ТЕМА 2.

СУДОВИЙ СПОСІБ ЗАХИСТУ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ МЕДИЧНИХ ТА

ФАРМАЦЕВТИЧНИХ ПРАВОВІДНОСИН.

1. Правосуддя та судочинство: поняття та зміст. Загальні засади організації та

функціонування судової системи України.
2. Судовий захист прав суб’єктів медичних (фармацевтичних) правовідносин в порядку
цивільного судочинства
3. Судовий захист прав у сфері медичної (фармацевтичної) діяльності в порядку
кримінального судочинства
4. Судовий захист прав в порядку інших видів судочинства

1. Правосуддя та судочинство: поняття та зміст. Загальні засади

організації та функціонування судової системи України.
Стаття 55 Конституції України (далі – КУ) проголошує, що права людини
і громадянина захищаються судом і гарантує кожному право на оскарження в суді
рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб. Цією ж статтею кожному гарантується
право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з
підстав, установлених Конституцією, та у порядку, визначеному законом.
Таким чином будь-який суб’єкт медичних або фармацевтичних правовідносин
може звернутися до суду за захистом своїх порушених прав. Це може бути як
фізична особа – пацієнт, його законні представники, медичний працівник, провізор,
так і юридичні особи – заклад охорони здоров’я, фармацевтичне підприємcтво
(фірма) тощо.
Насамперед нам необхідно з’ясувати – а що ж являє собою суд як орган
судової влади, і чи він нам потрібен взагалі? Відповідь ми знаходимо знову таки у
Конституції України, стаття 6 якої проголошує, що державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на три окремих самостійних та незалежних гілки –
законодавчу, виконавчу та судову, які реалізовують свої повноваження у межах, що
визначаються відповідно до вимог Конституції та законодавства України.
Носіями судової влади виступають спеціальні державні органи – суди,
юрисдикція (повноваження) яких відповідно до ст. 124 КУ, поширюється на будь-
які юридичні спори, що виникають у державі. Основним способом реалізації судової
влади судами є здійснення ними правосуддя, тобто розв’язання по суті соціальних
конфліктів (спорів), які виникають між сторонами у будь-якій сфері нашого життя.
Сторонами у такому соціальному конфлікті можуть бути як фізичні, так і юридичні
особи, а також сама держава. Поряд з поняттям ”правосуддя”, в юриспруденції
застосовують і поняття ”судочинство”, яке вважають практично тотожним
першому, проте поняття ”судочинство” за своїм змістом є більш широким, оскільки
крім здійснення безпосередньо правосуддя (вирішення спору або справи по суті)
включає в себе й іншу діяльність суду, спрямовану на забезпечення правосуддя.
В залежності від того, в якій саме сфері суспільного життя виникає конфлікт
(спір) між сторонами, він розглядається та розв’язується судом за певними
правилами (процедурою), які закріплюються у відповідних процесуальних законах.
Так кримінальні провадження розглядаються судом в порядку кримінального

1
судочинства, процедура якого закріплена у Кримінальному процесуальному кодексі
України (КПК), цивільні – у порядку цивільного судочинства, за правилами,
встановленими у Цивільному процесуальному кодексі України (ЦПК),
адміністративні та господарські – відповідно у порядку адміністративного (Кодекс
адміністративного судочинства – КАС) та господарського судочинства
(Господарський процесуальний кодекс – ГПК). Порядок провадження у справах
конституційної юрисдикції закріплений безпосередньо у Законі України «Про
Конституційний Суд». Всього чинним законодавством України передбачено п’ять
форм судочинства – цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне та
конституційне.
Отже судовий захист прав суб’єктів медичних (фармацевтичних)
правовідносин може здійснюватися в порядку цивільного, кримінального,
адміністративного, конституційного або господарського судочинства. Найбільш
поширеними формами є захист прав і законних інтересів цих осіб саме у порядку
цивільного та кримінального судочинства, хоча й іноді (проте не так часто) можуть
застосовуватися й три інших форми судочинства.
Для того, щоб особі (фізичній чи юридичній) правильно визначити – до якого
саме суду їй необхідно звернутися, потрібно мати хоча б приблизну уяву про
організацію та структуру судової системи України. І тому перед тим, як перейти до
безпосереднього аналізу названих вище двох форм судового захисту, розглянемо
загальні засади побудови та функціонування судової системи в Україні.
Юридичною основою побудови та функціонування судової системи України є
Конституція України, а також Закони України «Про Конституційний Суд»,
«Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу Раду Правосуддя». Коротко
зупинимося на окремих нормах деяких з них.
На конституційному рівні загальні засади здійснення правосуддя,
основоположні принципи організації та функціонування судової системи в державі
врегульовані нормами Розділу VІІІ Конституції, який носить назву «Правосуддя».
Згідно ст.124 КУ правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, а
делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами чи
посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-
який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених
законом випадках суди розглядають також інші справи. Іншими словами –
юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини та види спорів, які можуть
виниками в процесі їх реалізації. Крім того, ч.4 ст.124 КУ передбачає, що законом
може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Основні конституційні засади організаційної побудови судової системи
закріплені у ст.125 КУ, норми якої включають наступні положення:
– судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та
спеціалізації і визначається законом;
– суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого
вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою
радою правосуддя;
– Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України;

2
 – відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди;
– з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових
відносин діють адміністративні суди;
– створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і
законами України, а вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Без згоди
Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під
вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком
затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо
тяжкого злочину. Крім того, суддю не може бути притягнуто до відповідальності за
ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного
проступку. Суддя обіймає посаду безстроково (ст.126 КУ).
Правосуддя здійснюють судді, а у визначених законом випадках правосуддя
здійснюється за участю присяжних. На посаду судді може бути призначений
громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п’яти
років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права
щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною
мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на
посаду судді (ст.127 КУ). Призначення на посаду судді здійснюється Президентом
України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом.
Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених
законом.
Згідно ч.2 ст.129 КУ основними засадами судочинства є:
1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
2) забезпечення доведеності вини;
3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості;
4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;
5) забезпечення обвинуваченому права на захист;
6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
7) розумні строки розгляду справи судом;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених
законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення;
9) обов’язковість судового рішення.
Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства. Судочинство
провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. За неповагу
до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом
порядку, а контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (ст.129-1 КУ).
Оскільки конституційне судочинство вважається особливою формою
здійснення правосуддя, питанням його здійснення, утворення та функціонування
Конституційного суду України (далі – КСУ) присвячений окремий розділ
Конституції України – ХІІ.

