ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

Кафедра соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
до практичного заняття з навчальної дисципліни
“ СОЦІАЛЬНА МЕДИЦИНА, ГРОМАДСЬКЕ ЗДОРОВ’Я”
(змістовий модуль 2 «Громадське здоров’я»)

для підготовки фахівців другого (магістерського) рівня вищої освіти

галузі знань 22 Охорона здоров’я
спеціальностей 222 Медицина, 228 Педіатрія (ІV курс)

Тема № 11: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЕТИКО-ДЕОНТОЛОГІЧНИХ ПРИНЦИПІВ У МЕДИЦИНІ

Львів-2023
 Методичні рекомендації до практичного заняття для підготовки фахівців другого
(магістерського) рівня вищої освіти галузі знань 22 Охорона здоров’я, спеціальностей 222
Медицина, 228 Педіатрія (ІV курс), опрацьовані на кафедрі соціальної медицини, економіки та
організації охорони здоров’я Львівського національного медичного університету імені Данила
Галицького; підготували завідувач кафедри, кандидат медичних наук, доцент ГУТОР Т. Г., завуч
кафедри, кандидат медичних наук, доцент КОВАЛЬСЬКА О. Р., асистент СЛУЖИНСЬКА М.Б.,
кандидат медичних наук, асистент НЕГРИЧ Н.О.

Рецензенти: ГРУЗЄВА Т. С. – доктор медичних наук, професор, академік НАН ВО України,

завідувач кафедри соціальної медицини та громадського здоров’я
Національного медичного університету імені О. О. Богомольця

ДЕЦИК О. З. – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри соціальної

медицини та громадського здоров’я Івано-Франківського національного
медичного університету.

СТЕЧАК Г. М. – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри

українознавства Львівського національного медичного університету імені
Данила Галицького.

ГУТОР Т. Г., КОВАЛЬСЬКА О. Р., СЛУЖИНСЬКА М. Б., НЕГРИЧ Н.О. Нормативно-

правове забезпечення етико-деонтологічних принципів у медицині. Методичні рекомендації до
практичного заняття для підготовки фахівців другого (магістерського) рівня вищої освіти галузі
знань 22 Охорона здоров’я, спеціальності 222 Медицина, 228 Педіатрія (ІV курс) з навчальної
дисципліни «Соціальна медицина, громадське здоров’я» (змістовий модуль 2 «Громадське
здоров’я»). Львів, ОД КСМ. 2023. 37 с.

Методичні рекомендації обговорено, схвалено та рекомендовано до друку на засіданні

кафедри соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я та засіданні циклової
методичної комісії «Профілактична медицина» Львівського національного медичного університету
імені Данила Галицького.

2
 Тема 11: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕТИКО-
ДЕОНТОЛОГІЧНИХ ПРИНЦИПІВ У МЕДИЦИНІ

І. АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ:
Деонтологічні, етичні, психологічні аспекти взаємодії між лікарем і пацієнтом
(дитячого віку чи дорослим) ставали об’єктом багатьох наукових досліджень і
практичних порад. Натомість правові аспекти вказаної проблематики вивчалися
фрагментарно у зв’язку з дослідженням суміжних явищ, зокрема, права на якісну
медичну допомогу, на інформацію щодо стану свого здоров’я тощо.
Важливим є системне вивчення норм міжнародного та вітчизняного
законодавства щодо прав пацієнтів на тактовне лікування та етичне поводження з
ними.

ІІ. ЦІЛІ:
Знати:
• основні етико-деонтологічні поняття в медицині;
• етичні закони й позиції у медицині;
• правове забезпечення професійної діяльності лікаря в Україні;
• види та принципи СОМ, особливо в контексті надання допомоги дітям;
• міжнародну та вітчизняну нормативно-правову та законодавчу базу з питань
етики та деонтології в медицині.
Вміти:
• визначати та аналізувати правила поведінки медичного персоналу по
відношенню до пацієнтів;
• визначати та аналізувати правила взаємовідносин в медичній корпорації;
• застосовувати комплексний підхід до вирішення етико-деонтологічних
проблем та інтеграції теоретичної і практичної медицини й етики.

III. ТЕОРЕТИЧНИЙ ВИКЛАД МАТЕРІАЛУ ТЕМИ ПРАКТИЧНОГО

ЗАНЯТТЯ

ОСНОВНІ ЕТИКО-ДЕОНТОЛОГІЧНІ ПОНЯТТЯ

Етика – це наука про мораль (норми і правила поведінки).
Медична етика – це наука про систему норм і правил поведінки і моральної
зовнішності лікаря та всього медичного персоналу. Мораль регулює відношення
лікаря до пацієнта, здорової людини, до колег, суспільства, держави1.
Етичні закони лежать в основі лікарської діяльності, у взаєминах лікаря і
пацієнта.
Медична етика включає постулати про обов'язки лікаря і пацієнта, лікарську
таємницю, лікарські помилки, ятрогенію, проблеми евтаназії. В охороні здоров'я
міцно укорінилася філософія моралі та моральності – медична етика, до якої тісно
примикає деонтологія – сукупність професійних норм і обов'язків.

1Ковальова О.М., Сафаргаліна-Корнілова Н.А., Герасимчук Н.М. Деонтологія в медицині: підручник. Харків, 2014. 258 с

3
 Деонтологія (від грец. deontos – належне, logos – вчення) – розділ етичної теорії,
в якому розглядаються проблеми обов´язку, моральних вимог і нормативів та взагалі
зобов´язання, як специфічної для моральності форми прояву соціальної необхідності.
Деонтологія – це наука про професійну поведінку людей, сукупність етичних норм,
необхідних для виконання ними своїх професійних обов'язків. Вперше термін
«деонтологія» введено англійським філософом І. Бентамом на початку ХIХ сторіччя,
який використав його для позначення вчення про мораль в цілому.
Медична деонтологія – суміжна дисципліна між етикою і медициною, галузь
медичної етики, що має свою специфіку; вчення про моральний обов´язок, етичні
обов'язки і етичні норми поведінки медичного персоналу, що забезпечують
оптимальну якість та результативність його роботи з відновлення і збереження
здоров'я людей. Ключовим поняттям медичної деонтології є професійний обов'язок
лікаря перед суспільством і пацієнтами. Медична деонтологія припускає право
медиків на професійну гідність і честь, включає нормативні принципи поведінки
лікаря. У структурі медичної етики деонтологія займає особливе місце1.
Це найперша і найбільш традиційна галузь професійної етики; вона має найбільш
прикладний характер, що свідчить про безпосереднє регулювання людських відносин
і втілюється в деонтологічних Кодексах. У вузькому сенсі медична деонтологія – це
сукупність конкретних норм і принципів медичної моралі стосовно певної
спеціальності. Оскільки лікарські спеціальності істотно розрізняються, то
деонтологічні вимоги, що регулюють практичну діяльність лікарів-фахівців, носять
специфічний характер.
Основні сфери регулювання загальної і спеціальної деонтології:
- взаємовідносини між лікарем і пацієнтом, зокрема у присутності інших хворих
та інших колег (відносини «за вертикаллю»);
- взаємовідносини між лікарем і пацієнтами-дітьми;
- взаємовідносини між лікарем і близькими пацієнта, зокрема у присутності
самого пацієнта та у присутності сторонніх;
- взаємовідносини між лікарем і його колегами, зокрема у присутності пацієнта,
його близьких і сторонніх (відносини «за горизонталлю»);
- взаємовідносини між лікарями і середнім (молодшим) медперсоналом, зокрема
у присутності хворих;
- відношення лікаря до лікарської таємниці і його право на розповсюдження
інформації;
- право лікаря на експеримент і етичні проблеми медичних досліджень;
- проблема юридичної відповідальності лікаря;
- проблема матеріальної і моральної винагороди лікаря.
Гуманізм (від лат. humanus – людяний) – світогляд, заснований на принципах
рівності, справедливості, людяності у відносинах між людьми, пройнятий любов'ю.
Пряме порушення професійного обов'язку – черстве, формальне відношення лікаря
до хворої людини, оскільки віра хворого в успіх лікування, довіра його до медичного
персоналу відіграють часто не меншу роль в одужанні, ніж застосування сучасних
ліків і устаткування.

1Ковальова О.М., Сафаргаліна-Корнілова Н.А., Герасимчук Н.М. Деонтологія в медицині: підручник. Харків, 2014. 258 с

4
 Лікар покликаний психотерапевтичними методами – словом підбадьорення,
утіхи, заспокоєння, чуйним відношенням – тактовно і уміло мобілізувати фізичні і
душевні сили хворого на боротьбу з його хворобою.
Похідними від ідей гуманізму в практиці лікаря є наступні принципи: «не
нашкодь», «роби добро», принцип справедливості, принцип пошани прав і гідності
людини, принцип правдивості, принцип конфіденційності, принцип дотримання
обов´язку, принцип пошани автономії пацієнта.

ОСНОВНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ, ЯКІ РЕГЛАМЕНТУЮТЬ ПРАВА

ПАЦІЄНТА

Женевська декларація – основний міжнародний документ. В основу цього

документа покладена «Клятва Гіппократа», в ній знайшли віддзеркалення і найбільш
гострі соціальні проблеми ХХ століття. Так, до декларації внесені фрази: «Я не
дозволю, щоб релігія, націоналізм, расизм, політика або соціальне положення
впливали на виконання мого обов´язку... Навіть під загрозою я не використаю мої
знання в галузі медицини на противагу законам людяності». Остання фраза,
відображаючи досвід другої світової війни, закріплює положення «Десяти
Нюрнберзьких правил» (Нюрнберзький кодекс, 1947), в яких підкреслюється
неприпустимість злочинних дослідів на людях. Женевська декларація заснована на
принципах, викладених Гіппократом і визначається «Клятвою Гіппократа XX
сторіччя».

Відповідно до Женевської декларації світового лікарського товариства

здобувши професію лікаря
я урочисто зобов’язуюсь присвятити своє життя службі людству;
я віддам моїм вчителям належну повагу і подяку;
я працюватиму в своїй професії сумлінно і з гідністю;
здоров’я мого хворого буде моєю першою турботою;
я поважатиму таємниці, які довіряють мені, навіть після того, як хворий помер;
я підтримуватиму всіма засобами, які в моїх силах, честь і шляхетні традиції
лікарської професії;
мої колеги будуть моїми сестрами та братами;
я не дозволятиму міркуванням віку, хвороби або інвалідності, віросповідання,
етнічного походження, статі, громадянства, політичних переконань, раси, статевої
орієнтації або суспільного становища чи будь-якого іншого чинника втручатися між
моїм обов’язком і моїм хворим;
я підтримуватиму всю можливу повагу до людського життя;
я не використовуватиму свої лікарські знання для порушення прав людини і
громадянських свобод, навіть під загрозою;
я роблю ці обіцянки урочисто, добровільно і з честю лікарської професії.

Сьогодні, вступаючи в співтовариство медиків, згідно Указу Президента України

№ 349 від 15.06.1992 кожний лікар приймає «Клятву Лікаря України» і урочисто
присягає:
Набувши професії лікаря та усвідомивши важливість обов'язків, що
5
покладаються на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь:
усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я
людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну допомогу всім,
хто її потребує;
незмінно керуватися у своїх діях і помислах принципами загальнолюдської
моралі, бути безкорисливим і чуйним до хворих, визнавати свої помилки, гідно
продовжувати благородні традиції світової медицини;
зберігати лікарську таємницю, не використовувати її на шкоду людині;
додержувати правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не
зашкодить хворому;
постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання та вміння, у разі
необхідності звертатися за допомогою до колег і самому ніколи їм у цьому не
відмовляти, бути справедливим до колег;
власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового
покоління, утверджувати високі ідеали милосердя, любові, злагоди і взаємоповаги
між людьми.
Вірність цій Клятві присягаю пронести через усе своє життя.

Женевська декларація вперше була прийнята ІІ Генеральною Асамблеєю

Всесвітньої Медичної Асоціації (ВМА) - Женева, Швейцарія, вересень 1948 року;
переглянута ХLVI Генеральною асамблеєю ВМА - Стокгольм, Швейцарія, вересень
1994 року.

