1.

Рішення ЄСПЛ у справі «Евейда та інші проти Сполученого

Королівства

Справу розпочато за чотирма заявами (№№ 48420/10, 59842/10, 51671/10 та

36516/10) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної
Ірландії, які подали до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист
прав людини та основних свобод четверо британських громадян: пані Надя
Евейда, пані Ширлі Чаплін, пані Ліліан Лейдел та пан Гарі Макфарлейн - 10
серпня 2010 року, 29 вересня 2010 року, 3 вересня 2010 року та 24 червня
2010 року, відповідно.
Заявники скаржилися, що національне законодавство належним чином не
захистило їхнє право на сповідування своєї релігії. Зокрема, пані Евейда та
пані Чаплін скаржаться на накладені на них обмеження з боку їхніх
роботодавців на відкрите носіння ними натільних хрестиків на шиї. Пані
Лейдел та пан Макфарлейн скаржилися на санкції, застосовані щодо них
їхніми роботодавцями в результаті висловлення ними своєї занепокоєності
щодо виконання послуг, які, на їхню думку, виправдовували
гомосексуальний союз. Пані Евейда, пані Чаплін та пан Макфарлейн
посилалися на статтю 9 Конвенції, взяту окремо та в поєднанні зі статтею 14,
а пані Лейдел скаржилася лише за статтею 14, взятою в поєднанні зі статтею
9
В перших двох випадках справи пов’язані з носінням натільного хрестика,
що суперечило вимогам роботодавців заявників. В інших двох справах все
пов’язано з ставленням заявників до сексуальних меншостей з погляду їхньої
релігії, що також не дозволяло виконувати службові обов’язки повністю.
Перша заявниця стверджувала, що відкрите носіння хрестика є
загальновизнаною формою сповідування християнства. Вона також
стверджувала, що в будь-якому разі формулювання урядом перевірки, яку
необхідно задовольнити для того, щоб застосовувалася стаття 9, шляхом
посилання на сповідування релігії в загальновизнаній формі», є
неправильним. Така перевірка є занадто невизначеною для того, щоб її
можна було здійснити на практиці; вона вимагала б, щоб суди приймали
рішення з питань теологічних дискусій, що явно виходить поза рамки їхньої
компетенції. Крім того, вона не підтримується практикою Суду.
Друга заявниця стверджувала, що відкрите носіння хрестика або розп’яття
безперечно є аспектом сповідування на практиці християнства в
загальновизнаній формі. Проведення різниці між «вимогами» та «не-
вимогами» релігії та надання захисту за статтею 9 лише релігійним
«вимогам» є неправильним. Такий підхід занадто високо підніме поріг
захисту і він не узгоджується з підходом національних судів. Крім того, якщо
стверджувати, що лише обов’язкові релігійні практики підпадають під дію
статті 9, це створить більш високий рівень захисту для релігій, які містять
спеціальні правила, яких необхідно дотримуватися, і менш високий рівень
захисту для релігій, які не містять подібних правил, зокрема для
християнства.
Третя заявниця скаржилася на порушення статті 14, взятої в поєднанні зі
статтею 9, а не на порушення статті 9, взятої окремо, оскільки вона вважала,
що її було піддано дискримінації за релігійною ознакою. Вона стверджувала,
що її дії, за які вона була дисциплінарно покарана, були сповідуванням
релігії, і що скарги безперечно досягли нижнього порогу, необхідного для
застосування статті 14, а саме, що вони підпадали під сферу застосування
статті 9. Вона також стверджувала, що місцеві органи влади, не
забезпечивши з нею поводження, відмінного від поводження з іншими
співробітниками, які не мали добросовісних заперечень проти реєстрації
цивільних партнерств, піддали її непрямій дискримінації. Місцевий орган
влади міг би розумно пристосувати її релігійні переконання, а його відмова
це зробити є порушенням статей 9 і 14.
Четвертий заявник не погодився з позицією уряду про те, що його
прихильність до іудейсько-християнської моралі, пов’язаної з питаннями
сексуальних стосунків, не була сповідуванням релігійного переконання,
незважаючи на те, що релігія універсально встановлює чіткі моральні та
сексуальні рамки. Він зазначив, що твердження про те, що не кожна дія,
мотивована або натхнена релігійним переконанням, отримує захист, є
банальним; це є вірним для будь-якого іншого права за Конвенцією, яке може
бути обмежене, наприклад, для свободи слова та права на повагу до
приватного життя.
Проаналізувавши всі надані докази обома сторонами суд дійшов такого
висновку:
Постановляє п’ятьма голосами проти двох, що мало місце порушення
статті 9 Конвенції стосовно першої заявниці, і що необхідності в окремому
розгляді її скарги за статтею 14, взятою в поєднанні зі статтею 9, немає;
Постановляє одностайно, що порушення статті 9, взятої окремо або в
поєднанні зі статтею 14, стосовно другої заявниці не було;
Постановляє п’ятьма голосами проти двох, що порушення статті 14, взятої
в поєднанні зі статтею 9, стосовно третьої заявниці не було;
Постановляє одностайно, що порушення статті 9, взятої окремо або в
поєднанні зі статтею 14, стосовно четвертого заявника не було;
Постановляє п’ятьма голосами проти двох, що держава-відповідач
повинна виплатити першій заявниці протягом трьох місяців з моменту
набуття цим рішенням статусу остаточного згідно зі статтею 44 § 2 Конвенції
суму в 2 000 євро (дві тисячі євро), плюс будь-який податок, який може бути
покладено на заявницю, в якості компенсації за моральну шкоду, яка має
бути перерахована в фунти стерлінгів за курсом, чинним на день розрахунку,
і що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до розрахунку на названу
суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної
ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період
невиплати цього платежу, плюс три відсоткові пункти;
Відхиляє одностайно решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
2. Рішення Великої палати ЄСПЛ у справі «Лінгенс проти Австрії»

