1. Форми захисту цивільних прав.

способи захисту цивільних прав та інтересів: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3)
припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове
виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідносини; 7) припинення правовідносини; 8) відшкодування
збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
24 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. У
більшості випадків фізичні та юридичні особи дотримуються приписів норм права, правильно їх
застосовують і добровільно виконують, не звертаючись за захистом до юрисдикційних органів. Проте це не
виключає випадків, коли з тих чи інших мотивів між суб’єктами правовідносин виникають суперечності
щодо здійснення їхніх прав та обов’язків. Це змушує зацікавлену особу звертатися в ті чи інші юрисдикційні
органи для врегулювання її відносин з іншою стороною відповідно до норм права. Виходячи з чинного
законодавства України, можна виділити такі форми захисту цивільних прав, свобод та інтересів фізичних
осіб, юридичних осіб та інтересів держави: − судову; − громадську; − адміністративну; − нотаріальну. До
громадської форми захисту належить самозахист. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які
не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК України). Для
самозахисту є характерною та обставина, що правозахисні дії вчинює сама зацікавлена особа без будь-якої
нормативно-правової регламентації і поза нею. Так, спір, що виникає стосовно цивільних правовідносин, у
певних випадках може розглянути третейський суд. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про третейські суди» 1
до третейського суду за угодою сторін може передаватися будь-який спір, що виникає з цивільних та
господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Стаття 5 Закону України «Про
третейські суди» встановлює, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд
третейського суду будьякий спір, який виникає щодо цивільних чи господарських правовідносин, крім
випадків, передбачених законом. Спір може передаватися на розгляд третейського суду за наявності між
сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Його можуть
передати на вирішення третейського суду до ухвалення компетентним судом рішення у спорі між тими ж
сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав. Перелік категорій справ, які не можуть бути розглянуті
третейськими судами, визначено ст. 6 Закону України «Про третейські суди», зокрема, не підлягають
розгляду третейськими судами справи у спорах, що виникають стосовно сімейних правовідносин, крім
справ у спорах, що виникають стосовно шлюбних контрактів (договорів); справи у спорах щодо нерухомого
майна, включно із земельними ділянками; справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення,
та інші справи. Адміністративна форма захисту права полягає в тому, що у випадках, установлених законом,
органи державного управління або місцевого самоврядування можуть захищати суб’єктивні права й
охоронювані законом інтереси фізичних та юридичних осіб. Зокрема, захист порушених прав здійснюють
органи опіки та піклування. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 СК України у випадках, передбачених СК України,
особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та
піклування. Серед іншого, органи опіки та піклування розглядають спори між батьками щодо імені дитини
(ч. 3 ст. 146 СК України), щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї (ст.
158 СК України), щодо місця проживання малолітньої дитини (ст. 161 СК України) тощо. Звернення за
захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. У разі звернення з
позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви (ч. 3 ст. 19 СК України). У
межах компетенції, визначеної ч. 1 ст. 6 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»
2 , органи державної реєстрації актів цивільного стану анулюють актовий запис про шлюб за заявою
заінтересованої особи, якщо шлюб був зареєстрований: 1) з особою, яка одночасно перебуває в іншому
зареєстрованому шлюбі; 2) між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідним
братом і сестрою; 3) з особою, яку визнано недієздатною (ч. 4 ст. 39 СК України); а також складають
актовий запис про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке не має дітей, та реєструють розірвання
шлюбу (ст. 106, ч. 1 ст. 115 СК України), складають актовий запис про розірвання шлюбу за заявою одного з
подружжя, якщо другий із подружжя був визнаний безвісно відсутнім або недієздатним, та реєструють
розірвання шлюбу (ст. 107, ч. 1 ст. 115 СК України). Однією з форм захисту суб’єктивних цивільних прав та
охоронюваних законом інтересів є нотаріальна форма захисту. Орган чи посадова особа, яка здійснює
нотаріальні дії, має обов’язково перевірити правоздатність і дієздатність особи й те, чи не порушуються
суб’єктивні права й охоронювані законом інтереси фізичних та юридичних осіб. Відповідно до ст. 18 ЦК
України нотаріус здійснює захист цивільних прав за допомогою вчинення виконавчого напису на борговому
документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з ч. 1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат»
3 нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або
іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло
не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного
року. Найбільш ефективною формою захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів є
судова форма захисту. Стаття 124 Конституції України передбачає, що судочинство здійснюється
Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. До судів загальної юрисдикції ст. 125
Конституції України відносить Верховний Суд України, вищі судові органи спеціалізованих судів,
апеляційні та місцеві суди. Судова форма, безумовно, є основною формою захисту порушених цивільних
прав та інтересів. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 25.12.1997 р. № 9-зп4 зазначив, що ч. 1
ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому
порядку. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Право на захист цивільних прав та інтересів
судом є взаємопов’язаним із правом на справедливий судовий розгляд. Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист
прав та основоположних свобод людини 1950 р. встановлює, що кожна людина під час визначення її
громадянських прав та обов’язків або в разі висунення проти неї будь-якого кримінального обвинувачення
має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім
судом, створеним згідно із законом. Європейський суд з прав людини виділяє чотири групи критеріїв, згідно
з якими він оцінює справедливість конкретного судового розгляду: органічні, інституціональні,
процесуальні та спеціальні. До першої належать критерії, що забезпечують ефективне користування цим
правом і його реалізацію (доступ до правосуддя і виконання судових рішень). Друга містить у собі критерії,
яким має відповідати як судова система держави в цілому, так і кожен національний судовий орган окремо
(незалежний, неупереджений, створений на підставі закону). Процесуальні складники права на
справедливий судовий розгляд забезпечують реальну участь особи або її представника в розгляді справи,
змагальність процесу, рівність сторін на всіх стадіях судового розгляду й розумні його строки. До
спеціальних ЄСПЛ відносить додаткові гарантії, передбачені пунктами 2 і 3 ст. 6 Конвенції про захист прав
та основоположних свобод людини, що забезпечують дотримання універсальних вимог справедливого
правосуддя з урахуванням особливостей кримінального процесу5 . Зазначені положення Конституції
України відповідають міжнародно-правовим стандартам. Так, відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав
людини кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами
у випадках порушення її основних прав, наданих конституцією чи законом. У ст. 14 Міжнародного пакту
про громадянські та політичні права передбачено, що кожен громадянин під час розгляду будь-якого
кримінального обвинувачення, висунутого йому чи під час визначення його прав та обов’язків у будь-якому
цивільному процесі має право на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і
безстороннім судом, створеним на основі закону. Крім того, такими концептуальними правовими актами є
схвалена Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. Концепція судово-правової реформи в
Україні, затверджена Указом Президента України від 10 травня 2006 р., Концепція вдосконалення
судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів,
затверджена рішеннями правничої Асамблеї Асоціації правників України від 19 вересня 2014 р., Концепція
реформування судової системи України, схвалена Указом Президента від 20 травня 2015 р., Стратегія
реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки тощо. 11
червня 2021 року № 231/2021 Указом Президента України була затверджена Стратегія розвитку системи
правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки, в якій окреслено основні проблеми під час
здійснення правосуддя та подальші напрями й заходи покращення правосуддя6 . Зважаючи на зміст
згаданих документів, головним завданням розвитку правосуддя є утвердження верховенства права в державі
та забезпечення права на справедливий і компетентний судовий розгляд незалежним судом упродовж
розумного строку. Оцінюючи нинішній стан і перспективи розвитку судової системи, особливо слід
підкреслити, що нині триває широкомасштабна реформа судової влади. Україна одержала унікальну
можливість створити таку судову систему, яка, ввібравши в себе все позитивне з досвіду роботи судових
систем інших держав, могла б якнайкраще виконувати відведену їй у суспільстві роль − стати надійним
гарантом захисту прав і свобод громадянина. Становлення нової системи судів, апеляційного і касаційного
оскарження судових рішень має на меті мінімізувати кількість судових помилок під час вирішення
конкретних судових справ. Слід також зазначити, що судова реформа відбувається в умовах недостатнього
бюджетного фінансування, що ускладнює вирішення низки дуже важливих питань, як, наприклад, повне
фіксування судових процесів технічними засобами. В Україні створено всі передумови для того, щоб
судовий захист став вищою гарантією забезпечення прав і свобод громадян, що обумовлюється особливим
місцем суду в системі державної влади.
2. Судова влада і правосуддя в цивільних справах. Право насудовий захист у цивільному
процесі.
Частина 1 ст. 55 Конституції України передбачає, що права і свободи громадянина захищаються судом. У
системі захисту прав і свобод людини ця стаття визнається стрижневою, оскільки в ній закріплюється право
на судовий захист, яке в міжнародній практиці дістало назву «право на суд», або «право на правосуддя». Це
право за своїм статусом належить до основних конституційних прав людини і громадянина, має загальний
характер і не може обмежуватися. Право на звернення до суду за захистом є невід’ємним особистим правом.
Від такого права особа не може відмовитися. Частиною третьою цієї статті встановлено, що відмова від
права на звернення до суду за захистом є недійсною. Не є відмовою від права на звернення до суду
укладення угоди про передання справи на вирішення третейського суду. До третейського суду за угодою
сторін може передаватися будьякий спір, який виникає з цивільних правовідносин, крім випадків,
передбачених законом. Особа має право звернутися до суду за захистом саме своїх прав. Право на позов має
особа, права, свободи або інтереси якої порушено, що є однією із змістовних характеристик диспозитивності
цивільного судочинства. Статтею 13 ЦПК України передбачається нормативне закріплення диспозитивності
цивільного судочинства. Особа є вільною у виборі, крім судової форми захисту, також і інших
юрисдикційних форм захисту та сама вирішує, які способи захисту використовувати. ЦПК України
встановлює, що особа має право вільно розпоряджатися своїм правом на звернення до суду за судовим
захистом, жодна особа не може бути примушена до звернення до суду, натомість суд розглядає цивільні
справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України. 23
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах
заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у
передбачених цим кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім
випадків, установлених ЦПК України. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з
власної ініціативи лише у випадках, коли це потрібно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб,
визнаних судом недієздатними чи дієздатність яких обмежено, а також в інших випадках, передбачених цим
ЦПК України. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають
процесуальної дієздатності. У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи,
яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних
інтересах. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та
інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
3. Поняття цивільного процесу та його структура (стадії,провадження).
Завдання цивільного судочинства справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення
цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи
інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави, закріплені у ст. 2 ЦПК
України, реалізуються у системі проваджень цивільного судочинства, які відповідно до визначеної законом
судової юрисдикції уособлюють певні процесуальні порядки розгляду цивільних справ. Цивільне
судочинство (цивільний процес) – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок
провадження у цивільних справах, обумовлений системою взаємозалежних цивільних процесуальних прав
та обов’язків учасників процесу, що реалізується у відповідних цивільних процесуальних діях, спрямованих
на здійснення правосуддя у цивільних справах. Про цивільне судочинство (цивільний процес) варто
говорити насамперед як про порядок судового розгляду і вирішення цивільних справ, установлений
нормами цивільного процесуального права. Закон урегульовує певні правила поведінки суду, з одного боку,
й інших суб’єктів процесу – з іншого. Реалізувати закріплені в законі процесуальні права можна через
здійснення визначених процесуальних дій, якот: подання позову, подання апеляційної або касаційної скарги
тощо. Суворе дотримання процесуального порядку під час здійснення правосуддя має забезпечити
винесення правильного судового рішення у цивільній справі. Цивільний процес (судочинство) складається з
низки послідовних стадій (частин). Стадії цивільного судочинства – це складові частини єдиного цивільного
процесу (судочинства), що характеризуються спільністю найближчої процесуальної мети, мають
специфічний зміст і відповідне процесуальне оформлення. Для кожної стадії є характерною певна
сукупність процесуальних дій. Початок і закінчення стадії оформлюються відповідним процесуальним
документом. Найчастіше виділяють такі стадії цивільного судочинства: 1) відкриття провадження у справі;
2) підготовче провадження; 3) розгляд справи по суті; 4) апеляційне провадження; 5) касаційне
провадження; 6) перегляд судових рішень за виключними обставинами; 7) перегляд судових рішень за
нововиявленими обставинами. Наявність зазначених стадій не означає, що будь-яка цивільна справа
обов’язково має пройти їх усі. Рух цивільної справи може завершитись, наприклад, на стадії розгляду справи
по суті. Дискусійним залишається питання щодо віднесення до стадій цивільного процесу процедури
виконання судових рішень. Провадження в цивільному судочинстві – це врегульований законом порядок
розгляду і вирішення справ, подібних за своєю правовою природою, що обумовило певні процесуальні
особливості їх судового розгляду і вирішення. Структурно відповідно до ЦПК України цивільне
судочинство є системою таких судових проваджень: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження
(загального або спрощеного); 3) окремого провадження. Позовне провадження характеризується наявністю
спору про право цивільне. Наказне провадження здійснюється з метою постановлення рішення про
стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої
вимоги. Характерною рисою наказного провадження є те, що вимоги, за якими видається судовий наказ, не
мають оскаржуватися протилежною стороною, оскільки інакше, тобто за наявності спору, якщо це
вбачається із заяви і поданих документів, суд відмовляє в прийнятті заяви про видачу судового наказу та
роз’яснює заявникові право звернутися до суду в порядку позовного провадження для вирішення спору.
Окреме провадження характеризується відсутністю спору про право. Предметом судової діяльності тут є
встановлення юридичних фактів чи встановлення (зміна) правового статусу фізичної особи, якими
захищаються не права, а інтереси вказаних осіб.
4 Цивільне судочинство та інші форми судочинства.
Цивільне судочинство — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і
вирішення цивільних справ. В Україні порядок здійснення цивільного судочинства встановлюється
Цивільним процесуальним кодексом України, яким також визначено юрисдикцію та повноваження
загальних судів щодо цивільних спорів. Відповідно до ЦПК, завданням цивільного судочинства є
справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного
захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів
юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням
цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Провадження цивільного судочинства — це комплекс процесуальних дій, спрямованих на розгляд і
вирішення певної категорії цивільних справ. В ЦПК визначено такі провадження в суді першої інстанції:
наказне провадження — призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного
розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо; відповідно до статті 161 ЦПК
України конкретні категорії справ можуть розглядатися в наказному провадженні або в спрощеному
позовному провадженні; позовне провадження — характеризуються наявністю спору між двома сторонами з
протилежними інтересами. Поділяється на: спрощене позовне провадження — призначене для розгляду
малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ,
для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; загальне позовне провадження — призначене для
розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному
провадженні; окреме провадження — спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності
юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав. Цивільне
судочинство здійснюється стадійно, сукупність стадій залежить від провадження, в якому розглядається
справа. Наприклад, стадії загального позовного провадження цивільного процесу: відкриття провадження у
цивільній справі; підготовче провадження; можлива стадія — врегулювання спору за участі судді; розгляд
справи по суті; прийняття рішення по суті спору. Перегляд судових рішень здійснюється в інстанційному
порядку: апеляційне провадження; касаційне провадження; Особливий випадок перегляду: перегляд
цивільної справи за нововиявленими або виключними обставинами. Заключна стадія: виконання рішення.
5. Предмет та метод цивільного процесуального права.
Метод правового регулювання цивільних процесуальних відносин Цивільне процесуальне право – це
самостійна галузь права, тому воно має специфічні предмет і метод правового регулювання. Предметом
цивільного процесуального права є суспільні відносини, що виникають під час здійснення правосуддя у
цивільних справах. Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин – самостійна
категорія. Поряд із предметом цивільного процесуального права він характеризує цивільне процесуальне
право як самостійну галузь права. Метод являє собою систему правових способів і прийомів регулювання,
що встановлюють особливий правовий режим у сфері правосуддя у цивільних справах Метод цивільного
процесуального права як спосіб впливу на регульовані цією галуззю відносини є імперативно-
диспозитивним, що виявляється в складі та правовому становищі суб’єктів правовідносин, характері
юридичних фактів, правах, обов’язках і санкціях. Імперативність методу правового регулювання
визначається тим, що всі цивільні процесуальні відносини є відносинами «влади і підпорядкування»
внаслідок участі в них суду – органу держави, уповноваженого на здійснення правосуддя і наділеного
особливими владними повноваженнями. Суд зобов’язаний точно дотримувати розпорядження закону і
вимагати того ж від усіх учасників цивільного процесу. Лише суд як орган влади має право застосовувати
надані процесуальним законом примусові заходи. Диспозитивність відображає інші аспекти впливу
цивільного процесуального права – вільну реалізацію наданих процесуальних прав та обов’язків, але в
межах закону; рівність прав та обов’язків стосовно того самого виду суб’єктів (сторони в процесі рівні
тощо); гарантованість прав та обов’язків. У сукупності диспозитивність та імперативність характеризують
метод цивільного процесуального права.
6. Структура ЦПК України. Джерела цивільного процесуальногоправа.
Джерела цивільного процесуального права – нормативно-правові акти різного рівня, в яких містяться норми
цивільного процесуального права. Інакше кажучи, це положення про цивільне процесуальне законодавство,
що становить систему нормативних актів, розташованих залежно від їхньої юридичної сили. Джерелами
цивільного процесуального права є Конституція України, ЦПК, закони та інші нормативні акти. У
Конституції містяться норми, які регламентують право громадян на судовий захист, їх правовий статус у
цивільному судочинстві (статті 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59) і визначають принципи організації та діяльності
суду. Будучи Основним Законом держави, Конституція України стосовно цивільного процесуального права
вирішує такі питання: – визначає судову систему України, уповноважуючи суди здійснювати правосуддя; –
закріплює міжгалузеві принципи правосуддя, що стосуються судочинства і судоустрою; – передбачає
гарантії судового захисту. Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутися до суду для
захисту своїх конституційних прав і свобод. Вона має найвищу юридичну чинність, а її норми є нормами
прямої дії. Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» поставив за обов’язок судам під час розгляду
конкретних справ керуватися безпосередньо нормами Конституції України. Слід звернути увагу на
своєчасність зазначеної постанови, що допомогло судам (суддям) та іншим учасникам процесу
зорієнтуватися в зовсім нових умовах, що склалися після ухвалення Конституції України. Слід також
зазначити, що Україна 17 липня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних
свобод від 4 листопада 1950 р. і тим самим узяла на себе зобов’язання гарантувати права, закріплені в ній, та
визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини з питань тлумачення і застосування цієї Конвенції.
Відповідно до частини першої ст. 9 Конституції України положення Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод є частиною національного законодавства України. Крім того, згідно зі ст. 17 Закону
України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди
зобов’язані застосовувати під час розгляду справи Конвенцію та практику Європейського Суду з прав
людини як джерело права. Імплементація норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
1950 р. в українську правову систему передбачає впровадження європейських стандартів прав людини не
лише у матеріальне законодавство, а й у процесуальне законодавство. Європейські стандарти мають бути
реалізовані у процесі правозастосовної діяльності й удосконалення доктрини щодо захисту прав та
охоронюваних інтересів. Норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.
постійно розвиваються у зв’язку з їх постійним застосуванням Європейським судом з прав людини. Тому
саме положення Конвенції стали головною підставою реформування процесуального законодавства. ЄСПЛ
у своїх рішеннях указує на необхідність належного забезпечення на національному рівні права особи на суд
та права на доступ до суду, які, на його думку, слід розглядати як єдине ціле. Більш того, для того щоб право
на доступ до суду було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує
його права» 8 . Звертаючись до суду, особа очікує і розраховує на те, що її спір буде вирішено судом, і вона
зможе належним чином захистити свої порушені права та інтереси. Цивільний процесуальний кодекс
України є основним джерелом цивільного процесуального права і встановлює порядок провадження в
цивільних справах. До основних джерел цивільного процесуального права належить Закон України «Про
міжнародне приватне право». Безпосередньо питанням цивільного процесу присвячено три розділи (розділи
ХІ, ХІІ, ХІІІ), які регламентують провадження у справах за участю іноземних осіб, питання підсудності на
виконання іноземних судових доручень, визнання та виконання рішень іноземних судів. Норми права, що
містяться в цьому законі, мають спеціальний характер щодо загальних правил цивільного судочинства,
серед іншого й тих, які містяться у ЦПК України у розділах, присвячених визнанню та виконанню рішень
іноземних судів в Україні та провадженню у справах з іноземним елементом Крім зазначених, до джерел
цивільного процесуального права належать: – Закон України «Про виконавче провадження», який визначає
порядок примусового виконання судових рішень (виконавче провадження) і забезпечує реальний захист
порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів права, підтверджених судовим
рішенням; – Закон України «Про судоустрій та статус суддів», який установлює мету і завдання правосуддя,
засади організації діяльності органів судової влади, а також деякі інші закони; – Закон України «Про
прокуратуру», що містить норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві, –
Закон України «Про судовий збір», що регулює питання судових витрат під час розгляду цивільних справ.
Окремо слід зупинитись на ухваленому 16 листопада 2021 році Законі України «Про медіацію», який
визначає правові засади та порядок проведення медіації як позасудової процедури врегулювання конфлікту
(спору), принципи медіації, статус медіатора, вимоги до його підготовки та інші питання, пов’язані з цією
процедурою. Дія цього закону поширюється на суспільні відносини, пов’язані з проведенням медіації з
метою запобігання виникненню конфліктів (спорів) у майбутньому або врегулювання будь-яких конфліктів
(спорів), серед іншого цивільних, сімейних,трудових, господарських та адміністративних, а такожу справах
про адміністративні правопорушення та у кримінальних провадженнях з метою примирення потерпілого з
підозрюваним (обвинуваченим). Законодавством можуть передбачатися особливості проведення медіації в
окремих категоріях конфліктів (спорів). Медіація може бути проведена до звернення до суду,третейського
суду чи міжнародного комерційного арбітражу або під час досудового розслідування, судового,
третейського чи арбітражного провадження або під час виконання рішення суду,третейського суду чи
міжнародного комерційного арбітражу. Проведення медіації не впливає на перебіг позовної давності.
Медіація не проводиться у конфліктах (спорах), що впливають чи можуть вплинути на права і законні
інтереси третіх осіб, які не є учасниками цієї медіації. Вона здійснюється за взаємною згодою сторін медіації
з урахуванням принципів добровільності, конфіденційності, нейтральності, незалежності та
неупередженості медіатора, самовизначення та рівності прав сторін медіації. Прикінцевими та перехідними
положеннями цього закону внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного
процесуального кодексу України і Кодексу адміністративного судочинства України, якими встановлено
право суду оголосити перерву у підготовчому засіданні у разі, якщо сторони домовилися провести
позасудове врегулювання спору за допомогою медіації, обов’язок суду зупинити провадження у справі у
разі звернення обох сторін з клопотанням про зупинення провадження у справі у зв’язку з проведенням
медіації та строк такого зупинення. Крім того, передбачено, що в разі, якщо домовленості про укладення
мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за
результатами проведення медіації, суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом,
вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 60 % судового збору, сплаченого під час
подання позову та під час подання відповідної апеляційної чи касаційної скарги. До джерел цивільного
процесуального права належать і міжнародні договори. Відповідно до ч. 8 ст. 10 ЦПК України у разі
невідповідності правового акта міжнародному договору, згоду на обов’язковість якого надано Верховною
Радою України, суд застосовує міжнародний договір України. Специфічними джерелами цивільного
процесуального права є рішення Конституційного Суду України. Їх особливістю є те, що вони є джерелами
права України з того погляду, що, вирішуючи питання конституційності нормативно-правових актів, суд не
створює норми, а визнає нечинними ті чи інші нормативно-правові акти або ту чи іншу їх частину. Те саме
стосується і рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення чинного, зокрема й цивільного
процесуального законодавства. Цивільний процесуальний закон, як і будь-який закон, діє в часі, просторі й
за колом осіб. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час
вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Дія цивільного процесуального закону в
часі пов’язується передусім із проблемою зворотної чинності закону. Закон, який установлює нові
обов’язки, скасовує чи звужує права, що належать учасникам судового процесу, чи обмежує їх
використання, не має зворотної дії в часі. У законодавстві існує загальне правило про те, що закон зворотної
сили не має. Відповідно до частини 9 ст. 10 ЦПК України якщо спірні відносини не врегульовано законом,
суд застосовує закон, що регулює схожі за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого
виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Правила дії цивільного процесуального
законодавства визначають його дію і за колом осіб. Цивільне процесуальне законодавство поширюється на
фізичних осіб, юридичних осіб України, іноземців, а також осіб без громадянства. Разом із тим дія
цивільного процесуального законодавства за колом осіб має особливості. Воно діє лише стосовно учасників
цивільного процесу й осіб, які мають будь-який стосунок до справи, що розглядається судом, хоча і не
залучених до процесу.
7. Рішення Конституційного Суду України з питань цивільного процесу та їх значення.
Умовно можна говорити про три основні напрями впливу рішень Конституційного Суду на цивільне
судочинство:– першим є діяльність, що спрямована на розширення сфери судового захисту цивільних прав.
В діючій Конституції не передбачена можливість відмови заінтересованої особи в судовому захисті її прав і
свобод. Отже, галузеве законодавство не має права довільно регулювати даний процес, встановлюючи
локальні заборони або доповнення. Всі обмеження права на судовий захист, тобто права на звернення до
компетентного суду за захистом прав і інтересів, неконституційні; – другим напрямом є діяльність щодо
усунення процесуальних положень, які не можуть належним чином гарантувати належну реалізацію права
на судовий захист. Тому положення ЦПК, що вступають у суперечність з Конституцією і міжнародними
договорами, не можуть гарантувати реалізацію права на судовий захист; – третім напрямом впливу є
діяльність по усуненню колізії процесуальних норм. Дуалізм, утворюваний колізією процесуальних норм, є
неприпустимим. При виникненні колізії процесуальних норм застосуванню підлягає та з них, яка виходить з
пріоритету прав людини і громадянина, сприяє належній реалізації права на судовий захист. На підставі
вищевикладеного можна зробити такі висновки: 1) рішення КСУ є специфічними джерелами цивільного
процесуального права України. Вони поєднують у собі властивості різних видів джерел права, але в той же
час не можуть бути повною мірою віднесені до жодного з них. Тому можна вважати, що рішення КСУ
поєднують у собі якості правозастосовних і нор- мовстаиовлюючих актів; 2) рішення, прийняті КСУ, є
джерелами права, яким в ієрархії правових актів відведено місце нижче за Конституцію, але вище за будь-
кого інших внутрішньодержавних актів, включаючи конституційні закони. Отже, юридична сила рішень
Конституційного Суду перевищує юридичну силу будь-якого акту, окрім Конституції України; 3) КСУ не є
законодавчим органом і не підміняє законодавця. Проте він активно бере участь в законодавчому процесі,
формує позитивне конституційне право, сприяє вдосконаленню і розвитку поточного законодавства; 4)
визнання за актами КСУ ролі джерела права спричиняє необхідність офіційного закріплення цього
положення в законодавстві України. Думка про те, що рішення КСУ слід розглядати як джерело цивільного
процесуального права, підтримують не всі правознавці.
8. Резолюції та рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи щодо доступності правосуддя у
цивільних справах.
Заінтересованість міжнародного співтовариства у встановленні доступності правосудця як певного єдиного
для всіх стандарту, необхідного для забезпечення захисту прав і свобод, який гарантується в кожній
демократичній правовій державі, та втілення цього стандарту в національні правові системи сприяла тому,
що зусиллями країн-членів Ради Європи були вироблені та прийняті Комітетом Ради Європи резолюції та
рекомендації з питань забезпечення більш простого доступу громадян до ефективного правосудця. Серед
них: – Рекомендація (76) про юридичну допомогу у цивільних, комерційних та адміністративних справах; –
Рекомендація (78) про юридичну допомогу та консультації; – Рекомендація №R. (81) про шляхи
забезпечення доступу до правосуддя; – Рекомендація №R (84) про принципи цивільного судочинства,
необхідні для поліпшення функціонування правосуддя; – Рекомендація №R (86) відносно заходів щодо
недопущення та скорочення надмірного робочого навантаження на суди; – Рекомендація №R (93) про
ефективний доступ до закону та правосуддя для найбідніших прошарків населення; – Рекомендація №R (94)
про незалежність, ефективність та роль суддів; – Рекомендація №R (95) про введення в дію та покращення
функціонування систем і процедур оскарження з цивільних та торгових справ; – Рекомендація №R (2002)
про медіацію у цивільних справах; – Рекомендація №R (2003) у сфері виконання судових рішень. Наведені
міжнародні правові акти дозволяють вирізнити такі критерії доступності правосуддя: – обов’язок держави
забезпечити надання адвокатом високопрофесійної правової допомоги особам, які через скрутне матеріальне
становище не в змозі її самостійно оплатити; інформування громадськості про місцезнаходження й
компетенцію судів, а також про порядок звернення до суду для захисту своїх інтересів у судовому порядку;
– застосування в розумних межах спрощених судових процедур; – вжиття заходів щодо максимального
скорочення строків винесення судових рішень (у тому числі на досудових стадіях кримінального процесу) й
активна роль суду в цьому; – скорочення або анулювання судових витрат, якщо вони стають перешкодою
для доступу до правосуддя; – вжиття заходів, спрямованих на усунення зловживань правом особи на
звернення до суду; – забезпечення судових органів найсучаснішими технічними засобами; – забезпечення
доступу потерпілого до правосуддя; – використання несудових (альтернативних) засобів розв’язання
правових конфліктів із поступовим зменшенням завдань, не пов’язаних із вирішенням спору про право, які
покладаються на суд; – установлення обмежень оскарження судових рішень, у тому числі усунення
зловживань правом на оскарження; – створення сучасних автоматизованих систем зберігання судових
рішень із забезпеченням належного доступу до них; – вжиття заходів, спрямованих на підвищення
ефективності управління робочим навантаженням, фінансами, інфраструктурою, людськими ресурсами й
засобами зв’язку в судовій системі; – гарантії незалежності суддів при відправленні правосуддя.
9. Застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод судом при розгляді
цивільних справ.
Ратифікація Україною Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стала ще
одним інструментом, який слугує меті захисту прав людини. На теперішній час особа при зверненні до суду
має можливість посилатися безпосередньо на Конвенцію щодо захисту конвенційних прав, а також на
практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Частина 1 статті 17 Закону України «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлює, що суди застосовують
при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. При застосуванні Європейської конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод українські суди можуть застосовувати всю практику
ЄСПЛ, тобто рішення, ухвалені як відносно України, так і щодо інших держав В якості практичного
прикладу застосування Конвенції можна привести спірне питання практики надання дозволу судом на
проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, транслювання судового засідання по радіо і
телебаченню, а також проведення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури. Так, відповідно до
ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка
можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах
моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають
інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо
необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя
Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод серед конвенційних прав, які
повинні гарантуватися державами, закріплює право кожного на справедливий і публічний розгляд його
справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який
вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Судове рішення проголошується
публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду
або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному
суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією
мірою, що визнана судом суворо необхідною, коли за особливих обставин публічність розгляду може
зашкодити інтересам правосуддя.
10. Право на справедливий судовий розгляд в цивільному процесі.
Право на справедливий судовий розгляд має декілька складових елементів (аспектів): право доступу до
судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім
судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді
справи, маючи рівні можливості з іншою стороною, право допитувати свідків та ін. У широкому значенні це
право закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції і його можна взагалі ототожнити з правом на доступ до правосуддя,
тобто кожна особа повинна мати можливість ініціювати судовий розгляд справи щодо своїх цивільних прав і
свобод та отримати справедливий і ефективний судовий захист. При цьому особа повинна мати
безпосередній доступ, не обтяжений якимись юридичними чи фактичними перешкодами, до судової
установи і розгляд справи має відбуватися з додержанням усіх вимог, що передбачені п. 1 ст. 6 Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки мова не може йти про справедливий судовий
розгляд, якщо справа розглянута, наприклад, з порушенням вимоги публічності, розумності строків,
незалежності чи безсторонності суддів тощо. У вузькому значенні право на справедливий судовий розгляд
охоплює лише вимогу «справедливої» процедури, яка в тексті статті Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод використовується поряд із вимогами незалежності та безсторонності суду,
публічності й розумності строку судового розгляду. Даючи визначення справедливості у вузькому значенні,
Європейський суд з прав людини і виділяє такі вимоги, які не вказані в п. 1 ст. 6 Конвенції, наприклад,
належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги судом лише доказів, отриманих законним шляхом,
винесення обгрунтованого рішення, принцип рівності сторін у змагальному процесі, заборону втручання
законодавця у процес здійснення правосуддя, принцип правової певності. З метою уникнення тавтологій
право на справедливий судовий розгляд у вузькому значенні має називатися правом на належну судову
процедуру.
11. Поняття та класифікація принципів цивільного процесу.
Принципи цивільного процесуального права – це обумовлені соціально-економічними умовами
суспільного.життя формально закріплені засоби здійснення правосуддя в цивільних справах, які визначають
завдання і мету правосуддя в цивільних справах, характер, зміст і побудову цивільного судочинства, а також
повноваження та процесуальну діяльність суду, учасників процесу, їх процесуально-правове становище.
Система принципів ЦПП – це їх сукупність у співвідношенні та взаємозв’язку. За змістом та сферою
поширення: 1) загально правові принципи – це принципи, які властиві всім галузям права, в тому числі й
ЦПП (демократизм, гуманізм, законність). 2) міжгалузеві принципи – це принципи, властиві ЦПП, КПП і
деяким іншим галузям права (мова судочинства, гласність, об’єктивна істина, здійснення правосуддя
виключно судом, незалежність суддів тощо тощо). 3) галузеві принципи – принципи, властиві тільки ЦПП
(диспозитивність, змагальність, процесуальна рівноправність сторін). 4) принципи окремих правових
інститутів – це процесуальні принципи, властиві, наприклад тільки інститут судового розгляду цивільних
справ (безпосередність, усність, безперервність). За формою нормативного закріплення: 1) закріплені
Конституцією України; 2) закріплені у законодавстві про цивільне судочинство; За роллю в регулюванні
процесуально-правового становища суб’єктів правовідносин: 1) які визначають процесуально-правову
діяльність суду; 2) які визначають процесуальну діяльність осіб, що беруть участь у справі, й інших
учасників процесу;
12. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права у цивільному процесі.
Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як принципи цивільного судочинства є
основоположними імперативними нормами міжнародного права, відхилення від яких є неприпустимим.
Хоча за походженням вони мають наднаціональний характер і закріплюються у міжнародно-правових актах
чи у прецедентах, але все ж таки є частиною національної правової системи, у тому числі системи
судочинства. В Україні визнаються та гарантуються права і свободи людини (ст. З Конституції України).
Виходячи із цього, а також із положень ст. 9 Конституції України щодо чинності міжнародних договорів, які
є частиною національного законодавства України, загальновизнані принципи і норми міжнародного права
також є елементом національної правової системи. Слід наголосити на особливостях застосування
загальновизнаних принципів та норм міжнародного права. Як вже зазначалось, загальновизнані принципи і
норми міжнародного права мають субсидіарний характер. Це є результатом гармонізації політики держави
на універсальному, регіональному, національному рівнях. І тому цілком слушно і теоретично доцільно у
цьому контексті зазначити, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права як компоненти
наднаціонального і національного правопорядків, безперечно, виступають принципами національного
цивільного судочинства. Така їх природа означає, що, незважаючи на своє міжнародно-правове походження,
велике значення для їх реалізації має саме національний, тобто внутрішньодержавний механізм його
реалізації. Більше того, він є визначальним, виходячи із міжнародних забов'язань конкретної держави. Як
вже зверталась увага, до загальновизнаних принципів і норм цивільного судочинства можна віднести
принципи пріоритету прав людини, принцип верховенства права, принцип права на суд, принцип правової
визначеності та принцип пропорційності. Без сумніву, подальша їх наукова розробка та втілення у практику
судового правозастосування сприятимуть подальшій соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки
зору нових соціально-правових реалій функціонування судочинства, детермінованих необхідністю
утвердження прав людини і верховенства права.
13. Принцип верховенства права в цивільному процесі.
Ст. 8 КУ – в Україні визнається і діє принцип верховенства права. КУ має найвищу юридичну силу. ЗУ та
інші НПА приймаються на основні КУ і мають відповідати їй. Норми КУ є нормами прямої дії. Звернення до
суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі КУ
гарантується. Принцип верховенства права – означає підпорядкованість діяльності судових органів та всіх
учасників цивільного процесу праву як способу вираження державної волі українського народу, щодо яких
ця воля стає правом. Принцип законності в цивільному процесуальному праві полягає в обов’язку суду та
всіх інших учасників процесу неухильно дотримуватись в своїй діяльності норм Конституції та законів
України. У випадку невиконання вимог законності судом, у даного суду виникають проблеми з законом –
несприятливі процесуальні чи організаційні наслідки порушення даним судом норм законодавства, що
можуть виявитись у відміні рішення вищестоящим судом або дисциплінарному стягненні відносно судді та
інших дій. В тому випадку, коли обов’язок дотримуватися законів в цивільному судочинстві не виконується
особами, які беруть участь у справі, або іншими суб’єктами процесу, до них застосовуються як процесуальні
санкції, так і інші заходи, до кримінальної відповідальності. Таким чином, принцип законності являє собою
основну ідею, зміст якої визначається сутністю права, його норм як обов’язкових правил поведінки. Одним з
найважливіших обов’язків суду є охорона прав та законних інтересів ФО, ЮО, держави шляхом всебічного
розгляду і вирішення цивільних справ у повній відповідності до чинного законодавства.
14. Принцип правової визначеності в цивільному процесі.
Як відомо, принцип правової визначеності є невід’ємним, органічним складником принципу верховенства
права. Про це в низці своїх рішень зазначає Конституційний Суд України . Принцип правової визначеності в
чинному законодавстві України виявляється у двох його аспектах: як загальноправовий (основоположний)
принцип та як галузевий принцип. Все залежить від того, яка норма права підлягає застосуванню до
конкретного випадку. Якщо застосовується ст.8 Конституції України – то принцип правової визначеності
виявляє себе як загальноправовий (основоположний) принцип. Якщо застосуванню підлягає правова норма
якоїсь галузі права – то принцип правової визначеності виявляє себе як галузевий принцип. 2. Принцип
правової визначеності в цивільному праві України має свою системність та виявляється: 1) через змістову,
системну та структурну складову ЦК України чи іншого акту цивільного законодавства; 2) через норми
цивільного права, які встановлюють певні запобіжники (правові наслідки) у разі невідповідності одних норм
права іншим чи невідповідності одного джерела цивільного права іншому, а також коли застосування
певних цивільно-правових норм суперечить суті конкретних цивільних відносин чи суті правочину або коли
в цивільноправовому регулюванні вирішується невідповідність сфери сущого зі сферою належного; 3) через
алгоритм тлумачення змісту правочину, умов договору та заповіту. 3. Принцип правової визначеності має
бути визнано складником системи принципів цивільного права України, оскільки такий принцип закріплено
в цивільно-правових нормах, його дія поширюється на весь механізм цивільноправового регулювання та
стосується усіх цивільних відносин. Основна мета такого принципу – забезпечити стабільність цивільно-
правового регулювання та підвищити його ефективність.
15. Принцип пропорційності в цивільному процесі.
принцип пропорційності має важливе значення для цивільного судочинства, адже він є певним
інструментом, який необхідний судді для здійснення ним як своїх процесуальних повноважень, так і для
вирішення ним питань по суті. Також на всі галузі судочинства, зокрема і цивільного, значний вплив мають
рішення Європейського суду з прав людини, який перевіряє рішення українських судів на відповідність
міжнародним стандартам і надає роз’яснення, рекомендації та висновки, які потім імплементуються в
українське законодавство. принцип пропорційності є складником принципу верховенства права і має три
підпринципи: – адекватність (міра, адекватна для досягнення завчасно встановленої цілі, якщо бажаний
результат може бути досягнуто тільки за умови звертання до цієї міри); – необхідність (міра є законною з
найменш можливими обмеженнями за умови досягнення легітимної цілі); – пропорційність як сувора вимога
(серйозність втручання та серйозність причин, які виправдовують це втручання, повинні бути
пропорційними одна одній) Даний принцип спрямований на забезпечення розумного балансу приватних і
публічних інтересів у сфері відправлення правосуддя у цивільних справах, тобто під час розгляду справи у
порядку цивільного судочинства та ухвалення рішення у справі цілі обмежень прав людини повинні бути
істотними, а засоби їх досягнення – обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права
обмежуються
16. Принцип диспозитивності в цивільному процесі.
Принцип диспозитивності. Даний принцип визначає механізм руху цивільного процесу. Він є відбиттям
автономного становища суб'єктів спірних цивільних правовідносин. Відповідно до цього принципу цивільні
справи, за загальним правилом, виникають, розвиваються, змінюються, переходять із однієї стадії процесу в
іншу й припиняються під впливом головним чином ініціативи осіб, що беруть участь у справі. Отже, особи,
які беруть участь у справі, і в першу чергу сторони, мають право на будь-якій стадії цивільного процесу
розпоряджатися своїми матеріальними правами, з приводу яких іде спір в суді, а також засобами їх захисту.
Позивач може відмовитися від позовних вимог, відповідач вправі визнати позов. Сторони можуть закінчити
справу мировою угодою, порядок волевиявлення сторін регламентований законом, що дозволяє суду
здійснювати належний контроль. Згідно зі ст.11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за
зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і
на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі,
розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи
(за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси
інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. До змісту
принципу диспозитивності входять наступні основні елементи: 1) порушення цивільної справи в суді; 2)
визначення характеру й обсягу позовних вимог і заперечень, можливість їхньої зміни; розпорядження
матеріальними правами і? процесуальними засобами їх захисту, зокрема відмова від позову, визнання
позову, укладення мирової угоди; 4) порушення апеляційного, касаційного провадження, постановка
питання про перегляд справи у зв'язку зі знову відкритими обставинами; вимога примусового виконання
судового акту по цивільній справі. Варто погодитися з тими авторами, які вважають, що принцип
диспозитивності містить у собі дві більші групи правомочностей сторін і інших осіб, що беруть участь у
справі: диспозитивні правомочності, у яких розкривається механізм руху цивільного процесу (наприклад,
право ініціювати порушення справи в суді, право на відкликання позовної заяви, право апеляційного
оскарження судових актів); диспозитивні правомочності, існування яких ніяк не позначається на механізмі
руху процесу (наприклад, право осіб, що беруть участь у справі, заявляти відводи суду, прокуророві,
експертові, перекладачеві; право вибору одного із судів, яким підсудна справа по правилах альтернативної
підсудності; право вступити в процес як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет суперечки).
Таким чином, у принципі диспозитивності відображаються найважливіші особливості суб'єктивних прав і
насамперед такі його риси як рівність учасників правовідносин, автономія в розпорядженні своїм правом,
втручання держави у сферу регулюючих правовідносин з метою забезпечення їх здійснення відповідно до
вимог закону.
17. Принципи змагальності в цивільному процесі.
ринцип змагальності. На межі ХГХ-ХХ ст.ст. принцип змагальності одержав у цивільній процесуальній
науці характерне найменування особистої автономії сторін - учасників тяжби . Згідно зі ст. 10 ЦПК цивільне
судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі,
користуються рівними правами щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх
переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх
вимог або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню
обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджає про наслідки
здійснення або нездійснення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, установлених
ЦПК. Принцип змагальності проявляється в наданні чинним законодавством сторонам - учасникам спору та
іншим учасникам процесу, які володіють правами та обов'язками сторін, можливості змагання як в усній
формі, так і у формі письмового діалогу1. Він регулює дії сторін і суду по збиранню та дослідженню доказів,
дозволяє з'ясувати фактичну сторону справи, найбільш повно забезпечити процес доказовими матеріалами
Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного та доказового матеріалу, наявність яких є
найважливішою умовою встановлення обставин у справі. Змагальний принцип полягає переважно в
наступному: дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі
заявлених сторонами вимог; можливість вільного використання засобів доведення; кожна сторона доводить
факти, які обґрунтовують її вимоги й заперечення; суд може запропонувати сторонам надати додаткові
докази. Принцип змагальності діє на всіх стадіях цивільного процесу. Однак найбільш повно він
проявляється в стадії судового розгляду, де сторони та інші заінтересовані особи мають право брати участь
у судовому засіданні при дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, давати пояснення,
висловлювати свої доводи та міркування з приводу всіх виникаючих питань, виступати в судових дебатах.
18. Принцип рівноправності сторін в цивільному процесі

Відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦПК сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Традиційно цей
припис розглядається як принцип судочинства, який є похідним від рівності сторін у цивільних
правовідносинах і їх рівного ставлення до суду, що розглядає цивільну справу

Цей принцип не означає, що сторони мають винятково однакове процесуальне положення, тобто
ті самі процесуальні права і ті самі процесуальні обов'язки. Принцип рівноправності сторін
припускає, що сторони наділяються рівними процесуальними правами і несуть рівні процесуальні
обов'язки незалежно від процесуальних функцій (позивача або відповідача), сторони наділяються
певними процесуальними правами і обов'язками зі здійснення своїх процесуальних функцій і,
нарешті, сторонам надаються однакові можливості зі здійснення належних їм процесуальних прав.

Характерним проявом принципу процесуальної рівноправності сторін є закріплення в ЦПК рівних

процесуальних прав: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з
документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь

Принцип рівності сторін у процесі – у розумінні «справедливого балансу» між

сторонами – вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити
справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище
відносно другої сторони.

19. Принципи гласності в цивільному процесі.

Пункт 7 ст. 129 Конституції України передбачає дію принципу гласності в українському
судочинстві, що сприяє демократизації судочинства. Принцип гласності означає, що розгляд в
цивільних судах є відкритим, що забезпечує присутність на слуханні справи будь-якій особі, тобто
передбачається можливість вільного доступу в зал судового засідання не тільки осіб, що беруть
участь у справі, але й всім іншим особам, що виявили бажання бути присутнім при вирішенні
спору. З метою висвітлення ходу процесу і його результатів у залі можуть бути присутнім
працівники засобів масової інформації (далі – ЗМІ).
Відкритий розгляд справ дає можливість особам безпосередньо ознайомитися з роботою суду, а
це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення справ, сприяє зниженню
суб'єктивізму суддів і дозволяє всім бажаючої переконатися в дотриманні встановлених
процесуальним законом правових процедур розгляду справи.

Принцип гласності реалізується за допомогою встановлених правил.

Зокрема, розгляд справ в цивільних судах проводиться відкрито.; усі матеріали справи відкриті
для осіб, які беруть участь у справі, вони мають право ознайомитися з ними, обов'язково мають
бути проінформовані про час і місце судового засіданні і про виконання окремих процесуальних
дій.
20. Принцип трьохінстанційності в цивільному процесі.

Принцип трьохінстанційності цивільного судочинства полягає у тому, що: цивільний процес

розподіляється на провадження по розгляду справ трьома судовими інстанціями. При класичній
трьохінстанційності система інстанційних проваджень будується на тому засадничому
положенні, що розгляд справи по суті має провадитися двома інстанціями. Даними інстанціями
вирішуються як питання факту, так і питання права, а третя інстанція є контрольною (ревізія або
касація). Трьохінстанційність має забезпечити: ефективність цивільного судочинства та
остаточність судових рішень, їх обов'язковість через механізми та процедури їх перегляду.
Інстанційність розгляду цивільної справи має ґрунтуватися на : -інстанційній побудові судової
системи, -розмежуванні функцій судів різних інстанцій, -можливості декількох судів розглядати ту
чи іншу справу.

21. Цивільні процесуальні правовідносини (поняття, елементи).

Цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального

права відносини, що виникають між судом та іншими учасниками процесу з приводу розгляду та
вирішення цивільної справи.

Дані правовідносини мають низку ознак, які їх характеризують: - урегульовані нормами

цивільного процесуального права: розгляд будь якої справи в суді має відбуватися у точній
відповідності до закону; - завжди виникають між судом як органом державної влади та іншими
учасниками процесу; - оформлюють поведінку учасників процесу, яка складається з приводу
відправлення правосуддя у цивільних справах.

Цивільні процесуальні правовідносини складаються з трьох елементів: суб'єкта, об'єкта і змісту.

Суб’єкти цивільно–процесуальних правовідносин – це учасники цивільних правовідносин ( суд;
особи, які беруть участь у справі; інші учасники цивільного процесу). Вони наділені різними
процесуальним правами та обов'язками, мають різну заінтересованість у справі. За загальним
правилом, у процесуальних правовідносинах одним із суб'єктів завжди є суд. Відповідно до ст.18
ЦПК від імені суду виступає суддя. У справах позовного провадження особами, які беруть участь
у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб; у справах наказного та
окремого провадження - заявники, інші заінтересовані особи, їх представники. У цивільних
справах також можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права,
свободи та інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК України). Інші учасники цивільного прогресу – це
суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які не мають у справі жодної юридичної
заінтересованості та сприяють встановленню дійсних обставин справи, дослідженню доказів,
утвердженню засад цивільного процесуального права.

Об’єкти цивільних процесуальних правовідносин - це те, з приводу чого дані

правовідносини вони виникають. Це можуть бути різноманітні матеріальні і нематеріальні
блага, що задовольняють потреби суб'єктів. Також існує точка зору що об'єктом цивільних
процесуальних правовідносин виступають дії суб'єктів правовідносин або процесуальна
діяльність суду; також в якості об’єкта визначають інші - матеріально-правові відносини,
які захищаються судом.

Змістом цивільно – процесуальних правовідносин є юридично значуща поведінка їх

учасників, а також цивільні процесуальні права та обов'язки учасників таких
правовідносин, що можуть реалізуватися у сфері процесуальних дій. До загальних прав та
обов’язків відносять ті, якими наділені усі особи, які беруть участь у справі, незалежно від
змісту юридичної заінтересованості осіб. Такими правами, зокрема, є: право знайомитися
з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до
справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати
докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть
участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи,
давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань,
які виникають під час

22. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність комплексу

обставин, без яких вони не відбудуться. До них належать: 1) норми цивільного
процесуального права; 2) цивільна процесуальна правосуб'єктність; 3) процесуальні
юридичні факти.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність – це встановлена законом можливість особи

виступати суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Зміст цивільної
процесуальної правосуб'єктності складають два невід'ємних елементи: 1) цивільна
процесуальна правоздатність; 2) цивільна процесуальна дієздатність. Відповідно до ст. 28
ЦПК України цивільною процесуальною правоздатністю є здатність мати цивільні
процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи.
Вона визнається за всіма фізичними та юридичними особами. Цивільна процесуальна
дієздатність - це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та
виконувати свої обов'язки в суді (ст. 29 ЦПК України). На відміну від правоздатності,
цивільна процесуальна дієздатність залежить від різноманітних чинників: віку, стану
здоров’я тощо. За обсягом цивільної процесуальної дієздатності суб’єкти можуть
розглядатися як такі, що наділені повною цивільною процесуальною дієздатністю, особи з
частковою цивільною процесуальною дієздатністю та особи, що не мають цивільної
процесуальної дієздатності.

Процесуальні юридичні факти - це певні обставини, закріплені в процесуальних нормах,

на основі яких виникають, змінюються чи припиняються цивільні процесуальні
правовідносини.

23. Склад суду. Підстави для відводу суддів.

Cклад суду - це склад суду, який уповноважений (компетентний) згідно закону розглядати
конкретну цивільну справу. Якщо склад суду по конкретній справі не уповноважений розглядати
справу, тобто має місце юридичний дефект складу, то такий суд є незаконним і не може слухати
справу

Суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

1. він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати,
вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук,
внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або
близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або
осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій
справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи
розглядав справу;
2. він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач,
представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи
іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі;
3. він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;
4. було порушено порядок визначення судді для розгляду справи;
5. є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об’єктивності
судді.
24. Учасники справи, їх процесуальні права та обов’язки.

Учасники справи - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які наділені

юридичною заінтересованістю, що визначає їх правовий статус при розгляді й вирішенні
цивільної справи: У справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
Учасники справи мають право:
 ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати
копії судових рішень;
 подавати докази;
 брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом;
 брати участь у дослідженні доказів;
 ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам,
спеціалістам;
 подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи,
міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення
проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб;
 ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового
засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові
зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти;
 оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках;
 користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.
Учасники справи зобов’язані:
 виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу;
 сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх
обставин справи;
 з’являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом
обов’язковою;
 подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або
судом, не приховувати докази;
 надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також
учасниками справи в судовому засіданні;
 виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки;
 виконувати інші процесуальні обов’язки, визначені законом або судом.

25. Поняття сторін в цивільному процесі. Права та обов’язки сторін.

Cторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач, які беруть участь у справі і спір щодо
цивільного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу яких повинен вирішити суд.
Стороною згідно зі ст. 30 ЦПК України можуть бути фізичні, юридичні особи, а також держава.

Позивачем може бути будь-яка заінтересована особа, яка у встановленій цивільно-процесуальним

законом формі звертається з відповідною позовною заявою до суду за захистом своїх порушених,
невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів й особисто порушує цивільну справу в
суді, оскільки вважає, що їх порушено конкретною особою

Відповідач- це інша сторона процесу, яка залучається судом до участі у справі за порушення,
невизнання або оспорювання прав, свобод або інтересів позивача, так як останній вказує на неї як
на ймовірного порушника своїх прав.

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, не є
позивачами, а тому якщо особа, яка має повну цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах
якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, то суд залишає заяву без розгляду

26. Поняття та види співучасті в цивільному процесі. Процесуальні права та

обов’язки співучасників.

Процесуальна співучасть - участь в одній справі декількох позивачів або декількох відповідачів,
інтереси і вимоги яких не виключають один одного.

Види цивільної процесуальної співучасті:

По-перше, залежно від того, на чиїй стороні виступає співучасник, цивільна процесуальна
співучасть поділяється на:
1. активну (на стороні позивача декілька співучасників). Наприклад, у разі пред'явлення
позовів про відновлення на роботі декількома працівниками, звільненими на одній і
тій же підставі, проти одного і того ж працедавця;
2. пасивну (на стороні відповідача декілька співучасників). Наприклад, у разі
пред'явлення позову одним із співвласників про виділ своєї частки в загальному
майні. Як співвідповідачі в цій справі виступають співвласники;
3. змішану (і на стороні позивача, і на стороні відповідача декілька осіб). Наприклад,
пред'явлення позову про звільнення від арешту (виключення з опису) загального
майна. Співпозивачами в такій справі виступають співвласники арештованого майна,
а співвідповідачами - боржник, по боргах якого описано майно, і стягу-вач, тобто
особа, на користь якої описано майно.

По-друге, залежно від обов'язковості залучення осіб цивільна процесуальна співучасть може бути
необхідною (необхідна співучасть є обов'язковою в наступних справах: 1) про спільну (сумісну і
часткову) власність; 2) про спадщину; 3) про авторські і суміжні права, якщо це результат праці
декількох осіб; 4) у позовах про виключення майна з опису; 5) про захист честі, гідності і ділової
репутації; 6) про право користування житловими приміщеннями і ін) і факультативною (якщо
вимоги декількох позивачів або одного позивача до декількох відповідачів можуть бути розглянуті
і здійснені незалежно одна від одної).

Права і обов'язки співучасників. На співучасників розповсюджуються загальні (ст.27 ЦПК) і

спеціальні права сторін (ст.31 ЦПК). Разом з тим співучасники в цивільному процесі володіють
додатковими правами і несуть додаткові обов'язки (ст.32 ЦПК). Так, до додаткових прав належать
наступні:
1. співучасники можуть доручити ведення справи одному із співучасників;
2. кожний співучасник діє в процесі самостійно і незалежно від іншого співучасника;
3. співучасник може приєднатися до апеляційної скарги, якщо він діяв у процесі на тій
же стороні, що і особа, яка звернулася із скаргою.
27. Неналежний відповідач та порядок його заміни.

У ході розгляду справи може виявитися, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить
право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встановлено, що
позивач не є уповноваженою чи відповідач не є ира-возобов'язаною особою, суб'єктом
матеріальних правовідносин. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналежними.

Підстави для виникнення такого питання можуть бути різноманітні: зміна суб'єктивного
переконання позивача, збільшення обсягу доказової інформації, додаткові правові консультації та
ін

Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість без припинення провадження у

справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не несе обов'язку у
справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-
правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни
неналежного відповідача.

Встановивши під час розгляду справи, шо позов пред'явлений не тією особою, якій належить
право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закриття
провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або ухваленням рішення сулу про
відмову у задоволенні позову.

Заміна ненадежного відповідача — це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо
виведення h цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) належної
сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).

28. Процесуальне правонаступництво. Порядок вступу у процес правонаступника.

Процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав та обов'язків від однієї

особи, яка була в процесі стороною або третьою особою, до іншої особи у зв'язку з переходом до
неї суб'єктивних матеріальних прав.

Згідно зі ст.37 ЦПК цивільне процесуальне правонаступництво допускається на будь-якій стадії

цивільного процесу. З моменту вступу до процесу правонаступник набуває всі процесуальні права
і обов'язки свого правопопередника. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу
правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він
замінив (ч.2 ст.37 ЦПК). З цієї причини правонаступник не має права вимагати, наприклад,
повторного допиту свідків, повторної експертизи, заявляти відводи суддям тільки на тій підставі,
що він є правонаступником сторони або третьої особи.

Вступ до процесу правонаступника оформляється ухвалою суду, яка не може бути оскаржена. На
ухвалу суду про відмову в допущенні в процес правонаступника може бути подана скарга.

При настанні підстав правонаступництва до розгляду справи судом першої інстанції суд
зобов'язаний припинити провадження по справі (ч.І ст.201 ЦПК).

29. Поняття та види третіх осіб в цивільному процесі.

Треті особи - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у розпочату

провадженням справу для захисту особистих суб'єктивних прав і охоронюваних законом
інтересів.
В залежності від прояву матеріально-правової заінтересованості треті особи бувають двох
видів:
 1. треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору
2. треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору).
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у
справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання,
якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до
однієї або декількох сторін.
Участь третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, характеризується
такими ознаками:

1. вступають у процес, що розпочався;

2. вступають у процес до закінчення судового розгляду;
3. є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин;
4. вступають у процес добровільно та з власної ініціативи;
5. втручаються у спір між сторонами, що вже виник;
6. їх інтереси суперечать, як правило, інтересам обох сторін;
7. заявляють самостійні вимоги на предмет спору (можуть претендувати на весь
предмет чи на його частину);
8. відстоюють у процесі свої інтереси, а відтак, їхня юридична заінтересованість
носить особистий характер.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у
справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі
або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного
позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або
обов’язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою
учасників справи.'' Наприклад, національне агентство з питань запобігання корупції може бути
залучено як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні
позивача у справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози
застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до
звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення)

30. Поняття та види судового представництва. Повноваження представника в суді.

Цивільне процесуальне представництво - це такі юридичні відносини, за якими одна особа

- представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом,
положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і
охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів.
Цивільний процесуальний представник - це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені
та в інтересах довірителя.
Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в
інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво)
та (або) через представника

В юридичній літературі класифікація судового представництва здійснюється по різним категоріям.

За ступенем обов’язковості: обов’язкове та факультативне. За підставами виникнення:
договірне та законне. За ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представництво:
представництво фізичних осіб, представництво юридичних осіб, представництво держави. За
ознаками осіб, інтереси яких представляють, можна виділити представництво сторін (позивача і
відповідача), третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб, а також органів та осіб, які захищають
права, свободи чи інтереси інших осіб. За ознаками осіб, які здійснюють процесуальне
представництво,- представництво, що здійснюється: адвокатами, батьками, усиновлювачами,
опікунами, піклувальниками, співучасниками, іншими фізичними особами.
Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку
він представляє, її процесуальні права та обов’язки.

31. Добровільне представництво в суді.

Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку представляють і яка
визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження
представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором
звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від
імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційним представником є

особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні
ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за згодою сторін та у

випадках, передбачених законом допускається одночасне комерційне представництво різних
сторін правочину. Повноваження комерційного представника може бути підтверджене
письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю

32. Законне представництво в суді.

Представництво, яке виникає на підставі закону та адміністративного акта є обов'язковим,

оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють.

Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид

представництва називають законним. Так, законними представниками неповнолітніх дітей
виступають батьки, усиновителі та опікуни, а за осіб які були визнані недієздатними їх родичі,
опікуни. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере
участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо
визначаються законом.

33. Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право
звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор,

органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть
звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи
суспільних інтересів та брати участь у цих справах.

2. Прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку,

встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-
якій стадії цивільного процесу.

3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом
до участі в справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на
виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання
висновків у справі є обов´язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за
необхідне.

34. Інші учасники судового процесу. Їх процесуальні права таобов’язки.

Інші учасники судового процесу – це особи, які надають суду та учасникам справи,
організаційну, інформаційну та інші допомогу, чим сприяють належному судовому розгляду та
вирішенню справи. Інші учасники судового процесу не мають ніякої юридичної заінтересованості
в тому або іншому результаті розгляду цивільної справи.
Мета участі цих осіб у судовому розгляді цивільної справи — сприяння організації і
проведенню судового процесу, всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, а також
сприяння особам, які беруть участь у справі, в здійсненні ними своїх прав і обов'язків в процесі.
Учасниками судового процесу, крім учасників справи та їхніх представників, є:
 помічник судді - працівник патронатної служби у суді, який забезпечує виконання суддею
повноважень щодо здійснення правосуддя;
 секретар судового засідання - працівник суду, на якого покладається організаційне
забезпечення судового процесу;
 судовий розпорядник під час судового засідання приймає від присутніх у залі учасників
судового процесу документи та інші матеріали і передає до суду;
 свідок - кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи;
 експерт - особа, яка володіє спеціальними знаннями, необхідними для з’ясування
відповідних обставин справи;
 експерт з питань права - особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі
права;
 перекладач - особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство,
та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї
мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи
глухонімими;
 спеціаліст - особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками, необхідними для
застосування технічних засобів, і призначена судом для надання консультацій та
технічної допомоги під час вчинення процесуальних дій, пов’язаних із застосуванням
таких технічних засобів.
Інших учасників судового процесу можна поділити на:
 осіб, які допомагають при розгляді та вирішенні цивільної справи по суті — спеціаліст,
експерт, експерт з питань права, свідок, перекладач та особа, яка надає правову
допомогу;
 осіб, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення цивільного процесу — зокрема
помічник судді, судовий розпорядник, секретар судового засідання.

35. Цивільна юрисдикція.

