільки вражали, що
коли він, вийшовши у відставку, повернувся до Англії, британ
ський парламент з ініціативи опозиційних вігів притягнув його до
суду за жорстокість і корупцію. Проте семирічна (1788—1795) судо
ва тяганина завершилась нічим — відставного генерал-губернатора
виправдали.
У 1773 р. Ост-Індська компанія ліквідувала рештки бенгальської
і ісзалежності, а наваба відправили у відставку, призначивши йому пер
сональну спадкову пенсію від Компанії. Тепер, захопивши Бенгалію
та використовуючи її ресурси, можна було перейти до колоніального
поневолення решти індійських земель. Тим більше, що військово-полі
тична роздробленість місцевих владик і воєнно-технічна перевага
європейців робили перспективи такої експансії доволі райдужними для
колонізаторів. Так, після гучних перемог середини XVIII ст. Ост-

Індська компанія поступово, через послідовне нав'язування місцевим
індо-мусульманським правителям субсидіарних договорів, почала пе
ретворювати на своїх васалів наваба Ауду на півночі країни й наваба
Карнатіку та нізама Гайдарабаду на півдні. Проте південноіндійський
Майсур категорично відмовив британцям у спробах нав'язати йому
субсидіарне покровительство.
Як самостійна держава Майсур утворився в XVII ст. після розпаду
індуїстської імперії Віджаянагар. До середини XVIII ст. у майсурській
столиці Серінгапатамі правила індуїстська династія Водеяр. Проте в
1761 р., вдало скориставшись усобицею, що виникла в Майсурі внас
лідок конфлікту між правителем і командувачем його війська, остан
нього раджу цієї династії скинув з престолу мусульманський полко
водець Гайдар Алі (1722—1782). Проголосивши себе майсурським сул
таном [1761—1782], Гайдар Алі відразу розпочав здійснювати масштабні
стабілізаційні реформи з метою зміцнення оборонних можливостей
своєї держави. Запросивши на службу французьких військових, він
реорганізував та переозброїв на європейський кшталт майсурську ар
мію, істотно збільшив у війську кількість гармат, озброїв піхоту за
купленими у французів мушкетами. Скасувавши систему джагірів,
перевів усіх вояків на тверду грошову плату із султанської казни (ди
ференційовану відповідно до посади). Аналогічної перебудови зазнав
адміністративно-чиновницький апарат Майсуру. Як верховний влас
ник усіх земель свого султанату, Гайдар Алі ліквідував усі подат
кові пільги, а коли грошей на реформи все одно не вистачило, не
став збільшувати податі з підданих, а кинув свою боєздатну армію
на сусідів — маратхів, Гайдарабад, Карнатік, Траванкур. Перемоги
принесли багату воєнну здобич, а до того ж сусідні правителі, щоб
уникнути нових нападів майсурців, почали періодично відкупову
ватися від Гайдара Алі щедрою даниною, зміцнюючи тим самим
його регіональне лідерство. У своїй державі Гайдар Алі навіть змен
шив податки, чим здобув популярність і підтримку практично всіх
верств населення.
Різке посилення Майсуру занепокоїло керівництво англійської
Ост-Індської компанії, і в 1767 р. британці атакували Майсур, щоб
«захистити» від його нападів володіння наваба Карнатіку. Війська
Компанії в союзі з карнатікською армією здобули кілька перемог над
майсурським авангардом. Проте Гайдар Алі не був прихильником па
сивних методів ведення війни. Він сам атакував британців і, здійснив
ши стрімкий несподіваний для англійців маневр, обложив Мадрас. У
важких кліматичних умовах південного Декану (спека й вологість)

Ост-Індська компанія виявилася не готовою до такої маневреної вій
ни, і в 1769 р. в Мадрасі підписала мирний договір із Майсуром, виз
навши непорушність його кордонів. Крім того, обидві сторони вирі
шили укласти воєнний союз. Та коли невдовзі знову розпочалася
війна Майсуру з маратхами, які прагнули повернути втрачені землі,
Ост-Індська компанія демонстративно відмовилася виконувати свої
союзницькі зобов'язання, тим самим засвідчивши своє ставлення до
угод із «туземцями». Це остаточно переконало султана в неможливості
«мирного співіснування» із британцями. Ціною певних поступок, він
по лише помирився з маратхами і Гайдарабадом, а й уклав із ними
имтианглійський союз.
Найпотужнішим союзником Майсуру в перспективі могли стати,
шичайно, войовничі маратхи, чия конфедерація поступово оговтува
лася від недавньої страшної катастрофи (Паніпатська битва 1761 р.).
І ІД о правда, наслідки цієї поразки істотно змінили внутрішню струк
туру їхнього союзу. Якщо раніше в ньому домінували пешви (столиця
І Іуна), то після смерті Баладжи Баджи Рао [1740—1761] неформаль
ним лідером серед маратхських князів стала династія Сіндгія (князів
ство Ґваліор зі столицею у м. Удджайн), під контроль якої потрапив у
1771 р. навіть делійський падишах із династії Великих Моголів5. Ре
формувавши та переозброївши за допомогою французів свої військові
формування на європейський манер, гваліорський правитель Магадад-
жа Сіндгія став серйозною силою, що стурбувало англійську Ост-
Іпдську компанію. За сприяння британських емісарів у середовищі
маратхських князів були інспіровані міждинастичні суперечки, ско
риставшися якими в ситуацію, уже на «законних підставах», втрути
лася Компанія. У 1775 р. британці заявили, що заради стабільності в
конфедерації необхідно повернути владні повноваження пешві. Вони
спробували посадити на престол у Пуні свого ставленика Рагхунатху
Рао (Рагобу). Проте перший міністр держави пешв Нана Фарнавіс (Ба
ладжи Джанардган Бгану, 1741—1797), який правив у Пуні від імені
малолітнього пешви Мадгу Рао 11, розкрив наміри британців і висту
пив проти них зі зброєю в руках. Це спричинило першу англо-марат-
хську війну 1775—1782 рр. Воєнні дії 1776—1779 рр. завершилися для
британців вкрай невдало — і тоді знову за справу взялися дипломати
Компанії. Завдяки їхнім зусиллям на боці колонізаторів виступили
маратхські правителі Ґваліору й Натуру. В результаті Нана Фарнавіс
' Захопивши Делі, маратхи осліпили Могола Шаха Алама II. Фактично падишах
стан їхнім бранпем, прикриваючись його іменем вони правили в Делі.
змушений був підписати з Ост-Індською компанією не дуже вигід
ний для себе Салбаїський мирний договір (1782), за умовами якого
британці розширили свої володіння в районі Бомбея, але офіційно
відмовилися від підтримки претензій Рагоби на престол пешв.
Скориставшися тим, що основні військові сили Компанії були за-
діяні в боях із військами пешви, Майсур не став чекати розв'язки.
Тепер війну розпочав сам Гайдар Алі: 1780 р. його армія вторглася в
Карнатік, наваб якого був пов'язаний з Ост-Індською компанією суб-
сидіарним договором. Перемога при Полілурі дала можливість май-
сурцям узяти під свій контроль майже весь Карнатік, однак британсь
ким дипломатам знову вдалося перетягнути на свій бік маратхів і гай-
дарабадців, а смерть Гайдара Алі (1782) призупинила наступ майсурців.
Наступним майсурським правителем став син Гайдара Алі — 32-річний
Тіпу Султан [1782—1799], який зміг ненадовго залучити до антибри-
танської коаліції французів. За їхньої підтримки молодий султан зав
дав британцям нищівної поразки при Анегунді (1782), ав1783р. ото
чив і змусив капітулювати англійську армію генерала Метьюса в Бед-
нурі. Однак вихід французів із війни (відповідно до Версальського
мирного договору 1783 р.) знову залишив Майсур без союзників.
Звідусіль оточений ворогами, Тіпу Султан змушений був укласти з
британцями мирний договір у Мангалурі (1784) на умовах збереження
довоєнного статус-кво. Та без успішних воєн, здобичі і данини Тіпу
Султану катастрофічно бракувало коштів, і в 1790 р. Майсур знову
напав на іншого британського «субсидіарного» васала — на свого
південного сусіда Траванкур.
Протягом третьої англо-майсурської війни 1790—1792 рр. Тіпу Сул
тан наполегливо шукав союзників. Він відправив посольства до Пари
жа6 і Стамбула, пропонував союз маратхам і Гайдарабаду, однак всі
його зусилля не увінчалися успіхом. Франція поринула в революцію,
Туреччина саме в цей час програвала війну єкатерининській Росії, а
маратхи й нізам добре пам'ятали майсурські навали, тому в щирість
Тіпу Султана не повірили, а самі атакували Майсур спільно з британ
цями і траванкурцями. Війна на чотирьох фронтах виснажила Май
сур, і в 1792 р. Тіпу Султан змушений був підписати з генерал-губер
натором Індії лордом Ч. Корнуоллісом явно капітулянтський мирний
договір у власній столиці Серінгапатамі. За його умовами Майсур втра
чав половину своєї території і зобов'язувався виплатити Ост-Індській
6
Щоб здобути французьку підтримку Тіпу Султан заочно вступив до республі
канського клубу, під іменем «сіїоуеп Тірои» («громадянин Тіпу»), пообіцявши
після перемоги над англійцями «посадити у своїх володіннях дерево свободи».
203 Глава 5. Індія
компанії солідну контрибуцію (£3 млн), яка цілковито спустошила

майсурську скарбницю.
Запеклість майсурських воєн переконала британську адміністрацію
Ост-Індської компанії в необхідності пом якшення колоніального режи
му й певного обмеження грабіжницьких апетитів акціонерів Компанії.
Варварський характер експлуатації, голодомори й господарська розру
ха, в які поринули підконтрольні британцям території під управлін
ням У. Гастінгса, змушували індійців до останнього чинити опір ко
лонізаторам, аби тільки не потрапити під їхню владу. Ініціатором
відповідних стабілізаційних реформ став черговий генерал-губернатор
11786—1793] лорд Чарльз Корнуолліс. У 1793 р. всі заміндари та аміли
Бенгалії були визнані приватними власниками земель, з яких вони
збирали податки на користь Компанії. Сума, котру заміндари та аміли
раніше мали сплачувати Компанії як викуплений у неї «квазідержав-
мий» (точніше — «компанійський») поземельний податок, жорстко
фіксувалася і перетворювалася на земельний податок, що накладався
на самих заміндарів і амілів як на приватних власників відповідних
земель. Селяни-общинники позбавлялися всіх прав на свою колишню
землю і відтепер мали орендувати її у тих самих колишніх заміндарів
чи амілів. Британці припинили практику періодичного збільшення
податкового тягаря, а колишні «збирачі податків» дістали стимул збіль
шувати виробництво. Щоправда, прості селяни від реформи мало що
отримали: у них відібрали права на їхню землю, перетворивши ко
лишніх общинників на індивідуальних орендарів (як правило, на умо
вах орендної плати — половину врожаю), проте жорстка фіксація по
даткового тиску сприяла певному відродженню місцевого господар
ства, а вдячні заміндари стали надійною соціальною опорою британців
и Індії. Водночас означена реформа (названа британцями заміндарї)
оздоровила економічну ситуацію в регіоні, оскільки відповідно до
канонів ринкового господарства за несплату податків земля у її
власників-банкрутів конфісковувалася і продавалася на аукціоні. Це
сприяло проникненню в аграрну сферу частини індійського торго
вельно-лихварського капіталу на засадах первинної модернізації ка
піталістичного типу. Так у Бенгалії вперше за всю індійську історію
була зламана аграрна соціально-економічна структура східнодеспотич-
ного типу, на заміну якій прийшли хоча й не дуже досконалі, проте
явно ефективніші в господарсько-технологічному плані відносини
буржуазно-капіталістичного характеру.
За такої ситуації дії майсурського султана видавалися менш при
вабливими для більшості його підданих. Прагнучи реваншу, Тілу Сул-
204 [ Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
тан скасував у своїх володіннях всі податкові пільги й імунітети,

збільшив податі із землеробів, прикріпляв ремісників до державних
майстерень, де вони мали примусово виробляти зброю, військове спо
рядження та обмундирування. Із володінь своїх васалів султан почав
масово переселяти селян до власного султанату, щоб збільшити кіль
кість платників податків і мобілізаційний ресурс для армії. Такі по
жежні заходи дали змогу поповнити казну, сплатити контрибуцію і
навіть збільшити чисельність майсурської армії. Однак серед підданих
султана наростало масове невдоволення, тим більше, що переважна
кількість населення провінції сповідувала індуїзм і тому сприймала
султана-мусульманина як чужинця, нічим не кращого за християн-
британців. При дворі Серінгапатаму було розкрито кілька антисул-
танських змов, а коли в 1799 р. британці вчетверте розпочали війну з
Майсуром, у Тіпу Султана виявилося небагато прихильників. Вояки
розбігалися, полководці зраджували, рештки розбитої майсурської
армії укрилися в Серінгапатамі, який британці взяли штурмом. Тіпу
Султан загинув у бою, а на майсурський престол колонізатори знову
посадили раджу з династії колишніх владик Водеяр, якого Ост-Індська
компанія відразу пов'язала субсидіарним договором, залишивши у
Серінгапатамі військовий гарнізон на чолі з британським контроле
ром -резидентом.
За перемогу над Майсуром командувачі британської армії були від
значені високими нагородами: генерал Гарріс дістав титул пера, а
граф Артур Уелслі (майбутній переможець Наполеона при Ватер
лоо, герцог Веллінгтон) став лордом.
Невдовзі були анексовані Танджур і Карнатік (колишніх ін
дійських володарів перевели на пенсії від Компанії), а навабу Ауду,
нізаму Гайдарабаду й пешві Магараштри британці нав'язали васальну
залежність через систему субсидіарних договорів.
Відтепер увесь південь Декану опинився під контролем Ост-
Індської компанії, а генерал-губернатор Індії [1798—1805] лорд
Р.К. Уелслі почав готувати удар по маратхах.
Номінально старшим у союзі п'яти маратхських князів усе ще вва
жався пешва. Після раптової смерті Мадгу Рао II ним став у 1796 р.
останній живий представник династії Пешва Баджи Рао II (син ко
лишнього британського протеже на цю посаду Рагхунатху Рао), однак
реальне лідерство в конфедерації після першої англо-маратхської війни
остаточно перехопив правитель Ґваліору Магададжа Сіндгія, фактич
ними васалами якого стали і пешва, й делійський падишах. Та владні
амбіції інших маратхських князів не давали можливості Магададжі

спочивати на лаврах: коли він увійшов до Пуни і спробував заявити
про своє лідерство, проти нього зі зброєю в руках виступили майже
исі інші князі. В результаті Пуну захопив правитель Індору (столиця
Мальва), за Сіндгія залишився Ґваліор, а пешва Баджи Рао II взагалі
імушений був, як свого часу і його батько, шукати притулку у бри
танців. Тепер у Компанії з'явився легітимний привід до втручання у
маратхські справи. Британці заявили, що прагнуть повернути престол
шчив законному правителеві Баджи Рао II. Щоправда, за це він зму
шений був у 1802 р. підписати в містечку Бассеїн принизливий субси-
діарний договір з Компанією, відповідно до якого маратхи фактично
іп рачали свій суверенітет. Згідно з текстом договору пешва-вжншник
обіцяв впустити до Магараштри британські війська, щорічно сплачу-
ііаги Компанії 2,5 млн. рупій (£250 тис.) на їхнє утримання, відмови
тися від прав на порт Сурат, здійснювати зовнішню політику Конфе
дерації тільки через посередництво Компанії та передати їй право тре
тейського судді в усіх міжмаратхських конфліктах. Лише за виконання
цих умов Ост-Індська компанія, війська якої очолювали талановиті
полководці — лорд Артур Уелслі і генерал Лейк, погоджувалася роз
почати другу англо-маратхську війну (1803—1805). Воєнно-політична
роз'єднаність маратхських князівств не залишала їм жодних шансів на
перемогу. Війна завершилася цілковитим розгромом маратхів у битві
при Дізі, внаслідок чого всім маратхським князям були нав'язані
субсидіарні договори та інші умови Бассеїнського договору. Володін
ня маратхів істотно урізали територіально, а делійський падишах з ди
настії Великих Моголів, хоча й перестав бути васалом-бранцем гва-
міорського сіндгії, перетворився на персонального пенсіонера Ост-
11 Міської компанії. Йому було надано можливість жити у власному
палаці, тримати почет й особисту охорону та носити пишний імпера
торський титул падишах. Відтепер весь Доаб (межиріччя Гангу і Джам-
ми), включаючи колишні могольські столиці Делі й Агру, перейшов у
11 риме підпорядкування Компанії.
На цьому британське колоніальне завоювання Індії дещо призу
пинилося, оскільки всі зусилля імперії в цей час були зосереджені на
гпропейських справах. На континенті вирували наполеонівські війни.
Втративши масштабну державну підтримку, Ост-Індська компанія
дещо послабила контроль над войовничими маратхськими васалами,
що одразу далося взнаки. Зробивши своїм бранцем-пенсіонером Вели
кою Могола й підкоривши маратхських князів, британці розпустили
майже всі їхні війська, а це були професійні вояки, здебільшого
вихідці із відповідних джаті кшатріїв чи раджлутів, які за кастовими

законами не могли займатися нічим, окрім військової справи. Бути
землеробами, торговцями чи ремісниками вони не могли і не бажали.
Йти в сипаї під командування чужоземців рядовими та ще й служити
разом із вихідцями з нижчих каст (англійці, формуючи сипайські пол
ки, ігнорували кастові обмеження) теж далеко не всіх улаштовувало.
В результаті абсолютна більшість колишніх маратхських вояків пода
лася в піндарі — розбійницькі банди своєрідних сухопутних піратів,
які почали тероризувати весь Гіндустан від Пенджабу до Бенгалії.
Особливої «слави» на бандитсько-піратському поприщі зажили Нам-
дар-хан, Чіту, Шейх Дулло й Карим-хан, кожен з яких мав у своєму
розпорядженні до 25 тис. озброєних бойовиків.
Завершення наполеонівських воєн дало змогу британцям знову
зосередитися на індійських справах. Щоправда, спочатку війська Ост-
Індської компанії повоювали в 1814—1816 рр. у Непалі.
З погляду географії, Непал — це Гімалаї, найвищі гори на землі, які
відокремлюють Індію від Тибету. Грандіозні гірські пасма, порізані
притоками Гангу, — не краще місце для становлення й розвитку
високопродуктивного господарства. Щоправда, у затиснутих хребта
ми міжгірських долинах можна було займатися землеробством (пе
реважно, рисівництвом), а на гірських пасовиськах — тваринницт
вом. Проте у вологих, а тому часто заболочених, низинах з родючи
ми грунтами (тераї) періодично спалахували епідемії малярії, а на
схилах гір людині постійно загрожували кам'яні та снігові лавини
або селі. Не сприяла стабільності регіону й надзвичайна етнічна
строкатість Гімалаїв — результат хаотичності рельєфу з відповідною
соціальною, культурною, господарською та мовною автаркією ізо
льованих важкодоступними горами, невеликих за площиною долин
(найбільша непальська долина Катманду займає трохи більше як
2
500 км ). У соціально-економічному та ідеологічному відношеннях Гіма
лаї являли собою периферійне відгалуження велико індійської традицій
ної цивілізації, що базувалося на освячених індуїзмом автономних
варново-кастових (непальські касти іменувалися гутхі) аграрно-ре
місничих общинах, над якими, як мілітарно-податкова надбудова,
функціонували відповідні політичні інститути.
Суворі географічні умови, етнічна строкатість і господарська замк
неність міжгірських долинних оаз не сприяли політичній консолі
дації регіону, тому в середні віки в Гімалаях склалося понад 50 дер
жавних об'єднань (Кангра, Гаргвал, Кумаон, Баїсі, Чаубісі, М.алла,
Сена, Сиккім, Бутан тощо). Майже всі вони наприкінці середньовіч-
. г, * чя потрапили під вплив «Імперії Великих Моголів». Тоді ж суттєвою
складовою місцевого господарського комплексу стала спекулятив

но-прибуткова транзитна транс гімалайська караванна торгівля, що
зв'язала Індію і Тибет через посередництво місцевих кланових угру
повань парбате («горян»), без відома й дозволу котрих жоден кара
ван не міг пройти вузькими гірськими ущелинами й перевалами.
Транзитними стежками рухалися високодоходні для перепродажу
товари — шовк, опіум, коштовності, золоті й срібні монети (карбу
валися спеціально для Тибету) тощо. Тому контроль над транзитом
швидко став вирішальним чинником матеріального благополуччя
місцевих родо-кланових еліт, а коли «Імперія Великих Моголів» роз
валилася — фінансовою основою політичного об'єднання регіону.
Прискорила усвідомлення необхідності державно-політичної кон
солідації зовнішня загроза — експансія англійської Ост-Індської
компанії, яка намагалася через підкорення Непалу проникнути до
майже невідомого європейцям, а тому, як їм здавалося, надзвичайно
перспективного в плані колоніального пограбунку Тибету.
Протистояти іноземній експансії та надійно контролювати при
буткові транзитні шляхи могла лише сильна консолідована держа
ва, тому вже в середині XVIII ст. серед найвпливовіших кланових угру
повань Непалу почалася боротьба за домінування. Перемогу святкував
рід Шах (що виводив свій родовід від войовничих раджпутів Чітто-
ру), який правив у західнонепальському князівстві Горкха. Лідер роду
Прітхві Нараян очолив своє крихітне князівство у 1742 р. Секрет
його успіху виявився простим: Прітхві Нараян не став домагатися
абсолютного всевладдя свого клану в Непалі, а почав втягувати інші
впливові родові угруповання регіону в союз, гарантуючи лідерам
родів-конкурентів спадкові права на високі державні посади у новоз-
будованій державі. І лише отримавши категоричну відмову, Шахи
застосовували силу: поголовно вирізали конкурентів, виснажували
слабкіші князівства економічними блокадами та облогами, вели се
ред супротивників інтенсивну психологічну війну, вдаючися до щед
рих обіцянок і погроз. У результаті союзниками Шахів стали шість
потужних кланових родів (Панде, Рантха, Арджпал, Кханал, Рана,
Бохара), між представниками яких Прітхві Нараян чесно розподі
лив усі вищі посади в державі, яка швидко зростала територіально.
Протягом 1743—1769 рр. владу Шахів визнали десятки князівств
(Кантіпур, Бгактапур, Лалітпур, Банепу, Моранг, Ілам та ін.), що
неабияк стурбувало британців. Проте їхній похід у гори (1767) вия
вився вкрай невдалим, оскільки воювати у незвичному високогір'ї з
гуркхами ані самі англійці, ані їхні сипаї індійського походження,
звичайно, не були готові. Відтоді Прітхві Нараян вигнав із країни
всіх християнських місіонерів і пов'язаних з Ост-Індською компа
нією купців, відмовився купувати британські товари й заборонив
провозити їх через Непал навіть транзитом. У 1768 р. виснажені

економічною блокадою Шахів капітулювали останні князівства
Центрального Непалу, і саме сюди, в найбільше місто означеної
долини — Катманду, Прітхві Нараян переніс наступного року сто
лицю свого новоутвореного королівства Непал (назва походить від
мови Непалі, що належить до індоарійської лінгвістичної групи, —
тобто мови етносу гуркхів, із середовища яких походили Шахи).
У 1775 р. Прітхві Нараян помер, залишивши своїм наступникам дер
жаву, під контролем якої перебували майже всі Гімалаї від Кашміру
до Сиккіму. Проте обкладати податками власних підданих було спра
вою малоперспективною (оскільки ефективність місцевого земле
робства була дуже невисокою). Транзитні прибутки істотно змен
шилися після категоричного розриву відносин з англійською Ост-
Індською компанією, яка дедалі активніше перебирала на себе
контроль над Індією, а влада потребувала грошей на утримання
управлінського апарату, армію та власне престижне споживання.
Залишалося шукати прибутків у пограбуванні сусідів, однак перша
ж агресивна війна гуркхів 1788—1792 рр. поставила Непал на межу
катастрофи. Непальці явно не розрахували своїх сил, коли вторг-
лися до Тибету, який уже потрапив під вплив маньчжуро-китай-
ської імперії Цин. Цинські армії істотно переважали непальців як
кількістю вояків, так і озброєнням, що змогли швидко довести у
боях на рівнинах Тибетського плоскогір'я. Розгромлений Непал
змушений був шукати підтримки у колишніх ворогів, підписавши в
1792р. з англійською Ост-Індською компанією явно нерівноправний до
говір, відповідно до якого купці Компанії дістали доступ на непаль
ську територію. Щоправда, в 1790-х роках Шахи приєднали до своєї
держави ще кілька західногімалайських князівств (Кумаон, Гаргвал
та ін.), однак великих прибутків ці бідні землі не принесли. Залиша
лося поширювати експансію на південь, де в підконтрольних Ост-
Індській компанії індійських землях було чим поживитися. За такої
ситуації при дворі в Катманду запанували військові, лідером яких
став талановитий полководець неродовитого походження Бгімсен
Тхапа. В 1806 р. під тиском армії він став мукхтіяром (першим
міністром) непальського уряду (дарбар) та фактичним регентом
держави, оскільки король із династії Шахів був на той момент
малолітнім.
Скориставшися відсутністю в Індії солідних англійських військових
контингентів (на той час усі збройні сили Британії брали участь в
антинаполеонівських коаліціях), непальці змогли протягом 1806—
1814 рр. потіснити англійців у районі спірних територій на кордоні
Бенгалії і Непалу. Однак після перемоги над Наполеоном англійці
вирішили взяти реванш: восени 1814 р. Ост-Індська компанія ого-
2 0 9 •> ^ V .•.'.'*-?•:••'•• Глава 5. Індія
лосила Непалу війну, зосередивши проти 12 тис. погано озброєних

:) непальських вояків 32-тисячну англо-сипайську армію з сотнею гар-
«а мат під командуванням генерала Охтерлоні. Вкрай несприятливою
- для Непалу виявилася тодішня міжнародна конфігурація регіону.
5
Адже майже всі його сусіди мали підстави для конфлікту з князів-
; ством: сикхи суперничали з непальцями у Кангрі, а Тибет, Бутан і
Сиккім небезпідставно побоювалися знову стати жертвами воєнно-
С грабіжницької експансії гуркхів. За умов воєнно-технічної переваги
•І британців та зовнішньополітичної ізоляції Непал не мав шансів на
перемогу у війні з численнішими арміями англійської Ост-Індської
І. компанії, проте бойова завзятість і героїзм войовничих гуркхів зму
сили британців обмежити свої колонізаторські апетити в регіоні. В
V розпорядженні командувача антибританської непальської армії Амар
т* Сингха було мало вояків (половину непальської армії Бгімсен Тхапа
•' змушений був зосередити на західних кордонах, щоб протистояти сик-
хам), майже не було гармат (окрім кількох тибетських трофейних
- «гармат», виготовлених із твердих порід деревини й обмотаних для
міцності товстим шаром стійких дублених шкір). Зате гуркхи краще
використовували особливості гірського рельєфу, а їхні раптові напади
• •*; із засідок наводили жах на супротивника: у ближньому бою непальці
спочатку закидали британців осиними роями, а потім вправно ви
різали розгубленого ворога в рукопашному бою своїми смертоносни
ми кинджалами кукрі. Ось чому лише через півроку незаперечна воєн
но-технічна й кількісна перевага дала змогу британцям подолати не
пальців, розгромивши у травні 1815 р. основні сили Амар Сингха в
битві поблизу форту Малаон. Розпочались переговори, однак пре
тензії, що їх спочатку висунули представники Компанії, виявилися
настільки неосяжними, що офіційний Катманду їх категорично від
хилив, і війна поновилася. І лише після того, як британці у лютому
1816 р. вийшли на рівнину Катманду й завдали непальцям поразки
неподалік від їхньої столиці в районі містечка Макванпур, Бгімсен
Тхапа змушений був шукати мирного компромісу з Компанією. В
результаті 2 грудня 1816р. в містечку Сегаулі (Сагаулі), що знаходи
лося в Індії, неподалік від непальського кордону, обидві сторони
уклали мир, який фактично оформив статус напівколоніальної залеж
ності Непалу від англійської Ост-Індської компанії. Відповідно до умов
Сегаулійського договору Непал втрачав третину своїх земель (Гарг-
вал, Кумаон, спірні тераї на півдні) і зобов'язався не претендувати
на Сиккім. До Катманду допускали резидента Компанії з правом
контролю над непальською зовнішньою політикою. Водночас Не
пал зобов'язався не брати на службу іноземців без згоди Компанії.
В подальшому, ознайомившись завдяки своїй резидентурі в Катман
ду з реальним станом речей в цій украй бідній на ресурси країні,
британці втратили до неї інтерес як до об'єкта колоніальної екс

пансії, оскільки контроль над нею завдавав Компанії солідних збит
ків (каральні операції, війни, утримання окупаційних військ тощо),
а налагодити колоніальну експлуатацію Непалу виявилося справою
марною. Ось чому попри воєнні поразки Непалу вдалося зберегтись
як суверенній державі. Проте невдала війна 1814—1816 рр. істотно
підірвала позиції Бгімсен Тхапи, який уже не міг, як раніше, конт
ролювати ситуацію в країні. При дворі поновилися міжкланові супе
речки та двірцеві інтриги, а коли офіційний король із династії Шах
став повнолітнім, влада Бгімсен Тхапи скінчилася. У 1837 р. його
позбавили всіх посад, а потім узагалі запроторили до в'язниці, де
колишній всесильний мукхтіяр закінчив у 1839 р. своє життя (за офі
ційною версією, Бгімсен Тхапа наклав на себе руки).
У країні поновилася міжкланова анархія, однак у справу знову втру
тилися британці, заінтересовані в стабілізації ситуації в Непалі. На
той час серед войовничих гуркхів було чимало тих, хто бажав служи
ти в сипайських військах у Британській Індії, а непальці в рядах си
паїв були для колонізаторів справжньою знахідкою: воювали вони
завзято, а до індійців ставилися вороже, тому в надійності сипаїв-
гуркхів Компанія ніколи не мала сумнівів. На відміну від сипаїв-
індійців, за якими англійці змушені були постійно слідкувати, очі
куючи «неприємностей» національно-визвольного характеру. Отже,
щоб залишити войовничих гуркхських вояків «без роботи» у власній
країні, її треба було «замирити» — з чим чудово впоралася британська
дипломатія.
Анархія набридла всім, і за справу знову взялася армія. В 1846 р. за
сприяння британської резидентури в Катманду відбувся черговий
військовий переворот, унаслідок якого владу в Непалі захопив ще один
здібний воєначальник неродовитого походження Джанг Багадур —
виходець із клану Кунвар. Ставши диктатором і вирізавши за одну
ніч (15 вересня 1846 р.) у королівському палаці близько півсотні кон
курентів із числа родини Шах та їхніх наближених, Джанг Багадур
заявив, що його клан Кунвар походить від знатного раджпутського
роду Рана (тих, хто висловлював сумнів із цього приводу, Джанг Ба
гадур поступово винищив, періодично розкриваючи різноманітні
«змови» й «заколоти»). Після цього новоспечений диктатор міцно
пов'язав королівську родину зі своїм «аристократичним» кланом
низкою династичних шлюбів. А протягом 1851—1854 рр. під тиском
Рана була прийнята серія «конституційних» законів «Мулукі аїн»,
відповідно до яких короля з династії Шах звели до стану номіналь
но-церемоніального глави держави. Водночас за главою клану Рана
законом закріплювалося спадкове право на посаду непальського ма
гараджі (прем'єр-міністра) з найширшими диктаторськими повно-
важеннями (включаючи право «виправляти помилки короля»); за

старшим сином магараджі легітимно закріплювалася посада коман
дувача непальської армії, за другим сином — керівництво органами
правопорядку, за третім — управління державними фінансами й т.ін.
Остаточному утвердженню Джанг Багадура при владі посприяла вда
ла війна в Тибеті (1856), яка принесла непальським воякам мораль
не задоволення, військову здобич та щедру контрибуцію, оскільки
Цинський Китай, ослаблений після нищівних поразок в опіумних
війнах, уже не міг надійно контролювати свого тибетського васала,
а тим більше захищати його від непальських грабіжницьких набігів.
У такий спосіб у Непалі встановилася мілітарна диктатура клану
Рана, за якої Королівство Непал проіснувало до 1951 р.
У період автократичного правління Джанг Багадура Рани [1846—1877]
Непал хоча й зберіг широку внутрішню автономію, цілковито підпоряд
кував свою зовнішню політику британським інтересам і перетворився
на своєрідний сировинний придаток Британської колоніальної імперії в
регіоні. Щоправда, основним предметом своєрідного непальського
експорту виступали не деревина, рис чи руди цінних металів (хоча й
це було), а тисячі гуркхських найманців, рекрутованих для служби в
колоніальних британських військах.
Приєднавши до Бенгальської провінції Сиккім, Кумаон, Гаргвал

і посадивши в непальській столиці Катманду свого резидента, я к и й
мав контролювати зовнішню політику Непалу, британці знову повер
нулися до власне індійських справ. Компанія цього разу звернула свої
погляди на піндарі, війну з якими англійці вирішили використати для
остаточної ліквідації решток маратхської князівської автономії. На
шину з піндарі британці мобілізували 120-тисячне військо (включаю
чи 13 тис. кадрових європейських військових), 300 гармат і численну
кавалерію. Уже протягом 1817 р. більшість піратських організацій була
знищена, після чого каральна операція проти розбійників поступово
переросла у третю англо-маратхську війну 1817—1818 рр.
Більшість вождів піндарі здалися на милість переможців і були амні

стовані британцями. Лише непокірний Чіту категорично відмовився
скоритися. Колишньому бандитському ватажкові довелося шукати
порятунку у джунглях області Асіргарх, де його розтерзали тигри.
Пешва Баджи Рао II усвідомив, нарешті, справжні наміри колоні

заторів і восени 1817 р. розпочав бойові дії проти військ Компанії. Та
хоча його підтримали голкар Індору й бгонсла Н а т у р у , співвідношен
ня сил виявилося на користь британців. Уже наприкінці 1818 р. ма~
ратхи зазнали цілковитої поразки. Долю війни вирішили дві перемоги
колонізаторів над погано організованими загонами маратхів — при

Магідпурі (грудень 1817) і поблизу Ашті (лютий 1818). У червні 1818 р.
Баджи Рао II здався англійцям. Позбавленого престолу пешву приму
сово переселили до м. Бітхур, призначивши йому солідну щорічну пен
сію від Компанії (800 тис. рупій, тобто майже £80 тис). Там колишній
маратхський лідер мирно прожив до самої смерті (1853). Конфедера
цію маратхів зліквідували, а її землі увійшли до складу Бомбейської
провінції.
Протягом 1817—1823 рр. владу британських колонізаторів майже без
опору визнали також усі раджпутські князівства. Місцевим династам
було обіцяно, що вони й надалі «залишатимуться абсолютними пра
вителями у своїх володіннях».
Намагаючись заручитися підтримкою місцевого населення, бри
танці зобов'язалися поважати в Магараштрі закони кастової диферен
ціації суспільства. Вони щедро наділяли землею та прибутковими по
садами місцеву знать, зменшили земельні податки на селян, а невдовзі
провели в межах провінцій Мадрас і Бомбей явно демократичнішу,
аніж бенгальська, заміндарі, земельну реформу, що дістала назву ра-
ятварі (від араб./?аяга — «тяглий селянин»). Общинні землі були ре
тельно переписані, приватизовані й закріплені у спадкову власність за
тими селянами, які їх реально обробляли. Водночас раяти зобов'язу
валися сплачувати чималі грошові податки (від половини до двох тре
тин вартості врожаю), що, на думку колонізаторів, мало стимулювати
товарність індійського сільського господарства. Звичайно, / заміндарі,
і раятварі впроваджувалися не заради аграрних виробників і навіть не
заради землевласників. Йшлося про збільшення доходів Ост-Індської ком
панії, проте об'єктивно всі ці нововведення мали прогресивний харак
тер, особливо беручи до уваги той кризовий постсередньовічний занепад,
в якому перебувала індійська економіка, що базувалася на варново-кас-
товому ізоляціонізмі сільських общин.
Поряд з аграрним сектором якісні зміни відбулися в індійському ре
меслі. Примусова товарність сільського господарства істотно підірвала
позиції сільських ремесел, а бурхливий розвиток англійської промис
ловості на початку XIX ст. відгукнувся в Індії руйнуванням традицій
ної системи міського ремесла. Промислово розвинена метрополія по
требувала сировини та ринків збуту, й торговельні монополії Ост-
Індської компанії вступили в суперечність з інтересами англійської
буржуазії. Під її тиском британський парламент у 1813 р., перегляда
ючи Хартію Ост-Індської компанії, ліквідував її монополію на торгі-
11.)по з Індією, а в 1833 р. взагалі позбавив Компанію права вести тор

говельні операції, залишивши за нею лише функції колоніального
управління завойованими територіями. Водночас у володіннях Ост-
Індської компанії було ліквідовано всі внутрішні митні побори, до
служби в її апараті почали активно залучати представників місцевої
іпдуїстсько-мусульманської еліти. На місцеві мови перевели всю сис
тему судочинства. Отже, від прямого колоніального пограбунку XVIII ст.,
який забезпечив британцям щонайменше £100 млн чистого прибутку,
промислово-капіталістична Англія переходила до колоніальної експлуа
тації завойованих індійських територій.
Лібералізація експортно-імпортних операцій швидко дала свої на
слідки: в Англію масово поступав індійський бавовник, а до Індії по
чали активно завозити фабричну британську пряжу — якіснішу й де
шевшу від кустарної індійської селянського виробництва. З часом
спектр індійських експортних товарів доповнили зерно, індиго, шовк
та опіум (його британці продавали в Китай, виснажуючи в такий спосіб
Цинську імперію фінансово і демографічно), а також насаджені анг
лійцями в Індії плантаційні культури (чай, кава). До Індії ж почали
дедалі активніше завозити товари англійської промисловості, що бур
хливо розвивалася, — тканини, пароплави, паровози, залізничні рей
ки, будівельну техніку, зброю тощо. Англійський експорт в Індію,
який у 1814 р. становив близько £1,6 млн, у 1828 р. сягнув £5,8 млн,
а наприкінці 1850-х років перевищив £31 млн. За той же період стрім
ко зросли обсяги сировини (шовку-сирця, селітри, опіуму, бавовни,
чаю, індиго тощо), що вивозилася британцями з Індії (від £0,5 млн у
1814 р. до £28,2 млн на кінець 1850-х років). Індія перетворилась на
аграрно-сировинний придаток британської промислово-колоніальної
метрополії. У володіннях Ост-Індської компанії пережили масовий
крах більшість галузей традиційних індійських ремесел, які після
відкриття індійського ринку виявилися неспроможними конкурува
ти з фабрично-заводською продукцією Англії: фабричні тканини
знищили місцеве ручне ткацтво, парове судноплавство вбило індійську
традиційну корабельну справу, ввезення металів та металевих виробів
призвело до ліквідації гірничорудних промислів тощо. Нарешті, рево
люційні зміни відбулися в аграрному секторі. Прагнучи збільшити
масштаби виробництва сировинної продукції, колоніальна влада замі
нила податок від врожаю на фіксований (залежно від якості грунтів)
поземельний податок, розмір якого міг переглядатися лише раз на 30
років. Нова податкова система стимулювала індійських селян у воло
діннях Ост-Індської компанії вирощувати культури, що мали підви-
214 | Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ {
щений попит на ринку, відбудовувати старі й споруджувати нові іри- |

гаційні системи, впроваджувати у виробництво ефективніші сільсько
господарські технології. Товарність сільського господарства зумовила
стрімку диференціацію індійського селянства, руйнувала його вікову
общинну структуру. На селі з'явилися селяни-багатії і маса селян-зли-
дарів, які не змогли вписатися у жорсткі реалії ринкових відносин,
втрачали землю, потрапляли у боргову кабалу. Як наслідок, у 1834—
1856 рр. експорт індійських сількогосподарських товарів збільшився
удвоє. Водночас жахливі голодомори з мільйонними (!) жертвами на
селі пережили Декан, Гайдарабад, провінція Бомбей.
Зростання кількості знедолених відгукнулося низкою народних ан-
тианглійських повстань, учасники яких, виступаючи під знаменами
різних релігійних ідеологій, демонстрували небажання традиційної і
східної структури доби постсередньовіччя здавати свої позиції під тис-
ком буржуазно-капіталістичних реалій західного колоніалізму нового \
часу. Особливу активність виявили за таких обставин індійські му
сульмани, в пам'яті яких ще збереглися спогади про їхнє незапереч
не домінування в Індії за часів «Великих Моголів». У 1816 р. масові
зіткнення очолюваного муфтієм Мухаммедом Айвазом багатотисяч
ного натовпу мусульманських газі («борців за віру») з англо-сипай-
ською поліцією відбулися вм. Барейлі (область Рогілкханд). У 1817—
1818 рр. проти земельних реформ колонізаторів виступали селяни
Орісси на чолі з колишніми джагірдарами, яких нововведення поз
бавили більшої частини доходів. З початку 1820-х років до 1831 р. в
Північній Індії тривав антианглійський джихад (війна за віру), орга
нізований військово-релігійним братством ваггабітів, очолюваним
фанатично налаштованим лідером ваггабізму як ідеології тотальної
війни проти влади «невірних» Саїдом Ахмадом. Протягом 1830-х
років Ост-Індська компанія вела відчайдушну боротьбу проти кас
тової індуїстської організації тхаґів («душителів») — спадкових про
фесійних грабіжників й убивць. У Бенгалії в 1847 р. повстали при
бічники мусульманського егалітаризму із секти фараїзитів явно ма
ніхейського типу.
Зміна методів колоніальної експлуатації дещо обмежила можли
вості Ост-Індської компанії в отриманні колоніальних надприбут
ків, тому інтереси її акціонерів штовхали Компанію до продовжен
ня воєнно-територіальної експансії в регіоні, тим більше, що після
ліквідації конфедерації маратхів єдиним реальним супротивником
колонізаторів в Індії лишилася держава сикхів (1765—1849), яка
контролювала майже весь Пенджаб і сама виявляла агресивні на
міри стосовно сусідів.
Утворена в середині XVIII ст. на хвилі антимогольської боротьби

держава сикхів спочатку функціонувала як конфедерація 12-ти кня
зівств, очолюваних місцевими сикхськими князями-воєначальниками
(сардарами). І хоча формально вся земля в межах держави сикхів вва
жалася власністю хальси (сикхської «общини рівних»), реальним стра
тегічним власником земельних ресурсів у кожному з цих князівств був
(у традиціях класичної східної деспотії) місцевий сардар, на користь
якого за право користування землею платили податки й виконували
різні повинності його піддані. Об'єднавчою силою сикхської конфеде
рації виступала воєнно-релігійна спільність усіх сикхів, що давало мож
ливість їм не лише міцно утримувати весь Пенджаб, а й турбувати
сусідів (Сінд, Пешавар, Кашмір, Мультан та ін.) своїми набігами. Од
нак потреби регіонального домінування та загроза з боку Ост-Індської
компанії поставили питання про централізацію та модернізацію держа
ви сикхів. Переможцем у міжкнязівській боротьбі за владу вийшов
вправний полководець і спритний дипломат Ранджит Сингх [1780—
1839]. Правитель дрібного сардарства, він ще в 1799 р., в 19-річному
віці, встановив контроль над стратегічно важливим Лагором (найрозви
нутішим в економічному відношенні містом регіону), який став столи
цею новоствореної експансіоністської держави. Відтоді, спираючись на
відповідний господарський і демографічний потенціал, Ранджит Сингх
назвався магараджею («великим царем»), а в 1811 р. завдяки інтригам,
щедрим обіцянкам, політичному терору, а також низці воєнних акцій
об'єднав 12 сикхських князівств у єдину централізовану державу.
Ставши всевладним правителем Пенджабу, Ранджит Сингх не зби
рався «спочивати на лаврах». Він активно взявся за модернізацію своєї
держави, зміцнення її воєнно-економічного та політичного потенціалу.
Цьому процесові сприяли також і об'єктивні наслідки регіонального
об'єднання — припинення усобиць, ліквідація внутрішніх митниць
тощо. На державні кошти, отримані від поземельного податку з селян
та митних зборів від експортно-імпортних операцій, були відкриті (з
використанням найманої праці) казенні мануфактури військового при
значення (кархане), на яких було налагоджено масове виробництво
гармат, рушниць, пороху, ядер, куль та іншого військового споряд
ження. За сприяння влади, але вже на приватні кошти створювалися
мануфактури з виробництва бавовняних, шовкових та вовняних тка
нин, а також холодної зброї. Активно розвивалися видобувні соляні та
гірничорудні промисли. Для реформування сикхської армії Ранджит
Сингх запросив на службу європейських офіцерів-авантюристів. Сло
ни і джагірдарська кавалерія перестали бути основною ударною силою
2 1 6
1 Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
війська. На зміну їм прийшли артилерія та озброєна мушкетами піхо

та, навчена воювати в традиціях кл а с И чної лінійної тактики. Після
цього сикхи перейшли до завойовницьких воєн, в яких їхній модер
нізованій армії не міг протистояти * о д е н с у с ідній східний владика.
Протягом 1818-1823 рр. сикхи завоювали Мультан, Кашмір і Пеша-
вар, обклавши місцеве несикхське Населення грабіжницькими побо
рами й даниною. Водночас магарад^а.реформатор істотно зменшив
податі з селян і ремісників у своїх Корінних володіннях, чим здобув
собі масову прихильність і популярні с т ь Проте продовження сикхсь
кої експансії викликало опір а н г л і % ь к о ї Ост-Індської компанії, з
якою Ранджит Сингх не наважився Вступати у відкриту війну. Відпо
відно до угоди 1829 р., кордоном між державою Ранджит Сингха і
Компанією було визнано р. Сатледж, а коли сикхи спробували підко
рити Сінд, британці нав'язали сіндсь* 0 му еміру (із белуджського роду
Тальпур) субсидіарний договір й у в Є л и в 1 8 3 2 р . в долину Інду свої
війська.
Надалі увага британців була прик у т а д0 війни в Афганістані (1839—
1842), тому в Сшді вони вели себ е стримано, не порушували сувере
нітет еміра і не втручалися у в н у т р і щ н і с п р а в и й о г о держави. Однак
після завершення афганської війн м (загалом невдалого) британці ви
рішили наверстати втрачене за р а * у н о к С і н д у . Місцевий емір ніяких
модершзащйних реформ не з д і й С і і Ю в а в ? т о м у на відкритій степовій
рівнині Індської долини його 12-^исячне військо не змогло вчинити
опір навіть тритисячній армії 0 Є т _ І Н Д С Ь К 0 Ї КОМпанії (експедицій
ним корпусом командував сер Ча£ Л Ь З Непір): протягом 1843 р. бри
танці без особливих труднощів з д о б у л и перемогу (генеральна битва
відбулася поблизу Міані). Сінд у в і Й Щ о в д0 с к л а д у Бомбейської про
вінції. Тепер настала черга сикхів.
Тривожним сигналом для сикхів стала смерть Ранджит Сингха
(1839). З'ясувалося, що нейтралізовану € д н ість його держави тримала
ся виключно на особі її засновника. Щ с л я с м е р т і видатного магараджі-
реформатора знову проявилися релікти князівського сепаратизму, з
яким ніхто не міг впоратися. До того ж? активізації міжрегіональних
усобиць у державі сикхів всіляко спр^дди емісари Ост-Індської ком
панії. В результаті, протягом 1839-1^45 рр. на лагорському престолі
змінилося шість правителів, проте жодного з них не визнали своїм
магараджею інші сикхські сардари. Місцеві князі перестали вносити
до лагорської скарбниці зібрані у свої^ сардарствах податки, регуляр
на сикхська армія залишилася без з а р г і л а т и і п о ч а л а бунтувати, а ко
лишні васали Пешавар, Мультан і К ^ ш м і р будь-що намагалися поз-
217 І Глава 5, Індія
бутися сикхського панування. Розуміючи, що надійною опорою його

нлади може бути лише регулярна армія, черговий магараджа Шер
Сингх запропонував прислати до Лагора від кожного сикхського пол
ку виборних представників для врегулювання всіх спірних питань. У
1841 р. із виборних військовиків у Лагорі було сформовано Лагорський
військовий Панчаят (санскр. — «п'ятиця») — своєрідний сикхський
мілітарний парламент, за підтримки якого Шер Сингх почав знову
підновлювати єдність сикхської держави. Виконуючи рішення Панча-
нту, сикхські полки почали силою вибивати із сардарів податкові бор
ги, а в разі відмови карали бунтівливих князів на смерть як зрадників
держави. Так за чотири роки була повністю відновлена сикхська воєн-
по-політична єдність. Проте армія потребувала нових завоювань і
нових прибутків. Війна Ост-Індської компанії з сикхами стала не
минучою, оскільки її прагнули і Панчаят та вояки Шер Сингха, і
сикхські сардари (вони сподівалися з допомогою британців прибор
кати Панчаят і поновити своє регіональне всевладдя), і, зрозуміло,
сама Компанія — заради колоніально-грабіжницьких прибутків.
Формальним приводом до першої англо-сикхської війни 1845—
1846 рр. став провокаційний лист, нібито отриманий Панчаятом від
пригноблених англійцями сикхів підконтрольного Компанії лівобе
режжя Сатледжу. Зачитаний в Панчаяті, лист став для Шер Сингха
патріотичним імпульсом до початку бойових дій: на початку грудня
1845 р. 60-тисячна сикхська армія, підсилена 150 гарматами, форсува
ла Сатледж, але відразу ж зазнала нищівної поразки від британських
військ, очолюваних Генрі Гардінгом, у боях при Мулкі та Фірузшахрі,
причому поразка ця була цілком прогнозованою, якщо пригадати, що
значна частина сикхських князів-командирів більше ненавиділи ма
гараджу з його Панчаятом, аніж британців з їхніми сипаями. Після
перших поразок сикхи змушені були повернутися на правий берег Сат
леджу, куди слідом за ними відразу ж переправилися війська Ост-
Індської компанії. Саме в цей момент в тил сикхам завдав удару каш
мірський раджа Джамму-Гуляб Сингх, який прагнув позбавитися за
лежності від лагорського магараджі. Генеральна битва, що вирішила
долю першої англо-сикхської війни, відбулася в лютому 1846 р. по
близу Собраону й завершилася майже цілковитим знищенням кращих
сикхських військ. Війська Компанії увійшли до Лагора, після чого
сикхи змушені були капітулювати.
Переможець сикхів британський командувач Генрі Гардінґ дістав
титул лорда.
218 [ РозділІІ. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
Після першої англо-сикхської війни держава сикхів формально

зберегла незалежність, але зобов'язалася сплатити переможцям кон
трибуцію, втратила Кашмір (там утворилося «незалежне» царство на
чолі з британським союзником-маріонеткою Джамму-Гуляб Сингхом),
передала Компанії частину сатледзького правобережжя (зокрема
м. Джаландгар), а також змушена була укласти з Компанією субсиді-
арний договір, у рамках якого до Лагора призначався офіційний рези
дент Компанії, наділений широкими повноваженнями. Він мав конт
ролювати уряд сикхського магараджі, його фінанси та істотно скоро
чену сикхську армію.
Умови англо-сикхського Лагорського договору виявилися зовсім
не такі, на які сподівалися бунтівливі сардари на початку першої анг
ло-сикхської війни. Замість відновлення своїх привілеїв сикхські князі
потрапили під контроль британського резидента, й до того ж змушені
були здійснювати солідні контрибуційні виплати на користь Компанії,
що їх аж ніяк не влаштовувало. Приниженою почувалася й сикхська
армія. Після її примусового скорочення Пенджаб заполонили неконт-
рольовані банди з числа розпущених британцями сикхських полків.
За такої ситуації новий вибух англо-сикхського протистояння був
просто неминучим, що й відбулося у квітні 1848 р., коли з ініціативи
«ображених» сардарів проти британського засилля повстали сикхські
війська, розміщені в Мультані. Розпочалася друга англо-сикхська війна
1848—1849 рр., котра, враховуючи безумовну кількісну, воєнно-тех
нічну й організаційну перевагу британців над повсталими, більше на
гадувала вже не повномасштабну війну, а каральну операцію. Що
правда, спочатку в боях поблизу Чіліянвала сикхи здобули перемогу
(втрати британців лише убитими становили 2400 осіб, чотири гармати
й троє бойових знамен). Та, отримавши підкріплення з Англії, бри
танський командувач лорд Гауг швидко здолав сикхський опір. Уже в
січні 1849 р. війська Ост-Індської компанії захопили Мультан, а в
лютому того ж року загони сикхських повстанців зазнали цілковито
го розгрому в битві при Гуджраті, після чого Ост-Індська компанія
заявила про анексію Пенджабу й ліквідацію сикхської державності.
Останнього сикхського магараджу Дгуліп Сингха британці пере
везли до Англії і поселили в Норфолку, призначивши йому пенсію
в £58 тис. на рік.
Відтоді фактично вся Індія, населення якої на той час сягало май
же 250 млн чол., була завойована англійцями, і лише в глибинах краї
ни в оточенні колоніальних володінь Ост-Індської компанії ще про-
тигом лічених років формально існувало кілька мікроскопічних авто

номних індійських князівств, пов'язаних із Компанією системою від
повідних субсидіарних договорів. Проте і їхній час настав, коли гене
рал-губернатором Індії [1848—1856] став лорд Дж. Е. Дальгузі. Як
представник ліберальної партії вігів він діяв обережно: спочатку, ви
користовуючи «доктрину виморочних володінь», позбавляв місцевих,
напівзалежних від Компанії, князів права призначати спадкоємцями
усиновлених приймаків, потім пропонував за відмову від статусу ав
тономного владики солідні відкупні та пенсію від Компанії, і лише в
крайніх випадках удавався до організації двірцевих переворотів, змов
і замовних убивств. Як наслідок, у 1848 р. до володінь Ост-Індської
компанії приєднали Сатар, у 1849 р. відбулася анексія Пенджабу, в
1853 р. втратили рештки автономії Нагпур і Джгансі, а також область
Берар, а в 1856 р. після анексії князівства Ауд уся Індія в її історико-
географічних межах була остаточно інкорпорована в колоніальну систе
му англійської Ост-Індської компанії.
Народно-визвольне І
повстання сипаїв
1857-1859 рр. І
Завершивши воєнно-політичне завоювання Індії, англійці вирішили з
метою збільшення колоніальних прибутків здійснити певні заходи щодо
модернізації країни. В середині XIX ст. на кошти Ост-Індської ком
панії було споруджено 1600-кіл ©метровий Ганзький канал7 (його бу
дівництво було завершене в 1854 р.), який став важливою транспорт
ною артерією країни. Це дало змогу оросити 600 тис. га орної землі.
Колоніальні столиці Британської Індії (Калькутта, Бомбей, Мадрас,
Агра й Атток) з'єднали телеграфні лінії. Від основних портів (включа
ючи найбільші — Мадрас, Калькутту і Бомбей) углиб країни прокла
ли на кошти приватних інвесторів, але під гарантії уряду, перші залі
зниці 8 , що сприяло просуванню британських товарів у віддалені від
моря регіони, а також дало можливість ефективніше вивозити з гли
бинних районів Індії сировинно-колоніальні товари для їхнього по-
7
Спорудження Ганзького каналу обійшлося Компанії у 28,5 млн рупій (£2,85 млн).
Його загальна довжина, з урахуванням мережі зрошувальних систем, становила
7,6 тис. км.
х
Перша в Індії залізниця (Бомбей — Тхана) була відкрита у 1853 р., а через три
роки протяжність залізничних шляхів країни становила 600 км.
дальшого експорту до власне Британії, Європи, Китаю, інших бри

танських колоній в Азії та Африці. Завдяки англійським інвестиціям
в Індії споруджувалися підприємства для первинної переробки сиро
вини — джутові фабрики, цукрові заводи, підприємства з сортування
чаю та кави тощо. Перші буржуазно-капіталістичні бізнесмени почали
з'являтися серед представників колишніх посередницько-спекулятив
них компрадорських кіл індійських підприємців: уже в 1854 р. в Бом
беї запрацювала перша бавовняно-ткацька фабрика, заснована ін
дійським підприємцем.
Несприятливий для європейців клімат Індії, в якому британські
переселенці рідко доживали до сорока років, 9 змусив Компанію ак
тивніше залучати до роботи в низових ланках управлінського колоні
ального апарату ту земні кадри, а для цього необхідно було їх спочатку
підготувати. Тому вже з 1820-х років в Індії почали організовувати
школи європейського зразка (де викладання велося не лише англій
ською, а й місцевими мовами, включаючи санскрит). У 1857 р. в Каль
кутті, Бомбеї та Мадрасі було відкрито класичні університети на зра
зок британських, навчання в яких здійснювалося виключно англій
ською мовою і за британськими програмами та підручниками. В Індії
почала формуватися англофільська інтелігенція і навіть відповідні,
лояльні до колоніального режиму, громадські організації протопар-
тійного характеру. Зокрема, видатний бенгальський просвітник Рам-
моган Раї (1772—1833) заснував просвітницько-реформаторські то
вариства Лтмія сабга («Духовне зібрання», 1815) й Брахмо самадж
(«Товариство Брахми», 1828). Протягом наступних років виникли
Бенгальське товариство землевласників (1837), Асоціація Британської
Індії (1851), Бомбейська асоціація (1852), Мадраська туземна асоціа
ція (1852) та ін. Однак традиційна індійська цивілізаційна система
східного типу вперто не бажала здавати свої позиції, оскільки потер
пілих у результаті колоніального завоювання і наступних колоніза
торських реформ в Індії теж було чимало. Саме колоніальний режим
Ост-Індської компанії вони звинувачували у своїх бідах, тож будь-
яка необережна акція функціонерів Компанії могла зламати хиткий
мир колоніальної Індії. Саме так і сталося наприкінці 1850-х років,
9
Служити в далекій колонії з цієї причини британці погоджувалися тільки за
високу зарплату, тому у володіннях Ост-Індської компанії кожен британець отри
мував в середньому у 7—10 разів більше, аніж індієць, який служив на аналогічній
посаді. Водночас представник туземних кадрів за жодних обставин не міг бути
начальником над англійцем, а туземний офіцер (навіть старший чином) — коман
дувати офіцером-європейцем.
коли Індія востаннє спробувала повернути собі суверенітет, базова

ний на реаліях традиційної південноазійської цивілізації східнодеспо-
тичного типу.
Кількість невдоволених колоніальним режимом виявилася чима
лою у багатьох верствах індійського суспільства. Земельні володіння
брахманів позбавили податкових пільг, якими вони як представники
вищої варни священнослужителів завжди користувалися. Ремісники
не могли змиритися з наступом фабричних англійських товарів, які
перетворили більшість колишніх самостійних власників майстерень
на найманих робітників капіталістичних мануфактур і фабрик. Не в
захваті від земельних реформ заміндарі та раятварі була також знач
на частина аграріїв, які не змогли налагодити ефективне виробницт
во і через несвоєчасну сплату податків втратили свої земельні ділян
ки. Колишні регіональні владики, князівства яких були ліквідовані
Ост-Індською компанією, навіть отримуючи від Компанії солідні
пенсії, з ностальгією згадували про своє колишнє східнодеспотичне
всевладдя, втрачене за умов колоніальної залежності. Не завжди адек
ватно сприймалися індусами спроби британців «гуманізувати дикі
туземні звичаї аборигенів» — заборона саті (самоспалення вдів) 10 ,
законодавче закріплення за вдовами права на повторний шлюб, лік
відація протягом 1833—1843 рр. усіх форм рабства, поширення захід
ної системи освіти і допуск до неї жіноцтва, юридичне визнання прав
на спадок за індусами, які відмовилися від релігії своїх предків і
прийняли християнство, впровадження у 1835 р. закону про свободу
друку тощо. Явно принизливо відчували себе індуси, які йшли слу
жити в апарат Компанії чи в сипайські війська, враховуючи вкрай
скромні перспективи їхньої кар'єри порівняно з британцями. 1 за
такої ситуації англійці почали переглядати принципи комплектуван
ня сипайських військ: з ініціативи чергового генерал-губернатора
[1856—1858] лорда Ч.Дж. Каннінга тепер сипай, який поступав на
службу, мав дати згоду на те, що в разі потреби його можуть відпра
вити служити до заморських країн (що вважалося неприпустимим
для вищих каст індійського суспільства). Ліквідовувалися й надбав
ки (батта), що їх платили сипаям, які служили за межами рідної
провінції. Безпосереднім приводом до повстання стало введення в
сипайських військах нарізних рушниць системи Енфілда, патрони
для яких змащувалися тваринним смальцем, який цілком міг бути
10
Офіційно британці скасували звичай саті в Індії у 1829 р., проте остаточно ліквіду
вати його так і не змогли: щорічно в підвладних колонізаторам територіях само
спалення вдів фіксувалися тисячами.
свинячим або коров'ячим 11 . У першому випадку йшлося про образу

релігійних почуттів сипаїв-мусульман, у другому — сипаїв-індусів,
тому брати нові рушниці з такими патронами сипаї відмовилися, а
коли англійські офіцери почали наполягати, лаючи «тупих туземців»
останніми словами, — сипаї повстали.
Слід зазначити, що в усіх розквартированих в Індії військах анг
лійської Ост-Індської компанії лише 19% солдат та офіцерів були
європейцями, решта — сипаями.
Прологом до виступу стало вбивство європейського офіцера в Бар-
ракпурі, яке здійснив 29 березня сипай Мангал Панде. Винного
британці стратили, зробивши з нього мученика, — і повстання
спалахнуло.
Першими збунтувалися три сипайські полки Бенгальської армії,
розташовані неподалік від Делі у військовому таборі Мірут (Мератх):
10 травня 1857р. вони перебили всіх англійських офіцерів, звільнили
з місцевої в'язниці сипаїв, запроторених туди за участь у протестах
проти нових патронів, а 11 травня увійшли до столиці, де за підтрим
ки місцевих сипайських частин винищили всіх британців і захопили
центральну фортецю та арсенал. У Делі повстанці зайняли падишах
ський палац, де як пенсіонер Ост-Індської компанії проживав із дво
ром, гаремом і наближеними сімнадцятий представник династії «Ве
ликих Моголів» Мухаммед Багадур-шах II (1775—1862). Саме його
повсталі сипаї проголосили всеіндійським правителем, змусивши
8 2-річного падишаха підписати прокламацію із закликом прогнати
британців і відновити в Індії владу і віру «своїх батьків». Заклик було
почуто: протягом місяця проти англійців повстала майже вся рядова
12
сипайська маса Бенгальської армії (близько 140 тис. вояків ), під
контролем якої опинилася Ганзька долина від Делі до Патни.
Командувач Бенгальської армії генерал Хьюїтт втратив контроль над
підлеглими і змушений був рятуватися втечею.
11
Щоб зарядити таку рушницю треба було зубами розірвати паперову гільзу з
порохом, після чого висипати частину пороху на полку затвору, решту — у ствол,
потім загнати у ствол шомполом кулю, звести затвор і стріляти. Проблема поляга
ла в тому, що паперові гільзи, аби вони не відсиріли і не намочили порох, просо
чували жиром (свинячим чи коров'ячим смальпем або овечим лоєм), а отже, ви
конуючи команду «скуси патрон», солдат мав торкатися цього промасленого папе
ру ротом, тоді як мусульманам уживати свинину забороняє Коран, а для індусів
корова — священна тварина, яку не те що їсти — ображати не можна.
12
У 1856 р. у військах Ост-Індської компанії налічувалося 215 тис. сипаїв і 40 тис.
європейських солдат і офіперів. .У £ к
Окрім Делі основними центрами повстання стали Канпур (де вис

туп очолив З З-річний Нана Сагиб — приймак останнього пешви ма-
ратхів Баджи Рао II) та Лакхнау (колишня столиця князівства Ауд, де
повсталими керували спочатку вдова останнього аудського наваба, а
потім — полум'яний ваггабітський проповідник Маулаві Ахмад-шах,
на прізвисько Ахмадулла). Проте виступи сипаїв у двох інших арміях
Ост-Індської компанії — Мадраській і Бомбейській — британцям уда
лося придушити в зародку. Спроби сипайських активістів підняти на
війну з англійцями бенгальські полки, розквартировані у нещодавно
завойованому Пенджабі, провалилися, оскільки місцеве населення —
а це майже 2 млн сикхів — сприймали сипаїв, рекрутованих переваж
но з мусульман та індусів, вкрай вороже через їхню участь у нещо
давніх англо- сикхських війнах. Тож у Пенджабі сипайські повстанці
опинилися в цілковитій ізоляції і також зазнали поразки. Не підтри
мали сипаїв і лідери англофільської індійської інтелектуальної еліти,
які вбачали в сипаях прихильників східної деспотії з усіма її негатив
ними проявами.
Ставши формальним лідером повсталих, Мухаммед Багадур-шах
призначив візиром свого лікаря (на кого ще може покладатися
82-річна людина з усіма її хворобами...) Хакима Ахсануллу, а ко
мандувачем делійських військ — сина Мірзу Могола, котрий про
воєнну науку не мав ніякого уявлення. Як наслідок, лікар-візир,
який не мав управлінського досвіду, так і не зумів організувати
функціонування міського господарства Делі та забезпечити 150 тис.
городян плюс 30 тис. прийшлих сипаїв продовольством й іншими
необхідними товарами. Сипайські полки, перебивши всіх британ
ських офіцерів, втратили ознаки регулярної армії і були вщент роз
громлені невеликим англійським загоном в околицях Делі. За си
туації цілковитого розвалу, коли в Делі запанував голод, сипаям не
платили зарплату, а повстанці, відмовившись від рушниці Енфілда,
змушені були воювати примітивною зброєю, городяни почали су
мувати за спокійними часами колоніального правління, а сипаї —
розбігатися. І хоча після перемоги над англійцями Багадур-шах обі
цяв кожному учасникові повстання в нагороду земельну ділянку з
податковими пільгами, це не могло зупинити розвал повстанської
армії. У вересні, коли англійці перейшли в наступ на Делі, в місті
залишалося близько 10—15 тис. сипаїв (із 40-тисячного війська на
початку повстання), до того ж без належного озброєння та керівниц
тва. 19 вересня 1857 р. 8-тисячна британська армія, очолювана ново-
призначеним верховним комісаром Пенджабу Джоном Л.М. Лоурен-
сом, після шестиденних вуличних боїв оволоділа Делі, влаштував

ши в захопленому місті показову різанину. Багадур-шах здався в
полон. Засуджений англійським судом до висилки в Бірму, він за
вершив своє життя в Рангуні як почесний бранець (1862), а його
сини й онук були убиті британцями. Рештки повстанських загонів
відійшли в Ауд.
Дещо активніше діяли повстанці в Канпурі. Нана Сагиб (повне
ім'я Нана Говінд Данду Пантх), якому після смерті Баджи Рао II Ком
панія відмовила в пенсії (мовляв, він не рідний син пешви, а тому не
може вважатися його спадкоємцем), проголосив себе пешвою. Його
найближчий адміністративний радник Азімулла був людиною низько
го походження, а тому попри своє знання англійської та французької
мов, тривалий час обіймав незначні посади в британській адмініст
рації; головним помічником пешви у військових справах став Тантія
Топі — виходець із родини брахманів, яких британці позбавили всіх
традиційних пільг і привілеїв.
Розуміючи, що без матеріальних ресурсів владу не втримати, Нана
Сагиб здійснив реквізицію продовольчих і грошових запасів місцевої
купецької верхівки, почав платити повсталим сипаям жалування, тому
за лічені тижні його армія зросла від трьох до ЗО тис. вояків. Щоб
зламати опір колонізаторів, сипаї Нана Сагиба нещадно вирізали всіх
англійців, не жаліючи ані жінок, ані дітей, ані поранених, і принци
пово не брали полонених. З таким супротивником впоратися було на
багато важче, аніж з безвольним Багадур-шахом II. Для розгрому Нана
Сагиба генерал-губернатор Ч.Дж. Каннінг запросив у Лондона нових
резервів. Під його командуванням були зосереджені війська з Мадраса
і Бомбея, британці перекинули також підкріплення з Бірми та армію
непальських найманців, відізвали частину військ, що перебували в
Ірані у зв'язку з англо-іранською війною 1856—1857 рр., і навіть по
вернули до Індії одну з флотилій, що направлялася в Китай для участі
у Другій Опіумній війні 1856—1860 рр. Зосередивши на фронті бо
ротьби з повстанцями значні сили, британці зважилися розпочати на
ступ на Канпур.
Прелюдією до бойових дій з військами Нана Сагиба стала битва за
Аллахабад, де виступ проти англійців підготували ваггабіти на чолі з
рішучим прихильником тотального «джихаду проти невірних», пропо
відником Ліакатом Алі. В ніч із шостого на сьоме червня 1857 р. ваг
габіти організували в місті повстання і, захопивши Аллахабад, вини
щили там усіх британців разом із їхніми «пособниками». Але вже
11 червня 1857 р. імперський полк англійських стрільців під коман-
225 Глава 5. Індія
дуванням генерала Ніла13 відвоював Ашіахабад, заливши місто та на

вколишні села ріками індійської крові: за смерть своїх співвітчизників ;
солдати Ніла так завзято вішали, розстрілювали й палили, що навіть гГ
генерал-губернатор Ч.Дж. Каннінг вирішив припинити криваву вак
ханалію і замінив Ніла «поміркованішим» генералом Хевлоком.
Дізнавшись про звірства англійців, Нана Сагиб вирішив контрата
кувати противника, проте його ударні сили зазнали поразки від військ
Хевлока при Фатіхпурі, а купецька верхівка Канпура, невдоволена -
масовими конфіскаціями, організувала народні бунти проти влади
пешви маратха. Втративши надійний тил, Нана Сагиб у липні 1857 р.
програв генералу Хевлоку битву за Канпур і з залишками своїх військ
відступив в Ауд.
Останнім центром організованого антианглійського опору зали
шався Лакхнау — столиця колишнього князівства Ауд, де 7 червня ?./
1857 р. повсталі сипаї проголосили своїм правителем малолітнього
сина останнього аудського наваба. Лише центральна фортеця Лакхнау
перебувала під контролем британців. Невеличкий гарнізон імперських
військ уперто відбивав усі атаки повстанців, чекаючи на підмогу. Ге- з
нерал Хевлок, який на початку липня вибив повстанців із Канпура,
вирішив, що зможе досягти успіху і в Ауді. Наприкінці липня його
загін (1700 вояків, 10 гармат) форсував Ганг і вирушив на Лакхнау.
Проте, зустрівши шалений опір, британці змушені були відступити. *
Разом з аудцями виступили рештки канпурських сипаїв Нана Сагиба
(зосередились у Бітхурі) і Тантія Топі (осіли в Калпі), а також залиш
ки делійських сипаїв на чолі з артилерійським офіцером Бахт-ханом. *
Тому коли в результаті другого наступу Хевлоку таки вдалося прорва
тися до оточених в Лакхнау британців, вирватися назад із облоги •
англійці вже не змогли.
Бойові дії знову набули характеру повномасштабної війни, коли з
Англії для остаточного придушення сипайського повстання прибув
досвідчений генерал Колін Кемпбелл. Він енергійно взявся за справу,
зосередивши проти аудського вогнища повстання 30-тисячну армію.
В цій критичній ситуації оборону Лакхнау очолив полум'яний ваггаб-
ітський проповідник Маулаві Ахмад-шах на прізвисько Ахмадулла.
Ахмадулла почав проповідувати в Ауді ідеї антианглійського джиха
ду ще на початку 1857 р., за що був засуджений до страти, але по-
13
Військові з'єднання Ост-Індської компанії скромно називалися імперськими
полками, насправді являли собою повнокровні дивізії, чисельністю в 17-18 тис.
солдат. Тому не дивно, що ними командували не полковники, а генерали.
226 | Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА д 3 ш
всталі сипаї звільнили його з-ПШ варти. Від червня 1857 р. Ахма^ У л д а
перебував у Лакхнау, проте # ° г 0 занадто радикальні а н т и а н г л і ^ ^
погляди лякали навіть соратнИкш> Т0МУ Д° лютого 1858 р. Ахма^у
не допускали до керівних пос*Д У повстанському уряді Ауду. Лцц, £
момент рішучої битви за ЛаК*нау проти військ К. Кемпбелла Й О р о
непримиренність стала в нагоЯ1-
Бої за Лакхнау тривали м а # ж е місяць і завершилися Т І І 1 Ь Х И
19 березня 1858 р., коли британЛ зруйнувавши гарматним в о ^ ш
зведені повсталими укріплення, нарешті увірвалися до міста, де в ^ а ш _
тували жахливу різанину. Рештки повстанських загонів р о з т е ю ^ ^
по Ганзькій рівнині, де ліквідовУ^ а л и с я британцями уже в ході К а _
ральних антипартизанських опер# ц ш -
Ахмадуллу, за голову якого К. Кемпбелл пообіцяв 50 тис. рупій вНна
городи, вбив у червні того ж Р0КУ Раджа П а в ану (за що отрима^ ^д
британців обіцяну винагороду)-
Останнім вогнищем організованого антибританського опору в | Н д і ї
залишалося крихітне центральноіНД* иське князівство Джгансі, я к ^ ^ а
основі «доктрини Дальгузі» британці ліквідували в 1854 р. У ч е £ В н і
1857 р., коли місцева сипайська військова частина повстала проти § р ^ _
танців і рушила на Делі, контроль над «нічийним» князівством з і ^ 0
перейшов до колишньої правлячої династії, яку очолювала на той ^
мент 22-річна рані («княгиня») Л^кшмі-Баї. Воювати з б р и т а н ц і ^
вона не збиралася, оскільки не мала для цього ані армії, ані р е с у р с і в
проте всі її мирні заяви англійці проігнорували, кинувши в бер^ 3 і і {
1858 р. на приборкання князівств бомбейську армію генерала ^^
Роуза. Тоді Лакшмі-Баї із загоном особистих охоронців п р о р в а д а с я
через англійське оточення і з'єдналася з військами Тантія Топі, с т ^ _
ши в його армії командиром кавалерійського загону. Молода к н я г * ^
загинула 17 червня 1858 р. в боях із британцями під час оборони ф 0 р
теці Ґваліор, залишившись у пам'яті індійців національною г е р о ї і ^
антианглійського опору.
аї ] Т а і і Т І Я Т о г п
Бої за Ґваліор, звідки Лакшмі^ ' вигнали п р о а ^ _
лійськи налаштованого місцевого раджу з династії Сіндгія, т р и в ^ ^
протягом квітня-червня 1858 р. і завершилися поразкою повстанцю
Після череневої перемоги 1858 р- англійців під Ґваліором (за яку ^
нерал Х'ю Роуз отримав титул лорД* Стреснерна) ангпибританське ^0
встання остаточно втратило елем&ти організованого виступу, а би 1 ^_
шість його вождів загинула. Нана Сагиб просив в англійців амністД^
а коли дістав відмову - зник у джунглях Бенгалії (де, мабуть, с^
1 . . ^**5^вдя
жертвою чи то людей, чи то тигрів). Аудська княгиня знайшла прит
лок у Непалі. Тантія Топі партизанив у Магараштрі до квітня 1859 У~
аж доки не потрапив у полон до англійців через зраду місцевого / " '
а
міндара. За вироком суду його цовісили... ~
Ліквідація англійської |
Ост-Індської компанії.
Завершення процесу
колоніального поневолення
Індії британською короною |
Народно-визвольне повстання сипаїв 1857-1859рр. стало останньо
спробою Індії повернутися до постсередньовічних реалій традиційн°-
східнодеспотичної системи. Воно стало демонстрацією цілковитої бе °'
перспективності цієї боротьби. Модернізація країни, яку розпочали к о "
лошзатори, знайшла в індійському суспільстві чимало прихильників"
Зростаюча індійська промислова буржуазія, аграрії, які вперше
історії отримали в приватну власність землю, ліберальна інтеліген В
Ція — ніхто з них не хотів відновлення східнодеспотичного режиму
з притаманними йому безправ'ям особистості та принциповою неза
хищеністю власності перед сваволею влади. Сипаї звикли служити ~
армії за твердий оклад, не турбуючись, як за могольських часів пг>В
власне озброєння та утримання - адже зброю, транспорт і слоря
дження вони тепер отримували 0Ш уряду. Застосування англійсько"
мови відкривало перед індійцям** перспективи широких міжнарод
них контактів. Усе це в разі перелоги сипайського повстання могл
опинитися під загрозою, тому так: мало (за індійськими мірками) в и °
явилося охочих до кінця боротися з англійським колоніальним т*
р
жимом. ^~
Свої висновки із уроків сипайського повстання зробила і Б р и
танська колоніальна імперія. У^е 1 листопада 1858 р. «Актом по
краще управління Індією» англійська корона ліквідувала Ост-Інд°
ську компанію (її акціонери отримали щедру компенсацію від у р ^ _
ду за втрачені акції), генерал-губернатор Компанії дістав титу п
віце-короля, а війська Компанії увійшли до складу королівський
армії та флоту Великобританії. Всі володіння колишньої О с т -
Індської компанії перетворили н& офіційну англійську колонію пі г
пишною назвою Британська Індія, якою відтоді управляв призна
чений королевою генерал-губернатор, підпорядкований безлосеред-
ньо урядовому статс-секретареві з індійських справ у Лондоні. В

руслі політики загальнобританської уніфікації при віце-королеві
та губернаторах Індії були створені виборні законодавчі ради з пра
вами законодавчої ініціативи, модернізовано у британському стилі
місцеву судову систему. В розміщених в Індії армійських контин
гентах значно зріс відсоток європейців, а місцеві артилерійські ча
стини відтоді формувалися виключно із європейців. Нарешті, в
1877 р. британська королева Вікторія [1837—1901] перейняла на
себе титул імператриці Індії, чим завершила формальну інкорпо
рацію країни в систему Британської колоніальної імперії.
1. Розкрийте особливості етнополітичного, соціально-еконо

мічного та культурно-релігійного розвитку «Імперії Великих
Моголів» після завершення епохи середньовіччя.
2. Назвіть основні причини розпаду «Імперії Великих Моголів».
3. Хто такі сипаї? Назвіть ініціаторів формування перших си-
пайських загонів.
4. Розкрийте сутність «субсидіарних договорів» та механізм їх
застосування європейцями для колоніального поневолення
Індії.
5. Чому в суперництві західних країн за домінування у постсе-
редньовічній Індії перемогла Британія?
6. Які постсередньовічні індійські держави чинили опір бри
танським колонізаторам? Чому Індія не змогла встояти пе
ред колоніальною експансією європейців?
7. Розкрийте основні причини та наслідки англо-майсурських
воєн.
8. У чому полягали особливості англо-маратхських воєн? Коли
вони відбувалися й чим завершувалися?
9. Як утворилася держава Непал?
10. Проаналізуйте характер англо-непальських воєн. Як вони
вплинули на подальший розвиток Непалу?
11. Які основні етапи можна виділити в політичній еволюції
постсередньовічного Непалу? гг
12. Розкрийте особливості входження Непалу у світову колоні

альну систему.
13. Як розбудовувалася й змінювалася система колоніальної ек
сплуатації Індії у процесі її поневолення Британією? Дайте
оцінку цивілізацій них наслідків означених процесів.
14. Назвіть причини англо-сикхських війн, коли вони відбували
ся й чим завершувалися?
15. У чому полягали причини повстання сипаїв 1857—1859 рр.?
Яку мету ставили перед собою повстанці і чому їхні гасла не
мали цілковитої підтримки серед індійців?
16. Як у світлі східно-західної дихотомії світового історичного
процесу можна оцінити народно-визвольне повстання сипаїв
1857-1859 рр.?
17. Що призвело до ліквідації англійської Ост-Індської ком
панії? Якими були наслідки цієї події для Індії?
М'янма
« Бірма після завершення епохи
* Криза і крах Авської держави
Таунґу
88
Відновлення суверенної
бірманської державності.
Вигнання європейців
« Держава Конбаун в епоху
імперської експансії
• Бірма у війнах з англійською
Ост-Індською компанією
• Реформи Міндона
* Колоніальне поневолення Бірми
Великобпитанією
Бірма після І
На зламі XVII—XVIII ст. бірманська держава Таунґу, де

від 1597 р. правила друга таунзька династія, була в терито
ріальному відношенні однією з найбільших держав регіону Пів
денної та Південно-Східної Азії. До її складу входили річкові
долини Граваді й Салуїну, Тенасеримське узбережжя Анда-
манського моря, Чинське й Качинське нагір'я та Шанське
плато загальною площею більше як півмільйона км 2 . Однак
у цій територіальній грандіозності крилася основна причина
внутрішньої слабкості таунзького державного організму, який
об'єднував терени, що різнилися не лише за своїми природ
ними умовами. Головною проблемою була надзвичайна етно-
господарська строкатість країни, яку бірманські монархи
(мінджи) намагалися компенсувати ідеями загальнобуддійсь-
кого єднання своїх підданих у канонах ортодоксального буд
дизму тхервади (хінаяни).
Основу бірманської монархії становили заселені етніч
ними бірманцями (м'янма) землі уздовж середньої течії
р. Іраваді, де на базі надзвичайно розгалуженої іригаційної
системи розвивалося поливне рисівництво, а також культи
вувалися пшениця, просо, чай, тютюн, цукрова тростина,
стручковий перець, часник, кунжут, бобові. Технічне осна
щення сільського господарства залишалося рутинним: зем
лю обробляли дерев'яним плугом, бороною й мотикою. Ско
тарство відігравало допоміжну роль у господарстві. Оскільки
буддизм забороняв уживати в їжу м'ясо, свійські тварини
(бики, буйволи, слони, коні) застосовувалися лише як тягло
ва або транспортна сила чи для військових потреб. Не забу
вали бірманці і про збиральництво, яке щедро забезпечувало
їх дикоростучими їстівними плодами, овочами й коренями, а
також барвником індиго. Там же, на півдні центральної час
тини долини р. Іраваді, розміщувалося м. Таунгу — прабать
ківщина правлячої бірманської династії. Південь держави —
район іравадійської дельти й Тенасеримського узбережжя
Андаманського моря — заселяли мони, основним заняттям яких були

річкове й морське рибальство, а також торгівля, нерідко транзитна.
Певну роль відігравали також іригаційне землеробство, випарювання
солі з морської води. В період середньовіччя мони створили розвине
ну культуру й мали власні традиції державотворення, тому бірманське
панування сприймали недружелюбно. В районі гір, що оточували Таун-
гу з північного заходу, півночі й північного сходу, мешкали дещо від
сталіші порівняно з М'янма й монами гірські племена й народи (шани,
карени, чіни, качіни (чінпо), каду, ва, нага, лісу, лахо, палауни тощо),
які перебували в соціальному відношенні на рівні протодержавних
вождівств і займалися вирубно-вогневим землеробством, а також різно
манітними гірськими промислами — заготівлею та продажем цінної де
ревини, видобутком благородних металів і самоцвітів, розробкою руд і
будівельного каміння, полюванням і збиральництвом, ловлею та про
дажем диких тварин (насамперед слонів). Утримувати такі різні народи
й регіони в межах єдиного політичного організму могла лише високо-
централізована імперська структура східнодеспотичного типу, тому саме
на її зміцнення спрямовували свою увагу всі бірманські володарі.
На чолі держави Таунгу стояв всемогутній сакралізований монарх
мінджи, влада якого вважалася абсолютною та всеосяжною. Він роз
поряджався життям і майном усіх своїх підданих, уважався власником
усієї землі й води, вищим уособленням військової, адміністративної,
судової та релігійної влади. Мінджи одноосібно видавав закони, вирі
шував питання війни і миру, призначав чиновників і як обожнюва
ний «батько народу» мав вести своїх підданих у колективну нірвану
«шляхом дгарми і справедливості». Харизматична сакральність особи
бірманського правителя мала сприяти максимальній політичній ста
більності режиму, але вона містила в собі й певну небезпеку для
мінджи, оскільки показове обожнювання владики супроводжувалося
посиленою вимогливістю до нього. Фактично мінджи ніс відпові
дальність за все, що відбувалося в його володіннях, тому будь-які со
ціальні, політичні, економічні чи навіть природні катаклізми могли роз
цінюватися як ознака порушення правителем моральних настанов Дгар
ми, що, своєю чергою, позбавляло такого монарха його царської корми
(тобто права на престол), а це узаконювало право підданих (точніше,
придворних владних клік) поміняти такого «зіпсованого» царя на іншо
го, «кращого».
Такі «заміни» у формі двірцевих переворотів неодноразово трапля
лися в бірманській історії, стримуючи певним чином деспотичне все
владдя мінджи, котрі, своєю чергою, роздмухували міжкланове супер-
233 І Глава 6. М'янма
ництво придворних угруповань і намагалися через дроблення адміні

стративної відповідальності й дублювання функціональних обов'язків
бюрократичних структур убезпечити себе від формування в урядових
колах занадто впливових «придворних партій», спроможних вчинити
черговий заколот. Як наслідок, управлінський апарат Таунгу попри
свою зовнішню зразкову структурованість, ієрархічність й функціо
нальність виглядав доволі заплутаним. Скажімо, при особі монарха
функціонувало фактично два уряди, проте в жодному з них не було
прем'єра. Перший називався Хлудо (Вища Рада) і складався із чотирьох
старших міністрів (вунджи), чотирьох молодших міністрів (вундау), гла
шатая, кількох старших і молодших писарів та кількох десятків апарат
них чиновників. Хлудо опікувався питаннями господарського життя
підданих, відповідав за оприлюднення царських указів, збирав у разі
потреби війська. Другою вищою адміністративною структурою Таунгу
була Таємна Рада (Б'єдай), котру також очолювали відразу чотири ат-
вінвуна, яким підпорядковувався апарат чиновників, незалежний від
Хлудо. Б'єдай відповідав за особисту безпеку правителя, готував і пере
давав до Хлудо його укази, опікувався царською скарбницею і вів усю
документацію щодо призначень чиновників на посади. Керування вій
ськом правитель здійснював особисто. Свій внесок у політичні розкла
ди робив також численний гарем правителя, в якому існувала своя
ієрархія: офіційні «цариці», наложниці, наложниці-фаворитки (які за
своїм впливом нерідко перевищували цариць), а також численна обслу
га імператорських дружин, у службах якої сиділи, переважно, євнухи,
котрі, використовуючи жіночі чари своїх «підопічних», додатково ус
кладнювали політичне життя власними інтригами.
Виконувачами владних розпоряджень на місцях вважалися при
значені мінджи провінційні «губернатори» (мьовуни) переважно із
числа царевичів та інших родичів монарха. Щоб протистояти сепара
тистським замірам місцевих можновладців влада зобов'язувала усіх
мьовунів жити виключно у столиці, звідки вони «керували» своїми
губерніями через призначених ними «агентів» на місцях та відповід
ний апарат провінційного чиновництва. З іншого боку, мьо (округа),
на які поділялися провінції, управлялися спадковими мьотуджи {юва-
туджи) — вихідцями із родів колишньої місцевої знаті, яка управляла
означеними територіями ще до їхнього входження до складу бірмансь
кої держави. Така система управління дещо пом'якшувала гостроту
етнічних суперечностей в імперії (особливо в областях, заселених меш
канцями переважно не бірманського походження). Водночас, більша
стабільність і навіть спадковість управлінських повноважень мьотуд-
жи благотворно впливали на життя місцевого простолюду, оскільки, не

будучи типовими чиновниками-«тимчасовцями», юватуджи не намага
лися викачувати з гіідБладних мьо все, що тільки можливо, аби пошвид-
ше наповнити власні гаманці, а навпаки, дбали про стабільний розвиток
місцевого господарського комплексу, а отже й про добробут місцевих
підданих, сприяючи в такий спосіб збереженню загального соціального
спокою у країні. Розміри кожного конкретного мьо були не настільки
великими, щоб мьотуджи міг дозволити собі розкіш прямого антивлад-
ного сепаратизму, а якщо такі виступи й мали місце, мінджи швидко їх
ліквідовували за допомогою численного царського війська.
Окремий статус мали залежні від Таунгу князівства, розташовані у важ-
кодоступних гірських районах, вожді яких (собва) присягали мінджи на
вірність, платили в Таунгу данину, іноді навіть утримували розташова
ний в цій місцевості гарнізон бірманських військ, але залишалися аб
солютно автономними в питаннях внутрішнього управління, а часом
умудрялися визнавати свій васалітет не лише стосовно таунзьких вла
дик, а й по відношенню до цинських богдиханів та сіамських королів,
намагаючись використовувати існуючі між ними суперечності для
зміцнення власних автономних позицій.
Незмінною, порівняно з епохою середньовіччя, залишалася в Таун
гу система структурної соціальної диференціації підданих. Усе насе
лення імперії чітко ділилося на три основні категорії — чиновників-
«управителів» (ахмудата), юридично вільний «простолюд» (сіньєта) і
рабів (із числа військовополонених та боржників, що потрапили в ка
балу). Експлуатація останніх мала патріархальний характер (слуги, на
ложниці, раби буддійських пагод, виконавці «брудних» робіт тощо).
Ахмудата як державні службовці вважалися привілейованою стратою
суспільства, тому вони не платили податків, не залучалися до вико
нання відробіткових повинностей, а за свою службу отримували від
монарха своєрідну «зарплату» у вигляді державних податкових зборів
з певних «жалуваних» територій (мьоза) без права власності на них.
Верхівку піраміди ахмудата становив, звичайно, царський рід, пред
ставники якого призначалися на найвищі державні посади. Сіньєта та
кож не були однорідними. Вони поділялися на дві основні категорії —
ахмудан і аті. Перші були нащадками тих бірманських родів, на які
таунзькі царі спиралися під час боротьби за владу в XVI — першій
половині XVII ст., тому статус ахмуданів вважався напівпривілейова-
ним (щось середнє між реєстровим козацтвом і військовими поселен
цями). Отримуючи в користування державну землю, вони не платили
235 І Глава б. М'янма
податків і не підпорядковувалися місцевим намісникам та губернато

рам, натомість мали почергово нести військову службу або виконува
ти на користь правителя інші почесні обов'язки (служити веслуваль-
никами королівського корабля, тюремниками в царській в'язниці
тощо). Жили ахмудани воєнізованими поселеннями, старости яких
водночас вважалися командирами відповідних військових загонів (асу)
і підпорядковувалися безпосередньо імператорові й нікому більше (ре
гіональні намісники управлінської влади над ахмуданами не мали). В
мирний час деякі з членів асу служили, інші — обробляли землю з
періодичною ротацією «служивих», проте в разі війни всі ахмудани
підлягали тотальній мобілізації до бірманської армії, являючи собою
становий хребет професійних царських військ. Лті були суто подат
ним станом і за користування державними землями платили подуш
ний і поземельний податки, а також виконували на користь держави
фіксовані в часі повинності, безкоштовно відпрацьовуючи на будів
ництві іригаційних споруд, храмів, шляхів сполучення, палаців, фор
тець, мостів тощо. В разі війни аті залучалися до війська як опол
ченці і використовувалися на допоміжних роботах: розчистка доріг у
джунглях, обозне обслуговування, перевезення гармат і т. ін.
Офіційною релігією держави Таунгу був ортодоксальний буддизм
тхервади (хінаяни), а столицею — м. Ава.
Криза і крах І
Авської держави
Таунгу І
На початку XVIII ст. Таунзька імперія видавалася потужною у
воєнному відношенні, економічно стабільною, централізованою дер
жавою, однак реальний стан речей у країні, яку очолював мінджи Санє
11698—1714], був далеким від цього умоглядного ідеалу. Попри всі
попередні централізаторські зусилля бірманські монархи так і не змог
ли остаточно подолати міжкланові суперечки придворних клік, які на
зламі XVII—XVIII ст. набули особливої гостроти. Інакше й не могло
бути за ситуації, коли при дворі постійно товклися по кілька юридич
но абсолютно рівноправних міністрів без чіткого розподілу своїх прав
та обов'язків, а також десятки «губернаторів», які ніколи не бували у
своїх «губерніях», але, будучи королівської крові, також не упускали
можливості поінтригувати. На престол двірцеві кліки саджали вик
лючно слабохарактерних принців, намагаючись через них володарю-
вати в країні. Саме таким безвольним монархом і був Санє, при дворі
якого відкрито гризлися за владу клани двох найенергійніших вунджи —
Немьотіхату і Твінтінджи. Переміг у цій боротьбі Твінтінджи, який спо
чатку фізично знищив Немьотіхату з усіма його прибічниками, а відтак
змусив Санє призначити його на новопридуману посаду «головного мі
ністра» з майже необмеженими диктаторськими повноваженнями. Відтоді
Твінтінджи розставив своїх людей на всі важливі управлінські посади й
фактично узурпував усю владу в державі, перетворивши самого мінджи
на церемоніального, а не реального владику імперії.
Клан Твінтінджи утримував владу в Таунгу і при наступному
мінджи Танінганве [1714—1733], що аж ніяк не влаштовувало інші
придворні кліки. Царський двір потопав в інтригах, двірцевих убив
ствах і смутах, і лише заінтересованість спадкових мьотуджи у збере
женні соціально-економічної та політичної стабільності на місцях дещо
компенсувала руйнівні наслідки придворних негараздів. Проте ця си
туація провокувала процеси фактичної децентралізації державного уп
равління, чим скористалися деякі таунзькі васали: владу бірманців
скинули шани на сході, качіни на півночі, сіамське князівство Чієнг-
май, а також кілька західнолаоських вождівств. Слідом почалися на
біги західних сусідів: сул/тш/ш-мусульманина держави Аракан Санда-
візає [1710—1731] та раджі-індуса. держави Маніпур Гаріба Наваза
[1714—1750], які з почуттям глибокого задоволення руйнували іновір
ну для них буддійську імперію бірманців. Неспроможність влади при
боркати окраїнних васалів, а також поразки у зовнішніх війнах істот
но послабили авторитет клану Твінтінджи, що інспірувало нову хви
лю придворних інтриг, упоратися з якими прибічникам головного
міністра ставало дедалі складніше, аж доки за царювання останнього
таунзького мінджи Магадгаммаязадіпаті [1733—1752] кліка Твінтінджи
була розгромлена кланами інших честолюбних міністрів, котрі відразу
розпочали різанину вже між собою за домінування при дворі. Врешті-
решт, перемогу в двірцевих інтригах і смутах ненадовго здобув сто
личний губернатор Маун Пу, який на доходи від своєї провінції сфор
мував із біженців-ахмуданів власну гвардію найманців, що налічувала
тисячу професійних горлорізів. У базікуватих міністрів власних зброй
них сил не було, тому не дивно, що Маун Пу вдалося швидко «пере
конати» їх у необхідності призначити його спочатку столичним губер
натором АБИ, а потім і на вакантну після розгрому кліки Твінтінджи
посаду головного міністра імперії. Проте чвар після цього при дворі,
звичайно, не поменшало, і в 1740 р., остаточно переконавшись у не
відворотності розвалу бірманської імперської величі, проти Таунгу
повстав найнебезпечніший ворог бірманців — завойовані, але не ско

рені ними мони, які в 1740 р. убили бірманського губернатора півдня
імперії і проголосили відновлення суверенної монської державності з
центром у своїй колишній столиці м. Пегу. Своїм монархом мони об
рали авторитетного індуїстського ченця Смімтхо Буддакетті [1740—
1747]. Проте його політика, спрямована на відбудову суто монської
держави, поступово перестала задовольняти монську верхівку, котра
тепер уже прагнула до етнічного домінування в усьому регіоні. Роз
в'язка настала в 1747 р., коли монська знать відсторонила від влади
недостатньо войовничого, з її погляду, Смімтхо Буддакетті й посадила
на престол Пегу завзятішого Бінья Далу [1747—1753], який обіцяв
об'єднати під владою монів усю Бірму. Щоправда, етнічних М'янма
було забагато для того, щоб сподіватися на швидку перемогу над
ними, тому після кількох років воєнних дій, які не принесли успіху
жодній зі сторін, Бінья Дала почав шукати союзників. Ними стали
шанські собва, готові заради воєнної здобичі забути про свою релі
гійну буддійську спорідненість із бірманцями. Об'єднану союзну ар
мію очолив відомий монський полководець Талабан, військам якого
вдалося навесні 1752 р. здолати опір ахмуданів і захопити Аву разом
із невдахою Магадгаммаязадіпаті, його гаремом і скарбницею. Друга
династія Таунгу припинила існування, а більшість колишніх таун-
зьких урядовців присягнули на вірність монському «імператорові»
Бінья Далі. З цієї причини мони, пограбувавши Аву, навіть не стали
її тотально руйнувати й випалювати. Вони залишили в Аві невелич
кий гарнізон окупаційних монських військ на чолі з переможцем
бірманців Талабаном.
Відновлення суверенної І
бірманської державності.
Вигнання європейців |
Захопивши й окупувавши Аву, мони вирішили, що з пануванням
м'янма в Бірмі покінчено. Вони не взяли до уваги потужні мілітарно-
державницькі традиції та солідний військово-демографічний потенці
ал бірманського етносу. Етнічних м'янма налічувалося на той час
близько трьох мільйонів, тоді як монів — не більше мільйона, отож
для перемоги бірманцям необхідна була лише організаційна консолі
дація. Особливу роль на цьому етапі бірманської історії відіграли спад
кові мьотуджи, яким було що втрачати й водночас було на кого спер-
238 | РозділІІ. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
ти ся в організації антимонської боротьби. Ініціатором визвольного

повстання виступив мьотуджи округу Моксобо на ім'я Маун Аун Зея,
який демонстративно відмовився визнавати Бінья Далу своїм прави
телем, організував у Моксобо із мешканців 46 підвладних поселень
військове ополчення (своєрідний прообраз відродженої бірманської
армії). Він наказав у радіусі 10 км від свого мьо вирубати всі дерева,
засипати всі колодязі й спалити всі будинки, щоб ворожа армія не
змогла добратися до Моксобо. Стурбований Талабан відправив до
Моксобо каральний загін, однак монських окупаційних військ у Цен
тральній Бірмі було явно замало, тому напад монів ополченці Маун
Аун Зеї відбили. В 1753 р. Маун Аун Зея проголосив себе новим
бірманським мінджи. На честь цієї події він перейменував Моксобо
на Шуебо («Місто золотого вождя»), а собі присвоїв нове тронне ім'я
Алаунпая [1753—1760]. Заснована ним нова династія бірманських во
лодарів дістала в історії назву династії Конбаун 11753—1885]1.
Звістка про офіційне відродження монархічної бірманської держав
ності спонукала Талабана до активних дій, однак необхідних сил для
придушення цього виступу в нього не було. З усієї країни до Моксо
бо тисячами сходилися войовниче налаштовані бірманці, тому другий
похід монів на Шуебо знову провалився, а наприкінці 1753 р. керо
вані Алаунпаєм війська звільнили Аву. Наступний рік Алаунпая при
святив покаранню зрадників-шанів, а потім знову виступив на південь
проти монів. Доки конбаунські війська воювали на теренах, заселе
них етнічними м'янма, мони зазнавали нищівних поразок: Алаунпая
відвоював старовинні бірманські столиці Пром і Таунгу й навіть захо
пив у дельті Іраваді священне для буддистів місто Дагон2, переймену
вавши його на Янгоун (англ. Рангун) — «Кінець війні». Однак швидко
добити монів у їхній столиці Пегу бірманцям ніяк не вдавалося, ос
кільки їхній супротивник мав закуплену у французів і англійців най
новішу вогнепальну зброю (мушкети, гармати тощо). Щоб здолати
ворога Алаунпая вирішив відійти від політики жорсткого обмеження
будь-яких контактів з європейцями, яку м'янма почали сповідувати
ще за часів Таунгу, і навіть пообіцяв англійській Ост-Індській ком
панії в обмін на воєнну допомогу передати британцям контроль над
стратегічно важливим островом Негре й погодився відкрити в порто-
1
Назва династії Конбаун походить від родового прізвища Алаунпаї — Маун з
додатком «великий», при цьому за канонами бірманської мови звук «м» після «н»
озвучується в «б»: Кон + Маун («великий Маун») -» Конбаун.
2
У Дагоні містилася «золота» пагода Шуедагон, яку шанували й відвідували
буддійські прочани не лише Бірми, а й сусідніх країн.
239 І Гишшо м4ннм*і
іюму місті Бассейн (Патейн) англійську торговельну факторію. Крім

того, Алаунпая пообіцяв всіляко шкодити конкурентам бритти і ін
(французам. Отримавши від англійців відповідну допомогу, Алпупіши
у 1756 р. захопив головний монський порт Сіріам (Танхліп), ними
шивши усю місцеву факторію французьких купців. Бірмаио-мопськм
війна завершилася в 1757 р. взяттям Пегу, після чого вся Бірма Ліону
визнала панування бірманських мінджи.
Жертвою конбаунських військ став також Маніпур, якому Алаупппи
помстився за попередні набіги часів розпаду Авської держави Таупгу.
Тепер Конбауни не потребували британської підтримки. У 1759 р.
на острові Негре висадився бірманський десант, який швидко вирізав
невеличкий англійський гарнізон і повернув острів під контроль мінд
жи, після чого британські торговці вирішили за краще ліквідувати і
свою факторію в Бассейні.
Увірувавши у непереможність своїх армій, Алаунпая у 1760 р. зва
жився розпочати війну проти ще одного одвічного бірманського кон
курента за воєнно-політичне домінування в регіоні — Сіаму. Проте
цей похід не увінчався успіхом. Щоправда, конбаунські війська спро
моглися дійти до сіамської столиці Аютії і навіть взяли її в облогу,
однак захопити штурмом це дуже укріплене місто їм не вдалося, а при
відступі від стін Аютії Алаунпая підхопив у джунглях якусь тропічну
хворобу, від якої невдовзі помер. Своєму синові Наундоджи [1760—
1763] він залишив наспіх відбудовану імперію, владу над якою дина
стія Конбаун виборювала у безперервних боях із сепаратистами всіх
відтінків. Лише за царювання третього мінджи династії — Схінб'ю-
шина [1763—1776] — молодшого сина Алаунпаї, який змінив на троні
свого раптово померлого старшого брата Наундоджи, Конбауни змог
ли утвердитися на бірманському престолі і навіть повернули до Ави
столицю, символізуючи в такий спосіб завершення процесу політич
ної консолідації відродженої Бірманської імперії.
Держава Конбаун І
в епоху імперської
експансії І
Великодержавні регіональні претензії, виказані династією Конба-
унів відразу після утвердження на престолі, викликали занепокоєння
у величного північного сусіда Бірми — маньчжуре-китайської імперії
Цин. Богдихан Хунлі [1736—1796] сам претендував на церемоніальне
світове панування, тому змиритися з імперськими амбіціями бірман

ських мінджи він не захотів. Безпосереднім приводом до виникнення
цинсько-конбаунського воєнного конфлікту стали збройні сутички
між напівавтономними шанськими собва, яким і Китай, і Бірма пос
тійно нав'язували свій сюзеренітет. У 1765 р. губернатор південно-
західної цинської провінції Юньнань втрутився у конфлікт між двома
шанськими князівствами — Кенхунг (яке вважалося васалом Цинів) і
Кентунг (яке Бірма вважала своїм васалом), проте розташованих у да
лекій цинській провінції імперських військ виявилось явно замало,
тому вторгнення маньчжуро-китайського загону в землі шанів завер
шилося цілковитим фіаско, після чого невдачливий цинський на
місник покінчив життя самогубством.
Обурений цим виявом «непокори всесиллю цинської величі», бог
дихан Хунлі наказав суворо покарати бірманців, і в 1767 р., дочекав
шися кінця сезону дощів, у похід на південь вирушили з Юньнані
уже не місцеві регіональні частини, а регулярні війська із «знамен
них» цинських армій.
Успіхові інтервентів сприяла агресивна політика самих бірманців: у
1767 р. мінджи Схінб'юшин вирішив ще раз пошукати воєнного щастя в
Сіамі. Похід виявився напрочуд удалим: бірманці захопили сіамську сто
лицю Аютію, полонили й розселили в Центральній Бірмі десятки тисяч
бранців (забезпечивши цією дармовою робочою силою спустошені та по
руйновані за попередні роки війни іригаційні системи), вивезли до Ави
всю родину сіамського короля разом зі скарбницею. Доки основні сили
бірманських армій воювали в Сіамі, на кордонах із Цинами залишалися
нечисленні військові загони, тому прорватися до Центральної Бірми з
півночі цинським полководцям здавалося справою простою.
Продершися через гірські джунглі й здолавши опір прикордонних
конбаунських загонів, цинські інтервенти вийшли на рівнину Ірава-
дійської долини. Наблизившись до столичної Ави на відстань денного
переходу (близько 50 км), вони змушені були зупинитися, оскільки
розпочався новий сезон дощів. Мокрий порох і розмиті шляхи, якими
неможливо було тягти далі важкі потужні гармати, змусили Цинів
призупинити вдалий похід. Фінал експедиції знову виявився катаст
рофічним для інтервентів: харчі й запаси скінчилися, поживитись за
рахунок навколишніх бірманських поселень не дали всюдисущі парти
зани, а тут ще з Сіаму повернувся сам Схінб'юшин з основними сила
ми бірманської армії, окриленої блискучими перемогами над сіамця
ми. Не дивно, що навесні 1768 р. виснажену цинську армію бірманці
легко розгромили в битві під Каунтоном.
Востаннє Цини вторгнулися в землі бірманців у 1769 р., проте в

кровопролитних боях поблизу м. Шуеньяунбін інтервентів зупинили,
після чого маньчжурський командувач, чудово розуміючи, що чекає
на його армію, якщо їй доведеться ще раз пережити в Бірмі дощовий
сезон, погодився на перемир'я. За досягнутою домовленістю цинські
війська змушені були розплавити всі свої гармати і з ганьбою поки
нути негостинні бірманські землі. Активну фазу бірмано-цинських
воєн завершив Каунтонський мирний договір 1769 р., відповідно до
умов якого мінджи Схінб'юшин церемоніально визнав себе формаль
ним васалом цинського богдихана. Реально Бірма залишилася цілком
суверенною державою й, до того ж, закріпила за собою всі шанські
князівства.
Доки кращі бірманські армії воювали з цинськими агресорами, на
півдні імперії повстали мони, тож після підписання Каунтонського
мирного договору всі сили Конбаунської держави були спрямовані на
придушення монських виступів. У 1773 р. бірманці знову здолали
монів, придушивши цей виступ із нечуваною жорстокістю. Та в цей
час знову нагадав про себе Сіам: скориставшися тим, що основні сили
бірманських армій були задіяні на фронтах проти Цинів і монів, Сіам
знову відвоював собі незалежність під керівництвом нового короля
Пья Таксіна [1768—1782], китайця за походженням. Схінб'юшин, на
решті, зрозумів, що перемагати у війнах відразу на кількох фронтах
неможливо. До того ж, попередні імперські авантюри настільки вис
нажили Конбаунську державу, що успішні воєнні операції Схінб'ю
шин зміг провести тільки проти монів, котрі знову спробували скину
ти бірманське ярмо і навіть захопили і спалили Янгоун (Рангун), за
що знову зазнали масових репресій. Проте черговий похід на Сіам,
розпочатий бірманцями в 1775 р., виявився невдалим: хитрий Пья
Таксін перемістив свою столицю до м. Тонбурі (подалі від бірмансь
кого кордону), куди війська Схінб'юшина просто не дійшли. Спроби
окупувати бодай частину сіамських земель наштовхнулися на масовий
партизанський рух, умови для якого у гірських джунглях були просто
ідеальними. Зазнавши невдачі, Схінб'юшин вирішив узяти реванш на
іншому фронті. В 1775 р. він розпочав ще одну загарбницьку війну
проти давнього бірманського ворога — індуїстської держави Маніпур.
У розпал подій Схінб'юшин помер (1776). Це дало змогу бірманським
полководцям тихо вивести війська із негостинного Сіаму й перевести
війну з Маніпуром у мляве русло, не побоюючись за свої голови пе
ред розлюченим мінджи. Новим бірманським правителем став син
Схінб'юшина Сінґу [1776—1782], який вирізнявся значно миролюбні-
шим характером, а також чудово розумів, що знесилена війнами краї

на потребує мирного перепочинку для відбудови.
Ставши мінджи, Сінгу поступово припинив війни й захопився внут
рішніми проблемами двірцевого, господарського та релігійного життя,
однак «партія війни» в колах бірманської політичної еліти виявилася
значно потужнішою, аніж очікував Сінгу. Генералітет, буддійські храми,
професійні солдати, придворні поети й художники — всі вони отримува
ли від воєн солідні прибутки: одним було що оспівувати, інші здобували
на полі бою славу й прихильність володаря, і всі разом отримували щедрі
винагороди із награбованої трофейної здобичі. «Миролюбність» Сінгу їх
категорично не влаштовувала, тому в 1782 р. внаслідок двірневого пере
вороту Сінгу втратив престол і життя, а новим мінджи став ще один із
синів Алаунпаї на ім'я Бодопая [1782—1819]. Ставши правителем, Бодо-
пая спочатку провів загальнодержавний перепис земель і людей. Утім,
він добре розумів, чого від нього чекають сили, які посадили його на
престол, тому вже 1784 р. бірманські війська під гаслами праведної ре
лігійної війни буддійської імперії проти іновірних мусульман, вирушили
війною на Аракан, завершивши цю переможну для себе війну приєднан
ням Аракану до імперії Конбаунів. Окрилений відносно легкою перемо
гою, Бодопая уже наступного року поновив війну з Сіамом. Проте похо
ди в Сіам завершилися для бірманців поразкою, і в 1793 р. мінджи уклав
з сіамським королем Рамою І Чакрі [1782—1809] мирний договір на умо
вах своєрідного поділу сфер впливу в регіоні: Сіам погодився на те, що
шанські собва залишаться васалами Конбаунів, але сюзеренітет над ла
оськими князівствами перейде до Чакрі. В подальшому періодичні бірма-
но-сіамські війни ще неодноразово спалахували, виснажуючи обидві сто
рони, але суттєво ситуацію в регіоні вони вже не змінили. їхнім сумним
наслідком стало лише тотальне розорення північносіамських та частини
південнобірманських областей, аж доки в 1820-х роках ці вигни не при
пинилися самі собою.
Востаннє бірманці всерйоз розглядали можливість нападу на Сіам у
1822 р., коли вони спробували домовитися про координацію спільних
воєнних дій із французами, які на той момент намагалися підкорити
Південний В'єтнам. Велися переговори навіть про франко-бірман-
ський союз проти британців, котрих і Конбауни, і Бурбони мріяли
назавжди вигнати з Південної Азії, плануючи спільний похід в Індію,
проти володінь англійської Ост-Індської компанії. Щоправда, далі
переговорів справа не пішла, тому в наступних англо-бірманських
війнах французи так і не надали допомогу Конбаунам, не зважив
шись на конфлікт із Британською імперією.
, 243 І Глава 6. М'янма
Явно успішнішою виявилася територіальна експансія Конбаунів у

просуванні на захід, де після приєднання Аракану бірманці вперше
отримали спільний кордон із британськими володіннями в Індії. Влас
ники англійської Ост-Індської компанії небезпідставно вбачали в
Бірмі загрозу своїм стратегічним інтересам у регіоні, тому всіляко на
магалися підтримати араканський визвольний рух і водночас демонст
рували дипломатичну активність заради «мирного» відкриття бірман
ського ринку для експансії англійських товарів. Араканці неоднора
зово повставали проти бірманського панування (1791, 1794, 1798,
1811—-1815 рр.), а після придушення цих виступів їхні лідери знахо
дили притулок у контрольованій англійцями Бенгалії. Мінджи вима
гав видачі «злочинців і бунтівників», британці, навзамін, пропонували
«відкрити» Бірму для вільної торгівлі. Бірманці відкидали ці пропо
зиції, і ситуація дедалі більше загострювалася. Водночас бірманці про
довжували «карати» своїх колишніх ворогів. У 1813 р. вони завоювали Г
Маніпур, а в 1817 р. захопили Ассам. Неабиякий полководницький
талант виявив у цих завойовницьких походах бірманський полково- :
дець Магабандула, війська якого не зазнали у згаданих війнах жодної
поразки. Окрилені успіхами бірманці увірували у свою неперемож- •>
ність. Тож коли в 1819 р. після смерті Бодопаї його змінив на престолі
наступний мінджи Баджидо [1819—1837], новий конбаунський монарх
навіть не думав зупинятися на здобутому. Однак продовження ім
перської територіальної експансії на захід неминуче затягало Бірму в
конфлікт з англійською Ост-індською компанією. Варто було, зви
чайно, трохи охолонути, та бірманська воєнно-політична еліта явно
переоцінила свої сили, і в 1824 р. сама пішла на загострення стосунків
з Великою Британією.
Бірма у війнах І
з англійською
Ост-індською компанією |
Перша англо-бірманська війна 1824—1826 рр. розпочалася вторгнен- ;
иям військ Магабандули в землі князівства Качар, де, як «гість» місце
вого правителя, перебував розгромлений і вигнаний зі своєї країни
бірманцями маніпурський раджа. Не маючи достатньо сил, щоб чи
нити опір нападникам, раджа Качару визнав себе васалом англійської
Ост-Індської компанії і зажадав від неї захисту від бірманської нава
ли. Британці ввели в Качар свій військовий контингент, проте мінджи
244 | Розділ II. ПІВДЕННА І ШВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
Баджидо катеорично відмовився визнати захоплені його військами

території брианською власністю, і в березні 1824 р. Компанія офі
ційно оголосиа війну державі Конбаун.
Перші прикордонні сутички навесні 1824 р. принесли успіх
військам Манбандули, які завдали англійцям відчутної поразки в
битві поблизу. Раму. Проте влітку того ж року англійський флот
здійснив успіїну десантну операцію на півдні Бірми, відкривши в
районі Рангуй другий фронт війни. Висаджені на берег 11 тис. сол
дат англійсько Ост-1ндської компанії під командуванням генерал-май
ора Арчібальд Кемпбелла швидко здолали опір рангунського гарнізо
ну бірманській військ. Взяття Рангуна британцями створювало стра
тегічну загроз Конбаунам, оскільки долиною р. Іраваді інтервенти
могли безпершкодно просуватися в корінні бірманські землі Цент
ральної М'янш. Щоб урятувати ситуацію, добірні війська Магабан-
дули були терііново перекинуті із Аракану на південь. їм удалося зу
пинити бритащів у районі м. Дануб'ю, однак розпорошення конба-
унських армійдише погіршило ситуацію. Облога Рангуна, організована
Магабандулоі), хоча й коштувала англійцям великих втрат від епі
демій, голодуй жахливих для білої людини кліматичних умов дощо
вого сезону, зівершилася нічим. Аракан, де бірманських військ лиши
лося мало, а іісцеве населення люто ненавиділо конбаунських оку
пантів, був шшдко зайнятий британськими військами. До того ж, у
квітні 1825 р.в боях із колонізаторами за м. Дануб'ю загинув Мага-
бандула. Дезорганізовані бірманські війська, втративши командувача,
почали безладний відступ на північ. Завдяки своїй воєнно-технічній
перевазі, англйці взяли під свій контроль Маніпур, Ассам, Тенасе-
рим, захопила колишню бірманську столицю Пром (Пьї) — легендар
ну Тарекітару В Іраваді увійшов англійський флот. Під загрозою па
діння опиниліся конбаунська столиця Ава, і в лютому 1826 р. Баджи-
до змушений був підписати в м. Яндабо (за кілька кілометрів на
південь від Аги) мирний договір з Компанією на умовах, продиктова
них британцями.
Відповідно до умов Яндабоського мирного договору бірманці від
мовлялися від усіх прав на Ассам, Качар і Маніпур, визнаючи їхню
«незалежність» (під британським протекторатом), передавали під кон
троль англійської Ост-Індської компанії Аракан і Тенасерим, зобов'я
зувалися спла:ити британцям контрибуцію в сумі £1 млн (Ю мли рупій)
і допустити в Аву англійського резидента-посланника. У листопаді
1826 р. договіо було доповнено англо-бірманською торговельною уго
дою. Британські купці дістали право вільно торгувати в Бірмі, причо-
му англійські кораблі водотоннажністю до 50 т звільнялися при цьо

