ЛЕКЦІЯ №1 (2 год.

)
Геополітика як сфера наукового знання

1. Географічні фактори у міжнародних відносинах та геополітика: основні категорії та

підходи геополітичного аналізу.
2. Структура, функції та методи геополітики
3. Основний понятійно-категоріальний апарат геополітики. Геополітичне положення.

1. Географічні фактори у міжнародних відносинах та геополітика: основні категорії та

підходи геополітичного аналізу.
Швидкі геополітичні зміни глобального масштабу у період після другої «холодної війни»
зумовили те, що Україна, Росія та інші держави на пострадянському просторі опинились у стані повної
дезорієнтованості щодо визначення причин, характеру теперішнього стану, напрямів і перспектив свого
стратегічного курсу. Дедалі більш очевидно, що найточнішим визначенням ситуації, в якій опинились
пострадянські держави, буде словосполучення «геополітичний колапс». Перед дезінтегрованими,
депресійними суспільствами, їх владними та інтелектуальними елітами в цих умовах постали питання,
що стосуються фундаментальних аспектів існування у «всесвіті міжнародних феноменів». Одним з
таких фундаментальних аспектів є територіальний імператив людського буття, який традиційно
привертав до себе увагу мислителів в усі часи. Дослідження територіального імперативу є предметом
геополітичної науки, що виникла та розвивається на стику філософії історії, філософії політики, науки
про міжнародні відносини та політичної географії.
Нинішній перебіг подій у світі кидає нові виклики не лише новоутвореним, але й могутнім
державам, їх об’єднанням та союзам. Звичайно, як і раніше, на діяльність держав впливають обмеження
простору та часу. Останні також еволюціонують під впливом науково-технічних досягнень, процесів
глобалізації, інформатизації, інтернаціоналізації та регіоналізації. Початок ХХІ ст. характеризується
розвитком просторів з високим ступенем взаємозалежності. В їх числі: Європа – загалом та
Європейський союз зокрема; Північна Америка й Американський континент; морське узбережжя й
острови Азії; СНД та субрегіональні об’єднання на його теренах тощо.
Геополітика досліджує найбільш істотні, універсальні вияви просторової, географічної
зумовленості політики через розкриття просторових взаємовідносин політичних феноменів.
Геополітика застосовує різні наукові методи та засоби аналізу проблем світового співтовариства щодо
пошуку, розробки та обґрунтування шляхів здійснення політичної стратегії на глобальному,
регіональному та локальному рівнях. Розглядаючи простір з погляду держави, геополітична наука є
нині надзвичайно актуальною, оскільки дає змогу розкрити та використати можливості активного
застосування міжнародними акторами чинників простору як найбільш усталених та незмінних. Це
переважно стосується сфери міжнародної політики. Сьогодні досить переконливо можна стверджувати,
що саме геополітиці належить відіграти одну із ключових ролей у подоланні кризи класичної
матеріалістичної теорії суспільно-історичного розвитку. Подолання кризи вимагає врахування
діалектичного взаємозв’язку формаційних, цивілізаційних, антропологічних та геополітичних законів
розвитку людства.
В цілому геополітику можна розглядати як особливу інтелектуальну парадигму, як певне
світосприйняття, як певний вид діяльності, пов'язаний з політичним плануванням міжнародних
відносин, зі специфічними проблемами і способами їх розв'язання. Геополітику нерідко розуміють як
науку, що вивчає глобальну політику, тобто стратегічний напрям політичних відносин, в основному
сучасних. Поняття використовується для оцінки міжнародно-політичних позицій держави, її місця в
системі міжнародних досліджень, умов її участі у військово-політичних союзах.
Геополітика, ставши на міцні теоретичні засади наприкінці ХХ ст., у нинішньому столітті має
утвердитися як вагомий самостійний науковий напрям. У фокусі її уваги геополітичні процеси та зміни,
що відбувалися і відбуваються у світі, з поглибленим баченням перспектив подальшого розвитку. У
цьому сенсі геополітика відрізняється від історії, яка орієнтована на вивчення минулого. Геополітика,
головним чином, допомагає з’ясовувати особливості сьогоднішнього розвитку подій та поліваріантність
можливостей у майбутньому. Особливість геополітики полягає і в тому, що вона акумулює знання із
суміжних суспільствознавчих галузей знань.
Відродження та утвердження геополітики відбувається з великими труднощами. Цілком очевидно,
що її фундаментальні положення, які були сформульовані ще наприкінці ХІХ ст., потребують уточнень
та корегування з огляду на сучасні реалії. Звичайно, природною є необхідність розширити межі
геополітики, поряд з географічним детермінізмом враховувати геоекономічні, соціокультурні та інші
важливі чинники. Дослідники розрізняють фундаментальну (глобальну) та прикладну геополітику.
Саме розвиток геополітики, опанування її надбанням політичною елітою країни – державними
діячами та науковим загалом, покликані сприяти формуванню у них геополітичного і стратегічного
мислення. Водночас знання засад геополітики потрібні всьому колу учасників демократичного процесу,
представникам різних верств українського суспільства, як складових загальноосвітньої культури.
Термін “геополітика” складається з двох грецьких слів: geo – земля, politikos – все, що пов’язане з
місцем: держава, громадянин тощо. Традиційно геополітику розглядають як науку про вплив
географічного простору держав на їхні політичні цілі й інтереси. У сучасних дослідженнях геополітика
трактується значно ширше – як наука про зв’язок і взаємодію географічного простору і політики.
Відповідно вона повинна вивчати, з одного боку, властивості простору, що позначаються на тих чи
інших політичних акціях, на їх характері й наслідках, з другого – дію політики на простір, його
перетворення відповідно до волі та цілей людей і їх спільнот.
Британська енциклопедія дає тлумачення геополітики як «аналізу географічного впливу на силові
відносини у міжнародній політиці». Відповідно до основного принципу геополітики цю науку
визначають як «дисципліну, що досліджує відносини між континентальними та морськими ареалами і
політикою з метою здійснення відповідної зовнішньої політики».
Інші трактування геополітики:
• Геополітика служить визначенню національної політики з урахуванням факторів впливу на неї
природного середовища (Енциклопедія «Вritaniса», 1994).
• Це наука, яка вивчає і аналізує в єдності географічні, історичні, політичні та інші взаємопов'язані
фактори, які впливають на стратегічний потенціал держави («Тhе Еnсусlореdіа Аmегісаnа», 1973).
• Геополітика - це поєднання географічних і політичних факторів, що визначають положення
держави чи регіону з ухилом на вплив географії на політику» (3. Бжезінський, 1997).
