1. Крівіцька та Крівіцький проти України» (Krivitska and Krivitsky v.

Ukraine) від 02.03.2011 (заява № 30856/03)

Справу порушено за заявою (№ 30856/03), поданою проти України до Суду 3

серпня 2003 року громадянами України пані Ганною Семенівною Кривіцькою
та паном Яном Федоровичем Кривіцьким відповідно до статті 34 Конвенції.

Заявники стверджували, зокрема, що їхнє «право на житло» було порушено у

зв'язку із визнанням недійсною їхньої прописки та подальшим виселенням, а
також що, розглядаючи справу, національні суди належним чином не
проаналізували їхні основні доводи. Заявники скаржились на порушення
їхнього «права на житло» у зв'язку з визнанням недійсною їхньої прописки та
виселенням. Вони посилались на статтю 8 Конвенції.

Заявники зазначили, що квартира Є.Б. була їхнім єдиним житлом і до виселення

вони законно займали її близько десяти років. Ретроспективне визнання
недійсною їхньої прописки, а також їхнє виселення становили серйозне,
незаконне та неспіврозмірне втручання у їхні права, гарантовані статтею 8
Конвенції. Зокрема, укладаючи договір найму та реєструючи його в
компетентних органах державної влади, вони не могли передбачити, що через
десять років їх буде визнано «особами, що самоправно зайняли жиле
приміщення». На їхню думку, при наданні дозволу на наймання житла
власниця квартири не мала психічних розладів і компетентні державні органи в
той час належним чином зареєстрували найм, не ставлячи під сумнів цей факт.
Крім того, в 1995-1996 роках, коли власниця діяла у власних інтересах під час
розгляду спору в суді та була присутня в судових засіданнях, суди ніколи не
піддавали сумніву її дієздатність.Заявники також зазначали, що при розгляді їх
справи про виселення суди не дотримали балансу між їх інтересами у
збереженні квартири та інтересами держави у звільненні приміщення. Суди
відмовились врахувати їхні доводи про те, що вони протягом тривалого часу
були добросовісними наймачами, несли витрати на ремонт і утримання
квартири та здійснювали інші обов'язкові платежі, що другий заявник мав двох
неповнолітніх дітей, які перебували на його утриманні, а у випадку їхнього
виселення вся родина фактично стала б безпритульною. Вони зазначили, що в
2006 році другий заявник зрештою купив інший будинок у м. Києві. Однак, на
думку заявників, це не змінило того факту, що їх виселення у 2002 році з
їхнього єдиного житла було незаконним і неспіврозмірним.

Крім того, заявники фактично не залишились безпритульними. Вони могли

повернутися до двокімнатної квартири, в якій вони були прописані до того, як
переїхали до житла Є.Б. На той час в квартирі проживала доросла дочка

1
заявниці. Крім того, згідно з довідкою Бюро технічної інвентаризації, виданою
у 2009 році, заявник був також зареєстрований як власник будинку в м. Києві.

Суд зазначає, що судам необхідно було встановити баланс між інтересами

родини заявників із двома неповнолітніми дітьми, які тривалий час були
наймачами квартири, та фінансовими інтересами держави в одержанні
максимального доходу від продажу квартири, набутої як майно померлої особи,
у якої немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом. У ході судового
провадження заявники надали низку доводів, стверджуючи, що їхнє виселення
становитиме для них надмірний тягар. Зокрема, вони стверджували, що вони
добросовісно уклали договір найму та вважались законними наймачами
протягом значного часу, сплачуючи витрати на утримання, ремонт майна та
інші обов'язкові платежі. Судові рішення не містили жодної реакції на ці
доводи, суди обмежились вирішенням питання, чи було проживання заявників
у квартирі сумісним із положеннями законодавства. Крім того, на жодній стадії
провадження (в тому числі стадії виконавчого провадження) суди не
розглянули доводи заявників про те, що внаслідок виселення вони та двоє їхніх
неповнолітніх дітей залишаться безпритульними. З матеріалів справи неясно, в
якій мірі заявники постраждали від їхнього виселення та чи переселились вони
без ускладнень. Вбачається, що заявник зміг набути нове постійне житло через
чотири роки після подій, що стали підставою для заяви. Однак, навіть
припускаючи, як стверджував Уряд, що заявники могли переселитись
своєчасно та без непомірних витрат, їхні відповідні можливості ніколи не були
предметом судового розгляду. Загалом, з огляду на ненадання державними
органами належного обґрунтування для відхилення доводів заявників щодо
застосовності до їхньої справи законодавства відносно виселення мешканців,
які самоправно зайняли приміщення, та відсутності оцінки співрозмірності
їхнього виселення, Суд вважає, що заявників було позбавлено адекватних
процесуальних гарантій у процесі прийняття рішення щодо їхнього права на
житло.Отже, у цій справі мало місце порушення статті 8 Конвенції.

Заявники також скаржилися на те, що суди не проаналізували їхні основні

доводи, зокрема про те, що вони офіційно визнавались мешканцями квартири
близько десяти років та що виселення серйозно вплинуло б на їхнє приватне та
сімейне життя так само, як і на інтереси двох дітей. Вони посилалися на пункт 1
статті 6 Конвенції.

Суд зазначає, що ця скарга пов'язана зі скаргою заявників про порушення статті

8 Конвенції, тому також має бути оголошена прийнятною. Суд нагадує, що,
незважаючи на різний характер захищених статтями 6 і 8 Конвенції інтересів,
що може вимагати окремого розгляду скарг, поданих за цими положеннями, у
2
цій справі відсутність поваги до житла є основою скарги. Враховуючи те, що
стало підставою порушення статті 8 Конвенції (див. пункти 49-51 вище), Суд
вважає, що немає необхідності окремо розглядати ті ж факти за статтею 6
Конвенції.