му від сплати всіх митних зборів.
Перемога у війні з Бірмою дорого обійшлася і британцям: видатки
на воєнну кампанію виявилися настільки великими, що Рада Дирек
торів англійської Ост-Індської компанії змушена була з ініціативи
«генерал-губернатора Індії» лорда Вільяма Бентінка [1828—1835]
удвоє зменшити зарплату всім своїм чиновникам.
Поразка в Першій англо-бірманській війні 1824—1826 рр. виклика
ла кризу в конбаунському суспільстві. Владна еліта відчула ілюзорність
своїх «бірманоцентристських» імперських претензій, простолюд пере
жив крайній дискомфорт від додаткових податків, запроваджених у
країні для виплати контрибуції британцям, а мінджи Баджидо, впавши
у цілковиту прострацію, оточив себе всілякими ворожбитами й про
вісниками, які пророкували йому відродження мілітарно-імперської
величі його імперії в разі нової війни з британцями, що мала обов'язко
во завершитися для Конбаунів блискучою перемогою над англійцями.
З метою морально-психологічного піднесення підданих Баджидо нака
зав скласти у 1826 р. масштабну «Гманнан Язавін» («Хроніку Скляного
Палацу») — повну канонічну історію Бірми офіціозного характеру, в
якій оспівувалася велич бірманської державності й приховано поясню
валася «історична випадковість» поразки від англійців.
Своєрідним продуктом показового патріотичного піднесення стала
творчість видатного бірманського поета і драматурга У Чін У (1773—
1838), який намагався своїми «палацовими драмами» повернути влад
ній еліті й самому народові М'янми впевненість у власних силах.
Політична традиція Бірми була несумісною з безконтрольною роз
слабленістю правителя. Доки Баджидо поринав у світ ілюзій, при його
дворі відновилася міжкланова боротьба за владу, в якій поступово
оформилися два політичні угруповання. Партія «традиціоналістів»,
яку очолили царська дружина Май Ну та її брат Мінтаджи, мріяла про
повернення минулих цінностей. А для цього необхідно було вигнати
англійського резидента, закрити країну для європейців, посилити
державний контроль над економікою, й особливо над зовнішньою
торгівлею, зміцнити каральні й контрольні органи для подолання
хабарництва, корупції та непрофесіоналізму управлінців і т.ін. їм
протистояла партія «реформаторів» на чолі з царевичем Тараваді. «Ре
форматори», навпаки, вважали за необхідне якнайширше відкритися
світові, опанувати досягнення європейської науки, з метою модерні-
зації власної країни, відповідно перебудувати на західний кшталт сис

тему оподаткування та управління підданими, якісно модернізувати
бірманську армію. Єдине, в чому обидві партії погоджувалися, пе пи
тання про необхідність оновлення армії. Ще за часів Баджидо було
проведено уніфікацію бірманських військ, почали проводити справжні
військові навчання (раніше їх заміняли царські полювання), виношу
вали плани переозброєння армії європейськими зразками гармат, руш
ниць і кораблів. В усіх інших питаннях придворні кліки категорично
розходилися. Спочатку у цьому протистоянні переважали «традиціо
налісти». Мінтаджи, який надав мінджи кошти для термінової випла
ти решток англійської контрибуції, був призначений відповідальним
за збирання податків і зовнішню торгівлю, а коли Баджидо остаточно
втратив розум, Мінтаджи очолив регентську раду з управління країною.
Однак «реформатори» вирішили діяти простіше й енергійніше. У квітні
1837 р. прибічники Тараваді організували змову й фізично винищили
лідерів «традиціоналістів». Вони звели на престол Тараваді, позбавивши
Баджидо влади у зв'язку з втратою ним «здорового глузду».
Правління мінджи Тараваді [1837—1846] започаткувало оновлен
ня конбаунської держави на основі впровадження прийнятних для влад
ної політичної еліти Бірми західних досягнень. Власті закупили бри
танські гармати й мушкети, запросили французьких військових ін
структорів для навчання бірманських військ, перепланували й обнесли
новими потужними мурами стратегічно важливий порт Рангун. Для
піднесення морального духу підданих було вирішено здійснити ре
конструкцію особливо шанованої бірманцями буддійської пагоди
Рангуна Шуедагон, наново позолотити її купол. У 1840 р., упев
нившись у своїх силах, мінджи вислав із країни британського рези
дента і фактично розірвав дипломатичні стосунки з англійською Ост-
Індською компанією.
Британці, звичайно, протестували проти всіх цих демонстративних
недружніх акцій, однак доки основні сили Компанії були задіяні у
воєнних діях в Афганістані, Сінді й Пенджабі, від прямих силових акцій
проти імперії Конбаунів колонізатори утримувалися. 1 тільки залаго
дивши воєнно-територіальні конфлікти на своїх західних кордонах,
британці знову змогли зосередитися на Бірмі. Щоправда, випити гірку
чашу поразки у Другій англо-бірманській війні випало вже наступному
мінджи Паганміну [1846—1852], який успадкував від батька державу з
усіма відповідними імперськими амбіціями та проблемами.
Своєрідним прологом до Другої англо-бірманської війни став ли
стопадовий (1851) напад англійських військових кораблів під коман-
дуванням коммодора Ламберта на рангунський порт, у бухті якого

вони, скориставшися раптовістю, безперешкодно потопили бойові ко
раблі нового бірманського флоту. Бірманці, у відповідь, відігралися
на англійських купцях, що перебували на той час у володіннях мінджи:
їхні товари конфіскували, а самих купців — видворили з країни. Криза
дедалі більше загострювалася, і в квітні 1852 р. війська англійської
Ост-Індської компанії знову атакували Бірму, захопивши після кіль
кох днів кровопролитного штурму багатостраждальний Рангун. Далі
майже без опору колонізатори захопили Бассейн і Мартабан, однак бої
за Пегу несподівано виявилися настільки запеклими й кровопролит
ними, що Компанія змушена була перекинути із Мадраса до Півден
ної Бірми 10-тисячний контингент сипайських військ генерала Год-
віна. Паганмін поповнив свою армію майже 150 тис. мобілізованих. У
боях за Пегу мадраські сипаї втратили майже половину бойового скла
ду. Проте в листопаді 1852 р. і Пегу впав перед колонізаторами, після
чого Компанія офіційно заявила про анексію захоплених територій,
утворивши з окупованих південнобірманських областей Аракан, Пегу
й Тенасерим колоніальну провінцію Британська Бірма.
Поразка у Другій англо-бірманській війні коштувала Паганміну
престолу: наприкінці 1852 р. в Аві відбувся черговий двірцевий пе
реворот, під час якого Паганмін був убитий. Новий мінджи Міндон
[1853—1878] не визнав анексію Південної Бірми британцями, проте
сил для продовження воєнної кампанії Коунбауни вже не мали, і в
червні 1853 р. Друга англо-бірманська війна припинилася сама со
бою, без укладення офіційного мирного договору. Ве їасіо імперія
Конбаунів втратила половину своєї території, а також вільний вихід
до моря, однак відвоювати ці землі бірманці вже не сподівалися, тим
більше, що етнічних М'янма на втрачених землях майже не було, а
місцеві мешканці із числа монів і араканців сприймали англійців
скоріше як визволителів від бірманського ярма, аніж як завойов-
ників-колонізаторів. Без підтримки місцевого населення вигнати
британців годі було й сподіватися. Водночас лідери Компанії також
розуміли, що продовжувати похід на північ занадто ризиковано, ос
кільки тепер довелося б воювати в корінних землях власне бірманців,
де опір колонізаторам очікувався відчайдушний. До тотальної війни
Компанія не була готова, тому продовжувати фазу активних бойових
дій не стала. Отож, Друга англо-бірманська війна завершилася... за
тишшям на фронтах. Однак обидві ворогуючі сторони розуміли, що
ця передишка не може бути тривалою, і готувалися до вирішального
зіткнення.
Реформи І
Міндона І
Поразка у Другій англо-бірманській війні остаточно переконала кон-
баунських лідерів у необхідності термінової системної модернізації Бір
манської імперії, якщо вона прагне зберегти свій суверенітет. Уперше
за всю історію держави Конбаунів її лідери (сам Міндон, брат імпера
тора ейншемін (царевич-спадкоємець) Канаун, радники У Чейн і Маун
Шуе О та ін.) видавалися скоріше однодумцями, аніж суперниками,
вбачаючи вихід із кризи в поступовій європеїзації бірманських воєнно-
політичних, адміністративних, соціально-економічних та судових інсти
тутів з метою пристосування їх до потреб нового часу. Саме ия ідео
логічна єдність владної еліти сприяла тому, що наступні реформи,
здійснені за правління мінджи Міндона, були глибокими, системними
і доволі ефективними.
Нововведення зачепили відразу кілька стратегічно важливих ас
пектів державного буття. Почали з системи адміністративного управ
ління: березневим указом 1853 р. проголошувався курс на поступову
ліквідацію системи мьоза, яку мала замінити система централізованої
грошової платні чиновникам за їхню службу з імператорської скарб
ниці. Водночас відбувалося вдосконалення фінансового сектора, фіна
лом якого стало введення в обіг у 1861 р. нової бірманської карбова
ної монети європейського зразка (джа). Відтоді бірманських управ
лінців остаточно перевели на відповідно диференційований залежно
від посади твердий грошовий оклад (в межах від 25 джа на місяць для
дрібного провінційного чиновника до 1000 джа на місяць зарплати
міністра Хлудо), який централізовано виплачувався їм із бюджетних
надходжень імператорської скарбниці. Водночас бірманські реформа
тори категорично не сприймали ідею приватної власності на землю,
тому інститут стратегічної державної власності на всі земельні ресурси
імперії показово зміцнювався.
Не менш обережно підійшов Міндон до перебудови системи дер
жавного судочинства. Традиційно єдиної правничої структури Бір
манська імперія не знала: простолюдинів — аті — судили місцеві на-
міишки-мьотуджи й губернатори-л*ь0ву/ш, чиновників і ахмуданів
судили їхні начальники та командири, монахів — буддійські ієрархи,
а розглядом апеляцій опікувалися п'ять (!) вищих судових інстанцій,
приписаних до уряду Хлудо. Основу юридичного буття становив явно
застарілий кодекс законів «Манусарашвемін», прийнятий ще в 1630 р.,
тому в практичному судочинстві процвітали сваволя, хабарництво й
волюнтаризм, а від будь-яких покарань (за винятком звинувачень у

державній зраді і святотатстві) можна було легально відкупитися.
Міндон спочатку обмежив судові повноваження регіональних мож
новладців і запровадив чіткий поділ апеляційних органів на цивільну
(Таяйон) і кримінальну (Шейон) вищі інстанції. Потім було створено
централізовану службу контролю за дотриманням законності в судах
{Кундотін), а з 1867 р. в провінції почали призначати державних
суддів, які мали поступово перебрати на себе всі судові повноваження
мьотуджи й мьовунів. Нещадну боротьбу (з прилюдними катування
ми і стратами звинувачених) повела влада проти хабарництва.
Реорганізація потребувала коштів, тому реформатори не могли
оминути увагою делікатне питання податків. Після переведення чи
новників на грошове утримання із бюджету влада відновила всеосяж
ний контроль над усіма податковими надходженнями, і в 1857 р. за
плутану систему традиційних податей грошового, натурального й
відробіткового характеру заступив уніфікований подвірний грошо
вий податок (татамеда), що дорівнював 10% доходів, незалежно від
типу зайнятості платника. Як наслідок, у країні було ліквідовано всі
податкові імунітети. Десятинна ставка оподаткування виявилася мі
німальною і явно необтяжливою, що дало змогу виробникам усіх сфер
економіки не лише легітимно сплачувати податки, а й підвищувати
свій матеріальний рівень життя і вкладати кошти в розширення та
модернізацію виробничого комплексу.
Складною проблемою, яку за умов постсередньовічної системної
кризи не змогла розв'язати жодна східна деспотія, залишалося питан
ня забезпечення продовольством населення, кількість якого постійно
зростала. Виробництво зерна та інших сільськогосподарських про
дуктів перебувало у стагнаційній інволюції, оскільки тотальне одер-
жавлення земель (становий хребет будь-якої східної деспотії) позбав
ляло селянина будь-якого інтересу до наслідків його праці. Навіть за
умов тотального контролю за працею підданих вони все одно працю
вали на державній землі гірше, аніж на власній, а ідею приватної влас
ності на землю бірманські реформатори категорично не сприймали. В
результаті Конбауни змушені були закуповувати рис у підконтрольній
британцям Південній Бірмі, щоб уникнути голоду у власних володін
нях. Кошти на імпорт продовольства давали доходи від державних мо
нополій на розробку окремих видів сировини (вугілля, нафта, кольо
рові та благородні метали, цінна деревина), а також жорстка монополія
на регулювання цінової та митної політики в питаннях експортно-
імпортних операцій. 1 хоча під керівництвом енергійного царевича
Канауна масу людей кинули на ремонт, відбудову та розширення іри

гаційної системи, забезпечити своїй імперії продовольчу самостійність
Конбауни так і не змогли. Це істотно підривало репутацію реформа
торів і ставило під сумнів питання ефективності їхніх нововведень.
Особливу увагу Міндон та його соратники приділили питанням
військової модернізації. У 1864 р., провівши перереєстрацію наяв
них ахмуданських списків, Міндон скасував систему привілейовано
го ахмуданського землекористування, а тим, хто бажав залишитися
на службі у новій регулярній бірманській армії, запропонував твер
дий грошовий оклад. Озброювали військовиків також централізовано
за державний кошт. Продовжилася інтенсивна вестернізація оновле
них збройних сил: європейські інструктори, якими опікувався голов
ний військовий радник імператора француз де Фуко, навчали бір
манських солдатів користуватися європейською зброєю, допомагали
опановувати основи європейської воєнної тактики, організовували
масштабні військові навчання. Занепокоєні цими кроками британці
намагалися обмежити апетити Конбаунів шодо імпорту європейських
озброєнь. Однак енергійний Міндон знайшов вихід із цієї ситуації. У
1855 р. в Амарапурі було відкрито перший в Бірмі пороховий завод
(працював на місцевій сировині), а невдовзі там же за допомогою зап
рошених французьких та італійських зброярів бірманці збудували й
увели в дію завод із виробництва рушниць європейського зразка. Лише
гармати в бірманській армії залишилися переважно застарілі: основу
артилерійського парку становили трофеї XVI—XVIII ст., захоплені під
час боїв із португальськими піратами та цинськими інтервентами, до
яких додалися лише кілька англійських гармат нових зразків — нечис
ленних трофеїв двох попередніх англо-бірманських воєн. Виробни
цтво власних бірманських гармат поступово налагодили, але їхня
якість та кількість не відповідали військовим потребам країни.
Символічним уособленням масштабних реформ Міндона стало пе
ренесення в 1857 р. імперської столиці Конбаунів із Ави до розташо
ваного далі на північ Мандалая. Планування міста здійснювалося євро
пейськими архітекторами, запрошеними владою. Нова столиця мала
стати не тільки політико-адміністративним центром держави, а й важ
ливим центром ремесел і торгівлі. В місті, окрім звичних для східної,
деспотії палаців, пагод, парків і монастирів, знайшлося місце для ар
сеналу, заводів із виготовлення рушниць і гармат, монетного двору,
суднобудівної верфі і навіть для власного бірманського державного
пароплавства, укомплектованого закупленими в Європі десятьма па
роплавами. Європейські (переважно німецькі) місіонери відкрили в
Мандалаї лікарню та школу, в якій навчалися діти місцевої знаті, а

також самого імператора Міндона та його офіційного спадкоємця Ка-
науна. При бірманському дворі було засновано друкарню й започат
ковано бірманомовне книгодрукування. У 1870 р. телеграфна лінія
зв'язала Мандалай з Рангуном, а з 1874 р. у новій бірманській столиці
почала виходити перша бірманомовна газета «Яданабон».
Бурхливо розвивалося культурне життя нової бірманської столиці.
Шедеврами традиційної бірманської архітектури вважалися комплекс
королівських палаців (знищені японцями під час Другої світової вій
ни), а також пишні буддійські пагоди Чаутоджи й Кутодо. При бір
манському дворі творив класик національної драматургії У Поун Нья
(7—1867). Пореформена Бірма почала відновлювати свій міжнарод
ний статус лідера буддійського світу, що засвідчило проведення у
1871 р. в Мандалаї V Всесвітнього буддійського релігійного конгресу.
Консервативно налаштовані кола придворної еліти активно чини
ли опір реформам Міндона. Піком традиціоналістського спротиву був
заколот 1866 р., жертвою якого став офіційний спадкоємець бірман
ського престолу царевич Канаун, убитий змовниками. Після цих подій;
реформаційний радикалізм Міндона помітно зменшився, і нового офі
ційного ейншеміна імператор призначати не став.
Посилення держави Конбаунів унаслідок доволі ефективних ре
форм Міндона турбувало британців. Розуміючи, що на етапі глибоких
структурних перетворень мінджи не наважиться на відкритий кон
флікт із Британією, вони вдавалися до погроз, підкупу й шантажу,
намагаючись виторгувати для себе поступок у торговельних зносинах
із Бірмою, відкрити місцевий ринок для промислових товарів анг
лійського виробництва. Міндон змушений був іти на поступки, на
слідком яких стали дві англо-бірманські торговельні угоди. Відповід
но до статей договору 1862 р., англійським купцям надавалося право
вільного пересування й торгівлі в межах усієї Бірми, обмежувалась
ставка митного оподаткування для англійських товарів (в основному
цим товаром був індійський опіум), які йшли через Бірму транзитом
до Китаю (1% їхньої ринкової вартості). Договір 1867 р. передбачав
скорочення переліку державних монополій, зменшення ставки митно
го оподаткування з 12,5 до 5% ринкової вартості для товарів, що екс
портувалися британцями уже до самої Бірми. Крім того, англійські
піддані в Бірмі здобували право екстериторіальності.
Поступки, на які йшов Міндон, зумовлювалися його прагненням
уникнути нової воєнної конфронтації з Великобританією, однак
британці вже самі шукали приводу до конфлікту, всіляко принижу

ючи Бірму в дипломатичних стосунках. Зокрема, це стосувалося
офіційних бірманських посольств, які жодного разу так і не удостої
лися аудієнції у королеви чи прем'єр-міністра в Лондоні, а спілку
валися в англійській столиці не з представниками британського
міністерства закордонних справ, а з державним секретарем у спра
вах Індії, котрий регулярно радив бірманським послам вирішувати
свої справи з генерал-губернатором (віце-королем) Британської Ін
дії. Тим самим англійська дипломатія демонструвала, що вона не
вважає Бірму суверенною державою, а розглядає її як свою майбут
ню колонію, складову конгломерату Британської Індії. Тоді Міндон
зважився поставити британців перед фактом міжнародного визнан
ня бірманського суверенітету через активізацію стосунків з іншими
західними країнами: протягом 1870-х років офіційні торговельні кон
венції на вигідних для західних інвесторів умовах Конбауни підписа
ли з США, Італією, Францією. Аналогічні угоди готувалися з Нідер
ландами, Швецією, Данією, Росією. За кордон відправили навчати
ся талановиту бірманську молодь.
Останні роки царювання Міндона характеризувалися посиленням
двірцевих інтриг. Старий і хворобливий імператор вже не мав колиш-
* ньої енергії та завзяття, а відсутність офіційного спадкоємця спричи
нила загострення придворних кланових суперечок, які знову вирвали
ся назовні після смерті Міндона (1878).
Колоніальне і
поневолення Бірми
Великобританією |
На думку британського резидента в Мандалаї полковника
Е.Дж. Слейдена, основними претендентами на престол після смерті
Міндона вважалися його сини від старших дружин-бірманок, од
нак наслідки двірцевих інтриг бірманського двору завжди були не-
передбачуваними. Так відбулося й цього разу. Одна з «безутішних»
вдовиць Міндона на ім'я Аленандо Схінп'юмашин мріяла сама лово-
лодарювати. Щоправда, бірманські закони і традиції не допускали,
щоб жінка обіймала престол, однак енергійну Схінп'юмашин це не
зупинило. Причарувавши найвлливовішого соратника покійного
Міндона — У Чейна (Кінвун Мінджи), вона організувала за його
сприяння черговий державний переворот, жертвами якого стали близь
ко ста членів царської родини, включаючи майже всіх царевичів (їх
заарештували і тримали відтоді за ґратами). Лише переконаному анг

лофілові царевичу Ньяун'яну та його братові Ньяун'о британці допо
могли врятуватися втечею до південної Британської Бірми. Манда-
лайський престол обійняв слабохарактерний 18-річний Тхібо [1778—
1885] — син Міндона від шанської принцеси, який взагалі не мав
жодних прав на бірманський трон. Схінп'юмашин поспішно одружи
ла Тхібо зі своєю дочкою (зведеною сестрою новоспеченого монарха)
Супаялі, після чого почала керувати країною у статусі всемогутньої
тещі царюючого мінджи. А коли пристаріла Схінп'юмашин перестала
активно втручатися в політику, контроль над безвольним мінджи Тхібо
перебрала її дочка — не менш властолюбна цариця Супаяла.
Знаряддям практичної реалізації своїх державницьких замірів обидві
жінки-правительки обрали вже згаданого Кінвуна Мінджи (У Чейна),
який намагався продовжити масштабну вестернізацію держави Конба-
унів, започатковану ще реформами Міндона. У листопаді 1878 р. було
здійснено кардинальну перебудову органів центральної влади, замість
Хлудо і Б'єдай створено єдиний кабінет міністрів на європейський
кшталт (у складі 14 міністрів). Та невдовзі честолюбні жінки-прави
тельки запідозрили в У Чейні можливого владного конкурента і зро
били ВІДПОВІДНІ кадрові висновки. У 1879 р. Кінвуна Мінджи позба
вили всіх офіційних посад, а в царських застінках провели «про
філактичну» різню серед членів імператорської родини, які могли б у
майбутньому скласти офіційну конкуренцію за престол маріонетково
му мінджи Тхібо. В ході екзекуції стратили 80 членів царської роди
ни, у тому числі вісьмох братів і 31 (із 48) сина покійного Міндона, а
також дев'ятьох (із 62) його дочок.
Масове кровопускання як метод зміцнення своїх владних по
зицій Супаялі припало до душі, і протягом 1881 —1884 рр. відповід
ну криваву чистку організували і в апараті державних чиновників,
знищивши всіх «підозрілих». Це були люди, які обійняли вищі дер
жавні посади саме за епохи міндонівських вестернізаційних реформ,
тобто наслідком означених «чисток» стало фізичне винищення усьо
го реформаційного угруповання бірманських «західників». Владу в
державі Конбаунів знову перебрали на себе консервативно налаш
товані «традиціоналісти», що спочатку загальмувало, а потім зовсім
припинило реформаційну трансформацію бірманського суспільства.
Придворні смути об'єктивно послабили міць бірманської центра
лізації, чим відразу скористалися шани, котрі сприймали владу мінджи
над собою як насильницьку окупацію (основні причини цього спро-
тиву крилися в етнічних відмінностях обох народів). Повстання шанів
проти бірманського домінування стало можливим завдяки всебічній

підтримці (зброєю і грішми) маньчжуро-китайських Цинів, котрі не
могли забути ганьбу минулих поразок, яких вони зазнали у війнах з
Бірмою. Ситуацією вирішили скористатися також британці, які давно
мріяли завершити процес цілковитого колоніального поневолення
Бірми. Щоправда, доки Британія вела активні бойові дії в Афганістані
й на півдні Африки, вона не наважувалася розпочати масштабну війну
проти Бірми, обмежуючись дипломатичним тиском та інспіруванням
династичних смут. У 1880 р. проти Тхібо виступив царевич Ньяун'о, а
в 1882 р. — інший син Міндона, царевич Мьїнґун. Під тиском ан
глійців Тхібо змушений був скасувати у 1882 р. частину державних
монополій на зовнішню торгівлю, дозволив розмістити у Мандалаї
невеликий гарнізон британських військ («для захисту особи англійсь
кого резидента»). Проте експансіоністські апетити британських ко
лонізаторів цим явно не обмежувалися, і Конбауни у цьому протис
тоянні знову спробували знайти впливового союзника в Європі,
підписавши в 1885 р. в Парижі договір «про торгівлю і дружбу» з
коаліційним французьким урядом А. Бріссона.
Відповідно до його пунктів, французи отримали, зокрема, концесію
на розробку бірманських родовищ рубінів, які й досі вважаються
найбагатшими у світі.
Такий дипломатичний демарш обурив Британію, і коли президент
Третьої республіки Ж. Греві зважився ратифікувати франко-бірмансь-
кий союзний договір, Велика Британія вирішила, що настав час діяти.
Потрібен був привід, і він з'явився в жовтні 1885 р., коли уряд мінджи
наклав штраф на підконтрольну англійцям Бомбейсько-бірманську
торговельну корпорацію за перевищення квоти на вивезення з Бірми
цінної тикової деревини. У відповідь верховний комісар Британської
Бірми Ч. Бернард, захищаючи «інтереси британської торгівлі», напра
вив Бірмі ультиматум, а в листопаді 1885 р. британська Іравадійська
флотилія сера Фредеріка Ричарда перетнула бірманський кордон, роз
почавши в такий спосіб Третю англо-бірманську війну.
Для наступу на дезорганізовану внутрішніми смутами державу
Конбаунів британці зосередили в Рангуні 11 тис. добре озброєних та
оснащених солдат під командуванням генерал-лейтенанта Прендергас-
та. Зі свого боку, Тхібо зумів зібрати під своїми знаменами близько
15 тис. значно гірше озброєних вояків, тому серйозного опору англійці
в Бірмі так і не зустріли. У грудні 1885 р. генерал Прендергаст прий
няв від Тхібо документи про цілковиту капітуляцію бірманської армії
та про офіційне зречення Тхібо від престолу. 1 січня 1886р. британ

ська королева Вікторія оприлюднила маніфест, яким Бірма проголошу
валася британською колонією у статусі провінції віце-королівства Бри
танська Індія.
1. Проаналізуйте етнополітичну, соціально-економічну та

культурно-релігійну ситуацію у державі Таунгу після завер
шення епохи середньовіччя.
2. Чому припинила своє існування держава Таунгу?
3. Назвіть основні передумови утворення бірманської держави
Конбаунів.
4. Коли відбувалися й чим завершувалися бірмано-цинські
війни?
5. Розкрийте причини агресивної політики постсередньовічної
держави Конбаунів. Які цілі переслідували її правителі, здій
снюючи імперсько-експансіоністську політику?
6. Схарактеризуйте причини й наслідки англо-бірманських
воєн.
7. Дайте оцінку цивілізаційної сутності реформ Міндона.
8. Як відбувалося колоніальне поневолення Бірми? Чому імпе
рія Конбаунів не змогла встояти перед колоніальною екс
пансією європейців?
Сіам (Таїланд)
* Сіам після завершення епохи
* Сіам за часів «золотого віку»
* Бірманська навала й відновлення
сіамської державності. Правління
Пья Таксіна
* Сіам після воцаріння династії
Чакрі
* «Відкриття» Сіаму. Сіам в епоху
системних реформ
Сіам після І
Наприкінці XVII ст. тайський народ продовжував бороть

бу проти голландських, французьких та англійських колоні-
.'.,',... заторів, які не припиняли спроб поневолити «Вільне королі
вство Сіам» (Мианґ- Таї Сіам — офіційна назва тайської дер- -
жави). Ця боротьба, яку очолив тогочасний сіамський король
Петрача [1689—1703], завершилася перемогою тайців, однак
експансіоністська активність європейців настільки стурбува
ла владну еліту Сіаму, що вона вирішила перейти до політи
ки жорсткої самоізоляції своєї країни від зовнішнього світу,
закривши Сіам для європейців та ліквідувавши в країні всі
європейські факторії. Наслідком такої політики стала стаг
наційна консервація існуючого в країні соціально-економічно
го й політичного режиму ортодоксальної східнодеспотичної
спрямованості.
Верховним правителем Сіаму вважався король — все
могутній володар землі, майна і самого життя своїх підда
них, джерело вищої адміністративної, воєнної, судової та
законодавчої влади в країні. На зміцнення владної центра
лізації Сіаму працювала система адміністративно-бюрокра
тичного управління держави, коли всі міністерства (кроми)
підпорядковувалися безпосередньо королю за відсутності
самої посади першого міністра уряду. Кромів було багато
(палацу, канцелярської документації та архіву, землероб
ства, державної реєстрації тощо), однак головними з них
вважалися три — кадрове (магаттаї), військове (калагома)
і зовнішньополітичне (пракланґ). Впливовими фігурами
владної вертикалі залишалися призначені королем регіо
нальні намісники, які ставали повноправними розпоряд
никами людських і природних ресурсів ввірених їм облас
тей. Вони могли легально використовувати для власних
потреб до 10% податкових надходжень та відробіткових
повинностей, що поступали від мешканців підвладних їм
територій. ,, и.Ш'(и,,.,, г
9 РуГ5(?ль В. А.
Основою соціальної стратифікації традиційного сіамського суспіль

ства була жорстка, вертикально організована система соціальних рангів
(сактіна), в параметрах якої суспільний статус кожного підданого виз
начався його ранговими «балами» (рай). Сактіна складалася з 27-ми
рангових ступенів: від 10 рай пересічного простолюдина до 100 тис. рай
співправителя-.уяара/гш, глав міністерств (кромів) та провінційних на
місників. Кожен нижчий за рангом мав беззаперечно підкорятися на
казам осіб вищого рангу, і водночас усі вони мали виконувати належні
своєму рангові повинності на користь держави, отримуючи за це відпо
відно до рангової ієрархії матеріальне утримання. Критерієм рангової
ієрархії виступала родовита «благодать» (бун) і «моральність» (тхамма),
які, за переконанням тайців, передавалися переважно від батьків до
дітей, а тому й ранговий статус був, як правило, явищем спадковим за
окремими винятками, коли правитель як покарання то понижував ранг
когось із підданих — то, навпаки, заохочував достойних його підви
щенням. Особи, ранг яких перевищував 500 рай, вважалися шляхетни
ми (пу-ді), тому звільнялися від сплати податків і виконання державної
відробіткової повинності, могли користуватися престижними речами
(палаци, слони, коні, паланкіни, парасольки, шовковий одяг тощо) і
виконували свій обов'язок перед королем відповідною державною служ
бою — військовою чи цивільною. Еліту пу-ді становили куннанґ — чле
ни королівської родини. Піддані рангового рівня від 10 до 350 рай вва
жалися вільними простолюдинами (прай), які мали платити податки і
щорічно виконувати на користь держави шестимісячні відробіткові по
даті. Прай своєю чергою поділялися на землеробів (прай-луанґ), реміс
ників (прай-суей) та професійних слуг, гребців, охоронців тощо (прай
сом). Останні були зобов'язані обслуговувати представників вищих
рангів, що звільняло їх від необхідності по півроку відпрацьовувати на
державних безоплатних роботах. Найнижчий статус мали раби (тхат),
до числа яких потрапляли злочинці, полонені, діти рабів, а також ті з
простолюдинів, хто з різних причин (насамперед унаслідок фінансової
скрути) змушений був продавати в рабство молодших членів своєї ро
дини (дітей, дружин тощо) або здійснювати частковий чи цілковитий
самопродаж у рабство, причому оцінювати свободу такого підданого при
укладанні відповідних угод могли тільки представники влади, які виз
начали в мушлях каурі (замінник місцевих грошей) «цінову вартість»
особи залежно від її рангових балів.
Господарська система Сіаму мало змінилася порівняно з епохою
середньовіччя. Основою економіки залишалося сільське господар
ство — насамперед іригаційне рисівництво, що базувалося на водних
259 І - - ^ г " 1 - •--,V,,- г •-> г «<??гу. *. . д о •; • а * п • Н г ; , Глава 7. Сіам (Таїланд)
ресурсах ріки Менам із притоками. Води Менаму містили надзвичай

но родючий мул, тому під час повеней навколишні ґрунти не тільки
щедро поливалися, а й природно удобрювалися, що давало змогу от
римувати щедрі врожаї рису (40 сортів), перцю, кардамону, цибулі,
тютюну, кунжуту і бавовнику, культивувати дуріан, манго, банани,
каву, цукрову тростину, арекові пальми тощо. Торгівля за умов само
ізоляції ледь животіла, разом із нею цілковитий занепад переживали
фінансово-грошові відносини, тому основні податкові збори здійсню
валися в Сіамі в натуральній формі (переважно, рисом, тканинами та
відробітками). Не менш відчутною була технологічна відсталість тайсь-
кого господарства: землю продовжували обробляти за допомогою де
рев'яного плуга, примітивної сохи та мотики, а ремесло, за умов вкрай
обмеженого внутрішнього й відсутності зовнішнього ринку, так і не
змогло остаточно відокремитися від землеробства: щоб вижити кожен
ремісник не лише займався своїм професійним промислом (ткацтво,
гончарство, зброярство, пошиття одягу, виготовлення домашнього на
чиння тощо), а й обробляв невеличку земельну ділянку, щоб прогоду
вати родину й сплачувати податки.
Столицею держави було місто Аютія (нині м. Крункао), розташо
ване в районі злиття річок Менам і Пасак, хоча самі тайські королі
частіше жили у своїй літній заміській резиденції Лопбурі, а держав
ною релігією Сіаму вважався ортодоксальний буддизм тхеравади.
Сіам за часів І
«золотого віку» І
Жити.в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу Сіам, звичайно,
не хотів і не міг. Буддійським монахам були потрібні нові сувої свя
щенних текстів, армії — військова здобич, торговцям — можливість
продавати товари за межами країни, селянам — нові землі й передові
аграрні технології та знаряддя, щоб прогодувати населення, кількість
якого постійно зростала, й т.ін. І хоча стосовно європейців політика
самоізоляції Сіаму залишалася показово жорсткою, уже в першій по
ловині XVIII ст. правителі Аютії почали демонструвати свої експансі
оністські заміри щодо сусідньої Камбоджі й спробували налагодити
торговельні стосунки з величною імперією Цин, куди тайці прагнули
продавати свій рис в обмін на китайські ремісничі, інтелектуально-
технологічні й культурно-культові товари. Торгівлю з Китаєм сіамці
таки налагодили в 1722 р., однак спроби домінування в Камбоджі зу-
стріли опір південних в'єтів Дангчонгу, які також претендували на

панування над кхмерами. Запекла сіамо-в'єтська війна 1714—1717 рр.
завершилася, фактично, внічию, що змусило сіамців полишити Кам
боджу й зосередити зусилля на внутрішньому удосконаленні своєї
країни.
Не всі представники владної еліти Сіаму підтримували таку «ми
ролюбну» політику, тож коли після смерті короля Тайсра [1709—1733]
постало питання про його наступника, конфлікт переріс у внутрішню
воєнно-політичну кризу з кривавим фіналом. Владне протистояння
набуло форму внутрішньодинастичної боротьби між прихильниками
брата і співправителя покійного короля Боромокота, з тими, хто праг
нув звести на престол неповнолітнього сина Тайсри. Утім сутність
конфлікту полягала в іншому: «партія Боромокота» вважала за необ
хідне припинити виснажливі війни з в'єтами, відмовитися від імпер
ських зазіхань Сіаму в Камбоджі й розпочати реформування країни, а
їхні супротивники виступали за продовження зовнішніх воєн, від яких
розраховували отримати щедру здобич, велич і шану. «Партію війни»
підтримували впливові кола китайської купецької еліти, які здавна
контролювали зовнішню торгівлю Сіаму через його південні морські
порти, а тому негативно ставилися до ідеї зосередження Сіаму на своїх
внутрішніх проблемах. Апогеєм династичного протистояння стали ву
личні бої у столичній Аютії, перемогу в яких здобули прихильники
Боромокота. В результаті значна частина столичної сіамської знаті була
знищена, відбулася також відповідна чистка бюрократичного апарату.
Новим сіамським королем проголосили Боромокота [1733—1758].
Останньою спробою противників нової влади взяти реванш став
напад на королівський палац трьохсот членів китайської торговельної
колонії, відбитий королівськими гвардійцями. Реакція Боромокота
була миттєвою: він заборонив брати на державну службу тих, хто не
здобув освіту в буддійському монастирі, а отже фактично позбавив
китайців-конфуціанців перспектив державної службової кар'єри в Сіа
мі. Водночас багаті купецькі корпорації китайських торговців Півден
ного Таїланду періодично використовувалися королівською владою як
джерело кредитів, котрі, звичайно, ніхто ніколи не повертав. За це
королі дали можливість китайським торговцям майже повністю моно
полізувати зовнішню торгівлю Сіаму, дозволивши їм істотно збільши
ти флот торгових джонок. Іншою поступкою стало визнання цинсь-
кого підданства всіх китайців, які проживали й торгували в Сіамі,
незалежно від того, де знаходилося їхнє постійне помешкання — у
Китаї чи в Таїланді (це звільняло місцевих китайців від виконання
261 Глава 7. Сіам (Таїланд)
відробіткових повинностей). З тих часів китайські торговельні корпо

рації завжди розглядали Сіам як формально «тимчасове пристанови
ще», користуючись сіє ГасШ певною екстериторіальністю, що, звичай
но, викликало незадоволення тайської політичної еліти. З іншого боку,
така ситуація сприяла активізації сіамо-цинської торгівлі (експорт
тайського рису в Китай нерідко сягав 300 тис. пікулів^ на рік), яка
нечувано збагачувала китайські купецькі кола в Таїланді, готуючи
грунт для їхнього активнішого втручання в сіамську політику.
Перемога Боромокота, який царював під тронним ім'ям Магатамма-
рача 11 [1733—1758], була ознаменована припиненням виснажливих ім
перських воєн, що в цілому благотворно вплинуло на господарську й
культурну ситуацію в Сіамі. У країні провели загальну перереєстрацію
населення, яка звільнила виробників-простолюдинів від податкових по
винностей, навішаних на них чиновництвом за «мертві душі» померлих,
загиблих односельчан, а також тих, що втекли від державної юрисдикції
протягом попередніх десятиліть. Зниження податкового тиску сприяло
господарському піднесенню, розширенню податкової бази влади, а отже
й наповненню королівської скарбниці, кошти з якої король Магатамма-
рача 11 щедро жертвував на розвиток національної тайської культури.
У період правління Боромокота відбувалося піднесення храмового
будівництва (храми являли собою шедеври не лише архітектури, а
й скульптури та фрескового настінного живопису). Розквітло теат
ральне мистецтво (театр-пантоміма кон, тіньовий театр нам і при
дворний класичний театр лакон). Серединою XVIII ст. традиційно
датується створення першого в тайській літературі масштабного
літературного твору — анонімного роману «Кун Чан Кунпен» («При
годи Кунпена»). При сіамському дворі стало традицією влаштову
вати пишні змагання місцевих поетів, співаків і танцюристів, пере
можці яких отримували від владики щедрі премії.
За часів царювання короля Екатата (тронне ім'я Бороморача V, 1758—
1767) вийшов указ про тотальну уніфікацію в інтересах торгівлі системи
прийнятих у Сіамі традиційних мір ваги і відстані (їх жорсткіше прив'я
зали до китайських аналогів). Однак, розвиваючи за мирних умов свою
економіку, Сіам якось забув про необхідність підтримувати на належно
му рівні свій оборонний потенціал, що в тогочасному світі було вкрай
небезпечно, адже бути багатим і слабким означало тоді лише дражнити
сильніших, але бідніших сусідів. І розплата не забарилася...
1
Пікуль («мішок», «в'юк») — традиційна тайська міра ваги для сипучих речовин.
Коливалася в межах 25—50 кг.
Бірманська навала І
та відновлення сіамської
державності. Правління
Пья Таксіна І
В 1766 р. Сіам став жертвою чергової навали бірманців, які праг
нули за рахунок багатого сусіда покрити свої видатки на виснажливі
війни з маньчжуро-китайськими арміями Цинів, що відбувалися в
1765—1769 рр. Турбувати Сіам своїми набігами бірманці почали ще в
1759 р., однак перші два походи 1759—1760 і 1764 рр. здійснювалися
не дуже енергійно, тому сіамський король Бороморача V вирішив, що
серйозної загрози для його країни вони не становлять. Проте наступ
ний похід (1766) бірманський король Схінб'юшин [1763—1776] орга
нізував за всіма канонами тогочасної місцевої воєнної науки: його
гігантська армія годувалася за рахунок пограбунку захоплених сіам
ських територій, тому підійшла до сіамської столиці Аютії, майже не
розтративши своїх стратегічних запасів, що дало можливість інтервен
там захопити сіамську столицю не стільки штурмом, скільки трива
лою виснажливою облогою, яка завершилася у квітні 1767 р. Захо
пивши Аютію, бірманці спалили її дотла (під час пожежі згорів коро
лівський палац з архівом, у якому зберігалися безцінні тайські історичні
хроніки). Загарбники вивезли до Бірми сіамську скарбницю, а також
усіх представників королівської родини та родовитої знаті Сіаму. Значна
частина Центрального Сіаму була окупована бірманцями, які грабували
й тероризували місцеве населення. Це викликало масовий народний рух
опору. До того ж південь країни, де хазяйнували китайські торговельні
корпорації, залишався вільним від окупантів, тому саме звідти, з півдня,
почалося вигнання бірманських інтервентів з території Сіаму.
Рух за відновлення сіамського суверенітету очолив Пья Таксін —
етнічний китаєць, який ще в дитинстві був прийнятий до сіамської
служилої родини, що мешкала на півдні, а тому мала тісні контакти з
китайськими торговельними колами. На момент бірманської навали
Пья Таксіну виповнилося 32 роки, і він перебував на державній
службі, обіймаючи посаду провінційного намісника у приморській
області Кампенгпет. Для організації антибірманського опору Пья Так
сін залучив кошти, надані йому місцевими китайськими торговцями,
що дало змогу озброїти численну повстанську армію. Не виникло про
блем і з людськими ресурсами: цьому сприяли масова ненависть тайців
до своїх поневолювачів, а також гнучка політика самого Пья Таксіна,
який сміливо висував на важливі посади вихідців із низів суспільства,
263 І Глава 7. Сіам (Таїланд)
передусім селянства, відкриваючи їм у такий спосіб захопливі кар'єрні

перспективи. Тайні вступали до такого війська тисячами, що не зали
шало сумнівів у швидкому вигнанні інтервентів. Організаційним яд
ром нової сіамської державності стала розташована на півдні країни
фортеця Тонбурі, в якій Пья Таксіна проголосили у 1768 р. новим
королем Сіаму.
Швидке відновлення воєнно-політичного потенціалу Сіаму стало
неприємною несподіванкою для бірманців. Зважаючи на те, що війни
з Цинами все ще тривали, бірманський король Схінб'юшин визнав за
краще вивести з Сіаму окупаційні війська, аби не отримати війну на
два фронти. У 1768 р. політичний суверенітет Сіаму був повністю
відновлений, однак столицею визволеної країни (замість цілковито
зруйнованої та спаленої Аютії) залишилося Тонбурі, де розмістив свою
ставку новий тайський король Пья Таксін [1768—1782].
Пья Таксін був китайцем, тому намагався заручитися підтримкою
своїх співвітчизників-конфуціанців, що відразу посварило короля-виз-
волителя з буддійською церквою. Ортодоксальний буддизм тхерава-
ди завжди прохолодно ставився до торгівлі й підприємництва взагалі,
повчаючи паству, що зароблене багатство має спрямовуватися не на
розширення виробництва, а даруватися буддійським монастирям -ва
там. За це праведний адепт міг розраховувати на збільшення своєї
персональної тхами (релігійної заслуги) з відповідними перспектива
ми, звісно — не в цьому житті, а в майбутніх переродженнях. Прагма
тиків конфуціанців це, звичайно, ніяк не влаштовувало, тому свого
ставленика Пья Таксіна вони змусили засудити буддійський спосіб
життя, лібералізувати бізнесову активність підданих, інтенсифікувати
товарно-грошові відносини, замінюючи натуральні податі й повин
ності грошовими податками. Апогеєм конфлікту була спроба підпо
рядкувати місцеву буддійську общину світській владі, що перетвори
ло буддійські монастирі Сіаму на запеклих ворогів Пья Таксіна.
Іншою проблемою стало падіння авторитету короля-визволителя в
широких масах населення. Прагматично налаштовані конфуціанці-ре-
форматори, які оточили Пья Таксіна після його коронації, прагнули
якомога швидше відновити матеріальну базу країни, а для цього мак
симально використовували звичні для східної деспотії методи: тоталь
ний контроль, посилення адміністративно-чиновницького управління
працею виробників, насадження кругової поруки общин за сплату дер
жавних податей і виконання повинностей, зміцнення статусу держав
ної власності на землю за обмеження приватного землекористування
тощо. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння сіамців,
став указ 1774 р. щодо примусового татуювання селянства, відповідно

до якого кожен мешканець сільської общини довічно прикріплювався
до певної території, що фіксувалося відповідним тавруванням на за
п'ясті руки. Це перетворювало селян на державних кріпаків, оскільки
виїхати за межі своєї общини такий підданий міг відтепер лише за
згоди свого чиновника-управлінця («покровителя»), що суттєво обме
жувало приватну ініціативу тайських селян і сприймалося ними як
наруга чужоземної влади (китайців) над безправними тайськими підда
ними у їхній власній країні. Не затухав конфлікт нової влади і з ліде
рами традиційної тайської еліти, яка завжди пов'язувала своє пану
вання з буддійськими цінностями і колективним, оформленим через
державу, розпоряджанням матеріальними багатствами країни в межах
чітко ранжованої системи сактіна.
Єдиним напрямом політики Пья Таксіна, де його успіхи видава
лися незаперечними, була боротьба за відновлення імперської величі
Сіаму на міжнародній арені. Зосередивши акумульовані реформатора
ми ресурси країни на вирішенні цієї стратегічної мети, король-визво-
литель спромігся відновити фактичний сюзеренітет Сіаму над Кам
боджею (звідки тайці змогли витіснити в'єтів), а в 1778 р., скористав
шися внутрішніми чварами серед лаоських династів, нав'язав свою
владу кільком сусіднім лаоським князівствам (Чианґмай, В'єтнтьян,
Луангпрабанг), причому з найбільшого лаоського князівства В'єнтьян
сіамці вивезли не лише скарбницю і родину останнього місцевого чао
(«правителя»), а й усю зброю, продовольчі запаси, історичні рукопи
си, а також дві статуї Будди (Пхакеу й Нхабанг), які вважалися сим
волами лаоського етнополітичного суверенітету. Однак виснажлива
експансіоністська політика негативно вплинула на господарську ситу
ацію в країні, що викликало нову хвилю обурення тайців діяльністю
короля-іноземця. І коли в спробах реформувати буддійську релігію
Пья Таксін наважився проголосити себе живим уособленням Будди,
претендуючи в такий спосіб на статус релігійного глави місцевої буд
дійської церкви, антивладні настрої переросли в повстання (1782), яке
очолив енергійний полководець Чаопрайя Чакрі — виходець із роди
ни спадкових тайських чиновників, який від 1775 р. обіймав посаду
командувача тайських збройних сил. Протистояння завершилося кла
сичним двірцевим переворотом: підпорядковані Чаопрайя Чакрі гвар
дійці захопили і стратили Пья Таксіна, після чого уже сам Чаопрайя
зійшов на сіамський престол під тронним ім'ям Рама 1 [1782—1809],
ставши в такий спосіб засновником нової королівської династії Сіаму —
династії Чакрі, яка й досі править країною. Своєю столицею нова
династія обрала портове місто Бангкок, розташоване в нижній течії

Менаму неподалік від океанічного узбережжя Сіамської затоки.
Сіам після воцаріння

династії Чакрі |
Династія Чакрі прийшла до влади під гаслом боротьби за збережен
ня традиційних пробуддійських цінностей тайського народу, спотворе
них за царювання проконфуціанськи налаштованого короля-китайця.
Проте, зайнявши престол, Рама 1 змушений був рахуватися з реалія
ми, тому відразу пішов на тісний контакт із фінансово могутніми ку
пецькими корпораціями. Однак нова династія не вдавалася до посту
пок і загравань, як попередня, а використала перевірений часом метод
шлюбних зв'язків. Серед королівських дружин і наложниць з'явили
ся жінки з китайських торговельно-підприємницьких кіл та потуж
ного й багатого мусульманського клану купців Буннак, що забезпечи
ло Чакрі доступ до їхніх фінансових ресурсів і допомогло вирішити
чимало бюджетних проблем, з якими відразу зіткнувся новий прави
тель. За це китайці й мусульмани дістали від влади нові привілеї: їм
віддали на відкуп усю систему лихварства, а також дозволили відкри
ти в околицях Бангкока перші в Сіамі мануфактури з виробництва
тростинного цукру, на яких працювали вільнонаймані робітники-ки-
тайці. Потім китайська діаспора виборола для себе право створювати в
прибережних регіонах доки, розвивати виробництво джонок та іншої
портової інфраструктури, а також поширювати мануфактурний уклад
на інші галузі господарства, у тому числі гірничі промисли (зокрема
видобуток олова). В результаті система вільної найманої праці почала
поступово витискати із ремісничої та видобувної сфери безоплатних
виробників, які потрапляли на відповідні роботи, виконуючи шести
місячні державні відробіткові повинності (до того ж скорочені невдовзі
до чотирьох місяців на рік). Лише опіумоторгівлю та опіумокуріння
Рама І категорично заборонив, як того вимагала буддійська община
країни. Зате, реорганізувавши систему церковної ієрархії буддійських
ченців, новий король спромігся таки поставити місцеву санґху (буд
дійську общину монахів-тхеравадинів) під жорсткий державний конт
роль. Завершилося масштабне реформування Сіаму ухваленням у 1801 р.
нового кодексу законів, потреба в якому мотивувалася загибеллю по
переднього внаслідок пожежі в Аютії під час останньої бірманської
навали 1766—1767 рр. Означеним кодексом юридична база державної
розбудови була остаточно уніфікована. Було проведено також загаль

ний перепис населення країни, здійснено перереєстрацію й детальну
класифікацію всіх оброблюваних земель із подальшим переведенням
чинного поземельного податку з натуральної форми у грошову.
Менш помітними були зовнішньополітичні успіхи молодої династії
Чакрі.
У 1782 р., заклопотаний проблемами власного утвердження на пре
столі, Рама І змушений був погодитися на відновлення цілковитого
суверенітету лаоського князівства В'єнтьян (навіть повернув лаос
цям статую Будди Пхабанг). Після цього В'єнтьян став центром
інтенсивної політичної консолідації Лаосу, і до середини 1820-х
років під контролем в'єнтьянських чао перебували вже 79 лаоських
миангів («князівств»), що становило більшу частину територій, за
селених народом лао.
Спроби Сіаму поширити свій вплив на В'єтнам у той час, коли цю
країну роздирали внутрішні смути, пов'язані з повстанням тайшонів,
завершилися катастрофічною поразкою в 1785 р. Наприкінці XVIII ст.
за підтримки сіамців на в'єтнамський престол зійшов войовничий
правитель Нгуен Фук Ань (майбутній імператор В'єтнаму Нгуен Тхе
То). За його правління возз'єднаний В'єтнам знову став основним
конкурентом Сіаму в його боротьбі за домінування в Камбоджі.
Особливої гостроти це протистояння набуло за царювання іншого
чакрійського короля Рами II [1809—1824], коли після фази активних
в'єтнамо-сіамських воєнних дій в Камбоджі (1810—1812) тайський
король змушений був визнати домінування в'єтів у Камбоджі. При
чиною такого відступу була загроза нової бірманської навали й на
магання уникнути можливої війни на два фронти (з бірманцями і
в'єтнамцями). Зате, послабивши гостроту воєнного протистояння з
В'єтнамом, сіамцям удалося нав'язати своє домінування кільком пів-
нічномалайським мусульманським князівствам, розташованим на
півночі Малаккського півострова. Органічною складовою активної
експансіоністської політики Чакрі була практика масового насиль
ницького переселення сотень тисяч (!) мешканців захоплених те
риторій до центральних районів Сіаму, де ця дармова робоча сила
напівбранців—напівдержавних кріпаків забезпечила місцеву інфра
структуру іригаційних комплексів необхідною кількістю робочих
рук.
За часів правління Рами II ізоляціоністська політика Сіаму дещо
послабла. У 1818 р. король дозволив заходити до сіамських портів
португальським торговим суднам, а в 1822 р. — англійським. Водно

час уся ця торгівля здійснювалася під жорстким державним контро
лем. Сіам і надалі зберігав режим державної монополії на зовнішні
торговельні операції з європейцями.
Ефективна територіальна експансія Чакрі мала й свої негативні
наслідки: до середини XIX ст. із 6 млн сіамських підданих лише 2 млн
були етнічними тайцями — решту становили малайці, лао, кхмери,
мони, карени, китайці, лава. Тому цілком мотивованою видається
позиція короля Рами II, який вирішив передати землю, яку реально
обробляли селяни — тайці за походженням, у їхню сіє Гасіо приватну
власність з правом дарувати, продавати й передавати у спадок свою
земельну ділянку без будь-яких обмежень. Єдиною умовою володін
ня такою земельною ділянкою вважалася своєчасна сплата державних
податків, розміри яких за часів Рами II чітко диференціювалися за
лежно від родючості грунтів. Сіамцям дозволялося також відкупитися
від виконання державної відробіткової ренти (яку до того ж було ско
рочено до трьох місяців на рік). Зібрані в такий спосіб кошти викори
стовувалися для найму китайських робітників.
Оригінальний спосіб зміцнення політичної централізації Сіаму
обрав Рама II у кадровому питанні. Він почав призначати на всі клю- ?
чові бюрократичні посади (глав двірцевих та урядових відомств, на- З
місників стратегічно важливих провінцій тощо) виключно членів ко
ролівської родини (насамперед царевичів із числа власних синів і пле- >.
мінників).
У період правління перших чакрійських королів продовжувала бурх
ливо розвиватися тайська національна культура, яка орієнтувалася
на буддійські естетичні цінності і смаки. Уже за царювання Рами І
по всій країні були остаточно знищені останні індуїстські храми, а $
сіамську столицю прикрасили пишні буддійські вати — Арун і Пра-
четупон. При бангкокському дворі почали активно перекладати й
переписувати тайською мовою індійські, цейлонські та китайські
хроніки й літературні твори, відновили традицію ведення власних
офіційних історичних літописів. Відомими поетами тієї епохи були
сам король Рама II, а також виходець із незнатної родини Сунтон
Пу (1786—1846/1855) — перший в тайській літературі автор, який
почав складати вірші розмовною мовою тайців, визнаний за свій
неперевершений дар ще за життя класиком.
У 1824 р. Раму II змінив на престолі його молодший брат Рама III
[1824—1851]. Його попередники за рахунок активної переселенської
політики (після вдалих воєн) забезпечили країну достатньою кількістю
робочих рук. Новий король знайшов їм належне застосування, зосере

дивши значні людські ресурси на таких важливих ділянках господар
ства, як ремонт й удосконалення наявних і створення нових іригацій
них комплексів, а також спорудження потужного торговельного й
військового флоту. Така політика дала можливість істотно збільшити
виробництво рису, а також зміцнити режим державної монополії на
зовнішню торгівлю, оскільки тепер вся експортна продукція Сіаму
могла вивозитися за кордон королівськими торговельними кораблями
та ще й під охороною королівського військового флоту. Звичайно, на
все це потрібні були чималі кошти, тому за правління Рами III в Сіамі
поширилася лихварська традиція податкових відкупів, коли в обмін
на грошові кредити влада «продавала» майбутні податки з певних
провінцій приватним особам чи корпораціям (найчастіше це були ки
тайські або мусульманські купецькі гільдії). І хоча «продаж» податків
здійснювали лише на річний термін, це розмивало політичну єдність
Сіаму, оскільки на «викуплений» час провінція потрапляла під цілко
витий контроль відкупника, якому мав підкорятися весь місцевий
апарат податкової служби і навіть, певною мірою, місцеві силові орга
ни (які мали спільно з відкупником «вибивати» із підданих продані
«державні» податки).
Послаблення внутрішньої централізації Сіаму спонукало його су
сідів використати цей факт на свою користь. Зокрема, у 1826 р., дещо
переоцінивши свої сили, в'єнтьянський чао Анулуттхалат [ 1805—
1828] напав на Сіам, намагаючись відвоювати ті заселені лао землі,
що перебували у складі тайської держави. Перший удар виявився вда
лим: в'єнтьянці захопили провінцію Корат (мешканців якої — етніч
них лао — переселили до своїх володінь) і вийшли до міста Сарабурі,
розташованого за 80 км від Бангкока. Однак Рама III, відкинувши
колишні антиєвропейські упередження, закупив за кордоном вогне
пальну зброю і навіть терміново запросив на службу кількох англ
ійських і португальських військових радників, котрі швидко навчили
сіамських вояків навичкам користування сучасними рушницями й
гарматами. У травні 1827 р. сіамці розгромили лаоські війська в
Сіамі, після чого уже самі вторгнулися до лаоських володінь ме-
конзького лівобережжя. Анулуттхалат благав про допомогу В'єтнам
і Цинів, але підтримки не дочекався, і 1828 р. В'єнтьян знову захо
пили сіамські війська. Лаоська'столиця була спалена і зруйнована,
до Сіаму знову вивезли буддійські статуї, князівську скарбницю, ла
оські літописи, зброю та родовитих бранців, а також усіх захоплених
у В'єнтьяні слонів і коней. Анулуттхалат утік до Пекіна, але цин-
ський уряд не захотів псувати стосунки з Сіамом через князя-невда-
ху і в 1829 р. видав його Рамі III, який тримав Анулуттхалата у Банг

коці аж до самої смерті.
Розгром В'єнтьяну справив на лао велике враження, тому протягом
наступних десяти років більшість інших лаоських миангів (у тому числі
Луангпхабанґ і Пхуан) також визнали зверхність Сіаму. В них розмі
стилися сіамські гарнізони, а Бангкок почав регулярно отримувати
звідти данину (слонів і слонові бивні, роги носорогів, шкури оленів,
антилоп і пантер, рис, бавовник, тютюн, шовк, індиго тощо). І лише
активний спротив іншого претендента на лаоські території — В'єтна
му — не дав Рамі III здійснити тотальну анексію лаоських земель.
Після серії не дуже активних сіамо-в'єтнамських воєнних конфліктів
початку 1830-х років Сіам змушений був погодитися на перехід части
ни східних лаоських територій під в'єтнамський контроль.
«Відкриття» Сіаму. І
Сіам в епоху системних
реформ І
На середину XIX ст. припала чергова хвиля колоніально-експансі
оністської активізації західних країн у Південно-Східній Азії. За умов
якісної воєнно-технологічної переваги європейських збройних сил над
традиційними східними арміями дотримання жорсткої політики само
ізоляції вже не могло гарантувати Сіаму збереження його політичного
суверенітету. Саме за такої ситуації на бангкокський престол зійшов
новий сіамський король Монґкут (Рама IV, 1851—1868), який присту
пив до модернізації ввіреної йому держави. Оскільки будь-які нововве
дення негативно сприймалися консервативно налаштованою родови
тою верхівкою, яка не бажала відмовлятися від своїх «законних» прав
і привілеїв в межах рангової системи сактіна, новий король відразу ж
почав висувати людей на важливі державні посади не за ступенем знат
ності, а за діловими якостями. Об'єктивним критерієм «діловитості»
державного службовця Рама IV небезпідставно обрав фінансову ефек
тивність його діяльності. За часів його правління всупереч усім попе
реднім традиціям саме представники багатих торгових сімей дістали
високі посади в органах державного управління. Зокрема, вихідці із
багатої купецької родини Буннак обійняли керівні посади у кромах
пракланг (опікувався скарбницею і зовнішніми зносинами) і калагом
(військовий кром). Кром магаттаї, шо відав усіма кадровими питан
нями державно-бюрократичної ієрархії, очолив представник іншої
270 І Розділ II. ПІВДЕННА І ШВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
впливової купецької родини — Рачасупхаваді. Явно реліктовими ста

вали за таких обставин рангові ієрархічні «бали» сактіна, які переста
ли виконувати функцію показника посадового рівня підданого, а пе
ретворилися на почесний титул, котрий мав засвідчувати лише високе
соціальне становище його носія (на зразок тогочасних європейських
графів, князів, баронів чи маркізів, сутнісна якість котрих пережила
аналогічну еволюцію). Більше того, «в дусі часу» сам Рама IV в офі
ційному дипломатичному листуванні з іноземними правителями іме
нував себе «Президентом Сіаму», а його брат-співправитель Іцарат дав
одному зі своїх синів ім'я «Джорджвашингтон». Монгкут істотно змі
нив також самі принципи стосунків влади з підданими. Він демонст
ративно відмовився від деяких церемоніальних норм королівського
двору, скасував найодіозніші традиції раболіпного звертання до пра
вителя. Свою коронацію Монгкуг провів як процедуру присягання ко
роля на вірність країні та її народу, а отже «воду клятви на вірність» пив
на церемонії сам король, а не його наближені, родичі й міністри, як це
робилося раніше. Апогеєм «управлінської демократизації» стала поява на
стіні королівського палацу спеціальної скриньки «для скарг і пропо
зицій», до якої кожен підданий міг опустити своє прохання безпосеред
ньо королю без будь-яких бюрократичних чи цензурних обмежень.
Демонструючи свою прихильність до модернізаційних ідей захід
ного типу, Монгкут цікавився здобутками європейських природни
чих наук, почав вивчати європейські мови (заохочував до цього й
сіамських аристократів), навіть запросив до палацу англійську гувер-
^ нантку для навчання королівських дітей. Водночас Рама IV не пере
ставав бути переконаним патріотом, досліджував класичну сіамську
історію, збирав старовинні тайські рукописи, опікувався збереженням
давніх старожитностей своєї країни. А щоб у підданих не виникали
сумніви щодо його прихильності тайським ідеологічним «кореням»,
Монгкут постійно наголошував на буддійській основі своєї монархії і
навіть іменував себе при дворі «живим уособленням Будди».
Зміни управлінського й політичного характеру супроводжувалися
відповідними нововведеннями, що мали соціально-економічну спря
мованість. Натуральний податок, що становив 10% урожаю, остаточно
замінили диференційованою (залежно від якості ґрунтів) поземель
ною грошовою податтю, яка сягала 0,25 тікаля з рая2 незрошуваного
поля й 0,375 тікаля з рая поливних полів. Якщо селянин брався осво
ювати цілину, то в перший рік роботи на такому полі він узагалі
2
Шаль — сіамська монета, що містила близько 1,5 г срібла; рай — традиційна
сіамська міра площі, дорівнював 0,16 га.
звільнявся від сплати податей. Водночас влада провела грошову ре

форму. Для цього за кордоном було закуплено кілька монетних вер
статів продуктивністю 100 тис. монет за день, на яких почали карбу
вати нові пласкі срібні тікалі європейського зразка. Була скасована
сумнівна з погляду фінансової ефективності і явно деструктивна для
державної єдності країни система податкових відкупів. Поступова
ліквідація державних монополій на закупівлю і продаж деяких страте
гічних видів сировини (кориця, тютюн, перець, сіль тощо), які за
минулих часів виривали із ринкового обігу колосальні обсяги відпо
відного продукту в натуральній формі, дала можливість виробникам
(особливо селянам) ставати активними учасниками товарно-грошових
відносин. Зміцнився інститут селянської приватної власності на зем
лю, запроваджений в Сіамі ще за короля Рами 11. Справді епохальни
ми стали королівські укази про цілковиту ліквідацію всіх різновидів
безоплатної відробіткової повинності на користь держави, а також про
заборону главам сімей продавати в рабство чи віддавати в заклад мо
лодших членів сім'ї (дітей до 15 років і дружин). У 1865 р. другий з
них був доповнений законом, відповідно до якого дружинам надава
лося право вимагати розлучення.
Реформи Рами IV кардинально змінили внутрішній устрій Сіаму,
який почав поступово відходити від жорстких канонів соціально-еко
номічного устрою східнодеспотичного постсередньовіччя. Та попри всю
прогресивність зазначених нововведень Сіам усе ще не міг на рівних роз
мовляти з промислово розвиненими західними державами, які не поли
шали надій відкрити сіамський ринок для своїх товарів, щоб отриму
вати звідти дешеву сировину, якої потребувала західна промисловість.
Найбільшу активність у цьому питанні виявляла Великобританія, чиї
емісари (Дж. Кроуфьорд у 1822 р., Г. Борні в 1825 р.), удаючись до
погроз, усіляко тисли на Чакрі, вимагаючи відкрити країну для анг
лійських купців і товарів, а також скасувати державну монополію в
зовнішній торгівлі. Тривалий час сіамські королі не реагували на такі
погрози, однак після разючих успіхів британських колонізаторів в
Індії, перемоги англо-французьких військ у Першій Опіумній війні з
Китаєм і Кримській війні з Росією, Монгкут зрозумів, що продов
ження політики «самоізоляції» матиме для Сіаму сумні наслідки: заг
роза прямого воєнного вторгнення й подальшого колоніального поне
волення ставала цілком реальною. Тож коли в 1855 р. до порту Банг
кока нахабно увійшли два британські військові кораблі й навели свої
гармати на центральний форт берегової оборони сіамської столиці —
фортецю Пакнам, Рама IV вирішив поступитися.
Посольство, яке прибуло на борту означених кораблів, очолював

британський губернатор Гонконгу Дж. Боурінг. Щоб не втратити об
личчя в очах підданих сіамський монарх відмовив англійському по
сланнику в аудієнції, доручивши ведення переговорів з англійцями
синові — крому пракланґ Пья Сурівонгсе, проте всі добре розуміли, що
він є лише передавачем монаршої волі. Попри такі церемоніальні уск
ладнення перемовини тривали недовго, / в квітні 1855р. Монґкут по
ставив свій підпис під першим в історії нерівноправним англо-сіамським
договором, за умовами якого британці здобували в Сіамі статус ексте
риторіальності, сіамський ринок відкривався для англійських
товарів. До того ж митні збори встановлювалися на рівні 3% "їхньої
вартості, а ввезення опіуму взагалі звільнялося від будь-яких мит.
Британські піддані дістали можливість вільного в'їзду до Сіаму з пра
вом володіти тут нерухомістю й здійснювати пошук та видобуток
будь-де у країні будь-яких корисних копалин. У Бангкоці передбача
лося відкрити британське консульство, а в Лондоні та в основних
британських колоніях — представництва Сіаму.
Англо-сіамський договір 1855 р. викликав певну стурбованість
інших західних держав, які також зазіхали на цю країну. Зі свого боку,
Рама IV сподівався зіграти на міждержавних суперечностях колоніаль
них хижаків, щоб обернути їх на свою користь. Особливо великі надії
покладали тайські дипломати на англо-французьке протистояння, од
нак їхні сподівання не виправдалися.
Спочатку Франція не захотіла сваритися через Сіам зі своїм нещо
давнім союзником по Кримській війні, а невдовзі відносини між обо
ма країнами зовсім попсувалися через Камбоджу, де ставленики Сіа
му царювали вже не один десяток років. При цьому офіційні спад
коємці камбоджійського престолу утримувалися як заручники при
сіамському дворі. В 1862 р., після того, як французи захопили Пів
денний В'єтнам, створивши там свою колонію Кохінхіну, диплома
ти імператора Наполеона III почали вимагати від камбоджійського
правителя Нородома [1860—1904] визнати Францію юридичним спад
коємцем «суверенних прав» В'єтнаму щодо Камбоджі, погрожуючи
в разі відмови війною. Погрози подіяли, і в 1863 р. командувач сай-
гонської ескадри французького флоту адмірал Лаграндьйо і Норо-
дом підписали в камбоджійській столиці Удонг договір, відповідно
до якого Камбоджа визнавалася французьким протекторатом. Стур
бований Рама IV, при дворі якого виховувався Нородом до свого сход
ження на камбоджійський престол, направив до Удонга посольство,
якому вдалося укласти договір про збереження суверенних сіамських
прав на Камбоджу. Реакція французів була блискавичною: у 1864 р.
їхні колоніальні війська ударом із Кохінхіни окупували Удонг, а

військові кораблі увійшли в порт Бангкока, не приховуючи своїх аг
ресивних намірів. Після цього під тиском наполеонівських дипло
матів Нородом підписав документ, у якому йшлося про анулювання
всіх юридичних прав Сіаму на Камбоджу, а в 1867 р. в обмін на пере
дачу Сіаму двох західнокамбоджійських провінцій (Баттамбанг і Ан-
гкор) Рама IV визнав французький протекторат над Камбоджею і
відмовився від будь-яких претензій на цю країну (варто зауважити,
що провінцію Ангкор з її знаменитими давньокхмерськими архітек
турними старожитностями французи Сіаму так і не передали).
У 1856 р. аналогічні нерівноправні договори були нав'язані Сіа
му в 1856 р. Сполученими Штатами, Францією, Данією і Генуєю,
у 1859 р. — Португалією, у 1860 р. — Голландією, в 1862 р. —
Пруссією, а в 1868 р. — Австро-Угорщиною.
Єдиною великою державою, яка не стала нав'язувати Сіаму нерівно
правний договір, була царська Росія. З часом тайська політична елі
та це оцінила, тим більше, що в тогочасній Росії, так само як і в
Таїланді, панувала абсолютна монархія, шо також сприймалося Ба
нгкоком як додатковий аргумент на користь тіснішого міждержав
ного партнерства. Зокрема, серед представників сіамської верхівки
поширилася традиція відправляти до Росії навчатися своїх синів
(особливо, коли йшлося про здобування військової освіти), які не
рідко повертались до Сіаму з російськими нареченими або дружи
нами, що походили зі шляхетних дворянських родів. Особливого
резонансу набув шлюб сіамського царевича Чакрабона (навчався
від 1898 р. у Санкт-Петербурзі) з Марією Десницькою. їхній син —
Чула Чакрабон — згодом став найавторитетнішим таїландським
істориком XX ст.
«Відкриття» Сіаму принизило його політичну гідність і болісно
відбилося на багатьох галузях місцевого господарського комплексу. Іно
земна товарна експансія спричинила кризу сіамського ткацтва і бага
тьох традиційних селянських промислів, зростання монокультури орі
єнтованого на експорт рисівництва ламало традиційну багатоукладність
сіамського сільського господарства, попит на цінні породи місцевої
деревини призвів до масового вирубування лісів, розташованих по
близу портів. Позбавлені рослинності території швидко перетворюва
лися на класичні «бедленди». Водночас «відкриття» країни мало й по
зитивні наслідки, сприяло її активнішій модернізації. У портовому сто
личному Бангкоці вперше замість вуличних каналгв (якими городяни
пересувалися на човнах) почали споруджувати мощені каменем вулиці,
було відкрито лікарню європейського зразка. В орієнтованому на ек

спорт тростинно-цукровому виробництві з'явилися перші цукроварні
мануфактури, а в оснащених американським обладнанням сіамських
доках замість джонок почали будувати пароплави. На обробці рису й
лісопильних виробництвах від середини 1860-х років з'явилося
імпортне устаткування, у тому числі механізми, оснащені паровими
двигунами. У 1859 р. в Сіамі почала видаватися перша «Королівсь
ка газета», а дещо пізніше телеграфні лінії з'єднали Бангкок із
Бірмою і Сінгапуром. Велику увагу приділяв король Монгкут на
рощуванню інтелектуального потенціалу ввіреної йому держави: при
сіамському дворі було відкрито першу школу західного зразка. За дер
жавний кошт почали організовувати наукові експедиції до віддалених
районів Сіаму з метою їхнього спочатку природничо-наукового, а
відтак і промислового освоєння.
Пристрасть до наук Рама IV проніс крізь усе своє життя, вона ж
його і згубила. У 1868 р. 64-річний монарх вирішив відвідати з дво
ром південь своєї країни, де можна було спостерігати повне сонячне
затемнення. Однак південь Сіаму — це тропічні малайські джунглі,
наповнені безліччю отруйних змій, хижаків, комах і хвороботворних
мікробів. Під час експедиції Монгкут захворів на тропічну малярію,
від якої того ж року помер, залишивши престол своєму 15-річному
синові-спадкоємцю Параміндру Мага-Чулальонгкорну, який корону
вався під ім'ям Рама V [1868—1910].
Доки Чулальонгкорн не досяг повноліття, Сіамом управляв від його
імені регент — глава родини Буннак чао («князь») Пья Сурівонгсе,
який користувався цілковитою довірою Чакрі ще коли від імені Рами
IV вів нелегкі переговори з британськими та іншими європейськими
представниками щодо умов «відкриття» Сіаму. І лише в 1873 р. Рама
V став повноправним королем Сіаму.
За царювання Рами V, який здобув освіту за допомогою запроше
них британських учителів і гувернанток, процес системної трансфор
мації Сіаму наповнився новим змістом. Новий правитель особливу ува
гу приділив зміцненню податкової дисципліни, оскільки за регент
ства м'якотілого Пья Сурівонгсе майже половина податкових зборів
не доходила до королівської скарбниці. Це було пов'язано з недбалі
стю контролюючих інституцій, чиновницькими зловживаннями та не
достатньою розвиненістю товарно-грошових відносин і відповідного
адміністративного апарату у віддалених областях країни (податі там
збирали в натуральній формі, що вкрай ускладнювало їх облік, збе-
реження й транспортування). Рама V спромігся переломити ситуацію:

податки почали збирати у повному обсязі, причому в грошовій формі,
а не натурою. Новий правитель підтвердив усі лихварські привілеї ки
тайських торговельних корпорацій, чим забезпечив безоплатні «кре
дити» купецьких кланів. Щоправда, для наповнення бюджету влада
змушена була запровадити державні монополії на торгівлю опіумом
та алкогольними напоями, а також на організацію азартних ігор, що
суперечило буддійській моралі тайців. Однак у комплексі з іншими
доходними бюджетними статтями (поземельний податок, митні збо
ри, продаж концесій на вирубку тикової деревини та розробку дея
ких корисних копалин) це дало змогу регулярно наповнювати ко
ролівську скарбницю й уникати бюджетного дефіциту. Наприкінці
XIX ст. видатки сіамського держбюджету становили 10 млн тікалів
(і мали тенденцію до зростання), однак усі вони цілком покрива
лися бюджетними надходженнями.
Велику увагу влада приділяла аграрному комплексові країни, в
якому були задіяні близько 90% сіамських підданих. Основні зусилля
було зосереджено на збереженні системи дрібних і середніх селянсь
ких господарств, гальмуванні процесів майнової диференціації на селі.
У 1874 р. урядовим указом знову підтверджувалася заборона боргової
кабали й кабального рабства (усі діти рабів, яким виповнилося 20 років,
звільнялися з рабства), ліквідація безоплатної державної панщини.
Залишалися незмінними низькі ставки поземельного оподаткування.
Всіляко обмежувалися можливості концентрації великих земельних
володінь в одних руках «зі спекулятивними цілями». Як наслідок,
основою сіамського сільськогосподарського комплексу залишалося
невелике селянське сімейне господарство фермерського типу (в серед
ньому 20—25 рай (3,2—4 га) ріллі на родину). Така система землеко
ристування давала можливість сіамському селянинові годувати ро
дину, справно платити податки, продавати близько 20% отриманої
продукції як надлишок на вільному ринку, а виручені кошти спрямо
вувати на збереження і розвиток свого господарства. Звичайно, існу
вали в тогочасному Сіамі й великі землевласники-латифундисти, в
користуванні яких перебувало до 200 рай (32 га) землі. Вона обробля
лася безправними орендаторами — переважно колишніми бранцями з
числа військовополонених несіамського походження чи сезонними
найманими робітниками.
Виважена аграрна політика гарантувала Рамі V широку соціальну
підтримку більшості підданих, а також сприяла динамічному розвит
кові сіамського сільського господарства, яке стало одним із провідних
276 і Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
постачальників рису й великої рогатої худоби на світовий ринок.

Щороку Сіам продавав за кордон по півмільйона тон рису й близько
70 тис. голів рогатої худоби. Лише світовий ринок цукру Сіам так і не
зумів вибороти. У 1870-х роках місцеві плантації цукрової тростини
знищив природний катаклізм — катастрофічний паводок. Активно
експортувалися також сировинні ресурси: золото, рубіни, сапфіри,
мідь, вугілля, залізна руда, цинк, ртуть, сурма, алмази, а також тикова
деревина. Експортні операції давали Сіаму понад £3 млн прибутку,
тоді як обсяг сіамського імпорту (тканини, устаткування, озброєння
тощо) не перевищував £2,5 млн. Позитивне сальдо зовнішньоторго
вельних операцій не давало можливості іноземним компаніям нав'яза
ти Сіамові кабальні економічні договори й убезпечило «Вільне коро
лівство» від фінансової залежності від Заходу, тому навіть після масш
табних системних реформ Сіам вступив у XX ст. не маючи державних
зовнішніх боргів.
Активізація експортно-імпортних операцій вимагала оновлення й
модернізації транспортної інфраструктури, тому від 1889 р. у Сіамі
почали споруджувати залізниці, а в Бангкоці організували залізничні
ремонтні майстерні. 1 хоча основне обладнання (паровози, вагони і
навіть рейки) завозили з-за кордону, наприкінці XIX ст. довжина
сіамських залізниць вимірювалася уже сотнями кілометрів. Столич
ний Бангкок перетворився на грандіозний портовий центр трансокеа-
нічної торгівлі. Населення міста сягало 200—400 тис. чол. Наприкінці
XIX ст. порт щорічно обслуговував по 600 і більше торгових кораблів,
майже половина з яких ходила під німецьким прапором.
У 1885 р. Сіам приєднався до Всесвітнього поштового союзу.
Економічна модернізація сприяла притокові до країни іноземних
інвестицій. Англійські компанії отримали від уряду кілька концесій на
заготівлю цінних порід місцевої деревини, впливові британські банки
почали кредитувати динамічно зростаючу зовнішню торгівлю Сіаму.
Важливою складовою системних перетворень стала адміністра
тивна реформа, яку Рама V послідовно здійснював протягом 1875—
1897 рр. Перш ніж її розпочати король разом із царевичем-спадкоєм-
цем Дамронгом детально вивчили відповідний досвід західних країн і
петровської Росії, відвідали британські колонії Бірму та Малайю, де
ознайомилися з практичним втіленням європейських управлінських
теорій на азійському ґрунті, і лише після цього приступили до реалі
зації своїх задумів у сфері державного управління. Від самого початку
вони категорично відкинули принцип виборності влади як такий, що
суперечить канонам політичної традиції Сіаму, оскільки історичний

досвід переконував: більшість майже ніколи не буває права, тоді як
істина відкривається, як правило, елітарній меншості, якщо вона во
лодіє вищим морально-релігійним авторитетом. Тому навіть коли в
1873 р. король заснував при дворі Державну раду (у складі 41 осо
би), наділивши її правом законодавчої ініціативи, він призначив туди
своїх родичів-принців, а також увів до її складу глав найшляхетніших
сімей із числа спадкових родів столичної служилої еліти. Дещо ради-
кальнішими були зміни в урядових структурах. Після кількох реорга
нізацій та перевірки структурних нововведень на кількох тимчасових
урядах, король створив, нарешті, у 1892 р. своїм указом сіамський
уряд європейського зразка у складі 12 міністрів (фінансів, внутрішніх
справ, військовий, морський, юстиції, іноземних справ, народної осві
ти, громадських робіт тощо). Докорінних змін зазнав також адміні
стративний устрій Сіаму: країну поділили на 41 провінцію {монтон),
кожна з яких складалася з районів, ті — з повітів, котрим уже підпо
рядковувалися безпосередньо селянські общини. Всі управителі озна
чених структур (окрім виборних селянських старост) призначалися
королем, перед ним звітували й отримували централізовану плату з
державної скарбниці. Проте й у цьому питанні європейські запози
чення мали свої межі: чиновників на їхні посади в апараті управління
призначали довічно (якщо бюрократ служив погано, його не знімали з
посади, а просто страчували, замінюючи іншим); міністерство внут
рішніх справ наділялося правом «у разі державної необхідності» мобі
лізаційно-примусово залучати підданих для виконання безоплатних
робіт на користь держави; в підпорядкуванні міністерства юстиції за
лишили тільки буддійських підданих, тоді як китайців судили їхні
власні кланові суди; в малайських общинах півдня країни, де панував
іслам, продовжували функціонувати шаріатські суди. В дусі традиції
вирішувалося питання кадрового забезпечення бюрократичних ві
домств. Формально наприкінці XIX ст. було ліквідовано останні юри
дичні залишки соціальної нерівноправності селян: вони дістали право
вільно обирати будь-яку сферу діяльності, навіть вступати до навчаль
них закладів і претендувати після цього на державну чиновницьку
посаду. При цьому на селі ліквідували релікти общинної кругової по
руки за сплату державних податків, перетворивши селянську общину
на суто адміністративно-територіальну одиницю. Однак доступ до ви
щих державних посад відкривала тільки якісна освіта, яку в тогочас
ному Сіамі давала заснована в 1881 р. придворна «школа державних
службовців», де викладали вчителі-іноземці (у 1898 р. реорганізована
278 І РозділІІ. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
в Королівський коледж, куди приймали вихідців лише з привілейова

них верств суспільства). Вихідці із нижчих верств до придворної шко
ли не потрапляли (їх навіть на територію королівського палацу, де був
розташований цей навчальний заклад, не пропускали), а отже й пре
тендувати на вищі державні посади не могли. Ще менше шансів мали
тайські селяни відправити своїх дітей для навчання за кордон, де
сіамська верхівка готувала свою молодь до відповідальної державної
служби, надаючи перевагу найпрестижнішим британським коледжам
та університетам. Не дивно, що більшість урядових міністерських
портфелів отримували члени королівської родини — найчастіше, зве
дені брати монарха. До того ж формально продовжувала функціонува
ти традиційна ієрархічна система сак/піна, в рамках якої кожен сіам
ський підданий протягом життя діставав від влади свою рангову оцін
ку в традиційних «балах» (рая). Вона мала нагадувати, що не варто
кожному намагатися «стрибати вище своєї голови», зберігаючи звич
ний для тайського суспільства традиційно низький рівень соціаль
ної мобільності.
Остаточно систему сактіна скасували в Сіамі лише в 1923 р.
Значну увагу приділили реформатори питанню ідеологічної під
тримки реформ буддійським чернецтвом, підпорядкованим спеці
альному міністерству, керівником якого призначили авторитетного
релігійного мислителя царевича Вачіраяна. Завдяки його зусиллям
усі буддійські релігійні установи Сіаму були остаточно підпорядко
вані державі й віднесені до службової ієрархії з відповідним фінан
совим утриманням від скарбниці. Відтоді в кожному буддійському
монастирі (ват) всі новації влади прилюдно пропагувалися й усіля-
ко підтримувалися, що мало гарантувати стабільну прореформа-
торську соціально-психологічну атмосферу в суспільстві. Напри
кінці XIX ст. кількість сіамських підданих перевалила за познач
ку в 6 млн осіб.
Системне реформування країни завершилося реформою армії, на
яку Рама V покладав особливі надії в боротьбі за зміцнення політич
ного суверенітету своєї держави. Для підготовки кваліфікованих офі
церських кадрів елітну молодь направляли до кращих воєнно-на
вчальних закладів Європи (перевагу при цьому надавали країнам із
монархічними режимами — Англії, Німеччині, Росії). У 1898 р. було
створено Генеральний Штаб Королівських Збройних Сил Сіаму. Зго
дом у країні ввели загальну військову повинність і перевели армію на
повне державне утримання. Вона стала відтоді нечисленною (5 тис.
вояків), проте централізованою, добре озброєною та навченою, а її

командування вирізнялося крайніми монархічними настроями, що
цілком улаштовувало Раму V. Крім того, запровадження загальної
військової повинності давало можливість створювати людський ре
сурс відповідно підготовлених вояків запасу, які могли в разі необхі
дності без тривалого додаткового навчання призиватися до лав війська.
Таким чином мобілізаційний потенціал Сіаму з кожним роком збіль
шувався, шо давало підстави Рамі V упевненіше почуватися на міжна
родній арені. Зростали й сіамські ВМС. Наприкінці XIX ст. до складу
військово-морського флоту «Вільного королівства» входив 21 бойо
вий корабель, більшість яких були закуплені за кордоном.
Стурбованість Рами V проблемою збереження національного суве
ренітету Сіаму не була безпідставною. Наприкінці XIX ст. під колоні
альним управлінням європейців опинилися всі сусіди Сіаму, і лише
загострення англо-французького експансіоністського суперництва в ре
гіоні Південно-Східної Азії давало тайцям надію на збереження своєї
політичної незалежності. Британці, чиї колоніальні володіння насува
лися на Сіам із заходу, намагалися не допустити колоніального погли
нання тайської держави французами. Водночас французи, які колоні
зували території Індокитаю, що межували з Сіамом на сході, катего
рично не погоджувалися з можливістю британського панування в
Сіамі. За цієї ситуації збереження Сіамом свого суверенітету було ви
гідним обом імперіалістичним хижакам. Він ставав своєрідною буфер
ною зоною між французьким Індокитаєм і британською Бірмою. Це
давало можливість запобігти лобовому протистоянню в регіоні, уник
нути постійних міждержавних конфліктів між Великою Британією і
Францією. 1 хоча французи усе ж відірвали у 1893 р. від Сіаму заселе
не кхмерами меконзьке лівобережжя, цим вони й задовольнилися.
Англо-французьке суперництво в регіоні завершилося в 1896 р. підпи
санням двосторонньої міжурядової угоди про поділ Сіаму на сфери
впливу по лінії р. Менам на «британську» західну і «французьку»
східну. Однак остаточно реалізувати свої плани щодо жорсткого на
півколоніального поневолення Сіаму англо-французьким колонізато
рам так і не вдалося.
Переломним для Сіаму став 1897 р., коли король Рама V здійснив
тривалий дипломатичний вояж столицями найвпливовіших євро
пейських країн (Санкт-Петербург, Берлін, Відень, Париж, Лондон,
Брюссель). Під час переговорів із їхніми лідерами король поводився
,
; г спокійно й розкуто, демонструючи європейцям упевненість у своїх
силах та стабільність сіамського суверенітету.
280 [ РозділІІ. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
Реформи другої половини XIX ст. змінили Сіам. Його модернізована

економіка увійшла в систему світового ринку, виборовши там для себе
належну товарну нішу. Оновивши свою армію й скориставшися англо-
французьким колоніальним суперництвом, Сіам спромігся уникнути
прямого колоніального поневолення. Суспільно-господарські відноси
ни всередині країни зазнали істотної лібералізації. При цьому «західні»
запозичення здійснювалися надзвичайно обережно й виважено. Це дало
можливість збереїти фундаментальні основи тайського суспільства й
гарантувало реформаторам ідейну підтримку буддійського духовенства,
соціальну стабільність у суспільстві, піднесення авторитету режиму аб
солютної монархії. Не допустивши катастрофічної соціально-майнової
диференціації серед широких мас населення, сіамські реформатори за
лишили при владі старі елітні кола й водночас дали можливість пред
ставникам нижчих верств суспільства якісно підвищити свій матеріаль
ний рівень, обмежуючи лише їхні політичні амбіції. Як наслідок, Сіам
став першою буддійською країною, якій вдалося загалом успішно здійсни
ти системну модернізацію на основі обережного синтезу дозованих захі
дних запозичень і традиційних соціально-ідеологічних інституцій, які не
втратили свою життєздатність і тому сприяли конструктивному онов
ленню суспільства. Своєрідним уособленням та певним підсумком тайсь-
кої системної модернізації стала синкретична доктрина сіамської джаті
(«нації»)3. Вона пропагувала ідею колективної національної нірвани
тайської нації як наслідку поєднання індивідуальних зусиль кожного
сіамського підданого в межах загальнонаціональної спільноти, що мало
спричинити в майбутньому якісне «переродження» Сіаму з відсталої на
розвинену індустріальну, потужну у воєнному й інтелектуальному від
ношенні авторитетну у світі країну.
1. Схарактеризуйте етнополітичну, соціально-економічну та

культурно-релігійну ситуацію в державі Мианґ-Таї Сіам після
завершення епохи середньовіччя.
3
Проблема національного єднання й виховання відповідної політичної самосвідо
мості була для тогочасного Сіаму, як ніколи, актуальною, оскільки з 6 млн королів
ських підданих лише близько 2 млн були етнічними сіамцями. За такої ситуації
малоефективними були й заклики до релігійного єднання, оскільки китайці орієн
тувалися на конфуціанство, мони періодично згадували про індуїзм, а малайці
були мусульманами.
2. Який період постсередньовічної історії Сіаму традиційна таї

ландська історіографія іменує «золотим віком»? Чому?
3. Яку роль в економічній та політичній історії постсередньо-
вічного Таїланду відігравала китайська діаспора?
4. Якими були передумови приходу до влади в Сіамі династії
Чакрі?
5. Чому до середини XIX ст. постсередньовічний Сіам намагав
ся проводити політику самоізоляції від європейських впливів?
6. Назвіть причини імперсько-експансіоністської політики
Чакрі в регіоні. Якими були наслідки сіамських агресивних
воєн?
7. Що змусило Сіам відмовитися від політики самоізоляції?
8. З якою метою проводили реформи королі Рама IV і Рама V?
Якими були наслідки їхніх нововведень?
9. Дайте оцінку ефективності системних реформ другої поло
вини XIX ст. в Сіамі.
10. Яким чином Сіаму вдалося уникнути колоніального понево
лення?
Камбоджа після І
Після завершення епохи середньовіччя створена кхмер

ським народом держава Камбоджа переживала не найкращі
часи у своїй історії. На рубежі XVII—XVIII ст. номінально
країною правив абсолютний монарх, який носив титул
сдать. Проте реально Камбоджа вже давно не була єдиним
державним організмом. Кхмерська політична традиція не
знала усталеного закону престол ©наслідування, тому після
смерті кожного сдатя у країні розпочиналася відчайдушна
боротьба за трон. Формально сдать обирався довічно із пред
ставників преах вонґса («королівської родини») радою ви
щих сановників і священиків офіційного буддійського
культу. Зрозуміло, що такі наради рідко завершувалися мир
но. В більшості випадків обрання сдатя супроводжувалося
збройними сутичками, кривавими заколотами й переворо
тами, двірцевими інтригами та смутами, внаслідок чого «об
раний» правитель далеко не завжди міг контролювати всю
країну. Ситуацію ускладнювали також постійні втручання у
внутрішню політику Камбоджі сусідніх могутніших країн —
Сіаму та В'єтнаму, котрі ініціювали внутрішньокхмерські
конфлікти з метою анексії частини колишніх кхмерських
земель. Особливих успіхів досягли на цьому поприщі пів-
деннов'єтнамські Нгуени (держава Дангчонг), які спромог
лися протягом XVII — першої третини XVIII ст. відібрати у
камбоджійців дельту Меконгу. Не упускали свого й сіамці,
які намагалися витіснити кхмерів із західнокамбоджійських
провінцій. За таких обставин урятувати країну від цілкови
того поглинання зажерливими сусідами міг тільки режим
максимальної воєнно-політичної та суспільно-господарської
централізації, спроможний концентрувати всі ресурси кхмер
ського етносу для відсічі інтервентам. Тому не дивно, що за
основними параметрами державного й соціально-економічно
го устрою камбоджійська держава відповідала усім класич
ним ознакам східної деспотії.
284 | РозділІІ. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
Камбоджу очолював всесильний монарх — стратегічний власник

усіх земельних і водних ресурсів країни, за користування якими його
піддані мали або служити, або сплачувати податки й виконувати відро
біткові повинності на користь правителя. Відповідною була соціальна
структура традиційного кхмерського суспільства. Найвищу ланку в
державній ієрархії становила придворна родова знать {преах вонґ),
знатність якої визначалася ступенем кровної спорідненості з правля
чим сдатєм. Лише преах вонґ мали право користуватися слонами, ба
гатим одягом, коштовностями, паланкінами й парасольками. Вони
звільнялися від усіх податків і навіть могли не служити державі, ос
кільки гарантовано утримувалися за рахунок королівської скарбниці.
Щоправда, вже на схилі середньовіччя королівський рід Камбоджі
настільки розрісся кількісно, що перестав бути єдиним і розпався на
кілька ворогуючих кланів, кожен із яких намагався звести на престол
свого ставленика. Для досягнення цієї мети кожен клан преах вонґ
формував збройні загони з числа молодших членів клану, своїх рабів і
найманців, на які спирався під час династичних криз. Верхівка преах
вонґ обіймала, як правило, найвищі державні посади (головний міністр,
верховний суддя, королівський скарбник тощо). Молодші члени кла
нів, користуючись усіма згаданими привілеями, ставали чиновниками
середньої ланки, людьми творчих професій, могли працювали на землі
або ж узагалі вести вільний спосіб життя.
Другу сходинку в суспільній ієрархії традиційного кхмерського
соціуму посідали намоени — незнатні роди спадкових державних служ
бовців, які протягом поколінь ставали чиновниками або військовими
командирами. Вони не платили ніяких податей, отримуючи як плат
ню за службу відповідно до свого рангу рисові пайки із державних
зерносховищ чи звільнені від оподаткування земельні ділянки в ко
ристування з правом здавати такі землі в оренду.
Основну масу тяглового стану становили юридично вільні селя
ни-общинники неактєа. Вони вільно розпоряджалися земельними
ділянками, на яких працювали, могли їх успадковувати, дарувати,
продавати, закладати й т.ін. За користування землею, як стратегіч
ною державною власністю, селяни мали сплачувати державі ренту-
податок (10% урожаю), служити в разі необхідності в королівській
армії, а також виконувати фіксовані натуральні відробіткові повин
ності, відпрацьовуючи щорічно по 90 днів на спорудженні чи ре
монті визначених владою об'єктів — каналів, фортець, шляхів, па
лаців, гребель, мостів тощо. В середньому на одну сім'ю неактєа
285 І Глава 8. Камбоджа
припадало по 3 га ріллі, тому за десятивідсоткової ставки оподатку

вання життєвий рівень кхмерських селян був доволі пристойним. У
дещо гіршому становищі перебували особисто залежні виробники —
кньоми (кабальні боржники, безземельні селяни, насильницьки пе- ^
реселені до Камбоджі внаслідок успішних воєн селяни інших країн
тощо). Вони не могли розпоряджатися виділеними їм ділянками чи
вільно їх покидати, обробляючи землю на правах безправних орен
дарів. Існував також інститут рабів {кньом-кра) із числа військово
полонених чи куплених на ринку невільників. Утім, кількість кньом-
кра була невеликою, а їх використання мало патріархальний харак
тер (слуги, наложниці тощо). Особливий, привілейований статус мало
духовенство (буддійське і рештки індуїстського): храмове землево
лодіння вважалося «вічним», ченці звільнялися від усіх податей, мо
настирі мали власні збройні загони воєнізованих монахів, а верхівка
духовенства входила до ради із виборів сдатя. Буддійська церква
здійснювала контроль за моральним станом суспільства, а також опі
кувалася розвитком освіти і науки.
Слід зазначити, шо наукові інтереси тогочасних кхмерів не обмежу
валися самою лише релігійно-гуманітарною проблематикою. Про
це свідчить поширення в середовищі камбоджійської інтелектуаль
ної еліти наукових трактатів (кбуон), в яких висвітлювалися не тіль
ки питання поетики чи культової практики, а й тонкощі астрономії,
архітектури, медицини. Кхмерську літературу XVIII ст. уславив поет-
монах Пандіт Панг.
Основу господарського комплексу становили іригаційне рисівництво,
базоване на водних ресурсах р. Меконг і «Великого озера» Тонлесап, а
також тісно пов'язане з ним, надзвичайно розвинене у кхмерів озер
но-річкове рибальство. Серед інших аграрних культур домінували ба
вовник, кардамон, боби, сезам, тютюн. Найпоширенішими промисла
ми залишалися виготовлення пальмового цукру, воску й заготівля
цінної деревини. Важливу роль у господарстві відігравало скотарство
(бики, буйволи, слони тощо). Проте використовували тварин кхмери
лише як тяглову або транспортну силу, оскільки релігійні переконан
ня не дозволяли їм споживати м'ясну їжу.
Безпосереднє управління країною здійснювали підпорядковані сда-
тю уряд (у складі п'яти найвищих сановників) та провінційні намісни
ки. Традиційно в питання керування державою активно втручалися та
кож батько, молодший брат і мати правлячого сдатя, за якими навіть
могли закріплюватися контрольно-податкові повноваження патронату
:286 | Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ
над окремими провінціями. Водночас самі намісники усіх 50 провінцій

(кхет) Камбоджі були наділені широкими повноваженнями в управлін
ських справах, збиранні податків та здійсненні судочинства. Владні по
зиції камбоджійського чиновництва посилювалися спадковістю їхньої
служби, особливо на середньому та нижчому рівні адміністративної
ієрархії — в керуванні повітами (срок) і поселеннями (кхум).
Столицею держави було м. Удонг (розташоване на березі мекон-
зького рукава, що поєднував Меконг з озером Тонлесап), а офіційною
релігією — ортодоксальний буддизм тхеравади {хінаяни).
Боротьба І
за централізацію.
Камбоджа за умов
в'єтнамо-сіамського
«подвійного старшинства» І
На початку XVIII ст. найавторитетнішим правителем Камбоджі був
енергійний Чей Четта IV. Він намагався стримувати в'єтську експан
сію Нгуенів у дельті Меконгу, спромігся частково приборкати сепара
тизм регіональних намісників, активно боровся з приморськими та
річковими піратськими кланами, які від кінця XVII ст. контролюва
лися китайськими біженцями, що втекли до Індокитаю після завою
вання їхньої країни маньчжурами. Намагаючись розширити соціальну
базу свого режиму, Чей Четта IV дещо «гуманізував» камбоджійську
систему судочинства, заборонив найжорстокіші різновиди страт і тілес
них покарань. Однак остаточно здолати кланові суперечки в королів
ській родині правитель не зумів, тому офіційно посаду сдатя він обій
мав лише протягом 1675—1698 рр., після чого змушений був під тис
ком преах вонґса формально «зректися» трону. На початку XVIII ст.
Чей Четта IV правив країною як віце-король від імені номінальних
малолітніх сдатів, яких він періодично міняв на престолі. Не дивно,
що після смерті цього правителя Камбоджа поринула у цілковиту по
літичну анархію з кривавими усобицями, в які відразу ж утрутилися
Сіам і иівденнов'єтнамські Нгуени. В результаті Дангчонг остаточно
закріпив за собою дельту Меконгу, а чиновницька еліта західних
кхетів дедалі більше потрапляла в залежність від сіамського короля.
Спроби сдатів консолідувати державу (першим кроком у цьому на
прямі мало стати упорядкування системи престолонаслідування) за
вершилися нічим. За такої ситуації рішучий крок до кардинальної
перебудови кланово-політичної структури країни зробив сдать Преах

Утей II [1758—1775]. В боротьбі за централізацію він вирішив оперти
ся не на своїх родичів по королівському клану, а на служиву страту
намоенів, демонстративно призначивши на виші адміністративні поса
ди всупереч традиції не вихідців із преах вонґса, а лідерів найпотуж
ніших родів спадкових управлінців із кланів Бена, Му і Су, які мали
сильні позиції в регіонах. Утверджуючи в суспільстві ідею особистого,
а не сімейного характеру королівської влади, Преах Утей II стратив
кількох членів королівської родини, запідозрених в участі в антидер
жавних змовах (раніше вшанування преах вонґса звільняло їх від по
карання навіть у разі провалу двірцевого заколоту). Від королівського
гніву відтепер не рятували ані родинні зв'язки, ані прийняття черне
чого постригу буддійського монаха. В комплексі це суттєво послабило
міць столичного чиновництва, обмежило можливості членів королів
ської родини впливати на політичне життя, сприяло консолідації кам
боджійського державного організму.
Централізаторським зусиллям Преах Утея II посприяли специфічні
особливості міжнародної ситуації, в яку потрапила тогочасна Кам
боджа. 1 Сіам, і Дангчонг були, звичайно, значно потужнішими у
воєнному, економічному та демографічному відношенні порівняно з
володіннями сдатів, у яких мешкало трохи більше як півмільйона
підданих. Це не залишало сдатям ніяких ілюзій щодо можливих
наслідків двосторонніх воєнних конфліктів із будь-ким із безпосе
редніх сусідів Камбоджі. Однак унікальність кхмерського становища
полягала саме в тому, що Сіам уважно слідкував за тим, аби Камбод
жу не прибрали до рук Нгуени, а Дангчонг рішуче чинив опір спро
бам Сіаму нав'язати Камбоджі свій односторонній сюзеренітет. В ре
зультаті тайці і в'єти неодноразово втручалися у політичні чвари в
Камбоджі, воювали там між собою, однак досягти одноосібного домі
нування над кхмерами жодна з цих двох держав, які постійно конку
рували між собою, не змогла.
Ситуація регіональної політичної невизначеності Камбоджі три
вала до 1807р., аж доки сдать Анг Тян II [1806—1834] не уклав із
тогочасними правителями В'єтнаму (Тхе То) і Сіаму (Рама І Чакрі)
договір про офіційне визнання спільного подвійного в 'єтнамо-сіамсь
кого сюзеренітету над Камбоджею, що залишило кхмерську державу
де Гасіо суверенним політичним організмом. Насправді «залежність»
Камбоджі оформлялася лише церемоніально і тільки під час коро
нації новообраного сдатя, який мав після цього отримати офіційну
інвеституру на правління від обох своїх сюзеренів — нгуенівського
вуа і чакрійського короля. Таким чином, спритно лавіруючи між

двома силовими центрами, камбоджійські правителі змогли зберегти
фактичний суверенітет своєї країни й певний час уникати ворожих
навал на свої землі. Лише в 1830-х роках ситуація знову вийшла
з-під контролю камбоджійських можновладців. Тогочасний сіамсь
кий король Рама Ш Нангклао [1824—1851] наважився задля послаб
лення свого стратегічного регіонального конкурента втрутитись у
внутрішньов'єтнамську боротьбу за трон між правлячими Нґуенами
і їхніми «легітимними» конкурентами, прихильниками попередньої
імператорської династії Ле. Походи сіамського флоту і сухопутних
військ у Південний В'єтнам завершилися цілковитим розгромом
інтервентів, після чого сіамо-в'єтнамська війна поступово перемісти
лася на територію Камбоджі, яка стала своєрідним полігоном, де
обидва регіональні гегемони змогли помірятися силами. Спочатку
Камбоджу окупували сіамці. Змушений покинути Удонг сдать Анг
Тян 11 звернувся за підтримкою до в'єтнамського вуа Тхань То
[1820—1841]. Спільними зусиллями в'єтнамо-камбоджійські війська
вигнали з Удонгу тайців. Анг Тян знову повернувся до влади, однак
після його смерті (1834) В'єтнам узяв курс на приєднання Камбоджі
до В'єтнамської імперії. На камбоджійський трон звели юну царівну
Анг Мей [1834—1841], а в 1835 р. Камбоджу перейменували на округ
Чантай, який поділили на 33 провінції (замість колишніх 50 кхетів)
з в'єтнамськими назвами, які перейшли під управління в'єтнамсь
ких чиновників. На в'єтську мову було переведено все офіційне діло
водство, в країні розміщено гарнізони в'єтнамських військ і навіть
камбоджійську столицю перейменували на в'єтський лад. Релігійно-
ідеологічну орієнтацію країни почали демонстративно міняти з про-
буддійської на проконфуціанську. Тепер уже кхмери повстали проти
в'єтнамської окупації, заручившись при цьому солідною підтримкою
із Сіаму. Виступ очолив брат покійного сдатя Анг Дуонг. Спочатку
повстання мало форму партизанського опору кхмерів, проте в 1841 р.
за сприяння антив'єтськи налаштованих кіл камбоджійської політич
ної еліти в Камбоджу вступили регулярні сіамські війська під ко
мандуванням завзятого полководця Пья Бодіна. Нова масштабна
в'єтнамо-сіамська війна за Камбоджу тривала чотири роки і знову
завершилася унічию, лише спустошивши нещасну країну. Фаза ак
тивних бойових дій скінчилась у 1845 р. підписанням нової сіамо-
в'єтнамської угоди про поновлення режиму подвійного васалітету
Камбоджі та про вивід із країни усіх іноземних військ. Ще два роки
пішло на реалізацію означеної угоди, аж доки в 1847 р. за участі
офіційних представників В'єтнаму і Сіаму відбулася інтронізація Анґ >

Дуонга як нового камбоджійського сдатя [1847—1860] з врученням
йому офіційних інвеститур на правління від сіамського короля Рами III
та вуа в'єтнамської імперії Дайнам Нгуен Хієн То.
Реформи І
Анґ Дуонґа І
Після поновлення режиму подвійного суверенітету в Камбоджі
знову запанував довгоочікуваний мир. Утім, Анг Дуонг чудово розумів,
що тільки термінова модернізація країни, якісне посилення її воєнно-
політичного потенціалу зможуть уберегти кхмерський народ від по
вторних катаклізмів. На хвилі патріотичного піднесення новопрого-
лошений сдать наважився розпочати обережні реформи, спрямовані на
здійснення політичної централізації, зміцнення воєнних та економічних
позицій Камбоджі на міжнародній арені, а також на розширення со
ціальної бази правлячого режиму. У своїй діяльності правитель-рефор-
матор спирався на буддійське духовенство, стурбоване попередніми
проконфуціанськими акціями в'єтнамських окупантів, а також на
дрібне й середнє чиновництво, життєвий рівень якого залежав пере
дусім від політичної і фінансової стабільності королівської влади.
Реформи Анґ Дуонга мали кардинальний характер. Першим актом
стало зміцнення прямого контролю монарха над усіма процесами в
країні: сдать перебрав на себе повсякденне керівництво роботою уря
ду, запровадивши традицію, коли жоден офіційний документ не набу
вав сили без його особистого затвердження (він мав бути скріплений
королівською печаткою). Водночас було проведено «капітальну» чист
ку бюрократичного апарату, в ході якої багато хто з чиновників втра
тив свої посади за недбалу службу й продажність. Справді революцій
ним актом стала ліквідація стану кньомів, яких відтепер остаточно урів-
няли з вільними простолюдинами неактєа. Звільнення кньомів різко
збільшило кількість податних людей, зобов'язаних платити, служити
й працювати саме на державу в особі сдатя, а не на своїх колишніх
«патронів», що сприяло наповненню царської скарбниці й істотному
збільшенню мобілізаційних можливостей кхмерської держави. Певним
підсумком соціальних та адміністративних реформ стало впроваджен
ня в життя нового кодексу законів. Відповідно до його статей було,
зокрема, жорстко обмежено лихварський процент, анульовано всі не
підтверджені документами боргові зобов'язання селян перед лихваря-
ми, впорядковано й навіть дещо зменшено податки, а також терміни

відробіткових повинностей.
Певну увагу було приділено вдосконаленню господарської інфра
структури. Значні матеріальні ресурси вкладалися в оновлення та роз
виток транспортної мережі: розпочалося будівництво стаціонарних на
сипних доріг, збільшилася кількість готелів для подорожніх, реконст
руйовано старі й споруджено нові мости. У 1853 р. в Камбоджі ввели
в обіг власні гроші — пласкі круглі цинкові монети петі, які, на зра
зок китайських, нанизували зв'язками в 60 і 600 штук (для цього в
центрі кожної петі робився квадратний отвір).
Успіх нововведень багато в чому залежав від релігійно-ідеологіч
ної ситуації у країні, тому цілком зрозуміло, що Анг Дуонг постійно
виявляв інтерес до життя буддійської общини — сангхи. Насамперед
сдат ь-реформатор істотно збільшив обсяги державних субсидій, що
виплачувалися буддійським храмам. Вдячне духовенство у відповідь
всіляко прославляло будь-які новації правителя, прищеплювало й по
ширювало в народі ідеї сакрального єднання підданих навколо монар
ха, створюючи тим самим сприятливу психологічну атмосферу для
продовження реформ. Водночас Анг Дуонг уважно стежив за політич
ними переконаннями буддійських ієрархів, а потенційних чи явних
своїх супротивників відразу позбавляв чернечого сану, пояснюючи це
їхнім релігійним невіглаством, неправильним проведенням ними на
лежних обрядів і церемоній.
Проведення комплексу реформ соціально-економічного, релігій
но-ідеологічного та політичного характеру істотно посилило Камбод
жу, проте Анг Дуонг чудово розумів, що найкращою гарантією успіш
ності нововведень може слугувати тільки сильна камбоджійська ар
мія, спроможна убезпечити країну від нових спустошливих вторгнень
іноземних військ. Проблем із забезпеченням камбоджійських зброй
них сил людськими ресурсами після ліквідації стану залежних кньо-
мів не виникало, але потрібна була нова зброя. Отримати її від Сіаму
чи В'єтнаму Камбоджа, звичайно, не могла («країни-сюзерени» хо
тіли бачити Камбоджу, як і раніше, безсилою у військовому відно
шенні, тому продавати кхмерам зброю категорично відмовлялися),
однак у середині XIX ст. в регіоні з'явилися французи, які постійно
конфліктували з в'єтнамцями і тому шукали собі в Індокитаї відпо
відних союзників. Щоправда, домовитися з французами Анг Дуонгу
так і не вдалося: він був готовий придбати французьку зброю і за
просити на службу французьких військових інструкторів, проте ка
тегорично відмовлявся підписувати з Францією будь-які торговельні
угоди, що своєю чергою не влаштовувало французів. Однак із воєн

ного в'єтнамо-французького протистояння Анг Дуонг ледь не отри
мав солідні дивіденди. У 1859 р. французькі колонізатори захопили
Сайгон, істотно потіснивши в'єтнамців на півдні півострова. Доки
в'єтнамці воювали з колонізаторами, про Камбоджу якось забули, і
того ж року за наказом Анг Дуонга кхмерська армія вступила в
Південний В'єтнам, намагаючись повернути під контроль сдатів
втрачені протягом попередніх століть території в районі дельти Ме
конгу. Наступ камбоджійців розгортався доволі успішно, опору з
боку в'єтнамців майже не було, однак у 1860 р. Анг Дуонг раптово
помер. Камбоджу чекала нова боротьба за трон, тому війська з ме-
конзької дельти були відкликані, а отже кхмери самі упустили шанс
повернути собі втрачені колись території.
Колоніальне поневолення І
Камбоджі Францією І
Після смерті короля-реформатора новим камбоджійським сдатєм
було обрано Нородома [1860—1904], який відразу зітнувся з пробле
мами міжнародного характеру. Пов'язане з французькою колоніаль
ною експансією послаблення В'єтнаму зламало хитку рівновагу «под
війного сюзеренітету», який забезпечував Камбоджі попередню воєн
но-політичну стабільність. Відтепер В'єтнам уже не був стримуючим
фактором для Сіаму, а отже саме чакрійський Сіам почав виказувати
пряму заінтересованість у посиленні своїх позицій в Камбоджі. Перед
Нородомом постала безпосередня загроза нової сіамської навали, вис
тояти перед якою Камбоджа не мала ніяких шансів. Сіамським екс
пансіоністським апетитам треба було когось протиставити, тому вже у
1861 р. Нородом пішов на демонстративне зближення із Францією, в
особі якої він убачав своєрідного спадкоємця колишніх в'єтнамських
регіональних повноважень. Франція зі свого боку намагалася викори
стати цю «спадковість» щія легітимізації власних колоніальних амбіцій
в Індокитаї. Отож, коли в 1862 р. до французького Сайгону прибуло
офіційне камбоджійське посольство, колонізатори зустріли його під
креслено шанобливо й увічливо, відправивши до Удонга з відповід
ним візитом французькі військові кораблі «для захисту тамтешніх
християн».
Франкофільство Нородома викликало природну стурбованість сі
амського короля Рами IV Монгкута 11851—1868], і в 1863 р. у Кам-
боджі на сіамські кошти було організовано збройний виступ ще одно

го претендента на камбоджійський престол — царевича Сі Ватхі. По
рятунок від внутрішніх смут і нових іноземних навал сдать Нородом
убачав у поновленні системи подвійного сюзеренітету над Камбоджею.
Тільки тепер «старшими» мали бути сіамський король Рама IV і фран
цузький імператор Наполеон III, особу якого представляв у регіоні
губернатор Кохінхіни адмірал Лаграндьйо. Наслідком регіональної
політичної кризи стало підписання в Удонзі в серпні 1863 р. секретно
го франко-камбоджійського договору про перехід Камбоджі під фран
цузький «протекторат». Відповідно до умов укладеного договору
Франція призначала в Удонг свого консула й зобов'язувалася підтри
мувати в Камбоджі «порядок і спокій та охороняти її від будь-яких
зовнішніх нападів». За це французи дістали право вільної торгівлі в
усіх камбоджійських землях і привілеї в лісозаготівлі, а французькі
католицькі місіонери здобули можливість безперешкодно пропагувати
серед кхмерів «слово Христове». Крім того, сдать зобов'язувався не
допускати у свої володіння жодних іноземних представників без зго
ди французького губернатора.
Удонзький договір 1863 р. запроваджував фактично одноосібний
протекторат Франції над Камбоджею. Проте не цього прагнув Норо
дом, тому наприкінці того ж року він підписав секретний договір те
пер уже з Сіамом, підтвердивши в ньому сіамський сюзеренітет над
Камбоджею. Поновлення режиму подвійного сюзеренітету здавалося
Нородому вдалим виходом із ситуації) і в 1864 р. він вирішив офіційно
коронуватися в Удонзі в присутності представників обох своїх «сюзе
ренів» — Франції та Сіаму. Та це був останній успіх політики дипло
матичного лавірування Камбоджі між двома «старшими». Нородом
вірив, що франко-сіамська конфронтація, як і раніше, дасть мож
ливість країні зберігати свій фактичний суверенітет, проте його спо
дівання виявилися марними. Французи і сіамці швидко узгодили свої
інтереси в Камбоджі і в грудні 1867 р. уже без відома сдатя підписали
франко-сіамський договір, за умовами якого Сіам мав контролювати
три західні камбоджійські провінції, відмовляючись при цьому від
будь-яких «сюзереніальних» прав на решту країни, яка переходила
відтоді під монопольний французький протекторат.
Франко-сіамська угода 1867 р. застала Нородома зненацька. Про
тягом трьох років після своєї офіційної коронації він придушив вис
тупи всіх інших претендентів на престол, переніс у 1866 р. офіційну
столицю Камбоджі із Удонга до Пномпеня і навіть почав налагоджу
вати дипломатичні контакти з В'єтнамом. За умов «подвійного сюзе-
ренітету» сдать почувався впевнено й спокійно, оскільки був переко

наний, що Сіам і Франція ніколи не зможуть про щось мирно домо
витися. І раптом такий удар...
Щоправда, до 1877 р. французи у внутрішню ситуацію в Кам
боджі майже не втручалися: колонізатори зосередили всі свої сили на
поневоленні В'єтнаму. До того ж ситуацію ускладнювали невдала
франко-прусська війна 1870—1871 рр., Паризька Комуна... Було не
до Камбоджі. Й лише в 1877 р. колоніальні власті Кохінхіни зверну
ли свої погляди до кхмерів, запропонувавши їм програму «модерні
зації». План французів передбачав обмеження всевладдя сдатя, лі
квідацію всіх камбоджійських державних монополій, заміну відро
біткової ренти додатковим грошовим податком, поділ судової і
адміністративної влади тощо. Нородому все це не подобалося, але
чинити колонізаторам силовий опір він не міг, тому просто тягнув
час, проте у серпні 1884 р. сдатя все ж змусили підписати спеціаль
ну франко-камбоджійську Конвенцію, де йшлося про фактичну лі
квідацію всіх його владних повноважень. У документі наголошува
лося, що сдать заздалегідь погоджується з усіма реформами, які
французький уряд захоче проводити в Камбоджі. Під прямий кон
троль французького верховного резидента в Камбоджі, підпорядко
ваного губернатору Кохінхіни, переходили всі камбоджійські чи
новники. Всі землі країни, які раніше вважалися державною коро
лівською власністю, переставали бути такими і могли переходити у
приватну власність індивіда. Під юрисдикцію французьких колоні
альних властей переходила вся митна й податкова служби, всі кам
боджійські війська, у країні вводилося французьке судочинство. Як
компенсацію колонізатори запроваджували королівській родині сда
тя щедре пенсійне забезпечення із коштів французького бюджету в
сумі ¥2 млн 275 тис. на рік.
Погрозами французи змусили Нородома підписати Конвенцію
1884 р., проте сдать не збирався капітулювати без бою: уже в 1885 р.
на його заклики в Камбоджі розгорнулася збройна боротьба під на
звою «Рух на захист правителя». Колонізатори мали в Камбоджі лише
300 вояків, тому коли кхмери провели тотальну мобілізацію всіх спро
можних носити зброю (озброєнням їх забезпечили сіамці), окупаційні
загони французів не наважилися вступити в конфлікт, а закрилися у
фортецях або втекли з країни. Щоб приборкати повсталих колоніза
тори офіційно скасували Конвенцію 1886 року й погодилися на по
новлення всіх владних повноважень сдатя. Проте курс на колоніза
цію Камбоджі був продовжений, тільки тепер французи вирішили дія-
ти обережніше. Від 1890 р. колоніальна влада почала «викуповувати»
у сдатя його повноваження. Спочатку викупили його митні права,
потім податкові, потім фінансові, військові, адміністративні, судові...
Аж доки у 1897р. Народом знову змушений був підписати новий доку
мент про фактичну відмову від верховної влади сдатя. Відповідно до
статей цього документа вся законодавча, адміністративна, судова й
військова влада над Камбоджею переходила до французького верхов
ного резидента, а за сдатєм залишали статус глави буддійської общи-
ня-сангхи, право помилування та право-обов'язок ставити свій підпис
під усіма декретами французької колоніальної адміністрації. Відтоді
Камбоджа остаточно перетворилася на французьку колонію у складі
Французького Індокитаю, в якій збережений колонізаторами інститут
камбоджійської королівської влади виконував функцію узаконення
наявного стану речей в очах кхмерських підданих. х

