КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА

Ахтирська Наталія Миколаївна

СУДОВА МЕДИЦИНА ТА ПСИХІАТРІЯ

для юристів

Київ 2023
 I. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА ЗНАЧЕННЯ СУДОВОЇ
МЕДИЦИНИ
1. Поняття та предмет судової медицини

Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я,

честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю. Забезпечення охорони конституційних прав людини і
громадянина від кримінально-протиправних посягань визначається
завданням Кримінального кодексу України (ст.1). Завдання кримінального
провадження також полягає, зокрема, у захисті особи від кримінальних
правопорушень, охороні прав, свобод та законних інтересів учасників
кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та
неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто
вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в
міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений,
жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і
щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована
належна правова процедура (ст.2). Реалізація вказаних завдань
відбувається шляхом збору, оцінки та використання доказів, які
потребують не тільки правових, але й спеціальних знань, тим більше, у
провадженнях, які стосуються життя та здоров’я особи, коли медичні знання
є важливими для визначення тяжкості тілесних ушкоджень, причини смерті
тощо. Але використання медичних знань у якості спеціальних у
кримінальному провадженні має суттєве значення не лише під час
розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень проти
життя та здоров’я особи. Так, погоджуючись з позицією, висловленою
Кістяківським Олександром Федоровичем, українським вченим-
криміналістом та істориком права, діячем українського національного
відродження, згідно якої, об’єктом злочину може бути лише людина,
оскільки «всі речі визнаються об’єктом злочину внаслідок їх необхідності
для людини».
Очевидно, що використання спеціальних медичних знань стає в нагоді
не тільки підчас кримінального провадження щодо кримінальних
правопорушень, пов’язаних з посяганням на життя та здоров’я особи, а й під
час кримінального провадження щодо кримінальних правопорушень проти
волі, честі та гідності людини (наприклад, торгівля людьми, підміна
дитини), щодо кримінальних правопорушень проти статевої свободи та
статевої недоторканості (зґвалтування, сексуальне насильство), проти
довкілля (встановлюється вплив на здоров’я людини забруднення води,
повітря тощо), порушення правил безпеки виробництва, безпеки руху та
експлуатації транспорту (наприклад, проведення освідування водія на
наявність ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння) та інше.
Медицина одна з перших спеціальних наук прийшла на допомогу
праву, коли зароджувалась наука про розкриття та розслідування злочинів,
хоча варто зазначити, що цей шлях був тяжким. Формування кластеру
медичних знань, які сприяли вирішенню завдань правосуддя, відбувалося в
умовах протистояння. Поборники класичної медицини не давали
достатньо матеріалу для досліджень, всіляко обмежували пошук нового,
оскільки, на їх думку, медицина покликана виконувати завдання лікування
пацієнтів, а не вирішувати питання мертвих (навіть, якщо вони стали
потерпілими від злочинних дій).
Словосполучення «судова медицина» вперше з’явилось у праці
професора із Лейпцига Йогана Бона «Основи судової медицини» (1690 р.).
В XVII ст. голандець Левенгук використовував мікроскоп для вивчення
деталей мускулатури людини, які неможливо було розгледіти неозброєним
оком. На межі XVII-XVIII століть італієць Морган’ї почав проводити розтин
тіл померлих, а зміни, виявлені ним в окремих органах, порівнював з
хворобливими явищами, що призвели дану особу до смерті. Він заснував
патологію – вчення про зміни в органах, які є притаманними окремим
хворобам, хоча бурхливий розвиток патології як науки відбувався в
середини XIX сторіччя. Саме в той час розпочалась епоха мікроскопії,
мікроскопічної анатомії, мікроскопічної гістології та мікроскопічної
патології. Ще в першій половині XIX сторіччя у Франції, Німеччині та
Австро-Угорщині можна було порахувати по пальцях лікарів, які присвятили
себе справі поширенню медицини, заснованій на природничих науках, на
судову медицину. Це були Кромгольц та Попель з Праги, Фітц та Бернт з
Відня, Йоган-Людвиг Каспер, Матьє Жозеф Бонавантюра Орфіла (засновник
токсикології), Марі-Гійом-Альфонс Девержи. Представники класичної
медицини не розуміли прагнення інших вчених-медиків служити праву. За
влучним висловом Юргена Торвальда, вони вважали їх експлуататорами
істинної медицини та поборниками науки другого ґатунку, яка причаїлась під
покровом злочинів та бідності. Представники класичної медицини не давали
достатньо матеріалу для досліджень, обмежували їх пошук. Так, Бернт,
вчитель судових медиків, як і його послідовник Длауді, був лише глядачем
під час розтинів, які проводили патологоанатоми. В 1830 році їх та їхніх
учнів намагались навіть видалити з анатомічного театру на підставі того, що
нібито серед учнів «можуть перебувати особи, що підозрюються у вбивстві».
Каспер працював в Берліні в підвалі анатомічного відділення без належних
умов, а після йому довелось працювати в підвалі Шаріте – лікарні для бідних.
Отже, медицина – це система наукових знань та практичної діяльності,
метою яких є зміцнення і збереження здоров'я, продовження життя людей,
попередження та лікування захворювань людини. Медицина охоплює
широкий спектр галузей, включаючи анатомію, фізіологію, терапію,
хірургію, акушерство, фармакологію та багато інших. Метою медицини є
збереження та відновлення здоров'я окремих людей і груп населення за
допомогою різноманітних підходів, таких як медикаменти, хірургічні
процедури, зміни способу життя та профілактичні заходи.
Судова медицина, за влучним висловом професора Юрія Сергійовича
Сапожникова, це медицина в праві.
Судова медицина – галузь медицини, яка слугує розв’язанню складних
медико-біологічних питань, що постають перед правоохоронними органами
та судом, а також вирішує окремі проблеми охорони здоров’я та екології.
За своїм змістом – це медична наука, яка пов’язана майже з усіма
лікарськими фахами, а розвиток її відбувається з прогресом медичної
думки та зростанням професійних знань. Суттєвою особливістю судової
медицини як спеціальності є те, що вона досліджує не один якийсь вид
розладів чи патологію однієї системи людського організму, а об’єктом
вивчення є вся людина в її фізіологічному чи патологічному стані.
Судова медицини суттєво відрізняється від загальної медицини та має
низку притаманних їй особливостей.
По перше, судова медицина тісно пов’язана з теоретичними
медичними дисциплінами, такими як патологічна анатомія, травматологія,
акушерство, гінекологія, рентгенологія та іншими, а також з немедичними
(хімія, фізика), з юридичними дисциплінами (кримінальне право,
кримінальний процес).
В результаті розвитку судової медицини виділилась токсикологія,
судова психіатрія, судова хімія. Задля вирішення завдань правосуддя судова
медицина адаптувала наявні знання загальної медицини до потреб практики,
в результаті чого виникли та успішно розвиваються такі розділи судової
медицини як судова травматологія, судове акушерство, судова серологія
(дослідження крові), медична криміналістика, судова фрактологія (вчення
про механізм перелому кісток).
Обсяг судової медицини визначається потребами правосуддя: в судову
медицину входять тільки вибрані розділи лікарських спеціальностей та
біології, такі, зміст яких найбільш придатний для вирішення питань судових;
цим пояснюється наявність в судовій медицині розділів, яких нема в жодній
лікарській професії.
Друга особливість полягає у тому, що вона має універсальний
характер в сенсі об’єктів та методів дослідження. В жодній з інших
медичних дисциплін спеціалісти не займаються одночасно дослідженням
трупу та речових доказів, осідуванням живих осіб. Також об’єктом
дослідження судового медика можуть бути документи, як медичні, так і
юридичні (матеріали кримінального провадження).
 Третя особливість судової медицини полягає у тому, що вона має суто
офіційний характер, що означає нормативне врегулювання проведення
освідування, судової експертизи, залучення судового медика для участі у
проведенні слідчих(розшукових) дій тощо.