Заявники також скаржилися на підставі статті 1 Першого протоколу до

Конвенції на те, що внаслідок виселення вони були позбавлені результатів
ремонту помешкання, зробленого ними під час проживання.Суд зазначає, що
заявники ніколи про це не скаржились на національному рівні, тому вони не
вичерпали всіх засобів юридичного захисту щодо цієї скарги.Отже, ця скарга
має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції як
неприйнятна.

Суд одноголосно оголошує скарги за статтею 8 і пунктом 1 статті 6 Конвенції

прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними. Постановляє, що в цій
справі було порушення статті 8 Конвенції. Постановляє, що немає необхідності
вирішувати, чи було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до
пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити кожному
заявнику 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, враховуючи
будь-який податок, який може бути стягнуто; ці суми мають бути конвертовані
у національну валюту держави-відповідача за курсом надень здійснення
платежу; (b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного
розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток
(simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського
центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткових пункти.
Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

2.«Спорронг і Льоннротпроти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden)

від 23.09.1982 р. (заява№7151/75, 7152/75)

Справа Спорронґа і Льоннрот була передана до Суду Урядом Королівства

Швеції (Уряд) та Європейською комісією з прав людини (Комісія). Справу
розпочато за двома заявами (N 7151/75 та N 7152/75) проти Швеції, поданими
до Комісії 1975 року згідно зі статтею 25 Конвенції ( 995_004 )
правосуб'єктом "Маєток покійного п. Е. Спорронґа" та пані І. М. Льоннрот.
Національна належність обох - Швеція. 12 жовтня 1977 року, згідно з
розпорядженням Комісії, ці заяви були об'єднані в одне провадження.

3
Ці дві заяви стосуються наслідків довгострокових дозволів на експропріацію
та заборони щодо будівництва на території правосуб'єкта "Маєток
покійного п. Е. Спорронґа" та на ділянці пані І. М. Льоннрот, яким належить
ця власність.

Заявники скаржилися на тривалість строку чинності дозволів на

експропріацію та відповідних заборон на будівництво, які заторкували їхнє
право власності. На їхній погляд, це становило незаконне порушення
права на мирне володіння своїм майном, що гарантується статтею 1
Протоколу N 1 ( 995_004 )

Заявники не заперечують, що дозволи на експропріацію та заборони на

будівництво, про які йдеться, були самі по собі законними. З іншого боку,
вони скаржилися на тривалість строків, які були встановлені для
муніципалітету Стокгольма для порушення судового провадження у зв'язку з
необхідністю визначення розміру компенсації за експропріацію (у справі
правосуб'єкта "Маєток Спорронґа" - п'ятирічний строк, який було
подовжено на три, потім - на п'ять і, нарешті, на десять років; у справі пані
Льоннрот - десять років; див. пункти 11-14 і 20 вище). Вони також скаржилися
на те, що дозволи на експропріацію та заборона на будівництво
залишалися чинними протягом тривалого періоду (двадцять три та вісім
років у випадку дозволів; двадцять п'ять та дванадцять років у випадку
заборон; див. пункти 18 і 25 вище). Вони наголошували на тому, що ці заходи,
поєднані в такий спосіб, зашкодили здійсненню ними права власності. За їхніми
словами, вони втратили можливість продати свою нерухомість за
нормальною ринковою ціною. Вони також стверджували, що піддали б себе
занадто великому ризикові, якби робили капіталовкладення у своє майно, і,
навіть якщо після отримання дозволу на будівництво на їхніх ділянках були
б здійснені такі роботи, їх примусили б узяти на себе зобов'язання не
вчиняти - у разі експропріації - позову про відшкодування збитків у зв'язку з
відповідним підвищенням цінності їхнього майна. За їхніми словами, якби
вони вирішили взяти позику під заставу, зробити це їм було б важко. Нарешті,
вони нагадували, що будь-яке "нове будівництво" на їхній власній землі
було заборонено.Незважаючи на те, що правосуб'єкт "Маєток Спорронґа" та
пані Льоннрот не заявляли про офіційне та остаточне позбавлення їх майна,
вони стверджували, що згадані дозволи на експропріацію та заборона
будівництва надмірно обмежили їхнє право володіти та розпоряджатися
своїм майном і виключали будь-яку можливість компенсації. Отже, на
їхню думку, поки ці рішення залишалися чинними, їхнє право на власність
було позбавлене сенсу.

4
Суд вважає, що відбулося втручання в майнове право заявників, і, як слушно
відзначила Комісія, наслідки такого втручання були, безперечно, ще
вагомішими через поєднання наслідків, якими дозволи на експропріацію та
заборони позначилися на будівництві протягом тривалого строку своєї
чинності.

Заявники також посилалися на статті 17 і 18 Конвенції ( 995_004 ). Вони

стверджували, що стосовно здійснення ними права на мирне володіння своїм
майном були встановлені "обмеження з більш серйозними можливими
наслідками, ніж це передбачено" статтею 1 Протоколу N 1, і що "мета" цих
обмежень у цій статті не згадується.Комісія дійшла одностайного висновку,
що порушення допущено не було.З огляду на свій висновок про наявність
порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ), Суд не вважає за необхідне
розглядати цю справу у світлі статей 17 і 18 Конвенції.

