1.

“Нормальність” і членство у своїй культурі

За підручником Данилюка:
Під час дослідження проблеми “нормального” та “анормаль­ного” в поведінці
індивіда перше питання, яке постає: чи існують її універсальні стандарти, чи
вони змінюються від культури до культури. Більшість дослідників
наголошують, що “норма” і “па­тологія” — поняття, детерміновані культурою.
Об’єктивною видається релятивістська аргументація про те, що кожне
суспільство має свій моральний ідеал, з погляду якого воно розрізняє добро і
зло. Наші ідеї про культуру самі є складо­вою культури того суспільства, до
якого ми належимо, і тому ми не в змозі виконувати функцію лише зовнішніх
спостерігачів, яка тільки й дає змогу встановити справжню ієрархію різних
культур. Судження з цього питання з необхідністю є відносними і зале­жать
від уявлень представника тої чи тої культури.
Прихильники культурного релятивізму (першою була Р. Бенедикт, яка видала
працю “Антропологія і анормальне”) пропо­нують вважати нормальним усе те,
що є відповідним до законів певного суспільства і виправдовується у ньому.
Людина може мати психосоматичне захворювання згід­но з клінічними
показниками, та вона потребує медичної допо­моги для виправлення
органічно-поведінкових дисфункцій. Але це не завжди зумовлює порушення
індивідом загальної системи норм, усталених у спільноті. І навпаки, людина
може діяти всу­переч усім нормам та цінностям, які є еталонними в певній
етно­культурній спільноті, проте залишатися цілком нормальною психічно.
Вона є носієм поведінки з відхиленнями й може підля­гати ізоляції й
перевихованню, але не за допомогою медицини, а в пенітенціарних закладах.
Є також випадки, коли людина анор­мальна згідно з обома критеріями.
Саме індивідуально-емпіричний критерій патології й відпо­відно діагноз
психосоматичного захворювання — показник пато­логії індивіда — може
модифікуватися, змінюватися від культури до культури. Прояви перебігу й
органічних, і психічних порушень, залежать від клімату, природних умов і
особливостей організму. Специфіка перебігу патологічних відхилень індивіда,
розбіжність у діагнозах у різних культурах є об’єктивною підставою для
виснов­ку про соціальні системи з іншими стандартами нормальностей.
Американський учений Е. Ф. К. Воллес стверджував, що “так, різні культури
стимулюють розвиток різних форм психічних захворювань, але їх
найпоширеніші категорії (ор­ганічні психози, функціональні психози, неврози,
ситуаційні ре­акції тощо), безперечно, є лихом для всього людства... Форма і
частота по­ширеності різних психічних захворювань у західному суспільстві
змінилися за останній час (істерія, наприклад, є зараз достатньо рідкісним
діагнозом, а замість диявола і демонів у параноїдних га­люцинаціях
з’являються радіо й радіолокації) .
 У сучасній психологічній науці усталилася майже одностайна думка, що
безглуздо розглядати психопатологію як явище, абсо­лютно вільне від
культури: ми можемо зрозуміти той або той психічний розлад, тільки беручи
до уваги культурний контекст.
Під егідою Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі — ВООЗ) вивчалися
поширеність і симптоматика шизофренії в дев’яти країнах (Великій Британії,
Данії, Індії, Колумбії, Нігерії, США, Чехословаччині, на Тайвані, в країнах
колишнього Радянського Союзу). Дослідники дійшли висновку, що
шизофренія — універсальний пси­хічний розлад, який у всіх культурах
проявляється однаковими симптомами. Однак було виявлено й деякі
міжкультурні відмінності. Зокрема, виявлено, що у хворих із країн, що
розвиваються, перебіг хвороби має легші форми і довші періоди ремісії, ніж у
хворих із високоіндустріальних держав. Пацієнти у Колумбії, Індії та Нігерії
ви­дужували швидше, ніж хворі у Великій Британії, СРСР та США. Ці відмінності
можна пояснити соціально-культурними чинни­ками, тим, що в традиційних
культурах реабілітації хворих сприяє їх повернення після курсу лікування у
широке коло родинного спілкування і до професійної діяльності. Відмінності
пов’язані та­кож з тим, що культури проявляють різний ступінь терпимості
сто­совно деяких симптомів. Так, у традиційних культурах Нігерії “го­лоси”,
тобто слухові галюцинації, не вважають за щось анормальне.
З’явились також хвороби, притаманні лише західній цивілізації, наприклад,
нервова анорексія, яка охопила багатьох дівчат і молодих жінок у віці від ІЗ до
ЗО років на Заході, але якої не виявлено у країнах третього світу. Психічні
розлади виявляються у спотворенні образу власного тіла, страху зайвих
кілограмів, вони призводять до відмови від їжі й серйозної — інколи
незворотної — втрати ваги. Се­ред можливих причин цієї хвороби називають
гонитву за ідеалом, яким у сучасній західній культурі є дуже худорлява
фотомодель, а та­кож моду на “хлопчачий” одяг, взуття і зовнішність.
Можна погодитися з тим, що культура надає форму пере­живанню психічних
розладів, зумовлюючи прояв симптомів універ­сальних хвороб і сприяючи
появі хвороб культурноспецифічних. Визнання подібної ролі культури у сфері
анормальної поведінки зу­мовлює перегляд способів діагностики і лікування
індивідів із психічними розладами. Інші вчені доходять та­кого самого
висновку. Наприклад, Драгуне, зокрема, стверджує, що “жодну [з позицій]
(універсалістську чи культурно-релятивістську) не слід применшувати або
перебільшувати — обидві по­винні бути обережно й реалістично поєднані з
метою використання для різних культурних тенденцій”.
Висновок: існує універсалістська та культурно-релятивістська теорії. Перша
вважає, що треба розглядати загальну норму для усіх людей, друга - завжди
зважати на культуру кожного окремого індивіда для оцінки його дій. Весь
текст про те, чому культурно-релятивістська має право на існування, але
краще брати обидві та комбінувати.
2. А. Кардинер та Р. Лінтон та їхні поняття “базової” та “модальної” особистості.
Владлена

У 1939 р Р. Лінтон опублікував монографію, має назву «Індивід і суспільство», в

якій виклав основні положення своєї теорії і дав визначення поняттю «базова
особистість».

На думку Лінтона, концепт базової особистості означає особливий тип

інтеграції індивіда в культурне середовище на основі досвіду соціалізації
членів даної етнічної спільності і їх індивідуально-особистісних
характеристик.

Відповідно до даного підходу, у кожного народу існує своя базова структура

особистості, яка передається з покоління в покоління за допомогою соціалізації
і в якійсь мірі визначає долю даного народу.

Дослідження Р. Лінтона показали, що безпосередній вплив культури пов'язаний

з процесом закріплення первинного досвіду соціалізації в самій структурі
особистості. Цей закріплений досвід впливає на формування базової
особистості, яка в свою чергу створює і зберігає окремі аспекти культури.

На думку А. Кардинера, в культурі виділяються дві сторони. Перша складається

з інститутів первинної соціалізації, які виступають в якості визначника базової
особистості (сім'я, друзі, одноплемінники), а друга включає в себе інститути
вторинної соціалізації, породжувані самої базової особистістю (релігійні
вірування, міфологічні уявлення, фольклор і т.д.).

Для пояснення законів функціонування всіх сторін особистісної соціалізації були

використані поняття «проекція» і «адаптація», запозичені з психоаналітичної
літератури.

А. Кардинер виходив з припущення, що всі інститути первинної соціалізації є

результатом історичного процесу адаптації індивіда як соціальної істоти до
свого безпосереднього оточення. У міру розвитку і вдосконалення цього
процесу виробляється особлива технологія самопідтримки, складаються
суспільні структури і відповідні їм форми виховання дітей.

Пізніше поняття «базової структури особистості» було доповнено емпіричним

поняттям модальної особистості. Цей підхід був заснований на
систематичному зборі персональних даних і припущенні, що найдостойніший
об'єкт дослідження - це найбільш часто зустрічається в даній культурі тип
особистості, ніж «базова структура». Цей підхід з точки зору модальної
особистості був запропонований в роботах А. Валласа, який використав
індуктивні статистичні процедури визначення модального класу і комбінацію
даних різних тестів з результатами спостережень.

Модальна особистість - не означає «усереднена особистість». Це - той тип,

який найбільш часто зустрічається або найбільш масовий тип особистості в
даній культурі. Для К. Дюбуа, наприклад, «модальна особистість» - це перш за
все описова концепція, як, наприклад, расовий тип.

«модальна особистість» має дві великі переваги перед «базовою структурою

особистості» для розуміння відносин між культурою і особистістю:

● 1) всі або навіть більшість членів суспільства не можуть мати одну і ту ж

структуру особистості;
● 2) в дослідженнях «модальної особистості» дані спостереження,
біографічні дані та результати тестів збираються незалежно і зазвичай
публікуються, що значно підвищує достовірність висновків і статистичного
аналізу.

3. Акультурація мігрантів: підходи, стратегії, результати.

Акультурація це — процес взаємного впливу культур, сприйняття одним

народом повністю чи частково культури іншого народу.
В західних дослідженнях склалися три основні теоретичні і емпіричні
підходи:
1. З урахуванням стресу та його подолання. Цей підхід, пов’язаний із
психологічними моделями стресу, застосовується для вивчення
переміщення в іншу культуру та адаптації до неї.
2. З погляду культурного научіння. В даному підході головна увага
приділяється соціальній психології міжкультурних контактів і
процесам, які пов’язані із засвоєнням культурно-специфічних
навичок, необхідних для того, щоб вижити й досягти успіху в
новому оточенні.
3. З точки зору соціальної ідентифікації, де основна увага
зосереджується на сприйманні себе та оточення, охоплюючи
оброблення інформації про власну та інші групи.

Стосовно першого підходу, у дослідженнях, присвячених адаптації

мігрантів відзначено, що насамперед соціально-психологічна
дезадаптованістьособистості виражається в нездатності задоволення
власних потреб і домагань. Однією з ознак соціально-психологічної
дезадаптованості особистості є переживання нею тривалих внутрішніх і
зовнішніх конфліктів без знаходження психічних механізмів і форм
поведінки, необхідних для їх розв’язання. Cоціально-психологічну
адаптацію логічно пов’язати зі станом соціального напруження або
«соціального стресу» та розглядати соціальну дезадаптацію в контексті
вчення про стрес, механізми його виникнення і подолання.

Щодо стратегій акультурації, то їх розрізняють чотири: асиміляція,

сепарація, маргіналізація та інтеграція.

Асиміляція – це варіант акультурації, коли мігрант повністю

ідентифікується з новою культурою і заперечує свою належність до
етнічної меншини.
Сепарація являє собою заперечення мігрантом культуру більшості і
зберігає свої етнічні особливості.
При маргіналізації мігрант не ототожнює себе ні з культурою більшості,
ні з культурою меншини. Зазвичай це наслідок відсутності можливості або
інтересу в підтримці культурної ідентичності і відсутність бажання
встановлення відносин з навколишнім суспільством.
Інтеграція характеризується ідентифікацією як з культурою більшості, так
і меншини. Частіше всього при виборі постійного проживання
відбувається асиміляція.

Можна виокремити три основні результати акультурації:

1. Сприйняття – засвоєння значної частини іншої культури і прийняття
стереотипів поведінки і цінностей;
2. Адаптацію – сполучення власних і запозичених елементів у гармонічне
ціле або збереження установок, що суперечать одні одним та взаємодіють у
відповідності до тих чи інших обставин;
3. Реакцію – виникнення безлічі різних контр-акультураційних рухів і
вихід на перший план психологічних чинників.

Таким чином, можна пов’язати успішність акультурації із

соціокультурною адаптацією, а її ефективність – безпосередньо зі
складовими психологічного здоров’я.

4. Визначення і класифікація міжетнічних конфліктів.

Міжетнічні конфлікти — це гостра соціальна тема, яка є доволі актуальною у
нашому теперішньому суспільстві. Міжетнічні конф- лікти, які зазвичай
виражаються у вигляді конкретних форм протидії між етнічними спільнотами
(групами), дуже часто ускладнюють життя людей у всіх куточках нашої Землі,
тому так важливо їх вивчати. Етнічні конфлікти за своїм походженням, змістом
і формами прояву, а також чинники, що їх зумовлюють, є найскладнішими
феноменами з-поміж усіх наявних у сучасній соціальній дійсності
Існує багато класифікацій міжетнічних конфліктів. Наприклад, класифікація за
метою і намірами конфліктуючих сторін Ямскова, де розмежовуються
соціально-економічні конфлікти (загалом ідеться про рівноправ’я),
культурно-мовні (збереження культурної та мовної ідентичності), політичні
(обстоювання політичних прав) і територіальні (одвічна боротьба за володіння
територією). Хоча всі ці види так чи так пов’язані з культурою, оскільки в
соціально- економічних буде підійматися питання, чим “вони” (тобто
представники іншої культури) кращі за “нас” і чому “вони” отримують біль- ші
привілеї (вищі соціальні статуси, матеріальні блага тощо), тобто будуть
зачіпатися проблеми дискримінації певного етносу іншим. У культурно-мовних
— бажання зберегти й розвивати рідну мову і звичаї в умовах їх знецінення,
хоча іноді мовне питання можуть акитивізувати як відволікальний чинник на
тлі вагомих економічних і територіальних проблем (наприклад, недавня
ситуація в Україні). Політичні конфлікти знову ж таки ґрунтуються на різності
культур і прагненні одного етносу відмежуватися від іншого на ґрунті своєї
ідентичності. Територіальні конфлікти пов’язані з приєднанням певної
території до держави зі схожою культурою (ми такі ж, як і вони, чому б нам не
об’єднатися з ними) чи створення нової незалежної країни.

5. Відмінності психологічної антропології від крос-культурної психології.

Завдяки Боасу антропологія (лінгвістика зокрема, адже розумілася ним як

частина антропології) сформувалася у США не тільки як особлива галузь
знань, як наукова дисципліна, а і як фах, адже саме він заклав підгрунтя
професійної підготовки антропологів у США. У праці “Антропологія і сучасне
життя” Боас писав: “Антропологію часто сприймають як сукупність цікавих
фактів, які розповідають про зовнішні особливості екзотичних народів і
описують їхні чудернацькі звичаї та вірування. Її вважають потішною
забавкою, яка вочевидь не має жодного стосунку до способу життя
цивілізованих народів. Ця думка є помилковою. Більш того, я маю намір
показати, що чітке розуміння антропологічних законів проливає світло на
соціальні процеси нашого часу і може пояснити нам, якщо ми готові
прислухатися до цих пояснень, що потрібно робити і чого слід уникати”
Предметом цього напрямку є область взаємодії особистості та етнічної
спільності. В українських традиціях ця сфера так і називається - етнічна
психологія (сам термін ввів Шпет). Відмінності між психологічною
антропологією та кросскультурний психологією представляються чисто
кількісними. Проте деякі відмінності в методах і цілях пізнання.
У психологічній антропології розділяються членами спільноти психічні
характеристики - особистісні риси, стереотипи поведінки, психічні відхилення -
досліджуються в їх співвіднесенні з антропологічними універсалами.
Предметна область психологічної антропології - це не компоненти психіки, але
взаємодія людини як представника виду зі своєю життєвою середовищем.
Крос-культурна психологія вивчає загальні риси і культурні відмінності в
психологічних феноменах (особистість, її становлення і розвиток, її цінності,
соціальні норми і самосвідомість, особливості поведінки у взаємозв’язку з
культурною та етнічною приналежністю, культурна та етнічна ідентичність,
міжкультурна комунікація, акультурація і міжкультурні відносини та ін.).
Якщо етнічна психологія займається порівняльним описом двох або кількох
етносів (або навіть одного епосу, без порівняння з іншими), то кроскультурна
психологія виділяє групи етносів, об'єднуючи їх за будь-яким набором ознак і
потім також починає їх кількісно порівнювати.