3
 Зокрема ст. 147 КУ визначає, що КСУ вирішує питання про відповідність
Конституції України законів України та у передбачених Конституцією випадках
інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші
повноваження відповідно до Конституції. Діяльність КСУ ґрунтується на принципах
верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та
обов’язковості ухвалених ним рішень i висновків.
До складу КСУ входять вісімнадцять суддів. Президент України, Верховна
Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддею
КСУ може бути громадянин України, який володіє державною мовою, на день
призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж професійної
діяльності у сфері права щонайменше п’ятнадцять років, високі моральні якості та
є правником із визнаним рівнем компетентності. Суддя Конституційного Суду
України призначається на дев’ять років без права бути призначеним повторно.
Голова КСУ обирається шляхом таємного голосування лише на один трирічний
строк на спеціальному пленарному засіданні КСУ зі складу його суддів (ст.148
КУ).
До повноважень КСУ належить (ст.150 КУ):
1) вирішення питань про відповідність Конституції України
(конституційність):
законів та інших правових актів Верховної Ради України;
актів Президента України;
актів Кабінету Міністрів України;
правових актів Верховної Ради АРК;
2) офіційне тлумачення Конституції України;
3) здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією України.
Питання, передбачені пунктами 1, 2 розглядаються за конституційними
поданнями: Президента України; щонайменше сорока п’яти народних депутатів
України; Верховного Суду; Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
На інших повноваженнях КСУ, які закріплені у ст.ст.151,151-1, 151-2 КУ
детально зупинятися не будемо, лише коротко зауважимо, що КСУ вирішує питання
про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за
конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному
судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України.
Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби
юридичного захисту вичерпано. Більше на питаннях здійснення конституційного
судочинства за браком необхідності ми зупинятися не будемо.
Система судоустрою України закріплена та деталізується у спеціальному
законодавчому акті – Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (далі –
Закон). Відповідно до ч.1 ст.17 Закону судоустрій будується за принципами
територіальності, спеціалізації та інстанційності. Потрібно зауважити, ці всі
принципи комбінуються між собою в процесі побудови судової системи. Розкриємо
коротко їх зміст. Принцип територіальності передбачає, що суди утворюються, як
правило, відповідно до адміністративно-територіального поділу України і їх

4
юрисдикція (повноваження) поширюються виключно на певну територію – район,
місто, район в місті, район та місто, декілька районів, область, декілька областей,
всю територію держави. Згідно цього принципу всі суди поділяються на ланки.
Ланка судової системи – це сукупність судів, які мають однакову структуру,
організаційну побудову, повноваження й у більшості випадків діють у межах
територіальних одиниць, прирівняних за адміністративним статусом. Проілюструємо
це наочно. Згідно ч.2 та 3 ст.17 Закону найвищим судом у системі судоустрою є
Верховний Суд, а систему судоустрою складають:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди;
3) Верховний Суд.
Крім того, для розгляду окремих категорій справ відповідно до Закону в
системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди. Таких судів на сьогодні всього 2
– Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний
суд.
Отже судами першої (низової) ланки є всі місцеві суди (загальні та
спеціалізовані), юрисдикція яких може поширюватися на район, декілька районів,
район в місті, місто, місто та район, а іноді – й на область. До судів другої ланки
належать апеляційні суди, юрисдикція яких поширюється на область або декілька
областей. До судів третьої ланки належать вищі спеціалізовані суди та Верховний
Суд, юрисдикція яких поширюється на всю територію держави.
Принцип спеціалізації судів (ст.18 Закону) встановлює, що суди
спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських,
адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Крім
того, в межах певного суду може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду
конкретних категорій справ. Крім того, у місцевих загальних судах та апеляційних
судах діє спеціалізація суддів із здійснення кримінального провадження щодо
неповнолітніх. Відповідно до цього принципу утворені та функціонують й вищі
спеціалізовані суди – Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий
антикорупційний суд, до юрисдикції яких належать справи виключно певної
категорії.
І нарешті – щодо змісту останнього принципу – інстанційності. Судова
інстанція визначає повноваження окремо взятого суду при розгляді конкретної
справи і по суті позначає стадію судового процесу, через яку проходить конкретна
справа в різних судах. В залежності від обсягу наданих їм законом повноважень,
суди можуть діяти як суди першої, апеляційної чи касаційної інстанції.
Суди першої інстанції – це суди, які вперше розглядають справу і
вирішують її по суті своїм вироком, рішенням, ухвалою, постановою.
Суди апеляційної інстанції – це суди, які за апеляційною скаргою
перевіряють законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції, якщо це
рішення не набрало законної сили.
Суди касаційної інстанції – це суди, які за касаційною скаргою перевіряють
законність і обгрунтованість судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, а

5
також здійснюють перегляд судових рішень у випадках, передбачених процесуальним
законом.
Тепер, маючи уяву про основні принципи, на яких побудована судова система
України та їх змісті, розглянемо більш детально види окремих судів та їх
повноваження щодо розгляду справ. Оскільки суб’єкти, права яких порушено згідно
процесуального порядку повинні звертатися за їх захистом насамперед до місцевих
судів, обмежимося розглядом виключно їх видів та повноважень.
Згідно 21 Закону місцеві суди поділяються на:
1) місцеві загальні;
2)місцеві адміністративні;
3) місцеві господарські.
Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або
декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті
(містах).
Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди. Юрисдикція
такого суду поширюється на певний округ, межі якого відповідають межам області.
Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди.
Юрисдикція такого суду також поширюється на певну область.
Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких призначається
голова суду та, у визначених законом випадках, заступник або заступники голови
суду. З числа суддів місцевого загального суду обираються слідчі судді (суддя), які
здійснюють повноваження з судового контролю за дотриманням прав, свобод та
інтересів осіб у кримінальному провадженні в порядку, визначеному процесуальним
законом.
Місцевий суд діє виключно як суд першої інстанції і здійснює правосуддя у
порядку, встановленому процесуальним законом.
Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні
справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та
порядку, визначених процесуальним законом.
Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із
господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх
юрисдикції.
Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної
юрисдикції (адміністративні справи).
Юрисдикція місцевих судів щодо окремих категорій справ, а також порядок
їх розгляду визначаються законом.
Наразі детальніше розглянемо дві найбільш поширені форми захисту прав
суб’єктів медичних та фармацевтичних правовідносин – в порядку цивільного або
кримінального судочинства.