Посилаючись на статтю 14 Конвенції ( 995_004 ), взяту разом зі статтею 1

Протоколу N 1, заявники стверджували, що вони зазнали дискримінації, якщо
порівняти їхню ситуацію із ситуацією двох категорій власників, а саме:
тих, чию власність не експропріювали, і тих, власність яких експропріювали
у спосіб, що не суперечив шведському законодавству та Конвенції.Суд не
погоджується з цим аргументом, який не підкріплено жодним доказом у
наявних у Суду матеріалах справи.

За словами заявників, їхні скарги стосовно дозволів на експропріацію їхньої

нерухомості не були і не могли бути предметом розгляду в судах Швеції; при
цьому вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 )

Заявники також скаржилися на те, що не мали змоги вчинити судові позови,

щоб домогтися відшкодування за збитки, спричинені як дозволами на
експропріацію, так і заборонами на будівництво. Суд, зважаючи на зроблений
ним висновок про наявність оспорювання (спору), не вважає за необхідне
розглядати цей аргумент.

Заявники стверджували, що їх позбавили будь-якого ефективного засобу

правового захисту в національному "органі" від порушень, які вони
оскаржують; вони посилалися на статтю 13

Беручи до уваги своє рішення щодо пункту 1 статті 6, Суд вважає, що немає
необхідності розглядати цю справу у світлі статті 13.

Суд постановляє десятьма голосами проти дев'яти, що було допущено

порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ) стосовно обох
заявників.Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати справу
5
у світлі статей 17 і 18 Конвенції ( 995_004 ), взятих разом зі статтею 1
Протоколу N 1.Постановляє одноголосно, що порушення статті 14 Конвенції
( 995_004 ), взятої разом зі статтею 1 Протоколу N 1, допущено не
було.Постановляє дванадцятьма голосами проти семи, що було допущено
порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) стосовно обох
заявників.Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати справу
у світлі статті 13 Конвенції ( 995_004 ).Постановляє одноголосно, що питання
застосування статті 50 ще не готове до вирішення. Тому Судa) відкладає
розгляд всього цього питання; b) звертається до Комісії з проханням подати
до Суду, у двомісячний строк з моменту винесення цього рішення,
письмові зауваження стосовно зазначеного питання і, зокрема, повідомити Суд
у разі досягнення Урядом та заявниками дружнього врегулювання; c) відкладає
проведення подальшої процедури і делегує Голові Суду повноваження
призначити таку процедуру в разі необхідності.

3. «Фонд «Батьківська турбота» проти України» від 2018 (заява № 5876/15)

Справу було розпочато за заявою (№ 5876/15), яку 23 січня 2015 року подав до
Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції Всеукраїнський
громадський благодійний фонд «Батьківська турбота», зареєстрований в
Україні у 1999 році.

Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на визнання

судами недійсним його права власності на майно (частина санаторію,
розташованого у м. Києві; далі - Санаторій). Зокрема, він стверджував, що з
огляду на попередні судові рішення з того самого питання, застосування
національного законодавства не можна було вважати передбачуваним. Він
також стверджував, що втручання у його майнові права не було пропорційним
та необхідним у демократичному суспільстві.

Заявник стверджував, що він був незаконно позбавлений свого майна.

Національні суди посилались на постанови від 10 квітня 1992 року та 04 лютого
1994 року (див. пункти 17 та 18), хоча відповідно до статті 321 Цивільного
кодексу України (див. пункт 36) особа може бути позбавлена власності лише з
підстав, встановлених законом, а саме законами України. Він також зазначив,
що постановою Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року було
встановлено, що питання щодо власників майна всесоюзних громадських
організацій колишнього Радянського Союзу не було врегульовано
національним законодавством. На думку заявника таким чином Верховний Суд
України визнав відсутність законних підстав для позбавлення його власності.
Заявник також зазначив, що факт позбавлення його власності через більш ніж

6
двадцять років після прийняття згаданих законодавчих актів становив
порушення принципу юридичної визначеності. У будь-якому разі ці акти
стосувались майна всесоюзних громадських організацій колишнього
Радянського Союзу до визначення їхніх правонаступників, а не Федерації, яка у
жовтні 1990 року припинила свою роботу за статутом професійних спілок
Радянського Союзу та проголосила себе правонаступником профспілок
Української РСР. Крім того, згадані законодавчі акти надали державі тимчасові
права на майно всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського
Союзу до визначення їхніх правонаступників, але не передбачали передання
державі права власності на відповідне майно. Навіть якщо припустити, що
втручання у його права ґрунтувалося на формальних підставах національного
законодавства, закон не відповідав вимогам «якості закону», оскільки у справах
№ 137/7, № 48/202-20/191 та № 51/227 національні суди дійшли висновків, що
передання майна від Федерації до «УПО» було законним. Однак це не завадило
ВГСУ дійти протилежного висновку у справі заявника. До того ж заявник
вважав, що у позбавленні його майна не було суспільного інтересу: оскільки
Федерація була правонаступником профспілок Української РСР, передання
управління спірним майном державі, не кажучи вже про право власності на
нього, відповідно до постанов від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року
не переслідувало жодну законну мету. Заявник зазначив, що навіть якщо
припустити, що згадані законодавчі акти були застосовними, їхнє застосування
через двадцять років становило непропорційний тягар для нього. Зрештою він
не отримав жодної компенсації.

Суд вважає, що вимагати від заявника стягнення відшкодування з «УПО» або в

рамках провадження проти заявника або шляхом подання окремого позову про
відшкодування шкоди проти «УПО», призведе до накладення на нього
надмірного тягаря. Проте Суд нагадує, що будь-яка компенсація, яку заявник
міг отримати від «УПО», потенційно матиме значення для оцінки його збитків
для цілей статті 41 Конвенції (див. пункт 47).