6. Вплив соціального контексту на формування етнокультурної

ідентичності.

Особистість не тільки не байдужа до етнічної належності, але й багато в

чому нею визначається. Значущість особистості полягає насамперед у тому, які
цінності вона сповідує, якими ідеалами виміряється дійсність, повсякденне життя
людини і суспільства. Серед найбільш суттєвих чинників, які впливають на
формування етнічної ідентичності, дослідники виділяють:
 Почуття етнічності зазвичай вище у недомінуючих етносів-спільнот. Хоча
й існує думка про те, що етнічна належність має тенденцію до приписування
спільного походження, як правило спадкового, у деяких випадках людина,
реалізовуючи свою свободу вибору, може брати безпосередню участь у
формуванні своєї ідентичності.

Усвідомлення дітьми своєї етнічної належності може змінюватися

залежно від того, чи живуть вони в поліетнічному чи моноетнічному суспільстві.
Міжетнічне середовище дає індивіду більше можливостей для набування знань
про особливості своєї та інших етнічних груп, сприяє розвитку міжетнічного
розуміння і формування комунікативних навичок.

Ситуація міжетнічного спілкування надає індивіду більше можливостей

для набуття знань про особливості своєї та інших етнічних груп, сприяє
розвиткові міжетнічного розуміння і формування комунікативних навичок.
Дитина, яка живе в моноетнічному середовищі, значно раніше усвідомлює свою
етнічну належність. З віком у людини з'являються знання про міжетнічні
відмінності, що сприяють реалістичному визначенню нею власної належності до
певної групи.

7. Географічний (ландшафтний) принцип пояснення міжетнічних відмінностей.

Географічний (ландшафтний) принцип пояснення міжетнічних відмінностей
відкинуто фахівцями лише у XX ст, а до того…:

В епоху Відродження та Бароко визначальним принципом у поясненні етнічних

відмінностей залишався принцип гео­графічного детермінізму, оскільки
вважалося, що на формування психології народу безпосередній вплив мають
клімат, грунт і рельєф місцевості проживання. За допомогою цього принципу
вчені пояснювали, чому людський рід поділяється на відмінні один від одного
раси, племена. У XVIII ст. французькі просвітники впровадили до наукового
обігу поняття “дух народу” і також пояснювали проблему його зумовленості
географічними чинниками.

Зокрема, Шарль Монтеск’є стверджував, що на людей впливають багато

чинників: клімат, релігія, закони, моральні звичаї, але перше місце він надав
клімату. Спостереження життя різних народів й висновки, зафіксовані в книзі
“Про дух законів”. У своїй праці Монтеск’є стверджував, що різноманітні порядки
і моральні звичаї, які існують у різних народів засновані на законах, які є
наслідком природи речей.

Англійський філософ Девід Юм одним із перших замість “духу народу”

використав та розглянув поняття “національний характер”. Головним у
становленні національних рис він вважав соціальні (моральні) чинники (усе
пов’язане із соціально-політичними відносинами в суспільстві), хоча і не
відкидав впливу природних умов життя спільноти.

Італійський філософ Джамбаттісти Віко створив “теорію історичного кругообігу”,

згідно з якою всі народи минають три етапи: епоху богів, епоху героїв, епоху
людей. Ідеї Віко далі розвинуто у теоріях Й. Гердера, Ґ. В. Ф. Гегеля, В.
Гумбольдта.

Гердер у праці “Ідеї до філософії історії людства” під поняттям “народ” розуміє
сукупність людей, мова й історичні традиції яких формують їхню свідомість.
Таким чином, в історії людської думки відбувається поворот до вивчення такого
етнокультурного співтовариства, як народ. Погоджуючись із думкою про
залежність психічних компонентів від клімату і ландшафтів, Гердер допускав і
вплив способу життя та виховання, суспільного ладу та історії.

На думку представника німецької філософії XIX ст. Гегеля, незмінність клімату,

всієї сукупності властивостей і особливостей країни, в якій та чи та нація
постійно перебуває, сприяє незмінності її характеру, до якого він відносить
спосіб життя, тілесний розвиток, тощо.
На початку XIX ст. Вільгельм фон Гумбольдт запровадив термін
Voelkerpsychologie для визначення наукових досліджень “духу народу”, тобто
того, що сьогодні називають національним характером або ментальністю.

Таким чином, цілком природно вчені, надаючи визначальну роль географічному

середовищу у формуванні і розвитку неповторних рис характеру етнічної
спільноти, доходили висновку про незмінність і вічність цих рис, про повне
заперечення того, що національні відмінності — насправді явище історично
скороминуще. Адже сутність, зумовлена такими постійними (в уявленні людини
майже незмінними) явищами, як клімат, ландшафт тощо, не може бути
сприйнята як така, що безперервно змінюється і здатна до відносно швидкого і
докорінного перетворення категорії.

Було б недоречно стверджувати, що географічне середовище є дещо стороннє

для матеріальної та духовної діяльності різних етнічних спільнот. Однак людина
є активним творцем культури, вона обирає для своєї діяльності той
“будівельний матеріал”, який подає їй навколишнє середовище, але розробляє
цей матеріал відповідно до суспільних законів і досвіду історичного розвитку
свого народу.

8. Географічний детермінізм: специфіка, причини виникнення, наслідки

впровадження.
Специфіка: В XVII – XVIII ст. сформувався географічний детермінізм як
напрямок соціальної філософії та соціології, який проголошував географічне
середовище вирішальним чинником розвитку суспільства, історичної долі тієї
чи іншої країни, того чи іншого народу. Його засновник французький
мислитель Шарль-Луї Монтеск'є у своїй праці “Про дух законів” висловив
глибоку на той час ідею про загальну закономірність, якій підпорядковані всі
явища природи й суспільства, вважав, що характер народу,
суспільно-політичний устрій країни, релігійні уявлення, становище жінки,
форма сім’ї, тобто весь спосіб життя людей зумовлений передусім характером
поверхні Землі, ґрунтами і особливо – кліматом. Влада клімату, вважав він,
“сильніша від усіх влад”.
Причини виникнення : поштовхом до розробки концепції географічного
детермінізму виявился великі географічні відкриття. В пошуках нових земель
європейці просувалися в різні частини світу, захоплювали і колонізували
землі. Мандрівниками було зібрано величезний матеріал про різні природні
умови, клімат різних країн, своєрідність побуту, культури та звичаїв цих країн.
Наслідки впровадження : говорячи про роль географічного середовища в житті
суспільства, не можна абсолютизувати, перевищувати його значення. Але й
нехтувати, недооцінювати його теж не слід. Сприятливі умови, наявність
ресурсів полегшують життя людей, суворі умови ускладнюють його. Нарешті,
залежно від географічного середовища люди мають різний фізичний вигляд
(колір шкіри, розріз очей, конституцію тіла тощо). З іншого боку, можна
спостерігати, що в однакових кліматичних поясах різні народи живуть зовсім
по-різному. Або – народ, що живе в більш несприятливих умовах (фіни, шведи),
має вищий рівень життя, політичну систему та культуру.

9. Головні проблеми етнокультурної психології.

из его книги + я вижу что вопрос про этнокультуру но в книге он описывает
этнокультуру как часть этнопсихологии поэтому я просто намиксовала всё что
нашла :(
Предметом етнічної психології є етнокультурні особливості психічного складу і
поведінки людей, що визначаються їх національною належністю або етнічною
спільністю, а також традиціями, що сформувалися історично. Етнічна
психологія — це галузь психології, яка вивчає особливості психічного складу і
поведінки людей, що визначаються їх національною належністю або
етнокультурною спільністю, а також традиціями, що сформувалися історично.
Головним завданням етнічної психології як наукової дисципліни є створення
загальної концепції формування етнічної специфіки психічної діяльності з
метою розуміння психологічних законів впливу етнічної і культурної
належності на життя людини. До останнього часу етнічна психологія як наука
перебувала на початковій стадії розвитку, професійні психологи практично не
брали в ній активної участі, й вона, як слушно зауважив С. І. Корольов, була не
відокремленою галуззю знань, а радше “психологізованою етнографією”. У
новій галузі знань — етнічній психології — уже визначилися предмет
дослідження, проблематика й завдання, відпрацьовуються власна методика і
галузевий тезаурус термінології, однак її місце серед психологічних дисциплін
не визначене й дотепер. Стає загальною проблема визначення місця етнічної
психології серед психологічних дисциплін.
На сьогодні співіснують кілька споріднених галузей етнічної психології:
“психологічна антропологія”, “кроскультурна психологія”, “культурна
психологія”. Те, що етнічну психологію визначають кількома термінами,
пов’язано з тим, що вона є міждисциплінарною галуззю знань. До її “близьких
родичів” зараховують багато дисциплін: етнографію, соціологію, лінгвістику,
біологію, екологію тощо.

10. Дослідження мислення та мовлення в культурі (Л. С. Виготський, О. Р.

Лурія). Тимур

(Культурно-історична теорія Виготського. Взято з книги Данилюка)

За Виготським розвиток мислення, сприймання, пам’яті та інших психічних
функцій відбувається через форму зовнішньої діяльності, у якій культурні
засоби набувають предметного вигляду і психічні функції діють зовні,
інтрапсихічно.
У процесі свого відпрацювання і згортання всередину психічні функції
набувають автоматизованості, усвідомленості та довільності.
Якщо виникає ускладнення в мисленні та інших психічних процесах, завжди
можлива екстеріоризація, яка є винесенням психічної функції зовні й
уточненням її роботи в зовнішньо-предметній діяльності.
Задум у внутрішньому плані завжди може бути відпрацьований діями в
зовнішньому плані. Таким чином, трансмісія є обов’язковою процесуальною
характеристикою як етносу, особистості, так і етнокультурної спільноти.

11. Думки великих умів Античності щодо культури, етносу, особистості. Настя
Красножон
інфа з книжки данилюка

Більшість проблемних питань етнічної психології поставлено ще в епоху

Античності. Ці питання були зумовлені практичними потребами — пошуками
найкращих форм взаєморозуміння людей в політичній, військовій і
господарській сферах діяльності. В античній Греції можна бачити, як
паралельно з розширенням кола земель і народів, відомих грекам, та
загальним зростанням культури постають концепції, в які вміщується
здобутий фактичний матеріал.

Якщо Теофраст першим дав визначення характеру окремо взятої людини

(“Характери”), то інші мислителі епохи Античності (Гіппократ, Ксенофонт,
Платон, Пліній, Страбон та ін.) не тільки робили влучні спостереження, а й
намагалися пояснити причини відмінностей одного народу від іншого:
посилаючись то на дію географічного середовища (Гіппократ, Арисготель,
Ксенофонт, По- сидоній), то на взаємні культурні впливи (Геродог, Страбон), то
на ступені культурного розвитку (Демокріт, Лукрецій).

перші спроби давньогрецьких мислителів дати характеристику психологічних

особливостей представників інших культур були продиктовані нагальними
погребами пізнання сусідніх народів. Побутувала думка, що опис їхніх
моральних звичаїв, традицій та звичок значно полегшує відносини із сусідами,
адже допомагає зрозуміти їхні задуми, виправдати їхні вчинки.

Навіть самим поняттям “етнос” спочатку вони називали інші народи (не
греків), які відрізнялися від них мовою, віруваннями, звичаями, способом
життя, цінностями тощо. Зрозуміло, що судження авторів епохи Античності про
інші народи зазвичай через надмірне фантазування ставали надто
суб’єктивними, хоча й у цих описах є багато цікавого та такого, шо заслуговує
на належне поціновування.
У праці Геродота “Історії” можна спостерегти спробу пояснити особливості
життя і характеру різних народів специфікою довкілля, яке їх оточує.

Давньогрецький лікар і мислитель Гіппократ (460—370 роки до Р. X.) у праці

“Про повітря, води, місцевості” висловив думку, що всі відмінності між
народами, зокрема й особливості “народного духу”, зумовлено
місцезнаходженням країни, кліматом та іншими природними чинниками.

Платон, розглядаючи у своїх трактатах соціальну поведінку людини, виходив із

її фізіологічної природи, яка поєднує у собі три частини: голову, серце і живіт.
Залежно від переважання тієї чи тієї частини розрізняють й індивідуальні
характери людей, і, відповідно, їхнє призначення в суспільстві.

Давньогрецький учений Ксенофонт (народився приблизно в 444 році — помер

приблизно в 356 році до Р. X.) у своїх працях “Кіропедія”, “Про прибутки”,
аналізуючи окремі риси характеру народів, також підкреслював, що вони
змінюються у зв’язку із зміною конкретних умов

12. Етапи становлення етнокультурної ідентичності.

інфа зі шпаргалки якоїсь щедрої мадам з уніку, але питання теж про ЕТНІЧНУ
ідентичність, як і в книзі Данилюка

для розуміння ситуації (за вашим бажанням можете це вписати у свою

відповідь типу ви такі розумні і прояснюєте термінологію наперед): етнічна
ідентифікація - процес, результатом якого є усвідомлення своєї етнічної
ідентичності
У ході формування етнічної ідентичності дитина проходить ряд етапів, які
перетворюють це почуття єдності з певною етнічною спільнотою з дифузного
до реалізованого. Воно також не закінчується в підлітковому віці, а може
змінюватися, переживатися заново впродовж багатьох років. Існують різні
погляди на розвиток етнічної ідентичності:
Т.Г. Стефаненко виділяє 5 етапів розвитку етнічної ідентичності в процесі
етногенезу:
● 1-ий етап – характеризується усвідомленням членами первісної
спільності своєї спорідненості по крові або шлюбу, коли люди
розуміють, що пов’язані між собою певним горизонтальним
спорідненим зв’язком, який виникає в даний момент їх існування і не
випливає від далеких предків;
● 2-ий етап – виникає, коли відбувається усвідомлення спільністю свого
єдиного походження, тобто первісна спільність приходить до висновку,
що має одного загального предка, і це усвідомлення виражається в ідеї
 вертикальної спорідненості та появою міфів про походження даного
народу від далеких предків-героїв і культ їх духів;
● 3-ій етап – поява ідеї про спільність території, на якій проживає даний
народ;
● 4-ий етап – поява почуття спільності історичної долі, коли група
усвідомлює, що має історію свого розвитку, що починається з життя
далеких предків;
● 5-ий етап – свідчить про появу і розвиток етнічної ідентичності через
ототожнення групою себе з мовою, на якій вона говорить, і культурою,
яка була створена нею за весь попередній період етногенезу і
продовжує створюватися в даний момент існування.

Ж.Піаже. Він ці етапи співвідносив з етапами психічного розвитку дитини. Він

аналізував: формування поняття "Батьківщина" та формування образу "інших
країн" та "іноземців". Розвиток етнічної ідентичності розглядався Піаже у
вигляді створення когнітивної моделі, що пов'язана з поняттям "Батьківщина".
Проявами знань про етнічні явища виступали етнічні почуття. Виділив 3 етапи
становлення етнічної ідентичності:
1. 6-7 років – перші фрагментарні та несистематичні знання про власну
етнічну належність; найважливішими у цьому віці є сім'я та
безпосереднє соціальне оточення, а не країна і етнічна група;
2. 8-9 років – чітко диференціює себе зі своєю етнічною групою, висуває
підстави для ідентифікації – національність батьків, місце проживання,
рідну мову; зароджуються національні почуття;
3. 10-11 років – етнічна ідентичність у повному обсязі, тобто, з-поміж
особливостей різних народів дитина виділяє унікальність історії,
специфіку традиційної побутової к-ри(це чийсь конспект, хз шо таке
к-ри).