культурно-релігійну ситуацію в Камбоджі після завершення
епохи середньовіччя. -
2. Розкрийте особливості політичного статусу Камбоджі за умов
в'єтнамо-сіамського сюзеренітету.
3. З якою метою проводив реформи сдать Анґ Дуонг і які на
слідки мали його нововведення?
4. Проаналізуйте особливості входження Камбоджі у. світову
колоніальну систему. Чому держава кхмерів не змогла всто
яти перед колоніальною експансією європейців?
Ги-.-
'і-лу-^і.
Османська
імперія
* Османська імперія після
завершення епохи середньовіччя
« Криза воєнно-
експансіоністського режиму
* Криза територіальної цілісності
Османської імперії
* Реформи Селіма 111
* Оттоманська Порта за умов
загострення «балканського
питання»
« Реформи Махмуда 11
« Танзимат
* Кримська війна та її наслідки
* Конституційний рух.
Конституція 1876 р.
« Російсько-турецька війна
1877—1878 рр. та її наслідки
Османська імперія І
Датою, яка чітко відмежувала середньовічну епо

ху в історії Османської імперії від постсередньовічної,
став 1699 р. — рік підписання Карловицького миру.
Серія договорів, підписаних у славонському м. Кар-
ловци в січні І 699 р. між османами і європейськими
державами — членами «Священної Ліги» (Річ Поспо
лита, Австрійська імперія Габсбургів, Венеціанська
республіка, Московське царство), засвідчила простий
і доволі сумний для турків факт: османському воєн
ному домінуванню у стосунках із Християнським
Світом настав край. Навіть офіціозна турецька істо
ріографія визнала рубіжність Карловицьких угод,
кваліфікувавши їх як початок «епохи відступу» (ріджат
деврі) для імперії османів. Адже після гучних поразок кінця
XVII ст. османи вперше почали втрачати території, захоплені
протягом минулих століть в Європі, що стало наочним проявом
принципової зміни в балансі сил між: Сходом і Заходом у бік
домінування останнього, а отже середньовіччя, як епоха то
тального переважання східно-колективістської моделі циві-
лізаційної еволюції над західно-індивідуалістичною, минуло.
Відповідно до умов Карловицького конгресу турки змушені
були передати Росії Азов, Венеція здобула Далмацію і Мо-
рею (Пелопоннес), до Австрії відійшли Славонія, Угор
щина та Семиграддя, а Польща повернула собі Поділля.
Та розуміння нової міжцивілізаційної конфігурації да
леко не відразу знайшло належний відгук у воєнно-по
літичних верхах Османської імперії (Мемалік-і- Османіє),
яку тогочасна європейська дипломатія іменувала на фран
цузький кшталт Оттоманською Портою. Сприйнявши
Карловицькі угоди як прикру випадковість, лідери осман
ської держави не зробили належних висновків, а тому на
магалися на світанку постсередньовіччя зберегти без прин-
298 | Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
цинових змін соціально-політичне, культурно-господарське й військо

ве обличчя Порти.
Як і впродовж попередніх століть Османська імперія являла собою
класичну мусульманську східну деспотію на чолі з всемогутнім влади
кою, який мав відразу кілька пишних титулів — султан («владика»),
падишах («великий государ») і халіф («заступник [Аллаха]»), що сим
волізували нероздільне поєднання в особі турецького правителя вер
ховно-абсолютної політико-світської, військово-адміністративної, су
дової та духовно-релігійної зверхності. Столицею імперії був Стамбул
(колишній Константинополь), де в 1703 р. після пишного офіційного
опоясування бойовим мечем (турецький варіант коронації) зійшов на
престол 23-й представник правлячої династії Осман-огуллярі («нащад
ків Османа») на ім'я Ахмед III [1703—1730].
Економічною опорою султанської влади виступала теоретично тоталь
на державна власність султана на всі земельні ресурси імперії, за корис
тування якими піддані мали сплачувати правителю відповідну ренту-по-
даток або служити (переважно у війську). Утім, ураховуючи, що без праці
селян земля доходів, як правило, не давала, в Османській імперії ще за
середніх віків склалася практика передавання земельних угідь у довго
строкове користування юридично вільним селянам (мусульманам-/?шя та
немусульманам-кя0//?ал*). За умови належної обробки виділеної земель
ної ділянки вони могли передавати право на користування такою землею
у спадок, що фіксувалося спеціальними документами — тапу. При цьо
му не передбачалося передавання власницьких прав на землю приватним
виробникам, а обсяг накладених на кожну ділянку податків регулювався
насамперед релігійною належністю селянина: мусульмани-суніти плати
ли менше, а «невірні» кяфіри (передусім християни) — більше (причому
до збільшеного поземельного податку додавалася ще й подушна подать
джизья, яку мали сплачувати в ісламських володіннях усі немусульма-
ни). Формально зберігалися в імперії й тімари — привілейовані земельні
пожалування для «людей меча», користування якими не передбачало для
користувача-мусульманина (спагі) ніяких податків, оскільки під час війни
спагі зобов'язувався служити султану (як правило, у кінному війську).
Тімар також вважався умовним пожалуванням і перебував у спадковому
користуванні спагі доки він належним чином виконував свої службові
обов'язки. В разі службової недбалості або взагалі ігнорування своїх служ
бових обов'язків спагі міг втратити свій тімар — тоді його передавали
іншому бажаючому, за умови, що тепер уже він виконуватиме відповід
ну державну службу.
299 І Глава 9. Османська імперія
Окремий привілейований статус мала земельна власність, що пере

бувала в користуванні ісламського сунітського духовенства (вакуф).
Доходи від таких земель ішли на утримання різноманітних релігій
них установ (мечеті, медресе, гробниці, святині тощо), а тому нія
кими державними податками не обкладалися.
Не зазнав змін і державний устрій імперії османів. Влада султана
вважалася абсолютною й обмежувалася тільки придворними інтрига
ми (загроза двірцевого перевороту) та релігійними настановами орто
доксального ісламу, викладеними в Корані й Сунні та кодифікованими
шаріатом. При особі правителя функціонував султанський гарем, що
мав статус офіційної державної установи. Насельниці гарему поділя
лися на кадін (офіційних дружин, кількість яких відповідно до Кора
ну не могла перевищувати чотирьох) та одалісок (наложниць, кількість
яких не обмежувалася). Порядок у цій «установі» підтримували євну
хи, очолювані старшим євнухом (кізляр-ага), і мати правлячого султа
на (валіде-султан), проте їхній вплив далеко не обмежувався «жіночи
ми» справами. Саме гарем, як правило, був у турецькій історії основ
ним осереддям усіх двірцевих інтриг. Від позиції його «кураторів»
великою мірою залежала більшість кадрових призначень у Мемалік-і-
Османіє, а кізляр-ага вважався найближчим радником султана не лише
в сімейних, а й у політичних питаннях.
Повеління владики оформлялися спеціальними «священними ука
зами» (гатті-шеріф) — тобто султанськими грамотами, на виконання
яких працював розгалужений управлінський апарат, представлений
двома паралельними ієрархіями — світською і духовною. Питаннями
світського управління опікувалися мушири (міністри) під безпосереднім
керівництвом призначеного султаном верховного візира — своєрідного
першого міністра і канцлера Порти. Кількість і структура підпорядко
ваних візирові міністерств (мушират) періодично мінялася, однак за
будь-яких урядових конфігурацій завжди існували муширати військо
вих справ (очолював серасшр), морських справ (очолював капудан-
паша), артилерії, юстиції, освіти, фінансів, торгівлі, поліції, земель
них справ, громадських робіт. Верховний релігійний радник султана
іменувався шейх-уль-іслам («старійшина ісламу»). Хоча він і призна
чався султаном, однак, ставши верховним муфтієм Порти, спирався у
своїй діяльності не лише на мусульманське сунітське духовенство, а й
на «священні» настанови Корану й Сунни, тому певною мірою не за
лежав від султанської сваволі. Трактуючи відповідність гатті-шеріфів
канонам ортодоксального ісламу, шейх-уль-іслам міг своїми фетвами
300 І Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
(постановами) не лише схвалювати, а й критикувати султанські роз

порядження в разі їхньої невідповідності принципам шаріату.
Якщо ж султан не дослухався до такої критики, фетва могла стати
справжньою ідеологічною зброєю, а в разі критичного розвитку си
туації призводила й до повалення правлячого султана, звинувачено
го в єретичному ухилі від ісламської істини.
Дорадчим органом влади при особі султана був діван («державна
рада»), до складу якого за посадами входили візир з усіма муширами,
шейх-уль-іслам, начальник столичної поліції і глава яничарського кор
пусу, до яких могли за бажанням правителя долучатися й інші чинов
ники із числа найближчих до султана осіб.
Враховуючи, що засідання дівану проходили, як правило, за зачине
ними дверима, а вхідні двері до зали, де вони відбувалися, були по-
східному багато прикрашені, західні дипломати з легкої руки фран
цузів прозвали османську державну раду «Високими» або «Велични
ми Дверима» — чи просто «Дверима» (фр. Порте). Звідси пішла
поширена в європейській політиці друга офіційна назва Османської
імперії — Оттоманська (Османська) Порта (яку іменували також
«Високою Портою», «Величною Портою», «Пишною Портою» чи
взагалі просто «Портою»).
В адміністративному плані імперія поділялася на десятки намі-
сництв — вілаєтів (де начальствували призначені султаном намісни
ки — валі), які, своєю чергою, поділялися на санджаки (їх очолювали
санджакбеї) або ліви (їхні керівники іменувалися муташеріфами) —
кількість яких сягала кількох сотень. Найменшою адміністративною
одиницею місцевого рівня були повіти — каза, очолювані каймакама-
ми (їх налічувалося кілька тисяч), яким безпосередньо підпорядкува
лися вже сільські або міські общини (нахія). Загальна кількість підда
них турецького султана на початку XVIII ст. сягала близько 25 млн
осіб. Із них майже 500 тис. мешкало у столичному Стамбулі (тур.
Істанбул), близько 5 млн — у європейських (Балкани з південносло
в'янськими суміжними землями), до 5 млн — в африканських (Пів
нічна Африка від Єгипту до Алжиру), і майже 15 млн — в азійських
володіннях Порти (Мала Азія, Курдистан, Сирія, Ірак, Східне Серед
земномор'я, Західна Аравія, частина Закавказзя).
Створюючи свою імперію, османи намагалися будувати її як держа
ву мусульман-сунітів — без жорсткого прив'язування владних інсти
туцій до етнічного походження підданих. Це стосувалося насамперед
ЗОЇ І Глава 9. Османська імперія
прошарку державних службовців імперії — ескарі. Звичайно, серед них

було чимало й етнічних турків, особливо серед спагів — привілейова
них держателів мілітаризованих тімарів. Однак більша частина ескарі
поколіннями набиралася через систему примусових рекрутських на
борів (девишрме) серед підданих султана немусульманського походжен
ня (слов'ян, греків, грузинів, вірменів, коптів тощо), яких у юнаць
кому віці направляли до спеціальних навчально-виховних закладів.
Там цих рекрутів навертали в іслам, виховували їх як відданих слуг
султана й після відповідної підготовки направляли на службу або до
яничарського корпусу (професійної привілейованої султанської гвар
дії), або до численних бюрократичних структур (таких іменували «людь
ми пера»). Рекрутів, які не виявляли ніяких талантів, робили євнухами
(з відповідною кар'єрою) або ж перетворювали на звичайних рабів,
використовуючи їх як домашню прислугу, гребцями на галерах, для
невільницької праці в каменоломнях тощо. Внаслідок цього на початку
XVIII ст. більшість османів були вже не стільки турками по крові,
скільки нащадками християн-ренегатів або походили від шлюбних
зв'язків османів з жінками-невільницями нетурецького походження.
Однак на початку XVIII ст. кризові реалії постсередньовіччя істот
но змінили обличчя Оттоманської Порти. Століттями державна маши
на Османської імперії процвітала завдяки таким чинникам:
— майже монопольному контролю над транзитними шляхами, що
з'єднували Європу з багатими на перець, гвоздику, шовк,
фарфор та інші східні товари азійськими цивілізаціями: та
кий контроль давав змогу отримувати спекулятивно високі
митні доходи;
— багатої воєнної здобичі (ганіми), яку турки здобували в пере
можних війнах із сусідами;
— обкладання непосильними податками немусульманських підда
них султана, грабіжницьке обирання яких давало можливість
наповнювати державну скарбницю й водночас зменшувати по
датковий тиск на власне мусульманських підданих імперії.
Така агресивна воєнно-експансіоністська політика, здійснювана
османами під релігійними гаслами ортодоксального сунітського ісла
му, давала змогу туркам динамічно розвивати власне господарство,
мати багату державну скарбницю, утримувати належним чином озб
роєні численні війська, щедро винагороджувати державних службовців.
За це влада вимагала цілковитої лояльності від своїх підданих: дис
ципліни — від ескарі, перемог — від полководців, інтелектуальних
проривів — від науковців тощо. Однак на рубежі середньовіччя і ново

го часу глобальна ситуація у світі зазнала кардинальних змін, що вкрай
негативно відбилося на стабільності Порти.
Криза воєнно- І
експансіоністського
режиму І
Воістину руйнівними для імперії виявилися наслідки Великих Геогра
фічних відкриттів, які зламали транзитну монополію османів і в такий
спосіб позбавили султанську скарбницю значної частини звичних до
ходів. Водночас наплив награбованого за океаном конкістадорами, а
тому дешевого для європейців американського золота і срібла призвів
до «революції цін», внаслідок чого протягом XVI—XVII ст. учетверо
зменшилася купівельна спроможність благородних металів і, відповід
но, знецінилися стратегічні запаси султанської скарбниці, зменшили
ся фіксовані прибутки османських ескарі. Султанам стало бракувати
коштів для належного утримання та своєчасної модернізації турецько
го війська, а зарплат, що їх платили «служилим людям» імперії (як
цивільним, так і військовим), перестало вистачати для нормального
життя. Водночас колосальні прибутки від трансатлантичної торгівлі
рабами, золотом, сріблом і прянощами, що їх отримували відтоді євро
пейці, дали змогу тепер уже західним державам якісно реорганізувати
та переозброїти свої армії. Затим уже християни почали перемагати у
війнах з турками, позбавивши османів будь-яких надій на щедру воєн
ну здобич. А коли османи спробували виправити фінансову ситуацію
посиленням податкового тиску на підвладних султанові «іновірців»
(православних християн, іудеїв, монофізитів та ін.), це спровокувало
відповідну низку повстань поневолених турками народів, придушен
ня яких ще більше виснажило ресурси Порти.
Хронічний бюджетний дефіцит змусив султанів терміново шукати
кошти — навіть ціною часткової відмови від своїх земельно-деспотич
них прав, що стало початком системного розкладу імперської осман
ської системи. Від кінця XVII ст. влада започаткувала практику іль
тізам — передавання приватним особам на відкуп прав на збирання
ашару (державного поземельного податку), за умови що обсяг податків,
які уряд планував зібрати з селян тієї чи іншої провінції, такий відкуп
ник (мюльтазім) відразу внесе до скарбниці. Придбавши ільтізам на
певну територію, кожен відкупник перебирав на себе контроль над
«"'і"'"' ' І і її її ніііііііііІИ ІІІііІІІІШІІІІІШІІ

Я
303 І : Ї « . « ^ І - ?Г- ЛИу Глава 9. Османська імперія
місцевою поліцією та іншими регіональними фіскальними органами і

сам вибивав податки з місцевих селян (які йшли вже не в державну
скарбницю, а в кишеню мюльтазіма), намагаючись при цьому, зви
чайно, не лише відшкодувати внесені в скарбницю кошти, а й отри
мати прибуток — тому обирав платників податків до нитки, розоря
ючи цілі області. Спочатку ільтізам продавався владою на певний
термін, тому у «викуплених» областях мюльтазіми вели себе як типові
«тимчасовці» — грабували селян, не дбаючи про завтрашній день та
збереження господарської інфраструктури. Внаслідок такої політики
цілі області імперії зазнали масового розорення сільських виробників,
що змусило владу перейти до політики продажу довічних відкупних
прав на збирання податків — малікяне.
Довічні відкупники (маліки) уже не вели себе в підконтрольних
областях як голодні хижаки, оскільки змушені були дбати також про
розвиток селянського господарства, про збільшення врожайності й
відповідно податкової бази підконтрольного регіону. Тим більше, що
сума відкупних платежів до скарбниці була фіксованою, а тому збіль
шення податкових надходжень автоматично збільшувало чистий при
буток маліка. Як наслідок, припинився процес масового розорення
аграріїв, збільшився обсяг виробленої селянами продукції, урізнома
нітнився спектр сільськогосподарських культур. Окрім звичних зер
нових — пшениці, жита й вівса — почали вирощувати кукурудзу; се
ред городніх культур (цибуля, часник, капуста, огірки, баклажани, гар
бузи, кавуни і дині) з'явилися томати й солодкий перець; технічні
культури (льон, бавовник) доповнилися тютюном тощо. Відродилося
місцеве шовківництво, знову зарясніли плодами сади (оливки, вишні,
яблука, сливи, груші, абрикоси, айва, горіх, мигдаль тощо), віднови
лося поголів'я овець, кіз, коней, биків і буйволів, верблюдів і мулів
та іншої домашньої худоби. Однак запровадження системи малікяне
мало не лише господарські, а й суттєві соціально-економічні наслідки:
підривалася традиційна суспільна структура Османської імперії.
Основна проблема полягала в тому, що передавши малікам довічні
права на збирання податків у певних місцевостях, султанська влада,
фактично, позбавляла себе можливостей виконувати на таких землях
свою регулятивну функцію, притаманну східній деспотії. Нікому було
відповідати перед підданими за дотримання принципу «кожен має
стільки, скільки йому належить за ранжиром», що спричинило проце
си загрозливої політичної децентралізації. Адже малікяне стали тільки
першим етапом на шляху перетворення означених земель уже на цілко
виту приватну власність колишніх відкупників — чіфтлік, завдяки до-
г
304 І Розділ НІ. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
ходам від якого місцеві регіональні землевласники оточували себе най

маними загонами головорізів, а спираючись на військову силу, де
монстрували й відповідні регіональні політичні амбіції. Так завдяки
відкупній системі та чіфтліцькому землеволодінню влада на місцях
почала виходити з-під контролю султанських намісників і зосереджу
ватися в руках регіональних напівавтономних ватажків — аянів, як
правило, тісно пов'язаних із місцевими кримінальними колами.
Продавши свої податкові права, султанський уряд тим самим ут
ратив можливості до збільшення податкових надходжень, що за умов
«революції цін» спричинило знецінення бюджетних доходів і сприяло
зміцненню регіональних династів. Так, уже з початку XVIII ст. дер
жавна скарбниця Османської імперії отримувала не більше як 20%
податкових зборів з її підданих — решта осідала в кишенях відкуп
ників або місцевих беїв та аянів, автономність яких підкріплювалася
династичним характером "їхньої влади. За такої ситуації зарплати ту
рецьких державних службовців остаточно опустилися нижче прожит
кового мінімуму, що призвело до розквіту в Оттоманській Порті ко
рупції: за свідченнями європейців, протягом XVIII — першої полови
ни XIX ст. близько 75% державних фінансів Туреччини розкрадалося
чиновниками різних ешелонів.
Нестача грошей у державній скарбниці спричинила занепад освіти
й науки Оттоманської Порти, котрі або завмерли, або взагалі істотно
деградували порівняно з пишним східним середньовіччям.
Із османських поетів XVIII ст. в пам'яті людей залишилися тільки
придворний лірик Ахмет Недім (1681 — 1730) та суфійський містик
Шейх Галіб (1757-1799).
Слідом розпочалося технологічне відставання місцевого ремісни
чого комплексу й, відповідно, природне перетворення Туреччини на
постачальника дешевої сільськогосподарської сировини (шовк-сирець,
вовна, зерно) для технологічно розвинутіших європейських країн.
Доруйнували імперію воєнні поразки.
Принизливі для турків Карловицькі угоди розпалили в султансько
му оточенні прагнення реваншу, тим більше, що на початку XVIII ст.
більшість західноєвропейських країн втяглися у масштабну «війну за
іспанську спадщину» (1701—1714), а Росія в союзі з Річчю Посполи
тою (спільно з Саксонією) та Данією ув'язалася в 1700 р. у тривалу й
виснажливу Північну війну зі Швецією (1700—1721). За ситуації, коли
християнські держави активно воювали між собою, турки побачили
шанс на воєнну сатисфакцію. Першим успіхом Порти стала війна з
-ЙШГІччз:
305 ішяж-няа Глава 9. Османська імперія
Росією, звідки втік до Туреччини, після розгромної поразки під Пол

тавою, шведський король із династії Пфальц-Цвайбрюккенів Карл XII
[1697-1718].
Занадто впевнений після Полтавської перемоги у своїх полковод
ницьких талантах російський цар Пьотр І [1696—1725] зажадав від
Порти видачі короля Карла, однак султан Ахмед III [1703—1730] про
явив у цьому питанні твердість, заявивши, що Карл XII є його особи
стим гостем. А коли Росія спробувала вдатися до погроз, турки оголо
сили в 1710 р. росіянам війну й організували набіги на Україну сул
танських васалів — кримських і буджацьких татар. У відповідь цар
уклав таємні антиосманські угоди з господарями Валахії (Бринковя-
ну) та Молдови (Д. Кантемир) і навіть спробував ініціювати антиту-
рецьке національно-визвольне повстання в Чорногорії, направивши
туди з таємними царськими грамотами свою довірену особу — герце-
говинця М. Милорадовича. Своїм союзникам Пьотр обіцяв звільнен
ня від турецького васалітету і незалежність під протекторатом «брат
ньої православної Росії». Після завершення активної дипломатичної
підготовки 50-тисячна російська армія при 120 гарматах, на чолі з са
мим царем Петром, пройшла переможним маршем теренами Речі По
сполитої (вигнавши звідти претендента на польський престол Станісла
ва Лещинського, якого підтримували турки і шведи) і в травні 1711 р.
форсувала Дністер, яким проходив тоді офіційний турецько-польський
кордон.
Похід росіян тривав до кінця червня і завершився на р. Прут у
районі урочищ Старі й Нові Станілешті. Армія Петра Великого зіткну
лася тут із 120-тисячним османським військом (при 440 гарматах) під
командуванням великого візира Балтаджа Мехмед-паші, до якого не
вдовзі приєдналися ще й кримські татари хана Девлет-Тірея (70 тис.
кінноти). Бої на початку липня тривали кілька днів і завершилися
унічию, проте нестача продовольства і води змусили Петра відступати.
12 липня, там же на березі р. Прут, цар підписав із візиром перемир'я
на умовах повернення Порті Азова й ліквідації всіх російських фор
тець уздовж Дніпра та Азовського моря (Таганрог, Кам'яний Затон та
ін.). За це турки погодилися пропустити російську армію додому.
Загалом воєнних шансів вирватись із прутської пастки у росіян не
було, тому раптова поступливість великого візира Балтаджа Мехмед-
паші має лише одне логічне пояснення — росіяни його просто
підкупили. Зарплати турецьких можновладців за умов постсередньо-
вічної кризи були мізерними, тому навіть великого візира «купити»
виявилося нескладно. Крапку в російсько-турецькій війні поставив
306 Розділ 111. БЛИЗЬКИЙ 1 СЕРЕДНІЙ СХІД
Адріанопольський мирний договір 1713 р., укладений на умовах

Прутського перемир'я.
Візира Балтаджа Мехмед-пашу невдовзі зняли з посади й заслали
на острів Лемнос, але справу було зроблено, тому Карла XII турки
також невдовзі відправили до його рідної Швеції. Та воєнно-дипло-
матичний успіх надихнув енергійного султана Ахмеда III на нові аван
тюри: уже в 1714 р. турки атакували Морею, відторгнуту відповідно
до Карловицьких угод від Порти на користь Венеції. Відірвані від баз
постачання венеціанські війська на Пелопоннесі не змогли вчинити
опір нападникам, і невдовзі Морея знову була окупована османами.
Але тут у справу втрутилася Австрія, війська якої звільнилися після
завершення «війни за іспанський спадок». У наступних воєнних зіт
кненнях знову виявилася цілковита перевага нових європейських
армій в боротьбі з погано організованими та гірше озброєними ос
манськими військами. Протягом 1716—1717 рр. австрійські війська
під командуванням знаменитого фельдмаршала Євгена Савойського
(1663—1736) завдали османам нищівних поразок під Темешваром і
Белградом, після чого Порта змушена була піти на нові поступки євро
пейським сусідам. Щоправда, за умовами Пожаревацького (Пассаро-
вицького) миру 1718 р. османи повернули собі Морею, зате змушені
були віддати австрійцям північні райони Сербії (Банат) з Белградом,
Боснії (Славонія) і Валахії.
Чергове воєнне фіаско болюче вразило Порту, яка знову переко
налася в необхідності докорінного реформування основ своєї імпер
ської організації. Під впливом цих настроїв до владних ешелонів Ос
манської імперії прийшла перша хвиля турецьких «західників» на чолі з
великим візиром Дамад Ібрагім-пашою Невшехірлі, урядове правлін
ня якого [1718—1730] дістало в турецькій історіографії назву «епохи
тюльпанів» (ляле деврі).
,,: Одним із зовнішніх символів реформаторської активності перших
прихильників проєвропейських нововведень у Туреччині було масове
7 будівництво для імперської знаті в межах столичної області пишних
кьошк — парково-палацових заміських резиденцій (на зразок Версаля
і Фонтенбло), з висадженням на доглянутих прибудинкових галяви
нах завезених із Голландії тюльпанів. Особливої слави зажили ство
рені в канонах бароко й рококо фонтанні композиції султанських
палаців Топакапи й Топхане, а також мечетей Хекімоглу і Лалелі.
Навіть у деяких стамбульських мечетях, зведених у середині XVIII ст.,
щ;:., відчувається вплив естетичних канонів згаданих стилів, що яскраво
•>щ^: засвідчила мечеть Нур-Османіє (архітектор Сімон Кальфа).
#-"
гт %
307 І * " "' ^ " ^ ' - ' Я * * ' ~*г -.лі глава 9. Османська імперія
Ідеологом означених реформ виступив ісламізований трансильва-

нець угорського походження Ібрагім Мютеферрік (1674—1745) — ви
датний османський політик і дипломат, який виклав свої погляди у
творі «Основи мудрості в облаштуванні народів» («Усул ал-хікам фі
нізам ал-умам»).
Оцінки реформаторів були простими й невтішними: Порта дедалі
відчутніше відстає від європейських сусідів в економіці, технологіях
та воєнній справі, тому для виправлення ситуації слід уважно вивчити
й використати на практиці західний досвід для власної модернізації —
хоча б так, як це нещодавно здійснила петровська Росія. В руслі зап
ропонованих нововведень почалася розробка проектів відкриття у
Стамбулі військово-навчальних закладів європейського зразка, перед
бачалося сформувати корпус регулярних військ нового типу зі зміша
ним християнським і мусульманським особовим складом (командува
ти ним мав християнин — угорський князь Ференц 11 Ракоци, який
емігрував до Туреччини після розгрому антигабсбурзького повстання
в Угорщині 1703—1711 рр.), було виділено кошти на підтримку націо
нальної науки й мануфактурного будівництва, відкрито першу в Ту
реччині типографію (1722).
Спроби відкрити типографію робилися в Туреччині й раніше, але
завжди натрапляли на опір ортодоксального сунітського духовен
ства. 1 лише шляхом компромісу султану Ахмеду III вдалося здолати
цей опір: його гатті-шеріф заборонив друкування Корану й інших
священних мусульманських книг (проти цього рішуче виступало му
сульманське духовенство). У відповідь муфтій благословив типо-
графську справу своєю спеціальною фетвою. До 1730 р. у стамбуль
ській типографії вийшло друком півтора десятка творів (тиражем
понад 10 тис. прим.), у тому числі словники арабської та перської
мов, трактати з історії та географії Туреччини, праці з воєнного ми
стецтва та політичної економії.
У 1720 р. до Франції відрядили спеціальне османське посольство,
керівник якого Ірмісекіз Челебі Мехмед-ефенді отримав від великого
візира суворий наказ «довідатися про засоби цивілізації та освіти у
Франції й повідомити про ті, які можна застосувати» (при реформу
ванні Оттоманської імперії).
«Тюльпанники» взагалі намагалися підтримувати з Францією особли
во тісні контакти, оскільки сподівалися заручитися її підтримкою у
7 боротьбі зі спільним як для Франції, так і для Туреччини ворогом —
д;й габсбурзькою Австрією, ,*»й ^
ІІ1ІИ111І,
Результатом дипломатичної місії їрмісекіз Челебі Мехмед-ефенді

(1720—1721) був представлений султану й візиру докладний диплома
тичний звіт (сефарет-наме) та прийняття на османську службу ще
одного, доставленого тепер із Франції спеціаліста А.К. Бонневаля, який
зобов'язався організувати в Туреччині корпус бомбардирів (гумбарад-
жи) та військово-інженерну школу (хендесхане). А головний фінан
сист Порти Мустафа Наїм підготував програму перебудови економіки
імперії на засадах класичного меркантилізму, пропонуючи для цього
обмежити закупівлю дорогих західних товарів, щоб припинити в та
кий спосіб відплив благородних металів із Порти, а зекономлені кош
ти вкласти у створення та модернізацію казенних заводів з виробниц
тва шовкових тканин і сукна, паперу й кахлів, зброї та корабельного
спорядження.
Модернізаційні зусилля реформаторів дали певні плоди: в 1722 р.,
скориставшися розпадом Сефевідської шиїтської імперії, турки-суні-
ти спромоглися повернути Порті контроль над Іраком, однак уже в
1729 р. новий володар Ірану, войовничий Надір-шах відвоював втра
чене Сефевідами. До того ж більшість проектів «тюльпанників» не були
реалізовані через рішучий спротив потужної османо-мусульманської сус
пільної традиції, піковим виявом якого стало повстання Патрона Ха-
ліла 1730 р. в Стамбулі.
У пошуках коштів, необхідних для поновлення воєнних дій проти
Надір-шаха, візир Дамад Ібрагім-паша Невшехірлі запровадив у країні
надзвичайні податки. Щоб не втратити прибутки, за умов непосильного
податкового тиску, торговці почали підвищувати ціни. Як наслідок, за
кілька тижнів ціни на продукти харчування та інші предмети першої
необхідності зросли у Стамбулі удвоє, а то й утроє. Це спровокувало
народний бунт, що розпочався в османській столиці 28 вересня 1730 р.
Очолив виступ списаний на берег матрос турецького військового флоту,
албанець за походженням, Халіл, який носив прізвисько Патрона (рані
ше він служив на кораблях в ескадрі османського адмірала Патрона-бея).
Патрона Халіл був хронічним заколотником. Унаслідок бунту на
військовому кораблі він, за всіма морськими законами, заслужив
зашморг, однак утік від суду до Румелії. Там записався в яничари, а
в 1719 р. знову організував антиурядовий виступ — тепер у фортеці
Відін. Заколот знову придушили, проте Патрона Халіл і цього разу
„Ші уник покарання. Він перебрався до Стамбула, де, назвавшись яни-
. У~-0: чаром (яничари мали пільги з оподаткування), займався вуличною
... » торгівлею. Популярність Патрона Халілу забезпечили певні ора
торські здібності та шарлатанська слава вправного ворожбита.
^І!1І)ІІІІІ1І!ІІ»ІІІІІІІІІ!ІІІІ!ІІІІІІІ!ІІ1ІІІ»1ІІІІЇ»«ІІІЇІІ»
В напруженій атмосфері масового невдоволення стамбульський

плебс шукав винного у своїх бідах — і знайшов його у «неправедних»
представниках влади, чиє «західництво» більшість простолюду вважа
ла основною причиною тотального погіршення життя. Тому основним
гаслом повсталих була категорична вимога повернути Оттоманській
Порті закони «чистого ісламу». На центральному майдані Стамбулу
Патрона Халіл закликав своїх прихильників до боротьби під зеленим
знаменом ортодоксального мусульманства.
Влада побоялася придушити виступ військовою силою, оскільки
небезпідставно вважала, що бунтівників може підтримати сунітське
духовенство, також невдоволене поширенням «європейських новацій»
у країні. Вірність яничар також викликала у султана сумніви, оскіль
ки їм категорично не подобався запропонований реформаторами про
ект реорганізації османської армії на західний кшталт. Невдовзі ці
побоювання підтвердилися: протягом доби на бік зеленопрапорних
перейшов столичний гарнізон яничар, Стамбул опинився в руках по
встанців, а султанський палац — в облозі. Рятуючи ситуацію, ос
манські можновладці спочатку змусили піти у відставку великого візи
ра Дамад Ібрагім-пашу Невшехірлі, а потім і самого Ахмеда 111 «умо
вили» зректися престолу. До влади прийшов новий султан Махмуд 1
[1730—1754], який погодився прийняти делегацію повсталих на чолі з
Патрона Халілом. Під час аудієнції 2 жовтня Махмуд 1 пообіцяв від
мінити всі надзвичайні воєнні податі й митні збори, скасувати систе
му довічних відкупів і не допускати більше зловживань при збиранні
податків. Показовим актом, що мав переконати повсталих в готов
ності влади повернутися до ісламських цінностей, була страта всіх «зап
лямованих впровадженням неправедних антиісламських нововведень»
міністрів «тюльпанного» уряду, включаючи візира Дамад Ібрагім-пашу
Невшехірлі. Та коли бунтівничий запал мас поступово вщух, влада
знову взяла ініціативу до своїх рук. 25 жовтня 1730 р. 18 найактив
ніших керівників повстання, у тому числі й самого Патрона Халіл а,
запросили до султанського палацу на нараду з приводу формування
нового дівану, та коли керівники повстання прибули до палацу — їх
тут же стратили. Почалася розправа. За голову кожного учасника по
]
встання пообіцяли 500 турушів , тому в доносах нестачі не було. Про
тягом тижня у Стамбулі обезголовили, повісили або втопили в морі
понад 7 тис. осіб, запідозрених в участі у повстанні, однак продовжу
вати «західницькі» реформи новий султан уже не наважився. Більше
1
Ґуруш — грошова османська одиниця, яку в Європі часто іменували турецьким
піастром. У середині XVIII ст. містив приблизно 10—15 г срібла.
того, в 1735 р., заручившися дипломатичною підтримкою Франції,

Порта знову вирішила спробувати щастя у війні з європейськими су
сідами. Почалась нова австро-турецька війна, в якій союзником Габс-
бургів знову виступила Росія.
Австрійські й російські війська в цей момент були заклопотані
польськими справами (війна за «польський спадок»), тому турки спо
дівалися на успіх, однак не змогли виступити своєчасно. В результаті
Росія, яка вела в цей момент чергову війну з Польщею (1733—1735),
встигла до початку активних бойових дій на турецькому фронті вже
вкотре розгромити в Польщі прихильників франко-шведського про
теже Станіслава Лещинського й посприяти остаточному утвердженню
на польському престолі свого ставленика Августа III Саксонського
[1733—1763]. Вона уклала також серію антитурецьких союзницьких
угод з Іраном Надір-шаха (віддавши йому прикаспійські північно-
іранські області, захоплені росіянами під час петровського Каспій
ського походу). Французи ж реальної допомоги османам так і не нада
ли. Як наслідок, Порта знову опинилася перед необхідністю вести
війну на кількох фронтах одночасно — проти австрійців на Балканах,
проти росіян у Північному Причорномор'ї і проти Ірану в Іраку й За
кавказзі. За такої ситуації османи не могли перемогти, що й підтвер
дилося в ході воєнних дій. У відповідь на набіги кримськотатарських
ханів Каплан-Гірея та Фетхі-Гірея російська Донська армія під ко
мандуванням генерала П.П. Лассі захопила Азов (1736), а Дніпровська
армія на чолі з фельдмаршалом Б.К. Мінгхом, прорвавшись через пе
ре копські укріплення у Крим, захопила Бахчисарай (1736) і штурмом
оволоділа Очаковом і Кінбурном (1737). Зазнали цілковитого розгро
му й османські армії в Іраку, звідки їх протягом 1735—1736 рр. виті
снив Надір-шах. 1 лише на балканському фронті туркам вдалося роз
бити австрійські війська поблизу Гроцкі та під Белградом, змусивши
австрійського імператора Карла VI [1711—1740] підписати з Портою
сепаратний Белградський мир (вересень 1739 р.), за яким Туреччина
повернула собі Сербію (з Белградом) і Валахію. Вийшов із війни після
укладення вигідного для себе Стамбульського мирного договору (1736)
й Іран. Росія лишилася наодинці з Портою та її союзником-васалом
Кримським ханством, які спробували перейти в контрнаступ через те
рени Польщі. Долю війни вирішила генеральна битва під Хотином (сер
пень 1739 р.), в якій османська армія Велі-паші була вщент розгромле
на російськими військами Дніпровської армії фельдмаршала Б.К. Мі-
ніха. Та в цей момент почала назрівати нова російсько-шведська війна,
тому умови російсько-турецького Белградського мирного договору
311 Глава 9. Османська імперія
(вересень 1739 р.) виявилися доволі прийнятними для османської сто

рони: Росія тільки повернула собі втрачений після Прутської петровсь-
кої авантюри Азов, зобов'язавшись не будувати там фортифікаційні
споруди й не тримати на Чорному морі військовий флот. У Чорному
морі та протоках як і раніше продовжував панувати флот Порти.
Справжнім переможцем у російсько-турецькій війні 1735—1739 рр.
стала Франція, чиї дипломати (під керівництвом французького посла
у Стамбулі маркіза Вільньова) виступили посередниками в белградсь
ких переговорах 1739 р. й доклали чимало зусиль аби схилити ав
стрійців і росіян до підписання цілком прийнятних із погляду інте
ресів Порти статей мирних договорів. За це султан Махмуд 1 дарував
у 1740 р. французам знамениті безстрокові «генеральні капітуляції»
(«статті»), відповідно до яких французи в межах султанських володінь
здобули консульську юрисдикцію (непідсудність турецьким судам), а
також широкі торгові пільги (включаючи мінімізацію мита до 3% вар
тості товару, тоді як місцеві купці платили 10%, звільнення від усіх
внутрішніх османських податків і поборів, майнові гарантії тощо). В
такий спосіб османський ринок був цілковито відкритий перед експан
сією французьких технологічних товарів (сукно, шовкові тканини, ке
раміка) в обмін на дешеву турецьку сировину (бавовна, овеча й ан
горська вовна, олія, зерно, шкіри). Франко-турецька торгівля бурхли
во розвивалася: її обсяги в середині XVIII ст. збільшилися у шість
разів і сягали 60—70 мли ліврів2 на рік, але ціною такої зовнішньотор
говельної активності було поступове руйнування місцевої османської
ремісничої галузі, стагнація міського виробничого комплексу. В по
дальшому означений нерівноправний договір став своєрідною моделлю,
за якою й інші європейські країни дістали можливість перейти спочат
ку до фінансово-економічного, а в перспективі — й до політичного по
неволення Оттоманської Порти (слідом за французами на османський
ринок почали активно проникати зі своїми високотехнологічними то
варами венеціанці (продавали скло, папір, шовкові тканини, парчу),
голландці (сукно, металеві вироби), англійці (одяг, олово, свинець,
годинники) — отримуючи натомість дешеву турецьку сировину).
Звичайно, серед представників османської політичної еліти були
діячі, яких серйозно непокоїли загрозливі диспропорції в розвитку
імперії. Знову в середовищі стамбульських управлінців поширилися вес-
тернізаторські ідеї модернізаційних реформ прозахідного типу, актив
ним прихильником яких був великий візир Коджа Сагиб Мехмед-
паша [1757—1763]. Султан Мустафа 111 [1757—1774] підтримав свого
Лівр — тогочасна французька грошова одиниця, містив приблизно 4,5 г срібла.

312 І ' ~ Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
візира в багатьох масштабних проектах, серед яких були плани спо

рудження каналів через Суецький перешийок і Малу Азію, обмежен
ня, а в перспективі й цілковита ліквідація невільництва. В пошуках
коштів на модернізацію армії, Мустафа Ш навіть зменшив бюджетні
витрати на утримання власного палацового комплексу і султанського
гарему, дозволив відкрити в Стамбулі першу публічну бібліотеку (де з
читачів брали плату за користування книгами). Намагаючись заручи
тися підтримкою європейських країн, Порта уклала в 1761 р. дружній
договір із Пруссією, за умовами якого пруссаки отримали в Туреччині
ті ж капітуляційні привілеї, що й французи. Однак це ще більше заго
стрило відносини Оттоманської імперії з її давнішми недругами —
Росією й Австрією, котрі в союзі з Францією, Саксонією та Швецією
вели в цей момент Семирічну війну (1756—1763) проти Пруссії й тому
розцінили підписання османо-прусського договору як відверто воро
жий акт Порти. Австрійська імператриця Марія-Терезія [1740—1780]
від свого імені та від імені російської імператриці Єлизавети [1741—
1761] запропонувала султанові викуп у 100 тис. дукатів компенсації
за денонсацію пруссько-турецької союзницької угоди, проте Мустафа
Ш відхилив цю пропозицію. Пропозицію Марії-Терезії Стамбул роз
цінив як ознаку слабкості її північних сусідів — й у владних колах
Порти знову запанували реваншистські настрої. Турки сподівалися
розв'язати свої внутрішні проблеми шляхом вдалої війни, розрахову
ючи на щедру здобич, до чого їх активно підштовхувала ще й Англія —
союзник Пруссії в Семирічній війні. А коли після смерті Єлизавети
на російський престол зійшов пропрусськи налаштований імператор
Пьотр III [1761—1762], який не лише повернув Пруссії раніше заво
йовані території, а й підписав із прусським королем Фрідріхом II Го-
генцоллерном [1740—1786] союзний договір, штовхати Порту до війни
з Росією почали також ображені зрадою союзника французи. Мала
свої експансіоністські плани й Російська імперія, що прагнула здобу
ти вихід до Чорного моря та ліквідувати вороже Кримське ханство.
Нова російсько-турецька війна стала неминучою...
Безпосереднім приводом до війни стало загострення російсько-ту
рецьких суперечностей в польському питанні, коли імператриця Єка
терина II [1762—1796] відхилила султанський ультиматум з вимогою
вивести з Польщі російські війська, які вели там бойові дії проти
шляхетських загонів Барської конфедерації, котрі, своєю чергою, на
магалися скинути з польського престолу російського ставленика, ко
лишнього єкатеринінського фаворита Станіслава Августа Понятов-
ського [1764—1795]. Восени 1768 р. Туреччина оголосила Росії війну,
^іі.ііііііііііі
313 113 Іі^гівго' Глава 9. Османська імперія
а в січні 1769 р. орди кримського хана Крим-Гірея вторгнулися в Ук

раїну, спустошивши за кілька місяців Орлик, Кременчук, Борисогліб-
ську й Олександрівську станиці, околиці Чигирина й Бахмута. Вистояв
у серпні 1769 р. під ударами росіян і турецько-татарський гарнізон Хо
тина. Та на цьому успіхи «мусульманського воїнства» завершилися. Уже
наступного року проявилася цілковита неспроможність погано органі
зованих і слабо озброєних турецько-татарських військ протистояти
вишколеним, добре озброєним професійно-рекрутським арміям росі
ян. Краще впоралися росіяни і з проблемою забезпечення своїх армій
необхідним боєзапасом і харчуванням, тоді як героїчний турецько-
татарський гарнізон Хотина, відбивши всі атаки росіян, змушений був
залишити свої позиції, оскільки турецьке командування не спромог
лося організувати доставку продовольства до Хотина.
Воістину катастрофічним стало для Порти літо 1770 р. У червні
90-тисячна російська Перша Дунайська армія генерал-аншефа ПА. Ру-
мянцева потіснила в районі урочища Ряба Могила (поблизу р. Прут)
72-тисячну орду кримського хана Каплан-Гірея, добивши її невдовзі
на р. Ларга (впадає у Прут з лівого берега). У липні ескадра Балтійсь
кого флоту під командуванням А.Г. Орлова (брата єкатеринінського
фаворита) та адміралів Г.А. Спірідова й С.Г. Грейга, обійшовши на
вколо Європи, раптовим ударом спалила в бухті Чесма (в районі ост
рова Хіос) майже весь османський флот капудан-паші Гасан-бея. Тоді
ж основні сили оттоманських сухопутних військ (близько 150 тис.
вояків), якими командував великий візир Таліль-паша, були вщент
розгромлені армією П.А. Румянцева на р. Кагул (лівобережна притока
Пруту, нижче за течією від Ларги). У вересні Друга Дунайська армія
росіян під командуванням генерал-аншефа П.1. Паніна взяла штурмом
фортецю Бендери, після чого перед росіянами без бою капітулювали
турецькі гарнізони фортець Ізмаїл, Кілія, Ак-Керман. Наступного
року 40-тисячна російська армія під командуванням генерал-аншефа
В.М. Долгорукова за підтримки Азовської флотилії віце-адмірала
А.Н. Сенявіна зайняла Крим. У цей час в Єгипті й Сирії спалахнули
інспіровані російським флотом А.Т. Орлова антисултанські повстан
ня місцевих регіональних можновладців. Туреччина запросила пере
мир'я, після якого Росія змусила кримського хана Сагиб-Тірея в лис
топаді 1772 р. проголосити незалежність Криму (від Османської ім
перії) під покровительством Росії.
Віддавати Крим Порта аж ніяк не хотіла. Вперше у своїй історії
вона мала віддати під владу «невірних-християн» землі, заселені пере
важно мусульманами. Бойові дії поновилися, проте й цього разу вони
пініті
314 1 Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
завершилися цілковитим конфузом для османів. Останнім аргументом

росіян став розгром 40-тисячного війська Абдул-Резака поблизу Коз-
луджи (червень 1774 р.) — на теренах сучасної Болгарії трохи далі на
північ від знаменитої Варни.
Загальне командування російськими військами в цій операції здій-
7 снював генерал-поручик М.Ф. Каменський, а головного удару тур
кам завдавав корпус А.В. Суворова — майбутнього генералісимуса.
Після цієї поразки в Порти не залишилося резервів на суші, флот
лежав на морському дні. Зганьблений султан Мустафа 111 пішов із
життя, а його наступник Абдул-Гамід 1 [1774—1789] змушений був
підписати в липні 1774 р. ганебний для Османської імперії Кючук-
Кайнарджийський мирний договір, який підтверджував «незалежність»
(фактично, залежність від Росії) Кримського ханства. Російські піддані
отримали в турецьких володіннях «капітуляційні» привілеї, аналогічні
дарованим раніше французам і британцям. До Росії відійшли значні
території в Буго-Дніпровському Межиріччі, Приазов'ї та Кабарді, а
Молдова й Валахія здобували в межах Османської імперії узаконену
автономію під заступництвом «єдиновірної православної Росії». Порта
вперше у своїй історії зобов'язалася сплатити Росії солідну контрибу
цію (7,5 млн піастрів-гурушів — приблизно 4,5 млн російських руб
лів). Нарешті, Росія юридично здобула право мати свій військово-
морський флот на Чорному морі.
Сама форма, в якій росіяни нав'язали османам мирну угоду, видава
лася вкрай принизливою для пихатих турецьких можновладців. Адже
підписували договір у містечку Кючук-Кайнарджи безпосередньо у
польовій ставці командувача російських військ на Дунаї, тепер уже
фельдмаршала, ПА. Румянцева за його власними словами «безо вся
ких обрядів міністеріальних, а єдино скорою ухваткою воєнною» —
тобто в умовах демонстративного воєнно-дипломатичного тиску з
боку Росії як беззаперечного переможця.
Криза територіальної І І
цілісності Османської
імперії І
Кючук-Кайнарджийський мир продемонстрував цілковите безсил
ля султанської влади. Особливо явно проявилася воєнна слабкість От-
томанської Порти: османські війська не мали налагодженої інфраст-
315 І '.'Ц£ ! ' • І^),і • Й .НІФАШОЧ Глава 9. Османська імперія
руктури регулярного постачання й зручного уніфікованого споряджен

ня, користувалися застарілим і різнокаліберним озброєнням, діяли в
бою суцільною неорганізованою масою. Керування таким військом
здійснювалось без урахування здобутків сучасної тактики, а турецькі
командири, як правило, не мали відповідної військової підготовки.
Глибоку кризу переживала господарська система османських міст.
Зовнішню торгівлю фактично монополізував іноземний капітал і тісно
пов'язана з ним торговельно-реміснича верхівка компрадорського ти
пу, яка формувалася в основному з багатих купців-перекупників не-
турецьких національностей — греків-фанаріотів, вірмен, євреїв та ін.
Мінімізація митних зборів, що супроводжувалася фактичним від
криттям турецького ринку перед експансією дешевших і якісніших
товарів західної мануфактурної промисловості, руйнувала систему ре
місничих цехів (еснаф), а територіальні втрати звужували й без того
обмежений внутрішній ринок імперії. Давалися взнаки також владна
податкова сваволя, наявність безлічі внутрішніх митниць, де від спла
ти звільнялися іноземці, але не місцеві торговці, постійне зростання
цін на гедіки — патенти на право вести підприємництво, завдяки
яким султанський уряд намагався поповнити порожню скарбницю
Порти додатковими грошовими надходженнями. Гальмували нор
мальний розвиток господарства також регулярне «псування монети»,
відсутність загальнодержавних стандартів мір довжини, ваги та об'є
му, а головне — незахищеність приватного майна й самого життя
торговців і ремісників від засилля султанських бюрократів. Водно
час і самі державні службовці, будучи навіть формально «рабами сул
тана», могли в будь-який момент втратити свою посаду. їх могли
стратити без суду, а їхнє майно — конфіскувати, тому все, що їм
удавалося урвати, користуючись своїм службовим становищем, вони
намагалися якнайшвидше розтринькати, оскільки якщо в службовця
нема що конфісковувати — його й чіпати не будуть. Хабарництво й
продажність — основні ознаки тотального розкладу імперських інсти
тутів тогочасної Порти.
Лише аграрний сектор Туреччини спромігся втриматися на рівні
інволюційного відтворення, хоча відсутність воєнної здобичі та кон
трибуційні виплати змушували султанську владу й тут посилювати
експлуатаційний тиск на селянство, позбавляючи сільське господар
ство імперії можливостей для технологічного оновлення виробництва.
Водночас поширення у провінції довічної відкупної системи та чіфт-
ліцького землеволодіння стало економічним підґрунтям для активізації
явно децентралізаторських, сепаратистських настроїв серед регіональ-
них можновладців Порти. Від розпаду Османську імперію стримував

лише страх перед султанськими репресіями, однак нищівні поразки в
російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. продемонстрували цілковите
безсилля регулярної султанської армії, яку відтоді відверто перестали
боятися місцеві аяни й беї, які на доходи від «приватизованих» дер
жавних земель набирали й оснащували свої власні збройні формуван
ня. Наслідком цих процесів став фактичний розпад державної єдності
Османської імперії, суверенітет якої тільки формально поширювався
відтоді на Магриб, Єгипет, Ірак, Аравію — там від кінця XVIII ст.
запанували фактично незалежні династії місцевих правителів, які лише
номінально вважалися султанськими васалами.
Особливо відчутними були сепаратистські настрої у найвіддалені-
ших від Стамбула регіонах імперії — землях Магрибу (західна окраї
на північноафриканських володінь Порти). Найзахіднішим форпос-
-• том султанських володінь у даному регіоні вважався Алжир, пірати
якого ще в XVI ст. визнали султанське домінування, віддаючи в та
кий спосіб належне моці тогочасної османської армії й особливо
'; флоту, який панував тоді в Середземномор'ї. Однак від кінця XVII ст.
у зв'язку із загальним занепадом Порти реальним володарем Алжиру
3
став дей, який обирався місцевою воєнно-піратською верхівкою. Він
- припинив сплату данини султану і лише церемоніально визнавав
зверхність османів (зокрема, ім'я султана проголошували з міна
ретів місцеві муедзини під час п'ятничних молитов). А в 1711 р. дей
Г" Баба-Алі Шауш узагалі вислав із країни османського пашу, проде
монструвавши в такий спосіб султану свій цілковитий владний суве
ренітет. Тоді ж фактичну незалежність Алжиру помітили і євро
пейські дипломати, котрі стали іменувати його Алжирським ре
гентством і вести з ним справи напрямки — без султанського
посередництва. В політико-адміністративному плані тогочасний Ал-
••&• жир являв собою хистке й нестабільне державне утворення, що
складалося з конгломерату напівнезалежних кочових племен на
-ь>и півдні країни та більш-менш підконтрольних дею приморських райо-
| нів, де все ще вагомим залишалося слово місцевих піратських беїв.
\¥№
Особливо тісні стосунки склалися в Алжиру з Францією, куди ал
жирці вигідно продавали хліб, солонину й шкіряні вироби, закупо
вуючи французьку зброю і тканини. Навіть за часів Великої Фран
цузької революції 1789—1794 рр. дейський режим не приєднався до
блокади революційної Франції, а поставляв туди у кредит (!) вкрай
необхідне республіканцям продовольство й заборонив алжирським
піратам нападати на кораблі під французьким триколором. Пізніше
Алжир постачав продовольство й надавав транспортні послуги фран
цузьким військам Наполеона під час його Італійського та Єгипет-
*••; ського походів. І лише коли справа дійшла до прямих франко-ос-

манських воєнних дій (1798—1801), султан Селім III [1789—1807] зму
сив дея розірвати дипломатичні стосунки з Францією, яка у відповідь
і відмовилася сплачувати Алжиру «продовольчі борги» революційної
епохи. В подальшому цей фінансовий конфлікт, за яким Франція
завинила Алжиру кілька мільйонів франків, хитро ув'язаний фран-
, цузькими дипломатами з проблемою алжирського піратства у Східно
му Середземномор'ї, став приводом до активізації колоніальної екс
пансії Франції в регіоні...
Схожою виявилася доля сусіднього з Алжиром Тунісу, який також
здобув фактичну незалежність від Порти на початку XVIII ст., коли
' в 1705 р. бей Гусейн бен Алі — формально командувач місцевих
османських військ — припинив сплату данини султану й заснував
династію суверенних туніських беїв Гусейнідів [1705—1957]. Туніські
корсари, так само як і алжирські, регулярно грабували європейські
торгові кораблі в Середземному морі, поповнюючи в такий спосіб
бейську скарбницю, тому податки на власне тунісців були мінімаль
ними (а часом узагалі не збиралися), що гарантувало Гусейнідам
цілковиту підтримку підданих і спокій у країні. Та врешті-решт це
європейцям набридло. На початку XIX ст. європейські флоти вже
значно переважали у воєнно-технологічному відношенні тунісь
ких піратів. Загрожуючи силовими акціями, європейці змусили ту
ніського бея офіційно заборонити в 1816 р. своїм підданим займа
тися піратським промислом. Без піратських прибутків туніська
скарбниця швидко спорожніла, а в 1829 р. Туніс став зовнішнім
банкрутом і як компенсацію змушений був надати французам пра
во вільної безмитної торгівлі у країні. Туніс швидко заполонили
дешевші та якісніші західні (переважно французькі) промислові
товари, і лише спротив британців не дав можливості Франції вже
тоді перейти до прямого колоніального поневолення країни. Од
нак для Порти Туніс був утрачений, а коли в 1836 р. османський
флот востаннє спробував відновити султанський суверенітет над
цією країною силовим шляхом, турецьку флотилію вторгнення не
допустили в Туніс французькі військові кораблі.
Навіть на близьких до Стамбула територіях влада султана ставала
дедалі ілюзорнішою: Епіром і Південною Албанією розпоряджався
янінський паша Алі-паша Тепеленський, в Північній Албанії волода
рював шкодрський паша Бушаті, Болгарію поділили між собою ру-
щуцький аян Терсеніклі-оглу і відінський паша Пазвандоглу, а в
Західній і Центральній Анатолії хазяйнували всесильні деребеї («князі
долин») відверто кримінального характеру — Кара Осман-оглу, Ча-
пан-оглу і Таяр Махмуд-паша. Усі вони виконували лише ті розпо-
318 | •-. ^ ? ч ^ о ^^ ^ Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
рядження султанського уряду, які вважали вигідними для себе, а за

необхідності силою виганяли з підконтрольних їм територій султан
ських намісників чи емісарів.
Султан Абдул-Гамід та його оточення болісно переживали розпад
своєї імперії, однак сил для приборкання сепаратизму не мали, тому
вирішили згуртувати Порту ідеями ісламського джихаду проти не
вірних. Лише війна з християнами могла дати султанові моральне пра
во вимагати від своїх формально-номінальних васалів абсолютної по
кірності перед лицем іновірної загрози. До того ж у 1783 р. Росія офі
ційно здійснила анексію Криму и тим самим прямо порушила умови
Кючук-Кайнарджийського миру. В Туреччині ця подія викликала
масовий антиросійський психоз. Уперше Порта не тільки втратила
землі, населені мусульманами, а й змушена була спостерігати як її ко
лишні мусульманські васали переходять під владу християнської пра
вославної імперії. Справа знову йшла до нової російсько-турецької
війни. На цей крок султана підштовхували і його європейські «союз
ники», стурбовані стрімким розширенням Російської імперії, насам
перед Франція (посланник Ґ. Шуазель-Ґуфьє), Англія (посланник
лорд Ейнслі) та Пруссія (посланник фон Діц). Лише масштаб попе
редніх поразок стримував Абдул-Гаміда від нової воєнної авантюри.
Однак фінансові труднощі, що їх переживала тогочасна Росія, й по
в'язане з ними послаблення військового потенціалу єкатерининської
імперії переконали султана в можливості воєнного реваншу за Кю-
чук-Кайнарджийську ганьбу.
Ситуація в Російській імперії після приєднання Криму й справді
т була не найкращою. Страшні неврожаї, що вражали Росію протя-
•
*' ••
' гом 1786—1788 рр., спричинили масовий голод (особливо в Україні)
**••
' і дев'ятиразове зростання цін на хліб. Голодні бунти мали місце
^ навіть у столичних Москві і Санкт-Петербурзі. Водночас небачені
&*•' вільності, надані Єкатериною II російському дворянству, призвели
Ш: до розкладу чиновництва й офіцерства Російської імперії. Масовим
явищем стало приписування до службових місць малолітніх дво-
рянських дітей (для вислуги років). Досягаючи повноліття, такі
". "і «службовці» отримували вже посади на рівні полковників і статських
радників, тоді як низова бюрократія й низове офіцерство, будучи
** поголовно малолітніми, «служили» лише на папері. Як наслідок,
маючи на папері майже 300-тисячну регулярну армію, Росія могла
••>- виставити насправді менше половини списочного складу своїх військ.
!і
' До того ж близько 20 тис. вояків і значна частина флоту змушені
були постійно перебувати в районі Петербурга, оскільки зберігалася
;... перманентна загроза нової війни зі Швецією. Скориставшися цією
•*!" І ^ - І І"*-.: 4 г и . ^ у ^і Глава 9. Османська імперія
ситуацією, султан уклав зі шведським королем Густавом III Гольш-

тейн-Готторпом [1771 — 1792] антиросійський союз, який призвів у
1788 р. до російсько-шведської війни, котру росіяни змушені були
вести паралельно з черговою війною з турками. Крім того, османи
сподівалися на антиросійське повстання своїх єдиновірців татар у
нещодавно приєднаному до Російської імперії Криму. Попри зусил
ля російського посланника у Стамбулі Булгакова, який витратив на
підкуп османських можновладців близько 500 тис. руб., «партію ми
ру» при султанському дворі сформувати не вдалося. Запідозреного у
«прихильності до гяурів» великого візира Галіля Гамід-пашу в 1785 р.
стратили, замінивши агресивним Юсуф-пашою. Саме за такої воєн-
;• но-політичної ситуації султан Абдул-Гамід зважився оголосити в
серпні 1787 р. війну Росії.
Чергова російсько-турецька війна 1787—1791/92 рр. розпочалася
стандартно: спочатку російського посланника у Стамбулі запроторили
за наказом султана до Семибаштового замку, а в жовтні османський
флот висадив потужний десант на Кінбурнській косі (нинішня Хер
сонська обл.), сподіваючись підняти на війну з «невірними» росіяна
ми навколишніх буджацьких і кримських татар. Та османам явно не
поталанило з супротивником. Російськими військами під Кінбурном
командував знаменитий полководець генерал А.В. Суворов (1729—
1800). Кінбурнська десантна операція завершилася для турків цілко
витим фіаско, а її керівника невдовзі стратили у Стамбулі за особис
тим наказом султана. І хоча в наступному 1788 р. війну Росії оголоси
ла Швеція, османам легше від цього не стало, бо в січні того ж року
війну Порті оголосила союзна Росії Австрія. Не допомогли османам і
татари, в яких перед самим початком війни росіяни примусово виду-,
чили усю зброю. Водночас значні сили своїх армії та флоту султан
ський уряд змушений був направити до Єгипту для боротьби з місце
вими сепаратистами, тому спочатку турецький кордон прикривали
всього 50 тис. османських вояків, яким протистояли дві російські
армії, що налічували понад 100 тис. солдатів. І хоча командувач Єка-
теринославської російської армії фельдмаршал Г.А. Потьомкін діяв не
дуже енергійно, у грудні 1788 р. росіяни взяли штурмом Очаків, а в
червні 1789 р. впав Хотин. Тільки тепер великий візир Юсуф-паша
спромігся мобілізувати на Балканський фронт до 100 тис. вояків. Проте
в липні того ж року передові загони цієї гігантської армії на чолі з
Осман-пашею були розбиті російськими військами, якими команду
вав А.В. Суворов, під Фокшанами (Східна Румунія). У вересні 1789 р.
в генеральній баталії поблизу р. Римнік (права притока р. Серет у
Румунії) союзні австро-російські війська під командуванням А.В. Су-

ворова і принца Кобурзького вщент розгромили 90-тисячну армію са
мого великого візира. Після цього капітулювали турецькі гарнізони
придністровсько-причорноморських фортець Бендери, Гаджибей та
Ак-Керман, які опинилися в тилу російських військ. Нарешті, справді
катастрофічним для Порти став 1790 р. Спочатку в морських баталіях
у Керченській протоці (липень) та біля острова Тендра (серпень) ро
сійський Чорноморський флот під командуванням адмірала Ф.Ф. Уша-
кова розгромив турецьку ескадру капудан-паші Гусейна (на прізвись
ко «Крокодил морських битв»), а в грудні російські війська під ко
мандуванням А.В. Суворова штурмом оволоділи Ізмаїлом — нещодавно
модернізованою зусиллями французьких інженерів турецькою форте
цею на Дунаї, яка вважалася неприступною. її 30-тисячний гарнізон
на чолі з Айдос Мехмет-пашею був знищений росіянами майже пого
ловно разом із мирним населенням у вуличних боях. І хоча у вересні
1791 р. виснажені війною австрійці уклали в болгарському містечку
Свіштово (Сістово) сепаратний Сістовський (Свіштовський) мирний
договір із Портою, це вже не могло врятувати Туреччину від воєнної
катастрофи. Протягом 1791 р. все ще численні, проте розрізнені й поз
бавлені єдиного командування турецькі війська зазнавали від росіян
поразку за поразкою: сухопутні — в червні поблизу дунайських місте
чок Бабадаг і Мачин, а флот — поблизу мису Каліакрія (чорноморське
узбережжя нинішньої Болгарії).
Підсумком війни став ще ганебніший від попереднього Ясський
мирний договір, підписаний у січні 1792 р. (за православним росій
ським календарем — у грудні 1791 р.) російським канцлером А.А. Без-
бородьком і великим візиром Юсуф-пашею. За його умовами Порта
підтверджувала приєднання до Росії Криму, до Росії відходило також
Буго-Дністровське межиріччя, а її кавказький кордон встановлювався
по р. Кубань. Крім того, Порта погоджувалася на перехід під росій
ське покровительство закавказької православної Грузії. Окрилена во
єнними успіхами російська імператриця Єкатерина П захопилася іде
ями «відновлення православної Візантійської імперії», для чого пла
нувала вигнати османів із Константинополя і посадити на престол
відродженої Візантії свого сина Константина, якому навіть няню і ка
мердинера призначили з етнічних греків. У руслі проекту «відновлен
ня попередніх грецьких республік» у Санкт-Петербурзі вибили ме
даль «Поборниці православ'я» з портретом імператриці на лицьовій
стороні й охрестованим константинопольським храмом Айя-Софія на
звороті, організували «Грецький кадетський корпус» — і лише дипло-
321 ГГЧЯГЧГЧ КЇ %гч ;ЛЇ- кіт? - Глава 9. Османська імперія
матичний тиск Англії, Франції та Пруссії, які встали «на захист тери
торіальної цілісності й недоторканості Оттоманської Порти», не дав
цьому прожектові втілитися в життя. Вперше доля Османської імперії
вирішувалася європейськими державами без її відома. Так на міжнарод
ному горизонті з явилося сумнозвісне для Туреччини «східне питання».
Реформи
Селіма III
Абдул-Гамід І не дожив до Ясської ганьби, залишивши своєму
племінникові Селіму НІ [1789—1807] Османську імперію у вкрай тяж
кому стані. Поразка в черговій російсько-турецькій війні остаточно
зламала авторитет султанської влади на місцях, відгукнулася небаче
ним розмахом сепаратистських рухів у всій Порті. У Греції виборюва
ли свою незалежність розбуджені російськими закликами православні
елліни; іракський намісник Ахмед-паша Багдадський проголосив не
залежність своєї країни; ситуацію у Східному Середземномор'ї конт
ролювали криміналізовані кочові орди «шейха Галілеї та Акри» Тахе-
ра; в Північній Албанії проти султанської влади відкрито виступив
Махмуд-паша Скутарійський; в Єгипті хазяйнували мамлюцькі беї; у
Південній Албанії Алі-паша Янінський (Тепеленський) взяв курс на
створення самостійного мусульманського царства; а в Болгарії сул
танські війська змушені були часом вести справжню війну з місцевим
ватажком Османом Пазвандоглу за контроль над Відінським пашали-
ком. Величезні воєнні витрати настільки спустошили султанську скарб
ницю, що Порта змушена була під час останньої російсько-турецької
війни вперше у своїй історії вдатися до внутрішньої позики під заклад
майбутніх державних доходів. Саме за таких умов прийняв стамбуль
ський престол 28-річний Селім III — енергійний та щирий, проте без
вольний лідер, який знову спробував реанімувати державну міць От
томанської Порти через певну вестернізацію її військово-політичних та
культурно-господарських інститутів. Цей курс дістав назву нізам-і
джедід («нова система»), головним реалізатором його султан призна
чив у 1792 р. свого нового великого візира Кючук-Гусейн-пашу.
Нову хвилю прозахідних реформ в Османській імперії започат
кував виданий в 1792 р. «Оновлений закон про тімари і зеамети»,
відповідно до якого була ліквідована система відкупів і запроваджені
додаткові податки «на проведення реформ». У подальшому «нова си
стема» передбачала формування нового війська, створеного за євро-
322 | ^ ^ Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
пейським зразком з європейськими основами військової дисципліни.

Особливу увагу було приділено оновленню військової освітньої сис
теми, артилерії та флоту. Терміново переклали турецькою мовою євро
пейські праці з тактики й фортифікації, організували артилерійське
та морське училища (куди на викладацьку роботу запросили фран
цузьких офіцерів). Нове військове командування почало працювати
над стандартизацією парку гармат, замовило у Франції нові бойові
кораблі. За допомогою іноземних спеціалістів були збудовані нові за
води з виготовлення пороху та озброєння, збільшувався видобуток
корисних копалин на мідних, вугільних і селітряних рудниках, ство
рювалися мануфактури з виготовлення стандартного обмундирування
для європеїзованих полків оновленої османської армії. Енергійними
зусиллями владних структур було очищено від піратів акваторію
Егейського моря.
Реформи нізам-і джедід дещо зміцнили авторитет султанської вла
ди, загальмували розпад Порти, зняли питання про можливість негай
ного насильницького розчленування Османської імперії. Однак спро
тив регіональних сепаратистів, традиціоналістів із числа сунітського
духовенства та яничар, а також нові виснажливі війни не дали рефор
мам Селіма 111 досягти свого логічного завершення — масової європеї
зації хоча б військово-політичної та соціально-економічної еліти сус
пільства. Уже в 1797 р. спалахнула масштабна війна з відінським па
шею Османом Пазвандоглу, в ході якої знову проявилася низька
боєздатність і недисциплінованість яничарських полків. Війна трива
ла до 1799 р. й завершилася нічим: візир Кючук-Гусейн змушений
був визнати Османа Пазвандоглу довічним пашею Відінського паша-
лика. Тепер усі свої сили Порта змушена була терміново мобілізувати
на війну з новим несподіваним ворогом — 1798 р. в єгипетські воло
діння Порти вторгнувся французький полководець (і майбутній фран
цузький імператор) Наполеон Бонапарт (1769—1821), який сподівався
через Близький Схід проникнути до британських володінь в Індії.
У XVIII ст. Єгипет був найбагатшою і, мабуть, найрозвинутішою
провінцією Османської імперії, а тому, враховуючи його глибинні
державницькі традиції, користувався певною автономією. Формаль
но ним керував призначений султаном намісник із пишним титулом
валі та ранговим статусом паші. Валі відповідав за оборону та спокій
у ввіреній йому провінції, мав гарантувати безпеку караванам про
чан, що здійснювали хадж в Аравію до священних мусульманських
міст Мекка й Медина, підтримував ці ісламські святині коштами й
продовольством, а головне — мав своєчасно збирати з єгиптян по-
іііііі І !І!!1і!ІІ1ІІ!І!І!І!і1І>і!!!!1І!!!І11ІІі!Ш1ІІІі!!ІІі;
323: Глава 9. Османська імперія
датки та переправляти їх до Стамбула. Причому половину податко

вих зборів єгипетський паша міг залишати у своєму розпорядженні
для власного забезпечення, а також для фінансування підпорядко
ваних йому місцевих османських чиновників. Однак попри наявність
в Єгипті численних османських управлінців та розквартировані у
провінції корпуси османських регулярних військ, реальну владу над
Єгиптом від початку XVIII ст. тримали мамлюки (на той час їх на
лічувалося близько 12 тис), ряди яких задавнім звичаєм поповнювали
ся за рахунок відповідно навчених та підготовлених рабів. Дещо ниж
чий соціальний статус в Єгипті мали етнічні араби, серед яких дуже
мало траплялося осілих землеробів, зате переважали родоплемінні
угруповання номадів чи напівосілих бедуїнів, які вільно пересували
ся по країні зі своїми численними стадами верблюдів, коней, ві
слюків, мулів, кіз та овець. Найнижчу, найбезправнішу у правовому
відношенні страту суспільства утворювали фелахи — арабізовані
нащадки давніх єгиптян, які займалися традиційним для Єгипту іри
гаційним землеробством, базованим на щорічних розливах Нілу. В
адміністративному відношенні тогочасний Єгипет складався із
24 провінцій, кожною з яких керував окремий мамлюцький началь
ник (бей). Послаблення Оттоманської Порти наприкінці XVII ст.
спричинило активізацію сепаратистських настроїв у середовищі єги
петських мамлюків, які перестали розглядати османів як непере
можну силу. Оскільки більшість вояків в османських військах, роз
квартированих у Єгипті, становили мамлюки, то не дивно, що саме
мамлюцькі беї реально контролювали ситуацію у провінції, а най-
могутніший із них, глава мамлюків шейх аль-балад, зосередив у своїх
руках владу навіть більшу, аніж призначений султаном паша.
А контролювати справді було що. Єгипетське землеробство, що ба
зувалося на щедрих розливах Нілу, робило Єгипет житницею регіо
ну. Безправні місцеві селяни (фелахи) отримували високі врожаї
пшениці, рису, кукурудзи, проса, ячменю, бобових, бавовни, цукро
вої тростини та кави. Продукція місцевих ремісників (бавовняні,
шовкові й лляні тканини та шкіряні вироби), а також кава, рис,
шафран, селітра і цукор активно експортувалися в Європу, Африку
та до сусідніх азійських країн і регіонів. Місцеві купці продовжували
наживатися на транзитному реекспорті індійських прянощів, ара
війського ладану й мирри, африканських рабів і слонової кістки
тощо. Не дивно, що на початку XVIII ст. щорічні податкові надход
3
ження з Єгипту становили в середньому 40 млн пара , з яких близь
ко 20 млн регулярно поповнювали султанську скарбницю.
До середини XVIII ст. мамлюки не наважувалися відкрито вислов
лювати свої сепаратистські настрої, проте в 60-х роках міць Порти
3
Пара — дрібна срібна монета. Містила 0,25 г срібла.
ІІІІІІІ
.І^ІІІІІІІІІІІ
324 Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
настільки занепала, що тогочасний шейх аль-балад Алі-бей [1769—

1772] — мамлюк кавказького походження — відкрито взяв курс на
здобуття цілковитого політико-фінансового суверенітету. В руслі оз
наченої політики Алі-бей суттєво скоротив зарплату розквартирова
ним в Єгипті окупаційним немамлюцьким османським частинам
(після чого більшість турецьких солдат цих корпусів дезертирувала),
перестав відсилати до Стамбула данницькі виплати, проголосив себе
«султаном Єгипту та обох морів» і навіть зобов'язав муедзинів виго
лошувати його ім'я з мінаретів під час п'ятничної молитви. Скорис
тавшися тим, що Порта в цей момент була втягнута у виснажливу
війну з Росією, Алі-бей перетворив підконтрольний йому Єгипет на
реально незалежну державу. Завдяки припиненню данницьких вип
лат Стамбулу зменшив податі своїм підданим, а коли турки зазнали
відчутних поразок від росіян, сам перейшов у 1771 р. до завоювань.
Мамлюцькі війська Алі-бея окупували більшу частину Аравії (вклю
чаючи Мекку й Медину) і вторгнулися в Сирію. Піком зовнішньо
політичних успіхів Алі-бея стало укладання антиосманського союзу
з командувачем російськими силами в Середземному морі графом
А.Г. Орловим (князем Чесменським), з яким єгиптяни домовилися
про координацію спільних воєнних дій проти Порти.
Та тут заговорило султанське золото. Командувач єгипетських сил
вторгнення в Сирію Мухаммад Абу-Загаб як справжній мамлюк
не поступався честолюбством своєму сюзеренові Алі-бею, тому,
коли султан щедро пообіцяв йому гроші й посаду, Абу-Загаб відра
зу зрадив самопроголошеного «султана Єгипту та обох морів», а
патріотичних почуттів щодо Єгипту він, як раб-мамлюк чужозем
ного походження, тим більше ніяких не мав. Отримавши від сул
тана посаду єгипетського паші й посиливши свою армію османсь
кими підкріпленнями, Абу-Загаб уже в 1775 р. повернув сирійські
землі під контроль Порти і вторгнувся в Єгипет. Налякані мам
люцькі беї своєчасно зорієнтувалися і скинули Алі-бея (після чого
він підозріло швидко «помер власною смертю»). Того ж року так
само «раптово» і теж «власною смертю» помер і Абу-Загаб. Від
тоді владу над Єгиптом «зі згоди султана» отримали впливові мам
люцькі воєначальники Мурад-бей та Ібрагім-бей: перший керував
армією, другий — внутрішньою політикою. Щоправда, реальну
владу над Єгиптом Порта так і не повернула, однак данницьку
проформу нові володарі цієї «османської провінції» відновили.
Тільки возив тепер султанський скарбник із Каїра до Стамбула не
А- гроші, а сумку з документами, в яких Ібрагім-бей і Мурад-бей
п повідомляли султана про катастрофічний дефіцит коштів й обі
цяли наступного року гроші на данницькі виплати обов'язково
знайти.
н У 1786 р. Порта спробувала відновити реальний контроль над Єгип

том. Доставлені турецьким флотом до Александрії османські війська
;., завдали поразки мамлюкам й окупували Нижній Єгипет, проте за
.,•• умов чергової і вкрай невдалої для імперії османів російсько-турець-
,т; кої війни 1787—1791/92 рр. турки змушені були відкликати свої війська
з Єгипту, щоб поповнити армію, яка діяла проти російсько-авст
рійських військ на Балканах. Ібрагім-бей та Мурад-бей, що відсиді
лися за цих смутних часів на півдні (у Верхньому Єгипті), скориста
лися зменшенням турецької військової присутності в регіоні і знову
повернули собі в 1791 р. контроль над усім Єгиптом.
н
Ое їасїо політичну незалежність Єгипту визнали навіть європейські
держави, відкривши в Каїрі свої консульства (наприкінці XVIII ст.
г дипломатичні місії в Єгипті відкрили Австрія, Великобританія, Ве
неція, Голландія, Росія, Франція і Швеція).
у У такому стані невизнаної незалежності Єгипет проіснував до
ч 1798 р., аж доки хистку політичну рівновагу регіону порушив своїм
вторгненням французький генерал Наполеон Бонапарт.
Французька інтервенція розпочалася 1 липня 1798 р. висадкою
38-тисячної наполеонівської армії в Александрії. Мамлюки, зібрав
ши свою неперевершену кінноту, спробували відразу атакувати фран
цузів у районі селища Ембабе, однак у «битві поблизу пірамід» (так
пишно прозвав її сам Наполеон, хоча від місця самої битви до власне
пірамід було півтора десятка кілометрів) виявилася якісна воєнно-
технічна перевага регулярної європейської армії над кіннотою єги
петських рабів-гвардійців. Розстріляні з гармат мамлюки не змогли
навіть дістатися до французьких шеренг. Завдавши поразки супро
тивнику, армія Наполеона уже в липні захопила Каїр. Мамлюцькі
лідери Ібрагім-бей і Мурад-бей з рештками своїх військ змушені були
покинути Нижній Єгипет: Мурад-бей відступив до Верхнього Єгип
ту, а Ібрагім-бей — до Сирії. Нільська дельта опинилася в руках
французів.
Захопивши Нижній Єгипет, Наполеон відразу вдався до політики
демонстративного загравання з місцевим населенням. Свою агресію
він пояснював бажанням звільнити єгиптян від чужоземного гноб
лення мамлюків та османів4 і називав себе «другом усіх мусульман».
Для управління «звільненим Єгиптом» окупанти негайно створили
маріонетковий уряд («великий діван»), куди ввели представників
місцевого мусульманського духовенства, впливових купців, одного
4
Водночас у своєму листі до турецького паші Наполеон обіияв відновити в Єгипті
«законну» владу османського султана, покаравши «узурпаторів-мамлюків».
326 Розділ НІ. БЛИЗЬКИЙ 1 СЕРЕДНІЙ СХІД
фелаха і навіть одного бедуїна. Аналогічно під егідою французьких

окупантів почали формуватися органи місцевого управління.
Однак уже наступного місяця ситуація для французів різко ус
кладнилася. У серпні при Абукірі британська ескадра адмірала Гораціо
Нельсона (1758—1805) потопила французький флот, яким командував
адмірал-невдаха Ф. Брюес. Маючи 15 кораблів проти 14 англійських
Ф. Брюес умудрився втратити 11, решта втекла на Мальту, позбавив
ши армію Наполеона будь-яких можливостей тилового забезпечення.
Тепер, коли експедиційний корпус Бонапарта в Єгипті опинився в
ізоляції, Селім III «осмілів» й уже сам оголосив у вересні 1798 р. війну
Франції. В січні 1799 р. Порта офіційно приєдналася до другої анти-
французької коаліції, підписавши відповідні союзні договори з Ро
сією та Великобританією. Стратегічне становище французів у Єгипті
стало катастрофічним. У пошуках коштів на продовження експедиції
Наполеон відновив у повному обсязі податковий прес на єгипетських
фелахів, купців і ремісників, обклав податками вакуфні землі мусуль
манського духовенства (яке в минулому мало податкові пільги), кон
фіскував усе майно вигнаних із країни мамлюків та ще й обклав усіх
єгиптян примусовою «позикою». В такий спосіб французам удалося
викачати з Єгипту і7 80 млн. У відповідь по всьому Єгипту стали спа
лахувати антифранцузькі бунти. Уже в жовтні 1798 р. проти окупантів
повстав Каїр. Французи придушили бунт, розстрілявши городян із гар
мат і показово стративши шістьох «керівників» повстання (їхні відру
бані голови насадили на списи й носили по місту для залякування).
Проте відтоді жоден француз не почувався в Єгипті спокійно: країну
охопила партизанська війна, жертвами якої періодично ставали неве
ликі французькі загони, які нишпорили по всій країні в пошуку харчів
для прогодування армії.
Оголосивши французам «священну війну», султан Селім III напра
вив до Єгипту свою сухопутну армію. Однак Наполеон не звик чека
ти на ворога і виступив йому назустріч, вторгнувшись у Палестину.
Французам завдяки воєнно-технічній перевазі знову вдалося розгро
мити польові османо-мамлюцькі армії і захопити міста Аль-Аріш, Газу,
Яффу та Хайфу, однак 70-денна облога Акки завершилася для Напо
леона цілковитим фіаско. В артилерії французів закінчилися гарматні
набої, у солдат майже не лишилося патронів, нічим було лікувати по
ранених, а тут ще й епідемія чуми знекровила інтервентів. У травні
1799 р. Наполеон змушений був зняти облогу Акки і, знищивши всіх
своїх поранених, поспіхом відійти до Єгипту. І хоча в липні 1799 р.
французам удалося розгромити англо-турецький десант, що спробував
десантуватися під Абукіром, стало очевидним, що єгипетська авантю

ра Наполеона завершилася крахом.
У серпні 1799 р. Бонапарт покинув свої війська в Єгипті наприз
воляще і потайки втік морем до Франції, прихопивши з собою на борт
500 найближчих соратників та всіх привезених до Єгипту французь
ких науковців. Рештки французьких військ вели бойові дії на Близь
кому Сході до весни 1801 р., аж доки не змушені були капітулювати.
В обмін на безумовну капітуляцію англійці погодилися доправити
вцілілих французів на батьківщину, що й було здійснено кораблями
британського флоту у вересні 1801 р.
Єдиним позитивним наслідком єгипетської авантюри Наполеона став
бурхливий розвиток європейської єгиптології. Особливий резонанс
мало виявлення знаменитого Розетського каменя5, на якому було
вміщено текст подяки єгипетських жерців елліністичному володарю
Єгипту Птолемею V Єпіфану [204—180 рр. до н.е.]. Напис на камені
виконано в 196 р. до н.е. давньоєгипетською ієрогліфікою, давньоєги
петською демотикою і давньогрецькою мовою. До цього моменту на
уковці вміли читати давньогрецькі тексти, але секрети давньоєгипетсь-
•; *' кого письма були давно втрачені. Писані різними мовами тексти Ро-
ІІІ зетського каменя були ідентичними за змістом. Завдяки цій трилінгві
- "?'>• в 1822 р. француз Жан-Франсуа Шампольйон (1790—1832) зміг дешиф
рувати, нарешті, давньоєгипетську писемність.
Поразка французів дещо зміцнила владні позиції османських ре
форматорів, проте соціальна база політики нізам-і джедід усе ще лиша
лася дуже вузькою. Категоричними противниками «гяурських» реформ
були ортодоксальне сунітське духовенство й могутні регіональні аяни
(зокрема Пазвандоглу і Таяр Махмуд). Яничари боялися втратити свої
привілеї, а для більшості простолюдинів новації оберталися тільки
збільшенням старих і впровадженням нових податків. Особливо по
терпали від сваволі і здирств християнські піддані султана. Виявом
їхнього невдоволення стало сербське народно-визвольне повстання під
керівництвом Карагеоргія (Георгій Чорний Пєтровіч), яке розпочало
ся у 1804 р. і тривало до 1813 р.
Повстання Карагеоргія розпочалося як бунт «в ім'я законності»
проти сваволі місцевих яничар, котрі саботували реформаційні ново
введення «законного государя» султана Селіма 111. Однак дуже швид
ко воно переросло в масову народно-визвольну війну сербського на
роду за свою автономію. Створювалися національні органи місцевої
5
Камінь являв собою чорну базальтову плиту, знайдену в 1799 р. французьким
офіцером Бушаром на березі Розетського рукава Нілу.
влади та регулярні військові формування. Перед султаном постала ди

лема: або згортати реформи й разом із яничарами придушувати серб
ське повстання — або продовжувати реформи, вступивши в конфлікт
із яничарами, що загрожувало подальшою територіальною дезінтегра
цією Османської імперії. Селім 111 після деяких вагань обрав друге.
Цьому посприяла й зміна міжнародної політичної конфігурації євро
пейського масштабу. Після наполеонівської перемоги в листопаді-
грудні 1805 р. над австро-російськими військами під Аустерліцем
французька дипломатія знову вдало зіграла на реваншистських настро
ях османів. Росія на той час уже воювала з Францією та Іраном і мала
напружені стосунки зі Швецією, тому султан Селім 111 вирішив ско
ристатися ситуацією і розпочав війну з росіянами в листопаді 1806 р.
Чергова російсько-турецька війна 1806—1812 рр. розпочалася до
волі мляво. В подальшому для активізації воєнних дій на Балкансь-
кий фронт із Стамбула перекинули майже всі полки нової регулярної
армії, які за традицією очолив великий візир Хільмі Ібрагім-паша —
палкий прихильник реформ нізам-і джедід. Цим відразу скористали
ся реакціонери. Контроль над урядом перейшов до каймакама Кесе
Муса-паші, який спільно з шейх-уль-ісламом Атаулла-ефенді органі
зував заколот проти султана-реформатора, використавши з цією ме
тою столичні яничарські полки. Наприкінці травня 1807 р. яничари
раптово оточили й вирізали нечисленний столичний гарнізон «регу
лярних султанських військ» (решта їх була задіяна у війні з росіяна
ми). Заколотники увірвалися до султанського палацу й змусили Селі-
ма 111 зректися влади, посадивши на престол безвольного консервато
ра Мустафу IV [1807—1808]. У дводенній різанині яничари позбавили
життя усіх схоплених ними активних реформаторів (зокрема міністра
фінансів Хаджи Ібрагім-ефенді, султанського секретаря Ахмеда Фаїз-
ефенді), а скинутого Селіма 111 запроторили до в'язниці.
Більшість стамбульців спочатку вітала переворот, проте консерва
тивні лідери не спромоглися поліпшити матеріальне становище
своїх підданих, а на фронтах турецькі війська зазнавали від росіян
поразку за поразкою. Сухопутні армії османів після серії невдач
відійшли за Дунай, а вибудований за підтримки французів оттоман-
ський флот капудан-паші Сеїт-Алі в червні 1807 р. знищила в Егей-
ському морі поблизу півострова Афон російська ескадра під коман
дуванням віце-адмірала Д.Н. Сенявіна. Доруйнував авторитет ново
го султана Тільзитський франко-російський мирний договір (липень
1807), за умовами якого французький імператор [1804—1815] Наполе
он І Бонапарт зобов'язався вступити у війну з Портою на боці Росії.
* т..чг ГІ -:.т "з ""> ? ^> ?І г "•*. ,| р * ? ї* ':і
329 /лаво 9. Османська імперія
За цієї ситуації осередком селімських прибічників став Рущук у

Румелії (нині Болгарія), де володарював впливовий регіональний аян
Мустафа-паша Байрактар, який до того ж був командувачем турець
ких військ на Дунайському фронті проти росіян. Створивши із недо-
битих реформаторів організацію «Рущуцьких друзів», Байрактар ви
рушив у липні 1808 р. в похід на Стамбул, маючи під своїм керів
ництвом близько 16 тис. вояків (його власні регіональні збройні
формування та залишки колишніх полків регулярної селімової армії).
Щоправда, звільнити Селіма 111 «рущуцьким друзям» не вдалося —
колишнього султана знищили у в'язниці за наказом Мустафи. Проте
у Стамбул війська Байрактара увійшли майже без спротиву, оскільки
погано організовані й гірше озброєні, порівняно з європеїзованими
регулярними полками, яничари не наважилися чинити опір «рущук-
цям» у відкритому бою.
Захопивши Стамбул, Байрактар стратив кількасот активістів та
організаторів антиселімового перевороту, змусив Мустафу IV офіцій
но увільнити Атаулла-ефенді від обов'язків шейх-уль-іслама, а згодом
і самого Мустафу IV «умовив» піти з престолу (посадивши колишньо
го султана під домашній арешт). Намагаючись утриматися при владі,
Мустафа IV наказав стратити останнього (окрім нього самого) пред
ставника османової династії — свого рідного брата Махмуда, проте цей
наказ колишнього невдахи-султана виконати було нікому, тому саме
Махмуда (під ім'ям Махмуда 11 [1808—1839]) Байрактар і посадив на
османський престол. Себе він скромно призначив великим візиром, а
насправді — реальним владикою Порти. Проте ненадовго...
Війна з Росією все ще тривала, тому більшу частину вірних йому
військ Байрактар направив на Дунайський фронт. Водночас візир-ре-
форматор вирішив взятися за реорганізацію яничарського корпусу,
чим підписав собі смертний вирок. У листопаді бурхливого 1808 р.
знервовані чутками про заплановану реорганізацію яничари знову
збунтувалися у Стамбулі. Шість тисяч яничар ізолювали нечисленні
загони столичних прибічників Байрактара в їхніх казармах, а самі ви
рушили на штурм султанського палацу з наміром звільнити й повер
нути до влади свого ставленика — султана Мустафу. У відповідь Бай
рактар убив Мустафу, викинув із балкона його труп яничарам, а сам
підірвав частину султанського палацу, поховавши себе разом зі своїми
прихильниками під його уламками. Яничари-бунтівники розгубили
ся, й за кілька годин заколотників розігнав тритисячний загін урядо
вих військ Раміз-паші, вірних султанові Махмуду 11. Найактивніших
змовників невдовзі переловили й стратили, але заради нормалізації
ситуації в країні султан Махмуд II пообіцяв припинити реформаційні

експерименти до завершення війни з Росією, закликавши підданих до
консолідації перед російською загрозою.
Обстановка на театрах воєнних дій і справді складалася не на ко
ристь турків. У вересні 1810 р. російська 80-тисячна армія генерала
Н.М. Каменського в битві за Рущук завдала поразки військам Юсуф-
паші, які значно переважали росіян кількісно (100 тис. вояків). На
ступного року новий османський командувач, великий візир Ахмед-
паша, вирішив рішучими наступальними діями виправити ситуацію.
Проте лобова атака 60-тисячної турецької армії на російські позиції
знову провалилася. Перед новим російським командувачем М.І. Ку~
тузовим стояло завдання якомога швидше розбити ворога і досягти
миру з турками напередодні масштабної війни з наполеонівською
Францією, яка вже давно назрівала. 1 тоді російський полководець
здійснив хитромудрий маневр. У вересні 1811 р. він наказав своїм
військам відійти від Дунаю. Ахмед-паша вирішив, що «гяури» відсту
пають, і віддав наказ переправитися через Дунай, маючи намір пере
слідувати ворога. Та коли на лівий берег Дунаю перебралися 35 тис.
османських вояків, з'ясувалося, що частина російських військ (10-ти-
сячний корпус генерала Є.І. Маркова) також таємно форсувала Дунай
і опинилася на його правому березі. У жовтні корпус Маркова раптово
атакував тиловий табір турецьких військ і, захопивши його, відрізав
оттоманські війська на лівому березі Дунаю від баз постачання. Ос
новні сили російських військ на чолі з Кутузовим, припинивши вда
ваний «відступ», атакували турків і притисли їх до Дунаю, прирікши
тим самим на голод. 35-тисячна османська армія залишилася без хар
чів, боєприпасів і теплого одягу. Вона протрималася на голій землі
лівобережного дунайського плацдарму в районі Слободзеї до грудня
1811 р., аж доки, з'ївши усіх своїх коней і втративши тисячі вояків
від голоду, холоду й хвороб, османи змушені були капітулювати.
За цю перемогу М.І. Кутузов (1745—1813) був відзначений графським
титулом.
Відповідно до умов Бухарестського мирного договору, підписано
го у травні 1812 р., до Росії відійшли Бессарабія та Абхазія, Сербія
здобула внутрішню автономію. Російська імперія дістала можливість
зосередити зусилля для відсічі Наполеону, який у червні того ж року
розпочав свою сумнозвісну російську кампанію.
;
331 І &ЧНГ " .> і ЙМЛс і /Л\ Глава 9. Османська імперія
Оттоманська Порта І
за умов загострення
«балканського питання» |
Чергова поразка Порти у війні з Росією активізувала антиос-
манські настрої на Балканах, де ще від 1804 р. вирувала сербська на
родно-визвольна війна, очолювана Карагеоргієм. Щоправда, доки Ро
сія протягом 1812—1814 рр. воювала з Наполеоном, османи порушили
умови Бухарестського мирного договору 1812 р. Вони відмовилися
надати сербам автономію і масовими репресіями придушили в 1813 р.
повстання Карагеоргія. Однак у 1815 р. серби знову повстали (сфор
мувавши власні національні збройні сили чисельністю в 40 тис. во
яків), а втручання Росії змусило султана надати в 1816 р. сербам авто
номію у внутрішніх справах. Відтоді ескалація «східного питання» стала
неодмінною складовою воєнно-політичного буття Порти за умов різно-
векторного втручання потужних європейських держав у внутрішні
справи Османської імперії. За таких обставин султан Махмуд 11 [1808—
1839] знову відклав «європеїзаційні» реформи до кращих часів, ос
кільки змушений був докладати зусиль для збереження територіаль
ної цілісності своєї імперії, котра розвалювалася буквально на очах.
Не менше проблем мала султанська влада в Аравії, де незалежність
від османів виборювали араби-ваггабіти.
Фундатором ваггабізму як специфічної релігійно-політичної течії в
и й
- ' ісламі був аравійський богослов-проповідник Мухаммед ібн Абд-
*-" аль-Ваггаб (1703—1787). Свої погляди він виклав у «Книзі єдинобож
жя» («Кітаб ат-Таухид»), де закликав мусульман повернути ісламу
•^ початкову простоту й суворість та «очистити» його від усіх неправед-
* них «нововведень» (культ святих, дервішське чернецтво, суфійська
-8 містика тощо). В руслі означеного критикувалися також розкіш і
- марнотратство влади. Особливо завзято ратував проповідник за по
силення статусу єдинобожжя в ісламі (щоправда, допускаючи ант-
ропоморфізацію Аллаха) та проти реліктів ідолопоклонства, по
ширених серед аравійських бедуїнів попри століття тотальної му-
сульманізації. Навіть поклоніння святим місцям Мекки й Медини
мусульманські ортодокси розглядали як елемент ідолопоклонства, а
<- тому категорично заперечували. Відповідною була й самоназва по
слідовників Мухаммеда ібн Абд-аль-Ваггаба — мувагіддун («єдино-
божники»), проте в історії вони залишилися як ваггабіти (назва по-
І ходить від імені засновника руху).
Доки проповіді Мухаммеда ібн Абд-аль-Ваггаба обмежувалися про
блематикою ісламського богослов'я, це мало кого турбувало в Стам-
булі. Однак критика «неправедних нововведень» мала тривожні на

слідки для Порти: основою ідеології ваггабізму була ідея джихаду —
«священної війни» проти прибічників «неправедних ідей», якими му-
вагіддун цілком у канонах «Кітаб ат-Таухид» вважали не лише хри
стиян, язичників та іудеїв, а й шиїтів усіх відтінків і навіть ортодок
сальних сунітів. І тут з'ясувалося: сунізм був офіційною релігією
Османської імперії, а отже першими, проти кого ваггабіти вирішили
виступити зі зброєю в руках, були османські султани, котрих мува-
гіддун іменували відтоді «лжехаліфами» і владу яких категорично від
мовилися визнавати. Так ваггабізм став ідеологією аравійських ара
бів, які боролися за повалення оттоманської влади в Аравії й віднов
лення самостійної арабо-мусульманської держави.
Власне воєнно-політичний антитурецький рух аравійців-ваггабітів
очолили еміри центральноаравійського Неджду із роду Саудидів. Са-
удиди ще від часів засновника своєї емірської династії Сауда ібн Му-
хаммеда ібн Мікріна [1719—1725] мріяли звільнитися від османсько
го панування в Аравії, однак для консолідації антитурецького руху
їм бракувало належної ідеології, оскільки в канонах ортодоксаль
ного сунітського ісламу останній представник династії арабських
халіфів Аббасидів передав на початку XVI ст. статус халіфа як всему-
сульманського релігійно-політичного глави османським султанам.
Виступ проти влади Порти за такої ситуації міг розцінюватися як
антимусульманський і тому великих шансів на успіх, звичайно, не
мав. Ваггабізм зняв цю проблему, «довівши» «нелегітимність» халіф
ських амбіцій османських султанів. Не дивно, що коли в 1745 р. Са-
удид Мухаммед ібн Сауд [1726—1765] прийняв ваггабізм, очолювані
ним аравійські бедуїни розгорнули активні бойові дії проти османсь
ких правителів Аравії.
Воювали османи з бедуїнами в пустелях і напівпустелях Аравії вкрай
неефективно. «Мешканці пустелі» уникали масштабних боїв і вис
нажували ворога партизанськими набігами, а турки, потерпаючи від
хронічної нестачі води, основні зусилля зосереджували на охороні
святих міст — Мекки й Медини — та караванів прочан до них. У
такій війні османи не мали шансів на перемогу, і до 1786 р. Саудиди
надійно контролювали всю Центральну Аравію, а також поширили
свій вплив на аравійське узбережжя Перської затоки (включаючи
Кувейт і Бахрейн) та Оман, де ваггабізм прийняла більшість насе
лення. Наприкінці XVIII ст. владу Саудидів визнали султан Маскату
та імам Ємену (вони сплачували відтоді Саудидам данину), а на по
чатку XIX ст. після низки вдалих набігів до Саудидського емірату був
приєднаний Хіджаз із його святими мусульманськими містами Мек
ка й Медина. Від набігів аравійських бедуїнів-ваггабітів почали по
терпати навіть Сирія та Ірак. Особливого розголосу набув їхній похід
І)?: в Ірак (1801), в ході якого ваггабіти, очолювані еміром Абд-аль-Азі-

/т зом [1765—1803], спромоглися захопити, пограбувати й спустошити
>\ш Кербелу, де розташована одна з шиїтських святинь — могила рідно-
{.,< го онука пророка Мухаммеда, лідера й мученика шиїтського анти-
,сц омейядського руху Хусейна ібн Алі ібн Абу-Таліба, розтерзаного
• ,н халіфськими вояками в 680 р. Лише відбивши масштабний ваггабі-
тський похід на Багдад (1808), османські війська змогли втримати за
собою Ірак, проте владу над Аравією Порта втратила.
Впоратися з аравійськими бедуїнами власними силами турки не
змогли, тому в 1811 р. Махмуд 11 звернувся за підтримкою до єги
петського паші Мухаммеда-Алі — свого формального васала, а в дійс
ності — повновладного правителя сіє Гасіо незалежного від Стамбулу
Єгипту.
За умовами англо-французького Амьєнського мирного договору 1802 р.
Єгипет мав повернутися під юрисдикцію турецького султана, тому
для реалізації означеної угоди Порта направила в Каїр солідний кон
тингент османських військ під командуванням енергійного полко
водця албано-македонського походження Мухаммеда-Алі (Мехмет-
Алі, 1769—1849). Основними конкурентами за панування над Єгип
том османи вбачали мамлюцьких беїв, тому вже в 1803 р. війська
Порти розпочали бойові дії проти мамлюків, однак зазнали поразки
під Даманхуром. Здавалося, що владиками Єгипту знову стануть мам-
л
люцькі беї, однак Мухаммед-Алі несподівано проявив себе талано-
5
витим політиком. Він уклав антимамлюцький союз із місцевим ду
ховенством, серед якого особливим антимамлюцьким радикалізмом
уславилися шейхи знаменитого каїрського мусульманського універ
ситету аль-Азхар (аль-Джамі аль-Азхар — «Світозарніша соборна
мечеть»). Як центр арабо-мусульманської ученості аль-Азхар завж
ди прохолодно ставився до панування у країні чужоземних рабів-
гвардійців (мамлюків), а коли у XVIII ст. мамлюцькі беї почали
обкладати податками і навіть здійснювати часткову секуляриза-
^ цію вакуфних земель, шейхи аль-Азхару (як і більшість місцевого
,1
мусульманського духовенства) перетворилися на запеклих і пере
конаних ворогів мамлюцької влади, чим і скористався Мухаммед-
Алі. На заклик духовенства в березні 1804 р. городяни Каїра повста
ли проти мамлюків, відмовилися платити податі й вигнали з міста
мамлюцький гарнізон разом з усіма беями. За цієї ситуації Мухам
мед-Алі, пообіцявши скасувати «несправедливі» податки й «захисти
ти єгиптян» від мамлюцької сваволі, знову ввів до Каїра свій ал
банський корпус. Вдячні шейхи проголосили його єгипетським кай-
макамом (тур. «заступник», мається на увазі заступник єгипетського
паші, оскільки пашу Єгипту міг призначати лише султан).
У битві за Каїр албанці Мухаммеда-Алі разом із каїрськими опол

ченцями розгромили мамлюків і витіснили їх із Нижнього Єгипту у
Верхній. Проте коли Мухаммед-Алі вирушив у похід на південь, щоб
добити мамлюків, султан Селім III, розуміючи, шо в Єгипті у нього
в особі Мухаммеда-Алі з'являється новий владний конкурент, при
значив єгипетським пашею свого ставленика — османського на
місника Александрії Хуршида.
Доки Мухаммед-Алі громив мамлюків у Верхньому Єгипті, Хуршид
енергійно взявся за відновлення османського панування над Єгип
том: відновив усі податі, здійснив показові контрибуційні побори «на
військові потреби», почав переслідувати невдоволених. Не упустили
шанс пограбувати городян і турецькі солдати, тому вже у квітні
1805 р. Каїр знову повстав — цього разу проти османів. Бої тривали
місяць, аж доки в Каїр не повернувся зі своїми албанцями Мухам
мед-Алі. Зорієнтувавшись, він відразу підтримав повсталих городян,
унаслідок чого османські окупаційні війська були розгромлені, а,
паша Хуршид із рештками турецьких загонів змушений був покину
ти Єгипет. Тепер шейхи та улеми Каїра відкинули церемоніальний
пієтет перед Портою й обрали Мухаммеда-Алі єгипетським пашею,
на що султан урешті-решт змушений був погодитися. Так колишній
османський полководець албано-македонського походження став сіє
Гасіо суверенним правителем [1805—1848] Єгипту, заснувавши динас
тію, яка правила цією країною до 1952 р.
Для зміцнення свого одноосібного володарювання Мухаммеду-Алі
треба було спочатку позбутися союзників, які допомогли йому
прийти до влади. Першими виявилися англійці, котрі під час анг-
ло-турецької війни 1807—1809 рр. спробували захопити Александ-
рію, та коли британський десант намагався увійти до міста, Му
хаммед-Алі під гаслами «священної війни» мобілізував для відсічі
інтервентам тисячі добровольців, які разом із його албанцями та
вчорашніми ворогами мамлюками скинули британський десант у
море. Наступного удару хитрий албанець завдав аль-азхарським
шейхам: у 1808 р. за його наказом були протягом одного дня заа
рештовані й вислані у провінцію майже всі єгипетські улеми (вклю
чаючи ректора аль-Азхара шейха Омара Макрама, який у минулому
завзято агітував єгиптян підтримувати Мухаммеда-Алі). Залишали
ся мамлюки, котрі до того ж спробували в 1808 р. вчинити бунт
проти Мухаммеда-Алі, однак їхній заколот був своєчасно розкри
тий і придушений албанцями. Ретельно зібравши «компромат» на
мамлюцьких беїв, Мухаммед-Алі по-східному віроломно організу
вав їм у 1811 р. ледь не тотальну різанину. Запросивши своїх не
давніх союзників на чергове свято до Каїра, він заманив мамлюць
ких беїв у вузький прохід між двома брамами, де їх розстріляли з
ітшішшішіїїііііііііішішііІІШішіШШІШІШШ
^•^^И^^Щ^^^^^^^МІ
3 3 5 І *И'?ЗТ."•'•'=;-':.-'> * :~%Л$\НЦ$ .Ш птя.: Глава 9. Османська імперія!
дахів навколишніх будинків албанські стрільці. Рештки мамлюків

с . спробували за давньою звичкою укріпитися у Верхньому Єгипті,
однак у 1812 р. Мухаммед-Алі здійснив похід на південь країни і
-І:- поклав край місцевим мамлюцьким князівствам. Більша частина
: мамлюків була вирізана, дехто пішов на службу до єгипетської му-
хаммедівської армії, а система комплектування єгипетських військ
із числа відповідно навчених рабів була ліквідована. Так, фактич-
но, припинив існування стан мамлюків, шо протягом шести сто
літь володарював у Єгипті.
Мухаммед-Алі, який на той час уже приборкав єгипетських мам
люків і встановив свій контроль над усім Єгиптом, здійснюючи там
системні модернізаційні реформи, вирішив направити свою армію в
Аравію. Протягом виснажливої семирічної війни (1811—1818) єгиптя
ни спромоглися придушити опір ваггабітських сепаратистів, однак
султану легше від цього не стало, оскільки відтоді більша частина
Аравії, в тому числі священні для всіх мусульман Мекка й Медина,
перейшли під цілковитий контроль Мухаммеда-Алі, я к и й остаточно
перестав зважати на владні повноваження султана. Навіть європейські
країни фактично визнали незалежність Єгипту і відкрили в Каїрі свої
консульства, а в офіційній дипломатичній документації Мухаммеда-
Алі почали іменувати віце-королем.
Ставши визнаним володарем Єгипту, Мухаммед-Алі не став «почи-
вати на лаврах», а взявся за розбудову й модернізацію країни, нама
гаючись перетворити її на потужну та впливову регіональну силу. В
канонах постсередньовічної східнодеспотичної мусульманської тра
диції Мухаммед-Алі вважав основними засобами посилення Єгипту на
самперед зміцнення централізації влади та максимальне одержавлення
господарського комплексу країни. Де зумовило половинчастість його ре
форм, їхню недостатню ефективність. Результативними вони видава
лися тільки на тлі ще менш успішних османських «модернізацій».
Основним об'єктом реформаторської активності Мухаммеда-Алі був
аграрний сектор країни. Протягом 1809—1814 рр. були ліквідовані й
одержавлені всі види вакуфного, мамлюцького та мультазимського
землеволодіння, проведено загальний перепис усіх земель. Щоправ
да, колишнім землевласникам Мухаммед-Алі виділив державні пен
сії, однак без права передачі їх у спадок. Кожен селянин-фелах отри-
' мав у користування стандартну земельну ділянку розміром у 3—5
6
федданів на родину. Фелах не мав права покинути свій земельний
наділ, за користування яким він мусив сплачувати поземельний по-
1 феддан дорівнював 0,42 га.
Ш1ІІ
14
•••••і ІРІЇ
Швв Розділ III. Б Л И З Ь К И Й І СЕРЕДНІЙ СХІД

7
тіг даток (10—15 реалів за кожен феддан), а в разі потреби виконувати
на користь держави певну відробіткову повинність. Крім того, ко
жен селянин-фелах мав брати до уваги рекомендації владних чинов
ників щодо вирощування на виділеній земельній ділянці тих чи
інших сільськогосподарських культур. За порядком у селі наглядав
обраний односельчанами й затверджений місцевим представником
влади сільський староста, без письмового дозволу якого жоден фелах
не міг навіть виїхати за межі свого населеного пункту. Державне
кріпацтво, запроваджене Мухаммедом-Алі, викликало невдоволен
ня селян, однак застосувавши терор проти незгодних влада швидко
приборкала беззбройних фелахів, які так і залишилися найбезправ-
нішим станом єгипетського суспільства. Водночас влада всіляко де
монструвала свою турботу про розвиток аграрного сектора, здійсню
вала реконструкцію старих та розбудову нових іригаційних систем8,
ініціювала підконтрольну державі товаризацію сільського господар
ства. Особливо прибутковими для уряду стали впроваджені Мухам
медом-Алі державні монополії на оптову закупівлю сільськогоспо
дарських продуктів та на зовнішню торгівлю. В результаті держава
купувала у селян пшеницю за монопольною ціною у 27 піастрів за
ардеб*, тут же продаючи її на внутрішньому ринку за 56, а на екс
порт — за 90 піастрів, бавовник купувався у фелахів по 200 піастрів за
кантар (45 кг), тоді як його експортна ціна становила 580—600 пі
астрів і т.ін.
Наступним кроком було встановлення контролю над ремісничою
сферою. У 1816 р. державну монополію поширили на торгівлю ре
місничими товарами, шо також збагачувало державні фінанси за ра
хунок тотального обдирання ремісників. А щоб вони не дуже пруча
лися, Мухаммед-Алі вклав державні кошти в побудову казенних ма
нуфактур, які за рахунок професійного поділу праці істотно знизили
собівартість продукції й збільшили ефективність виробництва. Це
призвело до того, що в багатьох галузях кустарні єгипетські ремісни
ки не витримали конкуренції і, масово розорившись, змушені були
йти на означені мануфактури простими робітниками. Особливу ак
тивність держава проявила в розвитку місцевого ткацтва. Машини й
ткацькі верстати з цією метою завозили з Англії та Франції, а як
сировину використовували місцеві бавовник, льон, коноплі, шовк
і вовну. У 1830 р. в Єгипті вже функціонували майже три десятки
7
Реал — дрібна срібна монета. її вартість за різних часів коливалася від 1/8 до 1/20
піастра (містила від 0,5—1,9 г срібла).
8
За правління Мухаммеда-Алі в Єгипті збудували 27 нових каналів, найбільший
з яких, названий на честь правителя «Махмудія», простягався від Нілу до Алек-
сандрії.
9
1 ардеб дорівнював 150—170 кг. ^ \їи .,г,^ ЙЙ,.КГ!І; Ч ; И:, ^ Й * ^ - Г
і
™^^^ЩШ^ЧЩ^ИИ^И!ІІ!!І!І!|!|1іИЩ
337 І ШтЧЗО І ЙНШтт П <* Глава 9. Османська імперія
державних прядильних і ткацьких фабрик, на яких перероблялося

близько чверті єгипетської вовни й бавовнику (решта йшла на екс-
С порт або використовувалася місцевими ремісниками). Тоді ж у Ро-
г зетті й Дамієтті збудували 60 рисоочищувальних млинів та кілька
г оснащених паровими двигунами рисоочищувальних заводів, в рай-
ч оні Александрії були введені в дію два скляних заводи, по всій країні
споруджувалися цукроварні, на яких виготовляли рафінований цу-
ц*" кор та ром (його здебільшого експортували). У Булаці було споруд-
ььо жено казенну паперову фабрику, поблизу якої в 1821 р. відкрили пер-
• п*. я шу в Єгипті типографію.
>п Третім стратегічним напрямом реформ Мухаммеда-Алі була реор
ганізація армії та системи її матеріально-технічного забезпечення.
NІАа Спочатку Мухаммед-Алі намагався формувати військо, використо-
, і?- вуючи, насамперед, попередній єгипетсько-мусульманський досвід,
тим більше, що в боротьбі з ваггабітами традиційна єгипетська ар-
)г мія проявила себе цілком боєздатною. Отож, після ліквідації старо-
чг- го мамлюцького корпусу уже в 1820 р. до єгипетської армії знову
н почали брати рабів-гвардійців. Однак для забезпечення такого війсь-
•.«І.І.-7 ка достатніми людськими ресурсами куплених рабів явно не виста-
ь чало (у 1820 р. до єгипетської армії влилася лише тисяча молодих
мамлюків). У пошуках людських ресурсів Мухаммед-Алі наказав
І о своїм військам вторгнутися у Східний Судан, де на той момент не
;; існувало єдиної потужної держави, тому війна з розпорошеними
•©> місцевими племінними ополченнями склалася для єгиптян цілком
: :ІП вдало. До 1822 р. увесь Східний Судан був окупований військами
< по Мухаммеда-Алі. Його мешканців єгипетська окупаційна влада підда
не ла тотальному пограбунку, перетворивши цей регіон на майже дар-
•••• %; мового постачальника верблюдів, шкір, зерна, слонової кістки,
І;;: с страусового пір'я, а головне — темношкірих рабів, «полювання» за
»н якими Мухаммед-Алі проголосив державною монополією. Наслідки
» виявилися вражаючими: уже станом на 1823 р. до єгипетської армії
й було рекрутовано 30 тис. рабів-негрів, з яких сформували шість кор~
:•£ пусів регулярного мамлюцького війська. Та невдовзі з'ясувалося, що
можливості військового використання негрів-рабів доволі обмежені,
оскільки їхній освітній і загалом культурно-цивілізаційний рівень
• і ніяк не давав можливості довірити їм складну й доволі дорогу вогне-
?
м пальну зброю, а розвивати військо на базі самого лише холодного
ф^ озброєння видавалося безперспективним. Адже змагатися на рівних
з європейськими чи навіть османськими арміями такі війська, зви
чайно, не могли. Ситуація ускладнювалася й тим, що раби-негри не
знали, як правило, ані арабської, ані турецької мов і опановували їх
під час своєї підневільної служби із великими труднощами, тому
оперативне командування таким військом на полі бою залишалося
,ІІ1Ш«иі!!іІ!І»!Іі !
для Мухаммеда-Алі та його генералів доволі проблематичним. У зма

ганні за свій імперський суверенітет Єгипту потрібна була якісно
інша, національна армія. Усвідомивши це, Мухаммед-Алі в 1823 р.
зробив рішучий крок: перейшов до комплектування армії із власне
єгиптян (насамперед, із учорашніх фелахів), запровадивши в країні
рекрутську повинність. Термін служби для рядового складу нової
армії визначався у п'ять років дійсної та три роки в запасі.
Корінних єгиптян в основній своїй масі уже тисячу років не набира
ли до армії Єгипту, тому спочатку спроба впровадження військової
повинності викликала паніку, спротив і масове ухиляння фелахів від
армійської служби. Та Мухаммед-Алі у цьому питанні виявив волю і
рішучість. Рекрутські набори проводили, навіть якщо для цього до
водилося організовувати справжні облави та полювання за людьми..>
В такий спосіб єгипетська армія була швидко насичена місцевим
людським матеріалом, а її загальна чисельність невдовзі сягнула 250
тис. вояків. Реорганізована за європейськими зразками нова єгипетсь
ка армія складалася з піхоти, кавалерії, артилерії та флоту. Для її
вишколу переклали арабською мовою й запровадили французькі
військові устави, а для підготовки відповідного резерву серед праців
ників державних єгипетських мануфактур запровадили курс почат
кової військової підготовки.
Важливою проблемою було озброєння. Створенню власного «воєн
но-промислового комплексу» Мухаммед-Алі приділив особливу ува
гу. Не жаліючи коштів, закуповував у Франції та Великобританії тех
нології та необхідне устаткування, запрошував на службу європей
ських фахівців. У місті Булак під керівництвом англійця Ґалловея
було споруджено ливарний завод з паровою машиною, в Александрії —
верфі, канатні, свинцевоплавильні й ливарні майстерні, у країні збу
дували також кілька порохових і селітряних заводів. Єгипетська ар
мія та флот були оснащені найновішим озброєнням, чудово вишко
лені, стали національними за складом, а отже являли відтоді серйоз
ну силу, з якою мусили рахуватися не лише османи, а й європейці.
Особлива увага приділялася підготовці офіцерських кадрів. У 1826 р.
в Єгипті було відкрито за державний кошт піхотне, кавалерійське,
артилерійське та військово-морське училища і навіть прообраз вій
ськової академії, де готували вищий командний склад армії. Утім
загальна ефективність військово-реформаторських зусиль Мухамме
да-Алі лишалася відносною, оскільки залежність єгипетського ВПК,
а відтак і всієї військової потуги Єгипту від його європейських парт-
нерів-покровителів не зникла. Єгипет не мав власних родовищ вугіл
ля й залізної руди, тому вся сировина для місцевих ливарних під
приємств доставлялася з Британії. В Єгипті було обмаль лісів, а отже
істотного збільшення єгипетського флоту так і не відбулося через
брак деревини. Щодо іноземних спеціалістів, то вони могли в будь-