Міжнародний кодекс медичної етики (Міжнародний кодекс з деонтології)

конкретизував ряд положень Женевської декларації і був схвалений експертами
ВООЗ. Цей Кодекс є найбільш поширеним документом, на який посилаються багато
дослідників проблем медичної деонтології. В ньому звертається увага на питання
оплати лікарської допомоги, на неприпустимість переманювання пацієнтів,
самореклами і тому подібне.
Загальні обов'язки лікаря.
Лікар повинен:
завжди затверджувати найвищі стандарти професійної діяльності;
незважаючи на вид медичної практики, самовіддано надавати компетентну
медичну допомогу з повною технічною і моральною незалежністю, із співчуттям і
пошаною до людської гідності;
бути чесним з пацієнтами і колегами, повинен боротися з професійними і
особистими недоліками інших лікарів, повинен викривати обман і шахрайство;
поважати права пацієнта, колег, іншого медичного персоналу і повинен
дотримуватись конфіденційності відносно пацієнта;
діяти тільки на користь пацієнта в тих випадках, коли він застосовує такі види
медичної допомоги, які можуть ослабити фізичний або психічний стан пацієнта;
дотримуватися найбільшої обережності, поширюючи відомості про відкриття,
нову техніку, або лікувальні методики, з непрофесійних каналів;
засвідчувати тільки те, що він сам перевірив.
Лікар не повинен дозволяти фінансовим інтересам впливати на вільне і
незалежне виконання професійних рішень на користь пацієнтів.
6
 Неетичними визнаються випадки видів діяльності:
– самореклама лікаря, окрім тих випадків, коли це дозволено законом даної
країни і Міжнародним кодексом медичної етики Національної Медичної Асоціації;
– оплата або отримання будь-якої винагороди тільки за передачу чиїхось
рекомендацій та рекомендацій будь-якого характеру.

Обов'язки лікаря по відношенню до хворих.

Лікар завжди повинен розуміти зобов'язання зберігати людське життя.
Лікар повинен надавати пацієнтові всі ресурси своєї науки. Якщо лікар не має
можливості провести обстеження або лікування, він повинен порекомендувати
іншого лікаря, у якого такі можливості є.
Лікар повинен тримати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого
пацієнта, навіть після смерті останнього.
Лікар повинен поводитися по відношенню до своїх колег так, як він хотів би,
щоб вони поводилися по відношенню до нього.
Лікар не повинен переманювати пацієнтів у своїх колег.
Лікар повинен дотримуватися принципів Женевської декларації, прийнятої
Генеральною асамблеєю ВМА.

Лісабонська декларація стосовно прав пацієнта прийнята на ХХХІV сесії

World Medical Assembly – WМА (Лісабон, Португалія, вересень/жовтень 1981 р., з
внесенням поправок на XLVII сесій Генеральної Асамблеї, Балі, Індонезія, вересень,
1995 р.). Відповідно до неї кожний пацієнт має, зокрема, право на отримання
допомоги від лікаря, який є вільним від будь-яких зовнішніх впливів при прийнятті
своїх клінічних або етичних рішень і право на прийняття або відхилення духовної або
моральної підтримки.
Так, відповідно до п. а) розділу 10 слід завжди поважати людську гідність та
право пацієнтів на недоторканність приватного життя, а також їхні культурні та
моральні цінності при наданні медичної допомоги.
Декларація стверджує, що лікар повинен діяти на користь пацієнта згідно зі
своєю совістю, з урахуванням юридичних, етичних і практичних норм тієї країни, де
він практикує, а також стверджує основні права, якими з погляду медичного
співтовариства повинен володіти кожен пацієнт.
Якщо в якій-небудь країні положення законодавства або дії уряду
перешкоджають реалізації прав, що нижче перечислені, лікарі повинні прагнути,
всіма доступними способами відновити їх і забезпечити їх дотримання.
Основні права пацієнта, що затверджені Лісабонською декларацією про права
пацієнта:
пацієнт має право вільно вибирати лікаря;
пацієнт має право отримати допомогу лікаря, незалежно від сторонніх впливів
в своїх професійних медичних і етичних рішеннях;
пацієнт має право, отримавши адекватну інформацію, погодитися на лікування
або відмовитися від нього;
пацієнт має право розраховувати на те, що лікар відноситиметься до всієї
медичної і особистої інформації, довіреної йому, як до конфіденційної;
пацієнт має право померти гідно;
7
 пацієнт має право скористатися духовною або моральною підтримкою,
включаючи допомогу служителя будь-якої релігійної конфесії, або відхилити її.
Ставлення до пацієнта завжди має будуватися з максимальним урахуванням його
інтересів, а лікування, що застосовується, має відповідати загальноприйнятим і
затвердженим медичним принципам і стандартам.

Стосовно дітей вказані принципи зафіксовано в Оттавській декларації прав

пацієнта-дитини (далі – Оттавська декларація), де у преамбулі йдеться про те, що
піклування про здоров’я дитини вдома або у лікарні включає медичні, емоційні,
соціальні та фінансові аспекти, які взаємодіють з оздоровчим процесом і які
потребують особливої уваги до прав дитини як пацієнта. Поняття “особлива увага до
прав дитини як пацієнта” означає, що «лікарі та інші люди, що задіяні у галузі
забезпечення здоров’я, несуть відповідальність за незнання прав дитини у цій галузі».
Оттавська декларація, акцентуючи увагу не тільки на медичних аспектах здоров’я
дітей, встановлює виключне право кожної дитини на гідне життя (ст. 1). Відтак
підтверджується відповідальність держави за забезпечення дитини цим правом.

Декларація про політику в галузі забезпечення прав пацієнтів в Європі

(Європейська нарада з прав пацієнтів, Амстердам, 28-30 березня 1994 р. ВООЗ
Європейське регіональне бюро) закріплює право пацієнтів на якісну медичну
допомогу, що відповідає високим технологічним стандартам, і принципам людяності
у відносинах з особами та організаціями, що надають медичні послуги.
Безпека пацієнтів на сучасному етапі вважається глобальною проблемою,
основні шляхи вирішення якої знаходяться в площині здійснення безпечної медичної
діяльності, попередження зараження інфекційними захворюваннями; забезпечення
безпечного використання препаратів крові та її компонентів, а також у сфері
попередження та усунення негативних наслідків застосування лікарських препаратів,
тощо в області лікарської безпеки.

Безпека пацієнтів не зводиться лише до проблеми лікарської безпеки. Тому

надалі були прийняті: «Конвенція про права людини і біомедицину» Ради Європи
(прийнята в 1996 році), «Конвенція про захист прав і достоїнства людини у зв'язку
з впровадженням досягнень біології і медицини» (1997).

Хартія основних прав ЄС 2000 декларує право людини на безпеку (ст. 6 ) і

право доступу до медичного обслуговування та медичної допомоги для досягнення
високого рівня охорони здоров'я людини.

Резолюція WHA55.18 Асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров'я

(ВООЗ) з безпеки пацієнтів (2002) звертає увагу на необхідність розробки науково
обґрунтованої системи щодо підвищення якості охорони здоров'я, в тому числі, з
контролю за безпечним застосуванням лікарських препаратів, медичного обладнання
та технологій; по впровадженню в охорону здоров'я стандартів, заснованих на
доказах, з метою поліпшення глобальної системи безпеки пацієнтів (тобто створення
безпечної клінічної практики).

8
 Європейська хартія з прав пацієнтів (2002) виділяє чотирнадцять прав
пацієнтів, серед яких вказані право на безпеку і право на дотримання стандартів
якості в охороні здоров'я (поряд з правом на профілактику захворювань; на доступ до
медичної допомоги; право на отримання інформації; на інформовану згоду; на вибір
лікування на підставі отриманої адекватної інформації; правом на дотримання
конфіденційності особистої інформації та інші).

Програма ВООЗ з безпеки пацієнтів (Всесвітнього альянсу за безпеку

пацієнтів) 2004 р. (WHO Patient Safety Programme of World Alliance for Patient Safety)
виділяє такі «небезпечні» для пацієнтів проблеми, як: негативні наслідки
застосування лікарських препаратів та їх поєднань; ризик при використанні медичної
техніки; неякісна продукція, яка надходить в систему охорони здоров'я; людський
фактор; приховані системні недоліки, з якими доводиться стикатися на будь-якому
етапі надання медичної допомоги. Тому пріоритетним напрямом розвитку для будь-
якої системи охорони здоров'я, яка прагне до підвищення якості надання медичної
допомоги, є забезпечення безпеки пацієнтів.

Люксембурзька декларація з безпеки пацієнтів 2005 р. (Luxembourg

Declaration on Patient Safety) проголошує, що доступ до високоякісної охорони
здоров'я – це ключове право людини. Відповідно, пацієнт має право очікувати, що
при наданні йому послуг у сфері охорони здоров'я, йому надаються гарантії їх
безпеки.

Лондонська декларація пацієнтів з безпеки пацієнтів 2006 р. (London

Declaration of Patients for Patient Safety) розроблена на підтримку права пацієнтів на
безпечну медичну допомогу за рахунок зниження ризику запобіжної шкоди внаслідок
медичних помилок.

Декларація Міжнародного альянсу організацій пацієнтів з надання

медичної допомоги, орієнтованої на пацієнта 2006 р. (Declaration on Patient -
Centred Healthcare) містить принципи (повага; залучення пацієнтів у розробку
політики охорони здоров'я; вибір і розширення прав і можливостей, забезпечення
доступу і підтримки; інформування), які повинні привести до створення системи
медичного обслуговування з урахуванням інтересів пацієнтів для досягнення ними
максимально доступної якості життя.

Програма Всесвітнього альянсу за безпеку пацієнтів на 2008-2009 рр.

визначила пріоритетні напрями в боротьбі за безпечну медичну допомогу, а саме:
«Безпечна хірургія рятує життя», «Чисте лікування – безпечне лікування»; шляхи
вирішення проблеми зниження чутливості збудників інфекційних захворювань до
антибактеріальних препаратів.

9
 ОСНОВНІ ДОКУМЕНТИ, ЯКІ РЕГЛАМЕНТУЮТЬ РОБОТУ ЛІКАРЯ ТА
ПРАВА ПАЦІЄНТА В УКРАЇНІ

Права пацієнта
Стаття 3 Конституції України встановлює:
«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».
У статті 49 закріплюється:
«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне
страхування.
Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних
соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян
медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я
медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може
бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм
власності».
Надалі у статті 51 Конституції України йдеться про те, що сім'я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою. Вказані норми становлять
конституційні засади права дитини-пацієнта на тактовне лікування як складову права
пацієнта на кваліфіковану медичну допомогу.

Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі –

Основи законодавства) [4] закріплює право пацієнта на кваліфіковану медичну
допомогу, включаючи вільний вибір лікаря та фахівця з реабілітації, вибір методів
лікування та реабілітації відповідно до рекомендацій лікаря та фахівця з реабілітації,
вибір закладу охорони здоров’я (стаття 6), та обов’язок медичного працівника
дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю
(стаття 78).
Зауважимо, що право на тактовне лікування тісно пов’язане з правом на
інформацію про стан свого здоров’я. Так, право на тактовне лікування знаходиться у
ч. 4 статті 39 Основ законодавства:
Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров'я або
погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті,
зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну
інформацію про стан здоров'я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з
окремими медичними документами.
Право на тактовне лікування має своє закріплення і в етичних кодифікаціях
медичних працівників. Так, Етичний кодекс лікаря України, який прийнято та
підписано на Всеукраїнському з’їзді лікарських організацій та X З’їзді
Всеукраїнського лікарського товариства (ВУЛТ) від 27 вересня 2009 р., зобов’язує
лікаря протягом усього лікування під час надання інформації хворому про його стан
і рекомендоване лікування брати до уваги персональні особливості пацієнта, стежачи
10
за оцінкою хворим ситуації. Лікар зобов’язаний приділяти пацієнту достатньо часу й
уваги, необхідних для встановлення правильного діагнозу, виконання повного обсягу
допомоги, обґрунтування приписів і рекомендацій щодо подальшого лікування,
надання їх хворому у детальному та зрозумілому для нього вигляді (п. 3.3).

Правове забезпечення професійної діяльності лікаря в Україні

Право на відмову від подальшого ведення пацієнта
У статті 34 Основ законодавства, чітко визначено право лікаря на відмову від
надання медичної допомоги:
«Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній
не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони
здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю пацієнта і здоров’ю населення.
Лікар не несе відповідальності за здоров’я особи в разі відмови останньої від
медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму».
Стаття 38 цього ж Закону передбачає те, що пацієнт має право на вільний
вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги.
У Законі не передбачені випадки, в яких лікар має право відмовити пацієнтові
бо, не може запропонувати свої послуги. Такий правовий пропуск можна заповнити
за допомогою деонтологічної норми: п. 3.4. Етичного кодексу лікаря України:
За винятком випадків невідкладної допомоги, лікар має право відмовитися від
лікування хворого, якщо впевнений, що між ним і пацієнтом відсутня необхідна
взаємна довіра, коли відчуває себе недостатньо компетентним або не має у своєму
розпорядженні необхідних для проведення лікування можливостей та в інших
випадках, якщо це не суперечить Клятві лікаря України. У цій ситуації лікар
повинен вжити всіх заходів щодо інформування про це хворого та надати йому
відповідні рекомендації.