Юрисдикція – це поняття багатогранне. В науці цивільного процесуального права
воно розкривається шляхом вказівки на право (повноваження) здійснювати:
правозастосовну діяльність, пов’язану з вирішенням цивільних справ; саму таку
правозастосовну діяльність; орган (систему органів), що здійснюють цю
правозастосовну діяльність.
Залежно від того, чи належить вирішення спорів до відання одного чи декількох органів,
цивільна юрисдикція поділяється на:
– виключну, за якою розгляд певної категорії цивільних справ належить виключно
до компетенції одного органу, яким частіше за все виступає суд;
– альтернативну, за якою особа має право обирати, чи звертатися їй за захистом
своїх прав, свобод та інтересів до суду або до іншого юрисдикційного органу;
– договірну, яка визначається за взаємною згодою сторін;
– імперативну (умовну), за якою в окремих категоріях справ, прямо закріплених в
законі, особа може звернутися до суду лише за умови дотримання обов’язкового
досудового порядку урегулювання спору (ч. 4 ст. 124 Конституції України).
Залежно від природи органу, який здійснює розгляд та вирішення цивільних справ,
цивільну юрисдикцію поділяють на:
– судову;
– несудову.
Частіше за все в науці цивільного процесуального права юрисдикцію визначають в
контексті сутнісної характеристики судової влади і правосуддя у цивільних справах, оскільки
відповідно до ч. 1, 3 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне
обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. У зв’язку з
цим під судовою юрисдикцією пропонується розуміти особливе повноваження судової влади зі
здійснення правосуддя, коло встановлених владних повноважень судових органів щодо розгляду
та вирішення справ.
Вона визначає сферу судової влади та багатоступеневу диференціацію повноважень різних судів із
розгляду справ. Так, відповідно до ч. 1 ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за
принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Згідно з ч. 1-3 ст. 17 Закону
України «Про судоустрій і статус суддів» судоустрій будується за принципами територіальності,
спеціалізації та інстанційності. Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд. Систему
судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд. Для розгляду
окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані
суди.
Основним призначенням даного інституту є розподіл справ між судами залежно від сфери
діяльності загальних та спеціалізованих судів, виконуваних ними функцій та території, на яку
поширюються їх повноваження. У зв’язку з цим виділяють три види судової юрисдикції:
– предметну та суб’єктну, яка характеризує обсяг повноважень судових органів
щодо відповідних правових об’єктів судового захисту та суб’єктів і дає можливість
розподілити справи між загальними та спеціалізованими судами;
– інстанційну, що визначає обсяг повноважень судових органів у площині видів
діяльності, тобто інстанційності, й дає можливість розподілити справи між судами
першої, апеляційної та касаційної інстанцій;
– територіальну, яка охоплює повноваження, визначені певною територією
діяльності органів судової влади (судовим округом). При цьому, термін «територіальна юрисдикція»
є синонімом терміну «підсудність».
Виходячи з наведеного, під юрисдикцією слід розуміти інститут права, покликаний розмежовувати
компетенцію різних юрисдикційних органів.
36. Підсудність цивільних справ (територіальна юрисдикція). Поняття та види.
Під підсудністю (територіальною юрисдикцією) слід розуміти повноваження суду щодо
здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території. Визначити
підсудність справи суду означає встановити, який конкретно суд має розглядати
цивільну справу або, іншими словами, на якій території цей суд має знаходитися.
Підсудність справ у цивільному судочинстві може визначатися лише
процесуальним законом. Жоден інший закон не може встановлювати інші правила
або змінювати закріплені в ЦПК України правила підсудності.
Цивільне процесуальне законодавство (статті 26–30 ЦПК) й процесуальна наука розрізнює
декілька видів підсудності: загальна підсудність, підсудність за ухвалою судді суду
вищестоящої інстанції, альтернативна підсудність та виключна підсудність.
Загальна підсудність – підсудність, що визначається місцезнаходженням
відповідача (ст. 27 ЦПК). Так, позови до фізичної особи пред’являються в суд за
зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або
перебування, якщо інше не передбачено законом. Позови до юридичних осіб
пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним
реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Підсудність за ухвалою судді суду вищої інстанції – це підсудність, за якою
позов підлягає розгляду в суді першої інстанції, визначеному ухвалою судді суду
вищої інстанції (ч. 1 ст. 26, 29 ЦПК). Так, підсудність справи, у якій однією зі сторін є суд або суддя
суду, до підсудності якого віднесена ця справа, за загальними
правилами, визначається ухвалою суду вищої інстанції, постановленою без
повідомлення сторін. Разом з тим підсудність справ, у яких однією зі сторін є
Верховний Суд або суддя цього суду, визначається за загальними правилами
підсудності. У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в
дохід держави, у яких відповідачем є суддя чи працівник апарату Вищого
антикорупційного суду, таке провадження у першій інстанції здійснює місцевий суд, у межах
територіальної юрисдикції якого знаходиться Вищий антикорупційний суд, а ухвалені судові
рішення оскаржуються в апеляційному порядку до суду апеляційної інстанції, у межах апеляційного
округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду)
знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Крім того підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони
проживають за її межами, а також справ про розірвання шлюбу між громадянином
України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами
України, визначається суддею Верховного Суду, визначеним у порядку,
передбаченому статтею 33 ЦПК одноособово.
Альтернативна підсудність – це підсудність, за якої позов за вибором
позивача може бути пред’явлений до одного з кількох прямо зазначених у законі
судів, крім випадків, коли для пред’явлення позову встановлена виключна
підсудність (ч. 16 ст. 28 ЦПК). Вона може застосовуватися у наступних випадках:
– позови про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових
витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання
батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть
пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування
позивача;
– позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим
місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або
неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до
місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за
зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них;
– позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення
кримінального правопорушення, можуть пред’являтися також за зареєстрованим
місцем проживання чи перебування позивача або за місцем завдання шкоди;
– позови, пов’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову
діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, можуть пред’являтися
також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача;
– позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за
зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем
заподіяння шкоди чи виконання договору;
– позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних
осіб, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням;
– позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи,
а також відокремленого підрозділу органу державної влади без статусу юридичної
особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням;
– позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або
виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть
пред’являтися також за місцем виконання цих договорів;
– позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого
невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим
зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи);
– позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи
перебування, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за
останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні;
– позови про відшкодування шкоди, заподіяної зіткненням суден, а також про
стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред’являтися також за
місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації;
– позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не
підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом
нотаріуса можуть пред’являтися також за місцем його виконання;
– позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача,
який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також
пред’являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів;
– позови про відшкодування збитків, спричинених заходами забезпечення
позову, можуть пред’являтися також за місцем застосування заходів забезпечення
позову (до суду, який застосував відповідні заходи);
– позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних
місцях, пред’являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з
відповідачів за вибором позивача;
– позови про захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи
інтересів фізичних осіб (у тому числі про відшкодування шкоди, завданої внаслідок
обмеження у здійсненні права власності на нерухоме майно або його знищення,
пошкодження) у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації, збройним
конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями
природного чи техногенного характеру можуть пред’являтися також за місцем
проживання чи перебування позивача.
Суд не може обмежити волевиявлення позивача на вибір суду, в тому числі
посилаючись на його право пред’явити позов до іншого суду. У свою чергу, позивач, пред’явивши
позов до суду, зазначеному в ст. 28 ЦПК, не має право потім заявляти клопотання про передачу
справи на розгляд іншого суду, який в законі був передбачений серед переліку альтернативних
судів.
Виключна підсудність – це підсудність, за якої позов підлягає розгляду в суді,
чітко визначеному в ЦПК (ст. 30 ЦПК). Вона застосовується у наступних випадках:
– позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред’являються за
місцезнаходженням майна або його основної частини. Якщо пов’язані між собою
позовні вимоги пред’являються одночасно щодо декількох об’єктів нерухомого
майна, спір розглядається за місцезнаходженням об’єкта, вартість якого є значно
вищою;
– позови про зняття арешту з майна пред’являються за місцезнаходженням
цього майна або його основної частини;
– позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини
спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або
основної його частини;
– позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів,
пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за місцезнаходженням перевізника;
– справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги,
розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому
перебуває судно або до якого прямує, або порту реєстрації судна;
– зустрічний позов та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо
предмета спору, незалежно від їх підсудності пред’являються в суді за місцем
розгляду первісного позову. Це правило не застосовується, коли відповідно до інших правил
виключної підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний
позов.
– у випадку об’єднання позовних вимог щодо укладення, зміни, розірвання і
виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для
забезпечення основного зобов’язання, спір розглядається судом за
місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов’язання;
– вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій
розглядаються судом, визначеним за правилами підсудності щодо розгляду спору,
похідними від якого є такі вимоги.
Підсудність справи визначається на момент пред’явлення позову до суду.
Справа, прийнята судом до свого провадження з додержанням правил підсудності,
повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудна
іншому суду, за винятком випадків, коли внаслідок змін у складі відповідачів справа належить до
виключної підсудності іншого суду (ч. 2 ст. 31 ЦПК).
Порушення правил підсудності (територіальної юрисдикції) тягне за собою
настання наступних наслідків:
– у разі виявлення цього під час відкриття провадження у справі або після
відкриття провадження у справі, але до початку розгляду справи по суті – передачу справи за
підсудністю (п. 1 ч. 1 ст. 31, ч. 9 ст. 187 ЦПК);
– у разі виявлення цього після початку розгляду справи по суті – продовження
розгляду справи судом, оскільки ЦПК України не передбачає наслідків такого
порушення.
– у разі встановлення цього при перегляді справи судом апеляційної чи
касаційної інстанції – скасування судового рішення і направлення справи для
розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю (п. 5 ч. 1 ст.
374, ч. 1 ст. 378, п. 2 ч. 1 ст. 409, п. 6 ч. 1 ст. 411 ЦПК). Разом з тим справа не
підлягає направленню на новий розгляд у зв’язку з порушенням правил
територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну чи касаційну
скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про
непідсудність справи (ст. 378, ч. 2 ст. 411 ЦПК).
Нині діюча редакція ЦПК не передбачає, що ухвалу про відкриття провадження
у справі з недотриманням правил підсудності можна оскаржити в апеляційному та
касаційному порядку окремо від рішення суду. Разом з тим, заперечення на неї
можуть бути включені до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду.
37. Підстави та порядок передачі справи до іншого суду.
Частина 1 ст. 31 ЦПК України закріплює випадки, коли справа передається з
одного суду до іншого. Перелік таких випадків є вичерпним й розширеному
тлумаченню не підлягає. До таких випадків відносяться:
1) справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду;
2) після задоволення відводів (самовідводів) чи з інших підстав неможливо
утворити новий склад суду для розгляду справи;
3) ліквідовано або з визначених законом підстав припинено роботу суду, який
розглядає в справу.
Справа, прийнята судом до свого провадження з додержанням правил
підсудності, повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі
розгляду справи вона стала підсудною іншому суду, за винятком випадків, коли
внаслідок зміни у складі відповідачів справа належить до виключної підсудності
іншого суду.
У разі, якщо підставою для передачі справи на розгляд до іншого суду є його
непідсудність суду, до якого пред’явлено позов, передача справи здійснюється на
підставі ухвали про передачу справи не пізніше п’яти днів після закінчення строку
на її оскарження, а в разі подання скарги – не пізніше п’яти днів після залишення її
без задоволення. Справа передається суду, до підсудності якого вона
відноситься.
Передача справи у зв’язку з неможливістю утворити новий склад суду для
розгляду справи після задоволення відводів (самовідводів) чи з інших підстав
здійснюється на підставі розпорядження голови суду. Справа передається на
розгляд суду, найбільш територіально наближеному до цього суду.
У разі ліквідації або припинення роботи суду справи, що перебували у його
провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеному відповідним законом
або рішенням про припинення роботи суду, а якщо такий суд не визначено – до
суду, що найбільш територіально наближений до суду, який ліквідовано або
роботу якого припинено. Передача здійснюється на підставі розпорядження
голови суду.
Слід відмітити, що в ч. 6 ст. 31 ЦПК також закріплюється порядок передачі
справи з місцевого суду до апеляційного суду з метою визначення підсудності
справи, у якій однією зі сторін є суд, до підсудності якого віднесена ця справа за
загальними правилами, або суддя цього суду. На відміну від випадків, коли
передача справи здійснюється з підстав, зазначених в п. 1 ст. 31 ЦПК, для
розгляду справи по суті, в даному разі передача носить тимчасовий характер та
переслідує лише мету визначити підсудність за ухвалою судді суду вищої інстанції
справи. Справа передається на підставі розпорядження голови суду.
Спори між судами про підсудність не допускаються. Справа, передана з
одного суду до іншого в порядку, встановленому ст. 31 ЦПК, повинна бути
прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.
38. Поняття та види строків у цивільному процесі. Порядок продовження та поновлення
процесуальних строків.
Однією з характерних рис цивільного судочинства є темпоральність, тобто
вчинення процесуальних дій особами, які беруть участь у справі та іншими
учасниками процесу в певних часових межах та у відповідній послідовності в рамках стадій
цивільного судочинства.
Інститут процесуальних строків спрямований на впорядкування цивільного
процесу, забезпечення своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ задля
досягнення мети цивільного процесу та завдань цивільного судочинства визначених ст. 2 ЦПК
України.
Відповідно до статей 120, 121 ЦПК України процесуальним строком вважається проміжок
часу, визначений законом чи судом для вчинення процесуальних дій сторонами, іншими
особами, які беруть участь у справі. Процесуальні строки характеризуються механізмом їх
обчислення, перебігу та закінчення, поновлення та продовження.
Стаття 120 ЦПК України передбачає два види процесуальних строків: строки
визначені законом та строки встановлені судом.
До першого виду належать строки, тривалість яких визначена самим законом (строк на
апеляційне оскарження рішень суду першої інстанції (ст. 354 ЦПК України), строк на касаційне
оскарження (ст. 390 ЦПК України), строк на подання заяви про перегляд заочного рішення (ст. 284
ЦПК України) та ін).
До другого виду належать строки встановлені судом, які встановлюються на
розсуд суду з урахуванням обставин справи та особливостей процесуальної дії, яку
належить вчинити протягом цього строку. Одним з прикладів такого строку є правило ст. 185
ЦПК України, відповідно до якого суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання
вимог передбачених статтями 175, 177 ЦПК України, або не сплачено судовий збір, постановляє
ухвалу про залишення заяви без руху і надає позивачеві строк для виправлення недоліків позовної
заяви.
Відповідно до ст. 122 ЦПК України строки, встановлені законом або судом,
обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на
подію, яка повинна неминуче настати.
Якщо строк обчислюється днями, місяцями, роками або вказівкою на подію, яка повинна
неминуче настати, процесуальну дію може бути вчинено протягом усього вказаного
проміжку часу, тобто у будь-який день не пізніше останнього дня даного строку. Частина 3
ст. 124 ЦПК України встановлює правило безперервності процесуального строку, тобто
строк включає й неробочі дні, крім випадків, коли неробочий день збігається з останнім
днем строку.
Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної
дати або настання події, якою визначено його початок, а тому момент (день), яким
визначається початок строку, не зараховується у його тривалість.
Процесуальний строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього
року строку.
Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у
відповідне число останнього місяця строку. У тому випадку, коли закінчення такого
строку припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній
день цього місяця. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий
день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було
вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк
закінчується в момент закінчення цього часу. Строк не вважається пропущеним,
якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові
кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку. Подача
зави, скарги, документа або грошових сум на пошту або передача іншими засобами зв’язку
прирівнюється до здійснення процесуальної дії в суді. У такому випадку доказом здійснення дії у
встановлений строк є поштовий штемпель на конверті, поштова або телеграфна квитанція.
Наслідком пропущеного встановленого законом або судом строку є втрата
права на вчинення процесуальної дії. Документи, подані після закінчення
процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала,
не знайде підстав для поновлення або продовження строку.
Правила поновлення та продовження процесуальних строків передбачені
ст. 127 ЦПК України. Застосування вказаних правил залежить від виду
процесуального строку. У разі коли процесуальна дія не вчинена у межах строку,
встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин,
визнаних судом поважними. Право подачі стороною або іншою особою, яка бере
участь у справі, клопотання про поновлення пропущеного строку не обмежене яким-небудь
строком. Таким чином, поновлення процесуального строку – це відновлення з причин, визнаних
судом поважними, втраченого у зв’язку з пропущенням встановленого законом строку права на
вчинення процесуальної дії. Якщо пропущений строк, призначений судом, то на прохання сторони
або іншої особи суд може продовжити пропущений строк. Продовження процесуального строку
– надання судом нового строку на вчинення тієї процесуальної дії, яка не була з поважних причин
вчинена в первісно наданий строк.
Крім цього, ЦПК України закріплює обов’язкове правило, відповідно до якого суд
може поновити або продовжити строк за клопотанням сторони іншого учасника
справи або з власної ініціативи, а також передбачає єдину умову для поновлення або продовження
строку – поважність причини пропуску. При цьому слід зазначити, що поважність причини є
оціночною категорією і завжди встановлюється за розсудом суду.
Відповідно до ч. 3 ст. 127 ЦПК України якщо інше не встановлено законом, заява
про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається
судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущений
строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, –
судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Одночасно з
клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або
подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.
За результатами розгляду поданого клопотання суд постановляє мотивовану
ухвалу про поновлення чи продовження пропущеного строку або про відмову його
поновити чи продовжити. Ухвала суду першої інстанції про відмову поновити чи
продовжити пропущений строк може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 10 ч.1 ст. 353 ЦПК
України).
39. Поняття та види судових витрат.
Судовими витратами є витрати учасників справи, які вони несуть у зв’язку із
розглядом справи, а також держави, у випадках коли особа звільнена від сплати
судових витрат.
Залежно від призначення судові витрати поділяються на дві групи:
1) судовий збір та 2) витрати, пов’язані із розглядом справи.
Судовий збір – це збір, що справляється на всій території України за подання
заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових
рішень, передбачених законом. Ставки судового збору визначаються Законом України «Про
судовий збір». Так, зокрема, ставка судового збору за подання позовної заяви залежить від
характеру позовних вимог (майновий або немайновий).
Якщо позов є майновим, ставка судового збору визначається у відсотковому
відношенні до ціни позову (1 % від ціни позову для позивача – фізичної особи і 1,5 % для позивача
– юридичної особи). Стосовно немайнових позовів встановлюються фіксовані ставки судового
збору, які визначаються залежно від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб,
встановленої на 01 січня поточного року.
Законом України «Про судовий збір» встановлюються також пільги по сплаті
судового збору для окремих категорій громадян, а також для деяких категорій справ (наприклад
справи про стягнення аліментів). Окрім цього, суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю
ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк, але не більше
як до ухвалення судового рішення у справі.
До витрат, пов’язаних з розглядом справи, закон відносить:
– витрати на професійну правничу допомогу;
– витрати пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів
та проведенням експертизи;
– витрати, пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх
місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
– витрати, пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для
розгляду справи або підготовки до її розгляду;
За загальним правило судові витрати несе учасник справи, який ініціює
проведення відповідної процесуальної дії. За результатами розгляду справи судовий збір
покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Що стосується
витрат, пов’язаних з розглядом справи, то вони покладаються на сторону, яка програла
процес. Так, у разі задоволення позову – витрати покладаються на відповідача; у разі
відмови в позові – на позивача. Якщо позов було задоволено частково, витрати покладаються
на обидві сторони, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
40. Зловживання процесуальними правами та їх види.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні
представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами;
зловживання процесуальними правами не допускається. Зловживання
процесуальними правами – це особлива форма цивільного процесуального
правопорушення, тобто умисні несумлінні дії учасників судового процесу, що
супроводжуються порушенням умов здійснення суб’єктивних процесуальних прав і
вчиняються лише з видимістю реалізації таких прав, які поєднуються з обманом
відносно відомих обставин справи, з метою обмеження можливості реалізації або
порушення прав інших учасників справи, а також з метою перешкоджання діяльності суду з
правильного та своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи, що тягне застосування заходів
цивільного процесуального примусу.
Процесуальний закон не містить загального поняття зловживання
процесуальними правами і, як правило, з тим чи іншим ступенем конкретизації йде
шляхом переліку дій, які можуть бути розцінені як зловживання процесуальними
правами. Існує велика кількість різних видів зловживань суб’єктивними цивільними
процесуальними правами. Практично будь-яка процесуальна норма, що надає право суб’єкту на
вчинення тих чи інших дій, може породжувати різні зловживання тією свободою, яку вона надає.
Відповідно будь-яке суб’єктивне процесуальне право може бути використано всупереч його
призначенню. Звідси слідує, що опис
абсолютно всіх процесуальних зловживань є завданням нездійсненним, але й
непотрібним.
Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням
процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема:
1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є
чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для
вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин,
заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших
аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання
розгляду справи чи виконання судового рішення;
2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим
предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з
аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим
розподілом справ між суддями;
3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який
має очевидно штучний характер;
4) необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або
завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;
5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про
осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню
процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами
учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи процесуального
примусу, в тому числі штраф (ст. 148 ЦПК). Крім того, якщо подання скарги, заяви,
клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин
справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Спеціальні випадки відповідальності за зловживання процесуальними правами
сформульовані стосовно справ окремого провадження. Так, суд, установивши, що
особа, яка подала заяву у справі про визнання особи недієздатною, діяла несумлінно в цілях
завідомо безпідставного обмеження або позбавлення дієздатності громадянина, стягує з такої
особи всі витрати, пов’язані з розглядом справи (ч. 3 ст. 299 ЦПК). Згідно із ч. 2 ст. 492 ЦПК, якщо
мета звернення до суду, зазначена заявником при відновленні втраченого судового провадження,
не пов’язана із захистом його прав та інтересів, суд своєю ухвалою відмовляє у відкритті
провадження у справі про відновлення провадження або залишає заяву без розгляду, якщо
провадження було відкрито.
41. Заходи процесуального примусу. Підстави та порядок застосування заходів процесуального
примусу.
Цивільний процесуальний примус – це сукупність передбачених ЦПК України
заходів примусового впливу, які покликані забезпечити виконання обов’язків
учасниками процесу та належне виконання завдань цивільного судочинства.
Процесуальний примус є широким поняття, яке включає різні за ступеню правові
обмеження. Крім того, він повинен, по-перше, мати певні межі ефективності в
механізмі правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, тобто
бути оптимальним за результатами свого правового впливу. По-друге, загальна
направленість примусу повинна визначатися завданнями, які стоять перед
судочинством (ст. 2 ЦПК України).
Заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у
визначених ЦПК випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання
встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків,
припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні
судочинства.
Заходи процесуального примусу застосовуються судом шляхом постановлення
ухвали. Застосування до особи заходів процесуального примусу не звільняє її від
виконання обов’язків, встановлених ЦПК.
Відповідно до ст. 144 ЦПК заходами процесуального примусу є:
1) попередження;
2) видалення із залу судового засідання;
3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;
4) привід;
5) штраф.
До учасників судового процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, за
порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого
застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій – видалення із
зали судового засідання. У разі повторного вчинення зазначених дій, перекладачем суд оголошує
перерву і надає час для його заміни (ст. 145 ЦПК).
Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом застосовується у разі
неподання письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом, без
поважних причин або без повідомлення причин їх неподання. Суд може постановити ухвалу про
тимчасове вилучення цих доказів державним виконавцем для дослідження судом.
Привід свідка застосовується до належно викликаного свідка, який без поважних
причин не з’явився на судове засідання або не повідомив про причини неявки. Такий свідок може
бути підданий приводу через відповідні органи Національної поліції України з відшкодуванням у
дохід держави витрат на його здійснення. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім’я
фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави
застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення
приводу. Ухвала про привід у суд передається для виконання до відповідного органу Національної
поліції України за місцем провадження у справі або за місцем проживання, роботи чи навчання
особи, яка підлягає приводу.
Штраф – це стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи
грошової суми до від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у
випадках: 1) невиконання процесуальних обов’язків, зокрема ухилення від вчинення дій,
покладених судом на учасника судового процесу; 2) зловживання процесуальними правами,
вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; 3)
неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких
доказів без поважних причин; 4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів,
ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення
іншому учаснику справи у встановлений судом строк; 5) порушення заборон, щодо використання
портативних аудіотехнічних пристроїв, а також здійснення фото- і кінозйомки, відеозвукозапису під
час врегулювання спору за участю судді.
42. Поняття доказування у цивільному процесі.
Судове доказування – це процесуальна діяльність суду та інших учасників
цивільного процесу, спрямована на встановлення істини з конкретної справи і
вирішення спору між сторонами. Ця діяльність здійснюється відповідно до принципу змагальності,
який закріплює обов’язок сторін довести обставини, які мають значення для справи і на які вона
посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК УКраїни.
Суд при цьому, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, забезпечує необхідні умови, але сам не
збирає докази за власною ініціативою, крім витребування доказів у випадку, коли суд має сумніви у
добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків
щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК, зокрема справ окремого провадження.
Під час доказування відбувається перехід від вірогідних суджень до істинного знання, що
забезпечує винесення обґрунтованих та законних судових рішень. Таким чином доказування – це
одночасно й наведення фактів, доводів, що підтверджують щось, та умовиводи, шляхом яких
виводяться нові положення.
Для встановлення фактичних обставин справи учасники цивільного процесу
повинні здійснити низку дій у певній процесуальній формі. Судове доказування як
складна процесуальна діяльність має певні етапи і складається з певних елементів.
Розрізняють такі етапи: 1) з’ясування фактичних обставин; 2) висновки про правову кваліфікацію
встановлених судом фактів і відносин; 3) правовий і фактичний висновок із справи в цілому. Істина
на кожному етапі доказування досягається в процесі використання тих або інших елементів
доказування, які складають його структуру.
Як елементи доказування в теорії прийнято виділяти: 1) вказівку на факти;
2) вказівку на докази; 3) подання доказів; 4) витребовування доказів; 5) дослідження доказів; 6)
оцінку доказів.
Відповідно до статей 83, 175, 168 ЦПК учасники справи зобов’язані вказати на факти та відповідні
докази у своїх заявах по суті справи. Подати зазначені докази, за загальним правилом, учасники
справи мають разом із заявами по суті справи, але за наявності поважних причин вони можуть
надати їх пізніше, а у разі обґрунтованих складнощів або неможливості їх подання вони вправі
клопотати перед судом про їх витребування.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, за загальним правилом кожна сторона
повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень,
крім випадків, встановлених цим Кодексом.
43. Судові докази та їх класифікація.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або
відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників
справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК).
Докази мають певні ознаки: 1) це дані, тобто відомості про обставини, а не самі
обставини; 2) це дані, за допомогою яких можуть бути встановлені не будь-які
обставини, а саме ті, що мають значення для вирішення цивільної справи, оскільки
покладені в основу вимог та заперечень сторін; 3) ці дані можуть бути використані,
тільки якщо вони існують в передбачених законом процесуальних формах (засобах доказування);
4) мають бути отримані та досліджені у встановленій законом процесуальній формі, тобто в
порядку, встановленому законом. Відсутність хоча б однієї з них свідчить проте, що ми не можемо
казати про наявність доказів в цивільній справі та не можемо їх використовувати в процесі
доказування. Таким чином, докази в цивільному процесі являють собою єдність даних, які мають
значення для правильного вирішення справи, та їх процесуальної форми.
Процесуальним законодавством передбачено, що обставини в цивільній справі
встановлюються не довільним шляхом, а лише тими засобами доказування, які
названо самим законом. Частиною 2 ст. 76 ЦПК передбачено такі засоби
доказування, як письмові, речові та електронні докази, висновки експертів та
показання свідків.
Докази можуть класифікуватися за різними підставами. Залежно від характеру зв’язку
змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі,докази
поділяються на прямі і непрямі.
Докази називаються прямими, якщо вони безпосередньо вказують на той або
інший факт, який має значення для справи. До непрямих належать докази, які прямо не вказують
на обставини, що лежать в основі вимог або заперечень сторін, а встановлюють лише побічні
факти, які в їх сукупності і взаємозв’язку дозволяють
зробити правильний висновок про обставини справи. Значення класифікації доказів на прямі і
непрямі полягає у тому, що їх відмінності повинні враховуватися при поданні доказів. Очевидно, що
найбільш ефективним буде наповнити справу
прямими доказами, але якщо їх зібрати неможливо, то необхідно використати
якомога ширше коло непрямих доказів, які в своїй сукупності дозволили б суду
зробити висновки про права й обов’язки сторін і виключити всі припущення.
Залежно від засобу утворення доказів вони поділяються на первісні й похідні. Первісними
називаються докази, одержані із першоджерела. Докази, які не є першоджереловими і
відображають зміст відомостей, одержаних з інших джерел, називаються похідними. Наприклад,
похідними будуть копії документів, показання свідків зі слів інших осіб тощо. При використанні
похідних доказів підвищується ймовірність неправильного встановлення фактів, тому вони
вимагають більш старанної перевірки. Разом з тим законодавство не містить обмежень
використання похідних доказів, хоча згідно зі ст. 95 ЦПК письмові докази, як правило, подаються в
оригіналі. Якщо подано копію документа, суд в разі необхідності може вимагати оригінал
документа.
Докази можуть класифікуватися і за їх джерелом. Залежно від того, чи є
джерелом доказів людина або матеріальний об’єкт, виділяють особисті, речові та змішані
докази. До особистих доказів належать показання свідків, а до речових – письмові, речові та
електронні докази. До змішаних джерел належить висновок експерта, оскільки його процес
формування складається з двох частин і інформація про факти надходить з двох джерел –
особистого і речового.
44. Належність, допустимість, достовірність і достатність доказів.
Належність – це якість доказів, внаслідок якого вони можуть підтвердити або
спростувати той чи інший факт, встановлення якого необхідно для вирішення справи по суті.
Належність також – це певне правило поведінки для суду і осіб, що беруть
участь у справі, внаслідок якого суд приймає до розгляду тільки докази, що мають
значення для справи.
В основі правила належності лежить об’єктивний зв’язок між доказами і
фактами, що підлягають доведенню.
Для того, щоб вирішити питання про належність доказів, необхідно з’ясувати:
1. Входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ, до складу
предмета доказування або в число інших фактів, необхідних для правильного
вирішення справи;
2. Чи здатний доказ, з урахуванням його змісту, цей факт встановлювати.
Прояви правила належності в ЦПК України:
Пункти 5, 8 ст. 175 ЦПК України: позивач вказує в позовній заяві обставини, які
обґрунтовують його вимоги, і докази, що підтверджують викладені позивачем
обставини.
Особа, яка подала клопотання про витребування або дослідження письмових,
речових доказів або про виклик свідка, зобов’язана зазначити обставини, які можуть бути
встановлені цими доказами: статтями 116 ЦПК України (забезпечення доказів), 91 ЦПК України
(заява про виклик свідка), 84 ЦПК України (витребування доказів), 103 ЦПК України (призначення
експертизи).
Допустимість засобів доказування пов’язане з їх процесуальною формою, тобто
характером засобів доказування, незалежно від того, яка інформація міститься в них.
Допустимість – це відповідність процесуальної форми засобів доказування
вимогам закону, яке слід розглядати в широкому і вузькому сенсі.
У широкому плані допустимість передбачена в ч. 1 ст. 78 ЦПК України і
зводиться до того, що доказова інформація може бути отримана тільки в
передбаченому законом порядку і закріплена в певних засобах доказування:
поясненнях сторін і третіх осіб, показаннях свідків, письмових, речових та
електронних доказах, висновках експертів.
У вузькому плані допустимість закріплена в ч. 2 ст. 78 ЦПК України і ряді статей
матеріального законодавства, де передбачено, що в разі, якщо закон для
підтвердження того чи іншого факту передбачив обов’язкові засоби доказування, то використання
інших засобів доказування неприпустимо.
Ще одним правилом роботи з доказами є правило достатності. Відповідно до
ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку
про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. По
кожній конкретній справі достатність доказів оцінюється індивідуально. Питання про достатність
доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до
свого внутрішнього переконання.
Достатність доказів – це не кількісний, а якісний показник. Достатність не
вимагає подання якомога більшої кількості доказів. Важливо, щоб обставини справи були
встановлені, і суд міг або задовольнити вимоги позивача, або відмовити в їх задоволенні. При
відсутності достатніх доказів фактів, що входять до предмета доказування, суд не може вирішити
справу по суті. Недостатність доказів призводить до недоведеність обставин справи, до
невідповідності висновків суду обставинам справи, що в свою чергу веде до скасування судових
рішень. Достатність доказів – це якість сукупності наявних доказів, необхідних для вирішення
справи.
Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити
дійсні обставини справи. Достовірність – це суб’єктивна впевненість особи, яка оцінює доказ, в
існуванні чи відсутності певних фактів. Це означає, що, якщо для учасника процесу отриманий ним
доказ є достовірною категорією, то для суду він може мати лише ймовірний характер. Докази в
цивільному судочинстві, що є достовірними для учасників справи, можуть такими не бути для суду
першої інстанції, а ті, що визнані судом першої інстанції достовірними, можуть такими не бути для
суду вищої інстанції. З цього приводу в ч. 2 ст. 89 ЦПК України вказується, що жодні докази не
мають для суду заздалегідь встановленої сили. Крім зазначеного, достовірність доказів у
сукупності з правилами належності, допустимості та достатності дозволяє суду зробити
правильний висновок щодо наявності або відсутності обставин, які мають значення для справи.
45. Предмет доказування.
Визначаючи предмет доказування необхідно виходити з двох підходів –
матеріально-правового та процесуального визначення предмета доказування.
З матеріально-правової точки зору предмет доказування – юридичні факти
матеріально-правового значення, необхідні для вирішення справи по суті в силу їх
закріплення в нормі матеріального права, що підлягає застосуванню в даному
випадку.
Процесуальне визначення предмета доказування міститься в ч. 2 ст. 77 ЦПК
України. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи
заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають
встановленню при ухваленні судового рішення.
Предмет доказування у цивільній справі позовного провадження має два
джерела формування:
– гіпотезу і диспозицію норми або низки норм матеріального права, що
підлягають застосуванню.
– підстава позову і заперечення проти позову;
При цьому до предмета доказування відносяться всі факти, що мають юридичне
значення, якщо навіть позивач і відповідач на них не посилаються.
Обсяг фактів предмета доказування в ході процесу у справі може піддаватися
зміні в зв’язку зі зміною підстави позову, збільшенням або зменшенням розміру
позовних вимог.
Класифікація фактів, що входять до предмета доказування.
За джерелами формування:
– факти, що обґрунтовують позов;
– факти, що обґрунтовують заперечення проти позову.
При цьому і перші, і другі повинні бути передбачені відповідною нормою права.
За правовими наслідками:
1. Факти, які породжують права і обов’язки.
2. Факти, які припиняють права та обов’язки.
3. Факти, які змінюють права та обов’язки.
4. Факти, що перешкоджають виникненню прав і обов’язків.
За часом існування:
– факти – явища (в минулому)
– факти – стану (в теперішньому).
За правовим значенням:
– факти позитивні (їх наявність підтверджує вимоги)
– факти негативні (їх відсутність підтверджує вимоги).
Визначення меж доказування: це вся сукупність фактів, що підлягають
доказуванню по даній справі.
У межах доказування знаходяться чотири групи фактів:
1. Юридичні факти матеріально-правового характеру (предмет доказування).
2. Доказові факти (наприклад, факт тривалої відсутності в якійсь місцевості при
вирішенні справи про встановлення батьківства).
3. Факти, які мають виключно процесуальне значення (наприклад, непідсудність
справи даному конкретному суду, що розглядає цю справу).
4. Факти, встановлення яких суду необхідно для виконання попереджувальних
завдань (наприклад, для постановлення окремої ухвали).
46. Підстави звільнення від доказування.
Відповідно до ст. 82 ЦПК України до складу фактів, які не потребують доказування,
відносяться:
1. Загальновідомі факти.
2. Преюдиційні факти.
3. Визнані факти.
Загальновідомість факту може бути визнана судом лише при наявності двох
умов: об’єктивному – відомість факту широкому колу осіб; суб’єктивному – відомість факту всьому
складу суду, який розглядає справу.
Як правило, це події (посуха, землетрус і т.п.). Загальновідомість відносна і
залежить від часу, який минув після події, поширеності події в певній місцевості.
Загальновідомі факти звільнені від доказування тому, що істинність їх очевидна і
доведення є зайвим.
Преюдиційні факти – це факти, встановлені рішенням суду у цивільній,
господарській, адміністративній справі або вироком суду, тобто встановлені при
дотриманні процесуальних гарантій. Закон не передбачає в якості підстав звільнення від
доказування факти, встановлені актами органів досудового розслідування або прокуратури,
оскільки рішення, прийняті в адміністративному порядку, можуть бути оскаржені до суду.
За цивільним і господарським справам – преюдиція повна.
По кримінальних справах – неповна: тобто преюдиційними можуть бути лише
два факти: чи мали місце ці дії і чи були вони вчинені цією особою.
Преюдиційне значення фактів, встановлених рішенням суду, визначається його
суб’єктивними межами. Це означає, що властивість преюдиційності мають
матеріально-правові факти, зафіксовані в рішенні, якщо при цьому зацікавлена
особа, якої вони стосуються, була залучена до процесу.
Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної
особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що
набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у
загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини
були встановлені.
Окремим і не абсолютним випадком звільнення від доказування є визнання
стороною фактів, на яких інша сторона обґрунтовує свої вимоги і заперечення. У разі
визнання однією стороною фактів, інша звільняється від подальшого доказування цих фактів.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню,
якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або
добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи,
зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх
представників.
Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка
відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має
істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що
обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.
Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття
судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
В окремих випадках, передбачених законом, обов’язки по доказуванню
розподіляються особливим чином в силу встановленої доказової презумпції. Так, наприклад,
встановлено презумпція вини заподіювача шкоди в цивільному праві (ст.1166 ЦК України).
Презумпція – це припущення про існування факту або його відсутності, поки не
доведено інше.
У цивільному праві найбільш поширені дві доказові презумпції:
– презумпція вини заподіювача шкоди.
– презумпція вини особи, що не виконала зобов’язання або виконала його
неналежним чином.
Презумпції звільняють сторону від обов’язку доказування, але не позбавляють її права наводити
докази, обґрунтовувати наявність факту.
47. Подання доказів.
Подання доказів є елементом процедури доказування, який спрямований на
наповнення матеріалів справи фактичними даними, за допомогою яких суд зможе
встановити обставини, покладені в основу вимог та заперечень учасників справи, та в результаті
ухвалити обґрунтоване та законне рішення по суті спору.
За загальним правилом, передбаченим ч. 5 ст. 81 ЦПК, обов’язок подання
доказів покладено на сторін та інших учасників справи. Більш детально процедура подання
доказів врегульовано статтею 83 ЦПК, згідно з якою докази подаються безпосередньо до суду
разом із заявами по суті справи. Так, позивач та особи, яким законом надано право звертатися
до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. У свою
чергу відповідач та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні
подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Докази, які
не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено ЦПК, подаються через
канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в
судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь
надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги
відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання
(надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у
відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній
формі, або є публічно доступними.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду
судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала
неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з
об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та
зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути
подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі
залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання
причин поважними суд може встановити додатковий строк для подання вказаних
доказів.
Законом передбачено виключення із загального правила щодо строку
подання доказів. Так, у випадку прийняття судом відмови сторони від визнання
обставин, зміни предмета або підстав позову або поданням зустрічного позову
змінилися обставини, що підлягають доказуванню, суд залежно від таких обставин
встановлює строк подання додаткових доказів.
У разі неможливості самостійно надати докази, учасник справи вправі подати
клопотання про витребування доказів судом, в порядку, передбаченим ст. 84 ЦПК.
Втім за загальним правилом, відповідно до ст. 81 ЦПК, суд не може збирати
докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, що узгоджується з ч. 2
ст. 13 ЦПК – збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім
випадків, встановлених ЦПК. Так, суд має право збирати докази, що стосуються
предмета спору, з власної ініціативи у випадках, коли це необхідно для захисту
малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи
дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених ЦПК.
Зокрема, це передбачено ч. 7 ст. 81 ЦПК, яка передбачає можливість
витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному
здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків
щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК.
Крім того, у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником
справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов’язати такого іншого
учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної
події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення
відповідних дій або відсутності події встановленою.
48. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників допитаних як свідків.
Показання свідка – це повідомлення про відомі йому обставини, які мають
значення для справи. Як правило, свідки повідомляють суд про обставини, які
сприймались ними особисто. Але суд допускає інколи такі повідомлення і тоді, коли свідки знають
про обставини справи від інших осіб. У будь-якому разі, як зазначено у процесуальному
законодавстві, свідок повинен знати і назвати джерело своєї обізнаності про обставини справи, яка
розглядається судом, інакше такі показання не будуть доказом. При цьому якщо показання свідка
ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності
можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може
бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не
підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами ЦПК.
Відповідно до ст. 69 ЦПК свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які
обставини, що стосуються справи. Таким чином, закон не встановлює обмежень за мотивами
родинних стосунків, хоча й враховує їх при оцінці доказів. Також не існує в законі й обмежень за
мотивами віку свідка, але для допиту малолітніх і неповнолітніх свідків ст. 232 ЦПК передбачено
специфічний порядок. Так, допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків
проводиться в присутності батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не
заінтересовані у справі, або представників органів опіки та піклування, а також служби у справах
дітей. Зазначені особи можуть з дозволу суду ставити свідкові питання, а також висловлювати
свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.
Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює обов’язок
про необхідність давати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від
давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.
Сторони, треті особи та їхні представники за їхньою згодою, в тому числі за
власною ініціативою, якщо інше не встановлено ЦПК, теж можуть бути допитані як свідки
про відомі їм обставини, що мають значення для справи. Крім того, учасники справи мають
право в першій заяві по суті справи поставити не більше десяти запитань іншому учаснику справи
про обставини, що мають значення для справи (ст. 93 ЦПК).
Процесуальний закон окреслює коло осіб, які не підлягають допиту як свідки.
Перша група – це особи, які не можуть бути допитані як свідки, навіть за їх бажанням. Це
недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у
психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно
сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. Так само не можуть
бути допитані особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм
у зв’язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг посередництва (медіації) під час
проведення позасудового врегулювання спору, – про такі відомості, священнослужителі – про
відомості, одержані ними на сповіді віруючих, а судді та присяжні – про обставини обговорення в
нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, або про інформацію, що
стала відома судді під час врегулювання спору за його участю;
До другої групи суб’єктів належать особи, які не можуть бути допитані без їх згоди (або
уповноваженого суб’єкта) Так, особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані
як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди
дипломатичного представника. Також законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість
якого надана Верховною Радою України, можуть бути визначені інші особи, які не можуть бути
допитані як свідки без їхньої згоди.
Крім того, згідно зі ст. 63 Конституції України та ст. 71 ЦПК України, фізична особа
має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів
(чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід,
баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою
встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб), які можуть тягнути
юридичну відповідальність для особи або таких членів сім’ї чи близьких родичів.
49. Письмові, речові та електронні докази.
Стаття 95. Письмові докази
1. Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини,
що мають значення для правильного вирішення спору.
2. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не
передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається
засвідчений витяг з нього.
3. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених
електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія
письмового доказу не вважається електронним доказом.
4. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку,
встановленому чинним законодавством.
5. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про
наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.
Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у
нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
6. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або
з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал
письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії
(електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
7. Документи, отримані за допомогою факсимільного чи інших аналогічних засобів зв’язку,
приймаються судом до розгляду як письмові докази у випадках і в порядку, які встановлені законом або
договором.
8. Іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатичній або консульській легалізації, може бути
письмовим доказом, якщо він легалізований у встановленому порядку. Іноземні офіційні документи
визнаються письмовими доказами без їх легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Стаття 96. Повернення оригіналів письмових доказів
1. Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за
клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається
засвідчена суддею копія письмового доказу.
Стаття 97. Речові докази
1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями,
властивостями, місцезнаходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обставини, що мають
значення для справи.
Стаття 98. Зберігання речових доказів
1. Речові докази до набрання рішенням законної сили зберігаються в матеріалах справи або за окремим
описом здаються до камери схову речових доказів суду.
2. Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням за
ухвалою суду; вони повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі необхідності - сфотографовані.
3. Суд вживає заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані.
Стаття 99. Повернення речових доказів
1. Речові докази після огляду та дослідження їх судом повертаються особам, від яких вони були
одержані, якщо такі особи заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без шкоди для
розгляду справи.
2. Речові докази, що є об’єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні,
передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям. За клопотанням державних
експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій
роботі у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
3. Речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються особам, за якими
суд визнав право на ці речі, після набрання рішенням суду законної сили.
Стаття 100. Електронні докази
1. Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про
обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи,
графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові,
мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані
можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах тощо),
серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому
числі в мережі Інтернет).
2. Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом,
прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги".
Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
3. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у
порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
4. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього
або іншої особи оригіналу електронного доказу.
5. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або
з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал
електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії
(паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Стаття 101. Зберігання та повернення оригіналів електронних доказів
1. Оригінали або копії електронних доказів зберігаються у суді в матеріалах справи.
2. За клопотанням особи, яка надала суду оригінал електронного доказу на матеріальному носії, суд
повертає такий матеріальний носій, на якому міститься оригінал доказу, цій особі після дослідження
вказаного електронного доказу, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи, або після набрання
судовим рішенням законної сили. У матеріалах справи залишається засвідчена суддею копія електронного
доказу або витяг з нього.
50. Позов та його елементи.
Позов – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена
через суд, про захист прав, свобод чи інтересів, яка здійснюється в певній,
визначеній законом, процесуальній формі.
Для того, щоб позов міг виконати роль засобу порушення судової діяльності, він
повинен містити певні складові частини (елементи). Елементи позову визначають
зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами проводиться
класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет
доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту
відповідача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до судового провадження.
Вони визначають суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у своєму рішенні.
Кожний позов складається з трьох елементів: предмета, підстави, змісту.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача,
відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути
врегульованою нормами матеріального права, а також віднесена законом до юрисдикції загальних
судів.
Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення,
оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у
рішенні. За предметом позову визначається юрисдикція суду по розгляду даної
справи, проводиться класифікація на окремі категорії справ.
Матеріально-правова вимога позивача повинна опиратися на підставу позову.
Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні
правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин.
Тому до підстави позову не можуть входити обставини, що виступають доказами по справі. З ними
закон не пов’язує виникнення, зміну або припинення прав чи
обов’язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у
підставу позову.
У підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Однак
для обґрунтування вимоги позивач повинен наводити завжди повний комплекс
фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою.
Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної
думки щодо складових частин (елементів) позову. Одні процесуалісти вважають, що немає
необхідності виділяти зміст позову як окремий елемент, оскільки він
охоплюється предметом і підставою, інші – заперечують проти цієї точки зору і
обґрунтовують необхідність виділення такого елементу.
Уявляється, що виділення змісту позову як його елементу є необхідним, оскільки
в позові повинні відобразитися дві вимоги позивача: вимога до суду про вжиття
способів захисту цивільних прав та інтересів і вимога позивача до відповідача. Тому під змістом
позову необхідно розуміти спосіб судового захисту, за яким позивач звертається до суду.
Відповідні способи захисту, з якими позивач може звертатися до суду, визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК.
Проте цей перелік не є вичерпним, оскільки суд може захистити цивільне право або інтерес іншим
способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Отже, вимога позивача, відповідно до способів захисту цивільних прав та інтересів судом, про
присудження, визнання чи перетворення певних правовідносин і є змістом кожного позову.
Виділення змісту позову як вимоги позивача, зверненої до суду, про здійснення
певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити
юрисдикцію суду щодо розгляду даної справи, а також встановити межі розгляду
справи в судовому засіданні і ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
51. Види позовів.
Позови можна класифікувати на види, беручи до уваги різні критерії. Найбільш
поширеною є класифікація позовів на види за матеріально-правовим і процесуально-
правовим критеріями.
Враховуючи матеріально-правовий критерій, позови поділяються на види
залежно від характеру спірних правовідносин. Позови можуть виникати із цивільних, житлових,
земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Кожний із цих видів позовів можна
підрозділяти залежно від інститутів чи окремих норм галузей права.
Залежно від характеру спірних правовідносин суд встановлює предметну
юрисдикцію спору, його підсудність, визначає суб’єктний склад спору, предмет
доказування, належність і допустимість доказів тощо.
За процесуально-правовим критерієм, а саме за способом захисту цивільних
прав та інтересів позови поділяються на три види: про присудження, про визнання і про
перетворення.
Позови про присудження – найбільш поширений вид позовів, коли позивач
вимагає примусового здійснення обов’язку боржника-відповідача. Кожний процес
виникає у зв’язку з тим, що суб’єктивне право позивача порушено, внаслідок чого
виникає необхідність звернутися до суду за захистом свого права. Позови про
присудження пред’являються, як правило, в тих випадках, коли право позивача вже порушено і
необхідно здійснити певні дії для його поновлення. Типовими прикладами позовів про присудження
є позови про стягнення аліментів, про виселення із житлових приміщень, про стягнення боргових
сум на підставі договору позики тощо.
Характерною особливістю позовів про присудження є те, що після їх розгляду і
ухвалення за ними рішення, якщо вони добровільно не виконуються, ці рішення
можуть бути виконані в примусовому порядку.
Позови про визнання – це такі позови, коли позивач просить суд підтвердити
наявність чи відсутність між ним і відповідачем певних правовідносин. Позови про
визнання пред’являються в тих випадках, коли порушення права позивача, як
правило, немає, однак між сторонами виникли сумніви щодо існування чи дійсності
між ними відносин, які мають правові наслідки. Звертаючись до суду з позовом про
визнання, позивач не ставить собі за мету матеріальне присудження, його мета
полягає в усуненні сумнівів відносно існування правовідносин.
Залежно від мети, яку має позивач, позови про визнання поділяються на
позитивні й негативні. Позови, які спрямовані на підтвердження наявності певних
правовідносин між позивачем і відповідачем (наприклад, визнати право власності на будинок),
визнаються позитивними. Якщо ж позивач просить суд підтвердити
відсутність певних правовідносин між ним і відповідачем (наприклад, визнати
правочин недійсним), такий позов визнається негативним.
Характерною особливістю позовів про визнання є те, що рішення по цих позовах
не потребують примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо рішенням
суду.
Перетворювальні позови – це такі, коли позивач просить суд перетворити
існуючі між ним і відповідачем правовідносини. Якщо позови про присудження й про визнання лише
констатують наявність правового зв’язку між позивачем і
відповідачам, то перетворювальний позов привносить у правову дійсність дещо
нове.
Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду, перетворювальні позови
підрозділяються на:
а) позови, спрямовані на зміну правовідносин. Прикладом такого позову може бути позов про
виділення частини із спільного майна на підставі ст. 364 ЦК. Позивач у цьому випадку вимагає
такого рішення, яке б змінило існуючі правовідносини;
б) позови, спрямовані на припинення правовідносин. Характерним прикладом є позови про
розірвання шлюбу, коли позивач просить суд припинити існуючі між ним і відповідачем
правовідносини.
52. Захист інтересів відповідача від пред’явленого позову.
Захист відповідача проти пред'явленого до нього позову може здійснюватися різними
способами, передбаченими законом. До таких належать: заперечення проти позову (ст.
128 ЦПК) і зустрічний позов (ст. 123 ЦПК).
Заперечення проти позову — це пояснення відповідача, які стосуються правомірності
виникнення і розвитку цивільного процесу у справі або матеріально-правової вимоги по
суті. Можуть бути матеріально-правовими або процесуально-правовими. Саме тому під
час проведення попереднього судового засідання суд повинен з'ясувати у відповідача суть
заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-
правовий).
Зустрічний позов — це звернення до суду відповідача з самостійною вимогою до позивача
про захист порушеного чи оспорюваного права в процесі, який порушений позивачем.В
результаті такої процесуальної дії (ст. 123 ЦПК) позивач за первісним позовом стає
відповідачем за зустрічним позовом, а відповідач за первісним позовом займає
процесуальне становище позивача.