2. Судовий захист прав суб’єктів медичних (фармацевтичних)

правовідносин в порядку цивільного судочинства
Ми вже вище згадували, що ч 4. ст. 55 Конституції гарантує право кожного
будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від

6
порушень і протиправних посягань.
У ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) гарантовано право
кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або
майнового права та інтересу. Крім того, ст.8 Закону України «Основи
законодавства України про охорону здоров’я» (далі- Основи) передбачає, що
держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і
забезпечує його захист. У разі порушення законних прав та інтересів громадян у
сфері охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи,
підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов’язані
вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та
відшкодування заподіяної шкоди. Ст.280 ЦК України зокрема встановлює –якщо
фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано
майнової та (або) моральні шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.
Позовна заява подана в порядку цивільного судочинства є не тільки
найпоширенішим засобом реалізації передбаченого п. «і» ст. 6 Основ права на
відшкодування шкоди, завданої здоров’ю (майнової і моральної), а й засобом
визнати право, припинити дію, яка його порушує, визнати правочин недійсним (при
договірній відповідальності). У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо
предмета спору та їх обґрунтування.
Верховний Суд у постанові від 09.07.2020 у справі №922/404/19 зазначив, що
позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав
та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога
позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої
вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Отже потрібно уяснити, що зміна предмета позову означає зміну вимоги, з
якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин,
на яких ґрунтується вимога позивача.
Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти
відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою
вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути
лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог
не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених
у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог
висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви.
При викладі підстави позову, яку становлять обставини, якими позивач
обґрунтовує свої вимоги, слід чітко визначати дві складові: фактичні обставини
справи та нормативно-правове обґрунтування цих обставин (юридичні підстави).
Обираючи позовну заяву як засіб захисту порушеного права в сфері медичного
(фармацевтичного) обслуговування, вимоги до якої закріплені в ст.175 ЦПК
України, слід пам’ятати про особливості, а саме:
1) позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди,
завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, а також на вимогу,

7
що випливає із порушення особистих немайнових прав (п. 1 та 3 ч. 1 ст. 268 ЦК
України);
2) звільняються від сплати судового збору фізичні особи щодо справ про
відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а
також смертю фізичної особи. При договірній відповідальності фізичні особи також
не сплачуватимуть судового збору, адже, відповідно до п. 3 ст. 22 Закону України
«Про захист прав споживачів» (оскільки пацієнти це споживачі медичних послуг),
передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, які
пов’язані з порушенням їхніх прав.
В цьому контексті заслуговує на увагу Ухвала Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.10.2016 р. у справі №
161/7221/16-к, яка зокрема встановлює наступне: «Доводи захисника щодо
незаконності розгляду судом цивільного позову потерпілої з огляду на несплату нею
судового збору аналогічні наведеним у касаційній скарзі, були предметом ретельної
перевірки апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції належним чином
проаналізував такі доводи, дав на них вичерпну відповідь і відповідно до ст. 419
КПК України зазначив у своїй ухвалі достатні підстави, через які визнав їх
необґрунтованими. Вищий спеціалізований суд також зазначив, що п.2 ст.5 Закону
України «Про судовий збір» передбачає самостійну підставу звільнення позивачів
від сплати судового збору щодо позовів про відшкодування будь-якої шкоди
(матеріальної і моральної), завданої у результаті заподіяння тілесних ушкоджень
особі або її смерті, незалежно від того настали такі наслідки в результаті вчинення
кримінального правопорушення або інших дій чи бездіяльності, за які відповідач
несе цивільну відповідальність, згідно Закону. Цивільні позивачі у кримінальних
провадженнях звільняються від сплати судового збору з позовів про відшкодування
будь-якої шкоди, завданої в результаті вчинення кримінального правопорушення»;
3) не вимагається подання копій документів до позовної заяви про
відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок кримінального правопорушення чи
завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ч. 2ст. 177 ЦПК
України);
4) встановлено альтернативну підсудність при зверненні особи до суду з
позовом про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я або смертю фізичної особи (ч. 3ст. 28 ЦПК України) – за
місцезнаходженням відповідача згідно з Єдиним державним реєстром юридичних ,
фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (юридичної особи), за
зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, за місцем заподіяння
шкоди, за місцем виконання договору;
5) відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України («Підстави звільнення від
доказування»), вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття
кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності
або постанова суду у справі про адміністрантивне правопорушення, які набрали
законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки
дій чи бездіяльності особи, стосовно, якої ухвалений вирок, ухвала або постанова
суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією

8
особою. Такий підхід законодавця дає право особі вже не доводити наявність складу
цивільного правопорушення при розгляді справи.
6) відповідачем буде заклад охорони здоров’я або фізична особа-підприємець,
яка здійснює господарську діяльність з медичної практики, у трудових відносинах з
якими перебуває медичний працівник, а третьою особою, яка не заявляє
самостійних вимог щодо предмета спору - медичний працівник. Відповідно до ст.
1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім
працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків. За
моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових
обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у
трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (п. 8
Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).
Згідно з ч 1. ст 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану
іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі
виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлено законом.
У судовій формі захисту важливе значення має доказування. Структура
доказування – це взаємозв’язок елементів, які забезпечують досягнення мети
доказування. До елементів доказування зачисляємо: а) визначення предмета
доказування; б) надання і збирання доказів; в) дослідження доказів; г) оцінка
доказів.
Брати участь у доказовій діяльності можуть всі особи, які беруть участь у
справі, адже це їхнє право, однак доказування кожної обставини, яка має значення
для ухвалення рішення у справі, на підставі закону стає обов’язком певного
суб’єкта. Розподіл і роз’яснення сторонам їхнього обов’язку щодо доказування – це
функція суду в межах юрисдикційної процедури. Розподілити тягар доказування у
справі – означає зробити припущення про наявність або відсутність юридичних
фактів на користь однієї зі сторін.
У деліктних зобов’язанннях наукою цивільного права сформульовано
презумпцію вини заподіювача шкоди, що ґрунтується на законі. У ч. 2 ст. 1166 ЦК
України закріплено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її
відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Вказана
презумпція знайшла своє віддзеркалення й у відповідній судовій практиці – зокрема
в Ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 09.11.2016 р. (справа № 438/413/14): «У березні 2014 року
ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду із вказаним позовом, в якому зазначали,
що їхній син ОСОБА_7 потрапив у дорожньо-транспортну пригоду. На місце
пригоди виїхала машина швидкої медичної допомоги на чолі з фельдшером
Ходорівської районної лікарні ОСОБА_5, яка доставила потерпілого до
Ходорівської районної лікарні, де його було передано лікарю-хірургу ОСОБА_6, що
був лікуючим лікарем їхнього сина. Того ж дня ОСОБА_7 помер. Відповідно до
даних лікарського свідоцтва про смерть № 65 причинами смерті ОСОБА_7 стали:
травматичний шок та множинні травми тіла, завдані ДТП. Медична допомога
ОСОБА_7 була надана несвоєчасно, не в повному обсязі, що загострило перебіг