який момент припинити свою діяльність за вимогою урядів від
повідних європейських держав. Лише в суперництві з Оттоманською
Портою Єгипет Мухаммеда-Алі почувався достатньо міцним, щоб
обстоювати свої політичні інтереси, що й проявилося під час на
ступних «єгипетських криз».
Проведення масштабних реформ Мухаммеда-Алі постійно гальму
валося через відсутність підготованих кадрів, тому єгипетський вла
дика енергійно взявся за вирішення цієї проблеми. Спочатку кра
щих представників єгипетської молоді відправляли для навчання за
кордон — до Західної Європи, де з них готували медиків, архітек
торів, агрономів, дипломатів, геологів, інженерів-металургів тощо.
Водночас влада ініціювала організацію національної освітянської
системи: в Єгипті почали масово відкривати світські школи, в яких,
окрім арабської й турецької мов, викладали арифметику, географію,
історію та малювання. Далі з'явилися перші прообрази світських
вузів — інженерні, політехнічні, медичні, ветеринарні, аграрні й
музичні училища. Наприкінці правління Мухаммеда-Алі у світських
навчальних закладах Єгипту налічувалося уже близько 9 тис. учнів,
які перебували на повному державному утриманні й могли в разі
успішного навчання розраховувати на державну стипендію.
Реформаторські зусилля Мухаммеда-Алі сприяли також розвитку єги
петської національної культури. В Єгипті почали виходити газети
арабською мовою (навіть приватні), видавалися в арабських перекла
дах твори кращих західноєвропейських письменників, у Каїрі відкри
лися Національна бібліотека та обсерваторія західного зразка.
Своєрідним фінальним акордом реформаторських зусиль Мухамме
да-Алі стала адміністративна реформа 1826 р., яка торкнулася як
органів центральної влади, так і системи місцевого управління. На
європейський кшталт було реорганізовано уряд країни (створено си
стему міністерств — військове, внутрішніх справ, народної освіти,
фінансів, закордонних справ і торгівлі). Наслідком адміністратив
них перетворень був поділ Єгипту на 14 «губерній» (мудірієх). Чоти
ри міста також дістали статус губерній (столичний Каїр, Александ-
рія, Дамієтта й Розетта). Губернії, своєю чергою, поділялися на ок
руги, а ті — на повіти. Всі місцеві чиновники відтоді призначалися
відповідними указами Мухаммеда-Алі та розпорядженнями його
міністрів, а їхні службові обов'язки виклали у відповідних керівних
документах, затверджених правителем. Найменшою територіальною
одиницею залишалися сільські общини, для управління якими збе
регли інститут обраних громадою й затверджених повітовим началь
ником старост. Однак сферу судочинства й землекористування було
виведено із компетенції старости. Для виконання цих функцій в
340 І - - " Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
кожному селі влада призначала персонального суддю та окремого

-І землеміра.
о Для всіх єгипетських чиновників ввели форму з відповідними ранго-
3 вими знаками, а за свою службу всі державні службовці отримували
•" -• відповідний грошовий посадовий оклад.
Оновлений, замирений та певною мірою модернізований Єгипет
->тч-; Мухаммеда-Алі • являв собою острівець стабільності в Османській
--;•>• імперії, яку буквально роздирали внутрішні конфлікти. Це давало
; :; підстави єгипетському паші виношувати дедалі честолюбніші плани.
Й* » Тим більше, що ситуація у володіннях власне Порти залишалася
напруженою.
Приклад сербів наслідували інші православні балканські народи,
поневолені турками. Організацію нових виступів узяла на себе засно
вана 1814 р. в Одесі новогрецька таємна революційна організація ма- ,
сонського типу «Філікі етерія» («Дружнє товариство»). Завдяки її зу
силлям у 1821 р. проти османської влади одночасно повстали Валахія
(народно-визвольну війну в регіоні очолив колишній російський офі
цер румун Тудор Владіміреску), Молдова (на першому етапі повстання
його керівником став колишній російський генерал валах Александр
Іпсіланті) і власне Греція (тут повстання почалося в Мореї (Пелопон
нес), а очолив його емісар «Філікі етерії» Григоріос Дикеос на
прізвисько Папафлессас). Щоправда, у Валахії повстанські лідери
швидко пересварилися між собою: А. Іпсіланті знищив Т. Владімірес
ку, після чого туркам удалось доволі швидко придушити цей осередок
антиосманського православного опору. Інакше склалася ситуація у
Греції, де повстанські вожді порозумілися між собою і провели в січні
1822 р. в Епідаврі Національні Збори, на яких проголосили неза
лежність Греції. Учасники зборів прийняли демократичну Конститу
цію «Еллінської республіки» й сформували перший уряд незалежної
Греції, який очолив відомий просвітник Александр Маврокордато.
Сепаратистські настрої зросли також серед балканських та анато-
лійських аянів, яких приваблював єгипетський самостійницький до
свід Мухаммеда-Алі. Зокрема, владу султана почали демонстративно
ігнорувати аян Румелії, Алі-паша Янінський в Південній Болгарії, ма
лоазійські деребеї та ін.
За цієї ситуації Махмуд 11 вирішив удатися до тактики залякуван
ня і кривавого терору разом із розпалюванням ідей загальномусуль-
манського антихристиянського фанатизму. Європеїзовані полки регу
лярної султанської армії кинули проти Алі-паші Янінського, а фана
тичні загони добровольців, що відгукнулись на султанський заклик
до «священної війни з невірними», спрямували проти греків. Спочат

ку грекам улаштували страшну різанину в Стамбулі, де жертвами му
сульманських фанатиків стали близько 10 тис. городян-греків, у тому
числі православний константинопольський патріарх. У квітні 1822 р.
турецький флот доставив загони ісламських «борців за віру» на острів
Хіос, на якому турки організували ще масштабніший погром безза
хисного грецького населення, вирізавши кілька десятків тисяч еллінів
(тих, кому пощастило вижити у кривавій вакханалії, османи поголов
но продали в рабство).
Хіоська катастрофа збурила європейську громадську думку: греків
оспівував у своїх поезіях російський поет А.С. Пушкін (1799—1837);
серед десятків добровольців, які виїхали із християнських країн до
Греції, щоб боронити її від турків зі зброєю в руках, був і видатний
англійський поет Джордж Н.Ґ. Байрон (1788—1824). Проте офіційні
кола європейських держав не поспішали втручатися в ситуацію. При
чина полягала в доктрині «Священного Союзу», створеного в 1815 р.
імператорами Австрії (Франц 1 [1804—1835]), Пруссії (Фрідріх-Віль-
гельм 111 [1797-1840]) та Росії (Александр 1 [1801-1825]) для захисту
«законних» владно-територіальних прав усіх легітимних європейських
монархів, під категорію яких автоматично потрапив і османський сул
тан. За такої ситуації греки могли покладатися тільки на себе, демон
струючи непохитність еллінів у їхньому прагненні здобути свободу.
Становище повстанців погіршилося влітку 1822 р., коли після пе
ремоги над Алі-пашею Янінським 30-тисячна регулярна султанська
армія вирушила в каральний похід на греків. Збройні формування
повстанців істотно поступалися османам чисельністю й озброєнням,
тому у відкритий бій не вступали, а розгорнули в пелопоннеських го
рах масовий партизанський рух. Особливо дошкуляли туркам загони
Т. Колокотроніса, О. Андруцоса та 1. Макріянніса. Не оминали ува
гою повстанці й турецький флот: його постійно діймали своїми на
бігами легкі парусники грецьких рибалок і торговців, переоблашто-
вані та озброєні під військові. Внаслідок грецького опору османські
війська врешті-решт змушені були залишити Морею. Повстанці відчу
вали себе переможцями, однак внутрішні конфлікти між різними уг
рупованнями грецького національно-визвольного руху призвели до
двох масштабних воєн. До того ж попередні поразки навчили Махму-
да 11 домагатися своїх цілей чужими руками. Сам він зосередився на
ліквідації сепаратистських рухів у Румелії та Анатолії, а в придушенні
грецького народно-визвольного повстання знову, як раніше в Аравії з
ваггабітами, запросив узяти участь єгипетського пашу Мухаммеда-Алі,
пообіцявши передати під його контроль Сирію та Кріт. Мухаммед-Алі

вирішив не упустити можливості виявити свою воєнно-політичну
міць, і в лютому 1825 р. єгипетська армія під командуванням його
сина Ібрагіма-паші висадилася в Мореї.
Відправляючи старшого сина-спадкоємця з військами до Греції, Му
хаммед-Алі не приховував своїх планів перетворити Східне Серед-
• земномор'я на «Єгипетське озеро», однак султан Махмуд II, не ма
ючи реальних можливостей вплинути на свого «васала», вирішив не
брати до уваги честолюбні заміри єгипетського паші.
Два роки єгиптяни умиротворяли Морею вогнем і мечем, залива
ючи країну еллінською кров'ю, однак постійні напади грецьких парти
занів, насамперед загонів, очолюваних Т. Колокотронісом та Г. Караї-
скасісом, урешті виснажили карателів, а зміна міжнародної ситуації
дала Греції надію на перемогу. В 1826 р. російський цар Ніколай І
[1825—1855], намагаючись підвищити авторитет романовської династії,
в очах власного дворянства після придушення декабристського руху,
висунув Порті ультиматум з вимогою надати Греції автономію.
Російський ультиматум застав Османську імперію у стані гострої
внутрішньої нестабільності, переконавши султана Махмуда II в тому,
що зволікання з проведенням реформ, особливо у сфері військового
будівництва, загрожує самому існуванню імперії. Утримання яничар
ського війська (до того ж мало керованого) було пов'язане з величез
ними фінансовими видатками, в той час як його бойові якості не вит
римували ніякої критики. За списками, відповідно до яких яничарам
виплачували кошти з султанської скарбниці, яничарський корпус на
лічував 400 тис. вояків, об'єднаних у 229 орт («загонів»), з яких 77
розміщувалися в Константинополі, а решта у провінціях. Однак на
справді реально існуючих яничар-вояків було набагато менше. Просто
яничарські командири (ага) свідомо приписували кількість підпоряд
кованих їм вояків, а кошти, отримані як зарплата для яничарських
«мертвих душ», яких не існувало в природі, клали собі в кишеню.
Давно виродився інститут класичного комплектування яничарського
корпусу через систему рекрутських наборів девширме серед христи
янських підданих Порти з їхньою подальшою ісламізацією та вик
лючно воєнною службою. Після революції цін на фіксовану державну
зарплату яничар не міг навіть прогодуватись. Багато хто з них завели
сім'ї, взялися за торгівлю й ремесла. Ряди яничар дедалі більше по
повнювалися їхніми ж синами, а не рекрутами. Відтоді яничари пере
стали бути професійними вояками, обросли своїми господарствами,
тому йти на війну зовсім не поспішали — й водночас як члени фор

мально привілейованого яничарського корпусу вони не платили по
датків. Належність до яничарів перетворилася на своєрідну індульген
цію про податковий імунітет, а яничарськими патентами (есаме) навіть
торгували на ринках.
Останнім успіхом яничар на полі битви стало силове придушення
сепаратистського руху Алі-паші Янінського (1820—1822), проте на
віть ця перемога була здобута завдяки не стільки бойовим якостям
яничарських вояків, скільки відвертій зраді синів Алі-паші, які в
обмін на прихильність султана видали батька османам (в результаті
Алі-паша потрапив у полон, де йому відрубали голову, а рештки його
розбитих загонів примкнули до грецьких повстанців).
Яничарська проблема потребувала розв'язання, і в 1826 р. султан
Махмуд II отримав нарешті дозвіл вищого духовенства імперії на лікві
дацію цього роду військ. Шейх-уль-іслам своєю фетвою схвалив рішен
ня султана про розпуск яничарського корпусу. На зміну йому мала
прийти регулярна армія нового типу — європеїзоване військо ешкенд-
жи. У червні 1826 р., дізнавшись про плани уряду, яничари збунтува
лися. Вони розгромили палац великого візира й вирушили до палацу
султана. Однак Махмуд II не розгубився — роздав зброю городянам,
оголосив яничарам-бунтівникам (яких налічувалося близько 20 тис.)
«священну війну» й кинув на придушення заколоту полки регулярної
султанської армії. Розв'язка подій відбулася 15 червня, коли опір яни
чар було зламано у вуличних боях (юрби бунтівників упритул розстрі
лювали з гармат), після чого урядові війська перейшли до показової
різанини. Яничар знищували цілими родинами, разом із дружинами й
дітьми. Трупи тисячами кидали прямо в Босфор (загальна кількість
загиблих за різними даними становила 6—20 тис). Уцілілі яничари
примкнули до кримінальних банд або пішли на службу до військ еш-
кенджи. Так безславно завершилася історія яничарського корпусу, який
століттями вважався символом османської армії.
Доки у Стамбулі різали яничар та реорганізовували османські
збройні сили на європейський кшталт, Національні Збори Греції у
квітні 1827 р. на своєму засіданні в Трезені обрали першого президен
та країни. Ним став колишній міністр закордонних справ Російської
імперії Іоанніс Каподістрія. Беручи до уваги громадську думку своїх
країн, російську ініціативу в грецькому питанні підтримали французь
кий король Карл X Бурбон [1824—1830] та британський кабінет торі.
В 1827 р. була підписана колективна англо-франко-російська Лон-
344 і Розділ НІ. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
донська конвенція, відповідно до якої три держави тепер уже спільно

вимагали від Порти надати Греції автономію на умовах сплати нею
певної щорічної данини османам. Махмуд II не повірив у спромож
ність трьох таких різних держав домовитися, тому ультиматум відхи
лив. За що й поплатився.
У жовтні 1827 р. в Наварринській бухті (південно-західний берег Пе-
&* лопоннесу) об'єднаний турецько-єгипетський флот (понад 60 ко-
»'^ раблів, 2200 гармат) під командуванням відомого своїми звірствами
ь в Мореї єгипетського паші Ібрагіма вступив у бій з об'єднаною анг-
ло-франко-російською ескадрою (до 30 кораблів, близько 1700 гар
мат), якою командував британський адмірал Е. Кодрінгтон. Мор
ська баталія тривала три години й завершилася цілковитим фіаско
для мусульман: вони втратили всі свої кораблі і 7 тис. матросів, втра
ти союзників-християн — 800 убитих (жодного втраченого корабля).
Останню крапку в розв'язанні грецького питання поставила чер
гова російсько-турецька війна 1828—1829 рр. Турки виставили проти
росіян 150-тисячну армію на Дунаї під командуванням Гусейн-паші,
проте їм так і не вдалося розбити 95-тисячну російську армію фельд
маршала П.Х. Вітгенштейна, яка уже протягом квітня—травня 1828 р.
зайняла Молдову й Валахію, після чого вступила в Болгарію. Фіналь
ним акордом першого року війни стало падіння Варни, яку росіяни
взяли штурмом у жовтні. Цар Ніколай І висловив невдоволення мля
вістю російського наступу, тому поміняв командувача Дунайської армії
на енергійнішого генерала 1.1. Дібіча. Зміна командування відбулася і
в турецькій армії. Невдоволений наслідками кампанії султан замінив
нерішучого Гусейн-пашу на агресивнішого Решид-пашу, однак боєз
датність османського війська від цього не зросла. Протягом наступної
кампанії 1829 р. армія Дібіча захопила у травні Сілістрію, а в червні
розбила армію Решид-паші під Кулевче. Подолавши балканські хреб
ти, росіяни захопили у вересні Адріанополь (тур. Едирне), після чого
турки змушені були здати свої позиції. В жовтні 1829 р. сторони підпи
сали Адріанопольський мирний договір. За його умовами османи виз
нали цілковиту автономію Сербії, Молдови й Валахії і надали автоно
мію Греції, котра через рік стала незалежним від Порти королівством.
Росія здобула право вільного судноплавства через протоки Босфор і
Дарданелли й приєднала до своїх володінь решту грузинських і части
ну вірменських земель у Закавказзі.
Реформи І
Махмуда II І
Адріанопольська ганьба переконала султана Махмуда 11, що далі
не можна зволікати з реформами, тим більше, що наступного року
французи спробували захопити Алжир, котрий номінально все ще вва
жався частиною Османської імперії.
Приводом до французької інтервенції в Алжир стало невирішене
питання про борги революційної Франції, оплачувати які Бурбони
категорично відмовлялися. Справа дійшла до того, що під час черго
вих фінансових суперечок алжирський дей Хусейн [1818—1830] уда
рив французького посла П'єра Деваля опахалом. У відповідь Париж
відкликав у 1827 р. свого посла й встановив блокаду алжирського
узбережжя. Влітку 1830 р. після ретельної підготовки 37-тисячне
французьке військо під командуванням генерала Бурмона висадило
ся в Алжирі й захопило дейську столицю місто Алжир. Дей Хусейн
змушений був підписати акт про беззастережну капітуляцію й пере
дати французам усю алжирську державну скарбницю. Однак офіцій
не проголошення Алжиру французькою колонією затрималося че
рез Липневу революцію 1830 р. в самій Франції. Луї-Філіпп Орле
анський [1830—1848], який після липневих подій став французьким
королем, спочатку мав подбати про зміцнення своєї влади, тому
йому було не до алжирських справ. Лише у 1834 р. Франція зважила
ся проголосити Алжир своєю колонією. Та алжирці без бою не зда
лися: ще в 1832 р. збройну боротьбу проти колонізаторів розпочали
волелюбні арабо-берберські племена Західного Алжиру, які очолив
знаменитий поет і оратор 24-річний Насир-ад-дін ібн Мухиддін аль-
Хасані Абдалькадір (1808—1883). Повстанці обрали Абдалькадіра своїм
еміром і розгорнули проти французів партизанську війну, яка абсолют
но виснажила колонізаторів. У пекучих пустелях, де лише місцеві меш
канці могли знайти воду, французи зазнали від повсталих значних втрат,
а тому змушені були у лютому 1834р. укласти з Абдалькадіром мирний
договір («договір Демішеля»). Відповідно до його умов Франція визна
ла політичну незалежність Західного Алжиру, де під проводом Абдалька
діра склався суверенний емірат зі столицею у м. Маскара.
Французьке суспільство болісно сприйняло цю поразку, і в 1835 р.
новий правитель Французького Алжиру генерал Бюжо поновив бо
йові дії проти емірату Абдалькадіра. Проте й цього разу колонізато
ри зазнали цілковитої поразки в пустелях Сахари. Війна завершила
ся підписанням Тафнського мирного договору (травень 1837), за умо
вами якого Франція змушена була повернути Абдалькадіру ще й
Центральний Алжир. Під контролем французів залишилося лише
приморське узбережжя.
Вийшовши переможцем у війнах з інтервентами, Абдалькадір від

разу ж розпочав державну розбудову свого емірату. Був створений
централізований апарат управління. Всіх алжирців, незалежно від
їхньої племінної належності, було урівняно в правах, емірат по-
\ ділено на вісім провінцій, до яких емір особисто призначав своїх
*\ . воєнізованих намісників. Новостворена влада уніфікувала та спрос
тила податкову систему (самі податки істотно скоротили), а для на
повнення емірської скарбниці було введено державну монополію
іН
на зовнішню торгівлю, прибутки від якої йшли на фінансування
!і
чиновницького апарату та озброєння й утримання створеного за
(;
ініціативою еміра регулярного війська (близько 10 тис. вояків). Для
1
забезпечення регулярної армії відповідними матеріальними ресур-
А
сами в еміраті заснували державні ткацькі, гарматні, ливарні й по
рохові мануфактури, розширили видобуток місцевих покладів сірки,
с
свинцю, селітри, солі. На північних кордонах емірату активно зво
дилися фортеці.
Помітне зміцнення емірату Абдалькадіра аж ніяк не входило в пла
ни французьких колонізаторів, і в жовтні 1838 р., віроломно відки
нувши Тафнський мирний договір, генерал Бюжо знову розпочав
війну проти Алжирського емірату. У відповідь Абдалькадір оголосив
французам «священну війну», однак колонізатори врахували досвід
своїх попередніх невдач і повели війну на винищення. Зосередивши
проти емірату понад 100 тис. своїх вояків, французи перейшли до
тактики масового терору й випаленої землі, ліквідуючи тим самим
усю інфраструктуру можливого партизанського спротиву. Окупанти
*-:' відрізали полоненим алжирцям вуха, спалювали дотла населені пун-
* кти, знищували всю захоплену худобу, продавали з аукціону захопле-
вг них алжирських жінок і дітей. У горах Орану повсталих, які ховали
ся в печерах, душили димом або живцем замуровували в тих самих
печерах. Тотальний терор дав свої плоди: партизан витіснили в пів
денні оази Сахари, де в 1847 р. французам удалося оточити й полони
ти Абдалькадіра. Каральні акції Бюжо були високо оцінені фран
цузьким урядом: йому було присвоєно звання маршала. Абдалькадір,
відсидівши п'ять років у французькій в'язниці, провів решту життя в
еміграції у Дамаску, де займався богослов'ям — шукав шляхів при
мирення християнської і мусульманської теологічних доктрин, за
•г що був нагороджений французьким орденом Почесного Легіону та
^ російським орденом Білого Орла.
г
Останні спалахи організованого антифранцузького опору були при-
.£••'• душені в Алжирі лише в 1857 р.
X Для султана необхідність модернізаційних реформ ставала дедалі
очевиднішою в ході єгипетської кризи, що вилилася у повномасштабну
і вкрай невдалу для османів війну з іще одним номінальним султансь-
ІІШІІІІІІШІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ!
347 І Г * . * * * ^ ^ І- ^щл^щуя ?:
? ,;,,,:, Глава 9. Османська імперія
ким васалом — єгипетським володарем Мухаммедом-Алі. Прелюдією

до кризи стали рішучі дії султана, спрямовані на придушення сепара
тизму в Румелії та Анатолії. Спираючись на реорганізовану за євро
пейським зразком армію ешкенджи, Махмуд II спромігся приборкати
непокірних аянів і деребеїв та відновив османський контроль над усією
Малою Азією та значною частиною Балканського півострова. Наступ
ним об'єктом воєнно-централізаторських зусиль енергійного султана-
реформатора мав стати Єгипет, котрий під управлінням паші Мухам-
меда-Алі, залишаючись формально у складі Оттоманської Порти, по
ступово трансформувався у цілком самостійну мусульманську імперію.
Реакція офіційного Стамбулу в цьому відношенні була цілком про
гнозованою, і Мухаммед-Алі не став чекати, а восени 1831 р. сам ата
кував османів.
До війни з єгиптянами Порта не встигла належним чином підго
туватися, тому протягом 1832 р. єгипетські війська під командуван
ням Ібрагіма-паші (сина Мухаммеда-Алі) зайняли Палестину, Сирію
та Кілікію. У грудні того ж року в битві поблизу Коньї вони розгро
мили султанську армію, вторгнулися в Малу Азію й вирушили на
Стамбул. Врятувати Порту погодилася Росія. Російський імператор
Ніколай 1 сподівався на нові поступки в питаннях контролю за стра
тегічними протоками Босфор і Дарданелли. У березні 1833 р. до Бос
фору увійшла російська чорноморська ескадра, яка висадила на азій
ський берег протоки (в районі поселення Ункяр-Іскелесі) 10-тисяч-
ний десант російських військ. Рішучі дії Росії змусили Мухаммеда-Алі
припинити наступ на Стамбул і вступити в переговори з турецьким
урядом. Стурбовані посиленням російського впливу на ситуацію в ре
гіоні, у переговорний процес як посередники втрутилися також Ан
глія та Франція. У травні бойові дії завершилися підписанням Кюта-
хійської єгипетсько-османської угоди, за умовами якої Мухаммед-Алі
підтвердив свій статус султанського васала. Як компенсацію він отри
мав в управління Сирію, Палестину та Аданський пашалик Малої Азії.
Конфлікт завершився підписанням російсько-турецького Ункяр-
Іскелесійського договору (липень 1833 р.), який можна вважати най
більшим здобутком російської дипломатії в питаннях контролю над
протоками й узагалі над ситуацією в Оттоманській Порті, котру цар
Ніколай І небезпідставно назвав «хворою людиною». Договір, підпи
саний великим візиром Хюсревом Мехмед-пашею і спеціальним пред
ставником царя графом А.Ф. Орловим, проголошував вічний мир,
дружбу і союз між обома державами. Росія зобов'язалася надавати
Туреччині «в разі потреби» воєнну допомогу, за що Порта, своєю чер-
348 І - " Розділ ЛІ. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
гою, зобов'язувалася в разі загрози для Росії закривати на її прохан

ня Дарданелльську протоку для проходу всіх іноземних військових
кораблів.
Замирившися з Єгиптом й отримавши на міжнародній арені воєн
но-політичну підтримку Росії, султан Махмуд II ще енергійніше взяв
ся за проведення внутрішніх реформ. Особливу увагу було приділено
питанням соціально-культурного, юридичного та політико-адмініст
ративного характеру. В Стамбулі почали виходити перші газети, на
європейський кшталт реорганізовано державний апарат Порти — за
мість традиційних діванів і муширатів були створені міністерства, а
місцевих намісників у пашаликах, вілаєтах і санджаках позбавили
права формувати й утримувати власним коштом приватні воєнізовані
загони. У Стамбулі відкрили медичне, військове й морське інженерне
училища європейського зразка, всіх державних чиновників зобов'яза
ли перейти на одяг європейського крою, а замість тюрбанів і чалми
носити фески. Було відновлено запроваджену ше Селімом 111 практи
ку організації постійних османських посольств у Санкт-Петербурзі,
Парижі, Відні, Лондоні і Берліні. Особливо велике значення для по
силення політичної централізації імперії мав закон 1834 р. про ліквіда
цію системи військово-спагійського землеволодіння, за яким 25 тис.
тімарів і зеаметів були конфісковані й передані до державного зе
мельного фонду, а всіх державних службовців Порти перевели на гро
шове утримання. Тим же законом цілковиту легітимність здобули
приватні земельні володіння — чіфтліш, власники яких стали відтоді
абсолютно повноправними аграрними виробниками. А селяни, як і
раніше, працювали на чужій землі (державній або поміщицькій) і тому
за користування нею мали платити відповідні податки.
Новації європейського типу викликали неоднозначну реакцію сул
танських підданих: особливо монетні нововведення Махмуда II. Всу
переч настановам Корану й Сунни, які забороняють зображувати
людину чи тварину (ототожнюючи це з ідолопоклонством), султан
наказав чеканити на османських монетах нового зразка свій порт
рет. У Стамбулі спалахнули антимонетні бунти мусульманських ор
тодоксів, проте влада уже міцно контролювала ситуацію у столиці.
Виступи швидко придушили, їхніх учасників (близько 4 тис. осіб)
стратили, а трупи кинули у Босфор.
Неабияке збурення в масах викликали виступи дервіша Шейха Са-
шилі, якого стамбульці шанували як святого. Під час одного з офі
ційних виїздів султана «святий шейх» вискочив із натовпу і, схопив
ши султанського коня за уздечку, почав прилюдно ображати прави-
теля «за погань», називаючи його «божевільним гяур-падишахом» і

З* «нечестивцем». Проте султан залишився непохитним: дервіша стра-
,ф тили, після чого публічно перечити правителеві-реформаторові вже
>гг ніхто не наважувався.
г
Реформи Махмуда II почали якісно міняти обличчя Оттоманської
імперії, однак їхня результативність у плані реального зміцнення воєн
но-політичного потенціалу Порти залишалася мізерною, тому зовнішня
політика Османської держави дедалі більшою мірою залежала від зов
нішніх чинників. Особливу стурбованість у західноєвропейських уря
дових колах викликав Ункяр-Іскелесійський договір, наслідком якого
було помітне посилення російського впливу в Туреччині. Неабияку
активність у регіоні проявила британська дипломатія, заінтересована у
просуванні англійських промислових товарів на турецькі ринки. На
слідком цього політичного тиску було підписання англо-турецької
торговельної конвенції 1838 р., яка істотно розширювала права бри
танських комерсантів на теренах Порти і створювала всі можливості
для цілковитого відкриття турецького ринку перед фабричними товара
ми капіталістичної англійської промисловості. Невдовзі під тиском
Франції всі привілеї англо-турецької конвенції поширили і на фран
цузьких комерсантів, однак умови цих явно нерівноправних угод ка
тегорично відмовився визнати єгипетський паша Мухаммед-Алі. Його
відмова поширити дію означеної конвенції на Єгипет (який усе ще
формально вважався складовою Османської імперії) викликала нове
загострення єгипетсько-османських стосунків, яке вилилося в 1839 р.
у чергову війну. Тепер уже султан Махмуд II, явно переоцінивши
ефективність своїх модернізаційних заходів у військовій сфері, пер
шим розпочав активні бойові дії. Проте уже в першій битві з єгиптя
нами, що відбулася в червні 1839 р. в районі північносирійського міста
Нусайбін (Нізіп), османські війська під командуванням досвідченого
оттоманського полководця Гафіза-паші зазнали цілковитої поразки, а
султанський флот узагалі перейшов на бік Мухаммеда-Алі. Однак
втручання чотирьох європейських держав (Англії, Австрії, Пруссії та
Росії) й цього разу врятувало Порту. Вдавшись до погроз, вони зму
сили єгиптян припинити наступ. На Лондонській мирній конференції,
що відбулася в 1840 р., європейські уряди домовилися силою відно
вити колишній османо-єгипетський воєнно-політичний статус-кво.
Мухаммед-Алі сподівався на підтримку Франції, але там якраз відбу
лася зміна уряду — замість лівоцентриста А. Тьєра, який виступав за
підтримку Єгипту, до влади прийшли правоцентристи, які не наважи
лися через Єгипет псувати стосунки з іншими провідними європейсь-
кими державами, тому король Луї-Філіпп [1830—1848] вирішив дот

римуватися нейтралітету. Поставши перед загрозою колективної інтер
венції, Мухаммед-Алі змушений був відступити. У 1841 р. він повер
нув Порті Палестину, Сирію, Адан і Аравію, підтвердив свій статус
султанського васала (навіть зобов'язався відновити щорічні єгипетські
данницькі виплати офіційному Стамбулу, що мали становити третину
всіх річних доходів Єгипту), скоротив від 200 тис. до 18 тис. вояків
кількість єгипетської армії, розпустив військово-морський флот і зо
бов'язався поширити на Єгипет умови принизливої конвенції 1838 р.
Щоправда, султан Махмуд 11 не дожив до такої розв'язки єгипетсько-
османської кризи, оскільки помер у 1839 р., залишивши Оттоманську
імперію своєму 16-річному синові Абдул-Меджиду [1839—1861].
Втручання європейських держав у єгипетську кризу виявило всю враз-
1
ливість та неефективність реформ Мухаммеда-Алі. Крах своїх рефор-
: маторських зусиль він переживав дуже болісно, тому вже за кілька
^' місяців фактично відійшов від усіх державних справ, передавши кер-
- мо управління країною своєму найдосвідченішому у воєнно-полі-
? тичних питаннях синові Ібрагіму. Протягом восьми років Ібрагім-
паша намагався продовжувати реформаторський курс батька, будучи
де їасіо правителем Єгипту, аж доки не помер від загадкової хвороби
в 1848 р. Смерть улюбленого сина остаточно зламала пашу-рефор-
/'. матора, і в серпні того ж року він також помер. Владу над Єгиптом
офіційно успадкував його онук Аббас-паша [1849—1854].
Єгипет за часів Ібрагіма й Аббаса являв собою лише тінь колиш
ньої імперії Мухаммеда-Алі. Від його масштабних завоювань ли
шився тільки Східний Судан. Катастрофічне скорочення армії
спричинило закриття більшої частини офіцерських училищ і бо
лісно відбилося на створеній протягом попередніх десятиліть ін
фраструктурі єгипетського ВПК, а силове відкриття єгипетського
і ринку, що супроводжувалося необмеженою експансією західних
товарів та скасуванням всіх державних монополій, спричинило
банкрутство багатьох галузей одержавленої єгипетської промисло-
^ вості. За умов, коли іноземні купці дістали можливість купувати
аграрну продукцію та сировину безпосередньо у виробників (дер
жавно-монополістичне посередництво минулих років було ліквідо
ване), а місцева єгипетська промисловість занепадала, не витриму
ючи відкритої конкуренції з дешевшими та якіснішими західними
товарами, єгипетське сільське господарство й видобувні промисли
переорієнтували структуру свого виробництва на потреби західних
покупців. У результаті основними культурами, на вирощуванні яких
зосередилися єгипетські селяни, стали бавовник і цукрова трости-
... / на, однак майже весь бавовник як сирець відтоді йшов на експорт
(переважно до Великобританії), а єгипетська текстильна промис

ловість практично зійшла нанівець.
Фінансово-економічне закабалення Єгипту Заходом супроводжувалося
втратою колишніх політичних позицій країни у структурі Оттоман-
ського імперського організму. Особливо яскраво це проявилося за
правління Аббаса-паші, який всіляко підкреслював свою відданість
Порті (під час Кримської війни він відправив для участі в боях з
росіянами майже всі єгипетські війська — 15 тис), категорично вис
тупав проти «європеїзації» та просував на всі державні посади етніч
них турків, албанців і кавказців («черкесів»), ігноруючи при цьому
етнічних єгиптян. Такий крутий відхід від реформаційних завоювань
Мухаммеда-Алі не міг тривати довго. У 1854 р. невдоволені рефор
матори організували державний переворот. Аббаса-пашу позбавили
престолу і вбили, а новим правителем Єгипту став молодший син
покійного Мухаммеда-Алі — Саїд-паша [1854—1863].
Звичайно, відкриття країни мало й певні позитивні наслідки. До
Єгипту почали надходити іноземні інвестиції, прискорилася модер
нізація окремих галузей економіки країни. Англійці, отримавши ще
від Аббаса-паші відповідну концесію, у 1852 р. збудували першу в
Єгипті залізницю (з'єднала Александрію і Каїр із подальшим подо
вженням до Суецу). На початку 1860-х років відміна рабства на
Ямайці позбавила місцеві плантації робочої сили, і на світових рин
ках виник дефіцит цукру. Скориставшися ситуацією, наступний єги
петський правитель, племінник Саїда Ісмаїл-паша [1863—1879] виді
лив значні державні кошти на будівництво нових цукрових заводів у
Єгипті. За лічені роки у країні спорудили сім цукроварних заводів
(машини та обладнання для них закупили в Європі), валова продук
ція яких становила 67 тис. т цукру на рік — і єгипетський цукор
знову почав завойовувати європейські ринки, втрачені ним у XVII—
XVIII ст. Активно зростав експорт єгипетського бавовнику: якщо в
1850 р. із Єгипту вивезли трохи більше як 16 тис. т бавовнику-сирцю,
то в 1876 р. його експорт перевищив 135 тис. т. Водночас розорилася
переважна більшість єгипетських ткацьких мануфактур і фабрик: їх
залишилося лише три (за часів Мухаммеда-Алі в Єгипті функціону
вало 29 ткацьких мануфактур).
Європеїзація економіки супроводжувалася відповідними соціальни
ми змінами. В Єгипті були заборонені рабство й работоргівля, впро
ваджені юридична й податкова рівність усіх підданих незалежно від
їхнього віросповідання (скасовано джизью (подушну подать), яка
бралася з немусульман). У 1858 р. уряд прийняв революційний аг
рарний закон, за яким селяни отримали у приватну власність зем
лю, яку вони реально обробляли, з правом вільно цією землею роз
поряджатися (продавати, купувати, закладати, передавати у спадок
352 ,..„ЧВг.-•> о ^ - Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
тощо). Тоді ж на селі була скасована система кругової поруки за

сплату податків.
Однак без належної державної підтримки всі найприбутковіші галузі
єгипетської економіки швидко потрапляли під контроль іноземних фірм,
внаслідок чого Єгипет поступово втрачав економічний, а згодом і по
літичний суверенітет. Особливу активність проявляли французи: вони
скупили всю єгипетську цукрову промисловість, а в 1854 р. французь
кий дипломат, капіталіст та інженер-будівельник Фердинанд Марі
Лессепс (1805—1894) отримав від Саїд-паші концесію на споруджен
ня каналу через Суецький перешийок — каналу, що мав поєднати
Середземне й Червоне моря і приносити в перспективі фантастичні
прибутки від скорочення трансокеанічного транзиту між Європою і
країнами басейну Індійського океану та Далекого Сходу. Тогочас
ний правитель Єгипту Саїд-паша сподівався на підтримку Заходу у
своїх намаганнях відновити суверенітет Єгипту в межах Османської
імперії, тому договір на будівництво Суецького каналу був укладе
ний на умовах, невигідних для країни. Компанія Лессепса отримала
без будь-якої оплати всі необхідні для спорудження каналу землі,
право на вільний безмитний видобуток в Єгипті необхідних для бу
дівництва матеріалів (насамперед будівельного каменю), а також на
*ч вільний безмитний ввіз до країни усього необхідного обладнання.
Для забезпечення будівництва дешевою робочою силою Саїд-паша
запровадив серед населення навколишніх територій примусову від
робіткову повинність на спорудженні Суецького каналу. В резуль
V И таті на будівництві каналу за мізерну платню постійно працювали
понад 30 тис. єгипетських фелахів. Крім того, із 400 тис. акцій Суець
кого каналу, що їх випустила компанія Лессепса в пошуках фінансу
вання, Саїд-паша викупив 177,6 тис. — отже, Єгипет, крім усього
іншого, ше й профінансував будівництво на 45%. І за все це Єгипту
пообіцяли передати Суецький канал у цілковиту власність через
99 років після завершення будівництва, а до того — гарантували 15%
прибутків від його експлуатації.
Витрати на будівництво каналу підірвали єгипетський бюджет. Уже в
1862 р. Єгипет уперше змушений був, для покриття колосальних ви
датків, вдатися до зовнішньої позики, яка виявилася далеко не ос
танньою. За часів каналобудівництва кредиторами Єгипту стали такі
відомі банківські доми, як Бішофсгейм, Оппенгейм, Ротшильд,
Фрюлінг і Ґошен. Проте гроші вони давали під шалені відсотки —
15—25% річних, тому невдовзі з'ясувалося, що нові кредити витра
чаються не стільки на потреби будівництва, скільки на те, щоб спла
тити проценти за старі позики. У результаті, набравши кілька де
сятків мільйонів £ кредитів, Єгипет лише £16 млн витратив на саме
будівництво, тоді як процентні виплати зовнішнім кредиторам пе-
ревищили £70 млн. Варто лише зауважити, що за тогочасними біржо

вими котировками вартість усіх акцій Компанії Лессепса не переви
щувала £9 млн. Отож коли в 1869р. Суецький канал, нарешті, добуду
вали, і він почав функціонувати і давати прибутки, Єгипет уже на
стільки заплутався в боргах, що повністю залежав в економічному
відношенні від своїх західних «партнерів».
Як своєрідну морально-політичну компенсацію за всі ці витрати
західні держави всіляко підтримували сепаратистські настрої в єги
петській верхівці — й, відповідно, тиснули в цьому питанні на Пор
ту. Офіційний Стамбул змушений був іти на поступки, і спочатку дав
згоду на істотне збільшення регулярної єгипетської армії (від 18 тис.
до ЗО тис. вояків), потім (1866) погодився на скликання в Каїрі про
образу окремого єгипетського парламенту й надав Єгипту право ук
ладати власні зовнішні позики без спеціального дозволу Порти. Тоді
ж в успадкуванні посади єгипетського правителя був запроваджений
узвичаєний в європейських монархіях принцип первородства — тоб
то влада мала переходити від батька до старшого сина, а не до того,
кого затверджував султан. Нарешті, в 1867 р. під тиском західних
лідерів султан спеціальним указом «дарував» єгипетському правителю
Ісмаїлу [1863—1879] новий спадковий титул хедів (перс. — «повели
тель»), чим формально підвищив його статус порівняно з іншими
османськими пашами, а по суті — визнав фактичну незалежність
Єгипту від Порти.
Танзимат |
Результативність реформ Махмуда II явно не влаштовувала по
літичну верхівку Порти: боєздатність османської армії лишилася неви
сокою, не вдалося відновити єдність імперії, а політичну долю Порти
вирішували вже не стільки самі османські можновладці, скільки ліде
ри провідних європейських країн — Британії, Франції, Росії, Австрії.
Проблема державної, воєнно-економічної та культурно-технологічної
модернізації оттоманського імперського організму лишалася актуаль
ною. Спробою їїрозв язання стала нова хвиля масштабних нововведень,
епоха яких дістала назву Танзимат (араб, танзим — «порядок», «ус
трій»). Лідером чергового покоління турецьких реформаторів став
тогочасний міністр закордонних справ Порти (а в минулому —
османський посланник у Парижі та Лондоні) Мустафа Решид-паша
(1800— 1858), якому вдалося невдовзі після офіційної інтронізації Аб-
дул-Меджида заручитися підтримкою молодого султана щодо ініцію
вання нової серії реформ, спрямованих на досягнення «благодатного
•яри»
II II II III III II II III II
II ПІП
111
устрою» (хайріє танзимат) Оттоманської імперії. Формально почат

ком Танзимату стало прилюдне (у присутності султана, вищих духов
них і світських сановників Порти та іноземних послів) проголошення
на розташованому перед султанським палацом парковому майдані
Гюльхане («Помешкання троянд») офіційного гатті-шеріфа про рефор
ми, що відбулося 3 листопада 1839 р. Завершилася церемонія публіч
ною присягою на вірність гатті-шеріфу, яку приніс особисто султан-
реформатор Абдул-Меджид.
Гюльханейський гатті-шеріф містив програму справді епохальних за
масштабами нововведень, які, будучи реалізованими, мали якісно зміни
ти обличчя Оттоманської Порти. Він гарантував усім підданим султа
на рівні права на безпеку життя, честі й майна, обіцяв справедливу
реорганізацію податкових зборів, проголошував ліквідацію відкупної
системи, декларував гласність судочинства і рівність підданих (неза
лежно від віросповідання) в їхніх правах і обов'язках перед державою,
забороняв конфісковувати майно засуджених, обіцяв запровадити
«правильний» спосіб набору новобранців до армії та скоротити термін
військової служби до 4—5 років. Так було започатковано реформи,
реалізація яких супроводжувалася ухваленням низки принципово но
вих законодавчих актів. Уже в 1840 р. султан підписав указ про ство
рення системи комерційних судів, які мали гарантувати забезпечення
особистих прав індивіда незалежно від його віросповідання. Тоді ж
було офіційно скасовано відкупну систему ільтізам, а в 1843 р. скоро
чено термін строкової військової служби (від 15 до 5 років). Щоправ
да, в 1841 р. під тиском консервативних сил Абдул-Меджид змушений
був відправити Решид-пашу у відставку, однак втручання західних дер
жав (насамперед, Англії та Франції) остудило запал традиціоналістів, і в
1845 р. Решид-пашу поновили на посаді міністра закордонних справ, а
наступного року головний реформатор був призначений на посаду ве
ликого візира. Це значно активізувало реформаційний процес.
Активно здійснювалася реорганізація судової системи імперії. В
1846 р. уряд прийняв закон, відповідно до якого немусульмани могли
на рівних з мусульманами виступати свідками в суді, а в 1850 р. —
Комерційний кодекс, для реалізації вимог якого створювалася систе
ма спеціальних світських комерційних судів. У 1854 р. для розгляду
кримінальних справ у стосунках мусульман із немусульманами був
організований спеціальний суд міжконфесійних конфліктів. У дусі
політики міжконфесійного примирення в 1852 р. вийшов закон про
створення при «захисниках»-валі (намісниках вілаєтів) дорадчих пред
ставницьких меджлісів, до складу яких увійшли представники місце-
вої світської та духовної знаті, у тому числі немусульмани, яких у

такий спосіб уперше за всю османську історію допустили до участі в
управлінні країною (бодай на місцевому рівні). Відбувалося також ре
формування освітньої системи: в 1846 р. уряд прийняв закон про по
чаткову й середню освіту (який передбачав створення світських шкіл)
і заявив про намір відкрити в Стамбулі перший світський університет
західного зразка. В 1851 р. у Стамбулі було засновано Ерджумені-да-
ниш («Комітет знань») — прообраз Турецької Академії наук.
Звичайно, результативність першої хвилі танзиматських реформ
лишалася доволі скромною. За браком коштів уряду так і не вдалося
реально ліквідувати систему відкупу податків (у 1852 р. її поновили),
вирішення всіх бюрократичних питань, як і раніше, здійснювалося че
рез корупційний бакшиш, а про відновлення реального владного суве
ренітету офіційного Стамбула над напівавтономними окраїнами Порта
могла лише мріяти. Забуксувала й військова реформа, отож, коли в
османську армію почали набирати рекрутів-християн, уряд спеціаль
ною постановою (1847) визначив, що офіцерами в оттоманському
війську можуть бути виключно мусульмани. Та й масова різанина си-
рійських маронітів у 1845 р. продемонструвала проблематичність між
конфесійного миру в імперії. Саме в цей час виникла нова криза в
російсько-турецьких відносинах, чергове загострення якої припало
на 1850 р.
Кримська війна
та її наслідки І
Російсько-турецькі відносини погіршилися ще в 1848 р. Під час

угорської революції османи сподівалися скористатися ослаблен
ням Австрії і повернути собі домінування в Нижньому Подунав'ї.
Після розгрому росіянами угорських повстанців багато хто з них
(зокрема угорський «правитель-президент» Лайош Кошут) знайшов
собі притулок саме в Туреччині. Росія та Австрія тоді офіційно
зверталися до Абдул-Меджида з проханням видати угорських «бун
тівників», але султан відмовив, посилаючись на святість закону
ісламської гостинності.
Формальним приводом до нової ескалації міжнародної напруже
ності довкола «хворої людини Європи» (так Туреччину вже відкрито
називали європейські дипломати) став франко-російський релігійно-
дипломатичний конфлікт між православною і католицькою церквами
щодо пріоритетів в охороні «святих місць» Віфлеєма та Єрусалима.

Порта, на теренах якої розміщувалися християнські святині, не нава
жилася втрутитися у ситуацію й пішла на поступки обом конфлікту
ючим сторонам, чим лише підігріла конфлікт. У 1852 р. султан спо
чатку визнав своїм фірманом пріоритет православної церкви у «святій
землі», потім те саме дарував католицькій церкві. Наступного року до
Стамбула прибула російська надзвичайна місія, очолювана військо
вим намісником Криму князем А.С. Меншиковим, яка в ході перего
ворів удалася до погроз та ультимативних вимог. Порта всі ультима
туми відхилила, небезпідставно сподіваючись на підтримку західних
держав. Відповідь царя Ніколая І не забарилася: уже в липні 1853 р.
російські війська без оголошення війни окупували (не зустрічаючи
опору) православні дунайські князівства Молдавію і Валахію, які все
ще формально вважалися турецькими васалами. У жовтні того ж року
Туреччина оголосила Росії війну. Розпочалася війна 1853—1856 рр.,
яку російська історіографія прозвала в подальшому Кримською, а за
хідна — Східною.
Спочатку воєнні дії розвивалися несприятливо для Порти. У лис
топаді 1853 р. в останній у світовій історії битві військових парусних
флотів, що відбулася в Синопській бухті, чорноморська ескадра віце-
адмірала П.С. Нахімова потопила весь турецький флот (турки втрати
ли 15 кораблів і 3 тис. матросів, а їхній командувач адмірал Осман-
паша потрапив у полон). У грудні того ж року 40-тисячна кавказька
армія османів, яку очолював Абді-паша, була розгромлена росіянами в
районі села Башкадиклар (що біля Карсу). Та в цей момент цілком
несподівано для росіян у ситуацію втрутилися Велика Британія та
Франція, які в січні 1854 р. ввели в Чорне море свої військові паро
плавні флоти.
Стурбовані перспективами російської гегемонії на Близькому Схо
ді, вони були готові зупинити ніколаєвську Росію, навіть удавшись
до застосування сили. За цієї ситуації Росія в лютому 1854 р. оголоси
ла війну також Британії та Франції. Однак західні стратеги самі не
дуже вірили у свою здатність забезпечити союзні війська усім необ
хідним для ведення війни на такому віддаленому від англо-французь-
ких баз постачання театрі бойових дій, яким було Причорномор'я, тому
спочатку спробували залагодити справу миром. Протягом березня—
червня 1854 р. на переговорах у Відні англо-французькі дипломати
намагалися схилити російських можновладців до мирного врегулю
вання конфлікту, однак цар Ніколай І явно переоцінював воєнну
спроможність своєї армії і ні на які поступки не пішов. Бойові дії
^' І Глава 9 . Османська імперія
поновились, але тепер міжнародна ситуація складалася вже не на ко

ристь Росії. Спочатку загроза австрійського удару в тил змусила росі
ян очистити дунайські князівства (їх відразу окупували австрійці, не
допустивши туди турецьку дунайську армію Омер-паші). Щоправда,
у серпні 1854 р. новосформована турецька кавказька армія, яку очо
лював Мустафа Заріф-паша (радником турецького командувача вис
тупав англійський генерал Р. Ґюйон), була знищена росіянами в битві
при Кюрюк-Дара, однак великі втрати та антиросійська активність
кавказьких горців Шаміля завадили росіянам вторгнутися в Анатолію
зі сходу. У вересні 1854 р. 62-тисячна англо-франко-турецька армія,
якою спільно командували французький маршал А.Ж. Сент-Арно та
однорукий британський генерал лорд Ф.Дж. Раглан, під прикриттям
потужного союзного флоту (близько сотні кораблів) десантувалася в
Криму, де спочатку розгромила польову армію росіян на р. Альма, а
відтак після річної облоги захопила у вересні 1855 р. Севастополь.
Про своє приєднання до антиросійської коаліції офіційно заявили
також Австрійська імперія (грудень 1854) та Сардинське королівство
''% (січень 1855).
1 хоча на Кавказі росіяни взяли штурмом у листопаді 1855 р. не
приступну турецьку фортецю Каре, поразка у кримській кампанії ви
рішила долю війни. Росіяни втратили більшу частину кадрової армії
та майже весь Чорноморський флот. Австрія, пропонуючи свої послу
ги як мирного посередника, концентрувала війська на своїх східних
кордонах, отож коли в Петербурзі у лютому 1855 р. помер ініціатор
війни Ніколай 1, його син -спадкоємець Александр 11 [1855—1881] зму
шений був у лютому 1856 р. розпочати мирні переговори в Парижі.
Вони завершилися ЗО березня 1856 р. підписанням мирного договору,
за яким Османська імперія як учасник коаліції переможців повернула
собі контроль над Південною Бессарабією. Однак стратегічні наслідки
Кримської (Східної) війни виявилися для Порти воістину трагічними.
Туреччина залишилася майже без армії, а її фінанси виявилися на
стільки розбалансованими, що вже у 1854 р. вона змушена була для
покриття воєнних видатків вдатися до першої у своїй історії зовніш
ньої позики від Англії на £7 млн. А коли й ці кошти вичерпалися,
новим кредитором Османської імперії став у серпні 1855 р. банкір
ський дім Ротшильдів, який надав Порті кредити на кабальних умо
вах. Відтоді практика зовнішніх позик в англо-французьких креди
торів стала нормою фінансового виживання Порти: кредити на ка
бальних умовах її уряд брав у 1858, 1860, 1861 рр., а коли й цих коштів
не вистачало — удавався до масової емісії паперових грошей, що завер

шувалося галопуючою інфляцією та новим витком фінансової кризи.
В подальшому брак коштів змусив османську владу допустити на
турецький ринок іноземних інвесторів. Іноземцям була надана низка
концесій на спорудження в Порті залізниць, розробку корисних копа
лин та здійснення морських перевезень. У 1856 р. був відкритий пер
ший англо-французький Оттоманський імперський банк, якому на
давалося право емісії османських банкнот й виконання казначейських
функцій. Наслідком стало швидке зростання зовнішнього боргу Ос
манської імперії та перманентне знецінення паперової турецької ва
люти — ліри.
Повоєнна фінансово-економічна криза переконала османську владу
в необхідності продовження реформ Танзимату, що засвідчив лютне
вий рескрипт султана 1856 р. (гатті-шеріф гумаюн), відповідно до
якого османським підданим черговий раз пообіцяли рівні права неза
лежно від віри, декларували можливість допуску немусульман на дер
жавну й навіть військову службу, економічну лібералізацію на тлі бо
ротьби з податковими зловживаннями й курс на розвиток османської
економіки «з використанням досвіду та капіталів Європи». Передба
чалося також створення сучасної кредитно-банківської системи та
якісне оновлення шляхів сполучення в імперії. За отримані на Заході
кредити треба було розраховуватися, тому в обмін на позики іноземні
піддані дістали право володіти нерухомістю в Туреччині, зберігаючи
при цьому всі попередні «капітуляційні» привілеї.
Провідниками другої хвилі Танзимату були соратники покійного
Решид-паші — Мехмед Емін Алі-паша (1815—1871) та Мехмед Фуад-
паша (1814—1869), які почергово обіймали посади великого візира й
міністра закордонних справ в уряді Порти. Реформатори не стали гая
ти часу, а відразу взялися за справу. В 1857 р. були створені міністер
ства юстиції та народної освіти, в 1858 р. уряд заборонив работоргів
лю й оприлюднив новий закон про землю, згідно з яким ліквідовува
лася тімарна система спагі. Користувачі землі могли тепер необмежено
передавати її у спадок за умови своєчасної сплати податків. Тоді ж
вступив у силу оновлений Кримінальний кодекс, а в 1861 р. чинний
Комерційний кодекс доповнився Комерційним процесуальним кодек
сом, створеним, як і Кримінальний, за французьким зразком. Його
принципами керувалися у своїй роботі спеціальні комерційні суди,
створені поза юрисдикцією мусульманського духовенства.
Завершення епохи Танзимату відбулося вже за правління абдул-
меджидового молодшого брата, наступного османського султана Аб-
дул-Азіза [1861—1876] — людини лицемірної, сластолюбної, з явно

тиранічними нахилами. Проте як правитель він усвідомлював не
обхідність масштабних нововведень, тому вирішив продовжити рефор
маційний курс брата-попередника, про що відкрито заявив, вступаю
чи на престол у відповідному гатті-шеріфі. Відразу після інтронізації
новий султан звільнив усіх політичних в'язнів, заявив про намір відмо
витися від гарему й задовольнятися в майбутньому тільки однією дру
жиною (щоправда, цю обіцянку він так і не виконав), а в 1864 р.
вперше за всю османську історію дозволив опублікувати державний
бюджет імперії. Суттєвої реорганізації зазнала система державної вла
ди Порти: було уніфіковано (1864) систему місцевої влади (закон про
вілаєти); при міністерстві народної освіти для нагляду за пресою ство
рено (1867) державну цензурну службу (яка відверто наказала газетам
«частіше вихваляти мудрість султана та його уряду»); для розробки й
попередньої експертизи всіх законопроектів запроваджено (1868) дер
жавну раду імперії, куди окрім наближених до правителя чиновників-
мусульман ввели трьох представників від немусульманських общин
Стамбула — грека, вірменина та єврея, яких обирали, відповідно, гре-
ко-православна, вірмено-григоріанська та іудейська общини осман
ської столиці.
В подальшому кількість членів державної ради довели до 41 особи,
;г
13 з яких були немусульманами, а одного немусульманина (вірме
нина Григора Агатона) навіть увели до складу уряду Порти (мі
ністром громадських робіт).
Водночас в імперії було проведено часткову секуляризацію вакуф-
ного (тобто звільненого від оподаткування мусульманського церков
ного) землеволодіння, прийнято в 1869 р. Цивільний кодекс (щоправ
да, базувався він на принципах шаріату) та новий «Органічний закон
про загальну освіту» (відповідно до якого планувалося всіляко розши
рювати світську освіту, а початкова освіта взагалі проголошувалася
загальною, обов'язковою і безкоштовною), запроваджено метричну
систему. Враховуючи наслідки Кримської війни, уряд розпочав масш
табну реорганізацію (та переозброєння) армії за французьким зраз
ком. Кількість виданих стамбульськими типографіями книг сягала
кількох сотень, видавалися також десятки газет (із них більше десятка
виходили турецькою мовою). В імперії з'явилися перші громадські
організації османської ліберальної інтелігенції — «Османське товари
ство просвіти», «Книжкове товариство» та ін.
Відчутний «європеїзаційний» вплив пережила тогочасна османська

культура. Це засвідчила творчість багатьох турецьких художників ре
алістичного напряму: портретиста Османа Хамді (1842—1910), авто
ра академічних натюрмортів Сулеймана Сеїт-бея (1842—1913), пей
зажистів Ахмеда Алі-паші Шекера (1841—1907), Ходжі Алі-Рези Ус-
кюдарли (1857—1930), Халіль-паші (1857—1940) та Хюсейна Зекаї
(1860-1919), баталіста Хасан-Різи Шехіта (1860-1913). Рельєфна ос-
мано-європейська еклектика архітектурних стилів простежувалася в
спорудженні у другій половині XIX ст. у Стамбулі мечеті Ортакьой,
палацах Долмабахче та Бейлербей. У 1883 р. у Стамбулі було відкри
то Вищу школу мистецтв, в якій відразу запанувала академічна есте
тика французьких реалістів К. Коро й Ґ. Курбе.
Однак реалії життя в Оттоманській державі залишалися далекими
від райдужних реформаторських прожектів, що їх виношували про
відники Танзимату, які обстоювали модернізаційне оновлення імперії.
На селі сіє Гасіо продовжувала функціонувати під виглядом аграрного
податку ашар (десятини) відкупна система, яка перетворювала фор
мально 10%-й ашар на четвертинний чи навіть третинний податок,
що розоряв селян і не давав селянському господарству нормально роз
виватися через брак коштів. Низький рівень технологічної оснаще
ності промисловості змушував Порту збільшувати імпорт високотех-
нологічних товарів з Європи, за які Туреччина розплачувалася деше
вою сировиною. В імперії фактично не була створена металургійна та
машинобудівна промисловість, ледь животіли гірничовидобувні про
мисли, а зменшення під тиском західних партнерів експортних мит
них зборів (близько 8%) призвело до того, що виробникам стало ви
гідніше вивозити з країни шовк-сирець чи вовну, аніж продавати їх
місцевим ремісникам — отож швидко занепали уславлені в минулому
центри турецького ткацтва (Бурса, Діярбакир тощо) — вони лишили
ся без сировини. Експансія фабричних західних товарів буквально за
лічені роки доруйнувала турецьке ремесло, що спричинило хронічно
негативне для Порти зовнішньоторговельне сальдо та перманентне
зростання бюджетного дефіциту. Султанський уряд змушений був уда
ватися до нових зовнішніх позик на дедалі кабальніших умовах. До
1876 р. Османська імперія здійснила 14 зовнішніх позик, внаслідок
чого її зовнішній борг сягнув фантастичної суми в 277 млн турецьких
лір (¥27,1 млрд). Виплати за цими боргами і процентами на них ста
новили половину оттоманського державного бюджету. Лише воєнна
промисловість (включаючи виготовлення обмундирування та військо
вого спорядження), на яку влада щедро витрачала бюджетні кошти
(близько 45% усіх державних видатків), виявила в епоху пізнього Тан-

зимату тенденцію до динамічного зростання, проте ця галузь економі
ки аж ніяк не окупала себе в мирний час, тому воєнно-політична си
туація в Порті та навколо неї не були стабільними.
Уже в 1862 р. Чорногорія, яка домагалася цілковитої незалеж
ності, розпочала війну з Портою, сподіваючись на допомогу Росії.
Чорногорців підтримали партизани Герцеговини, однак заклопотана
своїми внутрішніми реформами Росія не наважилася втрутитися в
ситуацію. Османські війська під командуванням Омер-паші, корис
туючись колосальною чисельною перевагою, завдали поразки чор
ногорцям і мало не захопили їхню столицю Цетіньє. Лише втручан
ня західних держав врятувало Чорногорію від османської помсти,
зате на своїх підданих — герцеговинцях — турки відігралися, влашту
вавши в цьому партизанському краї справжню бійню. У 1866 р. роз
почалося визвольне повстання крітянських греків, які розраховували
на підтримку Грецького королівства, однак європейські монархи ка
тегорично заборонили Греції втручатися «у внутрішньоосманські спра
ви», тому трирічна героїчна боротьба крітян, проти яких Порта напра
вила 40-тисячну армію, завершилася поразкою повстанців.
На тлі перманентної політико-економічної кризи в Османській
імперії сформувався рух за конституційне реформування Отгоманської
Порти, ініціаторами якого стало «Товариство нових османів».
Конституційний рух.
Конституція 1876 р. |
Друга хвиля реформ Танзимату за своєю результативністю виявила
ся ще менш успішною, аніж перша. Дедалі відчутнішим ставало техно
логічне відставання Туреччини від передових західних країн, поси
лення її фінансової залежності від закордонних кредиторів, засилля
іноземного капіталу на тлі реального розпаду імперії, втрати нею по
літичної єдності, за умов посилення міжетнічних та міжконфесійних
суперечок і періодичних внутрішніх воєнно-політичних катаклізмів.
Політика «реформ згори» явно зазнавала краху, тому в середовищі
національної османської інтелігенції (письменників, журналістів, учи
телів, частини чиновників та офіцерів) почали поширюватися явно
радикальніші погляди на пріоритети «благодійного оновлення» Порти,
що поступово трансформувалися в рух за конституційне обмеження
всевладдя султана й відповідну перебудову самих основ Оттоманської
362 | .. • Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
держави — рух, що увійшов в історію під назвою Єні Османлілар

(«Нові османи»).
Організаційним осередком, навколо якого від початку 1860-х років
почали гуртуватися прихильники парламентсько-конституційних цін
ностей, стала газета «Тасвірі ефкяр» («Виразник (Дзеркало) ідей»), яку
видавав колишній радник Мустафи Решид-паші, письменник і пуб
ліцист Ібрагім Шинасі (1826—1871). Свого часу І. Шинасі навчався у
Франції і навіть особисто брав участь у революційних подіях 1848 р. в
Парижі, де надихнувся республіканськими ідеями. Його газета почала
надавати свої шпальти для пропаганди ліберально-конституційних
поглядів, обережно просуваючи ідеї благотворності певного обмежен
ня султанського абсолютизму та перебудови політичного устрою От-
томанської Порти в канонах парламентської конституційної монархії.
Особливим радикалізмом вирізнялися в цьому відношенні статті На-
мика Кемаля (1840-1888), Абдул-Гаміда Зія-бея (1825-1881), Алі
Суаві (1838—1878) і, звичайно, самого Ібрагіма Шинасі. Однак сама
лише публіцистична акгивність згодом перестала задовольняти інтелі-
гентів-радикалів, і в червні 1865 р. за ініціативою Намика Кемаля у
Стамбулі було засноване перше в османській історії таємне політичне
товариство — справжня опозиційна організація під назвою «Товари
ство нових османів», до якої з часом увійшли близько 250 відповідно
налаштованих активістів. Програма товариства передбачала встанов
лення в Османській імперії конституційного ладу як засобу зміцнен
ня її самостійності й досягнення економічного піднесення через ство
рення сприятливих умов для розвитку національної промисловості,
торгівлі й сільського господарства. Водночас «нові османи» категорич
но виступали за збереження територіальної цілісності Османської ім
перії, висуваючи ідею «османізму» як доктрини поліетнічної єдності
всіх підданих Порти, що мають одну батьківщину (Оттоманську імпе
рію), а тому не можуть претендувати на створення власних окремих
національних сепаратних держав. Останнє стосувалося національно-
визвольних рухів греків, сербів, болгар, вірменів, курдів та інших не-
турецьких (і в більшості випадків — немусульманських) народів із
числа підданих Порти. «Нові османи» розглядали їх як антипатріотич
но налаштованих зрадників величної Османської імперії.
Завдяки добре налагодженій конспірації та реформаторському лібе
ралізму влади «новим османам» вдалося досягти значних успіхів у
зміцненні своєї організації, зростав "їхній ідеологічний вплив у сус
пільстві. У 1866 р. вони зважилися здійснити заколот, метою якого
було позбавлення влади султана Абдул-Азіза та зведення на престол
царевича Мурада, відомого своїми ліберально-радикальними погляда

ми. Проте змову було розкрито. «Тасвірі ефкяр» закрили, а більшість
«новоосманських» лідерів (Намик Кемаль, Абдул-Гамід Зія-бей, Алі
Суаві та ін.) змушені були емігрувати до Західної Європи, рятуючись
від переслідувань. Там вони налагодили випуск опозиційних газет
«Мугбир» («Кореспондент») і «Гюрріет» («Свобода»), переклали турець
кою мовою твори Вольтера, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтескйо, В. Ґюго,
А. Ламартіна, Мольєра та інших західноєвропейських класиків, про
довжували пропагувати доктрину «османізму», за якою всі піддані сул
тана — незалежно від віросповідання й національності — «діти одної
батьківщини», «османи».
У 1867 р. «нові османи», яким удалося уникнути репресій, органі
зували в Туреччині ще одну змову. Цього разу їхня політична акція
була спрямована проти візира Алі-паші. Позиція очолюваного ним уря
ду ніяк не влаштовувала опозиціонерів, оскільки вони вважали її не
достатньо радикальною. Змовники планували захопити султана й зму
сити його відправити Алі-пашу у відставку. Однак змову і на цей раз
було розкрито. Кілька десятків її учасників із числа «нових османів»
влада заарештувала, після чого, фактично, припинило існування і саме
«новоосманське» товариство. Проте склад змовників (серед яких вия
вилися не лише літератори та викладачі світських шкіл, а й представ
ники духовенства із числа вчителів духовних ісламських медресе, ве
ликі чиновники й навіть воєначальники) змусив владу замислитися
над проблемою: чи не варто доповнити економічні нововведення Танзи-
мату бодай обережними політичними реформами для зняття напруже
ності в суспільстві? Виразником та реалізатором програми поміркова
них політичних реформ став впливовий османський можновладець
Ахмед Мідхат-паша (1822—1883) — колишній соратник Решид-паші,
а з 1 8 7 2 р . — великий візир Порти.
Політичну стабілізацію новий візир розпочав з амністії «новим
османам», яким дозволили повернутися на батьківщину. Щоправда,
коли Намик Кемаль у 1872 р., тепер уже в Стамбулі, зважився публі
кувати у своїй новій газеті «Ібрет» («Повчання») занадто радикальні
статті з критикою уряду і навіть на підтримку Паризької Комуни,
його знову вислали із османської столиці, а газету прикрили. Утім до
розробки конституційного проекту колишніх «нових османів» усе ж
допустили. Тим більше, що внутрішня ситуація в імперії не давала
можливості владі зволікати з реформами.
Ситуація в Порті справді дедалі більше загострювалася. У 1873 р.
Анатолію спіткала посуха, яка завершилася неврожаєм і голодом, що
І
364 І " " Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
тривав три роки поспіль. Улітку 1874 р. до всіх бід додалася епідемія
холери, яка спустошила Ліван і Сирію (вимерли сотні тисяч людей).
Природно-екологічний колапс призвів до різкого зменшення бюджет
них надходжень, і хоча у 1874 р. влада вдалася до істотного підвищен
ня податкових ставок, бюджет 1875 р. було зведено зі 100%-м дефіци
том (доходи вдвоє поступалися видаткам, із них половина мала йти на
погашення зовнішніх зобов'язань по кредитам). Різко впав курс ту
рецької ліри, а восени 1875 р. Порта заявила про своє часткове фінан
сове банкрутство: через брак коштів удвоє були скорочені всі виплати
за зовнішніми боргами й водночас удвоє скорочено зарплати всім дер
жавним службовцям імперії. Небачене падіння життєвого рівня насе
лення, зростання податків і цілковита відсутність обіцяного зрівню
вання у правах мусульман із немусульманами розпалили полум'я на
родно-визвольних антитурецьких повстань на Балканах: уже в 1875 р.
проти османського панування знову повстали Болгарія, Боснія та Гер
цеговина, а також Македонія. Турки придушували виступи, проли
ваючи ріки крові, а тут іще в Салоніках невідомі провокатори вби
ли консулів Франції та Німеччини. Ситуація явно виходила з-під
контролю Порти, і в травні 1876 р. на зустрічі в Берліні представ
ники Росії, Австрії та Німеччини прийняли спільний меморандум
до Туреччини з вимогою припинити каральні акції і розпочати пе
реговори з повстанцями. Водночас посилився тиск на владні струк
тури і з боку консервативних кіл: у травні 1876 р. у Стамбулі на
британські кошти були організовані антиурядові виступи софтів —
студентів стамбульських медресе, які вимагали повернення на по
саду великого візира, відправленого у відставку після минулих по-
літико-економічних катаклізмів Мідхата-паші. Намагаючись уник
нути інтервенції, політична еліта Порти вирішила пожертвувати
султаном заради імперії. Змову очолили великий візир Мегмед
Рюштю-паша, його радник Гусейн Авні-паша, міністр без портфе
ля Мідхат-паша, лідер софтів Сулейман-паша та шейх-уль-іслам
Гасан Фехмі-ефенді. Фактично, Абдул-Азіза зрадила вся імперська
верхівка, а тому шансів на порятунок у нього вже не було. ЗО трав
ня 1876 р. заколотники захопили султанський палац Долма-Бахче
й проголосили султаном Мурада V (сина Абдул-Меджида). Абдул-
Азіз змушений був офіційно зректися влади й за кілька днів рап
тово помер.
За офіційною, оприлюдненою змовниками, версією колишній сул
тан покінчив із собою, перерізавши вени на руках власними ножи-
цями. Тоді ж у будинку Мідхат-паші його охоронець черкес Гасан-

бей власноручно зарізав на очах нового султана всіх незгодних з пе
реворотом міністрів із попереднього уряду.
Першим актом нового султана стала цілковита амністія «новим ос-
манам» й офіційний початок конституційного процесу. Розробку кон
ституції доручили Мідхат-паші, і з червня робота закипіла. Проект
основного закону обговорювали навіть центральні османські газети, й
хоча на Балканах турки вже вели справжню війну з сербами і чорно
горцями, влада не зважилася ще раз відкласти політичну реформу.
Проте Мураду V не судилося довести цю справу до кінця. Психоло
гічно вразливий (а можливо, й не зовсім психічно здоровий), він не
витримав нервового потрясіння, викликаного дикою розправою над
султаном та його міністрами, впав у тиху меланхолію і показово
відсторонився від державних справ. Фігура нового султана явно не
відповідала сподіванням організаторів травневого перевороту 1876 р.
В серпні того ж року фе твою муфтія шейх-уль-іслама Гасана Фехмі-
ефенді Мурад був позбавлений влади, а на престол зійшов його брат
Абдул-Гамід 11 [1876—1909], який пообіцяв змовникам проголосити
конституцію й скликати парламент. Щоправда, після того, як Сербія і
Чорногорія виступили в підтримку герцеговинських партизан-по-
встанців і розпочали проти Туреччини бойові дії, процес прийняття
конституції дещо загальмувався. Однак великий візир Мідхат-паша і
його найближчий радник із питань написання тексту конституції На-
мик Кемаль не полишили надій на реалізацію конституційного заду
му реформаторів. Особливої актуальності означене питання набуло під
час підготовки Стамбульської міжнародної конференції з урегулю
вання боснійської кризи, на якій представники західних держав
представили проект автономізації Болгарії, Боснії і Герцеговини в
рамках Оттоманської імперії. За таких обставин лише термінове
прийняття конституції як засобу легітимної стабілізації державно-
політичного статус-кво Турецької держави могло припинити процес
розчленування балканських володінь Порти. Отож, коли 23 грудня
1876р. Стамбульська конференція, нарешті, почала роботу, церемонія
її відкриття супроводжувалася оприлюдненням султанського указу про
введення в дію першої Конституції Османської імперії.
За своїми основними положеннями Конституція 1876 р. була до
волі ліберальним документом. Вона проголошувала особисту свободу
й рівність перед законом усіх підданих султана незалежно від віроспо
відання, цілковиту безпеку особи й особистого майна, недоторканність
житла, пропорційний і рівний розподіл податків, забороняла держав

ну панщину й незаконні штрафи та конфіскації, гарантувала свободу
торгівлі, промислової та аграрної діяльності, свободу друку, гласність
судів, передбачала створення двопалатного парламенту (депутати до
нижньої палати мали обиратися на основі загального таємного голосу
вання усіх османських підданих незалежно від їхнього віросповідання
й національності). Особливий статус зберігався за султаном: його осо
ба проголошувалася священною і недоторканною, він мав особисто
призначати міністрів, укладати договори з іноземними державами, збе
рігав функції халіфа як релігійного глави всіх мусульман (відповідно,
іслам проголошувався державною релігією імперії). Всі закони, які
приймав парламент, набували чинності лише після їх затвердження
султаном. Нарешті, головне, заради чого вся османська еліта так по
спішала прийняти означений документ: у першій статті Конституції
Османська імперія проголошувалася єдиною і неподільною державою, а
всі її піддані — «османами».
«Медовий місяць» османського конституціоналізму виявився не
тривалим. Уже в лютому 1877 р., після безрезультатного завершення
Стамбульської конференції, вкрай консервативно налаштований сул
тан Абдул-Гамід II змістив із посади великого візира головного «кон
ституціоналіста» Мідхат-пашу (його відправили намісником у про
вінцію). Аналогічно вчинили й з іншими «новими османами». Щоп
равда, у березні 1877 р. у Стамбулі відкрилася перша сесія нещодавно
обраного парламенту (в якому 71 депутат із 119 був мусульманином).
Однак коли депутати парламенту наважилися критикувати султан
ський уряд, цей представницький орган відразу ж розігнали, призна
чивши нові вибори. У лютому 1878 р. було скликано новий парла
мент, та коли він наважився висловити недовіру великому візирові за
поразки в черговій російсько-турецькій війні, султан знову розпустив
парламент, пообіцявши, що нові вибори будуть проведені після успі
шного завершення війни. Фактично, Конституція 1876 р. припинила
свою дію, а на зміну ілюзіям конституційної монархії прийшов відновле
ний за кращими зразками східної деспотії абсолютистський режим, що
увійшов в історію під показовою назвою Зулюм (тур. — «гніт», «насил
ля», «тиранія»).
367 :1
&<11Л -лі. ЛІ Глава 9. Османська імперія
Російсько-турецька І
війна 1877-1878 рр.
та її наслідки |
Прологом до російсько-турецької війни стало чергове загострен
ня «східного питання» на тлі нового піднесення антиосманських на
родно-визвольних рухів на Балканах. Ще в 1875 р., після різкого
збільшення податкового тиску, проти турецького гноблення повста
ли Боснія і Герцеговина, а в 1876 р. — Болгарія. Безпосередню воєн
ну підтримку повсталим надали Сербія та Чорногорія, а коли турки,
намагаючись придушити ці виступи, традиційно вдалися до звірств та
кривавих репресій, це викликало масовий громадський рух «на захист
братів-слов'ян» у Росії. З метою надання допомоги балканським бор
цям проти турецько-ісламського гноблення тут відбувався збір коштів
і медикаментів, навіть створювалися загони добровольців для участі в
бойових діях. Під час сербо-чорногорсько-османської війни 1876 р. до
лав сербської армії вступило 5 тис. росіян-добровольців.
Пам'ятаючи уроки Кримської війни, Росія не поспішала втруча
тися в події офіційно, проте здійснювала активні дипломатичні кро
ки. Протягом перших трьох місяців 1877 р. російський уряд заручив
ся гарантіями нейтралітету з боку Австро-Угорщини (від імператора
Франца-Йосифа [1848—1916]) і дістав дозвіл румунського короля Ка-
роля І [1866—1914] на пропуск російських військ територією Румунії
для вторгнення в балканські володіння османів. Паралельно в Стам
булі було скликано міжнародну конференцію послів, на якій росій
ський посол Н.П. Ігнатьєв виступив з пропозицією надати автономію
Болгарії, Боснії і Герцеговині, однак султан, сподіваючись на підтрим
ку Британії, відхилив цей проект, мотивуючи свою відмову непоруш
ністю нещодавно прийнятої Конституції Оттоманської імперії. Лише
після цього у квітні 1877 р. російський цар Александр 11 Визволитель
11855—1881] зважився оголосити Туреччині війну, направивши проти
османів дві армії: Балканську (185 тис. вояків, командувач — великий
князь Піколай Ніколаєвич) та Кавказьку (100 тис. вояків, команду
вач — великий князь Михаїл Ніколаєвич). Османські війська на обох
театрах бойових дій дещо поступалися чисельністю росіянам: на бал-
канському фронті діяла 160-тисячна турецька армія під командуван
ням Абдул-Керім-паші, на кавказькому — 90-тисячна армія, яку очо
лював Ахмет Мухтар-паша. Це пояснювалося тим, що значну частину
турецьких сил відтягували на себе балканські і закавказькі повстанці
та союзні росіянам сербо-чорногорські армії. Готувалися до участі в
Розділ НІ. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
368
антитурецькій коаліції й румуни. Зате османські війська мали на озб
роєнні високоефективні англійські гвинтівки, які за своїми тактико-
технічними характеристиками значно переважали російські.
Активні бойові дії розпочалися в червні, коли росіяни несподівано
для османського військового керівництва форсували Дунай на лінії
румуно-турецького кордону в районі Зимніци, а вже наступного міся
ця захопили Тирново і Шипкінський перевал, відкривши в такий
спосіб шлях на Балканську рівнину. Розтягнута уздовж усього поду-
навського румунського кордону армія Абдул-Керім-паші не могла зу
пинити наступ сконцентрованих російських військ. Значна частина її
(близько 50 тис. вояків під командуванням Осман-паші) була блоко
вана росіянами у фортеці Плевна. Стрімкий наступ російських армій
на Шипкінському перевалі туркам вдалося зупинити, терміново пере
кинувши в Болгарію з Албанії 40-тисячний корпус Сулейман-паші.
Фронт стабілізувався до грудня 1877 р., аж доки не капітулював, ви
черпавши всі припаси, плевненський гарнізон турків. Росіяни, втри
мавши під своїм контролем Шипкінський перевал, зосередили для
вторгнення в Південну Болгарію 300-тисячну армію, що мала на
озброєнні 1350 гармат. їй протистояла 180-тисячна османська армія
(450 гармат). Водночас у бойові дії вступили румуни, активізувалися
й серби, тому подальший хід війни виявився цілком прогнозованим.
У січні 1878 р. росіяни зайняли Софію, а згодом, розгромивши армії
Вессель-паші та Сулейман-паші, захопили Едирне (колишній Адріа
нополь). Захищати Стамбул було нікому, тому, коли в березні 1878 р.
передові частини російських військ вийшли до містечка Сан-Стефа-
но, розташованого за 12 км від столиці, султан запросив миру на будь-
яких умовах.
Умови Сан-Стефанського мирного договору, укладеного в березні
1878 р. (з турецької сторони його підписали Савфет-паша та Саадул-
ла-бей, а з російської — колишній російський посол у Порті Н.П. 1г-
натьєв) були вкрай важкими й навіть принизливими для Османської
імперії, тому більше нагадували капітуляцію, аніж мирну угоду. Отто-
манська держава визнавала цілковиту незалежність Сербії і Чорногорії,
передавала Північну Добруджу Румунії та Південну Бессарабію Росії,
надавала автономію Боснії і Герцеговині та Болгарії, а також зобов'я
зувалася вивести з цих областей всі турецькі війська. Порта мала спла
тити Росії контрибуцію в сумі 310 млн руб., а на Кавказі передавала
їй Карську область з фортецями Ардаган, Каре і Баязет та портом Ба-
тум. Лише втручання Австро-Угорщини й Великобританії змусило
Росію дещо обмежити свої апетити. Підсумки війни 1877—1878 рр.
Глава 9. Османська імперія
369
було винесено на обговорення міжнародного конгресу, що відбувся в
червні—липні 1878 р. в Берліні.
Формально Берлінський конгрес було скликано з метою перегля
нути умови Паризького мирного договору 1856 р., яким завершилася
свого часу Кримська війна, тому в його роботі брали участь не лише
представники Росії (канцлер А.М. Горчаков) і Туреччини (міністр за
кордонних справ Каратеодорі-паша), а й канцлер Німеччини О.Е. фон
Бісмарк, міністри закордонних справ Австро-Угорщини (Д. Андраши),
Франції (У.Г. Ваддінгтон), Англії (Р. Солсбері), Італії (Л. Корті) та
Греції (Ф. Деліаніс), а також сербський прем'єр-міністр Й. Рістіч, ру
мунський прем'єр 1. Братіану, президент чорногорського сенату Б. Пєт-
ровіч і навіть іранський посол Малкольм-хан. Умови, нав'язані Росії
її європейськими партнерами, істотно пом'якшили наслідки воєнної
поразки для Порти. Султан дістав право затверджувати главу Болгарсь
кої автономії, кордони якої суттєво урізали, Боснія і Герцеговина пе
реходили під контроль Австро-Угорщини, а терени Чорногорії та Сербії
дещо урізалися. Туркам повернули Баязет, а Батум набув статусу віль
ної торговельної гавані. Проголошувалась цілковита демілітаризація
Дунаю. У складі Порти залишалися Південна Болгарія, Македонія,
Фракія, Албанія і Кріт, а контрибуцію Росії обмежили сумою в і7800
млн (приблизно 300 млн руб.). Та попри формальні пом'якшення для
Порти наслідків поразки в черговій російсько-турецькій війні, її стра
тегічні результати виявилися воістину трагічними для імперії.
Берлінський конгрес однозначно підтвердив, що долю Оттоманської
держави вирішують тепер не османи, а провідні держави Європи, які
перейшли відтоді до прямого напівколоніального розчленування та фак
тичного поневолення Османської держави. Першим таким актом стала
передача Кіпру «під управління» Великої Британії як подяка від Ту
реччини за англійську підтримку в перегляді умов Сан-Стефанського
мирного договору. У 1881 р. Франція встановила свій протекторат над
Тунісом, а в 1882 р. Англія окупувала Єгипет.
: Туніс давно приваблював французів як стратегічний форпост у цен
тральній частині Середземномор'я, тому після колонізації Алжиру
Франція всіляко активізувала своє проникнення до цієї північноаф-
риканської країни. Гусейніди, які володарювали в Тунісі від початку
XVIII ст., намагалися лавірувати між, європейськими державами, гра
ючи на англо-французьких суперечностях, і водночас здійснювали ре
форми, щоб модернізувати країну. В руслі означених реформ у Тунісі
було ліквідовано яничарський корпус, а за часів правління прозахід-
но налаштованого бея Ахмеда [1837—1855] скасовано рабство (1846).
370 І .} №биш*ї .»**** Розділ III. Б Л И З Ь К И Й І СЕРЕДНІЙ СХІД
Зусиллями реформаторів було створено й реорганізовано нову регу-

,,, лярну туніську армію за допомогою запрошених на службу євро-
:; пейських (переважно французьких) інструкторів, почалося відрод
ження військового флоту, створено офіцерську школу. В 1857 р.
своїм «Фундаментальним пактом» («Ахд аль-Аман») Гусейніди по-
* ширили на Туніс загальноосманські принципи Танзимату, а протя-
)' гом 1859—1860 рр. у країні відкрили відразу кілька типографій, де
Іі* друкувалися арабомовні книги й газети.
- й Апогеєм кардинальних нововведень стало прийняття (1861) першої на
Ні Арабському Сході туніської «Конституції» (Дестур). Однак для про
довження модернізації Тунісу необхідні були кошти й нові техно
логії. Не маючи власних ресурсів, Гусейніди погодилися ширше
^ відкрити країну для іноземних інвестицій. Сподіваючись зіграти на
р
експансіоністських суперечностях між англійськими, французьки-
., ми, італійськими та голландськими компаніями, туніські беї нама
зі галися залучати до модернізації різних західних інвесторів, тому ан
глійцям надали концесію на спорудження в Тунісі першої залізниці,
французам — на створення телеграфу тощо. Реалізація означених
*-к концесій змусила надати іноземцям право на придбання в Тунісі
Ви земельних ділянок. Та коштів все одно бракувало. Європеїзація армії
?.)..'; та флоту й масштабне будівництво остаточно виснажили державну
С скарбницю. Для покриття бюджетного дефіциту влада періодично
|Ь підвищувала податки, що спричинило масові народні заворушення,
у які очолив «народний бей» Алі бен Гедахум. У середині 1860-х років
! майже весь Туніс був охоплений повстанням. Завершилося все це
для країни сумно. Інвестиційна лихоманка на тлі кризи податкових
*"; платежів спонукала владу до пошуку нових кредитів за кордоном.
З Гусейніди почали здійснювати зовнішні позики в різних західних бан-
г
ках, аж доки не опинилися в цілковитій борговій кабалі. Катастро-
-" фічне зростання зовнішньої заборгованості, що сягнула фантастич
ної для тих часів суми в ¥125 млн, завершилося фінансовим банк-
Уу, рутством країни в 1867 р., наслідком чого було створення в 1869 р.
Ж Міжнародної англо-франко-італійської фінансової комісії, котра
і перебрала на себе всі функції бюджетно-фінансового управління в
у країні. Процес колоніального поневолення Тунісу завершився навесні
к{, 1881 р., коли сконцентрована в сусідньому Алжирі французька армія
генерала Бреара майже без опору окупувала Туніс і нав'язала бею
Бардоський договір 1 0 , за умовами якого Туніс фактично перетворив
ся на колонію Франції. «Заради відновлення порядку й безпеки» у
своїх володіннях бей «добровільно» погоджувався на «тимчасову»
окупацію Тунісу французькими військами й відмовлявся від усіх оз-
10
Договір про фактичну колонізацію Францією Тунісу був підписаний 12 травня
1881 р. у бейському палаці Бардо (м. Туніс) — звідси назва договору.
^^^^^•^^^^^и
371 ІІЇЇ:%ЦЧ: Шщ'яй^тр.я Глава 9. Османська імперія
нак внутрішнього та зовнішнього суверенітету. Принизливі умови

Бардоського договору викликали масове невдоволення тунісців, яке
переросло (під гаслами «священної війни») у справжнє повстання в
південних та центральних районах Тунісу, яке очолив Алі бен Халі
фа. Та проти чудово озброєної 50-тисячної окупаційної армії фран
цузів повстанці не могли вистояти. Вже у 1882 р. всі гнізда організова
ного антифранцузького опору в Тунісі було ліквідовано. Юридичне офор
млення французького протекторату над Тунісом завершилося в 1883 р.
підписанням 8 червня Ла-Марської конвенції (Марса — замок у
Тунісі, в якому бея змусили підписати згаданий документ), за якою
вся влада над країною, як офіційним протекторатом Франції, пере
ходила від бея до французького генерального резидента, а бейський
уряд перетворювався на юридичну фікцію.
Доки французи приєднували Туніс, британці спрямували свої зусилля
на остаточне поневолення Єгипту, звідки успішно витискували всіх
інших колоніальних конкурентів. Основною проблемою тогочасного
єгипетського правителя хедіва Ісмаїяа [1863—1879] був колосальний
зовнішній борг країни. До середини 1870-х років він становив £94 млн
і продовжував зростати. Намагаючись розплатитися з кредиторами хе-
дівський уряд вчетверо збільшив поземельний податок, здійснив кілька
внутрішніх позик. У 1871 р. Ісмаїл прийняв закон про мукабалу («ком
пенсацію»), відповідно до якого землевласники, які протягом поточ
ного року сплатять поземельний податок відразу в шестиразовому об
сязі, в подальшому платитимуть цей податок в половинному обсязі. В
1874 р. хедів здійснив ще одну внутрішню позику: згідно, із законом
«руз-наме», всім її учасникам-кредиторам гарантувалася довічна
9-відсоткова рента від загальної суми вкладених коштів без права пога
шення означеної позики. Й хоча перший внутрішній кредит додав бюд
жету відразу £15 млн, а другий — ще £5 млн, коштів катастрофічно
бракувало: на сплату самих лише відсотків по зовнішнім зобов'язан
ням Єгипет нерідко витрачав майже 80% своїх доходів, тому в 1875 р.
хедів Ісмаїл змушений був виставити на продаж всі єгипетські акції Су-
ецького каналу, які відразу ж купив за £4 млн консервативний бри
танський уряд Бенджаміна Дізраелі. В результаті Великобританія ста
ла власником 45% акцій Компанії Суецького каналу.
Проте ані збільшення податків, ані внутрішні позики, ані продаж
акцій каналу не врятували Єгипет від фінансового банкрутства, і в
1876р. хедів Ісмаїл змушений був офіційно це визнати, припинивши
платежі за борговими зобов'язаннями. У відповідь держави-кредито-
ри створили міжнародну «Комісію хедівського боргу», а в листопаді
того ж року встановили безпосередній контроль над єгипетськими
фінансами: всі доходи країни відтоді проходили через британського ге
нерального контролера, а видатки — через французького. %и
:ш^Ф Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
нят* Спочатку іноземні контролери взялися за стягнення боргів надто

з заповзято: зменшили зарплати всім чиновникам, скоротили єгипетсь-
5 ку армію, збільшили залізничі тарифи й митні збори, за рік наперед
І!
зібрали всі податки, продавали британським інвесторам вигідні кон
цесії на розробку місцевих покладів нафти й навіть на користування
давньоєгипетськими гробницями фараонів. Наслідком цих акцій ста
ла загальна катастрофа: із £9,5 млн бюджетних надходжень 1877 р.
/• кредиторам сплатили £7,4 млн — і в Єгипті спалахнув жахливий го-
V лод. Народ стерпів, однак іноземні контролери відчули, що вдруге
0 таких експериментів країна не витримає, тому наступного року жерт
вою майнових претензій став уже сам хедів: для погашення боргів усі
! г особисті земельні володіння Ісмаїла продали лондонському банкі
рові Ротшильду, самого хедіва усунули від управління країною, а
!« вся влада була передана новому урядові. На ключові посади в ньому
х.; призначили іноземців, яким надавалося право вето на будь-які не-
с вигідні для Заходу урядові рішення. Міністром фінансів став ан-
&• глієць, міністром громадських робіт — француз, генеральним конт-
і ролером — австрієць і т. ін. Міністром внутрішніх справ призначи
ли ставленика британців Ріяд-пашу, а главою нового уряду — тісно
І пов'язаного із зарубіжними банками вірменина Нубар-пашу.
«Європейський кабінет» взявся виправляти ситуацію кардинальни
ми засобами: в 1879 р. з армії демобілізували 2 тис. офіцерів, а решті
істотно зменшили грошове утримання. Обурені таким свавіллям
1 офіцери збунтувалися й заарештували прем'єра Нубар-пашу та мі-
і ністра фінансів Ріверса Вільсона, звільнивши їх тільки після повер-
1" нення на службу до армії. Тоді за ініціативою Р. Вільсона скоротили
витрати на утримання хедіва, додатково збільшили поземельний по
даток й анулювали всі урядові зобов'язання за внутрішніми позика-
•«•: ми 1871 та 1874 рр. Усі ці дії спричинили зростання в країні соціаль
ної напруженості. Наприкінці 1879 р. в Єгипті сформувалася перша
справжня політична партія націоналістичного спрямування Батан
(Хизб аль-Ватан — «Партія батьківщини»), лідером якої став пол
ковник єгипетської армії Ахмед Арабі-паша (1841—1911). Основним
програмним гаслом партії став девіз: «Єгипет — для єгиптян». Своїм
найближчим завданням націоналісти вважали створення конституції
ЖЙІ,: та формування національного уряду.
*у і / Наляканий перспективою соціальних заворушень, хедів Ісмаїл спро-
; бував відправити у відставку «європейський кабінет», але отримав
колективний ультиматум від урядів Англії, Франції, Німеччини,
Італії, Австрії та Росії з вимогою самому піти у відставку й передати
престол хедіва синові Тевфіку (Тауфіку). В червні 1879 р. османсь
кий султан Абдул-Гамід II оформив цей акт офіційним документом,
. відправивши Ісмаїлові телеграму з повідомленням про передання
ІІІІІІІІІ1ІІІІІІІЇ1ІІІЇІІІІ
посади хедіва Тевфіку. Тевфік-паша [1879—1892] одразу опинився під

цілковитим контролем британців. Він відновив усіх європейських
міністрів на їхніх посадах, а прем'єром призначив британського
ставленика Ріяд-пашу. Фактичним правителем Єгипту став англійсь-
,; кий представник у Борговій комісії лорд Кромер (майор Берінг).
Відповіддю єгипетського народу стало збройне повстання каїрсько
го гарнізону, яке очолив Арабі-паша. Воно розпочалося у вересні
1881 р. і завершилося цілковитою перемогою. Хедів Тевфік пообіцяв
найближчим часом прийняти конституцію, скликати парламент,
збільшити єгипетську армію, а також дав згоду на формування ново
го національного уряду. Прем'єр-міністром новоствореного кабі
нету (початок 1882 р.) став ватаніст Махмуд Самі аль-Баруді, військо
вим міністром — Арабі-паша. А коли під тиском англо-французьких
колонізаторів Тевфік спробував відправити Арабі-пашу у відставку,
народні виступи в Каїрі переросли в масову різанину європейців у
більшості єгипетських міст — особливо в Александрії (червень 1882).
Реакція Великої Британії була миттєвою і цілком прогнозованою:
уже в липні 1882 р. британська ескадра адмірала Сеймура (14 бойо
вих кораблів) після варварського обстрілу Александрії з корабель
них гармат оволоділа містом. Переляканий Тевфік утік до британців
в Александрію, після чого ватаністи оголосили про його скинення з
престолу й увели в країні воєнний стан. Оборону країни від бри
танських колонізаторів очолив Арабі-паша.
Єгиптяни зосередили всі свої регулярні війська поблизу Александрії,
тому розвинути перший успіх переможним походом на південь бри
танцям не вдалося, однак переправивши свої війська через Суецький
канал, вони змогли обійти оборону єгиптян зі сходу. Удару з флангу
Арабі-паша не чекав, тому на східних підступах до Каїра регуляр
ним британським військам протистояли лише загони ополченців,
опір яких колонізатори зламали швидко й з мінімальними втратами.
У вересні 1882 р. британці захопили Каїр, доставивши туди Тевфіка
вже як цілковиту політичну маріонетку англійського колоніалізму.
Завдавши Єгиптові воєнної поразки, британці наклали на країну
контрибуцію в сумі £9 млн, провели масові арешти серед ватаністів,
а самого Арабі-пашу засудили до страти, яку потім замінили на ви
силку до британського Цейлону. Відтоді окупований англійцями Єги
пет, залишаючись формально складовою Османської імперії, перетво
рився де-факто на британську колонію.
Скориставшися ситуацією, Болгарія приєднала до своїх володінь
Східну Румелію, а Греція встановила контроль над Фессалією. Отто-
манська Порта остаточно втратила свій фінансовий суверенітет. Ще
напередодні останньої російсько-турецької війни станом на осінь
1875 р. загальна сума зовнішнього боргу країни сягнула фантастич-
' ІІІІІІІІІІІЇІІІіІІІІІІІ
ної цифри у 242 млн турецьких лір, що становило 5,3 млрд тогочас
них французьких франків. І хоча внаслідок кабальних умов означено
го кредитування Туреччина фактично отримала від кредиторів лише
£2,7 млрд (решту поглинули відсоткові виплати та попередні боргові
зобов'язання), послабляти режим кредитування Порті ніхто не зби
рався. Фінансове становище Османської імперії вже тоді було настільки
скрутним, що Порта оголосила часткове банкрутство, скоротивши удвоє
виплати, пов'язані із зовнішніми зобов'язаннями, та зарплати своїм дер
жавним службовцям. Війна І 877—1878 рр. остаточно виснажила фінан
сові ресурси Оттоманської держави. У1879 р. Порта виявилася абсо
лютно неспроможною сплачувати свої борги й офіційно визнала себе
цілковитим банкрутом. Переговори щодо врегулювання ситуації трива
ли два роки й завершилися для Туреччини остаточною втратою свого
фінансового суверенітету. Напівколоніальне поневолення Османської ім
перії було оформлене відповідним декретом султана Лбдул-Гаміда II,
підписаним 20 грудня 1881 р. За традиційним мусульманським календа
рем цей день припадав на 28 число місяця мухаррам 1301 р. Гіджри,
тому цей указ увійшов в історію під назвою Мухаррамський декрет.
Основним пунктом Мухаррамського декрету було створення між
народного «Управління Оттоманського публічного боргу», до складу
ради якого увійшли представники всіх держав-кредиторів (Велико
британії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини та Італії). Лише як
радник у роботі цього органу брав участь директор Оттоманського
імперського банку. Суть декрету була простою і сумною для османів.
Держави-кредитори домовилися знизити позикові відсотки з попе
редніх 5% до 1% загальної суми боргу. Водночас під контроль «Ради
управління Оттоманського публічного боргу» передали нагляд за всіма
доходами імперії з правом збирати податки, митні та інші збори
безпосередньо з населення, а також впроваджувати в Оттоманській
державі будь-які додаткові монополії, пов'язані з фінансуванням
боргових виплат. Османське міністерство фінансів та Оттоманський
імперський банк переходили під цілковитий контроль іноземних
кредиторів, а всі фінанси Порти (зокрема право грошової емісії та кур
сової валютної політики) перетворювалися на джерело безконтроль
ного пограбунку Туреччини її кредиторами. В результаті, формально
зберігаючи політичний суверенітет, Османська імперія перетворилася на
цілковито залежну від західних держав країну класичного напівколоні
ального статусу.
Особливим завзяттям у фінансовому обдиранні Порти уславилися
її традиційні «союзники» — Франція та Велика Британія. Сама лише
ііііііІІІіІІІІІЇІІІ
тютюнова монополія, яку здобула в Туреччині в 1883 р. французька

компанія «Режи де таба», давала можливість західним акціонерам от
римувати прибутки на рівні 800% річних (і навіть більше). Тоді ж
фантастичної суми у 8—10 млн. турецьких лір сягнув дефіцит зовніш
ньої торгівлі Туреччини, оскільки через брак коштів (їх викачували з
країни іноземні кредитори через «Управління Оттоманського публіч
ного боргу») османські промисловість, торгівля та аграрний комплекс
залишилися без фінансових ресурсів — а отже були позбавлені мож
ливостей здійснювати модернізацію й технічне переоснащення вироб
ництва. Туреччина експортувала вовну, бавовник-сирець, тютюн, ізюм,
шовк, вугілля та іншу сировину, а купувала західні тканини, зброю,
продукцію машинобудування та інші високотехнологічні товари, що
прирікало на занепад цілі галузі османської економіки. Навіть на рин
ку тканин, якими завжди славилася Туреччина, доля імпорту сягала
80% проданої продукції, а кількість зайнятих у ткацькому виробничо
му комплексі країни скоротилася наприкінці XIX ст. вп'ятеро.
У пошуках захисту від своїх зажерливих «союзників» Османська
імперія взяла курс на воєнно-політичне й економічне зближення з по
тенційними суперниками Британії та Франції в Європі. Наслідком цих
кроків було посилення німецького впливу на Порту. Німецьким кон
цесіонерам віддали на відкуп майже всю систему будівництва заліз
ниць у Туреччині, німецькі інструктори готували турецьких офіцерів,
а потім поступово почали перебирати на себе й командні функції в
османській армії.
Єдиним позитивним наслідком воєнно-політичних поразок Туреччини
останніх трьох десятиліть XIX ст. стала якісна зміна релігійно-демогра
фічної ситуації в султанських володіннях на користь її більшої моноетніч
ності. Наприкінці XIX ст., після фактичної втрати всіх північноафри-
канських володінь, Аравії та значної частини Балкан і Анатолії у воло
діннях султана лишилося менш як 20 млн підданих, з яких близько
10 млн були етнічними турками. Кількість мусульман у країні (з ураху
ванням арабів і курдів) становила понад 15 млн осіб. Це істотно зміцнило
етнічну базу режиму, зменшило гостроту міжетнічних та міжрелігійних
конфліктів в імперії, звело до мінімуму проблеми, які постійно виника
ли в султанської влади в минулому через необхідність придушення пер
манентних народно-визвольних повстань. У Туреччини з явилася перспек
тива побудови дійсно національної турецько-османської держави, яка,
зміцнившись, змогла б позбавитися свого принизливого напівколоніаль
ного статусу. Таким найлрозорливіші турецькі інтелектуали бачили шлях
до відродження національного й політичного суверенітету своєї батькі-
ІІІІІІЯ .,::
п
вщини. Проте за умов напівколоніальної залежності Оттоманська Пор

та все ще намагалася відродитися в канонах класичної східнодеспотич-
ної імперської структури. Проявом цих намагань стала криваво-кон
сервативна абдулгамідова тиранія Зулюм (тур. «гніт, насилля, тиранія»),
як справедливо назвала правління Абдул-Гаміда II пізніша турецька
історіографія.

культурно-релігійну ситуацію в Османській імперії після за
вершення епохи середньовіччя.
2. Чому підписання Карловицького мирного договору вважаєть
ся подією, яка розмежовує середньовічну і постсередньовіч-
ну епохи в історії Османської імперії? Що таке ріджат деврР.
3. Яку роль відіграло поширення ільтізамів і малікяне в систем
ному розкладі імперської структури Османської імперії?
4. Чому європейці іменували Османську імперію Оттомансь-
кою Портою?
5. Розкрийте причини і наслідки російсько-турецьких воєн
XVIII ст.
6. Схарактеризуйте російсько-турецькі війни XIX ст., коли вони
відбувалися й чим завершувалися?
7. Що таке «епоха тюльпанів»? Чому «рух тюльпанників» заз
нав поразки?
8. Розкрийте роль ірано-турецьких воєн епохи постсередньовіччя
в розвитку регіону.
9. Які території в Європі втратила Османська імперія в епоху
постсередньовіччя внаслідок воєнних конфліктів?
10. Дайте аналіз австро-турецьких воєн епохи постсередньовіч
чя. Якими були їх причини і наслідки?
11. Коли і за яких обставин Османська імперія підписала пер
ший договір про «генеральні капітуляції»? Які наслідки це
мало для Порти?
12. Розкрийте основні передумови й наслідки повстання Патро
на Халіла.
13. Коли й чому розпочалася криза територіальної цілісності
Османської імперії? Які території внаслідок означеної кри

зи здобули фактичну незалежність від Порти?
14. Розкрийте особливості реформ «нізам-і джедід» султана Се-
ліма III. Якими були наслідки його нововведень?
15. Чому європейська дипломатія називала Османську імперію
«хворою людиною Європи»?
16. Назвіть основні причини реформ, здійснюваних у Єгипті Му-
хаммедом-Алі. Якими були наслідки його нововведень?
17. Розкрийте зміст ідеї «Єгипетського озера». Як вона реалізо
вувалася і якими були її наслідки?
18. У чому полягала сутність «єгипетських криз» XIX ст.?
19. Якими були причини ліквідації яничарського корпусу?
20. Що призвело до колоніального поневолення Алжиру? Чому
емірат Абдалькадіра не зміг протистояти колоніальній екс
пансії європейців?
21. Чому підписання Ункяр-Іскелесійського договору 1833 р.
викликало занепокоєння західноєвропейських держав?
22. Назвіть основні причини реформ султана Махмуда II. Якими
були їхні наслідки?
23. Як вплинуло спорудження Суецького каналу на долю Єги
петського хедівату?
24. Розкрийте зміст і значення реформ Танзимат у Порті. Яки
ми були їхні наслідки?
25. У чому полягали наслідки Кримської (Східної) війни 1853—
1856 рр. для Туреччини?
26. Коли і за яких обставин була прийнята перша турецька Кон
ституція? Чому її положення не вдалося реалізувати повною
мірою?
27. Розкрийте зміст терміна «нові османи». Як еволюціонували
їхні ідеологія та практика політичної боротьби?
28. Розкрийте передумови колоніального поневолення Тунісу.
Якими були наслідки європейської колоніальної експансії
для цієї країни?
29. У чому полягала специфіка входження Єгипту у світову ко
лоніальну систему?
30. Розкрийте основні особливості напівколоніального понево
лення Османської імперії.
Іран
* Іран після завершення епохи

• Держава Надір-шаха
« Встановлення Каджарської *
династії
* Іран за умов посилення англо-
франко-російського
колоніального суперництва
* Бабідські повстання
* Реформи Еміра Низама
« Англо-іранська війна
1856—1857 рр. та її наслідки.
Перетворення Ірану на англо-
ь
російську напівколонію ш*
**Р;І:*-. . ,%.<ІМЛ*% . "ІЇЛІ
ІІІІІІІІІІІІІІІІШ
В історії Ірану завершення епохи середньовіччя припало на
часи розпаду й загибелі імперії Сефевідів (1502—1736), інте
лектуально-бюрократична еліта якої складалася з персомов-
ного цивільного чиновництва, а мілітарні верхи — з тюркомов
них «червоноголових» азербайджанців-кизилбашів, об'єднаних
політико-релігійною ідеологією шиїтського ісламу. Необмеже
ним володарем імперії був шах (його офіційна титулатура зву
чала навіть пишніше — шахиншах — тобто «цар царів»), кот
рий у канонах класичної східної деспотії вважався верхов
ним власником усіх земель і вод підвладної йому країни, за
користування якими юридично вільні осілі селяни (раят) та
кочовики-скотарі (ілят) мали сплачувати поземельну ренту-
податок і виконувати певні натуральні повинності (працюва
ти на спорудженні доріг, каналів чи фортець, надавати без
платно притулок і харчування сефевідським чиновникам,
відрядженим у державних справах у ту чи іншу місцевість
тощо). Проте в безпосередньому розпорядженні шаха перебу
вала лише частина земель — так звані хассе. Доходи від хассе
надходили безпосередньо до шахської скарбниці й витрача
лися владою на утримання шахського двору, державні пред
ставницькі функції, підтримку шиїтського духовенства, фі
нансування найманої гвардії або осідали в шахській скарб
ниці як своєрідний «стабілізаційний резервний фонд» імперії.
Більшу частину земельного фонду імперії становили державні
землі (дівані), які також перебували в користуванніраятів та
ілятів, проте фіксовані державні податі з них надавалися
(відповідно до ієрархії) державним службовцям імперії (чи
новникам, придворним, військовим та ін.) за їхню службу
без права власності на саму землю та селян, які на ній пра
цювали. Означені надання були представлені двома типами:
умовні тимчасово-особисті тіул (таких було більшість, нада
валися тільки на період служби) та союргал (із правом авто
матичного успадкування, якщо спадкоємець продовжував
службу). Окремий привілейований статус мала земельна власність

шиїтського духовенства (вакф), що перебувала в користуванні різно
манітних релігійних установ (мечетей, гробниць, медресе тощо) і звіль
нялася від державних податей. З'явилася в імперії Сефевідів також
приватна земельна власність (мульк або арбабі), проте вона дарувалася
шахом тільки за надзвичайні заслуги перед владою й існувала в мізер
них масштабах.
У політичному відношенні імперію Сефевідів відносять до абсо
лютної монархії східнодеспотичного типу, оскільки формально шаху
належала вся повнота адміністративно-управлінської, судової, фінан
сової та військової влади, проте в реальності повноваження шаха об
межувалися настановами традиційного, заснованого на Корані мусуль
манського права (шаріат). За їх дотриманням пильнувало шиїтське
духовенство, яке могло відповідно коригувати політико-релігійні акції
правителя. Окрім релігійно-політичної сфери під контролем шиїтсь
кого духовенства перебували духовні суди, а також уся освітянська
система імперії.
Безпосередньо державою Сефевідів управляв шахський уряд у
складі п'яти-шести міністрів (судочинства, фінансів, податей, військо
вих справ тощо) на чолі з першим міністром (великий візир або садра-
зам). Міністрам підпорядковувався численний апарат центральних ві
домств, а на місцях монаршу волю втілювали в життя провінційні на
місники {хакіми або беглербеки), які призначалися шахом у кожну з
20—25 провінцій імперії і також мали у своєму підпорядкуванні відпо
відний чиновницький апарат місцевого рівня.
Доволі строкатою була етногосподарська структура імперії. За
гальна кількість шахських підданих коливалася в межах 5—7 млн
чоловік. Майже половину з них становили осілі землеробк-раяти,
абсолютна більшість яких належала до персо-таджицького етносу.
Основні заняття рантів — іригаційне рільництво (пшениця, жито,
овес, рис, цукрова тростина, різноманітні овочі, дині й кавуни, з тех
нічних культур — бавовник, індиго, шафран, а також опійний мак і
тютюн) та садівництво1 (абрикос, груша, персик, слива, фісташки,
айва, апельсин, лимон, мигдаль, гранат, фіга, оливки, виноград тощо),
а також шовківництво, особливо поширене на півночі країни. Перси
становили основу цивільно-бюрократичного апарату імперії, а тому
саме перська мова панувала в офіційному сефевідському діловодстві.
1
Про визначну роль садівництва в землеробському комплексі традиційного Ірану
свідчить сама назва селянського податного стану раят — «садівник» (перс, рай —
«сад»). К-'
:: : . ;!,ІІІІІ!ІІ: :::
381 І .цп.'^г^щ } Й'М\ЇЛСМН>« ф „;,.,..„о Глава 10. Іран
Майже чверть шахських підданих вели кочовий чи напівкочовий

спосіб життя, орієнтуючись на скотарство (вівці, кози, віслюки, мули,
верблюди, коні, буйволи) й розвиваючи відповідні кустарні промисли
(обробка вовни та шкір, караванна торгівля тощо). Хоча в офіційних
сефевідських документах усі вони проходили під однією назвою ілят
(«племена»), в етнічному відношенні кочова спільнота імперії була
неоднорідною: в Західній Персії більшість ілятів становили іраномовні
курди й лури, в південно-західному Хузистані — семітомовні араби,
на південному сході — іраномовні белуджі, схід імперії населяли іра
номовні афганці-пуштуни, а в прикаспійських областях Північного
Ірану (Мазандеран, Гілян) та в Азербайджані більшість номадів роз
мовляли тюркськими мовами. Саме тюркомовні іляти (насамперед
азербайджанці- кизиябаші, які сповідували ортодоксальний шиїзм іма-
мітського напряму) традиційно становили основу військово-служило
го стану сефевідської держави. Ще чверть сефевідських підданих
мешкала в містах, займаючись виготовленням знаменитих іранських
килимів, бавовняних, вовняних і шовкових тканин, побутової та ху
дожньої кераміки, шкіряних, фаянсових та металевих товарів, а також
торгівлею. В етнічно-релігійному відношенні це населення було до
волі строкатим — перси-шиїти, араби-суніти, вірмени-монофізити,
халдеї-несторіани, іудеї, парси, цигани та ін. У містах мешкала також
переважна більшість іраномовної інтелектуально-бюрократичної еліти
імперії. Релігійно-ідеологічною доктриною, що цементувала імперію,
виступав шиїзм імамітського напряму — офіційна панівна релігія, яку
сповідувало більш як 80% шахських підданих. Столицею держави Се-
февідів було м. Ісфахан.
Через відносну бідність іранських надр на корисні копалини (окрім
нафти, яка на той час ще не мала великого попиту), а також невисоку
родючість більшості місцевих ґрунтів, величезну роль у наповненні
шахської скарбниці традиційно відігравало мито, що його стягували
перські володарі з транзитних купців, які водили свої каравани через
Іран («Великий Шовковий шлях»). У давнину й за часів середньовіччя
доходи від такої торгівлі завжди були спекулятивно високими, тому
мито з купців шахи брали щедро, однак Великі Географічні відкриття
зламали перську монополію на трансконтинентальний транзит, а мас
штабна трансокеанічна торгівля європейців остаточно перебрала на себе
більшість світових товаропотоків. Караванна торгівля в Ірані захиріла,
доходи шахської скарбниці катастрофічно зменшилися, а рештки стра
тегічних запасів знецінила «революція цін» (через наплив дешевого
срібла й золота з пограбованих колонізаторами доколумбових цивілі-
382 І Розділ III. БЛИЗЬКИЙ ї СЕРЕДНІЙ СХІД
зацій Нової) Світу вартість благородних металів зменшилася вчетве

ро). Щоб знзву наповнити скарбницю Сефевіди змушені були підви
щувати поземельні податки, довівши їх мало не до половини врожаю.
Непосильній податковий тягар розорив господарство, розвал еконо
міки спричшив занепад військової потуги імперії — саме в такому
вигляді держава Сефевідів зустріла XVIII ст. Ісфаганський престол на
той час обійдав, можливо, найбездарніший представник сефевідської
династії шахСултан-Хусейн [1694—1722].
У пошукіх коштів, для наповнення спустошеної скарбниці, Сул-
тан-Хусейн ле гребував нічим. Протягом 1698—1701 рр. істотно зрос
ла джизья — узаконена шаріатом подушна подать із немусульман в
ісламській країні. Влада втроє збільшила розмір поземельного подат
ку з рантів, іючала обкладати податками всіх ілятів (хоча в минулому
в імперії Сеоевідів більшість номадів мали привілейований статус і
податей не платили, оскільки становили основу сефевідської армії),
проте доході держави все одно не покривали видатків, що постійно
зростали. За несплату податків катували, населення розбігалося, від
сутність належного матеріального утримання службовців призвела до
розвалу армії Нечуваних масштабів сягнула корупція державного апа
рату. Все це спричинило масові народні заворушення, з яких воістину
смертельним для імперії став виступ афганського племені гільзай в
Канд агарі.
Афганці сповідували сунізм, тому попри мовну спорідненість із лер-
і: сами, завжди тяготилися владою шиїтських шахів Сефевідів. Доки
імперія 5ула сильною, а податки — помірними, гільзаї (так само, як
*, інші афіанські іляти), хоча й бунтували час від часу, усе ж вважали
,. себе підданими Сефевідів. Та коли розвал економіки призвів до різко-
Ї.. го збільшення податкового тягаря, а корупційна сваволя сефевідсь-
;
ких чиновників (зокрема беглербека області Кандагар Гурген-хана)
перейшла всі межі, афганці повстали.
і'
Спочатку іалантар («старшина») гільзаїв Мір-Ваиз намагався ви
рішити проблему мирним шляхом: писав скарги про фінансові зло
вживання кандагарського намісника Гурген-хана шахові в Ісфаган, але
той на них ніяк не реагував. Тоді Мір-Ваиз, як правовірний мусуль-
манин-суніт, здійснив хадж: (релігійне паломництво) до Мекки й Ме
і
дини, де дістав благословення аравійського сунітського духовенства
на боротьбу проти влади «єретиків» (шиїтів-Сефевідів). Повернувши
ся до рідного Кандагара (1709), він закликав афганців скинути нена
висну шахську владу. Афганців довго вмовляти не довелося: невдовзі
ІІІІІІ1ІІІ1ІІІІІІІІІІІ1ІІІІІІ
383 Глава 10. Іран
гільзаїв підтримали й інші афганські племена (насир, бабурі, тарін,

какар та ін.), а також їхні сусіди белуджі. Повстанці вбили Гурген-
хана, вирізали в Кандагарі всі сефевідські гарнізони, а також відби
ли дві каральні експедиції сефевідських військ (1710—1711, 1713 рр.).
Приклад гільзаїв наслідували інші поневолені Сефевідами народи. В
1716 р. повстав Герат (де мешкало афганське плем'я абдалі), сефевід
ських намісників вигнали з Дагестану й Ширвану, збунтувалися
вірмени і грузини, араби захопили Бахрейн, а в Хорасан вторгнулися
узбеки.
Сефевіди сподівалися на загострення внутрішніх чвар серед самих
афганських племінних вождів. 1 небезпідставно: 1714 р. Мір-Ваиза
знищив його племінник Мір-Махмуд, який після цього протягом
трьох років виборював лідерство серед інших афганських калантарів,
аж доки в 1717 р. не змусив більшість пуштунських племен визнавати
його зверхність. Сефевіди вирішили, що внутрішньоафганська смута
дасть можливість їм узяти реванш, і в 1719 р. організували масштаб
ний похід на схід: 35-тисячне шахське військо, що мало на озброєнні
десятки гармат, очолив Сефі Кулі-хан, відомий своїми звірствами в
Закавказзі, де він придушував народні виступи (наприклад, в Єре
вані за несвоєчасну сплату податків він за одну ніч повісив 35 най-
впливовіших осіб із числа вірменських князів, багатих купців і зем
левласників). Та афганці не стали пасивно чекати репресій. Поблизу
фортеці Кафір-Кала (неподалік від Герата) 15-тисячна афганська
кіннота несподівано атакувала персів, змусивши їх відступати. Сефі
Кулі-хан, намагаючись зупинити своїх вояків, що втікали, наказав
відкрити по них вогонь з гармат, чим остаточно здеморалізував свою
армію. У битві загинули понад 10 тис. шахських вояків, а Мір-Мах
муд, увірувавши у власні сили, уже сам вирушив у похід на Іран.
Рештки шахської армії зібрав куллар-агасі (командир сефевідської
гвардії гуляшів) Рустам-мірза (брат картлійського царя Вахтанга VI
[1703—1724]), проте в битві при Гульнабаді (березень 1722 р.) його
війська також зазнали поразки від афганців (сам Рустам загинув у
бою). Сефевідська столиця, де зібралося близько 600 тис. біженців,
потрапила в облогу й через сім місяців капітулювала, коли в обложе
ному місті скінчилися всі продовольчі запаси й розпочався масовий
голод. У жовтні 1722 р. афганці увійшли в Ісфаган, а Султан-Хусейн
офіційно передав владу Мір-Махмуду, власноручно вручивши йому
шахський вінець.
Віддаючи престол, Султан-Хусейн просив Мір-Махмуда тільки про

одне — залишити при ньому його улюблений гарем. Про інших
членів шахської родини, сефевідських міністрів, полководців, во
яків та про долю інших своїх колишніх підданих горе-шах навіть не
згадав.
Захопивши Ісфаган, афганці-суніти відплатили персам-шиїтам за
свої попередні утиски та образи: вони вирізали майже всю місцеву
знать, у тому числі сефевідський генералітет і вище чиновництво, ви
нищили родину Сефевідів (урятувався лише син Султан-Хусейна Тах-
масп, який ще до падіння Ісфагана втік на північ у прикаспійський
Мазандеран), пограбували західних купців. Почуваючи себе в ірано-
шиїтському середовищі класичними окупантами, афганці-суніти ма
совим терором придушували будь-які спроби опору. Вони завоювали
й дощенту пограбували Шираз, вогнем і мечем пройшли через області
Керман, Фарс та Перський Ірак. Щоправда, в 1725 р. внаслідок двірце-
вого перевороту Мір-Махмуд був убитий, а шахський престол перехо
пив Ашраф (чи то син, чи то двоюрідний брат Мір-Махмуда), проте
зміна правителя не змінила суті афганської окупації з її масовими
звірствами та беззаконням. За такої ситуації шиїтське населення ім
перії консолідувалося щоб вигнати інтервентів. Центром антиафган
ського опору став Мазандеран та сусідній (Південний) Азербайджан, де
шахом проголосив себе син Султан-Хусейна Тахмасп II [1722—1732].
Розпадом Сефевідської держави одразу скористалися сусіди. Уже в
1722 р. організував свій «Перський похід» російський імператор Пьотр І
Великий [1696—1725]: за підтримки гігантського флоту (274 кораблі)
22-тисячне військо під його безпосереднім керівництвом захопило
Дербент. Відтак цар через Астрахань повернувся до Петербурга, а ро
сійська армія під командуванням генерала М.А. Матюшкіна в 1723 р.
захопила Баку і навіть вступила в Гілян (росіяни увійшли в Ензелі та
Решт). Тахмасп II, якому росіяни пообіцяли допомогти в боротьбі з
афганцями, змушений був піти на територіальні поступки і, відповід
но до умов Петербурзького договору (1723), погодився віддати Росії
завойовані в минулому Сефевідами Дербент і Ширван (зокрема й
Баку), а також три власне перські прикаспійські області — Гілян, Ма
зандеран і Астрабад.
Свою частку із уламків сефевідської імперії поспішили урвати й
турки: протягом 1723—1725 рр. османська армія султана Ахмеда III
[1703—1730] захопила Східну Вірменію та Східну Грузію (картлій-
ський цар Вахтанг VI, покинувши Тбілісі, втік до Росії, де невдовзі
помер), вторгнулася у Південний Азербайджан та Луристан. Османи І
дійшли до Казвіна, звідки вибили Сефевіда Тахмаспа II, але в Ісфаган

турків не пустили афганці, хоча Ашраф і визнав, відповідно до умов
мирної Хамаданської угоди 1727 р., османського султана всемусуль-
манським халіфом — тобто своїм релігійним сюзереном.
За такої ситуації врятувати Іран від цілковитої втрати етнополі-
тичного суверенітету могла лише тотальна війна з інтервентами, про
те Тахмасп 11 талантами полководця не вирізнявся — і тоді зійшла
зірка Надіра.
Держава І
Надір-шаха І
Майбутній шах Ірану Надір народився в 1688 р. в Хорасані. Походив
він із тюркського кизилбашського племені афшар, однак родовиті
стю похвалитися не міг — його батько шив баранячі кожухи. Потра
пивши в юнацтві в полон до узбеків, Надір спромігся втекти з раб
ства. За смутних часів іноземних навал Надір подався у розбійники,
серед яких завдяки незаперечному воєнному таланту швидко став
отаманом, а в 1726 р., коли його банда налічувала вже 3 тис. гор
лорізів, запропонував Тахмаспу II підтримку в боротьбі проти аф
ганців в обмін на амністію та прийняття на офіційну державну
службу. Тахмасп пропозицію схвалив — і Надір, прийнявши титул
Тахмасп-кули-хан («хан-раб Тахмаспа»), розпочав бойові дії проти
Ашрафа. Щоправда, кар'єру сефевідського генерала не схвалив дядь
ко Надіра (також отаман шайки розбійників), який контролював
неприступну хорасанську фортецю Келат — проте Надіра це не зу
пинило: родича він убив, а його вояків прийняв до свого війська.
Скориставшися масовим національно-визвольним рухом, який
охопив на той час увесь Іран, Надір швидко поповнив свою армію за
рахунок десятків тисяч добровольців і, проявивши в боях неабиякий
полководницький талант, розгромив у вересні 1729 р. військо Ашрафа
під Дамганом (Ашраф при цьому наклав головою), а наступного року
остаточно прогнав афганців. Навіть росіяни, тверезо оцінивши свої
шанси на перемогу, не наважилися надалі контролювати захоплені
внаслідок петровського «Перського походу» прикаспійські перські
області й повернули їх Ірану (Рештський договір 1732 р. та Гянджин- "
ський трактат 1735 р.). Тепер Надір, як рятівник країни, залишаю
чись формально тахмасповим «ханорабом», перетворився в реальності "
ла військового диктатора Ірану (почав навіть карбувати монету з влас
ним ім'ям) і зосередився на підготовці до війни з турками. Черговий •
1.4 Рубель В. А.
раз обібравши підданих, Надір на ці кошти озброїв свою армію

мушкетами й гарматами (близько 1,5 тис. штук), що дало змогу
йому протягом 1730 р. вибити османів із Західного Ірану й Півден
ного Азербайджану. Та коли проти Надірових надзвичайних по
датків повстав Хорасан, і Тахмасп-кули-хан вирушив із кращими
військами на придушення бунту, турки в 1731 р. взяли реванш під
Хамаданом, змусивши Тахмаспа 11 підписати в січні 1732 р. мир із
Туреччиною на явно невигідних для персів умовах. Тоді Надір од
разу показав, хто є справжнім господарем у країні: придушивши
хорасанський заколот, він скинув Тахмаспа 11 з престолу (посадив
ши на трон його восьмимісячного сина Аббаса 111) і поновив воєнні
дії проти османів.
Апогеєм ірано-турецької війни 1730—1736 рр. стала битва, що
відбулася в червні 1735 р. у Східній Вірменії (між Карсом і Ечміадзі-
^ном). У ній 70-тисячне військо Надіра вщент розгромило 80-тисячну
армію османів, після чого відповідно до умов Стамбульського миру
1736 р. султан Махмуд 1 [1730—1754] змушений був повернути Ірану
всі втрачені ним після 1723 р. території. Тоді ж раптово помер ос
танній представник сефевідської династії малолітній Аббас 111 (його
вочевидь знищили за наказом Надіра) — і на хвилі перемог колишній
Тахмасп-кули-хан вирішив юридично оформити свою владу над Іра
ном, зібравши для цього в січні 1736 р. в Муганському степу великий
курултай, на який запросив усю перську та кизилбашську знать, ке
рівників шиїтського духовенства, католікоса вірмен, багатьох міських
і сільських старійшин — загалом 20 тис. делегатів. Приводом до скли
кання такого представницького зборища стала «несподівана» смерть
Аббаса 111, яким припинилася династія легітимних сефевідських шахів
Ірану. Курултай мав обрати нового шаха — і, зрозуміло, ним став
Надір, який відтепер уже офіційно керував своєї імперією як всевлад
ний східний деспот до самої смерті (1747).
Ставши шахом, Надір не збирався будувати мирне життя — його
метою було розширення територіальних меж підвладної імперії. Од
нак у сусідніх мусульманських країнах більшість населення сповіду
вала сунізм, тому першою релігійно-політичною акцією Надір-шаха
стала відмова від традиційних для шиїтів молитовних проклинань на
адресу перших трьох халіфів та припинення кривавих ритуалів шах-
сей-вахсей — траурних церемоній на честь убитого сунітами шиїтсько
го мученика Хусейна (онука Пророка Мухаммеда й сина четвертого
халіфа Алі). Шиїтське духовенство було не вдоволене цим кроком, од
нак Надір хотів у майбутніх війнах постати легітимним правителем в
387 І Глава 10. Іран
очах не лише шиїтів, а й сунітів, тому протести «шиїтського патріар

ха» молла-баши Надір просто зігнорував. Почалася епоха кривавих гра
біжницьких Надірових завоювань.
Першою жертвою, звичайно, стали афганці, яких у 1737 р. Надір
жорстоко «покарав» за погром Ірану в 1720-х роках. Захопивши Кан-
дагар і Кабул, він нещадно вирізав племена, що чинили опір, і водно
час щедрими обіцянками схилив на свій бік інші афганські іляти, які
охоче пішли служити до його війська за високу платню і сподіваю
чись на багату воєнну здобич.
Відтоді в регулярній армії Надіра, що налічувала майже 200 тис. во
яків, постійно служило близько 50 тис. афганських горлорізів.
Наступною жертвою Надір-шаха стала Могольська Індія, куди
втекла частина афганців, що не захотіли визнавати його владу. На-
дірове прохання не давати притулку афганським біженцям моголь-
ський падишах Мухаммед-шах [1719—1748] проігнорував, тим самим
давши привід до війни. Протягом 1738—1739 рр. Надір-шах здійснив
класичний бліцкріг проти «Імперії Великих Моголів», що занепадала.
Він захопив Делі, одружив там свого сина з дочкою «Великого Мого
ла» й, вирізавши десятки тисяч городян та дощенту спаливши місто,
вивіз із могольської столиці настільки багату здобич, що на три роки
звільнив своїх підданих від будь-яких податків. Однак продовжувати
експансію в Індії шах не захотів (жахливий клімат, до того ж більшість
населення не мусульмани, а індуси, яких ідеями загальноісламського
єднання на свій бік не перетягнеш). Наступним був похід у суніт
ський Туркестан (1740). Бухарський хан Абульфайз [ 1711—1747] не
став чинити опір військам Надіра (цим він зберіг за собою престол), а
хівинський хан Ільбарс був розгромлений шахом уже за підтримки
бухарських військ.
Перемогу відсвяткували весіллям надірового племінника з дочкою
Абульфайза, котрий в обмін на приєднання хівинських земель до
ч Бухарського ханства визнав себе васалом Надір-шаха й поповнив
його армію бухарськими «добровольцями».
Наступати далі на північ (у степи Казахстану) Надір не став — •
тодішні кочовики багатств не мали, тому похід проти них великої здо
би чі не обіцяв. Отож, зосередивши награбовані скарби у своїй улюб
леній хорасанській фортеці Келат, Надір-шах вирішив продовжити
завоювання на Кавказі. Проте він не врахував політико-географічну
специфіку регіону. Першою жертвою був обраний калейдоскопічно
роздроблений в етнополітичному відношенні Дагестан («Гірська краї

на»), на завоювання та пограбування якого Надір спочатку відправив
свого брата Ібрагім-хана, але той війну програв і сам загинув. Смерть
брата розлютила досі непереможного Надір-шаха, і він сам вирішив у
1740 р. покарати дагестанських горян, однак і він зазнав невдачі. З'я
сувалося, що в незнайомих надіровим воякам горах дуже важко про
тидіяти тактиці перманентних партизанських набігів (чим особливо
уславилися лезгини). Водночас грабувати в небагатих аулах Дагестану
теж було нічого, і Надір змушений був покинути негостинну «гірську
країну».
До невдач у Дагестані додались двірцеві смути: у 1741 р., щойно
Надір повернувся з Дагестану в Мазандеран, на нього був учинений
замах. Заколоти шаха підісланий убивця не встиг (його своєчасно
знешкодили надірові охоронці), проте цей інцидент викликав у пра
вителя хворобливе почуття підозри до всіх і вся. Врешті-решт, в орга
нізації замаху Надір запідозрив свого улюбленого старшого сина Реза-
Кули й наказав його осліпити (1743).
Водночас, Надір-шах спробував організувати воєнну експедицію в
Оман і далі вглиб Аравії до святих міст ісламу Мекки й Медини. Але
для цього потрібен був могутній флот — щоб переправити армію
через Перську затоку чи Аравійське море й забезпечувати в подаль
шому бойові дії експедиційного корпусу в заморських землях необ
хідним матеріальним спорядженням. Відповідних військово-мор
ських сил шах не мав, тому дві спроби вторгнутися на Аравійський
півострів (1737—1738, 1741—1743) завершилися нічим. Тільки шах
ську скарбницю спустошили...
Поразку в Дагестані шах спробував компенсувати новою війною з
османами (1743—1746). Однак, розгромивши турецьку армію під Єре
ваном (серпень 1745), Надір не зміг розвинути успіх: османські гар
нізони Карса й Мосула витримали облогу його військ. До того ж
шахська скарбниця спорожніла. За умовами Керданського мирного
договору 1746 р. ірано-турецький кордон залишився без змін.
Непосильні воєнні видатки остаточно виснажили іранське госпо
дарство. В пошуках коштів на продовження своїх воєнних авантюр
Надір-шах удався до політики податкового тиску на підданих (зібрав
навіть «даровані» після вдалого індійського пограбунку трирічні по
даткові послаблення), однак стагнаційна постсередньовічна економіка
імперії просто не могла дати більше. 1 хоча чиновники Надіра застосо
вували проти неплатників податків масові катування та репресії,
шахська скарбниця не ставала від того повнішою. Зате народних бунтів
в імперії побільшало. У 1738 р. проти влади Надір-шаха виступили

народи Закавказзя, від 1745 р. періодично спалахували повстання в
Хорезмі. Якщо раніше Надір-шах покривав негативні наслідки від
втрати транзитних монополій та деструктивно-інфляційної для Близь
кого Сходу «революції цін» багатою воєнною здобиччю, то тепер
війни в Дагестані, а також з османами в Месопотамії вимагали лише
витрат — а прибутків (у вигляді данини, контрибуцій чи прямого по-
грабунку) не приносили. Загнаний нестачею коштів у глухий кут, шах
удався до неординарних акцій: звинуватив у податковому саботажі
радикальні кола шиїтів і почав здійснювати масові конфіскації майна
у шиїтських релігійних установ, а також у багатих купців та впливо
вих адміністраторів шиїтського віросповідання — і це в Ірані, де по
над 80% населення сповідувало шиїзм! Реакція була відповідною: про
ти шаха в Ірані розпочалися масові виступи шиїтів: 1744 р. — у Фарсі
та Астрабаді, 1746 р. — в Сістані, Белуджистані й Кермані.
Воєнні поразки, фінансова скрута, а також муки совісті й каяття
за вчинені звірства (особливо за осліплення сина) довели Надір-шаха,
фактично, до втрати розуму. Останньою краплею стала страта півсотні
вельмож, яким випало бути присутніми при осліпленні Реза-Кули (шах
звинуватив їх у тому, що вони не втримали його від цього жахливого
вчинку). Наступними жертвами цілком могли стати беки тюрко-шиїт-
ських кизилбашських ілятів, яким Надір демонстративно почав по
ставляти полководців із числа бухарських та афганських командирів —
вони сповідували сунізм, тому їхнє соціальне становище у шиїтсько
му Ірані залежало насамперед від прихильності Надір-шаха. Та кизил-
баші, серед яких особливою активністю вирізнялися беки родів афшар
(рідного племені Надіра) і каджар, не стали чекати розв'язки: у червні
1747 р. вони організували змову, яку очолив афшарський воєначаль
ник Салех-бей. Надір-шаха задушили в його власному шатрі.
Встановлення '*
((аджарської династії І
Загибель Надір-шаха стала смертним вироком для його імперії.
Масова ненависть підданих до свого правителя була настільки силь
ною, що його племінник Алі-Кули-мірза (царював під тронним ім'ям
Аділ-шах, 1747—1748), котрого після вбивства Надіра хорасанські
війська проголосили наступним шахом Ірану як продовжувача надіро-
иої династії, поспішив заявити, що його вінценосного родича вбили за
390 І •—* Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
його — Аділ-шаха — наказом. Та зберегти цілісність імперії, що не

мала ані економічної, ані етнополітичної єдності, уже ніхто не міг.
Особливо виразно центробіжні тенденції проявилися на окраїнах. Од
разу й назавжди відпав Афганістан (його правителем став Ахмед-хан
Дурані із пуштунського племені абдалі). Володарем Південного Азер
байджану став полководець Азад-хан Афгані. В Закавказзі Кахетія й
Картлі утворили спільну Східногрузинську державу з центром у Тбі
лісі, яку очолили Теймураз 11 та його син Іраклій II. З нею межували
новостворені мусульманські ханства — Ширванське, Єреванське, Ба
кинське, Курдське (з центром у м. Хой), Дербентське, а також кілька
вірменських князівств Карабаху (місцеві правителі іменувалися мелі-
ками). На теренах же власне Ірану першість виборювали три регіональ
но-кланові угруповання. Північні області контролювали кизилбаші кад-
жари на чолі зі своїм племінним лідером Мухаммед Хасан-ханом.
Південь і центр країни опинилися під владою глави лурського пле
мені зендів Керім-хана, а в Хорасані правив уже згаданий племінник
Надіра Аділ-шах із кизилбашського племені афшар.
Найслабкішим у тріаді виявився Аділ-шах: програвши війну за
Хорасан афганцям-абдалі (Ахмед-хан приєднав до своїх володінь Ге-
рат), племінник знаменитого войовника виявив цілковиту відсутність
талантів полководця і державного діяча, а тому швидко зійшов з істо
ричної арени. В боротьбі ж тюркомовних каджарів з іраномовними
зендами перемогу спочатку святкували останні.
Зенди в Ірані завжди вважалися підданими неспокійними. їхнім ос
новним заняттям, окрім скотарства, був пограбунок купецьких
с
ч транзитних караванів, за що шахська влада, для якої спокій на ка-
і!і
раванних шляхах означав стабільні митні збори, зендів періодично
:1
карала. За часів Надір-шаха зендським караванним бандитизмом
заправляв Мехді-хан, згодом спійманий і страчений разом із інши
ми розбійниками-одноплемінниками. Керім-хан, який очолив зен
дів у момент розвалу імперії Надіра, був племінником страченого
Мехді-хана й також вважався великим «авторитетом» у криміналь
но-грабіжницькому бізнесі. Спираючись на свої бандитсько-пле
мінні збройні формування, Керім-хан почав успішно виборювати
владу в країні.
Керім-хан виявився вмілим й обережним політиком, тому за часів
його правління [1750—1779] у підвладних йому областях зенди при
пинили бандитизм, а як владно-мілітарна верхівка суспільства зосере
дилися на відродженні господарських комплексів. Шахський титул
обережний Керім-хан прийняти відмовився і правив державою у ста-
391 І Глава 10. Іран
тусі векіля («повіреного») від імені номінального шаха Ісмаїла НІ.

