Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Львівська політехніка»

Інститут права та психології
кафедра теоретичної та практичної психології

Заліковий спіч
з навчальної дисципліни «Риторика»
на тему:
«Чи можна вважати евтаназію вбивством?»

Виконала:
студентка групи ПС – 24
Садова Божена
Перевірила:
канд.філол.наук, старший
викладач кафедри
Городиловська Галина
Петрівна

Львів – 2019
 Чи можна вважати евтаназію вбивством?

Евтаназія (гр. «eu» – добре + «thanatos» – смерть) – умисні дії чи

бездіяльність медичних працівників, які здійснюються ними за наявності
письмово оформленого клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли
усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням
законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних,
психологічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право
на гідну смерть.

Актуальність цієї проблеми обумовлюється як об’єктивними, так і

суб’єктивними факторами. Об’єктивною причиною розгляду проблеми
евтаназії є вічна проблема, яка завжди приваблювала і приваблює пересічних
громадян і науковців – це проблема життя та смерті, вірніше гідного життя та
гідної смерті. Не менш важливим тут є питання: «Чи є життя найвищою
цінністю людини?». Якщо так, то чи має право хто-небудь, крім неї,
розпоряджатися цією цінністю? Суб’єктивною причиною виступають
конкретні факти практичного застосування евтаназії легально і нелегально, у
правовому і позаправовому просторах при невирішених корінних етичних,
правових і філософських аспектах.

Проблема осмислення права людини на легку добровільну смерть в

історії філософської думки не нова. Про евтаназію як благо і для самого
хворого, і для оточуючих говорили Сократ, Платон, стоїки, Ф. Бекон, З.
Фрейд та ін. У сучасних публікаціях будь-яких наукових напрямів неодмінно
присутня цитата Ф. Бекона, що обов’язок медика не тільки в тому, щоб
відновлювати здоров’я, але і в тому, щоб пом’якшувати страждання,
викликані хворобою, а якщо недуг визнано невиліковним, лікар повинен
забезпечувати пацієнту легку і мирну кончину. Адже немає на світі блага
більшого, ніж подібна евтаназія. Одночасно можна назвати і тих мислителів,
які не поділяли цю точку зору, серед них Конфуцій, Піфагор, Аристотель,
Епікур, Августин та інші. На противагу беконівській думці можна навести не
менш яскраву конфуціанську, про те, що ми не можемо судити про смерть,
коли не пізнали, що таке життя[1].

Проблеми прикладної етики характеризуються наступними ознаками.

1. Вони виникають у сферах життя, що передбачають і вимагають

регулювання, кодифікації, контролю, в зонах інституційної поведінки, де
вчинки мають усвідомлений і суспільно осудний характер. Це такі проблеми,
доля яких залежить від свідомо вираженої волі суспільства. Наприклад,
смертна кара як цілеспрямований акт держави є предметом прикладної етики.

2. Для вирішення цих проблем недостатньо однієї доброї волі, етичної

рішучості. Потрібна ще і професійна виваженість. Моральна обґрунтованість
вибору пов'язана зі знанням предмету вибору. Наприклад, етично
обґрунтоване ставлення до клонування можливе лише з урахуванням
медичних критеріїв людського життя.

3. З вирішення питання їх етичної кваліфікації існують протилежні

позиції. Наприклад, у міркуваннях «за» та «проти» евтаназії апелюють до
категорії милосердя.

4. Ці проблеми є відкритими внаслідок відсутності логічно та морально

бездоганного обґрунтування і вимагають у кожному випадку індивідуального
підходу.

5. Спосіб ухвалення рішень тут є публічним, легітимним, здійснюється

через етичні комітети, з урахуванням всієї сукупності інтересів.

Можна виділити чотири позиції щодо статусу прикладної етики. Вона

є:

1) практичним застосуванням етичної теорії, її витоки містяться в

античній філософії;
 2) новітнім варіантом професійної етики;

3) сукупністю особливого роду практичних моральних питань

сучасності;

4) новою стадією розвитку етики, що характеризується поєднанням

теорії моралі та моральної практики суспільства[2].

У дослідженнях щодо звичаїв древніх народів ми знаходимо приклади

застосування евтаназії в тій чи іншій формі її прояву. Так, в Спарті активно
стимулювалось прийняття рішення особами похилого віку (понад 60 років)
щодо завершення життя. В Японії престарілих людей, з їх згоди, відносили
на священну гору і залишали там до настання смерті, звільняючи тим самим
суспільство і сім’ю від обов’язку піклування про них. Другого дихання
евтаназія отримала в процесі становлення ліберальної концепції інституту
прав людини, який супроводжувався ідеалізацією свободи та несприйняттям
обмежень. Поступальні процеси просування ідей евтаназії змусили
міжнародні інституції висловитись із зазначеної проблеми. Так, Всесвітня
медична асамблея в жовтні 1987 р. (м. Мадрид) в своїй декларації визначила,
що евтаназія, як акт умисного позбавлення життя пацієнта, навіть на
прохання самого пацієнта або на основі звернення з подібним проханням
його близьких, є неетичною. Це не виключає необхідності поважливого
ставлення лікаря до бажання хворого не перешкоджати перебігу природного
процесу помирання у термінальній фазі захворювання.