53. Зміна позову. Відмова від позову, визнання позову та мироваугода.

3 ст. 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити
предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Позивач може змінити або
підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову не допускається.
Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а
зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
Відмова позивача від позову - це одностороннє вільне волевиявлення позивача,
спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеного
позивачем процесу. 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач -
визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті
справи або в окремій письмовій заяві. У разі відмови позивача від позову суд постановляє
ухвалу про закриття провадження у справі.
Визнання позову відповідачем - це безумовне погодження задовольнити матеріально-
правову вимогу позивача в тому вигляді, в якому вона міститься у позовній заяві.
Мирова угода у цивільному процесі – подана сторонами і підтверджена судом заява,
згідно з якими позивач і відповідач шляхом взаємних поступок один до одного ліквідують
спір, що виник між ними. Укладання мирової угоди під час судового розгляду
регламентуються Цивільним процесуальним кодексом України.

54. Врегулювання спору за участю судді.

Врегулювання спору за участю судді – судова процедура, передбачена у цивільному,
адміністративному та господарському судочинствах, яка полягає у проведенні суддею
спільних (за участю всіх сторін) та закритих (з кожною із сторін окремо) нарад з метою
мирного врегулювання спору.
Врегулювання спору за участю судді проводиться протягом розумного строку, але не
більше тридцяти днів з дня постановлення ухвали про його проведення, при цьому строк
проведення врегулювання спору за участю судді продовженню не підлягає.

55. Порядок пред’явлення позовної заяви.

ПОЗОВНА ЗАЯВА - документ, який передається до арбітражу або до народного суду з
проханням про стягнення з відповідача у примусовому порядку претензійних сум чи
певного майна. Позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої
інстанції, де вона реєструється, з дотриманням порядку, встановленого частинами другою
і третьою статті 111 цього Кодексу, та не пізніше наступного дня передається
визначеному судді.
56. Реквізити позовної заяви. Правові наслідки подання позовноїзаяви, яка не відповідає
вимогам закону.
Позовна заява має такі реквізити:
1) назва й адреса організації, що чинить позов, її відомча приналежність (штамп);
2) дата позовної заяви;
3) назва суду або арбітражу, на ім'я якого подається заява;
4) повна назва й адреса позивача (строго відповідно до назви, зазначеної у банківських
документах);
5) повна назва й адреса відповідача і співвідповідача (якщо він є), сума позову;
6) назва документа;
7) текст позовної заяви, в якій викладено суть суперечки, перелік вжитих заходів
позивачем для усунення розбіжностей на добровільних засадах та їхніх результатів, а
також вимоги позивача, зазначення документів, які підтверджують позов;
8) перелік додатків із зазначенням кількості аркушів;
9) прізвища свідків (у разі потреби);
10) підписи службових осіб: керівника організації і головного (старшого) бухгалтера або
юрисконсульта.
Наслідки подання позовної заяви, що не відповідає вимогам закону. Суддя, встановивши,
що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175і 177цього
Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє
ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

57. Підстави та наслідки повернення позовної заяви позивачеві.

аява повертається у випадках, коли:
1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;
2) заяву подано недієздатною особою;
3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;
4) справа не підсудна цьому суду;
5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення
дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України;
6) подана заява без дотримання порядку, визначеного частиною третьою статті 118 цього
Кодексу.
Про повернення позовної заяви суддя постановляє ухвалу. Повернення позовної заяви не
перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати
обставини, що стали підставою для повернення заяви. Відкриття провадження у справі
регулюється статтею 122 Цивільного процесуального кодексу України.

58. Підстави та наслідки відмови у відкритті провадження по справі.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:
1) заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;
2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у
справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є
судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами;
3) у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про
той самий предмет і з тих самих підстав;
4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими
самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків,
коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення
третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому самому
третейському суді виявився неможливим;
5) є рішення суду іноземної держави, визнане в Україні в установленому законом порядку,
щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;
6) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну
особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред’явлено позов, якщо спірні
правовідносини не допускають правонаступництва.
Головний процесуальний наслідок постановлення ухвали про відмову у відкритті
провадження у справі полягає в тому, що особа в подальшому матиме правові перешкоди
щодо можливості повторного зверненню до суду з такими ж самими позовними вимогами.

59. Підготовче провадження.

Підготовче судове провадження - це стадiя судового прoцесу, в якoму рoзглядається
предмет спoру, позoвні вимoги, заперечення на позoвні вимoги, склад учасників судовoго
процесу, вирішення відводів, xарактер спірних правовідносин та інших дій, які будуть
слугувати для правильного і безперешкoдного розгляду справи пo суті.
Підготoвче прoвадження пoчинається відкриттям прoвадження у справі та закінчується
закриттям підготoвчого засідання. Підготoвче прoвадження має бути прoведене прoтягом
шістдесяти днів з дня відкриття прoвадження. Прoте в деяких випадках, для належної
підготoвки справи пo суті, це стрoк може бути прoдовжений не більше ніж на тридцять
днів за клопотанням однієї із сторін або з ініціативи суду (стаття 189 ЦПК України).

60. Судові доручення: порядок дачі та виконання.

Судове доручення - це звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням
про виконання на території останньої процесуальних дій, спрямованих на допит свідків,
опитування сторін, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про
встановлення місця проживання відповідача тощо.
Відповідно до ст. 500 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України),
Суди України виконують доручення іноземних судів про надання правової допомоги
щодо вручення викликів до суду чи інших документів, допиту сторін чи свідків,
проведення експертизи чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, переданих
їм у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов’язковість якого
надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено -
дипломатичними каналами.
Судове доручення іноземного суду не приймається до виконання судами України у разі:
якщо воно може призвести до порушення суверенітету України або створити загрозу її
національній безпеці;
якщо воно не належить до юрисдикції цього суду;
якщо воно суперечить законам або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого
надана Верховною Радою України.

61. Судовий розгляд як стадія цивільного процесу.

Судовий розгляд – стадія цивільного процесу, яка являє собою сукупність процесуальних
дій суду та інших учасників процесу, спрямовану на розгляд та вирішення цивільно-
правового спору по суті. загальними завданнями стадії судового розгляду в суді першої
інстанції є правильний і своєчасний розгляд та вирішення цивільної справи з метою
захисту прав, свобод і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, охорони
державних і суспільних інтересів. Виконання вказаних завдань повинне сприяти також
зміцненню законності і правопорядку, запобіганню правопорушень, формуванню
поважного ставлення до права і суду, тобто служити засобом реалізації і факультативних
цілей цивільного судочинства.

62. Підстави і наслідки відкладення розгляду справи та оголошенняперерви.

Відкладення розгляду справи - це перенесення її розгляду на певний визначений строк у
зв'язку із неможливістю її розгляду у даному судовому засіданні.

Підставами для відкладення розгляду справи можуть служити такі обставини, які
перешкоджають розгляду справи в даному судовому засіданні, однак вони можуть бути
усуненні судом або особами, які беруть участь у справі, до наступного судового засідання.

Причинами відкладення судового розгляду можуть бути: недоброякісна підготовка справи

до судового розгляду, несвоєчасне повідомлення осіб, які беруть участь у справі, або
інших учасників процесу про явку до суду тощо.

2. Закон передбачає вичерпні підстави для відкладення розгляду справи:

- неявка осіб, які беруть участь у справі (ст. 169 ЦПК);

- неможливість розгляду справи у зв'язку з необхідністю заміни відведеного судді (ст. 191
ЦПК);

- залучення до участі в справі інших осіб (ст. 191 ЦПК);

- зміна підстав або предмету позову (ст. 224 ЦПК);

- заміна неналежного відповідача (ст. 33 ЦПК);

- вступ у справу третьої особи (ст. 34 ЦПК);

- неможливість вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні у

разі поновлення судового засідання (ст. 195 ЦПК).

3. У разі неможливості продовження розгляду справи у зв'язку з необхідністю подання

нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього. Коментована норма
передбачає лише одну підставу для оголошення перерви - необхідність подання нових
доказів. Ця підстава видається дещо нелогічною, адже усі докази подаються сторонами ще
в попередньому засіданні. За загальним правилом, подання доказів після цього є
неможливим. І лише тоді, коли вони не були подані вчасно з поважних причин, суд може
їх долучити до справи.

Натомість, коментована норма передбачає можливість оголошення перерви в судовому

засіданні у разі необхідності подання нових доказів. При цьому залишається не
зрозумілим, у кого є така необхідність - у суду чи в осіб, які беруть участь у справі.

На практиці перерва оголошується також в інших випадках, коли судове засідання не

може бути закінчене в день, на який призначалося засідання.

Перерва в судовому засіданні не спричиняє необхідності розпочинати слухання справи

спочатку і засідання продовжується.

4. Суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву в її розгляді, призначає

відповідно день нового судового засідання або його продовження, про що ознайомлює під
розписку учасників цивільного процесу, присутніх у судовому засіданні. Учасників
цивільного процесу, які не з'явилися або яких суд залучає вперше до участі в процесі,
викликають у судове засідання на призначений день.
63. Підстави і наслідки зупинення провадження в справі.

Зупинення провадження у справі — це тимчасове повне припинення всіх процесуальних

дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають
подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені
Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у випадку об’єктивної неможливості
розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку
конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи
кримінального судочинства, — до набрання законної сили судовим рішенням в іншій
справі; суд не може посилатися на об’єктивну неможливість розгляду справи у випадку,
коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом
судового розгляду.
Судове засідання при зупиненні провадження переноситься до припинення дії перешкод,
що послужили підставою зупинення провадження в справі.

64. Закриття провадження в справі та залишення заяви без розгляду.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без
винесення судового рішення у зв'язку із виявленням після відкриття провадження
обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Залишення заяви без розгляду – це форма закінчення розгляду цивільної справи без
ухвалення судового рішення у зв'язку із виникненням обставин, які перешкоджають
розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому.
1. Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо:
1) позов подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;
2) позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень
на ведення справи;
3) належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання або не
повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд
справи за його відсутності і його нез’явлення не перешкоджає розгляду справи;
4) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про
той самий предмет і з тих самих підстав;
5) позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без
розгляду;
6) між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до третейського суду,
і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої
заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в суді, якщо тільки
суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана;
7) дієздатна особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито
провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї
надійшла відповідна заява;
8) провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у
статтях 175 і 177 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих
недоліків у встановлений судом строк;
9) позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для
вирішення спору;

65. Заочний розгляд справи.

Заочне провадження є особливим порядком розгляду та вирішення цивільної справи за
відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового
розгляду і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо
повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, позивач не заперечує проти
такого вирішення справи та суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у
справі доказів.
Заочне провадження є додатковою гарантією позивачеві від зловживання відповідачем
процесуальними правами, усунення причин затягування процесу, дотримання судами
строків розгляду справи. Проте в окремих випадках розгляд справ у порядку заочного
провадження не спрощує, а ускладнює процес та дає відповідачу можливість його
затягнути, оскільки він має право на скасування заочного рішення судом, який його
ухвалив, після чого справа розглядається в загальному порядку.

66. Спрощене позовне провадження.

4 ст. 19 ЦПК спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ,
справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для
яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного
строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження
подається у письмовій формі одночасно з поданням позовної заяви або може міститися у
ній. Таке клопотання має стосуватися розгляду в порядку спрощеного позовного
провадження всієї справи і не може стосуватися лише певної частини позовних вимог,
інакше суд не приймає його до розгляду, про що зазначає в ухвалі про відкриття
провадження у справі.

67. Наказне провадження.

Наказне провадження - це особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на
швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що
одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом.
Наказне провадження не є свідченням відсутності спірних правовідносин між сторонами,
однак в силу очевидності права вимоги заявника відсутній спір про наявність самого
права. Справи наказного провадження визначені законом виходячи з вимог процесуальної
економії. Тобто, у деяких справах вимоги, які пред'являються до суду, можуть бути
розглянуті на відміну від загальної цивільної процесуальної форми.

Це провадження являє собою спрощеним у порівнянні з позовним, альтернативним йому

провадження у суді першої інстанції і заснованим на письмових доказах. Наказне
провадження є специфічною формою захисту прав кредитора за допомогою письмових
доказів проти сторони боржника, яка не виконує або неналежним чином виконує свої
зобов’язання. У наказному провадженні можливе задоволення лише документально
підтверджених і безспірних вимог. Безспірні вимоги заявника у наказному провадженні —
це такі вимоги заявника, із яких не вбачається спір про право, тобто це вимоги, що
випливають із повністю визначених і неоспорюваних цивільно-правових відносин

Справи, які відносяться до наказного провадження, порядок їх розгляду, видачі та

скасування судового наказу визначені Розділом II (статті 160-173) ЦПКУ[2].

Предметом розгляду у справах наказного провадження є вимоги (ст. 161 ЦПКУ):

про стягнення не виплаченої заробітної плати;

про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або
транспортних засобів боржника;
про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг,
телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу
інфляції;
про стягнення аліментів;
про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є діюче рішення суду;
до юридичної особи або ФОП про стягнення заборгованості за письмовим договором.

68. Перегляд і оскарження заочного рішення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою
відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня
його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його
проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його
перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного
заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в
разі пропуску з інших поважних причин.
За результатами розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою:
залишити заяву без задоволення; скасувати заочне рішення і призначити справу до
розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження.

В разі залишення заяви без задоволення строк на апеляційне оскарження (30 днів) заочне
рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про
перегляд заочного рішення без задоволення.

69. Окреме провадження в структурі цивільного процесу.

Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або
відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи
або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або
підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи

недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

1 - 1 ) обмеження фізичної особи у відвідуванні гральних закладів та участі в азартних

іграх;
2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
4) усиновлення;
5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;
6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;
7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
8) визнання спадщини відумерлою;
9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та
фізичних осіб.
3. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на
шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з
подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму
окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених
законом.
 68. Перегляд і оскарження заочного рішення.
Заочне провадження є особливим порядком розгляду та вирішення цивільної справи за
відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового розгляду і від
якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним
причини неявки визнані неповажними, позивач не заперечує проти такого вирішення справи та
суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.
Заочне провадження є додатковою гарантією позивачеві від зловживання відповідачем
процесуальними правами, усунення причин затягування процесу, дотримання судами строків
розгляду справи. Проте в окремих випадках розгляд справ у порядку заочного провадження не
спрощує, а ускладнює процес та дає відповідачу можливість його затягнути, оскільки він має право
на скасування заочного рішення судом, який його ухвалив, після чого справа розглядається в
загальному порядку.
Умови для заочного провадження.
Суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного
існування таких умов:
1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання;
2) відповідач не з’явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення
причин;
3) відповідач не подав відзив;
4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку
неявки в судове засідання всіх відповідачів. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову,
зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це
відповідача.
Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу.
Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного
позовного провадження з особливостями, встановленими главою 11 ЦПК України. За формою і
змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 263 і 265 ЦПК
України, і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його
перегляд.
Відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється копія заочного рішення в
порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою
відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його
проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має
право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява
подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі
пропуску з інших поважних причин.
69. Окреме провадження в структурі цивільного процесу.
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого
розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що
мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею
особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності
неоспорюваних прав.

Згідно із статтею 293 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд
розглядає в порядку окремого провадження справи про:

обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною

та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
обмеження фізичної особи у відвідуванні гральних закладів та участі в азартних іграх;
 надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
усиновлення;
встановлення фактів, що мають юридичне значення;
відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;
передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
визнання спадщини відумерлою;
надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та
фізичних осіб.
У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на
шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з
подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму
окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.
Особливості справ окремого провадження:
 заявлені вимоги у порядку окремого провадження повинні бути безспірними
(відсутній спір про право; суд може вирішувати тільки спір про факт, про стан);
 мета судового розгляду – встановлення наявності або відсутності факту;
 факт, що встановлюється судом, повинен мати юридичне значення;
 справи окремого провадження порушуються за заявою і розглядаються за участю
заявника, заінтересованих осіб (відсутність спору про право зумовлює відсутність сторін з
протилежними інтересами, відсутність позову);
 закон у більшості випадків точно встановлює коло осіб, які можуть бути заявниками
(статті 296, 301, 3002, 320, 329 ЦПК України);
 немає інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (пред’явлення
зустрічного позову, заміна сторін, співучасть, мирова угода, треті особи, звернення до
третейського суду тощо);
 справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних
правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового
розгляду.
Порядок розгляду справ окремого провадження
Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити учасникам
справи їхні права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і
законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо
всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи.
З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати
необхідні докази.
Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил,
встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.
Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.
Справа про розірвання шлюбу за заявою особи, засудженої до позбавлення волі, може
бути розглянута судом за участю представника такої особи.
Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не
можуть бути закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди.
Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право,
який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює
заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не
встановлено законом.
У рішенні суду про розірвання шлюбу зазначається про вибір прізвища тим з подружжя,
який змінив прізвище під час державної реєстрації шлюбу, що розривається.
70. Судові рішення. Поняття та види.
 Судове рішення — у широкому значенні — акт судового розгляду справи будь-якого виду
провадження[1]. Судове рішення також називають актом реалізації судової влади. Метою судового
рішення є досягнення юридичної визначеності у спірних правовідносинах, яке переконує сторони і
суспільство у справедливості суду, утвердженні ним прав людини та запобігає стану
невизначеності в аналогічних ситуаціях[2].
Суд ухвалює судове рішення іменем України безпосередньо після закінчення судового
розгляду.
Судове рішення ухвалюється простою більшістю голосів суддів, що входять до складу суду.
Судове рішення ухвалюється в нарадчій кімнаті складом суду, який здійснював судовий
розгляд. Ухвали можуть бути постановлені без виходу до нарадчої кімнати. Вони заносяться
секретарем судового засідання в журнал судового засідання.
Якщо рішення ухвалюється в нарадчій кімнаті, відповідні питання вирішуються за
результатами наради суддів шляхом голосування, від якого не має права утримуватися ніхто з
суддів. Головуючий голосує останнім. У разі ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті його
підписують усі судді[5].
Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення.
Види судових рішень в Україні
Апеляційн Провадження
Вид І
а у
судочинства інстанція
інстанція Верховному Суді
Ухвала
Окрема ухвала Ухвала Ухвала
Цивільне Рішення Окрема ухвала Окрема ухвала
(Заочне рішення) Постанова Постанова
Судовий наказ
Додаткове рішення може бути ухвалено у випадку, якщо суд не вирішив якого-небудь
питання, яке підлягало вирішенню. Воно не може змінити суті основного рішення чи вирішувати
вимоги, не досліджені в судовому засіданні.

71. Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення.

Судове рішення має відповідати вимогам законності (тобто відповідати нормам
матеріального права за дотримання норм процесуального права) та обґрунтованості (тобто має
бути ухвалене судом на підставі повного і всебічного з’ясування обставин в адміністративній
справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні). На таких ознаках
судових рішень, як повнота, зрозумілість та чіткість викладення інформації, які (рішення)
складаються з чотирьох частин (вступної, описової, мотивувальної і резолютивної з додержанням
зазначеної послідовності), необхідно акцентувати на законодавчому рівні.
Якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад
підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті
рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов’язує суддю дати
відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують
його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує
судова система», – зазначила Консультативна рада європейських суддів у Висновку щодо якості
судових рішень.
Рішення адміністративного суду змістовно вміщує: відомості про сторони спору (законних
представників або уповноважених) з необхідною вказівкою на особливості їх статусу у судовому
провадженні, відомості про найменування та склад адміністративного суду, обставини справи,
правові та фактичні засади прийняття рішення, висновок адміністративного суду по спору,
визначення порядку оскарження рішення.
Структурно дані складові змісту судового рішення по адміністративній справі поєднуються у
вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

72. Законна сила судового рішення. Суб’єктивні та об’єктивні межізаконної сили.

 Об'єктивні межі законної сили визначаються предметом судового рішення, тобто дійсно
існуючим між сторонами матеріальними правовідносинами, встановленими судом. Відповідно,
таким розумінням охоплюється і юридичні факти, які знаходяться в основі виникнення, розвитку
чи припинення правовідносин, без чого правовідносини не існують і не можуть розвиватися.
Об'єктивні межі роблять неможливим для тих же суб'єктів заявляти в суді ті ж позовні вимоги, на
тій же підставі, а так само неможливість оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і
правовідносини. Таким чином, об'єктивні межі обмежують поширення законної сили на певне
коло фактів і правовідносин, інакше б стерлася грань між нормою права і актом її застосування -
рішенням суду. Суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються суб'єктним
складом цих правовідносин.
Тобто суб'єктивні межі дії судового рішення допомагають визначити, на кого із суб'єктів
поширюється дія рішення. Встановлення суб'єктивних меж означає підтвердження приналежності
прав, обов'язків, охоронюваних законом інтересів певним особам. Різні точки зору про суб'єктивні
межах дії рішення показують, що далеко не всі сторони цього питання можна вважати
вирішеними. Єдине положення, яке, загалом, не піддається сумніву - це необхідність виділення
суб'єктивних меж.
73. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив.
Після оголошення рішення по справі суд, що ухвалив рішення, не вправі сам скасувати або
змінити його. Це принципове правило, що гарантує стабільність судового рішення, його
незмінність. У той же час суду, що ухвалив рішення, надається можливість доповнити своє
рішення, внести в нього виправлення без зміни змісту у суворо обмежених законом випадках.
Цивільне процесуальне законодавство передбачає три випадки, коли суд, що ухвалив
рішення, вправі самостійно виправити його недоліки: 1) ухвалення додаткового рішення; 2)
роз'яснення рішення суду; 3) виправлення описок і арифметичних помилок.
Додаткове рішення. Додаткове рішення найчастіше служить способом виправлення такого
недоліку судового рішення, як його неповнота. Вимога повноти - одна з істотних вимог, які
висуваються до рішення суду.
Згідно зі ст. 220 ЦПК суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у
справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:
 стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і
давали пояснення, не ухвалено рішення;
 суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які
підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;
 суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ЦПК;
 судом не вирішено питання про судові витрати.
Умови ухвалення додаткового рішення, передбачені ст. 220 ЦПК, є винятковими.
Порушення вимог зазначеної статті спричиняє зміну або скасування судового рішення.
Неодмінною умовою, в залежність від якої поставлена можливість винесення додаткового
рішення, є наявність єдиної фактичної основи (встановлених у судовому засіданні обставин і
досліджених по суті доказів). Суд доповнює власне рішення, приводячи його у відповідність зі
змістом розглянутої справи. Якщо єдина фактична основа відсутня, ухвалити додаткове рішення не
можна.
Суд не вправі під видом додаткового рішення змінити зміст рішення або розв'язати нові
питання, що не досліджувалися в судовому засіданні.
Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на
виконання рішення.
Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з
повідомленням сторін. їх присутність не є обов'язковою.
На додаткове рішення може бути подана скарга.
Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.
Роз'яснення рішення. Якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі,
або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановлює ухвалу, в якій роз'яснює своє
рішення, не змінюючи при цьому його змісту.
 Підставою для роз'яснення рішення суду найчастіше може стати невизначеність його
резолютивної частини, що була виявлена при здійсненні виконавчих дій у стадії виконавчого
провадження.
Подання заяви про роз'яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або
не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.
Заява про роз'яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які
брали участь у справі, і (або) державного виконавця не є перешкодою для розгляду питання про
роз'яснення рішення суду.
Ухвала, в якій роз'яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а
також державному виконавцю, якщо рішення суду роз'яснено за його заявою (ст.221 ЦПК).
Виправлення описок та арифметичних помилок у рішенні здійснюється судом, який ухвалив
рішення. Як правило, описки пов'язані з перекручуванням, допущеним при друкуванні окремих
слів і висловів, прізвища кцго-небудь з учасників процесу, складу суду. Можуть мати місце і
перекручування найменування юридичної особи.
Явні арифметичні помилки - це невірно зроблені арифметичні дії. Якщо помилка є не в
розрахунках, а в принципі визначення грошової компенсації, то вона не може бути виправлена
ухвалою суду.
Суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити
допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень
вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Особи, які беруть участь у
справі, повідомляються про час і місце засідання. їхня неявка не перешкоджає розглядові питання
про внесення виправлень (ст. 219 ЦПК).
74. Ухвали суду першої інстанції, їх види.
Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які
беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення
або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК,
вирішуються судом шляхом поста-новлення ухвал (ч.2 ст.208 ЦПК).
Ухвали суду першої інстанції мають на меті вирішувати окремі питання, що виникають у
процесі розгляду справи, її виникнення, руху та припинення.
Для того, щоб ухвала була актом правосуддя, повинні бути дотримані наступні умови: а)
постановлення ухвали повинно бути передбачено законом; б) вона повинна бути ухвалена судом;
в) по-становленню ухвали повинні передувати передбачені цивільним процесульним законом дії
чи обставини, з наявністю яких закон пов'язує можливість постановлення відповідної ухвали; г)
ухвала повинна бути виражена у встановленій законом процесуальній формі та містити
передбачені ЦПК реквізити1.
Розмаїття ухвал дозволяє класифікувати їх за різними критеріями.
За суб'єктом постановлення ухвали суду поділяються на ухвали одноособового судді та
ухвали колегіального суду.
За формою прийняття і фіксації ухвали можуть постановлятися у вигляді окремого
документа або без оформлення у вигляді окремого документа. Ухвала суду, що постановляється
як окремий документ, складається з:
1. вступної частини із зазначенням: часу і місця її постановлений; прізвища та ініціалів
судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;
імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;
2. описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою;
3. мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і
закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;
4. резолютивної частини із зазначенням: висновку суду; строку набрання ухвалою
законної сили та її оскарження.
Ухвала, яка постановляється судом, не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити:
мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу; висновок
суду; строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження (ст. 210ЦПК).
За змістом ухвали поділяються на підготовчі, зупинювальні, заключні, відновлювальні та
окремі ухвали.
 Підготовчі ухвали характеризуються тим, що вони вирішують окремі процесуальні питання
в ході розгляду справи, оформлюють дії суду і осіб, які беруть участь у процесі. Вони не змінюють
хід процесу. Такі, наприклад, ухвала про забезпечення доказів, про забезпечення позову тощо.
Безпосередньою метою підготовчих ухвал у стадії судового розгляду, як і при підготовці справи, є
забезпечення правильного та своєчасного розгляду і вирішення справи. Вони оформлюють
процесуальні дії суду та інших суб'єктів судочинства, спрямовані на створення необхідних умов
для найбільш швидкого ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
На відміну від підготовчих зупинювальні ухвали не сприяють розвитку процесу та
винесенню законного та обґрунтованого рішення, а перешкоджають відкриттю справи або
припиняють її подальший рух всупереч волевиявленню осіб, які звернулися за судовим захистом.
Постановляються вони в кожній стадії провадження в суді першої інстанції за відсутності
передумов і умов, передбачених для реалізації заінтересованою особою права на судовий захист.
До них належать ухвали про відмову в прийнятті заяви, про зупинення провадження у справі, про
залишення заяви без розгляду тощо.
Мета зупинювальних ухвал по відкритій справі заключається у завершенні процесу без
вирішення судом питання по суті, щоб уникнути незаконного і необґрунтованого рішення.
Заключні ухвали відрізняються від зупинювальних тим, що підставою для зупинення
провадження в справі служить волевиявлення заінтересованих осіб. До заключних належать
ухвали про зупинення провадження в справі через відмову особи, яка звернулася до суду, від своєї
вимоги або укладення сторонами мирової угоди.
Мета заключних ухвал полягає в завершенні процесу без вирішення судом питання по суті у
зв'язку з добровільним вирішенням сторонами матеріально-правового спору. їх постановлення
передбачає, що кінцеві цілі цивільного судочинства досягнуті без владного підтвердження в
рішенні суду прав і обов'язків сторін.
Особливу групу являють відновлювальні судові ухвали по оформленню дій, спрямованих
на усунення недоліків рішення або підвищення ефективності їх виконання. Виносяться вони після
закінчення судового розгляду, але по цільовій спрямованості тісно з ним пов'язані. До цієї групи
належать: додаткове рішення, ухвала про усунення описок і явних арифметичних помилок у
рішенні, ухвала про роз'яснення рішення, ухвала про відстрочку або розстрочку виконання
рішення.
Згідно зі ст. 211 ЦПК суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і
встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему
ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих
причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно
бути повідомлено суду, який постановив окрему ухвалу.
Окрему ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному
порядку, встановленому ЦПК.
Законна сила ухвали суду першої інстанції має свої особливості. Ухвала як акт правосуддя
має обов'язковість для осіб, відносно до яких вона прийнята, і для суду, що її постановив. Але на
відміну від судового рішення вона не має такої специфічної властивості, як незмінюваність. Суд
іноді може звернутися до вторинного вирішення процесуального питання, що становить предмет
вже постановленої ухвали.
Крім того, підготовчі ухвали, за загальним правилом, не мають властивості винятковості,
тоді як заключні ухвали мають цю властивість.
Ухвали суду першої інстанції не мають властивості преюдиціальності, тому що висновки, що
містяться в ухвалі, не є остаточними, і суд вправі їх коригувати в процесі без попереднього
скасування ухвали.
Досить специфічна і неспростовність ухвал, оскільки не всі вони можуть бути самостійним
об'єктом апеляційної перевірки. Заперечення проти більшості ухвал включаються лише до скарги
на рішення в справі. Отже, самостійної властивості неспростовності в таких ухвалах немає. Це буде
неспростовність самого рішення у справі.
Набираючи законної сили, ухвали суду здобувають властивості виконливості, але в ряді
випадків виконуються негайно (наприклад, ухвала про забезпечення позову).
 75. Розгляд справ про обмеження цивільної дієздатності фізичноїособи.
Відповідно до ч. 2 ст. 30 ЦК обсяг цивільної дієздатності фізичної особи може бути
обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Такі випадки встановлені у
ст.ст. 32, 36 та 39 ЦК, які передбачають .матеріально-правові підстави та наслідки обмеження
цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання її недієздатною. Порядок визнання фізичної
особи обмежено дієздатною або недієздатною виключно судовий і регулюється ст.ст. 236—241
ЦПК, які, крім того, встановлюють порядок розгляду справ про обмеження чи позбавлення права
неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами, поновлення цивільної
дієздатності.
Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на
психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними, а також якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами,
токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за
законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч. 1,2 ст. 36 ЦК).
Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного,
стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч.
і ст. 39 ЦК).
Відповідно до ч. 5 ст. 32 ЦК за наявності достатніх підстав суд може обмежити право
неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими
доходами або позбавити її цього права.
Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої
особи, чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї
особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі — за
місцезнаходженням цього закладу. Підсудність справ про обмеження цивільної дієздатності чи
визнання недієздатним громадянина України, який проживає за її межами, визначається за
клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду України.
Заявниками у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи можуть
виступати члени її сім'ї, органи опіки та піклування, наркологічні або психіатричні заклади, у
справах про визнання фізичної особи недієздатною — члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від
їх спільного проживання, органи опіки та піклування, психіатричні заклади. Заява про обмеження
права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими
доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами),
піклувальниками, органом опіки та піклування.
У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені
обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати
значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких
фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними
речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом
зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
76. Розгляд справ окремого провадження про надання неповнолітнійособі повної
цивільної дієздатності.
Надання повної цивільної дієздатності неповнолітнім особам
Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може
керувати ними. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років
(повноліття).
Цивільним кодексом України передбачена можливість надання повного обсягу цивільної
дієздатності до досягнення повноліття.
Підстави набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності
 У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває
повної цивільної дієздатності. Момент набуття повної цивільної дієздатності — реєстрація шлюбу.
Шлюбний вік для чоловіків і жінок встановлений у вісімнадцять років. Однак за заявою особи, яка
досягла шістнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде
встановлено, що це відповідає її інтересам.
  Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла
шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана
матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням
органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків
(усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність
може бути надана за рішенням суду.
 Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла
шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової
згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа
може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної
дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця
Судовий порядок надання повної цивільної дієздатності
Питання про надання неповнолітньому повної цивільної дієздатності розглядаються в
безспірному порядку, тобто в порядку окремого провадження (ст.301-304 Цивільного
процесуального кодексу України).

У заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності повинні бути
викладені дані про те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір'ю чи
батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану (стаття 302 Цивільного
процесуального кодексу України). Зразок заяви про надання повної цивільної дієздатності.

Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності суд розглядає за
участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також
представників органів опіки та піклування. Участь представників органів опіки та піклування у
розгляді справи є обов’язковою. (стаття 303 Цивільного процесуального кодексу України).

Суд, розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності по
суті, ухвалює рішення, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заявника.

Моментом надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності є момент набрання

рішенням суду законної сили.

Після набрання законної сили рішення суду про надання неповнолітній особі повної
цивільної дієздатності надсилається органу опіки та піклування. Це рішення є підставою для зняття
піклування органами опіки і піклування. Повна цивільна дієздатність, надана неповнолітній
фізичній особі, яка досягла шістнадцятирічного віку, поширюється на усі цивільні права і обов'язки
(ст. 35 Цивільного кодексу України).
77. Розгляд справ окремого провадження про встановлення фактів,що мають
юридичне значення.
Однією з категорій цивільних справ, які розглядаються судом в порядку окремого
провадження, є справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частиною 1 ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) визначено, що
окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого
розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що
мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею
особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності
неоспорюваних прав.
Частина 1 ст. 315 ЦПК України містить перелік юридичних фактів, які встановлює суд, а
саме:
1) родинних відносин між фізичними особами;
2) перебування фізичної особи на утриманні;
3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по
загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;
4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
 5) проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу;
6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і
час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім’ям, по батькові,
місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;
7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної
реєстрації актів цивільного стану факту народження;
8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації
актів цивільного стану факту смерті;
9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають
підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій
техногенного та природного характеру.
В ч. 2 ст. 315 ЦПК України зазначено, що у судовому порядку можуть бути встановлені
також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових
прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, зі змісту ч.
2 ст. 315 ЦПК України вбачається, що перелік фактів, що мають юридичне значення, наведений в ч.
1 ст. 315 ЦПК України не є вичерпаним.
Проте, перше ніж звертатися з заявою про встановлення фактів, що мають юридичне
значення, потрібно звернути увагу на деякі особливості.
По-перше: в ч. 3 ст. 315 ЦПК України зазначено, що судовому розгляду в окремому
провадженні не підлягають справи про встановлення факту належності особі паспорта,
військового квитка, квитка про членство в об’єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають
органи державної реєстрації актів цивільного стану.
По-друге: в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 644/6274/16-ц від
22.08.2018 р. зазначено: «суд розглядає в порядку окремого провадження справи про
встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від
них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне
законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості
одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має
юридичне значення; встановлення такого факту не пов’язується з подальшим вирішенням спору
про право».
У відповідності до ч. 4 ст. 315 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у
справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про
право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без
розгляду.
Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до
суду за місцем її проживання.

78. Розгляд справ окремого провадження про надання особіпсихіатричної допомоги

в примусовому порядку.
Згідно з частиною першою статті 341 Цивільного процесуального кодексу України заява про
надання психіатричної допомоги у примусовому порядку розглядається судом у такі строки з
дня її надходження до суду:
 про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги - протягом
24 годин;
 про психіатричний огляд - протягом трьох днів;
 про надання амбулаторної психіатричної допомоги, її продовження та
продовження госпіталізації - протягом десяти днів.
Справи про проведення психіатричного огляду або надання амбулаторної психіатричної
допомоги (її продовження в примусовому порядку), про госпіталізацію особи до психіатричного
закладу (її продовження) розглядаються в порядку окремого провадження (Глава 10 Розділу IV
Цивільного процесуального кодексу України).
Вартість та підсудність справ
Заява представника закладу з надання психіатричної допомоги про госпіталізацію особи до
закладу з надання психіатричної допомоги у примусовому порядку та заява про продовження
такої госпіталізації подаються до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу (частина перша
статті 339 Цивільного процесуального кодексу України).
За подання заяви про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку
судовий збір не справляється (пункт 11 частини другої статті 3 Закону України "Про судовий збір").
Перелік необхідних документів
1. Заява про проведення психіатричного огляду / надання амбулаторної психіатричної
допомоги (її продовження в примусовому порядку) / госпіталізацію особи до психіатричного
закладу (її продовження), в якій зазначаються підстави для надання психіатричної допомоги в
примусовому порядку;
2. висновок лікаря-психіатра (у випадку подання заяви про проведення
психіатричного огляду або надання амбулаторної психіатричної допомоги);
3. висновок комісії лікарів-психіатрів (у випадку подання заяви про продовження
амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження).
Строк подання заяви
Відповідно до частини четвертої статті 340 Цивільного процесуального кодексу України у
випадках, коли відповідно до закону госпіталізація у примусовому порядку була проведена за
рішенням лікаря-психіатра і визнана доцільною комісією лікарів-психіатрів, психіатричний заклад,
в якому перебуває особа, направляє до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому
порядку протягом 24 годин.
Порядок розгляду справи в суді
Частиною другою статті 341 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що
справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку чи про припинення
надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку
розглядається в присутності особи, щодо якої вирішується питання про надання їй психіатричної
допомоги у примусовому порядку, (з урахуванням стану здоров'я особи, її участь у розгляді справи
може відбуватися у режимі відеоконференції з психіатричного закладу, в якому перебуває така
особа) з обов'язковою участю прокурора, лікаря-психіатра, представника психіатричного
закладу, що подав заяву, та законного представника особи, щодо якої розглядаються питання,
пов'язані з наданням психіатричної допомоги.
З урахуванням стану здоров’я особи, стосовно якої вирішується питання про надання їй
психіатричної допомоги у примусовому порядку, її участь у розгляді справи може відбуватися у
режимі відеоконференції з закладу з надання психіатричної допомоги, в якому перебуває така
особа, про що суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина третя статті
341 Цивільного процесуального кодексу України).
Згідно пункту 11 частини 1 статті 14 Закону України "Про безоплатну правову допомогу"
особи, щодо яких суд розглядає справу про надання психіатричної допомоги в примусовому
порядку,мають право на правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 частини другої статті 13 цього
Закону, протягом розгляду справи в суді, а саме:
 здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну
правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед
іншими особами;
 складення документів процесуального характеру.
Рішення суду
Відповідно до частини другої статті 342 Цивільного процесуального кодексу
України рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу є
підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку.
79. Розгляд справ окремого провадження про відновлення прав навтрачені цінні
папери на пред’явника та векселі.
Відповідно до ст. 5 Закону України від 5 квітня 2001 р. № 2374-Ш "Про обіг векселів в
Україні" векселі бувають прості або переказні, складаються у документарній формі на бланках із
відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких
затверджується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з
Національним банком України та з урахуванням норм Уніфікованого закону. Зобов'язуватися та
набувати права за переказними і простими векселями на території України можуть юридичні та
фізичні особи. Від імені юридичних осіб вексель підписується власноручно керівником та
головним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи
уповноваженими ними особами, їх підписи скріплюються печаткою. Від імені фізичних осіб
вексель підписується власноручно зазначеною фізичною особою або уповноваженою нею особою
із зазначенням індивідуального ідентифікаційного номера з Державного реєстру фізичних осіб -
платників податків та інших обов'язкових платежів, наданого органом державної податкової
служби (крім випадків його відсутності в осіб через релігійні або інші переконання, про що вони
офіційно повідомили відповідні державні органи) та паспортних даних векселедавця- трасанта
(серія та номер паспорта, найменування органу, що видав паспорт, дата його видачі, місце
проживання).
Слід також зазначити, що векселі (прості та переказні) можуть існувати виключно у
документарній формі і не можуть бути знерухом- лені, тобто переведені у бездокументарну форму
(ст. 14 Закону України від 23.02.2006 р. № 3480-ЕУ "Про цінні папери та фондовий ринок", ст. 5
Закону України від 05.04.2001 р. № 2374-Ш "Про обіг векселів в Україні").
Платіж за втраченим векселем може бути здійснений за умови встановлення права
власності на нього в порядку, передбаченому законом (ст. 11 Закону України від 05.04.2001 р. №
2374-Ш "Про обіг векселів в Україні").
Специфіка встановлених законом механізмів обліку та форм існування цінних паперів,
легітимації їх власників (володільців), виник- нення, передачі та здійснення майнових прав,
посвідчених цінними паперами, певною мірою обумовлюють способи захисту та відновлення
права на втрачені цінні папери. Втрата та знищення цінних паперів не є безумовною підставою для
припинення виражених у них прав, однак це може ускладнити або зробити неможливим передачу
чи здійснення посвідченого ними майнового права. Отже, при втраті цінного папера, за загальним
правилом, робиться неможливою реалізація втіленого в ньому права. Разом з тим можливе
відновлення втрачених цінних паперів у передбаченому законом судовому або позасудовому
порядку. Права власників (володільцев, держателів) іменних та ордерних цінних паперів можуть
бути відновлені шляхом видачі емітентом втраченого документарного цінного папера його
дубліката за умови доказу наявності права останнього на документ, що вибув із його володіння. У
судовому порядку відновлення прав на втрачені цінні папери здійснюється за правилами
окремого провадження відповідно до гл. 7 ЦПК.
У контексті викладеного зауважимо, що відповідно до ст. 260 ЦПК у порядку окремого
провадження можуть розглядатися справи про відновлення прав тільки на цінні папери на
пред'явника та векселі.
Характерною ознакою цінних паперів на пред'явника, як зазначалося, є те, що вони не
містять зазначення його власника (володільця). Управоможеною особою такого папера визнається
особа, яка його пред'явить до виконання (здійснення посвідчених цінним папером майнових
прав), тому в разі втрати такого папера відповідні дії може здійснити будь-яка особа, в тому числі
й та, яка не є його дійсним власником. Вексель є ордерним цінним папером, утім, якщо вчинений
на ньому індосамент є бланковим, то законним держателем такого векселя вважається особа, у
якої вексель фактично знаходиться. Саме цим обумовлена можливість відновлення прав на
втрачені векселі з бланковим індосаментом у судовому порядку за правилами окремого
провадження.

80. Розгляд судом справ про розкриття банками інформації, якамістить банківську
таємницю.
Відповідно до Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ від 30.09.2011 № 10 “Про судову практику в цивільних справах про
розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних
осіб" на суд як орган державної влади покладено обов’язок у кожному конкретному випадку
оцінити нагальну потребу в розкритті такої інформації.
Заява про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної
або фізичної особи у випадках, встановлених законом, подається до суду за місцезнаходженням
банку, що обслуговує таку юридичну або фізичну особу. У заяві зазначається:
1. найменування суду, до якого подається заява;
 2. ім’я (найменування) заявника та особи, щодо якої вимагається розкриття
інформації, яка містить банківську таємницю, їх місце проживання або місцезнаходження, а також
ім’я представника заявника, коли заява подається представником;
3. найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої
необхідно розкрити банківську таємницю;
4. обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити
інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які
надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено;
5. обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, щодо особи
та мету її використання (ст.ст. 347-348 Цивільного процесуального кодексу України).
Розгляд справи
Справа про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, розглядається у
п’ятиденний строк з дня надходження заяви у закритому судовому засіданні з повідомленням
заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадках,
коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, - з
повідомленням лише заявника.
Неявка в судове засідання без поважних причин заявника та (або) особи, щодо якої вимагається
розкриття банківської таємниці, чи їх представників або представника банку не перешкоджає
розгляду справи, якщо суд не визнав їхню участь обов’язковою. Якщо під час розгляду справи буде
встановлено, що заява ґрунтується на спорі, який розглядається в порядку позовного
провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони
мають право подати позов на загальних підставах(ст. 349 Цивільного процесуального кодексу
України).
Рішення суду
У рішенні про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо
юридичної або фізичної особи зазначаються:
1. ім’я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або
місцезнаходження, а також ім’я представника одержувача, якщо інформація надається
представникові;
2. ім’я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить
банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи;
3. найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої
необхідно розкрити банківську таємницю;
4. обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, що має бути
надана банком одержувачу, та мета її використання.
Якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити
інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи без підстав і
повноважень, визначених законом, то суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні заяви.
Ухвалене судом рішення підлягає негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає банку, що
обслуговує юридичну або фізичну особу, заявнику та особі, щодо якої надається інформація.
Особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, або заявник мають право у п’ятиденний
строк оскаржити ухвалене судом рішення до апеляційного суду в установленому порядку.
Оскарження рішення не зупиняє його виконання (ст. 350 Цивільного процесуального кодексу
України).

81. Право на апеляційне оскарження судових рішень та порядок йогореалізації.

Для реалізації апеляційного провадження необхідна наявність ряду передумов
об'єктивного та суб'єктивного характеру. Під передумовами апеляційного оскарження розуміють
попередні умови реалізації права на апеляційне оскарження.
Однією з основних об'єктивних передумов допустимості апеляційного оскарження є
наявність об'єкта, з приводу якого подається апеляція. Об'єктом апеляційного оскарження є
рішення, ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили, які містять, на думку особи,
яка подає апеляційну скаргу, несприятливі для неї наслідки вирішення спору.
 Суб'єкти апеляційного оскарження. Суб'єктивною передумовою допустимості апеляційного
оскарження є наявність певного кола осіб, які мають право подати апеляційну скаргу на рішення,
ухвалу суду першої інстанції. Мова йде про тих осіб, яким ухвалене судом першої інстанції рішення
завдає шкоди, що виражається для них у несприятливих наслідках.
У відповідності зі ст.292 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також
особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають
право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Дані особи мають право на апеляційне оскарження, якщо:
1. вони мають у справі певний юридичний інтерес, тобто вони не задоволені
рішенням суду першої інстанції і мають намір відстоювати свої вимоги в суді апеляційної інстанції;
2. вони мають процесуальну дієздатність.
Супротивником по апеляційній скарзі може стати тільки та особа, на чию користь було
ухвалено рішення суду першої інстанції, або її правонаступник.
Форма і зміст апеляційної скарги. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга
подаються у письмовій формі. У заяві про апеляційне оскарження мають бути зазначені:
1. найменування суду, до якого подається заява;
2. ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, її місце проживання або
місцезнаходження;
3. рішення або ухвала, що оскаржуються.
В апеляційній скарзі мають бути зазначені:
1. найменування суду, до якого подається скарга;
2. ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або
місцезнаходження;
3. ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або
місцезнаходження;
4. дата подання заяви про апеляційне оскарження;
5. в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали
(неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність
встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необгрунтованої відмови у
прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин
та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин);
6. нові обставини, які підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню
чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів у суд першої інстанції,
заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції;
7. клопотання особи, яка подала скаргу;
8. перелік документів та інших матеріалів, що додаються.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання
заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для
подання заяви про апеляційне оскарження.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга підписуються особою, яка їх подає,
або її представником.
До заяви про апеляційне оскарження чи апеляційної скарги, поданих представником,
повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника,
якщо ці документи раніше не подавалися.
До заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги додаються копії заяви, скарги та
доданих письмових матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі (ст. 295 ЦПК).
Строк подання скарги. До об'єктивних умов допустимості апеляційного оскарження
належить і дотримання певного строку апеляції.Це пояснюється тим, що апеляційне провадження
не може виникнути, якщо строк на апеляційне оскарження пропущений і в його відновленні Щзш
відмовлено.
Згідно зі сг.294 ЦПК заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може
бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення
суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заяву
про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів з
дня проголошення ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів після
подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна
скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду,
якщо апеляційний суд за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку,
про що постановляється ухвала.
Таким чином, апеляційний строк повинен бути гарантією права на захист у суді прав або
інтересів заінтересованих осіб, повинен сприяти не затягуванню розгляду справи, а навпаки,
швидкому та правильному її розгляду і вирішенню, тобто забезпечувати оперативний захист
порушеного або оскарженого права.
Порядок подання апеляційної скарги. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна
скарга подаються апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове
рішення.
Суд першої інстанції після одержання всіх апеляційних скарг у справі від осіб, які подали
заяви про апеляційне оскарження, або через три дні після закінчення строку на подання
апеляційної скарги надсилає їх разом зі справою до апеляційного суду. Апеляційні скарги, що
надійшли після цього, не пізніше наступного робочого дня після їхнього надходження
направляються до апеляційного суду (ст.296 ЦПК).
Справа реєструється в апеляційному суді й передається в порядку черговості доповідачеві.
Протягом трьох днів після надходження справи суддя-доповідач вирішує питання про прийняття
апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом.
До апеляційної скарги, не оформленої відповідно до вимог, установлених ЦПК, а також у
випадку несплати суми судового збору або несплати витрат на інформаційно-технічне
забезпечення розгляду справи застосовуються правила ст.121 ЦПК (залишення заяви без руху,
повернення заяви).
Про прийняття апеляційної скарги до розгляду або повернення скарги суддя-доповідач
постановляє ухвалу. Ухвала судді про повернення апеляційної скарги може бути оскаржена в
касаційному порядку.
При надходженні неналежно оформленої справи, з нерозгляну-тими зауваженнями на
неправильність і повноту фіксування судового процесу технічними засобами або з нерозглянутими
письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання, або
без вирішення питання про ухвалення додаткового рішення суддя-доповідач повертає справу до
суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд
першої інстанції має усунути недоліки (ст.297ЦПК).
Апеляційний суд не пізніше наступного дня після постановлен-ня ухвали про прийняття
апеляційної скарги до розгляду надсилає копії заяви про апеляційне оскарження, апеляційної
скарги та доданих до них матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк,
протягом якого можуть бути подані ними заперечення на апеляційну скаргу (ст.298 ЦПК).
Особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої
особою, на стороні якої вони виступали. До апеляційної скарги мають право приєднатися також
особи, що не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права й обов'язки.
Заява про приєднання до апеляційної скарги може бути подана до початку розгляду справи
в апеляційному суді. За подачу заяви про приєднання до апеляційної скарги судовий збір не
сплачується.
Згідно зі ст. 300 ЦПК особа, яка подала апеляційну скаргу, має право:
1. доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження;
2. відкликати її до початку розгляду справи в апеляційному суді, а друга сторона має
право визнати апеляційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині. При
відкликанні апеляційної скарги суддя, який готував справу до розгляду в апеляційному суді,
постановляє ухвалу про повернення скарги;
3. протягом усього часу розгляду справи відмовитися від неї повністю або частково.
Питання про прийняття відмови від апеляційної скарги і закриття у зв'язку з цим апеляційного
провадження вирішується апеляційним судом, що розглядає справу, в судовому засіданні.
Повторне оскарження цього рішення, ухвали з тих самих підстав не допускається.
 Підготовка розгляду справи апеляційним судом. Протягом десяти днів з дня отримання
справи суддя-доповідач вчиняє такі дії:
1. з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі;
2. визначає характер спірних правовідносин та закон, який їх регулює;
3. з'ясовує обставини, на які посилаються сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, як на підставу своїх вимог і заперечень;
4. з'ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються сторонами та іншими
особами;
5. вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої
інстанції;
6. за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про
виклик свідків, призначення експертизи,
витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі
спеціаліста, перекладача;
1. за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання щодо вжиття
заходів забезпечення позову;
2. вчиняє інші дії, пов'язані із забезпеченням апеляційного розгляду справи (ст. 301
ЦПК).
Після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка в
разі необхідності вирішує питання про проведення додаткових підготовчих дій та призначення
справи до розгляду.
Справа має бути призначена до розгляду у розумний строк, але не пізніше п'ятнадцяти днів
після закінчення дій підготовки справи до розгляду (ст.302 ЦПК).

82. Порядок розгляду справи апеляційним судом.

Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду
справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими ЦПК (ч.І ст.304 ЦПК).
Суд сповіщає осіб, які беруть участь у справі, про час і місце судового засідання, в якому перевірка
законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції здійснюється шляхом повторного
розгляду і вирішення тієї самої цивільної справи.
У відповідності зі ст.304 ЦПК суддя-доповідач доповідає зміст рішення (ухвали), яке
оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення
(ухвали), встановлюватися обставини і досліджуватися докази.
Після доповіді судді-доповідача пояснення дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо
апеляційні скарги подали обидві сторони, - першим дає пояснення позивач. Далі дають пояснення
інші особи, які беруть участь у справі.
Закінчивши з'ясування обставин і перевірку їх доказами, апеляційний суд надає особам, які
беруть участь у справі, можливість виступити у судових дебатах в такій самій послідовності, в якій
вони давали пояснення.
На початку судового засідання суд може оголосити про час, який відводиться для судових
дебатів. Кожній особі, яка бере участь у розгляді справи в апеляційному суді, надається однаковий
проміжок часу для виступу.
Після закінчення дебатів суд виходить до нарадчої кімнати.
У разі потреби під час розгляду справи може бути оголошено перерву або розгляд її
відкладено.
Згідно зі ст.305 ЦПК апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове
засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової
повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом
поважними.
Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених
про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
В апеляційному суді позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову
угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав
апеляційну скаргу.
 Із цього випливає: 1) поширення принципів розгляду справи в суді першої інстанції на
апеляційне провадження (усність, безперервність, змагальність, диспозитивність та ін.); 2) повна
ідентичність етапів (стадій) розгляду в суді першої інстанції та в апеляційному провадженні:
підготовка справи до розгляду, судовий розгляд, проведений за тими самими правилами; 3) ті
самі форми завершення провадження в справі: з вирішенням по суті у формі рішення та без
вирішення по суті.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні відкрито (ч.І ст.6 ЦПК) у складі не
менше трьох професійних суддів (ст. 13 Закону України " Про судоустрій України "). Закритий
судовий розгляд допускається в тих самих випадках, що і у суді першої інстанції (п.З ст. 6 ЦПК).
Можна виділити наступні особливості апеляційного провадження:
1. особи, які беруть участь у справі, набувають додаткові про цесуальні права. До
розпорядницьких прав на відмову від позову, визнання позову і укладення мирової угоди
приєднуються право- моччя, пов'язані з розпорядженням правом йа апеляційне оскар-
ЖЄННл)
1. особливо обговорюється, що суд апеляційної інстанції вправі досліджувати нові
докази (ч.2 сі\303 ЦПК). Однак тут не можуть розглядатися вимоги, які не заявлялися в суді першої
інстанції, а отже, по-перше, не можуть досліджуватися докази, що підтвер джують такі вимоги; по-
друге, позивачем не може змінюватися предмет позову, а також і підстава позову, якщо це
призводить до зміни предмета позову і пред'явлення нової вимоги. Тим більше не може
пред'являтися і розглядатися зустрічний позов, тому що в цьому випадку необхідний розгляд
справи по першій інстанції.
Слід зазначити, що повноваження суду апеляційної інстанції дозволяють йому
встановлювати нові факти на підставі наявних у справі та додатково поданих доказів. Це значно
поширило можливості апеляційного суду самостійно усувати судову помилку шляхом винесення
нового рішення без повернення справи для розгляду в суді першої інстанції. По таких справах
відбувається коригування цільової спрямованості процесуальної діяльності в апеляційному
провадженні. Виконання завдань по правильному і своєчасному розгляду справи, по якому суд
другої інстанції приймає остаточне рішення, призводить до досягнення не тільки мети усунення
судової помилки, але й до кінцевих цілей усього судочинства;
1. зміна складу учасників справи в апеляційній інстанції обмежується вимогами
незмінності предмета розгляду. Заміна відповідача, вступ у процес третіх осіб, правонаступників
припустимі тільки в тій мірі, у якій зберігаються незмінними вимоги, що розглядалися судом
першої інстанції;
2. апеляційне провадження завершується або апеляційним рішенням, або
апеляційною ухвалою.