Змістом судово-медичної науки є її різноманітні направлення: судово-

медична танатологія (вчення про смерть та посмертні процеси); судово-
медична травматологія (вчення про травми та механізм їх утворення);
судово-медичне акушерство та гінекологія (вивчення спірних питань
статевих станів, милуних пологів тощо); судово-медична токсикологія
(вчення про отрути та діагностика отруєнь); вивчення ознак смерті від
задушення (асфіксія); вивчення пошкоджень від дії фізичних факторів
(високої та низької температури, променевої енергії, електричного сруму,
високого та ниького тиску); розробка методів дослідження речових доказів
біологічного походження (крові, слюни, сперми та інше).
Предметом судової медицини є теорія та практика судово- медичної
експертизи, тобто конкретне застосування медичних знань для цілей слідчої
та судової практики.
Судова медицина може розглядатися як:
1) наука, що являє собою систему наукових знань про
закономірності виникнення, способах виявлення, методах дослідження та
оцінки медицинських фактів, що слугує джерелом доказів при проведенні
розслідування та судового розгляду;
2) галузь медицини, що має практичне втілення під час вирішення
завдань, які виникають на стадії досудового розслідування та в суді;
3) навчальна дисципліна, що надає, зокрема, юристам, розуміння
ролі медичних знань у формуванні доказової бази, розкриває поняття,
принципи та завдання судово-медичної експертизи, правовий статус експерта
та можливості використання висновків судово-медичної експертизи
відповідно до чинного законодавства.
Завдання судової медицини:
Як наука, судова медицина покликана розвивати науково-
дослідницький пошук нових методів дослідження задля встановлення причин
смерті, ідентифікації отрути та її впливу на організм, виявлення дії на
організм нових видів наркотичних речовин тощо.
У сфері практичної діяльності завдання полягає у впровадженні нових
досягнень судової медицини у практичну діяльність під час проведення
судової експертизи. Судова медицина покликана вивчати світовий досвід
використання медичних знань у сфері правосуддя, збагачувати
спроможність вітчизняних судових експертів шляхом обміну досвідом з
іншими державами (науковими відкриттями, новітніми методиками,
технічним забезпеченням). Так, утравні-червні 2023 року відбулося
закордонне стажування експертів відділу судово-медичних молекулярно-
генетичних експертиз Львівського обласного бюро судово-медичної
експертизи на базі Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (м. Гаага,
Нідерланди). Це унікальна можливість обмінятися знаннями та досвідом з
провідними європейськими спеціалістами у галузі ДНК-ідентифікації
людини та детально ознайомитися зі всіма робочими процесами, що є
критично важливими при ідентифікації загиблих військових та цивільних
людей, пошуку зниклих та в роботі з речовими доказами. Стажування
відбулося за безпосереднього сприяння Посольства України в Королівстві
Нідерланди. Було укладено домовленості щодо подальшої співпраці
Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти та Львівського обласного
бюро задля підтримки судово-медичної служби. Міжнародне партнерство
відкриває нові перспективи в науково-експертній роботі заради вирішення
завдань, що виникли в умовах воєнного стану.
Зокрема, керівництво обласного бюро за підтримки Посольства
активно працює над інтегруванням своєї діяльності у міжнародну науково-
професійну спільноту в галузі ДНК-типування людини задля забезпечення
стабільної та висококваліфікованої судово-медичної експертизи, що
слугуватиме надійним інструментом для забезпечення правосуддя.
У червні 2023 року на базі гуманітарного тренінгового центру судово-
медичної ідентифікації та молекулярно-генетичної лабораторії
Дніпропетровського обласного бюро судово-медичної експертизи відбулося
навчання на тему «Застосування судової генетики у судово-медичній
ідентифікації загиблих під час збройного конфлікту». Запрошеним спікером
був доктор Вільям Гудвін, член Консультативної ради з судово-медичної
експертизи Міжнародного комітету Червоного Христа, він має досвід роботи
в Іраку, Ірані, Лівані, Непалі, Шрі-Ланці, Кенії, Індонезії, Філіппінах, на
Балканах, в Єгипті, Сальвадорі, Бразилії та Аргентині. Наразі викладає на
Кафедрі судової експертизи та прикладних наук Університету Центрального
Ланкширу (Великобританія). Найбільше часу протягом навчання було
виділено для детального огляду всіх етапів отримання ДНК-профілю з різних
типів біологічного матеріалу, а також аналізу та інтерпретації отриманих
даних. Не менш важливим було обговорення викликів, з якими стикається
судово-медична експертиза в Україні під час війни, та з’ясування методів
подолання цих труднощів заради ефективної роботи.
Франція у відповідь на прохання української влади направила місію у
складі двох судових медиків та близько 15 жандармів з Інституту
криміналістичних досліджень Національної жандармерії. За ініціативи
головуючої в Раді Європейського Союзу Франції, було посилено
повноваження агентства Євроюсту, задля надання можливості останньому
зберігати та аналізувати докази військових злочинів, злочинів проти
людяності та злочинів геноциду, а також з метою перерозподілу їх на
кримінальні розслідування, розпочаті Україною та судовими органами
держав-членів ЄС чи Міжнародним кримінальним судом. Крім того, Центр
кризового забезпечення та підтримки МЗС Франції надав Генеральній
прокуратурі України нову мобільну лабораторію для експрес-аналізу й
експертизи ДНК, подібну до тієї, яку вже розгорнула на місцях французька
судово-медична місія підтримки. Нова лабораторія фінансується
Міністерством Європи та закордонних справ і є унікальною розробкою,
аналогів якій немає у світі генетики. Вона дозволяє швидкий генетичний
аналіз великої кількості біологічних зразків1.

Значення судової медицини для юристів в 1901 році відмічав відомий

судовий медик Європи, за підручниками якого навчалось декілька поколінь
судових медиків, у тому числі й в Україні, Ернст Теодор Амадей Гофман:
«Якщо ми лише уявимо, наскільки великою є кількість судових проваджень,
у яких участь судового медика є необхідною, якщо ми приймемо до уваги,
що у більшості таких випадків весь подальший хід судової справи, і
головним чином, той чи інший вирок залежать від дослідження та
висновку судового лікаря, що у такий спосіб йому ввіряються не тільки
суспільні інтереси першочергової важливості, але й особиста доля, честь та
свобода, а інколи й життя зацікавлених осіб, то навряд чи потрібно наводити
докази на користь важливої значущості судової медицини». Н.С. Бокаріус в
1915 році в Керівництві для юристів писав: «Питання про необхідність
вивчення юристами судової медицини не є спірним, якщо й доводиться
стикатися з протиріччями, то вони сторсуються лише обсягу викладання».