Зараз є ідеї, що перші прояви ідентифікації у дітей з’являються в 3-4 роки

(сприймання яскравих зовнішніх відмінностей). Але більшість авторів
погоджуються, що реалізована етнічна ідентичність формується вже у
молодшому шкільному віці, тоді як від 6 до 10 років вона є нестабільною і
швидко змінюється. Майже у 18-20 років людина визнає свою етн. належність,
яка найчастіше залишається незмінною упродовж усього її життя. Але
залежно від соціального контексту, етнічна ідентичність може
трансформуватися, а також межі формування етнічної ідентичності, навіть у
дітей, можуть прискорюватися чи уповільнюватися.

знайшла ще статтю рос автора про етнокультурну ідентичність і

самосвідомість, у виділенні процесів він посилався на якогось чувака з рашки
якого я вперше чую але є шо є
Процеси становлення етнічної самосвідомості (мені здається тут
самосвідомість=ідентичність)пов'язані з проходженням певних етапів, серед
яких, на думку А.Х. Гаджієва, мають бути представлені:

● усвідомлення особливостей етнокультурного середовища

● розуміння тотожності з етнокультурною реальністю
● усвідомлення себе як суб'єктів етнічної спільності
● соціально-нормативна оцінка етнічної реальності
пояснення суті цих етапів у статті нема(((((

13. Етнічна (національна) ідентичність як головна характеристика

етнокультурної (національної) самосвідомості.

Все з підручника.
Спочатку про етнос і націю загалом, саме про ідентичність нижче.
Але я б написав трохи загалом про розрізнення нації і ідентичності, бо питання
сформулювано якось невнятно, наче вони хочуть щоб ми це пояснили.

Зараз поняття “етнічність” і “етнічна належність” застосовують- ся

щонайменше у трьох значеннях:
•біологічної належності. Це поняття заміняє непопулярний після нацистів і
Другої світової війни термін “раса” та означає певний антропологічний тип;
•історичного походження, тобто особливостей біографії його сім’ї;
• культурної належності — мови, звичаїв, цінностей і уявлень, зокрема й
релігійних.
Остання стоїть дещо окремо, адже людина може мати відмінну расу і історію,
але все одно причислити себе до певної культури.
П. Брас за- значає, що нині “будь-яка група людей, яку можна відрізнити від
інших людей на підставі об’єктивних культурних критеріїв і в меж- ах якої в
принципі або фактично існує певний розподіл праці та відтворення, становить
етнічну категорію”

Поняття етносу та нації дуже подібні, обидва означають великі групи людей. У
другому випадку увага акцентується на спільності походження. Проте ці
поняття є відмінними. Відмінність у понят- тях етносу та нації полягає у
політичному характері останньої. На думку дослідника націоналізму П. Браса,
нація — це політизована етнічна спільнота. На політичну активність мобілізує
та надихає націона- лізм — політична ідеологія, метою якої є ідентичність
етнокультур- них і державних кордонів, тобто здобуття національною
державою суверенітету. Отже, націоналізм породжує нації, а не навпаки, він є
необхідним для того, аби певний етнос здобув політичний вимір, в ідеалі
створивши успішну національну державу.

Ентоні Сміт визначає націю так: “це сукупність людей, що має власну назву,
спільну історичну територію, спільні міфи та історич- ну пам’ять, масову
громадську культуру, однакові економічні та од- накові юридичні права для
всіх членів”. Нації формуються на основі етнічних ядер, отримуючи такі риси,
як воло- діння територією, обов’язковість панування власної культури на цій
території, суспільний поділ праці та економічна єдність.

У розумінні нації реалізовано два значення: політичне (жадан- ня власної

суверенної держави, а також її збереження, зміцнення та добробут) і культурне
(етнічна спільнота зі спільними уявлен- нями та практиками), водночас перше
може вступати в конфлікт із другим — підтримувати державу можуть і
представники інших, недомінантних етносів.

Далі про ідентичність.

Етнос і нація віддзеркалюються у психіці окремих людей і груп через поняття
ідентичності. Воно походить з латини, де слово idem означає схожість,
подібність, однаковість тощо. Ідентичність відпо- відає на питання “Хто я?” і
“Хто ми?”, інтерпретуючи таким чином належність себе до інших, до певної
групи, ототожнення з нею.
Етнічна та національна ідентичності є складовою частиною соціальної
ідентичності особистості. Ця ідентифікаційна катего- рія на індивідуальному
рівні виступає як особливий елемент “Я”- концепції. Про етнічну та національну
ідентичність можна зазначити, що вони є колективним чуттям, що спирається
на віру в належність до певної групи й у спільність атрибутів, які роблять цю
групу від- мінною від інших.

У дослідженні етнічної та національної ідентичності важливо розмежовувати

різні підходи. Примордіалізм (М. Ґібернау називає представників цього
підходу “правічниками”) передбачає, що етніч- ність існувала протягом усієї
людської історії, сучасні групи похо- дять із сивої давнини. Етнічні групи є
природними, подекуди навіть біологічними, а не суто історичними.
На противагу примордіалістам інструменталісти (“модерністи” в термінології
М. Ґібернау), до яких належить більшість сучасних дослідників, стверджують,
що національна культура є відносно новим явищем, що виникає в модерну
добу, водночас із перекла- дом Біблії національними мовами. Етнічність і
поняття нації розуміються інструмента- лістами як елемент політичної
стратегії, що застосовується елітою для легітимізації власної мети та власного
правління.
Варто визнати, що культурні групи мають різну стійкість своїх традиційних
інститутів, які дозволяють їм уни- кати тотальної асиміляції та втрати
ідентичності — зокрема євреї, чия здатність протистояти трансформації
ідентичності виявилася вельми потужною. З огляду на це інструменталізм
варто прийняти в його пом’якшеній, слабкій версії, визнавши, що
примордіалізм не є лише анахронізмом.

На думку деяких вчених ці ідентичності є «фікціями» або «уявлюваностями».

“Фікції”Ю.Н.Хараріта“уявлюваніспільноти”Б. Ан- дерсона діють не через свою
правдивість або хибність, до них взага- лі важко застосувати об’єктивістський
критерій істини. Вони “істин- ні” в прагматичному сенсі, запропонованому В.
Джеймсом, згідно з яким істиною є твердження, дія на підставі якого є
ефективною. Тобто не так важливо, чи об’єднує людей у спільноту щось, що
існує в об’єктивній дійсності, чи не об’єднує, — важливо, аби люди були щиро
впевнені в тому, що їх об’єднує, та діяли відповідно до цієї інтерсуб’єктивної
впевненості.

Отже, етнос і нація виникають у результаті людської потреби до групування і є

різновидами соціальних груп. Вони мають історич- ний характер і підлягають
динаміці суспільних трансформацій. Це спільноти, які фактично не пов’язані не
тільки з державою, економі- кою і політикою, а й з об’єктивістськи
потрактованими культурою та мовою. Для їх виникнення та існування
важливим є спільне сприй- мання тих чи інших особливостей історії та
культури як об’єднавчих і мобілізаційних, незалежно від того, чи є вони
об’єктивними, чи ні.

14. Етнічна ідентичність особистості

Ідентичність етнічна — відчуття належності до певної етнічної спільноти,

однаковості з іншими її членами внаслідок спільності історичної пам'яті, спогадів про
єдиних предків та емоціональних зв'язків з батьківщиною.

Етнічність зовсім не випадково асоціюється з внутрішнім змістом людини. Будь-яка

інша якість особистості, що пов'язана з її ідентифікацією, як правило, функціональна у
соціальному розумінні і частіше піддається змінюванню.

Особистість не тільки не байдужа до етнічної належності, але й багато в чому нею

визначається. Етнічна належність "задається" разом з народженням, умінням
розмовляти рідною мовою, культурним оточенням, у яке вона попадає і яке, у свою
чергу, "задає" загальноприйняті стандарти поведінки і самореалізації особистості.
Людина опиняється включеною в етнос набагато раніше, аніж вона включається в інші
структури соціуму (клас, суспільне виробництво тощо). Етнос є для людини
початковою нішею, від якої вона відштовхується в подальшому житті. "Національна
(етнічна належність), – зазначає Г. М. Андрєєва, – є надзвичайно значущим для
соціальної психології чинником, тому що вона фіксує певні характеристики того
мікросередовища, в умовах якої формується особистість"

Значущість особистості полягає насамперед у тому, які цінності вона сповідує, якими
ідеалами виміряється дійсність, повсякденне життя людини і суспільства. І скільки б не
акцентували увагу на загальнолюдських цінностях, вони часто є або пустою
абстракцією, або належать до конкретних етнічних цінностей, які досягли рівня
вселюдськості.

Серед найбільш суттєвих чинників, які впливають на формування етнічної

ідентичності, дослідники виділяють: "

1) особливості етнічної соціалізації у сім’ї, школі й найближчому соціальному

оточенні;

2) особливості етноконтактного середовища, насамперед, його

поліетнічність-моноетнічність;

3) статусні відносини між етнічними групами"

Щоб дати відповідь на питання, яким чином і коли дитина починає вважати себе
представником певного етносу, з психологічної точки зору, потрібно розглянути етапи
становлення етнічної ідентичності, які прийняті у психології. У процесі свого
становлення етнічна ідентичність проходить ряд етапів, які співвідносяться з етапами
психічного розвитку дитини.

Одним з перших концепцію розвитку у дитини усвідомлення належності до

національної групи запропонував Ж. Піаже. У дослідженні проведеному у 1951 році він
проаналізував дві сторони одного процесу – формування поняття "Батьківщина" і
образів "інших країн" та "іноземців". Розвиток етнічної ідентичності Піаже розглядає
як створення когнітивних моделей, пов’язаних з поняттям "Батьківщина", а етнічні
почуття, на його думку, є свого роду відповіддю на знання про етнічні явища. У
формуванні етнічної ідентичності Піаже виділяє три етапи: 1) у 6-7 років дитина
набуває перші – фрагментарні та несистематичні – знання про свою етнічну
належність; 2) у 8-9 років дитина уже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою,
висуває причини ідентифікації – національність батьків, місце проживання, рідна мова.
Просинаються національні почуття. 3) у молодшому підлітковому віці (10-11 років)
етнічна ідентичність формується у повному обсязі, у якості особливостей
різнихнародів дитина відмічає унікальність історії, специфіку традиційної побутової
культури.
Хоча й існує думка про те, що етнічна належність має тенденцію до
приписування спільного походження, як правило спадкового, у деяких
випадкахлюдина, реалізовуючи свою свободу вибору, може брати
безпосередню участь у формуванні своєї ідентичності.

15.Етнічна самосвідомість як компонент структури психології

етнокультурної спільноти.

Стаття якогось Ставицького Г.А. (того що в підручнику якась вода на 10

сторінок):

За В. І. Козловим етнічна самосвідомість – це усвідомлення належності

людей до конкретною народу, що виявляється у використанні ними єдиної
назви народу, яка виникає у процесі їх тривалого спільного життя під дією
низки чинників, передусім соціального середовища, уявлень людей про їх
спільне походження й історичну долю.

Компліментарній самосвідомості, як відчуттю групової єдності і

протиставлення своєї групи зовнішній “ми і вони”, властива стійкість, що
дозволяє етнічній спільноті протягом всієї історії зберігати етнічну
систему. Здатність окремих індивідів чи колективу індивідів, що складають
ту чи іншу етнічну спільність, відображати навколишній світ, формує так
звану своєрідність етнічної картини світу, а також етнічну специфіку, яка
знаходить своє справжнє відображення в етноціннісних орієнтаціях.
Етноціннісні орієнтації – це не лише властивість етнічної самосвідомості,
а й сутнісна сторона буття етносу.

Ю. В. Чернявська вважає, що незмінною складовою самосвідомості

будь-якого етносу є етнічний стереотип як спрощений, схематизований,
емоційно забарвлений і надзвичайно стійкий образ певного етносу, з
легкістю розповсюджуваний на всіх його представників. Виникають
стереотипи на основі етнічних настанов. Етнічні настанови – це
переконання, думки, судження людей, що стосуються історичного та
сучасного буття їх етносу, а також – відносин членів даного етносу з
іншими народами. Також вчена виділяє поняття етнічний образ, який
символізує одночасно народ і країну через типову особистість, яка є
абстракцією і лише частково збігається з реальними членами етносу.

О. М. Лозова зазначає, що етнічний образ (картина) світу виступає

системотвірним компонентом етнічної свідомості індивіда та соціальної
групи. Реальна дійсність відображається свідомістю індивіда у вигляді
картини (образу) світу, що структурується за посередництвом структур
суб’єктивного досвіду, а ці останні, у свою чергу, репрезентуються за
допомогою семіотичних систем другого порядку, зокрема, мови, культури,
фольклору. Свідомість етносу може реалізуватися на рівні
операціональних смислів, на егоцентричному, групоцентричному,
просоціальному та духовному рівнях. Базуючись на такому підході, ми
можемо стверджували, що це стосується і реалізації структур етнічної
самосвідомості як етнічної групи (етносу загалом), так і окремих індивідів,
що утворюють етнічну спільність.

Типу висновок: Етнічна самосвідомість є одночасно причиною, умовою і

наслідком об’єднавчих процесів народу, що веде до утворення нації. Вона
виступає суттєвим компонентом структури етносу поряд з такими
складовими, як спільність походження, культура, мова, господарське життя
тощо. Етнічна самосвідомість пов’язана з самоназвою народу, зміни якої
віддзеркалюють трансформацію як самосвідомості етносу, так і
національної ідеї . Відповідно головною ознакою етнічності особистості є
її етнічна самосвідомість, зокрема усвідомлення нею: власної етнічної
спільності, особливих етнопсихологічних рис, особливої етнічної
культури, а також соціально-моральна самооцінка та етнічна
самоідентичність.

16. Етнокультурна свідомість та самосвідомість.