Право на передачу інформації про пацієнта

Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або
службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх
результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права
розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків
(стаття 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я»).

Випадки правомірного розголошення медичної таємниці, передбачені у таких

нормативно-правових актах:
Конституція України, ч. 2 статті 32, ч. 3 статті 34;
Цивільний кодекс України, ч. 2, 4 ст. 285
Сімейний кодекс України, ст. 30;
Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення» від 24.02.1994 р., ст. 7;
Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р., ст. 9;
Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від
19.11.1992 р., ч. 2, 5 ст. 39, ст. 39-1, 40, ч. 1 ст. 43;
Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 р., ст. 4;
Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого
11
імунодефіциту (СНІД ) та соціальний захист населення» від 12.12.1991 р., ч. 2 ст. 8, ч.
2 ст. 9;
Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними» від 15.02.1995 р., ч. 5 ст.
14;
Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000
р., ч. 2 ст. 26;
Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від
05.07.2001 р. ч. 2 ст. 17.

ПРИВАТНІСТЬ ТА ПРИНЦИПИ ЇЇ ДОСЯГНЕННЯ. ПРАВИЛА

ЗБЕРЕЖЕННЯ ПРИВАТНОСТІ В МЕДИЧНИХ ЗАКЛАДАХ
Приватність інформації:
• взаємозв’язок між збором і розповсюдженням даних;
• технології;
• суспільне очікування недоторканності приватного життя;
• правові та політичні питання, пов’язані з ними.
Рекомендації1 стосовно досягнення фізичної приватності:
• під час інтервенцій, при яких треба роздягатися, у кімнаті, де здійснюється така
процедура, не мають перебувати сторонні особи, у тому числі персоналу лікарні, які
не задіяні безпосередньо до здійснення інтервенцій. Якщо інтервенція відбувається у
палаті, де розміщено декілька пацієнтів, то ліжко пацієнта необхідно щільно закрити
ширмою або закрити пацієнта простирадлом;
• процедури, що передбачають роздягання пацієнтів, мають відбуватися у
закритих приміщеннях, місця для роздягання пацієнтів мають бути закриті ширмою.
Медичний працівник, що здійснює процедуру, має спочатку описати пацієнтові її хід
та те, що може відчувати пацієнт, а також попередити про початок процедури.
Пацієнт має надати згоду на початок проведення процедури (це може бути
обов’язкова письмова форма, однак і усна згода або навіть сигнал, наприклад, кивок
головою);
• медичні працівники не мають просити роздягатися більше, ніж того вимагає
процедура;
• після завершення процедури пацієнт має одягнутись, перш ніж продовжити
спілкування;
• не допускається переміщення пацієнта оголеним по території лікарні;
• допоміжні засоби, що можуть спричинити дискомфорт для пацієнтів (як-от
кало- та уриноприймачі, катетери тощо), мають бути прикриті простирадлом
відповідно до побажання пацієнта;
• під час огляду пацієнтів у палатах, у яких розміщено декілька пацієнтів,
рекомендується не обговорювати деталі огляду, а у разі необхідності спілкуватися з
пацієнтом притишеним голосом;
• у палатах з декількома ліжками рекомендується наявність пересувних ширм,
що розділяють ліжка і можуть створювати приватний простір для пацієнта;

1
Людяність та емпатія в охороні здоров’я. Посібник для викладачів / Ідея та упорядкування А. Леухіна. Київ: Майстер
книг : 2022. 366 с
12
 • необхідно забезпечувати відокремлене перебування пацієнтів різних статей, у
тому числі роздільні вбиральні. Винятки можуть стосуватися палат інтенсивної
терапії;
• пацієнтам має бути надана можливість обирати медичний персонал, що надає
їм послуги, такої ж статі (за наявності відповідного персоналу). Така потреба в цілому
є більш актуальною для жінок. У будь-якому разі при проведенні процедур, що
передбачають роздягання, має бути присутній медичний працівник однієї статі з
пацієнтом;
• у лікарні мають бути організовані приватні кімнати для спілкування членів сім’ї
та близьких осіб пацієнта. Якщо немає можливості передбачити це у плануванні
лікарні, має бути наданий інший простір для спілкування сім’ї наодинці з пацієнтом
після важливих повідомлень або для прийняття складних рішень;
• фото- та відеозйомка пацієнтів у лікарні може здійснюватися лише за їхньої
згоди;
• персонал лікарні має отримати згоду на присутність інтернів при огляді
пацієнта.
Рекомендації щодо присутності інтернів/резидентів/студентів при огляді
пацієнта:
• запит про присутність студентів або інтернів є звичайним виявленням
ввічливості, а пацієнти розуміють, що до них ставляться з повагою. Водночас вони
зберігають певний контроль над ситуацією, в якій опинилися;
• щоб такий запит не виявився для пацієнтів сюрпризом, про можливу
присутність студентів чи інтернів необхідно попереджати заздалегідь;
• навіть якщо лікарня є клінічною базою медичних навчальних закладів, пацієнт
повинен мати можливість відмовитися від присутності студентів або інтернів.

КОНФІДЕНЦІЙНІСТЬ
Інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та
явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому
природному середовищі; будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені
на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Конфіденційна інформація1 – це інформація, доступ до якої обмежено
фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може
поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до
передбачених ними умов.
Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, яка пов’язана з
виконанням обов’язків особами, якщо вони виконують делеговані повноваження
суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання
освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг.
Розпорядники інформації, які володіють конфіденційною інформацією, можуть
поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за
відсутності такої згоди – лише в інтересах національної безпеки, економічного
добробуту та прав людини.

1
Людяність та емпатія в охороні здоров’я. Посібник для викладачів / Ідея та упорядкування А. Леухіна. Київ: Майстер
книг : 2022. 366 с
13
 Конфіденційність:
• властивість усього, що не підлягає розголосові; довірливість, секретність, суто
приватність;
• властивість інформації, яка полягає в тому, що інформація не може бути
отримана неавторизованим користувачем і (або) процесом;
• представлення, що людині при зверненні за медичною допомогою не слід
турбуватися, побоюючись, що її стан буде розкрито іншим людям.
Метою конфіденційних стосунків між пацієнтом та медичним працівником є
довіра та комфортність при наданні обома сторонами будь-якої відповідної
інформації.
До інформації, що необхідно захищати, належать:
• персональні дані;
• стан здоров’я;
• емоційний стан;
• фінансова інформація.
Що охоплює конфіденційність лікаря та пацієнта?
Все, що пацієнт може розкрити медичному працівнику, а також будь-які думки
та висновки, які медичний працівник може сформувати після огляду або оцінки стану
пацієнта. Конфіденційність охоплює всі медичні записи (включно з історією хвороби,
вже наявними захворюваннями, рентгеном, лабораторними звітами тощо), а також
зв’язок між пацієнтом та лікарем – як і сам факт звернення людини до лікаря.
Порушення конфіденційності – це будь-яка передача приватної інформації про
пацієнта третій стороні без згоди пацієнта. Конфіденційність пацієнта захищена
законодавством України. Якщо приватна інформація про пацієнта розголошується
без його/її дозволу та завдає пацієнтові певної шкоди, він або вона мають право
подати позов проти медичного працівника за зловживання, втручання в приватне
життя чи інші делікти. Звісно, якщо пацієнт погодився на розкриття інформації,
порушення не відбулося1.
Скільки триває конфіденційність між лікарем та пацієнтом?
Обов’язок конфіденційності зберігається і після того, як пацієнт перестав
відвідувати або лікуватися у цього конкретного лікаря, і після смерті. Якщо пацієнт
помирає, його медична карта та інформація все ще захищаються конфіденційністю
між лікарем та пацієнтом.
Рекомендації щодо дотримання принципів конфіденційності інформації:
• доступ до конфіденційної інформації має бути лише у тих працівників, які її
потребують. Цей доступ має бути обґрунтованим;
• до захисту конфіденційної інформації належить і вимога щодо належного
знищення носіїв даних (наприклад, за допомогою шредера);
• медична інформація пацієнтів, наприклад, результати аналізів, не може бути
загальнодоступною;
• не допускається вилучення та зберігання лікарнею особистих документів
пацієнта, зокрема паспорта;
• не допускається поширення або обговорення інформації про пацієнта зі
сторонніми особами, у тому числі персоналом лікарні, не залученим до лікування та
догляду за пацієнтом;
1
Людяність та емпатія в охороні здоров’я. Посібник для викладачів / Ідея та упорядкування А. Леухіна. Київ: Майстер
книг : 2022. 366 с
14
 • пацієнту має бути наданий вільний доступ до медичних записів про нього, у
тому числі інформації про те, хто має чи мав доступ до відповідних медичних
записів;
• не допускається обговорення та засудження пацієнтів персоналом лікарні.
Алгоритм дотримання конфіденційності в лікарні:
1) при вході до палати або іншого закритого простору (наприклад, місце,
відгороджене шторою) персонал лікарні має постукати або в інший спосіб
попередити пацієнтів про своє наближення; при можливості – запитати у пацієнта, чи
це зручний час для огляду чи розмови;
2) спілкування має відбуватися на одному рівні (якщо пацієнт лежить, то
необхідно присісти біля нього перед початком розмови);
3) в жодному випадку не можна кричати через всю палату про призначені
маніпуляції;
4) пояснювати діагноз та процедуру лікування пацієнтам треба доступною
мовою, уникаючи професійних термінів;
5) не допускається обговорення питань щодо лікування та догляду за пацієнтом
у його/її присутності без його/її залучення.
Під час виписки з лікарні:
• пацієнт має бути поінформований щодо подальшого лікування, догляду, а
також контактних даних осіб, до яких пацієнт може звертатися у разі потреби;
• потрібно вислухати пацієнта у разі виникнення скарг і пропозицій;
• потрібно запропонувати пацієнту заповнити анонімну анкету щодо оцінки
діяльності лікарні.

ПОНЯТТЯ «ІНФОРМОВАНА ЗГОДА»

Права пацієнтів при медичних втручаннях захищають не тільки виконання
правила правдивості і правила конфіденційності, але і правила добровільної
інформованої згоди.
Поняття «добровільної інформованої згоди» закріплює обов'язок лікаря
інформувати пацієнта, а також поважати недоторканність приватного життя пацієнта,
бути правдивим і берегти лікарську таємницю з одного боку, але з іншого боку – цей
принцип зобов’язує лікаря ухвалити суб'єктивне рішення пацієнта до виконання. За
цим правилом будь-яке втручання, зокрема при проведенні експериментів на людині
повинно включати добровільну згоду пацієнта. У свою чергу лікар повинен
інформувати пацієнта про мету, методи, побічні ефекти, можливий ризик, тривалість
і очікувані результати дослідження.
Вперше правило «добровільної згоди», як було відмічено раніше, формулюється
в Нюрнберзькому Кодексі (1947) – першому «Зведенні правил про проведення
експериментів на людях». Потім принцип «добровільної згоди» почали враховувати
в США при розгляді судових справ про відшкодування шкоди при недбалому
лікуванні. Термін «інформована згода» закріпився в Європі через 10 років. У практиці
дійсно між лікарем і пацієнтом складається ситуація природної нерівності. Хворий,
не володіючи спеціальними медичними знаннями, довіряє лікареві своє життя. Але
лікар сам не застрахований від медичних помилок. Правовий захист пацієнта нівелює
цю нерівність, і принцип добровільної інформованої згоди закріплює нові норми
взаємин між лікарем і пацієнтом.
15
 Некомпетентність хворого може зробити таку модель взаємовідносин між
лікарем і пацієнтом безплідною і навіть шкідливою для самого пацієнта, а також
викликати відчуження хворого і лікаря. Позитивна особливість добровільної
інформованої згоди в тому, що вона направлена на захист пацієнта від
експериментальних і випробувальних намірів лікаря і дослідника, на зниження
ризику нанесення морального або матеріального збитку.
У той же час, за ситуації, коли наступила шкода, хоча було оформлено
добровільну інформовану згоду між лікарем і пацієнтом, воно є формою захисту
лікаря, ослабляючи правові позиції пацієнта.
Вимога щодо надання інформованої згоди пацієнта передбачена законодавством
України. Водночас найчастіше до цієї вимоги у лікарнях ставляться формально.
Документ «Інформована добровільна згода пацієнта» підписується один раз, часто під
час госпіталізації, пацієнти не завжди розуміють, що і навіщо підписують. При цьому
подальша діагностика та медичні втручання можуть відбуватися без інформованої
згоди. Водночас необхідно вказати, що інформована згода може надаватися не лише
у письмовій формі, але і усно. Деякі країни ЄС відходять від практики письмової
інформованої згоди саме з тих причин, що підписаний пацієнтом документ не завжди
означає насправді інформовану згоду щодо всіх медичних втручань.
Більш важливим елементом у реалізації цього принципу є надання повної і
достовірної інформації пацієнту, а також попередження про всі ризики втручання.
Також існують випадки, коли людина отримує підтримувальне лікування
(вентиляцію легень). Рішення щодо припинення або продовження підтримувального
лікування приймається на основі кращих інтересів пацієнта. У цьому випадку
необхідно враховувати якість життя пацієнта, те, наскільки довго пацієнт проживе та
з якою якістю життя, якщо лікування продовжиться, існування шансів на одужання
пацієнта.

