28.09.

2022 група 2с11

Лекція № 3 на тему: «Поняття і медико-правове значення лікарської таємниці.

Нормативно-правове регулювання інституту збереження лікарської таємниці. Суб’єкти
збереження та об’єкт лікарської таємниці. Правомірність розголошення лікарської
таємниці»

Право на медичну таємницю є одним із найпростіших і найочевидніших прав.

Водночас це те право, різні аспекти якого порушуються чи не найчастіше.
Конвенція про права людини в біомедицині 1996 р. відомості про стан здоров’я людини
визнає складовою права на повагу до приватного життя (ст. 10) та охороняється також
положеннями Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст.
8).
Відповідно до п. 3.6. Етичного кодексу лікаря України кожен пацієнт має право на
зберігання особистої таємниці.
Лікар, як й інші особи, які беруть участь у наданні медичної допомоги, зобов'язаний
зберігати лікарську таємницю навіть після смерті пацієнта, як і факт звернення за медичною
допомогою, за відсутності іншого розпорядження хворого, або якщо це захворювання не
загрожує його близьким і суспільству.
Таємниця поширюється на всю інформацію, отриману в процесі лікування хворого (у
т. ч. діагноз, методи лікування, прогноз тощо).
В нормативно-правових актах, в яких зазначаються відомості, що становлять лікарську
таємницю, відсутнє чітке визначення цього терміна.
Відповідно до ст. 40 Закону України "Основи законодавства України про охорону
здоров’я" лікарську таємницю можна розуміти як інформацію, що стала відома медичним
працівникам та іншим особам у зв’язку з виконанням ними професійних або службових
обов'язків, а саме інформацію про хворобу, медичне обстеження, огляд і результати, інтимну
й сімейну сторони життя громадянина. Ці особи не мають права розголошувати такі
відомості.
Згідно з ст. 286 Цивільного кодексу України лікарську таємницю можна розуміти
як:
 таємницю про стан здоров'я особи;
 факт звернення за медичною допомогою;
 діагноз;
 інші відомості, одержані при медичному обстеженні особи.
Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про
діагноз та методи лікування фізичної особи.
Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, яка стала їй відома
у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.
Відповідно до Кримінального кодексу України під поняттям лікарської таємниці
слід розуміти такі відомості:
 факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному
закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту
або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров'я
особи, її приватне життя;
 зараження особи інфекційною хворобою, що передається статевим шляхом,
проведені медичні огляди та обстеження з цього приводу, дані інтимного
характеру, отримані у зв'язку з виконанням професійних обов'язків посадовими
особами та медичними працівниками закладів охорони здоров'я;
 результати медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу
(Вони повідомляються лише цим особам. При цьому приховання тяжкої
хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків,
може бути підставою для визнання шлюбу недійсним).
 Обставинами, що свідчать про медико‐правове значення дослідження лікарської
таємниці, є:
— конституційний захист права на недоторканність особистого життя;
— лікарська таємниця ‐ важлива умова захисту соціального статусу пацієнта, його
економічних інтересів;
— необхідність збереження довіри, відвертості, створення сприятливих умов для
спілкування лікаря й пацієнта, формування так званої "терапевтичної співпраці" і
контрактної моделі взаємин;
— розширення кількості осіб, у перелік службових обов'язків яких входить обробка
інформації, що становить лікарську таємницю (співробітники страхових медичних
організацій, судових і правоохоронних органів та ін.);
— правове відображення назви захворювання, яке дає право на соціальний захист, що
оформляється у листках непрацездатності;
— необхідність надання морально-етичних і правових гарантій пацієнтові щодо
збереження у таємниці відомостей, отриманих у результаті надання медичної допомоги.

Конституційною основою медичної таємниці є ст. 32 Конституції України, яка

містить заборону втручатись в особисте і сімейне життя, а також передбачає, що збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не
допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини.
Зазначена конституційна норма відтворила положення міжнародних документів,
зокрема ст. 12 Загальної Декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, у яких міститься заборона свавільного чи незаконного
втручання в особисте і сімейне життя особи, ст. 8‐1 Конвенції про захист прав людини та
основоположних свобод, у яких міститься заборона свавільного чи незаконного втручання в
особисте і сімейне життя особи.
Слід зазначити, що відомості, які становлять лікарську таємницю, перебувають під
конституційно‐правовим захистом, що свідчить:
— про високу значимість для всього суспільства збереження у таємниці інформації, що
стосується взаємин з медичною сферою кожної людини;
— про необхідність і обґрунтованість вивчення проблем лікарської таємниці для
юристів і лікарів у контексті медичного права.
У ст. 286 Цивільного кодексу України та ст. 39‐1 Основ законодавства України про
охорону здоров'я закріплено право пацієнта на таємницю про стан здоров'я, а також про
факт звернення за медичною допомогою, діагноз, відомості, одержані при його медичному
обстеженні.
Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я визначає один з
найважливіших деонтологічних принципів ‐ лікарську таємницю. Ця деонтологічна догма
була закріплена ще у Клятві Гіппократа, де визначено "про що б я не дізнався під час
виконання своїх професійних дій або окрім них, що б не побачив і не почув про дії
людського життя, які не слід будь-коли розголошувати, я змовчу, вважаючи це таємницею ".
У ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров'я закріплюються
професійні обов'язки медичних працівників, де у п. "г" йдеться про обов'язок зберігати
лікарську таємницю.
Аналізуючи текст Клятви лікаря, що затверджений Указом Президента від 15 червня
1992 року, звертаємо увагу на закріплення обов'язку лікаря зберігати лікарську таємницю і
не використовувати її на шкоду людині.