Немає чіткого розмежування між поняттями "етнічна свідомість" і "етнічна
самосвідомість". Вони або синоніми, або перебувають у різноманітних
зв'язках. "Етнічна свідомість" та "етнічна самосвідомість" розглядаються як
співвідношення цілого та його частини.
Етнічна свідомість - це система уявлень етнічної групи, що виникає на основі
взаємодії з іншими етнічними групами та відображає знання про них,
ставлення до них, а також стан і форми самовиокремлення своєї етнічної
групи.
 Складові структури етнічної свідомості: ідеологічні й психологічні,
раціональні й емоційні, буденні й наукові, статичні й динамічні. У межах
етнічної свідомості з'являється і розвивається етнічна самосвідомість.
Поняття етнічної самосвідомості визначається на індивідуальному (-
уявлення індивіда про те, що він є одним з багатьох інших представників
етносу; - уявлення про спільні фізичні та психічні якості з етносом; - уявлення
про деякі культурні спільні особливості; - почуття спільності та позитивної
психічної ідентифікації з цієї спільністю, що зумовлює появу емпатії до її
членів, почуття спорідненості та спільної долі з ними) та груповому рівнях , де
виокремлюють наступні компоненти:
- етнопсихологічний - уявлення про власні психологічні риси і способи
поведінки;
- антропологічний - уявлення про свої фізичні риси;
- генетичний - уявлення про власне походження.
Етнічна самосвідомість - це уявлення індивіда чи цілої групи людей про себе
чи образ свого етносу, які відображають знання про власну етнічну групу та
ставлення до цієї групи, вона виступає формою усвідомлення "належності до
етносу, що базується на спільності мови, культури, історичної долі й визнанні
особливих специфічно-історичних рис свого народу". Феномен етнічної
самосвідомості пов'язаний з усвідомленням етновизначальних елементів
матеріальної, соціальної та духовної культури власного етносу.
Ключовим моментом етнічної самосвідомості є ідентифікація індивідів з
певною етнічною спільністю, яка виявляється в самоназві (етнонімі). До неї
долучається комплекс ідей чи уявлень, які утворюють систему
етнодиференціюючих символів, що призводять до виокремлення членів
своєї групи з усієї сукупності етнічних спільностей.
Компоненти етнічної самосвідомості: споконвічна культура, ціннісні орієнтації
етносу і т. ін. Головну роль у формуванні етнічної самосвідомості відіграє
виховання (особистість формується у відповідності з установками і
традиціями оточуючого етнічного середовища). В одноетнічних сім'ях
ідентифікація не стикається з труднощами, дитина наслідуванням гармонічно
засвоює мову, культуру, традиції, етнічні і соціальні норми рідного їй етносу.
Функціями етнічної самосвідомості є:
- структурування відокремлених сприймань рис, якостей і дій свого етносу в
цілісну усвідомлену систему;
- самоконтроль з метою збереження етносу і його цілісності;
- самооцінка, що сприяє самовдосконаленню;
- організація самозахисту етносу та його експансії у просторі й часі;
- протиставлення себе іншим етносам з метою попередження експансії.

17. Етнопсихологія як міждисциплінарна галузь знань.

Термін етнопсихологія не є загальноприйнятим у світовій науці, багато
фахівців у цій науці вважають за краще називати себе дослідниками
«психології народів», «психологічної антропології», «порівняльно-культурної
психології», “культурної психології” тощо.
Наявність декількох термінів для позначення етнопсихології пов'язана саме з
тим, що вона являє собою міждисциплінарну галузь знання, тому що вона
зароджується на стику кількох наук (етнографії, соціології, географії,
лінгвістики тощо) та безпосередньо стосується як загальної, так і соціальної
психології. Тому етнічну психологію не потрібно ототожнювати з жодною з її
“материнських” наук.
Нова міждисциплінарна галузь знань не створюється механічним
перемішуванням, нагромаджуванням вихідних предметних галузей і методів
дослідження. У нової галузі знань — етнічної психології постає потреба у
розробленні методологічної цілісності її теоретичного інструментарію, побудові
теоретичного фундаменту наукової етнічної психології.

18. Етноцентризм як соціально-психологічний феномен.

за книгою Данилюка

захист позитивної етнічної ідентичності, здійснюють за допомогою такого

соціально-психоло гічного феномену, як інгруповий фаворитизм і аутгрупова во
рожість, який має також іншу назву — етноцентризм.

Упродовж десятиліть у радянській науці імпліцитно визнавали, що етноцентризм,

етнічна упередженість, расові забобони, прагнення до національної й регіональної
автономії тощо — все це існує тільки за кордоном, зумовлене іманентними вадами
буржуазного суспільства і нас зовсім не стосується. Події останнього часу, як
стверджує В. С. Агеєв, переконують, що це не так Етноцентризм існував протягом усієї
історії людства

етноцентризм — схильність сприймати всі життєві явища крізь призму своєї культури
та інтерпретувати з позиції своєї етнічної групи, взятої за еталон, тобто з певними
перевагами. Для етноцентризму характерна співчутлива фіксація рис своєї групи, хоча
вона не обов’язково припускає формування ворожого ставлення до інших груп.
Негативний ішпїнок в етнічних стереотипах під впливом етноцентризму особливо
часто з’являється за несприятливих соціальних і культурних обставин. етноцентризм
впливає двояким чином: він зміцнює відчуття єдності, долаючи суперечності всередині
групи та об’єднуючи людей, навіть якщо вони розділені економічними конфліктами й
соціальною нерівністю, і одночасно віддаляє людей один від одного, підсилюючи їхню
неприязнь до інших груп і спільнот

Зазвичай суть етноцентризму розглядають з позиції когнітивної категоризації. Усі

групи сприймають одна одну з позиції “ми” і "вони”. Зазвичай “ми” — це сукупність
чеснот, тоді як “вони” — іпиранина вад. Власні добрі справи члени групи пояснюють

усю природною схильністю до чеснот, а добрі вчинки інших — ишчайною

випадковістю. І навпаки, якщо “ми” робимо щось погане, то лише випадково, а от
“вони” чинять погано внаслідок своєї природної зіпсованості. Подібна асиметрія у
сприйнятті себе та інших необхідна й групам, й індивідам для підвищення самооцінки.
Окрім цього, існує ще асиметрична когнітивна катетеризація “ми” і “вони”.
У західній соціально-психологічній літературі розрізняють іиіціл на інгрупи та
аутгрупи. Інгрупи — це ті, з ким людина пі ічуває свою належність і в яких вона
ідентифікується з іншими мі нами в такий спосіб, що розцінює членів інгрупи як “ми”.
Інші групи, до яких вона не належить, будуть для неї аутгрупами, пін яких вона
добирає символічне значення “не ми”. У сучасної успільстві відносини між людьми
будуються на багатьох зв’язку, але відчуття інгрупи (“ми”), пошук її членів серед піших
людей залишаються актуальними для кожної людини. ідентифікація кожної особистості
з групою істотно впливає на і експектації та поведінку. Від членів групи ми зазвичай
очікуємо визнання, лояльності, взаємодопомоги. Очікувана поведінка при зустрічі з
представниками аутгрупи за IIміть від виду цієї групи. Від однієї ми очікуємо
ворожості, від іншої більш або менш дружнього ставлення, від третьої — байду- ннті й
індиферентності. Дослідження з етноцентризму, проведені під керівництвом Д.
Кемпбелла, показали, що всім людям властиво: 1) вважати все, що відбувається в їхній
культурі, природним і правильним, а в інших неправильним; 2) розглядати звичаї своєї
групи як універсальні: що добре для нас, то добре й для інших; 3) вважати норми, ролі
й цінності своєї групи безумовно пра- вильними; 4) вважати допомогу і кооперацію з
членами своєї групи при- родною; 5) пишатися своєю групою; 6) діяти так, щоб
представники своєї групи почувалися пере- можцями; 7) відчувати неприязнь до
зовнішніх груп [Campbell, 1972].

Ці ознаки етноцентризму виявляються за сформованої позиці ш юї етнічної

ідентичності. Однак бувають випадки, коли сто- і шию своєї групи висловлюють
скепсис і визнають вищість чужої ірупи. Це явище внутрішньогрупового приниження
отримало їм ту етнічного самоприниження, або антиетноцентризму.

19. Зародження етнокультурної психології в контексті історії і філософії

За підручником Данилюка:
Перш ніж перейти до розгляду питання про зародження етнічної психології в
історико-філософському контексті, спро­буємо визначити основні періоди
розвитку її як науки. За Г. Еббінгаузом, С. Л. Рубінштейном, психологічну науку
загалом мож­на уявити у вигляді піраміди — символу поступового,
прогресив­ного руху: "тисячоліття практичного досвіду; століття філософських
роздумів; десятиліття експериментальної науки".
У рамках цієї піраміди відбувалися становлення та розвиток етнічної
психології як науки, в якому виокремлюють чотири ета­пи:
Перший етап (донауковий) включає праці, починаючи від епо­хи Античності і
до середини XIX ст.
Другий етап (описовий) тривав приблизно з середини XIX ст. до початку XX
ст. Його визначають провідні ідеї фундаторів пси­хології народів Лацаруса,
Штайнталя, Вундта, Лебона тощо.
Третій етап (впровадження наукових експериментальних ме­тодів) у етнічній
психології розпочався дослідженнями англійсько­го етнопсихолога У. X. Р.
Ріверса (1864—-1922), який в крос-культурному дослідженні вивчення
сприймання порівняв реакції на ілюзії Мюллера—Лаєра і
горизонтально-вертикальну ілюзію у гру­пах із Англії, Індії та Нової Гвінеї. 1925
р. у США вперше було опубліковано соціально-психологічний тест на
виявлення етнічної упередженості (шкала Богардуса). Це дало змогу в
подальшому пе­рейти від описових характеристик народів до кількісних
вимірювань. У 30-х роках XX ст. у США утворився перший науковий напрям
етнічної психології “Культура і особистість”.
Четвертий етап (становлення етнічної психології як науки) розпочинається
на Заході з 1946 р. і триває до теперішнього часу. Цього періоду зростає
кількість публікацій, в яких докладно опи­сано результати експериментальних
досліджень з крос-культурної та етнічної психології, що стало підгрунтям для
створення чис­ленних наукових теорій.
Перші спроби давньогрецьких мислителів дати характеристику
психологічних особливостей представників інших культур були продиктовані
нагальними погребами пізнан­ня сусідніх народів. Побутувала думка, що опис
їхніх моральних звичаїв, традицій та звичок значно полегшує відносини із
сусіда­ми, адже допомагає зрозуміти їхні задуми, виправдати їхні вчинки. У
праці Геродота “Історії” можна спостерегти спробу поясни­ти особливості
життя і характеру різних народів специфікою дов­кілля, яке їх оточує. Платон,
розглядаючи у своїх трактатах соціальну поведінку людини, виходив із її
фізіологічної природи, яка поєднує у собі три частини: голову, серце і живіт.
Залежно від переважання тієї чи тієї частини розрізняють й індивідуальні
характери людей, і, відповідно, їхнє призначення в суспільстві. Так, у філософів
пе­реважає розум, у воїнів — воля, мужність, у ремісників — тілесні бажання. На
подібних засадах Платон розрізняє й окремі народи.
У Середніх віках критерієм оцінки тої чи тої людини чи на­роду загалом було
ставлення до християнських святинь, етики й моралі. Люди поділялися на
християн і всіх інших. Становлення та формування націй було справою
далекого майбутнього. У сфері групових відносин середньовічних європейців
характерною особливістю був інгруповий фаворитизм до “своїх” та аутгрупова
ворожість до “чужих”.
В епоху Відродження та Бароко визначальним принципом у поясненні
етнічних відмінностей залишався гео­графічний детермінізм, оскільки
вважалося, що на формування психології народу безпосередній вплив мають
клімат, грунт і рельєф місцевості проживання. Монтеск' є вважав, що над
дикунами панують майже виключно природа і клімат, над цивілізованішими
народами — соціальні чинники. 1725 р. Джамбаттіст Віко створив “теорію
історичного кругообігу”, згідно з якою всі на­роди минають три етапи: епоху
богів — дитинство людства, епо­ху героїв — юність людства, епоху людей —
зрілість людства. Гердер стверджував, що потрібно цінувати культурну
своєрідність народів і обстоював судження, згідно з яким кожен народ
потрібно оцінювати за його власними уявленнями. На думку Гегеля,
незмінність клімату, всієї сукупності властивос­тей і особливостей країни, в
якій та чи та нація постійно пере­буває, сприяє незмінності її характеру, до
якого він відносить спосіб життя, тілесний розвиток, заняття, спрямування
розуму та волі тощо. Освоювання іншої мови Гумбольдт уподібнює
завоюванню нової позиції в попередньому баченні світу, адже кожна мова
містить у собі всю структуру понять і весь спосіб уявлень представників
певного народу.
Висновок: таким чином, цілком природно вчені, виводячи на визначальну
роль географічне середовище у формуванні і розвитку непо­вторних рис
характеру етнічної спільноти, доходили висновку про незмінність і вічність цих
рис, про повне заперечення того, що національні відмінності — насправді
явище історично скороминуще. Адже сутність, зумовлена такими постійними
(в уявленні людини майже незмінними) явищами, як клімат, ландшафт тощо,
не може бути сприйнята як така, що безперервно змінюється і здатна до
відносно швидкого і докорінного перетворення категорії. Той, хто вважає
природні явища, клімат, ландшафти єдиним чинником, який детермінує
особливості народного духу, так або інакше виявляє схильність до фаталізму,
до визнання передвизначеності “національного духу” народу своєрідністю
географічного середовища.
Було б недоречно стверджувати, що географічне середовище є дещо
стороннє для матеріальної та духовної діяльності різних етнічних спільнот.
Однак людина є активним творцем культури, а не автоматом,
запрограмованим зовнішнім середовищем; вона обирає для своєї діяльності
той “будівельний матеріал”, який по­дає їй навколишнє середовище, але
розробляє цей матеріал відповідно до суспільних законів і досвіду
історичного розвитку свого народу.

20. Індигенна психологія: культура і світ більшості, методологічні особливості.

Владлена

Вічол Кім і Джон Беррі визначають індигенну психологію як наукове

дослідження поведінки людей або психіки, що є самобутньою, такою, що не
існує в інших регіонах та призначена для свого народу. Індигенна психологія є
інтелектуальний рух по всій земній кулі, який базується на таких факторах: •
реакція проти колонізації/гегемонії західної психології; • потреба незахідних
культур у вирішенні своїх місцевих проблем через місцеву практику; • потреба
незахідних культур визнати себе у конструкціях і практиці психології; •
необхідність використання філософії та концепцій для створення теорії
глобального дискурсу
Характерною рисою індигеннопсихологічного знання є його локальне
походження — воно не є привнесеним або запозиченим з інших територій, а
також те, що розробляється воно вченими — представниками досліджуваної
культури
Ця система була побудована так, що її теорії, концепції, методи та інструменти
високосумісні не тільки з досліджуваними психологічними і поведінковими
явищами, а й із їх екологічними, економічними, соціальними, культурними та
історичними контекстами
Індигенно-психологічний підхід до психології розвивається у багатьох різних
країнах протягом останніх 30 років або близько того і є важливим викликом
мейнстриму
Сьогодні індигенна психологія визначається як напрям, “що розвиває систему
психологічних знань, засновану на наукових дослідженнях, сумісних із
явищами, що вивчаються в їх екологічних, економічних, соціальних,
культурних та історичних контекстах”
Отже, можна стверджувати, що індигенна психологія — це наука, що вивчає
специфіку культурного середовища, яке є актуальним лише для певної та
локалізованої етнокультурної спільноти із врахуванням культурного контексту.
Особливого розвитку індигенна психологія набула в Азії, де дослідники
намагалися врахувати локальний культурний контекст і “позбавитися” від
європейсько-американської специфіки окреслення її предмета.

21. Компоненти етнокультурної ідентичності.

В широкому розумінні ідентичність – це усвідомлення індивідом своєї

приналежності до певної спільноти, групи людей, тобто зв’язок
особистості із спільністю.

Вагомість етнокультурної ідентичності як етнічного чинника була і

залишається досить суттєвою в будь-якому поліетнічному суспільстві. У
сучасному світі спостерігається зростання об’єктивних інтеграційних
тенденцій, котрі призводять до послаблення важливості етнічних кордонів
та до взаємодії різних сфер сучасного суспільства – економічної,
культурної, політичної.