СПІЛЬНЕ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ТА ПРОФЕСІЙНІ КОРДОНИ У

ВІДНОСИНАХ
Спільне прийняття рішення (Shared decision making (SDM)
У більшості випадків сьогодні лікарі є авторитетом, а пацієнти відіграють менш
активну роль у наданні допомоги. Лікарі інструктують пацієнтів про те, що їм
потрібно робити, через що останні рідко беруть участь у прийнятті рішення про
лікування. Проте такий підхід є не зовсім коректним по відношенню до пацієнта і
потребує вдосконалення через перехід до моделі спільного прийняття рішення. Він
потребує вдосконалення через перехід до застосування спільного рішення 1.
Спільне прийняття рішення (СПР) – це обговорення, підхід, в якому лікар і
пацієнт удвох визначають алгоритм подальшого лікування.
Медичний співробітник допомагає обрати методику лікування, ґрунтуючись на
перевагах та переконаннях пацієнта, сприяє ухваленню правильного рішення.
Принцип спільного рішення спрямовано на надання тієї медичної допомоги, яка
орієнтована на конкретного хворого. Цей принцип складається з трьох компонентів:
1) ясних, точних та обґрунтованих варіантів лікування (доказовість), 2) досвіду в їх
адаптації, 3) уподобань самого пацієнта.
1
Людяність та емпатія в охороні здоров’я. Посібник для викладачів / Ідея та упорядкування А. Леухіна. Київ: Майстер
книг : 2022. 366 с
16
 Крім цього, спільне рішення враховує психологічні, соціальні та емоційні
фактори. Вони впливають на результати обговорення.
Досягнення таких спільних рішень залежить від побудови тісної взаємодії, що
заснована на взаєморозумінні між лікарем та пацієнтом. Метою є прийняття
пацієнтом рішення про таке лікування, яке відображає найважливіші для нього
моменти.
Підхід спільного прийняття рішення (СПР) ґрунтується на інформованій згоді та
автономії пацієнта. Інформована згода пояснюється тим, що пацієнти не можуть
приймати рішення без розуміння всіх переваг та недоліків запропонованих варіантів
лікування. Автономія передбачає врахування особистих цінностей та переконань
пацієнта. Цим пояснюється те, що ризики та вигода можуть інтерпретуватися по-
різному. Тож у певних ситуаціях думка лікаря може відрізнятись від підсумкового
рішення пацієнта. У таких випадках медичний працівник та пацієнт повинні дійти
згоди щодо фінального рішення. Однак останній має або повністю зрозуміти та
погодитися з позицією лікаря, або наполягти на своєму рішенні. Думка пацієнта
повинна бути вирішальною.
Суб’єктність та кордони
Спілкування та взаємодія допомагають досягнути задоволеності пацієнта та
медичного працівника лікувальним процесом. Однак іноді взаємини лікар – пацієнт
можуть виходити за дозволені рамки.
Американські психіатри Керол Надельсон і Глен Габбард визначають
професійні кордони як певні межі взаємин, коли одна людина довіряє своє
благополуччя іншій. Збереження таких кордонів між медпрацівником і пацієнтом є
актуальною темою в наші дні. Це є центральним елементом належної медичної
практики та належного догляду за пацієнтами. В основі такої практики лежить
принцип, що лікар зобов'язаний діяти виключно з метою задоволення потреб
пацієнтів, які завжди очікують на розуміння, співчуття та порядність зі сторони
лікаря.
Сьогодні медична практика змінилася, все частіше мають місце неформальні
стосунки між лікарем та пацієнтом. Це може спричинити неправильне розуміння
пацієнтом дій медичного працівника. Крім того, постає питання дотримання
професійних кордонів. Їхнє порушення може спричинити зниження довіри пацієнта
до лікаря, а також завдати пацієнту психологічних травм, що є неетичним і
непрофесійним з боку медпрацівника. Найчастіше причиною цього є неправильне
емоційне сприйняття пацієнтом дій лікаря. Також порушення кордонів може
призвести до конфліктів інтересів сторін або до фізичної шкоди.
В австралійському Кодексі поведінки лікарів стверджується, що основними
завданнями медичних працівників є турбота про пацієнтів і безпечна та ефективна
медицина. Лікар завжди має діяти в межах етичних рамок. Медична практика
передбачає також обговорення особистих та конфіденційних питань, що стосуються
інтимної сфери життя пацієнта та проведення оглядів різного характеру, що можуть
порушувати тілесні (фізичні) кордони пацієнта. Найбільш вразливими до порушення
професійних кордонів є фахівці в галузі психіатрії та гінекології. Тим не менш, такі
кордони завжди повинні дотримуватись. Генеральна медична рада (GMC), державний
орган Сполученого Королівства, встановила, що лікарі не повинні підтримувати
сексуальні чи емоційно-близькі емоційні стосунки з пацієнтами.
17
 Щоб мінімізувати ризик порушення кордонів, лікар повинен дотримуватися
певних правил. А саме – діяти лише на користь пацієнта, не порушувати професійну
етику, контролювати свої емоції. Іноді саме емоційний стан медичного співробітника
стає причиною порушення професійних кордонів.
Окрім цього, пацієнт також повинен дотримуватися норм взаємовідносин із
лікарем та поважати його особисті межі. Неприйнятним вважаються занепокоєння
лікаря з питань, які не пов’язані зі станом здоров’я, зустрічі поза місцем роботи
медичного працівника, різні непристойні пропозиції тощо.
У підсумку слід наголосити, що пацієнт є суб’єктом медичних
правовідносин нарівні з лікарем. У жодному випадку він не є об’єктом, який
лише потрібно лікувати. Не дивлячись на те, що пацієнт – непрофесіонал у
медицині, до нього потрібно ставитися з повагою та враховувати його думку.
Адже саме пацієнт – «господар свого тіла».

ЯК КОРЕКТНО НАДАВАТИ ПАЦІЄНТУ ІНФОРМАЦІЮ ТА ВИЗНАЧАТИ

РІВЕНЬ ДЕТАЛІЗАЦІЇ, ПОТРІБНИЙ КОЖНОМУ/ІЙ ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ
СПІЛЬНОГО РІШЕННЯ
Законодавством України передбачено, що пацієнт, який/яка досяг/досягла 18
років, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого
здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що
стосуються його/її здоров’я.
На етапі пояснення та планування лікування медичному працівнику слід
дозувати інформацію та періодично перевіряти її розуміння пацієнтом, давати
відповіді на уточнювальні питання пацієнта. Повнота отриманої пацієнтом
інформації безпосередньо впливає на правильність виконання рекомендацій лікаря.
Тому важливим є докладне роз’яснення фахівцем етіології (причин та умов
виникнення) хвороби пацієнта, тонкощів призначеного обстеження та лікування,
побічних ефектів від призначених препаратів та механізм їхньої дії.
Партнерські стосунки між лікарем та пацієнтом передбачають отримання
пацієнтом правдивої інформації про стан свого здоров’я. У вітчизняному
законодавстві існують винятки з цього правила. Наприклад, якщо інформація про
хворобу пацієнта може погіршити стан його/її здоров’я або зашкодити процесу
лікування, медичні працівники мають право надати йому/їй неповну інформацію,
залишивши людині надію на продовження життя, на можливий успішний результат
лікування.
Міжнародні стандарти, які закріплюють право пацієнта на отримання повної та
достовірної інформації, яскраво ілюструють реалізацію принципу «primum non
nocere» («не нашкодь!»).
Так, наприклад, Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування
біології та медицини 1997 р. визначає, що кожна особа має право на ознайомлення з
будь-якою інформацією про своє здоров’я. Однак бажання осіб не отримувати такої
інформації також потрібно поважати. У виняткових випадках в інтересах хворих
реалізація згаданих прав може обмежуватися законом.
Пріоритетним для лікаря має бути також повідомлення пацієнту інформації про
стан його/її здоров’я у доступній формі. Рівень деталізації інформації, яка
повідомляється пацієнту, може залежати від низки критеріїв, як-от: вік пацієнта,
18
рівень розвитку та розумових здібностей тощо. Нині діючі протоколи лікування,
вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів є
незрозумілими для пересічної людини.
Це, в свою чергу, означає, що під час спілкування з пацієнтом лікар повинен
використовувати просту та зрозумілу мову, уникати вживання складних медичних
термінів або, у разі їхнього використання, роз’яснювати такі терміни пацієнту.
Діючі нормативні положення у сфері охорони здоров’я передбачають обов’язок
медичного працівника надавати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан
його/її здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів,
прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя
і здоров’я. Європейська хартія прав пацієнтів 2002 р. передбачає право пацієнта на
отримання такої інформації, яка допоможе йому/їй активно брати участь у прийнятті
рішень щодо свого здоров’я.
Правильне та коректне повідомлення інформації пацієнту, з урахуванням його
або її індивідуальних особливостей, є визначальним у побудові ефективної взаємодії
лікар – пацієнт, у наданні якісних медичних послуг лікарем та досягненні кінцевої
мети лікувального процесу – одужання пацієнта.
Структура моделі спільного прийняття рішення (СПР) будується у три етапи: (1)
впровадження вибору; (2) опис можливих варіантів, часто шляхом інтеграції
отриманої підтримки; (3) надання допомоги пацієнтам у вивченні переваг та
прийнятті рішень (рис. 1).

Рисунок 1. Структура моделі спільного прийняття рішення

Якщо пацієнт не хоче приймати рішення та просить лікаря зробити це за

нього, як коректно поводитись?
Принцип автономії пацієнта полягає насамперед у визнанні його/її законних прав
та здібностей здійснювати персональний вибір та приймати рішення щодо свого
здоров’я. Проте на практиці поширені випадки, коли пацієнт намагається перекласти
відповідальність за прийняття рішення на лікаря.
Пацієнт чи його/її законний представник просить лікаря самому прийняти
важливе рішення, апелюючи до того, що він/вона сам/а нічого не знає, не може ні на
що наважитися. Особливо часто таке буває, коли пацієнти спантеличені через велику
емоційну напругу.