До основних суб'єктів збереження лікарської таємниці належать:

 Особи з вищою медичною або фармацевтичною освітою (лікарі, провізори).
 Особи із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери,
медичні сестри, фармацевти).
 Молодший медичний персонал (санітари, няньки).
  Особи, що навчаються (студенти вищих та середніх медичних закладів освіти).
 Немедичний персонал лікувально-профілактичної установи (працівники
кадрових, юридичних, фінансових, господарських служб та ін.).
 Працівники страхових організацій.
 Посадові особи органів управління охорони здоров'я (головні лікарі, керівники
структурних підрозділів міністерства та ін.).
 Співробітники судових і правоохоронних органів, яким інформація, що
становить лікарську таємницю, стала відомою в силу професійних обов'язків.
Якщо прийняти до уваги специфічний правовий статус дитини-пацієнта, то коло
суб’єктів збереження лікарської таємниці значно розширюється. Зокрема, аналіз норм
Сімейного кодексу України (далі – СКУ) свідчить, що за певних життєвих обставин
інформація про стан здоров’я дитини на законних підставах може повідомлятися
таким особам (фізичним чи юридичним):
— батьки, які виступають як законні представники дитини (у тому числі неповнолітні
батьки, які мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх
здійснювати самостійно (ст. 156 СКУ).
Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей, їх фізичний та духовний
розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов’язку, якщо
воно завдає істотної шкоди здоров’ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути
позбавлені батьківських прав (ч. 1 ст. 59 Основ законодавства про охорону здоров’я). За ст.
166 СКУ у випадку позбавлення батьківських прав одного з батьків останній перестає бути
законним представником дитини. Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід
дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’язані надавати йому допомогу у
здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків (ст. 16 СКУ);
— баба та дід, повнолітні брати та сестри, інші родичі дитини, мачуха, вітчим, яким
дитина може бути передана за їхньою заявою у випадку влаштування дитини, батьки якої
позбавлені батьківських прав (ст. 167 СКУ);
— опікуни та піклувальники, які можуть виступати як законні представники дитини;
— органи опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних
служб для сім’ї, дітей та молоді, інші уповноважені органи, суди загальної юрисдикції (куди
дитина вправі особисто звернутися за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів (ч. 4
ст. 10 Закону України «Про охорону дитинства»). Відповідно до ст. 152 СКУ дитина має
право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона
досягла чотирнадцяти років;
— посадові особи будинків дитини, дитячих будинків, шкіл-інтернатів, дитячих
будинків сімейного типу (у разі передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, під опіку чи піклування, влаштування в зазначені заклади) (ст. 24 Закону
України «Про охорону дитинства»);
— посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
працівники Міністерства внутрішніх справ України, працівники органів соціального захисту
населення, житлово-експлуатаційних організацій, навчальних закладів, громадяни та інші
особи, яким стало відомо про факт залишення дитини без опіки (піклування) батьків,
зобов’язані негайно повідомити про це органи опіки та піклування за місцем знаходження
дитини.
Звичайно, не можна визначити вичерпного переліку відомостей, що становлять
медичну таємницю. Об'єктом медичної таємниці повинна бути уся інформація, яка
отримана у процесі надання медичної допомоги. Іншими словами, вся та інформація,
розголошення якої може завдати шкоди пацієнтові, його соціальним, економічним та іншим
інтересам, повинна становити об'єкт лікарської таємниці.
Її умовно можна поділити на дві групи:
 медичну інформацію;
 інформацію немедичного характеру, тобто таку, що стосується особистого і
сімейного життя.
 Кожну з цих груп можна розглядати як щодо пацієнтів (діагноз, прогноз, шкідливі
звички, сімейне та особисте життя тощо), так і щодо членів сім'ї хворого (спадкові хвороби,
стан здоров'я родичів, їх особисте і сімейне життя та інше) в залежності від конкретної
ситуації.
Аналіз норм ст. 286 Цивільного кодексу України та ст.ст. 39 ‐1, 40 Основ
законодавства про охорону здоров’я дає можливість визначити об'єкт лікарської
таємниці, який становить така інформація:
а) відомості про стан здоров'я пацієнта;
б) відомості про хворобу;
в) відомості про діагноз;
г) відомості, одержані при медичному обстеженні;
д) відомості про факт звернення за медичною допомогою;
е) відомості про огляд та його результати;
є) відомості про методи лікування;
ж) відомості про інтимну і сімейну сторони життя.
При цьому неважливо, яким чином медичні працівники отримали відомості про
хворого та його близьких: шляхом огляду, спостережень, зі слів пацієнта або родичів, з
історії хвороби, щоденника хворого, його заповіту або інших джерел; не можуть також
розголошуватися відомості, почуті від хворого, що перебував у непритомному стані.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, за яких лікарська

таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників:
 Медичну документацію про особу може отримати лише безпосередньо сама
особа, якої це стосується (ч. 1 ст. 285 Цивільного кодексу України), або її
представник, на підставі доручення або договору про надання правової
допомоги (за умови, що копії зазначених документів будуть долучені до запиту),
а також батьки (усиновлювачі, опікун або піклувальник) як законні
представники дитини (до 18 років) або підопічного (недієздатної особи).
 Тимчасовий доступ до документів, що містять лікарську таємницю, може надати
слідчий суддя або суд в рамках кримінального провадження, якщо при цьому
буде встановлено, що інших способів отримання необхідної слідству інформації
немає (ч. 6 ст. 163 Кримінально-процесуального кодексу України).
 Наречені мають право бути взаємно обізнані про стан здоров'я (ст. 30 Сімейного
кодексу України).
 Інформація про результати тестування на ВІЛ, про наявність або відсутність в
людини ВІЛ-інфекції дозволяється лише: особі, стосовно якої було проведено
тестування, батькам чи іншим законним представникам такої особи; іншим
медичним працівникам та закладам охорони здоров’я – винятково у зв’язку з
лікуванням цієї особи; іншим третім особам – лише за рішенням суду в
установлених законом випадках (ч. 4 ст. 13 Закону “Про протидію поширенню
хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і
соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ”). Розкриття медичним працівником
відомостей про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру (партнерам)
дозволяється, якщо людина, що живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника
з відповідним письмово підтвердженим проханням або ж людина, що живе з
ВІЛ, померла, втратила свідомість або існує ймовірність того, що вона не
отямиться і не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану
згоду.
 Допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та
надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного
представника для організації надання особі, яка страждає важким психічним
розладом, психіатричної допомоги та провадження досудового розслідування,
складання досудової доповіді щодо обвинувачених або судового розгляду за
 письмовим запитом слідчого, прокурора, суду та представника уповноваженого
органу з питань пробації (ст. 6 Закону “Про психіатричну допомогу”).
 Відомості про лікування в наркологічному закладі можуть бути розголошені
правоохоронним органам у разі притягнення такої особи до кримінальної або
адміністративної відповідальності (ч. 5 ст. 14 Закону “Про заходи протидії
незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та
зловживанню ними”).
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про захист персональних даних» до обробки
персональних даних про здоров’я людини пред’являються особливі вимоги. Персональні
дані такого характеру можуть бути предметом збору та обробки тільки у разі необхідності
охорони здоров’я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення опіки або лікування
або надання медичних послуг за умови, що такі дані обробляються медичним працівником
або іншою особою закладу охорони здоров’я, на якого покладено обов’язки щодо
забезпечення захисту персональних даних і на якого поширюється законодавство про
лікарську таємницю.
За незаконне розголошення лікарської таємниці встановлена кримінальна
відповідальність (ст. 145 Кримінального кодексу України). Так, умисне розголошення
лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи
службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, – карається штрафом від
1 тис. до 4 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами
на строк до 240 годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до 3 років, або виправними роботами на строк до 2 років.
Згідно зі ст. 132 Кримінального кодексу України розголошення службовою особою
лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або
медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення
зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є
небезпечною для життя людини, або захворювання синдром набутого імунодефіциту (СНІД)
та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних
обов’язків, – карається штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або громадськими роботами на строк до 240 годин, або виправними роботами на
строк до 2 років, або обмеженням волі на строк до 3 років з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого.

Домашнє завдання: вивчити лекційний матеріал.

На перше семінарське (практичне) заняття будуть виноситися такі теми з цієї лекції:
«Поняття і медико-правове значення лікарської таємниці. Нормативно-правове
регулювання інституту збереження лікарської таємниці», а також теми для самостійного
опрацювання: «Управління у сфері охорони здоров’я. Види медичної допомоги населенню.
Основні напрями удосконалення організації охорони здоров’я. Державний контроль і нагляд у
сфері охорони здоров’я».
На друге семінарське (практичне) заняття будуть виноситися такі теми з цієї лекції:
«Суб’єкти збереження та об’єкт лікарської таємниці. Правомірність розголошення
лікарської таємниці», а також теми для самостійного опрацювання: «Загальні питання
юридичної відповідальності медичних працівників. Кримінальна відповідальність медичних
працівників. Цивільно-правова відповідальність медичних працівників. Адміністративна і
дисциплінарна відповідальність медичних працівників».