83. Повноваження суду апеляційної інстанції.

Історично в правових системах різних країн склалися два види апеляції - повна і неповна.
При повній апеляції розгляд справи по суті остаточно переноситься до суду другої інстанції,
який не має права повернути справу до суду першої інстанції і зобов'язаний сам ухвалити рішення.
Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати в апеляційний суд нові докази, що не
були досліджені судом першої інстанції. Перевірка оскарженого рішення при Повній апеляції
завжди ґрунтується на повторному розгляді справи по суті, при якому апеляційний суд у
необхідних випадках виправляє недогляди суду першої інстанції і сторін у доказуванні фактичних
обставин справи. Для цього він досліджує наявні в справі і знову подані докази, дає їм власну
оцінку, на підставі якої ухвалює рішення.
При неповній апеляції можливе повернення справи у суд першої інстанції для її нового
розгляду. Особи, які беруть участь у справі, за загальним правилом, при такому способі перегляду
не мають права подавати в апеляційний суд нові докази; перегляд рішення здійснюється на
підставі фактичних даних, поданих до суду першої інстанції. Однак за наявності певних умов із
загального
правила можуть бути зроблені винятки, коли в апеляційному провадженні допускаються
посилання на нові факти та докази.
Апеляційне провадження, що має місце в Україні, по всіх ознаках - це вид неповної
апеляції. По-перше, за чинним законодавством суд апеляційної інстанції після скасування рішення
має право направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції лише за умови, якщо
виявлені порушення не можуть бути виправлені ним самим (ч.І ст.311 ЦПК). По-друге, він має
право змінити рішення або ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені на підставі
наявних, а також додатково поданих доказів. Разом з тим можливість надання в апеляційний суд
нових доказів обмежена (п.6 ч.2 ст.295, ч.2 ст.ЗОЗ ЦПК).
Варто зазначити, що метою апеляційного провадження є не забезпечення стабільності
оскарженого рішення, а виправлення судової помилки. Для поняття "судові помилки" характерні
три моменти: 1) вони являють собою порушення юридичних норм і свідчать про відхилення від
цільових настанов цивільного судочинства; 2) їх допускають суди і судді, які спроможні розглядати
та вирішувати цивільні справи; 3) всі помилки можуть бути усунуті правовими засобами в
цивільному процесуальному порядку.
Цивільний процесуальний закон: а) встановлює істотні ознаки судових помилок; б)
визначає процесуальний порядок їх виявлення; в) пропонує їх обов'язкове усунення; г)
регламентує юридичні наслідки виявлення помилок1.
Апеляційне провадження- це сукупність дій суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть
участь у справі, що здійснюються з метою перевірки законності і обґрунтованості рішень та ухвал
суду першої інстанції, що не набрали законної сили.
Характерними ознаками апеляційного провадження можуть виступати наступні:
1. апеляція подається на рішення (ухвалу) суду, що не набрало законної сили;
2. справа направляється на розгляд суду вищого рівня (апеляційного
суду);
 3) подання апеляції обумовлюється неправильністю рішення суду першої інстанції,
що виражається, на думку особи, яка подала апеляційну скаргу, або в неправильному
встановленні фактичних обставин, або в неправильному застосуванні закону, або в неповно
наданому сторонами матеріалі;
1. апеляційний суд, переглядаючи справу, розглядає як питання факту, так і питання
права, тобто має право перевірити як юридичну, так і фактичну сторони справи в тому обсязі, що і
суд першої інстанції;
1. Викут М.А., Зайцев И.М. Гражданский процесс России. - М., 1999. - С.304.
1. виконання рішення, оскарженого в апеляційному порядку, зупиняється (крім
випадків негайного виконання рішення);
2. повноваження апеляційного суду при перегляді справи обмежені межами
апеляційної скарги і предметом рішення суду першої інстанції;
3. апеляція може бути допущена тільки один раз у кожній справі.
Завдання апеляційного провадження визначені в ст.ЗОЗ ЦПК
шляхом встановлення меж дій суду по перегляду судових рішень. Під час розгляду справи в
апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду
першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з
порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а
також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними
причинами1.
Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах
апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд,
який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст.291 ЦПК).
В апеляційному порядку можуть бути переглянуті не тільки рішення, але і значна частина
ухвал суду першої інстанції, якими вирішуються процесуальні питання, що виникають при розгляді
справи. їх неправильне вирішення також порушує нормальний розвиток процесу, створює погрозу
реалізації закріплених у законі кінцевих цілей судочинства або взагалі перешкоджає самій
можливості їх реалізації, як це буває, наприклад, при необгрунтованій відмові в порушенні справи.
Отже, апеляційна перевірка виступає як "факультативне провадження"2, призначене для
усунення можливих помилок суду першої інстанції, діяльність якого, на думку заінтересованих у
перегляді рішення або ухвали суб'єктів процесу, не відповідає цілям судочинства. У порівнянні з
нормальним ходом процесу це додатковий

84. Підстави для скасування судового рішення в апеляційномупорядку.

Підставою для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції є:
 - неповнота судового розгляду;
 - невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним
обставинам кримінального провадження;
 - істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
 - неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність;
 - невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення
та особі обвинуваченого.
За наявності декількох підстав для скасування або зміни вироку чи ухвали суду першої
інстанції суд апеляційної інстанції у своєму судовому рішенні повинен зазначити всі такі підстави.
Суд апеляційної інстанції, встановивши відповідну підставу, не має права скасовувати:
 - виправдувальний вирок - лише з мотивів істотного порушення прав
обвинуваченого;
 - ухвалу про незастосування примусових заходів медичного або виховного
характеру - лише з мотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої вирішувалося питання
про застосування таких заходів.
85. Загальна характеристика касаційного провадження.
Касаційне провадження – це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників
цивільного процесу, спрямованих на перевірку законності судових рішень, які напрані законної
сили, з обстав неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм
процесуального права.

Касаційна скарга подається на судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в
апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду, які набрали законної сили;
подання касаційної скарги обумовлено неправильним, на думку особи, що оскаржує рішення,
застосуванням судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушенням
норм процесуального права.

Суд касаційної інстанції, розглядаючи справу, вирішує тільки питання права, тобто
юридичний бік справи.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати та (або)
вважати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні чи
відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу,
про перевагу одних доказів над іншими.
86. Порядок розгляду справи судом касаційної інстанції.
Стаття 402. Порядок розгляду справи судом касаційної інстанції
1. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом
першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників
справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
2. Розгляд справи в суді касаційної інстанції починається з відкриття першого судового
засідання або через п’ятнадцять днів з дня відкриття касаційного провадження, якщо справа
розглядається без повідомлення учасників справи.
{Частина друга статті 402 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2234-VIII від
07.12.2017 }
 3. Головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою та на
судове рішення якого суду розглядається.
4. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного судового рішення
та доводи касаційної скарги і відзиву на касаційну скаргу.
5. Сторони та інші учасники справи дають свої пояснення, першою дає пояснення сторона,
яка подала касаційну скаргу. Якщо рішення оскаржили обидві сторони, першим дає пояснення
позивач. Суд може обмежити тривалість пояснень, встановивши для всіх учасників справи рівний
проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання.
6. У своїх поясненнях сторони та інші учасники справи можуть наводити тільки ті доводи,
які стосуються підстав касаційного розгляду справи.
7. Вислухавши пояснення учасників справи, суд виходить до нарадчої кімнати.
8. У разі потреби під час розгляду справи може бути оголошено перерву або розгляд її
відкладено.

84. Підстави для скасування судового рішення в апеляційному порядку.

Стаття 409. Підстави для скасування або зміни судового рішення судом
апеляційної інстанції

1. Підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді
апеляційної інстанції є:
1) неповнота судового розгляду;
2) невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним
обставинам кримінального провадження;
3) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
4) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
2. Підставою для скасування або зміни вироку суду першої інстанції може бути
також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального
правопорушення та особі обвинуваченого.
3. Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з
мотивів істотного порушення прав обвинуваченого. Суд апеляційної інстанції не вправі
скасувати ухвалу про незастосування примусових заходів медичного або виховного
характеру лише з мотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої вирішувалося
питання про застосування таких заходів.

1. Підстави для скасування або зміни судового рішення – це сукупність

достовірних даних, встановлених судом апеляційної інстанції, які вказують на
незаконність та/або необґрунтованість вироку чи ухвали суду першої інстанції. В їх основі
лежать істотні порушення матеріального або процесуального закону, допущені судом
першої інстанції при судовому розгляді справи і винесенні судового рішення.
Закон встановлює одні і ті самі підстави як для скасування, так і для зміни судового
рішення. Оцінюючи характер виявлених порушень і виходячи із обставин кожної
конкретної справи, суд апеляційної інстанції може прийняти рішення або про зміну, або
про скасування вироку чи ухвали суду першої інстанції. Виняток становлять підстави для
призначення нового розгляду в суді першої інстанції, передбачені ст. 415 КПК (див.
коментар до вказаної статті), за наявності яких суд апеляційної інстанції в будь-якому
випадку зобов\’язаний скасувати судове рішення..
Перелік підстав для скасування або зміни судового рішення є вичерпним, тому при
винесенні судового рішення про скасування або зміну рішення суду першої інстанції суд
апеляційної інстанції зобов\’язаний зазначити у ньому одну із вказаних підстав. Разом з
тим указаний перелік підлягає розширеному тлумаченню і деталізується У статтях 410-
414 КПК (див. коментар до вказаних статей). За наявності декількох підстав для
скасування або зміни вироку чи ухвали суду першої інстанції суд апеляційної інстанції у
своєму судовому рішенні повинен зазначити всі такі підстави.
2. Про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального
правопорушення та особі обвинуваченого як підставу для скасування або зміни вироку
суду першої інстанції див. ст. 414 КПК та коментар до неї.
3. Суд апеляційної інстанції, встановивши відповідну підставу, не вправі
скасовувати:
1) виправдувальний вирок – лише з мотивів істотного порушення прав
обвинуваченого;
2) ухвалу про незастосування примусових заходів медичного або виховного
характеру – лише з мотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої вирішувалося
питання про застосування таких заходів.
В існуванні цих обмежень проявляється дія правила щодо недопустимості
погіршення правового становища обвинуваченого (див. коментар до ст 421 КПК). У той
же час указані рішення за наявності відповідних підстав можуть бути змінені, якщо цим
не погіршується правове становище обвинуваченого або особи, стосовно якої
вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного
характеру.

85. Загальна характеристика касаційного провадження.

Касаційне провадження – це сукупність процесуальних дій суду та інших

учасників цивільного процесу, спрямованих на перевірку законності судових рішень, які
напрані законної сили, з обстав неправильного застосування норм матеріального права чи
порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга подається на судові рішення суду першої інстанції після їх
перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду, які
набрали законної сили; подання касаційної скарги обумовлено неправильним, на думку
особи, що оскаржує рішення, застосуванням судом першої або апеляційної інстанції норм
матеріального права чи порушенням норм процесуального права.
Суд касаційної інстанції, розглядаючи справу, вирішує тільки питання права, тобто
юридичний бік справи.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати та
(або) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому
рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того
чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

86. Порядок розгляду справи судом касаційної інстанції.

Стаття 333. Порядок розгляду справи судом касаційної інстанції

1. У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі п'яти суддів без
повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності особи, які брали
участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
2. Головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою
та на рішення, ухвалу якого суду розглядається.
3. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення
суду та доводи касаційної скарги.
4. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, дають свої пояснення,
першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу. Якщо рішення оскаржили
обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Суд може обмежити тривалість
пояснень, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу,
про що оголошується на початку судового засідання.
 5. У своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть
наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.
6. Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, суд виходить до
нарадчої кімнати.
7. У разі потреби під час розгляду справи може бути оголошено перерву або
розгляд її відкладено.

87. Повноваження суду касаційної інстанції.

Стаття 336: Повноваження суду касаційної інстанції

1. За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції
має право:
1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без
змін;
2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати
справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;
3) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі
судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;
4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в
справі або залишити заяву без розгляду;
5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не
передаючи справи на новий розгляд.
2. За наслідками розгляду касаційної скарги на ухвалу суд касаційної інстанції має
право:
1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення ухвали без
змін;
2) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і
направити справу для продовження розгляду до суду першої або апеляційної інстанції;
3) змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;
4) скасувати ухвалу і залишити в силі ухвалу, що була помилково скасована
апеляційним судом.
1. Відхилення касаційної скарги має місце тоді, коли суд касаційної інстанції
визнає, що судові рішення відповідають принципу законності, постановлені з
додержанням вимог матеріального і процесуального права, або з мотивів рішення
вбачається, що мало місце порушення закону, але саме рішення є правильним за іншими
підставами, що були чинними на час його постановлення, або допущені при
постановленні рішення порушення закону носять формальний характер і не вплинули на
правильність оскарженого судового рішення.
2. Повне або часткове скасування оскаржуваного рішення і направлення справи на
новий розгляд в суд першої або апеляційної інстанції має місце, якщо його незаконність
виявилася в порушенні або неправильному застосуванні норм цивільного процесуального
права. Відповідно до ст. 338 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню з направленням
справи на новий розгляд у разі порушення норм процесуального права, що унеможливили
встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення
справи.
3. Скасування оскарженого рішення і залишення в силі судового рішення, що було
помилково скасовано судом апеляційної інстанції має місце, коли касаційним судом буде
встановлено, що апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, постановлене у
відповідності з вимогами норм матеріального і процесуального права, правильно
застосував належну норму матеріального права, яка регулює спірні правовідносини
сторін, і розглянув справу відповідно до порядку, встановленого нормами цивільного
процесуального права. В таких випадках суд касаційної інстанції скасовує помилково
постановлене рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої
інстанції.
4. Касаційна інстанція скасовує судове рішення і закриває провадження в справі з
підстав, передбачених статтею 205 ЦПК або скасовує судове рішення і залишає заяву без
розгляду з підстав, передбачених ст. 207 ЦПК, які були розглянуті вище. Відповідно до п.
6 ст. 205 ЦПК суд закриває провадження в справі, якщо після смерті громадянина, який
був однією з сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Але якщо судом першої або апеляційної інстанції постановлено законне, обґрунтоване і
справедливе рішення, сама по собі смерть фізичної особи-сторони в спірних
правовідносинах, після постановлення рішення, що не допускає правонаступництва, не
може бути підставою для скасування такого рішення і закриття провадження в справі.
5. Суд касаційної інстанції має право змінити рішення по суті справи, не передаючи її на
новий розгляд за умов, визначених ст. 341 ЦПК, зокрема якщо обставини справи
встановлено повно і правильно, але порушено або неправильно застосовано матеріальний
закон.
Повне і правильне встановлення судом обставин справи має місце тоді, коли
повністю з´ясовані судом обставини, що мають значення для справи; доведені обставини,
що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; висновки суду, викладені у
рішенні, відповідають обставинам справи.
Порушення або неправильне застосування закону має місце тоді, коли суд неправильно
застосував закон, який підлягав застосуванню до даних спірних правовідносин; не
застосував закон, який підлягав застосуванню або неправильно витлумачив закон,
неправильно застосував аналогію закону чи аналогію права.
Повноваження суду касаційної інстанції реалізуються у рішеннях і ухвалах,
постановлених ним відповідно до ст. 19 ЦПК.
6. Частиною 2 коментованої статті встановлено повноваження суду касаційної
інстанції щодо ухвал. Суд може: 1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і
залишення ухвали без змін (якщо доводи скарги є необгрунтованими, а судом прийнято
ухвалу з додержанням вимог закону); 2) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому
провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої або
апеляційної інстанції; 3) змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті (якщо
воно було вирішено всупереч нормам процесуального права або при правильному
вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її
застосування); 4) скасувати ухвалу і залишити в силі ухвалу, що була помилково
скасована апеляційним судом.

88. Підстави для скасування судових рішень в касаційному порядку.

Стаття 337. Підстави для відхилення касаційної скарги і залишення рішення

без змін
1. Суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення
ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
2. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише
формальних міркувань.
1. Суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо підстав для її
задоволення не має, тобто якщо він визнає, що оскаржуване рішення ухвалено з
додержанням норм матеріального і процесуального права.
2. Формальні міркування – це порушення, які стосуються форми, тобто процедури
(процесу) розгляду справи. Формальними міркуваннями можуть бути покликання
скаржника на порушення судом порядку ведення процесу, неетичність судді,
неврахування думки осіб, які беруть участь у справі, відхилення клопотань, порушення
строків розгляду справи, інших строків тощо.
В коментованій статті вживається термін “справедливе рішення”. Справедливим є
рішення суду, яким спір вирішено у відповідності із законом та на підставі досліджених у
справі доказів. Справедливість рішення оцінюється, в першу чергу, з огляду на норми
моралі, а не права. Тому справедливість в цивільному процесі не завжди тотожна
законності і обґрунтованості.

89. Загальна характеристика перегляду рішень, ухвал суду, що набрализаконної

сили, у зв’язку з нововиявленими та виключними обставинами.
Порядок перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами у
цивільних справах регулюється главою 4 розділу V Цивільного процесуального кодексу
України.
При цьому важливо зазначити, що протягом останнього року положення ЦПК
щодо провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами було суттєво змінено.
Зокрема Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо
вдосконалення порядку здійснення судочинства” від 20.12.2011 р. № 4176-VI внесено
зміни, якими встановлено трирічний строк для подання заяви про перегляд у зв’язку з
нововиявленими обставинами з підстави встановлення обставин, що мають істотне
значення для справи, визначено порядок та строки відкриття провадження за
нововиявленими обставинами, змінено процедуру розгляду судом заяви про перегляд,
встановлено можливість ухвалення судом за результатами розгляду заяви нового рішення,
а також удосконалено порядок оскарження судового рішення, ухваленого за результатами
провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Отже, на сьогодні переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть
бути рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили,
а також судовий наказ (далі – судове рішення) судом, який їх ухвалив.
Підставами для такого перегляду є:
істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка
звертається із заявою, на час розгляду справи;
встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві
показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний
переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення
незаконного або необґрунтованого рішення;
скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи
постановлення ухвали, що підлягають перегляду;
встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого
правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи,
якщо рішення суду ще не виконане.
Крім того, Законом України “Про внесення змін до статей 361 і 362 Цивільного
процесуального кодексу України щодо підстав перегляду рішення чи ухвали суду” від
22.03.2012 р. № 4566-VI положення статті 361 ЦПК було доповнено такою новою
підставою для перегляду судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, як
встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину,
внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення.
При цьому наведений перелік підстав для перегляду судових рішень у зв’язку з
нововиявленими обставинами, який визначений у частині другій статті 361 ЦПК, є
вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути подані
сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, протягом одного місяця з дня:
- встановлення обставин, що мають істотне значення для справи, що не були і не
могли бути відомі на час розгляду справи особі, яка звертається із заявою. При цьому така
заява може бути подана не пізніше трьох років з дня набрання судовим рішенням законної
сили, інакше суд відмовляє у відкритті провадження за нововиявленими обставинами
незалежно від поважності причини пропуску трирічного строку;
- набрання законної сили вироком суду у кримінальній справі, яким встановлені
завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта,
завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що
потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення, а також вини
судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване
рішення;
- набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що
стало підставою для ухвалення судового рішення, яке підлягає перегляду;
- ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення у випадках
встановлення неконституційності закону застосованого судом загальної юрисдикції при
вирішенні справи правового акта в цілому чи його окремого положення, але у разі, якщо
рішення суду ще не виконане.
З метою правильного й однакового застосування ЦПК при перегляді судових
рішень, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, у зв'язку з
нововиявленими обставинами пленумом Вищого спеціалізованого суду України з
розгляду цивільних і кримінальних справ 30 березня 2012 року надано судам відповідні
роз'яснення (постанова № 4). Зокрема, у пунктах 3-4 цієї постанови розкрито поняття
“нововиявлені обставини”, “нові обставини”.
Так, нововиявлені обставини – це юридичні факти, які мають істотне значення для
розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі
заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили
та віднесені законом до нововиявлених обставин (частина друга статті 361 ЦПК).
Нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в
установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення.
У свою чергу обставини, які виникли чи змінилися тільки після ухвалення судового
рішення і не пов'язані з вимогою в цій справі, а тому не могли бути враховані судом при
ухваленні судового рішення, є новими обставинами і можуть бути підставою для
пред'явлення нової вимоги (зокрема, погіршення майнового стану відповідача після
ухвалення рішення про стягнення з нього аліментів).
Заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами за
формою і змістом повинні відповідати вимогам ЦПК щодо оформлення заяв до суду
першої інстанції і серед іншого містити: дату ухвалення і зміст судового рішення, про
перегляд якого подано заяву; нововиявлені обставини, якими обґрунтовується вимога про
перегляд, і дату їх відкриття або встановлення; посилання на докази, що підтверджують
наявність таких обставин. Крім того до заяви додаються її копії відповідно до кількості
осіб, які брали участь у справі, а також документ про сплату судового збору.
Якщо заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими
обставинами оформлена у відповідності до вимог ЦПК суддя протягом трьох днів з після
надходження заяви до суду вирішує питання про відкриття провадження за
нововиявленими обставинами та призначає дату і час судового засідання.
У разі, якщо заява про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими
обставинами оформлена з порушення вимог цивільного процесуального законодавства
щодо форми і змісту такої заяви, подання відповідної кількості її копій або сплати
судового збору, ця заява залишається без руху, про що судом постановляється ухвала
(статті 121, 364-1 ЦПК). У такому разі про підстави залишення без руху повідомляється
заявник і йому надається строк для усунення недоліків поданої заяви, який не може
перевищувати п'яти днів з дня отримання заявником ухвали.
 Якщо заявник відповідно до ухвали суду у встановлений строк виправить недоліки
поданої заяви і подасть її до суду, така заява вважається поданою в день первісного її
подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявнику.
Розгляд заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими
обставинами здійснюється у судовому засіданні за правилами, встановленими ЦПК для
провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. Заявник та інші особи, які беруть
участь у справі, повідомляються про час і місце засідання, разом з тим неявка цих осіб не
є перешкодою для розгляду заяви.
Також варто звернути увагу на те, що Законом України від 20.12.2011 р. № 4176-VI
положення статті 21 ЦПК доповнено новою частиною п’ятою, відповідно до якої
закріплено неможливість повторної участі судді у розгляді заяви про перегляд судового
рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами у разі, якщо суддя брав участь у
вирішенні справи в суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій, у перегляді справи
Верховним Судом України.
За результатами розгляду заяви суд може:
- скасувати судове рішення, що переглядається, і прийняти нове судове рішення;
- залишити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами
без задоволення.
З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу
судові рішення інших судів у цій справі.
В підсумку слід зазначити, що удосконалення положень цивільного
процесуального законодавства щодо перегляду судових рішень у зв’язку з
нововиявленими обставинами сприятиме підвищенню ефективності судового захисту прав
та інтересів осіб і забезпечить незмінність ухвалених судових рішень, які набрали
законної сили.

90. Загальна характеристика виконавчого провадження.

Виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб державної

виконавчої служби, спрямованих на примусове виконання рішень судів.
Примусове виконання покладається на державну виконавчу службу, яка входить до
системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України «Про
державну виконавчу службу» примусове виконання рішень здійснюють державні
виконавці районних, міських (міст обласного значення) та районних у містах відділів
державної виконавчої служби.
Примусовому виконанню підлягають: рішення, ухвали й постанови судів у
цивільних справах; постанови судів у частині майнових стягнень у справах про
адміністративні правопорушення; мирові угоди, затверджені судом. У виконавчому
документі повинні бути зазначені:
1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що
видали виконавчий документ;
2) дата й номер рішення, за яким видано виконавчий документ;
3) найменування стягувача й боржника, їх адреси, дата й місце народження
боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), номери рахунків у кредитних
установах (для юридичних осіб);
4) резолютивна частина рішення;
5) дата набрання рішенням чинності;
6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Заходами примусового виконання рішень є:
звернення стягнення на грошові кошти боржника;
звернення стягнення на інші види майна боржника;
 звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію
боржника;
вилучення в боржника й передача стягувачеві певних предметів, зазначених у
рішенні;
відібрання дитини; інші заходи, передбачені рішенням.
Учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони (стягувач
і боржник), їхні представники, експерти, спеціалісти, перекладачі (гл. 2 Закону України
«Про виконавче провадження»).
Державний виконавець відкриває виконавче провадження за заявою стягувача або
його представника, за заявою прокурора, при надходженні виконавчих документів із
судів.
Виконавчі листи та інші судові документи можуть бути пред’явлені до виконання
протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи
закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення (ст.
35 Закону «Про виконавче провадження»).
Державний виконавець у триденний строк з дня надходження до нього виконавчого
документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові він
встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати 7
днів, а рішень про примусове виселення — 15 днів, та попереджає боржника про
примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку. При цьому
вказується дата виконання.
Виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії та виконати рішення, не пов’язані
з реалізацією майна боржника, не пізніше ніж у двомісячний строк з дня надходження
виконавчого документа до державного виконавця.

91. Органи та особи, які здійснюють примусове виконання рішень.

Примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб)

покладається на:
 органи державної виконавчої служби
 приватних виконавців.
Приватні виконавці здійснюють примусове виконання УСІХ РІШЕНЬ, ОКРІМ
рішень:
 про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення
перешкод у побаченні з дитиною;
 за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України,
органи місцевого самоврядування;
 за якими боржником є юридична особа, примусова реалізація майна якої
заборонена відповідно до закону;
 за якими стягувачами є держава, державні органи;
 адміністративних судів та рішень Європейського суду з прав людини;
 які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності;
 про виселення та вселення фізичних осіб;
 за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи
цивільна дієздатність яких обмежена;
 про конфіскацію майна.

92. Принципи виконавчого провадження.