Зменшення податкового тиску повернуло на поля перських раятів,
відродилися міські ремесла, а керімову столицю Шираз прикрасили
розкішні архітектурні шедеври (палац, мечеть, базар, караван-сарай,
відреставровані гробниці класиків перської поезії XIII—XIV ст. Сааді
й Гафіза). Занепад транзитної торгівлі дорогами «Великого Шовково
го шляху» спонукав Керім-хана розвивати торговельні контакти з ан
глійцями уздовж морського узбережжя2. З цією метою він навіть
відвоював пізніше у виснаженої поразками в російсько-турецькій війні
(1769—1774) Османської імперії Басру (1775), через яку проходили
основні експортно-імпортні операції Перської затоки. Зміцнивши свої
позиції, Керім-хан провів у 1760 р. успішну війну проти каджарів.
Здолавши війська Мухаммеда Хасан-хана, він знову об'єднав у межах
єдиної держави майже весь Іран та Азербайджан (Південний) при ви
раженому домінуванні у владних ешелонах саме іранського етнічного
субстрату над тюркським.
У цій війні Мухаммед Хасан-хан загинув, а його син Ага-Мухам-
мед потрапив до зендів у полон, де його за наказом Керім-хана
оскопили.
Та на цьому воєнно-стратегічні успіхи Керім-хана припинилися.
Приєднати Хорасан до своїх володінь йому так і не вдалося (Східний
Хорасан із Тератом захопили афганці, а в Західному (з центром у Меш-
хеді) протягом 1748—1796 рр. володарював афшарський ставленик
Шахрох). Не увінчалися успіхом і домагання зендів на Закавказзя. У
1783 р. православний грузинський цар Іраклій 11 уклав із православ
ною Російською імперією Георгієвський трактат, за умовами якого
Грузія переходила під російський протекторат. А коли в 1779 р. векіль
Керім-хан помер, в Ірані знову розпочалася війна між каджарами і
зендами за домінування.
Однак цього разу удача відвернулася від зендів. Доки Керімові ро
дичі гризлися між собою за право контролювати кримінальні зенд-
ські угруповання, каджари накопичували сили. Спочатку в кривавих
міжзендських «розборках» переміг племінник Керім-хана Алі-Му-
рад-хан [1781 — 1786], але під час походу на каджарів він упав із коня
й розбився. Після його смерті смута поновилася. Наступного векіля
-' У 1763 р. Керім-хан уклав з англійською Ост-Індською компанією спеціальну

торговельну угоду про надання британським торговцям істотних митних пільг
(непідсудність британців іранським судам, право вільної торгівлі, дозвіл на засну-
нання в порту Бушир укріпленої торговельної факторії та ін.).
Джафара [1786—1789] отруїли, а його син-спадкоємець Лютф-Алі-хан

[1789—1794] виявився надто м'якосердим, щоб тримати в покорі кри
мінальні зендські клани. В 1791 р. вони зрадили свого правителя і
здали Шираз каджарам.
Різанина тривала півтора десятка років, аж доки в 1794р. перемогу
в ній здобули каджари, яких очолював Ага-Мухаммед (вороги назива
ли його Ахта-хан — «Кастрат-хан»). Останній зендський хан Лютф-
Алі втік до Кермана, але зрадники відкрили каджарським воякам во
рота міста, сподіваючись на милість Ахта-хана.
Дарма... Озлоблений на весь світ, хан-скопець спочатку закатував на
смерть захопленого в полон Лютф-Алі, а потім наказав роздати всіх
дівчат і жінок Кермана на поталу своїм солдатам, а керманців-чо-
ловіків поголовно осліпити.
Розгромивши зендів, Ага-Мухаммед вирішив нагадати про велич
Ірану й колишнім шахським васалам. Першою жертвою стала Грузія,
куди Ахта-хан вирушив у 1795 р. Цар Іраклій II Баїратіоні сподівався,
що Росія, відповідно до умов Георгіївського трактату 1783 р., як сю-
зерен-покровитель надасть допомогу його країні, але не дочекався.
Регулярні грузинські війська (моріге) були надто нечисленні, щоб чи
нити опір загарбникам, тому після нетривалого штурму Тбілісі впав.
Іраклій врятувався втечею, а вояки-мусульмани Ага-Мухаммеда влаш
тували в православній грузинській столиці різанину, яку місцеві літо
писці порівнювали зі страшним судом.
Навіть умовляння знаменитого поета Саят-Нови (справжнє ім'я
4
Арутюн Саадян, 1712—1795), який писав вірші вірменською, гру-
° зинською та азербайджанською мовами і ще за життя був визнаний
йі:
класиком трьох закавказьких літератур, не подіяли на окупантів:
І коли Саят-Нова спробував зупинити погром, звертаючись до кад
жарів (тобто південних азербайджанців-кизилбашів) зрозумілою їм
азербайджанською мовою, його зарізали, навіть не вислухавши. Вці-
У лілих тбілісців (22 тис. осіб) Ага-Мухаммед наказав відправити до
Ірану, де їх продали в рабство.
Повернувшись із Грузії, Ага-Мухаммед відчув себе, нарешті, по
вновладним правителем і в 1796 р. коронувався в столичному Тегерані
шахом Ірану, офіційно започаткувавши в такий спосіб нову шахську ди
настію Каджарів (1796— 1925).
Останнім регіоном країни, який залишався за межами владних за
зіхань Ага-Мухаммеда, був Хорасан, але місцевий правитель Шахрох
у рік коронації Ахта-хана помер, і похід каджарів на схід завершився
393 І • і и ^ я — , і *Ні>мгмг.з >.ц.>«г,« Глава10 Іран
майже безкровним підкоренням Хорасану. Шах навіть подумував про

похід на Бухару, та його знову відволікла Грузія: російська імперат
риця Єкатерина 11 Велика [1762—1796] нарешті відгукнулася на бла
гання Іраклія про допомогу і відрядила в похід на Кавказ армію під
командуванням графа В. Зубова. Та невдовзі імператриця померла, а
наступний російський самодержець Павел 1 [1796—1801] відкликав
війська, що так і не встигли дійти до Грузії. Зате сюди знову повер
нувся Ага-Мухаммед, щоб покарати Грузію за проросійські «хитан
ня». Від повторного погрому Тбілісі врятували придворні інтриги: коли
в 1797 р. каджарське військо підійшло до фортеці Шуша, двоє шах
ських слуг, яких Ахта-хан збирався стратити, не стали чекати смерті, а
самі вбили свого одіозного владику. Армія проголосила наступним
шахом його племінника Баба-хана, який прийняв тронне ім'я Фатх-
Алі-шах [1797—1834]. Утім, законність його зведення на трон була
доволі сумнівною (дітей, отже й легітимних спадкоємців, у «Кастрат-
хана», звичайно, не було, а бажаючих посісти шахський престол у ро
дині Каджарів не бракувало). Кілька років новий шах витратив на те,
щоб терором і каральними акціями змусити підданих визнати за
конність його влади, ознаменувавши в такий спосіб остаточне утверд
ження Каджарської шахської династії.
Іран за умов посилення

англо-франко-російського
колоніального суперництва І
Іран Каджарів вступив у XIX ст. у стані глибокої внутрішньої кри
зи. Зруйнована усобицями економіка так і не змогла вийти із постсе-
редньовічного занепаду, низька ефективність виробництва, постійна
нестача коштів змушували владу збільшувати податковий тиск на
підданих, що, своєю чергою, посилювало технологічну відсталість
перського господарського комплексу. Водночас нестача коштів у шах
ській скарбниці не давала можливості розвивати належним чином
збройні сили імперії, основу яких, як і раніше, становили племінні
ополчення кизилбашів. Низькі зарплати чиновників призводили до
масової корупції та хабарництва в управлінському апараті.
Призначений на посаду чиновник, який формально отримував мі
зерну зарплату, мусив майже офіційно «віддячувати» начальству кош
товними дарунками, сума яких нерідко перевищувала його річну зар
плату. Стало нормою, коли губернатори вимагали відповідну вина-
о< городу з повітових начальників, ті — з нижчих адміністраторів, які

за тією ж схемою обдирали до нитки виробників. Як наслідок, тіньові
„г побори з простолюду сягали двох третин номінального державного
ш оподаткування, і лише надзвичайна невибагливість іранських рантів
^ і ремісників давала змогу їм витримувати таке податкове ярмо.
^ І хоча Іран усе ще залишався суверенним у воєнно-політичному відно
шенні, він загрозливо відставав від передових країн Європи в темпах роз
витку та ефективності виробничих укладів. Проте шах Фатх-Алі кате
горично не хотів визнавати ці сумні реалії, демонструючи абсолютно
нічим не підкріплений імперсько-експансіоністський апломб у зовніш
ньополітичних питаннях. Найрельєфніше це проявилося у відносинах
Ірану з Росією щодо домінування в Кавказькому регіоні.
Активізації антиросійських настроїв у середовищі Каджарів по
сприяла західноєвропейська дипломатія. Перший крок зробила рес
публіканська Франція: її емісари прибули до шаха в 1796 р. з наміром
спровокувати Фатх-Алі на війну з Росією та Англією, щоб бодай час
тково відволікти їхні сили від антифранцузьких коаліцій в Європі.
Доки шах вагався, до Тегерана прибув у 1801 р. британський послан
ник Джон Малкольм, який пообіцяв шаху забезпечити його армію
безкоштовною зброєю, якщо Іран піде на поступки Британії в еконо
мічних питаннях. Фатх-Алі пропозиція зацікавила, і в тому ж році
шах уклав із британцями перший нерівноправний договір, за яким
англійці здобували право вільного поселення в іранських портах, а
також низку істотних митно-податкових пільг. Крім того, Каджари
зобов'язалися не допускати в Іран французів. За це шах виторгував
собі дозвіл на введення іранських військ до Афганістану (Фатх-Алі не
втрачав надії повернути Афганістан під свій скіпетр), якщо французи
наважаться вторгнутися у володіння англійської Ост-Індської компанії
в Індії.
Посилення британських позицій в Ірані стурбувало Росію, і в
1801 р. офіційний Петербург погодився приєднати Грузію до Ро
сійської імперії.
Останній правитель незалежного Грузинського царства Георгій XII
[1798—1800] у своєму заповіті просив Росію включити православну
Грузію до складу імперії Романових, оскільки періодичні руйнівні
вторгнення турецьких і перських військ довели країну до цілкови
тої господарської розрухи та культурного і матеріального зубо
жіння. Більше того, йшлося про фізичне виживання самого гру-
<ГЙ зинського етносу, адже на той момент кількість грузинів не пере-
,|-^ вищувала 75 тис. осіб. ; ;;
, ї%іЩ.Ї:
с
395 І ЯЗПЮ І ІтЯ!Ї НШ МІпЬ*?Я Глава 10. Іран
З російським територіальним розширенням у Закавказзі Фатх-Алі

категорично не погодився — адже Східну Грузію іранські шахи звик
ли вважати своєю. Наслідком протистояння стала перша російсько-
іранська війна 1804—1813 рр. Проте Англія, на підтримку якої розра
ховував шах, стала на той момент союзницею Росії по антинаполе-
онівській коаліції, тому британської зброї перси не отримали — і
почали зазнавати нищівних поразок від краще озброєних та організо
ваних російських військ. Уже в червні 1804 р. 27-тисячна каджарська
армія під командуванням шахського сина (й офіційного спадкоємця
престолу) Аббас-мірзи була розгромлена поблизу Канагіра (трохи далі
на північ від Єревана), а два роки потому росіяни взяли Баку.
Васал Каджарів, бакинський хан Гусейн-кули, вдався до хитрощів:
він «погодився» здати місто, але заявив, що віддасть зброю лише
/х
особисто російському командувачу генералу Павлу Цицианову. Той
т
прибув у лютому 1806 р. для прийняття офіційної капітуляції, але
під час зустрічі з Гусейн-кули був підступно убитий. Новий росій
ський командувач генерал І.В. Гудович переговорів більше не вів, і в
д жовтні 1806 р. росіяни після тривалої облоги захопили Баку. Про-
І'І- довжуючи наступ, російські війська встановили контроль майже над
усім Закавказзям і вийшли на береги Араксу і Кури.
Воєнні поразки спонукали шаха до пошуку нового європейського
союзника. На думку іранського правителя, він мав бути сильним й ан-
тиросійськи налаштованим. Ідеально цим вимогам відповідала наполе
онівська Франція, проти якої російські війська воювали на той час ра
зом з арміями інших країн, що входили до складу численних антинапо-
леонівських коаліцій. Останні сумніви Фатх-Алі розвіялися після гучної
перемоги Наполеона над російсько-австрійськими арміями під Аустер-
ліцем (1805): до Європи вирушило каджарське посольство, і в травні
1807 р. у ставці Наполеона під Фінкенштейном (Німеччина) відбулося
підписання франко-іранського «Договору про оборонний і наступаль
ний союз». Відповідно до його умов шах зобов'язався розірвати стосун
ки з Англією й оголосити їй війну, а якщо французи вирушать у похід
на Індію, всіляко сприяти переходу їхніх армій через Іран і Афганістан
і навіть направити шахські війська для участі в індійському поході.
Наполеон, своєю чергою, пообіцяв прислати інструкторів і зброю для
перських військ, а після перемоги над Росією — брався гарантувати
територіальну недоторканність Ірану й повернути Каджарам Грузію.
В руслі Фінкенштейнської угоди до Ірану одразу прибула французь
ка військова місія, на чолі з генералом Ґарданом, яка взялася за
396 *>*«>!(*: Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
реорганізацію шахської армії на європейський зразок і змусила Фатх-

.у Алі поновити режим торговельних «капітуляцій» для французів в
_^ Ірані на умовах, підписаних ще Сефевідами на початку XVIII ст.
(митні пільги та привілеї, непідсудність іранським судам, право
І вільної торгівлі в усіх шахських володіннях тощо). Однак до повно-
!'"" масштабної реалізації умов франко-іранського «оборонно-насту-
і:
пального союзу» справа не дійшла.
Усе змінив Тільзітський мир (липень 1807 р.). Франція і Росія на
деякий час перестали бути ворогами і навіть стали союзниками (дійшло
навіть до англо-російської війни на морі 1807—1812 рр.). Шах видво
рив з Ірану всіх французьких радників та інструкторів і знову схи
лився до антиросійського союзу з британцями. Уже в березні 1809 р.
британський посланник Гарфорд Джонс прибув до Тегерана, де підпи
сав з Фатх-Алі «Попередній англо-іранський договір», згідно з яким
шах порвав усі стосунки тепер уже з Францією («та іншими ворожими
Англії державами»). За це британці прислали Каджарам своїх військо
вих інструкторів, передали шахській армії значну кількість озброєння
(зокрема гармат) і зобов'язалися доки триває російсько-іранська війна
щорічно сплачувати Ірану грошову субсидію (160 тис. золотих
томанів3).
Заручившися, нарешті, підтримкою передової європейської краї
ни, шах знову осмілів, тим більше що Росія в цей момент так «вдало»
здійснювала свою зовнішню політику, що умудрилася втягнутися од
ночасно в чотири війни — окрім російсько-іранської та англо-росій-
ської морської — імперія Александра І [1801—1825] від 1806 р. воювала
з турками, а протягом 1808—1809 рр. ще й зі шведами. За цих обставин
новий командувач російської армії на Кавказі генерал А.П. Тормасов
запропонував шахові укласти перемир'я, що було сприйнято в Теге
рані як ознака слабкості супротивника. Однак усі спроби контрнасту
пу іранських військ Аббас-мірзи в Закавказзі (1808—1810) заверши
лися для Каджарів невдачею. Востаннє армія Аббас-мірзи перейшла в
наступ у серпні—вересні 1812 р. Наполеон у цей момент, здолавши
опір російських армій, увійшов до Москви, а іранці відбили у росіян
каспійський порт Ленкорань. Командувач російської Кавказької армії
генерал Н.Ф. Ртіщев, не маючи достатньо сил для оборони, збирався
вести переговори з Каджарами стосовно умов чергового перемир'я, але
загибель наполеонівської армії в Росії дещо охолодила шахський за
пал. Долю війни вирішив сміливий рейд 1,5-тисячного загону пол-
Золотий томан («десятитисячник») дорівнював монетній масі у 45 г срібла.

397 І й ї М П Ч К р " : -^^щт иш-і-^гоЯ Глава 10. Іран
ковника Петра Котляревського, який, несподівано переправившись

через Аракс, раптовим ударом розгромив 30-тисячне військо Аббас-
мірзи при Асландузі (жовтень 1812), а 1 січня 1813 р. знову взяв Лен-
корань. Ці поразки остаточно зламали волю Фатх-Алі до опору, і в
жовтні 1813 р. перша російсько-іранська війна завершилася мирним
договором, підписаним у м. Гюлістан. За його умовами, Росія зали
шила за собою Грузію (у тому числі Імеретію та Мінгрелію). Іран зму
шений був дати згоду на приєднання до Російської імперії Північного
Азербайджану (з Баку), Карабаху й Дагестану. Крім того, Іран визнав
одноосібне право Росії тримати на Каспії військово-морський флот, а
російські купці дістали право вільного в'їзду та пільгової торгівлі (мит
ний збір не міг перевищувати 5% вартості товару) на всій території
Каджарської імперії.
Умови Гюлістанського договору створювали можливості для по
ступового втягнення Ірану в орбіту російської імперської експансії.
Це викликало занепокоєння у правлячих колах Британії, яка завжди
болісно реагувала на спроби будь-яких європейських держав наблизи
тися до британських володінь в Індії. Відчувши загрозу, англійці дія
ли миттєво: уже в листопаді 1814 р. в Тегерані був підписаний цього
разу вже не «попередній», а повномасштабний англо-іранський договір,
за умовами якого шах зобов'язувався анулювати будь-які союзи з
будь-якими «ворожими Великобританії» європейськими країнами і не
пропускати війська таких європейських держав через Іран в Індію,
запрошувати військових інструкторів для своєї армії лише з Англії та
«дружніх до неї країн», а в разі англо-афганського конфлікту надава
ти військову підтримку своєму союзникові. За це англійці зобов'яза
лися в разі війни Ірану з будь-якою європейською країною знову
сплачувати шахові щорічну субсидію в розмірі 200 тис. томанів і до
помогти Каджарам військами з Індії. Тегеранський договір 1814 р.
мав неприховану антиросійську спрямованість, проте важливішим було
інше: Іран набрав на себе стільки зобов'язань стосовно Великобри
танії, що почав втрачати зовнішньополітичний суверенітет, започат
кувавши в такий спосіб процес напівколоніального поневолення Кад
жарської імперії.
Союз із могутньою Британською імперією знову вселив у
шаха Фатх-Алі надію на можливий воєнний реванш у стосунках
із сусідами.
Спочатку жертвою каджарської агресії стала Османська імперія, на
• яку іранські війська напали в 1821 р. під релігійними гаслами звіль-
е
нення шиїтських святинь Іраку з-під влади турецького султана-су-
ніта. Кращі османські армії були на той час задіяні у придушенні
грецького національно-визвольного повстання, тому шахські війська
майже без опору захопили Баязид, Мосул і Кіркук. Проте втягувати
ся у тривалу війну з Туреччиною на виснаження Фатх-Алі не хотів.
Його основною метою було відвоювати в Росії Кавказ. До того ж
обіцяної фінансової допомоги на війну з османами британці не дали
(мовляв, Османська імперія — це не європейська країна), а от на
1
війну з Росією британський уряд обіцяв шаху виділити чималі кош-
?• ти4. Тому після двох років успішних воєнних дій в Іраку Фатх-Алі
підписав із Туреччиною в 1823 р. Ерзерумський мирний договір на
умовах збереження довоєнного статус-кво й розпочав підготовку до
війни з Росією.
Раптова загадкова смерть імператора Александра І, декабристські
повстання 1825—1826 рр., якими було ознаменоване сходження на
престол нового російського імператора Ніколая 1 [1825—1855] — усе
це в Ірані сприйняли з піднесенням. Правлячі кола країни сподівали
ся, що за такої ситуації боєздатність російської армії має істотно по
хитнутися, а тому не стали довго чекати: в липні 1826 р. шахські
війська під командуванням Аббас-мірзи перейшли Аракс і вторгнули
ся в підконтрольне Росії Закавказзя. Наступ іранців тривав до верес
ня, доки командування над російськими військами на Кавказі не
прийняв найудачливіший полководець ніколаєвської Росії І.Ф. Пас-
кевич. У битві поблизу Ґянджі (вересень 1826 р.) 8-тисячний корпус
І.Ф. Паскевича розгромив ударне 35-тисячне військо Аббас-мірзи,
після чого уже росіяни перейшли в наступ. Протягом вересня 1826 —
грудня 1827 р. російські війська захопили Ечміадзін, Нахічевань, Аб-
басабад, Ерівань, Сардарабад, Меренд, Тебриз. Шах запросив миру,
але у зв'язку з початком чергової російсько-турецької війни (1828)
завагався. Тоді І.Ф. Паскевич продовжив наступ, захопивши в січні
1828 р. Урмію та Ардебіль. Іран змушений був капітулювати.
Другу російсько-іранську війну завершив Туркманчайський мир
5
ний договір (лютий 1828 р.), підписання якого цілком справедливо
вважають однією з вершин російської дипломатії. За його умовами,
до Росії відійшли Еріванське й Нахічеванське ханства (тобто вся Схід-
4
Коли розпочалася друга російсько-іранська війна, економні англійці відмовилися
сплачувати шахові обіцяну субсидію, пояснюючи це тим, що Іран першим напав
на Росію, а агресорам Велика Британія не допомагає.
5
Від російської сторони Туркманчайський договір підписав російський намісник
на Кавказі генерал І.Ф. Паскевич, від іранської — спадкоємець шахського престо
лу, командувач каджарських військ Аббас-мірза.
399 І V - : ! , ^ ,,..,.,, Глава 10. Іран
на Вірменія, у тому числі ставка вірменського католікоса Ечміадзін).

Іран повернув усіх російських полонених, захоплених у ході бойових
дій, зобов'язався сплатити контрибуцію в розмірі 20 млн срібних рублів
(майже 3,4 млн золотих томанів), визнавав за російськими підданими
в Ірані право екстериторіальності із захистом на рівні російської кон
сульської юрисдикції. Для реалізації положень мирного договору між
Росією й Іраном були встановлені консульські відносини, а в Санкт-
Петербурзі й Тегерані відкрито посольські місії обох сторін на рівні
посланників. Шахський уряд підтвердив ексклюзивне право Росії мати
військовий флот на Каспії та право вільної торгівлі російським куп
цям в Ірані та іранським купцям у Росії. Завершувався договір мило
стивою згодою Російської імперії на збереження за Аббас-мірзою ста
тусу офіційного наступника шахського престолу. Це створювало пре
цедент узаконеного міжнародною угодою втручання Росії у процес
престолонаслідування в Ірані, засвідчуючи черговий крок до напівколо
ніального поневолення імперії Каджарів.
Одним із провідних творців Туркманчайського договору від росій
ської сторони був видатний російський дипломат і композитор, пись
менник і поет А.С. Грибоєдов — автор знаменитої п'єси «Горе з ро
зуму». Після офіційного підписання Туркманчайського договору цар
дарував А.С. Грибоєдову високий ранг міністра-резидента, а в травні
1828 р. призначив його главою російського посольства в Тегерані.
Туркманчайський договір мав наслідком істотне зростання впливу
Росії на ситуацію в Ірані, що викликало серйозне занепокоєння в уря
дових колах Великобританії. Проурядові видання стали іменувати Ро
сію «льодовиком, що насувається з півночі й ось-ось поглине британські
володіння в Індії». Уряд торі (очолюваний А. Веллінгтоном) зажадав
від англійської дипломатії адекватної відповіді на російську воєнно-
дипломатичну експансію на Середньому Сході. Переграти російського
посланника А.С. Грибоєдова в чесному переговорному процесі ніхто не
зміг, і тоді британська дипломатія вдалася до тактики провокаційного
підбурювання шахського двору та шиїтського духовенства проти ро
сійської дипломатичної місії. Щоб сплатити Росії обіцяну за Турк-
манчайським договором контрибуцію, Фатх-Алі ввів у країні надзви
чайні податки й додаткові «контрибуційні» побори, а коли доведений
до відчаю податковою сваволею влади простолюд почав бунтувати, енер
гію натовпу спрямували на російських дипломатів. Наслідком такої
політики став напад фанатичної юрби на російську місію в Тегерані
11 лютого 1829 р. Російський посланник А.С. Грибоєдов і майже всі
™^ ™* ШКіІІіІІІІІШІШІП
400 [ Розділ Ш. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
співробітники місії були буквально розтерзані розлюченими нападни

ками (врятувався лише радник посольства Мальцов).
Організатори нападу (головний шиїтський муджшехід Тегерана Месіх
і шахський радник Алаяр-хан) явно планували лише налякати ро
сійських дипломатів, та коли на їхні волання до посольства збіглося
близько 100 тис. фанатизованих закликами до помсти людей, конт
роль над натовпом було втрачено. А.С. Грибоєдов разом із козака-
г
ми-охоронідями захищав посольство до останньої можливості й за-
' гинув із шаблею в руці.
До загибелі російського посланника британські дипломати всіляко
розпалювали в шахському оточенні реваншистські настрої, та коли
напад відбувся, шах не дістав очікуваної підтримки від англійців,
-о оскільки Великобританія, як європейська країна, визнавала зап-
п< роваджений Віденським конгресом 1814—І 815 рр. принцип недо-
.і торканності дипломатів і не збиралася заради іранських інтересів
ризикувати своєю дипломатичною репутацією. Іран змушений був
виправдовуватися перед Росією самотужки. Враховуючи масштаб
дипломатичного скандалу, до Петербурга вирушив особисто шахсь
кий син Хосрев-мірза. Викупом за голову посланника став без
цінний діамант «Шах», вручений Хосрев-мірзою Ніколаю І на знак
демонстративного покаяння за вдіяне. Росія в той час вела чергову
війну з турками і також прагнула вирішити конфлікт миром, тому
задовольнилася щедрими дарунками й офіційними вибаченнями.
Непоправних втрат зазнали лише російська дипломатія, література
та музика...
Воєнні поразки, зтубні для розвитку економіки контрибуції та
дипломатичне приниження дорого обійшлися Каджарській династії.
Іраномовні піддані шаха згадали про його тюркські (кизилбашські)
корені й перейшли до масових антивладних бунтів (особливо небез
печними виявилися збройні виступи курдів у Західному Хорасані).
Безвольний Фатх-Алі не знайшов нічого кращого, як демонструвати
підданим свою «перськість» писанням віршів на фарсі та вселяти в
урядовців почуття власної царської величі своєю «найдовшою в дер
жаві бородою», якою підстаркуватий шах, впавши у дитинство, дуже
пишався. За рятування імперії взявся лише спадкоємець престолу
енергійний Аббас-мірза, однак у грудні 1833 р. під час походу проти
курдських повстанців Хорасану він несподівано помер у Мешхеді, а
через рік завершив свій земний шлях і шах Фатх-Алі. Перед смертю
він так і не встиг призначити нового офіційного наступника престолу,
а враховуючи, що Фатх-Алі був людиною велелюбною і мав від своїх
4 0 1 І • — г ' т ^ ' : -'--•'•'•' :-• ••'•- Глава 10. Іран
численних дружин і наложниць півтори сотні синів і два десятки до

чок (а ті, своєю чергою, вже встигли порадувати шаха численними
онуками й онучками), зрозуміло що в країні розпочалася природна
династична криза. Жоден із членів Каджарської династії не зміг само
стійно сконцентрувати у своїх руках владу, й тоді у справу втрутилися
Росія та Англія, котрі поклали край короткій усобиці, уклавши між
собою відповідну таємну угоду. В результаті на шахському престолі
опинився недоумкуватий Мухаммед-шах [1834—1848] — син покійно
го Аббас-мірзи, який не успадкував від батька державних талантів та
енергії, чим і сподобався англійським і російським дипломатам.
Європейці прислали Мухаммед-шаху своїх військових радників, ви
ділили кошти на зарплату воякам, а британці навіть «подарували
майбутньому шаху» зброю для їхнього екіпірування, після чого пе
реможний похід «мухаммедівців» із Тебріза на Тегеран завершився
його офіційною коронацією.
Це вже була ганьба. Вперше питання про те, кому сидіти на шах
ському престолі, вирішували іноземці. Та коли в оточенні нового кад-
жарського «царя царів» спробували активізуватися антизахідні сили,
зусиллями англійської дипломатії в Ірані були інспіровані нові сепа
ратистські чвари (особливо небезпечним виявився бунт у Хорасані,
який очолив впливовий місцевий можновладець Салах).
Ще загрозливішою виявилася ситуація з економікою країни. Доки
Каджарів турбували питання наповнення державної скарбниці для
фінансування воєнних кампаній проти Туреччини й Росії, вони йшли
на всілякі митні послаблення, надавали податкові й консульські пільги
іноземцям. Це було на руку британцям, які активно освоювали іран
ський ринок, заповнюючи його товарами передової машинної ін
дустрії. Протягом 1827—1837 рр. майже вдесятеро збільшився експорт
до Ірану англійських тканин (90% усього іранського імпорту). Іно
земні фірми витіснили перських купців із зовнішньоторговельного
обороту Ірану. Конкуренція дешевих фабричних товарів європейсько
го виробництва розорила місцеву систему кустарних домашніх реме
сел, а надзвичайні податкові побори (на виплату туркманчайських
контрибуцій і відкупних платежів за вбивство А.С. Трибоєдова) зовсім
спустошили селянські господарства перських рантів.
За умов тотального занепаду Мухаммед-шах не міг здійснювати
самостійну політику, тому намагався балансувати між російським і
британським тиском, періодично втягуючись у криваві авантюри за
ради чужоземних інтересів. Так Росія, намагаючись не допустити бри-
танців у район Каспію та в Середнью Азію, підштовхнула шаха виру

шити в похід на Герат (1837), причому облогою міста відкрито керу
вали російські офіцери й особисто російський посол в Ірані Сімоніч.
Приводом до походу став фактичний розпад афганської Дуранійсь-
кої держави на початку XIX ст., внаслідок чого колишній Східний
Хорасан (із центром у Гераті) перетворився на самостійне князів
ство, яке лише формально залежало від офіційного Кабула. За такої
ситуації Мухам мед-шах раптом «згадав», що історично Хорасан зав-
£ї жди був єдиною культурно-географічною спільнотою, а отже його
поділ на іранський Західний (з центром у Мешхеді) та афганський
Східний (з центром у Гераті) є неправомірним. А враховуючи, шо в
минулому Іран і Хорасан, як правило, являли собою політичну
спільність, шах вирішив повернути Герат до складу Каджарської дер
жави. Проте такі зміни в політичній конфігурації регіону категорич
но не влаштовували Англію, яка вважала Афганістан зоною свого
незаперечного домінування, більше того, плацдармом для подаль
шої колоніальної експансії в Середню Азію. Проникнення до Ге-
ратської області росіян, які також мали свої експансіоністські пла
ни щодо Середнього Сходу, британці розглядали як загрозу своїм
національним інтересам.
Уряд Британії надав допомогу афганцям, демонстративно розір
вав дипломатичні відносини з Іраном (1838) і відправив до Перської
затоки військові контингенти аби змусити шаха зняти облогу з Ге-
рата. Герат вистояв. А після того, як завдяки цій підтримці англійці
окупували острів Харг (у районі Буширу), шах знову схилився на бік
Великобританії. У березні 1841 р. останні іранські війська покинули
Гератську область (повернувши афганцям фортецю Гуріан), після
чого відновилися британо-іранські дипломатичні стосунки і між обо
ма країнами був укладений «торговельний договір», за умовами яко
го британці повернули Ірану Харг, а натомість здобули право ексте
риторіальності, їхні товари при ввозі до Ірану обкладалися мінімаль
ним 5%-им митом і звільнялися від сплати будь-яких внутрішніх
митних зборів.
У 1845 р. аналогічні нерівноправні договори нав'язали Ірану Фран
ція та Австрія, а в 1856 р. — США.
; г м г 5
403 | •
' •-"•••*•"• ^ Т ' ^ р Й Н ^ ^ ІЛ Н п.'гшЯ Глава 10. Іран
Бабідські І
повстання І
Підписання Каджарами цілої низки нерівноправних договорів із
Росією, Великобританією, Францією, Австрією (до яких поступово до
лучилися й інші західні країни), викликало масове невдоволення у
країні. Багато хто пов'язував це з тюркським (тобто чужоземним в очах
більшості персів) походженням шахів. Найпомітнішим виявом такого
невдоволення став рух бабідів — радикально налаштованих шиїтів, які
заснували на початку 1840-х років своєрідну релігійну секту.
її основоположником був спадковий торговець бавовняними тка
нинами Саїд Алі-Мухаммед Ширазі, який народився в Ширазі в
1819/1820 р. Юнаком, здійснивши релігійне шиїтське паломництво
до Кербели й Неджефа, Алі-Мухаммед примкнув до секти аш-шайхія
(шейхітів) — не зовсім канонічного крила шиїзму імамітського на
пряму, адепти якого, як і всі шиїти-імаміти, вважали, що загальна
справедливість запанує серед людей тоді, коли відбудеться пришес-
тя-повернення на землю останнього 12-го легітимного шиїтського
імама Мухаммеда ібн аль-Хасана, який іще наприкінці ЇХ ст. таєм
ниче зник малолітком. Унаслідок цього зникнення перервалася лінія
легітимних шиїтських імамів, що вели себе від четвертого мусуль
манського халіфа Алі ібн Абу-Таліба [656—661]. Тому з поверненням
імама Мухаммеда як магді (месії) шиїти-імаміти пов'язували надії
на краще майбутнє та відновлення справедливих порядків на землі.
Шейхіти різнилися від решти шиїтів-імамітів тільки тим, що очіку
вали мухаммедового пришестя у найближчі роки, тоді як ортодок
сальне шиїтське духовенство припускало, що означена подія відбу
деться ще нескоро. Та навіть радикалізм шейхізму не влаштував за
пального Алі-Мухаммеда, і в 1844 р. колишній торговець назвався
Бабом — тобто «Воротами», через які «прихований» 12-й імам пере
дає свою волю людям, а в 1847 р. сам себе проголосив довгоочікува
ним магді, на якого внаслідок переселення душ перейшла духовна
благодать усіх попередніх пророків і який прийшов, нарешті, на зем
лю, щоб встановити на ній справедливість. Свої ідеї Баб виклав у
книзі «Баян» («Одкровення»), що мала, на його думку, стати новим
Святим Письмом замість застарілого Корану (тому, претендуючи на
всемусульманський характер свого творіння, Баб написав Баян од
ночасно перською та арабською мовами).
Фундаментом бабідської ідеології став постулат про те, що немає
вічних законів і порядків — кожній епосі має відповідати своє «Боже-
404 І і »»*:\ Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
ственне Одкровення», котре Бог, як єдине, одвічне та незмінне джере

ло життя, передає людям через чергового пророка (баба) кожної з епох.
Відповідно, Баб проголосив, що ортодоксальні мусульманські закони й
порядки, встановлені Пророком Мухаммедом і кодифіковані Кораном
та шаріатом, уже застаріли і мають бути замінені новими, що їх Баб, як
новий пророк нової епохи, виклав у новій священній книзі — Баяні.
Царство справедливості, яке бабіди збиралися встановити спочатку в
Ірані, а потім поширити на весь світ, передбачало соціально-майнову
рівність усіх бабідів, вигнання з їхніх володінь усіх небабідів із конфі
скацією та зрівняльним розподілом майна останніх серед «праведних
людей» (тобто бабідів). Державний устрій своєї держави Баб пропону
вав будувати на основі «священного числа» 19, яке він вивів від арабсь
кого слова хайр («благо, добро»), оскільки буквений запис цього слова
в арабському обчисленні означає число 18, до якого додавалася одини
ця, що символізувала єдиного носія вічного життя. Тому опорою сак
рального Баба-правителя мали стати 19 призначених ним бабідських
первосвящеників, календар нової епохи передбачав поділ року на 19
місяців тощо. Джерелом існування бабідської держави мали стати доб
ровільні внески свідомих бабідів. Від адептів нової релігії не вимагало
ся творити щоденні п'ятиразові молитви. В побуті Баян відміняв носін
ня жіночих запинал, урівнював людські статі у правах аж до права
жінки на проповідницьку діяльність і статус первосвященика (точніше
«первосвящениці»). Не віталося багатоженство, зате суттєво ускладню
валася процедура розлучення. В питаннях економіки бабізм виступав за
узаконення лихварства, законодавчий захист таємниці комерційно-тор
говельного листування, обов'язковість виплати всіх боргів, ліквідацію
внутрішніх митних зборів.
За пропаганду ідей, які принципово суперечили канонам орто
доксального шиїзму, самозваного магді одразу заарештували (1847)
й запроторили до фортеці Маку, однак арешт Баба лише сприяв
радикалізації руху. Його соратники — мулла Гусейн-Бошрує із
Хорасану, мулла Мухаммед-Алі із Барфоруша, проповідниця Ку-
рат аль-Айн із Казвіна та інші «первосвященики» — перейшли від
проповідей до активних дій. Влітку 1848 р., коли, після смерті
Мухаммед-шаха, серед Каджарів знову спалахнула династична бо
ротьба за престол, бабіди провели з'їзд у м. Бедашт (Швнічно-За-
хідний Хорасан), на якому проголосили про початок бабідської дер
жавності (ліквідація чинних законів і порядків, скасування наяв
них податків, усуспільнення майна, зрівняння чоловіків і жінок у
правах і т.ін.). ЇШ*ШШІДІ 'ти їзот ні- -'ЯШ>ш:|ог; ;
405 | • т ^ ^ п ^ - •/..лг*»г7 .м..-. : ,..лг Глава 10. Іран
Бедаштський виступ змусив Каджарів швидко консолідуватися.

На шахський престол посадили 17-річного Наср ад-Діна [1848—
1896], від імені якого імперією почав правити еміре кебір («вели
кий емір» — тобто перший міністр уряду) Мірза Таги-хан Ферахані —
він же Емір Низам.
Мірза Таги-хан (1808—1852) не міг похвалитися родовитістю — його
батько служив спочатку кухарем, а потім дворецьким у домі попе
реднього першого міністра. Однак завдяки батьковій службі Таги-
хан ще в дитинстві й юнацтві завів корисні знайомства в середовищі
родовитих однолітків, здобув непогану освіту й потрапив на чинов
ницьку службу, де розкрився його воістину неординарний організа
торський талант. Наслідком була стрімка чиновницька кар'єра, ви
рішальним моментом в якій стало призначення в 1847 р. на посаду
еміра низама («еміра армії» — тобто командувача каджарського війсь
ка). Завдяки означеній посаді Таги-хан відіграв вирішальну роль в
інтронізації Наср ад-Діна, ставши потому в статусі першого міністра
,, своєрідним регентом при молодому шахові. Щоправда, з військовою
посадою Таги-хан теж розумно вирішив не розлучатися, а тому зали
шився в історії своєї країни під титулом, який фактично став його
другим ім'ям — Емір Низам.
Першою ж акцією нового шахського уряду став розгін бабідського
з'їзду в Бедашті. Відповіддю на цю акцію були збройні бабідські по
встання, початок яких припав на вересень 1848 р. Першим спалахнув
прикаспійський Мазандеран, де виступ бабідів очолили вже згадані
мулли Гусейн-Бошрує та Мухаммед-Алі. Центром повстання стала фор
теця, споруджена повстанцями на березі р. Талар, неподалік гробниці
шейха Таберсі (Астане-Шейх-Таберсі). Захопивши навколишні землі й
вигнавши звідти всіх небабідів, повстанці (близько 2 тис. осіб) відміни
ли інститут індивідуальної власності, проголосили рівність усіх людей і
тотальне усуспільнення усього майна (навіть харчувалися повстанці
разом з одного великого казана). Вісім місяців шахські війська нама
галися придушити виступ, але безуспішно. У травні 1849 р. влада за
пропонувала «бунтівникам» амністію, життя і свободу в разі добро
вільної капітуляції. Більшість повсталих (селяни й ремісники) не були
релігійними фанатиками бабізму, а усуспільнене життя їм уже почало
потроху набридати, тому мазандеранські бабіди того ж місяця погоди
лися на запропоновану владою капітуляцію, та коли повстанці склали
зброю, шахські війська всіх їх підступно винищили.
Друге бабідське повстання спалахнуло в червні 1849 р. в Зенджані
(провінція Гілян) під керівництвом ще одного «первосвященика» мул-
406 І '^Л Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
ли Мухаммеда-Алі з Барфоруша. Воно проходило під тими самими гас

лами, що й Мазандеранське, проте соціальний склад місцевих «бунтів
ників» виявився значно ширшим: окрім селян навколишніх сіл та місце
вих ремісників ряди повсталих поповнили дрібні торговці, молодь із
числа нижчого духовенства, соціально активне жіноцтво. Вигнавши із
Зенджану всіх незгодних та конфіскувавши їхнє майно, бабіди Мухам
меда-Алі проголосили заснування там «вічного царства справедливості»
з відповідними порядками. Уряд кинув проти зенджанських бабідів
численну каральну армію з гарматами, які буквально стирали на порох
оборонні споруди «бунтівників», проте опір не вщухав. До того ж Бабу
вдалося втекти зі свого ув'язнення, однак неподалік від Зенджану він
знову потрапив у полон. Релігійно-ідеологічного ватажка бабізму ви
везли до фортеці Черік, а звідти доставили в Тебриз. Лише ціною вели
ких втрат каджарські війська зламали опір зенджанців. У грудні 1849 р.
вцілілим повстанцям також пообіцяли шахське прощення, а коли вони
склали зброю всіх поголовно перебили.
Доки влада концентрувала сили для атаки на Зенджан, ідеалізо
вані чутки про нібито утворене «вічне царство справедливості» шири
лися країною, інспіруючи нові й нові повстання. Кількість бабідських
«бунтівників», зафіксована шахським урядом, сягнула ста тисяч осіб.
Окрім Зенджану великим осередком бабідського руху став Нейріз
(провінція Фарс), владу в якому повстанці захопили у червні 1850 р.
Боячись остаточно втратити контроль над ситуацією у країні, уряд
Еміра Низама вдався до надзвичайних заходів. У липні 1850 р. в Тебризі
стратили ув'язненого ще в 1847 р. Баба, позбавивши повстанців їхнього
релігійно-політичного натхненника. Масовим терором придушили по
встання в Нейрізі — там бабідів спалювали живцем цілими родинами, по
лонених повстанців прив'язували до жерл гармат і в такий спосіб розстрі
лювали. Тепер бабідам уже ніхто нічого не обіцяв — бунт топили у крові.
Владний терор дав результати: бабідський рух утратив масовий
характер, однак не став від цього менш радикальним. Тільки тепер
сектанти зробили ставку на відповідний індивідуальний терор проти
представників шахської влади. Апогеєм терористичної активності ба
бідів став невдалий замах на шаха Наср ад-Діна (серпень 1852 р.), після
якого Каджари провели в імперії масову «зачистку» серед усіх, кого
бодай підозрювали в симпатіях до бабідів. Заарештованих сектантів
нещадно катували й сотнями показово страчували. Відтоді з бабізмом
в Ірані, фактично, було покінчено.
Активісти бабізму, яким поталанило вижити в цій різанині, змушені
, рі| були тікати до сунітської Туреччини — давнього суперника шиїтсько-
го Ірану. Очолив цих біженців колишній учень Баба Мірза Гусейн-Алі

на прізвисько Бехаулла («Божий блиск»), котрий, перебуваючи в емі
грації в турецькому Іраку, написав «Священнійшу Книгу» (Кітабе
Акдес), що мала, на його думку, замінити занадто радикальний Баян
Баба й у такий спосіб примирити бабідів із владою. Так радикальний
бабізм трансформувався в реформаторський бехаїзм, який визнавав
соціальну й майнову нерівність людей, засуджував антивладні збройні
виступи, проповідував ідеали науково-релігійного ідеологічного син
тезу тощо. Щоправда, навіть така ідейна еволюція не дала можливості
Бехауллі повернутися додому — він помер у 1892 р. в еміграції. Проте
як ідеологія іранської компрадорської буржуазії, що почала форму
ватися у країні в середині XIX ст., бехаїзм в Ірані прижився.
Реформи
Еміра Низама І
Розгромивши бабідів, Каджари змогли втриматися при владі. Проте
вони розуміли, що існуючий режим потребує термінових стабілізацій
них реформ. Відповідальність за їхнє проведення взяв на себе Емір
Низам. Щоб заощадити кошти, скоротили кількість державних чи
новників, а тим, хто залишився на посадах, — урізали й без того
низькі зарплати. Позбавили державних пенсій представників бічних
ліній шахської родини. Заощаджені кошти спрямували на реорганіза
цію та переозброєння армії, яка в результаті змогла досить швидко
покінчити з бабідами. Апогеєм військової реформи стало запровад
ження для перського селянства в 1851 р. системи рекрутських наборів
до регулярної шахської армії (боніче)6 з відповідним примусовим при
кріпленням селян до землі та адміністративним контролем над ними з
боку великих місцевих землевласників. Фактично реформа повторю
вала порядки, що панували в тогочасній Російській імперії, котрі, у
світлі двох переможних для Росії російсько-перських воєн, видавали
ся Еміру Низаму привабливим зразком для наслідування.
Посилення централізованого командно-адміністративного владно
го контролю над країною Емір Низам намагався поєднати з викорис
танням не менш переконливого в соціально-економічних питаннях
західноєвропейського досвіду. З метою активізації господарської сфе
ри частину заощаджених бюджетних коштів направили текстильни-
6
Термін солдатської служби перського рекрута становив 12 років, проте набирали
до війська не всіх — майбутніх солдатів обирали за жеребом.
кам Мазандерану, Ісфагана й Тегерана, які виконували державні за

мовлення — виготовлення обмундирування для нового регулярного
війська. (Крім того, ремісничим артілям текстильників надали певні
пільги, зокрема звільнення від військової повинності). У країні на дер
жавні кошти почали споруджувати казенні мануфактури з виготов
лення новітньої зброї, що мало в комплексі зміцнити воєнний потен
ціал Ірану й обмежити можливості втручання в його внутрішні справи
іноземних держав (особливо Росії та Великобританії).
Помітні зміни відбувалися й у суспільному житті країни. Прово
дячи відповідні реформи, уряд Еміра Низама обережно спробував
звільнити з-під тотального контролю ортодоксального шиїтського ду
ховенства освітянську та судову системи. У 1851 р. в Ірані почали ви
ходити персомовні газети, а наступного року в Тегерані відкрився пер
ший світський ліцей для дітей придворної знаті, де викладали історію,
географію, хімію та медицину. Пізніше, в руслі започаткованих Емі
ром Низамом реформ, в іранській столиці організували військову
школу європейського зразка, де викладали французькі інструктори.
Здійснюючи свої реформи, Емір Низам явно з оптимізмом ди
вився у майбутнє, проте наслідки його нововведень виявилися не
настільки ефективними, як очікував перший міністр. Позбавлення
пенсій розлютило шахську родину. Зменшення чиновницьких зарп
лат, на які тепер навіть теоретично неможливо було прожити, спри
чинило корупцію, хабарництво і казнокрадство в таких масштабах,
що шахська скарбниця навіть попри жорстку бюджетну економію
спорожніла. Здирства та сваволя продажних державних управлінців
призвели до масового розорення виробників, і ніякі даровані владою
пільги не могли уже нічого змінити. Неефективними виявилися й
показові каральні акції, що їх полюбляв організовувати Емір Низам
над пійманими «на гарячому» корупціонерами. Категоричну незгоду
з нововведеннями висловило авторитетне шиїтське духовенство, яке
звинуватило першого міністра у відході від базових ісламських цінно
стей, симпатії до «невірних» порядків, бажанні скинути шаха й само
му захопити владу в імперії. Останній пункт звинувачень особливо
стурбував Наср ад-Діна, який в листопаді 1851 р. звільнив Таги-хана
з усіх посад, позбавив усіх звань і заслав у Кашан, де колишнього
першого міністра невдовзі умертвили за шахським наказом.
Започатковані Еміром Низамом реформи за інерцією продовжува
лися ще певний час після його смерті. В Ірані розпочалося будівницт
во перших підприємств машинної індустрії (цукрові заводи в Сарі й
Барфоруші, заводи, де виготовлялися вироби з кришталю й фарфору
в Тегерані, Кумі та Ісфагані, коленкорова фабрика в Тегерані, паперо

ва фабрика в Ісфагані, металургійний завод із виробництва чавуну в
Сарі тощо). Було відкрито Вищу Політехнічну школу (Дар-оль-фонун),
почали відправляти за кордон навчатися талановиту молодь, однак ре
зультативність цих нововведень виявилася мізерною. Іран Каджарів
упевнено опускався в болото напівколоніального поневолення. При
скорив цей процес черговий воєнний конфуз...
Англо-іранська війна 1856—1857 рр.

та її наслідки. Перетворення Ірану
на англо-російську напівколонію і
Причиною нового англо-іранського конфлікту стала чергова спро
ба Каджарів повернути собі владу над Східним Хорасаном. У 1851 р.
помер гератський хан Яр-Мухаммед, і серед його нащадків розгорну
лася гризня за престол цього напівавтономного краю. В усобицю втру
тилися хан сусіднього Кандагару та афганський емір Кабула. Вирішив
пошукати щастя в боротьбі за «Гератську спадщину» й каджарський
шах Наср ад-Дін. Щоправда, занепокоєний британський уряд змусив
шаха в січні 1853 р. взяти на себе офіційні зобов'язання не втручатися
в гератські справи, та Коран дозволяє мусульманину порушувати будь-
які угоди з «невірними», якщо вони перестають бути вигідними «світу
ісламу»... Отож, у листопаді 1855 р. у зв'язку з входженням Кандагару
до складу Афганської держави іранські війська вирушили на Герат,
«щоб захистити його від захоплення цієї області Афганістаном».
Великобританія намагалася завадити цьому походу, демонстратив
но розірвавши з Іраном дипломатичні відносини, проте на Наср ад-
Діна цей демарш не подіяв. У жовтні 1856 р. Герат був захоплений
шахськими військами, а в листопаді того ж року в Перську затоку
увійшла англійська військово-морська ескадра у складі 40 бойових
кораблів із численним десантом на борту. Британія оголосила Іранові
війну. 1 тут з'ясувалося, що Наср ад-Дін явно переоцінив бойовий
потенціал своєї реформованої армії: протягом грудня 1856 р. британці
захопили острів Харг і порт Бушир, а в лютому 1857 р. вирушили
походом на Шираз. Щоправда, до Шираза вони не дійшли, в боях під
Хушабом іранці їх таки зупинили. Зате британці захопили Мохаммеру
(Хорремшехр) та Ахваз. Від цілковитого розгрому Іран урятувало на
родно-визвольне повстання сипаїв в Індії, для придушення якого бри
танці змушені були знімати війська з інших фронтів колоніальної екс-
пансії й перекидати їх до володінь англійської Ост-Індської компанії.

Проте військова неспроможність пореформеного Ірану була настільки
очевидною, що шах Наср ад-Дін не наважився продовжувати воєнні
дії проти англійського експедиційного корпусу. Укладений у березні
1857 р. Паризький мирний договір формально відновлював довоєн
ний статус-кво і мав зовні компромісний характер. За його умовами
Каджари виводили з Гератської області свої війська, визнавали полі
тичну незалежність Герату та Афганістану й обіцяли в майбутньому не
втручатися у внутрішні справи цих держав. У разі виникнення будь-
яких міждержавних конфліктів між Тератом, Афганістаном та Іраном
останній зобов'язувався удаватися до посередництва Великої Британії
для їх улагодження. Відповідно, Британія зобов'язалася припинити
воєнні дії та вивести з Ірану всі свої війська. При цьому зберігали
свою чинність усі принизливі для Ірану положення попередніх не
рівноправних договорів, укладених Каджарами з європейськими краї
нами протягом попередніх десятиліть.
Довершила напівколоніальне поневолення Ірану фінансово-економічна
експансія європейських країн — насамперед Росії та Британії. Хронічна
відсутність коштів змусила Каджарів шукати інвесторів для розвитку
іранської економіки на будь-яких — навіть відверто кабальних умовах, і
цим обидві згадані вище країни скористалися сповна. Першими зорі
єнтувалися британці: протягом 1862—1874 рр. вони отримали чотири
концесії на спорудження в Ірані телеграфних ліній, які мали поєднати
метрополію з Британською Індією, причому ці лінії обслуговувалися
виключно британцями, котрі користувалися правом екстериторіальності.
Водночас Британія та Росія спільними зусиллями нав'язали Ірану зобо
в'язання не допускати спорудження в країні залізниць. Натомість коло
нізатори пообіцяли Каджарам побудувати в Ірані мережу шосейних доріг,
концесії на спорудження яких знову ж таки отримали на пільгових умо
вах росіяни (на півночі країни) та британці (в Південному Ірані).
Набула розголосу звістка про концесію, яку шах подарував анг
лійському барону Ю. Рейтеру у 1872 р. Відповідно до пунктів цього
документа барон дістав право на монопольне користування більшістю
промислових об'єктів Ірану строком на 70 років за умови, що він
вкладе певні кошти в модернізацію означених підприємств (причому,
точна сума таких капіталовкладень у документі не фіксувалася). Кон
цесія загрожувала перетворити іранську промисловість на вотчину од
ного британського авантюриста, проте в ситуацію втрутилася Росія, і
під тиском царських дипломатів «концесію Рейтера» анулювали. У 1888 р.
інший британський бізнесмен Лінч отримав концесію на розвиток
ЩИ^ШИР^ЩИ^Р^МШІІІІІИІЩІР^
411 І Й'ЩїлЗЯЮ і ЙИХсІЕНІШ ^ Глава 10. Іран
річкового пароплавства на єдиній в Ірані судноплавній річці Карун, а

знаменитому російському підприємцю Ліанозову передали в ексклю
зивне розпорядження всі рибні промисли на Каспії.
Не припинявся розпродаж концесій іноземцям за безцінь і в подаль
шому: 1890 р. англійська компанія «Тальбот» отримала монополію
на купівлю, переробку і продаж в Ірані тютюну; 1898 р. іранська
митна служба, пошта та шахське казначейство перейшли під конт
роль бельгійця Науса; 1901 р. британець д'Арсі здобув концесію на
монопольну експлуатацію всіх нафтових родовищ Ірану.
Держава Каджарів остаточно втрачала економічний та дипломатич
ний суверенітет, а невдовзі втратила й фінансову самостійність. У 1889 р.
шахський уряд передав тому ж Ю. Рейтеру концесію на організацію в
Ірані власного Імперського Шахиншахського банку з монопольним пра
вом випуску іранських банкнот, унаслідок чого під контроль англійців
потрапила вся банківська, фінансова й монетарна ситуація у країні. Про
те й цього разу британські колоніальні апетити в Ірані обмежила царська
Росія: у 1890 р. на аналогічних умовах у Тегерані відкрився російський
Обліково-Позиковий банк Персії, який контролював російський під
приємець Поляков. Під фінансовий контроль цього банку перейшла вся
грошова, монетарна й банківська ситуація в Північному Ірані. Англійсь
кий Імперський Шахиншахський банк змушений був обмежитися пів
днем країни. Позбавлений коштів шах Наср ад-Дін наприкінці XIX ст.
змушений був брати кредити під кабальні відсотки у тих самих бри
танських і російських фінансистів, які перед цим позбавили Іран фінан
сового суверенітету: 1892 р. Каджари отримали позику від британців
(£0,5 млн), а протягом 1900—1902 рр. — ще й від росіян (32,5 млн руб.).
За умов необмеженої експансії західних промислових товарів розва
лилося, не витримавши конкуренції, іранське кустарне ремесло, розори
лися позбавлені бюджетної підтримки стратегічні фабрично-заводські
підприємства місцевого воєнно-промислового комплексу (збудовані сво
го часу в період реформ Еміра Низама). Іран перетворився на аграрно-
сировинний придаток світового капіталістичного ринку. 1 хоча дефіцит
зовнішньоторговельного обороту не становив для Ірану особливої за
грози (щорічний іранський експорт наприкінці XIX ст. оцінювався при
близно у 29 млн руб., а імпорт — в 33 млн руб.), однак структура екс
портно-імпортних операцій свідчила про катастрофічну технологічну
відсталість імперії Каджарів: в іранському імпорті домінували фабричні
товари (папір, вироби з металу, скла, навіть фарфору й фаянсу, котрі
нещодавно були гордістю іранського господарського комплексу), тоді як
вивозилися пшениця, рис, тютюн, опіум, бавовник, шовк-сирець, су-
хофрукти, вовна, перли, коні, вівці та інші предмети аграрно-сировин

ного типу. Із технологічної продукції лише славетні перські килими й
шалі продовжували користуватися попитом на міжнародних ринках.
В абсолютно жалюгідному стані опинилося шахське військо. Офі
церські звання й посади відкрито продавалися за гроші, списочний
склад регулярних військ (низам) утроє перевищував реальну кількість
вояків (до того ж озброєних старими різнокаліберними гладкостволь-
ними рушницями (навіть кремінними) й такими ж гарматами). Що
правда, на складах як стратегічний резерв Каджари зосередили певні
запаси закуплених в Європі нарізних рушниць і новітніх гармат, однак
військам цю зброю не видавали (бо занадто цінна — раптом поламають
на навчаннях), тому користуватися нею іранські солдати не вміли. Кад-
жарських командирів, які купили свої посади за великі гроші, турбува
ло лише одне: як повернути з прибутком вкладені кошти — тому спис
ки солдат, на яких офіцери отримували зарплати, штучно розбухали,
проте в наявності військ не було, а мобілізаційний потенціал імперії
взагалі наближався до нуля. Про шахський флот годі й казати: на Каспії
Іран від часів Гюлістанського мирного договору 1813 р. військово-
морських сил тримати не міг, а в Перській затоці всі каджарські ВМС
складалися з одного гвинтового пароплава водотоннажністю 600 т.
Розвал армії змусив Каджарів потроху і її передавати під контроль
іноземців: у результаті в Тегерані з'явилася кавалерійська бригада
під керівництвом російського козачого полковника, кінний полк під
командою німецького майора, а в Перській затоці відверто хазяйну
вав британський флот.
Державний розпад супроводжувався активізацією сепаратистських
режимів у провінціях імперії, де разом з іноземцями правили тепер
уже не шахські намісники, а місцеві можновладці (шейх Газель, Ка
вам аль-Мульк Ширазький, бахтіярські хани тощо), з якими британці
та росіяни, ігноруючи шахський уряд, укладали прямі договори про
концесії, субсидії, організацію автономних збройних формувань.
Розплачувалися за все це перські селяни, ремісники, дрібні торговці,
з яких здирали непосильні податки й шахські чиновники, й місцеві
князьки, й іноземні концесіонери. Наслідком були перманентні «голодні
бунти», що прокочувалися країною із загрозливою періодичністю — то в
Мешхеді, то в Керманшаху, то в Тебризі, а то й у столичному Тегерані).
Масштаб напівколоніального пограбунку та приниження країни був
настільки разючим, що навіть виховані в повазі до святості сакральної
влади ісламські фундаменталісти не приховували свого обурення. Тому
коли в 1896 р. радикал-панісламіст Реза Кермані убив шаха Наср ад-
шіішвішіїиіішшшіїгашшшшіїіШішишшгаїШІІІІІІйШІШІІІІІІІІІІІШШІШІШІІІІІІІІІІІІІІІІШІІ
РІІЦІ|ІІНІ|І|І|ІІІР|Ц
413 І * Глава 10. Іран
Діна, народ ушанував терориста-смертника як фідая («мученика за

віру»), а всенародного суму за вбитим володарем не спостерігалося.
Наприкінці XIX ст. Іран перетворився на класичну напівколонію, і
лише англо-російське суперництво не дало можливості зробити з кад-
жарських володінь суто колоніальну територію. Формально Іран зберіг
незалежність, але лише тому, що Британія не допустила перетворення
Ірану на російську колонію, а Росія — на британську.
ШНІ- Контрольні запитання та завдання
1. Схарактеризуйте етнололітичну, соціально-економічну та

культурно-релігійну ситуацію в імперії Сефевідів після за
вершення епохи середньовіччя.
2. Унаслідок яких воєнно-політичних катаклізмів загинула ім
перія Сефевідів?
3. Якими були передумови утворення імперії Надір-шаха?
4. Схарактеризуйте етнополітичний, суспільно-господарський
та культурно-релігійний устрій імперії Надір-шаха. Чому ця
імперія розпалася після вбивства її засновника?
5. Як до влади в Ірані прийшла династія Каджарів?
6. Що мали спільного і чим відрізнялися за своїм внутрішнім
устроєм та зовнішньополітичними пріоритетами три найбільші
імперії постсередньовічного Ірану — Сефевідів, Надір-шаха і
Каджарів?
7. Якою була роль Ірану в англо-франко-російському воєнно-
експансіоністському суперництві в XIX ст.?
8. Розкрийте характер воєн Ірану Каджарів. Якими були їхні
наслідки?
9. Коли імперія Каджарів потрапила у напівколоніальну за
лежність від європейців? У чому це проявилося?
10. Хто такі бабіди? Схарактеризуйте зміст релігійно-ідеологіч
ної доктрини бабізму.
11. Що таке бехаїзм?
12. Розкрийте основні передумови реформ Еміра Низама. Яки
ми були їхні наслідки?
ня Ірану на схилі постсередньовіччя?
Середня Азія
і Казахстан
Казахстан за часів
Середня Азія після завершення
Бухарський емірат
Хівинське ханство
Кокандське ханство
Середньої Азії Російською
імперією
н.гиля І ; . » ^їГАііі.и: Щг
Казахстан
за часів
Виникнення Казахського ханства з подальшою консолі

дацією власне казахського тюркомовного етносу було пов'я
зане з процесами розпаду Золотої Орди та наслідками по
літичної боротьби за домінування в одному з її уламків —
Узбецькому ханстві Шейбанідів, яке контролювало в XV ст.
межиріччя Уралу й Сирдар'ї. В середині XV ст. не вдоволена
всевладдям Шейбанідів частина кочових родів (очолювана
ханами Гіреєм і Джанібеком) відкочувала на північний схід,
започаткувавши в такий спосіб окрему орду казахів («віль
них»), центром якої стала фортеця Сауран, розташована в
Західному Семиріччі. В подальшому саме на цих теренах
склався Старший (Ули) жуз (міжплемінний союз) казахів, до
якого увійшли кочові клани албан, дулат, суан, жалайир, ка-
нгли, сиргелі, шаншкили, сариуйсін та ін. У мовному середо
вищі цих мігрантів панувала тюркська лексика зі значними
монгольськими та іранськими запозиченнями, а в релігійно
му відношенні всі вони вважали себе правовірними мусуль
манами- сунітами, хоча тогочасна ісламізація означених но-
мадів мала ще значною мірою формальний характер, мирно
уживаючись у людській свідомості з реліктами шаманізму,
анімізму й традиційного кочового тюркського культу бога
неба Тенгрі. Основу господарського комплексу казахів ста
новило класичне кочове скотарство (коні, верблюди, вівці,
кози, меншою мірою — велика рогата худоба).
Після того, як на початку XVI ст. Шейбаніди вивели
підконтрольних їм узбеків у Середню Азію, частина казахів
у пошуках вільних земель для кочування знову заселила ме
жиріччя Уралу й Сирдар'ї, утворивши в такий спосіб Молод
ший (Кіши) жуз казахів, до якого увійшли клани алім, адай,
жаппас, тана, байбакти, жагалбайли, кердері, тама, табин та
ін. Нарешті, в середині XVI ст. етнічний склад казахів по
повнився тюркомовними номадами, що переселилися із за
ходу в межиріччя Сирдар'ї, Ішиму й Тоболу після розпаду
розташованого далі на захід від р. Урал Ногайського ханства. З часом

до них приєдналися тюркомовні мігранти, витіснені з Сибіру росіяна
ми та зі Східного Семиріччя — монголомовними джунгарами. Цей
конгломерат кланів (аргин, найман, кипчак, керей, кунграт) утворив
Середній {Орта) жуз казахського етносу.
Занепад караванної торгівлі «Великим Шовковим шляхом» (після
Великих Географічних відкриттів основні товаропотоки пішли мо
рями й океанами) позбавив степняків звичних митних прибутків,
за рахунок яких у середні віки значною мірою формувався у но-
мадів додатковий продукт як основа державного будівництва кочо
вих орд. До того ж після поширення в середовищі осілих сусідів
високоефективної вогнепальної зброї номади втратили можливість
жити даниною з осілих народів, оскільки перемагати за допомогою
самих лише стріл, шабель і списів армії, озброєні гарматами, арке
бузами й мушкетами степовики також не могли. Водночас власне
кочове господарство через свою порівняно невисоку ефективність і
відсутність реальних шляхів його інтенсифікації гарантувати отри
мання додаткового продукту також не могло. Наслідком такої істо
ричної колізії стало зникнення розвинених елементів державності й
практично усіх кочових народів Великого Євразійського степу, ос
кільки на розбудову й утримання широкого спектра політичних
інститутів у кочовиків відтепер просто не вистачало коштів. По
вною мірою це позначилося і на степовиках Казахстану, котрі, роз
прощавшися з пишним ординським середньовіччям, вступили в
нову історичну епоху не маючи розвинених державних інституцій,
тому жили на початку ХУШ ст. згаданими родоплемінними прото-
державними вождівствами (жузами), а отже не мали власних дер
жавних органів влади й управління, регулярної армії, стабільної
податкової системи, усталеної правової системи й відповідного
культурно-інтелектуального потенціалу.
Щоправда, наприкінці XVII ст. хан Малого жузу Тауке [1680—
1718] запровадив у своїх володіннях писаний кодекс законів «Жети
Жарґі», поєднавши в ньому елементи чінгісової Яси, мусульман
ського шаріату й традиційного права (адат), але по суті «Жети
Жарґі» просто узаконив традиції звичаєвого права, шо панували в
середовищі казахів. Не дивно, що цим законом закріплювалося
право кровної помсти (від неї можна було відкупитися, лише спла
тивши тисячу (!) овець), всевладдя хана обмежував курултай, а
панівним принципом соціального буття проголошувалася клано
ва взаємодопомога.
417 Глава 11. Середня Азія і Казахстан
Панівною верствою в соціальній структурі казахських родів

були султани («владики») — нащадки найродовитіших казахських
сімей, які вважали себе Чінгізидами за походженням (тобто виво
дили свій родовід від самого Чінгіс-хана), а тому мали виключне
право претендувати на статус керівників жузів — ханів, хоча фор
мально кожен хан, як довічний глава свого жузу, обирався на
спеціальних «зборах» (курултай) всіх старійшин означеного жузу.
Наступну сходинку у владній ієрархії посідали нащадки інших ро
довитих казахських сімей (бії) та представники мусульманської
верхівки (ходжі), які нерідко претендували на свою спорідненість
із праведними халіфами. Всі вони управляли своїми кланами й
мали право голосу на щорічних курултаях, що їх скликав хан і на
яких у дусі військової демократії вирішувалися всі питання життя
й діяльності жузу: розподіл між племенами стоянок і маршрутів
сезонних міграцій, питання війни й миру тощо. В сукупності сул
тани, бії та ходжі утворювали родоплемінну верхівку суспільства,
яка іменувалася ак-суєк — «білі люди», однак у матеріальному
плані (враховуючи відсутність належного додаткового продукту)
їхнє життя мало чим різнилося від життя рядових кочовиків, яких
іменували кара-суєк — «чорними людьми». Найнижчу сходинку в
соціальній ієрархії казахського жузу посідали раби (туленґут) —
переважно з числа військовополонених, захоплених казахами під
час їхніх набігів на осілих сусідів — хівинців, бухарців, кокандців
або росіян. Рабство в казахів мало переважно патріархальний
характер.
Наприкінці XVII ст. казахським жузам почали загрожувати їхні
східні сусіди — Джунгарське ханство — ординська держава західних
монголів-ойратів, які намагалися здобувати додатковий продукт для
власного державного будівництва, грабуючи сусідні степові народи.
Кілька спустошливих джунгарських навал змусили казахів шукати
шляхи до єднання, щоб дати відсіч ворогові. В 1710 р. на з'їзді пред
ставників усіх жузів хан Малого жузу Тауке був визнаний загально-
казахським лідером. Однак зупинити ординські набіги йому так і не
вдалося, що істотно знижувало авторитет Тауке в очах інших ханів.
У 1718 р., після смерті Тауке, його владу успадкував хан Молодшого
жузу Абулхайр [1718—1748], який, консолідувавши сили усіх жузів,
спромігся дещо стримати войовничий запал джунгарів. У битвах на
р. Аягуза (1718) та на р. Буланти (1728) об'єднаним родоплемінним
ополченням казахів удалося завдати джунгарам відчутних поразок.
Проте навали на припинялися, а перемагати казахам-ополченцям ре-
гулярні ординські війська джунгарів ставало дедалі важче. Тим біль

ше, що внутрішня військово-політична єдність жузів була доволі
умовною. Явно сепаратистські позиції щодо владних повноважень
Абулхайр-хана демонстрували Семеке-хан (Середній жуз), Кушук-
хан (Старший жуз), а також бунтівливі султани Барак і Абулмамбет,
які взагалі не бажали нікому коритися. До того ж після чергової
ординської навали під владу джунгарів потрапив увесь Старший жуз,
мешканців якого ойрати обклали непосильною даниною. Традицій
на казахська історіографія недарма прозвала ті часи «роками великої
біди». За умов внутрішніх усобиць та джунгарської агресії саме в
Росії хан Абулхайр убачав силу, що зможе захистити його жуз від
кривавого катаклізму. В 1730 р. він офіційно звернувся до росій
ської імператриці Анни Іоаннівни [1730—1740] з проханням поши
рити на казахів Малого жузу російське підданство. Наступного року
прохання задовольнили, і Молодший жуз був прийнятий під ро
сійський протекторат, а на його землях спорудили фортецю Орськ,
де розмістили гарнізон регулярних російських військ.
Джунгари перестали нападати на володіння Абулхайра, що стало
наочним прикладом для його сусідів, тому вже в 1732 р. під російське
заступництво попросився хан Середнього жузу Семеке, а згодом і сул
тани Абулмамбет і Аблай. Приймаючи російський протекторат, хани
Малого й Середнього жузу зобов'язалися платити російській владі да
нину («ясак шкірами звіриними») та захищати російські кордони, за
що імператриця пообіцяла убезпечити їх від джунгарських навал та
замішаних на давніх образах кровної помсти набігів підвладних Росії
башкир. Однак у 1741—1743 рр. знову відбулася спустошлива навала
джунгарів на землі Молодшого й Середнього жузу, причому зупинити
її не змогли. Місцеві «білі люди» розцінили це як безперспективність
проросійської орієнтації, і в 1748 р. її головний ініціатор хан Абул
хайр був убитий внаслідок двірцевого перевороту.
Наступним ханом Молодшого жузу став син Абулхайра — Нурали,
який намагався уже сам тероризувати сусідів, нападаючи то на землі
Середнього жузу, то на розташоване далі на південь Хівинське хан
ство, тому й він при владі перебував недовго. Наступним ханом ку
рултай обрав Батир Джанібека [1750—1771], який спочатку спробував
укласти військово-політичний союз із джунгарами, а після їх вини
щення Цинами визнав над собою в 1756 р. сюзеренітет Маньчжуро-
Китайської імперії. За таких смутних часів до справи тотального
пограбунку казахів долучилися навіть кокандці, які захопили Чим
кент. Росія в цей час зосередилася на європейських питаннях та про-
блемі виходу до Чорного моря й також послабила свою присутність у

казахських степах. Однак Пугачовщина (1773—1775) змусила росій
ську імператрицю Єкатерину 11 [1762—1796] знову звернути свою
увагу на цей регіон, оскільки в боях на боці Пугачова була докумен
тально зафіксована участь окремих казахських загонів із числа родів
Молодшого й Середнього жузів. Такі дії Росія розцінила як акт не
прикритої агресії і перейшла до прямої воєнної ліквідації казахських
«вільностей», супроводжуючи свої дії активною переселенською по
літикою (з розселенням російських селян на завойованих територі
ях), стимулюванням осілості серед самих казахів та інтенсивною ісла
мізацією регіону зусиллями казанських татар, оскільки імператриця
Єкатерина 11 розцінювала ісламізацію в даному випадку як цивіліза
торський фактор та засіб ідеологічного контролю над волелюбними
степняками.
,, У 1784 р. імператриця підписала указ про початок масового будів-;
ництва в казахських степах мечетей та медресе та укомплектування
їх вихідцями з волзьких татар.
Спробою стримати російську колоніальну експансію стало по
встання 1783—1797 рр., яке охопило весь Молодший жуз. Його очо
лив бій роду Байбакти Батир Срим, якому вдалося скинути з престо
лу пригодованого росіянами хана Нусрали й розгорнути проти ро
сійських військ справжню партизанську війну. Згуртувавши навколо
себе патріотично налаштованих біїв, Батир Срим протягом майже
п'ятнадцяти років тримав у напруженості колоніальну адміністрацію
росіян, однак протистояти на відкритій рівнині регулярним росій
ським військам ставало дедалі важче, і в 1797 р. після низки поразок
Батир Срим змушений був покинути Казахстан й утекти до Хіви, де
в 1802 р. він був отруєний за невідомих обставин.
Воєнна поразка вирішила політичну долю Казахстану. Хани пере
творилися на безправних російських політичних маріонеток, після чого
спочатку в Середньому жузі (1819), а потім і в Молодшому (1824) інсти
тут ханів узагалі ліквідували. їхні землі були інкорпоровані в імперську
структуру Росії з відповідними адміністративними, управлінськими,
мовними, релігійними та культурно-інтелектуальними наслідками.
Трохи довше відбувався процес приєднання до Росії земель
Старшого жузу, де спочатку домінували джунгари, а після їхнього
винищення Цинами російській експансії намагалася протистояти
Маньчжуро-Китайська імперія. Однак кризовий занепад імперії
Цин у середині XIX ст. завадив богдиханам зупинити росіян. Отож,
420 | і ,«>/•,******%* Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
у 1818 р. хан Старшого жузу Суюк визнав над собою російський

протекторат, у 1847 р. на казахів Старшого жузу поширили ро
сійське підданство, а в 1854 р., після ліквідації реліктів місцевого
традиційного родокланового самоуправління та самого інституту
ханів, терени Старшого жузу увійшли до складу новоствореної Се
мипалатинської губернії.
Середня Азія І
На початку XVIII ст. незаперечним воєнно-політичним домінан
том середньоазійського регіону залишалося Бухарське ханство, пре
стол якого обіймала династія Аштарханідів (Джанідів, 1599—1753).
Внаслідок успішних воєн, проведених наприкінці XVII ст. ханом Суб-
хан-Кулі [1680—1702], під контролем бухарських правителів опини
лися майже весь Мавераннахр (зі столичною Бухарою та Самаркан
дом), «благословенна» родючістю своїх ґрунтів Ферганська долина,
багатий на поклади рубінів Бадахшан, стратегічно важливі центри ка
раванної торгівлі Балх, Кундуз, Мерв, Герат і Мешхед, а також Хіва,
через яку бухарські владики дістали прямий вихід до Аральського та
Каспійського морів. У політичному відношенні Бухарське ханство
являло собою класичну східну деспотію мусульманського типу. Всі
важелі політичної, судової, військової та законодавчої влади зосе
реджувалися в руках хана. Економічною основою його могутності
виступала державна власність на землю (амляк), яка поширювалася на
абсолютну більшість придатних до землеробського використання ґрун
тів та майже на всю систему зрошувальних каналів, за користування
якими піддані хана мали платити відповідні податі на правах іздоль-
шини. Щоправда, бухарське земельне право припускало існування
приватних земельних володінь (мюльк), однак їхні розміри й, відпо
відно, роль у господарському комплексі ханства були вкрай обмеже
ними. Як правило, мюльк хан жалував тим, хто особливо відзначився
на державній службі, і він же (хан) міг у будь-який момент його
відібрати. І лише звільнені від будь-якого оподаткування землі му
сульманського духовенства {вакуф) були певною мірою захищені від
ханської сваволі авторитетом ісламу, проти якого жоден із ханів вис
тупити відкрито не наважувався. В етнічному відношенні основну масу
аштарханідських підданих становили тюркомовні узбеки, туркмени й
каракалпаки та іраномовні таджики. Панівною релігійною доктриною

держави був сунітський іслам.
Проте стабільність ханської влади та пишність бухарського двору
ставали дедалі примарнішими. Занепад караванної торгівлі шляхами
«Великого Шовкового...» позбавив ханську скарбницю звичних мит
них прибутків, перманентні регіональні війни призводили до занепа
ду місцевої іригаційної системи, що вкрай негативно вплинуло на
ефективність землеробського комплексу, а витрати, пов'язані з веден
ням виснажливих воєн, остаточно доруйнували фінансову систему. Для
покриття видатків Субхан-Кулі-хан удався до псування монети, змен
шивши вміст срібла в бухарській монеті танґа (теньґе) з 90% до 22,5%,
після чого в ханстві завмерла торгівля. А після того, як правитель на
прикінці свого правління умудрився зібрати податки з підданих на
сім років наперед, у ханстві почалися масові народні виступи. Ситуа
цію ускладнювали придворні інтриги, а також сепаратистські заміри
васалів. Після своєї смерті Субхан-Кулі-хан залишив синові-спадко-
ємцю Убейдаллаху [1702—1711] державу, яка розвалювалася букваль
но на очах.
Бухарці втратили контроль над Тератом і Мешхедом, відпали Бадах-
шан і Фергана, здобуло незалежність Хівинське ханство.
У пошуках коштів Убейдаллах-хан скасував усі податкові пільги,
продав частину державних земель у приватні руки, всіляко сприяв
розвиткові зовнішньої торгівлі (з Росією, Індією та Іраном), а своїм
намісникам {емірам) регулярно «дарував» із власного плеча халати,
за кожен з яких збирав з обдарованого плату, що вдесятеро переви
щувала реальну вартість означеного «дарунку». Завдяки таким по
жежним заходам удалося наповнити державну скарбницю, стабільно
сплачувати грошове утримання армії та чиновникам і навіть збільши
ти вміст срібла в танґа до 35%. Та Убейдаллах-хан вирішив розв'я
зати всі фінансові проблеми одним махом. У 1711 р. він наказав
таємно перекарбувати наявні у скарбниці монети, зменшивши вміст
срібла в них учетверо (до 9%). Однак авантюра швидко розкрилася,
в ханстві відбувся економічний колапс через цілковиту втрату дові
ри підданих до нових грошей, після чого Убейдаллах став жертвою
придворної змови емірів.
Придворні бухарські хроністи всіляко вихваляли централізаторську
діяльність Убейдаллаха. Серед них виділявся сучасник хана, автор
«Убейдаллах-наме» («Книги [про правління] Убейдаллаха») Мір-Му-
хаммед Аміні Бухарі. .,ШМ.П:» ^>^, •. •«•*•
; • «V*/.-: .-:»п*зш<У: ;<І
Наступний Джанід на троні — Абулфайз-хан [1711—1747] — пере

творився уже на церемоніальну політичну ширму ханства, в якому
правили класичні фаворити. Серед них виділявся виходець із могут
нього узбецького племені маншт Мухаммед-Хакім-бій. Під його кон
тролем перебували всі фінанси ханства та розподіл державних чинів і
посад, за які Мухаммед-Хакім-бій регулярно брав із претендентів со
лідний бакшиш. Хабарництво й тотальна продажність чиновницького
апарату призвели до некерованості політичних процесів у ханстві. Да
валося взнаки також поширення наркоманії серед бухарської владної
еліти, яка полюбляла вживати анашу. Тому коли в 1740 р. в Маверан-
нахр вторгнувся іранський войовник Надір-шах, бухарці навіть не
намагалися чинити йому опір, беззастережно визнавши себе васалами
іранського шаха. 1 лише після смерті Надіра (1747) і розпаду його
імперії Бухарське ханство знову здобуло політичний суверенітет, про
те Аштарханіди так і не спромоглися відновити контроль над ситуа
цією у країні. А коли після смерті всесильного Мухаммед-Хакім-бія
Абулфайз спробував відібрати владу у його сина-спадкоємця Мухам-
мед-Рахіма, хан поплатився за це головою внаслідок чергової придвор
ної змови. Після цього Мухаммед-Рахім ще протягом кількох років
тримав на престолі представників родини Аштарханідів, керуючи дер
жавними справами ханства у статусі своєрідного першого міністра
(аталик), аж доки в 1753 р. зважився оформити свою владу офіційно.
Скинувши з престолу останнього бухарського хана із роду Джанідів,
Мухаммед-Рахім проголосив себе всевладним правителем Бухари під
титулом еміра бухарського. Так утворився Бухарський емірат з прав
лячою династією Мангит [1753—1920] на чолі.
Бухарський І
емірат І
У момент утвердження на бухарському престолі емірської династії
Мангитів підконтрольні їм території обмежувалися центральною час
тиною межиріччя Амудар'ї і Сирдар'ї. Господарський комплекс Бу
харського емірату базувався на централізованій зрошувально-ірига
ційній системі землеробства, серцевиною якої виступала долина ріки
Зеравшан 1 , що зажила слави завдяки родючості своїх ґрунтів. «Зо
лоті» води ріки живили безцінною у цьому посушливому кліматі
1
Про вирішальну роль ріки Зеравшан у господарсько-іригаїдійному комплексі
Бухари свідчить сама її назва: Зеравшан — «Золотоносна».
4 2 3 І ?г~-тг*у - • '•**;.П:* *-*:- -'т V ^ Глава 11. Середня Азія і Казахстан
пологою 43 великих і 939 допоміжних ариків («каналів»), що дало

можливість місцевим мешканцям перетворити Бухарський регіон у
райський сад посеред пустелі. Основними культурами, які вирощу
валися на полях, були рис і бавовник. Але не тільки. Добрі врожаї
давали також пшениця, просо, дурра, кунжут, арахіс, тютюн і кілька
видів бобових, відповідний теплому кліматові спектр городніх (огір
ки, гарбуз, морква, буряк, редька, томати, капуста, цибуля, часник,
квасоля, ріпа, стручковий перець тощо), плодових (персики, абрико
си, сливи, гранати, шовковиця, вишня, алича, айва, фісташки, яблу
ка, груші, горіхи тощо), ягідних (суниця, полуниця) і баштанних
культур (дині, кавуни, кабачки), а також виноград. Завдяки розве
денню тутового шовкопряда, який годували листям шовковиці, в
регіоні розвивалося шовківництво. Найбільші міста емірату — сто
лична Бухара й Самарканд — були відомі як осередки мусульмансь
кої культури, науки й освіти, а також як центри розвинутого ремес
ла й торгівлі. Особливої слави зажили шовкові й бавовняні тканини
місцевого виробництва (шаї, атлас, бікасаб, адряс, бенаряс та ін.), а
також продукція ювелірів, вовнярів (повсть, килими тощо), збро
ярів, гончарів і шевців (й узагалі чинбарів). Серед підданих еміра
переважали тюркомовні узбеки й туркмени, а також іраномовні тад
жики і впливова община місцевих євреїв, які теж використовували
фарсі як мову спілкування.
Бухарський емірат Мангитів, як і його попередник — Бухарське
ханство Джанідів (Аштарханідів), являв собою класичну східну деспо
тію мусульманського типу. Глава держави емір вважався верховним
світським і духовним правителем, а також стратегічним володарем усіх
земельних і водних ресурсів країни. Його влада не обмежувалася нія
кими законами. Фактично, емір був одноосібним розпорядником не
лише майна, а й життя всіх своїх підданих. І хоча формально земельні
ресурси емірату поділялися у правовому відношенні на амляк (дер
жавні), мульк (приватні) й вакф (володіння мусульманських установ),
ця градація впливала лише на рівень податкового навантаження на ці
землі: амляк оподатковувався за повною програмою (поземельний по
даток харадж нерідко сягав 50% урожаю), мульк — обмежено, а вакф,
як привілейоване володіння ісламського духовенства, мав податковий
імунітет. Скотарі платили податок закят, що становив 1/40 частину
вартості стада, а з підданих-немусульман влада збирала ще й подушну
джизью — за право мирно жити у країні сунітського ісламу. Соціаль
ною опорою емірської влади виступали розгалужений чиновницький
апарат (який настільки усталився в кадровому відношенні, що попов-
424 І •''••'• Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
нювався, як правило, за рахунок дітей самих чиновників), привілейо

вана узбецька військово-служила знать {шпаг) та мусульманське ду
ховенство (улямо). Найвпливовішими посадами в чиновницькій ієрар
хії вважалися начальник канцелярії еміра (кушбеґі) та керівник фінан
сового відомства {дурбіна). Главою місцевого духовенства виступав
місцевий «старійшина ісламу» {шейх-уль-іслам), який мав пильнувати,
щоб уся діяльність еміра відповідала принципам ортодоксального су
нітського ісламу й тому міг у разі потреби відповідно корегувати емір
ську сваволю. В цьому йому допомагали казії, муфтії, раїси, імами та
інші представники духовної ієрархії. Податне населення емірату вва
жалося юридично вільним, але в матеріальному відношенні було не
зрівнянно біднішим від верхівки, а тому й іменувалося офіційно фу-
каро («бідняки»). Найчисленнішою стратою фукаро були, звичайно,
землероби — дехкани, общини яких {кишлаки) круговою порукою
відповідали перед владою за сплату всіх державних податей. Найниж
чу сходинку в соціальній ієрархії емірату посідали раби — переважно
іноземного походження (перси, казахи, киргизи, росіяни тощо). їх
використовували для виконання найтяжчих робіт (збирання під пеку
чим сонцем бавовнику, спорудження і ремонт каналів, дамб тощо), а
також для задоволення домашніх потреб «вдасть імущих» (слуги, на
ложниці й т.ін.).
В адміністративному відношенні Бухарський емірат поділявся на
бекства («провінції»), правителі яких {беки) за право керувати тією чи
іншою провінцією вносили до емірської скарбниці певну суму грішми
й цінними подарунками (килими, елітні коні, халати тощо), після чого
обирали підвладну територію на власний розсуд. Бекства на тих же
самих принципах поділялися на амлякства, де всім розпоряджалися
амляки. Велику роль у підтриманні соціального порядку відігравали
духовенство, а також старійшини аксакали («сивобороді»), думку яких
стосовно питань внутрішнього управління, висловлену на відповідних
радах, не могли ігнорувати, у традиціях місцевого менталітету, ані беки,
ані тим більше амляки.
Посівши престол, Мангити одразу енергійно взялися за віднов
лення імперської централізації емірату, спираючись при цьому на
військово-демографічний потенціал свого рідного могутнього уз
бецького племені мангит. За відновлення політичної централізо
ваної стабільності емірату виступали також впливові торговель
но-купецькі корпорації регіону, чиновництво середньої ланки та
більшість самих дехкан, для яких воєнно-політична стабільність
означала збереження іригаційних систем та їхню ефективну (за умов
централізованого використання) експлуатацію, оскільки від смут і

навал потерпали передусім прості виробники. На початку мангитсь-
кого правління господарський комплекс регіону і справді дихав
на ладан, а бухарські піддані періодично потерпали від голодовок,
які нерідко змушували фукаро продавати в рабство членів своїх
сімей, щоб прогодувати решту. За таких обставин спроби ман-
гитських емірів приборкати сепаратистів знайшли широку соціаль
ну підтримку й наприкінці XVIII ст. в цілому увінчалися успіхом.
І хоча територіально Бухарський емірат значно поступався своєму
знаменитому попередникові Бухарському ханству (окрім своїх ко
рінних земель Південно-Східного Мавераннахру Мангити змогли
закріпити за собою лише Мерв), цю територію бухарські еміри
контролювали вже достатньо міцно. Та зупинятися на досягнуто
му Мангити не захотіли, і за правління еміра Гайдара [1800—1826],
а особливо його наступника Насрулли [1826—1860] Бухара знову
взяла курс на активну територіальну експансію, спрямовану, на
самперед, проти своїх північних сусідів — Хівинського та Коканд
ського ханств.
Для завоювань необхідна була регулярна армія, й еміри створили її
на засадах найманства за тверду плату. Кількість постійного війська
{лашкари) обмежувалася фінансовими можливостями еміра, тому
періодично коливалася в межах 10—30 тис. вояків-професіоналів,
проте в разі крайньої потреби для захисту емірату оголошувався
набір усіх бажаючих в ополчення (наукари). В разі перемоги над
супротивником влада розплачувалася з ополченцями частиною війсь
кової здобичі.
Війни ці велися з особливою жорстокістю, проте жодна з конфлік
туючих сторін не змогла досягти помітних успіхів. Більше того, вис
нажлива зовнішня експансія Бухарського емірату призвела до розо
рення його господарства. Державна скарбниця була спустошена воєн
ними витратами, що змусило емірів знову збільшувати податковий
тиск на своїх підданих. Країною прокотилася хвиля народних завору
шень. Особливого клопоту владі завдало повстання китай-кипчаків
1812—1825 рр., придушене Гайдаром з печерною жорстокістю. Своє
рідним «подарунком» еміру Насруллі на честь його вступу на престол
стало повстання ремісників Самарканда (1826), замордованих непо
сильними податками та необмеженою сваволею чиновників. Осеред
ком постійного клопоту для. офіційної Бухари десятиліттями залиша
лася Шахрісябзька оаза, де володарювали беки узбецького племені
кенгерес (кенагаз). Річ у тім, що господарський комплекс Шахрісябзу

базувався на власній іригаційній системі, де використовувалися води
ріки Кашкадар'ї, тому шахрісябзці почувалися незалежними від зе-
равшанських каналів, якими цілковито розпоряджалися бухарці. Гос
подарський суверенітет живив відповідні політичні амбіції, а етнопле-
мінна строкатість узбецького етносу структурувала їх у сепаратистські
рухи. Більш як ЗО походів здійснили бухарські еміри на бунтівливий
Шахрісябз, аж доки у 1856 р. Насруллі вдалося, нарешті, остаточно
придушити паростки місцевого сепаратизму.
- Централізаторські здобутки Насрулли відгукнулися нетривалим під-
1
несенням місцевої узбецької культури, найяскравішим виявом яко-
I го стала творчість бухарського поета Мірзи-Садика Мунши.
На ведення агресивних воєн та придушення народних і сепаратис
тських виступів Мангити витратили останні ресурси емірату. Отож,
коли в 1860 р. на бухарський престол зійшов Саїд-Музаффар ад-дін
[1860—1885], його держава була настільки виснаженою, що протисто
яння російській колоніальній експансії в регіоні виявилося для Ман-
гитів справою абсолютно непосильною.
Хівинське І
ханство |
Виникнення незалежного Хівинського ханства датується 1512 р.
Територіально воно охоплювало терени від нижньої течії Амудар'ї на
сході до східнокаспійського узбережжя на заході. Етнічний склад
місцевого населення був доволі строкатим: тюркомовні узбеки, ка
ракалпаки, туркмени і казахи з мінімальним вкрапленням іраномов-
них таджиків. Основою господарського комплексу узбеків і таджиків
наприкінці XVII ст. було іригаційне землеробство, аналогічне бу
харському, однак каракалпаки, туркмени й казахи жили переважно
за рахунок кочового й відгінного скотарства (верблюди, коні, вівці,
кози, велика рогата худоба) та степового полювання (сайгаки, ли
сиці, зайці). Важливу роль у господарському житті каракалпаків
відігравало також рибальство на Амудар'ї, із вод якої вони щороку
виловлювали тисячами тон жерехів, шипів, сомів, сазанів, лящів та
ін. Великими центрами місцевого ремесла й торгівлі були столична
Хіва, колишня столиця Ургенч, а також розташований на півночі хан
ства Кунграт.
Наприкінці XVII ст. Хівинське ханство увійшло до складу Бухар

ської держави Аштарханідів, і суверенітет Хіви був тимчасово втраче
ний (тут управляли бухарські намісники).
Засмучений втратою влади колишній хівинський хан Шах-Ніяз на
віть відправив у 1700 р. послів до московського царя Петра І Велико
го з проханням прийняти Хіву у російське підданство, на що дістав
царську згоду, проте спроби практичної реалізації цієї угоди завер-
•-•
' * шилися для росіян сумно: всі «хівинські походи» закінчувалися для
••?••' їхніх учасників загибеллю (або від пустельного безводдя, або від го
стрих бухарсько-хівинських шабель).
Протягом 1740—1747 рр. означені території перебували у складі
імперії Надір-шаха, і тільки після смерті останнього та розпаду
його грандіозної імперії Хівинське ханство знову здобуло неза
лежність. Щоправда, в перші роки після відновлення суверенітету
Хіва потерпала від перманентних усобиць та кривавої гризні впли
вових узбецьких родів за престол, тому до 1763 р. жодному ханові
не вдавалося надовго затриматися при владі. Місцеві хроністи спра
ведливо назвали цей період в історії ханства «грою в ханів». Лише
в 1763 р., коли ворогуючі угруповання значною мірою фізично
винищили один одного, на хівинському престолі зміг, нарешті,
закріпитися Інак-Мухаммед — глава узбецького роду Кунграт,
який виводив себе від однойменного монгольського племені, що
прийшло в Середню Азію ще в XIII ст. у складі армії Чінгіс-хана.
До XVIII ст. кунграти вже давно отюрчилися, проте пам'ять про
родовите монгольське походження гарантувала їм високий соціаль
ний статус в ієрархії узбецьких родів. Отож коли Інак-Мухаммед,
спираючись на військову міць свого племені, закріпився на пре
столі, його володарювання для більшості підданих видавалося ціл
ком легітимним. Щоправда, інші узбецькі, а також окремі турк
менські й каракалпацькі аристократичні роди тривалий час не мог
ли заспокоїтися, тому періодично плели при дворі антикунгратські
змови. Інколи їм навіть удавалося ненадовго саджати на трон
підставних ханів, від імені яких ханством управляли регенти (та
кії). Однак із приходом до влади крутого норовом Ільтузара [1804—
1806] одноосібна влада кунгратського хана утвердилася в Хіві ос
таточно (означена династія обіймала хівинський трон до 1920 р.).
Політико-територіальну консолідацію Хівинської держави завер
шив хан-реформатор Мухаммед-Рахим [1806—1825], який остаточ
но утвердив владу Кунгратів над каракалпаками, підкорив півден-
428 І « *К-А пттв^ Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
не Приуралля й таким чином завершив соціально-політичну роз

будову підвладного ханства.
У канонах традиційної мусульманської державної доктрини Хі
винське ханство являло собою класичну східну деспотію, в якій вся ду
ховна й світська влада належала хану. Опорою ханської влади висту
пав розгалужений бюрократичний апарат, серед чиновників якого най-
впливовішими вважалися керівники трьох відомств — фінансового
(відповідало за збирання податків і стан ханської скарбниці), вій
ськового (на яке, окрім власне військових функцій, покладалися обо
в'язки поліцейського характеру) та громадських робіт (опікувалося мо
білізацією підданих на виконання відробіткових повинностей, пов'я
заних із будівництвом і ремонтом іригаційних і фортифікаційних
споруд, ханських резиденцій та шляхів сполучення). Усі вони разом із
главою місцевого сунітського духовенства (нагиба) входили до складу
ханської ради — центрального дорадчого органу при особі всевладного
хана. В адміністративному відношенні Хівинське ханство поділялося
на вілаєти («провінції»), кожен з яких, своєю чергою, ділився на наїб-
ства («повіти»), керівники яких призначалися виключно ханом (звіс
но, з подачі радників).
Важливим реформаційно-стабілізуючим актом хана Мухаммед-Ра-
хима стала проведена за його правління уніфікація і стандартизація
податкової системи ханства, що супроводжувалася впорядкуванням
системи збирання податків та організації відробіткових повинностей.
Стабілізація податкового тиску дала змогу ханським підданим з біль
шою впевненістю вкладати кошти в розширення виробництва, сприя
ла загальному економічному оздоровленню країни. Піднесення вироб
ництва, своєю чергою, спричинило активізацію зовнішньої торгівлі,
що було особливо помітним на тлі посилення господарського занепаду
сусіднього Бухарського емірату. Проте структура хівинської економі
ки залишалася вкрай примітивною й переважно сировинною. На екс
порт хівинці пропонували бавовник, сухофрукти, вовну, шкіри, а за
возили тканини, зброю, посуд, цукор, тютюн, чай та інші техно-
логічніші товари.
Помітні зрушення відбулися за цих часів і в культурному житті Хіви.
Зажили слави своїми творами історик Ширмухаммед Муніс та його
племінник поет Мухаммед Різа на прізвисько Агехі.
У середині XIX ст. Хівинське ханство неодноразово ставало жер
твою агресивних навал з боку сусіднього, явно потужнішого у вій
ськово-демографічному відношенні Бухарського емірату. Проте во-
.ііііі^і,',: ..'..''." ;,:::^-ііііііі;:і,,, ІІІІЇІІЙ^

429 І ЧПЦЦЦ'^ ! Цк^їНЦЯ Н Глава 11. Середня Азія і Казахстан
йовничість хівинців та складний пустельний рельєф регіону, в яко

му для ведення успішних партизанських операцій місцеві мешканці
знали головне — де знайти воду (чого, як правило, не знали інтер
венти), дали змогу Кунгратам вистояти в нерівній боротьбі з Ман-
гитами, а нерідко й самим відповідати на бухарські навали
стрімкими руйнівними набігами на володіння сусідів. Хівинський
хан Алла-Кул [1825—1842], який правив країною після Мухаммед-
Рахима, зумів утримати під своєю рукою туркменів і казахів. 1 лише
коли до Хіви докотилася колоніальна експансія Російської імперії,
якісна воєнно-технологічна перевага регулярних російських військ
продемонструвала всю внутрішню відсталість та крихкість постсе-
редньовічної східної деспотії в її хівинському варіанті, принципову
неспроможність останньої протистояти експансії передовіших євро
пейських держав.
Кокандське І
ханство І
Перші свідчення про виникнення самостійного Кокандського хан
ства датуються 1710 р., коли, скориставшися загальним ослабленням
держави Аштарханідів (Джанідів), бій узбецького племені Мінґ на ім'я
Шахрук відмовився визнавати над собою владу бухарських правителів
і проголосив себе в Коканді незалежним ханом.
• Щоб піднести престиж своєї династії, Мінги вивели свій родовід
,г від самого Бабура Могольського (1483—1530) — завойовника Ін-
•; дії, який справді починав свою політичну біографію правителем
Фергани.
Ферганська долина, в центрі якої був розташований Коканд, зав
жди славилася сприятливим кліматом та родючістю ґрунтів (недарем
но її називали «благословенною»), що сприяло концентрації тут знач
них людських ресурсів. Місцева іригаційна система, що використову
вала води ріки Сирдар'ї та її притоки Нарину, давала можливість
мешканцям долини вирощувати високі врожаї. Не дивно, що бухарські
володарі категорично не хотіли втрачати контроль над Ферганою й
неодноразово намагалися повернути Коканд до складу своїх володінь.
1 лише коли до влади в Бухарі прийшла нова емірська династія Ман-
гитів, вони все ж погодилися в 1758 р. визнати кокандського волода
ря Ірдан-бія самостійним правителем. Від тих часів кокандські прави-
телі (в 1807 р. вони офіційно прийняли ханську титулатуру) взялися

методично поширювати свій вплив на решту теренів Ферганської до
лини, в чому досягли помітних успіхів.
Вирішальний внесок у зміцнення політичної централізації Ко
кандського ханства зробив хан Алім [1800—1809]. Зійшовши на
престол, він винищив майже всіх своїх родичів, чим убезпечив ди
настію від внутрішньодинастичних смут. У народі йому за це дали
відповідні прізвиська — золім («тиран») і шир-гаран («лютий тигр»).
Проте й він, урешті-решт, став жертвою прибічників свого бра
та Омара — єдиного, хто вижив під час попередньої родинної
різанини.
Зміцнивши свої позиції всередині країни, новий правитель зосе
редився на зовнішніх завоюваннях. У період правління Омара [1809—
1822] під контроль Коканду (окрім Андижана, Намангана й Маргела-
на, які ще раніше ввійшли до складу ханських володінь), потрапили
Ташкент (найбільший регіональний культурно-політичний центр), а
також Ходжент, Алай, Каратегін, Дарваз і Куляб.
За своєю внутрішньою структурою Кокандське ханство мало чим
відрізнялося від своїх найближчих сусідів. Очолював державу, в тра
диціях класичної східної деспотії мусульмано-сунітського зразка,
всесильний хан, який зосереджував у своїх руках усю політичну, су
дову, воєнну та релігійну владу. Опорою хана виступала місцева уз
бецька родова знать, а також «пригодовані» владою лідери нещодав
но підкорених ферганських киргизьких та кипчацьких племен. Із
їхніх представників формувався кокандський уряд, який очолював
мінбаши (він же вважався командувачем кокандського війська). Вони
обіймали також прибуткові посади керівників провінцій (вілаєтів).
Місцеві ханські намісники (беки) отримували свої посади на правах
відкупу (бакшиш), тому після здобуття бажаного чиновницького кріс
ла оббирали підвладний вілаєт до нитки, щоб покрити видатки. За
таких умов важливу роль у збереженні політичної єдності ханства
відігравали прикордонні фортеці (Ак-Мечеть, Азрек, Чимкент, Аулія-
ата (нині Джамбул), Пішпек (нині Бішкек), Токмак та ін.), де розмі
щувалися гарнізони ханських військ, які мали не лише охороняти
кордони, а й боротися з можливими проявами сепаратизму на місце
вому рівні.
Господарський комплекс Кокандського ханства гнучко поєдну
вав розвинене іригаційне землеробство (рис, бавовник, шовківниц
тво, плодово-овочеві та баштанні культури), на яке орієнтувалися
#,?
431 | * * - • -- ' Н : « , » І : М<- ;.Ї І Глава 11. Середня Азія і Казахстан
узбеки, з елементами кочового й відгінного скотарства (коні, яки,

кози, вівці, верблюди тощо) — на нього орієнтувалися киргизи й
кипчаки. Важливими торговельно-ремісничими центрами ханства
були столичний Коканд, Ташкент й Андижан. Попри кустарний
характер технології ремісничого виробництва, шовкові й бавовняні
тканини місцевого походження мали попит не тільки на внутріш
ньому, а й на зовнішньому ринках. Система місцевого землекорис
тування, податкова політика та основні параметри соціально-май
нової стратифікації кокандських підданих були майже тотожні бу
харським і хівинським реаліям, оскільки базувалися на тих самих
принципах шаріату, доповнених елементами традиційного звичає
вого права (адат), яке набуло значного поширення, насамперед се
ред кочовиків.
Відносна економічна стабільність Кокандського ханства сприяла
певному культурному піднесенню, проявом якого стала творчість
цілої плеяди тогочасних кокандських поетів — Газі, Махмуда Мах-
мура, Мухаммеда Гульхані та ін.
Успішна територіальна експансія Коканду швидко посварила його
з сусідами. На північних кордонах ханства перманентний конфлікт з
казахами точився за Чимкент, захоплений кокандцями ще наприкінці
XVIII ст. У 1821 р. після повстання місцевих казахських родів, підтри
маних їхніми одноплемінниками з півночі, кокандський контроль над
Чимкентом був ненадовго втрачений, однак завдяки раптовій ка
ральній операції, здійсненій ханом Омаром, Коканд відновив свою
владу над містом, провівши в ньому показові репресії. Перманентно
напруженою залишалася ситуація на східних кордонах ханства, де в
кокандців час від часу виникали прикордонні конфлікти з явно по
тужнішою Маньчжуро-Китайською імперією Цин. Однак найтрива
ліший, найвиснажливіший для обох сторін конфлікт виник із півден
ним сусідом кокандців — Бухарським еміратом, правителі якого мрія
ли повернути Коканд під своє управління, як це було за часів
Бухарського ханства Джанідів. Постійні сутички на кордонах обох
середньоазійських держав нерідко переростали в повномасштабні
війни, що тривали з перемінним успіхом. Особливо запекла бороть
ба точилася за Ура-Тюбе, який протягом кінця XVIII — першої по
ловини XIX ст. 15 разів переходив із рук в руки — там володарювали
то кокандці, то бухарці.
Війни швидко знекровили ферганську економіку й спустошили
ханську скарбницю. Це змусило хана Мадалі (Мухаммед-Алі, 1822—
1842) збільшити податковий тиск на підданих, що призвело до смут

та народних повстань, які значно послабили оборонний потенціал Ко
кандського ханства. Цим одразу скористався давній противник ко-
кандців — Бухарський емірат. Не був Мадалі зразком для підданих і
в моральному відношенні, оскільки одружився з колишньою дружи
ною свого батька, що категорично заборонялося Кораном. За такої
ситуації войовничий емір Насрулла [1826—1860], який наводив жах
на ворогів жорстоким ставленням до полонених та масовими репре
сіями проти запідозреного в «бунтівливих» намірах мирного населен
ня, спромігся в 1839 р. відвоювати у кокандців Ташкент і Ходжент,
а внаслідок війни 1841—1842 рр. і сам Коканд став жертвою бухар
ської навали (хан-невдаха Мадалі наклав головою у боях за місто).
До Коканду навіть призначили бухарського намісника, однак масо
вий народний опір змусив бухарців залишити Коканд. На ханському
престолі опинився інший представник династії Мінг Шир-Алі [1842—
1845], якому вдалося вигнати окупантів із Коканду й навіть повер
нути до складу свого ханства Ташкент і Ходжент, відбивши черговий
напад Насрулли. Проте в питаннях державного управління Шир-Алі
виявився не таким успішним. Після вигнання бухарців при коканд
ському дворі одразу розпочалася гризня за владу між лідерами місце
вих кипчацьких і узбецьких родів. Шир-Алі допустив до влади ко
човиків кипчаків, що викликало спротив узбеків. У 1845 р. вони
вбили Шир-Алі й звели на трон його старшого сина Мурада. Кип
чацький лідер Мусульман-куль через 11 днів організував контрпере-
ворот, вирізав кількох узбецьких беків, убив Мурада й проголосив
ханом наймолодшого із п'яти синів покійного Шир-Алі — 16-річно-
го Худояра.
Худояр, звичайно, уважав для себе обтяжливою опіку Му-
сульман-куля. Коли молодий хан підріс й укріпився на престолі,
він знову, за підтримки узбеків, організував у 1852 р. двірцевий
переворот, жертвою якого став уже Мусульман-куль. Смута за
вершилася черговою різаниною, яку вже узбеки організували
кипчакам.
Спустошливі навали Насрулли завдали ферганській економіці
колосальних втрат і руйнувань. Для відбудови занедбаних та по
руйнованих каналів і дамб потрібні були чималі кошти, які нещад
но вибивалися Мінгами з підданих. Особливого розмаху податкова
сваволя сягнула в період першого правління хана Ху дояра [1845—
1858], що спричинило активізацію сепаратистських настроїв. Вели
кого клопоту Мінгам завдало ташкентське повстання 1847 р., яке
Глава 11. Середня Азія і Казахстан
433 [імт^чзг; і $м>м-гміш
кокандським військам так і не вдалося остаточно придушити. В
результаті Ташкент здобув фінансову, податкову й митну автоно
мію, ставши фактично самостійним суб'єктом кокандського по
літичного конгломерату.
Масове обурення податковою сваволею Худояр-хана сприяло по
силенню позицій кипчацької партії, яку очолив войовничий Алім-
куль. У 1858 р. Коканд знову пережив державний переворот: Худояр
утік до Бухари, а переможці-кипчаки посадили на трон його старшого
брата Малля-хана [1858—1862].
Саме в цей момент Кокандське ханство, політико-економічний
організм якого перебував далеко не в кращому стані, першим з усіх
середньоазійських держав зіткнулося з колоніальною експансією Ро
сійської імперії.
Колоніальне
поневолення
Середньої Азії
Російською імперією
Скасування кріпосництва в 1861 р. й подальші реформи царя Алек-
сандра 11 Визволителя 11855—1881] прискорили розвиток капіталізму
в Росії. Однак промисловість, що швидко розвивался, необхідно було
забезпечити належною сировиною. Потрібні були також нові ринки
збуту для виготовлених нею товарів. Звичайно, Росія славилася свої
ми природними ресурсами, а її внутрішній ринок здавався неосяж
ним, проте ринків капіталістичній промисловості ніколи не буває до
статньо, а деяких видів сировини в Росії просто немає внаслідок її
кліматичних особливостей. Особливо гостро постала проблема бавов
нику, поставки якого з південних штатів Америки майже припинили
ся за часів Громадянської війни у СІЛА (1861—1865). Проте бавовник
чудово ріс у Середній Азії, до якої вже виявляла посилений інтерес
Британська колоніальна імперія. До активізації середньоазійської по
літики Росію підштовхнула також поразка у Кримській війні 1853—
1856 рр., яка поставила хрест на імперських планах династії Романо-
вих щодо завоювання Константинополя та контролю над протоками
Босфор і Дарданелли. Отож, завершивши найтривалішу в своїй історії
Кавказьку війну (1834—1864), Російська імперія зосередилася на Се
редній Азії, підкорення якої відбувалося під гаслами цивілізаторської
місії Росії на Сході. шь • -ш- ,зд-> -іт^т^^^т: ^,-
434 І І і шл имк-л Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
Росіяни давно виявляли інтерес до середньоазійського регіону.