• Наука про вивчення відносин між владною політикою в міжнародному плані й тими
географічними рамками, в яких вона проводиться (П. Галлуа, 1990).
• Геополітика - це наука про контроль над простором (В. Мадіссон, В. Шахов, 2003).
Досить активно геополітична проблематика розробляється в російській політичній науці. Так,
зокрема, відомий російський фахівець з питань геополітики К.Гаджиєв, розглядає геополітику як
дисципліну, що вивчає основні структури і суб’єкти, глобальні чи стратегічні напрями, найважливіші
закономірності та принципи життєдіяльності, функціонування й еволюції сучасного світового
співтовариства .
Згідно з твердженням іншого російського науковця М.Нартова геополітика – це наука, система
знань про контроль над простором. О.Дугін вважає геополітику насамперед ідеологією – це світогляд
влади, наука про владу і для влади. Це наука уряду. Тільки з наближенням до соціальної верхівки
людина відкриває значення геополітики, тоді як до цього вона сприймається як абстракція. Геополітика
– дисципліна політичної еліти (як реальної, так і альтернативної), яка у сучасному світі становить
підручник влади, де характеризується, що варто враховувати, приймаючи глобальні (доленосні)
рішення – такі як укладення угод, початок воєн, здійснення реформ, структурна перебудова суспільства,
уведення масштабних економічних і політичних санкцій тощо .
У цілому геополітична наука - це галузь наукового знання на стику філософії, політичної науки,
теорії міжнародних відносин, яка досліджує просторову, географічну зумовленість політики. На відміну
від політичної географії, що досліджує політичні аспекти географічних феноменів, геополітика
досліджує географічні аспекти політичних феноменів.
Політична географія досліджує державу і політику з погляду впливу на неї географічного
середовища. Геополітична наука головну увагу зосереджує на розкритті та вивченні можливостей
використання у політиці чинників фізичного середовища, тобто розглядає простір, фізичне середовище
з погляду інтересів держави і політики.
Об'єктом геополітичної науки є світовий політичний простір, геополітична структура світу в
усій її різноманітності., а предметом - міждержавні відносини у світовому політичному просторі, поля
взаємодії («силові поля») – виокремлені сегменти суспільної діяльності, які взаємодіють з певним
географічним простором.
До предмета дослідження геополітики відносять широке коло питань: закономірності
виникнення, трансформації і сучасного функціонування світової геополітичної системи; просторові
аспекти розвитку систем міжнародних відносин у минулому; чинники, що впливають на трансформації
сучасної системи міжнародних відносин; формування і розвиток геополітичних регіонів різних
ієрархічних рівнів; використання державами світу геопросторових факторів при визначенній досягненні
своїх геополітичних цілей; проблеми територіального розвитку держав, просторові аспекти їх взаємодії
на міжнародній арені; вплив географічних факторів на зовнішню та внутрішню політику держав;
внутрішньодержавні територіальні політичні процеси, взаємодії політичних сил; просторові аспекти
виникнення, ескалації, врегулювання війн і локальних воєнно-політичних конфліктів тощо.
Слід виокремити такі основні ієрархічні рівні геопросторових політичних систем і, відповідно,
геопросторової політичної організації суспільства:
• світ у цілому;
• регіони світу (у свою чергу різних рівнів), угруповання (блоки) держав;
• окремі держави;
• внутрішньодержавні регіони;
• локальні райони, специфічні в політичному відношенні окремі місцевості, населені пункти.
Оскільки геополітика є суспільною наукою, то об'єкт і предмет її дослідження перебувають у
постійній динаміці, відображаючи мінливу реальність. Геополітика, на відміну від політичної географії,
завжди націлена на майбутнє. її метою є наукове забезпечення зовнішньої та військової політики
держави. До сфери геополітичного знання належать просторові потреби та інтереси держав, тоді як
політична географія фактично обмежується реєструванням географічних фактів політичного буття.
Головним завданням геополітики є фіксація і прогноз меж полів взаємодії, динамічна мозаїка яких
формує геополітичну структуру світу. Інші завдання:
– дослідження механізмів і форм контролю над геопростором;
– геополітичне районування планети на основі розмежування геополітичних полів провідних
акторів;
– виявлення об'єктивно існуючих просторових політичних одиниць, геостратегічних зон та
геополітичних регіонів;
– подолання конфронтаційної логіки в міжнародних відносинах;
– розробка геополітичних кодів для суб'єктів геополітики тощо.
Історія дала чимало підстав для тлумачення геополітики як ідеології. Практично всі найвідоміші
геополітики перебували на досить високих позиціях в суспільстві, були чиновниками або державними
діячами і безпосередньо впливали на характер політичних рішень. Елементи геополітичних ідей справді
можуть бути важливим компонентом ідеології, виконувати визначені ідеологічні функції. Разом з тим,
на наш погляд, геополітика це передусім наукова дисципліна і тому її не слід зводити до ідеології.
Геополітика вивчає весь спектр зовнішньополітичних відносин, оскільки будь-яке політичне
рішення має просторовий вираз. Це пов’язано з тим, що суб’єкти міжнародних відносин – держави,
обов’язково прив’язані до території, а відносини між ними відбуваються в реальних географічних
умовах. Тому розгляд проблем світової політики є неможливим без широкого географічного аналізу.
Актуальною у цьому контексті є теза Н.Спайкмена про те, що: “Географія є
найфундаментальнішим фактором у зовнішній політиці держав, тому що цей фактор найпостійніший.
Міністри приходять і йдуть геть, вмирають навіть диктатури, але гірські хребти залишаються
непорушними”. З точки зору геополітики, політика як така, культура, ідеологія, характер правлячої
еліти, розглядаються як важливі, але другорядні фактори у порівнянні з найфундаментальнішим
геополітичним принципом, – відношенням держави до простору.
Таким чином, геополітика трактується як дисципліна, предметом якої є: “... використання
державами просторових факторів при визначенні і досягненні політичних цілей” . Tак, за твердженням
відомого російського політолога К.Плєшакова, геополітика може бути визначена як “... не просто
об’єктивна залежність тієї чи іншої нації від її географічного положення, а об’єктивна залежність
суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних факторів, які дозволяють цьому суб’єкту
здійснювати контроль над простором” . Однак, на нашу думку, найбільш влучне визначення
геополітики належить К.Хаусхоферу,  “Геополітика – це географічний розум держави”.