19
 Вони можуть говорити: «Я не знаю, як вчинити», «Я нічого не розумію». Пацієнт
ніби займає позицію дитини, при цьому бажаючи бачити в медичному фахівці батька,
який усе за нього/неї вирішить. В певний момент фахівець, сам того не
усвідомлюючи, приймає рішення, яке не повинен приймати. До того ж, для нього це
простіше, оскільки прискорює процес. Пізніше той самий пацієнт може прийти до
лікаря зі звинуваченнями його в усьому: «Ви ж мені казали, що так буде краще!»,
«Ви ж мені обіцяли!».
Вітчизняним законодавством у сфері охорони здоров’я визначено, що лікар може
приймати рішення замість пацієнта виключно у випадку наявності ознак прямої
загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об’єктивних причин
згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників. Хоча в
законі відсутній чітко визначений перелік таких небезпечних станів, проте
визначальним критерієм в такому випадку буде реальна (а не можлива) небезпека для
життя людини (наприклад, кровотеча, асфіксія тощо). За наявності такої небезпеки
лікар може самостійно приймати рішення щодо засобів, якими цю небезпеку буде
ліквідовано (хірургічне втручання, переливання крові тощо).
На етапі надання інформації необхідно допомагати пацієнту долучатися до
процесу вибору тактики лікування та подальших дій. Важливо з’ясувати, що пацієнт
вже знає, а що необхідно роз’яснити та яку інформацію додати.
У процесі обмірковування наданої інформації лікарю слід підтримувати
пацієнта, оскільки деякі люди почуваються невпевнено щодо того, який метод
лікування або вид медичного втручання виявиться кращим для них.
Якщо лікар бачить, що пацієнт ніяк не може наважитися на ухвалення складного
рішення, потрібно спробувати включити його у самий процес прийняття такого
рішення. Наприклад, лікар може запитати: «Як ви дивитеся на те, що ми
обговорили?», «Чи є у вас якісь думки щодо цього? Поділіться, будь-ласка, вони дуже
важливі!». Якщо є час обміркувати інформацію, можна сказати пацієнту: «Давайте
візьмемо невелику паузу», «Якщо вам потрібна додаткова інформація, я вам
підкажу. Але рішення, звісно, залишається за вами».
Таким чином, лікар постійно буде повертати відповідальність пацієнту.
Потрібно пам’ятати, що головне завдання лікаря – дати інформацію, порадити, який
із запропонованих (альтернативних) методів лікування буде кращим в конкретному
випадку. Однак рішення щодо подальшого лікування повинен приймати виключно
пацієнт чи його законний представник.
Як отримати справжню інформовану згоду, а не просто папірець «для
галочки»
Особистий підпис пацієнта на інформованій добровільній згоді ще не гарантує
того, що пацієнт дійсно поінформований/на щодо стану свого здоров’я, мети
проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогнозу можливого
розвитку захворювання, у тому числі наявності ризику для життя і здоров’я.
Судова практика сьогодні застосовує, на жаль, формальний підхід щодо
інформованої добровільної згоди пацієнта. Зокрема, навіть якщо лікарі у дійсності не
дотримувались стандарту щодо того, яка інформація повинна бути включена в
обговорення, що веде до інформованої згоди пацієнта (тобто, не надавали пацієнту у
повному обсязі інформацію щодо характеру захворювання, сутності медичних
заходів, можливих несприятливих наслідків), однак на такій згоді пацієнта міститься
20
підпис останнього, пацієнт вважається проінформованим. Суди констатують
порушення з боку лікарів лише в тих випадках, коли інформована згода у письмовій
формі відсутня взагалі.
Порівняльний аналіз форми інформованої добровільної згоди пацієнта,
затвердженої наказом МОЗ, з тими, що підписуються пацієнтами в європейських
країнах, дозволяє виявити відмінності вітчизняної форми інформованої добровільної
згоди. Зокрема в ній відсутнє підтвердження з боку пацієнта про те, що перед
отриманням медичних послуг він/вона надав/ла лікарю всю інформацію про
перенесені ним/нею раніше захворювання, відсутнє підтвердження того, що
кандидатура медичного працівника влаштовує пацієнта, відсутнє зазначення про
можливі розумні альтернативні методи лікування. В чинній українській інформованій
добровільній згоді пацієнта не міститься підтвердження пацієнта про свідомий вибір
лікувального закладу, свідому згоду на вибір конкретного лікаря та запропоновані
заходи діагностики та лікування (додаток 1).
Згідно з міжнародними актами (Європейська хартія прав пацієнтів, Універсальна
декларація з біоетики та прав людини, Лісабонська декларація стосовно прав
пацієнта), які не мають загальнообов’язкового характеру, але виконуються
державами добровільно, в силу авторитетності таких актів, здійснення будь-якого
медичного втручання має відбуватися лише з попередньої, вільної і інформованої
згоди відповідного пацієнта на основі належно отриманої ним/нею інформації.
Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини
встановлює, що будь-яке втручання у сферу здоров’я може здійснюватися лише після
добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Людині заздалегідь
надається відповідна інформація щодо мети і характеру втручання, а також про його
наслідки та ризики.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що така
згода має бути усвідомленою. Наприклад, у справі ЄСПЛ «Glass проти Сполученого
Королівства» було встановлено порушення права на повагу до сімейного та
приватного життя (стаття 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних
свобод) з огляду на те, що була відсутня вільна, чітка і усвідомлена згода матері на
призначення діаморфіну її сину, який мав серйозні розумові та фізичні вади.
Тобто, хоча матір підписала інформовану згоду, однак їй не надали у
достатньому обсязі інформацію, на основі якої вона могла усвідомлено надати згоду
на введення діаморфіну її сину.
В рішеннях українських судів неодноразово встановлювались порушення з боку
лікарів, з огляду на відсутність згоди пацієнтів у письмовій формі. Наприклад, в
рішенні одного з судів було встановлено, що при проведенні туберкулінодіагностики
учням Мізяківсько-Хутірської середньої школи батьків не попереджали, їхню згоду
на це не отримували, про можливі наслідки, ризики тощо не повідомляли. В іншій
справі було констатовано порушення з боку лікарів через відсутність інформованої
добровільної згоди пацієнта на медичне втручання та неузгодження з пацієнтом того
обсягу медичних дій, що були фактично проведені.
Справжня – дійсно справжня – інформована згода надається пацієнтом
лише за результатами обговорення з лікарем усіх аспектів та тонкощів
лікувального процесу. Лише за такої умови пацієнт вважатиметься дійсно
поінформованим, а лікар зможе захистити себе від необґрунтованих нарікань з
21
боку пацієнтів щодо нероз’яснення лікарем інформації про стан його/її здоров’я
та подальше лікування.

ПРОЦЕС РОЗКРИТТЯ ВІЛ-ПОЗИТИВНОГО СТАТУСУ ДИТИНІ: ОСНОВНІ

ЕТИКО-ДЕОНТОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ТА ЗАСАДИ

Нормативно-правове забезпечення процесу розкриття дитині її ВІЛ-

статусу
Розкриття батьками дитині її ВІЛ-статусу або надання згоди на таке розкриття
іншими особами здійснюється в межах виконання обов'язку батьків піклуватися про
здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Цей обов'язок
встановлений ч. 2 ст. 150 Сімейного кодексу України. Щодо того, кого можна вважати
дитиною, та щодо осіб якого віку застосовується поняття «розкриття ВІЛ-статусу
дитині», то відповідно до ст. 6 Сімейного кодексу України, правовий статус дитини
має особа до досягнення нею повноліття, тобто до 18 років1.
Законодавство України не вказує, хто саме має право розкривати дитині її ВІЛ-
статус. Оскільки коло таких осіб не обмежене законодавством, право робити це має
будь-яка особа, у тому числі лікарі, психологи та соціальні працівники. Відповідно до
законодавства, для розкриття ВІЛ-статусу своїй дитині батьки мають право
звернутися до інших осіб. Це підтверджується ч. 2 ст.154 Сімейного кодексу України,
в якій зазначається, що батьки мають право звертатися до громадських організацій за
захистом прав та інтересів дитини.
Якщо розкриття статусу здійснюється не батьками, а іншою особою, то на це
потрібна згода батьків. Це встановлюється п. 1.7 «Інструкції про порядок надання
медико-соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям», затвердженої спільним
наказом Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти та науки
України, Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту, Державного
департаменту України з питань виконання покарань і Міністерства праці та
соціальної політики України «Про заходи щодо організації профілактики передачі
ВІЛ від матері до дитини, медичної допомоги і соціального супроводу ВІЛ-
інфікованих дітей та їх сімей» від 23.11.2007 № 740/1030/4154/321/614а.
Інструкція не встановлює, в якій формі – усній чи письмовій – батьки мають
надавати таку згоду. Проте для підтвердження факту надання згоди краще, щоб вона
надавалася в письмовій формі.
Якщо ж дитина постійно живе у закладі охорони здоров'я, навчальному або
іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються
на адміністрацію цих закладів (відповідно до ст. 245 Сімейного кодексу України).
Таким чином, саме представник адміністрації закладу має дати згоду на розкриття
дитині ВІЛ-позитивного статусу.
Процес розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині: основні принципи та
засади
До процедур, пов'язаних з роботою у команді, слід віднести: а) визначення місця
зберігання картки роботи з клієнтом та доступу до неї; б) проведення щотижневих
зустрічей команди; в) обговорення під час щотижневих зустрічей повним складом
команди окремого випадку, з яким працює команда, труднощів, що виникли, та
досягнених результатів.
Результат процесу розкриття ВІЛ статусу дитині в Україні. Методичний посібник [6]
1

22
 Такі зустрічі дають можливість здійснювати моніторинг розробленого плану
соціально-психологічного супроводу клієнта й отримувати зворотний зв'язок від
інших членів мультидисциплінарної команди про роботу з випадком.
Мультидисциплінарна команда, яка працює із сім'ями щодо розкриття ВІЛ-
статусу дитині, має складатися зі спеціалістів, які спільно здатні надавати комплексну
підтримку всім членам родини, залученим до цього процесу1.
До обов'язкового складу команди, яка бере участь у процесі розкриття ВІЛ-
позитивного статусу дитині, входять такі спеціалісти:
• лікар (дитячий інфекціоніст або педіатр СНІД-центру);
• соціальний працівник;
• психолог.
Лікар. Оскільки проблема ВІЛ-статусу в родині найбільше пов'язана з
медичними аспектами, то до складу команди обов'язково має бути залучений лікар,
який спостерігає дитину в конкретній сім'ї. Лікар є тією особою, яка володіє повною
інформацією про стан здоров'я дитини та приймає медичні рішення, від яких залежить
стан здоров'я дитини. Думка лікаря є авторитетною для більшості батьків та дітей,
оскільки саме він призначає лікування дитини. Із цієї причини лікар має вплив на
думку батьків. Окрім того, у разі ВІЛ-інфекції пацієнти (ВІЛ-інфіковані дорослі та
діти) змушені регулярно відвідувати лікаря, спілкуватися з ним, дізнаючись про
зміни, які відбуваються в їхньому стані здоров'я. А це, у свою чергу, означає, що лікар
– єдиний член мультидисциплінарної команди, якого люди, що живуть з ВІЛ, не
можуть уникнути чи ігнорувати, на відміну від психолога чи соціального працівника.
Лікар, який цілком підтримує ідею розкриття ВІЛ-позитивного статусу дітям,
постійно аргументовано говоритиме про це батькам, тим самим впливаючи на їхнє
ставлення до цього процесу.
Варто зазначити, що лікарі, які лікують ВІЛ-позитивних дітей, часто стають
заручниками ситуацій, опиняючись між батьками, які приховують реальний діагноз
від дитини, та необхідністю забезпечити ефективне лікування.
Тим часом можливість говорити з дитиною і батьками відверто, без натяків та
остраху випадково розкрити статус дитині, дає лікареві змогу надавати повну
інформацію про стан здоров'я, про схеми лікування та певні необхідні медичні
маніпуляції, що може зробити його роботу більш ефективною.
Поряд із цим лікарі можуть відчувати незадоволення результатами роботи зі
своїми пацієнтами, мати прояви «професійного вигорання» через те, що змушені
приховувати правду від дітей стосовно їхньої хвороби. Лікарі також бувають
незадоволені результатами лікування пацієнтів через неможливість, наприклад,
пояснити важливість АРВ-терапії дитині, батьки якої не відповідають їй на
запитання: «Скільки ще буде тривати лікування?» тощо.
Саме через прагнення зробити власний внесок у збереження здоров'я й життя пацієнта
більш вагомим, лікарям важливо аби діти знали та розуміли особливості
захворювання, яке вони мають.

1
Disclosure of HIV Status Toolkit for Pediatric and Adolescent Populations. Elizabeth Glaser Pediatric AIDS Foundation
(EGPAF) with funding from a consulting agreement with Johnson & Johnson. [7]
23
 У такому разі лікарі не витрачають сили на підбирання «правильних» слів для
пояснень чи уникнення випадкового розкриття статусу дитині, на підтримку
неправдивих легенд батьків стосовно хвороби дитини, на необхідність давати хибні
або неповні відповіді на запитання дітей, а можуть цілком приділити всю свою увагу
та час пацієнтові. Таким чином, рівень задоволення від власної роботи та якості
наданих медичних послуг зростає не тільки у лікаря, а й у пацієнта, який їх отримав1.
Соціальний працівник. Роль соціального працівника у процесі розкриття ВІЛ-
позитивного статусу дитині є значною та важливою. Соціальний працівник – це
професійно підготовлена до такої діяльності особа, яка разом з іншими членами
команди здатна здійснювати комплексну оцінку випадку, розробляти оптимальний
спільний план надання родині медико -соціально-психологічних послуг.
Соціальний працівник має володіти базовими навичками консультування,
оскільки вони необхідні в процесі підготовки дитини та батьків до розкриття статусу.
Він може відвідувати родину вдома, де батьки та дитина почуваються більш вільно,
ніж в організації, яку представляє соціальний працівник.
Під час таких консультацій у нього є можливість спостерігати за
взаємостосунками в родині, за поведінкою дитини чи батьків, які в іншій ситуації
менш помітні.
У разі якщо батьки приходять до організації разом із дитиною, соціальний
працівник і психолог нарізно проводять консультування чи певну роботу окремо з
дитиною й окремо з батьками. Це дає можливість, кожну хвилину, яку вони проводять
в організації, використовувати для досягнення поставлених перед родиною цілей.
Психолог. Розкриття дитині її ВІЛ-статусу є доволі складним процесом, тому
передбачає обов'язкове включення до складу команди, яка з нею працює, психолога-
консультанта. Саме він має необхідні знання, навички та практичний досвід роботи з
ВІЛ-позитивними сім'ями та дітьми, зокрема щодо надання довготривалих
психологічних послуг.
Психолог виконує важливу роль у команді, оскільки надає консультації не тільки
дітям у процесі розкриття їхнього статусу, а й консультує батьків та близьке оточення
сім'ї. У його роботі важливо вміти оперувати різними техніками та прийомами
залежно від власної спеціалізації та індивідуальних особливостей клієнтів.
Слід наголосити, що склад мультидисциплінарної команди може різнитися за
складом спеціалістів, оскільки завжди залежить від конкретного випадку. Однак
психолог та соціальний працівник залишаються спеціалістами, яких в обов'язковому
порядку потрібно включити і до складу команди. У більш складних ситуаціях, до
команди може бути залучений психіатр чи психотерапевт.
Загалом роль команди полягає у комплексному оцінюванні ведення випадку з
метою розробки разом із батьками довгострокового плану надання соціально-
психологічних послуг в рамках процесу розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині.
Етапи процесу розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині
Розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині – це довготривалий процес,
головними учасниками якого є ВІЛ-позитивна дитина, її батьки та, за необхідності,
найближче до дитини оточення: родичі, друзі чи інші важливі для неї люди.