Справу було передано до Суду в межах тримісячного строку,

передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод, 13
грудня 1984 року Європейською комісією з прав людини і
згодом - 28 січня 1985 року - Федеральним Урядом Республіки Австрія.
Справу розпочато за заявою (N 9815/82) проти Австрії, поданою до
Комісії, відповідно до статті 25,громадянином Австрії паном Петером
Міхаелем Лінгенсом 19 квітня 1982 року
Спрва полягає у порушенні урядом Австрії статті 10 ЄКПЛ стосовно пана
Лігенса. Його стаття про минуле пана Петера, який обирався на досить
високу посаду в уряді і згодом критика пана Крайського за підтримку Петера
зазнали цензури під виглядом наклепу. Пан Лінгенс заявив, що
заперечувані судові рішення є посяганням на його свободу вираження
поглядів такою мірою, що це є несумісним із основоположними
принципами демократичного суспільства. Такого самого висновку дійшла
Комісія. З іншого боку, на думку Уряду, заперечене покарання було
необхідне для захисту репутації пана Крайського. Те, що відбулося
"втручання держави" у здійснення свободи вираження поглядів, не
заперечувалося. Це стало результатом засудження заявника за наклеп
Віденським регіональним судом 1 квітня 1981 року, яке було підтримане
Віденським апеляційним судом 29 жовтня 1981 року. Таке втручання
суперечить Конвенції, якщо воно не відповідає вимогам пункту 2 статті 10.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО
1. Постановляє, що було порушення статті 10 Конвенції;
2. Постановляє, що Республіка Австрія повинна виплатити
заявникові 284538,60 шилінгів (двісті вісімдесят чотири тисячі
п'ятсот тридцять вісім шилінгів шістдесят грошів) як "справедлива
сатисфакція"

3. Рішення Великої палати ЄСПЛ у справі «Угорський Гельсінський

Комітет проти Угорщини»