Зазначимо, що у геополітиці більшість дослідників виділяють два досить чітко означені напрями:
1) геополітика доктринально-нормативна, пов’язана насамперед з ім’ям К. Хаусхофера, і 2) геополітика
оціночно-концептуальна, представлена А.Мехеном, Х.Маккіндером, Н.Спайкменом та ін. Ці напрями
чітко не розмежовані, проте мають доволі виражену специфіку.
Багатьма вченими у складі науки виділяються інші два головні розділи:
 1. Геополітика “фундаментальна”, що вивчає теоретичні питання розвитку геополітичного
простору планети, закономірності взаємодії держав та інших геополітичних об’єктів між собою,
залежності розвитку геополітичних систем від факторів географічного середовища тощо.
2. Геополітика прикладна, що виробляє принципові рекомендації щодо генеральної лінії поведінки
держав чи їхніх груп на світовій арені (геостратегії) згідно з їх просторовими інтересами, а також щодо
внутрішньої політики держави в окремих її регіонах.
При аналізі геополітики окремої держави виділяють зовнішню (формулювання стратегічних
напрямів оптимальної зовнішньої політики держави, розробка тактичних прийомів проведення
політики, спрямованої на забезпечення національної безпеки і задоволення геополітичних інтересів
держави тощо) та внутрішню геополітику (вироблення стратегічних засад ефективної регіональної
політики, вивчення просторових аспектів взаємодії політичних партій і рухів, етнічних, релігійних
спільнот тощо).
Адекватне сучасне розуміння геополітики подає американський вчений К.Грей. Так, на його
думку, геополітика визначається як дисципліна, що досліджує відносини між континентальними і
морськими ареалами і політикою з метою проведення відповідної зовнішньої політики. К.Грей у другій
половині 1970-х років назвав геополітику наукою про взаємозв’язок фізичного середовища (як його
сприймають, змінюють і використовують люди) і світовою політикою. Згідно з К.Греєм геополітика
стосується взаємозв’язку міжнародної політичної могутності і географічного фактора. Геополітика
охоплює “високу політику” безпеки та міжнародного порядку; вплив просторових відносин на
зростання і занепад силових центрів; виявляє технологічні, політико-організаційні та демографічні
процеси на творенні держави, забезпечує внутрішню та зовнішню конвертацію могутності країни в
ефективну та результативну гегемонію та контроль над простором.
Інакше кажучи, геополітика як наука – це система і сукупність знань про організацію гегемонії та
контролю влади над простором, яка має політичний сенс та соціально-економічну основу, можливості і
спроможність до змін та реалізації життєво важливих цінностей, інтересів і цілей. Таке розуміння
геополітики дає загальне уявлення про її предмет, який полягає у законах організації владного
контролю та гегемонії над простором тощо. З'явившись на початкових стадіях розвитку людства як
досить примітивна ідея (боротьба за прямий контроль над прикордонними територіями), нині контроль
над простором є надзвичайно диверсифікованим і у більшості випадків не може бути описаний у
категоріях прямого військового або політичного контролю. Через це геополітика визначається
російським ученим К. В. Плешаковим не просто як об'єктивна залежність зовнішньої політики держави
від її географічного місцерозташування, а як об'єктивна залежність суб'єкта міжнародних відносин від
сукупності матеріальних чинників, які дають йому змогу здійснювати контроль над простором.
Виділяють такі основні підходи до визначення характеру контролю над простором, яким
відповідають напрями геополітичної теорії і практики:
 телурократичний - основним об'єктом дослідницького та політичного інтересу є контроль
над материковою частиною земної кулі;
 таласократичний - контроль над морями і океанами є необхідною передумовою
забезпечення національних інтересів;
 геоекономічний - контроль над сировинними ресурсами, фінансовими потоками та
комунікаціями;
 ефірократичний - визнання аерокосмічного простору як ключового для національних
інтересів держави.
Закони геополітики. Основним з них, на думку багатьох дослідників, є закон фундаментального
дуалізму, який полягає в географічній розбудові планети та історичній типології цивілізації. Він
зводиться до протиставлення сухопутної могутності (“телурократії”) морській (“таласократії”). Віками
континентальні цивілізації домінували над морськими: Спарта а й Афіни, Рим і Карфаген. З розвитком
техніки, а потім науково-технічної революції об’єктивно посилилась позиція “моря”. Тим самим
відбулося зростання ролі простору в людській історії. На цьому, зокрема, наголошує американський
геополітик А.Мехен у роботі “Вплив морської сили на історію”. Геополітичний дуалізм досяг
максимальної напруги в часи “холодної війни” 1946-1991рр.: “телурократія” ототожнювалась із СРСР, а
“таласократія” – із США. Отже, основний закон геополітики зводився до протистояння держав та
народів у сфері світосприйняття, а також в реальному перерозподілі земної кулі на зони гегемонії та
контролю з боку “телурократії” (СРСР) та “таласократії” (США). З огляду на зазначене можна
сформулювати другий закон геополітики: посилення чинника простору в історії людства.
 В умовах сучасного світу значення геополітичних чинників істотно змінилося. Ці зміни пов'язані з
появою нових аспектів міжнародного життя, зумовлених процесами глобалізації, транснаціоналізації,
зростанням взаємозалежності, впливом екологічної ситуації, науково-технічної, у тому числі
інформаційно-телекомунікаційної, революції тощо. Тому завданням сучасної геополітичної науки є
дослідження передумов та результатів впливу нових міжнародних феноменів на міжнародну, зокрема
світову, політику. Важливим є й підвищення геополітичного статусу окремої держави або об’єднань
держав як суб’єктів міжнародного права. При цьому виникає потреба визначити, чи спроможна держава
скористатися необхідністю реалізації цього закону, а тому бути геополітичним суб’єктом сучасного
світу. Певний геополітичний статус держави-суб’єкта в минулому, а тим більше на початку ХХІ ст.,
означає також і потребу визначення стратегії на майбутнє. Так, Україна часто ідентифікує себе з часом
Хмельниччини або УНР, хоча прагне у процесі побудови нової державної ідентичності виходити із
сучасних реалій, що потребує визначення національних інтересів та головних цілей, напрямів і
пріоритетів у розвитку країни.
За своєю природою геополітика є екзистенціальною наукою, яка розглядає цілісність буття
людських спільнот з погляду їх основоположного сенсу та його втілення в характері простору і часу їх
існування. Крім того, як зазначав А. Грабовські, сучасна геополітика є «методом історичного пізнання»,
яке охоплює дослідження як «світу ідей, так і економіки; як простору, так і клімату, і народу; як
суспільного устрою, так і правової системи». Відправною точкою наукового аналізу всіх цих явищ є
простір.