Особливу стурбованість у них викликала Хіва, звідки в пошуках
нових невільників загони мусульманських «джигітів» періодично
здійснювали набіги на поселення яїцьких (уральських) казаків.
Спроби ж казацьких отаманів покарати хівинців завершувалися
нічим: жоден загін не зміг перетнути палючі пустелі й безводні сте
пи. Безперспективним у ньому відношенні було й Каспійське море:
хівинці за допомогою складної системи дамб і каналів ше на схилі
середньовіччя відвели води ріки Амудар'ї, змусивши її впадати не в
Каспійське, а в Аральське море, чим відокремили свій оазис від
Каспію безводними пустелями, через які росіяни пробитися теж не
могли. 1 навіть якшо окремим російським загонам удавалося таки
досягти Хіви, жоден із них не повертався додому з перемогою. Так
сталося з казацькими загонами отамана Нечая в 1600 р. та отамана
Шамая в 1605 р. Безуспішними виявилися й походи регулярних
російських військ: відправлена царем Петром Великим воєнна роз
відувально-дипломатична експедиція 1717 р., очолена кабардин
ським князем А. Бековічем-Черкаським (Девлет-Кізден-мурза), а
також суто воєнні хівинські походи часів царя Ніколая І (1825—
1826 і 1839—1840 рр.). Отож, захищена від агресивних посягань
сусідів барханними пустелями — з півночі Кизил-Кумом («Червоні
піски»), а із заходу Кара-Кумами («Чорні піски») — Хіва почувала
ся дедалі впевненіше. Тому, включивши до складу імперії Казах
стан, росіяни вирішили продовжити експансію в Середню Азію з
іншого флангу — з явно ослабленого війнами, й водночас дуже пер
спективного з огляду на бавовняні можливості Ферганської долини
Коканду.
Туркестанським походам росіян передувала серйозна підготовка.
Досягнувши в 1847 р. берегів Аральського моря, вони збудували там
Аральську військову флотилію, спорудили на своїх південних кордо
нах лінію укріплень, заснували місто-форпост Вєрний (нині Алма-Ата)
й ініціювали розселення в регіоні казаків, а в 1853 р. штурмом узяли
оплот кокандців на Аралі — фортецю Ак- Мечеть. Така активність вик
ликала стурбованість у кокандців, і в 1860 р. хан Малля [1858—1862]
виступив у похід на Вєрний, але був розбитий росіянами на р. Кара-
Костек (Узун-Агач), після чого під контроль імперії перейшли Ток
мак і Пішпек.
Розлючені цією невдачею, глави кипчацьких родів убили в 1862 р.
Малля-хана, після чого почали різатися між собою, міняючи ханів
.;,-:,<;•. відповідно до примх чергового переможця. Смутою скористався Ху-
;І;ІІІІІІІІІІІІШІІ;ІІ . . ІІІІІШШІІШІІІ
І 1 Г ; И Г Г 1 ?
435 ' ' т:Ц?м?_.г-г-«->г: ^ : Глава 11. Середня Азія і Казахстан
дояр: у 1863 р. він за підтримки бухарського еміра Саїд-Музаффар ад-

діна знову став кокандським ханом [1863—1875].
У 1864 р. російські війська під командуванням генерала Черняєва
захопили прикордонні кокандські фортеці Чимкент, Аулія-Ата й Хаз-
реті-Туркестан і рушили на Ташкент. За такої ситуації кипчаки Алім-
хана знову вигнали Худояра з Коканду, а в Ташкенті, зневірившись у
спроможності кокандського хана стримати «іновірців», взагалі визна
ли своїм правителем бухарського еміра Саїд-Музаффар ад-діна [1860—
1885]. Останній навіть направив до Ташкента свої війська, проте ро
сіяни випередили еміра і в червні 1865 р. взяли Ташкент штурмом,
після чого стрімким зустрічним ударом розгромили 43-тисячний екс
педиційний корпус бухарців на підході до Ташкента (битва поблизу
Ірджара). До Коканду вже вкотре повернувся Худояр, якого емір Саїд-
Музаффар ад-дін призначив своїм намісником у статусі кокандського
бека, однак після Ірджара Худояр знову назвався незалежним коканд
ським ханом.
У росіян під Ірджаром було тільки 3 тис. вояків і 20 гармат, однак на
озброєння російської армії вже надійшли нарізні гвинтівки Карлє,
що мали значно вишу скорострільність, точність і далекобійність,
аніж гладкоствольні рушниці бухарців, тим більше, що основним
озброєнням бухарських військ узагалі залишалися шаблі й кинджа-
з ли. Воєнно-технічна перевага росіян гарантувала їм перемоги і в
наступних туркестанських операціях.
Розпочавши з кокандців, російські війська поступово втягнули
ся у війну з Бухарським еміратом. Уже в 1866 р., після взяття Таш
кента і Ходжента, росіяни вторгнулися в бухарські володіння, захо
пивши Ура-Тюбе, Джмзак і Янгікурган. Для координації подальших
воєнно-колоніальних операцій в 1867 р. було утворене Туркестан
ське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті, яке очолив гене
рал К.П. фон Кауфман (1818-1882).
Емір Саїд-Музаффар ад-дін усе ще розраховував стримати ро
сійські війська. Він зосередив у районі Самарканда близько 60 тис.
вояків, та коли 4-тисячний загін російської піхоти раптово убрід
форсував р. Зеравшан і відразу ж атакував бухарське військо,
емірські вояки в паніці розбіглися, а Самарканд капітулював май
же без опору.
Остання битва, яка вирішила долю суверенного Бухарського
емірату, відбулася в червні 1868 р. на Зарабулацьких висотах. 1 цьо
го разу воєнно-технічна перевага та військовий вишкіл росіян зро-
436 І ^ЙД ... ,^ , Розділ НІ. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
били свою справу. Коли щільні ряди упевнених у своїй перемозі

бухарських вояків наблизився до російських каре, залпи гвинтівок
Карлє буквально скосили емірські війська. Охоплене панікою вій
сько перетворилося на некерований натовп, який росіяни букваль
но поливали свинцем. Бухарці втратили 10 тис. убитими, росіяни —
63. Шокований наслідками Зарабулацької катастрофи, емір Саїд-
Музаффар ад-дін запросив миру і того ж року підписав договір про
перехід Бухарського емірату під протекторат Російської імперії, до
повнений в 1873 р. додатковим протоколом. За його умовами бу
харський емір втрачав право вести самостійну зовнішню політику,
передавав під пряме управління росіян Ходжент, Ура-Тюбе, Джи-
зак, Самарканд і Каттакурган, сплачував імперії солідну контрибу
цію (500 тис. руб. 2 ) і надавав російським купцям право вільної
торгівлі та вільного пересування теренами емірату. Бухарський емі
рат зберігав внутрішню автономію та елементи формального дер
жавного самоврядування.
Настала черга Хіви, до якої в росіян накопичилося чимало претензій.
Генерал Кауфман навесні 1873 р. зосередив проти Хіви всі наявні сили:
в останній хівинський похід російські війська вирушили одразу з трьох
напрямів — з півночі (з Оренбурга), зі сходу (з уже завойованих обла
стей Туркестану) та із заходу (від узбережжя Каспійського моря, куди
росіяни перекинули з Кавказу свої найбоєздатніші війська, загартовані
в боях із кавказькими горцями). Для переходу через безводні пустелі
було мобілізовано 4600 коней і 20 тис. (!) верблюдів. Отож, коли у
травні 1873 р. в районі Хіви зосередилося одразу кілька російських
армій загальною чисельністю 13 тис. вояків при 56 гарматах, хівинсь
кий хан Сащ Мухаммед-Рахим Багадур вчинив «іновірцям» слабкий
опір. Уже наприкінці травня 1873 р. за умовами Гендумянського мир
ного договору він визнав себе «покірним слугою» царя, звільнив усіх
російських невільників, сплатив колосальну контрибуцію (2,2 млн
руб.), погодився на безмитну торгівлю для російських купців і віддав
під пряме російське управління всі землі амудар'їнського правобереж
жя. Хіва, як і Бухара, стала російським протекторатом з урізаною авто
номією у внутрішніх питаннях, перетворившись на класичну колонію
царату.
Не до кінця завойованим залишався Коканд. Хан Худояр у по
шуку коштів на модернізацію армії знову різко збільшив податки. У
2
Російський рубль був на той час повноцінною валютою. Він дорівнював 3,24
тогочасної німецької марки або чотирьом французьким франкам.
437 І • '^ГГ-?Ч.:Г> і ЙНМсІГМічІ Ц\\ Глава 11. Середня Азія і Казахстан
1873 р. в країні почалися масові заворушення, і в 1875 р. хан змуше

ний був покинути трон і втекти під захист росіян до Ташкента.
Висланий до Оренбурга Худояр-хан до кінця своїх днів успішно зай
мався конеторгівлею.
Повстанці, серед яких особливою активністю вирізнялися кип
чаки, очолювані войовничим Абдурахманом Автобачі (сином стра
ченого Худояром Мусульман-куля), посадили на ханський престол
старшого сина Худояра Насреддіна, який раніше обіймав посаду
андижанського бека. Однак новоспечений хан боявся повсталих
більше, аніж росіян, тому одразу підписав з К.П. фон Кауфманом
угоду, за якою визнав себе васалом Росії. Ця звістка шокувала ко-
кандців. Наелектризовані проповідями кокандського мулли Ісхак-
Хасан-огли вони знову поміняли хана, посадивши на престол само
го муллу, якому надали необмежені повноваження й титул Пулат-
хан. Кокандське духовенство оголосило росіянам газават («священну
війну»). Командувати російським експедиційним корпусом, що ви
рушив на Коканд, був призначений один із кращих царських гене
ралів М.Д. Скобелєв (1843—1882). У серпні 1875 р. він провів про
ти кокандських ополченців класичну військову операцію на ото
чення, розгромивши 60-тисячну армію Пулат-хана в битві поблизу
Махрама (на узбережжі Сирдар'ї). Коканд здався без бою, але тіль
ки-но росіяни вивели з нього війська, місто знову повстало. Новий
штурм знову завершився окупацією міста росіянами (лютий 1876 р.).
Абдурахмана Автобачі схопили й вислали до Катеринослава, заа
рештованого невдовзі Пулат-хана повісили «за знущання над ро
сійськими полоненими», а Кокандське ханство взагалі ліквідува
ли, перетворивши його на Ферганську область, повністю інкорпо
ровану в адміністративну систему Російської імперії. Останнього
кокандського хана Насреддіна переселили до внутрішніх районів
Росії.
Останнім осередком опору російській колоніальній експансії в
регіоні залишалися відтоді бунтівливі туркмени-текінці, чиї оазиси
(Ахал-Текінський, де містилася текінська «столиця» Ґеок-тепе, і
Мервський) були оточені 500-кілометровими пустелями, подолати
які росіяни тривалий час просто не могли. Проблема ускладнювала
ся надзвичайною войовничістю текінців, яких російські командири
з досвідом Кавказької війни з цілковитою підставою порівнювали
хіба що з чеченцями. Не дивно, що походи проти текінців, органі
зовані росіянами в 1877 і 1879 рр., завершилися цілковитим фіаско.
шшт Шт*
Ситуація ускладнювалася тим, що найбоєздатніші російські війська

були задіяні в той час у черговій російсько-турецькій війні 1877—
1878 рр. Та коли в 1878 р. Велика Британія встановила протекто
рат над сусіднім Афганістаном, росіяни зрозуміли, що проблему
слід вирішувати негайно.
Для вирішального удару по туркменах-текінцях було зосередже
но 8 тис. солдат і 84 гармати, а головне — похід очолив уславлений
герой Коканда і Балкан генерал М.Д. Скобелєв, якого за відповід
ний колір форми прозвали «білим генералом». Успіх операції мали
забезпечити також найсекретніші військові новинки (перші кулеме
ти, системи оптичної та електричної сигналізації, вузькоколійки Де-
ковілля, аеростати, холодильники, опріснювачі тощо). Скобелєв на
казав створити в пустелі городи, щоб «годувати солдат донесхочу», і в
грудні 1880 р. взяв столичну фортецю текінців Ґеок-тепе (де засіло
24 тис. захисників) в облогу, яка тривала до січня 1881 р. Туркмени
захищалися завзято, але 12 січня 1881 р. росіяни заклали під міські
мури міну, внаслідок вибуху якої в них утворився пролом, після чого
взяли фортецю штурмом. Втративши 8 тис. вояків, ватажок текінців
Тикма-сердарь змушений був припинити опір і прийняти російське
підданство. Його переможець М.Д. Скобелєв був нагороджений ге-
оргієвською зіркою. У лютому 1884 р. впав останній форпост турк
менів місто Мерв.
Російська імперія завершила колоніальне завоювання Середньої
Азії з її майже 8-мільйонним населенням.
1. Як занепад «Великого Шовкового шляху» вплинув на циві-

лізаційні процеси в Казахстані?
культурно-релігійну ситуацію в Казахстані у XVIII ст.
3. Розкрийте особливості колоніального поневолення Казах
стану. Чому казахські жузи не змогли протистояти колоні
альній експансії Росії?
4. Схарактеризуйте етнополітичний, суспільно-господар
ський та культурно-релігійний устрій Бухарського ханства
Аштарханідів (Джанідів) після завершення епохи серед
ньовіччя.
Щ^^^И^^И^^^ШИ^»»! 1!І|ІІ1І1!І!І|111!1!!!1!І!!1111!1!!ІІ!І!ІІ
Глава 11. Середня Азія і Казахстан

439
Які зміни відбулися в політичній ситуації в Середній Азії
після розпаду Бухарського ханства? Які держави утворилися
на його уламках і які династії там правили?
Назвіть основні причини воєнних конфліктів між середньо-
азійськими державами в епоху постсередньовіччя.
Чому від середини XIX ст. Середня Азія опинилася на вістрі
англо-російського воєнно-експансіоністського протистоян
ня?
8. Розкрийте особливості колоніального поневолення Серед
ньої Азії. Чому середньоазійські держави не змогли протис
тояти колоніальній експансії Росії?
*ї&
і і
НШ
І
•1НЩ&
'5
Афганістан
Афганістан після завершення
Держава дурані
Афганістан у період правління
Дост-Мухаммеда
Реформи Шер Алі-хана
Друга англо-афганська війна
та її наслідки
ІМЛ.?14-*"Г> і л:
Й'М.)ЇЛ>МП« 'П РІ-^оЧ ' "•»• ' • *• <?{И.
• '-Ж
•'•••її
Афганістан після ц
завершення епохи ^
.., Прабатьківщиною афганців (пуштунів) вважаються Сулей-

манові гори, розташовані в центральній частині Індського пра
вобережжя (терени сучасного Пакистану), де на зламі 1—11 тис.
із суміші місцевих уламків бактрійців, хотанців, саків та еф-
*. талітів склався своєрідний афганський етнос, мову спілку-
олт вания якого (пашто або пушту) лінгвісти відносять до східної
:ф< гілки іранських мов. У подальшому афганці, основою госпо-
;;ІЛІ дарства яких було відгінне скотарство з використанням гір-
;
.•.;м--о ських пасовиськ, поєднане з елементами землеробства, опа
нували території від Пешавара на сході до Герата на заході,
однак тривалий час так і не спромоглися створити власну дер
жаву, періодично потрапляючи в залежність від сусідніх ін
дійських, середньоазійських чи іранських правителів. На по-
у чатку XVIII ст. афганці являли собою в соціальному плані
сукупність майже 400 племен (абдалі, афрідії, вазіри, варда-
ки, гільзаї, джамшиди, дзадрани, марвати, моманди, оракзаї,
ЛІ тараки, турі, фірузкухи, хаттаки, юсуфзаї та ін.), які жили за
;> законами племінного демократизму (владу вождя обмежува-
'-' ла рада старійшин — джирга), гостинності та кровної родо
племінної помсти. Відчуття всеафганської міжплемінної єд
ності підтримували мовна й релігійна спільність — пуштуни
сповідували іслам сунітського типу.
Землі, на яких мешкали афганці, вирізнялися надзвичай-
'. но складним гірським рельєфом, бідними ґрунтами, періо-
ЇШ дично потерпали від ерозії та посух, тому в матеріальному
->^Й: плані пуштуни завжди жили небагато — зате славилися муж-
:Р{.:+Ї*т- ністю, войовничістю й бойовою стійкістю. їх охоче брали на
^ " службу до своїх армій правителі сусідніх держав, де афганські
найманці набували досвіду державотворення, а часом примуд-
•.• \:гн рялися навіть встановлювати в тих країнах власні правлячі
;•
^ династії (найяскравіший приклад — династія Лоді [1451—
1526] в Делійському султанаті в Індії). Проте спроби окре-
' мих афганських лідерів ініціювати у своїй країні процеси
442 І Розділ 111. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
власної політичної консолідації постійно натикалися на міжплемінну

ворожнечу, тому на початок XVIII ст. землі пуштунів фактично діли
ли між собою дві найпотужніші імперії регіону — Сефевідський Іран
та індійські Великі Моголи. В боротьбі за домінування в регіоні сефе-
відські шахи й могольські падишахи всіляко роздмухували внутріш-
ньоафганську родову та кланову ворожнечу. Навіть після занепаду
означених імперій процес всеафганського політичного об'єднання від
бувався з великими труднощами, постійно супроводжувався конфлік
тами, замішаними на кровній помсті. І лише коли іноземне гноблення
ставало зовсім нестерпним, афганські роди (хель), «забуваючи» про
колишні образи, спільно виступали проти тих, хто намагався їх поне
волити. Яскравим прикладом такого вибуху народного невдоволення
стала низка повстань західноафганських племен проти сефевідського
панування, що відбулися на самому початку XVIII ст.
Попри мовну близькість із персами, афганці завжди тяготилися
сефевідською владою, оскільки Сефевіди сповідували шиїтсько-іма-
мітський іслам і намагалися, хоча й безуспішно, насаджувати його в
сунітському середовищі пуштунів. Доки імперія Сефевідів була силь
ною, а персо-шиїтський тиск — помірним, афганці почувалися до
волі комфортно. Тим більше, що від часів сефевідського шаха Абба-
са 1 Великого [1587—1629] персо-шиїтська імперія віддала на відкуп
племінній знаті найчисленнішого, а отже й наймогутнішого афгансь
кого племені абдалі (800 тис. чол.) контроль над усіма торговельни
ми караванними стежками, що з'єднували Герат із Кандагаром, а та
кож «дарувала» їхньому лідерові титул мірі афагіна («повелитель аф
ганців»). Однак після призначення в 1704 р. сефевідським намісником
Кандагару одіозного Гурген-хана (колишнього картлійського царя
Георгія XI), котрий, як кожен неофіт, всіляко намагався демонстру
вати свою відданість персо-шиїтській імперії, міжрелігійні супереч
ки в регіоні набули такого розмаху, що врешті-решт вилилися у
відкрите антисефевідське повстання афганців. Ініціатором виступу
був глава афганського племені гільзаїв Мір-Ваиз (Мір-Вейс). Невдо
волення сефевідським пануванням, й зокрема ненависть до самого
Гурген-хана, виявилися настільки сильними й масовими, що гільзаїв
підтримали навіть їхні колишні «кровники» із числа сусідніх пле
мен, зокрема й абдалі.
У 1709 р. повстанці розгромили війська Гурген-хана (сам він був
убитий) і захопили Кандагар, який відтоді став столицею гільзайської
держави. І хоча в 1714 р. унаслідок внутрішніх чвар Мір-Ваиз заги
нув, гільзаї вибороли собі незалежність, більше того, взяли активну
• « н н ШІШШШШШ
443 І -• " ' • . - м ^ и н я *:іг',^.ч Глава 12. Афганістан
участь у подальшому знищенні Сефевідської імперії. Щоправда, на

довго затриматися в негостинному персо-шиїтському Ірані гільзаям
не вдалося, зате вони міцно закріпилися в Кандагарі і навіть відвою
вали у сусідів (абдалі) стратегічно важливе місто Фарах.
Міжплемінна ворожнеча абдалі (з центром у Гераті) й гільзаїв (з
центром у Кандагарі) знову завадила всеафганському політичному
об'єднанню, тому невдовзі їхні землі знову стали жертвою навали із
заходу — в 1729 р. сюди прийшов з Ірану шах Надір. Спочатку він
без особливих труднощів заволодів Тератом, розгромивши абдалі, а в
1738 р., після виснажливої воєнної кампанії, здолав гільзаїв, взявши
штурмом Кандагар. 1 лише після смерті Надіра в 1747 р. й розпаду
його імперії афганці знову здобули незалежність. Процес власного пуш
тунського державотворення, нарешті, завершився формуванням суверен
ної афганської держави — першої в історії.
Держава
дурані І
Надір-шах, як і більшість його попередників, не цурався брати
афганців до своєї армії, де вони служили за щедру платню та частину
військової здобичі. Особливо успішну кар'єру в надіровому війську
зробив представник племені абдалі Ахмед із роду Садозаї, який став
полководцем, до того ж одним із найбільш наближених до шаха. Після
вбивства в 1747 р. його покровителя Ахмед Садозаї, як мусульманин-
суніт, відчув себе в шиїтському Ірані вкрай некомфортно. Скористав
шися смутою, в яку поринув Іран, він прихопив частину шахської
скарбниці, а також артилерії, і вивів афганські загони колишньої наді-
рової армії до Кандагара. Там він зібрав джиргу всіх абдалійських ханів,
котрі (мабуть, ураховуючи його фінансові ресурси та гармати) прого
лосили його шахом усього Афганістану, в якому абдалі відтепер пре
тендували на домінування. На тій же раді вождів Ахмед-шаху при
своїли пишний титул дур-дурані («перлина серед перлин»), а щоб під
креслити новий, привілейований статус свого племені відповідно й
самі абдалі відтоді стали називати себе дурані («перлинні»). Заснована
в такий спосіб держава увійшла в історію під назвою Дуранійської
(1747-1818).
Політичний розпад Ірану, занепад «Імперії Великих Моголів» і пер
манентні усобиці в Середній Азії сприяли збиранню власне афгансь
ких земель в єдину державу, поширенню влади дурані на терени
ІІІЬіІіІІіІіИІіШІІІІІІІіІіітіїіііїіїініїі'і'і'іТІ'Ш
444 І Розділ НІ. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
сусідніх з Афганістаном країн. Спокусивши більшість афганських пле

мен обіцянками щедрої воєнної здобичі, Ахмед-шах Дурані [1747—
1773] зумів не лише об'єднати під своїм управлінням більшість пуш
тунських племен, а й перейти до зовнішньої експансії. Тим більше,
що в усіх сусідніх землях афганці колись служили найманцями, а тому
добре знали театр майбутніх бойових дій, що стало додатковим гаран
том перемог дуранійського війська.
Воєнні успіхи Ахмед-шаха справді вражали. В результаті майже
безперервних набігів на сусідні країни дурані спромоглися протягом
1748—1754 рр. включити до складу своєї держави Пенджаб і Кашмір,
Сінд і Белуджистан, Сеїстан, Хорасан і Бадахшан. Апогеєм воєнно-
політичних успіхів молодої афганської держави стала боротьба з ма-
ратхами за домінування в Північній Індії, яка завершилася блискучою
перемогою пуштунів у битві, що відбулася в 1761 р. на Паніпатському
полі. Та хоча Ахмед-шах повернувся з Індії з колосальною воєнною
здобиччю (на 120 млн рупій)), перемога над маратхами виявилася для
дурані «пірровою». Втративши своїх кращих воїнів, афганці не змогли
далі контролювати завойовані індійські землі, тому змушені були
зрештою покинути цю негостинну країну під тиском войовничих
сикхів. У 1769 р. афганців вигнали з Хорасану перси. Та навіть після
цих невдач під контролем Ахмед-шаха Дурані залишилася колосальна
імперія, загальною площею понад 2 млн км 2 , яку необхідно було об-
лаштовувати й зміцнювати зсередини. Саме цим опікувався заснов
ник дуранійської держави наприкінці свого правління.
Основні зусилля Ахмед-шах зосередив на зміцненні державного
апарату та фінансової бази своєї імперії, яку він хотів перебудувати на
зразок класичної східної централізованої деспотії. Новоутворена імпе
рія була поділена на вілаєти («провінції»), якими управляли намісни
ки (сардари), призначені особисто шахом. Формально всевладним вва
жався шах і в питаннях законодавчої, воєнної та виконавчої влади.
Проте реалії родо-кланового буття пуштунів значною мірою корегува
ли функціонування означеної структури. Приймаючи рішення майже
з усіх важливих питань державного управління, дур-дурані мав кон
сультуватися з представниками дуранійської знаті або ж збирати на
велику раду {лой-джирга) вождів усіх афганських племен, що входили
до складу дуранійської держави. І лише показова зверхність афганців
(особливо абдалі) в дуранійській державі давала підстави Ахмед-шаху
вимагати від більшості пуштунських племен бодай зовнішніх ознак
покірності шаху. Тому хоча Ахмед сформував у своїй столиці Канда-
гарі уряд на чолі з візиром та низку центральних адміністративних
ВИР
? ч !
445 І > ~? •'*~*' * Й 'Н >*З ? N * Л . Н ї п Глава 12. Афганістан
відомств (військове, фінансів, шахської канцелярії та ін.), пуштунські

племена, як і раніше, зберігали у складі держави дурані значні елемен
ти автономії та самоврядування.
Звичайно, слабкість політичного організму непокоїла центральну
владу, тому багато які з реформаторських акцій Ахмед-шаха були
спрямовані на зміцнення владного потенціалу саме інституту дур-ду-
рані. Крім того, шах намагався всіляко збільшувати клин державних
земель. Для того, щоб мати незалежні від племінних ополчень війсь
кові аргументи в дискусіях на засіданнях лой-джирги, Ахмед почав
формувати з найманців частини регулярної шахської армії, до лав якої
принципово не брав етнічних афганців, підкреслюючи в такий спосіб
відособленість регулярного війська від племінних пуштунських опол
чень та його цілковиту підпорядкованість центральній владі. Ці вій
ська озброювалися й утримувалися коштом шахської скарбниці і скла
далися із загонів кавалерії, артилерії та мушкетерів. Наприкінці прав
ління Ахмед-шаха регулярні дуранійські війська налічували 10 тис.
професійних вояків, керівництво якими здійснював спеціальний ко
мандувач — сипагсалар, призначений шахом. Частину коштів, необхід
них для утримання війська, становила воєнна здобич, а решту — по
даткові надходження. Податками в межах афганської держави обкла
дали, переважно, неафганських підданих, на яких дурані поширили
свою владу силою зброї. На момент найбільшого розширення дура-
нійської держави в її межах опинилися, окрім власне пуштунів, пред
ставники майже 20 народів (таджики, перси, сикхи, пенджабці, узбе
ки, туркмени, чарайкмаки та ін.). Усі вони мали сплачувати податки,
розміри яких коливалися від десятини до третини доходів (залежно
від прибутковості сфери діяльності). Водночас власне афганські пле
мена в рамках держави дурані майже повністю звільнялися від по
датків. Податковим імунітетом користувалися також володіння му
сульманського сунітського духовенства — вакуф.
Створення першої в історії всеафганської держави сприяло підне
сенню культурного розвитку пуштунів. За часів правління Ахмед-
шаха зажили слави поети Гафіз Ахмат-хан, Абдул-Гамід, Нурулайн-
мі Вакиф та Афзаль-хан Хаттак. Столичний Кандагар прикрасили,
л окрім пишних палаців і міцної цитаделі, величні усипальниці са
мого Ахмед-шаха та колишнього лідера антисефівідського визволь
ного руху гільзаїв Мір-Ваиза.
Та попри всі централізаторські зусилля, Ахмед-шаху так і не вда
лося зламати релікти родо-кланового сепаратизму в своїй імперії, а
446
після його смерті племінна афганська «вольниця» знову почала вихо
дити з-під контролю кандагарських володарів. Особливо помітним цей
процес був у період правління сина й наступника Ахмед-шаха — Ти-
мура, за царювання якого [1773—1793] перманентні заколоти ханів
стали нормою політичного життя дуранійської держави. Для прибор
кання сепаратистів Тимур-шах удавався до різних дій: збільшував кон
тингенти регулярних військ, почав брати до лав шахського війська
найманців з числа етнічних афганців, навіть переніс столицю своєї
держави із Кандагара до Кабула, де традиційно розміщувалася головна
штаб-квартира дуранійської регулярної армії під командуванням си-
пагсалара. Та всі ці зусилля були марними: заколоти й смути тривали,
а поневолені народи, обурені несправедливою етно-податковою сегре
гацією, намагалися скинути дуранійське ярмо (особливою завзятістю
й масовістю вирізнялися антиафганські повстання сикхів Пенджабу
1760-х років та періодичні виступи узбеків Південного Туркестану в
1768, 1779 та 1789 рр.). Найвідчугніших територіальних і фінансових
втрат зазнала держава дурані на сході, де з більшої частини індійських
володінь афганців витіснили сикхи.
Далі терпіти розгул сепаратизму влада не могла, і за часів правлін
ня наступного дуранійського володаря — Тимурового сина Заман-шаха
[1793—1801] — кабульський уряд повів рішучу боротьбу з непокірни
ми племенами. Збільшивши чисельність найманих шахських військ
до 50 тис. вояків, Заман-шах почав силою приборкувати сепаратистів.
Найнепокірніших вождів він страчував, конфісковував їхнє майно й
водночас намагався гуртувати свою імперію, проголошуючи ідеї іс
ламської єдності, гасла «священної війни» з невірними. Тим більше,
що в Індії в цей момент активно розширювала свої володіння анг
лійська Ост-Індська компанія, і гасла боротьби з «невірними» коло
нізаторами населення сприймало з розумінням. У руслі означеної полі
тики Заман-шах вступив у негласний антибританський союз з май-
сурським султаном Тіпу Султаном [1782—1799], а в 1789 р. вторгнувся
в Пенджаб. Однак поки Заман-шах намагався розширити свій вплив
на сході, над його західними кордонами нависла реальна загроза з боку
Ірану Каджарів, який вирішив скористатися слушним моментом. Зви
чайно, не варто недооцінювати в цьому відношенні й зусилля бри
танської розвідки та дипломатії. Залишивши частину своїх військ у
Пенджабі, Заман-шах з невеликим загоном регулярних військ виру
шив на захід, чим тут же скористалися невдоволені його центра
лізаторськими акціями сепаратисти. В 1801 р. вони організували зако
лот, внаслідок якого Заман-шаха позбавили престолу й осліпили.
447 Глшш її Лфмиїістаи
Падіння Заман-шаха фактично стало кінцем держави дурані. Від

колишньої великої імперії залишився тільки Кабул з околицями, а
Кандагар, Пешавар, Газні й Герат знову стали столицями незалежних
державних утворень з істотними реліктами родоплемінних традицій в
їхній соціально-політичній структурі. Сикхи остаточно вигнали аф
ганців з Індії й почали загрожувати Пешавару, перси намагалися вста
новити свій контроль над Гератом, а в 1 8 1 8 р . на кабульському троні
перервалася й сама династія нащадків Ахмед-шаха Дурані. Останні
дуранійські шахи навіть змушені були піти на союзницьку угоду з
британцями, підписавши в 1809 р. в Пешаварі з англійською місією
лорда Маунстюарта Ельфінстона перший в історії англо-афганський
договір, відповідно до якого в обмін на розпливчасті обіцянки «під
тримки» зобов'язалися надавати підтримку британцям у їхніх війнах з
Іраном та Францією. Підписання цієї угоди, що суперечила інтересам
країни, викликало хвилю обурення серед афганців. Емір Шуджа аль-
Мульк [1803—1809], який поставив підпис під означеним докумен
том, невдовзі втратив трон і змушений був тікати до Британської Індії
під покровительство англійської Ост-Індської компанії.
Афганістан І
у період правління
Дост-ЗУІухаммеда |
В 1818 р. з убивством останнього дуранійського шаха Махмуда
11809—1818] формально завершилася історія першої всеафганської дер
жави, проте спроби сусідів поневолити розрізнені пуштунські племена
швидко переконали афганців у необхідності консолідації. Реальними
претендентами на роль нового загальноафганського лідера виступили
колишній намісник Кабула й Газні Дост-Мухаммед, який в боротьбі
за владу спирався на підтримку свого рідного пуштунського племені
баракзай, та підтриманий британцями останній представник дураній-
ської шахської династії Шуджа аль-Мульк, котрий після 1818 р. про
живав в еміграції в Індії (на утриманні англійської Ост-Індської ком
панії). У 1826 р. Дост-Мухаммед, який на той час контролював стра
тегічно й політично важливий для країни Кабул, був проголошений
на джирзі свого племені еміром, після чого енергійно взявся за зміц
нення Кабульського емірату з прицілом на встановлення своєї влади
над усім Афганістаном. Для цього Дост-Мухаммед узяв під жорсткий
державний контроль усі караванні шляхи регіону. Отримавши завдя-
448 І >ЛА >Л ш>сЛ Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
ки транзитним доходам додаткові фінансові ресурси, він спрямував їх І

на створення державних майстерень, в яких виготовлялися довго- І
ствольні і надзвичайно ефективні мушкети (не гірші за їхні євро- І
пейські аналоги). Збільшилася чисельність регулярної емірської армії, II
до якої на засадах найманства набирали професійних вояків. І
Зростання військового потенціалу Кабульського емірату швидко 1
дало свої плоди: за кілька років Дост-Мухаммеду вдалося приєднати 1
до своїх володінь Зурмат, Гардез, Кухістан і Джелалабад. Щоправда, у і
1834 р. про свої права на кабульський престол заявив англійський І
ставленик Шуджа аль-Мульк, проте вторгнення його загонів у районі ]
Кандагара виявилося безуспішним. Дост-Мухаммед допоміг канда- І
гарському правителю Коханділь-хану відбити цей напад, після чого і
Кандагар фактично підпав під контроль емірату. Відтоді Дост-Мухам- 1
мед почувався вже не просто кабульським володарем, а лідером усього і
Афганістану, навіть спробував відвоювати у сикхів населений пере- і
важно мусульманами Пешавар, котрий пуштуни вважали своєю під- -І
владною територією, посилаючись на колишні кордони Дуранійсь- 1
кої імперії. 1 хоча афгано-сикхська війна 1835—1837 рр. не принесла і
Дост-Мухаммеду лаврів переможця (пенджабський правитель Ранд- І
жит Сингх спромігся відбити афганську навалу, попри те, що на фініші 1|
війни він зазнав нищівної поразки під Джамрудом навесні 1837 р.), і
вона дала можливість кабульському емірові остаточно відчути себе 1
всеафганським лідером. У 1836 р. Дост-Мухаммеда було офіційно про- 1
голошено еміром усього Афганістану. Так була заснована нова Барак- і
зайська династія афганських емірів, яким судилося керувати країною 1
до 1978 р. І
Офіційне приєднання Пешавару до держави сикхів, проголошене І
Ранджит Сингхом у 1836 р., змусило Дост-Мухаммеда шукати союз- І
ників. Спроби заручитися в антисикхській боротьбі підтримкою Іра- 1
ну та англійської Ост-Індської компанії завершилися для Афганістану І
нічим. За цієї ситуації активізувалися афгано-російські контакти. З 1
метою налагодження відповідного діалогу до Кабула прибув у 1836 р. І
російський представник поручик Віткєвіч. 1 хоча до підписання ре- і
альних афгано-російських угод справа не дійшла, такого роду контак- 1
ти одразу стурбували Британію, яка мала свої інтереси в регіоні. Про- і
тистояння переросло в Першу англо-афганську війну, яку британці роз- І
в'язали в 1838 р. з метою істотного послаблення, а за можливості й 1
розчленування новоутвореного Афганського емірату. 1
Формальним приводом для агресії стало бажання британців поно- 1
вити на кабульському престолі «законного еміра» Шуджу аль-Мулька 1
449 .Шг.ішЛ. Глава 12. Афганістан
Й «захистити» від афганської агресії Пенджабську державу сикхів як

«союзника» англійської Ост-Індської компанії. З ініціативи англій
ського генерал-губернатора Індії лорда Окленда для вторгнення в Аф
ганістан британці зосередили 30-тисячну армію під командуванням ге
нерала Мак-Нотена, яка мала обхідним ударом з півдня через Бе-
луджистан, Кандагар і Газні захопити Кабул. Війська Дост-Мухаммеда
налічували всього 15 тис. вояків і були гірше озброєні. До того ж аф
ганці очікували удару зі сходу — через Пенджаб, Пешавар та Хайберсь-
кий прохід, тому не змогли зупинити інтервентів. У серпні 1839 р.
англійці увійшли в Кабул, де офіційно «повернули» кабульський емі
рський престол Шуджі аль-Мульку. Новоспечений правитель на знак
«подяки» підписав з Мак-Нотеном ще одну угоду, за умовами якої
передав під контроль Британії всю зовнішню політику емірату, дав
згоду на розквартирування в межах Афганістану британських військ
та ще й офіційно запровадив при своїй особі посаду англійського рад- і
ника з державних питань із правом контролю над внутрішньою по
літикою країни. Реалізуючи умови означеної домовленості, англійці
невдовзі розмістили гарнізони своїх військ у Кабулі, Кандагарі, Газні
й Джелалабаді, після чого здеморалізований Дост-Мухаммед здався
британцям і був вивезений до Британської Індії. Реальними правите
лями Афганістану стали англійський дипломатичний агент у Кабулі
сер Алекс Бьорнс та командувач окупаційних військ генерал Ельфін-
стон, у розпорядженні якого перебувало 4 тис. англійських вояків.
Британці рано заспокоїлися, вважаючи Афганістан остаточно по- і
неволеним. Факт іноземної окупації та ще й з боку іновірців-христи-
ян викликав масове обурення в середовищі волелюбних пуштунських
племен. Отож не встигли англійці відчути себе переможцями, як у
горах Афганістану проти них почалася масова партизанська війна, жер
твами якої поставали невеликі загони та окремі гарнізони англійців. У
результаті повсталі горяни знову взяли під контроль гірські переходи
між Кабулом, Кандагаром і Джелалабадом, вибили колонізаторів із
Хайберської ущелини, після чого окупаційні війська в Кабулі фак
тично опинилися в облозі, відрізані від своїх індійських резервів і баз
постачання. А тут ще афганські мулли закликали народ до «священної
війни» з невірними колонізаторами. Фіналом антибританського руху
опору стало організоване вождями навколишніх племен повстання в
Кабулі, яке розпочалося в листопаді 1841 р. Виступ у столиці очолив
син Дост-Мухаммеда Акбар-хан. Водночас інші племінні загони взяли
в облогу британські гарнізони в Газні, Кандагарі й Джелалабаді. А
коли на бік повсталих перейшла вся армія Шуджі, в англійських оку-
пантів не лиигилося жодних шансів на успіх. В Кабулі повсталі штур

мом взяли резшденпію британського губернатора й убили всіх, кого
там знайшли ((зокрема й самого А. Бьорнса та «еміра» Шуджу аль-
Мулька).
Тверезо отінивши співвідношення сил, генерал Ельфінстон вирі
шив вивести рештки британських військ з Афганістану, але розпоча
лася зима, і в (січні 1842 р. на гірських перевалах більшість відступаю
чих загинули від лютого холоду та куль і шабель афганців. Отож фінал
відходу виявився для окупантів справді трагічним: з усього загону до
британських вюлодінь в Індії дістався тільки військовий лікар доктор
Брайтон, та іде кільком десяткам англійських солдат пощастило по
трапити в полон до афганців — решта назавжди залишилася в негос
тинних горах Афганістану.
Цілковитим розгром британського експедиційного корпусу дорого
обійшовся ініїціаторам афганської авантюри: безпосередні керівники
загинули, а губернатор Індії лорд Окленд втратив свою посаду. Зми
ритися зі своєю поразкою англійська Ост-Індська компанія, звичай
но, не могла. Новопризначений британський губернатор Індії лорд
Елленборо одразу ж енергійно взявся за організацію карального похо
ду на Кабул. Тепер британці робили ставку на Дост-Мухаммеда, по
обіцявши йому повернути кабульський трон, якщо він зможе з ураху
ванням їхніх інтересів вплинути на свого сина Акбар-хана. Дост-Му-
хаммед умови прийняв і на сина вплинув. У результаті Акбар-хан
відвів свої війська з гірських перевалів, чим відкрив британській армії
шлях на Кабул, і вже восени 1842 р. англійський каральний загін зно
ву вступив до афганської столиці. Повторне взяття Кабула колоніза
торами обернулося трагедією для міста та його мешканців: кілька де
сятків (а може й сотень) запідозрених в антианглійських акціях горо
дян були вбиті. Проте надовго залишатися у вороже налаштованій
країні британці не зважилися, тому посадивши, як і обіцяли, Дост-
Мухаммеда на кабульський престол (січень 1843), вони покинули
Афганістан.
Перед відходом колонізатори вимістили свою досаду на кабульській
архітектурі, висадивши в повітря центральний Критий ринок Кабула.
Знову опинившись на емірському престолі, Дост-Мухаммед вияв
ляв надалі обачність і всю свою політику намагався проводити так,
щоб не створювати загрозу нової каральної акції з боку британців.
Зокрема, коли сикхи повернули Дост-Мухаммеду Пешавар, розрахо
вуючи заручитися його підтримкою в антианглійській боротьбі, емір
451 Глава 12. Афганістан
демонстративно вивів звідти свої війська, оскільки на Пешавар пре

тендувала Ост-Індська компанія. 1 лише під час Кримської (Східної)
війни 1853—1855 рр., коли кращі британські війська були задіяні про
ти росіян, Дост-Мухаммед змусив колонізаторів піти на деякі поступ
ки. Відповідно до умов Пешаварського договору 1855 р. Дост-Мухам
мед відмовився від будь-яких домагань на Пешавар, а натомість зару
чився обіцянкою британців не ставати на заваді агресивним замірам
щодо Кандагару, Герату й Південного Туркестану. Афганський пра
витель запевнив своїх нових «союзників», що він буде «другом друзів
і ворогом ворогів Британії». Того ж року війська еміра окупували
Кандагар, потім підкорили Східний Сеїстан та розташовані на лівому
березі Амудар'ї Балх, Кундуз, Андхой і Хулам. Із новоприєднаних зе
мель було утворено провінцію Афганський Туркестан, а в 1862 р. після
виснажливої війни та дев'ятимісячної облоги війська еміра оволоділи
Тератом. Так Афганська держава дістала свої територіальні межі, які
залишилися незмінними до нашого часу, однак не стала від того ста
більнішою зсередини.
Вожді пуштунських племен не забули, в який спосіб Дост-Мухам
мед повернув собі емірський фон, хто його привів до Кабула, а тому
рахувалися з еміром лише в тих межах, які вважали для себе прий
нятними. Афганський емірат так і залишився крихким політичним
конгломератом напівавтономних племінних угруповань, контроль над
якими з боку офіційного Кабулу мав більше церемоніальний, аніж
воєнно-політичний характер. У 1863 р. Дост-Мухаммед помер, а на
кабульський престол після кривавої династичної усобиці та винищен
ня багатьох родичів (і навіть рідних братів) зійшов його син Шер-Алі
11863-1879].
Реформи
Шер Алі-хана І
Укріпившись при владі, Шер-Алі-хан енергійно взявся за модер
нізацію свого емірату. Він здійснив офіційну поїздку до Британської
11 ідії, де намагався уважно вивчити західний досвід, щоб використати
його для зміцнення власної держави. В горах Афганістану завжди по
важали силу, тому найбільшу увагу емір-реформатор приділив армії. В
країні було запроваджено рекрутську повинність, виділено значні
кошти на реорганізацію та переозброєння армії, чисельність якої зросла
до 50 тис. вояків. Причому тепер це була армія, рекрутована з етніч-
них пуштунів, в якій призвані солдати мали служити довічно, перебу

ваючи на повному державному утриманні. Щоб забезпечити армію
необхідним спорядженням у районі Кабула спорудили кілька великих
майстерень із виготовлення зброї. Податкова реформа Шер-Алі перед
бачала перехід від натуральних повинностей до сплати всіх податків у
грошовій формі. З цією метою у країні були уніфіковані всі міри та
впроваджена єдина валюта — афганська рупія. Тоді ж скасували ос
танні релікти відкупної системи. Для реалізації державної внутріш
ньої політики в еміраті було сформовано централізовану емірську по
ліцію. Необхідність створення сучасної інфраструктури поштового
зв'язку і шляхів сполучення спонукала владу допустити в країну іно
земних інвесторів. Активізація міжнародної караванної торгівлі напов
нила емірську скарбницю митними доходами. Поява додаткових фі
нансових ресурсів дала можливість Шер-Алі приділити належну увагу
сфері інтелектуальної модернізації країни. Щоб розв'язати проблему
нестачі кваліфікованих кадрів, у Бала-Псарі було засновано перший в
Афганістані світський навчальний заклад, на двох відділеннях якого
(військовому та цивільному) запрошені з Індії викладачі навчали слу
хачів основам західних природничих наук та англійській мові. У країні
з'явилися перші друкарні, а в 1875 р. почала виходити перша газета —
«Шамс ан-нахар» («Полуденне сонце»). Важливим територіальним над
банням Афганістану часів Шер-Алі стало приєднання багатого на са
моцвіти Бадахшану. Вінцем реформаторських досягнень Шер-Алі-хана
стала реорганізація центральних органів державного управління, внас
лідок якої в Афганістані був створений кабінет міністрів західного
зразка з відповідними міністерствами й управліннями, а також Дер
жавна Рада при емірі для обговорення стратегічно важливих питань.
Реформи Шер-Алі-хана почали міняти соціально-політичне й еко
номічне обличчя Афганістану. Однак їхній подальший розвиток за
гальмувався новим загостренням колоніально-експансіоністських ан-
гло-російських суперечностей в регіоні. Британія, яку турбувало про
никнення Росії в Середню Азію, прагнула убезпечити від можливої
російської експансії свій «колоніальний діамант» — Індію, тому на
магалася якомога міцніше контролювати Афганістан, а Росія, своєю
чергою, впевнено просувалася на південь. У 1867 р. указом царя
Александра II [1855—1881] було створене окреме Туркестанське ге
нерал-губернаторство, в 1873 р. васалом Росії став хівинський хан, а
в 1875 р. до складу Російської імперії увійшло й Кокандське ханство.
І хоча за умовами таємної англо-російської угоди 1873 р. царат визнав
Афганістан «зоною британського впливу», англійці не могли почува-
і ися спокійними. Ще більше активізувалася Росія після успішного за-

мершення російсько-турецької війни 1877—1878 рр., яка повернула
царизму впевненість у надійності своїх міжнародних позицій. Уже на-
несні 1878 р. до Кабула прибула російська місія (на чолі з генералом
Столєтовим) з пропозиціями щодо підписання договору про афгано-
російський союз. 1 хоча договір так і не був ратифікований, Шер-Алі
підмовив британській місії Н. Чемберлена прибути до Кабула для вис
ловлення своїх претензій. Британія знову вирішила застосувати силу
проти Афганського емірату.
Друга англо- І
афганська війна
та її наслідки І
Формальним приводом до нової війни тогочасний британський
уряд консерваторів обрав проблему афгано-індійського кордону, який,
за словами англійського міністра закордонних справ лорда Біконсфіл-
да, був «випадковим і ненауковим». Англійці були впевнені в абсо
лютній воєнно-технічній перевазі своїх військ. За словами тогочасно
го віце-короля Індії лорда Літтона [1876—1880], «якщо Шер-Алі стане
порогом Англії, англійська армія зламає його як тростину». Для втілен
ня своїх планів у життя британці зосередили в Пенджабі 36-тисячне
нійсько під командуванням генерала Семюеля Брауна, який не став
особливо міркувати, а виступив на Кабул найкоротшим шляхом —
через Джелалабад і Хайберську ущелину. Вторгнення почалося в лис
топаді 1878 р., а вже в січні 1879 р., здолавши опір регулярних аф
ганських військ, британці увійшли в Джелалабад. Зрозумівши, що
Кабул йому не втримати, Шер-Алі залишив свою столицю й утік на
північ країни — до міста Мазарі-Шеріф, де й помер у лютому 1879 р.
іа загадкових обставин. У Кабулі залишився його син-спадкоємець
Мкуб-хан [1879—1880] — переконаний англофіл, який без будь-якого
спротиву здав британцям Кабул, а в травні 1879р. підписав у містечку
Гайдамак (поблизу Кабула) з уповноваженим британського уряду Луї
Кавальєрі безпрецедентно кабальний для Афганістану мирний договір,
яким фактично перекреслив політичний суверенітет своєї країни.
За умовами Гайдамацького договору Афганістан втрачав Кандагар,
Куррам, Сібі й Пішин (усі ці області переходили під безпосередній
контроль англійців), а також передавав Британії всі свої повноважен
ня щодо ведення зовнішньої політики. Британський посол у Кабулі
454 І м Розділ III. Б Л И З Ь К И Й І СЕРЕДНІЙ СХІД
дістав право контролювати всю внутрішню політику еміра, а англійські

піддані здобули в межах Афганістану права екстериторіальності, віль
ного пересування та вільної торгівлі. За цю поступливість Якуб-хану
була обіцяна щорічна субсидія від Британії в розмірі 600 тис. рупій
(£60 т и с ) .
Та британські колонізатори знову не врахували силу народного
гніву. Афганці відразу ж розгорнули партизанську війну проти англій
ських окупантів під гаслами священного джихаду, до якого закликали
найповажніші мулли країни Дін Мухаммед та Абдул-Гафур Лангарі. Вже
у вересні 1879 р. повстав Кабул, де розлючені городяни вирізали увесь
англійський гарнізон й убили англійського резидента Л. Каваньєрі
(того самого, що підписав кабальний Гайдамацький договір). Відпо
віддю колонізаторів став каральний похід генерала Робертса, війська
якого знову захопили Кабул, де влаштували масову різанину. Проте
це не зупинило повстанців. Більше того, антибританські виступи охо
пили Газні, Кухістан, Кохдаман, Хост, Гардез, не кажучи вже про не
зліченні гірські ущелини й перевали, на яких пуштунські племінні
ополчення регулярно вирізали невеликі британські загони. Особливо
го лиха завдав британцям син Шер-Алі-хана — кандагарський сардар
Аюб-хан, війська якого у липні 1880 р. захопили Герат й ущент роз
громили британську бригаду в районі Майванда (поблизу Кандагара).
Загін генерала Робертса опинився в Кабулі в цілковитій облозі, забло
кований 100-тисячним натовпом повстанців.
Масштаб народної війни змусив англійців дещо змінити свої пла
ни стосовно Афганістану й зрештою відмовитися від його повної ко
лонізації. Та й постать зрадника Якуб-хана перестала викликати до
віру колонізаторів через цілковиту неспроможність останнього конт
ролювати пуштунську «вольницю». Отож, с к и н у в ш и Якуб-хана з
престолу й виславши його до Індії, інтервенти почали шукати нову
політичну фігуру, з я к о ю можна було б вести справи щодо політич
ного майбутнього Афганістану. їхню увагу привернув Абдурахман-
хан — п л е м і н н и к Шер-Алі-хана (онук Дост-Мухаммеда від іншого
сина Мухаммеда Афзаль-хана, якого Шер-Алі свого часу знищив у
боротьбі за престол).
На афганські справи вплинули також зміни в самій Британії: на ви
борах 1880 р. очолювані Б. Дізраелі консерватори зазнали поразки.
Новий ліберальний уряд У.Ю. Гладстона виявився значно помірко
ванішим у питаннях колоніальної експансії, тому вирішив залаго
дити афганський конфлікт політичними засобами, відрядивши з цією
метою до Індії лорда Ріпона. ..*: «•;>,, ЛД^,І»<Л*Л ;, І ^.^ ..
.Ішин№Ш| <м>і>!шп 11 питі 11 іщ < ВИШІМВНВІІНШІ . інішшші; * I^^1^і^I^^ші^і^і^1^1^1^^і^і^^і^Iі^і^иш^|I ^1^1^і^1^^1^1^і^1^1і1і^^і^і^і^і^іIіШ1шш^,

,'455 Глава 12. Афганістан
ПЛІ І 1
»•*•• З3-річний Абдурахман-хан перебував на той час як емігрант у Са

марканді, в російському Туркестані, куди він утік, рятуючись від пе
реслідувань Шер-Алі-хана, ще в 1869 р. Як онук Дост-Мухаммеда,
він мав усі права на кабульський трон, а як людина, не заплямована
зрадою батьківщини перед агресією британців, мав відповідний авто
ритет серед пуштунських племінних вождів. Водночас Росія сподіва
лася, що, зійшовши на престол, він збереже почуття вдячності до краї
ни, яка надала йому притулок, а прагматичні британці вважали, що
політичні реалії примусять його бути поступливим у стосунках з мо
гутньою Британською імперією. Таким чином, збіг політичних інте
ресів кількох ворогуючих сторін зробив Абдурахман-хана найприй-
нятнішим претендентом на кабульський трон. Наприкінці 1879 р. ро
сіяни вручили вигнанцеві гроші та 200 берданок й організували «втечу»
до Афганістану, після чого оголосили його «в розшук». Унаслідок та
кого хитрого дипломатичного демаршу Абдурахман-хан формально
прибув до Афганістану не як російський протеже, а як цілком само
стійна політична фігура, й невдовзі був проголошений еміром [1880—
19011. Першим емірські повноваження Абдурахмана визнав Бадахшан,
після чого його статус всеафганського лідера одразу визнали росіяни й
англійці. Актом остаточного міжнародного визнання повноважень Аб
дурахман-хана як еміра усього Афганістану можна вважати англо-аф-
ганський договір, підписаний ним у Зіммі в липні 1880 /?., умови якого за
ініціативою хитрих британських дипломатів були значно сприятливі
шими для афганської сторони порівняно з гайдамацькими й водночас
іалишали Афганістан фактично залежною від Англії країною.
Відповідно до умов Зімміської угоди британці повернули Афга
ністану Кандагар й анулювали право свого резидента в Кабулі втру
чатися в питання внутрішнього управління країною. Натомість Аб
дурахман-хан погодився на відторгнення від Афганістану Куррама,
І Іішина й Сібі, визнав право британців на контроль за Хайберським
і Мінчинським гірськими перевалами (через які пролягли прибут
кові, з погляду торгівлі, караванні шляхи й завдяки яким можна було
атакувати Кабул безпосередньо з підконтрольного британцям Пенд
жабу). Та найважливішим було те, що Афганістан втратив можливість
проводити самостійну зовнішню політику (всі міжнародні акції емі
ра мали здійснюватися через посередництво англійського віце-коро
ля Індії). Як компенсацію британці пообіцяли сплачувати Абдурах-
ман-хану щорічну грошову субсидію у розмірі 1,2 шт рупій (£120 тис).
І Іісля підписання Зімміської угоди колонізатори вивели свої війська
з Афганістану.
456 І о . ,і Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД
Підписавши нерівноправний договір з Англією, Абдурахман-хан

так і не поновив цілковитий політичний суверенітет своєї країни. І
хоча героїчний всенародний опір колонізаторам дав можливість аф
ганцям вибороти самостійність у питаннях внутрішнього управління,
й Афганістан спромігся уникнути безпосереднього колоніального ярма,
його зовнішня політика відтоді здійснювалася цілковито в британських
інтересах. Фактично Афганістан перетворився на англійського воєнно-
політичного сателіта в регіоні. А враховуючи, що основний інтерес
Британії в регіоні полягав у стримуванні російської експансії на пів
день, уся подальша політика Абдурахман-хана спрямовувалася саме на
це — причому на британські гроші і під безпосереднім керівництвом
британських радників та інструкторів. Натомість британці допомогли
Абдурахману встановити контроль над усіма афганськими землями (в
1881 р. після розгрому Аюб-хана під владу кабульського еміра знову
перейшов Герат, чим, фактично, завершилося возз'єднання країни).
Невдовзі з Афганістану було виведено останні контингенти британ
ських військ. Лишилися тільки радники та інструктори, завдяки під
тримці яких Абдурахман почав активно «стримувати» росіян у регіоні.
Загострення ситуації призвело до прямого воєнного конфлікту між
росіянами і афганцями, фіналом якого стала битва, що відбулася в
1885 р. на березі р. Кушка в районі Ташкепрі («Кам'яний міст») — у
межах сучасного Туркменістану. В битві перемогли росіяни, тому про
подальшу війну з Росією емір більше й чути не хотів, отож за справу
взялися дипломати. Фіналом тривалих переговорів і консультацій став
підписаний в Лондоні англо-російський Протокол 1887 р., за умовами
якого афгано-російський кордон був, нарешті, зафіксований і визна
ний обома сторонами. Нині це кордон між сучасним Афганістаном і
його північними сусідами — Туркменістаном, Узбекистаном і Таджи
кистаном. Так, уперше за всю історію Афганістану, питання про його
власні кордони вирішували за пуштунів інші держави, що зайвий раз
засвідчувало напівколоніальну залежність країни.
Практика визначати чужі кордони британцям сподобалася. В
1891 р. «арбітражна комісія» англійського генерала Мак-Ліна виз
начила й зафіксувала афгано-іранський кордон, зайвий раз проде
монструвавши в такий спосіб свою зверхність щодо Афганського
емірату. Офіційний Лондон відмовився підтримувати прямі дипло
матичні зв'язки з офіційним Кабулом — усі стосунки Афганістану
з Британською імперією як його «політичним сюзереном» здійсню
валися виключно через канцелярію британського колоніального
віце-короля Індії. - V іі^ >и
Не увінчалися успіхом також спроби Абдурахман-хана возз'єднати

в межах свого емірату всі пуштунські племена: ньому знову завадила
Британія. І хоча давня мрія колонізаторів про класичне розчленування
Афганістану так і не втілилася в життя, солідний шмат корінних пуш
тунських земель англійці за собою таки залишили, оформивши це сум
нозвісною «лінією Дюранда» — так назвали нав'язаний Афганістану
його східний кордон, за яким під управлінням Британської Індії зали
шилося майже 40% етнічних пуштунських територій (включаючи аф
ганську прабатьківщину — Сулейманові гори). Угода про це була на
в'язана Абдурахман-ханові у листопаді 1893 р. Вона називалася «Про
досягнення взаєморозуміння з приводу афгано-індійського кордону»,
однак в історію увійшла під ім'ям Генрі Мортімера Дюранда — глави
англійської місії, що змусила афганського еміра підписати означений
документ. За її умовами Афганістан офіційно відмовлявся від будь-
яких прав на заселені східнопуштунськими племенами (афрідії, вазі-
ри, моманди й юсуфзаї) області (Бунер, Сват, Дір, Баджаур, Біланд-
гель, Куррам, Чаман, Афрідістан). Натомість британці «милостиво»
погоджувалися на приєднання до емірських володінь заселеного язич
никами Кяфіристану (який Абдурахману ще треба було завоювати), а
також пообіцяли збільшити розмір грошової субсидії емірові з 1,2 до
1,8 млн рупій (£180 тис). Штучне розмежування пуштунських пле
мен між Афганським еміратом і колонізованою британцями Індією
позбавило афганців можливості об'єднатися в єдиній державі. До того
ж воно заклало в міжнародні відносини стратегічно складну «пробле
му Пуштуністану», котра й досі погіршує регіональну політичну ситу
ацію, інспіруючи періодичні афгано-пакистанські конфлікти.
Вистоявши в антиколоніальних війнах, Афганістан зміг уникну
ти безпосереднього колоніального поневолення, він не став об'єктом
експорту імперіалістичного капіталу, його не обплутали зовнішніми
позиками, на теренах країни не хазяйнували іноземні концесіонери.
Проте ціною означених завоювань стала подальша натуралізація еко
номіки, майже цілковита ізоляція країни від зовнішнього світу, ста
гнаційно-інволюційний характер господарських процесів та класич
на напівколоніальна залежність від Великої Британії в питаннях зов
нішньої політики та фінансового суверенітету еміра, влада якого
значною мірою трималася на британських субсидіях. Саме в такому
статусі Афганістан увійшов наприкінці XIX ст. у світову колоніаль
ну систему.
| И Ції* І Ш НІ ІНШІ НІ НІ ні ні "" ш ііиішіш шш*

|і|РРІРШі!«І«1і!1!111

458

культурно-релігійну ситуацію в Афганістані після завершен
ня епохи середньовіччя.
2. Ким були дурані? Як утворилася їхня держава?
3. У чому полягали причини англо-афганських воєн епохи
постсередньовіччя? Якими були їхні наслідки?
4. Коли завершилося формування територіальних меж держа
ви Афганістан?
5. Назвіть основні передумови реформ Шер Алі-хана в Афга
ністані. Якими були їхні наслідки?
ня Афганістану на схилі постсередньовіччя?
ШШМ'Шш
'#
•ттт
.ш-т
"«М
Р ' II
кЖ£
"•^Х
;^*---?ї-
' Ж * V* ~ *^5
•ш
т
'•^'М
#¥^
$: V"
*^*І4*І*
**:
^
Ефіопія
* Ефіопія після завершення епохи
« Регентство Ментаваб
ш Боротьба за возз'єднання
* Реформи Теодроса 11. Англо-
ефіопська війна та її наслідки
• Ефіопія в боротьбі проти
колоніальної експансії
Італійського королівства
Ь * А / І { Ч * < * І ; Ь А ' ЧИЇМ ЧИМ! ** ОЇІМІГ НІ УігЬлпЯ-^ І;
Ефіопія після
Наприкінці середньовіччя Ефіопська держава

перебувала у стані глибокої кризової реконст
рукції. На зовнішній вигляд це була велична
імперія з багатими культурно-історичними й во
єнно-політичними традиціями й відповідними
релігійними та геостратегічними амбіціями, яс
кравим уособленням яких виступала офіційна
історія правлячої в країні династії Соломонідів.
Ефіопські «царі царів» (неґусе неґест) вели свій
«родовід» від наймудрішого та найвідомішого
біблійного царя Соломона Єрусалимського і
його не менш уславленої царственої коханки
цариці Савської, син яких на ім'я Менелік 1
вважався першим ефіопським володарем.
Концепція про соломонідське походження ефіопських
правителів є, звичайно, справжнісінькою вигадкою, поява
якої припадає на XIV ст. Метою її створення було якісне
звеличення династії негусів («царів») народу амгара за часів
побудови під їхнім керівництвом християнського Ефіопсь
кого царства, що відбувалася за умов жорстокої боротьби з
багатьма іншими конкуруючими династіями, серед яких
траплялися не лише християни, а й іудеї та мусульмани. Не
сприяла політичній консолідації країни й надзвичайна етнічна
строкатість регіону, тому саме династизм соломонідського зве
личування відіграв важливу роль у розбудові загальноефіоп-
ської державності. Свій внесок у зміцнення державної єдності
зробила ефіопська християнська церква монофізитського на
пряму, яка сприяла надетнічній консолідації царських підда
них за умов їхньої поліетнічності. Й хоча панівним етносом
у державі Соломонідів були амгара, представники інших
місцевих народностей, які сповідували монофізитство (тиґ-
рай, тигре, гураге, оромо та ін.), також вважали соломонід-
ських негусе неґестів «своїми» природними владиками. До
462 І Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
того ж більшість ефіопських народів розмовляли доволі близькими

семітськими мовами (з більшими чи меншими вкрапленнями ку-
шитської лексики).
Окрім християнських народів на теренах Ефіопії мешкали мусуль-
мани-суніти (беджа, сомалі, афар та ін.), язичники (агау, нуер та
ін.) і навіть іудеї (народ фал а ш а).
На схилі середньовіччя правителем Ефіопського царства був один
із найвідоміших представників соломонідської династії Іясу 1 [1682—
1705], якого офіційна ефіопська історіографія іменує Великим. Своє
прізвисько Іясу І дістав недарма: за його правління християнська Ефі
опія, оточена державами й народами, що сповідували мусульманство
та язичництво, змогла не лише зберегти свій суверенітет як моно-
фізитська імперія, а й здобула неабиякий воєнно-політичний автори
тет на міжнародній арені. Щоправда, шлях до здобуття імперської ве
личі Іясу І обрав настільки безперспективний, що вже на початку
XVIII ст. його держава почала швидко занепадати, аж доки не пори
нула у глибоку внутрішню системну кризу.
Традиційна економіка Ефіопії завжди базувалася на багатогалузе
вому сільському господарстві та масштабній міжнародній торгівлі.
Місцеві рільники, використовуючи технології терасного й іригаційно
го землеробства, культивували залізисте ефіопське просо (шеф), дурру
(сорго), дагуссу (місцевий різновид пшениці), олійний сезам (кунжут)
та місцеві різновиди бобових (коров'ячий горох, земляні боби). Серед
городніх культур переважали місцеві коренеплоди (ямс, маніок, ба
тат), цибуля і часник. В обмежених масштабах розводили тютюн і ба
вовник. Основними знаряддями для обробки землі слугували при
мітивна соха і мотика, зрідка — мареша (дерев'яний плуг із залізним
наконечником). Скотарство (рогата худоба, віслюки, коні, мули) мало
допоміжний характер, забезпечуючи людину тягловою силою, транс
портом, шкурами, м'ясом і молоком. Про важливість свійського тва
ринництва в господарському комплексі традиційної Ефіопії свідчить
релігійна заборона полювання на диких тварин, поширена серед біль
шості місцевих християн-монофізитів. Значно менш розвиненою за
лишалася місцева реміснича галузь: кустарні бавовняне та вовняне
ткацтво, килимарство (з козячої вовни), чинбарство й гончарство, при
мітивна металообробка (ефіопські ковалі так і не навчилися гартувати
залізо), будівництво з використанням каміння та невипаленої цегли
тощо. Недорозвиненість власних ремесел компенсувалася активними
експортно-імпортними операціями. В обмін на золото, слонову кістку,
463 Глава 13. Ефіопія
страусове пір'я, екзотичних тварин, рабів та інші «традиційні» афри

канські товари закуповувалися одяг, зброя, сіль, вина, посуд, прянощі
та ін. «Велич» Іясу Великого полягала в тому, що з усіх згаданих то
варів він найбільше уваги приділяв експортній работоргівлі, мобілізу
вавши на захоплення невільників усі ресурси своєї імперії. Тим більше,
що на окраїнах Ефіопії залишалися території, заселені племенами, які
перебували в соціальному плані ще на етапі доцивілізаційних прото-
державних вождівств, а тому вчинити опір озброєній мушкетами ре
гулярній ефіопській армії не могли. До того ж, на реорганізацію своїх
збройних сил Іясу не жалів коштів: купував за кордоном найновішу
зброю і навіть запросив на службу (за щедру платню) османських
військових інструкторів. Не виникало в ефіопів і проблем морального
характеру: невільниками вони робили «диких язичників», до яких
християнські вояки Іясу ставилися як до «дикунів-іновірців». Що
правда, ефіопські закони забороняли продавати раба, якщо він ставав
християнином, однак навертати невільників у монофізитство влада не
поспішала.
Походи ефіопських військ за рабами були цілком успішними. За
хоплених бранців десятками тисяч гнали до портів Аденської затоки й
Червоного моря, звідки арабо-турецькі купці розвозили «живий то
вар» по навколишніх ісламських країнах, тож Ефіопія могла купувати
будь-які товари, ні в чому собі не відмовляючи. Однак «процвітання»
виявилося нетривалим. Походи за рабами зробили ворогами Ефіопії
усіх її сусідів. Мілітаризація суспільства за умов безмежних імпортних
надходжень від работоргівлі доруйнувала місцеві ремесла, продукція
яких не могла конкурувати з імпортом. До того ж, поступово вичер
палися людські ресурси работоргівлі, оскільки нехристиянські області
навколо Ефіопії, де не було стабільних потужних державних утворень,
за часів Іясу 1 буквально обезлюдніли. Не стало кого продавати на
невільничих ринках, нізащо було купувати заморські товари, спорож
ніла скарбниця, послабла армія. Саме в такому стані Ефіопська імпе
рія увійшла у XVIII ст.
Держава Соломонідів будувалася на принципах класичної східнодес-
потичної ієрархії. Верховний правитель Ефіопії «цар царів» (негусе не-
ґест) вважався власником усіх земель імперії, був вищим уособлен
ням воєнно-політичної, судової, адміністративної та фіскальної влади,
а його особа вважалася священною й усіляко звеличувалася. Керувати
державою йому допомагав надзвичайно розгалужений апарат централь
ного уряду, а також ієрархічно вибудувана система місцевого адміні
стративного управління. Чиновники не платили податків (оскільки
«служили» державі), однак система їхнього матеріального утримання

була різною. Службовці центрального урядового апарату мешкали пе
реважно в столичному місті Ґондер і фінансувалися безпосередньо з
царської скарбниці. Служба чиновників провінційного рівня полягала
у збиранні податків, підтриманні порядку та здійсненні судочинства в
довірених їм областях і районах. Як зарплату вони залишали собі
фіксовану частку зібраних у даній місцевості державних податків, а
також використовували для своїх потреб частку відробіткових повин-
ностей підданих, які користувалися «царською» землею. Така система
оплати управлінської праці була природним наслідком недорозвине
ності товарно-грошових відносин в Ефіопії. Вона породжувала сепа
ратистські настрої, котрі періодично призводили до внутрішніх кон
фліктів. Особливо зловживали своїм становищем провінційні губер
натори (рас), які могли на частку виділених їм державних доходів
утримувати не лише місцевий апарат цивільного чиновництва, а й ав
тономні військові частини.
Окремий привілейований статус мала християнська монофізитська
церква, земельні володіння якої звільнялися від усіх податкових збо
рів. Будучи підпорядкованою коптському патріархові Єгипту, вона
ніколи не підпадала під цілковитий контроль негусе неґестів і навіть
свого митрополита абуну («батько наш») не обирала, а отримувала з
Єгипту (ним ставав один із найдостойніших коптських монахів-мо-
нофізитів, якого особисто висвячував на митрополитство коптсь
к и й патріарх). Така ситуація гарантувала ефіопській церкві певну
незалежність від світської влади. До того ж майже кожен ефіопський
можновладець (включаючи неґусе неґеста) здобував відповідну бо
гословську освіту (іншої не було). Водночас, оскільки ефіопські абуни
майже всі були іноземцями й не знали мови своєї пастви, реальне уп
равління ефіопською церквою здійснювали є п и с к о п и місцевого п о
ходження, серед яких особливий авторитет мали ігумени найбіль
ших монофізитських монастирів — ечегґе монастиря Дебре-Лібанос,
набред центрального храму Аксуму та мамхер-манбар головного хра
му Лалібели. Монастирів, які іменувались «горами» (дабр) або «пу
стинями» {гадам), у тогочасній Ефіопії взагалі було безліч, і всі
вони мали цілковитий податковий імунітет, на власні кошти купу
вали на невільничих ринках тисячі рабів, які працювали в м о н а с
тирському господарстві, зокрема обробляли земельні угіддя обите
лей. Звільнені в такий спосіб від фізичної праці монахи віддавалися
інтелектуальній праці, результатом якої стала розвинена культура
традиційної Ефіопії. <І ^. >,а^,.
У XVIII ст. найвідомішими представниками ефіопської культури

були видатні придворні історики-літописці Хаварья-Крестос, За-
Вальд, Акасі, Арсе, Синода та Кенфа-Мікаель (автори знаменитих
ефіопських царських хронік). Вражаючих успіхів досягли ефіопські
богослови в перекладі священних текстів, особливо апокрифів. Де
які з них узагалі збереглися лише в ефіопських перекладах, завдяки
зусиллям монастирських професійних «книжників» (дебтера).
Основну масу податного стану становило юридично вільне селян
ство, організоване в общинні структури (адді) на засадах кругової по
руки за сплату податків і виконання відробіткових повинностей. За
користування землею, що перебувала в тотальній царській власності,
вони мали сплачувати податки (10% урожаю) і виконувати дві нату
ральні повинності. Перша з них іменувалася дерґо й полягала в тому,
що селянин мав безкоштовно надавати житло та харчування чиновни
кові, який подорожував у державних справах. Другою була звичайна
відробіткова повинність, до виконання якої селянина могли залучати
лише раз на чотири дні. Проміжне, напівпривілейоване становище в
соціальній ієрархії займали рядові військові поселенці, котрі так само,
як і прості селяни, жили общинами на землі, яку самі обробляли, про
те звільнялися від сплати податків, оскільки служили в царській армії
на засадах, що нагадували статус реєстрового козацтва. Нижчу касту
вільних підданих становили ремісники.
Найнижчу сходинку соціальної піраміди займали раби із числа
військовополонених, засуджених за відповідні злочини та дітей рабів.
Основну масу своїх невільників ефіопи експортували, однак певну
частину рабів залишали в країні, використовуючи як слуг і налож
ниць у домах знаті, для обробітку церковних земель або на непрес-
тижних роботах ремісничого характеру — прядіння, ткацтво, помел
зерна, ковальство тощо.
Кількість населення Ефіопії на початок XVIII ст. оцінюють по-
різному — від 5 до 15 млн чол.
Регентство І
г
Ментаваб | ^
Позбавлена звичних доходів від масштабної експортної работоргівлі
царська скарбниця Іясу І швидко спорожніла, що боляче вдарило по
економіці країни. Сам імператор внаслідок хвороби втратив будь-який
інтерес до управління державою й життя взагалі. Ситуацією скористав-
щш^ш
466 І Розділ IV. ТРОПГЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
ся царський син Текле-Хайманот, який організував змову проти бать

ка, скинув його з престолу (1705), а роком пізніше й узагалі позбавив
життя. Династичну смугу посилили релігійні суперечки всередині місце
вої монофізитської церкви, яку роздирали усобиці чернечих орденів
Кибат і Тоуахдо, що виникли на ґрунті різного тлумачення теологічно
го догмату про втілення Христа через «єднання» чи «помазання».
Убивство Великого Іясу не поліпшило фінансово-економічну си
туацію в державі. Його смерть лише започаткувала серію кривавих
династичних усобиць, ускладнених релігійно-сепаратистськими вис
тупами як у столичному Ґондері, так і в більшості ефіопських про
вінцій. Протягом 1706—1721 рр. на ефіопському престолі побували
чотири негусе неґеста — і всі вони внаслідок періодичних двірцевих
переворотів розлучилися не тільки з троном, а й з життям. Реальною
владою в країні заволоділи армійські «генерали» (деджазмачі) та регі
ональні можновладці-/?аси. Відновити спокій в імперії могла тільки
жорстка мілітарна диктатура, тому саме такий метод наведення поряд
ку в державі обрав енергійний син покійного Іясу Вальде-Поргіс на
прізвисько Бакаффа [1721 — 1730]. Ставши неґусе неґестом, Бакаффа
показово стратив кількох придворних — активних учасників минулих
змов, терміново переозброїв новими мушкетами свої війська й, удав
шись до масового терору та залякувань, спромігся приборкати сепара
тизм більшості расів. Після своєї смерті Бакаффа залишив синові-спад-
коємцеві значно стабільнішу імперію. Проте його наступник Іясу II
[1730—1755] був на момент воцаріння малолітнім, тому реальним роз
порядником ситуації у країні стала його мати Ментаваб, яка діста
ла статус офіційної регентші та співправительки свого сина. Опорою
Ментаваб у боротьбі за владу були її земляки з провінції Куар, яким
вона щедро роздавала впливові посади в урядових структурах. А з ча
сом, коли син-імператор підріс, хитра Ментаваб одружила його з жін
кою із владної еліти войовничого народу галла, з яким ефіопи в ми
нулому часто (і не завжди успішно) воювали. Військові контингенти
галла стали тією додатковою силою, яка дала можливість Ментаваб
приборкати бунтівливих расів, придушити кілька придворних змов і
навіть поновити активні воєнні дії проти сусідів.
Своєю жертвою ефіопи обрали західного сусіда — мусульманський
султанат Сеннар, однак поживитися мусульманами-іновірцями для по
новлення активної експортної работоргівлі їм цього разу не вдалося.
Очолений братом Ментаваб похід монофізитського воїнства в 1744 р.
завершився цілковитою поразкою (втрати ефіопів становили близько
20 тис. убитими й пораненими).
Сеннарська катастрофа спричинила новий вибух сепаратизму в

країні. Осередком заколоту стала область Тигре, рас якої Мікаель в
1747 р. відмовився виконувати накази «царя царів» і навіть почав чи
нити воєнний опір царській армії, спираючись на власні провінційні
загони. Каральна операція урядових військ тривала цілий рік і завер
шилася поразкою сепаратистів. Мікаель потрапив у полон, однак, про
тримавши його близько року за ґратами, Ментаваб «пробачила» раса й
навіть повернула йому посаду провінційного губернатора Тигре. Після
цього Мікаель ніколи вже не зраджував Ментаваб, а в 1750 р. сам
активно придушував сепаратистські бунти. Більше того, він до самої
смерті (1784) залишався найближчим радником правителя.
Мікаель чимало зробив для збереження ефіопських історичних хро
нік, які він збирав протягом усього життя, а на схилі віку звіз для
зберігання до спеціально збудованої як своєрідний історичний архів
церкви в м. Магдара-Марьям.
У 1755 р. іясу 11 помер, залишивши престол малолітньому синові
Ійоасу [1755—1769], отож реальним розпорядником державних справ
у статусі регентші знову опинилася всюдисуща Ментаваб. Проте, ке
руючи державою від імені онука, підстаркувата правителька вже не
мала колишньої хватки, тому владу в Ґондері дедалі більше прибира
ли до рук одноплемінники матері Ійоаса, що походила з народу галла.
Засилля галла, серед яких було чимало мусульман і навіть язичників,
викликало масове невдоволення в середовищі амгарських християн.
Щоб не допустити смути в країні, що загрожувала громадянською
війною, Ментаваб знову вирішила звернутися за підтримкою до раса
Мікаеля. На прохання регентші він увів у 1767 р. до Ґондера своє
провінційне 30-тисячне військо, проте зважився сам пошукати щастя
у великій політиці. Спираючись на свою військову потугу, Мікаель
домігся посади першого міністра (рас бетведет) імперії, а коли Ійоас
наказав кинути проти тигрейських військ царські полки галла, Міка
ель розгромив їх за активної підтримки інших ефіопських військ, рек
рутованих із монофізитів-амгара, яким також набридло засилля галла
у владних структурах імперії. Рештки галлаських загонів покинули
Ґондер. Мікаель наказав стратити ійоаса, а на ефіопський престол
посадив у 1769 р. спочатку ще одного, наймолодшого сина, Великого
Іясу і — Йоханниса 11, а потім його сина Текле-Хайманота 11 [1769—
1777]. Зрозуміло, що ці «царі царів» реальної влади над країною вже
не мали. Оскільки сам Мікаель був лише расом, до династії Соло-
монідів ніякого відношення не мав, змусити інших губернаторів підко-
ІііІІІііІІІІІІііі!ІІ!іі!і!ІІІІІІіШІІІ!ІІ!!іі!іІІІІІІІІІ!І!Іі!І1ІІ і ППІІІГ.І:,;:,,,,і :,::,:

468 | У Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКЖГОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
ритися його волі йому виявилось не під силу. За такої ситуації, Ефіо
пія як єдина держава фактично перестала існувати. Й хоча на пре
столі в Ґондері продовжували сидіти соломонідські неґусе неґести, їхні
владні позиції обмежувалися максимум столичною областю. До того
ж «царі царів» нерідко були лише маріонетками в руках найвпливові-
ших регіональних расів та придворних інтриганів.
Можна лише подивуватися мужності шотландського географа-ман-
дрівника Дж. Брюса, котрий за такої ситуації наважився у 1770 р.
дослідити витоки Нілу, ставши першим європейським натуралістом,
якому поталанило не тільки проникнути у внутрішні райони Афри
ки, а й повернутися звідти живим.
Боротьба І
за возз'єднання І
Наступні десятиліття ефіопської історії) до середини XIX ст., в місце
вих хроніках дістали назву «епохи князів», оскільки за фактичної відсут
ності централізованого управління країну розірвали на шматки регіо
нальні раси. Найвпливовіші з них уже настільки утвердилися в підконт
рольних землях, що наважилися іменувати себе негусами («царями») своїх
областей. Причому поряд із християнсько-монофізитськими «царствами»
(Шоа, Амгара, Тигре, Годжам, Ґураге, Енарея, Каффа, Волламо, Камбат,
Уаг, Дамот, Ласта та ін.) в Ефіопії відродилося кілька мусульманських
султанатів (Адаль, іфат, Хадья) і навіть суверенне політичне утворення
місцевих іудеїв — народу фалаша (з центром на горі Міссікат). Влада
неґусе неґестів стала настільки номінальною, що це помітили навіть євро
пейські колонізатори, які почали дедалі активніше втручатися в між-
князівські усобиці й навіть укладати з окремими неґусами, султанами й
расами сепаратні «договори про дружбу», обіцяючи одним допомогу в
боротьбі з іншими й навпаки (принцип «поділяй і пануй» в чистому виг
ляді). Особливу активність у першій половині XIX ст. виявили в регіоні
британські та французькі колонізатори.
Усобиці й смути дорого обійшлися Ефіопії. Війни, голод, безконт
рольна работоргівля, масові епідемії руйнували господарство. Насе
лення країни скоротилося до 3 млн чол.
Активізація європейської експансії в регіоні змусила місцевих князів
дещо по-іншому оцінити політичні перспективи своєї країни. Проти-
іііііііііііііііііішшііішііііііаіііііііііі™,,,; :,,,,,;;«««,., І^ІІІІІІІІІІІІІІІІІІ::;::,.. ^ІІІІІІІІІІІІГ

469 І .АННЗП \' ЯісС^ЖІАЇІ*! <,ііН:Х , Глава 13. Ефіопія
стояти колонізаторам могла лише об'єднана Ефіопська імперія. Проте

офіційні «імператори» із династії Соломонідів уже давно не мали на
лежних воєнно-економічних ресурсів для консолідації країни, тому
питання про те, кому бути об'єднувачем країни, могло вирішитися
тільки в боротьбі між найпотужнішими регіональними можновладця
ми. На середину XIX ст. з усього спектра провінційних «царів» най-
могутнішими видавалися троє: рас Алі, який контролював центральну
область Амгара; рас Убіє, під контролем якого перебувала північна
провінція Тигре; а також негус центральноефіопського «царства» Шоа
на ім'я Сагле-Селассіє. Основним претендентом на всеефіопське домі
нування вважався, звичайно, Алі, під контролем якого перебував сто
личний Ґондер, проте возз'єднання Ефіопії ніяк не входило в плани
європейських колонізаторів. І хоча в 1850 р. Алі уклав з англійцями
договір про торгівлю, останні ще раніше (у 1841 р.) підписали анало
гічну угоду з Іііоа, а згодом надали солідну підтримку зброєю та роз
відувальними даними ще одному супернику Алі — тигрейському Убіє.
За цієї ситуації Алі так і не зумів здолати опір своїх конкурентів, і
тоді на небосхилі ефіопської політики зійшла зірка Каси — майбут
нього неґуса неї еста Теодроса 11 [1855—1868].
Каса — майбутній відновлювач державної єдності Ефіопської ім
перії — був сином губернатора західноефіопської області Куара і про
столюдинки, тому прав на легітимну адміністративну кар'єру не мав і
готувався стати священиком. За часів смут і усобиць монастир Ґонде-
ру, де виховувався Каса, зруйнували. Надії на духовну кар'єру не
здійснилися, батьки загинули, родичі не хотіли з ним знатися, і Каса
вирішив податися в армію, де відзначився в грабіжницьких набігах на
землі мусульман і язичників. Відтепер успішного вояка помітила все
сильна Менен — мати раса Алі, яка на схилі віку одружилася з черго
вим номінальним соломонідським імператором Иоханнисом 111 і в ста
тусі офіційної імператриці разом із сином фактично вершила державні
справи в столичному Ґондері та в усій області Амгара. Заручившись
такою підтримкою, Каса зробив карколомну адміністративну кар'єру,
став губернатором рідної області Куара та ще й одружився з менено-
вою онукою Тевобеч, ставши в такий спосіб родичем (бодай і не пря
мим) імператорського роду Соломонідів. Шлюб, усупереч очікуван
ням, виявився надзвичайно вдалим: Тевобеч стала для Каси чудовою
дружиною, а її політичні поради Каса завжди сприймав з повагою.
Проте сподівання Менен здобути для себе в особі Каси слухняну ма
ріонетку не виправдалися, а коли «імператриця» спробувала покерува
ти колишнім фаворитом, той просто посадив її під домашній арешт.
470 І Розділ IV. ТЮПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
Зрозумівши, шо з Касою так просто не впоратися, рас Алі присвоїв

йому титул деджазмача («полководця») і наказав знову атакувати
мусульманський Сеннар. Однак цей султанат уже визнав свою за
лежність від модернізованого Єгипту, і в боях з єгипетськими
військами амгарська армія Каси зазнала поразки. Припустивши, що
після єгипетського фіаско Каса втратив воєнно-політичний авто
ритет, рас Алі вирішив діяти. У 1852 р. він нацькував на деджазма
ча ще одного свого васала — намісника області Ґоджам Ґоджу. Та
Алі явно недооцінив полководницькі здібності Каси: військо Ґод
жу було розгромлене, а сам він загинув. Тепер Алі зважився взяти
ся за справу особисто, однак було вже пізно. Протягом року його
армія була розсіяна Касою, і правитель-невдаха змушений був ря
туватися втечею до язичників галла. Так у 1854 р. Каса став воло
дарем Центральної Ефіопії.
До цього моменту Каса був одним із багатьох мілітарних князьків,
які виборювали собі домінантні позиції в країні. Однак у 1855 р. дед
жазмача зробив стратегічно дуже виважений політичний крок: він
вирішив навернути на свій бік ефіопську церкву, для чого офіційно
запросив до Ґондера тогочасного абуиу Саламу, якому пообіцяв поно
вити в усій країні панівний статус ортодоксального монофізитського
християнства. За ситуації, коли основний конкурент Каси за всеефі-
опське домінування Убіє в обмін на воєнно-технічну допомогу з боку
європейців упустив до своїх володінь католицьких місіонерів, Каса
1
виявив свою монофізитську «непохитність». Це забезпечило йому
цілковиту підтримку ефіопської церкви, яка мала величезний вплив у
країні. Як наслідок, у січні 1855 р. у тому ж Ґондері Салама корону
вав Касу «царем царів» Ефіопії під ім'ям Теодрос, оскільки, згідно з
пророцтвами, саме таке ім'я мав носити ефіопський цар за часів май
бутнього «золотого віку». В історію цей негусе неґест увійшов як Те
одрос II [1855—1868], причому офіційні історіографи гондерського
двору, доводячи «легітимність» його коронації, «виявили» не лише
соломонідські корені нового імператора, а й умудрилися простежити
І
його родовід до біблійного Авраама.
Діяння Теодроса II стали відомими завдяки офіційній історії його

царювання, написаній після смерті правителя церковним ефіоп
ським літописцем Санебом.
-Військова міць, підтримка церкви та дипломатична гнучкість Те
одроса 11 сприяли швидкому зростанню його володінь. Уже за кілька
місяців абсолютна більшість ефіопських князів визнали його владу,
і
однак Убіє категорично відмовився визнати імператорський титул Те-

одроса II. Озброївши за сприяння католицьких «друзів» свою армію
першокласними рушницями, Убіє розпочав воєнні дії проти нового
правителя. Проте під час вирішальної битви більшість вояків Убіє зра
дили свого «зіпсованого католицизмом» володаря і перейшли під зна
мена Теодроса, що й вирішило долю війни. Віддані Убіє частини були
розгромлені, а сам він потрапив у полон, після чого майже вся Ефіо
пія визнала Теодроса II своїм негусе неґесті.
Здолавши Убіє, Теодрос істотно збільшив матеріальні ресурси своєї
влади. В Тигре до його рук потрапили стратегічні запаси ворога, зок
рема 40 тис. срібних талерів"1, чимало золотих і срібних зливків, а та
кож 7 тис. рушниць. Після цього вже мало хто наважувався виступати
відкрито, і лише негус області Шоа Гайле-Мелекот спробував чинити
опір, однак зазнав поразки і змушений був шукати притулку в мона
стирі Дебре-Бирхан, де невдовзі помер. Його син-спадкоємець Ме-
нелік, який одразу визнав владу Теодроса, після смерті батька був
призначений губернатором області Шоа. Так восени 1855р. завершило
ся політичне возз'єднання Ефіопської держави. Ідейну консолідацію
країни Теодрос II оформив, скликавши загальноефіопський христи
янський собор, на якому ортодоксальне монофізитство було проголо
шене панівною релігією.
Щоб у богословів-делегатів не виникало думок, що суперечили б
ортодоксальній концепції «про народження й помазання Христо
ве», біля дверей приміщення, в якому проходив собор, поставили
ката з усіма його «професійними» атрибутами, тому бажаючих роз
почати дискусію з імператором і митрополитом не знайшлося. Від-
ГЇ тоді ортодоксальне монофізитство стало єдиною панівною релігією
;{
в Ефіопії. Інші християнські течії та школи проголошувалися єре
тичними, а їхні адепти жорстоко переслідувалися.
Сумний досвід нещодавньої війни Каси в Сеннарі яскраво проде
монстрував необхідність термінової модернізації ефіопського соціаль
но-політичного організму, використання досвіду передових країн. Не
вдовзі серед радників імператора з'явилися англійський консул Плау-
ден та ірландський авантюрист Джон Белль, поради яких Теодрос
активно використовував, плануючи та втілюючи в життя відповідні
модернізаційні реформи.
1
Йдеться про великі австрійські «талери Марії-Терезп», кожен із яких містив близь
ко 25 г Срібла. и-*; .ІМ'.; ,ІІ ".Ч ЇЧ^..» . \ ^ ,» - / ...' , *
• ІІІІіі ІІІІЇІІІЕІІІІІІІІІІ
- ІІ!!: :! :
У ІІІІЦІІІІШ 1 1111 1 ІІІІІІІІІ «II III ІІІІ1ІІІІІІІ1 1ІІІІІ 1І11ІІІІІ11ІІІІІ III П II ІІІІІІІІ1111ІІІ1І1ІІІ1111ІІІІІ11 1 1 1 III "!' - "!!:!'
472 І -1 Розділ IV. ТРОПГЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
Реформи 1
Теодроса II.
Англо-ефіопська війна
та її наслідки |
Ставши імператором, Теодрос II поставив перед собою завдання
шляхом внутрішніх реформ якісно посилити імперську велич Ефіопсько
го царства, тому почав з армії. Раніше ефіопське військо в мирний
час являло собою систему напівпривілейованих аграрних військових
поселень, мешканці яких жили власним коштом, власним коштом оз
броювалися та екіпірувалися, проте не платили ніяких податків і не
виконували ніяких інших повинностей на користь держави, окрім
військової. Під час війни таке військо утримувалося за рахунок тери
торій, на яких вело бойові дії. Теодрос 11 почав формувати регулярну
армію нового типу. Вояків перевели на державне утримання. Кошти
на озброєння та екіпірування армії усім необхідним виділялися з дер
жавної скарбниці. Систему військових поселень ліквідували, а ко
лишнім воєнізованим поселенцям запропонували вибір: або залишити
свої земельні ділянки й піти служити до регулярної професійної
армії, або ж залишитися на землі, але вже у статусі звичайних подат
них селян. Всі податкові пільги для них ліквідовувалися. Завдяки
щедрому фінансуванню воєнної реформи її наслідки виявилися вра
жаючими: регулярна армія Теодроса стала боєздатною, значною мі
рою уніфікованою, а її чисельність сягнула 150 тис. Для озброєння
вояків були використані тисячі трофейних рушниць європейського
виробництва.
З часом в ефіопському війську з'явилася й власна артилерія, у фор
муванні якої значну роль відіграли запрошені Теодросом на службу
«російські пушкарі».
Не менш радикальними виявилися нововведення соціально-еко
номічного характеру. З метою активізації торговельних зв'язків уряд
істотно скоротив кількість внутрішніх митниць, почалося централізо
ване будівництво доріг. Чиновників перевели на державне утримання,
тому всі податкові збори поступали відтепер безпосередньо до держав
ної скарбниці. Це дало можливість владі поновити контроль над усією
податковою політикою в країні і навіть дещо знизити ставку оподат
кування на простих виробників. У країні було заборонено работоргів
лю, а коли коштів у бюджеті стало бракувати, Теодрос відібрав части
ну земель у церкви, поширивши на ці ділянки всі податкові зобов'я-
•• ^^^^^••••^•«і!^^
4 7 3 І •
• АММ^; «т А І М Р ^ П Л - Г А ^ Ї ^ <•цлітиугї ^ Глава 13. Ефіопія
зання. Водночас імператор запросив на службу до країни європейських

спеціалістів, намагаючись використати "їхні знання для технологічної
модернізації різних галузей господарства. А слідом, що цілком при
родно, до Ефіопії знову потяглися католицькі й протестантські про
повідники. Постало також питання про реорганізацію судової систе
ми, ліквідацію полігамії, оновлення кодексу законів. Та саме в цей
момент проти імператорських нововведень виступила монофізитська
церква, яка сама колись допомогла Теодросу стати всеефіопським не
гусом. «Загравання» з іновірцями та часткова секуляризація церков
них володінь посварили Теодроса II з митрополитом Саламою, який
відкрито засудив «неблагі» дії імператора. Від рук релігійних фана
тиків загинули Плауден і Белль, а в 1858 р. раптово померла улюблена
дружина імператора — Тевобеч. При дворі не залишилося жодної лю
дини, спроможної відверто висловлювати свої думки та в разі потреби
суперечити правителю. 1 тоді Теодрос 11 вирішив нагадати підданим
«хто в домі господар». Розлючений опором духовенства імператор на
казав спалити «попівський» Ґондер, заздалегідь перенісши скарбницю
і всі стратегічні запаси імперії до нової столиці — добре укріпленої
фортеці Мегдела. Туди ж доставили опального митрополита Саламу,
якого за наказом Теодроса ув'язнили й фактично згноїли за ґратами.
Жахливі репресії обрушилися на області, де відбувалися антивладні
виступи: захоплених у полон «заколотників» четвертували та скидали
в безодню, дезертирів спалювали живцем разом із родиною. Разюче
змінився імператор і в особистому житті: державні справи він вирішу
вав, напиваючись щодня до безтями, а вночі організовував при дворі
масові оргії. Не дивно, що в країні постійно спалахували бунти і сму
ти, які Теодрос II придушував, заливаючи кров'ю цілі губернії.
Особливо небезпечним виявився виступ в області Тигре, який очо
лив Негуссіє — онук покійного Убіє. В обмін на обіцянку віддати під
контроль Франції порт Зулу (колишній Адуліс), французи визнали
Негуссіє ефіопським негусом і подали йому допомогу озброєнням. А
коли Негуссіє ще й офіційно прийняв католицтво, йому на допомогу
вирушила ескадра французьких бойових кораблів, що увійшли до Чер
воного моря. Однак коштів для належного забезпечення своїх військ
Негуссіє не мав, тому його армія за давнім звичаєм «утримувала» себе
сама, нещадно грабуючи місцеве населення. Ефіопи такого імперато
ра, до того ж окатоличеного, визнавати не захотіли, що й вирішило
долю конфлікту. Розв'язкою кризи стала вирішальна битва між вій
ськами обох негусів у районі Аксуму (січень 1861 р.). Теодрос переміг,
а коли негусе неґест пообіцяв воякам Негуссіє амністію, більшість
474
Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
«бунтівників» просто дезертирувала. Негуссіє намагався втекти, але був

схоплений урядовими військами і страчений.
Контроль уряду над Тигре був відновлений, однак Теодрос II
швидко з'ясував, що виступ Негуссіє відбувся за підтримки французів.
Звернув ефіопський імператор увагу й на те, шо в Кримській війні
1853—1856 рр. Англія та Франція разом із турецьким султаном воюва
ли проти «негуса московов» (тобто російського православного імпера
тора), а отже британці та французи стали сприйматися в Ефіопії як
союзники мусульман, з якими ефіопи воювали протягом багатьох
століть. Тому реакція розлюченого Теодроса, для якого не існувало
поняття недоторканності дипломатів, виявилася вкрай жорсткою. За
наказом негусе неґеста французького консула Б. Лежана закували в
кайдани й вислали з країни, а британського консула капітана Камеро-
на (також у кайданах) Теодрос запроторив до жахливої Мегдельської
в'язниці. По всій Ефіопії почали ув'язнювати «білих людей», кидаю
чи за грати мандрівників і навіть запрошених імператором на службу
ремісників, техніків, дипломатів, радників, військових інструкторів і,
звичайно, місіонерів. В імперії офіційно заборонили іслам, а також
ув'язнили запідозрених у нелояльності управлінців — вихідців із родів,
які змагалися з Теодросом за владу в минулому.
Саме з цих причин у Мегрельській в'язниці знову опинився шоансь-
кий губернатор Менелік.
Репресії завжди викликають спротив. Менелік після своєї втечі із
Мегдели оголосив про відновлення незалежності Шоанського «цар
ства», присвоївши собі титул негуса. У провінціях Ласта й Вага проти
влади Теодроса II виступив губернатор Гобазіє, а в області Тигре —
намісник Касаї. Бунти спалахували і в інших областях, що доводило
до відчаю загнаного у глухий кут імператора. В цей час до ставки
Теодроса II в Дамоті прибув британський посланник Г.Ф. Рассам із
листом від англійської королеви Вікторії [1837—1901] із вимогою не
гайного звільнення всіх ув'язнених ефіопами європейців. Теодрос II
без зайвих роздумів наказав закувати Т.Ф. Рассама в кайдани і кину
ти до Мегдельської в'язниці. У відповідь британський кабінет торі
прем'єра Е. Дербі прийняв у серпні 1867 р. офіційне рішення про ого
лошення війни Ефіопії. Командувати каральною експедицією призна
чили генерала Р. Непіра, який на той час мав значний досвід ведення
«туземних» воєн в Індії.
Англійський командувач дуже серйозно поставився до підготовки
ефіопської кампанії, і хоча британська громадськість вимагала якомо-
га швидше розпочати бойові дії, Р. Непір виявив професійну твердість

характеру, що забезпечило британцям воєнний успіх. Англо-індійський
корпус Р. Непіра налічував більш як 16 тис. вояків, мав 20 гармат,
45 транспортних слонів. Його супроводжував величезний обоз, в яко
му були телеграфні лінії на 450 англійських миль, устаткування для
буріння свердловин (для добування води) та інша необхідна для ве
дення воєнних дій в Ефіопії техніка. Корпус прибув до порту Зула із
Бомбея у жовтні 1867 р. Перш ніж розпочати активні бойові операції
англійський командувач зв'язався з лідерами основних повстанських
угруповань в Ефіопії, які вже воювали проти Теодроса її — Касаї,
Гобазіє та Менеліком. Підтримка опальних ефіопських губернаторів
дала можливість британцям забезпечувати свої війська на марші про
довольством і фуражем. До того ж участь «бунтівників» у боях з імпе
раторською армією змусила Теодроса розпорошити свої сили. Для
відсічі власне британцям він зібрав не більше як 15 тис. вояків. Із них
лише третина мала на озброєнні примітивні ґнотові рушниці, а решта
готувалася вступити в бій зі списами в руках. (Щоправда, імпера
торські війська мали на озброєнні 30 застарілих різнокаліберних гар
мат.) Забезпечивши в такий спосіб якісну і кількісну перевагу над су
противником, британці перейшли ефіопський кордон і в січні 1868 р.
підійшли до столичної Мегдели.
Теодрос 11 намагався залагодити конфлікт шляхом мирних перего
ворів. Він звільнив усіх європейських бранців і навіть доправив до ан
глійського табору худобу для прохарчування агресорів, та коли всі ці
умови були імператором виконані, британці вирішили, що тепер ефі
опську столицю можна штурмувати без ускладнень. У квітні 1868 р. на
підході до Мегдели (в долині Ароге) відбулася генеральна баталія ан-
гло-ефіопської війни. Проти двохтисячного британського загону, роз
ташованого в долині Ароґе, Теодрос кинув 5 тис. своїх мушкетерів і
тисячу списоносців на чолі з кращим своїм командиром Гобрією, од
нак технічна й тактична перевага британців вирішила наслідок битви.
Втративши кілька тисяч вояків, Теодрос 11 відвів рештки своїх армій
до Мегдели, сподіваючись на успішну оборону за її потужними мура
ми, та мегдельські стіни виявилися недостатньо міцними перед вог
нем британських гармат. Оборонні споруди ефіопської столиці були
дощенту зруйновані, після чого війська окупантів взяли Мегделу
штурмом без особливих ускладнень. Імператор Теодрос II покінчив із
життям, шоб не потрапити в полон. Британці знищили всі захоплені в
Мегделі ефіопські гармати, зруйнували і спалили місто, а 30 тис. уці
лілих мешканців колишньої ефіопської столиці силою зігнали з на-
ІІІІІІІІШІІІІШІІШШІІІІІІІІІІІІШІШІШШІШШІ
476 Розділ IV. ТРОШЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
сиджених земель, віддавши цю територію вороже налаштованому до

ефіопів народу галла.
Трофеями переможців стали імператорська скарбниця (в тому числі
*7' корона «царя царів» Ефіопії), а також безцінне зібрання старовин-
^ них ефіопських рукописів — все це інтервенти вивезли до Британії.
До рук нападників потрапили також імператриця Торонеч (невдовзі
*- померла в полоні) і семирічний син Теодроса, якого Р. Непір вивіз
'Й- до Англії «для виховання».
Англо-ефіопська війна 1867—1868 рр. завершилася цілковитою пе
ремогою британців, однак залишатися в країні, а тим більше перетво
рювати Ефіопію на свою колонію інтервенти не зважилися. Для цьо
го в них не було на той момент ані належних кадрових ресурсів, ані
чіткої програми можливого використання цієї бідної країни, яка до
того ж перебувала в полум'ї неконтрольованої внутрішньої війни.
Щоб не втратити домінантної позиції в регіоні, британці вирішили
звести на імператорський престол Ефіопії як свого маріонеткового
парка Касаї — колишнього союзника, на якого вони покладали певні
надії. Правителю області Тигре окупанти залишили частину своїх
бойових трофеїв та власного військового спорядження. Загалом Ка
саї отримав від своїх британських «союзників» 12 гармат, 725 муш
кетів, 130 гвинтівок, 40 тис. патронів і 28 бочок пороху. Опанувати
європейську військову техніку касаївцям допоміг англійський вій
ськовий інструктор генерал Кіркам. На думку Р. Непіра, така підтрим
ка мала гарантувати Касаї воєнно-технічну перевагу над конкурента
ми в боротьбі за ефіопський престол. Британці розраховували, що,
ставши в перспективі негусе негестом, Касаї забезпечить своїм покро
вителям домінування в регіоні, а Ефіопія стане в перспективі надійним
плацдармом Британської імперії для поступового колоніального поне
волення всіх навколишніх територій.
Касаї справді намагався виправдати надії своїх покровителів. Він
звільнив англійських купців від усіх митних зборів, надав їм право
без будь-яких обмежень вивозити з Ефіопії бавовник, каву та індиго.
Оскільки основна мета війни була досягнута, британські війська в
червні 1868 р. залишили Ефіопію.
Як і очікував Р. Непір, після виведення англійських військ з Ефіопії
в країні з новою силою спалахнула внутрішня війна за імператорський
престол. Спочатку найбільших успіхів у шх змаганнях досяг Гобазіє,
який у процесі відходу британців одразу займав залишені інтервента-
ми провінції й насаджував там власну адміністрацію. В такий спосіб

до своїх початкових володінь (області Вага і Ласта) Гобазіє швидко
приєднав провінції Бегемдир, Дембея, Амгара і Ґоджам, ставши воло
дарем всієї Центральної Ефіопії. Маючи під рукою 60-тисячну армію,
Гобазіє вважав за можливе поширити свою владу на всю країну. У
квітні 1868 р. він проголосив себе у столичному Гондері новим ефі
опським негусом під ім'ям Такла-Ґіоргіс [1868—1872]. Однак, підтри
маний британцями, Касаї категорично відмовився визнати імпера
торські повноваження Такла-Поргіса. У 1872 р. протистояння двох
претендентів на імператорську корону призвело до війни. Такла-Ґіоргіс
атакував підконтрольну Касаї провінцію Тигре, намагаючись захопи
ти провінційну столицю Адуа. Новоспечений негус не сумнівався в
успіху, оскільки його 60-тисячному війську протистояли лише 12 тис.
вояків Касаї. Проте Такла-Ґіоргіс не врахував, що супротивник, завдя
ки британській воєнно-технічній допомозі, був набагато краще озб
роєним, і це вирішило долю битви на користь Касаї. Його загони бук
вально змели вогнем своїх рушниць і гармат атакуючі юрби імпера
торських списоносців: армія Гобазіє зазнала цілковитої поразки, а сам
Такла-Ґіоргіс потрапив у полон.
Тепер настав час коронуватися Касаї. Місцем проведення церемонії
він обрав давню ефіопську столицю Аксум, де й проголосив себе негу
се неґестом Ефіопії під ім'ям Йоханнис IV [1872—1889).
Щоб належним чином відзначати своїх соратників по державному
будівництву, Йоханнис IV започаткував в Ефіопії орденську систему
, європейського зразка. Першим таким орденом стала вища державна
у відзнака імперії Соломонідів — орден Соломонової печатки, засно-
Г ваний у 1874 р.
• • ' » - .
Смутами в Ефіопії одразу вирішили скористатися її північні сусі-

ди-єгиптяни. В 1875 р. хедів Ісмаїл-паша [1863/1867—18791 спробував
приєднати до своїх володінь північноефіопську область Гамазен, на
правивши туди 2,5-тисячний контингент регулярних єгипетських
військ. Проте ефіопи, скориставшись кращим знанням гірської місце
вості, розгромили інтервентів у битві на березі ріки Мареб (поблизу
міста Ґундет). Ісмаїл-паша на цьому не заспокоївся і наступного року
відправив до Ефіопії вже 20-тисячну армію, однак її спіткала така сама
доля в горах поблизу м. Ґур, причому запалені монофізитським духо
венством солдати Йоханниса IV не брали в цій війні полонених, ви
різаючи мусульманських солдат поголовно. Солідні трофеї з тисяч
рушниць і десятків гармат суттєво поповнили арсенал ефіопської армії.
ІІІІШІІ ІШШШЕ1Ш1ШІШШ1ШШ1І1ШШШЕ!
її
478 Розділ IV. ТЮПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНАТА ПІВДЕННА АФРИКА
Подвійна поразка дещо охолодила експансіоністський запал хедіва, і