Історія виникнення судової медицини

Історія виникнення судової медицини пов’язана з історією виникнення
та розвитку загальної медицини. Основоположником медицини визнають
давньогрецького лікаря Гіппократа (Hippocrates) (460-377 роки до н.е.), який
одержав початкову освіту від свого батька – лікаря Геракліда та матері
Фенарети, яка була відомою повитухою (жінкою, що допомагає породіллі
при пологах).Гіппократом була створена етиологія (грец. аitia – причина) –
вчення про причини хвороби, розроблено вчення про прогнозування та
темпераменти (сангвінік, меланхолік, холерик та флегматик). Ним також
обгрунтовано чотири принципи лікування: приносити користь, та не
шкодити; протилежне лікувати протилежним; допомагати природі та,
дотримуючись обережності, щадити хворого. Йому належить текст етичного
кодексу давньогрецьких лікарів – «Клятва Гіппократа», одна з норм якого
1
Франція підтримує зусилля України в Гаазі та надасть нову мобільну лабораторію для аналізу ДНК, –
французьке МЗС https://lb.ua/world/2022/07/15/523269_frantsiya_pidtrimuie_zusillya_ukraini.html
наголошує на наступному: «я скеровую режим хворих на їх користь,
утримуючись від спричинення будь-якої шкоди та несправедливості».
Основною заслугою Гіппократа було звільнення медицини від впливу
храмового цілительства та цілительства жреців та визначення шляхів її
самостійного розвитку.
Другим відомим лікарем став давньоримський лікар Гален Клавдій
(130-200). Гален Клавдій узагальнив уявлення античної медицини у виді
єдиного вчення та визнавався авторитетом для всіх медичних шкіл. В
класичному творі «Про частини людського тіла» він надав перший анатомо-
фізіологічний опис цілісного організму.
Значну роль відіграв у розвитку медицини персидський та таджицький
лікар, філософ, музикант Абу-Алі Ібн Сіна (латинська транскрипція -
Авіценна) (920-1-37). Він народився в Афшані поблизу Бухари. Одного з
головних культурних центрів Сходу. За енциклопедичністю знань сучасники
порівнювали його з Аристотилем, називали «князем філософів». Основним
твором його є «Канон лікарської науки», ця праця є енциклопедією
теоретичної та клінічної медицини, в якій Ібн Сіна, узагальнив погляди та
досвід грецьких, римських, індійських, середньоазіатських лікарів. На його
думку, «лікарю має бути притаманний погляд сокола, мудрість змії, він
повинен мати руки дівчини та серце лева».
Значний внесок у розвиток медицини в епоху Відродження зробив
лікар Філіп Ауреол Теофраст фон Гогенгейм – Парацельс, основоположник
ятрохімії – вчення у медицині про процеси, що відбуваються в організмі як
хімічні явища. Він переглянув вчення попередників, ввів у використання
засоби мінерального походження, препарати заліза, ртуті, сурми, свинцю,
міді, миш’яку, сірки, тобто сприяв впровадженню хімічних препаратів у
медицину.
Основоположником анатомії - вчення про форму та будову організму –
в епоху Відродження був лікар Везалій Андреас (1514-1564). Він був
лейбмедиком іспанського короля Карла V, а потім французького Філіпа II,
він започаткував наукову анатомію, засновану на розтинах трупів. В праці
«Про будову людського тіла» («De corpore humani fabrica») він, на підставі
вивчення організму людини шляхом розтину надав науковий опис будови
всіх органів та систем.
Слідча та судова практика потребувала допомоги у випадках
встановлення причин смерті, шкоди, завданої здоров’ю, механізму
виникнення ушкоджень тощо. Лікарі вивчали питання медико-біологічного
змісту, що виникали в слідчій та судовій практиці того часу.
 Судова медицина як самостійна дисципліна сформувалась після
тривалого періоду практичного застосування лікарських знань при
розслідуванні кримінальних правопорушень у випадках вчинення злочинів
проти здоров’я, життя людини.
Свідчення про це містяться в пам’ятках Античності та Стародавнього
Сходу.
У манускриптах індусів (Аюрведа, 600 р. до н.е.), в працях Гіппократа
(460- 370 р.р.до н.е.), книга Мойсея, в Талмуді (1 ст. до н.е.) розглядаються
питання судово-медичного характеру, із вчиненням злочинів проти особи,
в першу чергу з оцінкою тілесних ушкоджень, строками зачаття, походження
дитини від конкретного чоловіка.
В історії Греції, Єгипту, Китаю, Месопотамії, Риму, інших країн
Стародавнього світу мали місце випадки застосування лікарських знань
для потреб розгляду судових справ. З загальної медицини поступово
формувалась окрема галузь діяльності - судова медицина. Джерелом
пізнання судової медицини стала теорія та практика загальної медицини, так
і теорія та практика судової експертизи. Основоположником наукової судової
медицини в Південно-Східній Азії визнається китайський лікар Сун Ци
(1186-1249) – автор першого у світі збірника з судової медицини « Сі Юань-
Лу», написаного в 1247 році. В Європі основоположником наукової судової
медицини є французький хірург Амбруаз Паре (1517-1590). Він розробив
методи лікування вогнепальних поранень, ввів мазеву пов’язку, замість
припікання ран розпеченим залізом. Паре відіграв значну роль в
перетворенні хірургії з ремесла в науково-медичну дисципліну. Паре є
автором наукової праці «Oper chirurgica», у якій викладаються основи
судово-медичної експертизи.
Виникнення судової медицини в Європі відносять до першої половини
XVI століття, коли в 1532 році королем Карлом V було введено в дію
Кримінальне уложеніє («Кароліна»), в якому було узаконено залучення
обізнаних осіб (лікарів) до розслідування злочинів, пов’язаних з оглядом
мертвих, у справах про вбивства дітей, у випадках необхідності
встанволення тілесних ушкоджень зі смертельними наслідками, а також при
виникненні питання про допущену лікарську помилку.
В кінці XVI та на початку XVII ст. були опубліковані судово-медичні
праці: в 1602 р. італійського лікаря Фортунатто Фіделіса «De relationibus
medicorum» («Про висновок лікарів»), в якій окремі глави присвячені судовій
травматології токсикології та гінекології.
В 1626 році буда опублікована книга італійського лікаря Павла Закхіаса
«Судово-медичні питання», в якій розкриваються основні танатологічні
питання, зокрема, питання про смерть від асфіксії. Саме Закхіса називали
батьком судової медицини. В 1690 році опублікована книга німецького
вченого Йоганна Бонна «Про опис ран» та « Основи судової медицини».
Саме Бонн судово-медичну науку назвав «судовою медициною» - «Medicina
forensic».
В різних країнах вона мала й іншу назву, зокрема у Великобританії
«Jurisprudentia medicina» (Медицинська юриспруденція).
Засновники судової медицини визнаються: Амбруаз Паре, перу якого
належать наукові дослідження «Про пошкодження», «Настанови до
складання судово-медичних висновків», «Про незайманість», «Про
різноманітні види насильницької смерті»; сицилійський лікар Фортунаті
Фіделіс (Палермо) «Про висновок лікарів» (1602 р.); Павло Закхіас (Італія) –
автор книги «Судово-медичні питання».
У XVIII ст. була видана Робота Пленка «Токсикологія або наука про
отруту та протиотруту» (1775) та «Елементи судової медицини в хірургії»
(1781). Законодавче врегулювання порядку залучення лікарів як обізнаних
людей до вирішення питань, які є важливими для слідства, бере свій відлік
від Кримінального кодексу Карла V (німецького імператора) – 1532 р.,
відомого під назвою Lex Carolina. В ньому чітко регламентувались
випадки, коли судді мали залучати до дослідження лікарів. Перш за все
це був огляд мертвих тіл при вбивствах, дітовбивствах, підозрі на отруєння, у
справах про лікарські помилки, при заподіянні тілесних ушкоджень та
застосуванні тортур до поранених і хворих.
Вітчизняна історія свідчить, що згадки про використання судово-
медичних знань для потреб судочинства з’явились у правових документах за
часів князя Олега. При укладанні договорів русів з греками (911 р. та 945 р.
за князювання Ігоря) передбачалась відповідальність за нанесення побоїв та
ран. У пізніші часи (Х-ХІ ст.) правові положення завбачали покарання й за
статеві злочини : «насильство», «поругання», «розтління». Найбільш чітко
юридичні позиції визначені в «Руській правді» (ХІ-ХІІІ ст.), збірнику
законів часів Київської держави.
Наявними є перші елементи судової експертизи, підкреслюється значення
крові як речового доказу. Вперше зроблена спроба розділити спричинені
тілесні ушкодження за ступенем тяжкості залежно від загрози для здоров’я.
До тяжких віднесені ушкодження, поєднані з втратою рук, ніг, ока тощо, а до
легких – синці, крововиливи, нанесені тупими предметами, та невеликі рани
від дії гострих предметів. Ці норми діяли до Переяславської ради 1654 р.
«Двінська статутна грамота» (1397 р.) вказує, що для огляду трупа
щотижня мусять виділятися певні люди. На жаль, не визначається вміння
та повсякденне становище цих осіб, зате акцентується, що на період
виконання обов’язків вони називаються «тижденниками» (щось на зразок
коронерів, які й нині передбачені англосаксонською правовою системою у
Великобританії, Австрії, Канаді, США та ін.).
В Царській імперії в XVI ст. уже регламентувались випадки, коли
необхідно залучати лікарів, які надавали суду медичні висновки. І хоч це
були поодинокі епізоди, але з роками досвід медиків зростав. Дослідження
трупів узаконено в 1714 році 154-м артикулом Військового статуту Петра І.
Обов’язковому розтину підлягали трупи при раптовій і насильній смерті.
За часів Петра І була створена судово-медична служба, спочатку в Санкт-
Петербурзі, Москві, а згодом – у 30-ті роки ХVIII ст. в інших губерніях
виникли лікарські управи. В Положенні про них окремими пунктами
викладено «Генеральні правила лікарські-судної науки стосовно». Статут
судової медицини прийнято у 1828 р.
Медичною радою Міністерства внутрішніх справ у 1829 р. затверджено
Правила для лікарів при судово- медичному огляді і розтині мертвих тіл.
Ф.Я. Чистович в 1899 році відкрив преципитинову пробу, за допомогою якої
класифікується кров за групами. В 1900 році австрійський лікар Карл
Ландштайнер виявив спосіб класифікації крові за групами, на підставі чого у
1930 році став Нобелівським лауреатом з фізіології та медицини.
Київський професор Оболонський (1856-1913) видав у 1894 р. посібник з
судово-медичного дослідження трупа та речових доказів який став не тільки
підручником з судової медицини для київських студентів а й украй
необхідною книгою для всіх судових лікарів того часу.
Харківський професор М.С. Бокаріус у 1911 р. оприлюднив підручник
«Короткий курс судової медицини», а в 1915 р. виходить перший том його
нового підручника «Судова медицина для юристів».
Після 1917 р. у судово-медичній службі відбулися структурні зміни,
внаслідок яких вона стала незалежною від Міністерства внутрішніх справ.
У 1920-1922 р.р. в НКОЗ був відділ судової медицини, який у 1922 р. закрили
і організували судово-медичний стіл при лікувальному відділі. При
губернських відділах охорони здоров’я було запропоновано посади
губернських судово-медичних інспекторів, а потому судово-медичну роботу
виконували районні судові лікарі.
На Першому Всеукраїнської судово-медичному з’їзді, який проходив у
Харкові (14-17 травня 1925 р.), Головний судово-медичний інспектор проф.
М.С. Бокаріус у своєму виступі зазначив, що Циркуляр НКОЗ наказує у
випадках судово-медичного дослідження трупа неодмінно проводити розтин
не обмежуючись зовнішнім оглядом.
Великою подією не лише для України стало створення у 1923 р. під
безпосереднім керівництвом проф. М.С. Бокаріуса Харківського інституту
науково-судової експертизи, який нині названий його ім’ям. У складі
інституту окрім чотирьох криміналістичних секцій була секція Судово-
медичне дослідження тіла людини.
Правила виконання судово-медичного дослідження трупа судово-
медичної кваліфікації тілесних ушкоджень і низка методичних матеріалів
були підготовлені М.С. Бокаріусом і видані по лінії НКОЗ у 1924 році. А
через рік він проводить спеціальні 6-тижневі курси з підготовки лікарів-
експертів для губерній України. Протягом 1926-1927 р.р. проф. М.С.
Бокаріус видає журнал Архів кримінології і судової медицини, в якому
друкуються не лише українські, російські автори, а й спеціалісти з
європейських країн, США, Бразилії, Алжир.
Велике значення для судових медиків та слідчих не лише України, а й усього
колишнього Союзу РСР мав вихід у світ книги М.С. Бокаріуса «Початковий
огляд огляд трупа при міліцейському та розшуковому дізнанні» (1925).
Через чотири роки виходить ще одна його праця з цього питання –
«Зовнішній огляд трупа на місці події або при його виявленні».
Військова судово-медична експертиза до Другої світової війни не існувала.
Вона була створена в 1943 році. Експерти були задіяні при розслідуванні
фашистських злочинів на тимчасово-окупованих територіях, у таборах смерті
(«Гросс Лазарет», Освенцім та інші). У травні 1945 р. в передмісті Берліна-
Бух Головний судово-медичний експерт І Білоруського фронту Ф.Й.
Шкаравський та очолювана ним комісія експертів провела дослідження
залишків Гітлера, Брауна, Гебельса, його дружини та дітей, а також Генерала
Крепса та двох його собак. У процесі ескпертизи були ідентифіковані трупи,
а також встановлено причини смерті майже в усіх випадках це було отруєння
ціаністим калієм.