Німецькі геополітики першої половини XX ст. так сформулювали сутність геополітичної науки:
 Геополітика є вченням про залежність політичних подій від землі.
 Вона спирається на широкий фундамент географії, особливо політичної географії як вчення
про політичні просторові організми та їхню структуру.
 Сутність земних просторів, що осягається географією, визначає ті межі, всередині яких
мають здійснюватися політичні події, для того щоб їм було забезпечено тривалий успіх. Носії
політичного життя, зрозуміло, часом виходитимуть за ці межі, однак рано чи пізно залежність від землі
неодмінно нагадає про себе.
 У дусі такого розуміння геополітика прагне дати знаряддя для політичної дії та стати
дороговказом політичного життя.
 Отже, геополітика стає нормативною наукою, спроможною вести практичну політику до
того пункту, де потрібно відірватися від твердого ґрунту. Тільки так можна здійснити стрибок від
знання до вміння.
 Геополітика прагне і має стати географічною совістю держави.
Загальними положеннями переважної більшості геополітичних концепцій можна вважати такі
тези:
 закономірний характер міжнародних відносин, який можна пізнати, незважаючи на
багатоваріантність та багатофакторність їх історії;
 залежність розвитку держав, народів та міжнародних відносин від впливу географічного
середовища, насамперед від природно-кліматичних та цивілізаційних чинників;
 природний та постійний характер прагнення держав як живих організмів до максимально
можливого збільшення їх могутності, що є важливим чинником світового розвитку;
 суперечність між континентальними та морськими державами як стрижнева вісь світової
історії;
 системна суперечність між центром і периферією як неодмінна складова міжнародного
життя;
 залежність міжнародних відносин від ступеня освоєння людиною простору, оволодіння нею
речовинним світом;
 контроль над простором як центральна ідея геополітики, ускладнення його форм з розвитком
людства.
Ці ідеї становлять ядро класичної геополітичної парадигми, без збереження якого в тому чи
іншому вигляді не можна говорити про геополітичну науку як таку.
Таким чином, геополітика розглядається як синтезуюча галузь, яка по-своєму використовує
надбання економічної та політичної географії, економічної науки, соціології, політології та інших
суспільствознавчих наук, що й визначає її методологічну базу. Остання поєднує методи географії,
політології, соціології, філософії, історії, психології, економіки, воєнної науки тощо. Геополітика – є
сукупністю фізичних і соціальних, матеріальних і моральних ресурсів держави, які творять той
потенціал, використання якого (а у деяких випадках навіть просто його наявність) дає їй змогу досягати
своїх цілей на міжнародній арені. Сьогодення вимагає від геополітики чіткості у визначенні якісних і
кількісних показників з метою об’єктивного аналізу міжнародної системи.

2. Структура, функції та методи геополітики

Геополітична парадигма має велике значення для систематизованого аналізу політичної історії,
міжнародних відносин, стратегічного планування зовнішньої та внутрішньої політики.
Структуру геополітики як міждисциплінарної наукової дисципліни творять (при цьому слід
зазначити, що серед вчених існують великі розбіжності в трактуванні структури геополітики, і окремі
структурні складові геополітики перебувають лише в стадії свого формування):
І. Загальні геополітичні дисципліни.
Загальна теорія геополітики вивчає й аналізує основні теорії, концепції, гіпотези, закони
геополітики, розробляє й удосконалює наукову термінологію. Виробляються також нові методологічні
принципи і комплекси методів геополітичних досліджень.
Історична геополітика, що виникла на стику історії й геополітики, покликана займатися
дослідженням історичних аспектів формування і розвитку геопросторової політичної структури світу,
геополітичних регіонів, взаємодії держав тощо. Нині історична геополітика представлена насамперед
численними працями, присвяченими вивченню в історичній ретроспективі просторового розвитку
окремих держав, їх стратегій у географічному просторі, векторів зовнішньої політики тощо.
ІІ. “Галузеві” геополітичні дисципліни. Наукові дисципліни другого блоку мають своїм завданням
дослідження функціонування і взаємодії окремих компонентів (або їх сполучень) у геопросторових
політичних системах різних ієрархічних рангів. Більшість “галузевих” геополітичних дисциплін
переживають нині період свого становлення, розробляється методологія досліджень, створюється
термінологія. До них належать, зокрема:
• “природна” геополітика, що досліджує вплив фізико-географічного положення, природних умов
та ресурсів держав світу на їх внутрішню та зовнішню політику, особливості політики держав щодо
здобуття та утримання контролю над різноманітними природними ресурсами;
• військова геополітика, яка вивчає вплив військових потенціалів держав на їх зовнішню політику,
просторові аспекти взаємодії держав світу у військовій сфері, утворення і взаємодію військово-
політичних угруповань на міжнародній арені тощо; досліджуються також геопросторові моменти
воєнних доктрин і стратегій держав світу, вплив геополітики держав на виникнення і перебіг війн,
особливості ведення воєнних дій в умовах різних географічних просторів, а також територіальні
аспекти виникнення і розвитку локальних воєнно-політичних конфліктів;
• соціальна геополітика (соціогеополітика), що виявляє вплив просторових соціальних структур та
процесів у державах світу на їх політику у внутрішньому геопросторі та на міжнародній арені, вивчає
особливості державної геополітики щодо окремих соціальних спільнот тощо;
• демографічна геополітика (демогеополітика), яка досліджує вплив демографічної ситуації в
державі на її зовнішню та внутрішню геополітику, особливості державної геополітики щодо
територіальних спільнот населення в різних країнах світу тощо;
• етнічна геополітика (етногеополітика), що вивчає просторові політичні взаємовідносини
держав, міжнародних організацій, політичних партій, рухів з етнічними спільнотами, а також етнічних
спільнот між собою, зумовлених сукупним впливом геопросторових факторів;
• релігійна геополітика, яка досліджує дію релігійних чинників на формування ідейних засад
геополітики держави, її геостратегію, аналізує просторові аспекти політичної діяльності на міжнародній
арені транснаціональних релігійних акторів тощо;
• електоральна геополітика, що досліджує вплив електоральних процесів на зовнішню політику
держави, особливості внутрішньої політики держав світу щодо організації та проведення виборів в
окремих регіонах тощо;
• геополітика політичних партій і рухів, яка вивчає стратегію й тактику окремих політичних сил,
насамперед у внутрішньополітичному житті держав, а також на міжнародній арені.