У світлі викладеного Суд доходить висновку, що втручання у майнові права

заявника, на додаток до серйозних сумнівів щодо його законності, як це
зазначено у пункті 57, поклало на заявника непропорційний тягар з огляду на
визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин.
Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до
Конвенції.Оголошує заяву прийнятною. Постановляє, що було
порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. Постановляє, що питання
застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення; відповідно:
(a) відкладає розгляд цього питання в цілому; (b) запрошує Уряд і заявника

7
подати у тримісячний строк з дати набуття цим рішенням статусу остаточного
відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції свої письмові зауваження з цього
питання і, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть
дійти; (c) відкладає подальший розгляд цього питання і делегує Голові палати
повноваження вирішити його за необхідності.

4. Рішення Великої палати ЄСПЛ у справі «С. і Марпер проти Сполученого

Королівства» (S and Marper v. United Kingdom) від 04.12.2008 (заява №
№30562/04, 30566/04)

Справу було розпочато за двома заявами (№ 30562/04 та № 30566/04) проти

Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (надалі –
«Сполучене Королівство»), направленими до Європейського суду 16 серпня
2004 р. за статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних
свобод (надалі – «Конвенція») двома громадянами Сполученого Королівства:
паном S. (надалі – «перший заявник») та паном Майклом Марпером (надалі –
«другий заявник»). Голова Великої палати Суду задовольнив кло потання
першого заявника про збереження анонімності (відповідно до частини 3
правила 47 Регламенту Суду).

Посилаючись на статтю 8 та статтю 14 Конвенції, заявники скаржилися до Суду

на те, що органи влади держави-відповідача продовжують зберігати їхні
відбитки пальців, зразки клітин та профілі ДНК після того, як провадження за
кримінальними справами стосовно них або завершилося винесенням
виправдувального вироку, або було закрито.

Заявники були взяті під варту, а після того вони були звинувачені у скоєнні
злочинів. У них зняли відбитки пальців та зразки ДНК. Після того, як обом
заявникам були винесено виправдувальні вироки, вони просили знищити зняті з
них відбитки пальців та зразки ДНК. Їхні прохання було відхилено, оскільки за
законом такі дані могли зберігатися безстроково. Суд відзначив, що закон не
описував умови та порядок зберігання відбитків пальців та зразків ДНК; він не
надавав гарантій, які виключають їх нецільове використання, а також не давав
можливості приймати до уваги індивідуальні обставини кожної конкретної
справи. Тому Суд одностайно констатував порушення статті 8 Конвенції. Суд
вирішив, що не обов’язково розглядати питання про стверджуване порушення
статті 14 Конвенції, взятої в поєднанні зі статтею 8 Конвенції. Заявникам було
присуджено відшкодування судових витрат, які вони понесли; крім того, Суд
вирішив, що визнання факту порушення Конвенції саме по собі є достатньою
справедливою компенсацією завданої їм моральної шкоди.
8
Відбитки пальців та профілі ДНК містять у собі лише обмежений обсяг
персональних даних. Фізичні зразки потенційно містять значно більший обсяг
більш особистої та докладної інформації. Ми занепокоєні, що колись наука
зможе дати можливість проводити настільки глибокий аналіз зразків, що на
його основі буде можливо отримувати інформацію про схильність особи до
скоєння певних видів злочинів, а стаття, про яку йде мова [стаття 82 Закону про
кримінальне судочинство та поліцію 2001 року], у її чинній редакції дозволяє
використовувати їх з цією метою. Крім того, можемо сказати, що до закону
можуть бути внесені зміни, які дозволяють використовувати зразки ДНК для
інших цілей, крім тих, що перераховані в зазначеній статті. Далі, можемо
сказати, що під час зберігання зразків ДНК навіть зараз існує небезпека, що
вони будуть використовуватися всупереч закону. Тому зазначених цілей можна
було б досягти ціною менших обмежень . Чому б не досягти цієї мети шляхом
зберігання профілів, а не зразків ДНК? На мою думку, відповідь на [ці] питання
виглядає таким чином. По-перше, зберігання зразків ДНК дозволяє: (а)
перевірити цілісність та оцінити можливості подальшого використання бази
даних з ДНК; (b) ще раз проаналізувати можливість оновлення профілів ДНК у
випадку появи нового методу, що дозволить більш точно фіксувати відмінності
під час співставлення ДНК різних людей; (с) ще раз проаналізувати, та
відповідно, ймовірно, добути інші ознаки ДНК та таким чином отримати
переваги з точки зору швидкості, чутливості та вартості пошуку у базі даних;
(d) провести додатковий аналіз у випадку, коли особа стверджує, що мала місце
судова помилка; та (е) провести додатковий аналіз для виявлення можливих
помилок, допущених під час аналізу або обробки інформації. Необхідно
визначити відносну значимість цих переваг та небезпек, на які вказує Рада
свободи. Стосовно цих небезпек наша позиція за будь-яких обставин полягає в
тому, що, по-перше, будь-які зміни у законодавстві повинні самі по собі
відповідати положенням Конвенції; подруге, положенням Конвенції повинні
відповідати будь-які зміни правозастосовної практики; а по-третє, неможна
самого початку вважати ці зміни незаконними. Тому мені здається, що
зазначені небезпеки є незначними та в такому вигляді переважають переваги,
обіцяні досягненням мети попередження злочинів та притягнення до
відповідальності тих, хто їх скоїв».