Зв'язок судової медицини з іншими науками

Судова медицина, як галузь медицина, природньо пов’язана з
фундаментальними та прикладними медичними дисципліни (вони є
джерелом даних про функціонування організму у нормі та при різноманітних
патологіях (захворюваннях чи травмах), що негативно впливають на стан
здоров’я і можуть призвести до смерті. Тісно судова медицина повязана з
патологічною анатомією, патологічною фізіологією, клінічною
токсикологією, травматологією, акушерством, гінекологією, педіатрією
тощо.
Судова медицина пов’язана з криміналістикою, оскільки історично
формувалась у процесі аналізу та узагальнення слідчої та судової практики. В
1940 році професор Ю.С. Сапожніков у книзі «Криміналістика у судовій
медицині (Київ, 1970) зазначав: «У тій частині, яка займається вивченням та
розслідуванням злочинів проти здоров’я та життя людини, криміналістика
настільки тісно стикається з судово-медичною експертизою, що провести між
ними будь-яку межу майже неможливо. Обидві науки мов би доповнюють
одна одну, зливаються між собою, ціль та задача обох наук одна: досягти
розкриття злочину шляхом застосування методів природніх та технічних
наук».
Застосування можливостей судової медицини у кримінальному провадженні
базується на нормах Кримінального процесуального кодексу України,
який визначає підстави для залучення експертів до проведення експертизи,
унормовує залучення лікарів під час проведення слідчих (розшукових) дій
тощо.
Також судова медицина пов’язана з кримінальним законодавством, яким
визначаються склади кримінальних правопорушень на підставі критерію
тяжкості тілесних ушкоджень тощо.
Можливості судової медицини застосовуються у цивільному судочинстві,
адміністративному, трудовому (при встановленні шкоди завданому під час
виконання трудових обов’язків тощо).
Судова медицина ґрунтується на засадах психології, етики ті інших науках.
В Україні система предмету судової медицини включає такі розділи:
 Процесуальні та організаційні положення судово-медичної експертизи
 Розлад здоров’я та смерть людини внаслідок дії різноманітних факторів
зовнішнього середовища.
 Судово-медична експертиза:
 живих осіб;
 трупів;
 речових доказів біологічного походження;
 матеріалів та документів, що стосуються справ, пов’язаних з
нанесенням шкоди здоров’ю людини.
Методи судової медицини
В судовій медицині окрім загально наукових (універсальних) методів
пізнання абстрагування, дедукція, індукція, аналіз, синтез, логіка,
порівняння, типологія тощо) використовуються загальні (емпіричні), окремі
та спеціальні методи досліджень.
Загальними методами дослідження судової медицини є наступні:
Спостереження – може бути безпосереднє (візуальне «ad oculus») або
опосередковане з використанням простої або складної техніки.
Описування – фіксація результатів спостереження (або експерименту) в
текстовій формі. Детальному опису підлягають крім загальних
морфологічних характеристик потерпілого чи трупа також всі особливості
будови та розміри тілесних ушкоджень раневих каналів тощо.
Вимірювання, в ході якого визначаються числові значення параметрів
обєктів, що підлягають дослідженню. Воно підрозділяється на пряме,
другорядне, сукупне, спільне, та таке що розраховується або досягається
прямим вимірюванням з застосуванням технічних приладів.
Обрахування , що полягає в математичній обробці одержаних да них з
метою визначення достовірності одержаних результатів та ступеню впливу
зовнішніх та внутрішніх факторів на обєкт, що підлягає дослідженню, в
динаміці.
Моделювання, яке має два види: матеріальне (речове) та ідеальне
(знакове, вербальне, цифрове, математичн). Моделями можуть бути як
фізичні тілі, зменшені в розмірі, або ідеальні копії, малюнки, креслення,
графіка, компютерні моделі, створені за допомогою компютерних програм.
Експеримент, який дозволяє відтворити картину злочину або певної
дії, що дає підстави для перевірки ймовірності висунутої версії.
Окремі методи в судовій медицині поділяються на хімічні, фізичні,
біологічні та інші. До фізичних відносяться візуальні та променеві; для
візуального дослідження використовують оптичні прилади, такі як лупа,
мікроскоп, фотоапарат. Метод комп’ютерної томографії використовується в
судово-медичні експертизі живих осіб та трупів, що дозволяє, зокрема,
забезпечує візуалізацію наявності рідини в окремих органах, встановити за її
щільністю характер, наявність куль в такнинах при вогнепальних
пораненнях тощо.
Окремими вченими вирізняється метод такий метод як віртопсія
(virtopsy – віртуальний розтин), який означає методику посмертного розтину
тіла, при якому комбінується розтин з обов’язковим попереднім
застосуванням КТ або МРТ. Даний термін ввів у судову медицину професор
Річард Дирнхофер, директор Інституту правової медицини університету в
Берні.
 Хімічні методи широко застосовуються в токсикології для
встановлення отруйних речовин.
Спеціальними методами в судовій медицині є морфологічний
(секційний та гістологічний), а також методи ідентифікації особи
(морфометричні, наприклад, судово-портретна експертиза).
Широкого використання набуває генотипоскопічний метод
ідентифікації (ДНК-аналіз), чому сприяє ухвалений 9 липня 2022 року Закон
України «Про державну реєстрацію геномної інформації людини».
Електронний реєстр геномної інформації людини – це інформаційно-
комунікаційна система, що забезпечує збирання, реєстрацію, накопичення,
зберігання, поновлення, пошук, використання і поширення (розповсюдження,
передачу) геномної інформації людини. Геномна інформація людини – це
відомості про генетичні ознаки людини. Молекулярно-генетична експертиза
(дослідження) – це дослідження біологічного матеріалу людини, що
здійснюється з метою отримання її геномної інформації. Відповідно до ст. 4,
державна реєстрація геномної інформації проводиться з метою:
1) ідентифікації осіб, які вчинили кримінальне правопорушення;
2) розшуку осіб, зниклих безвісти;
3) ідентифікації невпізнаних трупів людей, їх останків та частин тіла
людини;
4) ідентифікації осіб, які не здатні через стан здоров’я, вік або інші
обставини повідомити інформацію про себе.
В Україні проводяться обов’язкова та добровільна державна реєстрація
геномної інформації. Державна реєстрація геномної інформації полягає у
внесенні до Електронного реєстру відомостей про генетичні ознаки людини
та знеособлених персональних даних про особу. Відомості, що містяться в
Електронному реєстрі, є інформацією з обмеженим доступом та не
підлягають оприлюдненню.
Держателем Електронного реєстру є Міністерство внутрішніх справ
України. Електронний реєстр є функціональною підсистемою єдиної
інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України.
Адміністратором Електронного реєстру є уповноважена Міністерством
внутрішніх справ України юридична особа, що належить до сфери його
управління або перебуває у його підпорядкуванні.
Відповідно до ст 5, обов’язковій державній реєстрації підлягає геномна
інформація:
 1) осіб, яким повідомлено про підозру у вчиненні умисних тяжких чи
особливо тяжких злочинів проти основ національної безпеки України, життя,
здоров’я, волі, честі, гідності, статевої свободи та статевої недоторканості
особи, власності, громадської безпеки, у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, проти миру, безпеки
людства та міжнародного правопорядку, або стосовно яких обвинувальний
акт у кримінальних провадженнях зазначеної категорії злочинів передано до
суду;
2) осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння або злочини проти
основ національної безпеки України, життя, здоров’я, волі, честі, гідності,
статевої свободи та статевої недоторканості особи, власності, громадської
безпеки, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів або прекурсорів, проти миру, безпеки людства та міжнародного
правопорядку, та до яких за рішенням суду застосовані примусові заходи
медичного характеру;
3) осіб, засуджених за вчинення умисних злочинів проти основ
національної безпеки України, життя, здоров’я, волі, честі, гідності, статевої
свободи та статевої недоторканості особи, власності, громадської безпеки, у
сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або
прекурсорів, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку;
4) установлена з біологічного матеріалу, отриманого під час
проведення слідчих (розшукових) дій відповідно до Кримінального
процесуального кодексу України, та неідентифікована;
5) невпізнаних трупів людей, їх останків та частин тіла людини,
відомості про виявлення яких унесено до Єдиного реєстру досудових
розслідувань або відображено у постанові про початок досудового