ІІІ. Комплексні геополітичні дисципліни. Дисципліни даного блоку досліджують насамперед
геопросторові політичні системи різних рівнів, процеси взаємодії геополітичних акторів у їх межах, а
також систем між собою. До них належать:
• глобальна (світова) геополітика;
• геополітичне регіонознавство (на наддержавному рівні);
• державна (етатична) геополітика;
 • внутрішньодержавне геополітичне регіонознавство;
• геополітика Світового океану (а також комплексні геополітичні дослідження окремих
акваторій).
IV. Прикладні геополітичні дисципліни. Дисципліни четвертого блоку лише формуються, проте
очевидною є їх корисність для розвитку суспільства.
Аналітична геополітика проводить аналіз геополітичних процесів на міжнародній арені,
основоположних факторів, що впливають на зовнішню політику держав та інших акторів у світовому
геополітичному просторі.
“Конструктивна” геополітика розробляє рекомендації щодо стратегії зовнішньої політики
держави на різних ієрархічних рівнях геополітичної організації світу (у такому випадку вона фактично
виступає як геостратегія). Для забезпечення потреб внутрішньої геополітики особливо важливим є
вироблення науково обґрунтованих заходів регіональної політики.
Прогностична геополітика розробляє найімовірніші сценарії дій на міжнародній арені провідних
геополітичних акторів, виявляє тенденції у розвитку зовнішньої політики держав, їх взаємодії тощо.
Із “стикових” міждисциплінарних наук перспективною нині є геоекономіка, що досліджує
геопросторові економічні системи різних рівнів, процеси їх взаємодії всередині держав та на
міжнародній арені.
На стику геополітики з геоекологією формується політична геоекологія, що досліджує політичні
аспекти просторових процесів взаємодії між суспільством і природою на різних ієрархічних рівнях,
вплив політичних процесів на геоекологічну ситуацію в окремих країнах і регіонах тощо.
Пропонується також виокремлення політичної геокультурології, що має досліджувати вплив
різноманітних географічних факторів на формування політичної культури населення територіально-
політичних систем, просторові процеси розвитку політичної культури окремих соціальних, етнічних,
релігійних груп, їх взаємодії в державах і регіонах.
Геополітика оперує власним понятійно-категоріальним апаратом, який відображає об’єктивні
зв’язки і закономірності реального життя, що дозволяє їй виконувати певні функції. За наявності різних
підходів до класифікації цих функцій найбільш важливими є пізнавальна, прогностична,
інструментальна, ідеологічна.
Пізнавальна функція пов’язана, передусім, із вивченням тенденцій геополітичного розвитку
країн і народів, зі зміною різних явищ, процесів, подій та їх чинників. Ця функція покликана служити
передумовою у з’ясуванні глобальних і регіональних зрушень на геополітичній карті світу. Важливим і
водночас непростим завданням пізнавальної функції постає адаптація провідних ідей та надбань
класиків геополітичної думки до сучасного контексту.
Поза всяким сумнівом, для такого розуміння і пояснення треба також застосовувати
загальнологічні методи: аналіз і синтез, індукцію і дедукцію тощо. Доводиться опрацьовувати
величезний обсяг інформації про конкретні геополітичні явища, факти, процеси. Можуть
застосовуватися й інші психологічні, соціальні, спеціальні методи: контент-аналіз документів,
тестування, соціометрія та ін.
Не підлягає сумніву, що для нашої держави необхідним є залучення солідного теоретико-
методологічного масиву, системи знань про суспільство, світ, науку, техніку, комунікації, сучасні
політичні технології. Без цього неможливе впровадження нових підходів, без яких Україна може
опинитися на узбіччі сучасних геополітичних процесів. Тому одним із найважливіших завдань науки
геополітики є напрацювання теоретичних, концептуально виважених засад, на базі яких можна
сформувати відповідну стратегію розвитку України.
Прогностична функція визначає перспективи динаміки геополітичних сил, полів, виділяє
можливі конфігурації міжнародних факторів та відповідних відносин. Власне, будь-які дослідження –
теоретичні та емпіричні – здійснюються, серед іншого, для того, щоб дати вірогідний прогноз розвитку
геополітичних подій, визначити їх вплив на міждержавні, міжетнічні та ін. відносини, а також з метою
врегулювання можливих локальних конфліктів і розробки рекомендацій для їхнього запобігання.
Інструментальна функція геополітики виявляється насамперед у виробленні конкретних
управлінських пропозицій та рішень. Без оптимального обсягу інформації, без належного аналізу,
висновків і рекомендацій, неможливо приймати правильні рішення, керувати геополітичними
процесами чи визначиними сферами суспільного, політичного, фінансово-економічного життя. Тобто,
інструментальна функція геополітики проявляється в тому, що її прикладний вимір спрямований на
участь у підготовці і розробці практичних рекомендацій для керування геополітичними подіями і
процесами, формування варіантів можливого управління.
 Ідеологічна функція геополітики є такою ж багатогранною, як і попередні. Однак з огляду на
негативний досвід інструменталізації геополітики при виправданні агресивних намірів певних країн до
світового панування, ця сторона геополітики часто носила апологетичний характер.
Методологія геополітики ґрунтується на комплексі ідей практичного характеру, які
акумулюються у її аналізі, підходах та орієнтаціях. Вони містяться в сучасних геополітичних
концепціях, геополітичному аналізі явищ та процесів, які, як правило, розробляються в інших науках:
політології, політичній географії, історії, соціології тощо. Спираючись на досвід провідних вітчизняних
та зарубіжних дослідників, визначимо головні методи геополітики.
Геополітика використовує три групи методів:
1. Загальнонаукові (системний, соціально-психологічний, порівняльний, історичний,
функціональний, інституціональний тощо);
Системний метод полягає в розгляді будь-якої сфери громадського життя, науки, зокрема
геополітики, як цілісного, складно організованого і саморегулювального організму, що безперервно
взаємодіє з навколишнім середовищем через входи і виходи системи. Будь-яка система прагне до
самозбереження і виконує визначені функції, найважливіша серед яких є розподіл цінностей і ресурсів
та забезпечення прийняття громадянами відповідних рішень як обов’язкових.
Порівняльний метод розповсюджений у багатьох науках про суспільство: історії, соціології,
географії і політології. Геополітика також широко використовує цей метод. Він передбачає злійснення
порівняльного аналізу однотипних явищ життя для виділення їхніх загальних і особливих рис та
специфіки, пошуку оптимальних шляхів вирішення задач тощо, дозволяє плідно використовувати
досвід інших народів і держав.