На думку судді Апеляційного суду Седлі, очільник поліції повинен

користуватися своїм правом знищувати інформацію про людину, яка за
звичайних обставин мала б зберігатися, кожного разу, коли у нього виникає
внутрішнє переконання, що ця людина знаходиться поза підозрою, незалежно
від того, як рідко це трапляється. Він також зазначив, що різниця між
зберіганням зразків та профілів ДНК полягає у тому, що в разі зберігання
9
зразків ДНК з них буде можливо витягнути більше інформації в майбутньому,
ніж під час проведеного первинного аналізу.

Лорд-суддя Стейн підкреслив значну цінність взятих у підозрюваних відбитків

пальців та зразків ДНК. Він взяв за приклад справу 1999 року, в рамках якої
відомості про ДНК злочинця в результаті пошуку, проведеного у
загальнонаціональній базі даних, співпали з ДНК певного І. Взятий у І. зразок
ДНК мав бути знищений, але цього не зробили. І. визнав себе винним у
зґвалтуванні, і йому винесли звинувачувальний вирок. Якби не мала місце
помилка та зразок ДНК І. був знищений, то особа злочинця могла б залишитися
невизначеною.

Якщо з’явиться необхідність виправдати незначне втручання держави в

приватне життя, Марпер Стейн згоден з суддею Апеляційного суду Седлі у
тому, що цілі зберігання зразків ДНК (попередження злочинів та захист прав
інших осіб на те, щоб стосовно них не скоювали злочинів) «передбачені
законом», як того вимагає стаття 8 Конвенції.

Баронеса Хейл Ричмондська не погодилася з думкою більшості суддів,

висловивши думку, що зберігання як відбитків пальців, так і зразків ДНК є
втручанням держави у реалізацію людиною права на повагу до її приватного
життя та, таким чином, має бути виправданим з точки зору Конвенції. На її
думку, це один з аспектів конфіденційності персональних даних, а що може
мати більш особистий характер для людини, як не знання її генетичного
образу? Далі вона заявила, що значення відмінності між відбитками пальців та
даними про ДНК зростає, коли мова йде про виправданість їх зберігання,
оскільки обставини, які виправдовують зберігання відбитків пальців, та
обставини, які виправдовують зберігання зразків ДНК, можуть сильно
відрізнятися. Вона погодилася з більшістю суддів у тому, що такі обставини
можна легко помітити у випадку з обома заявниками.

Суд одноголосно постановив, що у справі мало місце порушення статті 8

Конвенції; Постановив, що потреби окремо розглядати скаргу заявників щодо
стверджуваного порушення статті 14 Конвенції немає; Постановив, що
висновок про порушення Конвенції сам по собі є достатньою справедливою
сатисфакцією завданої заявникам моральної шкоди; Постановив: (а) що уряд-
відповідач повинен протягом трьох місяців виплатити заявникам 42 тис. (сорок
дві тисячі) євро в якості відшкодування судових витрат, яких вони зазнали (з
урахуванням ПДВ, який може підлягати сплаті з зазначеної суми), мінус 2
613,07 євро, які вже були виплачені заявникам в якості покриття витрат на
отримання юридичної допомоги; зазначена сума має бути переведена у фунти

10
стерлінгів за курсом обміну валют станом на день виплати; (b) що зі спливом
вищезазначеного трьохмісячного строку та до моменту фактичної виплати
зазначених сум на них нараховуватиметься та підлягатиме виплаті заявникам
пеня, яка розраховуватиметься як прості відсотки за граничною річною
відсотковою ставкою Європейського центрального банку, до якої слід додати
три відсотки; Відхилив решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

5. Справа «Денісов проти України»

(Заява № 76639/11)

Справу було розпочато за заявою (№ 76639/11), яку 08 грудня 2011 року подав
до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Анатолій
Олексійович Денісов

Заявник стверджував, зокрема, що його звільнення з посади голови

апеляційного суду не було здійснене відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції
та становило незаконне і непропорційне втручання у його приватне життя
всупереч статті 8 Конвенції.

Заявник оскаржив рішення ВРЮ до Вищого адміністративного суду України

(далі - ВАСУ), стверджуючи, що рішення про його звільнення було незаконним
та необґрунтованим. У своєму позові заявник доводив, що ВРЮ не дотрималась
вимог незалежного та безстороннього суду. Він наголошував, що ці вимоги
було частиною процесуальних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, яка
була застосовною до його справи у своєму цивільному аспекті, оскільки
оскаржуване рішення суттєво вплинуло на його право на роботу та його
професійну гідність. Заявник також стверджував, що не було забезпечено його
право брати участь у засіданнях. Він стверджував, що рішення ВРЮ було
викладене у загальних формулюваннях, у ньому не було посилань на жодні
конкретні факти і не було вказано конкретного часу, коли ці факти мали місце.
Заявник також просив ВАСУ взяти до уваги той факт, що його суддівська
кар’єра перевищувала тридцять п’ять років, протягом двадцяти п’яти років він
обіймав посади голови суду в декількох судах, був нагороджений за свою
роботу у судовій системі, та що на початковому етапі його роботи на посаді
голови Київського апеляційного адміністративного суду цей суд переїхав зі
зруйнованої військової казарми до приміщення у центрі міста з належним
обладнанням та достатньою кількістю залів судових засідань.

Заявник також вимагав відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної

зменшенням його заробітної плати, яка на дату подання позову становила

11
4034,33 українські гривні (далі - грн)-1, за період, який минув у липні та серпні
2011 року.

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на невідповідність вимогам

незалежності та безсторонності проваджень у ВРЮ та ВАСУ щодо звільнення
його з посади голови Київського апеляційного адміністративного суду. Він
також скаржився на те, що ВАСУ не забезпечив належний перегляд його
справи, обмеживши, тим самим, його право на доступ до суду.