розслідування, винесеній у порядку, передбаченому статтею 615
Кримінального процесуального кодексу України;
6) встановлена з раніше відібраних біологічних зразків осіб, зниклих
безвісти, або біологічного матеріалу з особистих речей осіб, зниклих
безвісти, відомості щодо яких внесено до Єдиного реєстру досудових
розслідувань або відображено у постанові про початок досудового
розслідування, винесеній у порядку, передбаченому статтею 615
Кримінального процесуального кодексу України;
7) осіб, які не здатні через стан здоров’я, вік або інші обставини
повідомити інформацію про себе.
Слідчий, прокурор зобов’язані протягом 10 робочих днів надіслати
Адміністратору Електронного реєстру відповідну інформацію щодо зміни
процесуального статусу особи у кримінальному провадженні для внесення
відповідних змін до Електронного реєстру. Порядок проведення обов’язкової
державної реєстрації геномної інформації людини затверджується Кабінетом
Міністрів України.
Право на добровільну державну реєстрацію геномної інформації мають
громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства.Добровільна
державна реєстрація геномної інформації проводиться на підставі письмової
заяви особи про відбір у неї біологічного матеріалу, проведення
молекулярно-генетичної експертизи (дослідження) та внесення геномної
інформації до Електронного реєстру, що вважається згодою цієї особи на
обробку її персональних даних відповідно до Закону України «Про захист
персональних даних».
Добровільна державна реєстрація геномної інформації неповнолітніх
осіб проводиться на підставі письмової заяви їхніх законних представників.
Отримання біологічного матеріалу в неповнолітніх осіб здійснюється у
присутності їхніх законних представників. Добровільна державна реєстрація
геномної інформації осіб, визнаних у встановленому законом порядку
недієздатними або цивільна дієздатність яких обмежена судом, проводиться
на підставі письмової заяви їхніх законних представників. Отримання
біологічного матеріалу в осіб, визнаних у встановленому законом порядку
недієздатними або цивільна дієздатність яких обмежена судом, здійснюється
у присутності їхніх законних представників.
До відбору біологічного матеріалу як спеціалісти можуть залучатися:
1) уповноважені особи науково-дослідних установ судових експертиз
Міністерства юстиції України, судово-медичних установ, закладів охорони
здоров’я;
2) уповноважені особи медичних та експертних служб Міністерства
внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки
України, Державної прикордонної служби України;
3) спеціалісти-криміналісти Національної поліції України;
4) уповноважені особи медичних служб Національної гвардії України.
З метою розшуку осіб, зниклих безвісти та ідентифікації невпізнаних
трупів людей, їх останків та частин тіла людини, може здійснюватися відбір
біологічного матеріалу у військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового
та начальницького складу служби цивільного захисту. Відбір біологічного
матеріалу здійснюється на підставі заяви особи про відбір у неї біологічного
матеріалу та її письмової згоди на обробку персональних даних.
 У разі введення воєнного стану відбір біологічного матеріалу
здійснюється в обов’язковому порядку у військовослужбовців, поліцейських,
осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а також
членів добровольчих формувань територіальних громад.
Категорії осіб, порядок та строки відбору біологічного матеріалу, а
також місце зберігання відібраного біологічного матеріалу, передбаченого
частиною другою цієї статті, визначаються відповідно Міністерством
оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою
безпеки України, Управлінням державної охорони України, розвідувальним
органом, Державною службою спеціального зв’язку та захисту інформації
України, а стосовно добровольчих формувань територіальних громад -
Кабінетом Міністрів України.
Відбір біологічного матеріалу здійснюється із застосуванням засобів
(систем) для відбору біологічних зразків, що призначені для їх тривалого
зберігання. Строк зберігання відібраного біологічного матеріалу не повинен
перевищувати строк зберігання, який встановлений виробником засобів
(систем) для відбору біологічних зразків.
Під час відбору біологічного матеріалу заповнюється реєстраційна
картка, у якій зазначаються прізвище, ім’я та по батькові (за наявності), дата
народження, стать особи, у якої здійснюється відбір, дата та місце відбору, а
також орган (установа), що здійснив відбір біологічного матеріалу.
Встановлення геномної інформації осіб, зазначених у частинах першій
та другій цієї статті, здійснюється виключно у порядку, передбаченому
кримінальним процесуальним законодавством України, у разі необхідності
розшуку осіб, зниклих безвісти, або ідентифікації невпізнаних трупів людей,
їх останків та частин тіла людини.
З метою ідентифікації осіб, які вчинили кримінальне правопорушення,
обов’язково здійснюються відбір біологічного матеріалу та державна
реєстрація геномної інформації військовополонених. Під час відбору
біологічного матеріалу заповнюються реєстраційна картка, в якій
зазначаються прізвище, ім’я та по батькові (за наявності), громадянство (за
наявності), стать особи, у якої здійснюється відбір, дата та місце відбору,
орган (установа), що здійснив відбір біологічного матеріалу, а також, за
наявності відповідної інформації, - належність особи до іноземних
військових формувань, державних органів, їх підрозділів, органів, закладів,
установ.
Молекулярно-генетична експертиза (дослідження) біологічного
матеріалу, відібраного у порядку, передбаченому цією статтею, для
встановлення геномної інформації з метою її державної реєстрації
проводиться суб’єктами судово-експертної діяльності, визначеними Законом
України "Про судову експертизу", на підставі реєстраційної картки і
біологічного матеріалу. Порядок відбору та направлення на молекулярно-
генетичну експертизу (дослідження) для встановлення геномної інформації, а
також порядок зберігання біологічного матеріалу військовополонених
затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі ст. 10, молекулярно-генетична експертиза (дослідження)
біологічного матеріалу, відібраного в порядку, передбаченому частинами
другою та третьою статті 7 цього Закону, для встановлення геномної
інформації з метою її державної реєстрації проводиться суб’єктами, до
компетенції яких відповідно до законодавства України належить проведення
молекулярно-генетичної експертизи (дослідження), на підставах та в
порядку, передбачених кримінальним процесуальним законодавством
України, за рахунок коштів державного бюджету, передбачених на
здійснення такими суб’єктами покладених на них завдань. Геномна
інформація протягом 10 робочих днів після проведення молекулярно-
генетичної експертизи (дослідження) разом з реєстраційною карткою
надсилається Адміністратору Електронного реєстру для її реєстрації.
Право на використання геномної інформації мають:
1) керівники прокуратур та органів досудового розслідування;
2) прокурори;
3) слідчі;
4) дізнавачі;
5) уповноважені особи відповідних підрозділів органів державної влади
у межах здійснення оперативно-розшукової, контррозвідувальної,
розвідувальної діяльності;
6) слідчий суддя, суд;
7) уповноважені особи Національного центрального бюро Інтерполу в
Україні відповідно до законодавства України;
8) органи іноземних держав.
Варто наголосити, що обмін геномною інформацією з іншими країнами
та міжнародними організаціями під час кримінального провадження, її
використання за запитами іноземних держав здійснюються відповідно до
міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, та норм Кримінального процесуального кодексу
України.
 Надання органам іноземних держав геномної інформації, отриманої
згідно із цим Законом, можливе лише в разі, якщо ці органи та відповідний
компетентний орган України можуть установити такий режим доступу до
інформації, який унеможливлює розкриття інформації для інших цілей чи її
розголошення у будь-який спосіб, у тому числі шляхом несанкціонованого
доступу (ст. 17).
Фізичні особи (їх законні представники), геномна інформація яких
внесена до Електронного реєстру у порядку добровільної державної
реєстрації, мають право на використання геномної інформації виключно
стосовно себе.
Органи державної влади, що здійснюють контррозвідувальну та
розвідувальну діяльність, досудове розслідування кримінальних
правопорушень, мають право безпосереднього автоматизованого доступу до
Електронного реєстру. Порядок такого доступу визначається спільними
актами Міністерства внутрішніх справ України та таких органів державної
влади.