Історико-проблемний метод також здавна застосовується в усіх суспільних науках. Він вимагає
вивчення явищ суспільного життя в їх послідовному часовому розвитку, виявлення зв’язку минулого,
сьогодення і майбутнього. Цей метод у геополітиці, як і у філософії, соціології, історії та політології, є
одним з найважливіших.
Біхевіористські методи вимагають ясності чіткості, однозначності і можливості перевірки знань.
Тут широко використовуються методи природничих наук, зокрема кількісні виміри, застосовуються
математичні, статистичні дані, можливості комп’ютерної техніки тощо.
Структурно-функціональний аналіз належить також до цих методів. Він передбачає розгляд
суспільства, держави, союзів держав як системи, що володіє складною структурою, кожен елемент якої
виконує специфічні функції, що задовольняють визначенні потреби й очікування системи. Елементи
системи діють відповідно до визначеної програми, заданої структурою організації. Головне завдання
організації (союзу) – зберегти рівновагу системи, забезпечити належне виконання функцій (ролей)
елементами.
Інституційний метод орієнтує на вивчення діяльності інститутів, за допомогою яких
здійснюється політична діяльність – функціонування держави, партій, організацій, об’єднань тощо. Цей
метод до початку ХХ ст. був провідним у політології, широко застосовувався в соціології та
геополітиці.
Вартим уваги є також антропологічний метод, який зосереджується не на соціальних чинниках, а
природі людини. Остання має великий спектр потреб, насамперед матеріальних. Прихильники цього
методу вбачають у людині родову істоту, і це поняття вважають принципово важливим. Людина
сприймається як істота біологічна, соціальна і розумна, що споконвічно володіє волею. Рід людський
єдиний незалежно від расових, географічних, соціальних і інших розходжень, усі люди рівноправні. Цей
метод пропонує не обмежуватися вивченням соціального середовища або раціональної мотивації при
прийнятті важливих рішень – політичних, економічних, соціальних, військових тощо, а виявляти,
вивчати ірраціональні, інстинктивні мотиви поведінки, детерміновані людською природою .
2. 3агальнологічні методи належать більшою мірою до організації і процедури пізнавального
процесу, пов’язаного з геополітичними діями, змінами та трансформаціями. Ця група охоплює аналіз і
синтез, індукцію і дедукцію, абстрагування і сходження від абстрактного до конкретного, сполучення
аналізу історичного і логічного, усі види експерименту, моделювання, кібернетичні, математичні,
прогностичні й інші методи.
3. Методи емпіричних досліджень прийшли в геополітику із соціології, статистики,
кібернетики та інших природничих наук. До цих методів належать аналіз документів, опитування,
експерименти, безпосередні спостереження, теорія ділових та ролевих ігор тощо.
Слід зазначати, що сфера геополітики - це сфера лише до певної міри достовірного знання, що
включає як постульовану, так і верифіковану частини. Приблизна достовірність полягає у тому, що в
різних випадках існує неоднаковий ступінь достовірності, від чого залежить її перетворення на істинне
знання. Ось чому геополітичні висновки мають умовний характер, тобто такий, що належить до
аксіоматики. Геополітична теорія не має шансів стати точною наукою щодо дослідження розмаїття
геополітичних відносин та процесів і оцінювання значущості кожного з них у процесі розвитку.
Метою геополітичного дослідження є з’ясування взаємозв’язку географічного середовища і
зовнішньої політики, виявлення місця і ролі держави в міжнародній системі, виходячи із особливостей її
географічного положення. Все це використовується для формулювання концепції зовнішньої політики,
яка у свою чергу, виробляє механізми захисту національних інтересів на міжнародній арені, окреслює
пріоритети й основні вектори зовнішньополітичної діяльності із врахуванням позитивних та негативних
сторін географічних особливостей міжнародної системи. Окрім того, геополітичні дослідження є
складовою розробки концепції національної безпеки держави.
Геополітичні дослідження доповнюються прогностичним методом сценаріїв, який фактично є
основним методом філософії історії. Реальний історичний процес завжди є багатоваріантним і
альтернативним, у ньому закладено як ризики, так і можливості певною мірою впливати на
спрямованість розвитку, підвищуючи шанси того з варіантів, який більше відповідає інтересам людини.
Філософсько-історичним сценаріям належить важлива роль у забезпеченні цих можливостей.
Отже, геополітика – міждисциплінарна сфера знань, яка зосереджує основну увагу на
просторовому аспекті міжнародної системи: 1) використовує методологією політичних наук, географії,
філософії, воєнних наук, економіки, соціології, психології та інших; 2) виявляє місце держави у
міжнародній системі; 3) сприяє реалізації національних інтересів і формуванню концепції національної
безпеки. Геополітика є одночасно теоретичною та прикладною дисципліною. Причому, на сучасному
етапі варто зосередитися на широкому аналізі всіх тенденцій, змін у ній і формуванню адекватної
поведінки держави в міджнародній системі .
Конкретизуючи вказане, можна дійти висновку, що геополітика займається вивченням: 1) впливу
географічного середовища на зовнішньополітичну орієнтацію держави (географічну основу політичної
стратегії); 2) просторових особливостей міжнародної системи; 3) поширення факторів сили; 4)
розміщення центрів сили як детермінант зовнішньої політики; 5) просторового вираження національних
інтересів, їх співпадіння чи неспівпадіння за країнами та регіонами, конфліктними зонами; 6)
цивілізаційних угруповань і зон міжцивілізаційного протистояння.

3. Основний понятійно-категоріальний апарат геополітики. Геополітичне положення.

Понятійно-категоріальний апарат геополітичної науки складається з таких груп понять:
♦загальнофілософські та загальнонаукові категорії (суперечність, протилежність, взаємодія,
відносини, зв'язки, система, структура тощо);
♦первинно-геополітичні поняття (Номоси Суші та Моря, телурократія, таласократія, хартленд,
римленд, дисконтинуальний пояс тощо);
♦вторинно-геополітичні поняття, запозичені з інших наук та перетворені на геополітичні поняття
(геополітична революція, геополітична епоха, планетарний дуалізм, геоісторична фаза планетарного
дуалізму, геополітична експансія тощо);
♦ міждисциплінарні поняття, що використовуються у філософсько-геополітичному контексті
(світова система, архітектоніка світу, цивілізація, Схід та Захід, Північ та Південь, кордон тощо).