Результат процесу розкриття ВІЛ статусу дитині в Україні. Методичний посібник [6]
1

24
 Розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині – це процес співпраці спеціалістів та
членів родини у проведенні оцінювання фізичного й психічного стану дитини, її
потреб та планування подальшої роботи з метою успішної адаптації до нових умов
життєдіяльності.
Розкриття статусу не означає просто повідомити дитині назву її хвороби. ВІЛ-
позитивний статус дитині має бути розкритий особою, з якою вона має близькі та
довірливі стосунки, у відповідний для цього час і момент з точки зору віку, розвитку
дитини, життєвої ситуації, стану здоров'я тощо.
Розкриття ВІЛ-позитивного статусу має бути здійснено лише тоді, коли дитина
отримала попередньо відповідну інформацію та успішно її засвоїла, що можна
перевірити за допомогою спеціальних ігор, завдань та бесід із дитиною.
Загалом, процес розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині має певні послідовні
етапи, які допомагають зрозуміти особливості власного стану здоров'я в найменш
травматичний спосіб.
Процес розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині має розпочинатися з етапу
оцінювання конкретного випадку, тобто визначення стану родини та її
життєдіяльності з огляду на потенційне розкриття ВІЛ-статусу.
ЕТАП 1: ОЦІНЮВАННЯ СТАНУ РОДИНИ
На цьому етапі психолог проводить оцінювання фізичного та психічного стану
дитини, беручи до уваги такі основні аспекти:
1. Психологічний вік дитини:
– оцінка психологічних характеристик, рівня соціальної зрілості дитини та
відповідності віковим нормам;
– вивчення можливостей дитини щодо її здатності розуміти медичну
термінологію та орієнтуватися в термінах, які мають відношення до ВІЛ-статусу;
– визначення можливостей дитини щодо розуміння таких екзистенційних
понять, як «смерть», «народження», «сенс життя» тощо;
– визначення рівня розуміння дитиною причинно-наслідкових зв'язків між
поняттями «здоров'я», «хвороба», «спосіб життя» тощо.
2. Стан здоров'я дитини
У процесі роботи здійснюється оцінювання загального стану здоров'я дитини та
її самопочуття. Оцінювання стану здоров'я проводиться лікарем разом із психологом.
Досвід багатьох фахівців свідчить про те, що слід уникати розкриття ВІЛ-
позитивного статусу дитині, яка має серйозні наслідки опортуністичних захворювань,
тобто стан її здоров'я складний, тяжкий чи критичний, а також тоді, коли дитина
перебуває на термінальній стадії захворювання.
3. Динаміка родини
Під час вивчення сімейної ситуації необхідно виявити події, які негативно
впливають або можуть вплинути на емоційний стан дитини, на здатність близького
оточення надати їй підтримку після розкриття ВІЛ-статусу. Практика румунських та
українських спеціалістів свідчить, що варто уникати розкриття ВІЛ-позитивного
статусу дитині під час кризових ситуацій у родині, наприклад таких, як розлучення,
смерть когось із членів родини, переїзд, втрата житла тощо. Усі члени родини,
включаючи дітей, у таких ситуаціях зазнають сильного стресу, що не сприятиме
ефективному розкриттю ВІЛ-позитивного статусу дитині.
4. «Сигнали», отримані від дитини
25
 Запитання, що їх задає дитина стосовно стану власного здоров'я, лікування,
відвідування лікаря тощо, потребують аналізу, оскільки вони можуть свідчити про
готовність дитини почути інформацію щодо ВІЛ-інфекції та власного ВІЛ-статусу.
ЕТАП 2: ПІДГОТОВКА ДО РОЗКРИТТЯ ВІЛ-СТАТУСУ
На цій стадії слід зробити обов'язкові кроки, які допоможуть дитині та її батькам
підготуватися безпосередньо до процесу розкриття ВІЛ-статусу.
1. Команда, яка працює із сім'єю, має розробити план роботи з метою розкриття
ВІЛ-статусу, за яким відбуватиметься послідовна робота з батьками і їхньою
дитиною. План має базуватися на отриманій попередньо від дитини й батьків
інформації та включати всі необхідні заходи, методи і форми роботи з родиною, щоб
розкриття ВІЛ-позитивного статусу відбулося у найбільш сприятливій для дитини
формі.
2. План має обов'язково враховувати індивідуальні особливості і потреби дитини.
Ретельно розроблений план надання послуг родині в процесі розкриття ВІЛ-
позитивного статусу дитині дозволяє побачити наявність позитивної динаміки або ж
оцінювати ті зміни, які відбуваються, і, в разі потреби, змінювати план у процесі
роботи, якщо це необхідно для досягнення поставленої мети, тобто розкриття
батьками ВІЛ-позитивного статусу дитині.
3. Консультування батьків з метою підготовки їх до ключової розмови з дитиною
про її ВІЛ-позитивний статус. Батьки як особи, відповідальні за розвиток та
виховання своєї дитини, мають вирішити, яким чином краще розкрити їй статус та
визначити той спосіб життя, що його слід вести аби залишатися активною та не мати
проблем зі станом здоров'я. Важливо аби батьки прийняли це рішення свідомо, без
тиску з боку спеціалістів.
4. Підготовка дитини до повідомлення про її ВІЛ-позитивний статус. Завданням
цього етапу є проведення низки зустрічей з дитиною і поступове надання їй загальної
інформації про поняття здоров'я і його особливості, про основи гігієни та основи
збереження і зміцнення здоров'я тощо. Залежно від рівня знань дитини, як загалом
про поняття здоров'я, так і про своє власне, спеціалісти складають індивідуальний
план підготовки дитини до отримання інформації про ВІЛ-інфекцію та власний
позитивний статус.
5. Для формування у родині доброзичливої атмосфери проводяться сімейні
консультації. Вони також спрямовані на підвищення емоційних зв'язків батьків із
дитиною через спільну діяльність, спеціальні вправи на розвиток та підтримку довіри,
тактильний контакт тощо. Такі зустрічі проводить або психолог, або соціальний
працівник окремо для конкретної родини. На зустріч приходять ті члени родини, які
беруть участь у підготовці до розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині та
безпосередньо сама дитина. Такі сімейні консультації мають проводитися стільки
разів, скільки цього потребує родина, і доки вони самі чи психолог не побачить, що
взаємостосунки батьків з дитиною покращились. У середньому батькам потрібно не
менше 10 консультацій.
6. З досвіду роботи спеціалістів у Румунії та в Україні відомо, що одним з
ефективних видів підготовки для батьків може бути відвідування груп
взаємодопомоги для батьків, які мають намір розповісти своїй дитині про її ВІЛ-
позитивний статус. Бажано, щоб лідерами таких груп були батьки, які вже розкрили
ВІЛ-статус своїм дітям і готові поділитися власним досвідом з іншими батьками.
26
Загалом цей етап є найдовшим серед усіх етапів у процесі розкриття ВІЛ-позитивного
статусу дитині. Його тривалість є суто індивідуальною і залежить передусім від
готовності батьків та дитини до початку діалогу.
ЕТАП 3: РОЗКРИТТЯ ВІЛ-ПОЗИТИВНОГО СТАТУСУ ДИТИНІ
Повідомлення дитині про її ВІЛ-позитивний статус може відбутися в будь-який
момент звичного ритму життя родини. Найчастіше діти самі починають ставити
запитання батькам стосовно ліків, медичних маніпуляцій або ж просто про своє
здоров'я. Батькам, які до цього готувалися разом зі спеціалістами та моделювали
ситуації розкриття ВІЛ-статусу, вже набагато легше почати відповідати на запитання
дитини. Якщо раніше батьки уникали запитань дитини, то тепер вони можуть давати
зрозумілі для дітей відповіді.
Більшість підготовлених батьків використовують момент, коли дитина знову
починає задавати запитання про лікарів, ліки, здоров'я тощо, для розмови з дитиною
про її ВІЛ-позитивний статус. Розкриття має бути здійснено батьками чи опікунами,
як найближчими особами для дитини. І лише у випадках, коли це неможливо з
якихось об'єктивних причин (наприклад, дитиною опікується бабуся, яка може
серйозно переживати в момент запитань, або ж дитина – вихованець інтернатного
закладу), розмову з дитиною можуть проводити члени мультидисциплінарної
команди, але в присутності дорослих (батьків/опікунів/директора інтернатного
закладу) за попередньою їх згодою. Утім, в обох випадках повідомлення дитині про
її ВІЛ-позитивний статус має бути здійснено особою, яку дитина добре знає та якій
довіряє, у безпечному і знайомому місці, без присутності сторонніх осіб.
Особа, яка проводитиме бесіду з дитиною (незалежно, чи це рідні батьки, чи
хтось із членів мультидисциплінарної команди), має повідомити, що готова
відповісти на будь-які запитання, що можуть виникати у дитини. Тобто дитина має
відчути, що надалі вона не залишиться наодинці зі своїми переживаннями, страхами
та запитаннями і що після процесу розкриття нічого особливого для неї не станеться:
батьки не перестануть її любити, рідні та друзі будуть і далі з нею спілкуватися, а всі
інші знайомі не змінять свого звичного ставлення.
ЕТАП 4: ПІДТРИМКА РОДИНИ ПІСЛЯ РОЗКРИТТЯ ВІЛ-СТАТУСУ
ДИТИНІ
Головна мета спеціалістів на цьому етапі – спостереження за емоційним станом
та взаємостосунками родини після розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині й
надання батькам або самій дитині психологічної підтримки в разі потреби. Дитина
має усвідомити інформацію, яку їй надали в процесі розкриття, отримати відповіді на
всі свої запитання, засвоїти нові знання, щоб зіставити зі вже існуючими уявленнями
про себе. Для цього потрібен час та підтримка батьків і спеціалістів, які здатні надати
соціально-психологічну та медичну підтримку або проводити консультації з
батьками.
Важливо аби батьки зберегли відкриті, доброзичливі стосунки з дитиною й після
того, як вона дізнається про свій ВІЛ-статус. Довіра до батьків чи інших дорослих
осіб є вкрай потрібною для дитини, особливо, якщо час від часу в неї виникатиме
необхідність поговорити на цю тему, висловити свої сумніви, страхи, сказати про біль
чи інші симптоми, які можуть час від часу з'являтися.
Бувають випадки, коли дитина після розкриття свого ВІЛ-статусу стає більш
закритою навіть з батьками. Може бути й навпаки, коли саме батьки після розмови з
27
дитиною знову відчують непереборне почуття провини перед дитиною. Саме в таких
випадках потрібна допомога спеціалістів на етапі підтримки родини. Утім,
практичний досвід румунських та українських спеціалістів свідчить про те, що якщо
оцінювання ситуації та підготовку родини до процесу розкриття ВІЛ-статусу дитині
було проведено якісно, то серйозних проблем на цьому етапі не виникає. Потрібно
допомогти родині знайти спосіб і надалі спокійно виражати власні позитивні чи
негативні емоції, переживання, страхи.
На етапі підтримки окрім індивідуальної роботи (з кожним членом родини) можна
проводити й групову роботу. Наприклад, групи взаємодопомоги батьків, які вже
пройшли процес розкриття ВІЛ-статусу своїй дитині. А для дітей це можуть бути творчі
майстерні, гуртки, театральні студії або заняття, тобто будь-яка творча діяльність, яка
допоможе їм проявляти себе й бути успішними. Головне для них у цій ситуації –
відчувати, що поруч друзі, які теж знають про свій ВІЛ-позитивний статус і ведуть
схожий спосіб життя. Роль спеціалістів на цьому етапі – надавати різні види підтримки
для родини, яка вже повідомила власній дитині про її ВІЛ-позитивний статус.
ІV. КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
ЩОДО ПЕРЕВІРКИ НАБУТИХ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ
1. Визначити поняття «етика» і «медична етика».
2. Визначити поняття «деонтологія» та «медична деонтологія».
3. Вкажіть основні вимоги до сучасного лікаря в контексті деонтології.
4. Коротко охарактеризуйте основні міжнародні документи, що
регламентують етичну частину роботи лікаря.
5. Розкрийте значення Женевської декларації для лікарів.
6. Коротко охарактеризуйте основні міжнародні документи, які
регламентують права пацієнта.
7. Розкрийте основні положення Лісабонської декларації.
8. Розкрийте поняття приватності та її основні принципи.
9. Розкрийте поняття конфіденційності.
10. Охарактеризуйте порядок дотримання конфіденційності в лікарні.
11. Визначити принцип «добровільної інформованої згоди» і «співпраці»
лікаря і хворого.
12. Охарактеризуйте модель спільного прийняття рішення.
13. Охарактеризуйте нормативно-правове забезпечення процесу розкриття
дитині її ВІЛ-статусу.
14. Основні завдання кожного члена мультидисциплінарної команди щодо
розкриття ВІЛ-позитивного статусу дитині.
15. Коротко охарактеризуйте етапи процесу розкриття ВІЛ-позитивного
статусу дитині.