Суд зазначає, перш за все, що існував «спір» щодо здійснення права обіймати
посаду голови суду. Щодо питання, чи можна таке «право» вважати
визначеним у національному законодавстві, принаймні на ймовірних засадах,
слід зазначити, що заявник був призначений на посаду голови Київського
апеляційного адміністративного суду строком на п’ять років (див. пункт 13) і
його призначення на такий строк не оскаржувалось на національному рівні.
Заявнику надавалась конкретна винагорода за його роботу на посаді голови
суду, а його звільнення з цієї посади було предметом певних матеріальних та
процесуальних умов. У світлі зазначеного та з огляду на те, що сторони не
заперечували проти існування відповідного права, немає підстав вважати, що
право заявника обіймати адміністративну посаду не було визначено у
національному законодавстві. Незважаючи на його призначення на п’ятирічний
строк, право заявника обіймати посаду голови суду було обмеженим у часі
через те, що він мав досягти пенсійного віку у 2013 році, до закінчення цього
строку (див. статтю 126 Конституції України, наведену у пункті 26).

Суд також зазначає, що спір був «реальним», оскільки сторони не

погоджувались щодо того, чи міг заявник і далі обіймати свою адміністративну
посаду. До того ж спір був «серйозним» з огляду на роль голови суду
(див. статтю 29 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», наведену
у пункті 28) та прямі матеріальні наслідки для заявника в результаті його
звільнення з цієї адміністративної посади. У зв’язку з цим аргумент Уряду, що
зменшення заробітної плати було незначним для заявника, не є переконливим.
Розрахунок заявника матеріальної шкоди, наведений у його позові до
національного суду, обмежувався лише коротким періодом (див. пункт 22),
який закінчився на тому етапі, оскільки головною метою його позову було
забезпечити його поновлення на посаді голови суду. Проте матеріальні
наслідки не були незначними, якщо взяти до уваги весь період, протягом якого
заявник мав працювати на посаді голови.

Заявник стверджував, що ВРЮ не була «незалежним та безстороннім судом» з

огляду на порядок утворення її складу, підпорядкованість її членів іншим

12
державним органам, відсутність об’єктивної безсторонності та існування
особистого упередження у деяких її членів. Крім того, ВАСУ також не
дотримався обов’язку забезпечити «незалежний та безсторонній суд».

 Згідно з практикою Суду навіть тоді, як судовий орган, що виносить рішення у

спорах щодо «прав та обов’язків цивільного характеру», певним чином не
відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, може не бути встановлено порушення
Конвенції за умови, якщо провадження у цьому органі «у подальшому підлягає
контролю з боку судового органу, що має повну юрисдикцію та забезпечує
гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції»

Суд постановив одноголосно прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6

Конвенції щодо принципів незалежності та безсторонності суду.Оголосив
більшістю неприйнятною скаргу за статтею 8 Конвенції.Оголосив одноголосно
неприйнятними скарги за статтею 18 Конвенції та статтею 1 Першого
протоколу до Конвенції. Постановив  одноголосно, що було порушено пункт
1 статті 6 Конвенції щодо принципів незалежності та безсторонності суду.
Постановив  одноголосно, що немає необхідності розглядати прийнятність і
суть решти скарг. Постановив  одноголосно, що: упродовж трьох місяців
держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути
конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день
здійснення платежу: 3000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого
податку, що може нараховуватись в якості відшкодування моральної шкоди;
3000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може
нараховуватись заявнику в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума
має бути сплачена на банківський рахунок, вказаний представниками
заявника;із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного
розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток
(simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського
центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три
відсоткові пункти. Відхилив шістнадцятьма голосами проти одного решту
вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

6. Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2018 (заява 39948/06)

Справу порушено за заявою (N 39948/06), поданою проти України до Суду

20 вересня 2006 року двома громадянами України - Сергієм Леонідовичем
Савіним і Валентиною Олександрівною Савіною відповідно до статті 34
Конвенції ( 995_004 )

13
Заявники стверджували, зокрема, що передання їхніх трьох неповнолітніх
дітей під опіку держави порушило їхні права, гарантовані пунктом 1
статті 6, статтями 8 і 14 Конвенції ( 995_004 ).

Заявники скаржилися на те, що рішення суду від 2 грудня 2004 року

порушило їхнє право на повагу до сімейного життя, передбачене статтею 8
Конвенції ( 995_004 )

Вони погоджувалися, що їхні матеріально-побутові умови дуже примітивні.

Але вони не вважали зазначені умови настільки поганими, щоб вони
становили небезпеку для життя і здоров'я дітей та вимагали відібрання дітей з
батьківського дому. Зокрема, не було жодних свідчень того, що діти мали якісь
хвороби, пов'язані з недоїданням або неохайністю. Що стосується перебування
О.С. та К.С. на обліку в центрі охорони здоров'я, постановлення їх на такий
облік заявники домоглися за порадою лікаря, щоб забезпечити цих дітей
найкращою можливістю отримувати путівки до літніх таборів. Заявники не
заперечували, що одержували певну фінансову

та іншу підтримку від держави, але стверджували, що її зовсім недостатньо,

щоб поліпшити їхнє становище. Крім того, їхні звернення до органів влади
з проханням забезпечити постачання газу в їхню квартиру, що дало б їм змогу
мати газове опалення і гарячу воду, а отже, створило б для них нормальні
санітарні умови, залишилися безрезультатними. На їхню думку, органи
влади зосереджували зусилля лише на підготовці документів про
незадовільність їхніх побутових умов, замість того, щоб дати їм необхідні
поради щодо можливого розв'язання цих проблем. Заявники також
погоджувалися з тим, що поміщення дітей до інтернатських закладів,
можливо, відповідало б інтересам дітей, але, за їхніми