Більшість з них мають незрозумілий, приблизний зміст, нечіткий характер, що є передусім
результатом необмеженості самої дійсності, яка не може внаслідок цього бути точно відображена у
поняттях. Приблизність зростає з підвищенням рівня абстракції. Тому розуміння сенсу та значення
досліджуваних феноменів залежить від тієї теорії та парадигми, яких дотримується дослідник.
Найважливішим у геополітичному дослідженні є поняття “геополітичного положення” (ГПП).
Поняття ГПП є центральним в геополітиці, оскільки акумулює і синтезує весь спектр об’єктивно
існуючих реалій географічного простору, які визначають просторово-географічну орієнтацію держави .
Міжнародні відносини відбуваються у певному географічному просторі, тому аналіз просторових
особливостей міжнародної системи, виявлення поширення факторів сили дає ключ для розуміння
процесів міжнародної системи і адекватного реагування на них інструментами зовнішньої політики.
Дослідження особливостей положення держави в міжнародній системі, повинно підтверджуватися
з’ясуванням вигідності цього положення, його сили, переваг та недоліків для розробки об’єктивно
зумовленої стратегії зовнішньої політики, геополітично обумовленої зовнішньополітичної орієнтації.
ГПП детермінує зовнішньополітичний вираз національних інтересів – зовнішню політику, тому
незнання чи ігнорування його особливостей призводить до поразок на міжнародній арені. Виходячи з
природи і основних детермінант, які обумовлюють зовнішню політику, ГПП складається з двох
компонентів: статичного і динамічного. Статичне ГПП – це, насамперед, географічне положення
держави (частина світу, вихід до моря, тощо), розмір і форма державної території, морфологічні
характеристики території, характер кордонів держави. Тобто, статичне ГПП стосується загальних
фізико-географічних особливостей державної території, їх вигідності чи невигідності щодо оточення. Ці
характеристики визначаються великою стабільністю (що можна прирівнювати до константи), тому їх
аналіз становить основу статичного ГПП.
Динамічне ГПП пов’язане з географічними особливостями міжнародної системи: сусідство
держави, положення відносно центрів сили і місце в ієрархії міжнародної системи, аналіз географічного
поширення базових факторів сили, аналіз географічного виразу національних інтересів оточення,
положення держави відносно конфліктних зон, світових комунікацій і джерел стратегічної сировини,
відношення до міжнародних організацій. Отже, йдеться про змінні в часі явища, що відобразилося в
назві цієї складової ГПП.
У контексті наведених постулатів можна стверджувати, що географічне положення, значною
мірою, детермінує зовнішню політику держави. Підтверджує цю тезу приклад Великобританії. Протока
Ла-Манш стала фактором, який визначав не тільки британську політику “блискучої ізоляції” і “балансу
сил”, але й фактором, з яким рахувалися Ю.Цезар, В.Завойовник, Філіп ІІ, Наполеон, А.Гітлер. Цей
фактор не втратив свого значення і сьогодні, що підтверджує, зокрема, аналіз британської політики
щодо європейської інтеграції. Іншим прикладом є США. Ця країна була “ізольована” двома океанами,
що сприяло постійній і дуже активній акумуляції сили на північноамериканському континенті. При
виході на світову арену це забезпечило їй місце потуги глобального масштабу. Таким чином, окрім
перелічених, до визначальних чинників географічного положення належать: відношення щодо частини
світу, наявність виходу до моря, тип території (острівна чи континентальна держава).
У цьому аспекті важливим компонентом статичного ГПП є розмір території, який поряд з іншими
завжди був важливим чинником в міжнародних взаєминах. Особлива роль цього чинника посилилася в
добу ядерної зброї, коли розмір території став важливим з військово-стратегічної точки зору, надаючи
великим за розмірами території державам можливість розташовувати промислові центри подалі один
від одного. Звідси США, Росія, Китай мають стратегічну перевагу над Великобританією чи Францією.
Разом з тим простір не є абсолютним силовим виміром (про що свідчить приклад Іспанії та Португалії в
їх імперський період). Він є визначальним лише у поєднанні з іншими силовими вимірами.
Досить важливою є консолідація простору, головною передумовою якої, з технічно-
організаційного погляду, є розбудова необхідних комунікацій і шляхів. Як правило, центр (ядро) завжди
консолідує територію за допомогою природних чи штучних шляхів.
Важливим є аналіз форми державної території. Саме вона значною мірою визначає мережу
внутрішніх комунікацій, а, відповідно, і доступність столиці та інших центрів для периферії,
вразливість території щодо зовнішньої інвазії (всієї або тих чи інших районів). Прийнято виділяти
острівні, півострівні, подовжені з анклавами, компактні з анклавами, з “коридорами” форми державної
території. Чимале значення в ГПП, безумовно, мають морфологічні характеристики території. До них
належать:
– оцінка рельєфу, гідрологічної сітки і ступені їх освоєності. Гори і великі ріки створюють
природні перешкоди зовнішній інвазії. Протягом історії гірські переходи відігравали значну роль у
розвитку міжнародних відносин. Вони були об’єктами зацікавлення різних держав, які прагнули їх
здобути і встановити над ними контроль. Для прикладу, „нейтралізація” Швейцарії, була покликана не
допустити монопольного контролю ключових альпійських переходів і тунелів однією з європейських
держав;
– довжина та звивистість берегової лінії, середня віддаленість території від узбережжя, наявність
сприятливих для будівництва портів, бухт, легкість виходу у відкриті простори із закритих морів,
відношення до проток стратегічного значення (напр., Дарданелли, Гібралтар). Як правило, морські
кордони легше контролювати, ніж сухопутні;
– розташування столиці, великих районів, центрів, що впливає на протяжність і ефективність
комунікацій, стійкість економіки та ефективність управління країною у випадку війни;
– характеристика кордонів (їх морфологічна характеристика щодо ступеня звивистості, природних
особливостей, походження та тривалості існування).
До оцінки динамічного ГПП, яке характеризує положення держави в міжнародній системі (від
місця в ієрархії на макрорівні до положення відносно сусідів) можна зарахувати: сусідство держави;
положення держави відносно центрів сили світової політики і її місце в ієрархії міжнародної системи;
аналіз географічного поширення факторів сили оточення за рівнями розгляду; аналіз географічного
виразу національних інтересів оточення (при цьому, особливо важливо отримати уявлення про
співпадіння і неспівпадання національних інтересів у регіонах і по окремих країнах, що визначає
основні вектори зовнішньополітичної діяльності. Важливо також визначити потенційні інтереси, тобто
такі, що можуть виникати у результаті існування певних тенденцій розвитку міжнародної системи);
положення відносно конфліктних зон і “гарячих точок”; положення відносно міжнародних організацій,
союзів і блоків та участь в них; положення відносно світових комунікацій і джерел стратегічної
сировини; відношення до цивілізаційних угруповань і положення відносно зон міжцивілізаційного
протистояння.