9
розвитку посттравматичних наслідків, сприяло трансформації шоку з первинної у
вторинну стадію, розвитку геморагічного шоку, а далі - спричинило смерть сина.
Посилаючись на те, що їм завдано моральну шкоду у зв'язку із смертю сина,
просили задовольнити позов.
Крім того, суд не звернув уваги на те, що у деліктних правовідносинах діє
презумпція вини заподіювана шкоди, згідно з якою вина презюмується, якщо
заподіювач не доведе відсутності своєї вини. З огляду на наведене та з урахуванням
визначеними цивільним процесуальним законодавством принципів змагальності та
диспозитивності цивільного процесу, саме на відповідача покладено обов’язок
доведення відсутності його вини у заподіянні шкоди позивачу».
Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду у складі
колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.02.2019 р.
справа №755/2545/15-ц: «… дає підстави для висновку, що законодавством не
покладається на позивача обов’язок доказування вини відповідача у заподіянні
шкоди, діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен
доводити сам завдавач школи. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція
не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини
заподіювана шкоди...Разом з тим, потерпілий має довести належними доказами
факт завдання шкоди за участі відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт
того, що відповідач є заподіювачем шкоди».
Традиційно проблеми доказування у цивільному судочинстві розглядаються
через призму вимог принципу змагальності. За моделі виключної змагальності
тягар доказування цілком покладався на сторін, натомість суд не мав права збирати
докази за власною ініціативою, а лише міг у випадку наявності у сторін труднощів в
отриманні доказів за їхнім клопотанням витребувати такі. У чинній редакції ЦПК
України законодавець заклав іншу формулу співвідношення функцій сторін і суду під
час доказової діяльності. 3окрема, поряд із класичними постулатами, що цивільне
судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК
України), обов’язок доказування покладається на сторін (ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81
ЦПК України) і збирання доказів у цивільних справах за загальним правилом не є
обов'язком суду (ч. 2 ст. 12 ЦПК України), суд наділений можливістю у виключних
випадках збирати докази за власного ініціативою (ч. 7 ст. 81 ЦПК України).
Значно розширились дискреційні повноваження суду у сфері доказування,
зокрема наділення його можливістю збирання доказів за власного ініціативою у
виключних випадках, а саме:
1) право суду збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної
ініціативи у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх
осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена (ч. 2
ст. 13 ЦПК України);
2) право суду витребувати за власного ініціативою докази, коли він має
сумніви в добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав
або виконанні обов'язків щодо доказів (ч. 7 ст. 81 ЦПК України).
У ЦПК України можна знайти низку й інших випадків, коли суд може з
власної ініціативи збирати докази (ч. 7 ст. 85, ч. 6 ст. 95, ч. 5 ст. 100, ст. 103, ч. 2

10
ст. 456 ЦПК України тощо).
Незважаючи на певні новели у сфері процесуального доказування, сприйнятті
та запровадженні досить ефективних інститутів цивільного судочинства,
притаманних державам англо-саксонської правової системи, на жаль, так і
залишилася не вирішеною на рівні ЦПК України проблема стандарту доказування у
цивільних справах, що прямо пов’язана і з оцінкою доказів. Цивільне процесуальне
законодавство України закріплює положення, за яким суд оцінює докази за своїм
внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. При цьому жодні докази
для суду не мають заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність,
допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і
взаємний зв’язок доказів у їх сукупності (ч.1,2 ст.89 ЦПК України). Чинний ЦПК
України вперше закріпив достовірність і достатність як вимоги до доказів поряд із
звичною регламентацією таких вимог як належність та допустимість доказів (ст. 79,
80 ЦПК України). Проте зазначена правова регламентація все ще не дає підстав
сформувати чіткі критерії оцінки доказів у національному законодавстві, адже
фактично аналогом стандарту доказування у цивільному судочинстві України є
внутрішнє переконання судді під час оцінки доказів.
Процесуальні правила (процедура) розгляду позову в порядку цивільного
судочинства закріплені у ЦПК України і передбачають наступні складові:
– відкриття провадження у справі (ст.187 ЦПК);
– пред’явлення зустрічного позову (ст.193 ЦПК);
– відзив відповідача на позов (ст.178 ЦПК);
– відповідь позивача на відзив (ст.179 ЦПК);
– заперечення відповідача (ст.180 ЦПК);
– підготовче засідання (ст.197 ЦПК);
– розгляд справи по суті (глава 6 ЦПК).
За результатами судового розгляду ухвалюється судове рішення. Згідно ст.
258 ЦПК судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові
накази. Процедурні питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції,
клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення
розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у
справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених
ЦПК, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті
судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових
рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови,
а у випадках, передбачених ЦПК – постановленням ухвали чи видачею судового
наказу.
При захисті прав суб’єктів в порядку цивільного судочинства важлива увага
приділяється питанню свідоцького імунітету. На жаль, у новій редакції ЦПК
України (ст.70), з переліку суб’єктів, які не підлягають допиту як свідки, вилучено
осіб, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у
зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, тобто до цього кола
належить як медичні працівники, так і інші особи, які працюють у сфері охорони