Иоханнис IV дістав можливість повернутися до питань політичного
возз'єднання власне Ефіопії.
Єдиним реальним конкурентом Йоханниса в його прагненні до
загальноефіопського домінування залишався володар Шоа Менелік,
який також готувався до воєнного протистояння з Касаї. З метою
зміцнення режиму свого одноосібного правління в «царстві Шоа» Ме
нелік ув'язнив, а потім умертвив свого двоюрідного брата Махаху,
прогнав від себе занадто властолюбну дружину Бафану й одружився з
розумною, однак менш амбіційною Таїту. Та коли армії Йоханниса
вирушили у 1879 р. на Шоа, Менелік, розуміючи, що шансів здолати
такого супротивника в нього надто мало, вирішив удатися до хитрощів.
Одягнений в лахміття із мотузкою на шиї Менелік прибув особисто
до військового табору Йоханниса IV і там на Євангелії прилюдно по
клявся бути вірним імператорові й пообіцяв платити йому данину з
усіх шоанських доходів. Після такої церемонії Иоханнис, якому спокій
у країні був дорожчим, аніж власні амбіції, також прилюдно обійняв
Менеліка і призначив намісником його рідної області Шоа, фактично
задовольнившись васальною залежністю колишнього конкурента за
престол. Аналогічно залагодив питання поділу владних повноважень
Иоханнис IV і з губернатором Ґоджаму Текле-Хайманотом. У резуль
таті і Менелік, і Текле-Хайманот дістали офіційні титули негусів («ца
рів»). Обидва вони користувались у своїх «царствах» цілковитою ав
тономією, утримували власні армії, хоча й визнавали церемоніальну
залежність від імператора, платили Йоханнису IV певну данину, а
також зобов'язувалися в разі потреби надавати негусе негесту військо
ву допомогу своїми регіональним арміями. В такому дещо деформо
ваному вигляді політична єдність Ефіопської імперії була знову віднов
лена в 1879 р., після чого Иоханнис IV виявив інтерес до питань ве
ликої регіональної політики. А можливості у цій сфері відкривалися
неабиякі...
Доки ефіопи були заклопотані внутрішніми проблемами, колоні
альні амбіції щодо регіону проявило новоутворене Італійське королів
ство. Король Італії Умберто І [1878—1900] доволі ревниво спостерігав
за колоніальними успіхами інших могутніх європейських держав і
вирішив наверстати втрачене в районі Африканського Рогу. До того ж
відкриття у 1869 р. Суецького каналу зробило узбережжя Червоного
моря та весь район Африканського Рогу зоною стратегічних інтересів
більшості «великих держав». На теренах Африканського Рогу з'яви
лися колонії «Французький берег Сомалі», «Британський Сомаліленд».
І І І І І І ІЕІ І І І І ЕІ І І ІШІ І І &І іНіШІ

479 І Глава 13. Ефіопія
Втрутилася в ці процеси й Італія. Протягом 1870-х і на початку 80-х

років італійці захопили низку червономорських портів (Массауа (Має-
сова), Бейлуль, Асеб (Асааб), Асмера, Керен, Аїлет, Гура та ін.) і в
такий спосіб позбавили державу Соломонідів власного прямого вихо
ду до моря. Такий стан речей, звичайно, ніяк не влаштовував Иохан-
ниса IV, проте для війни з італійцями ефіопський імператор потребу
вав нових європейських озброєнь, які сподівався отримати від своїх
«друзів»—англійців. Британці, які на той момент воювали, причому
не дуже вдало, з магдистами Судану, зажадали від Йоханниса, шоб
Ефіопія взяла участь у війні на боці Британії, разом із уже втягнутим
у цю воєнну кампанію хедівським Єгиптом. Для узгодження позицій
до ставки Йоханниса IV в Адові прибули в червні 1884 р. англійський
контр-адмірал Вільям Хьюїт і хедівський посланник Мазон-бей. Після
коротких переговорів там же в Адові був підписаний бажаний для бри
танців документ. За його умовами негусе неґест зобов'язувався висту
пити проти магдистів і звільнити з облоги блоковані у суданських
фортецях Кассала, Амедіба і Сенгіта англо-єгипетські гарнізони. На
томість Єгипет передавав Ефіопії всі спірні території на кордоні обох
держав (провінція Керені) й пообіцяв виплачувати в період бойових
дій негусе неґесту щорічну фінансову допомогу-компенсацію, а бри
танці зобов'язувалися забезпечити Йоханнису можливість вільно ку
пувати будь-які європейські товари (включаючи озброєння) через
«вільний» порт Массауа.
Йоханнис IV свої зобов'язання виконав: у битвах при Куфіті
(1885) та поблизу Галлабаду (1886) ефіопи потіснили магдистів, дещо
деморалізованих після смерті їхнього лідера Мухаммеда-Ахмеда (Маг-
ді Суданського [1881 —1885]), завдяки чому блоковані в Судані анг
ло-єгипетські частини змогли вирватися з оточення. Та коли в 1885 р.
італійці захопили Массауа, ефіопи не знайшли підтримки у своїх
«союзників».
У тогочасній Європі починали формуватися коаліції для майбутньої
Першої світової війни. Італія на той час уже вступила у Троїстий
союз із Німеччиною і Австро-Угорщиною. Проте британська дип
ломатія сподівалася відірвати Італію від австро-німецького блоку,
тому вирішила не псувати стосунки з італійським королем заради
ефіопських інтересів.
Щоб заспокоїти негусе негеста Італія заявила про своє приєднан
ня до спрямованого проти магдистів Адовського союзницького дого
вору. Щоб залагодити конфлікт вона відправила до Йоханниса спе-
ІІІІіІІ
І,І,ІІ:І.М: :
нніїіііМШНННМмМ.ІНММІіІііь І
і:ііімиі:иіиі<шІі>;,і[і[Іі.і.і^,^,,^ > > ,,., ,, ,^!іііІІІІІІ!І!іІІІІІІІІІШІІІІ!і!і!!І!ІІІІІШІІІІІШ
ціальне посольство на чолі з генерал-майором Поцдоліні. Проте ефі

опський монарх категорично не погодився з італійською окупацією
Массауа, оскільки прагнув мати власний портовий вихід до Червоно
го моря й розраховував на підтримку своїх британських «союзників».
Підступність Англії настільки вразила Йоханниса IV, що він знову
закрив Ефіопію для європейців, згорнув будь-які види співробітницт
ва з британцями і вирішив силою спинити італійських агресорів. Ос-
к танні також не збиралися зупинятися на досягнутому й улітку 1885 р.
ц.. почали розширювати свої володіння за рахунок сусідніх із Массауа
р; північноефіопських територій. У 1887 р. конфлікт призвів до першого
т масштабного італо-ефіопського бойового зіткнення в районі Догалі, в
і якому ефіопи розгромили не дуже войовничих італійців, захопивши
О кілька гармат і багато гвинтівок.
Із 700 італійських солдат, шо брали участь у Догальській битві, вря-
к
тувалися лише 82.
Однак Иоханнису дорого обійшовся його колишній антимагдист-
^ ський союз із британцями. Доки кращі ефіопські війська громили
.,;-, італійців на півночі країни, магдистський халіф Абдаллах ібн аль-Саїд
г. Мухаммед [1885—1896] розпочав активні бойові дії проти ефіопів на
;| заході. Війна на два фронти зафожувала Иоханнису IV чималими не-
., :і приємностями, тому він звернувся до халіфа з мирними пропозиція
ми, закликавши його спільно боротися надалі проти європейських
колонізаторів. Однак магдистський халіф Абдаллах заявив, що він піде
на це лише за однієї умови: Йоханнис IV має прийняти іслам і запро
вадити мусульманство у своїй імперії як панівну релігію. Це вже було
,и занадто, і негусе неґест, відклавши вирішення «італійського» питання,
всі сили монофізитської імперії зосередив проти магдистів. Зібравши
в районі Гондера 150-тисячну армію, Йоханнис IV особисто очолив її
, похід на захід, проте в битві поблизу Ґаллабата-Матемми (березень
1889 р.) ефіопський імператор був важко поранений і невдовзі помер,
так і не здобувши вирішальної перемоги над суданцями. Ефіопія зно
ву опинилася перед загрозою кривавих усобиць за імператорський
престол.
481 '"*?•:;• Глава 13. Ефіопія
Ефіопія в боротьбі
проти колоніальної
експансії Італійського
королівства
Після смерті Йоханниса IV в Ефіопії з'явилося кілька претендентів
на імператорський престол. Корони «царя царів» домагалися губерна
тори Годжаму, Амгари, Тигре, однак найхитрішим, найцинічнішим і
тому найуспішнішим з них виявився шоанський негус Менелік, який
пообіцяв італійцям віддати їм усі спірні території (Еритрею з про
вінцією Гамасен). А в травні 1889 р. в м. Уччалі (Вучале) він підписав
зі спеціальним італійським королівським посланником Антонеллі явно
нерівноправний договір «про дружбу і торгівлю» строком на п'ять
років. Пункт сьомий цього документа засвідчував перехід Ефіопії під
італійський протекторат (у ньому йшлося про те, що у своїй зовнішній
політиці ефіопський імператор «погоджується» користуватися посеред
ництвом Італії). Гарантувати дотримання договору мав племінник
імператора рас Маконен, якого Менелік відправив до Рима як свого
постійного дипломатичного представника. Натомість італійці обіцяли
Менеліку визнати його ефіопським «царем царів», надати кредит у
сумі 4 млн італійських лір 2 , а також щедру воєнно-технічну допомо
гу: 38 тис. гвинтівок із набоями та 28 гармат із повним боєкомплек
том снарядів. За наявності таких воєнно-технічних і фінансових ре
сурсів, Менелік зміг без особливих труднощів здолати своїх конку
рентів. Новим негусе неґестом Ефіопії став Менелік II [1889—1913].
Ще будучи васальним «царем» Шоа, Менелік розпочав війни за
розширення ефіопських володінь на півдні, де жертвами його агре
сивних акцій стали язичницькі племена галла, та на півночі, де за
спірні території доводилося постійно конфліктувати з мусульмансь
ким Єгиптом. Протягом 1883—1887 рр. Менелік підкорив галлаські
«царства» Тулама і Джимму, відвоював у єгиптян область Харрар.
Ставши імператором, Менелік продовжив перспективну експансію на
південь. Протягом 1890—1895 рр. його війська приєднали до держави
Соломонідів галлаські «царства» Леха, Воламо, Сідамо та Аруссі. Мета
цих завоювань була простою і зрозумілою. Ефіопія потребувала то
варів, які можна було б продавати на зовнішньому ринку, проте в бідній
ресурсами та розореній війнами країні таких товарів було обмаль. Рабо
торгівлею жити також не виходило: в «цивілізованому світі» рабство й
2
Тогочасна італійська ліра містила 5 г срібла і за своєю вартістю відповідала фран-
нузькому франку (Р) або 25 російським копійкам.
482 І Розділ IV. ТРОШЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
работоргівля давно були заборонені, тому в 1889 р. Менелік II змуше

ний був видати відповідний закон.
Работоргівля була заборонена, а продати в рабство відтоді можна
було хіба шо військовополоненого, і то не більше як на сім років,
після чого невільник відповідно до закону ставав вільною людиною.
Ефіопії доводилося дбати про збільшення товарності власного гос
подарства, і саме на це була спрямована завойовницька політика Ме-
неліка. На захоплених територіях, де мешкали «дикі язичники», роз
мішувалися гарнізони ефіопських окупаційних військ і запроваджу
валася система геббар (геббарами в Ефіопії називали особисто залежних
селян нехристиянських областей). Передбачалося, що кожен ефіоп
ський солдат чи адміністратор отримає у своє підпорядкування (відпо
відно до його рангу) певну кількість місцевих мешканців (від 2 до 100
осіб), які мають забезпечувати такого «служивого» усім необхідним —
одягом, житлом, харчуванням, слугами, наложницями тощо. Утриман
ня окупаційного апарату за рахунок місцевого населення економило
бюджетні кошти й водночас не залишало ніяких ілюзій щодо характе
ру ефіопського володарювання на завойованих територіях, із яких дер
жава Соломонілів намагалася викачати ресурси, необхідні для виходу
на міжнародний ринок. З цією метою завойоване населення обклада
лося солідною даниною, а в місцевих господарських комплексах на
саджувалися експортно орієнтовані культури. Внаслідок такої політи
ки Ефіопія отримувала із захоплених територій каву, слонову кістку,
шкури екзотичних тварин, прянощі, евкаліптове листя, страусове пір'я
та інші «колоніальні товари», які йшли на експорт завдяки посеред
ництву вірменських, індійських, грецьких та арабських торговельних
корпорацій. Завозилися до країни зброя, одяг, парфуми, алкоголь
тощо. В Ефіопії сформувалася національна торговельна буржуазія ком
прадорського типу. Грабіжницько-експансіоністську політику Мене-
ліка II всіляко підтримували армійський корпус та чиновництво, які
також наживалися завдяки пограбунку поневолених територій. 1 хоча
раси провінцій мали широку автономію у збиранні податей, утриманні
власних збройних сил, судовій та каральній політиці стосовно меш
канців підконтрольної області, Менелік II здійснив низку заходів,
спрямованих на подолання реліктів політичної роздробленості країни.
Зокрема, кожен губернатор призначався відтепер особисто імперато
ром. Однак якщо рас, рід якого протягом багатьох поколінь управляв
означеною провінцією, визнавав Менеліка своїм володарем, його як
правило залишали на посаді, котру він майже завжди передавав своїм
дітям і онукам.
483 I . .? , . у Л .-' ^ ї , '^ :;'г...;;•• V • . рдава 13. ЕфІОПІЯ
Швидко змінювалося інфраструктур не обличчя імперії. У країні

почали споруджувати дороги сучасного типу, з'явилися телеграфний
зв'язок і пошта, було введено в обіг власну національну валюту со
лідної вартості й достовірності (бир)3, відкрито перші світські школи.
Символічним уособленням матеріального оновлення держави Соло-
монідів стала нова столиця імперії м. Аддіс-Абеба («Нова квітка»), спо
рудження якої за ініціативою імператриці Таїту розпочалося в 1885 р.
Місто збудували в горах (на висоті 3 тис. м над рівнем моря) в корінній
менелікововій провінції Шоа, що мало символізувати стабільність но
вої влади й водночас підкреслювало особливий статус шоанської знаті
в системі політичного устрою Ефіопської імперії. У 1893 р. до Аддіс-
Абеби переїхав двір Менеліка 11 разом з урядом і скарбницею, а саме
місто дістало офіційний статус ефіопської столиці. Там же, в Аддіс-
Абебі, імператор здійснив капітальну реорганізацію системи централь
ного управління країною, замінивши традиційний уряд кабінетом
міністрів європейського зразка.
За часів менелікової європеїзації при дворі імператора облашту-
вався і творив похвальні оди ефіопському володареві один із кла-
V' сиків тогочасної французької поезії Артюр Рембо (1854—1891). Не
відставали у вихвалянні «царя царів» і місцеві ефіопські поети, се
ред яких особливою прихильністю Менеліка II користувався Геб-
^- ре-Игзіабгер.
У період правління Менеліка 11 Ефіопія помітно зміцнила свій су
веренітет і навіть не згадувала про свої зобов'язання шодо італійсько
го протекторату. Однак у Римі не забули про Уччальський договір. У
1890 р. італійські війська окупували північноефіопську область Тиг
ре, а в жовтні того ж року італійський уряд Ф. Кріспі заявив про
встановлення італійського протекторату над Ефіопією, яка відтоді пе
реставала вважатися суверенною державою. Негусе неґест спробував
протестувати, розсилав ноти європейським лідерам, але позитивної
офіційної реакції не дочекався. Більше того, Англія в цей час підписа
ла договір з Італією про розмежування сфер впливу в районі Червоно
го моря, за умовами якого Ефіопія відходила до зони італійського
впливу. Державу Менеліка явно намагалися ділити без його відома, на
що пихатий «цар царів» погодитися, звичайно, ніяк не міг. У 1893 р.
він офіційно розірвав Уччальський договір, а в 1894 р. наказав расу
Менгеші, губернаторові частково окупованої італійцями області Тигре,
3
Тогочасний ефіопський бир був прив'язаний до срібною левантинського талера
(так званого «талера Марії-Терезії») і містив"23 і чистого срібла.
484 | Розділ IV. ТЮПГЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
відвоювати провінцію. Почалася Перша італо-ефіопська війна 1894—

1896 рр.
Тогочасна Італія переживала не кращі часи у своїй історії. Бюджет
країни був дефіцитним, зовнішній борг становив майже 12 млрд лір,
що дорівнювало доходам італійського державного бюджету за сім ро
ків. Водночас доходи королівської скарбниці Умберто І скоротилися
протягом 1887—1893 рр. на 14% (від 1,9 млрд лір до 1,7 млрд лір на
рік). На 20% номіналу впали в ціні італійські паперові банкноти, а
дзвінка золота й срібна монети були в Італії фактично «вимиті» з обігу.
«Господарювання» в заморській колонії Еритреї завдало країні збитків
на суму понад 300 млн лір. За такої ситуації уряд Ф. Кріспі зміг ви
ділити для війни з Ефіопією лише ЗО тис. солдатів, командувати яки
ми було доручено генералові О. Баратьєрі. 1 все ж у боях з військами
раса Менгеші італійці здобули легку перемогу, окупувавши все Тиг-
райське плоскогір'я. Протягом 1894—1895 рр. під контроль італійців
перейшли Агордате, Кассала, Макалле, Амба-Алага, Адуа. Успішне про
сування інтервентів зупинила імператорська армія Менеліка, яка на
лічувала 120 тис. вояків-професіоналів. 1 хоча озброєнням ефіопи все
ще поступалися італійцям, кількісна перевага далася взнаки. В боях
при Амба-Алага у грудні 1895 р. ефіопський корпус Маконена (ко
лишнього посла Ефіопії в Італії) завдав поразки італійській дивізії ге
нерала Дж. Арімонді. А в січні 1895 р. капітулював блокований ефіо
пами у фортеці Макалле гарнізон італійських військ полковника Ґал-
ліано. Римський уряд зажадав від О. Баратьєрі рішучих успіхів, і в
березні 1895 р. дисциплінований італійський генерал зважився на ге
неральну битву з армією Менеліка II в районі м. Адуа.
Під Адуа проти трьох дуже поріділих італійських дивізій (близько
18 тис. вояків) Менелік II зосередив колосальну армію, що налічувала
80 тис. піхотинців і 9 тис. кіннотників, підтягнув сюди всі ефіопські
гармати й роздав воякам усі наявні гвинтівки. Значну воєнно-техніч
ну допомогу найновішим озброєнням таємно надала Ефіопії Франція,
яка в цей час намагалася стримати італійську колоніальну експансію в
Африці, мріючи про власне панування на «Чорному континенті». Кон
центрований удар такої армії італійці не витримали і після 10-годин-
ного бою (1 березня 1895 р.) панічно відступили. Частина інтервентів
потрапила в оточення й капітулювала. Наслідки Адуаської битви
вражали: італійці втратили 11 тис. убитими (серед них один генерал)
і 3,5 тис. полоненими. Переможці-ефіопи, втрати яких становили
4 тис. загиблими і 6 тис. пораненими, захопили солідні трофеї, зокре
ма — весь італійський обоз із грішми, що призначалися на зарплату
ІІІІІЇІІ^^
485 І АВ^ШтПАТ/ лАїаґУГАЖ^омтлпґчгг \" Глава 13. Ефі.
воякам, 11 тис. гвинтівок, кілька кулеметів і всю ворожу артилерію.

Рештки італійського корпусу відступили до фортеці Адіграт, де були
блоковані ефіопами. Відгуком цієї поразки була відставка прем'єр-
міністра Ф. Кріспі, а в Ефіопії невдаху Баратьєрі замінив на його
посаді генерал Балдіссера.
Світова громадська думка несподівано для італійських урядових кіл
'•], з ентузіазмом сприйняла перемоги африканців у війні з європейця
ми. Після тріумфу під Адуа Менелік П отримав з усього світу понад
4 тис. вітальних телеграм.
Протягом наступного року італійські війська трохи оговталися й
навіть спромоглися розблокувати оточений в Адіграті гарнізон, але
продовження колоніальної війни в Ефіопії виявилося для Італії непо
сильним. Як заявив в італійському парламенті новий прем'єр-міністр
маркіз А. ді Рудіні, для продовження ефіопської кампанії необхідна
150-тисячна армія (якої в Італії на той час просто не було) та мільярдні
видатки, тоді як на покриття уже наявних воєнних витрат уряд зму
шений брати новий кредит у сумі 140 млн лір. Проте й залишати
ситуацію у стані невизначеності було небезпечно: Менелік 11 погро
жував продовженням бойових дій з перспективою остаточного виті
снення італійців з узбережжя Червоного моря. Італія потребувала пе
репочинку, тому в липні до Аддіс-Абеби прибула делегація італійських
дипломатів для ведення мирних переговорів, які тривали до жовтня
1896 р. й завершилися укладенням мирного договору на умовах, над
звичайно вигідних для Менеліка 11.
Аддіс-Абебський мирний договір анулював нерівноправний Уч-
чальський договір «про дружбу і торгівлю». Італія визнала безумов
ну й цілковиту незалежність Ефіопії, повернула Соломонідам про
вінцію Тигре (Тиграй), а також пообіцяла в майбутньому передати
Ефіопії Еритрею. Менелік повертав усіх захоплених у боях іта
лійських військовополонених, вимагаючи від Італії 10 млн лір ком
пенсації за їхнє утримання в полоні (ці кошти справді були випла
чені протягом 1897—1898 рр.). Північний кордон держави Соло-
монідів з італійськими володіннями в Еритреї визначався по лінії
річок Мереб — Белес — Муна.
Договір 1896 р. засвідчив, що Ефіопська імперія стала єдиною аф
риканською державою, яка змогла вистояти перед експансією європей
ських колонізаторів в епоху формування світової колоніальної системи.
Війна гарантувала Ефіопії збереження її політичного суверенітету.
Проте уникнути напівколоніального економічного поневолення імпе-
486 І Розділ IV. ТЮПІЧНО-ЕКВАТОРІАПЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
рія Соломонідів, звичайно, не могла, оскільки просто змушена була,

пробиваючись на світовий р и н о к та мріючи про власну внутрішню
модернізацію, йти на поступки західним інвесторам. Особливих ус
піхів досягли в цій справі французи, я к и м Менелік II «дякував» за
І матеріальну підтримку в минулій війні вигідними контрактами. Фран-
I цузи дістали концесію на спорудження першої в Ефіопії залізниці, що
| мала зв'язати Аддіс-Абебу з підконтрольним французам сомалійським
11 портом Джибуті. Через цей порт французькі компанії за я в н о зави-
11 шеними цінами вигідно продавали Ефіопії зброю, завдяки якій Ме-
•і І нелік II активно просував кордони своєї імперії на захід і на південь,
і тиснучи в інтересах Франції на британські колоніальні володіння в
|'.. Африці. Протягом останніх років XIX ст. ефіопські війська, прорвав-
! шися до берегів Білого Нілу, відірвали на заході солідний шматок те-
I ритори в Англо-єгипетського Судану, а на півдні завоювали області
і і Огаден, Каффа, Ґімірра й Аусса (колишній Адаль). Таким чином дер
ії Н жава Соломонідів почала загрожувати з півночі британським володін-
) ;! ням у Кенії та Уганді. Стурбована Велика Британія намагалася демон-
і струвати миролюбність до потужної у воєнному відношенні держави
|і':; Соломонідів. У 1897 р. її представники підписали з Менеліком до
їм говір, що визначав кордони Ефіопії з англійським Сомалілендом на
і | вигідних для неґусе неґеста умовах.
' і! . Про піднесення міжнародного авторитету імперії Менеліка II свідчило
1
: відкриття наприкінці XIX ст. в Аддіс-Абебі постійних дипломатичних
представництв Франції, Великобританії, Італії, Росії і Туреччини.
;| Проте європейські колонізатори сприймали Ефіопію як нерівноправ-
[і ного партнера, зобов'язання перед я к и м виконувати було зовсім не
|! обов'язково. Така позиція особливо помітно проявилася на початку
! XX ст., коли заради зміцнення воєнно-політичних блоків у Європі
II' напередодні Першої світової війни західні монархи й дипломати ак-
I; тивно залагоджували свої заморські суперечки. Наслідком цієї дипло-
|| матичної метушні стала англо-франко-італійська угода 1906 р. про
І поділ Ефіопії на сфери економічних впливів за збереження формальної
; політичної незалежності держави Соломонідів. До процесу економіч
ного закабалення Ефіопії підключилися Німеччина та США, які на
в'язали Менеліку II нерівноправні «торговельні» договори, що перед-
; :І бачали право екстериторіальності для американських громадян і право
«вільного перебування, пересування, торгівлі і промислів» для німець
ких підданих. Експансія західного монополістичного капіталу і товарів
передової західної промисловості підривала ефіопські традиційні ре
месла, призводила до розорення національних торгових корпорацій.
Імператорська влада втратила контроль над зовнішньою торгівлею

країни, оскільки всі експортно-імпортні операції Ефіопії перехопили
західні монополістичні компанії. За таких умов зовнішньоторговель
ний баланс Ефіопії перебував у стані хронічного дефіциту. Від кінця
XIX ст. ефіопський експорт (золото, слонова кістка, шкіри, бавовняні
тканини, мед, віск, кава тощо) становив 10 млн німецьких марок 4 ,
тоді як імпорт перевищував 14 млн марок. І все ж навіть економічне
закабалення Ефіопії мало частковий характер. При дворі неґусе неґес-
та вже почала формуватися партія «младоефіопів», які виступали за
глибинну модернізацію ефіопського суспільства, розвиток приватної
ініціативи в промисловості й торгівлі, остаточну ліквідацію рабства,
формування національної промислово-банківської, а не компрадор
ської, буржуазії.

культурно-релігійну ситуацію в Ефіопії після завершення
епохи середньовіччя.
2 Які зміни відбулися в Ефіопії після розпаду імперії Соло-
монідів?
3. Назвіть основні передумови та особливості возз'єднання Ефі
опії у третій чверті XIX ст.
4. Чим була викликана необхідність реформ, які проводив у
Ефіопії неґусе неґест Теодрос II? Якими були їхні наслідки?
5. Якими були причини та наслідки англо-ефіопської війни?
6. Як розвивалися в епоху постсередньовіччя відносини Ефі
опської держави Соломонідів з її сусідами? Яку роль у загос
тренні цих відносин відіграли етнічні, релігійні, господарські
та інші регіональні суперечності?
7. Назвіть основні чинники успішної боротьби Ефіопії проти
колоніальної експансії Італійського королівства.
8. Розкрийте передумови економічного закабалення Ефіопії
Заходом. Чи можна вважати Ефіопію складовою світової ко
лоніальної системи у статусі напівзалежної країни?
4
Тогочасна німецька марка містила близько 5 г номінального срібла, а отже дорі
внювала ¥1,2 або 0,3 російського рубля.
ІШШ!1і!1ШЕУШ!1!ІШіІШІ!ІШЕУ
1
«Чорна Африка»
Судан після завершення епохи

Мусульманські держави
Західного Судану на етапі
Мусульманські держави
Центрального і Східного Судану
на етапі постсередньовіччя
«Чорної Африки» європейцями
;Г
'.""л^ . -.ІАТ - . •%,,_,, А
,іт
Судан після . І .
Історична область Судан (араб, біляд ас-Судан — «країна

чорних») — це неозорі африканські савани на південь від Са
хари, що простяглися від узбережжя Атлантики до Ефіоп
ського нагір'я, обмежені з півдня вічнозеленими конголезь
кими екваторіальними лісами. Здавна цей регіон славився ба
гатством своїх надр та іншими природними щедротами, тому
вже за часів середньовіччя Судан викликав інтерес у пів-
нічноафриканських, близькосхідних та європейських купців
•V,^;:-. як постачальник золота, слонової кістки, екзотичних тварин,
"'О* темношкірих невільників та інших «традиційних» африкан-
'* ських товарів, в обмін на які іноземні торговці пропонували
Т суданцям сіль, коней, тканини, зброю. Власне господарство
!;
•' місцевих мешканців базувалося на мотичному землеробстві
* (дурра, злак фоніо, суходільний рис, пшениця, просо, квасо-
;;;]
< ля, ямс, цибуля, кавуни, огірки, бавовник тощо). Тварин-
490 І Розділ IV. ТРОПГЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
ництво (коні, віслюки, мули, велика рогата худоба) в регіоні було

практично відсутнім, оскільки місцеві дикі тварини (слони, буйволи,
жирафи, носороги, антилопи, зебри, страуси, бородавочники, гіпопо
тами, леви, гепарди, гієни, леопарди, крокодили тощо) доместикації
не підлягали, а на заваді розведенню свійських тварин стала муха цеце,
укус якої викликав у коней, віслюків, волів, овець, кіз та інших не-
місцевих тварин смертельну сонну хворобу («корінні» суданські тва
рини за попередні тисячоліття еволюції виробили до її укусів імуні
тет). Зате невичерпним джерелом білкової їжі для місцевих мешканців
було полювання на незліченні стада диких копитних, а також рибаль
ство й мисливство у водах могутніх місцевих рік (Нігер, Сенегал,
Шарі, Логоне та ін.) та озер (найбільше з них — Чад), які буквально
кишіли рибою, бегемотами, крокодилами та іншою живністю.
Ефективне місцеве господарство й могутній цивілізаційний вплив
північних сусідів сприяли активізації процесів соціально-економічної ди
ференціації та державотворення на місцевому ґрунті, які вже за се
редніх віків спричинили появу в Судані низки ранньополітичних ут
ворень (Гана, Малі, Сонгай, Канем, Борну тощо), переважно, мусуль
манської орієнтації. Іноді такі держави поширювали свій вплив на
значні території. Вони стали відомими у світі не лише як центри золо
тої та невільницької торгівлі, а й осередки своєрідної ісламської архі
тектури, науки, освіти й культури взагалі. Однак загальний рівень
розвитку цих держав (а отже й їхній воєнно-технологічний потенціал)
був значно нижчим, аніж у їхніх північних сусідів, які заради місце
вих золота й рабів неодноразово намагалися силою нав'язати судан
цям своє панування. Звичним явищем протягом попередніх століть
були також війни між суданськими державами за домінування в регіоні
та на торговельних шляхах.
Особливої шкоди завдала Судану експортна работоргівля, яка вис
нажувала його демографічний потенціал, спричиняла внутрішні кон
флікти та перманентну мілітаризацію всіх місцевих соціумів, залиша
ючи без належного ресурсного забезпечення інші життєві сфери —
технології виробництва, науку, освіту, культуру.
Залежність Судану від експортно-імпортних операцій посилювала
ся своєрідністю природної ситуації регіону. В Судані майже відсутні
власні поклади солі, проте в спекотному суданському кліматі людина
постійно потіє, тому для нормалізації водно-сольового балансу орга
нізму має постійно вживати сіль, котру суданці змушені були імпор
тувати. Сіль у Судані завжди коштувала надзвичайно дорого, а її куп
івля здійснювалася за грабіжницькими розцінками, які озолочували
ІІ|І|ІІ|ІІІІ!|||І|ІІІІІІІІІІІІ|ІІІ!ІІІІ||І|ІІІІІІІІ!Р{ІІІ|І!І і І"! і ніш
491 Глава 14. «Чорна Африка>
іноземних купців і вимивали з регіону значні матеріальні ресурси (бу

вали часи, коли суданці міняли золото на сіль по курсу 1:1). Це галь
мувало соціально-економічну й політичну еволюцію Судану, який на
початку XVIII ст. перебував у стані ранньодержавного синтезу з еле
ментами іноземної окупації з боку північноафриканських сусідів, за умов
активізації колоніальної експансії європейців, котрі ще від епохи Ве
ликих Географічних відкриттів почали утверджуватися на африкан
ському атлантичному узбережжі.
Мусульманські держави І
Західного Судану
на етапі постсередньовіччя І
Наприкінці XVI ст. Західний Судан завоювали марокканці, які
намагалися в такий спосіб розжитися місцевим золотом і рабами, про
те закріпитися на теренах сенегало-гамбійського та сенегало-нігерсь-
кого межиріч і в районі нігерського закруту завойовники не змогли.
Цьому завадили вкрай несприятливі для арабів природні умови Суда
ну. Більшість окупантів тут гинула, навіть не встигаючи насолодитися
награбованими багатствами. В середині XVII ст. марокканці змушені
були покинути негостинні суданські землі, що сприяло відродженню
місцевих державотворчих процесів, ініційованих осілими мандемов-
ними народами землеробської орієнтації. Основними претендентами
на регіональне домінування виступили народ малінке (держава Малі),
що мешкав на півдні нігеро-сенегальського межиріччя, та його пів
нічно-східний сусід-народ бамана (держава Сеґу). Малійський манса
(«цар») із династії Кейта, що володарював над малінке, першим зая
вив про своє право на західносуданське панування, пояснюючи це тим,
що в минулому, коли імперія Малі охоплювала весь Західний Судан,
її велич визнавалася в усьому ісламському світі й була добре відома в
християнській Європі.
В історичній пам'яті суданців епоха імперії Малі (XIV ст.) справді
збереглася як «золотий вік» регіону, коли під управлінням могутніх
Кейта піддані жили мирно й заможно. Релігійні паломництва ма
лійських мансів до святих місць ісламу в Аравії супроводжувалися
такими щедрими роздачами золота, що за своїм міжнародним стату
сом Малі не поступалася наймогутнішим тогочасним ісламським
•?:' державам, а самого мансу офіційно іменували «володарем золота».
«Найбагатшим і найшляхетнішим царем у світі» іменували в XIV ст.
малійського правителя на своїх мапах португальські картографи.
'''ЧІІІІРЯІІІІІІІІІР
ІШІШІШЖШШИЙІІІІІІІ ,
Проте аргументи кількасотлітньої давності не подіяли на баманась-

кого фаму («царя») Фотіге на прізвисько Бітон [1660—1710], що похо
див із роду Кулібалі. Тож він вирішив сам позмагатися за регіональне
домінування. Готуючись до війни з Малі, Бітон для початку укріпив
оборонні мури навколо баманаської столиці Сегу, проте для перемоги
над Кейта Фотіге потрібне було насамперед сильне військо.
Річ у тім, що малійська армія формувалася із належним чином
вихованих і навчених рабів (на зразок єгипетських мамлюків), а отже
була професійною і боєздатною. Щоправда, такі раби-гвардійці, усві
домлюючи свою воєнну силу, не завжди слухняно виконували волю
малійських правителів. Однак на полі бою професійні горлорізи шан
си не мали собі рівних у Західному Судані, тому щоб протистояти такій
армії Бітону потрібні були відповідні військові ресурси. Фама не став
«вигадувати велосипед», а почав формувати професійну сегуську ар
мію в такий самий спосіб — із вояків рабського походження, яких у
Сегу називали тондіонами («рабами закону»). Фотіге залучив до свого
війська також не одну сотню добровольців із числа вільних співвітчиз
ників, пообіцявши їм за службу щедру винагороду з військової здо
бичі. Сегуський бойовий річковий флот на Нігері складався із фло
тилії дерев'яних човнів-довбанок рибальського племені сомоно, яким
за виконання військово-річкової повинності фама дарував монополію
на риболовлю в Нігері, а також усі доходи від митних зборів за пере
везення вантажів через цю могутню африканську ріку. Отож, коли
наприкінці 1660-х років малійські війська спробували захопити Сегу,
трирічна війна завершилася цілковитою перемогою Бітона, армії яко
го не лише відкинули малійців від Сегу, а й самі ледь не захопили
малійську столицю Ніані (Малі). Відтоді держава мансів перетворила
ся на другорядну політичну силу регіону, а Сегу, спираючись на по
тужну професійну армію, шляхом успішних воєн поширило свій по
літичний вплив на значні терени нігеро-сенегальського межиріччя і,
що найважливіше, на «золотий трикутник» нігерського закруту, де
містилися найбільші центри трансрегіональної міжнародної торгівлі —
міста Томбукту, Дженне і Ґао. В результаті більшість західносудан-
ських земель від Атлантики до нігерського закруту увійшла до скла
ду імперії Сеґу, яка надовго стала найпотужнішою мусульманською
державою регіону. Столицею імперії було місто Сегу, а панівною ре
лігією — сунітський іслам малікітського напряму.
За своїм внутрішнім устроєм держава Сеґу являла собою східну дес
потію мусульманського зразка з відчутними елементами місцевої со
ціальної специфіки. Імперію очолював фама — всесильний володар
493 Глава 14. «Чорна Африка»
землі, води, майна і самого життя своїх підданих. В адміністративному

відношенні Сегу складалося із 60 воєнізованих округів, керувати яки
ми фама призначав найвідданіших йому тондіонів. Опорою царської
влади виступала професійна рабська гвардія, вояки якої являли собою
своєрідну привілейовану верхівку суспільства, оскільки саме з них
формувався державний управлінський апарат імперії. «Вільні» піддані
фами поділялися за професійною ознакою на чотири стани закритого
типу — землеробів, ремісників, рибалок і торговців. Належність до
цих станів вважалася спадковою1, тому міняти сферу діяльності ніхто
з підданих фами не міг, однак у правовому відношенні ці кастові гру
пи вважалися однаковими. Вони мали сплачувати володареві податі:
селяни — частиною врожаю, ремісники — визначеною кількістю ре
місничих виробів, торговці — часткою доходів, рибалки — частиною
улову. Щоправда, серед селян і рибалок були також напівпривілейо-
вані категорії підданих, які не платили царських податків, оскільки
виконували на користь держави військову повинність. Такі привілеї
мали селяни, що належали до етнічних бамана та рибалки із народу
сомоно, для яких податкові зобов'язання могли замінюватися вико
нанням військової повинності. Найнижчу сходинку в соціальній іє
рархії посідали раби, яким не пощастило потрапити до царської гвардії.
Вони були позбавлені будь-яких прав і становили основу сегуського
експорту. В самій країні використання рабської праці мало патріар
хальний характер. Основними джерелами постачання рабів були воєн
на здобич, данина від залежних народів і купівля на невільничих рин
ках. Більшість невільників, що потрапляли до Сегу, походили із роз
ташованих далі на південь областей, заселених язичниками, тому
мусульмани-сегусці сприймали їх як людей нижчого сорту, а отже
ніяких докорів сумління не відчували.
Система державного управління, запроваджена Бітоном, влашто
вувала далеко не всіх. Оскільки майже всі адміністративні й військові
посади обіймали тондіони, інші аристократичні баманаські клани із
середовища місцевої родо-племінної верхівки втратили доступ до влад
них важелів. Така кричуща «несправедливість» у розподілі керівних
1
Особливою жорсткістю вирізнялася професійна стратифікація у баманаських ре
місників. У їхньому середовищі вона мала не лише спадковий, а й статевий харак
тер. Зокрема, ковальство вважалося справою виключно чоловічою, гончарством
могли займатися тільки дружини ковалів. Статевий принцип розподілу виробни
чих функцій панував і серед ремісників, задіяних у виробництві тканин: прядіння
було справою виключно жіночою, тоді як виготовляти самі тканини могли тільки
чоловіки. Аналогічний підхід фіксувався в пивоварінні, пальмовому виноробстві,
ювелірній справі тощо.
494 І Розділ IV. ТГОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
посад спричинила конфлікт правлячого роду Кулібалі з іншими впли

вовими родинами народу бамана, піковим виявом якого став зброй
ний виступ баманаського роду Масасі проти Фотіге. Утім його наслідок
був цілком прогнозованим: кланове ополчення роду Масасі не змогло
витримати натиску регулярних військ царських гвардійців. Однак ос
таточно приборкати бунтівливих масасі Бітону не вдалося: зазнавши
поразки, вони покинули корінні баманаські землі (правобережжя се
реднього Нігеру) й емігрували на захід у не підконтрольне фамі ме
жиріччя річок Сенегал і Бауле. Там, підкоривши автохтонні племена
землеробів сонінке і скотарів фульбе, вони заснували власну державу
Каарта, яку очолила родина Масасі. Політичний розкол супроводжу
вався етнічним розмежуванням. Бамана-мігранти поступово переста
ли відчувати себе єдиним народом зі своїми колишніми співвітчиз
никами, підвладними династії Кулібалі. Вони стали називати себе
бамбара — самостійним етносом, який, зберігши спільну з бамана
мову, релігію та культуру, став автономним політичним утворенням.
В подальшому держава Каарта являла собою східнодеспотичну
структуру, по суті аналогічну сегуській, з тією лише різницею, що
панівною стратою каартійського соціуму стали етнічні бамбара,
ополчення яких становило основу каартійської армії. Бамбара в
Каарті не платили податків, мали інші правові привілеї (право носи
ти престижніший одяг, відповідно татуювати й розмальовувати своє
тіло тощо). Державний апарат цивільних управлінців складався вик
лючно з представників бамбараської родоплемінної верхівки. Всі
найвищі посади в бюрократичній ієрархії обіймали представники
царської родини Масасі. Поневолені сонінке й фульбе були пере
творені завойовниками бамбара на абсолютно безправних підданих,
які сплачували натуральні податі й не допускалися до служби в цар
ській армії та до посад управлінського характеру. Столицею нової
держави стало м. Сунсана (Сунтіан).
Бітон намагався донищити бунтівливих співвітчизників, тому во
єнні сутички між бамана і бамбара не припинялися. Завершилися вони
в 1709 р. масштабним походом сегуських військ на каартійську столи
цю Сунсану. Армія Каарти виявилася неспроможною дати відсіч регу
лярній рабській гвардії фами: Сунсана була захоплена й зруйнована.
Проте навіть утративши столицю і частину своїх нещодавно здобутих
земель, бамбара не скорилися Бітону. Після смерті Фотіге (1710) воєнні
дії між Сегу і Каартою поступово припинилися, що дало можливість
Масасі з часом відбудувати свою державу, хоча й у дещо урізаних кор
донах. Новою столицею Каарти стало м. Ґему, засноване фактичним
І1!!П!!|ІШ1І!І!І!І!!!!!!ІІІІІІ!!!ІІ!1І!!ІІІ[ІІІ
відроджувачем каартійської суверенності, найвідомішим представни

ком династії Масасі на ім'я Себе [1709—1760].
Після розгрому й вигнання Масасі інші родовиті клани бамана
більше не наважувалися відкрито витупати проти Кулібалі. Фотіге за
лишив своїм наступникам потужну у воєнному відношенні, обширну
територіально та внутрішньо стабільну, замирену імперію, проте цей
спокій виявився нетривалим. Уже в 1740 р. про свої владні амбіції
заявила рабська гвардія тондіонів. Будучи єдиною реальною військо
вою силою в імперії, вони почали диктувати свої умови фамам, здій
снюючи в разі невиконання їхніх вимог двірцеві перевороти. Смути
тривали протягом десяти років і завершилися цілковитим крахом ди
настії Кулібалі [1660—1750], на зміну якій прийшла династія Діара
[1750-1862].
Засновником нової сегуської династії став Нголо Діара [1750—
1787], який прийшов до влади на гаслах боротьби зі всевладдям бун
тівних тондіонів. Новий правитель зробив ставку на панування в дер
жаві етнічних бамана. Всім селянам-бамана він надав статус напівпри-
вілейованих воєнізованих землеробів, звільнивши їх від усіх царських
податей, окрім військової повинності. Спільними зусиллями народ
бамана винищив бунтівливих тондіонів-інородців, повернувши імперії
Сегу національне обличчя держави, яка спиралася на народ бамана як
на свою етнічну основу. Відтепер сегуська армія знову складалася із
напіврегулярного ополчення звільнених від податків, але зобов'яза
них служити в разі потреби в царській армії бамана-чоловіків з числа
воєнізованих селян. Апарат управлінських структур так само почали
формувати з представників родо-кланової баманаської верхівки, до
мінантні позиції серед якої, зрозуміло, перейшли до родини правлячої
династії Діара. Відповідної перебудови зазнала й система адміністра
тивного устрою імперії. Замість колишніх 60 воєнізованих округів,
керованих тондіонськими командирами, Нголо поділив свої володін
ня на п'ять удільних князівств, правити якими поставив своїх синів.
Переживши глибинну внутрішню реконструкцію, соціально-по
літичний устрій оновленої імперії Сегу стабілізувався, проте смерть
Нголо (1787) спричинила новий виток династичних негараздів. У країні
розпочалася міжусобна війна за престол між п'ятьма синами Нголо,
кожен з яких претендував на посаду фами й виборював її, спираючись
на ресурси підконтрольної йому області. Смута послабила Сегу, чим
одразу спробував скористатися давній ворог — держава Каарта. При
чиною конфлікту, окрім колишніх політико-династичних рахунків,
була боротьба за монопольне право експорту невільників, який збага-
щшшшшшщтшшштшшшшшяшяя її
УШШФ:ШЖ\\^ Ш Ш Іі!ШІІІІі!ІІІІІ1ІІІІ!і!іІІІІІІі!і!і№ ІІІІІІІІ ПІННІШІ
I I ІІ 1 1 11 II П І І И Ці ІР І11
І ПІ^^
496 | Розділ IV. ТЮПГЧНО-ЕКВАТОРШІЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
чував царські скарбниці обох баманаських держав і тому залишався

основним джерелом фінансового благополуччя і стабільності обох
правлячих династій — Масасі в Каарті й Діара в Сеґу. Початок війни
був успішним для каартімців, армія яких змогла дійти до столиці Сегу.
Правитель із роду Масасі зажадав від сегуського фами офіційно виз
нати себе васалом Каарти. Проте на цьому успіхи агресора завершили
ся. Загроза іноземного поневолення змусила бамана забути про свої
колишні родинні усобиці, а консолідовані бамана істотно переважали
бамбара кількісно, що й вирішило долю війни. Сегуські армії завдали
поразки військам Каарти, а в 1796 р. взяли в облогу каартійську сто
лицю Ґему, яка після кривавого штурму була захоплена й зруйнована.
Перемога 1796 р. у війні з Каартою вирішила питання щодо регіо
нального домінування в Західному Судані на користь Сегу. Проте бам
бара й цього разу не скорилися Сегу. Лише столицю свою перенесли
до м. Єлімане — подалі від войовничих сусідів, колишніх одноплемін
ників. Зате сусідні ісламські вождівства — створені периферійними
відгалуженнями баманаського етносу дрібні «царства» Беледугу, Кен-
недугу та Мегетан, а також сформовані скотарями фульбе Масіна й
Гассо — визнали свою васальну залежність від Сегу. Домінування но
вого лідера в регіоні тривало півстоліття, однак не всі фульбе змирилися
з роллю залежних та безправних підданих мандемовних царів землеробсь
ких народів. Зміцнившись, вони розпочали власну воєнно-територіальну
експансію, спрямовану на південь і на схід Західного Судану, яку фуль-
бе-мусульмани здійснювали під гаслами «священної війни», з метою
поширення ісламу на терени язичницьких народів.
Фульбе («розсіяні») — народ загадковий. Лінгвістично вони є дале
кими родичами мандемовних народів, проте їхня прабатьківщина
невідома. Основою господарського комплексу цього народу було
зовсім не традиційне для Західного Судану кочове скотарство (пе
реважно велика рогата худоба) з елементами відповідно орієнтова
них ремесел — ковальство, чинбарство, гончарство, фарбування
шкір і тканин. До Західного Судану фульбе прийшли на початку
II тис. н.е. уже будучи мусульманами-сунітами, проте в релігійних
віруваннях цього народу збереглися потужні масиви давніших куль
тових систем, базованих на вшануванні померлих предків і стихій
них сил природи.
Першим великим ранньодержавним утворенням фульбе в регіоні
стала Масіна, розташована в межиріччі Нігеру і Бані. Поневоливши
автохтонний землеробський народ сонінке, фульбе стали в царстві
Масіна панівною привілейованою стратою суспільства. Як і раніше,
497 І А АНН і АТ АШї[тт -XV- ПїГлава 14. «Чорна Африка»
їхнім основним заняттям залишалося скотарство. Вони не платили

своєму правителеві (ардо) ніяких податей, але їхнє племінне ополчен
ня становило основу збройних сил Масіни. Поневолені сонінке оброб
ляли землю і займалися ремеслами, платили ардо податки і не допус
калися до зброї. Нижчий статус осілих рільників підкреслювався на
віть відмінностями в одязі обох народів. Правили в державі Масіна
царі із династії Джало.
Уже від початку XVIII ст. на суверенітет Масіни неодноразово
зазіхали фами Сегу. Потерпала держава ардо й від набігів сахарських
кочовиків туарегів, що змусило частину фульбських родів продов
жити рух на південь. У 1725 р. ці фульбе вийшли на плато Фута-
Джалон, де зіткнулися з чотирма місцевими язичницькими племена
ми (сусу, бага, санкаре, сідебе) народу дьялонке. Війна за панування
над плато швидко набула для фульбе характеру релігійної боротьби
за насадження в регіоні ісламу, що сприяло прискоренню консолі
дації місцевих фульбе під управлінням вождів, які поєднували по
літичну і релігійну владу над своїми співвітчизниками. Правителі
фульбського царства Фута-Джалон у традиціях раннього ортодок
сального ісламу обиралися радою старійшин на довічний термін і
мали відповідний титул альмамі, що походив від мусульманського
терміна імам («предстоятель»). Першим альмамі держави Фута-Джа
лон став Карамоко Альфая [1725—1750].
Війна фульбе з язичниками тривала до 1750 р. й завершилася пе
ремогою фульбе, яких підтримали місцеві мусульмани із числа автох
тонних мешканців — дьялонкське плем'я сулімана. Однак розгромив
ши язичників, колишні союзники не змогли мирно поділити завойо
ване, і вже в період правління альмамі Ібрагіма Сорія [1750—1784]
фульбе напали на колишніх союзників-одновірців сулімана. Перемогу
й цього разу здобули фульбе (1776), а Ібрагім Сорія на відзнаку цієї
події дістав прізвисько Великий. Так утворилася держава Фута-Джа
лон, в соціальній структурі якої склалися три суспільні прошарки. Па
нівний статус у володіннях альмамі здобули, звичайно, повноправні
мусульмани-суніти із числа скотарів-фульбе, які не платили жодних
податків, однак під час війни кожен чоловік фульбе ставав вояком
царської армії з відповідними, освяченими ісламом, правами на долю
військової здобичі. Трохи нижчий статус мали мусульмани-дьялонке.
Вони не могли служити в армії, але податі платили мінімальні. Поне
волені дьялонке-язичники вважалися власністю альмамі, податковий
тиск на них нічим не обмежувався. За бажання правителя кожен із
підданих, що сповідував поганські культи, взагалі міг бути проданим
498 І Розділ IV. ТГОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
у рабство на експорт. 1 лише потреби місцевого господарства, якому

були необхідні робочі руки, не давали можливості продати в рабство
усіх місцевих «поганців».
Доки фульбе вели війни за панування у Фута-Джалоні, родинні й
міжкланові суперечки між ними майже не фіксувалися, адже єдність
була основною запорукою їхніх перемог. Після здобуття незаперечної
переваги над усіма місцевими супротивниками цей стримуючий фак
тор перестав діяти, і серед найвпливовіших фульбських родів розпо
чалася боротьба за домінування. Особливої гостроти набуло протисто
яння двох наймогутніших кланів, із яких походили два перші місцеві
альмамі, — родів Альфая і Сорія. Суспільство опинилося на грані роз
колу і міжусобної війни. Конфлікт удалося залагодити мирним шля
хом раді'старійшин, яка прийняла компромісне рішення обирати аль-
мамі раз на два роки почергово з кожного з цих двох найавторитетн
іших фульбських родів. 1 хоча час від часу це правило порушувалося,
що спричиняло криваві усобиці й династичні суперечки, загалом по
літичні негаразди не змогли підірвати соціально-економічну стабіль
ність держави Фута-Джалон. Вона активно розвивала торговельні
зв'язки з сусідами, брала участь у надзвичайно прибутковій регіо
нальній работоргівлі, що давало їй можливість виділяти значні кошти
на розвиток власної освіти й культури на основі арабської писемності.
Ще одним осередком ісламського державотворення в Західно
му Судані була сукупність невеликих політичних утворень номового
типу народу хауса, який заселяв терени нігерського лівобережжя
на схід від нігерського закруту. Негроїдний народ хауса належав
до корінних мешканців Судану, його мова являла собою сукуп
ність діалектів чадської групи афразійської лінгвістичної сім'ї, що
ріднило хауса з мешканцями Центрального Судану. Писемність
хауса базувалася на арабській графіці, а панівною релігією вва
жалося мусульманство сунітського напряму, в якому збереглися
значні нашарування доісламських вірувань — культ предків і сил
природи. Основою хаусанського господарства були тропічне мо
тичне землеробство (просо, сорго, ямс, бавовник, індиго тощо) і
річкове рибальство, які доповнювалися елементами слабо розви
нутого скотарства (дрібна рогата худоба, коні, віслюки, мули).
Серед ремесел найбільш помітними були металургія, ткацтво, гон
чарство, чинбарство. Окрім рабів, захоплених у набігах на півден
них язичників, хауса експортували плетені кошики й циновки,
шкіряні вироби, вирізані з дерева оригінальні скульптури та якіс
но фарбовані бавовняні тканини.
•-*••• Доволі високий рівень економічного розвитку поєднувався в хау

са з воєнно-політичною розпорошеністю, тому вони постійно відчува
ли на собі експансіоністський тиск потужніших сусідніх держав як зі
сходу, так і з заходу. Щоправда, іноземне панування рідко бувало тут
тривалим. Дочекавшись послаблення й розпаду чергового регіональ
ного імперського монстра, хауса знову звільнялися від чужоземного
сюзеренітету, відновлюючи цілковиту незалежність своїх політичних
структур. Саме в такому режимі самостійного політичного розвитку
перебували держави хауса на початку XVIII ст. В цей час їх налічува
лося більше десятка. Найпомітнішими з них були Кано, Кацина, За-
рія, Гобір, Замфара, Кеббі, Даура, Ґварі і Рано.
За часів іноземного панування всі хаусанські номи намагалися спіль
но боротися із загарбниками, щоб захистити свій спосіб життя, соціаль-
но-релігійний та етнополітичний суверенітет, мову й традиції. Проте за
умов тривалого зовнішнього миру, яким характеризувалося XVIII ст.,
боротьба з окупантами й агресорами перестала відігравати для хауса
свою консолідуючу роль. Водночас дедалі більше давали про себе знати
міжхаусанські конфлікти, пов'язані з боротьбою за торговельні при
бутки та намаганням пограбувати успішнішого в бізнесі сусіда. Озна
чені проблеми спричинили загострення міжхаусанських суперечностей,
які нерідко призводили до справжніх масштабних воєн між окремими
хаусанськими номами. Серед них поступово виділився претендент на
загальнохаусанську воєнно-політичну гегемонію — ним став розташо
ваний на півночі регіону Ґобір. Особливих успіхів досягли гобірці за
правління саркі («царя») Бабарі дан ібн-Аше [1742—1770]. Унаслідок
вдалих воєн Гобір підкорив сусідню Замфару і почав активно витісняти
купців інших хаусанських держав із прибуткового бізнесу регіональної
работоргівлі. Однак загальнохаусанському домінуванню Ґобіру завади
ла Кацина. Війни з нею не принесли успіху жодній із сторін, тож хауса
залишилися у стані політичної децентралізації.
Чинником, що значною мірою ускладнював регіональну етнополі-
тичну й господарську ситуацію, стала експансія скотарів фульбе, яка
наприкінці XVIII ст. докотилася й до хаусанських теренів. Прибульці
спочатку вели себе стримано, визнаючи незаперечну зверхність хау
санських воєнно-політичних еліт і намагаючись гнучкіше вписатися в
існуючу систему жвавих експортно-імпортних операцій. Вони пропо
нували на продаж шкіри, вовну та інші продукти тваринництва. Про
те на початку XIX ст. місцеві фульбе почувалися вже достатньо силь
ними, щоб перехопити у хаусанських саркі владу, а з нею і контроль
над прибутковою работоргівлею. Ідейним прапором цієї боротьби ста-
500 1 •&• Розділ IV. ТРОПГЧНО-ЕКВАТОРШІЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
ли гасла «очищення» місцевого ісламу від непритаманних йому хау-

санських «викривлень», за що ратував зокрема ініціатор і лідер фульб-
ського релігійно-політичного руху за панування у країні хауса Осман
дан-Фодіо (Усман ібн-Фуді, 1754—1817).
Осман дан-Фодіо народився 1754 р. в Ґобірі в сім'ї мусульманського
малами (богослова-проповідника), що походив із аристократичного
фульбського роду Торонкава (Торонкве). Здобувши відповідну тео
логічну мусульмано-сунітську освіту, Осман дан-Фодіо вступив до
суфійського містичного ордену Кадірія. Він почав викладати основи
ісламського вчення й досить швидко увійшов до числа найвідомі-
ших гобірських улемів та обріс учнями. Використовуючи інформа
ційні та організаційні можливості ордену, Осман дан-Фодіо пропо
відував серед своїх послідовників ідеї побудови в Гобірі теократич
ної мусульманської держави відповідно до норм ортодоксального
сунітського ісламу, чим викликав невдоволення гобірських саркі.
Проте спроби влади приборкати завзятого богослова завершилися
тим, що в 1804 р. Осман дан-Фодіо назвався шейхом й оголосив про
початок джихаду («священної війни») своїх послідовників проти
неправедних дій гобірських можновладців.
Приводом до повстання стали спроби гобірського саркі Юнфи зап
ровадити в підвладних землях додаткові, непередбачені ортодоксаль
ними настановами традиційного мусульманського права, податки, а
також його намагання обернути на рабів і продати за кордон як не
вільників кількох мусульман фульбе. Додатковим стимулом до загос
трення конфлікту була жорстка позиція місцевих хаусанських мож
новладців, які категорично відкидали саму можливість допущення
фульбської знаті до реальних владних важелів у державах хауса. Ско
риставшись ситуацією, коли хаусанські держави та їхні армії залиша
лися розпорошеними, фульбе, об'єднані родоплемінною спільністю та
вдалою релігійною пропагандою послідовників Османа дан-Фодіо,
змогли виступити на полі бою єдиним фронтом. Уже в червні 1804 р.
армія муджахідінів («повстанців») завдала поразки загонам важкої ка
валерії Юнфи в битві поблизу озера Квотто. Повіривши після першо
го успіху муджахідінів у можливість загального успіху, до військ Ос
мана дан-Фодіо приєдналися родоплемінні загони впливових фульб-
ських кланів Торонкава, Сулібава й Конні, а також значна частина
замфараських хауса, невдоволених гобірською окупацією. Особливу
популярність мали проповіді Османа дан-Фодіо серед нижчих верств
хаусанського простолюду (такалава), для якого участь у джихаді да
вала шанс істотно підвищити свій соціальний і матеріальний статус у
501 І ПАЇАі- Ні Глава 14. «Чорна Африка»
суспільстві. Тож не дивно, що за лічені роки влада традиційних хау-

санських саркі була повалена в усіх місцевих номах. У 1808 р. по
слідовники шейха Османа дан-Фодіо встановили цілковитий воєнно-по
літичний контроль над майже усією країною хауса. Фіналом повстання
стало захоплення муджахідінами ґобірської столиці Алькалави (1808)
й утворення на уламках розпорошених хаусанських держав першого
в західносуданській історії теократичного халіфату Сокото (назва
походить від однойменної столиці 2 ). Його першим правителем у
статусі халіфа, султана та «повелителя правовірних» (емір ель-
мумінін) став організатор і натхненник повстання Осман дан-Фо
діо [1808-1817].
Конкурентом халіфату Сокото щодо домінування на теренах хауса
спробував виступити центральносуданський султанат Борну, який за
минулі століття також неодноразово нав'язував свій воєнно-політич
ний контроль частині хаусанських держав. Приводом для конфлікту
стала підтримка, надана борнуанським маї («царем») Дунама Лефіамі
[1808—1811] прихильникам скинутого муджахідінами з престолу хау-
санського саркі Даури. У відповідь Осман дан-Фодіо оголосив Борну
черговий джихад. Армія Сокото вторгнулася в межі Борну. Зупинити
агресора борнуанці не змогли: 1809 р. війська Османа дан-Фодіо взя
ли штурмом і спалили борнуанську столицю Нґазарґаму (Ґаср-Еґґомо),
а сам маї зі своїми прибічниками змушений був рятуватися втечею до
сусіднього Канему. Правителем завойованого Борну став глава розмі
щених в султанаті окупаційних військ фульбе емір Малам Закі із роду
Кататум. Занадто честолюбний, він невдовзі перестав визнавати над
собою владу Османа дан-Фодіо, намагаючись збудувати в завойова
них областях суверенний емірат Кататум. Це спричинило загострення
міжкланових суперечок і заколотів у середовищі завойовників-фуль-
бе, чим відразу ж скористався маї Дунама Лефіамі. Заручившись під
тримкою канемців, борнуанці відвоювали в 1810 р. свою столицю,
однак ненадовго: кілька місяців потому фульбе Малама Закі знову
захопили й зруйнували Нґазарґаму, змусивши борнуанців шукати нове
місце для своєї столиці. Відтоді владики Борну більше не наважува
лися конкурувати з халіфом Сокото за панування над хаусанськими
землями, а Осман дан-Фодіо зосередив зусилля на внутрішній розбу
дові свого зразково-ортодоксального мусульманського халіфату.
2
Слово сокото означає в перекладі з мови хауса «місце зупинки». Сокото здавна
був важливим перевалочним пунктом на шляхах транссахарської караванної тор
гівлі, де купці після тривалого переходу через пустелю могли зупинитися і трохи
перепочити.
502 І Розділ IV. ТЮПІЧНО-ЕКВАТОРШІЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
Система управління Сокото справді організовувалася відповідно до

всіх норм ортодоксального сунізму. Верховним релігійним, воєнно-
політичним, адміністративним і судовим владикою халіфату прого
лошувався «повелитель мусульман» Осман дан-Фодіо. Наступну схо
динку в державній ієрархії обіймали два візири — призначені халі
фом всевладні намісники західної і східної частин імперії, яким емір
ель-муміні делегував свої владні повноваження на управління. На ці
відповідальні посади Осман дан-Фодіо призначив людей, яким цілко
вито довіряв — брата Абдаллаха (став візиром західної провінції Ган-
ду) і сина Мухаммеда Белло (візир східної провінції власне Сокото).
Ламідо («вожді») фульбських племен, чиї кланові ополчення стано
вили основу сокотоських збройних сил, дістали в державній ієрархії
статус офіційних армійських «воєначальників» (амір аль-джаїш).
Окрему, підпорядковану безпосередньо халіфові, структуру станови
ла мережа мусульманських суддів (алькалі), які мали не лише судити
підданих, а й стежити за політичною благонадійністю державних уп
равлінців розгалуженого воєнно-адміністративного апарату, своєчас
но викривати потенційних змовників і заколотників, караючи їх ру
ками амір аль-джаїшів.
Принципам класичного мусульманського суспільства відповідала
соціальна стратифікація халіфських підданих Сокото. Особи, що пе
ребували на державній службі, іменувалися саракуна і складали апарат
воєнно-адміністративного управління країною. Титули, статус і від
повідні владні повноваження та матеріальне становище кожного сара-
куни визначалися посадами (сараута), які вони обіймали. Саракуни,
що служили в апараті халіфського уряду, вважалися столичними, «па
лацовими» службовцями й утримувалися безпосередньо з царської
скарбниці. Решта саракунів служила в провінції. їхнє основне завдан
ня полягало в тому, щоб збирати державні податки та підтримувати
спокій в довірених їм областях. Як матеріальну винагороду за свою
службу провінційні управителі отримували частку зібраних податків.
З часом сукупність адміністративних провінцій {каса) імперії транс
формувалася в систему своєрідних умовних земельних пожалувань (га
руруван сараута), що надавалися в повне підпорядкування призначе
ним губернаторам за умови добросовісного та ефективного виконання
ними управлінських функцій. В подальшому такий спосіб організації
провінційного управління призвів до активізації сепаратистських на
строїв та фактичного розпаду політико-адміністративної єдності халі
фату Сокото. Однак ці негативні наслідки владної децентралізації про
явилися вже після смерті халіфа-засновника. Майже всі саракуни по-
ходили з фульбської родової знаті, хоча іноді за видатні заслуги перед

правителем (переважно воєнного характеру) посаду і статус саракуни
міг дістати й виходець із рядових фульбе.
Основну масу сокотоських підданих становили юридично вільні
мусульмани-простолюдини (і фульбе, і хауса) — скотарі, землероби,
рибалки, ремісники, торговці тощо. За право вільно жити й працюва
ти вони сплачували державі податок, розмір якого не перевищував 10%
доходів (освячена релігією «десятина»), а також мали виконувати на
користь влади та її представників саракунів певні відробіткові повин
ності. Податки вносилися переважно натурою, хоча в обігу в Сокото
були й ерзац-гроші: золоті зливки, золоті й срібні монети іноземного
походження або мушлі каурі.
Найбезправнішим прошарком суспільства були раби з числа на
щадків рабів і захоплених у війнах полонених. Проте минулі війни й
експортно орієнтована работоргівля настільки виснажили місцеві де
мографічні ресурси, що ставлення до рабів та способів використання
їхньої праці з часом почало мінятися. Значну частину захоплених або
закуплених рабів залишали в межах халіфату, заселяючи ними тери
торії, що обезлюділи у процесі минулих воєн і смут. Таких невіль
ників, які вважалися царською власністю, масово селили окремо від
вільних підданих у спеціальних рабських поселеннях (румада) й ви
користовували під наглядом наглядачів-фульбе як дешеву робочу силу
в землеробстві та різних видах ремесел. Оскільки невільників — чо
ловіків і жінок — селили разом, у румадах, там з'явилися ерзац-сім'ї і
діти. Частка такого невільницько-сервільного сектора в економіці
Сокото поступово збільшувалося, а отже контролювати його виключ
но в канонах рабських латифундій ставало дедалі складніше (доводи
лося витрачати багато зусиль на охорону, примус і контроль за пра
цею невільників), тому вже у другому-третьому поколіннях мешканці
румадів отримували землю, яку вони обробляли, у спадкове користу
вання, хоча й прикріплялися до неї. В результаті колишні невільники
ставали залежними від царської влади селянами-кріпаками, яких ха
ліфи могли використовувати як своєрідний нагородний фонд для своїх
прибічників, надаючи в разі потреби такі «кріпацькі поселення» у
спадкове умовне чи навіть безумовне володіння приватним особам.
Поступово грань між мешканцями румадів і вільними підданими гару--
руван сараута («містами влади») стиралася. В їхньому середовищі по
силювалася матеріальна диференціація, розвивалися товарно-грошові
відносини, внаслідок чого слабшала халіфська політична централіза
ція східнодеспотичного всевладдя. Масштаби цього процесу відчув уже
504 І Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІМЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
другий емір ель-мумінін Мухаммед Белло [1817—1837], який після

смерті вінценосного батька здобув престол у нелегкому двобої з іншим
візиром — своїм дядьком Абдаллахом.
Для відновлення соціально-політичної централізації держави Му
хаммед Белло ліквідував поділ імперії на візирати, утвердив м. Со-
кото як єдину столицю неподільного халіфату, адміністративний
поділ якого провів у кордонах колишніх хаусанських царств, куди
емір ель-мумінін призначав відтоді своїх намісників. Такі губернато
ри контролювали значно менші території, мали у своєму розпоряд
женні менші людські, фінансові та військові ресурси, а отже значно
рідше наважувалися виступати проти всевладдя халіфа. 1 хоча за часів
правління Мухаммеда Белло окремі бунтівливі намісники намагали
ся чинити опір централізаторським зусиллям сокотоського володаря,
періодичні сепаратистські виступи губернаторів Гобіра, Кебби, Га-
деджиа й Кацини успішно придушувалися халіфськими військами.
Однак у період правління наступних сокотоських халіфів (Абубакар
Атіку [1837—1842] та Алія Баба [1842—1859]) владних ресурсів емір
ель-мумінін виявилося замало, щоб тримати в покорі своїх провін
ційних намісників. Як наслідок, у 1830-х роках у межах колишніх
хаусанських царств відродилися настрої династичного сепаратизму,
місцеві губернатори демонстративно почали називати себе саркі або
емірами, а їхні посади стали сіе-іасіо спадковими. При особах емірів
із числа місцевих фульбських ламідо сформувалися «ради саркі», які
виконували функції місцевих урядових структур і фактично вирішу
вали питання місцевого престолонаслідування, ставлячи у цьому пи
танні халіфів Сокото перед фактом. Реальні зв'язки емірів з емір
ель-мумінін обмежувалися сюзеренітетом халіфа як релігійного глави
держави, участю у спільних воєнних операціях і данницькими вип
латами, що мали здебільшого символічний характер. А починаючи
від середини XIX ст. сепаратизм саркі настільки зміцнів, що керо
вані ними емірати (точніше ламідати, оскільки більшість місцевих
регіональних династів називалися на фульбський манер ламідо) навіть
почали вести між собою справжні війни, в процесі яких за сокотось-
кими халіфами залишалася лише миротворча функція третейського
судді. Не маючи вже реальних воєнно-економічних важелів впливу
на ситуацію, вони змушені були удаватися до сили релігійного авто
ритету династії нащадків Османа дан-Фодіо. З тих пір політична
єдність халіфату Сокото існувала лише в теорії, а його терени пере
творилися на конгломерат дрібних ісламських постхаусанських
царств, у яких володарювали переважно фульбські за походженням
7у гК ;
505 " ' "'Т'^ ' ' г:'"••" ":"'? "' •
' •••". -'•• г ' Глава 14. «Чорна Африка:
емірські династії, а серед підданих зростала кількість колишніх

невільників — вихідців з іншомовних і навіть немусульманських
областей.
Наслідком соціально-релігійного руху Османа дан-Фодіо стала ра-
дикалізація мусульманських за гаслами і фульбських за етнічною осно
вою рухів у сусідніх із Сокото царствах, серед яких особливо масштаб
ним виявилося повстання в поневоленій Сегу фульбській державі
Масіна, розташованій на захід від Сокото на теренах нігерського пра
вобережжя у межиріччі Нігеру і Бані. До початку XIX ст. ця держава,
де завойовники-скотарі фульбе панували над поневоленими землеро
бами сонінке, перебувала у васальній залежності від могутніх бама-
наських царів сусіднього Сегу. Масінці сплачували сегуським фамам
із династії Діара обтяжливу данину. До того ж сегусці всіляко витис
кували місцевих кочовиків-фульбе із прибуткової сфери регіональної
работоргівлі, що викликало спротив аборигенів, невдоволених такою
«дискримінацією». Тож, коли в 1810-х роках у Масіні колишній со
ратник Османа дан-Фодіо Гамаду Лоббо почав виступати зі своїми
протестними проповідями, вони одразу знайшли серед місцевих меш
канців тисячі прихильників.
Ідеї Гамаду Лоббо були простими й зрозумілими: баманаські пра
вителі Сегу є відступниками від «чистого ісламу», тому терпіти їхнє
панування над «правовірними» фульбе неприпустимо. А отже проти
регіонального домінування фамів Діара треба розгорнути джихад —
«священну війну». Метою повстання має стати утворення в Масіні
ісламської воєнно-теократичної держави на зразок сусіднього халіфа
ту Сокото. Підконтрольний Сегу правитель Масіни спробував приду
шити рух Гамаду Лоббо в зародку, однак більшість вояків урядових
військ, будучи фульбе за національністю, цілком прогнозовано пе
рейшли на бік повстанців, які обіцяли їм, зокрема, звільнення від чу
жоземного баманаського воєнно-політичного засилля. Каральна опе
рація сегусців за умов всенародного фульбського опору також прова
лилася, і в 1815 р. під гаслами боротьби за чистоту ісламу в Масіні
утвердився суверенний воєнно-теократичний режим етнополітичного
домінування фульбе під управлінням Гамаду Лоббо у статусі держав
ного, військового і релігійного глави місцевої держави. Столицею
оновленої мусульманським фундаменталізмом фульбе Масіни стало
засноване Гамаду Лоббо саме з цією метою місто Гамдаллахі.
Запроваджуючи у своїх володіннях нові порядки, Гамаду Лоббо
намагався максимально враховувати настанови раннього ісламу. Пов
ноправними підданими в Масіні відтепер вважалися лише правовірні
ІШИІІМІІІІІІ М,и,!,! І.ІМм,1 „,1 НШПІОМ І-Іпі и- и,п
506 | Розділ IV. ТРОШЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
мусульмани-суніти. Вони сплачували державі податкову «десятину»

натурою (зерном, худобою, товарною часткою торговельних прибутків
тощо) й зобов'язувалися за необхідності (на заклик правителя та за
його наказом) зі зброєю в руках виконувати військову повинність.
Натомість вони могли розраховувати на «узаконену» Кораном частку
воєнної здобичі. Віддаючи належне ідеям ранньомусульманського ега
літаризму, додатковий податок, розмір якого становив 1/40 частку
майна, накладався на багаті верстви населення. Причому сплачувався
він уже в «ерзац-грошовій» формі — тобто золотом, сіллю або мушля
ми каурі. Державний апарат функціонував на принципах самозабезпе
чення. Чиновники отримували десятину від зібраних у підконтроль
них їм областях податків. З усіх податкових надходжень п'яту частину
Гамаду Лоббо забирав собі, решта витрачалася на військові потреби.
Максимальна мілітаризація давала Масіні можливість не лише успіш
но стримувати воєнний тиск Сегу, а й самій здійснювати успішні за
воювання в перспективному північному напрямі, де розміщувалися
знамениті центри регіональної золото-соляно-невільницької торгівлі
Дженне і Томбукту. Експансія здійснювалася в цілому успішно: в се
редині XIX ст. і Дженне, і Томбукту перейшли під контроль Масіни, і
митні доходи від транссахараських експортно-імпортних операцій зба
гатили масінську скарбницю. Навіть столицю своєї держави Гамаду
Лоббо переніс до Дженне, щоб бути якнайближче до бажаних митних
прибутків і надійно їх контролювати. Однак боротьба за домінування
на прибуткових транссахарських торговельних шляхах посварила Ма-
сіну з усіма її сусідами. Фіналом імперської експансії Масіни стала
війна проти тукулерського царства аль-Хадж Омара, в якій озброєні
вогнепальною зброєю тукулери перемогли масінських фульбе, котрі,
як і раніше, воювали за допомогою шабель, списів і луків зі стрілами.
У 1862 р., зазнавши нищівної поразки в боях з військами аль-Хадж
Омара, Масіна втратила незалежність й увійшла до складу Тукулер-
ської імперії тіджанітів.
Народ тукулер був західним периферійним відгалуженням багато
племінного конгломерату фульбе. Від інших фульбе тукулери (самоназ
ва халь-пуларен — «ті, що спілкуються мовою пулар») відрізнялися
своєю господарською, а отже й соціальною специфікою. На відміну
від кочовиків-скотарів фульбе, основним заняттям тукулерів, які меш
кали в долині р. Сенегал (область Фута-Торо), було ручне землероб
ство. Вони вирощували просо, сорго, бавовник, використовуючи для
цього навколосенегальські ґрунти, урожайність яких підтримували
щорічні річкові повені, що залишали після себе на полях необхідну
МІІІІІІІІІІІІІІІІІІШІІШ!
507 М-, Глава 14. «Чорна Африка;
вологу й родючий шар мулу. Скотарство у тукулерів (велика рогата

худоба) за таких обставин практикувалося в доволі обмежених масш
табах, зате процвітали ремесла (ювелірна справа, ткацтво, обробка
шкір, металів і дерева) і річкове рибальство. Основою соціальної стра
тифікації тукулерів був станово-кастовий поділ членів суспільства на
привілейовану родову знать, особисто вільних простолюдинів (селян і
рибалок), неповноправних ремісників — нащадків завойованих у да
лекому минулому автохтонних племен нетукулерської крові — та рабів,
котрих тукулери продавали європейським колонізаторам в обмін на
зброю, тютюн, одяг та інші імпортні товари, що мали великий попит
у місцевого населення. Тукулери вважали себе абсолютно праведними
мусульманами-сунітами. Вони намагалися активно поширювати іслам
серед сусідніх народів, які в основній своїй масі були язичниками або
ж «недостатньо правильними», з погляду тукулерів, мусульманами.
Своє найменування тукулер халь-пуларени дістали від сусідів, а його
етимологія очевидно пов'язана з назвою вождівства Текрур, що існу
вало на цих теренах на зламі І—II тис. н.е.
Засновник майбутньої величної тукулерської держави Омар (1797—
1864) походив із родини представника мусульманського духовенства
із сенегальського лівобережжя (область Фута). Свої дитинство і юнац
тво він провів у тривалому паломництві, а навчався у священній для
всіх мусульман аравійській Мецці. Там Омар дістав прізвисько аль-
Хадж («той, що здійснив хадж» — тобто паломництво до святих місць
ісламу) і став переконаним прихильником ортодоксально-фундамен-
талістської мусульманської течії — секти Тіджанія, засновником якої
був алжирський проповідник Ахмед ат-Тіджані (1737—1815). Ідеї ті-
джанітів не вирізнялися великою оригінальністю. їхній глава вва
жався «непогрішимим», основною програмною настановою вважався
постулат про «рівність» усіх мусульман перед Аллахом, яка мала про
являтися в житті боротьбою за матеріальну рівність. Основним обо
в'язком «справжнього» мусульманина проголошувалася участь у джи
хаді для насадження тіджанітського розуміння ісламу як серед язич
ників, так і серед «заблуканих» єдиновірців, котрі «неправильно»
розуміють іслам і тому потребують відповідної (можливо, навіть на
сильницької) «допомоги».
Повернувшись на батьківщину після 20-річного мекканського па
ломництва, аль-Хадж Омар у 30-х роках XIX ст. почав проповідувати
тіджанізм у Фута-Торо і здобув неабияку популярність серед широких
народних мас тукулерів, які із захопленням сприйняли ідею соціаль
ної рівності. У прихильників аль-Хадж Омара з'явилися й солідні кош-
11.'.'_ Л' іЛ'/іі' ... Іїі>>Шйї
508 | У ^ І Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
ти, які місцева тіджанітська воєнно-релігійна община у добровільно-

примусовому порядку зібрала з імущих верств суспільства на «свя
щенну війну» з невірними. Більшу частину здобутих у такий спосіб
матеріальних ресурсів аль-Хадж Омар вклав у якісне переозброєння
своїх адептів. Він закупив у європейців вогнепальну зброю, яка за
безпечила тіджанітам воєнну перевагу над супротивниками на полі бою
і стала гарантом подальших гучних перемог тукулерів у війнах за здо
буття регіонального воєнно-політичного домінування в межах Захід
ного Судану. Поступово тіджанізм став панівним релігійним вченням
серед тукулерів, а сам аль-Хадж Омар — релігійно-політичним вождем
тукулерського народу. Столичним центром тіджанітського руху стала
фортеця Дінґірає, споруджена за наказом аль-Хадж Омара у 1848 р. на
сенегальському лівобережжі. Саме там він організував практичну під
готовку членів своєї мілітаризованої секти до «священної війни» за
побудову великої тукулеро-тіджанітської імперії, що мала контролю
вати увесь Західний Судан.
Першою жертвою тіджанітів стала бамбараська держава Каарта.
Війна точилася до 1854 р. й завершилася падінням каартійської сто
лиці Єлімане, дощенту зруйнованої тукулерами щоб помстити ся за
тривалий опір.
Перемога над бамбара окрилила аль-Хадж Омара. Він навіть пе
реніс столицю своєї держави на терени завойованої Каарти до м. Ніо-
ро, звідки запропонував фульбському правителеві Масіни Гамаду Лоб-
бо укласти воєнний союз для спільної війни проти баманаської імперії
Сегу. Обережний Гамаду Лоббо, якому на той момент виповнилося
70 років, ухилився від союзу з агресивним сусідом і навіть організував
набіг своїх військ на тукулерські володіння, однак зазнав поразки.
Конфлікт із Масіною переконав аль-Хадж Омара в тому, що фуль-
бе, попри їхню лінгвістичну спорідненість із тукулерами, зовсім не
палають бажанням ставати під його тіджанітські знамена. Тому, перш
ніж розпочати масштабну війну проти Сегу, він атакував дрібні фульб-
ські держави Гассо та Ґалам, розташовані в районі середнього Сенега
лу, де після поразки від тукулерів сховалися рештки каартійського
війська. Генеральна битва відбулася в 1857 р. під стінами гассонської
столиці — «укріпленої» Медини, яку тіджаніти протягом трьох місяців
тримали в облозі.
Посилення тукулерської держави тіджанітів стурбувало французь
ких колонізаторів, котрі на той час уже міцно осіли на атлантичному
узбережжі Західної Африки. Вони звикли мати справу з розпороше
ними місцевими африканськими вождівствами, тому аж ніяк не були
509 І -, ;
Глава 14. «Чорна Африка»
заінтересовані в воєнно-політичній консолідації регіону, чого явно

прагнув аль-Хадж Омар. Довідавшись, що війська Гассо з великими
труднощами стримують під Мединою атаки 25-тисячної тукулерської
армії, французи направили до театру бойових дій війська, котрі завдя
ки своїй технічній перевазі (нарізні штуцери проти гладкоствольних
тукулерських рушниць, скорострільні залізні гармати проти важких і
нестандартизованих тукулерських мідних тощо), відкинули загони аль-
Хадж Омара від Медини. Програвши Мединську битву, лідер тіджа
нітів зненавидів французів і християн узагалі. У своїх проповідях він
посилив антихристиянський аспект пропаганди, а в 1859 р. спробував
узяти реванш у французів, атакувавши фортецю Матам. Проте й цьо
го разу 40-тисячне тукулерське воїнство зазнало від європейців цілко
витої поразки. Ударом у відповідь французи захопили тукулерську
фортецю Ґему, змусивши аль-Хадж Омара полишити у спокої фран
цузькі форпости в Західній Африці. Бойові дії завершилися в 1860 р.
мирною франко-тукулерською угодою, відповідно до якої обидві во
рогуючі сторони пообіцяли більше не порушувати кордон, який
проліг уздовж річки Бафінґ.
Невдалі бої з французами переконали аль-Хадж Омара, що перема
гати у війнах тукулери можуть тільки місцеві армії, оснащені виключ
но холодною зброєю. У 1859 р., скориставшись загостренням франко-
тукулерських суперечок, у тил державі тіджанітів завдав удару фама
Сегу, який, прагнучи здолати агресивно налаштованих тукулерів, уклав
союз з язичниками племені дьявара. Похід очолив вождь дьявара Ка-
рунка. Однак перемогти тіджанітів союзники не змогли, і в 1860 р. уже
війська аль-Хадж Омара атакували Сегу, розсіяли баманаську армію й
захопили однойменну столицю держави Сегу.
Здолавши Сегу, аль-Хадж Омар вирішив, що настав час покарати
за відмову від союзу (а також підступне вторгнення) підстаркуватого
царя Масіни Гамаду Лоббо. Для опору тукулерам останній зібрав під
стінами своєї столиці Дженне 50-тисячну армію, але її озброєння скла
далося з шабель і списів, а вояки аль-Хадж Омара уражали супротив
ника вогнем своїх мушкетів, рушниць і гармат, що забезпечило тіджа-
нітам перемогу. Після битв під стінами Дженне (1860) і в районі туку
лерської столиці Гамдаллахі (1862) армія Масіни була розсіяна, а її
землі, у тому числі прибуткові торгові центри Дженне й Томбукту,
увійшли до складу імперії аль-Хадж Омара. Управляти завойованими
землями лідер тіджанітів поставив свого сина Ахмаду.
У межах своїх володінь аль-Хадж: Омар наполегливо запроваджу
вав тіджанітські правопорядки, викликаючи своїм релігійним фанатиз-
II ^ лкиУііиі
510 Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
мом спротив завойованих народів. До того ж, чинник культової сегре

гації підданих на «правильних» мусульман-тіджанітів і «заблуканих»
мусульман інших течій і конфесій посилювався явним етнічним дом
інуванням загорділих після минулих перемог тукулерів над поневоле
ними західносуданськими племенами й народностями. Така політика
породжувала постійний неспокій і періодичні повстання проти туку-
лерської влади, які режим тіджанітів придушував силою зброї. Особ
ливо масштабним виявилось повстання 1863 р., коли проти володарю
вання аль-Хадж Омара одночасно повстали (очевидно, домовившись
заздалегідь) колишні непримиренні вороги — бамана Сегу, бамбара
Каарти і фульбе Масіни. Найзапекліші бої відбулися у провінціях
Каміндару й Сансадінге, де каральну операцію проти «бунтівників»
аль-Хадж Омар змушений був очолити особисто. А дарма... Тукулер-
ському правителю виповнилося на той момент уже 67 років, а отже,
колишньої енергії та й полководницьких даних для успішного веден
ня бойових операцій йому вже явно не вистачало. В боях проти по
всталих масінських фульбе війська, керовані аль-Хадж Омаром, заз
нали поразки (1864), а сам він загинув. 1 лише мобілізувавши усі
мілітарні ресурси імперії, новий тукулерський лідер Ахмаду [1864—
1895] спромігся наступного року придушити це повстання, винищив
ши кілька тисяч «заколотників». Однак розгром «бунтівників» не при
ніс Тукулерській імперії бажаного внутрішнього спокою. Цього разу
воєнні дії розгорнулися між синами покійного аль-Хадж Омара, ко
жен із яких бачив себе на престолі Ніоро.
Міжусобні війни, ускладнені двірцевими заколотами й династич
ними інтригами, тривали в імперії Тукулер протягом двох десятиліть,
і хоча на полі битви Ахмаду постійно перемагав своїх братів-конку-
рентів, здолати придворних інтриганів йому так і не вдалося. Тому,
коли підріс його власний син Медані, Ахмаду вирішив іще за життя
зробити його своїм офіційним наступником. У 1884 р. він віддав в
управління Медані всі землі колишнього царства Сегу, залишивши собі
лише корінні тукулерські землі Сенегальської долини та навколосто-
личну область Ніоро. Однак забезпечити стабільну ротацію влади у
підвладних йому землях Ахмаду вже не зміг. За його царювання За
хідний Судан став жертвою посиленої колоніальної експансії євро
пейців (насамперед французів), під тиском яких невдовзі впали усі
західносуданські постсередньовічні мусульманські деспотії. * -„
*Ч
, ,м. Мі. N.,,,,^1 М,::;,!!,::^:.: іі і ,,і,;„і І^ІІІІіииіІІШІШІІІІІ

511 І / *і«'і ' «-ігц'глг. . . ^ . н л л м . ^ ^ у^овам. «Чорна Африка»
Мусульманські держави І
Центрального і Східного
Судану на етапі
постсередньовіччя І
На початок XVIII ст. на теренах Центрального і Східного Судану
від озера Чад до верхів'їв Нілу існувало близько двох десятків ран-
ньополітичних державних утворень мусульманської орієнтації, серед
яких виділялися шість найбільших. Центральносуданські землі на захід
від озера Чад контролювала держава Борну, творцем якої став кочовий
берберомовний народ канурі. Здолавши на схилі середньовіччя місцеві
негроїдні племена язичників котоко, мандара й булала та нав'язавши
свій сюзеренітет кільком сусіднім хаусанським державам (Кано, Ка-
цина, Рано, Даура, Зарія, Зіндер, Ґумел і Казауре), канурі заснували
на підвладних землях потужну мусульманську імперію. її владна еліта
мала солідні прибутки за рахунок воєнної здобичі, данини з васалів
(переважно невільниками), а також податкової ренти, що її сплачува
ли піддані. Основну масу їх становили канурі-землероби (вирощували
просо-госсоб, квасолю-габуді, сливи, інжир, гранати, лимони, бакла
жани, ріпу, фініки, виноград, цукрову тростину, бавовник тощо). Чи
малий дохід давали також торговельно-митні збори від транссахарської
торгівлі (раби в обмін на сіль, вогнепальну зброю тощо), яка в Борну
вважалася державною монополією місцевого володаря — маї («царя»)
із династії Сейфува, що мешкав у столичному м. Нгазаргаму (Ґаср-
Еггомо, або Бірні), розташованому на правому березі р. Ваубе. Особ
лива роль работоргівлі зумовлювалася тим, що Центральний Судан не
мав власних родовищ золота, тому єдиним стабільним предметом місце
вого експорту залишалися невільники, яких канурі захоплювали під час
набігів на південь, на землі негрів-язичників {маї називали ці тери
торії «розплідником рабів»).
Борнуанський маї зосередив у своїх руках усю політичну, воєнну,
адміністративну, податкову, релігійну і судову владу над підданими.
Проте значну частину своїх повноважень він делегував намісникам
чотирьох округів (північний, південний, західний та східний), на які
адміністративно поділялася держава. Цих високопосадовців правитель
призначав особисто. Посади намісників, як і всіх чиновників рангом
нижче, не були в Борну спадковими, що сприяло політичній центра
лізації та стабільності влади. Армія була найманою і складалася зі спи
соносців, вершників на буйволах і стрільців, озброєних мушкетами.
Усі державні службовці звільнялися від податей, оскільки розплачува-
І лися з правителем самою своєю службою. Вони утримувалися за раху-
п нок частки зібраних ними податків або централізовано із царської
скарбниці. Напівпривілейований статус у султанаті Борну мали іс-
;. ламське духовенство та представники потужних купецьких корпо-
н рацій, пов'язаних із транзитною транссахарською торгівлею, від ста-
; більності якої значною мірою залежала фінансова могутність маї.
І. Вільними підданими вважалися простолюдини-мусульмани, які спла
чували маї податі натурою (певну частку від отриманої продукції зем-
г: леробства, рибальства чи ремесла). Нижчу категорію борнуанських
.<:. підданих становили поневолені язичники, яких насильно навертали в
.& іслам, а також невільники, більшість яких гнали на експорт через Са-
К хару. В самому Борну невільницький труд застосовувався в обмеже-
а: них масштабах на засадах патріархального рабства.
а До середини XVIII ст. держава Борну залишалася наймогутнішою
к ісламською імперією Центрального Судану. її вплив поширювався на
• значні території сусідніх народів і племен, у тому числі кількох хау-
- санських держав на заході та васальних племен на півдні. Неабиякий
. авторитет у науково-освітянському середовищі тогочасного іслам-
м ського світу мали борнуанські медресе, розташовані в місті Мачіна й у
І столичному Нгазаргаму (Бірні-Ґазаргаму). Однак режим етнічного па-
КІ нування канурі над поневоленими народами, які постійно прагнули
- звільнитися від борнуанського гніту, не вирізнявся стабільністю. Він
л породжував періодичні повстання, що виснажували воєнну й фінан-
ж сову могутність султанату. Водночас кризовий постсередньовічний зане
пад Османської імперії, султанату Марокко та Ефіопії позбавив борну-
;< анців щедрих покупців їхніх рабів. Це спричинило істотне зменшення
обсягів транссахарської торгівлі, що вкрай негативно позначилося на
т доходах маїської скарбниці. Особливо загострилася ситуація за часів
: с правління маї Алі ібн-Хаджа [1750—1791], якому з великими трудно-
•д: щами вдалося придушити повстання народу мандара й відбити напад
VI арабського кочового народу шауа. Вихід із кризи наступний маї Ах-
мед ібн-Алі [1791—1808] спробував знайти в активнішій зовнішній
експансії на землі багатих царств хауса, але тут потужним конкурен
том борнуанців виступила фульбська воєнно-теократична держава
Османа дан-Фодіо, війну з якою Ахмед ібн-Алі програв начисто: воя
ки фульбе захопили й пограбували борнуанську столицю Нгазаргаму,
а сам л*ш-невадаха поплатився за свою авантюру життям. Новою сто
лицею Борну стало м. Курнауе.
Наступний лш/Дунама Лефіамі [1808—1811] спробував викорис
тати в боротьбі з фульбе поневолених ними хауса. Він підтримав хау-
.ШІП.Іі ^;, : : ^', ,.І,І,І;ІРІІШШІІ1І1 11 : , і і-,:,,:. і: НІ

513 І ' -* ; '" ^ " ' "•• Глава 14. «Чорна Африка»
санського саркі Дауру, який намагався вигнати фульбе зі своєї краї

ни. Проте й цю війну борнуанці програли. Війська Османа дан-Фодіо
знову захопили й поруйнували їхню столицю. Члени правлячої ди
настії Сейфува змушені були рятуватися втечею на протилежний,
східний берег озера, де знайшли притулок при дворі місцевого му
сульманського правителя держави Канем шейха Мухаммеда аль-Аміна
аль-Канемі на прізвисько «шеху (шейх) Ламіну».
Держава Канем протягом своєї тривалої історії пережила чимало
бурхливих подій. Територіально вона охоплювала землі на схід від
озера Чад, а за параметрами свого етнополітичного, суспільно-гос-
подарського і культурно-релігійного устрою мало чим відрізняла
ся від сусіднього Борну. Столицею Канему було м. Нджимі, а па
нівною релігією — сунітський іслам. Пік могутності Канему при
пав на XIII ст., проте внутрішні конфлікти між берберомовними
канурі і поневоленими ними місцевими негроїдними племенами
загава, булала й тубу, династичні чвари та війни з сахарськими ко-
} човиками (туарегами) виснажили міць Канему. В XVI ст. східне
узбережжя Чаду потрапило під контроль сусіднього Борну. Влада
борнуанських Сейфува над теренами колишнього Канему тривала
до середини XVIII ст., коли загальний занепад борнуанської могутності
та повстання мандара посприяли відновленню канемського політич
ного суверенітету. Проте надзвичайна етнічна строкатість регіону
спричиняла постійні міжплемінні конфлікти, тому консолідуючою
силою політичної інтеграції нового Канему могла виступити лише
релігія — панівний тут сунітський іслам. Процес відродження со
ціально-політичної стабільності країни, що розпочався на зламі
ХУШ-Х1Х ст., був тісно пов'язаний з побудовою в Канемі воєнно-
теократичної державності мусульманського ортодоксально-фунда-
менталістського напряму, організатором і лідером якої став полум'я
ний проповідник ісламських ідей шеху (шейх) Ламіну (Мухаммед аль-
Амін аль-Канемі). Ламіну був арабом за походженням, але народився
у центральносуданській області Феццан, а вся його політична й про
повідницька діяльність розгорталася в причадських землях.
Воєнно-територіальна експансія мандемовних кочовиків-скотарів
фульбе в район Чаду стурбувала лідера канемських осілих землеробів і
торговців шейха Ламіну, тому він, не вагаючись, подав борнуанським
Сейфува безпосередню військову допомогу. У 1810 р. союзні борну-
канемські війська спромоглися зупинити агресію фульбе, завдавши їм
поразки в битві при Нгорну. Однак про відновлення свого впливу на
хауса маї довелося забути. Не ожив після кількох погромів і столич
ний Нгазаргаму. В 1814 р. Сейфува перенесли столичний центр своєї
514 І Розділ IV. ТРОПГЧНО-ЕКВАТОРІАПЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
відродженої держави подалі від фульбської загрози, до м. Кукава, роз

ташованого на західному березі озера Чад, тобто на східну окраїну бор-
нуанського султанату.
Зважаючи на явну неспроможність Сейфува самостійно боронити
свою державу від завойовників, Мухаммед аль-Амін аль-Канемі в
1817 р. позбавив маї реальної влади, залишивши за ними тільки атри
бути церемоніально-релігійних лідерів країни. У стані своєрідного
двовладдя маї та шеху об'єднана борну-канемська держава проіснувала
три десятиліття, аж доки після смерті аль-Аміна його син і наступник
шейх Омар не зважився у 1846 р. остаточно ліквідувати релікти сей-
фуваської влади. Убивши останнього маї Ібрагіма та його сина Алі,
він сам зайняв престол у Кукаві і почав правити країною у статусі
всевладного шейха, намагаючись зосередити у своїх руках повнова
ження абсолютного воєнно-політичного, релігійного та адміністратив
ного деспота. Щоб досяіти цієї мети шейх Омар доклав чимало зу
силь, однак протягом свого тривалого царювання [1846—1880] так і
не зміг добитися від вождів різномовних місцевих племен цілковитої
лояльності й покірності. Після його смерті центральносуданеька імпе
рія знову поринула у період смут і усобиць. Контролювати таку по-
ліетнічну країну з п'ятимільйонним населенням виявилося не під силу
жодному місцевому вождю, що значно прискорило її колоніальне по
неволення наприкінці XIX ст. французами, до яких невдовзі приєдна
лися британці та німці.
Східними сусідами Канему були держави Баґірмі (столиця м. Ма-
сенья) і Вадаї (зі столицею у м. Вара), які займали відповідно південну
й північну частини родючої долини ріки Шарі, що впадає в озеро Чад.
Завдяки її щорічним розливам місцеві мешканці розвивали власний
землеробський комплекс (методом тропічного мотичного землеробства
культивували сорго, боби, бавовник, кунжут, індиго, пшеницю, сухо
дільний рис, дохну тощо), займалися рибальством і тваринництвом
(велика й дрібна рогата худоба, верблюди, віслюки, коні). Серед реме
сел найпоширенішими були ткацтво (особливо килимарство), гончар
ство, чинбарство, плетіння, доволі примітивна металообробка, різьба
по дереву. Основу експорту означених країн становили традиційні для
Центрального Судану раби (Багірмі вважалося основним постачальни
ком євнухів для Османської імперії), слонова кістка і страусове пір'я,
а імпорту — сіль, зброя та одяг. Ще в XVI—XVII ст. в обох державах
офіційною релігією став сунітський іслам. Проте навіть на початку
XVIII ст. мусульманізація мала тут ще поверховий характер, поширю
ючись переважно на владну еліту. Значна частина місцевого населення
515 І Глава 14. «Чорна Африка»
продовжувала сповідувати традиційні автохтонні культи поганського

характеру з елементами анімізму й культу предків. Означені політичні
утворення істотно різнилися лише своєю етнічною основою.
Етнічне ядро держави Багірмі становив однойменний негроїдний
народ багірмі (барма-ге), мова якого належала до ніло-сахарської
лінгвістичної родини. На чолі держави стояв правитель (мбанґ), наді
лений усією повнотою воєнно-адміністративної, релігійної та зако
нодавчої влади. Проте, як і в кожному ранньополітичному соціумі,
його влада обмежувалася радою родової знаті, із якої традиційно
призначався головний воєначальник багірмійського війська — мбар-
ма. Активну участь в управлінні державою брала мати царюючого
мбанґа — маґіра. З метою обмеження впливу племінної верхівки й
посилення своїх владних повноважень мбанґи сформували на початку
XVIII ст. рабську гвардію (на зразок єгипетських мамлюків) під ко
мандуванням «другого воєначальника» (патіа), який підпорядковував
ся особисто цареві. Із царських невільників формувався також апарат
професійних управлінців, причому раби призначалися на всі визна
чальні урядові посади (зокрема, тільки виходець із царських рабів міг
завідувати скарбницею). «Служила знать» рабського походження стала
в Багірмі потужною противагою безконтрольному володарюванню ро
доплемінної верхівки.
Спочатку, як і очікували мбанґи, раби на державних посадах слу
жили цареві вірою і правдою, вдячні за те, що не потрапили до чис
ленних караванів, які щорічно відправлялися на північ через Сахару,
щоб потрапити там через невільничі ринки євнухами до гаремів чи
веслувальниками на галери османського флоту. На цьому ґрунтувала
ся епоха воєнно-політичного процвітання Багірмі, що досягло своєї
вершини в період правління мбанґа Магоммед аль-Аміна [середина
XVIII ст.], коли професійна армія рабів приборкала місцеву знать, на
в'язала багірмійське панування кільком сусіднім народам, а також ре
гулярно здобувала в походах на південь щедру воєнну здобич. Кіль
кість мбанзьких підданих перевищила півтора мільйони осіб, а загони
професійних вояків налічували близько 10 тис. піхотинців і 300 вер
шників. Проте, ставши наприкінці XVIII ст. основою регулярної багі-
рмійської армії, раби-гвардійці перестали слухняно виконувати нака
зи місцевих царків, а почали самі диктувати їм свої умови. Ситуація
ускладнювалася тим, що тільки за наявності сильної професійної армії
Багірмі могло отримувати данину рабами, слоновими бивнями та стра
усовим пір'ям від поневолених сусідніх народів (сара, кука, бака, бо-
нго та ін.), а також поповнювали царську скарбницю за рахунок
гМкіМНіІі МІкіІПНіиі МНІНІІІІІІІіНІІІІІІІППіПМІІІкІІНННіікІІПіППІІікі ПіІі кІкІІНіМІІІкіІІіі ІПіігпіГіШ і ІІІІІІ ііііііі!ііі!іігаішіШ)іішш!ііііііііМійііштш!!іі!!іШіішиі!ншіШ

військової здобичі, захопленої в набігах на «дикі» племена південних

язичників. А отже, без регулярної армії державі просто не вистачило б
коштів на утримання належних воєнно-політичних інституцій. Засил
ля рабської гвардії у державних справах набуло загрозливих розмірів за
часів правління мбанґа Буркоманди (кінець XVIII — початок XIX ст.).
Не зумівши приборкати свого бунтівливого патіу, він змушений був
звернутися по допомогу до султана сусіднього Вадаї, пообіцявши спла
чувати Вадаї данину невільниками, кіньми та одягом. Вадайський сул
тан Абд аль-Сайді [1803—1818] допоміг, рабську гвардію винищили,
але в результаті мбанґ залишився без регулярного війська, потрапив у
залежність від свого північного сусіда й утратив останню можливість
тримати в покорі бунтівливу родоплемінну багірмійську знать. Не.
дивно, що в період правління наступного мбанґа Отмана [початок
XIX ст. — 1844] Багірмі опинилася у вирі нескінченних усобиць і
війн, а його наступник мбанґ Магоммед ібн-Абдалькедер [1844—
1871] остаточно перетворився на політичну маріонетку придворних
родоплемінних клік. У 1871 р. султан Вадаї Алі скинув Магоммеда
ібн-Абдалькедера з престолу, посадивши замість нього Абд аль-Ра-
мана — родича колишнього правителя. Загроза цілковитої втрати
суверенітету підштовхнула Багірмі до тіснішого союзу з французь
кими колонізаторами, що істотно полегшило останнім можливості
колоніального поневолення Багірмі наприкінці XIX ст.
Етнічним ядром султанату Вадаї був ніло-сахарський народ маба
(вадаї). Затиснуті між могутніми сусідами — Борну на заході і Дар-
фуром на сході — вадаї тривалий час перебували в залежності від
них, сплачуючи обтяжливу данину невільниками, тканинами, бив
нями слонів та іншими африканськими товарами, що мали попит на
міжнародному ринку. Епоха приниження тривала для маба до кінця
XVII ст., коли за царювання султана Якуба-Аруса [кінець XVII —
початок XVIII ст.) вадаї спромоглися позбавитися обтяжливого сю
зеренітету сусідів, скориставшися їхнім системним постсередньовіч-
ним ослабленням. У результаті склалася класична східнодеспотична
держава мусульманського типу з тією лише африканською специфі
кою, що в межах султанських володінь Вадаї продовжували мешкати
частково неісламізовані негроїдні народи язичників, які стали для
місцевих правителів невичерпним джерелом невільників, що виво
зилися як товар за межі країни.
Саме невизначеність правового статусу таких етносів не дає можли
вості точно встановити загальну кількість султанських підданих Ва
даї, яку оцінюють у параметрах від трьох до шести мільйонів осіб.
"йЩШШШШШШ^ ,
У канонах ортодоксального ісламу султан Вадаї вважався абсолют

ним володарем землі, майна і життя всіх своїх підданих, причому вла
да його мала ще й сакральний характер. Проте реальні повноваження
вадайського султана завжди жорстко контролювалися й обмежувалися
радою місцевої родоплемінної знаті народу маба, яка впливала на вибір
спадкоємця, а також на кадрові рішення, що стосувалися призначення
вищих урядовців держави, зокрема першого міністра — візира. Про
столюдини із числа султанських підданих мали працювати й сплачу
вати за користування номінально царською землею фіксовану ренту-
податок. Служба в султанській армії не була обов'язковою, проте мож
ливість збагатитися за рахунок узаконеної Кораном частки військових
трофеїв гарантувала султану безліч бажаючих повоювати під його
знаменами.
Могутній демографічний потенціал Вадаї дав можливість місце
вим володарям не лише позбавитися чужоземного панування, а й
самим перейти у другій половині XVIII ст. до активної зовнішньої
експансії. Особливо успішною вона була за царювання султана Абд
аль-Сайді [1803—1808], коли Вадаї вдалося, скориставшися внутрі
шніми смутами в сусідній Багірмі, нав'язати останній васалітет, а
також установити майже рівноправні торговельні стосунки з авто
ритетними мусульманськими правителями Османської імперії (че
рез Єгипет і Лівійську Тріполітанію), Борну та Дарфуру. Від поне
волених народів Вадаї отримувало цінну данину рабами, слоновими
бивнями, шкурами екзотичних тварин, страусовим пір'ям, одягом,
кіньми.
Поступовий занепад вадайської могутності припав на другу поло
вину XIX ст. Його причини крилися в загальному занепаді трансса-
харської торгівлі, постсередньовічній кризі, що вразила основного еко
номічного партнера Вадаї — Оттоманську Порту та її північноафри-
канських васалів. Господарський занепад настільки позначився на
султанаті, що заради наближення своєї ставки до життєво важливих
торговельних артерій султан Алі навіть переніс трохи далі на північ
столицю Вадаї — місто Вара. Вся державна еліта разом зі скарбницею
перекочувала до іншого міста — Абеша, куди невдовзі перебралися
пригодовані двором столичні ремісники, поети та науковці. В резуль
таті покинута своїми мешканцями Вара була занедбана й фактично
вимерла. Винними в загостренні кризової ситуації султани Вадаї вва
жали європейських колонізаторів, тому в подальшому чинили шале
ний спротив загарбницьким діям європейців, аж доки французи не
здолали цей опір силою зброї.
ІІІІІІІІІІІІІІІЙІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІШІІІІІІІІІШШІІІІІІІІІІІІІІІІІІШІІ! іІІІІіШпп,ІІ|шіІ,ІІІІШІІІіШІ,ІішІІ,І,1,па„и„„І.,,_М,—^^ ІІІІІІІІІИШМШШШШІШІІІШІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІШ

#18 1 Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
щ Найпомітнішими постсередньовічними державами Східного Суда- |

ну були мусульманські султанати Дарфур і Сеннар. Перший із них (зі -,]:
столицею в м. Коббе) створив ніло-сахарський за мовною ознакою і-
скотарсько-землеробський народ фор (фур) на теренах однойменного ]:-
плато Дарфур й у верхів 'ях Білого Нілу. Другий, з центром у верхів 'ях ї
Голубого Нілу, заснував кордофанський народ землеробів фунгор. За і
параметрами соціально-економічного, господарського і релігійно-по
літичного устрою означені султанати мало чим різнилися від своїх цен-
тральносуданських сусідів. Обидва народи займалися ручним (місця- |і
ми — терасним і поливним) землеробством (дохна, сорго, кунжут, ба- і
вовник тощо), розводили велику й дрібну рогату худобу та верблюдів, Ц
розвивали різноманітні ремесла (ковальство, гончарство, чинбарство, •<
ювелірна справа, різьба по кості, плетіння). В релігійному відношенні Ц
всі вони вважалися мусульманами-сунітами, проте у свідомості людей Ц
залишався значний шар доісламських натуралістичних вірувань п о - \
ганського напряму. Основним джерелом прибутків для владної верхів- |
ки була міжнародна транссахарська торгівля, найприбутковішою га- :\}
луззю якої вважалася работоргівля з мусульманськими країнами Близь- ]
кого Сходу. Основними постачальниками невільників залишалися ц
південні області, заселені розпорошеними племенами негрів-язич- Ц
ників, куди султани здійснювали періодичні воєнні набіги. у]
Владу східносуданських султанів значною мірою обмежували ради і]
родоплемінної знаті та впливове мусульманське духовенство. Піддані- іІ
простолюдини мали виконувати різноманітні повинності (натуральні 1і
податки, відробіткова рента та військова служба). Раби, яких не про- ї
дали за кордон, використовувалися в господарстві. Рабство, так само і
як і в сусідніх країнах, мало патріархальний характер. Напівавтоном- |
ний статус зберігався за місцевими племенами кочових скотарів, серед 1
яких траплялися етнічні араби-бедуїни, нубійці й беджа. Для зміцнен
ня владної централізації в обох султанатах у XVIII ст. при особі пра- і
вителя з'явилася рабська гвардія, яка на перших порах дала мож- •
ливість дещо приборкати родоплемінну вольницю знаті й зміцнити
режим політичної централізації. Саме тому на середину XVIII ст. при- |
падає епоха максимальної стабільності й воєнно-політичної могутності і
східносуданських султанатів. Однак від кінця XVIII ст. рабська гвар- Я
дія почала виходити з-під контролю султанів, централізація послабла, -.{1
розпочався процес некерованого розпаду султанатів, від яких відокре- ;]
милися залежні або напівзалежні в минулому племена й народи, а самі
«володарі» перетворилися на безправних маріонеток придворних клік.
Останню крапку в незалежній політичній історії східносуданських
&'•:•
султанатів поставила експансія Єгипту. Його правителі, будучи фор

мальними васалами османського султана, намагалися вести автономну
зовнішню політику і мріяли перетворити Східний Судан на джерело
дешевої сировини й безплатних робочих рук для власної економіки.
Крім того, вони розглядали цей регіон як гарантований ринок збуту
для недостатньо конкурентноспроможної на інших світових ринках
продукції єгипетського ремесла і молодої єгипетської промисловості.
Вистояти у воєнному протистоянні потужним північним сусідам
жоден із султанатів Східного Судану не міг. У 1821 р. останній султан
фунгів (держава Сеннар) Баді VI без бою капітулював перед армією
Ібрагима-паші аль-Місрі (сина знаменитого реформатора Мухаммеда-
Алі), а в 1870 р. і Дарфур визнав себе васалом єгипетського хедіва
Ісмаїла [1863-1879].
Колоніальне і
поневолення
Африки європейцями І
Процес колоніального поневолення Судану і суміжних із ним регі
онів європейцями розпочався з атлантичного узбережжя, де англійсь
ким, французьким, голландським, датським, іспанським та порту
гальським колонізаторам протистояли ранньополітичні утворення, які
робили тільки перші кроки на шляху державотворення. Це були кла
сичні вождівства (чіфдоми) —протодержавні соціальні організми, утво
рені народами, які перебували на етапі розвиненої соціально-майнової
диференціації. Вони активно прилучалися до міжнародної торгівлі
(продавали рабів та інші традиційні африканські товари, а купували
зброю, алкоголь, одяг та іншу продукцію європейської промисло
вості), виробили складні язичницькі культові системи, але ще не ство
рили стабільного державного апарату, не мали власної писемності, а
інститут данницьких виплат і редистрибутивних поборів у них ще не
трансформувався в усталену податкову систему. Раннє знайомство з
європейськими колонізаторами призвело до однобокого розвитку міс
цевих соціумів, зростання масштабів страхітливої работоргівлі, спря
мованої на експорт темношкірих невільників, які стали основним дже
релом робочих рук на рудниках і плантаціях колонізованої Америки.
Водночас воно сприяло прискоренню воєнно-політичної консолідації
та соціально-майнової диференціації місцевих народів, дало їм мож
ливість активніше долучатися до культурних і технологічних здобутків
Ш1НІ1І1М І ІІІ II ІІ Е1ІШІШІ1ІУІШ!ШНІ1!1ІІЙ!ІШІЕІШІ1І!1І!І!1ІУУІІІ1ШШ
шшпт
й
5^0 Г Розділ IV. ТРОПГЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
європейців, прищеплювало культуру товарно-грошових відносин, зба

гачувало спектр культивованих рослин імпортованими з Америки та
безпосередньо з Європи (батат, маніока, цитрусові, томати, кукурудза,
Каучуконосна гевея, тютюн, арахіс, картопля, какао, сизаль, виноград,
яблука, груші, сливи, вишні, редис, морква, капуста, буряк, цибуля,
^рнепс), що суттєво збільшило й урізноманітнило харчові та сиро
винні ресурси регіону. Із місцевих аграрних культур найпоширеніши
ми були ямс, дурра, просо, рис, цукрова тростина, банан. Основним
Джерелом білкової їжі за відсутності розвиненого тваринництва (муха
Н^це!) залишалося полювання на диких тварин (слонів, антилоп, боро-
Давочників, гіпопотамів та ін.), рибальство і збиральництво (страусові
Щия, молюски, їстівні трави, плоди й корінці).
До кінця XVIII ст. Африка викликала інтерес у європейців лише як
джерело постачання невільників, золота, а також різноманітних спе
цифічних товарів — слонових і носорогових бивнів, страусового пір'я,
Є]
сзотичних тварин та їхніх шкур тощо. За часів Великих Географіч
них відкриттів на атлантичному узбережжі Західної Африки почали
в
кникати укріплені торговельні факторії європейців. Спочатку серед
н
их домінували португальці, яким римський понтифік Ніколай V
Ц447—1455] своїми спеціальними буллами «дарував» усі права на ко
лонізацію Африки. Іспанія визнала Африку зоною португальських
інтересів в обмін на ексклюзивне право грабувати й колонізувати Аме-
Рику (Тордесільяська угода 1494 р.). Проте інші західноєвропейські
Держави не погодилися з колоніальним «монополізмом» португальців,
і невдовзі сюди прийшли голландці, англійці, французи, датчани, а
зь
одом іспанці, бельгійці, італійці, німці. В результаті утворився жах-
л
ивий трансатлантичний «трикутник»: рабів везли до плантацій і руд
ників Америки, звідти на виручені кошти закуповували й доставляли
До Європи золото, срібло, бавовник, тютюн, цукор, каучук, каву, пря
нощі та інші «колоніальні товари»; із Європи до Африки везли алко
голь, зброю, порох, кулі, одяг, текстиль, посуд, скляні й металеві ви
роби та інші різноманітні «брязкальця»; натомість знову купувалися \\
Раби — і смертоносний цикл повторювався.
Не дивно, що на карті тогочасного західноафриканського узбереж
жя Атлантики з'явилися такі регіони, як «Золотий берег», «Не
вільницький берег», «Берег слонової кості» та інші області з анало-
:• гічними красномовними назвами.
Для Африки наслідки «трикутника смерті» виявилися трагічними.
Масштаби експортної трансатлантичної работоргівлі постійно зроста-
уиіі і і і і і і і іинииііиішіииишшіишіі і іиі і і і і і -.:. . . , « ^ ,, і „ ИКІ,,, ..^^І^І^ІІІІІІІІІІІІШІІІ

ли. Якщо протягом XVII ст. до Америки (лише «легальними» канала

ми) доставили 2,8 млн темношкірих невільників, то у XVIII ст. —
близько 7 млн. Збільшувався і зворотній європейський експорт: якщо
на початку XVIII ст. до Західної Африки щороку завозили до 180 тис.
одиниць вогнепальної зброї, то наприкінці XVIII ст. — 400 тис. на
рік. Окрім масштабних людських втрат, господарського й демографіч
ного занепаду цілих регіонів, виснажливої мілітаризації та перманент
них воєн це спричинило переорієнтацію основних торговельних ар
терій регіону замість транссахарських шляхів у напрямі атлантичного
узбережжя, хронічну дестабілізацію соціально-політичного життя, мо
ральну деградацію місцевої верхівки і знецінення самого людського
життя. Проте в серединні райони «Чорного континенту» тогочасні
європейці проникати не наважувалися, віддаючи перевагу отриманню
невільників через посередництво місцевих вождів. 1 лише від кінця
XVIII ст., коли розпочалося бурхливе зростання західної промисловості,
Африку почали розглядати, насамперед, як можливе джерело дешевої
сировини та ринок збуту товарів спочатку мануфактурної, а потім і
машинної індустрії. За цієї ситуації работоргівля, яка руйнувала тра
диційні африканські соціально-економічні структури, залишаючи за
хідну промисловість без потенційних споживачів, а місцеві сировинні
виробництва — без необхідних робочих рук, почала заважати подаль
шому господарському розвитку передових європейських країн. Не
дивно, що першою про необхідність заборони «антигуманної» практи
ки работоргівлі заговорила Англія — найрозвинутіша промислова краї
на кінця XVIII ст., тогочасна «майстерня світу». Як наслідок, у 1772 р.
рабство було ліквідоване у власне Британії, у 1807 р. англійським
підданим заборонили брати участь у работоргівлі, а в 1833 р. інститут
рабства був скасований в усіх володіннях Британської корони. Не
вдовзі під тиском промислової буржуазії аналогічні законодавчі акти
були прийняті у Франції (1794), Данії (1803), США (1808), Швеції
(1813) та Голландії (1818). 1 хоча плантатори Бразилії та південних
штатів США продовжували використовувати рабську працю, офіцій
но лише відсталіші в економічному відношенні європейські держави
(Іспанія та Португалія) продовжували вважати торгівлю невільниками
«законним промислом», тоді як передові, промислово розвинуті краї
ни проголосили її антизаконною контрабандою, а схоплених у морі
работорговців вішали на реях як піратів.
На початку XIX ст. на Заході навіть поширювалися ідеї про не
обхідність повернути звільнених негрів із Америки назад до Африки,
їхньою реалізацією зайнялися відповідні громадські організації, серед
522 І Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРЇАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
яких найвідомішим було створене в 1816 р. у Вашингтоні за підтрим