Для визначення динамічного ГПП держави виділяють такі групи країн:
 Країни потужного економічного та політичного потенціалу: США, Японія, Росія, Франція,
Італія, Великобританія, Канада, а також Китай і Південна Корея.
 Країни - джерела паливно-енергетичних ресурсів.
 Країни, які експортують та імпортують продукцію в великих масштабах (або мають
потенціал для цього).
 Дружні країни (відсутність істотних економічних політичних протиріч або територіальних
претензій, наявність тісного політичного, економічного та культурного співробітництва, входження до
спільних асоціацій).
 Протидіючі країни (наявність економічних, політичних протиріч або територіальних
претензій - існуючих чи потенційних).
 Нейтральні країни (стосовно даної країни).
 Країни - вогнища регіональних конфліктів і такі, що знаходяться в системі міжнародних
санкцій ізоляції.
 Економічні союзи країн.
 Військово-політичні союзи країн.
 Релігійні угрупування країн.

За рівнями, ГПП поділяється на

 макро-ГПП - це положення держав або регіону відносно великих військово-політичних та
економічних центрів, держав та їхніх блоків, а саме: США, Японії, Німеччини, Росії, Китаю або НАТО,
ЄС, АСЕАН. НАФТА, а також стратегічно важливих джерел сировини та енергії, наприклад нафти (в
Перській затоці чи Каспійському морі); осей міжнародної комунікацій - Суецького та Панамського
каналів, Гібралтарської протоки тощо, а також щодо найважливіших об'єкти природи, наприклад
відносно гірських масивів Гімалаїв, Кордильєр, Альп чи річкових систем Дунаю, Нілу чи Нігеру.
 мезо-ГПП - це положення держави на континенті, враховуючи сусідство з різними
державами, а також відносно зон міжнародного напруження, континентальних шляхів сполучення,
природних об'єктів і джерел сировини. До мезоположення можна віднести розміщення європейських
держав щодо Альп і Карпат, Рейну та Дунаю, запасів кам'яного вугілля Рурського, Сілезького чи
Донецького басейнів, знову ж таки членство чи сусідство з НАТО та ЄС, положення щодо конфліктних
зон у державах колишньої Югославії тощо.
 мікро-ГПП - часто розглядається як вигідність для держави розміщення різних частин
країни або ділянок кордону з суміжними державами з політичної, військово-стратегічної чи економічної
точок зору.
Таким чином, особливості ГПП будь-якої держави безпосередньо впливають на характер її
зовнішньої політики. Варто зауважити, що планування зовнішньої політики здійснюється за
наступними фазами: 1) визначення місця і ролі держави в міжнародній системі, що детермінує межі
функціональних можливостей держави у здійсненні власної зовнішньополітичної діяльності; 2)
визначення і кореляція з оточенням своїх інтересів; 3) визначення стадій захисту національних інтересів
і способів дій на різних стадіях; 4) формування концепції і доктрини зовнішньополітичної діяльності.
В геополітиці, зокрема в оцінці геополітичного положення, важливе значення має поняття
державної території, тобто частини географічного середовища (суходолу та прилеглих до нього частин
водної поверхні), визначеного міжнародними договорами, обмежені політичними кордонами. Це
частина Землі (суходолу та водної поверхні), а також надра під ними та повітряний простір над ними,
що перебувають під суверенітетом держави.
Державна територія - це простір реалізації державної влади. Територіальне верховенство держави
означає, що населення, а також створені ним підприємства та органи підпорядковуються юрисдикції
держави, яка визначає загальний та особливий режим території з урахуванням національних
(державних) інтересів і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань.
Територіальне верховенство поширюється також на морські судна та літаки, що перебувають за
межами держави, на дипломатичні представництва, морські судна, супутники. До водної території
держави належать внутрішні озера, ріки, канали тощо, - що не мають статусу міжнародних, а також
територіальні води, тобто смуга моря чи океану певної ширини вздовж берегів держави, дно та надра
дна. У більшості держав світу ширина цієї смуги встановлена в 12 морських миль.
Повітряний простір - це простір, що знаходиться над суходолом і водною територією держави.
Його конкретна верхня межа міжнародно-правовими нормами не встановлюється внаслідок чого
виникла так звана проблема космічного простору, що дозволяє космічним державам проводити потрібні
їм спостереження за будь-якими об'єктами. Міжнародні повітряні сполучення в нижніх шарах
атмосфери проходять у межах визначених коридорів, вихід за які вважається порушенням повітряного
простору держави.
Окрім геополітичного положення геополітика оперує важливими поняттями геополітичних осей,
геополітичних векторів і геополітичних напрямів.
Формування напряму зовнішньої стратегії держави має узгоджуватися з її геополітичним кодексом.
Геополітичний код (кодекс) - «це сукупність стратегічних уявлень, які формує уряд (країна) про інші
держави при розробці своєї зовнішньої політики» (В. Колосов, М. Мироненко, 2002).
Геополітичною віссю вважається умовна лінія, яка з’єднує центри геополітичних сил. (напр., вісь
Москва–Берлін у Європі).
Геополітичний вектор – це зумовлена об’єктивними національними інтересами та історичними
чинниками орієнтація держави у зовнішній політиці. Як правило, існування геополітичних векторів є
характерним для сильних держав (напр., вектор Москва–Делі для Росії).
Для глибшого розуміння особливостей динаміки (статики) ГПП слід використовують такі
категорії та поняття геополітики: геополітичний простір – середовище, що справляє вплив на
формування відносин між державами в контексті фундаментального дуалізму світу; геополітичне поле
– простір, контрольований окремою державою або коаліцією (союзом) держав; геополітичний регіон –
простір, що характеризується високою інтенсивністю політичних, економічних, торгових і культурних
зв’язків (напр., Північна Америка, Європа, Близький Схід, Південно-Східна Азія); геополітичні лінії –
структуротвoрні фактори організації геополітичного простору. Ними є сухопутні, морські й повітряні
комунікації, найбільш важливі напрями вантажопотоків і шляхи транспортування сировини.
Звичайно, це не вичерпний перелік категорійних понять та визначень геополітики. Геополітика
предметно погранична наука, як оперує великою кількістю категорій, використовує багато методів
соціальних наук. Розширений аналіз методології геополітики як науки, може бути предметом окремого
наукового пошуку.