11
здоров’я (для прикладу працівники управлінь і департаментів охорони здоров'я).
Питання свідоцького імунітету тісно пов’язане з правом особи на таємницю про
стан здоров’я. ЦПК України в новій редакції не лише не удосконалив норму, яка до
цього існувала в ст. 51 ЦПК України, а загалом вилучив з кола осіб, які не можуть
бути допитані як свідки суб’єктів, які зобов’язані зберігати лікарську таємницю,
чим поставив під загрозу порушення прав людини, зокрема права, гарантованого ст.
8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 5 ч. 1 ст. 70
ЦПК України лише міститься положення, яке вказує на невичерпність кола
суб'єктів, які не можуть бути допитані як свідки, але з нормативними межами: інші
особи, які не можуть бути допитані як свідки, згідно із законом чи міжнародним
договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без
їхньої згоди. В Основах, як і будь-якому іншому законі, не міститься норми про
заборону допитувати медичних працівників як свідків. В Основах чітко закріплено
професійний обов’язок лікаря зберігати лікарську таємницю (п. «г» ч. 1 ст. 78
Основ), проте немає обмежень, які стосуються свідоцького імунітету. Отож, з
огляду на специфіку інформації, яка становить об'єкт лікарської таємниці, зміни до
ст. 70 ЦПК України необхідні.

3. Судовий захист прав у сфері медичної (фармацевтичної) діяльності в

порядку кримінального судочинства.
Суб’єкт медичних (фармацевтичних) правовідносин, який вважає, що його
законні права у цій сфері діяльності порушені внаслідок вчинення кримінального
правопорушення (кримінального проступку або злочину), може звернутися за їх
захистом в порядку кримінального судочинства. Порядок кримінального
провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним
законодавством України, уособленням якого виступає Кримінальний
процесуальний кодекс України (далі – КПК).
Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та
держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних
інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого,
повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний,
хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в
міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна
особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного
учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура
(ст. 2 КПК).
Насамперед зупинимося побіжно на деяких особливостях захисту прав особи в
порядку кримінального судочинства, які суттєво його відрізняють від цивільного
судочинства.
При захисті прав в порядку цивільного судочинства, суб’єкт, права якого
порушені і підлягають захисту звертається з позовною заявою, в якій викладені
відповідні позовні вимоги безпосередньо до відповідного місцевого загального суду,
який розглядає її як суд першої інстанції в порядку, визначеному ЦПК – ми його
розглянули вище. Чинний же КПК передбачає, що кримінальне провадження

12
повинно пройти спочатку стадію досудового розслідування (дізнання або
досудового слідства), і лише після її закінчення справа (кримінальне провадження)
направляється до відповідного місцевого загального суду, який розглядає її як суд
першої інстанції (по суті).
Отже суб’єкту, права якого порушені вчиненням кримінального
правопорушення (кримінальним проступком чи злочином) необхідно звернутися з
відповідною заявою до державного органу, який уповноважений здійснювати
досудове розслідування. У кримінальних провадженнях, які стосуються сфери
медичної або фармацевтичної діяльності, як правило, таким органом виступають
територіальні органи Національної поліції України. В подальшому така особа за її
заявою визнається потерпілим у кримінальному провадженні. Відповідно до ст. 55
КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій
кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди,
юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.
Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про
вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до
провадження як потерпілого. Потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні
права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального
правопорушення. З метою забезпечення відшкодування особі шкоди заподіяної
кримінальним правопорушенням, вона за її заявою набуває статусу цивільного
позивача (паралельно зі статусом потерпілого). Згідно ст. 61 КПК цивільним
позивачем у кримінальному провадженні є фізична особа, якій кримінальним
правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової
та/або моральної шкоди, юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або
іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди.
Порядок початку досудового розслідування врегульований ст.214 КПК,
відповідно до вимог якої слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24
годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення
або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть
свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести
відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР), розпочати
розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати
заявнику витяг з ЄРДР. Досудове розслідування розпочинається з моменту внесення
відомостей до ЄРДР. Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей
до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою
відповідальність, встановлену законом. У невідкладних випадках до внесення
відомостей до ЄРДР може бути проведений огляд місця події (відомості вносяться
невідкладно після завершення огляду). Окремі виключення з цього правила
встановлені для досудового розслідування кримінальних проступків, проте на них
ми зупинятися не будемо, лише зазначимо, що досудове розслідування кримінальних
проступків здійснюється у формі дізнання, а злочинів – у формі досудового слідства.
Підслідність, тобто компетенція слідчих органів по досудовому
розслідуванню тих чи інших кримінальних правопорушень визначається ст.216
КПК. Як ми вже зазначали вище, більшість кримінальних проваджень у сфері

13
діяльності, яка нас цікавить підслідні слідчим органам Національної поліції.
Наступною кардинальною відмінністю між кримінальним та цивільним
судочинством, є діючий в кримінальному судочинстві принцип презумпції
невинуватості, який закріплений у статті 62 Конституції та ст.17 КПК: «Особа
вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути
піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку,
передбаченому КПК, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав
законної сили. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні
кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона
обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Підозра,
обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не
встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має
відповідати поводженню з невинуватою особою». Отже на відміну від цивільного
судочинства, де вина заподіювача шкоди (відповідача) презюмується та на неї
покладається обов’язок доведення своєї невинуватості у заподіянні шкоди,
кримінальне судочинство покладає обов’язок доказування (ст.92 КПК) винуватості
особи лише на уповноважених посадових осіб – дізнавача, слідчого, прокурора.
Основний зміст досудового розслідування полягає у процесі доказування –
тобто виявленні, збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення
обставин, що мають значення для кримінального провадження. Для цього суб’єкт
досудового розслідування проводить слідчі (розшукові) дії, підстави та порядок
проведення яких регламентується КПК.
Доказами в кримінальному провадженні (ч.1 ст. 84 КПК) є фактичні дані,
отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор,
слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що
мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Джерелами доказів відповідно до ч.2 ст.84 КПК є: показання; речові докази;
документи; висновки експерта.
Обов’язкові вимоги щодо доказів закріплені в ст. 85-88 КПК:
1) належність доказу;
2) допустимість доказу;
3) недопустимість доказів і відомостей, які стосуються особи підозрюваного,
обвинуваченого (якщо це не стосується розглядуваного провадження);
4) недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та
свобод людини.
Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи
відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні,
та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також
достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання
інших доказів (ст.85 КПК).
Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому
цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті

14
процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового
рішення (ст. 86 КПК).
Стаття 87 КПК детально регламентує питання недопустимості доказів,
отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Зокрема
відповідно до ч.1 ст.87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного
порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами
України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки
інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Крім того, частина друга цієї ж статті встановлює, що суд зобов’язаний
визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема,
такі діяння:
1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду,
без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;
2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або
такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого
поводження;
3) порушення права особи на захист;
4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про
своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх
отримання з порушенням цього права;
5) порушення права на перехресний допит;
Недопустимими є також докази, що були отримані (ч.3 ст.87 КПК):
1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим
у цьому кримінальному провадженні;
2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами
досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених
КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень;
3) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння
особи у зв’язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт
недопущення до участі в обшуку адвокат зобов’язаний довести в суді під час
судового провадження;
4) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння
особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної
фіксації засідання.
У Постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 138/3715/16-
к,провадження № 51-97км19 визначено наступні вимоги до доказів:
1. Критеріями оцінки доказів є їх належність, допустимість, достовірність,
достатність, взаємозв’язок.
2. Достатність доказів – завершальний етап їх оцінки, та передбачає
наявність у кримінальному провадженні сукупності доказів взаємопо’язаних,
належних, допустимих та достовірних доказів, яка надає можливість зробити
правильний висновок про достатність (недостатність) цих доказів для прийняття
того чи іншого рішення в провадженні.

15
 3. Отже, завершальний етап оцінки доказів передбачає їх оцінку в сукупності
та взаємозв’язку, до якої входять не окремо взяті докази, а всі наявні у справі й
досліджені судом.
За змістом докази поділяються на: прямі, – які безпосередньо вказують на
наявність або відсутність конкретної обставини, що входить до предмета
доказування; непрямі, – які прямо не вказують на ці обставини, але за їх допомогою
можна дійти висновку про можливість (або неможливість) існування цих обставин.
Останні зазвичай можуть указувати на проміжні факти, які підтверджують предмет
доказування в сукупності з іншими доказами. Зокрема, це стосується довідок, схем,
листів, які апеляційна інстанція досліджувала та оцінювала окремо (у відриві) від
решти доказів, у тому числі визнаних нею допустимими.
У кримінальному провадженні, згідно зі ст. 91 КПК, підлягають
доказуванню:
1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини
вчинення кримінального правопорушення);
2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення,
форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також
розмір процесуальних витрат;
4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального
правопорушення, характеризують чи пом’якшують покарання які виключають
кримінальну відповідальність, або є підставою закриття кримінального
провадження;
5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної
відповідальності або покарання.
Особливе значення у «медичних справах» має збирання доказів, до яких
насамперед зачисляємо:
1) запити (адвокатський в порядку Законів України «Про захист персональних
даних», «Про доступ до публічної інформації», «Про інформацію»);
2) витребування доказів (клопотання слідчому/прокурору);
3) звернення до слідчого судді (тимчасовий доступ з вилученням або без/
призначення експертизи/ про накладення арешту);
4) інші дії (опитування в порядку Закону України «Про адвокатуру та
адвокатську діяльність»; звернення до спеціалістів-фахівців).
Наступною особливістю кримінального судочинства, є закріплення у нормах
КПК «свідоцького імунітету» в контексті медичних працівників, який, як ми вже
зазначали вище відсутній у ЦПК. Зокрема норма, закріплена у п. 2 ч. 2 ст. 65 КПК
встановлює, що медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням
професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне
обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи не
можуть бути допитані як свідки про відомості, які становлять лікарську
таємницю. Звільнення від окресленого професійного обов'язку може бути здійснено
лише особою, яка довірила зазначеним вище особам відомості, які становлять
лікарську таємницю (як правило шляхом надання відповідної згоди). Обсяг

16
відомостей, які можуть бути правомірно розголошенні, також визначає особа, яка їх
надала, тобто це пацієнт чи його законний представник. Слід підкреслити, що
нормативно встановлено й алгоритм дій щодо такого звільнення від обов'язку, а
саме – письмову форму волевиявлення за підписом особи, що довірила зазначені
відомості. Така процесуальна гарантія слугує дотриманню прав людини, зокрема
права, гарантованого ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод (Право на повагу до приватного і сімейного життя).
Наведемо для прикладу одне з рішень Європейського суду з прав людини (далі
- ЄСПЛ) у цій сфері. У рішенні ЄСПЛ «справа Z проти Фінляндії» (Z. v. Finland)
(1997), зокрема, йдеться про те, що 23 вересня 1992 р. старший лікар L. подав скаргу
парламентському уповноваженому з прав людини на рішення суду, яке
зобов’язувало його давати показання. У своєму висновку від 5 лютого 1993 р.
парламентський уповноважений з прав людини висловив міркування про те, що
національне законодавство не було порушено та міський суд, розслідуючи злочин,
належним чином зрівноважив публічний інтерес і право заявниці на збереження
медичної таємниці. ЄСПЛ враховує, що захист особистої інформації, не лише
медичної, надзвичайно важливий для реалізації особою свого права на повагу до
приватного та сімейного життя, гарантованого ст.8 Конвенції. Повага до
конфіденційності інформації про стан свого здоров’я є невід’ємним принципом
правових систем країн – учасниць Конвенції. Визначальною є не лише повага до
медичної таємниці пацієнта, а й забезпечення його довіри до медичної професії та
медичних послуг загалом. Отже, внутрішнє законодавство повинно забезпечувати
гарантії, достатні для запобігання переданню або розголошенню медичної таємниці,
що може суперечити положенням ст. 8 Конвенції (див п. . «с» ст. 3,5,6, та 9
Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматичною обробкою особистих даних 1981
р.).
Досудове розслідування закінчується (як правило) складанням обвинувального
акту. Обвинувальний акт складається слідчим, дізнавачем, після чого
затверджується прокурором. Обвинувальний акт може бути складений прокурором,
зокрема якщо він не погодиться з обвинувальним актом, що був складений слідчим,
дізнавачем. Після чого прокурор звертається із затвердженим обвинувальним актом
до місцевого загального суду, який розглядає кримінальне провадження як суд
першої інстанції за правилами, встановленими у Розділі ІV КПК («Судове
провадження у першій інстанції»).
Алгоритм судового провадження у першій інстанції включає наступні основні
етапи (дії):
– підготовче засідання (ст.314 КПК);
– початок судового розгляду (ст.347 КПК);
– визначення обсягу доказів та порядку їх дослідження (ст.349 КПК);
– судові дебати (ст.364 КПК);
– останнє слово обвинуваченого (ст.365 КПК);
– прийняття та проголошення судового рішення (глава 29 КПК).
Стадія судового розгляду розпочинається з того, що головуючий (суддя)
отримує обвинувальний акт та не пізніше п’яти днів із дня надходження у