Справа порушена за заявою (№ 18030/11), поданою до Суду проти

Угорщини, на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та
основоположних свобод ( далі – «Конвенція»), неурядовою організацією,
зареєстрованою згідно із законодавством Угорщини, Угорським
Гельсінським Комітетом («заявник НУО»), 14 березня 2011 року.
Заявник НУО скаржилася, що відповідно до статті 10 Конвенції, відмова
угорського суду в оприлюдненні затребуваної інформації, яку вона прагнула
отримати, порушувала її права на свободу вираження поглядів.
 Заявник, Magyar Helsinki Bizottság (Угорський Гельсінський Комітет), є
неурядовою організацією (НУО), що була заснована в 1989 році. Вона
контролює дотримання міжнародних стандартів в області прав людини в
Угорщині, забезпечує юридичне представництво жертвам імовірного
порушення прав людини, та сприяє юридичній освіті і навчанню як в
Угорщині, так і за кордоном. Основними напрямками її діяльності є захист
прав осіб, які шукають притулку, та іноземців, які потребують міжнародного
захисту, та моніторинг дотримання прав людини правоохоронними органами
і судовою системою. Зокрема, вона зосереджена на доступі до правосуддя,
контролі умов утримання під вартою, а також на ефективному здійсненні
права на захист.
У 2009 році організація направила в суд справи проти двох поліцейських
департаментів, які відхилили прохання про надання інформації. Після
рішення суду першої інстанції на користь організації, позов був відхилений
апеляційним судом, який вважав, що громадські захисники не виконують
завдань, що становлять суспільний інтерес, і тому вона не може успішно
вимагати розкриття інформації щодо цих захисників згідно із Законом «Про
дані» від 1992 року. Це рішення було підтримане Верховним судом у 2010
році, який встановив, що здійснення захисниками конституційного права на
захист є завданням держави, подальша діяльність громадських захисників є
приватною, і тому їх імена не є публічною. Заявник НУО подала позов з
приводу того, що відмова влади надати доступ до інформації, запитуваної в
певних департаментах поліції, представляє собою порушення її права,
зазначеного в статті 10 Конвенції,
Основне питання, яке необхідно вирішити в даній справі, – чи може стаття 10
Конвенції бути інтерпретована, згідно з твердженням заявника НУО, як
право доступу до інформації, що знаходиться в розпорядженні державних
органів. Таким чином, Суд покликаний прийняти рішення, чи стала відмова в
проханні заявника про надання інформації, згідно з обставинами справи,
перешкодою в її праві на отримання і поширення інформації, гарантованому
статтею 10. Питання чи скарга, яку подала заявник НУО, підпадає під дію
статті 10, таким чином, нерозривно пов’язана з суттю її позовної заяви.
Відповідно, Суд вважав, що заперечення Уряду мають бути залучені до суті
скарги.
Крім того, Суд вважав, що скарга не є явно необґрунтованою у значенні
статті 35 § 3 (а) Конвенції, і що вона не є неприйнятною з будь-яких інших
підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД
1. Приймає попереднє заперечення Уряду по суті і відхиляє його більшістю
голосів;
2. Оголошує більшістю голосів заяву прийнятною;
3. Постановляє – п’ятнадцятьма голосами проти двох, – що мало місце
порушення Статті 10 Конвенції;
4. Постановляє, п’ятнадцятьма голосами проти двох, що
(a) держава-відповідач має сплатити заявнику-НУО протягом трьох місяців,
наступні суми, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом,
чинним на дату виплати:
(i) 215 (двісті дев’ятнадцять) євро, плюс будь-який податок, який може бути
накладено, в якості компенсації матеріальної шкоди;
(ii) 8,875 (вісім тисяч вісімсот сімдесят п’ять) євро плюс будь-який податок,
який може бути накладено на заявника-НУО по відношенню до витрат;
(b) по закінченню вищезазначених трьох місяців до повного розрахунку
простий відсоток повинен нараховуватися на вищевказані суми за ставкою,
що дорівнює граничній ставці позичання Європейського центрального банку
в період прострочення платежу плюс три відсоткових пункти.

4.Рішення ЄСПЛ у справі «Веніамін Тимошенко та інші проти України»