Строки зберігання, вилучення та знищення геномної інформації.

Геномна інформація осіб, яким повідомлено про підозру у вчиненні умисних
тяжких чи особливо тяжких злочинів проти основ національної безпеки
України, життя, здоров’я, волі, честі, гідності, статевої свободи та статевої
недоторканості особи, власності, громадської безпеки, у сфері обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів,
проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, або стосовно
яких обвинувальний акт у кримінальних провадженнях зазначеної категорії
злочинів передано до суду, зберігається в Електронному реєстрі до моменту
надходження до Адміністратора Електронного реєстру копії рішення про
закриття кримінального провадження або виправдувального вироку суду, що
набрав законної сили.
У разі відсутності у Адміністратора Електронного реєстру такої
інформації та будь-якої іншої інформації щодо процесуального статусу осіб,
геномна інформація зберігається не більше п’яти років з дня її реєстрації в
Електронному реєстрі.
Геномна інформація осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння або
злочини проти основ національної безпеки України, життя, здоров’я, волі,
честі, гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, власності,
громадської безпеки, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів або прекурсорів, проти миру, безпеки людства та
міжнародного правопорядку, та до яких за рішенням суду застосовані
примусові заходи медичного характеру; та осіб, засуджених за вчинення
умисних злочинів проти основ національної безпеки України, життя,
здоров’я, волі, честі, гідності, статевої свободи та статевої недоторканості
особи, власності, громадської безпеки, у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, проти миру, безпеки
людства та міжнародного правопорядку, зберігається в Електронному реєстрі
протягом 50 років.
Геномна інформація, установлена з біологічного матеріалу, отриманого
під час проведення слідчих (розшукових) дій відповідно до Кримінального
процесуального кодексу України, та неідентифікована; невпізнаних трупів
людей, їх останків та частин тіла людини, відомості про виявлення яких
унесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань або відображено у
постанові про початок досудового розслідування, винесеній у порядку,
передбаченому статтею 615 Кримінального процесуального кодексу України;
встановлена з раніше відібраних біологічних зразків осіб, зниклих безвісти,
або біологічного матеріалу з особистих речей осіб, зниклих безвісти,
відомості щодо яких внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань або
відображено у постанові про початок досудового розслідування, винесеній у
порядку, передбаченому статтею 615 Кримінального процесуального кодексу
України; осіб, які не здатні через стан здоров’я, вік або інші обставини
повідомити інформацію про себе, зберігається в Електронному реєстрі до
настання моменту ідентифікації, але не більше 50 років.
Геномна інформація, зареєстрована на підставі добровільних заяв,
зберігається в Електронному реєстрі протягом строку, вказаного в заяві. За
заявою фізичної особи (її законного представника), генетична інформація
якої внесена до Електронного реєстру у порядку добровільної державної
реєстрації, її геномна інформація підлягає вилученню з Електронного реєстру
та знищенню протягом трьох днів з дня отримання такої заяви.

Правові новації щодо розвитку судової медицини

Останнім часом в Україні ухвалено низку нормативних актів, якими

визначаються напрями розвитку медицини та правової регламентації
окремих аспектів життя, здоров’я особи та гідної смерті, що дає запит на
розробку нових методів досліджень у судовій медицині, формування її
готовності до вирішення нових (прогнозованих) пробем.
В Національній стратегії у сфері прав людини, затвердженій Указом
Президента України від 24 березня 2021 року № 119/2021, визначені
стратегічні напрями, які визначають подальший розвиток медицини та
судової медицини. Перша стратегічна ціль - життя кожної людини в
Україні перебуває під ефективною охороною та правовим захистом
держави; функціонують ефективні механізми відшкодування шкоди та
притягнення до юридичної відповідальності за порушення права на життя.
Проблеми, на вирішення яких спрямований стратегічний напрям
«Захист права на життя»:
 неефективне розслідування кримінальних правопорушень, що
спричинили смерть людини, відсутність компенсаційних механізмів за
неефективне розслідування таких кримінальних правопорушень;
 порушення права на життя внаслідок збройної агресії Російської
Федерації, дій збройних формувань Російської Федерації та створених,
підпорядкованих, керованих і фінансованих нею незаконних збройних
формувань, а також дій окупаційної адміністрації Російської Федерації
на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській
областях;
 непропорційне використання сили та спеціальних засобів
працівниками правоохоронних органів;
 збільшення незаконного обігу зброї.
Завдання, спрямовані на досягнення цілі:
 створити ефективну систему запобігання та протидії кримінальним
правопорушенням проти життя людини;
 посилити спроможність органів досудового розслідування, органів
прокуратури щодо розслідування випадків смерті, зокрема тих, що
сталися внаслідок збройної агресії Російської Федерації, дій збройних
формувань Російської Федерації та створених, підпорядкованих,
керованих і фінансованих нею незаконних збройних формувань, а
також окупаційної адміністрації Російської Федерації на тимчасово
окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях;
 запровадити компенсаційні механізми за неефективне розслідування
кримінальних правопорушень проти життя людини;
 ужити заходів для захисту цивільного населення в умовах збройного
конфлікту, спричиненого збройною агресією Російської Федерації та
тимчасовою окупацією частини території України, відповідно до
положень міжнародного права.
Очікувані результати:
 забезпечено належні гарантії охорони та захисту права на життя;
 функціонує ефективна система запобігання та протидії кримінальним
правопорушенням проти життя людини;
  функціонують ефективні засоби юридичного захисту та компенсаційні
механізми за порушення права на життя;
 забезпечено ефективне розслідування кримінальних правопорушень
проти життя людини та можливість відшкодування шкоди, завданої
внаслідок неефективного розслідування таких кримінальних
правопорушень;
 забезпечено імплементацію положень Женевської конвенції про захист
цивільного населення під час війни щодо захисту цивільного населення
в умовах збройного конфлікту.
В Стратегії виокремлено напрям, який скерований на запобігання та
протидія катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що
принижує гідність, поводженню чи покаранню. Стратегічна ціль -
функціонує ефективна, така, що відповідає міжнародним, у тому числі
європейським, стандартам прав людини, система запобігання та протидії
катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню.
Проблеми, на вирішення яких спрямований стратегічний напрям:
 недостатня ефективність наявної системи запобігання та протидії
катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню;
 неналежні умови тримання осіб, які перебувають у місцях
попереднього ув’язнення або в установах виконання покарань,
ненадання таким особам належної медичної допомоги, а також
відсутність ефективного юридичного захисту;
 відсутність подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій;
 відсутність ефективних механізмів документування фактів
катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує
гідність, поводження чи покарання;
 неефективне розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних
із катуванням, жорстоким, нелюдським або таким, що принижує
гідність, поводженням чи покаранням;
 відсутність компенсаційних засобів потерпілим від кримінальних
правопорушень, пов’язаних із катуванням, жорстоким, нелюдським або
таким, що принижує гідність, поводженням чи покаранням.
Завдання, спрямовані на досягнення цілі:
 створити ефективну систему запобігання та протидії катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню;
 створити подвійну систему регулярних пенітенціарних інспекцій;
  привести положення законодавства України щодо запобігання та
протидії катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що
принижує гідність, поводженню чи покаранню у відповідність із
Конвенцією проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або
таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання,
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та з
урахуванням практики Європейського суду;
 привести умови тримання осіб під вартою у відповідність із
міжнародними стандартами (Мінімальні стандартні правила щодо
поводження із в’язнями, схвалені Резолюціями Економічної і
Соціальної Ради ООН № 663 СІ (XXIV) від 31 липня 1957 року та №
2076 (LXII) від 13 травня 1977 року; Правила ООН стосовно
поводження з ув’язненими жінками і засобів покарання для жінок-
правопорушниць без позбавлення їх свободи (Бангкокські правила),
прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 21 грудня 2010 року);
 імплементувати положення Мінімальних стандартних правил щодо
поводження із в’язнями та Правил ООН стосовно поводження з
ув’язненими жінками і засобів покарання для жінок-правопорушниць
без позбавлення їх свободи (Бангкокські правила);