17
провадження конкретного судді обвинувального акту постановляє ухвалу про
призначення підготовчого судового засідання, в якій визначає дату, час та місце його
проведення.
У підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти одне із таких
рішень(ст.314 КПК):
1) затвердити угоду про визнання винуватості чи про примирення або
відмовити у затвердженні угоди в разі встановлення підстав, передбачених ч. 7 ст.
474 КПК, та повернути кримінальне провадження прокурору (якщо угоду досягнуто
під час досудового розслідування) для його продовження, або призначити судовий
розгляд для проведення судового провадження в загальному порядку;
2) закрити провадження у випадку встановлення таких підстав;
3) повернути обвинувальний акт, якщо він не відповідає вимогам ст. 291, 292
КПК: зокрема, якщо документи містять положення, що суперечать одне одному; у
документах наведено недопустиму натуралізацію опису злочину; вони не підписані
слідчим (крім випадків, коли прокурор склав їх самостійно) чи не затверджені
прокурором; до них не долучено передбачені законом додатки;
4) направити обвинувальний акт до відповідного суду для визначення
підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження;
5) призначити судовий розгляд на підставі обвинувального акту. Якщо під час
підготовчого судового засідання не буде встановлено підстав для прийняття рішень,
передбачених наведеними вище пунктами 1–4 ч.3ст. 314 КПК, суд, заслухавши
думку прокурора, пояснення учасників підготовчого судового засідання, переходить
до вирішення питань, пов’язаних із підготовкою до судового розгляду та згідно до
вимог ст. 315 КПК:
1) визначає дату та місце проведення судового розгляду, враховуючи
складність кримінального провадження, обсяг необхідних підготовчих дій для його
проведення, можливості вирішення клопотань, заявлених учасникам судового
провадження, тощо;
2) відповідно до загальних засад кримінального провадження визначає
порядок розгляду кримінального провадження, зокрема з’ясовує, чи є підстави для
здійснення судового розгляду кримінального провадження в закритому судовому
засіданні.
Слід зауважити, що згідно з ч. 2 ст. 27 КПК кримінальне провадження в судах
усіх інстанцій здійснюється відкрито, крім деяких випадків, коли суд може (тобто
має право, а не зобов’язаний) прийняти рішення про розгляд справи в закритому
засіданні. До таких випадків закон відносить, приміром, розгляд справи, якщо
здійснення провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до
розголошення таємниці, що охороняється законом, тобто і лікарської таємниці;
3) з'ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у судовому розгляді.
Суд, враховуючи матеріали кримінального провадження та беручи до уваги
клопотання, заявлені учасниками кримінального провадження (наприклад, про
визнання цивільним позивачем), особу обвинуваченого, визначає коло учасників
судового провадження;
4) розглядає клопотання учасників судового провадження та вчиняє інші дії,

18
необхідні для підготовки до судового розгляду.
Після виконання усіх необхідних дій за результатами проведення підготовки
до судового розгляду кримінального провадження (кримінальної справи),
визначених в ухвалі про проведення підготовки до судового розгляду, суд
постановляє ухвалу про призначення судового розгляду.
У призначений для судового розгляду час головуючий відкриває судове
засідання і оголошує про розгляд відповідного кримінального провадження. Після
закінчення підготовчих дій головуючий оголошує про початок судового розгляду.
Судовий розгляд починається з оголошення прокурором короткого викладу
обвинувального акту. Якщо в кримінальному провадженні пред’явлено цивільний
позов, цивільний позивач або його представник чи законний представник, а в разі їх
відсутності - головуючий оголошує короткий виклад позовної заяви. Суд, з
урахуванням розумних строків, може обмежити тривалість оголошення прокурором
короткого викладу обвинувального акту, а також оголошення короткого викладу
позовної заяви (ст.347 КПК). Після оголошення обвинувачення головуючий
встановлює особу обвинуваченого, роз’яснює йому суть обвинувачення і запитує, чи
зрозуміле воно йому, чи визнає він себе винним і чи бажає давати показання. Якщо
у кримінальному проваджені пред’явлено цивільний позов, головуючий запитує
обвинуваченого, цивільного відповідача, чи визнають вони позов. Після цього,
вислухавши думку сторін суд своєю ухвалою встановлює обсяг та порядок
дослідження доказів. Суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники
судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих
обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з’ясовує, чи правильно
розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх
позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права
оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Докази зі сторони обвинувачення
досліджуються в першу чергу, зі сторони захисту - у другу. Обсяг доказів, які будуть
досліджуватися, та порядок їх дослідження визначаються ухвалою суду і в разі
необхідності можуть бути змінені (ст.ст.348-349 КПК). Далі відбувається
дослідження доказів судом у визначеному обсязі та порядку.
Після з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження,
та перевірки їх доказами головуючий у судовому засіданні з’ясовує в учасників
судового провадження, чи бажають вони доповнити судовий розгляд і чим саме, і за
відсутності клопотань або після вирішення клопотань, якщо вони були подані, суд
постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами і
переходить до судових дебатів.
У судових дебатах виступають прокурор, потерпілий, його представник та
законний представник, цивільний позивач, його представник та законний
представник, цивільний відповідач, його представник, обвинувачений, його
законний представник, захисник, представник юридичної особи, щодо якої
здійснюється провадження. Учасники судового провадження мають право в судових
дебатах посилатися лише на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні.
Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися
репліками. Право останньої репліки належить обвинуваченому або його захиснику.