ки демократично-республіканського уряду президента Дж. Медісона
[1809—1817] Американське колонізаційне товариство (АС8).
Наймасштабнішим проектом АС8 стало заснування на півдні за-
хідноафриканського узбережжя Атлантики суверенної колонії
звільнених із рабства темношкірих американських переселенців під
назвою Ліберія (від латинського ІіЬег — «свобода»). Для реалізації
свого задуму Товариство придбало у місцевих вождів за $50 мис
Месурадо (Монте-Серрадо) загальною площею понад 13 тис. км 2 ,
куди почало доставляти з 1822 р. кораблями групи переселенців. До
середини XIX ст. сюди переправили близько 20 тис. темношкірих
іммігрантів з Америки, які у кривавих війнах з аборигенними афри
канськими племенами язичників (гола, гребо, басса, кру та ін.) змог
ли утвердитися на зайнятих територіях. Столицею Ліберії стало пор
тове місто Монровія (назване так на честь тогочасного президента
США Дж. Монро [1817—1825]), а державною мовою — англійська. У
1824 р. на загальних зборах переселенців було прийнято першу кон
ституцію Ліберії («Конституція Ґурлі»), а в 1839 р. «Співдружність
Ліберії» проголосила свою незалежність. У 1848 р. суверенітет «Віль
ної республіки» визнала Велика Британія, у 1852 р. — Франція, а в
1862 р. — США. Вдячні ліберійці запровадили британську валюту як
базову для своєї монетної системи, а панівна партія «Вільної рес
публіки» дістала назву «Партії справжніх вігів».
Здобувши свободу і власну державу, американо-ліберійці повелися
на новій батьківщині не краще від своїх колишніх гнобителів. У
молодій державі запровадили республіканську форму правління.
Зразком для написання ліберійської конституції послужила най-
прогресивніша на той момент американська. (Відповідно до поло
жень основного документа передбачалося запровадження двопалат
ного парламенту і посади президента, які мали обиратися загальним
голосуванням на дворічний термін.) Однак темношкірих африкан-
ців-аборигенів і білих у Ліберії позбавили всіх політичних прав. Аме
рикано-ліберійці захопили панівні позиції в адміністративному апа
раті та економіці країни, а позбавлених власної землі африканців
їхні «брати за кольором шкіри» презирливо іменували «чужоземця
ми», їх обкладали непосильними податками і трудовими повиннос-
тями й нещадно експлуатували на плантаціях, намагаючись побіль
ше продати за кордон продуктів, які на них вирощувалися (плоди
олійних пальм, перець, кокоси, кава, каучук, ананаси, рис, цукрова
тростина, індиго, бавовник, імбир). Ліберія експортувала також сло-
• нові бивні й цінну деревину, екзотичних тварин та їхні шкури. Заво
зила вогнепальну зброю, різні промислові та продовольчі товари,
зокрема алкоголь. Активізація експортно-імпортних операцій спри-
яла формуванню власної компрадорської буржуазії. Завдяки воєн

но-технічній перевазі над корінними африканцями, американо-лі-
берійці розширювали кордони своєї «Вільної республіки». Просува
ючись углиб континенту, вони встановлювали свій політичний та
економічний контроль у захоплених областях і насильно христия
нізували їхніх мешканців. Не дивно, що суміжні з Ліберією туземні
народи регіону аж до кінця XIX ст. чинили запеклий опір цим ново-
явленим колонізаторам. Його вдалося придушити силами регуляр
ної ліберійської армії, до лав якої у разі потреби в примусово-доб
ровільному порядку мобілізовувся кожний повноправний ліберійсь
кий громадянин віком від 16 до 50 років, спроможний носити зброю.
Проте основним напрямом європейської колоніальної експансії в Аф
риці на етапі промислово-капіталістичного розвитку стала боротьба за
встановлення прямого воєнно-політичного контролю над «Чорним кон
тинентом» з метою його інтенсивнішого економічного використання
як сировинного придатка та ринку збуту. Щоправда, спочатку «білі
цивілізатори» намагалися прикривати свої загарбницькі наміри гасла
ми «боротьби з работоргівлею», але колоніалізм від цього не ставав
привабливішим. Тим більше, що методи завоювань залишалися не
змінними, тому африканці в міру своїх можливостей намагалися чи
нити опір непроханим «благодійникам». 1 тільки абсолютна воєнно-
технічна та організаційна перевага європейських колоніальних армій
давала їм можливість досягати перемоги над туземними військами. І
все ж опір окремих африканських народів був настільки рішучим і
завзятим, що навіть озброєним до зубів колонізаторам нерідко дово
дилося відступати.
Із вождівств Західної Африки особливо тривалу й рішучу боротьбу
проти іноземного поневолення вела конфедерація народу Ашанті (Де
санте) — протодержавне утворення, що контролювало межиріччя Воль
ти і Тано (сучасна Гана), в зоні знаменитого «Золотого Берега». Етнос
ашанті, мова якого належала до конго-кордофанської лінгвістичної
сім'ї, був войовничим і водночас найчисельнішим (близько мільйона
осіб) народом регіону, що забезпечувало йому тривале домінування над
навколишніми територіями і народами. Навіть місцеві європейські фак
торії змушені були платити ашантійським вождям принизливу данину.
Солідні надходження від работоргівлі й данини дали можливість
ашанті від початку XVIII ст. відправляти до Європи свою талановиту
молодь на навчання. Деякі з цих темношкірих учнів не лише здобу
ли вищу освіту в західноєвропейських університетах, а й захистили
дисертації, отримали дипломи доктора філософії. Серед перших аф-
ІІІІІІІІІІІІІІІІІІ1І НІШІ •ііііііііііііі1
іо«ііпііиі«іо«іііііопі!ііаітіпіііпіпіп»«ііііпв«іі»і«і«» іптійіппііі ІН
524 Розділ ГУ. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
риканських науковців, які здобули вищі наукові ступені у XVIII ст.,

були Антон Вільгельм Амо (Армоо) (навчався в Німеччині) та Якоб
її Капітейн (у Голландії).
Традиційне ашантійське господарство базувалося на ручному цик
лічно-перелоговому землеробстві. Ашанті вирощували ямс, таро, про
со, сорго, рис, банани, боби, олійну пальму, колу, цукрову тростину.
Набули поширення також завезені з Америки та Європи культури,
для яких африканський клімат виявився цілком сприятливим (мані-
ок, батат, кукурудза, ананас, томати, тютюн, земляний горіх, цитру
сові). Певну роль відігравали тваринництво (дрібна рогата худоба,
свині) і птахівництво, а також золотодобування. Золото, а також цінна
деревина, горіхи кола й раби становили основу ашантійського експор
ту. Завозили до країни зброю, алкогольні напої, тютюн, порох, мета
леві вироби й тканини. Функцію грошових знаків в ашанті виконував
золотий пісок3 і мушлі каурі. Ашантійська релігія включала арахно-
філію (культ павуків), культ предків (асаманфо) та поклоніння безлічі
духів (обосом) з елементами різноманітних (нерідко навіть людських)
жертвопринесень.
Особливо ушановували ашанті духів водоймищ, першопредка
"•
' -' Ньяме та мудрого павука Анансе. Попри активну пропаганду хри-
й стиянства, яку вели на «Золотому березі» місіонери англіканських
І євангелістів, «моравських братів», Базельського євангелічного то-
і вариства, Веслеянського товариства методистів та інших проте
стантських церков, процес християнізації туземців відбувався з
великими труднощами.
У соціальному відношенні ашанті являли собою типове передциві-
лізаційне утворення. Чітко простежувалася диференціація суспільства
(поява знаті, простолюдинів і рабів), проте ще не сформувалися ста
більна професійна влада, усталена податкова система, не було писем
ності та інших ознак справжньої цивілізації. Політично ашанті пере
бували на етапі військової демократії. Відчуття міжплемінної етнічної,
мовної та релігійної спорідненості, також воєнно-експансіоністські
потреби сприяли об'єднанню на початку XVIII ст. розпорошених у
минулому ашантійських родів (Кумасі, Нсуга, Беквай, Мампонг, Джу-
атен та ін.) у конфедерацію племінних оманів («вождівств») під спіль
ною назвою Квамана («Лісова країна») зі столицею у м. Кумасі. Сим-
3
Цікаво, що грішми ашанті вважали тільки золотий пісок, тому знайдені золоті
самородки одразу розтирали: в ашантійській столиці Кумасі цим бізнесом про
мишляло близько сотні професійних майстрів «золотопіщаних справ».
ІІІ!ІІІІІІІ И Н Н 1 іIII ііі II І І і

ним
5 2 5 ' *'••>І*«7Г: •'-'••• • *'*- - А ? •.* >;• > - *о< -**-г.м-!--г:'* ЧЇ? г * » " ' Глава 14. « Ч о р н а А ф р и к а »
волом влади великого вождя став палац асантехене, споруджений на

зразок європейського рицарського замка із зубчастими стінами, звід
ним мостом над ровом із водою та потужними вежами.
Першим асантехене (верховним вождем) ашантійської конфеде
рації став Осей-Кофі Тугу [1701—1718], якому вдалося об'єднати під
своєю рукою більшість ашантійських племен. Сформувавши на цій
основі 60-тисячну армію, Осей-Кофі Тугу розпочав інтенсивно поне
волювати сусідні народи, посилюючись за рахунок воєнної здобичі й
данини (золото, невільники, кола, зброя, тканини тощо). Не завжди
Квамана у цих війнах перемагала (в 1752 р. ашанті зазнали відчутної
поразки від сусідньої Дагомеї), проте в цілому експансія тривала ус
пішно, і навіть узбережні торговельні факторії європейців змушені
були сплачувати асантехене данину. Це особливо болісно сприймало
ся англійцями, які наприкінці XVIII ст. вже витіснили з «Золотого
берега» інших європейських конкурентів і намагалися поширити свої
колоніальні володіння на північ — углиб континенту. На заваді цим
планам стали войовничі ашанті. В період правління асантехене Осей-
Туту Кваміни [1799—1824] британці тричі розпочинали війну проти
Конфедерації (1805, 1811, 1814) — і тричі зазнавали поразки, щоразу
відкуповуючись від агресивно налаштованих ашанті збільшенням дан
ницьких виплат. Тоді колонізатори вирішили змінити тактику, зга
давши про вічний принцип завойовницької стратегії: «Поділяй і па
нуй!». Своїм союзником англійці обрали федерацію народу фанті, які
чимало натерпілися від ашантійської агресії і нав'язаних їм асантехе
не обтяжливих данницьких виплат.
Четверту війну проти ашанті англійці розпочали в союзі з фанті у
1824 р., коли в Кумасі після смерті непереможного Осей-Туту Квамі
ни на престол зійшов його брат Осей-Окото [1824—1838], якого со
юзники одразу вирішили випробувати «на міцність». Проте й цього
разу британці зазнали невдачі. В бою при Ассамі в січні 1824 р. ашанті
знову перемогли, загинув англійський губернатор місцевої «колонії
Сьєра-Леоне». 1 лише в серпні 1826 р., виманивши ашанті для битви
на безлісу рівнину Додава, де європейці змогли сповна скористатися
перевагами своєї вогнепальної зброї, колоніальному корпусу полков
ника Поурдона вдалося завдати ашанті відчутної поразки. Війна за
вершилася у 1831 р. укладанням мирного договору, за умовами якого
Осей-Окото зобов'язався сплатити англійцям невелику контрибуцію,
відмовлявся від будь-яких данницьких домагань щодо європейських
фортів та визнавав «незалежність» (тобто перехід під англійський про
текторат) дванадцяти сусідніх народів із числа своїх колишніх васалів.
526 І Розділ IV. ТРОгаЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
Після такої відчутної перемоги на воєнному та дипломатичному

фронтах, британці вирішили, що міць Квамани зламана назавжди. Зад
ля економії коштів вони зменшили свою військову присутність на
«Золотому березі» до 160 солдатів, чим скористався асантехене Осей-
Квако Дуах [1838—1868], завдавши нищівної поразки колонізаторам
у П'ятій англо-ашантійській війні 1863—1864 рр. Скориставшись анг-
ло-голландськими суперечностями, Осей-Квако Дуах закупив у гол
ландців вогнепальну зброю через посередництво місцевих нідерланд
ських фортів. Тоді підприємливі британці викупили в 1871 р. у Нідер
ландів усі форти на «Золотому березі», чим позбавили ашанті
можливості здобувати вогнепальну зброю, порох і боєприпаси. У від
повідь на цей явно ворожий акт ашанті розв'язали в 1873 р. Шосту
війну з британцями (1873—1874). За наказом асантехене Коффі-Каль-
каллі проти колонізаторів виступили одразу три ашантійські армії, що
налічували 12 тис. вояків. їм протистояли лише нечисленні гарнізони
британських фортів (117 офіцерів і 550 солдат) під началом генерал-
губернатора сера Гарнета Уольслея. Однак завдяки потужним мурам
фортець і перевагам своєї новітньої вогнепальної зброї (гвинтівок і
гармат) над кременевими рушницями ашанті, британці вистояли до
підходу резервів. Тогочасний уряд торі, який очолював відомий свої
ми колоніальними здобутками прем'єр Б. Дізраелі, направив до Аф
рики кращий стрілецький полк Великобританії Віаск Раїгої («Чорний
дозор»). Довівши в такий спосіб кількість колоніальних військ, задія-
них проти ашанті, до 4 тис. вояків, британці завдяки своїй абсолютній
воєнно-технічній перевазі потіснили ашанті в битвах при Есамане,
Абракрампе, Амоафуле, Бекве та Ордахсу. В лютому 1874 р. вони за
хопили й спалили дотла ашантійську столицю Кумасі. Витративши
в цих боях усі воєнні ресурси, британці пішли на підписання ще од
ного мирного договору, за умовами якого асантехене Коффі-Каль-
каллі зобов'язався припинити людські жертвопринесення, сплатити
контрибуцію в тисячу унцій (понад 31 кг) золота і визнати «неза
лежність» усіх своїх колишніх васалів (яких одразу взяла під своє ко
лоніальне крило Велика Британія). Проте й цього разу конфедерація
Квамана зберегла свою політичну незалежність.
Відтепер ашанті не становили загрози колоніальній експансії бри
танців у регіоні. Проте пам'ять про минулі поразки не давала колоні
заторам спокою, і в 1896 р. вони вирішили добити Кваману, розв'я
завши проти знесилених ашанті Сьому (останню) англо-ашантійську
війну, що більше нагадувала вже каральну акцію, аніж повномасштаб-
не бойове зіткнення. Майже не зустрівши опору, британці за підтрим
ці , , і Ш ШШ ^ ЩШШШ^^^^^^^^^^^Ш^ШІ
ки туземних армій народів фанті й га (які протягом десятиліть перебу

вали під гнітом ашанті й тому люто ненавиділи своїх поневолювачів)
ліквідували рештки ашантійського суверенітету. В 1896 р. колишня
Квамана була проголошена британським протекторатом.
Серйозну загрозу для колонізаторів становили також держави народу
йоруба й особливо держава Бенін, що знаходилася на узбережжі
Гвінейської затоки, в районі правобережжя Нижнього Нігеру. Ство
рені народом йоруба наприкінці XVII ст. ранньополітичні утворен
ня номового типу (Іфе, Ойо, Кету, Шабе, Даса, Іджеша, Екіті, Ово,
> Ондо, Іджебу, Егба, Егбадо та ін.), а також їхній східний сусід —
іГ держава Бенін народу едо (біні), були типовими вождівствами. їхні
.;•.-•
'; воєнно-гюлітичні інститути формувалися й міцніли завдяки дохо-
. дам від інспірованої європейцями трансатлантичної работоргівлі.
г Будучи близькими за культурними, господарськими та мовними оз-
< наками (мови йоруба й едо належали до нігеро-кордофанської лін-
г гвістичної сім'ї), обидва ці народи займалися ручним землеробством
1
(ямс, рис, кукурудза, земляний горіх, какао, гевея, кола, олійна та
кокосова пальми), тваринництвом (кози, вівці, свійські птахи), яке
/ певною мірою слугувало ритуальним цілям. Значного розвитку на-
.?&:• були бронзове ливарництво, мистецтво різьби по кості й дереву,
З кустарні ковальство, ткацтво й плетіння. Місцеві правителі (оба)
* обиралися в канонах типової військової демократії представника-
^ ми місцевої родової знаті, а їхня влада мала сакральний характер.
Прискоренню процесів соціально-політичної диференціації в середо-
;
| вищі йоруба й едо посприяла работоргівля, доходи від якої збагачу-
; вали місцеву верхівку й давали їй можливість тримати в покорі од-
*' *•
'' ноплемінників-простолюдинів. Збуваючи захоплених у набігах на
•: сусідів невільників, слонову кістку і прянощі, місцеві володарі ку
пували престижні європейські «брязкальця», алкогольні напої та
*4 вогнепальну зброю, якою оснащували свої військові дружини, щоб
&• тримати в покорі підданих. Проте в XIX ст. занепад трансатлантич-
I ної работоргівлі підірвав міць місцевих оба, а фізичний і моральний
розклад місцевої верхівки (наслідок работоргівлі та масового алко
голізму), виснажлива мілітаризація, на тлі цілковитого розвалу міс
цевих промислів, які не витримали конкуренції з товарами західної
машинної індустрії, робили ці народи відносно легкою здобиччю
колонізаторів. І лише об'єктивна «зайнятість» європейських за-
;' гарбників у змаганні з войовничими ашанті не давала їм можли
вості взятися за пряме колоніальне поневолення йоруба й Бені
ну. Однак після того, як у Шостій англо-ашантійській війні 1873—
1874 рр. міць конфедерації Квамана була підірвана, дійшла черга й
- до її східних сусідів по «Золотому берегу». Розпорошені й політично
дезінтегровані йоруба не змогли вчинити серйозного опору колоні-
111Н
528 | Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРШІЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
заторам. У 1893 р. британці встановили свій протекторат над біль

шою частиною земель йоруба (кілька західних державок колонізува
ли французи).
Інакше розвивалися події, пов'язані з колонізацією об'єднаного Бе
ніну, де володарював войовничий оба Ідугбова на прізвисько Овон-
ранмен-Ноґбаїсі («Непереможний»). Таке ім'я Ідугбова здобув уже на
початку свого царювання [1888—1897], коли з печерною жорстокі
стю придушив кілька інспірованих бунтівливими представниками
місцевої знаті заколотів, що відбулися на окраїнах «Бенінської ім
перії» — в областях Акуре (1889) й Агборе (1896). Дещо заколисані
покірністю сусідніх йоруба, британці виділили для колоніального
поневолення Беніну мізерний загін (260 солдатів і офіцерів), які де
сантувалися в бухті Угхотон у січні 1897 р. Вони були одразу атако
вані й розгромлені бенінським військом (близько тисячі вояків),
яким командував знаменитий воєначальник Ологбошері. Втратив
ши половину солдатів, колонізатори покинули негостинну землю
Беніну. Проте вже наступного місяця вони повернулися. Цього разу
в операції взяли участь сім бойових кораблів і 1,5 тисячі британсь
ких солдатів. Після двох запеклих боїв їм удалося закріпитися в бухті
Угхотон і вирушити на бенінську столицю — місто Бенін. Для захи
сту столиці Ідугбова зібрав війська шести вождів і кинув у бій свою
особисту гвардію. У битві, що відбулася на березі р. Ологбо, армії
оби зупинили агресора, а в бою при Аро-Олокун бенінська армія
полководця Ебеїкінмвіна змусила британських морських піхотинців
відступати. Тоді за справу взявся королівський флот. Підтримані по
тужним вогнем важких корабельних гармат, англійські піхотинці
відновили наступ. Бенінці змушені були відійти до власної столиці.
Розпочався штурм, у ході якого особливо завзятий опір колонізато
рам учинила царська гвардія оби під командуванням «генерала» Асо-
ро. Попри абсолютну воєнно-технічну перевагу англійці штурмува
ли Бенін протягом трьох діб, аж доки війська Ідугбова не покинули
спалену дотла столицю. Ще півтора роки в джунглях Беніну тривала
партизанська війна. Лише наприкінці 1898 р. британці остаточно здо
лали опір едо, а захопленого в полон «непереможного» Ідугбову
відправили в заслання. Бенін був проголошений британським про
текторатом.
Значно динамічніше просувалися колонізатори в Судані, де голов

ними виконавцями «цивілізаторської місії білої людини» виступали фран
цузи, їхня колоніальна активність у регіоні починалася з торговельних
факторій в районі Сенегалу і Гамбії. Як і інші аналогічні європейські
форпости в тогочасній Африці, вони аж до кінця XVIII ст. брали по
сильну участь у криваво-прибутковому бізнесі трансатлантичного
«трикутника»: раби з Африки до Америки -> сировина з Америки до
іІВІІІІІІІІІ ;
1111 ІІІІІ!І11111
1ІІІПІ1І1ІІІ11ІІІІ111ІІ11І1ІІІ1 11І11111І1І1І1І11ІІІІІ1!! 1111І1111 1 ІІІІІІІІІІІІІІІ І ІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ • Ш- " « ІІ" ••' І
529 ЯЛМЯ1 Глава 14. «Чорна Африка»
Європи -> продукція західних мануфактур з Європи до Африки -» і

далі по колу. Велика Французька революція у 1794 р. офіційно по
кінчила з французькою работоргівлею, а в процесі революційних і
наполеонівських воєн більша частина африканських факторій Франції
перейшла під контроль «володарки морів» Великобританії. Тільки
після завершення епохи наполеонівських воєн реставровані на пре
столі Бурбони змогли дипломатичним шляхом повернути більшість
колишніх французьких фортів у районі Сенегалу й Гамбії під конт
роль Французького королівства. Навколишні території планувалося
використати для організації бавовняних та арахісових плантацій, що
мали забезпечувати сировиною французьку промисловість. З аналогі
чною метою в період правління Луї-Філіппа Орлеанського [1830—
1848] Франція в суперництві з Британією, Голландією, Португалією і
Данією намагалася утвердитися на узбережжі Гвінейської затоки, де
протягом 1838—1842 рр. французам удалося заснувати кілька укріпле
них факторій. Проте ефективність такої обмеженої в територіальному
відношенні колоніальної експансії виявилася мізерною, а зростаюча
французька промисловість потребувала дедалі більше сировини і нових
ринків збуту для виготовлених нею товарів. Тому, починаючи від часів
Другої республіки [1848—1852], а особливо в епоху Другої імперії
[1852—1870] Франція перейшла до масштабних територіальних завою
вань у районі Судану.
Дрібні прибережні державки (Галам, Гассо, Дакар, Кайор та ін.)
впали перед колонізаторами майже без опору. Проте щоб стати воло
дарями Західного Судану французам необхідно було поневолити два
значно потужніші місцеві султанати — Тукулерську імперію тіджанітів
і державу Уасулу. Тогочасним правителем Тукулерської держави був
Ахмаду [1864—1895] — син і спадкоємець знаменитого аль-Хадж Ома
ра. Теократична тіджанітська держава об'єднувала території, на яких
мешкало багато народів (бамана, бамбара, сонінке, фульбе та ін.).
Більшість із них категорично не сприймали релігійний фанатизм і
жорстке етнічне домінування тукулерів, тому сподіватися на їхню
підтримку в боротьбі з колонізаторами Ахмаду не доводилося. Ситуа
цію ускладнювали також релікти династичних усобиць, ініціаторами
яких періодично виступали брати правителя, які самі прагнули утвер
дитися на тукулерському престолі. Тому, коли в 1870-х роках фран
цузи почали відкроювати від володінь Ахмаду одну територію за
іншою, тукулерський правитель мало що міг їм протиставити. Особ
ливо активно розвивалися воєнні дії в 1890—1894 рр., коли французь
ким колонізаторам вдалося вийти в район нігерського закруту й оку-
ІІІІІШІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІШ
пувати важливий центр регіональної караванної торгівлі місто Том-

букту. Ахмаду зі своїми прибічниками змушений був відступити далі
на південь в район Сокото. Там, уже будучи номінальним правителем
неіснуючої тукулерськоі" імперії, Ахмаду ще протягом чотирьох років
вів проти французьких інтервентів партизанську війну. Він до самої
смерті (1898) залишався непримиренним противником європейської
колонізації.
Наступним кроком французьких колонізаторів стало завоювання
Уасулу. Заснування цієї мусульманської держави народом мандінка
було, так би мовити, реакцією даного мандемовного народу на заг
розу колоніального поневолення. Річ у тім, що тодішня мандемовна
держава Малі, яка в минулому об'єднувала більшість мандемовних
західносуданських народів, серед яких домінував етнос малінке, втра
тила статус регіонального гегемона й майже без опору капітулювала
в 1860-х роках перед європейською агресією. Отже, народ мандінка
виявився єдиним з усіх мандемовних етносів, який категорично не
захотів миритися з чужоземним пануванням й активно взявся за
зброю, коли загроза колоніального поневолення стала реальною.
Лідером і фактичним засновником суверенної мандінкської держави
Уасулу став колишній успішний работорговець із Бісандугу на ім'я
Саморі Туре (1835-1900).
Мандінка мешкали у верхів'ях Нігеру. Спосіб життя цього народу
майже нічим не відрізнявся від інших мандемовних народів: манді
нка займались ручним землеробством (традиційний для Західного
Судану спектр культурних рослин), полюванням та збиральництвом.
Рибальство й тваринництво мало обмежені масштаби. Прискорен
ню процесів соціальної диференціації та, відповідно, політичної
консолідації істотно посприяла работоргівля, завдяки якій місцева
знать діставала чималі прибутки. Торгівля невільниками стала своє
рідним трампліном і для Саморі Туре. Виходець із глухого села Са-
нанкоре, він захопився торгівлею невільниками, коли перебрався до
сусіднього міста Бісандугу, розташованого у верхів'ях р. Нігер. Мо
лодий «підприємець» швидко розбагатів на цьому кривавому бізнесі,
однак європейці на той момент уже активно боролися з работоргів
лею, тому на цьому етапі своєї біографії Саморі ставився до коло
нізаторів украй негативно. Ідейним прапором очоленого ним анти
колоніального руху став іслам.
Ставши багатою та авторитетною в Бісандугу людиною, Саморі
пішов у політику, де здобув розуміння й масову підтримку однопле
мінників, яких також не приваблювала перспектива французького
колоніального поневолення. У 1870 р. Саморі Туре став правителем

міста Бісандугу, а потім присвоїв собі титул самостійного ісламо-су-
данського володаря альмамі — тобто «емір правовірних» (емір аль-
мумінін) — й заснував у такий спосіб суверенну державу Уасулу (Васу-
лу). У 1874 р. він почав воєнним шляхом поширювати свою владу на
весь етнос мандінка. Доки воєнні зусилля французів були спрямовані
на підкорення тукулерської держави Ахмаду, Саморі вдалося в 1882 р.
поширити свій контроль на всі території у верхів'ях Нігеру (загаль
ною площею у 300 тис. км 2 ), на яких мешкали (окрім мандінка) ма~
лінке, бамбара, діула, сенура та інші мандемовні мусульманські наро
ди. Притягальною силою для їхнього об'єднання стала висунута аль
мамі ідея порятунку батьківщини від агресії «невірних» християнських
колонізаторів. А шоб заохотити підданих до захисту своєї держави,
Саморі Туре запровадив у своїх володіннях надзвичайно низькі по
датки й усіляко пропагував мусульманський (а значить праведний)
характер своєї влади, на противагу «диким» язичникам, яких мусуль
мани можугь перетворювати на рабів, та європейцям-християнам, які
намагаються нав'язувати іншим свій спосіб життя. Незадовго до роз
в'язання воєнних дій проти французів Саморі проголосив себе іма
мом. Об'єднані під його владою народи утворили своєрідну мусуль
манську конфедерацію. Уасулу було поділене на 10 провінцій (котрі,
своєю чергою, поділялися на 162 округи), до яких правитель особисто
призначив воєнізованих губернаторів.
Французи, нарешті, усвідомили загрозу, що виникла з боку но-
воствореної мусульманської держави, і в 1882 р. розпочали бойові дії
проти Уасулу. Уже перші зіткнення продемонстрували абсолютну
воєнно-технічну перевагу європейців над напіврегулярним народним
ополченням погано озброєних загонів Саморі. Щоправда, раптові на
пади мусульман на невеликі загони колонізаторів, як правило, бува
ли успішними. Однак спроба основних сил Саморі захопити штур
мом у 1883 р. невеликий французький форт Баммако завершилася
цілковитою перемогою європейців. Програвши війну, Саморі Туре в
1887 р. відправив до Парижа рідного сина, який спромігся укласти з
Францією почесний для Уасулу мирний договір. Відповідно до його
умов Саморі віддавав французам усі свої володіння на лівому березі
Нігеру, але зберігав контроль над рештою підвладних йому територій.
Причиною такої поступливості французької дипломатії була від
сутність необхідних воєнних сил. Більша частина колоніальних
військ Франції була задіяна в Судані, де тривали бойові дії проти
тукулерів Ахмаду. .;..-,..:,,.. .;ч^.._,,. :•..._...,,.-. ,,.- ..,..,,-:......_. ;,-•;.,.,-,.
1
532 І - РозділІУ. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЯЬНАТАШВДЕННААФРИКА
1 Саморі Туре, і французи чудово розуміли, що Паризький мир

ний договір 1887 р. є лише перепочинком перед новою війною, тому
всі свої зусилля альмамі зосередив відтепер на зміцненні воєнного
потенціалу імперії. Ядром нової армії стала наймана професійна гвар
дія {софа — «вершники»), кількість якої постійно зростала (після за
вершення формування в ній налічувалося 15 тис. бійців). Кожна про
вінція Уасулу зобов'язувалася підготувати мобілізаційний потенціал у
кількості 10 тис. резервістів, яких місцева влада мала навчити й оз
броїти. У столичному Бісандугу налагодили власне виробництво вог
непальної зброї. Отож, коли французи в 1891 р. наважилися знову
напасти на Уасулу, колонізаторам протистояла уже зовсім інша армія:
численна, добре озброєна й непогано навчена. Не дивно, що друга кам
панія Франції проти Уасулу тривала цілих сім років, і в боях з війська
ми Саморі європейці неодноразово зазнавали поразок. Лише в 1898р.
французькі колонізатори змогли витіснити армію Саморі з Бісандугу,
позбавивши її можливостей поповнювати військові припаси. Рештки
саморійських загонів була загнано до ліберійського кордону, а сам
альмамі потрапив у полон. Щоб зламати волю його підданих до опо
ру, французи показово провезли на коні зв'язаного Саморі Туре через
усі найбільші міста Уасулу, після чого колишнього правителя відпра
вили на заслання до Габону. На цьому колоніальне поневолення Захід
ного Судану було завершене.
Не менш запеклий опір зустріли французькі колонізатори в ході
завоювання Центрального Судану, де за цілковитого занепаду бор-
нуанської та канемської державності боротьбу проти інтервентів
очолив іще один прихильник войовничого ісламу Раббах. У 1893 р.
він захопив владу в Борну, назвався султаном і переніс офіційну
столицю до м. Діква. Французи скористалися династичною смутою
щоб утрутитися в ситуацію. Вони оголосили Раббаха узурпатором і
заявили про намір повернути борнуанський престол законному во
лодареві — синові попереднього султана «царевичу» Санді Курі, а
згодом розпочали бойові дії. В боротьбі проти Раббаха колонізато
рам удалося заручитися підтримкою правителя держави Багірмі
Ґауранга, який постачав інтервентам воду, продовольство та інші
припаси, а в 1897 р. навіть визнав над собою французький протек
торат. За таких умов наслідки війни неважко було передбачити: у
1900 р. в битві під Кусері французька армія наголову розбила війсь
ка Раббаха. Утім, прагнучи зберегти своє реноме, французи спочат
ку повернули на престол гнаного «законного султана» Санду Куру,
потім замінили його братом Букару Гарбаї (заявивши, що Санда
ІІІІІІІІІІІІШН
533 ІМкАШ ' АТ АНгІІІАІ^О М"; Глава 14. «Чорна Африка»
Кура — британський шпигун), а вже в 1904 р. офіційно включили

Центральний Судан у систему колоніального володіння «Французька
Екваторіальна Африка».
Лише султанат Вадаї не визнав цієї анексії і продовжував боронити
свою незалежність до 1909 р. Війна в пустелі затяглася, оскільки фран
цузи явно не були готові воювати в таких природно-кліматичних умо
вах, і лише після взяття столиці Вадаї Абеші (1909) опір аборигенів
було зламано, а два роки потому землі колишнього султанату Вадаї
увійшли до складу «Французької Екваторіальної Африки».
Британці, після того як нав'язали у 1882 р. режим свого напівко
лоніального поневолення Єгипту, вважали, що Східний Судан має
«автоматично» увійти у сферу їхнього впливу, тож ніяких серйозних
проблем із його подальшим підкоренням не очікували. Адже Єгипет
на той час уже приєднав до своїх володінь землі східносуданських сул
танатів. Місцеперебуванням окупаційної адміністрації єгиптян у Су
дані було м. Хартум. Однак британці забули про релігійний чинник.
Єгиптяни, за спиною яких стояла масштабна Османська імперія,
повелися в завойованому Судані як типові окупанти: викачували при
родні ресурси, усували місцеву еліту від участі в управлінні своєю
країною, замінюючи її єгипетськими чиновниками, обкладали су
данців додатковими (тобто не передбаченими Кораном і Шаріатом)
податями, демонстративно ігнорували місцеві мови, замінюючи їх в
офіційному діловодстві арабською тощо. За такої ситуації широку по
пулярність серед місцевого населення мали проповіді різноманітних
ісламських радикалів (ісмаїлітів, самманітів та ін.), які аргументовано
доводили, що хедівський режим Єгипту переродився під впливом мас
штабних західницьких запозичень, що Оттоманська Порта після Тан-
зимату також перестала бути зразком мусульманської «істинності», а
отже влада турецько-єгипетських окупантів над Східним Суданом є
владою «невірних», боротися проти яких зобов'язаний кожен «право
вірний». Особливої популярності на пропагандистській ниві зажив
темношкірий виходець із постнубійського народу данагла Мухаммед
Ахмед ібн (вад) ас-Саїд Абдаллах (1844—1885). Майбутній проповід
ник народився на нільському острові Лебаб у сім'ї мандрівного реміс
ника. В юнацтві він, як і його батько, спробував бути ремісником-
мандрівником, але швидко охолов до такого життя й вирішив стати
мусульманським богословом. Ісламську освіту Мухаммед Ахмед вад ас-
Саїд Абдаллах здобув у Бербері та Омдурмані, де захопився проповідя
ми радикальних мусульманських сектантів. Потім проповідував від
повідні фундаменталістські погляди серед кочовиків, а в серпні 1881 р.,
534 Розділ IV. ТРОШЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
перебуваючи на нільському острові Абба, вирішив проголосити себе

магді — тобто релігійно-політичним вождем мусульман у статусі месії,
прихід якого провіщає в найближчому майбутньому кінець світу з
другим пришестям Пророка Мухаммеда. А враховуючи, що Пророк
спільно з Аллахом мають судити всіх відповідно до їхніх діянь, Му-
хаммед Ахмед вад ас-Саїд Абдаллах (Магді Суданський) нагадував
своїм слухачам, що часу творити благі справи залишилося мало, й за
кликав усіх «правовірних» ліквідувати в Судані «зіпсовану невір'ям»
владу чужоземних єгипетсько-турецьких окупантів. Цю боротьбу Маг
ді Суданський назвав джихадом («священною війною»), а своїх при
хильників оголосив фугара — «бідними праведниками».
Центром повстання заколотники обрали важкодоступні гори Нуба,
тому одразу придушити виступ каральним єгипетським загонам не
вдалося. До того ж англо-єгипетська війна 1882 р. змусила хедіва Тев-
фіка зосередити всі військові ресурси країни для відсічі європейцям, і
для боротьби з магдістами у нього просто не було необхідних сил.
Скориставшись ситуацією, фугара захопили провінцію Кордофан. До
їхньої армії масово приєднувалися невдоволені своїм становищем су
данці, які повірили в силу магдістів. Протягом 1883 р. повстання охо
пило всі провінції Східного Судану. Серед окупаційних єгипетських
військ почалося масове дезертирство. На прохання єгипетського гене
рал-губернатора Судану Аладдіна-паші у події втрутилися британці,
але й після цього 10-тисячний корпус англо-єгипетських військ під
командуванням британського генерала У. Хікса був оточений і пого
ловно знищений значно численнішими військами фугара в битві по
близу Ель-Убейда (листопад 1883). На початку 1885р, під контролем
Магді Суданського опинився весь Східний Судан. Недобитки англо-
єгипетсько-турецьких окупаційних військ заховалися в кількох дріб
них фортецях. Повстанці проголосили створення теократичної Маг-
дійської держави на чолі з Магді Суданським — її абсолютним релі
гійно-політичним та воєнно-адміністративним главою. Столицею
Магдії стало місто Омдурман.
Соціально-політичний устрій своєї держави фугара намагалися тво
рити на основі догматів раннього ісламу, тому зразком для її розбудо
ви вважалася держава Пророка Мухаммеда, хоча й з урахуванням
місцевих племінних традицій. Офіційною мовою стала арабська, дер
жавною релігією — сунітський іслам, система законів базувалася на
Шаріаті, а вся освіта контролювалася мусульманським духовенством.
Державні доходи складалися з узаконених Шаріатом податків (деся
тина ушр, подоходний закят і подушна фітра), експорту золота й
^ІНІІІІІЕІІМІІІІІІІІІІІІІІІІІІШІІІІІІІІІШ
слонової кістки, воєнної здобичі та прибутків від работоргівлі, яка про

голошувалася державою монополією. Отримані в такий спосіб кошти
витрачалися на утримання чиновницького апарату, створення та належ
не озброєння регулярної магдійської армії, на організацію державних
мануфактур з виготовлення вогнепальної зброї та армійської амуніції.
В державі магдістів було запроваджено власну монетну систему, відкри
то кілька типографій. Особлива увага приділялася розширенню експорт
но орієнтованих плантацій кунжуту, бавовнику і цукрової тростини, на
яких застосовувалася рабська праця. Проте ідеї всемусульманської рів
ності, звичайно, залишилися на папері. Етнічною основою магдійського
режиму стали арабомовні кочові племена баґґара, родова верхівка яких
захопила всі основні посади в державній структурі Магдії. Це істотно
підірвало соціальні позиції магдістів у широких верствах суданського на
селення, яке так і не дочекалося від них принципового поліпшення сво
го матеріального та соціального становища. В подальшому це стало од
нією з основних причин поразки магдістів у боротьбі з колоніальною екс
пансією європейців. Однак сам Мухаммед Ахмед вад ас-Саїд Абдаллах
аль-Магді завершив своє царювання на явно мажорній ноті: він помер
у середині 1885 р. на піку воєнно-політичних успіхів магдістів, у поче
стях і славі державотворця, а його пишна гробниця одразу стала місцем
паломництва всіх суданських мусульман.
Наступником Магді Суданського став його «заступник» (халіф)
Абдаллах [1886—1896]. Він завершив розбудову магдійської держав
ності, проте змушений був вести війну на кількох фронтах: проти ан-
гло-єгипетських військ на півночі та проти християнської Ефіопії на
сході. З півдня і заходу на його володіння націлювалися бельгійці і
французи. 90-тисячна магдійська армія виявилася розпорошеною, і в
1898 р. цим скористалися британці. Останній похід на Омдурман очо
лив новопризначений англо-єгипетський генерал-губернатор Східно
го Судану Ґорацій Герберт Кітченер (1850—1916) — кадровий бри
танський генерал з доволі авантюрною біографією (свою військову
кар'єру майбутній британський фельдмаршал розпочинав солдатом
французької армії під час франко-прусської війни 1870—1871 рр.).
Упевненості в своїх силах британцям надавала найновіша зброя — ку
лемети, які щойно надійшли на озброєння англійських військ. У битві
при Омдурмані у вересні 1898р. англійські кулемети пройшли «бойове
хрещення» і продемонстрували свою ефективність: атака магдістів
буквально захлинулася у крові й трупах скошених кулеметами фугара,
після чого британці, майже не зустрічаючи опору, увійшли в Омдур
ман, зруйнували гробницю Магді Суданського, розвіяли по вітру його
ІІІІІІІІІІІ
536 1 Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА
прах й офіційно заявили про ліквідацію Магдійської держави. Через рік

британці уклали спеціальну угоду з хедівом, згідно з якою Східний
Судан проголошувався спільним англо-єгипетським кондомініумом
(тобто територією спільного управління). Фактично Англо-Єгипетський
Судан став колоніально залежною від Британії територію.
Якщо в Судані та суміжних з ним територіях європейським
колонізаторам протистояли політичні утворення, які справді можна
було назвати державами, то в районі Екваторіальної та Південної
Африки жертвами західної експансії стали типові протодержавні
чіфдоми (вождівства), створені народами, які ще не мали розвинених
цивілізаційних інституцій, а тому істотно поступалися своїм поне
волювачам рівнем соціально-економічного та воєнно-технологічного
розвитку. Це зумовило надзвичайну вразливість більшості тузем-
них ранньополітичних утворень. Лише деякі з них знаходили в собі
сили відстоювати свою етнокультурну ідентичність від посягань
«білої людини». Й хоча протягом XVIII—XIX ст. в Екваторіальній
та Південній Африці існували десятки мілітаризованих вождівств,
їхня власна історія є скоріше розділом історії первісного суспільства,
аніж складовою історії східних постсередньовічних цивілізацій. В оз
начений період найбільшими ранньополітичними утвореннями да
ного типу, творцями яких виступали, як правило, місцеві банту-
мовні етноси, були такі:
— розташоване на теренах сучасних західних областей Демокра
тичної Республіки Конго (колишній Заїр) та Анголи «царство»
Конго, утворене однойменним народом на чолі з «царем» мані;
— «держава» Куба народу бушонго, котра під управлінням свого
ньїмі контролювала східнозаїрські області;
— «королівство» Луба однойменного народу, лідер якого (мулох-
ве) правив багатими на мідь і алмази землями конголезької
провінції Катанга;
— його південний сусід Лунда — продукт однойменного народу,
яким управляв мвата-ямво;
— розташоване на самому півдні Африки вождівство кафрів (на
роду коса), яке провело десять (!) повномасштабних воєн про
ти європейських англо-бурських колонізаторів, захищаючи
свою свободу і незалежність;
— украй мілітаризоване вождівство їхніх північних сусідів зулусів,
котрі під керівництвом своїх воєнізованих вождів інкосі про-
і«^^^^^^
( тягом XIX ст. наводили жах на своїх сусідів, у тому числі на

:! х
-- англійських і бурських колонізаторів;
— работорговельні чіфдоми Міжозер'я, серед яких домінував
Ци
сформований народом ганда племінний союз Буганда на чолі з
«верховним вождем» (кабака);
— розташоване на Мадагаскарі наймогутніше малагасійське вож-
дівство Імеріна (французам довелося провести дві повномасш-
табні воєнні кампанії, щоб зламати опір малагасійців).
Усі ці вождівства, так само, як і менш організовані інші туземні
родоплемінні союзи, не мали ніяких шансів вистояти перед експансіо
ністським натиском буржуазно-капіталістичного Заходу, тому попри
десятиліття кривавого опору всі вони поступово втратили суверенітет,
а їхні землі були поділені між імперіалістичними хижаками — Фран
цією, Великобританією, Німеччиною, Бельгією, Італією, Португалією
та Іспанією.
Своєрідним продуктом афро-європейського синтезу стали утворені на
півдні Африки суверенні держави голландських переселенців бурів (голл.
бур — «селянин»). За своєю цивілізаційною орієнтацією вони були, звичай
но, політичними утвореннями західного типу, перенесеними на терени
Південної Африки, що зумовило "їхню специфіку (своєрідне викорис
тання поневолених туземних людських ресурсів регіону на засадах їхньої
рабської чи напіврабської залежності). Характерною ознакою історії
бурських держав (Капська колонія, Оранжева вільна держава, Південно-
Африканська Республіка Трансвааль) були колоніальні війни за розши
рення підконтрольних бурам земель за рахунок поневолених сусідніх
корінних африканських народів, й водночас захист своєї незалежності
від імперської колоніальної експансії Великої Британії, піковим виявом
якої стала серія англо-бурських воєн кінця XIX — початку XX ст.

, культурно-релігійну ситуацію в Судані після завершення
і епохи середньовіччя.
2. Які держави були утворені мандемовними народами на тере-
7. нах Судану за часів постсередньовіччя? Розкрийте основні
особливості їхнього внутрішнього устрою.
,-^^,
538 | Розділ IV. ТЮПІЧНО-ЕКВАТОРІМЬНАТА ПІВДЕННА АФРИКА
3. Які держави були утворені народом фульбе на теренах Суда

ну за часів постсередньовіччя? Розкрийте основні особли-
( вості їхнього внутрішнього устрою.
Iі : 4. Які держави були утворені народом хауса на теренах Судану
і • ' за часів постсередньовіччя? Розкрийте основні особливості
їхнього внутрішнього устрою.
; 5. Назвіть найбільші держави, що існували за часів постсеред-
й": ньовіччя на теренах Центрального Судану. Якими були їхній
4 внутрішній устрій та історична доля?
6. Назвіть найбільші держави, що існували за часів постсеред-
**•
'' ньовіччя на теренах Східного Судану. Якими були їхній вну-
&'• трішній устрій та історична доля?
**'," 7. Розкрийте особливості колоніального поневолення Судану.
^; Чому суданські постсередньовічні держави не змогли проти-
*' стояти колоніальній експансії європейців?
|. 8. Якими були передумови колоніального поневолення Еква-
'( торіальної та Південної Африки? Які народи Екваторіальної
; та Південної Африки найбільшою мірою чинили опір євро-
* пейським колонізаторам?
ШВі
ФШІШШІШІШШІШІІШІШІІІШШШ/ШІІІМІИ/ШІІІІІІІІІЩ
Післямова
Наприкінці XIX ст. до «елітарного клубу» держав-метро-

полій, які володіли колоніями в афро-азійському регіоні, вхо
дили 12 країн — Велика Британія, Франція, Росія, Німеччина,
Бельгія, Португалія, Нідерланди, США, Італія, Іспанія, Японія,
Данія. Особливо відчутними виявилися успіхи західних коло
нізаторів в Африці, де під їхнє ярмо потрапили терени загаль
ною площею у 27 млн км 2 (тобто 90% території континенту), на
яких мешкали 123 млн чол. (майже 95% мешканців «Чорного
континенту»). Значно «скромнішими» були експансіоністські до
сягнення колонізаторів в Азії: там колоніальні володіння охоп
лювали «лише» 75% території (33 млн км 2 ), а в колоніальну за
лежність потрапило «всього» 44% корінних мешканців (424 млн
осіб). Не менше як 15% виробленого колоніально залежними
країнами валового продукту безоплатно вилучалося з них мет
рополіями, котрі в такий спосіб додавали майже третину до сво
го національного доходу. В результаті від кінця XIX ст. насе
лення індустріально розвинутих країн світу, на які припадало
трохи більше чверті тогочасних мешканців планети, споживало
близько 40% світового валового продукту, що забезпечувало
передовим суспільствам рівень життя майже удвоє вищий, аніж
у колонізованих або напівколонізованих регіонах. На зламі XIX-
XX ст. колоніальний поділ світу в цілому завершився, зробив
ши поліетнічний конгломерат цивілізацій традиційного Сходу
надбанням історії... г ^

Коли завершилося формування Світової колоніальної сис
теми? Якими були її геостратегічні масштаби?
Назвіть складові елементи Світової колоніальної системи.
Які держави мали колонії наприкінці XIX ст.?
!,: :ІІ.І,ІІІ,. Н.іМіІ

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
д-ЮЛ'
хпз *г-ь--,
-охн
с ЬНіії іиь
.кін-'« іК
<?>И.{
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
~<ии
ДО ВСІХ РОЗДІЛІВ
»* ; <•
Підручники та навчальні посібники
Бродський Р.М., Енольський З.А. Нова історія країн Азії та Африки (1870—1918).
Київ, 1971. ^.
Васильєв Л.С. История Востока: В 2 т. Москва, 1993. Т. І—2.
Васильєв Л.С. История религий Востока (религиозно-культурньїе традидии и об-
щество). Москва, 1983.
Губер А.А., Ким Г.Ф., Хейфец А.Н. Новая история стран Азии и Африки. Москва,
1982.
Губер А.А., Хейфец А.Н. Новая история стран Зарубежного Востока. Москва, 1961.
История стран Азии и Африки в новое время: Учебник: В 2 ч. Москва, 1989—1991.
Ч. І—II.
История стран Азии и Африки в новое время: Учеб. пособие. Москва, 1971.
Кириченко В.П. Нова історія країн Азії, Африки та Латинської Америки. Київ,
2002.
Новая история колониальньїх и зависимьіх стран. Москва, 1940.
Новая история стран Зарубежного Востока: В 2 т. Москва, 1952. Т. І—II. у
Новая история стран Азии: Учеб. пособие. Москва, 1995. .<
Новая история стран зарубежной Азии и Африки. Ленинград, 1971.
Новая история стран Азии и Африки. Ленинград, 1959.
Чорновол І. Методичні й методологічні поради до вивчення історії Сходу. Львів,
1999.
Штейнберг Е.Л. Новая история зависЛімьіх и колониальньїх стран. Киев, 1939.
Джерела
Джерело перлин. Хрестоматія східних літератур. Київ, 1998.
Под стягом России: Сборник архивньгх документов. Москва, 1992.
Путешествия по Востоку в зпоху Екатериньї II. Москва, 1995.
Сборник договоров России с другими государствами. 1856—1917. Москва, 1952.
Хрестоматия по новой истории: В 2 т. Москва, 1963—1965. Т. 1—2.
Знпиклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона: В 86 т. Лейпциг;
Санкт-Петербург, 1890-1907.
541 РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Література
Бартольд В.В. Сочинения: В 9 т. Москва, 1963-1977. Т. 1-9.
Бог— человек—общество в традиционньїх культурах Востока. Москва, 1993.
Бродель Ф. Материальная цивилизация, зкономика и капитализм в XVI—XVIII вв.:
В 3 т./ Пер. с фр. Москва, 1988-1992. Т. 1-3.
Буддизм. Словарь. Москва, 1992.
Века неравной борьбьі. Москва, 1967. .,
Восток в новое время: Зкономика, государственньїй строй. Москва, 1991.
Всемирная история: В 10 т. Москва, 1958—1960. Т. V—VII. ,
Глущенко Е.А. Строители империй. Портретьі колониальньїх деятелей. Москва,
2000.
Гордон А.В. Крестьянство Востока: Исторический субьект, культурная традиция,
социальная общность. Москва, 1989.
Город в формаиионном развитии стран Востока. Москва, 1990.
Государство в докапиталистических обществах Азии. Москва, 1987.
Гус М.С. Британский империализм и Восток. Харьков, 1926.
Дьяконов И.М. Пути истории. От древнейшего человека до наших дней. Москва,
1994.
Ерасов Б.С. Культура, религия и цивилизация на Востоке (очерки общей теории).
Москва, 1990.
Жуков Е.М., Баре М.А., Черняк Е.Б., Павлов В.И. Теоретические проблемьі всемир-
но-исторического процесса. Москва, 1979.
Зарин В.А. Запад и Восток в мировой истории XIV—XIX вв. (Западньїе концеїшии
общественного развития и становлення мирового рьшка). Москва, 1991.
Зарубежньїй Восток: вопросьі зкономической истории. Москва, 1986.
Илюшечкин В.П. Проблемьі формационной характеристики сословно-классовьіх
обществ. Москва, 1986.
Искусство стран Востока. Москва, 1986.
Искусство стран и народов мира: В 5 т. Москва, 1962—1981. Т.1—5.
Историография стран Востока (проблеми нового времени). Москва, 1978.
Историческая динамика расовой и зтнической дифференциации населення Азии.
Москва, 1987.
Исторические факторьі общественного воспроизводства в странах Востока. Моск
ва, 1986.
История отечественного востоковедения: В 2 т. Москва, 1990—1997. Т. 1—2.
История Востока: В 6 т. Москва, 1999—2005. Т. III—IV.
История народов Восточной и Центральной Азии с древнейших времен до наших
дней. Москва, 1986.
Календарньїе обьічаи и обрядьі народов Восточной Азии. Годовой цикл. Москва,
1989.
Качановский Ю.В. Рабовладение, феодализм или азиатский способ производства?
Москва, 1971.
Классьі и сословия в докапиталистических обществах Азии: Проблеми социаль-
ной мобильности. Москва, 1986.
Конрад Н.И. Запад и Восток. Москва, 1966.
Корте В.И. Буддизм и его роль в общественной жизни стран Азии. Москва, 1983.
Кочетов А.Н. Буддизм. Москва, 1983.
Культурное наследие Востока. Проблемьі, поиски, суждения. Ленинград, 1985.
ІІ1ІІІ11ІІІІІІІ1ІІІІ1ІІІІ1І ШИПИШ І ЩІПЦШІШШІ1ІШІ
542 І РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Лингвистический знииклопедический словарь. Москва, 1990.

Литература Востока в средние века: В 2 т. Москва, 1970. Т. 1—2.
Литературньш знииклопедический словарь. Москва, 1987.
Мельянцев В.А. Восток и Запад во втором тьісячелетии: зкономика, история и со-
временность. Москва, 1996.
Мифологический словарь. Москва, 1991.
Мифьі народов мира: Знциклопедия: В 2 т. Москва, 1991 — 1992. Т. 1—2.
Музьїкальньїй знииклопедический словарь. Москва, 1990.
Модз X. Искусство Южной и Юго-Восточной Азии/ Пер. с нем. Москва, 1978.
Народьі мира: историко-зтнографический справочник. Москва, 1988.
Никифоров В.Н. Восток и всемирная история. Москва, 1977.
О генезисе капитализма в странах Востока (XV—ХІХ вв.). Москва, 1962.
Общее и особенное в историческом развитии стран Востока. Материальї дискуссии
об обшественньїх формапиях на Востоке (Азиатский способ производства).
Москва, 1966.
Общественньїе движения и их идеология в добуржуазних обгдествах Азии. Моск
ва, 1988.
Онищук С.В. Исторические типьі общественного воспроизводства: Политзконо-
мия мирового исторического пропесса. Москва, 1995.
Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства.
Київ, 1996.
Раллев А.Б. История архитектурьі развивающихся стран. Киев, 1986.
Россия, Запад и мусульманский Восток в колониальную зпоху. Санкт-Петербург,
1996.
Рукописная книга в культуре народов Востока: В 2 т. Москва, 1987—1988. Т. 1—2.
Советская историческая знпиклопедия: В 16 т. Москва, 1961 — 1976. Т. 1 — 16.
Тарле Е.В. Очерки колониальной политики западноевропейских государств (конец
XV — начало ХІХ в.). Москва, 1965.
Тойнбі А.Дж. Дослідження історії/ Пер. з англ.: В 2 т. Київ, 1995. Т. 1—2.
Тойнби А.Дж. Постижение истории/ Пер. с англ. Москва, 1991.
Токарев С.А. Религия в истории народов мира. Москва, 1986.
Феномен восточного деспотизма. Структура управлення и власти. Москва, 1993.
Ферро М. Как рассказьівают историю детям в разньїх странах мира/ Пер. с фр.
Москва, 1992.
Зволюция восточньгх обществ: Синтез традипионного и современного. Москва, 1984.
Зтническая история народов Азии. Москва, 1972.
ЛІТЕРАТУРА Д О П Е Р Ш О Г О Р О З Д І Л У
Джерела ;-^ММ
Алексеев В.М. К и т а й с к а я литература. И з б р а н н о е . М о с к в а , 1978. 7
Бантиш-Каменский Н. Д и п л о м а т и ч е с к о е с о б р а н и е дел между Р о с с и й с к и м и Ки-
т а й с к и м г о с у д а р с т в а м и с 1619 по 1792 год. К а з а н ь , 1882.
Бичурин Н.Я. (Иакинф). Записки о Монголии, сочиненньїе монахом Иакинфом:
В 2 т. Санкт-Петербург, 1828. Т. 1-2.
Бичурин Н.Я. (Иакинф). Историческое обозрение ойратов или калмьїков с XV сто-
летия до настоящего времени. Злиста, 1991.
Бичурин Н.Я. (Иакинф). Китай в гражданском и нравственном состоянии. Пекин, 1912.
І
543 І Н< Й И А ^ О ? Ї Н - - ' : М 0 ^ ^ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Бичурин Н.Я. (Иакинф). Китай, его жители, нравьі, обьічаи, просвещение. Санкт-
Петербург, 1840.
Бичурин Н.Я. (Иакинф). Описание Чжуньгарии и Восточного Туркестана в древнем
и ньінешнем состоянии. Санкт-Петербург, 1829.
Бичурин Н.Я. (Иакинф). Описание Пекина. Санкт-Петербург, 1829.
Бутаков А. М., Тизенгаузен А. Е. Опиумньїе войньї. Обзор войн европейпев про
тав Китая в 1840-1842, 1856-1858, 1859 и 1860 годах. Москва, 2002.
Васильєв В.П. Материальї по истории китайской литературьі. Санкт-Петербург,
1888.
Верная Чхунхян: Корейские классические повести XVII—XIX вв. / Пер. с кор.
Москва, 1990.
Виноградский Н. Китай. Географическое, зтнографическое и статистическое описа
ние китайской империи. Москва, 1968.
Гримм М.М. Сборник договоров и других документов по истории международньїх
отношений на Дальнем Востоке (1842—1925). Москва, 1927.
Документи по истории японской деревни. Конед XVII — первая половина XVIII в. /
Пер. с япон. О.С. Николаевой. Москва, 1966.
Захарин Д. Маньчжурия и Корея. Очерк природи, истории и населення зтих стран.
Одесса, 1904.
История зкономического развития Китая. 1840—1948. Сборник статистических
материалов/ Пер. с кит. Москва, 1958.
Китайская литература. Хрестоматия: В 2 т. Москва, 1959. Т. 1—2.
Ковалевский Е. Путешествие в Китай: В 2 ч. Санкт-Петербург, 1853. Ч. 1—2.
Конрад Н.И. Японская литература в образпах и очерках. Москва, 1991.
Краснов А. Как живут китайпьі. Харьков, 1895.
Кюнер Н.В. Китайские известия о народах Южной Сибири, Центральной Азии и
Дальнего Востока. Москва, 1961.
Леонтиев А. Китайское уложение / Сокр. пер. с кит.: В 2 т. Санкт-Петербург,
1778-1779. Т. 1-2.
Леонтиев А.Л. Кратчайшее описание городам, доходам и протчему Китайского
государства, а притом и всем государствам, королевствам и княжествам, кой
китайдам сведомьі. Вьібранное из китайской государственной географии, коя
напечатана в Пекине на китайском язьіке при ньшешнем хане Кянь Луне.
Санкт-Петербург, 1778.
Леонтиев А.Л. Путешествия китайского посланника к калмьшкому Аюке хану с
описанием земель и обьічаев российских. Санкт-Петербург, 1772 (2-е изд.,
1788).
Леонтиев А., Россохин Л. Обстоятельное описание происхождения и состояния
Манджурского народа и войска, осми знаменах состоящего: В 17 т. Санкт-
Петербург, 1784. Т. І—XVII.
Материальї для истории Российской духовной миссии в Пекине / Под ред.
Н.И. Веселовского. Санкт-Петербург, 1905.
Материальї по истории русско-монгольских отношений: В 2 т. Москва, 1959—^
1974. Т. 1-2.
Мендрин В.М. История сегуната в Яионии: Нихон гайси: В 2 т. / Пер. с япон.
Москва; Санкт-Петербург, 1999. Т. 1—2.
Ночная песня погонщика Есаку из Тамба: Японская классическая драма XIV—XV
и XVIII вв. І Пер. со старояпон. Москва, 1989.
•
544 І - Т ^ Р *•" РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Описание Кореи. Сокр. переизд. Москва, 1960.

Пу И. Первая половина моей жизни/ Пер. с кит. Москва, 1968.
Пу Сунлин. Новелльї / Пер. с кит. П. Устина и А. Файнгара. Москва, 1961.
Пу Сунлин. Рассказьі Ляо Чжая о необьічайном / Пер. с кит. В. М. Алексеева. Моск
ва, 1988.
Русско-китайские отношения. 1689—1916. Официальньїе документьі. Москва, 1958.
Русско-китайские отношения в XIX веке. Материальї и документи. Москва, 1995.
Сборник дипломатических документов по монгольскому вопросу. Санкт-Петер
бург, 1914.
Синозерский М. Япония, Корея, Квантунская область и их обитатели. Физико-
географический и зтнографический очерк. Одесса, 1904.
Тайпинское восстание 1850—1864. Сборник документов. Москва, 1960.
Тайцин Гурунь и Ухери Коли, т.е. все законьї и установления китайского (а ньше
маньчжурского правительства: В 3 т. / Пер. с маньчжур. А. Леонтиева. Санкт-
Петербург, 1781-1783. Т. І—III.
Тибетская летопись «Светлое зерцало царских родословньїх» / Пер. с тибет.
Б.И. Кузнецова. Ленинград, 1961.
Тимковскш Е. Путешествие в Китай через Монголию в 1820 и 1821 годах: В 2 ч.
Санкт-Петербург, 1824. Ч. І—II.
Уложение китайской палатьі внешних сношений: В 2 т. / Пер. с маньчжур. С. Ли-
повцова. Санкт-Петербург, 1828. Ч. 1—11.
Успенский В. Страна Кукз-нор или Цинхай с прибавлением краткой истории ойра-
тов и монголов, по изгнании последних из Китая, в связи с историей Кукз-
нора. Санкт-Петербург, 1880.
Хироаки Сато. Самурай: история и легендьі / Пер. с япон. Р.В. Котенко. Санкт-
Цветьі сливьі в золотой вазе, или Цзинь, Пин, Мзй / Пер. с кит. В. Манухина.
Москва, 1993.
Шах Махмуд ибн мирза Фазил Чурас. Хроника. Москва, 1976.
•Ж
Алимов И.А., Ермаков М.Е., Мартинов А.С. Срединное государство. Введение в
традиционную культуру Китая. Москва, 1998.
Арутюнов С.А., Светлое Г.Е. Старьіе и новьіе боги Японии. Москва, 1968.
Астон В.Г. История японской литературьі / Пер. с англ. Владивосток, 1904. •
'&
'
Ахметшин Н.Х. Тайньї Шелкового пути. Записки историка и путешественника.
Москва, 2002.
Басов А.Р. Самурай. Москва, 2000.
Бичурин (Иакинф) Н. Я. Историческое обозрение ойратов или калмьїков с XV сто-
летия до настояшего времени. Злиста, 1991.
Богданов М.Н. Очерки истории Бурят-Монгольского народа. Верхнеудинск, 1926.
Ванин Ю.В. Зкономическое развитие Кореи в XVI—XVIII веках. Москва, 1968.
Васильєв Л.С. Культьі, религии, традиции в Китае. Москва, 1980. Ш.
Владимирцов Б.Я. Буддизм в Тибете и Монголии. Петроград, 1919.
Востриков А.И. Тибетская историческая литература. Москва, 1962.
Вяткин Р.В. Музей и достопримечательности Китая. Москва, 1962.
Гальперин А.Л. Очерки социально-политической истории Японии в период по-
зднего феодализма. Москва, 1963.
•ІІІ1ШІ ьЛШШІІІ.І ; МЛ:МПІ,ІІ: . М:І . :І.І,;,ІМ:, :І:І.І,:,ІІ.| І :: ,. „,, і і , . : . . : і : , : . , : : . . : , і : : : . . : : , : : , : ; , ; і и .

545 І н т ж Анмоашмо^оч РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Глухарева О.И. Искусство Кореи с древнейших времен до наших дней. Москва, 1982.
Голант В.Я. Народ-мудрец. Ленинград, 1959.
Горохова Г.С. Очерки по истории Монголии в зпоху маньчжурского господства.
Ленинград, 1980.
Григорьева Т.П., Логунова В. В. Японская литература. Краткий очерк. Москва, 1964.
Гришелева Л.Д. Формирование янонской напионадьной культурьі: конеп XVI —
начало XX века. Москва, 1986.
Грумм-Гржимайло ГЕ. Западная Монголия и Урянхайский край. Ленинград, 1926.
Деопик Д.В. История Вьетнама: В 2 ч. Москва, 1994. Ч. 1—2.
Долин А.А., Попов Г.В. Кзмгю — традипия воинских искусств. Москва, 1991.
Думан Л.И. Аграрная политика пинского (маньчжурского) правительства в Синь-
цзяне в конце XVIII в. Москва; Ленинград, 1936.
Дьільїкова В.С. Тибетская литература. Краткий очерк. Москва, 1986.
Дзлби Л. Гейша / Пер. с англ. Москва, 1999.
Ефимов Г.В. Очерки по новой и новейшей истории Китая. Москва, 1951.
Жуков Е.М. История Японии: Краткий очерк. Москва, 1939.
Златкин И.Я. История Джунгарского ханства. 1635—1758. Москва, 1983.
Златшн И.Я. Очерки новой и новейшей истории Монголии. Москва, 1957.
Зотов О.В. Китай и Восточньгй Туркестан в XV—XVIII вв. Москва, 1991.
Илюшечшн В.П. Сословно-классовое общество в истории Китая (опьіт системно-
структурного анализа). Москва, 1986.
Илюшечкин В.П. Крестьянская война тайпинов. Москва, 1967.
Ипатова А. С. Патриотическое движение на юге Китая в 40-е годьі XIX в. Москва, 1976.
Искендеров А.А. Феодальньгй город в Японии. Москва, 1961.
Искусство Китая. Москва, 1988
История Вьетнама / Пер. с вьет. Москва, 1983.
История Дальнего Востока СССР: От зпохи первобьггнообщинньїх отношений до
наших дней. Владивосток, 1980.
История китайской философии/ Пер. с кит. Москва, 1989.
История Китая / Под ред. А.В. Меликсетова. Москва, 1998.
История Китая с древнейших времен до наших дней. Москва, 1974.
История Кореи (новое прочтение) / Под ред. А.В. Торкунова. Москва, 2003.
История Кореи (с древнейших времен до наших дней): В 2 т. Москва, 1974. Т. 1.
История корейской философии. Москва, 1966.
История Монгольской Народной Республики. Москва, 1983.
История Северо-Восточного Китая: XVII—XX вв. Владивосток, 1987.
История Японии: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
Итс Р.Ф., Смолин Г.Я. Очерки истории Китая. Ленинград, 1961.
Изнага Сабуро. История японской культурьі/ Пер. с япон. Москва, 1972.
Календарньїе обьічаи и обрядьі народов Восточной Азии. Годовой цикл. Москва, 1989.
Каневская Н.А. Искусство Кореи. Москва, 1990.
Каневская Н.А. Искусство Японии. Москва, 1990.
Кіктенко В.О. Нарис історії українського китаєзнавства. XVIII — перша половина
XX ст.: дослідження, матеріали, документи. Київ, 2002.
Кин Д. Японпьі открьівают Европу. 1720—1830 / Пер. с англ. Москва, 1972.
Китай: общество и юсударство. Москва, 1973.
Козлов П.К. Тибет и далай-лама. Ленинград, 1929.
Козлов П.К. Монголия и Кам. Москва, 1947. іти» кадонО• ,К,ї\ •аздиул>.»Н
546 І РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.
Конрад Н.И. Избранньїе трудьі. История. Москва, 1974. /' *• . У^;У--Л

Конрад Н.И. Очерки японской литературьі. Москва, 1973.
Конрад Н.И. Японская литература. От «Кодзики» до Токутоми. Москва, 1974.
Кохан М.Б. Искусство Вьетнама. Москва, 1991.
Кравцова М.Е. История культурьі Китая. Санкт-Петербурх, 2003.
Кузес В.С. Шанхайское восстание союза «Мальїх мечей» в Китае в 1853—1855 гг.
Москва, 1980.
Кузнецов В.С. Цинская империя на рубежах Центральной Азии. Новосибирск, 1983.
Кузнецов Ю.Д., Навлицкая Г.Б., Сирицин И.М. История Яіюнии. Москва, 1988.
Кузьменко Л.И., Сьічев В.Л. Искусство Китая. Москва, 1990.
Кульпин З.С. Человек и Природа в Китае. Москва, 1990.
Курц Б.Г. Обзор международньїх торговьіх и политических сношений России с
Китаєм. Киев, 1920.
Курц Б.Г. Государственная монополия России с Китаєм в мервой половине XVIII ст.
Киев, 1930.
Курц Б.Г. Русско-китайские сношения в XVI, XVII и XVIII столетиях. Харьков,
1929.
Кьічанов Е.И. Кочевьіе хосударства от гуннов до маньчжуров. Москва, 1997.
Кьічанов Е.И., Савицшй Л.С. Люди и боги «Страньї снегов». Москва, 1975.
Ланьков А.Н. Политическая борьба в Кореє XVI—XVIII вв. Санкт-Петербург, 1995.
Ларин В.Л. Повстанческая борьба народов Юго-Западного Китая в 50—70-х годах
XIX в. Москва, 1986.
Ларин В.Л. Юго-Заиадньїй Китай во второй половине XVII — 70-х годах XIX в.
Москва, 1994.
Лещенко Н.Ф. Япония в зпоху Токугава. Москва, 1999.
Ли Ги Бж. История Кореи. Новая трактовка/ Пер. с кор. Москва, 2000.
Литвинский Б.А. Древние кочевники «Крьіши мира». Москва, 1972.
Личность в традипионном Китае. Москва, 1992.
Маньчжурское владьічество в Китае. Москва, 1966.
Марков ГЕ. Кочевники Азии: структура хозяйства и общественной организаиии.
Москва, 1976.
Мартьтов А.С. Статус Тибета в XVII—XVIII вв. в традипионной китайской систе-
ме политических представлений. Москва, 1978.
Мещеряков А.Н. Буддизм в Японии. Москва, 1993.
Михайлова Ю.Д. Мотоори Норинага. Жизнь и творчество (из общественной мьісли
Японии XVIII в.). Москва, 1988.
Молодяков В.З. Консервативная революция в Японии. Идеология и политика.
Москва, 1999.
Моп£о1іса. Памяти акад. Б.Я. Владимирпова, 1884—1931. Москва, 1986.
Мурашева Г.Ф. Вьетнамо-китайские отношения в XVII—XIX вв. Москва, 1973.
Мурзаев З.М. Монгольская Народная Республика. Москва, 1952.
Нагата X. История философской мьісли Японии/ Пер. с ял. Москва, 1991.
Нагата X. История японского материализма/ Пер. с яп. Москва, 1990.
Нгуен Фи Хоань. Искусство Вьетнама. Очерки истории изобразительного искусст-
ва. Москва, 1982.
Непомнин О.Е. Зкономическая история Китая (1864—1894). Москва, 1958.
Нефедов С.А. История Поднебесной. Роман истории. Екатеринбург, 1992.
Николаев А.А. Очерки по истории Японскаго народа. Санкт-Петербург, 1905. . ,;і
Никулин Н.И. Вьетнамская литература X—XIX вв. Москва, 1971.

Новая история Вьетнама. Москва, 1980.
Новая история Китая. Москва, 1972.
Норман Г. Возникновение современного государства в Японии/ Пер с англ. Моск
ва, 1961.
Носов К.С. Вооружение самураев. Москва, 2002.
Огнетов И.А. Восстание Тейшонов во Вьетнаме (1771 — 1802 гг.). Москва, 1960.
Очерки истории Китая с древносги до «опиумньїх» войн / Под ред. Шан Юз /
Пер. с кит. Москва, 1959.
Очерки новой истории Японии (1640—1917). Москва, 1958.
Очерки по новой истории Китая/ Пер. с кит. Москва, 1956.
Пак М.Н. Очерки по корейской историографии. Москва, 1987.
Позднеев Д.М. Исторический очерк уйгуров (по китайским источникам). Санкт-
Попов И. Ламаизм в Тибете, его история, учение и учреждения. Казань, 1898.
Попов К. Япония: Очерки развития напиональной культури и географической
мьісли. Москва, 1964.
Пронников В.А., Ладанов И.Д. Японпьі. Зтнографические очерки. Москва, 1983.
Радуль-Затуловсшй Я.Б. Андо Сезки — философ-материалист XVIII в. Москва,
1961.
Рубель В.А. Японська пивілізапія: традиційне суспільство і державність. Київ, 1997.
Рябинин А.Л. Рождение имнерии Нгуенов: Сопиально-политическая история Вьет
нама в начале XIX в. Москва, 1988.
Светлов Г.Е. Путь богов (синто в истории Японии). Москва, 1985.
Семанов В.И. Из жизни императрипьі Цьіси (1835—1908). Москва, 1979.
Сергеева Т.В. Искусство Монголии. Москва, 1992.
Сидихменов В.Я. Китай: странипьі прошлого. Москва, 1974.
Сила-Новицкая Т.Г. Культ императора в Японии: мифьі, история, доктрини, по-
литика. Москва, 1990.
Синицьін А.Ю. Самурай — рьшари Страньї восходящего солнпа. История, тради-
пии, оружие. Санкт-Петербург, 2001.
Скрьінникова Т.Д. Ламаистская церковь и государство. Внешняя Монголия. XVI —
начало XX века. Новосибирск, 1988.
Сладковский М.И. Китай и Япония. Москва, 1971.
Современная Япония. Москва, 1973.
Сорокин В.Ф., Зйдлин Л.З. Китайская литература. Краткий очерк. Москва, 1962. ; ;
Сопиальная структура Китая. XIX — первая половина XX в. Москва, 1990.
Спеваковский А.Б. Самурай — военное сословие Японии. Москва, 1981.
Сзнсом Дж. Б. Япония: краткая история культурьі / Пер. с англ. Санкт-Петербург, 2002.!
Тайньїе общества в старом Китае. Москва, 1970.
Таксами Ч.М., Косарев В.Д. Кто вьі, айньї? Москва, 1990.
Тернбулл С. Самурай. Воєнная история / Пер. с англ. Санкт-Петербург, 1999.
Тихвинский С.Л. Китай и всемирная история. Москва, 1988.
Ткачев В.И. История монгольской архитектурьі. Москва, 1989.
Толстогузов С.А. Сегунат Токугава в первой половине XIX в. и реформ годов
Тзмпо. Москва, 1999.
Тояма Сигжи. Мзйдзи-исин: Крушение феодализма в Японии / Пер. с ялон. Моск
ва, 1959.
Тягай Г.Д. Общественная мьісль Кореи в злоху позднего феодализма. Москва,

1971.
Тягай Г.Д- Очерк истории Кореи во второй гюловине XIX в. Москва, 1960.
Тяпкина Н.И. Деревня и крестьянство в соииально-иолитической сисгеме Кигая
(вторая половина XIX — начало XX в.). Москва, 1984.
Фань Взньлань. Новая история Китая / Пер. с кит. Москва, 1955.
Фіщджераяьд С.П. Китай: Краткая история кульгурьі/ Пер. с аніл. Санкт-Петер
бург, 1998.
Хани Горо. История японского народа / Пер. с ялон. Москва, 1957.
Ханин З.Я. Парии в яионском обществе (очерк соииальной истории XVII—XIX вв.).
Москва, 1980.
Хаяма У. Янония. Москва; Ленинград, 1936.
Цултзм Н.О. Искусство Монголии с древнейших времен до начала XX века. Моск
ва, 1982.
Цултзм Н.О. Вьідающийся монгольский скульптор Г. Дзанабадзар. Улан-Батор,
1982.
Цьібиков Г.Ц. Избранньїе трудьі: В 2 т. Новосибирск, 1991. Т. 1 — 2.
Чеканов Н.К. Восстание няньцзюней в Китае. 1853—1868 п. Москва, 1963.
Черньїшев А.И. Общественное и государственное развитие ойратов в XVIII в. Моск
ва, 1990.
Чешков М.А. Очерки истории феодального Вьетнама. Москва, 1967.
ІНено Ж. Очерк истории вьетнамского народа / Пер. с фр. Москва, 1967.
Зйдус Х.Т. История Янонии с древнейших времен до наших дней. Москва, 1968.
Знииклопедия новою Кигая / Пер. с англ. Москва, 1989.
Зтика и ритуал в традиционном Китае. Москва, 1988.
Янония: Справ. Москва, 1992.
ЛІТЕРАТУРА ДО ДРУГОГО РОЗДІЛУ

Джерела
Армянские источники XVIII в. об Индии/ Пер. с арм. Ереван, 1968.
Гюго К. Записки об Индии/ Пер. с фр. К.А. Антоновой. Москва, 1977.
Минаев И.П. Очерки Цейлона и Индии. Из нутевьіх заметок русского. Санкт-
Народное восстание в Индии 1857—1859 гт. Москва, 1957.
Политика европейских держав в Юго-Восточной Азии (60-е годьі XVIII — 60-е
годьі XIX в.). Документи и материальї. Москва, 1962.
Русско-индийские отношения в XVIII веке. Сборник документов. Москва, 1965.
Русско-индийские отношения в XIX в. Сборник архивньїх документов и матери-
алов. Москва, 1997.
Хададад-хан. Сушность истории Синда/ Пер. с лерс. М.К. Сафолова. Москва, 1989.
Алаев Л.Б. Соииальная структура индийской деревни (территория Упар-Прадеша,
XIX век). Москва, 1976.
Алаев Л.Б. Сельская община Северной Индии. Основньїе зтапьі зволкшии. Моск
ва, 1981.
Ллаев Л.Б. Южная Индия. Сопиально-зкономическая история XIV—XVIII веков.

Москва, 1964.
Алексеев В.И., Макаренко В. А. Страна тамилов. Москва, 1965.
Алиев Г.Ю. Персоязьічная литература Индии. Краткий очерк. Москва, 1968.
Антонова К.А. Ашлийское завоевание Индии в XVIII веке. Москва, 3958.
Антонова К.А., Бонгард-Левин Г.М., Котовский Г.Г. История Индии. Москва, 1979.
Ашрафян К.З. Аграрньїй строй Северной Индии (Х1П — середина XVIII в.). Моск.-»
л
ва, 1965.
Ашрафян К.З. Дели: история и культура. Москва, 1987. '•
Ашрафян К.З. Средневековьш город Индии XIII — середини XVIII века. Москва,
1983.
Ашрафян К.З. Феодализм в Индии: особенности и зтапьі развития. Москва, 1977.
Бандипенко Г.Г., Гневушева Е.И., Деопик Д.В. История Индонезии: В 2 ч. Москва,
1992. Ч. 1-2.
Баруа Б.К. Ассамская литература. Краткий очерк. Москва, 1968.
Берзин 3.0. История Таиланда (Краткий очерк). Москва, 1973.
Берзин 3.0. Юго-Восточная Азия и зкспансия Запала в XVII — начале XVIII века.
Москва, 1987.
Бирма: Справ. Москва, 1982. ^
Бирманский Союз. Москва, 1958.
Боїи, брахманьї, люди. Четьіре тьісячи лет индуизма/ Пер. с чеш. Москва, 1969. ^
Бонгард-Левин Г.М. Индийская пивилизапия. Москва, 1993. *
Брагинский В.И. История малайской литературьі VII—XIX вв. Москва, 1983. ^
Бзшем А.А. Чудо, которьім бьіла Индия/ Пер. с антл. Москва, 1977. "І
Ванина Е.Ю. Средневековое юродское ремесло Индии XIII—XVIII вв. Москва,
:
1977. >
Ванина Е.Ю. Идеи и общество в Индии XVI—XVIII вв. Москва, 1993.
Васильєв В.Ф. Очерки истории Бирмьі (1885—1947). Москва, 1962. ^
Винстедт Р.О. ГІутешествие через полмиллиона странии. История Малайской клас-
сической литературьі. Москва, 1966. -
Ганевская З.В., Карпова Н.К. Искусство Индии. Москва, 1992. -
Глебов Н.В., Сухочев А.С. Литература урду. Краткий очерк. Москва, 1967. ^
Гожева Н.А., Сорокина Г.М., Шустова Т.Е. Искусство Инлокитая. Москва, 1991. ^
Гуров Н.В., Петруничева З.Н. Литература телуту. Краткий очерк. Москва, 1967. "•
Гусєва Н.Р. Джайнизм. Москва, 1978.
Гусєва Н.Р. Индуизм. М., 1976.
Дементьев Ю.П. Политика Франции в Индокитае и образование Индокитайского
союза: 1858-1907. Москва, 1975.
Дементьев Ю.П. Политика Франпии в Камбодже и Лаосе (1858—1907). Москва,
1960.
Добби Е. Юто-Восточная Азия. Москва, 1952.
Зика Д. В стране белого слона. Москва, 1985.
Индонезия: Справ. Москва, 1983. ^
Индуизм. Джайнизм. Сикхизм: Словарь. Москва, 1996.
ч
История: индийских литератур / Пер. с англ. Москва, 1964.
Источниковедение и историография стран Юго-Восточной Азии. Москва, 1971. ^
История Кампучии: Краткий очерк. Москва, 1981. " '^
Итс Р.Ф. Зтническая история Юго-Восточной Азии. Ленинград, 1972. •»• чі
Кабир Хумайюн. Индийская культура / Пер. с англ. Москва, 1963.

Кастьі в Индии. Москва, 1965.
Козлова М.Г. Английское завоевание Бирмьі. Москва, 1973.
Козлова М.Г. Бирма накануне английскоіо завоевания: Общественньїй и государ-
ственньїй строй. Москва, 1962.
Корнев В.И. Литература Таиланда. Москва, 1971.
Корнев В.И. Тайский буддизм. Москва, 1973.
Косиков И.Г. Зтнические нроиессьі в Камнучии. Москва, 1988.
Кочнев В.И. Государство сикхов и Анілия. Москва, 1968.
Кудрявцев М.К. Кастовая система в Индии. Москва, 1992.
Кудрявцев М.К. Община и каста в Хиндустане. Москва, 1971.
Куценков А.А. Зволюция инлийской кастьі. Москва, 1983.
Луния Б.Н. История инлийской культурьі с древних веков до наших дней / Пер.
с аніл. Москва, 1960.
Малайзия: Справ. Москва, 1987.
Миго А. Кхмерьі. История Камбоджи с древнейших времен / Пер. с фр. Москва,
1973.
Можейко И.В., Узянов А.Н. История Бирмьі (Краткий очерк). Москва, 1973.
Масяков Д.В., Тюрин В.А. История Юго-Восточной Азии: В 2 ч. Москва, 2001 —
2003. Ч. 1-2.
Мюлпер М. Шесть систем инлийской философии/ Пер. с антл. Москва, 1995.
Национальная историография стран Юто-Восточной Азии. Москва, 1974.
Неру Дж. Открьпие Индии / Пер. с аніл. Москва, 1955.
Новая история Индии / Отв. ред. К.А. Аншонова, Н.М. Гольдберг, А.М. Осипав.
Москва, 1961.
Ожегов С.С., Проскурякова Т.С., Хоанг Дао Кинь. Архитектура Индокитая. Москва,
1988.
Олимов М.А. Очерки истории Синда в XVII — начале XIX в. (аграрньїе отношения
и город). Москва, 1993.
Ольденбург С.Ф. Культура Индии. Москва, 1991.
Осипов Ю.М. Великое восстание в Индии 1857—1859 н. Москва, 1957.
Осипав Ю.М. Литература Индокитая. Ленинтрад, 1980.
Очерки зкономической и соииальной истории Индии. Москва, 1973.
Павлав В.И. Соїлиально-зкономическая структура промьішленности Индии. Исто-
рические предпосьілки генезиса капитализма. Москва, 1973.
Панникар К.М. Очерк истории Индии / Пер. с антл. Москва, 1961.
Парникель Б.Б. Введение в литературную историю Нусантарьі IX—XIX вв. Моск
ва, 1980.
Перская И.Ю. Источники по истории Индонезии с древнейших времен по 1917 г.
Москва, 1974.
Прокофьев О. Искусство Юіо-Восточной Азии: Ш в. до н.з. — XVIII в. н.з. Моск
ва, 1967.
Ребрикова Н.В. Таиланд: Сониально-зкономическая история (XIII—XVIII вв.).
Москва, 1977.
Ребрикова Н.В. Очерки новой истории Таиланда (1768—1917). Москва, 1966.
Ребрикова Н.В., Калашников Н.И. Таиланд. Обшество и государство. Москва, 1984.
Редько И.Б. Политическая история Непала. Москва, 1986.
Рейснер И.М. Народньїе движения в Индии в XVII—XVIII вв. Москва, 1961.
Россия и Индия. Москва, 1986.

Рьібакова Н.И. Искусство Камбоджи. Москва, 1977. /;
Серебряков И.Д. Література народов Ишши. Москва, 1982. -:-ГГХ..-.І?).
Серебряков И.Д. Пенджабская литература. Краткий очерк. Москва, 1963. Г
Сикорский В. В. Индонезийская литература. Москва, 1965. <ІЙ>
Синха Н.К., Банерджи А.Ч. История Индии/ Пер. с англ. Москва, 1954.
Спекторов Л.Д. Феодальньїе отношения в Камбодже накануне установлення фран-
цузского протекторате (основньїе форми земельной собственности в середине
XIX в.). Москва, 1979.
Товстих И.А. Бенгальская литература. Краткий очерк. Москва, 1965.
Тюрин В.А. История Малайзии. Краткий очерк. Москва, 1980.
Холл Д.Дж. История Юіо-Восточной Азии/ Пер. с англ. Москва, 1958.
Чаттперджи С, Датта Д. Индийская философия/ Пер. с аніл. Москва, 1994.
Чаухан Ш. Очерк истории литературьі хинди/ Пер. с хинди. Москва, 1960.
Чельїшев Е.П. Литература хинди. Краткий очерк. Москва, 1968.
Чеснов Я.В. Историческая зтнография стран Индокитая. Москва, 1976.
Чинеров А.И. Зкономическое развитие Индии перед английским завоеванием (ре
месло и торговля в XV—XVIII вв.). Москва, 1965. І
Чукина Н.П. Искусство Индонезии. Москва, 1991. ;
Шаститко П.М. Нана Сахиб. Рассказ о народном восстании 1857—1859 п. в Ин-|
дии. Москва, 1967.
Юю-Восточная Азия в мировой истории. Москва, 1977.
ЛІТЕРАТУРА ДО ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ

Джерела
Абд ар-Рахман аль-Кавакиби. Природа деслотизма и іибельность порабощения /
Пер. с араб. З.И. Левина. Москва, 1964.
Абд ар-Рахман ал-Джабарти. Егииет в канун зкследиции Бонапарта (1776—1798) /
Пер. с араб. Х.И. Кильберг. Москва, 1978.
Абд ар-Рахман ал-Джабарти. Егииет в иериод зкследиции Бонапарта (1798—1801) /
Пер. с араб. И.М. Фильштинского. Москва, 1962.
Абд ар-Рахман ал-Джабарти. Егииет йод властью Мухаммада Али (1806—1821) /
Пер. с араб. Х.И. Кильберг. Москва, 1963.
Абдуррахман-и Тали. История Абулфейз-хана / Пер. с тадж. А.А. Семенова. Таш-
кент, 1959.
Абраам Ереванци. История войн 1721 — 1736 ЇЇ./ Пер. с арм. Ереван, 1939.
Абу-л-Тази Бахадурхан. Родословная туркмен / Пер. А. Туманского. Ашхабад, 1897.
Автобиография Абдуррахман-хана, змира Афіанистана / Пер. с англ. М. Трулева:
В 2 т. Санкт-Петербург, 1901. Т. 1-2.
Аракел Даврижеци. Книга истории. Москва, 1973.
Ахмад Дониш. История мангитской династии / Пер. И.А. Наджафовой. Душанбе,
1967.
«Большая игра» в Центральний Азии: «индийский поход» русской армии. Сбор-
ник архивньїх документов. Москва, 2005.
Броневский С. Новейшие географические и исторические известия о Кавказе: В 2 ч.
Москва, 1823. Ч. 1-2.
і ШШШШМ НІ • ІІІІІІІІІІІ І1ІІІІІІІІІ1ІІІ І1111ІИ НІ НННРІ • і ІІ1ІІІ1
552 І <т"ГР Д * І А В А Г , М З * . ^ ' : > ' Ч « РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Бушев П.П. Миссия Артемия Вольїнского в Иран в 1715—1718 гг. Москва, 1978.
Валиханов Ч. Избранньїе произведения. Москва, 1987.
Вахушти Багратиони. История царства грузинского / Пер. с груз. Н.Т. Накашидзе.
Тбилиси, 1976.
Веселовский Н.И. Очерк историко-географических сведений о Хивинском ханстве
от лревнейших времен до настояшего. Санкт-Петербург, 1877.
Гамильгпон А. Афіанистан / Пер. с антл. Санкт-Петербург, 1908.
Демезон 11.Н., Виткевич И.В. Записки о Бухарском ханстве. Москва, 1983.
Дмитрий Кантемир. Описание Моллавии / Пер. Л. Панкратьева. Кишинев, 1973.
Докладная записка (ляиха) Мустафьі Решида-наши султану Махмулу 11/ Пер. с
турец. Н.А. Дулиной // Письменньїе памятники Востока. Москва, 1981.
Документи к истории аїрарньїх отношений в Бухарском ханстве / Пер. ОД. Чехо-
вич. Ташкент, 1954.
Есаи Хасан-Джалалян. Краткая история страньї албанской / Пер. с арм. З.М. Буни-
ятова. Баку, 1989.
Ибрагим Мунтеферрика. Основьі мудрости в устройстве народов/ Пер. с туреп.
Ю.А. Каменева. Москва, 1984.
Из тегеранского дневника полковника В.А. Косоговското. Москва, 1961.
Коран / Пер. с араб. И.Ю. Крачковского. Москва, 1963.
Краса у розумі. Арабські казки у записах Аіатантела Кримського / Пер. а араб.
М. Веркальця. Київ, 1992.
Марсильи. Военное состояние Османской имнерии с ее приращением и упадком:
В 2 ч. Санкт-Петербурі, 1737. Ч. 1-2.
Матвей Меховской. Трактат о двух Сарматиях. Москва; Ленинтрад, 1937.
Материальї по истории туркмен и Туркмении. Москва, 1938. Т. 2.
Махмуд ибн Вали. Море тайн относительно доблестей благородних / Пер. Б.А. Ах-
медова. Ташкент, 1977.
Мир Гулам Мухаммад Губар. Ахмад-шах — основатель афганского іосударства /
Пер. с дари. Москва, 1959.
Мир Гулам Мухаммад Губар. Афіанистан на пути истории / Пер. с дари М. Давля-
това. Москва, 1987.
Мухаммад-Рафи ' Ансари. Дастур ал-мулук (Устав для государей) / Пер. с перс.
А. Б. Вильдановой. Ташкент, 1991.
Мир Мухаммед Амин-и Бухари. Убайдулла-наме / Пер. с тадж. А.А. Семенова. Таш
кент, 1957.
Мирза Мухаммад Хайдар. Та'рих-и Рашиди / Пер. с перс. А. Урунбаева, Р.П. Джа-
лшіовой, Л.М. Епифановой. Ташкент, 1996.
Мухаммад-Казим. Поход Надир-шаха в Индию (Извлечение из Та'рих-и-алама-
ра-йи надири) / Пер. с перс. П.И. Петрова. Москва, 1961.
Мухаммед Казим. Наме-йи аламара-йи надири (Мироукрашаюшая надирова кни
га) / Пер. с пере. Н.Д. Миклухо-Маклая. Москва, 1960.
Мухаммед Юсуф Мунши. Муким-ханская история/ Пер. с тадж. А.А. Семенова. Таш
кент, 1956.
Материальї по истории Азербайджана / Пер. П. Жузе. Баку, 1940.
Международньїе отношения в Центральной Азии в ХУН — первой половине
XIX в.: Документи и материальї. Москва, 1989.
Мейендорф Е.К. Путешествие из Оренбурга в Бухару / Пер. с фр. Е.К. Бетгера.
Москва, 1975.
Мирза Абдал'азим Сами. Та'рих-и Салатин-и Мангитийа (История мангитских

государей)/ Пер. с перс. Л.М. Епифановой. Москва, 1962.
Наполеон І Бонапарт. Избранньїе произведения. Санкт-Петербург, 1994. а
Новая история Ирана. Хрестоматия. Москва, 1988. С*Ї$Г«^
Пашино П.И. Туркестанский край в 1866 г. Санкт-Петербург, 1868. л^лсЛ
Посланник Петра І на Востоке. Москва, 1986.
Рикот. Монархия туреикая, онисанная через Рикота, бьівшего английского секре
таря при Оттоманской Порте. Санкт-Петербург, 1741.
Сирия, Ливан и Палестина в описаннях российских путешественников, консуль-
ских и воєнних обзорах лервой половини XIX века. Москва, 1991.
Сказки народов Памира / Пер. с памирских язьжов. Москва, 1976.
Таос-Амруш М. Волшебное зерно. Сказки, легендьі и песни берберов Кабилии /
Пер. с фр. О. В. Моисеенко. Москва, 1974.
Та'рих-и Бадахшан (История Бадахшана)/ Пер. с перс. А.Н. Болдьірева и СЕ. Гри-
горьева. Москва, 1997.
Та'рих-и Систан (История Сметана) / Пер. с перс. Л.П. Смирновой. Москва, 1974.
Тунманн И. Крьімское ханство / Пер. с нем. Н. Л. Зрнста, С. Л. Белявской. Симфе
рополь, 1991.
Фахри. Правила для государей и рассказьі о мусульманских династиях. Сочинение
Мухаммеда-бен-Али-бен-Татаба, известного гюд именем Ибн-Тиктака/ Пер.
с араб. Н. Холмогорова. Казань, 1863.
Хафиз-и Таньїш ибн Мир Мухаммад ал-Бухари. Ш а р а ф - н а м з - й й и шахи (Книга
шахской славьі): В 2 т. / Пер. с перс. М.А. Салахетдиновой. Москва, 1983—
1989. Т. 1-2.
Ходжа Самандар Термези. Дастур аль-мулук (Назидание государям) / Пер. с перс.
М.А. Салахетдиновой. Москва, 1971.
Хусрав ибн Мухаммад бани Ардалан. Хроника / Пер. с перс. Е.И. Васильевой. Моск
ва, 1984. ,
Алькаева Л., Бабаев А. Туреикая литература. Краткий очерк. Москва, 1967.

Апродов В.А. Тьісячелетия Восточного Магриба. Москва, 1976.
Арабская Республика Египет: Справ. Москва, 1990.
Арунова М.Р., Ашрафян К.З. Государство Надир-шаха Афшара (Очерки обшествен-;
ньіх отношений в Иране 30—40-х годов ХУЛІ века). Москва, 1958.
Афганистан: история, зкономика, культура. Москва, 1989.
Ахмедов Б.А. История Балха: XVI — первая половина XVIII в. Ташкент, 1982.
Ацамба Ф.М., Кириллина С.А. Религия и вдасть: ислам в Османском Египте (XVIII —
первая четверть XIX в.). Москва, 1996.
Бабишкін О. Агатангел Кримський. Київ, 1967.
Бертельс Е.З. История персидско-таджикской литературьі. Москва, 1960.
Босворт К.З. Мусульманские династии: Слравочник по хронологии и генеалогии /
Пер. с англ. Москва, 1971.
Брагинский И.С., Комиссаров Д.С. Персидская литература. Краткий очерк. Москва,
1963.
Бушев II.П. Герат и англо-иранская война. Москва, 1959.
Вамбери Г. История Бохарьі / Пер. с нем. Санкт-Петербург, 1873.
Вархалець М.М. Агатангел Кримський у колі своїх сучасників. Київ, 1990.
Васильєв А.М. История Саудовской Аравии (1745 г. — конец XX в.). Москва, 1999.
Видясова М. Ф. Социальньїе структури доколониального Магриба: Генезис и типо-
логия. Москва, 1987.
Витол А. Османская империя (начало XVIII в.). Москва, 1987.
Гасратян М.А., Орешкова С.Ф., Петросян Ю.А. Очерки истории Турнии. Москва,
1983.
Гафуров Б.Г. История таджикского народа. Москва, 1952.
Голобородько И.Н. Турілия. Москва, 1912.
Гордлевсшй В.А. Избранньїе сочинения: В 3 т. Москва, 1960—1962. Т. 1—3.
Гурницкий К.И. Агафангел Ефимович Крьімский. Москва, 1980.
Гурницький К.1. Кримський як історик. Київ, 1971.
Давидовим Е.А. История монетного дела Средней Азии XVII—XVIII вв. Душанбе,
1964.
Дорошенко Е.А. Зороастрийіш в Иране. Историко-зтнографический очерк. Моск
ва, 1982.
Драгоманов М. Про українських козаків, татар та турків. Київ, 1991.
Дулина Н.А. Османская империя в международньїх отношениях (30—40-е тодьі
XIX в.). Москва, 1980.
Дулина Н.А. Танзимат и Мустафа Решид-паша. Москва, 1984.
Еолян И.Р. Традиционная музьїка Арабского Востока. Москва, 1990.
Еремеев И.Р. Ислам. Образ жизни и стиль мьішления. Москва, 1990.
Еремеев Д.Е. На стьіке Азии и Европьі (очерки о Турции и турках). Москва, 1980.
Еремеев Д. Страна за Черньїм морем. Москва, 1968.
Еремеев Д.Е. Зтногенез турок (происхождение и основньїе зтапьі зтнической исто
рии). Москва, 1971.
Еремеев Д.Е., Мейер М.С. История Турции в средние века и новое время. Москва,
1992.
Ерофеева И.В. Хан Абулхаир: полководец, правитель и политик. Алматьі, 1999.
Жантиев Д.Р. Традипия и модернизация на Арабском Востоке: реформьі в сирий-
ских провинциях Османской империи (конеп XVIII — начало XX века). Мос
ква, 1998.
Желтяков А.Д. Печать в общественно-политической и культурной жизни Турции
(1727-1908). Москва, 1972.
Жигалина О.И. Великобритания на Среднем Востоке. ХІХ — начало XX в. Анализ
внешнеполитических концеїший. Москва, 1990.
Жтльен Ш.А. История Северной Африки: Тунис, Алжир, Марокко: В 2 т. / Пер.
с фр. Москва, 1961. Т. 1-2.
Зеленев Е.И. Государственное управление, судебная система и армия в Египте и
Сирий (XVI — начало XX века.). Санкт-Петербург, 2003.
Ибрагимбейли Х.-М. Кавказ в Крьімской войне 1853—1856 гг. и международньїе
отношения. Москва, 1971.
Иванов М.С. Антифеодальньїе восстания в Иране в середине ХІХ в. Москва, 1982.
Иванов М.С. Очерк истории Ирана. Москва, 1952.
Иванов П.П. Очерки по истории Средней Азии (XVI—ХІХ вв.). Москва, 1958.
Иоаннесян А.Р. Присоединение Закавказья к России и международньїе отношения
в начале ХІХ в. Ереван, 1958.
Ислам: Знииклопедический словарь. Москва, 1991.
История армянского народа с древнейших времен до наших дней. Ереван, 1980.
555 РЕКОМЕНДОВАНА Л І Т Е Р А Т І І І
История Афганистана с древнейших времен до наших дней. Москва, 1982. шаі}

История Бухарьі с древнейших времен до наших дней. Ташкент, 1976.
История Ирана. Москва, 1977. ^ О
История Иранского государства и культурьі (к 2500-летию Иранского государ-
ства). Москва, 1969.
История Казахстана с древнейших времен до наших дней. Алмати, 1993.
Киняпина Н.С., Блиев М.М., Дегоев В. В. Кавказ и Средняя Азия во внешней поли-
тике России. Вторая половина XVII в. — 80-е годьі ХІХ в. Москва, 1984.
Климович Л.И. Ислам. Москва, 1965.
Кляшторньш С.Г., Султанов Т.И. Летопись трех тьісячелетий. Алма-Ата, 1992. "'•
Королевство Марокко: Справ. Москва, 1991.
Кошелев В.С. Египет: от Ораби-паши до Саада Заглула: 1879—1924. Москва, 1992.
Крачковсшй И.Ю. Избранньїе сочинения: В 6 т. Москва-Ленинхрад, 1955—1960.
Т. 1-6.
Крьшский А.Е. История новой арабской литературьі. ХІХ — начало XX века. Моск
ва, 1971.
Крьшский А.Е. История арабов и арабской литературьі: В 3 т. Москва, 1911 — 1913.
Т. 1-3.
Крьшский А.Е. История Персии, ее литературьі и дервишской теософии: В 3 т.
Москва, 1909-1917. Т. 1-3.
Крьшский А.Е. История Турции и ее литературьі: В 2 т. Москва, 1910—1916. Т. 1—2.
Кримський А. Історія Туреччини. Київ; Львів, 1996.
Кузнецова Н.А. Иран в первой половине ХІХ века. Москва, 1983.
Лаврентьев В.Л. Ливия: Справ. Москва, 1985.
Ланда Р.Г. Борьба алжирского народа против европейской колонизапии (1830—
1918). Москва, 1976.
Левин З.И. Развитие основних течений общественно-политической мьісли в Си
рий и Египте (новое время). Москва, 1972.
Луцшй В.Б. Новая история арабских стран. Москва, 1965.
Льісцов В. 17. Персидский поход Петра І. Москва, 1950.
Лзн-Пуль С. Мусульманские династии: Хронологические и генеалогические табли-
пьі с историческими введеннями / Пер. с англ. Санкт-Петербург, 1899.
Массз А. Ислам: Очерк истории / Пер. с фр. Москва, 1982.
Маштакова Е.И. Туреикая литература конна XVII — начала ХІХ в.: К типологии
переходного периода. Москва, 1984.
Мейер М.С. Османская империя в XVIII в.: Чертьі структурного кризиса. Москва,
1991.
Миллер А.Ф. Краткая история Турпии. Москва, 1948.
Миллер А.Ф. Мустафа-паша Байрактар. Москва; Ленинград, 1947.
Михнева Р. Россия и Османская империя в международньїх отношениях (1739—
1756). Москва, 1985.
Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен: В 4 т. / Пер. с нем.
Санкт-Петербург, 1895-1896. Т. 1-4.
Иовичев А.Д. История Турпии. Новое время: В 3 ч. Ленинград, 1968—1978. Ч. 1—3.
Иовичев А.Д. Турпия. Краткая история. Москва, 1965.
Иурмухамедов М.К., Жданко Т.А. Каракалпаки. Краткий очерк истории с древней
ших времен до наших дней. Ташкент, 1971.
Орешкова С.Ф. Русско-турепкие отношения в начале XVIII в. Москва, 1971.
Османская имнерия: государственная вдасть и сопиально-политическая структура.
Москва, 1990.
Османская имнерия: Система государственного управлення, согшальньїе и зтно-
религиозньїе проблеми. Москва, 1986.
Очерки новой истории Ирана (XIX — начало XX в.). Москва, 1978.
Павличко С. Наиіоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела
Кримського. Київ, 2000.
Перший, А.И. Арабьі Аравийскою полуострова. Москва, 1958.
Петросян Ю.А. Древний город на берегах Босфора. Москва, 1986.
Петросян Ю.А. Младотурепкое движение (вторая половина XIX — начало XX в.).
Москва, 1972.
Петросян Ю.А. «Новьіе османьї» и борьба за конститупию 1876 г. в Турции. Мос
ква, 1958.
Петросян Ю.А. Османская имнерия: могущество и гибель. Исторические очерки.
Москва, 1990.
Петросян Ю.А., Юсупов А.Р. Город на двух континентах. Москва, 1981.
Петрушевский И.П. Очерки по истории феодальньїх отношений в Азербайджане и
Армении в XVI — начале XIX в. Ленинград, 1949.
Пигулевская Н.В., Якубовский А.Ю., Петрушевский И.П., Строева Л.В., Белениц-
кий Л.М. История Ирана с древнейших времен до кониа XVIII века. Ленин
град, 1958.
Покровский Н.И. Кавказские войньї и имамат Шамиля. Москва, 2000.
Прошин Н.И. История Ливии в новое время (середина XVI — начало XX в.). Моск
ва, 1991.
Рейснер И.М. Развитие феодализма и образование государства у афганпев. Москва, 1954.
Рипка Я. История персидской и таджикской литературьі. Москва, 1970.
Риштия К.С. Афганистан в XIX в./ Пер. с дари. Москва, 1958.
Россия и Афганистан. Москва, 1989.
Ротштейн Ф.А. Захват и закабаление Египта. Москва, 1959.
Сазонова Н.В. Искусство Ирана. Москва, 1994.
Сейранян Б.Г. Зволкшия сопиальной структури стран Арабского Востока. Земель
ная аристократия в XIX в. — 60-е годьі XX в. Москва, 1991.
Сергеев В.И. Яньїчарьі (меч ислама). Ростов-на-Дону, 2000.
Смирнов В.Д. Крьімское ханство йод верховенством Оттоманской Портьі до начала
XVIII в. Санкт-Петербург, 1887 (або Одесса, 1889).
Сотавов Н.А. Северньїй Кавказ в русско-иранских и русско-турепких отношениях
в XVIII в. Москва, 1999.
Тарле Е. В. Крьімская война: в 2-х т. Москва; Ленинград. 1941 — 1944.
Товарно-денежньїе отношения на Ближнем и Среднем Востоке. Москва, 1979.
Тодорова М.Н. Англия, Россия и Танзимат (вторая четверть XIX в.). Москва, 1983.
Туманович Н.Н. Европейские державьі в Персидском заливе в XVI—XIX вв. Моск
ва, 1982.
Фадеева И.Л. Мидхат-паша. Жизнь и деятельность. Москва, 1977.
Фадеева И.Л. Офипиальньїе доктриньї и идеологии в полиіике Османской импе-
рии (османизм-панисламизм): XIX — начало XX века. Москва, 1985.
Фшіьшпшнский И.М. История арабской литературьі X—XVIII века. Москва, 1991.
Халфин Н.А. Присоединение Средней Азии к России (60—90-е годьі XIX в.). Моск
ва, 1965.
і
Халфин Н.А. Россия и ханства Средней Азии (иервая половина XIX в.). Москва,
1974.
Хмелева Н.Г. Государство Абд аль-Кадира Алжирскоіо. Москва, 1973.
Штейндерг Е.Л. История британской агрессии на Среднем Востоке. Москва, 1951.
ф \ жп-.ік- ЛІТЕРАТУРА ДО ЧЕТВЕРТОГО РОЗДІЛУ ' • | " сї1 '- :Ь ои
Джерела . -4 <\ *"» ^ ^ >

Булатович А.К. С войсками Менелика 11. Москва, 1971.
Ковалевский Е.П. Путешествие во внутреннюю Африку. Санкт-Петербург, 1848.
Сказки народов Африки / Пер. с африканских и западноевропейских язьїков. Мос
ква, 1976.
Зфиопские хроники XVII—XVIII веков / Пер. с зфиоп. С.Б. Чернецова. Москва,
1989.
Абрамова СЮ. Африка: четьіре столетия работоріовли. Москва, 1992.
Африка: Взаимодействие культур. Москва, 1989.
Африка: встречи пивилизаций. Москва, 1970.
Африка: Знпиклопедический справочник: В 2 т. Москва, 1986—1987. Т. 1—2.
Бартницкий А., Мантель-Нечко И. История Зфиопии / Пер. с иол. Москва,
1976.
Бюттнер Т. История Африки с древнейших времен / Пер. с нем. Москва, 1981.
Громьїко Ан.А. Маски и скульптура Тропической Африки. Москва, 1985.
Дзвидсон Б. Новое открьпие древней Африки / Пер. с англ. Москва, 1962.
Жуков А.А. Культура, язьік и литература суахили (доколониальньш нериод). Ле-
нинград, 1983.
Забродская М.П. Русские путешественники по Африке. Москва, 1955.
Зотова Ю., Куббель Л. В поисках Ниіера. Москва, 1972.
Изучение Африки в России (дореволкшионньш период). Москва, 1977.
Искусство народов Африки. Москва, 1975.
История наиионально-освободительной борьбьі народов Африки в новое время.
Москва, 1976.
История Африки в XIX — начале XX в. Москва, 1984.
История Ганьї в новое и новейшее время. Москва, 1985.
История Тропической Африки (с древнейших времен до 1800 г.). Москва, 1984.
Источниковедение африканской истории. Москва, 1977.
Киселев Г.С. Хауса. Очерки зтнической, соииальной и политической истории (до
XIX столетия). Москва, 1981.
Кобищанов Ю.М. История распространения ислама в Африке. Москва, 1987.
Кочакова Н.Б. Города-іосударства йорубов. Москва, 1968.
Кочакова Н.Б. Рождение африканской нивилизаиии. Ифе, Ойо, Бенин, Дагомея.
Москва, 1986.
Куббель Л.Е. Путь в Томбукту. Москва, 1971.
Лате ГІ.В. Континент коротких теней: История геоі рафических открьлий в Афри
ке / Пер. с нем. Москва, 1990.
Линде Г., Бретшиейдер 3. До прихода белою человека. Африка открьівает своє
прошлое / Пер. с нем. Москва, 1965.
558 І РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРІ
4
Литература сі ран Африки. Москва, 1964. а# м гюЧ '* міїк
Мириманов В. Б. Искусство Тролической Африки. Москва, 1986.
Ояьдерогге Д.Л. Заиадньїй Судан в XV—XIX вв. Очерки по истории и историк
культури. Москва; Ленишрад, 1960. '-^
Орлова А.С., Львова З.С. Страницьі истории великой саванньї. Москва, 1978.
Рено Ф., Даже С. Африканские рабьі в лалеком и нелавнем ирошлом / Пер. с фр.
Москва, 1991.
Смирнов С.Р. История Судана (1821 — 1956). Москва, 1968.
Стрз-Канапь Ж. Африка Запалная и Центральная. География. Цивилизаиия. Исто
рия / Пер. с фр. Москва, 1961.
Традиїлионньїе и синкретические релін ии Африки. Москва, 1986.
Урсу Д.І1. Историоірафия истории Африки. Москва, 1990.
Хазанов А.М. Зкспансия Портуїалии в Африке и борьба африканских наролов за
независимость (XVI—XVIII вв.). Москва, 1976.
Шаревская Б.И. Релития троїшческой Африки. Москва, 1961.
Ширевская Б.И. Старьіе и новьіе релиіии Троїшческой и Южной Африки. Москва,
1964.
Зфиопские исследования: история и культура. Москва, 1981.
Навчальне видання
Рубель Вадим Анатолійович
НОВА ІСТОРІЯ АЗІЇ ТА АФРИКИ:

Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХЇХ ст.)
Художнє оформлення та редагування О.Г. Григора

Технічний редактор Л.І. Швець
Коректор //. Л. Пироженко
Комп'ютерна верстка М.Б. Гутмана
і - *" Піди до друку 30.11.06. Формаї 60x84/16. Папір офсет.

Гари Гаймс Друк скресі. Умон.-друк. арк. 32,55. Обл.-вид. арк. ЗО.
Тираж 3 500 прим. Вид. № 4364. Зам. № 6-728.
Видавництво «Либідь»
01004 Київ. пул. Пушкінська. 32
Свідоцтво про державну реєстрацію № 404 від 06.04.01

Віддруковано на ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика», '
Україна, м. Біла Церква, вул. Л.Курбаса, 4.
Рубель В.А.
Р82 Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід
(XVIII — друга половина XIX ст.): Навч. посібник. — К.:
Либідь, 2007. - 560 с.
I8ВN 978-966-06-0459-9.
У навчальному посібнику розкривається специфіка сопіоеволюційного
розвитку цивілізацій афро-азійського постсередньовіччя в умовах східно-
західної дихотомії світового історичного процесу. Цілісно розглядаються
питання етнополітичної та суспільно-господарської еволюції та духовного
розвитку східних народів, історія яких подається в нерозривній єдності з
історією природи. Значну увагу приділено ролі видатних особистостей в
передколоніальній історії афро-азійського регіону.
Для студентів вищих навчальних закладів.
• ^^^^••-^•«-;^«^^КІ.^Г«ІІІІЧХ<- ББК 63.3(0)5я73

(XVIII- друга половина ХЖ ст.)

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

(XVIII- друга половина ХЖ ст.)

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

В. А.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Видано за рахунок державних коштів.

Головна редакція літератури з гуманітарних наук

І8ВМ 978-966-06-0459-9 © В. А Рубель, 2007

Розділ І. ДАЛЕКИЙ СХІД

Глава 1. ІМПерІЯ Цин

Кімів (137) » Правління тевонгуна Лі Хаина. Боротьба за збереження режиму

Розділ II. ПІВДЕННА І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ

Розділ III. БЛИЗЬКИЙ І СЕРЕДНІЙ СХІД

Глава 9. Османська імперія

Глава 10. Іран

Глава и. Середня Азія і Казахстан

Глава 12. Афганістан

Розділ IV. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА

Глава 13. ЕфІОПІЯ

Глава 14. «Чорна Африка»

ІШ ропонований увазі читача навчальний посібник з історії

Завершення епохи середньовіччя (кінець

— територіальне розширення підконтрольних існуючій шіаді теренів

цінову проблематику, а отже обслуговувало, насамперед, еліту суспіль­

нак внутрішня ситуація в цих цивілізаціях характеризувалася втратою

чиновників-адміністраторів. Та й відносна кількість їх порівняно з

століття намагалися повернути собі домінантні позиції у світі старими

відтоді під цілковитий контроль провідних європейських флотів —

ження колоніальних порядків супроводжувалося спробами ліквідува­

1. Які системні зміни пережила міжцивілізаційна дихотомія

Утворена в результаті фандіозних маньчжурських

(бушаншу) та їхніх заступників-помічників {иилан) мали лише викону­

і не повинні були займатися «ганебними» справами — торгівлею чи

що він таємно зберігав у себе вдома перший, неофіційний варіант

щадків. Головною опорою Цинів сташ відт<>ді служила знать і «зна­

державно-приватної купецької гільдії ґунхан, яка здобула відтоді мо­

вогнепальної зброї, якою оснащувалися війська осілих народів, зро­

кий хан Ценгуньчжаб). Проте імперія не дала Амурсані часу на

ми місцевих хакім-беків, спрямованими проти централізаторських зу­

тчпін раптовими набігами із засідок і не брали полонених. За рік

го духовенства «білої гори» Тянь У. Розбивши поблизу м. Фуцзянь

Найбільшу стурбованість Хунлі викликали повстання самих китайців.

іумиился 100-тисячна армія «знаменних» на чолі з сумнозвісним Фу-

«покірного Аннаму». У відповідь на ці формальні ознаки ввічливості

імперії, яскравим проявом якого стала діяльність богдиханівського

походу), проте повстанців це вже не врятувало. 1796 р. Пінлун упав

дить під червоним сонцем на червоному лотосі, «Піднебесна» скоро

Придушення Селянської війни 1796—1804 рр. коштувало Цинам мас­

Цини святкували перемогу, проте, як виявилося, зарано: у 1813 р.

Імперія Цин за умов І

почала докладати зусиль, аби «відкрити» безмежний китайський ринок

лені для цього у підконтрольних британцям областях Індії. У від­

вагу в озброєнні (уніфіковані й істотно далекобійніші нарізні руш­

Західними країнами. За цією угодою п'ять китайських портів (Ґуанч-

'' Щоб переконати імператора в необхідності продовження боротьби, придворний

і) 'застосуванням передових машинних технологій, а тому значно де­

поразках та господарському занепаді «Піднебесної». Серед активістів

іюєначальник Сушунь. Оскільки новий богдихан намагався тримати

Саме в Тяньцзіні (Нанкіні) тайпіни виголосили й опублікували9 свій ос­

налічував 13 156 бійців і об'єднував таку саму кількість селянських

почали формувати масові антитайпінські армії із самих китайців. У

вим конфліктом із західними державами Цини змушені були тимча­

достойний привід — і знайшов його у березні 1857 р., коли в провінції

1858 р. в тому самому Тяньцзіні спеціальний російський посланник

винним в інциденті в Дагу, а отже в новій ескалації воєнних дій, і

Перший міністр уряду Сушунь спробував чинити опір всевладдю Ци

цінову проблематику, а отже обслуговувало, насамперед, еліту суспіль

ження колоніальних порядків супроводжувалося спробами ліквідува

(бушаншу) та їхніх заступників-помічників {иилан) мали лише викону

щадків. Головною опорою Цинів сташ відт<>ді служила знать і «зна

державно-приватної купецької гільдії ґунхан, яка здобула відтоді мо

вогнепальної зброї, якою оснащувалися війська осілих народів, зро

ми місцевих хакім-беків, спрямованими проти централізаторських зу

Придушення Селянської війни 1796—1804 рр. коштувало Цинам мас

лені для цього у підконтрольних британцям областях Індії. У від

вагу в озброєнні (уніфіковані й істотно далекобійніші нарізні руш

і) 'застосуванням передових машинних технологій, а тому значно де

Саме в Тяньцзіні (Нанкіні) тайпіни виголосили й опублікували9 свій ос

вим конфліктом із західними державами Цини змушені були тимча

призначили намісником ІДзяннані і Дзянсі з найширшими повнова

внаслідок поразок в «опіумних» війнах і серії принизливих нерівно

Низькі бойові кондиції цинського флоту пояснювалися тією ж са

1. Якою була етнополітична, соціально-економічна та культур

умов недорозвиненості товарно-грошових відносин саме рис залишав

татури, покладаючи надії на поліпшення ситуації в державі на імпера

ника — адмірала графа Є.В. Путятіна на фрегаті «Паллада». Ро

яких, окрім науковців і частини даймьо, почали приєднуватися про

ствах, створених вільним капіталом. Другу проблему японці розв'яза

драчувати потенційних супротивників Японія скасувала в 1873 р. всі ан

Проблема капіталістичної індустріалізації мала два аспекти. Пер

концерн Міцубіші, а засновниками і головними ідеологами — видат

командувачем армії та флоту. Він сам визначав штат і зарплату чинов

но-тиранічний контроль над економікою, станові суспільні перегород

1. Якою була етнополітична, соціально-економічна та культур

самого життя своїх підданих незалежно від характеру занять, мате