В контексті кореляції між етнічною та національною ідентичностями

можна виділити органічну ідентичність та ідентичність інституційну.
Наприклад, людина є американцем і шотландцем одночасно: шотландцем
за народженням, відповідно до внутрішнього відчуття, відповідно до
багатьох поведінкових стереотипів, а американцем за мовою, якою думає і
бачить сни, у відповідності з культурою, до якої належить.
Концепція етнічної ідентичності звертає увагу першочергово на
багатокультурний характер багатьох сучасних суспільств і на практичну
відсутність культурних ізолятів. У сучасному світі люди з різними
системами ідентичностей живуть в одному місті, але в абсолютно різних
світах – і носії старих систем зовсім не прагнуть до асиміляції. Наприклад,
араби, турки, африканці, пакистанці в країнах ЄС. Саме на стику культур у
багатьох їхніх представників загострюється бажання демонструвати свою
ідентичність, вона стає надбанням публіки. Після різноманітних
культурних революцій щоразу на перший план виходять певні національні
й етнічні символи, йде гуртування людей на основі етнічних маркерів. В
Америці створюють і розвивають резервації, японці законодавчо
захищають прадавню культуру, араби знову почали носити традиційний
для них одяг, відмовляючись від більш модерного, представники
маленьких етносів Європи заговорили про свої особливості. Етнічна
ідентичність привертає щораз більшу увагу дослідників сучасного світу з
його змішуванням різних етносів, адже процес цей неоднозначний, у
ньому діють як доцентрові, так і відцентрові сили. Іншими словами, йде
свідома політика етнічної та й навіть національної деперсоналізації,
маргіналізації, що може вилитися у психічні патології, девіантну поведінку
на рівні етносів чи нації, у загострення конфліктів.

22. Крива міжкультурної адаптації: стадії, тривалість, результат.

Успішна адаптація являє собою не асиміляцію з чужою культурою, і навіть не
тільки пристосування до нового середовища, так як індивід може бути добре
пристосованим до життя в новому суспільстві, задовольняючи всі потреби
всередині своєї етнічної чи культурної групи . Успішна адаптація передбачає
оволодіння багатствами ще однієї культури без шкоди для цінностей власної.
К. Оберг, розробляючи теорію культурного шоку, визначив чотири основні
стадії адаптації:
1. Стадія медового місяця. Початкова реакція чарівності, захоплення,
ентузіазму, захоплення і чемних, дружніх, поверхових стосунків із
представниками приймальної культури
2. Криза. Початкові відмінності в мові, ідеях, цінностях, знайомих знаках і
символах призводять до почуття неадекватності, фрустрації, тривоги та злості.
3. Відновлення. Криза закінчується, після певних ужитих зусиль людина
засвоює мову і культуру країни перебування.
4. Адаптація. Перебуваючи за кордоном, людина починає вживатися в нову
культуру і отримувати від цього задоволення,
хоча час від часу може виявлятися тривога і напруга

23.Крос-культурна психологія як науковий напрям, її фундатори та головні

методологічні принципи.

Крос-культурна психологія вивчає загальні риси і культурні відмінності в

психологічних феноменах (особистість, її становлення і розвиток, її цінності,
соціальні норми і самосвідомість, особливості поведінки у взаємозв’язку з
культурною та етнічною приналежністю, культурна та етнічна ідентичність,
міжкультурна комунікація, акультурація і міжкультурні відносини та ін.).
Крос-культурні дослідження проводяться в різних галузях психологічного
знання (соціальній психології, психології особистості, психології розвитку,
організаційній психології). Крос-культурна психологія орієнтована на
проведення порівняльних досліджень психології (сприйняття, пам'яті, емоцій,
мислення, особистісних особливостей) людей - представників різних
культурних спільнот. При цьому крос-культурна психологія вивчає також
процес взаємодії людей з різних культур, їх адаптацію до нової культури. В
даний час теоретичним фундаментом крос-культурної та етнічної психології є
когнітивний напрямок в соціальній психології. Починаючи з класичного
експерименту Р. Ла П'єра психологія націлена на вивчення установок
особистості в міжетнічних відносинах. А. Л. Журавльов, В. А. Соснін, М. А.
Красніков визначають соціальну категоризацію як когнітивний процес
упорядкування та угруповання людиною соціальних об'єктів і явищ шляхом їх
розподілу на групи (категорії), що мають схожість зі значущих для людини
критеріям (в системі його дій, намірів, установок).
Описуючи взаємини людей в інгрупі і з аутгрупами, Д. Мацумото зазначає, що
більшість людей інтуїтивно відчувають приналежність до своєї групи і
дізнаються чужинців.
Засновником експериментальних досліджень в області крос-культурної
психології вважається англійський учений У. X. Р. Ріверс (W. Rivers, 1864-1922).
Спільно зі своїми співробітниками він провів ряд експериментів з
аборигенами островів протоки Торреса, Нової Гвінеї, Південної Індії.
Результати порівнювалися з даними, отриманими в наукових лабораторіях при
вивченні процесів сприйняття навколишнього світу європейцями.

24. Культурна психологія як напрям етнокультурної психології

Культурна психологія - це галузь психології, яка займається цим

аспектом людського розуму, на основі різноманітності та культурної спадщини,
яку ми отримуємо. Культурна психологія є частиною етнокультурної
психології, яка відповідає за вивчення спосіб, у який культурні елементи
впливають на поведінку, звичаї та сприйняття груп людей. Тобто, він аналізує
контекст, в якому люди живуть, щоб знайти в ній, це призводить до того, що люди,
як правило, діють як один, а не інший. Культурна психологія, будучи складовим
елементом етнокультурної психології, займається вивченням наступного:
 Культурна психологія вивчає якісні характеристики національних груп як
соціальних і культурних спільностей, розробляють соціологічні та культурологічні
концепції їхнього розвитку, з'ясовують психологічний зміст і надають пояснення
цих феноменів. Культурна психологія досліджує найбільш загальні тенденції й
закономірності взаємодії та культурних відносин між різними етносами та
культурними групами.
Культурна психологія є насамперед культурноцентричною психологією, яка
припускає, що психіка людини формується у суворій залежності від
соціокультурного середовища й не існує ніякого центрального пристрою, який
був би незалежний від культурного середовища, в якому він функціонує. Те, що
називають центральним пристроєм — процесором, є породженням самого цього
культурного середовища. Як приклад Шведер наводить думку про те, що в різних
культурах можуть бути різні, часом несумісні уявлення про той самий предмет.
Однак усі ці значення в латентному вигляді властиві цьому предмету. В одній
культурі реалізовується одне із цих значень, а інші заперечуються, у другій —
інше, у третій — ще інше. Це саме стосується раціональності. Існують різні
способи раціонального мислення. У процесі інкультурації людина закріплює у
своїй свідомості той із них, який характерний для її культури. Як зазначає
Шведер, помилковим є протиставлення раціонального і міфологічного мислення.
Те, що в одній культурі є раціональним, в іншій вважається міфологічним.
Культурна психологія в розумінні Шведера є вивченням того, як культурні традиції
та соціальні практики регулюють, виражають і трансформують-людську психіку. Її
цікавить не психічна єдність людського роду, а етнічні відмінності в думці,
суб’єктивності, емоціях. Вона вивчає способи, якими суб’єкт і об’єкт, “я” та інші,
психіка і культура, особа і контекст створюють одне одного. Таким чином, як
зауважує К. Річардсон, “Шведер примушує нас уникати припущень про психічну
єдність або механізми, які становлять підґрунтя людської психології, і замість
цього розглядати способи, за допомогою яких індивідуальна психологія є
культурно конституйованою і культурно змінною. Шведер і ті, хто поділяв з ним
його культуралістську орієнтацію, намагалися показати, що емоції, інтенції, self і
етичне міркування міняються від однієї культури до іншої” [Richardson, 1988, р. 97].

25.Культурний універсалізм у концепції етнологічного структуралізму К.Леві-

Строса.

Теорія еволюції відіграла важливу роль у розвитку теорій про відмінності між
людьми, один із сучасних філософсько-методологічних підходів —
структуралізм, зумовив посилені пошуки загальних закономірностей, на тлі яких
існують міжкультурні відмінності. Фундатором етнологічного структуралізму
вважають Клода Леві-Строса.

Леві-Строс стверджував, що принципи роботи розуму однакові в усіх культурах і

в усі історичні епохи. Культура, на його думку, як найважливіший компонент
способу життя людей зберігає приблизно однаковий набір ознак у різних
національних спільнотах.

Леві-Строс уперше в історії етнологічної думки на матеріалі загадкового

тотемізму продемонстрував логічну раціональність мислення тубільців, їх
здатність до виконання всіх тих основних операцій, що здійснює людина
сучасної технічної цивілізації.

Дослідження Леві-Строса заперечують сформульовану у 10— 20-х роках XX ст.

Л. Леві-Брюлем концепцію, згідно з якою людям традиційних суспільств
немовби властиве пралогічне мислення, яке не здатне помітити суперечності
явищ і процесів. Окрім пізнавальної функції будь-якого мислення, Леві-Строс
вирізняє ще одну загальну властивість — потребу в упорядкуванні й
класифікації інформації.

Леві-Строс як представник універсалізму прагне знайти логіко-психологічне

ядро мислення взагалі та “неприрученої думки” особливо. Звідси повернення до
реліктів неприрученої думки з метою збагнути цей індивідуально-особистісний
залишок через відкриття закономірностей мислення. Згідно з його концепцією,
функція мислення на будь-яких етапах історії людства полягає в категоризації
світу за допомогою бінарних опозицій. І неприручена думка, й мислення людини
цивілізованого світу є, на думку Леві Строса, логічними.

Слід зазначити, що доведення Леві-Стросом потенційної рівності логічної

міцності так званого первісного мислення і мислення людини сучасної
цивілізації здійснене не за допомогою експериментально-психологічного
вивчення індивідів, а в межах самої традиційної культури.

Леві-Строс, вивчаючи подібність між культурами, формулює проблему

збереження “оптимуму відмінностей”, який вважається передумовою
прогресивного розвитку людства. Можна бути певним, що відмінності між
окремими суспільствами й групами всередині цих суспільств зникнуть тільки
для того, щоб з’явитися знову в іншій формі.

В цілому, концепція Леві-Строса, яка заперечує історичний розвиток мислення,

найбільше суперечить концепціям Леві-Брюля та Виготського. Між первісним і
науковим мисленням спостерігаються суттєві відмінності, й деякі з них,
вочевидь, розрізняються якісно. Це свідчить про те, що культура детермінує
мислення набагато більшою мірою, як вважав Леві-Строс. Однак найбільша
заслуга Леві-Строса полягає у його прагненні за різними явищами зовнішньо
абсолютно різних культур виявити універсальні операції людського розуму.

26. Культурні синдроми (Г. Тріандіс).

Культурний синдром за Тріандісом – це певний набір цінностей, установок,
вірувань, норм і моделей поведінки, якими одна група культур відрізняється від
іншої.
Тріандіс виділив три культурних синдроми:
1.“Індивідуалізм – колективізм” : Індивідуалізм визнає право людей на
особистісну автономію й свободу. Колективізм розглядає свободу як
 другорядне питання – колектив передвизначає дії особистості й межі її

ініціативи або автономії .

2.“Простота – складність”: відмінності у відношенні до часу і в дифузності
соціальних ролей.
Простота:
•Час розуміється як безперервні природні цикли

•Рольові вимоги невизначені та розмиті

•Подвійне ставлення — людина показує добре ставлення до іншої людини,

навіть якщо це не є так

Складність:

•Час розглядається як лінійний вектор: із минулого через теперішнє в майбутнє

•Рольові вимоги визначені та специфічні

•Відкритість відносин — людина

може демонструвати своє негативне ставлення до іншої людини

3.“Відкритість – закритість”.
Відкритість-закритість – соціально-психологічна характеристика міри
відособленості спільноти, що виявляється в ступені ригідності групових меж, в
рівні загостреності відчуття “ми” і жорсткості протистояння співтовариства і його
соціального оточення, в ступені безумовності внутрішньогрупових контактів
кожного з кожним.
Відкритість :

Закритість :

Ці культурні синдроми, або когнітивні комплекси, можуть співіснувати у мисленні

індивіда і актуалізовуватися в залежності від особливостей ситуації.

27. М. Мід та Р. Бенедикт як фундатори школи “культура та особистість”, її

основні особливості.
в учебнике бред вообще не отвечающий на этот вопрос, нашла другую книгу по
этно, авторы: Крюкова М.А., Форманюк Ю.В.
Основним методом дослідження, що використовувалися в рамках
наукового напряму «Культура і особистість», було тривале інтенсивне
спостереження. Етнолог проводив польові дослідження, які могли тривати
роками.
У 1934 році вийшла книга Р. Бенедикт «Моделі культури». Саме в цій
праці Рут Бенедикт розвинула нову теоретичну схему вивчення культур. В
основі такого дослідження лежить концепція «моделей культури», спрямована
на виявлення властивого кожній культурі єдності - центрального стрижня,
загальної теми культури, що визначає конфігурацію всіх її елементів. Цей
центральний момент Бенедикт називає етосом культури. За Бенедикт,
природа окремої людини настільки пластична, що суспільство «ліпить» з неї
щось самоподібне. На цій же концепції грунтується і робота «Хризантема і
меч», видана в 1946 році. Тут основною метою автора було виявлення етосу
японської культури. Крім того, через принципову неможливість вивчати
японську культуру зсередини (книга була написана під час Другої світової
війни, де США протистояла Японії), Рут Бенедикт був запропонований і
теоретично обґрунтований метод вивчення культури на відстані. Цей метод
будується на вивченні історичних досліджень, мемуарів мандрівників,
художньої літератури, філософії і релігії, пропагандистських і політичних
матеріалів.
М. Мід досліджувала відносини між різними віковими групами в
традиційних (папуаси, Самоа і ін.) і сучасних суспільствах (розрив поколінь),
дитячу психологію з позицій т. з. етнопсихологічної школи. У роботі
«Дорослішання на Самоа» вона прийшла до висновку про відсутність
конфлікту поколінь і труднощів соціалізації підлітків в традиційному
суспільстві. Науковий керівник Маргарет Мід професор Колумбійського
університету Франц Боас доручив їй дослідження молодіжної культури Самоа
народу. Головною метою цієї дев'ятимісячної роботи на тихоокеанських
островах, що почалася в 1926 році, була боротьба з ідеєю про те, що молодіжні
заворушення є біологічно необхідними і тому закономірні всюди. Боас
дотримувався думки, що заворушення серед західної молоді носять
культурний характер, і пояснював їх заборонами на пізнання сексуальності
молодими людьми поза шлюбом. Дослідження полягало в тому, що Маргарет
опитала 68 дівчат і з'ясувала, що для них немає заборон на «випадкову любов
під пальмами», так це сформулювала сама Мід. Це було головним аргументом
на користь того, що в самоанському суспільстві заворушення були невідомі.
Мід також виділила три основні типи культурного обміну знаннями між
старшим і молодшим поколіннями:
- постфігуратівний - передача знань від дорослих до дітей;
- кофігуративний - отримання дітьми і дорослими знань переважно від своїх
однолітків;
- префигуративний - передача знань від дітей до дорослих.

28. Маргінальна етнічна ідентичність. Тимур

(Джерело: файл зі шпорами:/)

Маргінальна етнічна ідентичність характеризується наявністю в однієї людини
етнічних ознак, що характерні для представників різних народів, культур.
Етнічна маргінальність спричинює процес трансформації особистості – у
системі етнічних відносин людина опиняється у проміжному стані, належить
до двох або й більше етнічних груп. У внутрішньому світі індивіда це
відображається як не сформовані чи суперечні між собою цінності, життєві
позиції, а отже – як внутрішній психологічний конфлікт. Якщо виникає
ускладнення в мисленні та інших психічних процесах, завжди можлива
екстеріоризація — винесення психічної функції зовні й уточнення її роботи в
зовнішньо-предметній діяль-
ності. Задум у внутрішньому плані завжди може бути відпрацьова-
ний діями в зовнішньому плані. Таким чином, транс-
місія є обов’язковою процесуальною характеристикою як етносу, осо-
бистості, так і етнокультурної спільноти.