словами, це можна було б зробити в інший спосіб, не позбавляючи дітей

батьківського піклування; адже органи влади практично позбавили батьків
можливості проводити час зі своїми дітьми поза межами таких закладів,
особливо якщо враховувати той факт, що дітей влаштували в різні заклади. На
їхню думку, немає жодної небезпеки в наданні дітям можливості
короткочасних відвідувань батьківського дому. Щодо бродяжництва О.С.
заявники стверджували що їх не

можна звинувачувати за це, оскільки вони намагалися вплинути на свого

сина. Однак часто він тікав саме зі школи, де перебував під наглядом
вихователів. У підсумку заявники доводили, що національні органи могли б
застосувати менш суворі заходи, ніж відібрання від них дітей, і держава могла
б допомогти їм виховувати дітей, забезпечивши сім'ї належні умови життя.
14
Вони також наголошували, що при вирішенні їхньої справи в суді думку дітей
не брали до уваги.

Заявники скаржилися, що рішення про встановлення опіки над дітьми

приймалися на тій підставі, що заявники є інвалідами, і стверджували, що
держава не виконала свого обов'язку із забезпечення належних умов
задля збереження їхньої сім'ї. Вони посилалися на статтю 14 Конвенції у
поєднанні зі статтею 8 Конвенції ( 995_004 ).

Вони посилалися передусім на те, що за кількістю дітей їхня сім'я була

унікальною серед подружніх пар із вадами зору. Крім того, жодна з таких
сімей, внесених у списки УТОСу, не мала таких незадовільних житлових
умов. Хоча заявники погоджувалися з тим, що їхні матеріально-побутові
умови не були задовільними для виховання дітей, вони все ж таки
наголошували, що, враховуючи їхню зовсім особливу ситуацію, державні
органи повинні були докласти більше зусиль до того, щоб забезпечити їхню
гідність і рівність зі здоровими людьми.

Суд дійшов висновку, що, незважаючи на доречність аргументів, якими

національні органи обґрунтовували своє рішення про відібрання дітей від
батьків, ці аргументи не були достатніми для виправдання такого серйозного
втручання в сімейне життя заявників.

Заявники скаржилися, що рішення про встановлення опіки над дітьми

приймалися на тій підставі, що заявники є інвалідами, і стверджували, що
держава не виконала свого обов'язку із забезпечення належних умов
задля збереження їхньої сім'ї. Вони посилалися на статтю 14 Конвенції у
поєднанні зі статтею 8 Конвенції ( 995_004 ).

Суд зазначає, що, хоча через свою інвалідність заявники, можливо, зазнавали
певних труднощів у забезпеченні своєї сім'ї всім необхідним - наприклад,
труднощі в пошуку підходящої роботи або в підтриманні порядку в домі,
аргументи, подані ними на обґрунтування цієї скарги, не містять, на думку
Суду, свідчень того, що із заявниками поводилися інакше, ніж з іншими, в
аналогічній ситуації або так само, як з іншими, в інших ситуаціях (див.,
зокрема, справу "Флімменос проти Греції"

Заявники також скаржилися на те, що судове провадження та рішення,

винесені судами в їхній справі, були несправедливими. Вони посилалися на
пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

Суд також повторює, що, незважаючи на різний характер інтересів,

захищених статтями 6 і 8 Конвенції ( 995_004 ), і на те, що така різниця може
15
вимагати окремого розгляду скарг, поданих з посиланням на ці положення,
суттю скарги заявників у цій справі є відсутність поваги до сімейного життя.
Тому, беручи до уваги наведені вище висновки за статтею 8 (див. пункти 60-
61 вище), Суд вважає, що немає необхідності в окремому розгляді цих фактів
у світлі статті 6 (див. справу "Хант проти України" ( 974_126 )

Суд одноголосно оголошує скарги за статтею 8 та пунктом 1 статті 6

Конвенції ( 995_004 ) прийнятними, а решту скарг - неприйнятними.
Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ).
Постановляє, що немає необхідності розглядати цю заяву за статтею 6
Конвенції ( 995_004 ). Постановляє, що: a) протягом трьох місяців з дня,
коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції
( 995_004 ), держава-відповідач має сплатити заявникам спільно 5000 (п'ять
тисяч) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який
може бути стягнуто з цієї суми; ця сума має бути конвертована у національну
валюту держави-відповідача на день здійснення платежу; b) зі спливом
зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму
нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної
позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей
період, плюс три відсоткових

пункти. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

7. .«М.Р. і Д.Р. проти України» (M.R. and D.R. v. Ukraine) від 22.05.2018
(заява№63551/13)

Справу було розпочато за заявою (№ 63551/13), яку 02 жовтня 2013 року

подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадяни Чехії М.Р. (далі
- перший заявник) та його син Д.Р.

Заявники (М.Р., громадянин Чеської Республіки, та Д.Р. – син М.Р., від імені
якого батько подав скаргу) стверджували, що українські органи влади не вжили
невідкладних заходів для виконання рішення суду про повернення Д.Р. до
Чеської Республіки після його прибуття до України разом з матір’ю без згоди
батька.

Органи влади намагались вжити заходи примусу у вигляді накладення штрафу

на матір Д.Р. Однак, з огляду на невелику суму штрафу такі заходи навряд чи
можна вважати належним засобом примус для виконання такого типу рішень.