від 02.10.2014

Справу було розпочато за заявою (№ 48408/12), яку подали до Суду проти

України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод (далі - Конвенція) п’ятеро громадян України: п.
Веніамін В’ячеславович Тимошенко (1975 року народження), п. Андрій
Миколайович Бородін (1973 року народження), пані Ольга Валеріївна
Іванова (1971 року народження), п. Олег Петрович Пушняк (1972 року
народження) та п. Тарас Олександрович Товстий (1984 року народження).
Пан Бородін проживає у м. Борисполі, а решта заявників проживають у м.
Києві
Заявники скаржились, що заборона страйку працівників Директорату сервісу
пасажирів на борту повітряного судна (далі - працівники ДСПБ) авіакомпанії
«АероСвіт» порушувала їхні права, гарантовані статтею 11 Конвенції.
Заявники скаржились на безумовну заборону державними органами
влади страйку на тій єдиній підставі, що перші працювали у секторі
пасажирських авіаперевезень. Заявники посилалися на статтю 11 Конвенції,
яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з
іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до
них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих,
що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в
інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту
прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню
законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу
збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.».
Заявники доводили, що заборона страйку не мала ані належних законних
підстав, ані переслідувала будь-яку легітимну мету. Вони стверджували, що
заборона ґрунтувалась на застарілих положеннях Закону України «Про
транспорт», які передбачали безумовну заборону страйків для працівників
підприємств-пасажироперевізників, що суперечили Конституції
України і Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових
спорів (конфліктів)». Заявники зазначили, що страйк було організовано
відповідно до процедури, передбаченої Законом України «Про порядок
вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», що страйковий
комітет повідомив про нього усі відповідні органи влади та організації, та що
навіть впродовж страйку працівники мали намір надавати певні мінімальні
послуги. Отже, заявники наполягали на тому, що страйк не поставив би під
загрозу здоров’я і життя пасажирів та єдиною небезпекою, яку він становив,
була втрата авіаперевізником прибутку.У зв’язку з цим вони посилались на
відповідні принципи МОП, якими визнавалося загальне право на страйк,
коли єдиними можливими винятками були надзвичайний стан у країні та
обмеження, що накладаються на державних службовців та працівників у
сфері надання життєво важливих послуг у вузькому значенні цього терміну.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1. Оголошує одноголосно скаргу прийнятною.
2. Постановляє одноголосно, що було порушення статті 11 Конвенції.
3. Постановляє шістьма голосами проти одного, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу
остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач
повинна сплатити заявникам сукупно 20000 (двадцять тисяч) євро
відшкодування моральної шкоди; вищезазначена сума має бути конвертована
у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного
розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток
(simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського
центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано
три відсоткові пункти.
4. Відхиляє одноголосно решту вимог заявників щодо справедливої
сатисфакції.

5.Рішення ЄСПЛ у справі «Букта та інші проти Угорщини»

Дана справа порушена за заявою (№ 25691/04) проти Республіки

Угорщина, поданому до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист
прав людини і основних свобод (далі - «Конвенція») 13 квітня 2004 роки
трьома громадянами Угорщини: пані Денешне Букту (Dénesné Bukta), г-ном
Фердинандом Лачнером (Ferdinánd Laczner) і г-ном Яношне Тьолдьеші
(Jánosné Tölgyesi)
Як стверджували заявники, їх мирне зібрання було припинено поліцією в
порушення статей 10 і 11 Конвенції.
Заявники скаржилися, що їх мирна маніфестація була розпущена тільки
через відсутність попереднього повідомлення, в порушення статті 11
Конвенції, яка передбачає наступне:
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які
передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві з метою
запобігання заворушенням чи злочинам, або захисту прав і свобод інших
осіб.
Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у значенні статті 35 § 3
Конвенції. Крім того, він відзначає, що воно не є неприйнятним з інших
підстав. Отже, воно повинно бути визнано прийнятним.
Заявники посилалися на статтю 10, в якій мовиться:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає
свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати
інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку органів державної влади і
незалежно від державних кордонів.
2.Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане обов'язки і
відповідальність, може підлягати таким формальностям, умовам,
обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в
демократичному суспільстві, .... з метою запобігання заворушенням чи
злочинам, ... або ... захисту ... прав інших осіб, ... »
На цих підставах Суд одноголосно
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 11 Конвенції;
3. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо заяву про
порушення статті 10 Конвенції;
4. Постановляє, що визнання порушення є достатньою справедливою
компенсацією можливого нематеріальної шкоди, завданої заявникам;
5. Постановляє
(A) держава-відповідач має сплатити заявникам спільно протягом трьох
місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2
Конвенції, 2000 євро (дві тисячі) євро як компенсацію судових витрат і
витрат в перекладі в національну валюту Молдови за курсом, чинним на день
виплати, плюс будь-який податок, який може бути стягнуто на цю суму;
(B) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку
на вищезазначену суму нараховується пеня у розмірі граничної позичкової
ставки Європейського центрального банку в цей період, плюс три відсоткові
пункти
6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Суд вважає, що в світлі його висновків про порушення статті 11 Конвенції в
обставинах справи (див. Пункт 39 вище) немає необхідності окремо
розглядати скарги заявників за статтею 10.