 створити дієвий механізм інформування правоохоронних органів про

можливі ознаки катування, жорстокого, нелюдського або такого, що
принижує гідність, поводження чи покарання та забезпечити
ефективний захист від переслідувань осіб, що повідомляють про такі
випадки;
 імплементувати положення Керівництва з ефективного розслідування
та документування катувань та інших жорстоких, нелюдських або
таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання
(Стамбульський протокол);
 забезпечити ефективне розслідування кримінальних правопорушень,
пов’язаних із катуванням, жорстоким, нелюдським або таким, що
принижує гідність, поводженням чи покаранням;
 створити з урахуванням міжнародних стандартів та практики
Європейського суду дієву систему реабілітації, правового захисту
потерпілих від кримінальних правопорушень, пов’язаних із
катуванням, жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність,
поводженням чи покаранням, у тому числі запровадити дієвий
механізм відшкодування завданої таким особам шкоди.
Очікувані результати:
  законодавство України відповідає Конвенції проти катувань та інших
жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання, Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод;
 функціонує подвійна система регулярних пенітенціарних інспекцій;
 умови тримання під вартою та поводження з особами в місцях, де
утримуються чи можуть утримуватися особи, позбавлені волі,
відповідають міжнародним стандартам (Мінімальні стандартні правила
щодо поводження із в’язнями; Правила ООН стосовно поводження з
ув’язненими жінками і засобів покарання для жінок-правопорушниць
без позбавлення їх свободи (Бангкокські правила);
 особи, що перебувають у місцях несвободи, мають доступ до вчасної та
якісної медичної допомоги;
 зменшено кількість випадків катування, жорстокого, нелюдського або
такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;
 вирішено системну проблему неефективного розслідування
кримінальних правопорушень, пов’язаних із катуванням, жорстоким,
нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням чи
покаранням;