19
(ст.364 КПК). Після оголошення судових дебатів закінченими суд надає
обвинуваченому останнє слово. Суд не має права обмежувати тривалість
останнього слова обвинуваченого певним часом. Ставити запитання
обвинуваченому під час його останнього слова не дозволяється (ст.365 КПК).
По закінченні промови обвинуваченого суд видаляється до нарадчої кімнати
для постановлення рішення. Судове рішення проголошується прилюдно негайно
після виходу суду з нарадчої кімнати. Судове рішення, у якому суд вирішує
обвинувачення по суті, викладається у формі вироку, судове рішення, у якому
слідчий суддя, суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали. Вирок в
свою чергу може бути обвинувальним або виправдувальним. Головуючий у судовому
засіданні роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Після
проголошення вироку головуючий роз’яснює обвинуваченому, захиснику, його
законному представнику, потерпілому, його представнику, представнику юридичної
особи, щодо якої здійснюється провадження, право подати клопотання про
помилування, право ознайомитися із журналом судового засідання і подати на нього
письмові зауваження (ст.376 КПК).

4. Судовий захист прав в порядку інших видів судочинства

Важливу роль захисті прав особи відіграють судові рішення КСУ, які
приймаються в порядку конституційного судочинства. Відповідно до ст.50
Закону України «Про Конституційний Суд України», формами звернення до КСУ
є конституційне подання, конституційне звернення та конституційна скарга. Під
конституційною скаргою розуміється подане до КСУ письмове клопотання щодо
перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України
(його окремих положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у
справі суб’єкта права на конституційну скаргу. Згідно з ч. 1 ст. 56 Закону,
суб’єктом права на конституційну скаргу є особа, яка вважає, що застосований в
остаточному судовому рішенні в її справі закон України (його окремі положення)
суперечить Конституції України. До суб'єктів права на конституційну скаргу не
належать юридичні особи публічного права.
Важливо пам'ятати рішення Конституційного Суду України, ухвалені з метою
правового регулювання сфери охорони здоров'я, а саме:
– Рішення КСУ у справі щодо офіційного тлумачення ст. З, 23, 31, 47, 48
Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру»
(справа К.Г. Устименка) 30.10.1997 vd71030 vn5-зn (згідно цього Рішення медична
інформація - це відомості про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету
запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку
захворювання, у тому числі і про ризик для життя і здоров'я, яка за своїм правовим
режимом належить до конфіденційної. Медичні документи (первинна медична
документація), що стосуються стану здоров'я особи, за своїм змістом містять
медичну інформацію, а отже, право на медичну інформацію включає в себе й право
на ознайомлення з медичною документацією);
– Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів
України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови

20
Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які
надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах
освіти» (справа про платні медичні послуги) від 25.11.1998 (справа № 1-29/98);
– Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів
України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 «у
державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається
безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.2002 (справа № 1-
13/2002);
– Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону
України «Про психіатричну допомогу» (справа про судовий контроль за
госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу) від 01.06.2016 (справа
№ 1-1/2016);
– Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положень 6 речення частини першої статті 13 Закону України
«Про психіатричну допомогу» від 20.12.2018 (справа № 1-170/2018(1114/18)).
Наступним судовим способом захисту прав особи (фізичної або юридичної) є
звернення до суду в порядку адміністративного судочинства. визначає
Юрисдикцію, повноваження адміністративних судів та порядок здійснення
судочинства в адміністративних судах визначає Кодекс адміністративного
судочинства України (далі – КАС).
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та
своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою
ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів
юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень (ч.1 ст.2 КАС).
Наприклад медичний працівник або пацієнт в порядку адміністративного
судочинства можуть оскаржити дії чи бездіяльність департаменту охорони здоров’я
ОДА, якщо вважають, що відповідний орган владних повноважень порушив їх
законні права у сфері охорони здоров’я. Отже адміністративна юрисдикція
передбачає, що однією стороною спору є фізична (медичний працівник, провізор,
пацієнт тощо) чи юридична особа (заклад охорони здоро в’я, фармацевтична фірма
тощо), а іншою – орган державної влади чи місцевого самоврядування (їх посадові
особи), які наділені владними повноваженнями.
Зокрема у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів
владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони
(ч.2 ст.2 КАС):
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що
визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для
прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);

21
 5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам
дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими
несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на
досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Право на звернення до суду та способи судового захисту закріплені у ст.5
КАС, яка встановлює, що кожна особа має право в порядку, встановленому КАС
звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи
бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні
інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи
окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих
його положень;
3) визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання
утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та
зобов’язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта
владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених вище у пунктах 1-4 та
стягнення з відповідача - суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування
шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Крім того, згідно ч.2 ст.5 КАС. захист порушених прав, свобод чи інтересів
особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб,
який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів
людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від
порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
До суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким
законом надано таке право, а суб’єкти владних повноважень мають право
звернутися до адміністративного суду виключно у випадках,
визначених Конституцією та законами України.
Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у
визначеному КАС, а відмова від права на звернення до суду є недійсною.
Адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими
КАС у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене
позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших
справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи (здійснюється як правило
без участі сторін). Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які
через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному

22
позовному провадженні.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно
адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що
регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Справи адміністративної юрисдикції підсудні окружним адміністративним
судам, які діють як суди першої інстанції, а у випадках прямо визначених у ст.20
КАС (Розмежування предметної юрисдикції адміністративних судів) – місцевим
загальним судам як адміністративним судам.
Алгоритм розгляду позову в суді адміністративної юрисдикції включає:
– відкриття провадження у справі (ст.171 КАС);
– пред’явлення зустрічного позову (ст.177 КАС);
– відзив на позовну заяву (ст.162 КАС);
– відповідь на відзив (ст.163 КАС);
– заперечення (ст.164 КАС);
– підготовче засідання (ст.180 КАС);
– розгляд справи по суті (глава 6 КАС).
Під час судового розгляду судом досліджуються докази, подані сторонами
процесу. За результатами розгляду справи по суті судом приймається рішення.
Судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови. Процедурні питання,
пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які
беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення
перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без
розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються
судом шляхом постановлення ухвал. Судовий розгляд в суді першої інстанції по
суті закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в
апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (ст.241
КАС).

23