Дане поняття з’явилося в американській соціології в 1920 х роках. Ним

позначали ситуацію проблем адаптації іммігрантів до нових соціальних умов.
Індивідуальна маргінальність характеризується неповним входженням
індивіда до групи, яка його повністю не приймає, та його відчуженням від
групи походження , що відкидає його як відступника. Тобто, індивід
виявляється «культурним гібридом» (за Р.Парком), що поділяє життя та
традиції двох культур.

У більшості випадків маргінальна етнічна ідентичність характерна для

індивідів, які народилися від міжетнічних шлюбів. Вони балансують на межі
обох культур, не оволодіваючи в повному обсязі жодною з них. Більшість
дослідників характеризує таких особистостей суто негативними якостями і
відзначає в них наявність таких рис, як агресивність, відчай, відчуження і
непристосованість. Проте, об’єктивний маргінальний статус особистості не
обов’язково породжує внутрішню психологічну маргінальність. Маргінальна
етнічна ідентичність у повному обсязі цього слова з’являється лише тоді, коли
людина не просто знаходиться на межі етнічних культур, а коли їх цінності
несумісні. Лише тоді індивід вбирає в себе ці антагоністичні цінності двох
культур, у результаті чого втрачає можливість сформувати власну стійку
систему особистісних цінностей. Саме через це і вважається, що людина з
маргінальною етнічною ідентичністю є психічно нестійкою: вона прагне жити
в обох культурних світах, а насправді не живе в жодному.

У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки вихідці із етнічно

змішаних сімей, а й представники етнічних меншин. Навіть моноетнічні сім'ї з
етнічних меншин потрапляють у ситуацію етнічної маргінальності. Адже
формування особи, в тому числі її етнічних якостей, відбувається не тільки в
сім'ї, але і в дитячих, дошкільних закладах, школі, побутовому середовищі,
через засоби масової комунікації, що прищеплюють особі властивості
культури того етносу, в середовищі якого вона знаходиться.

29. Мова та культура: чим зв’язані, як визначають одна одну? Настя

Красножон
вся інфа з книги данилюка

Будь-яка нація і будь-яка національна держава повинні визначити для себе

(усвідомлено чи неусвідомлено), за допомогою яких символів вони хотіли б
виразити свої уявлення про себе як таких на індивідуальному та колективному
рівні. Особливо багато складнощів з виробленням і реалізацією національної
ідентичності постає в тих випадках, коли націю утворює кілька етнолінгвістич
них груп.

індивідуальність етносу виявляється насамперед у таких психологічних

ознаках, як мова, релігія, усна народна твор чість; її визначають оцінювальні
думки про моральні, розумові, фізичні особливості як представників
різноманітних етнічних спільнот (насамперед сусідів), так і власного етносу.
Але саме мова посідає особливе місце серед підставових розрізнювальних
компонентів етносу (культура, традиції, міфи, звичаї тощо)

М Унамуно писав, що мова — це кров духу [Унамуно, 1997]. Слід подати, що

вона є також основою суспільства. Існують фундаментний відмінності між
мовою, з одного боку, і традиціями, релігією і нацією — з іншого. Люди різної
національної належності й різно- іп віровизнання можуть перебувати в
перманентному конфлікті пднн з одним, користуючись при цьому однією
мовою. Але найбільше проблемних ситуацій (потенційно гострих конфліктів)
иппикає в країнах з двома і більше лінгвістичними співтовариствами

Мова є середовищем, яке визначає, зберігає й передає соціальний досвід,

інструментом об’єктивації суб’єктивних значень. Мова перетворює
психологічні феномени на соціальні фак- іп, надає індивідуальним відчуттям
інтерсуб’єктивного значення.

Насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, або, як кажуть,

ідентифікує себе.

На думку О. О. Потебні, традиції народу зберігаються переважно в мові. То му

тільки-но дитина опанує мову, вона прилучається до цих тра дицій. Засвоївши
рідну мову, дитина з віком набуває національ них рис свого середовища.

Саме мова посідає одне з провідних місць серед національно-специфічних

компонентів культури. Вона насамперед сприяє тому, що культура може бути
як засобом спілкування, так і засобом роз’єднання людей. На мову як
специфічну ознаку етносу можна дивитися з двох боків: спрямуванням
“усередину” — тоді вона править за головний чинник етнічної інтеграції; та за
спрямуванням “назовні” — в цьому разі мова є головною розрізнювальною
ознакою етносу. Діалектично об’єднуючи в собі ці дві протилежні функції, мова
виявляється інструментом і самозбереження етносу, і відокремлення “своїх” і
“чужих”.

Мова як найважливіший компонент групової ідентичності є не лише атрибутом

належності до групи, а й чинником згуртованості групового “Ми”. Етнічні “Вони”
— це насамперед ті, хто розуміє наше мовлення, або ті, чиє мовлення не
розуміємо “Ми”. Саме тому за певних політичних обставин мова може набути
гіпертрофованого значення, перетворитися на засіб етнодиференціації та
реалізації архетипу “Ми” — “Вони”.

Таким чином, мова, виконуючи дві протилежні функції — етнорозрізнювальну

та етноінтеграційну, є чинником самозбереження етносу.

30. Моральні судження та культура: як пов’язані?

інфи мало, прямої відповіді на це питання нема, тому все питання буде
дотичною до теми водичкою, яку фіг структуруєш нормально

Для початку визначимо що таке ті моральні судження, ось що нам одразу

видає гугл, можете своїми словами вказати це в відповіді: Моральне судження
- це те, що дозволяє людині визначати, що є добрим і поганим, справедливим і
несправедливим, правильним і неправильним у певній ситуації чи поведінці.
Це здатність оцінювати чи оцінювати людські вчинки чи стосунки стосовно
моральної цінності.
Більшість дослідників наголошують, що “норма” і “па­тологія” — поняття,
детерміновані культурою. Об’єктивною видається релятивістська
аргументація про те, що кожне суспільство має свій моральний ідеал, з
погляду якого воно розрізняє добро і зло. Психологічна антропологія та
крос-культурна психологія зро­били унікальний внесок у наше розуміння
культури. Завдяки вив­ченню докладно описаних відмінностей і подібностей
між багать­ма культурами ми отримали можливість визнати відносність
ба­гатьох переконань, властивих нашій культурі.

Пояснення від мене простими словами: у поведінці індивіда

нормативність/патологія може бути на двох рівнях: індивід і спільнота. Тобто в
неї може бути розлад на рівні індивіда, але спільнота вважатиме, що з нею все
ок. Може бути і навпаки, психічний стан людини насправді ок, але люди
вважають що вона тютю, бо не відповідає ідеалам, цінностям, системі норм у
конкретній етнокультурній спільноті. Окрім випадків з розбіжностями, які я
написала вище може ще бути нормативність/аномальність на обох рівнях.

Саме індивідуально-емпіричний критерій патології й відпо­відно діагноз

психосоматичного захворювання — показник пато­логії індивіда — може
модифікуватися, змінюватися від культури до культури.

31. Мотиваційні теорії конфлікту та стратегії вирішення таких конфліктів.

Тут багато, але таке вже питання. Брав з їх підручника. Я не впевнений що вони
хотіли побачити саме це, але інших ідей про що це питання і як правильно
відповісти у мене немає.

Дещо узагальнено про мотиви і причини, можна перескочити на наступне

виділене якщо поспішаєте.
Першими згадками міжетнічних конфліктів вважають між- племінні війни, які
відзначалися не так відмінністю світоглядів і думок, як матеріальним
характером. Первісні люди боролися за право виживання, полювання, за
розширення кордонів своєї те- риторії та поповнення людських ресурсів. Із
плином часу та роз- витком людства матеріальна цінність тільки вкорінилася і
стала чи не основним предметом міжетнічних протистоянь. Як приклад,
можна навести хрестові походи європейців на Близький Схід із ме- тою
звільнення Святої Землі та Гробу Господнього від “невірних” мусульман.
Каменем спотикання в цьому випадку є, на перший по- гляд, такий культурний
елемент, як релігія, начебто духовна цін- ність, але насправді, з іншого боку,
можна відстежити безперечні соціально-економічні та політичні мотиви. Адже
з кінця X ст. від- бувалося економічне зростання Європи, у якому була
зацікавлена католицька церква. Вона всіляко намагалася цьому сприяти, а
особ- ливо через боротьбу за торговельні шляхи Середземномор’я, якими на
той час здебільшого володіли представники саме мусульмансько- го світу.
Такої думки дотримується В. Тишков, зазначаючи: ‘‘Етніч- ний конфлікт
розглядається прихильниками інструменталістського підходу не як результат
несумісності групових ідентичностей, а як наслідок міжгрупового суперництва
за володіння економічними або природними ресурсами, особливо в ситуаціях,
коли групи мають не- рівноправний, односторонній доступ до влади, багатства
і соціаль- ний статус’’ [Тишков].

Зауважимо, що культурний конфлікт і причини його виникнен- ня можна

трактувати не лише з такого погляду. ‘‘Конфлікт як со- ціальний феномен —
неминуче явище в соціальних системах, які динамічно розвиваються.
Конфлікт має місце там, де стикаються ін- тереси різних соціальних сил. Він
може мати відкриту або латентну форму і наявний не тільки там, де позиції
сторін конфлікту діаме- трально протилежні, але іноді навіть там, де є згода і
співробітни- цтво”

Далі конкретніше про різні теоритичні підходи.

Умовно їх можна поділити на дві групи: в одній з них параметри міжгрупової

взаємодії є похід- ними від внутрішньоособистісних протиріч людини, в іншій,
навпа- ки, — сам внутрішній світ особистості значною мірою зумовлений
специфікою відносин між соціальними групами. До першої можна віднести
психоаналіз (неопсихоаналіз) і необіхевіористську концеп- цію фрустрації як
причину агресивності, до другої відносять деякі підходи власне соціальної
психології, серед яких такі, як інтеракці- оністські та когнітивістські концепції
[Анцупов].

У цих підходах по- різному трактуються причини виникнення конфліктів: так,

Фройд стверджував, що людям властиві деструктивні потяги самі по собі, які
спершу мають за мету деструкцію всередині людини, прагнен- ня до смерті —
Танатос, який є прямим антиподом Еросу (потягу до життя). Зважаючи на це,
можна говорити, що агресивні потяги є первісною схильністю.
Значною мірою модифікував це твердження послідовник Фройда — Фромм.
Він наголошував на тому, що людина, хоч і є на- рцисичною стосовно себе і
своєї спільноти, але вона може це пере- бороти шляхом “нарцисичного”
ставлення до всього людства.

Необіхевіористи в своєму підході перегляну- ли ставлення до розуміння агресії,

яка може бути і є здебільшого причиною виникнення конфлікту в міжгруповій
взаємодії. Спер- шу домінувала думка Н. Міллера і Дж. Долларда, що
фрустрація є обов’язковою причиною агресії, проте згодом А. Бандура спросту-
вав це твердження, зазначивши, що фрустрація може бути однією з умов для
виникнення її, проте не єдиною (у конфліктах, що вини- кають на ґрунті
міжкультурного непорозуміння, вбачаємо виразне підтвердження).

Інша концепція породження конфліктів існувала в інтеракціо- ністів. У її основі

була ідея комунікації міжгрупової взаємодії вна- слідок внутрішньогрупової
інтеракції: сама взаємодія, як правило, здійснювалася за допомогою мови або
символів. Проте когнітивісти, що приділяли основну увагу тому, як
створюються та функціону- ють уявлення про соціальний світ, говорили, що
люди через аналіз і попередній досвід моделюють картину світу, що
задовольняє їхню реальність. Іноді між цими “реальними світами” в різних
людей чи навіть груп виникають протиріччя, зумовлені різним світобаченням,
як-от: у одній культурній групі буде прийнятно носити одяг яскра- вих кольорів,
а в іншій — це викликатиме несхвалення та занепоко- єння, оскільки цей
елемент не підлягає їх адекватному сприйманню, бо не відтворений у картині
світу як прийнятний.

Також чимало говорять про конкуренцію як причину конфліктів, що

підтверджено експерементально. Якщо спробувати перенести це явище на
міжетнічний рівень, то можна стверджувати, що боротьба за матеріальні блага
та виживан- ня буде чинником конфлікту, тоді як спільна діяльність, навпаки,
буде поліпшувати відносини. Роль культури тут полягає у визна- ченні
цінностей прерогатив, за які буде здійснено боротьбу, а також методів її
ведення.

Ще один експеримент, проведений А. Тешфелом у когнітивістському напрямі,

відобразив феномен групового фавори- тизму: надання переваги тільки своїй
групі та її членам за умови сві- домої належності до неї [Кармин]. Говорячи про
вагоміші конфлікти, що можуть виникнути на рівні міжетнічної взаємодії,
культура може розглядатися як розрізнювальний фактор між своїми та
чужими. З’ясувавши психологічне підґрунтя виникнення конфліктів, логічно
розглянути різновиди міжетнічних конфліктів і аналіз змісту куль- тури як
чинника, що може провокувати їх появу.

Ось теж класифікація наче пов’язана з мотивами.

Існує багато класифікацій міжетнічних конфліктів. Напри- клад, класифікація
за метою і намірами конфліктуючих сторін Ям- скова, де розмежовуються
соціально-економічні конфлікти (загалом ідеться про рівноправ’я),
культурно-мовні (збереження культурної та мовної ідентичності), політичні
(обстоювання політичних прав) і територіальні (одвічна боротьба за володіння
територією).

Стратегії.
Д. Прут і П. Карнавел обґрунтували поняття двовимірної моде- лі конфліктної
поведінки. Вона визначає п’ять стратегій вирішення
конфлікту. Ці стратегії показують різне поєднання високої/низької
стурбованості своїми інтересами та інтересами конфліктної сторони. Першою
стратегією є співпраця. Співпраця передбачає як високий рівень
занепокоєності власними інтересами, так і інтересами іншої сторони і
вважається найбільш безпечною та лояльною стратегією. Друга стратегія —
стратегія змагання, коли наявний високий рі- вень занепокоєності власними
інтересами й неувага до інтересів іншої сторони. Третя стратегія передбачає
стримане ставлення як до власних інтересів, так і до інтересів іншої сторони і
має назву — компроміс. Четверта стратегія називається примирення, бо
першо- рядну увагу приділяють інтересам іншої сторони, рівень стурбова- ності
власними інтересами низький. П’ятою стратегією є стратегія уникнення, за
якої спостерігається низька заклопотаність як своїми інтересами, так і
інтересами іншої сторони

32. Науковий напрям “Культура й особистість”.