Загалом евтаназію класифікують на два типи: активну (active

euthanasia) і пасивну (passive euthanasiaта). В дослідженнях щодо пасивної
евтаназії інколи поділяють її на ортотаназію (припинення медичних заходів
по відношенні до хворого, визнаного уже невиліковним) та дистаназію
(продовження життя хворого у будь-який спосіб). Також за наміром волі
виділяють добровільну (за рішенням хворого), недобровільну (за рішенням
близьких без можливості взнати волю хворого) та примусову евтаназію
(проти волі хворого)[2].

Вирізняють дві форми евтаназії:

• Активна форма передбачає введення медичних препаратів або інші

дії, що призводять до смерті. До активної евтаназії також належить
самогубство за допомогою смертельних препаратів, що надаються на
прохання хворого, або відключення від життєпідтримувальної апаратури.

• Пасивна форма полягає у відмові хворого від лікування і припинення

терапії медичним персоналом.

Також необхідно додати, що евтаназія буває як добровільна так і

недобровільна, тобто за згодою хворого, який перебуває у повній свідомості і
при пам’яті, і за його офіційно зафіксованого прохання або за згодою родичів
хворого, який перебуває у безсвідомому стані. На сьогодні активна евтаназія
дозволена у трьох країнах: Нідерландах з 2001 року, Бельгії з 2002 року та
Люксембурзі з 2009 року та швейцарському кантоні Цюріх з 2011 року.
Пасивна евтаназія є легальною у Швеції, Фінляндії й Франції. Хоча в
наведених вище державах легалізована процедура евтаназії, у більшості
державах вона заборонена. Першість у питанні легалізації евтаназії сьогодні
займають Нідерланди[4].

Ст. 3 Конституції України закріплює положення, згідно з яким людина,

її життя та здоров’я, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю. Ці права та їх гарантії складають зміст і
спрямованість діяльності держави.

Скасування та обмеження цих прав не допускається, за винятком

випадків, що можуть тимчасово встановлюватися в умовах військового та
надзвичайного стану. Оскільки право на життя гарантує недоторканність
фізичного існування людини і, а тому не допускає розпорядження ним ким-
небудь, окрім самої людини[3].
 Висновки

Отже, евтаназія посягає на найвищу соціальну цінність, що

охороняється державою – життя людини. Право на життя закріплене і у ст.
281 (Кн. 2, Гл. 21) Цивільного кодексу України, де вказано, що
найголовнішим і невід’ємним правом людини є право на життя, що фізична
особа не може бути позбавлена життя.

Цивільний кодекс України у ст. 281 також встановив чітку заборону

задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя. Ніхто не
може позбавити людину життя, яке повинно підтримуватись у всіх випадках
до природного завершення. Проте в деяких країнах сучасного світу
відбуваються кардинальні зміни, на тлі яких ця теза спростовується. Мова
йдеться про евтаназію – практику припинення лікарем життя людини, яка
має невиліковне захворювання на задоволення її прохання в безболісній або
мінімально болісній формі припинити страждання. Однак у Кримінальному
кодексі України немає жодної статті, якою би кваліфікувалось таке діяння,
тому проблема евтаназії потребує подальшої кримінально-правової
регламентації. У теорії кримінального права визнається, що добровільна
згода людини на позбавлення її життя не виключає карності діяння і зазвичай
кваліфікується за ст.115 Кримінального кодексу як вбивство.
 Список використаної літератури
1. Евтаназія: правові та етичні аспекти / А. О. Шпачук // Вісник Академії
адвокатури України. - 2012. - Число 3. - С. 159-163.
2. Евтаназія: реалізація права на смерть чи порушення права на життя / І.
І. Ольховик // Міжнародний науковий журнал "Інтернаука" . - 2017. - №
16(2). - С. 64-66. 
3. Право на евтаназію як складова права людини на життя /
В. А. Ворона // Право України. -Київ, 2010, N 5.-С.199-205
4. Суїцид та евтаназія як проблеми сучасної етики / У. П.
Кошетар // Вісник Національного авіаційного університету. Сер. :
Філософія. Культурологія. - 2013. - № 1. - С. 30-35.