Відсутність єдиної думки про галузеву приналежність і місце виконавчого

провадження в системі права України породжує наукові дискусії і по питанню системи
принципів виконавчого провадження.
 На нашу думку, принципи виконавчого провадження варто поділяти на три групи:
1) загальноправові принципи: законність, юридична рівність, одержання юридичної
допомоги;
2) галузеві принципи, характерні як для виконавчого провадження, так і для
цивільного процесуального права (диспозитивності, національної мови, рівноправності
сторін);
3) специфічні принципи, характерні тільки для виконавчого провадження
(неупередженості, повноти і своєчасності, обов'язковості вимог державного виконавця,
переважного захисту стягувача).
З числа загальноправових принципів і основних засад виконавчого провадження
можна виділити та розкрити наступні принципи.
Принцип законності визначається як неухильне дотримання всіма учасниками
виконавчого провадження норм матеріального і процесуального права. Гарантії
дотримання принципу законності стосуються як організаційних засад, форми здійснення
виконавчих дій, форм відповідальності за її порушення, так і гарантій дотримання прав
учасників виконавчого провадження, пов'язаних з можливістю оскарження дій
(бездіяльності) представників органів виконавчої служби, що порушують права і законні
інтереси учасників виконавчого провадження.
Принцип диспозитивності по відношенню до стягувача розкривається в
наступному:
1) стягувач вправі самостійно розпоряджатися належними йому правами у
виконавчому провадженні;
2) ніхто крім стягувача, за винятком випадків, передбачених законом, не може
розпоряджатися зазначеними правами.
Принцип мови виконавчого провадження є реалізацією конституційного принципу
національної мови (ст. 10 Конституції України). Учасникам виконавчого провадження
повинно бути гарантоване адекватне сприйняття всіх виконавчих дій, що вчиняються.
Незнання мови не повинне призводити до дискредитації особистості та порушення
особистих або майнових прав будь-якого учасника виконавчого провадження.
Гарантією забезпечення реалізації даного принципу є закріплений у Законі
механізм залучення у виконавче провадження перекладача, встановлення можливості
відводу (самовідводу) і оплати його послуг (статті 15 і 17).
Принцип неупередженості державного виконавця при здійсненні виконавчих дій
полягає в тому, що державний виконавець повинен здійснювати виконавчі дії об'єктивно і
неупереджено, не допускати порушення прав і інтересів обох сторін виконавчого
провадження. Неупередженість виконання забезпечується наданням можливості сторонам
виконавчого провадження і їх представникам знайомитися з матеріалами виконавчого
провадження, заявляти у встановленому порядку відводи державному виконавцеві та
іншим учасникам виконавчого провадження, які повинні не мати ні правової, ні
процесуальної заінтересованості у виконанні.
Принцип повноти і своєчасності виконання рішення закріплений у ст.5 Закону,
відповідно до якої державний виконавець зобов'язаний вживати заходів для своєчасного
та повного здійснення виконавчих дій.
Так, з метою забезпечення своєчасності виконання рішення закон наділяє
державного виконавця правами здійснювати перевірку виконання юридичними особами
рішень стосовно працюючих у них боржників; безперешкодно входити до приміщень і
сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених
приміщень і сховищ, при необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку,
опечатувати ці приміщення і сховища; звертатися до суду з поданням про розшук
боржника - фізичної особи або дитини чи про постановлений вмотивованого рішення про
примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або
іншої особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові
від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання.
Принцип повноти виконання рішень забезпечується і гарантується закріпленими в
Законі обов'язками державного виконавця вживати заходів щодо повного виконання
рішення, зазначеного у виконавчому документі; надати сторонам виконавчого
провадження і їх представникам можливість ознайомитися з усіма матеріалами;
роз'яснити стягувану і боржникові їх права і обов'язки.
Принцип обов'язковості вимог державного виконавця при здійсненні виконавчих
дій гарантується ч.З ст.6 Закону, яка вказує, що невиконання законних вимог державного
виконавця тягне за собою відповідальність згідно з законом.
Наприклад, державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право
накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках,
передбачених законом (ст.5 Закону).
Принцип переважного захисту стягувана випливає із цілей судового розгляду і
виконавчого провадження. Даний принцип необхідно розглядати у двох аспектах. По-
перше, перевага прав стягувача перед іншими учасниками виконавчого провадження, і
насамперед відносно боржника. Це положення випливає з сутності правовідносин, що
виникають у виконавчому провадженні, коли само виконавче провадження виникає з волі
стягувача і в інтересах задоволення прав стягувача та його законних інтересів. По-друге,
ніякі відомчі інтереси не можуть перекривати права і законні інтереси стягувача у
виконавчому провадженні, тобто при примусовому виконанні боржником обов'язків перед
стягувачем, підтверджених у судовому акті. Інтереси стягувача не можуть бути підмінені
якими-небудь іншими інтересами, у тому числі і державними. У протилежному випадку
ефективність виконавчого провадження буде надзвичайно низькою, стягувачі
заінтересовані в пошуку "альтернативних" варіантів як примусового виконання, так і
вирішення правового конфлікту.

93. Судовий контроль за виконанням судових рішень.

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у

справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, виконання судового рішення є
невід’ємним елементом права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого
будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду
Відповідно до ст. 1291 Конституції України, судове рішення є обов’язковим до
виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом
порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
В Цивільному процесуальному Кодексі України судовому контролю присвячено Розділ 7
"Судовий контроль за виконанням судових рішень" .
Судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах – це
особлива форма правосуддя, діяльність суду пов’язана із реалізацією судових актів у
цивільних справах, яка здійснюється у формі «контрольного санкціонування» вчинення
деяких процесуальних дій у виконавчому провадженні при розгляді цивільних справ,
безпосереднього розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність виконавців, як важливої
гарантії захисту права особи у післясудовому цивільному процесі та розгляді різних
позовів, які стосується заходів примусового виконання рішень.
Право на звернення зі скаргою
Відповідно до ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають
право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або
бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної
виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення,
ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
 Відповідно до ст. 447 ЦПК України, скарга подається до суду, який розглянув
справу як суд першої інстанції. Про подання скарги суд повідомляє відповідний орган
державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після її
надходження до суду.
Строки звернення зі скаргою
Скаргу може бути подано до суду:
а) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про
порушення її права або свободи;
б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про
порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження
виконавчих дій.
Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено
судом.
Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю
стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної
виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких
оскаржуються.
Неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи
органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином
повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду.
Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються,
звільнена з посади (не здійснює відповідну діяльність), він залучає до участі в справі
посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення
порушення права чи свободи заявника.
За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу.
У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи
бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову
особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення
(поновити порушене право заявника).
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені
відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової
особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не
було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Виконання ухвали суду є кінцевим єтапом судового контролю. У разі
встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність
неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу
державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити
порушене право заявника).
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені
відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової
особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не
було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Судові витрати, пов’язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника,
якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган
державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу
про задоволення скарги заявника.
Про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги,
відповідний орган державної виконавчої служби, приватний виконавець повідомляють суд
і заявника не пізніше ніж у десятиденний строк з дня її одержання.

94. Поворот виконання судових рішень.

 Стаття 380. Поворот виконання судових рішень
1. Суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання
про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він:
1) закриває провадження у справі;
2) залишає позов без розгляду;
3) відмовляє в позові повністю;
4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.
2. Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернуто на новий
розгляд, суд, ухвалюючи рішення, вирішує питання про поворот виконання, якщо при
новому розгляді справи він:
1) закриває провадження у справі;
2) залишає позов без розгляду;
3) відмовляє в позові повністю;
4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.
3. Суд вирішує питання про поворот виконання, якщо за результатами перегляду
судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами він:
1) закриває провадження у справі;
2) залишає позов без розгляду;
3) відмовляє в позові повністю;
4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.
4. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної
заяви сторони.
5. До заяви про поворот виконання рішення шляхом повернення стягнутих
грошових сум, майна або його вартості додається документ, який підтверджує те, що
суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно
вилучено державним виконавцем.
6. За подання заяви про поворот виконання судовий збір не сплачується.
7. Якщо питання про поворот виконання судового рішення не було вирішене згідно
із частинами першою - третьою цієї статті, заява відповідача про поворот виконання
розглядається адміністративним судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
8. Заява про поворот виконання може бути подана протягом одного року з дня
ухвалення відповідного рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції або з дня
ухвалення рішення при новому розгляді справи за результатами перегляду рішення за
нововиявленими або виключними обставинами.
9. Суд розглядає заяву про поворот виконання, подану відповідно до частин сьомої
та восьмої цієї статті, у двадцятиденний строк з дня надходження заяви у судовому
засіданні з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу, яку може бути
оскаржено у порядку, встановленому цим Кодексом. Неприбуття у судове засідання осіб,
які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не
перешкоджає судовому розгляду.

95. Поняття міжнародного цивільного процесу та його джерела.

Міжнародний цивільний процес – це сукупність і система правових норм, що

містяться у внутрішньому праві держави і в міжнародних договорах за участю цієї
держави, які регулюють цивільно-процесуальні відносини між іноземними судами та
учасниками процесу, один з яких є іноземною особою (іноземці, особи без громадянства,
іноземні підприємства, установи, організації, іноземні держави та міжнародні організації),
при здійсненні правосуддя з цивільних справ і наданні міжнародної правової допомоги.
До МЦП найчастіше відносять питання щодо:
а) міжнародної підсудності (юрисдикції) з цивільних справ;
 б) цивільного процесуального становища іноземців, осіб без громадянства,
іноземних підприємств і організацій, іноземної держави та її дипломатичних
представників, міжнародних (міждержавних) організацій;
в) судових доказів у цивільних справах з іноземною особою;
г) порядку встановлення змісту іноземного закону, що підлягає застосуванню;
д) іноземних судових доручень;
є) визнання та примусового виконання іноземних судових рішень з цивільних
справ.
На підставі ст. 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до
Конституції України та цього Кодексу. Якщо міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж
встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Перш за все
це означає, що участь іноземців у цивільному процесі як позивачів чи відповідачів не
змінює загального порядку розгляду справ у суді України. Провадження ведеться за
загальними правилами цивільного судочинства, встановленими ЦПК України.
Отже, згідно з чинним законодавством та домінуючою в міжнародному приватному
праві доктриною суд, розглядаючи справу з іноземною особою, повинен застосовувати, як
правило, процесуальне право своєї країни - закон місця розгляду спору (lex fori). Вказівки
про застосування в процесуальних питаннях лише власного права країни суду, виражені в
тій чи іншій формі, є в багатьох міжнародних договорах.
Особливість джерел МЦП полягає в їх подвійному характері. З одного боку, до них
належать норми внутрішнього законодавства окремих держав, а з іншого – міжнародні
договори.
Головним внутрішнім джерелом МЦП є Конституція України. Стаття 26
Основного Закону гарантує іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в
Україні на законних підставах, ті ж самі права і свободи та покладає на них такі самі
обов’язки, як і на громадян України, за деякими винятками. Відповідно до ч. 2 ст. 55
Конституції кожний, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства,
мають гарантоване державою право оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність будь-
якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб.
Друга група джерел МЦП – міжнародні договори, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України. Важливим актом є Віденська конвенція від 23 серпня
1978 р. «Про правонаступництво держав відносно договорів»341. Стосовно міжнародних
договорів, в яких Україна самостійно не брала участі, діють загальні положення конвенції,
викладені в ч. IV «Об’єднання та відокремлення держав», і зокрема ст. 34
«Правонаступництво держав в разі відокремлення частин держави». Згідно з цією
статтею, якщо частини території держави відокремлюються і утворюють нові держави,
будь-який договір, що діє на момент правонаступництва держав, продовжує діяти по
відношенню до кожної утвореної таким чином держави-наступника. Норми міжнародного
цивільного процесу містяться і у Конвенції про право міжнародних договорів від 23
травня 1969 р., яка встановила умови та межі дії міжнародних угод.
Важливими джерелами, що надають необхідні засоби для вручення за кордоном
судових або позасудових документів у належний строк, є конвенції, до яких приєдналася
Україна: «Про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» 342,
укладеної 18 березня 1970 року, та «Про вручення за кордоном судових та позасудових
документів у цивільних або комерційних справах» 343, укладеної 15 листопада 1965 року в
м. Гаага. Ці конвенції доповнюють положення статей Гаазької конвенції з питань
цивільного процесу від 1 березня 1954 року344.
Після приєднання України до Статуту Ради Європи 31 жовтня 1995 р. з’явилася
нові джерела МЦП, насамперед, це Конвенція про захист прав і основних свобод людини
від 4 листопада 1950 р.345, та протоколи № 1, 2, 4, 7, 11 до Конвенції, які були ратифіковані
Україною 17 липня 1997 р.
До джерел міжнародного цивільного процесу належать також норми Віденської
конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., та Віденської конвенції про
консульські зносини від 24 квітня 1963 року, в яких брав участь СРСР, і які є чинними для
України.
Цивільні процесуальні норми вміщуються також в укладених Україною
Консульських конвенціях та договорах про правову допомогу. На сьогодні є чинними,
зокрема, такі міжнародні договори з цього питання:
а) Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та
кримінальних справах, укладена державами – членами Співдружності Незалежних Держав
у Мінську 22.01.1993 р.346;
б) Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської
діяльності, підписана урядами держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав у
Києві 20.03.1992 р.347;
в) Конвенція про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у
Нью-Йорку в 1958 р.348;
г) двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в
цивільних справах: з Республікою Грузія (підписано 09.01.1995 р.), з Естонською
Республікою (підписано 15.02.1995 р.), з Республікою Молдова (підписано 13.12.1993 р.),
з Республікою Польща (підписано 24.05.1993 р.), з Китайською Народною Республікою
(підписано 31.10.1992 р.), з Литовською Республікою (підписано 07.07.1993 р.), із
Латвійською Республікою (підписано 23.05.1995 р.), із Монголією (підписано 27.06.1995
р.), з Республікою Узбекистан (підписано 19.02.1998 р.), із Соціалістичною республікою
В’єтнам (підписано 06.04.2000 р.); з Республікою Македонія (підписано 10.04.2000 р.); з
Турецькою Республікою (підписано 23.11.2000 р.); з Угорською Республікою (підписано
02.08.2001 р.); з Чеською Республікою (підписано 28.05.2001 р.); Республікою Куба
(підписано 27.03.2003 р.); з Корейською Народно-Демократичною Республікою
(04.06.2004); з Республікою Кіпр (ратифіковано 22.09.2005); з Республікою Болгарія
(22.09.2005); з Румунією (ратифіковано 07.09.2005); з Ісламською Республікою Іран
(ратифіковано 07.09.2005);
е) двосторонні договори про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР та
є чинними для України: з Народною Республікою Албанія, з Алжирською Народною
Демократичною Республікою, з Народною Республікою Болгарія, із Грецькою
Республікою, із Іракською Республікою, з Народною Демократичною Республікою Ємен,
з Республікою Кіпр, з Корейською Народною Демократичною Республікою, з Румунською
Народною Республікою, з Туніською Республікою, з Фінляндською Республікою, а також
Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних
справах.

96. Цивільні процесуальні права іноземних осіб.

Стаття 410. Процесуальні права та обов'язки іноземних осіб

1. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх
органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право
звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
2. Іноземні особи мають процесуальні права та обов´язки нарівні з фізичними і
юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами
України, а також міжнародними договорами, згода на обов´язковість яких надана
Верховною Радою України.
 1. Громадяни України можуть мати процесуальні права та обов’язки на території
іноземної держави, так як і іноземці та особи без громадянства можуть набувати
процесуального статусу в судах України. Конституція України проголошує норму про
піклування та захист Україною її громадян, що опинилися за кордоном. Вона наділила
іноземців та осіб без громадянства національним режимом стосовно здійснення ними прав
та виконання обов’язків. Вказане торкається і процесуальних прав та обов’язків суб’єктів
права, але з особливостями, які закріплені у законодавстві України та міжнародних
договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які належать
до джерел міжнародного цивільного процесу.
2. У статті 1 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства” від 4 лютого 1994 р. іноземцями визнаються громадяни – особи, які
належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особами без
громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземці та
особи без громадянства мають ті ж права та виконують ті ж обов’язки, що й громадяни
України (ст. 2); вони можуть звертатися до суду й інших державних органів для захисту їх
особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці та особи без громадянства як
учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами, що й громадяни
України(ст. 22).
3. Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які
засновані за межами України за законами тієї країни, де вони створені. Їх
правосуб’єктність підтверджується нотаріально засвідченим у місці знаходження
іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом
з торгового реєстру тощо.
4. Поширення національного режиму у цивільному судочинстві на іноземців
ґрунтується на принципі безумовності і не пов’язане з їх проживанням в Україні. Норми
цивільного процесуального закону, яким визначені правила процесуальної правоздатності
та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть
участь у справі, та інші права та гарантії, поширюються на іноземців не залежно від того,
чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних
осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав
для громадян і юридичних осіб України у порядку реторсії можуть бути встановленні
відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих
держав, у яких допущені такі обмеження.

97. Провадження у справах за участю іноземних осіб.

Процесуальні права та обов’язки іноземних осіб
Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України) визначено, що
іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи
та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право
звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і
юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами
України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України (стаття 496 ЦПК України).
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом
визначається ЦПК України, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість
якого надана Верховною Радою України.
У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність судам України
цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено за угодою сторін.
 Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент
відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі
підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, коли суди можуть
приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом:
якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом
судам України, з винятком виключної підсудності;
якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або
місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або
знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;
якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце
проживання в Україні;
якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце
проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;
якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином
України або мав в Україні останнє місце проживання;
дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території
України;
якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа
мала останнє відоме місце проживання на території України;
якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності
громадянина України;
якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний
агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до
міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;
якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної
підприємницької діяльності на території України;
в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором
України (стаття 76 Закону України "Про міжнародне приватне право").
До виключної підсудності судам України у справах з іноземним елементом
відносяться:
 якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України,
крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів у
рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з
якими нерухоме майно є об’єктом такого партнерства, зокрема об’єктом концесії, а
спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий
об’єкт;
 якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві
сторони мають місце проживання в Україні;
 якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце
проживання;
 якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує
реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;
 якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних
юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців;
 якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;
 якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до
законодавства України;
 якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в
Україні;
 в інших випадках, визначених законами України (стаття 77 Закону України "Про
міжнародне приватне право").
 Важливо! За змістом частини другої статті 3 ЦПК України правила про підсудність,
передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього
права.
Судам загальної юрисдикції України підвідомчі справи у спорах про відшкодування
шкоди, якщо її було завдано на території України, а також у справах за участю іноземних
фізичних осіб, що мають місце проживання в Україні, про відшкодування шкоди. Справи
за участю позивача фізичної особи - громадянина України до юридичної особи
відповідача, який є іноземним елементом і не має місцезнаходження в Україні щодо
відшкодування шкоди завданої на території іншої держави, мають розглядатись
відповідним судом іноземної держави.
Судове доручення про надання правової допомоги
Доручення – звернення (доручення, прохання, запит - залежно від вимог
міжнародного договору України) компетентного органу, у тому числі судове доручення
про надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах щодо вручення
документів, отримання доказів тощо.
В разі виникнення необхідності у врученні документів або отриманні доказів, у
проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне
доручення компетентному органу іноземної держави (суд, консульська посадова особа
України відповідно до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не
суперечить законодавству держави перебування, чи інший орган, до компетенції якого
належить складання чи виконання доручення про надання міжнародної правової допомоги
в цивільних справах) в порядку, встановленому процесуальним законом України або
міжнародним договором України (стаття 80 Закону України "Про міжнародне приватне
право").
Таким чином, у зв’язку з розглядом цивільної справи суд, в разі необхідності
вручення стороні по справі, яка перебуває поза межами України, документів або
витребування документів, які необхідні для розгляду справи чи проведення допиту особи,
обов’язково складає судове доручення про отримання міжнародної правової допомоги.
Обсяг правової допомоги, порядок зносин, вимоги щодо форми і змісту доручення,
а також особливості виконання доручення визначаються положеннями міжнародного
договору України, який діє у відносинах між Україною та відповідною іноземною
державою.

98. Визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів.

Умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому

виконанню
Відповідно до статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» в
Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що
виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки
іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування
шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів
іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських
справ, що набрали законної сили.
Відповідно до статті 462 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК
України), рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів
іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та
виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним
договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за
принципом взаємності.
У разі відсутності відповідного міжнародного договору України, визнання та
виконання іноземних судових рішень на території України відбувається за принципом
взаємності (вважається, що цей принцип існує, якщо не доведено інше). Згідно з цим
принципом, держава, що його дотримується, надає на своїй території аналогічні права і
бере на себе аналогічні зобов'язання щодо визнання та виконання судових рішень.
Строки пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання
Відповідно до статті 463 ЦПК України рішення іноземного суду може бути
пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання
ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може
бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення
стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Суди, що розглядають справи про надання дозволу на примусове виконання
рішення іноземного суду
Відповідно до статті 464 ЦПК України питання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання
(перебування) або місцезнаходженням боржника.
Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на
території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження
невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду
розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника.
Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного
суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представником) або, відповідно
до міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою
України, іншою особою (її представником).
Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною
Радою України, передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду через органи державної влади України, суд приймає
до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України.
Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду
Вимоги до клопотання передбачені статтею 466 ЦПК України, відповідно до
якої, клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного
суду подається у письмовій формі і повинно містити:
 ім'я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання
(перебування) або місцезнаходження;
 ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування),
його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні;
 мотиви подання клопотання.
Суд за заявою особи, яка подає клопотання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду, може вжити передбачені ЦПК України заходи
забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду такого клопотання,
якщо невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи унеможливити
виконання рішення суду.
Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду
Про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання
рішення іноземного суду суд у п'ятиденний строк письмово повідомляє боржника і
пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання.
Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови
від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника
про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій
визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що сторони повідомляються
письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду.
Важливо! За заявою будь-якої із сторін і за наявності поважних причин суд може
перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони.
Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні.
Неявка без поважних причин у судове засідання будь-якої із сторін або їх
представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик
до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою з сторін не було
порушено питання про перенесення його розгляду.
Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє
ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про
відмову у задоволенні клопотання з цього питання.
Копія ухвали надсилається судом сторонам у триденний строк з дня постановлення
ухвали.
Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, суд визначає, в якій
частині чи з якого часу воно підлягає виконанню.
Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд,
який розглядає це клопотання, визначає суму в національній валюті за курсом
Національного банку України на день постановлення ухвали.
Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду
не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною
Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути
відмовлено:
 якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно
постановлено, не набрало законної сили;
 якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була
позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було
належним чином повідомлено про розгляд справи;
 якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції
суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;
 якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж
предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні
суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на
тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;
 якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість
яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред'явлення
рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;
 якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;
 якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;
 якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду
іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на
тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання;
 в інших випадках, встановлених законами України.
Оскарження ухвали суду
Ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або
про відмову у задоволенні клопотання з цього питання може бути оскаржена у порядку і
строки, передбачені ЦПК України.
 Звернення до примусового виконання рішення іноземного суду
На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його
примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який
надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.
Виконавчий лист вноситься до Єдиного державного реєстру виконавчих
документів в порядку, встановленому Положенням про Єдиний державний реєстр
виконавчих документів.

99. Правовий статус і види третейського суду.

Згідно ст. 5 юридичні та/або фізичні особи мають право передати до третейського
суду за угодою сторін будь-який спір; що виникає з цивільних та господарських
правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Якщо чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлений інший порядок організації, діяльності та
вирішення спорів третейським судом, то застосовуються норми міжнародного договору.
Відповідно до ст. 17 ЦПК України, яка визначає право сторін на передачу спору на
розгляд третейського суду та відповідно до ст. 6 Закону, встановлюється підвідомчість
справ третейським судам. Так третейські суди можуть розглядати будь-які справи, що
виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:
1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;
2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні
господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;
3) справ, пов'язаних з державною таємницею;
4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах,
що виникають із шлюбних контрактів (договорів);
5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його
банкрутом;
6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого
самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;
7) інших справ, які підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції
або Конституційним Судом України;
8) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України. Тобто, дія цього
Закону не поширюється на комерційний арбітраж, а спори з нерезидентом України
можуть вирішуватися у відповідності із Законом України "Про міжнародний
комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р.
Водночас, компетенція третейського суду не поширюється на справи окремого
провадження. Також третейський суд не вправі вирішувати спір, який вирішується
судовими органами між тими ж сторонами по тому предмету за тими ж підставами.
Види і порядок утворення третейських судів. В даний час в Україні відповідно
до ст. 7 Закону можуть створюватися І діяти два види судів постійно діючі третейські суди
та третейські суди для вирішення конкретного спору.
Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного
спору утворюються без статусу юридичної особи, який очолює голова третейського суду,
порядок обрання якого визначається Положенням про постійно діючий третейський суд.
Постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при зареєстрованих
згідно з чинним законодавством України:
1. всеукраїнських громадських організаціях;
2. всеукраїнських організаціях роботодавців;
3. фондових і товарних біржах, саморегулівних організаціях професійних учасників
ринку цінних паперів;
4. торгово-промислових палатах;
 5. всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Центральній спілці споживчих
товариств України;
6. об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб, у
тому числі банків.
Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися та діяти при органах
державної влади та органах місцевого самоврядування.
Місцезнаходженням постійно діючого третейського суду є місцезнаходження його
засновника, що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати розташування
третейських суддів за адміністративно-територіальним принципом.
Порядок утворення третейського суду для вирішення конкретного спору
визначається третейською угодою.
Постійно діючий третейський суд підлягає державній реєстрації. Державна
реєстрація постійно діючого третейського суду здійснюється Міністерством юстиції
України, Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній
Республіці Крим, обласними, Київським, Севастопольським міськими управліннями
юстиції протягом п'ятнадцяти днів з дня подання його засновником заяви.
Про державну реєстрацію постійно діючого третейського суду видається свідоцтво
встановленого зразка. Суд визнається утвореним з моменту його державної реєстрації.
Положення про постійно діючий третейський суд та регламент третейського суду
затверджуються його засновником і публікуються. У Положенні про постійно діючий
третейський суд повинно міститися відомості про його найменування, місцезнаходження,
відомості про засновника третейського суду, склад, компетенцію та порядок створення
органів самоврядування третейських суддів, порядок обрання голови третейського суду,
підстави та порядок припинення діяльності третейського суду.

100. Міжнародний комерційний арбітраж.

Міжнародний комерційний арбітраж – це будь-який арбітраж незалежно від

того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється
постійно діючою арбітражною установою. Тобто це недержавний орган, який формується
з осіб, що обираються сторонами або призначаються відповідно до порядку, погодженого
ними, або в порядку, встановленому законом.
Міжнародний комерційний арбітраж відіграє важливу роль, як альтернативний
засіб вирішення спорів, що виникають у відносинах міжнародної торгівлі та широко
застосовується у практиці українських компаній та їхніх іноземних партнерів. Вони
активно використовують у своїх контрактах арбітражні застереження, якими
підпорядковують можливі спори різним арбітражним інституціям.
Зазначений орган вирішує спори, що виникають з цивільно-правових відносин,
пов'язаних із здійсненням міжнародного економічного і науково-технічного
співробітництва. Суб'єкти такого роду спорів - фізичні та юридичні особи різних або
однієї країни. Арбітри вирішують спори на основі відповідних норм міжнародного права,
керуючись умовами контрактів, враховуючи міжнародні торговельні звичаї.
Коли сторони зовнішньоекономічного контракту укладають арбітражну угоду та
підпорядковують спір арбітражу, вони виключають спори, що можуть виникнути з таких
контрактів, з юрисдикції державних судів. Державні суди не мають права розглядати
спори, що є предметом арбітражної угоди, коли про це повідомили сторони, за винятком
випадків, коли така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Це положення є одним з базових у системі міжнародного комерційного арбітражу,
оскільки забезпечує обов’язковість арбітражних угод, та знайшло закріплення в основних
міжнародних конвенціях з питань арбітражу. Зокрема, ст.2 Нью-Йоркської конвенції 1958
р. встановлює, що «суд договірної держави, якщо до нього потрапляє позов з питання,
стосовно якого сторони уклали арбітражну угоду, зобов’язаний … направити сторони до
арбітражу…», ст. VІ Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р.,
а також у ст.8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
У преамбулі Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» вказано,
що цей Закон виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу,
що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної
торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного
арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж, які є в
міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 році
Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН
для можливого використання державами у своєму законодавстві.
Найбільшою популярністю для вирішення зовнішньоекономічних спорів
користується міжнародний комерційний арбітраж, що володіє рядом переваг: відносна
швидкість розгляду, добровільність підпорядкування спору арбітражу, конфіденційність
розгляду спорів (за умови включення відповідних застережень до арбітражних угод),
можливість здешевити арбітражний розгляд(відмовитися досліджувати певні доказів, а
саме документи та показання свідків). Оплата за розгляд спору здійснюється окремо за
погодинну роботу арбітрів, послуги секретаріату, оренду залу та супутні витрати(послуги
юристів).
Існує два види міжнародного комерційного арбітражу: інституційний та ad hoc (для
конкретного випадку/справи).
Інституційний комерційний арбітраж є постійно діючим органом, створеним, як
правило, при торговій палаті, торговельно-промисловому союзі або асоціації. Такі органи
діють на підставі своїх статутів, регламентів, мають секретаріати, в них ведеться список
арбітрів.
Арбітраж ad hoc створюється тільки для вирішення конкретного спору і після
винесення рішення припиняє своє існування.
На даний час арбітражний процес має змішаний континентально-англо-
американський характер, оскільки в більшості арбітражів спори розглядаються
колегіально та арбітри походять з різних країн.
Міжнародний комерційний арбітраж є одним з найбільш важливих інститутів
сучасного міжнародного приватного права, який деталізуються та уніфікуються в першу
чергу враховуючи тенденції вирішення комерційних спорів, як інституційними
арбітражами і арбітражами ad hoc.
Недержавна природа міжнародного комерційного арбітражу відрізняє його від
господарських судів в державі.
Подібний (альтернативний) порядок вирішення спорів зарекомендував себе, як
ефективний в сучасних умовах введення бізнесу чи комерційній діяльності.