V. СИТУАЦІЙНІ ЗАВДАННЯ
ЩОДО ФОРМУВАННЯ ПРАКТИЧНИХ НАВИЧОК ТА ВМІНЬ
Необхідно письмово висловити свою думку про ситуацію та відповісти на
запитання.
28
 СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 1

Чоловік М. 35 років працював пожежником. Під час повномасштабного наступу

росії на Україну мобілізувався до ЗСУ. В бою отримав травму правої ноги, яка
призвела до високої ампутації кінцівки. Сильно турбує фантомний біль в ураженій
кінцівці. Пересувається на колісному кріслі. Через важкість стану не може
повернутися на свою попередню роботу, а тому шукає нову роботу. Під час прийому
у свого сімейного лікаря повідомив, що він вже не зможе купувати виписані ліки,
оскільки є досі безробітним. Сімейний лікар спільно із своїми колегами в лікарні
перейнялися цим питанням, знаходять та пропонують пацієнтові М. нову роботу.
Питання для обговорення:
1. Чи має лікар допомагати пацієнтам за межами надання медичної допомоги?
2. Чи є порушення особистісних кордонів зі сторони пацієнта або лікаря?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 2
Молода лікарка працює в лікарні К. Під час ранкового обходу пацієнтів в
чоловічій палаті вкотре чує від одного пацієнта двозначні висловлювання, вульгарні
жарти. Сьогодні під час вимірювання артеріального тиску у пацієнта, який
знаходиться в лежачому положенні, пацієнт кладе свою руку лікарці на коліна, не
питаючи її дозволу. Лікарка намагається точно виміряти артеріальний тиск і
зосереджується на процедурі попри неприємні почуття, які викликає чужа рука на її
колінах і погляди пацієнтів на сусідніх ліжках, котрі спостерігають за процедурою
вимірювання тиску.
Питання для обговорення:
1. Як оцінити цю клінічну ситуацію (дії пацієнта і лікаря)? Які кордони у стосунках
пацієнт – лікар у цій ситуації порушені?
2. Як запобігти порушенню кордонів і правильно поступити в цій ситуації?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 3
Роман і Василь дружать з дитинства. Роман – хірург, найкращий серед
абдомінальних хірургів в своєму регіоні. Одного дня Василь повідомляє Роману, що
у нього діагностували захворювання підшлункової залози, яке потребує оперативного
лікування і просить Романа прооперувати його. Романа переповнюють різні почуття:
з одного боку, він не хоче відмовити товаришу, а з іншого – переживає щодо етичних
моментів такого рішення, оскільки давно товаришує з Василем.
Питання для обговорення:
1. Як в цій ситуації поступити Роману? Що можна зробити?
2. Які кордони у стосунках пацієнт – лікар у цій ситуації можуть бути порушені? Як
це впливає на взаємодію лікаря і пацієнта?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 4
Дівчинка 12 років постійно стає жертвою цькувань з боку однокласників через її
старанність та високі оцінки. Це помітила класний керівник та звернулась до
шкільного психолога. Дитина в процесі розмови постійно протирає собі руки
гігієнічною серветкою, скаржиться на поганий сон, думки суїцидального характеру.
29
Після консультації психолог детально описала стан дівчинки та сказала вчительці, що
батькам дитини потрібно звертатися до дитячого психіатра, оскільки є проблеми з
психічним здоров’ям.
Питання для обговорення:
1. Чи вірно поступили вчителька та психолог?
2. Опишіть, як в цій ситуації діяли б Ви.

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 5
Студент заповнює анкету на вступ до навчання онлайн. В анкеті є питання про
ВІЛ-статус. Воно є обов’язковим.
Питання для обговорення:
1. Чи має право навчальна організація вимагати оприлюднити інформацію про ВІЛ-
статус при заповненні анкети?
2. Як в цій ситуації поступити студенту (а) – він ВІЛ-інфікований, б) – він не є ВІЛ-
інфікований)?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 6
Керівник приватної клініки приймає на роботу молоду лікарку та виясняє у неї
подробиці особистого життя та приватні плани на майбутнє, а також дає їй на підпис
бланк добровільної згоди про небажання найближчим часом (5 років) йти у декретну
відпустку.
Питання для обговорення:
1. Чи правомірно поступає керівник лікарні? Які нормативно-правові акти він
порушує?
2. Як має поступити лікарка?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 7
Історія про новонародженого і його маму, яка сама собі повідомила про його
смерть:
«О 9:15 ранку вдома лунає дзвінок. Напередодні наша дводенна дитина потрапила до
реанімації.
– Ви – Олена Петрівна?
– Так.
– Вас турбують із дитячої лікарні. Привезіть терміново ваші паспорти та свідоцтво
про шлюб.
І я вмить розумію, що не просять привезти гроші та ліки, значить, в цьому вже немає
потреби. Залишилось тільки залагодити бюрократичні дрібниці. Отже, дитини вже
немає.
– Він помер? – запитую.
У відповідь тиша. А потім:
– Чекаємо на вас з документами якомога скоріше.
Моя мама, бабуся дитини, чергувала усю ніч на холодних сходах перед закритою
реанімацією. Він помер, коли вона була за дверима, але їй про це не сказали, не дали
попрощатися. Нам з чоловіком про це теж фактично не сказали. Просто дозволили
здогадатися. Чому лікарі не хочуть повідомляти погані новини?»
Питання для обговорення:
30
1. Які дії медичних працівників були некоректними?
2. Опишіть, як правильно потрібно було їм вчинити.

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 8
Чоловік 58 років звернувся за медичною допомогою до лікаря-гастроентеролога
у зв’язку з погіршенням загального самопочуття. В анамнезі 2 роки тому був
оперований у столичному хірургічному центрі з приводу новоутвору шлунка. Після
операції почувався задовільно. Медична документація відсутня.
При об’єктивному обстеженні та за результатами додаткових обстежень
встановлено попередній діагноз – рецидив новоутворення з множинними метастазами
черевної порожнини.
Пацієнтові повідомлено про прогресування захворювання. Пацієнт поводиться
грубо, зухвало, висловлює припущення щодо поганої кваліфікації медперсоналу,
категорично відмовляється від підтверджуючих обстежень, консультації хірурга-
онколога, хіміотерапевта, мотивуючи тим, що хірург, який його оперував (професор),
запевнив його в тому, що він його повністю вилікував. Лікарі пропонують покинути
медичний заклад і знову поїхати до свого лікаря, який його раніше лікував.
Питання для обговорення:
1. Чи вірною була поведінка лікарів?
2. Як в цій ситуації вони мали б поступити?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 9
Жінка 38 років, другі пологи, 40 тижнів. Родорозрішення – вакуум-екстракція,
дитина народилась живою, але з травмою шиї та поганими життєвими показниками.
Дитина знаходилась у відділенні інтенсивної терапії без мами, за 32 години
померла. Про смерть дитини лікар повідомив однією фразою: «Ваша дитина
померла». Тіло дитини віддали батькові. Жінку через дві доби виписали з лікарні.
Чоловік сказав їй, що йому страшно і боляче було поховати дитину. Запропонував їй
зробити це самій. Жінка поховала свої дитину сама.
Минув місяць. Жінка не розмовляє зі своїми рідними (чоловіком, свекрухою,
своєю донькою) і друзями. При зустрічі з знайомими відвертається і йде.
Питання для обговорення:
1. Чи вірною була поведінка лікарів?
2. Як в цій ситуації вони мали б поступити?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 10
До лікуючого лікаря прийшла дружина пацієнта, який переніс обширний
мозковий інсульт, щойно вийшов з церебральної коми. Дружині повідомиди про
серйозність наслідків такого захворювання, про те, що чоловік не зможе ходити,
можливо й сидіти, потребуватиме постійного стороннього догляду, психічний стан
його також змінений. Дружина почувається пригніченою. Хоче, щоб чоловік був
здоровий, плаче, запевняє, що зробить все можливе для нього і він таки буде ходити.
Просить не повідомляти чоловікові, що він залишиться хворим та потребуватиме
стороннього догляду.
Питання для обговорення:
1. Які поради краще дати дружині хворого?
31
2. Команда в якому складі повинна бути сформована для надання медичної допомоги
пацієнтові?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 11
Лариса – лікар з 20-ти літнім стажем. Останні 3 місяці турбує постійний біль
голови, що наростає. За самозверненням виконала МРТ голови – запідозрено
астроцитому. Звернулася з результатами МРТ по месенджеру за порадою до
знайомого колеги невролога з приватної клініки. У відповідь отримала єдине
повідомлення: «Це рак».
«Я чекала на будь-який результат. Але одночасно й на бодай якісь слова
підтримки, на розмову про те, що робити далі, як далі жити… Адже тоді навіть кілька
слів підтримки стали б для мене опорою. Я була спустошена…».
Питання для обговорення:
1. Чому лікарі не хочуть повідомляти погані новини? Яким би мав бути вірний
сценарій?
2. Якими є основні потреби пацієнта під час повідомлення поганих новин? Чи має
тут значення колегіальності?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 12
Мама звернулась до лікарні в хворим сином 7 років. Дитина схожа на таку, що
не з благополучної сім’ї – дуже худа, бліда та виснажена. Мама запевняє, що дитина
нормальна та завжди була такою, однак останній місяць дуже хворіє. Після детальної
діагностики встановлено діагноз лейкемія, про який мамі сказали наступним чином:
«Мамочко, ви куди дивитеся? У дитини вже давно рак крові, а ви нічого не бачите і
не робите! Таке вже не лікується»
Питання для обговорення:
1. Як ви оцінюєте повідомлення поганої новини лікарем? Чи відіграє соціальний
статус матері значення в цій ситуації?
2. Яким би мав бути вірний сценарій повідомлення про погану новину?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 13
Дитина ВІЛ-позитивна від народження, 12 років. Приймає всі ліки, не знаючи
свого діагнозу, думає, що це вітаміни. Емоційно не стабільна, гіперактивна, навіть
агресивна.
Питання для обговорення:
1. Який вік є оптимальним для розкриття ВІЛ-позитивного статусу для дитини, яка
має ВІЛ-позитивний статус від народження і народжена ВІЛ-позитивною жінкою?
2. Який порядок дій для розкриття цього статусу?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 14
Пацієнт – дитина, 7 років, внутрішньо переміщена особа. З сім’єю переїхали до
Львова з окупованих територій сходу України. Не розмовляє, на жодний контакт з
сімейним лікарем не йде. Зі слів батьків, знаходиться в такому стані з моменту
переїзду.
Питання для обговорення:
1. Чи потрібно залучати психолога та соціального працівника до процесів
32
консультування, діагностики та терапії для пацієнтів?
2. Як лікареві діяти в такій ситуації?

СИТУАЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ № 15
Володимир лікар дерматовенеролог. Одного дня він побачив у своєму диспансері
чоловіка своєї одногрупниці. Володимира ця ситуація зацікавила, а тому в кінці дня
він поцікавився в колеги, яка лікувала знайомого, щодо діагнозу та історії
захворювання. Колега без вагань повідомила всю детальну історію захворювання.
Виявлена інформація обурила Володимира, тому він подзвонив до одногрупниці та
все їй розповів.
Питання для обговорення:
1. Чи правомірні такі дії лікаря з позиції моралі та чинного законодавства?
2. Якою повинна бути міжлікарська взаємодія в обміні інформації про пацієнтів?