НАУКОВИЙ НАПРЯМ «КУЛЬТУРА Й ОСОБИСТІСТЬ» (за статтею Данилюка)
Школа «Культура й особистість» почала існувати наприкінці 20-их на початку
30-их років 20 ст., надавши нового звучання, з одного боку, ідеям
Боаса(зокрема ідеям культурного детермінізму: характер формується в
результаті виховання) та ідеями фрейдизму, з іншого.Школа «Культура і
особистість» включає чотири підходи: а) конфігурації культур (Бенедикт); б)
базова і модальна особистість (Кардінер, Дюбуа, Лінтон, Інкелес); в) нац.
характер (Хсю, Горер); г) порівняльно-культурний (Дж. І Б.
Уайтінг).Особливостями напрямку «Культура й особистість» є повернення до
індивідуальної психології»; утвердження поняття «особистість» як первинної
одиниці, яка визначає структуру цілого; особливий інтерес до процесу
формування особистості; акцентування уваги на сексуальній сфері; відверта
тенденція обмежувати соціально-економічну структуру будь-якого суспільства
елементарними психологічними чинниками.Головними теоретичними
питаннями, які вивчалися школою «Культура й особистість» були:
дослідження особливостей формування національного характеру; проблема
розуміння та співвідношення норми й патології в різних культурах; аналіз
значення раннього досвіду дитинства для формування особистості.
Поняття особистості належить до тих психологічних універсалій, які стають
підґрунтям для порівняння різних культур як у просторовому (наприклад,
західні та східні культури), так і в історико-часовому аспектах і дають змогу
вбачати в різноманітності культур їх духовну, психологічну єдність.
Особистість є центральною характеристикою антропологічної константи в
культурі. Формування особистості відбувається у процесах соціалізації (є
спрямоване навчання і виховання) й інкультурації - входження людини в
культуру. Остаточний результат процесу інкультурації - людина, компетентна в
культурі: у мові, ритуалах, цінностями тощо. Отже, однією з найважливіших
особливостей школи «Культура й особистість» було прагнення звести
проблеми, які стосуються різних структурних рівнів суспільства, до
індивідуально-особистісного аспекту. Якщо особистість багато в чому
визначає більшість етнокультурних феноменів, то, своєю чергою, перед
дослідниками постало запитання: а що ж детермінує особистість. Один спосіб,
який пояснював зміст особистості, полягав у тому, що представники школи
широко застосовували твердження Фрейда про те, що всю культуру й
особистість у ній можна вивести з невротичних станів суб’єкта. Слід зазначити
, що для поширення психоаналітичної теорії у психологічній антропології
вирішальне значення мали історичні обставини (візит Фрейда до США, його
зустріч з Боасом). Психоаналіз здійснив істотний вплив на предметну сферу
досліджень напряму «Культура й особистість».

33. Ознаки і типи етнічних спільнот.

Інфа з його найчудовішого підручника:

Етнічна спільнота — вид стійкого соціального угруповання людей, що

склався історично, може бути представлений родом, племенем,
народністю, нацією.( ну тільки це визначення з вікіпедії, а все інше з
підручника чесно!)

У науці усталилася думка, що етнічні спільноти відрізняються одна від

одної не за однією якоюсь ознакою, а за сукупністю кількох ознак, а саме:
мова, територія, спільне походження, економічні зв’язки, політичне
об’єднання, культурні особливості, релігія тощо. На перший план у
переліку цих ознак можна висувати то одні, то інші. Водночас не
обов’язково визначати етнічну спільноту, перераховуючи всі видові ознаки,
які мають значення в тому чи тому випадку, тому що жодна з цих ознак не
є обов’язковою.

Так, спільність мови є однією з найважливіших, однак необов’язковою

ознакою етнічної спільноти, адже однією мовою можуть спілкуватися
кілька різних народів: наприклад, англомовні народи (англійці, американці,
австралійці тощо); іспанською мовою розмовляють не тільки іспанці, а й
латиноамериканські народи і тд.
Спільна територія, яка є неодмінною умовою для становлення етнічної
спільноти (жоден народ не міг би утворитися без територіального
спілкування всіх його частин між собою), згодом може не мати суттєвого
значення: на теперішній час майже не залишилося територій з
однонаціональним населенням, і немає, вірогідно, жодної етнічної
спільноти, представники якої не були б розсіяні по різних куточках земної
кулі.

Спільність походження, яка виявляється найвиразніше (хоча й не завжди)

в однаковості антропологічного типу, лише в небагатьох випадках має
значення як етнічний індикатор (наприклад, афроамериканці у США).

Політична єдність у багатьох випадках є чинником етнічного згуртування,

за приклад можна навести утворення нових латиноамериканських націй у
межах окремих республік: перуанці, еквадорці, чилійці та ін.; але
наявність політичної спільності не обов’язкова для існування етнічної
спільноти: є народи, які з давніх-давен розселені у межах двох або кількох
держав.

Що стосується економічної або культурної спільності, то обидві ці форми

зазвичай бувають дуже невиразними, й доволі рідко їхні межі збігаються з
етнічними межами, набагато частіше між сусідніми народами немає
визначеної культурної або економічної межі.

Спільність релігії не завжди є обов’язковою ознакою етнічної спільноти: в

більшості випадків світові релігії поширені незалежно від етнічних,
мовних та інших кордонів.

Окрім перелічених чинників етнічного згуртування, етнопсихологи

вирізняють ще спільність психічного складу. На психічний склад народу
найбільший вплив мають економічні умови, суспільний лад, зовнішні
національні взаємовідносини. Певний вплив справляють і географічні
умови. Природне середовище накладає свій відбиток на психічний склад,
але не безпосередньо, а через виробничі умови. Характер людини, особли
вості її психіки формуються не внаслідок пасивного сприйняття людиною
впливів природних умов, а в процесі активної діяльності. Оскільки
особливості такої діяльності залежать певною мірою від географічного
середовища, воно впливає через них і на психічний склад. Так, у естонців
до теперішнього часу збереглися відмінності в характері острів’ян і
жителів материка, які визначаються неоднаковістю географічних умов.

Типи етнічних спільнот:

Етнічні спільноти общинно-родового ладу — племена — охоплюють всю

групу людей, що проживають на певній території (і об’єднані
кровноспорідненими зв’язками).

Етнічна спільнота рабовласницького ладу — демос — охоплює тільки

вільне населення певної країни, за винятком рабів.

Етнічна спільнота ранньофеодального ладу — народність — охоплює все

населення, не обов’язково включно з панівним класом феодалів.

Етнічна спільнота пізньофеодального, капіталістичного й соціалістичного

ладу — нації — охоплює всі верстви населення певної території.

34. Основні методологічні принципи та складові етнокультурної психології.

трохи велике питання, багато інформації. Постаралась якомога коротше
Методологічні принципи етнопсихології.
Етнічна психологія, як й інші психологічні галузі, дотримується методологічних
принципів, прийнятих у загальній психології (це спеціальна методологія):
1)Принцип детермінізму показує причинну обумовленість
національно-психологічних особливостей соціальними та іншими, в тому числі
загальнопсихологічними, факторами, що впливали на процес формування тієї чи
іншої етнічної спільності, які й визначають специфіку функціонування та прояву цих
обов'язків. Ось чому для того, щоб правильно осмислити конкретний
етнопсихологічний феномен, необхідно зрозуміти специфічні причини і умови, що
його породили.
2)Методологічний принцип єдності свідомості і діяльності озброює етнопсихологію
правильним розумінням сутності прояву етнопсихологічних феноменів залежно від
закономірностей того чи іншого виду діяльності, до якого залучений представник
нац. спільноти. З одного боку, очевидно, що загальні закономірності конкретної
діяльності народжують схожість у прояві психології її суб'єктів; з іншого -
нац.самосвід., будучи за своїм походженням своєрідною у кожного народу, вносить
таку ж відмінність і в елементи, форми і результати самої діяльності.
3)Системний принцип допомагає описати психологію етнічної спільності як цілісну,
складно організовану єдність, що знаходиться в безперервній взаємодії складових
частин, що відчуває вплив суспільного середовища і прагне до самозбереження і
самовідтворення в будь-яких умовах.
4)Єдність теорії і експерименту - це методологічний принцип етнопсихології, що
передбачає взаємозумовленість теоретичних побудов (концепцій, теорій) і
експериментальних (емпіричних) даних.
5)Принцип особистісного підходу вимагає при вивченні будь-яких
національно-психологічних особливостей враховувати, що їх носієм завжди
виступає, по-перше, конкретна особистість і, по-друге, представник певної етнічної
спільності, з характерними для нього почуттями, думками, переживаннями і т.д.
6)Принцип історизму є одним з найбільш значущих для будь-якої психологічної
дисципліни, в тому числі етнопсихології. Будь-яке етнопсихологічне явище має
вивчатися з точки зору того, де, коли, внаслідок яких причин (політичних,
ідеологічних) це явище виникло, яким воно було спочатку, як оцінювалося тоді, як
потім розвивалося у зв'язку зі зміною загальної обстановки і внутрішнього змісту, як
змінювалась його роль, який шлях пройшло, які оцінки йому давалися на тому чи
іншому етапі розвитку, яким воно стало зараз, що можна сказати про перспективи
його розвитку. і т.д.
Складові етнокультурної психології
З погляду етнокультурної психології ключовими елементами є етнос і особистість.

Етнос. Цей конструкт (грец. еthnos — група, народ) зазвичай трактують як форму
колективного існування спільноти людей, яка утворилася історично. Визначаючи
поняття “етнос”, наголошують на домінантній ролі культурно-історичних зв’язків у
житті етнічних спільнот. Це дозволяє трактувати етнос як тип культурної спільноти,
що приділяє значну увагу спільному походженню та історичній долі й вирізняється
з-поміж інших подібних спільнот однією або кількома культурними особливостями:
релігією, звичаями, традиціями, мовою тощо.
Етнос за кількома психологічними параметрами відрізняється від суспільства.
Етнос спочатку формується за іншими принципами. Він створюється не на ґрунті
відмінностей, а на основі спільності. У етносі немає поділу праці, жорсткої
спеціалізації кожного його члена. Етнос формується як неподільне ціле не на основі
внутрішньої диференціації, а на основі зовнішніх відмінностей з іншими етносами.
Формування етносу відбувається через розмежування “ми” і “вони”: етнічна спільнота
як єдине ціле (“ми”) відрізняється від іншої спільноти як неподільного цілого
(“вони”).
Психологічний процес диференціації в етносі відбувається не всередині спільноти,
як це спостерігаємо в суспільстві, а поза нею, не позначаючись на етнічній
цілісності. Етнос формується на основі психологічного процесу інтеграції.
Відбувається об’єднання людей на базі подібних психологічних уявлень, експектацій
і стереотипів поведінки. Загальна територія, економічний спосіб життя, мова є лише
умовами, що сприяють формуванню етнічної спільноти. Структура етнічної спільноти
не припускає диференціації ролей і статусів унаслідок поділу праці [Крилов].
Підсумок: Таким чином, етнос існує у двох функціональних вимірах: як референтна
група та як група ідентифікації (належності). Індивід може належати до групи
безпосередньо або прагнути до ідентифікації із певною етнічною групою. Для
окреслення функціональних вимірів етносу виокремлено такі поняття, як
нормотворення, трансмісія, транзакції та системність.
Особистість. Особистість у етнокультурній психології описують за класичною
 структурою Бориса Ананьєва. Тобто особистість формується лише тоді, коли
утворюються соціальні зв’язки і діяльність відбувається лише в системі суспільних
відносин. У контексті культури її розглядають за такими структурними елементами:
певний комплекс корелюючих властивостей індивіда (віково-статевих,
нейродинамічних, конституційно-біохімічних); динаміка психофізіологічних функцій і
структура органічних потреб, які належать до індивідуальних властивостей; вища
інтеграція індивідуальних властивостей, представлених у темпераменті й задатках;
статус і соціальні функції-ролі; мотивація поведінки та ціннісні орієнтації; структура і
динаміка відносин.
Як відкрита система людина, перебуваючи в постійній взаємодії з природою і
суспільством, здійснює розвиток своїх рис особистості в контексті формування
соціальних зв’язків і становлення себе як суб’єкта діяльності, що перетворює
дійсність. Проте людина є і закритою системою внаслідок внутрішнього
взаємозв’язку властивостей особистості, індивіда і суб’єкта, що утворюють ядро
(самосвідомість і “Я”). Можна вказувати і не вказувати цю інформацію. Як
доповнення.
Узагальнення: Неповторність індивідуальності виявляється у переході внутрішніх
тенденцій і потенцій у продукти творчої діяльності, що змінює навколишній світ.
Онтогенез індивідуальності внутрішньо суперечливий, нерівномірний і
гетерохронний процес. Внутрішня суперечливість розвитку особистості зумовлює
зміну товариств, функцій, ролей, станів, які, своєю чергою, посилюють
суперечливість еволюції індивіда [Ананьєв]. У такий спосіб можна найповніше
розкрити проблему співвідношення особистості й культури, що етнокультурна
психологія і намагається
зробити.

35. Основні напрями етнокультурної психології.

в учебнике какая-то спутанная хрень, поэтому инфа из инета
У масі етнопсихологічних досліджень можна виділити три тенденції. Перша з
них полягає в підкресленні відмінностей між культурами. Її крайнім полюсом є
максимізація міжкультурних відмінностей в змісті і структурі психічних
процесів. Релятивізм не означає явного або прихованого расизму, в якому
його прихильників нерідко звинувачують. Навпаки, релятивісти відчувають
почуття поваги до кожного досліджуваного народу і є послідовниками
Ф.Боаса, який підкреслював, що всі культури рівні, але різні. Стверджуючи
рівність культур, вони мало цікавляться встановленням подібності між ними.
А відмінності інтерпретуються ними з якісної, а не з кількісної точки зору.
Якщо в вивчається інтелект, то міжкультурні відмінності знаходять в його
формі або стилі, а не в інтелектуальній компетентності індивідів. При цьому
виходять з того, що в кожній культурі ми зустрічаємося зі своїм розумінням
інтелекту, що відображає її цінності: приклад – китайці включають в інтелект
соціальну відповідальність і навіть наслідування, що абсолютно чуже
європейській культурі.
Релятивісти прагнуть уникнути навіть натяку на перевагу власної групи,
намагаючись зрозуміти людей «власною мовою»та "виходячи з їхніх
цінностей". Опис і оцінку з точки зору зовнішнього спостерігача вони
розглядають як приниження людей, відзначаючи, що навіть людоїдство і
дітовбивство мали сенс в тих суспільствах, де вони практикувалися. Саме
тому проводяться etic дослідження, що уникають порівнянь] і
використовують методи, спеціально створені для даної культури і на її мові.
Релятивісти припускають, що будь-які психологічні феномени можна
пояснити виходячи в основному з культурних змінних з незначним
додаванням інших, зокрема біологічних, факторів.

Друга тенденція полягає в абсолютизації подібності між культурами:

заперечується будь-яка специфіка, ігноруються очевидні відмінності між ними.
Прихильників абсолютизму мало хвилює проблема етноцентризму і, як
наслідок, ігнорується можливість того, що особливості культури дослідників
впливають на їх концепції. У численних порівняльно-культурних дослідженнях
використовуються неадаптовані стандартні методики, сконструйовані в США
або Західній Європі, в інших регіонах в кращому випадку проводиться
перевірка їх лінгвістичної еквівалентності. Психологічні явища, такі як той
самий інтелект, розглядаються як однакові у всіх культурах. Якщо відмінності
виявляються, а як правило, так і відбувається, їх інтерпретують як кількісні,
іншими словами, здійснюють оціночні порівняння. Як результат, легко зробити
висновок, що люди в одній культурі є більш інтелектуальними (або більш
чесними, більш депресивними), ніж в іншій, а культури однакові, але не рівні.
Формально цей підхід можна назвати etic, але по суті це – псевдо-efic або
євро-американський еtic підхід. Саме цей підхід служить живильним
середовищем для спроб довести перевагу одних народів над іншими через
«науково доведену» інтелектуальну неповноцінність останніх.

Але є і більш складний випадок прояву абсолютистських тенденцій, полярно

протилежний щойно описаному.