Крім того, державний виконавець декілька разів звертався до суду з заявою про
оголошення матері та дитини у розшук, а також про відібрання дитини під
16
тимчасову державну опіку. Однак, такі заяви визнавались необґрунтованими.
Примітно, що у цих судових засіданнях брала участь матір, яка відкрито
проживала за двома адресами, які були відомі органам влади. Дитина
відвідувала публічну школу і нічого не вказувало на те, що були будь-які
труднощі у встановленні їх місця проживання. У певний момент суди визнали,
що поміщення дитини під тимчасову державну опіку взагалі не є заходом, який
передбачено законом за обставин даної справи. Відповідно, заяви, які
подавались державними виконавцями демонстрували не тільки їх бездіяльність,
але й відсутність координації з іншими органами влади для забезпечення
виконання рішення про повернення дитини. Вбачається, що такі заяви тільки
затримували процес виконання.Виконавче провадження було декілька раз
зупинено виконавцями і згодом відновлене судом, оскілки такі зупинення були
визнані необґрунтованими. Такі недоліки виконавчого провадження
демонструють відсутність послідовного скоординованого підходу до виконання
рішення, яке станом на момент скасування останньої постанови про закінчення
провадження, вже тривало понад чотири роки. Уряд стверджував, що після
06.03.2014 р. вже було неможливо виконати рішення про повернення дитини,
оскільки національні суди України постановили рішення про те, що дитина має
проживати разом з матір’ю. Відповідно до позиції Суду найкращі інтереси
дитини мають превалювати і, відповідно, Суд погоджується, що зміна
відповідних обставин може в якості винятку виправдати невиконання
остаточного рішення суду про повернення дитини. Однак, враховуючи
позитивні зобов’язання за статтею 8 та загальну вимогу поважати верховенство
права, Суд має переконатись, що зміна відповідних фактів не була спричинена
не вжиттям органами державної влади всіх розумно очікуваних від них заходів
для виконання рішення про повернення дитини. У цій справі Суд зазначив, що з
часу перевезення дитини з Чеської Республіки до України у 2009 році вона
постійно проживала з матір’ю окремо від батька. Відповідно, висновки
національних судів України у 2014 році стосовно належної адаптації дитини
жити в Україні не є неочікуваними. Однак, Суд зазначив, що період часу, який
призвів до таких висновків, мав місце з огляду на бездіяльність органів влади
щодо невідкладного виконання рішення про повернення дитини. Відповідно, до
винесення рішення суду, на яке посилався Уряд, національні органи влади вже
не забезпечили ефективний захист права заявників, як батька, так й сина, на
повагу до їх сімейного життя. У цій справі Суд визнав, що не забезпечення
національними органами влади права заявників переважно було наслідком
відсутності належної системи законодавства та адміністративної практики.
Європейський суд вказав, як вбачається з цієї справи, національне
законодавство та практика були недостатніми для сприяння добровільному

17
врегулюванню відносин з залученням сім’ї та спеціалістів у справах дітей.
Також не передбачено належної сукупності спеціальних заходів, які мали бути
вжиті з дотриманням принципу пропорційності для забезпечення примусового
виконання рішення про повернення дитини. Отже, Суд визнав порушення ст. 8
Конвенції у зв’язку з недотримання органами влади позитивних зобов’язань
щодо забезпечення виконання рішення суду про повернення сина заявника до
Чеської Республіки.

8. Справа (Б. проти Франції)

ЄСПЛ розглянув справу 25 березня 1995р. Справа стосується транс сексуальної

жінки, яка жила в умовах щоденного приниження, будучи не в змозі змінити
своє ім’я для відображення нового соціального статусу

Заявниця народилася в Алжирі в 1935 р, при народженні була зареєстрована як

дитина чоловічої статі і отримала ім'я Норбер Антуан. З самого раннього віку
дитина поводився по-жіночому, тому що відчував себе дівчинкою, і сім'я
належала до нього саме так. Після проходження військової служби заявниця в
1963 р вирушила до Парижа, де і проживає до цих пір, і працювала в
театральній сфері. З 1963 по 1967 р лікувалася від депресії, а потім пройшла
курс гормональної терапії, яка привела до фемінізації її зовнішності. У 1972 р в
Марокко вона зробила операцію зі зміни статі і з тих пір живе з чоловіком, за
якого хотіла б вийти заміж.

У 1978 р вона звернулася до суду з заявою, що вона є особою жіночої статі і

просить внести зміни в її свідоцтво про народження, щоб зафіксувати в ньому
факт зміни статі і її нове жіноче ім'я - Лін Антуанетт. Суд великої інстанції
лібурни відхилив її позов в листопаді 1979 р ,а її апеляційна та касаційна скарги
були відповідно відхилені апеляційним судом м. Бордо в травні 1985 р і
Касаційним судом в березні 1987 р. Її офіційні документи, включаючи паспорт,
посвідчення особи і водійські права, видані на ім'я Норбер Б., а картка
соціального забезпечення має кодовий номер, що позначає осіб чоловічої статі.

У скарзі, поданій до Комісії 28 вересня 1987 р заявниця стверджувала, що

відмова французької влади визнати зміна її статі порушує статті 3, 8 і 12
Конвенції. Скарга була оголошена прийнятною 13 лютого 1990 року, за
винятком скарги щодо порушення статті 12 Конвенції (право вступати в шлюб і
створювати сім'ю).

У своїй доповіді від 6 вересня 1990 року Комісія встановила факти і висловила
думку, що мало місце порушення статті 8 Конвенції , але не статті 3.
18
19