 потерпілі від кримінальних правопорушень, пов’язаних із катуванням,

жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність,
поводженням чи покаранням, мають доступ до дієвих механізмів
реабілітації, правового захисту та відшкодування шкоди.
Основні показники:
 кількість звернень до Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини щодо випадків катування, жорстокого, нелюдського або
такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, щодо
ненадання або неналежного надання медичної допомоги, неналежних
умов тримання в місцях несвободи та кількість порушень, виявлених
Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини;
 співвідношення кількості зареєстрованих, облікованих кримінальних
правопорушень, пов’язаних із катуванням, до кількості кримінальних
проваджень, за якими повідомлено про підозру та які направлено до
суду з обвинувальним актом;
 кількість кримінальних проваджень щодо кримінальних
правопорушень, пов’язаних із катуванням, які розглянуто з
постановленням вироку.
 Особлива увага приділена державою запобіганню та протидії
насильству за ознакою статі, експлуатації, торгівлі людьми. Стратегічна ціль
- функціонує ефективна система запобігання та протидії насильству за
ознакою статі, експлуатації, торгівлі людьми; постраждалі від насильства за
ознакою статі, торгівлі людьми, трудової та інших видів експлуатації мають
доступ до ефективних засобів захисту, якісної та комплексної допомоги.
Проблеми, на вирішення яких спрямований стратегічний напрям:
 законодавство України з питань запобігання насильству за ознакою
статі, торгівлі людьми, трудової та інших видів експлуатації потребує
удосконалення і приведення у відповідність із міжнародними
стандартами;
 поширеність і неефективність розслідування кримінальних
правопорушень, пов’язаних із насильством за ознакою статі, торгівлею
людьми, трудовою та іншими видами експлуатації; недостатньо
ефективна взаємодія правоохоронних органів України з відповідними
органами інших держав щодо реагування на випадки торгівлі людьми;
 недостатньо ефективна система надання допомоги особам,
постраждалим від насильства за ознакою статі, торгівлі людьми,
трудової та інших видів експлуатації;
 низький рівень обізнаності населення щодо торгівлі людьми,
трудової та інших видів експлуатації, стосовно можливості отримання
захисту і допомоги.
Завдання, спрямовані на досягнення цілі:
 привести законодавство України з питань протидії насильству за
ознакою статі, торгівлі людьми, трудовій та іншим видам експлуатації
у відповідність із міжнародними стандартами;
 створити умови для запобігання та протидії всім формам насильства за
ознакою статі, зокрема насильству та сексуальним домаганням на
робочому місці, сексуальному насильству, пов’язаному зі збройним
конфліктом, сексуальній експлуатації, насильству за ознакою статі з
боку працівників правоохоронних органів;
 удосконалити систему надання допомоги особам, постраждалим від
кримінальних правопорушень, пов’язаних із насильством за ознакою
статі, торгівлею людьми, примусовою працею, трудовою та іншими
видами експлуатації;
 посилити спроможність суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері
запобігання та протидії торгівлі людьми;
 забезпечити ефективне розслідування кримінальних правопорушень,
пов’язаних із насильством за ознакою статі, експлуатацією та
торгівлею людьми, зокрема вчинених на тимчасово окупованій
території України, у районах проведення антитерористичної операції,
 здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони,
відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій
та Луганській областях;
 підвищити обізнаність населення щодо ризиків торгівлі людьми та
отримання відповідної допомоги.
Відповідно до міжнародних зобовязань держава вживає заходи,
скеровані на запобігання та протидію домашньому насильству. Стратегічна
ціль - функціонує ефективна система запобігання та протидії домашньому
насильству; постраждалі від домашнього насильства мають доступ до
ефективних засобів захисту, вчасної та комплексної допомоги.
Проблеми, на вирішення яких спрямований стратегічний напрям:
 недосконалість законодавства у сфері запобігання та протидії
домашньому насильству, зокрема відсутність комплексу підзаконних
нормативно-правових актів, визначених Законом України «Про
запобігання та протидію домашньому насильству», необхідних для
ефективної реалізації заходів у сфері запобігання та протидії
домашньому насильству;
 неналежний рівень підготовки фахівців у сфері запобігання та
протидії домашньому насильству;
 недостатня кількість місць у центрах соціально-психологічної
допомоги для постраждалих від домашнього насильства або
відсутність таких центрів;
 недостатньо ефективна взаємодія органів соціального захисту та
охорони здоров’я щодо надання медичних послуг постраждалим від
домашнього насильства;
 низький рівень обізнаності фахівців соціальної сфери у новостворених
об’єднаних територіальних громадах щодо запобігання та протидії
домашньому насильству;
 низький рівень обізнаності населення щодо механізмів отримання
допомоги потерпілими від домашнього насильства;
 домашнє насильство має латентний характер, оскільки частина
постраждалих не звертається за допомогою через можливий суспільний
осуд, звинувачення у провокативній поведінці або загрозу помсти від
кривдника.
Завдання, спрямовані на досягнення цілі:
 удосконалити законодавство України щодо запобігання та протидії
домашньому насильству з урахуванням європейських стандартів;
 забезпечити ефективну співпрацю та взаємодію усіх суб’єктів, які
здійснюють заходи у сфері запобігання і протидії домашньому
насильству;
  забезпечити надання всебічної допомоги постраждалим особам та
доступ таких осіб до правосуддя, інших механізмів юридичного
захисту, враховуючи вік, стан здоров’я, стать, релігійні переконання,
етнічне походження, спеціальні потреби постраждалих осіб;
забезпечити функціонування спеціалізованих служб підтримки
постраждалих осіб;
 забезпечити підготовку фахівців, до компетенції яких належать
питання запобігання та протидії домашньому насильству, та
впровадити програми для осіб, які вчинили домашнє насильство;
 запровадити ефективні механізми роботи з постраждалими дітьми та
дітьми-кривдниками у випадках вчинення домашнього насильства;
 забезпечити інформування населення про форми, прояви і наслідки
домашнього насильства та права, заходи й послуги, якими можуть
скористатися постраждалі особи, на державному та місцевому рівнях.
Очікувані результати:
 функціонує ефективний механізм запобігання домашньому насильству
як на законодавчому, так і на практичному рівнях;
 збільшується кількість звернень до уповноважених органів щодо
домашнього насильства; жінки, чоловіки та діти розуміють і знають
про факти порушення їхніх прав; рівень довіри до органів державної
влади зростає;
 кожен випадок домашнього насильства має належне реагування з боку
усіх суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії
домашньому насильству;
 забезпечується належним захистом більша кількість осіб,
постраждалих від домашнього насильства; допомога, що надається
таким особам, є доступною, вчасною, комплексною та якісною;
 між усіма суб’єктами, які здійснюють заходи у сфері запобігання та
протидії домашньому насильству, забезпечено ефективну співпрацю,
що сприяє підвищенню якості надання допомоги постраждалим
особам;
 підвищено рівень обізнаності населення щодо форм, проявів і наслідків
домашнього насильства та прав, заходів і послуг, якими можуть
скористатися постраждалі особи, на державному та місцевому рівнях.
Приділена увага проблемі забезпечення права людини на охорону
здоров’я. Стратегічна ціль - кожен в Україні має рівний доступ до якісної
медичної допомоги та медичного обслуговування.
Проблеми, на вирішення яких спрямований стратегічний напрям:
 нерівний доступ до медичної допомоги;
  неефективна система забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення, захисту від біологічних загроз; відсутня
цілісна система громадського здоров’я;
 відсутня сучасна система реабілітації у сфері охорони здоров’я як
забезпечення права особи на досягнення та підтримання оптимального
рівня функціонування у середовищі;
 недосконалість законодавства про психіатричну допомогу, порушення
прав осіб, які страждають на психічні розлади; стигматизація таких
осіб;
 порушення гідності пацієнтів під час надання медичної допомоги та
медичного обслуговування;
 високий рівень передчасної смертності;
 низька тривалість життя в Україні;
 недостатня доступність закладів охорони здоров’я та медичних послуг
для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення.
Завдання, спрямовані на досягнення цілі:
 забезпечити гарантований обсяг медичних послуг населенню;
 створити ефективну централізовану систему громадського
здоров’я, систему біологічної безпеки та забезпечити впровадження
біотехнологічних технологій; впровадити посилення системи
готовності та реагування на надзвичайні ситуації у сфері громадського
здоров’я;
 впровадити ефективну систему реабілітації у сфері охорони здоров’я,
забезпечити гарантований обсяг медичних та реабілітаційних послуг
для населення; зменшити інвалідизацію населення, забезпечити
подовження активного здорового способу життя; привести критерії
встановлення інвалідності та отримання реабілітаційних послуг і
засобів особами з інвалідністю у відповідність із Міжнародною
класифікацією функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я;
 створити умови для збереження психічного здоров’я населення,
впровадження послуг з психічного здоров’я в територіальних громадах;
впровадження програм з основ психічного здоров’я дітей в закладах
освіти;
 забезпечити навчання медичного персоналу стосовно прав людини у
сфері охорони здоров’я, зокрема на доступ до якісної медичної
допомоги, автономії пацієнтів, права на приватність, повагу до
гідності, права на інформування у доступній формі, вільний вибір
надавача послуг, вибір варіантів лікування або відмову від лікування,
гідну смерть тощо;
 підвищити обізнаність населення про право на здоров’я; запровадити
ефективні механізми захисту прав пацієнтів;
  забезпечити профілактику та своєчасне виявлення неінфекційних
хвороб, зменшити рівень смертності від неінфекційних хвороб та
травм;
 впровадити ефективний контроль та зменшити захворюваність від
інфекційних хвороб (у тому числі туберкульозу та ВІЛ), зокрема
шляхом імунізації населення, підвищення обізнаності та
запровадження сучасних практик інфекційного контролю у закладах
охорони здоров’я, впровадження систем контролю за внутрішньо
лікарняними інфекціями;
 впровадити системи раннього розвитку дітей та забезпечити їх
підтримку.
Очікувані результати:
 забезпечено гарантований обсяг медичних та реабілітаційних послуг
населенню, зменшено інвалідизацію, подовжено активний здоровий
спосіб життя населення;
 впроваджено систему біологічного захисту населення щодо
надзвичайних ситуацій;
 зменшено стигматизацію осіб, які страждають на психічні розлади.
В Національній економічні стратегії на період до 2030 року, зазначено,
що у сфері охорони здоров’я необхідні системні зміни для покращення
показників здоров’я та тривалості життя громадян. За інформацією
Держстату, Україна витрачає 237 доларів США на громадянина на
забезпечення надання медичних послуг, що приблизно у 2,7 раза менше,
ніж у Польщі, та у 11,5 раза менше, ніж в Ізраїлі.
Показники рівня розвитку системи охорони здоров’я свідчать про
кризову ситуацію у сфері охорони здоров’я. За рівнем розвитку здоров’я
Україна посідає 114 позицію із 167 у рейтингу Індексу процвітання Легатум
(Legatum Prosperity Index), що є критичним та потребує фокусу на розвитку
цієї сфери. Українці живуть на дев’ять років менше, ніж у середньому
громадяни ЄС: у 2018 році середня очікувана тривалість життя під час
народження в Україні була трохи менше 72 років (77 років — жінки, 67 років
— чоловіки), а у державах — членах ЄС — 81 рік. Значний гендерний розрив
у тривалості життя зумовлений надвисокою смертністю чоловіків
працездатного віку, зокрема від зовнішніх причин смерті.
Україна посідає одне з перших місць серед країн Європи за
захворюваністю на ВІЛ. У 2019 році вперше в житті діагноз ВІЛ-інфекція
був встановлений 16 405 особам (16 357 громадян України та 48 іноземців).
Показник захворюваності на ВІЛ-інфекцію в 2019 році становив 42,5 на 100
тис. населення за даними офіційної реєстрації. Показник охоплення
медичним наглядом ВІЛ-позитивних людей у 2019 році досяг 82,6 відсотка.
На початок 2020 року під медичним наглядом у закладах охорони здоров’я
перебувало 136 130 ВІЛ-позитивних осіб — 355,1 на 100 тис. населення та 4
431 дитина з діагнозом ВІЛ-інфекції в стадії підтвердження. Серед вперше
зареєстрованих осіб у 2019 році: більшість становлять чоловіки
(співвідношення чоловіків і жінок становить 6 до 4); переважна кількість осіб
належить до вікової групи 25—49 років (78,7 відсотка) та поступово зростає
чисельність і відсоток людей віком 50 років і старше (16,3 відсотка).
Європейський центр з контролю і профілактики захворюваності та
Європейське регіональне бюро ВООЗ спільно здійснюють посилений
епідеміологічний нагляд за випадками ВІЛ/СНІДу в 53 країнах
Європейського регіону ВООЗ. Держави, що входять до зазначеного регіону,
розділені на три географічні зони: захід (23 країни), центр (15 країн) і схід (15
країн). Показники захворюваності на ВІЛ-інфекцію в західній частині регіону
(23 країни) становить 5,5 на 100 тис. населення та 3,3 на 100 тис. населення в
центральній частині зазначеного регіону (15 країн).
Рівень охоплення вакцинами DPT-3 (дифтерія — стовбняк — кашлюк)
у 2017 році становив лише 50 відсотків (один з найгірших результатів серед
усіх країн світу). Однак за останні роки Україна значно покращила цей
показник — у 2018 році він вже становив 69,3 відсотка, у 2019 і 2020 роках
— 80 відсотків. Також Україна має високий рівень смертності та
інвалідизації внаслідок дорожньо-транспортних пригод: 76 відсотків
травмованих у дорожньо-транспортних пригодах в Україні помирають на
догоспітальному етапі, тоді як в ЄС — лише 28 відсотків.
З урахуванням поставленої мети, державою заплановано, зокрема:
 покращення умов для розвитку медичної науки, проведення
наукових досліджень;
 впровадження автоматизованої системи подання заявок, обробки
інформації та моніторингу проектів наукових досліджень
створення умов для розвитку державно-приватного партнерства у
сфері медичної науки та проведення наукових досліджень;
 удосконалення механізму регулювання щодо клінічних
випробувань;
 реалізація фармацевтичної політики і забезпечення доступу до
якісних, ефективних та безпечних ліків.
В даному документі також визначється проблема, на вирішення якої
має бути скенрована увага правників та медиків, - евтаназія, за якої особа
має право на гідну смерть. Задля чого передбачається забезпечити навчання
медичного персоналу стосовно прав людини у сфері охорони здоров’я,
зокрема на доступ до якісної медичної допомоги, автономії пацієнтів, права
на приватність, повагу до гідності, права на інформування у доступній формі,
вільний вибір надавача послуг, вибір варіантів лікування або відмову від
лікування, гідну смерть тощо.
Законом України від 16 грудня 20221 року внесені зміни та доповнення
до Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів
людині», згідно з якими спрощується процедура надання згоди на
трансплантацію, оскільки письмова згода живого донора та згода батьків або
інших законних представників живого донора на вилучення у нього
анатомічних матеріалів, письмова відмова від раніше наданої такої згоди не
потребують нотаріального посвідчення правочину чи засвідчення
справжності підпису нотаріусом. Письмова згода живого донора на
вилучення у нього органа чи його частини надається донором особисто
уповноваженому трансплант-координатору (ст.14). При цьому кожна
повнолітня дієздатна особа має право надати у письмовій (електронній)
формі згоду або незгоду на вилучення анатомічних матеріалів з її тіла для
трансплантації та/або виготовлення біоімплантантів після визначення її стану
як незворотна смерть (смерть мозку або біологічна смерть) відповідно до
закону (ст.16). Законом також розширюється коло обов’язків судово-
медичного експерта задля запобігання кримінальних правопорушень у цій
сфері.
Отже, питання евтаназії, добровільної реєстрації геномної інформації,
надання заяви (згоди або заперечення) про трансплантацію органів є
сучасними медико-правовими проблемами, які підлягають вирішенню у
відповідності до міжнародних стандартів дотримання прав людини.