VI. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна
1. Громадське здоров’я. Підруч. для студ. вищ. мед. навч. закл. 3-тє вид. / За ред.
В. Ф. Москаленка. Вінниця: Нова книга, 2013. 560 с.
2. Грузєва Т.С., Лехан В.М., Огнєв В.А., Галієнко Л.І., Крячкова Л.В., Паламар
Б.І., Гречишкіна Н.В., Литвинова Л.О., Гутор Т.Г. [та ін.]. Біостатистика : підруч. для
підготовки фахівців другого (магістерського) рівня вищої освіти / за ред. проф. Т.С.
Грузєвої. Вінниця : Нова книга, 2020. 384 с.
3. Ковальова О.М., Сафаргаліна-Корнілова Н.А., Герасимчук Н.М. Деонтологія
в медицині: підручник. Харків, 2014. 258 с.
4. Основи законодавства України про охорону здоров'я. Закон України № 2801-
XII від 19.11.1992 р. (чинна редакція 2023 рік). URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2801-12
5. Людяність та емпатія в охороні здоров’я. Посібник для викладачів / Ідея та
упорядкування А. Леухіна. Київ: Майстер книг : 2022. 366 с.
6. Результат процесу розкриття ВІЛ статусу дитині в Україні. Методичний
посібник, розроблений у рамках виконання проекту «Покращення життя ВІЛ-
позитивних дітей та їх сімей». Координаційна рада ВБО «Всеукраїнська мережа
людей, які живуть з ВІЛ/СНІД». 2009. 148 с.
7. Disclosure of HIV Status Toolkit for Pediatric and Adolescent Populations.
Elizabeth Glaser Pediatric AIDS Foundation (EGPAF) with funding from a consulting
agreement with Johnson & Johnson. New Horizons Advancing Pediatric HIV Care
Collaborative. 2018. 74 p. URL: https://www.childrenandaids.org/sites/default/files/2019-
02/New-Horizons_HIV-Status-Disclosure-Toolkit.pdf

Допоміжна
8. Про створення та впровадження медико-технологічних документів зі
стандартизації медичної допомоги в системі Міністерства охорони здоров’я України.
Наказ МОЗ України № 751 від 28.09.2012р. (поточна редакція від 2018 року). URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z2001-12
9. WMA Declaration of Ottawa on Child Health: Adopted by the 50th World Medical
33
Assembly, Ottawa, Canada, October 1998 and amended by the 60th WMA General
Assembly, New Delhi, India, October 2009. URL: https://www.wma.net/policies-
post/wma-declaration-of-ottawa-on-child-health.
10. Brigitte Baldi, David S. Moore Practice of Statistics in the Life Sciences Fourth
Edition. W. H. Freeman; Fourth edition. 2018. 768 р.
11. Board Review in Preventive Medicine and Public Health. Gregory Schwaid.
Elsevier, 2017. 450 p.
12. Liam J. Donaldson, Paul Rutter. Donaldson`s Essential Public Health, Fourth
Edition. CRC Press, Taylor&Francis Group, 2017. 374 p.

Інформаційні ресурси
- Законодавство України. URL: zakon.rada.gov.ua/
- Медичне законодавство України. URL: http://mozdocs.kiev.ua/
- Статистичні дані України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/
- Статистичні дані Львівської області. URL: https://www.lv.ukrstat.gov.ua/
- Центр громадського здоров’я МОЗ України. URL: https://phc.org.ua/
- Українська база медико-статистичної інформації «Здоров’я для всіх». URL:
http://medstat.gov.ua/ukr/news.html?id=203
- Всесвітня організація охорони здоров’я. URL: www.who.int
- Європейське регіональне бюро ВООЗ. URL: www.euro.who.int/ru/home
- Кохранівський центр доказової медицини. URL: www.cebm.net
- Кохранівська бібліотека. URL: www.cochrane.org
- Національна медична бібліотека США – MEDLINE PubMed. URL:
www.ncbi.nlm.nih.gov/PubMed
- Канадський центр доказів в охороні здоров'я. URL: www.cche.net
- Центр контролю та профілактики захворювань URL: www.cdc.gov
- Журнал British Medical Journal. URL: www.bmj.com
- Журнал Evidence-Based Medicine. URL: www.evidence-basedmedicine.com

34
 Додаток 1
ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Міністерства охорони здоров’я України
14 лютого 2012 року № 110
(у редакції наказу МОЗ України
від 09 грудня 2020 року № 2837)

ФОРМА
первинної облікової документації № 003-6/о
«Інформована добровільна згода пацієнта на проведення діагностики,
лікування та на проведення операції та знеболення
на присутність або участь учасників освітнього процесу»
Найменування міністерства, іншого органу МЕДИЧНА ДОКУМЕНТАЦІЯ
виконавчої влади, підприємства, установи,
організації, до сфери управління якого (якої)
належить заклад охорони здоров’я Форма первинної облікової документації
№ 003-6/о
Найменування та місцезнаходження
(повна поштова адреса) закладу охорони ЗАТВЕРДЖЕНО
здоров’я, де заповнюється форма
Наказ МОЗ України
Код за
_________________20___ року № _________
ЄДРПОУ
за погодженням з Держстатом

1. ІНФОРМОВАНА ДОБРОВІЛЬНА ЗГОДА ПАЦІЄНТА

НА ПРОВЕДЕННЯ ДІАГНОСТИКИ, ЛІКУВАННЯ
ТА НА ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ ТА ЗНЕБОЛЕННЯ
Я,____________________________________________________________________________ , одержав(ла)
у
___________________________________________________________________________________
(найменування закладу охорони здоров’я)
інформацію про характер мого (моєї дитини) захворювання, особливості його перебігу,
діагностики та лікування.
Я ознайомлений(а) з планом обстеження і лікування. Отримав(ла) в повному обсязі роз’яснення
про характер, мету, орієнтовну тривалість діагностично-лікувального процесу та про можливі
несприятливі наслідки під час його проведення, про необхідність дотримання визначеного лікарем
режиму в процесі лікування. Зобов’язуюсь негайно повідомляти лікуючого лікаря про будь-яке
погіршення самопочуття (стану здоров’я дитини). Я поінформований(а), що недотримання
рекомендацій лікуючого лікаря, режиму прийому призначених препаратів, безконтрольне
самолікування можуть ускладнити лікувальний процес та негативно позначитися на стані
здоров’я.
Мені надали в доступній формі інформацію про ймовірний перебіг захворювання і наслідки у
разі відмови від лікування.
Я мав(ла) можливість задавати будь-які питання, які мене цікавлять, стосовно стану здоров’я,
перебігу захворювання і лікування та одержав(ла) на них відповіді.
Інформацію надав лікар _________________ «___»__________20___ року_____________
(П. І. Б. (дата) (підпис)
(за наявності))
Я, _____________________________________ , згодний(а) із запропонованим планом лікування
__________________________________ «____»________________ 20___ року
(підпис пацієнта (законного представника)) (дата)

35
 Продовження форми № 003-6/о

1.1. ІНФОРМОВАНА ДОБРОВІЛЬНА ЗГОДА

НА ОПЕРАЦІЮ ТА ЗНЕБОЛЕННЯ
Я підтверджую, що отримав(ла) зрозумілу для мене інформацію про характер виявленого у мене
(у моєї дитини) захворювання, яке потребує лікування шляхом здійснення оперативного
втручання.
Я отримав(ла) інформацію про____________________________________ у мене (у моєї дитини)
(наявність/відсутність)
супутніх захворювань________________________________________________________________ ,
які можуть впливати на перебіг операції та післяопераційного періоду. Я отримав(ла) пояснення
про можливі варіанти хірургічного лікування та про те, що операція буде виконуватись за
________________________________________________________________________ показаннями.
(відносними/абсолютними)
У процесі обговорення з лікуючим лікарем ми дійшли висновку, що найбільш
оптимальним методом хірургічного втручання може бути операція в обсязі: ___________________
____________________________________________________________________________________
___________________________________________________________________________________ ,
виконання якої планується під знеболенням (необхідне позначити знаком «√» або «+»):
інфільтраційною регіонарною анестезією
внутрішньовенною анестезією
загальною анестезією з міорелаксацією т- штучною вентиляцією легень
регіонарною (спинномозковою/епідуральною) анестезією
комбінованою анестезією (загальною + регіональною).
Я усвідомлюю, що операція та знеболення - це складні медичні втручання, під час виконання яких
можуть виникнути непередбачувані обставини, внаслідок яких може бути змінено хід операції та
знеболення, на що я надаю згоду. У виняткових випадках кінцевий клінічний діагноз та обсяг
необхідних медичних послуг можуть бути визначені під час операції. Крім того, я розумію, що під
час операції може виникнути потреба в переливанні крові, на що я ______________________ згоду.
(даю / не даю)
Інформацію надав лікар, який
лікує або буде оперувати
мене (мою дитину) _________________ «___»__________20___ року______________
(П. І. Б. лікаря (підпис лікаря)
(за наявності))
Інформацію довів лікар-
анестезіолог _________________ «___»__________20___ року______________
(П. І. Б. лікаря (підпис лікаря)
(за наявності))
Підтверджую, що я мав(ла) можливість поставити всі питання стосовно операції і знеболення,
які мені (моїй дитині) запропоновано, та можливі їх наслідки. У мене немає недовіри щодо
інформації, яку я отримав(ла), та мені були надані можливість і час на обміркування.
згоду на операцію і доручаю виконати її
_______________________ лікарю ________________________________,
(даю / не даю) (П. І. Б. лікаря (за наявності))
_____________________ а знеболення ____________________________________, що підтверджую
(П. І. Б. лікаря (за наявності))
своїм підписом.
_____________________________________________ «____»________________ 20___ року
(підпис пацієнта (законного представника)) (дата)
Копію інформованої згоди отримав: пацієнт (законний представник) _______________________

36
 Продовження форми № 003-6/о

2. ІНФОРМОВАНА ДОБРОВІЛЬНА ЗГОДА ПАЦІЄНТА

НА ПРИСУТНІСТЬ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
ПРИ ПРОВЕДЕННІ ДІАГНОСТИКИ, ЛІКУВАННЯ, ОПЕРАЦІЇ ТА ЗНЕБОЛЕННЯ
І НА УЧАСТЬ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ
У ПРОВЕДЕННІ ДІАГНОСТИКИ, ЛІКУВАННЯ, ОПЕРАЦІЇ ТА ЗНЕБОЛЕННЯ

Я підтверджую, що отримав(ла) зрозумілу для мене інформацію про те, що діагностика,

лікування, операція та знеболення мені (моїй дитині) можуть проводитися за присутністю
здобувачів освіти у сфері охорони здоров’я, які проходять підготовку на клінічній кафедрі, що
розміщена на базі закладу охорони здоров’я (далі — здобувачі освіти)
Також я підтверджую, що отримав(ла) зрозумілу для мене інформацію про те, що діагностика,
лікування, операція та знеболення мені (моїй дитині) можуть проводитися науково-педагогічними
працівниками або за участі науково-педагогічних працівників, які працюють на клінічній кафедрі,
що розміщена на базі закладу охорони здоров’я, і які відповідають єдиним кваліфікаційним
вимогам, затвердженим Міністерством охорони здоров’я України, отримали погодження
керівника закладу охорони здоров’я на надання медичної допомоги (далі — працівники клінічної
кафедри)
Інформацію надав завідувач
структурного підрозділу
закладу охорони здоров’я _________________ «___»__________20__ року____________
(П. І. Б. лікаря (підпис лікаря)
(за наявності))
Підтверджую, що я мав(ла) можливість задавати будь-які питання, які мене цікавлять стосовно
присутності здобувачів освіти при проведенні мені (моїй дитині) діагностики, лікування, операції
та знеболення. У мене немає недовіри щодо інформації, яку я отримав(ла), та мені були надані
можливість і час на обміркування.
згоду на присутність здобувачів освіти при проведенні мені
___________________________(моїй дитині) діагностики, лікування, операції та знеболення, що
(даю / не даю)
підтверджую своїм підписом _______________________ «___» _____________ 20___ року
(підпис пацієнта
(законного представника))
Підтверджую, що я мав(ла) можливість задавати будь-які питання, які мене цікавлять стосовно
участі працівників клінічної кафедри у проведенні мені (моїй дитині) діагностики, лікування,
операції та знеболення. У мене немає недовіри щодо інформації, яку я отримав(ла), та мені були
надані можливість і час на обміркування.
згоду на участь працівників клінічної кафедри_______________________
(П. І. Б. (за наявності))
у проведенні мені (моїй дитині) діагностики, лікування, операції
______________________та знеболення, що
(даю / не даю)
підтверджую своїм підписом ____________________________ «___» _____________ 20___ року
(підпис пацієнта
(законного представника))
Копію інформованої згоди отримав: пацієнт (законний представник) _________________________

37