Прихильники "абсолютизму навпаки", яскравим представником якого є

американський психолог М.Коул (см. Коул, Скрібнер, 1977), розглядають
культури як рівні і однакові, а наявність відмінностей пояснюють нездатністю
існуючих методик виявити внутрішню схожість між психологічними явищами.
Втім, подібні концепції можна розглядати і як крайній випадок ще одного
напрямку в етнопсихології – універсалізму.
Прихильники третьої тенденції відстоюють універсалізм – єдність психіки з
можливими досить істотними зовнішніми відмінностями. Дослідники цього
напрямку вважають, що базові психологічні процеси є загальними для
людських істот всюди на Землі, але на їх прояви серйозний вплив робить
культура. Іншими словами, культура " грає різні варіації на загальну тему ", а
самі культури рівні, зовні різні, але в основі своїй однакові. У дослідженнях
універсалістів проводяться порівняння, але з великими обережностями, з
прагненням уникнути оцінок і переваги своєї культури. Використовуються
стандартні методики, але обов'язково адаптовані до кожної досліджуваної
культури. Головне питання, яке ставлять перед собою дослідники: якою мірою
і якими способами культура впливає на внутрішній психічний світ людини.
Відповівши на нього, можна, на їхню думку, наблизитися і до розуміння того,
які психологічні поняття дійсно є універсальними і можуть бути використані
для опису поведінки людини в будь-якій культурі. Дослідження зазвичай
проводяться в руслі Etic підходу. Але багато вчених, в тому числі, г.Тріандіс, в
останні роки поставили під сумнів його досяжність і запропонували
комбінований Etic – emic – etic підхід.
У різні періоди розвитку етнопсихології домінували різні напрямки, але в
цілому спостерігається рух до універсалізму. Саме в цьому напрямку
змінилися до кінця наукової кар'єри погляди Леві-Брюля – творця однієї з
найсерйозніших релятивістських концепцій.

36. Основні підходи до вивчення культур.

за книгою Данилюка

Становлення наукових теорій культури розпочинається в епоху Античності в Давній

Греції. Фахівці в галузі культурної психології виділяють дві різні парадигми розвитку
культури та мислення. • Перша парадигма, яка йде від Платона, підкреслює
стабільні універсальні процеси мислення, механізми яких не залежать від часу.
Універсалісти притримуються погляду, що інтелектуальні відмінності є більш
видимість, аніж реальність, що системи екзотичних ідей, чужорідні на перший
погляд, насправді більш схожі на наші, аніж це здається. • Представником другої
парадигми прийнято вважати Геродота, який вважав, що для того, щоб узнати
правду про минулі події, необхідно зрозуміти образ життя людей, що організовує їх
мислення, яке у свою чергу, впливає на їхнє уявлення про минуле.

Погляди Платона стали основою для природнонаукових теорій мислення (акцентують

увагу на універсальності прояву психічних процесів), а Геродот є фундатором
культурно-історичного підходу до людської природи.

На даний момент при етнопсихологічному дослідженні культур виділяють три

тенденції: • теорія культурного релятивізму (всі культури рівні, але різні); • теорія
культурного абсолютизму (культури однакові, але нерівні); • терія к ультурного
універсалізму ( культури рівні, зовнішньо різні, але в основі своїй однакові).

Головна ідея культурного релятивізму, інколи його називають “теорією цінностей” –

це визнання рівноправності культурних цінностей створених й створюваних різними
народами. Цю ідею ясно й чітко висловив Франц Боас.Утверджуючи рівність культур,
релятивісти мало цікавилися встановленням подібності між ними. Відмінності
інтерпретуються ними з якісного, а не кількісного погляду. Для релятивіста українське
дякую і японське арігато, англійський сплін і російська хандра не схожі один на
одного, а їх відмінності мають якісний характер
Друга тенденція полягає в абсолютизації подібності між куль- турами: заперечується
будь-яка специфіка, ігноруються очевидні відмінності між ними. Є і складніший
випадок прояву абсолютистських тенденцій, полярно протилежний тільки-но
описаному. Прихильники “абсолютизму навпаки” (М. Коул) розглядають культури як
рівні й однакові, а наявність відмінностей пояснюють неспроможністю наявних
методик виявити внутрішню схожість між психологічними явищами. Щоправда,
подібні концепції можна розглядати і як крайній випадок ще одного напряму —
універсалізму .

Представники третьої тенденції обстоюють універсалізм — єдність психіки з

можливими достатньо суттєвими зовнішніми відмінностями. Базові психічні процеси,
на їхню думку, є загальними для всіх земних людських істот, але на їх прояв досить
потужно впливає культура. Таким чином, дослідники цього напряму стверджують, що
культури рівні, зовнішньо різні, але в засаді своїй однакові. Універсалісти якщо й
здійснюють порівняння, то надто обережно, прагнучи уникнути оцінок і надання
переваги своєї культури. Вони використовують стандартні методики, але обов’язково
адаптовані до кожної культури, яка вивчається. Прихильники універсалізму
намагаються дати відповідь на запитання: якою мірою і якими способами культура
впливає на внутрішній психічний світ людини. Це дасть змогу наблизитися до
пояснення того, які психологічні поняття є справді універсальними й можуть бути
використані для опису поведінки людини у будь-якій культурі.

37. Основні характеристики або виміри стереотипу.

За підручником Данилюка:
Тісно пов’язаний з питанням адекватності етнічних стерео­типів аналіз їхньої
внутрішньої структури. Едвардс виокремлює у їхній структурі чотири головних
характеристики, або виміри стереотипу:
Зміст — набір характеристик, які приписують етнічній групі. Частота
використання характеристик значення не має.
Одноманітність — ступінь узгодженості характеристик, що приписують тій чи
тій етнічній групі (за методикою Катца— Брейлі виражається у відсотках).
Спрямованість — загальне позитивне або негативне сприй­няття об’єкта
стереотипізування. Може бути виведена без­посередньо зі змісту стереотипу
(наявність більшої або меншої кількості позитивних або негативних
характеристик).
Інтенсивність — рівень упередженості стосовно групи, що стереотипізується
й виражена у стереотипі. Цей вимір от­римують ранжуванням характеристик,
приписуваних етнічній групі.
Нараховують кілька десятків досліджень кореляції між цими чотирма
змінними. В. Трусов і А. Філіпов наводять деякі резуль­тати:
Одноманітність — інтенсивність. У дослідженні Сенґера, Фловермана і
Секорда встановлено таке: що інтенсивніший є стереотип, то вищою є
одноманітність, тобто упереджені щодо певної етнічної групи респонденти
приписують цій групі більш стереотипні характеристики.
Зміст — спрямованість. Л. Едвардс зробив припущення: якщо дві групи
дають відповіді протилежної спрямованості й демонструють однакову
одноманітність та інтенсивність, то в їхніх діях можна очікувати якісних
відмінностей у змісті. Ця гіпотеза отримала підтвердження й у роботах інших
дослідників. Так, Г. Сенгер і С. Фловерман установили, що стереотипи про
євреїв у американців з високим і низьким рівнем упередженості щодо них
збігається в таких характеристиках, як "практичність, вмілість, працьовитість",
але далі неупереджені вибирають "інтелігентність”, а упереджені —
“агресивність, хитрість”. Автори висловили припущення, що й характеристики,
що збіглися, мають для респондентів двох груп різну спрямоваість.
Обсяг наявної інформації — спрямованість. Н. Шонфілд пер­шим дослідив це
співвідношення й виявив тенденцію взаємозв’язку більшої інформованості з
позитивною спрямованістю і меншої інформованості з негативною
спрямованістю. Збільшенню позитивної спрямованості сприяє особистий
контакт з культурою іншої етнічної групи — відвідування країни, плинність
друзів, володіння мовою. Однак ще 1954 р. Олпорт позначав, що контакт
справді сприяє зменшенню негативного забарвлення етностереотипів, але
лише за умови виконання трьох голов­них вимог, а саме: рівність статусу
контактних груп; заохочення й підтримка міжетнічних контактів владою;
наявність спільної мети, що зумовлює певні форми взаємодії. Пізніше ці умови
уточнювалися, коригувалися й конкретизувалися.

Якщо того не вистачить можна ще це, але не впевнений, що воно потрібно:

Серед найсуттєвіших ознак етнічних стереотипів вирізняють:

Емоційно-оцінювальний характер. Уявлення, які складаються під час
міжетнічного спілкування про свій і чужий народи, не просто узагальнюють ті
чи ті їх риси, а й виражають емоційно-ціннісне ставлення до них. Навіть
простий опис окремих етнічних спільнот може містити оцінювальні моменти.
Стійкість і ригідність до нової інформації. Щоправда, стійкість стереотипів є
відносною: зміна відносин між групами або надходження нової інформації
може зумовити зміну їх змісту і навіть спрямованості.
Узгодженість. Йдеться про високий рівень єдності уявлень членів групи і про
власну етнічну групу (автостереотипи), і про інші етнічні групи
(гетеростереотипи). Зазвичай автостереотипи грунтуються на більш
деталізованих нішах і є різноманітнішими, ніж гетеростереотипи, які засновані
на грунті малоінформованості й поверхових узагальнень представників інших
етносів. Відображаючи прагнення від­ділити себе від певних спільнот,
стереотипні уявлення про інших складаються з тих характеристик, які певний
етнос вважає поганими і протиставляє своїм поняттям про честь, моральність,
любов тощо. Те, що стосовно власного народу називають ощадливістю,
стосовно інших може називатися марнотратством. Те, що “в себе” називають
наполегливістю, стійкістю, стосовно чужаків може називатися впертістю.
Однак далеко не завжди своє оцінюється вище, ніж чуже. Зазвичай
автостереотипи мають позитивну емоційну забарвленість, тоді як у
гетеростепеотипах відображено негативні, небажані властивості. Однак на тлі
єдино можливої й неминучої тенденції побутують і протилежні явища:
тенденція сприймати власну групу менш позитивно, ніж інші групи, що може
призводити до виникнення нижчої етнічної ідентичності, комплексу
меншовартості. Одним із пишних чинників такої тенденції є відмінність у
соціальному становищі груп, а саме: їх політична, економічна та інша
нерівність.

38. Особливості культурно-специфічних психічних розладів. Владлена

Першість серед культурно-специфічних розладів, без сумніву, тримає

неврастенія (також відома як "шенцзин шуайжо"). Хоча сьогодні розлад
поширений переважно у Китаї та Південно-Східній Азії, це насправді
колоніальна хвороба XIX століття.
Неврастенію популяризував американський невролог Джордж Міллер Бірд, який
описав її як "виснаження нервової системи". На його думку, розлад, що
супроводжувався головним болем, втомою і тривожністю, був результатом
впливу Промислової революції на повсякденне життя людей.
Згодом неврастенія поширилася на європейські колонії усього світу, де її із
захватом підхопили офіцери та їхні дружини. Неврастенія чудово поєдналася з
їхнім загальним відчуттям ностальгії за домом.
За опитуванням, проведеним у 1913 році, неврастенія була найпоширенішим
діагнозом серед білих колонізаторів Індії, Шрі-Ланки (тоді Цейлон), Китаю та
Японії.
Але на Заході розлад поступово втратив свою популярність, оскільки його
почали пов'язувати із серйознішими психіатричними проблемами. З
американського посібника з діагностики та статистики психічних розладів (DSM)
неврастенію видалили і загалом про неї забули.
Проте в інших частинах світу (зокрема, і на пострадянському просторі. - Ред.)
відбулося все з точністю до навпаки. Неврастенію визнали діагнозом, який, не
маючи стигми психічних захворювань, залишається досить поширеним дотепер.
У деяких регіонах Азії люди частіше визнають у себе неврастенію, ніж депресію.
Але як пояснити той факт, що психічні хвороби можуть бути територіально і
культурно обумовленими?
Річ у тім, що люди в усьому світі схильні до тих самих психічних розладів - всі
ми відчуваємо себе тривожно або депресивно - але те, як ми говоримо про ці
стани, дуже залежить від того, де і коли ми народилися.
У зв'язку з цим письменник та медичний історик Едвард Шортер припускає, що
кожне суспільство може мати свій "репертуар симптомів", які ми несвідомо
обираємо, коли відчуваємо душевні страждання.
Наприклад, жінка вікторіанської доби, яка переживає горе, може сказати, що
вона непритомніє, тоді як сучасна британка пояснить, що відчуває тривогу чи
депресію, а китаянка у схожому стані зазначить, що відчуває біль у животі.
Всі вони перебувають у схожому психічному стані і мають схожі фізичні
симптоми, але приділяють більшу увагу тим, які вважаються в їхній культурі
нормою.
Так дуже популярна колись "істерія", на яку страждали переважно жінки, зникла
із суспільної свідомості на початку XX століття. Хоча симптоми, які її
супроводжували, нервозність, емоційна нестабільність, слабкість, нікуди не
зникли - тепер їх пов'язують з іншими діагнозами, як-от депресія.
Дослідники виявили, що люди в різних частинах світу досить по-різному
переживають душевний біль.
У США та Європі - принаймні у ХХІ столітті - він виявляється насамперед у
ментальних симптомах, як-от сум, гнів чи тривога.
Але так далеко не всюди. У багатьох дуже різних частинах світу, як-от Китай,
Ефіопія або Чилі, душевні страждання відчуваються фізично.
Наприклад, в останньому виданні DSM панічна атака описана як "різкий напад
сильного страху чи дискомфорту". Однак у камбоджійських біженців симптоми,
як правило, зосереджуються в ділянці шиї.
Ця різниця позначається навіть на тому, як представники різних культур
реагують на фізичний біль. Де відчувати фізичний біль є більшою нормою, там
він і відчувається сильніше.
Насправді давно відомо, що наші переконання мають сильний вплив на те, як
ми почуваємось - навіть на рівні біології.
Одним із прикладів цього є "смерть від пристріту", реальною причиною якої
може бути сильний напад страху.

39. Пам'ять та культура: чи існує взаємовплив.

Пам'ять — психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні, наступному

відтворенні та забуванні минулого досвіду, дає можливість його повторного
застосування в життєдіяльності людини. У психології пам'яттю позначають комплекс
пізнавальних здібностей і вищих психічних функцій по накопиченню, збереженню та
відтворенню знань і навичок.
Культура — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством
протягом його історії; історично набутий набір правил усередині соціуму для його
збереження та гармонізації.

Розглянувши ці два поняття можна зробити висновок, що пам’ять є однією з

фундаментальних категорій культури людини. У певному сенсі культура є
структурованою, візуалізовано пам’яттю. В сьогоденному дослідницькому
дискурсі феномен пам’яті вивчають на двох рівнях: індивідуальному та
колективному. Індивідуальну пам’ять учать переважно психологи, вбачаючи у
ній різні параметри: від пам’яті ментальної і тілесної до пам’яті довгострокової
й короткострокової.

Тоді поняття колективної пам’яті можна подати як культурну пам’ять, що має не

так психологічну чи лінгвістич­ну, як соціологічну генезу. Його запропонував
Моріс Хальбвакс. Ще у 1925 р. він намагався описати пам’ять як таку, що
виходить за рамки індивідуальної свідомості, і рамкується свідомістю спільноти.
Тому у дискурсі М. Хальбвакса з’являється над-пам’ять – єдине, хоч і приховане,
джерело пригадування для всіх членів даної спільноти. Саме вона встановлює
рамки індивідуальної рецепції, задає її орієнтири, моделює сприймання подій,
ідей і постатей минулого, водночас деформуючи, міфологізуючи їх та
пере­творюючи на символи чи знаки. Майже через чверть століття, у виданих по
смерті Моріса Хальбваксайого текстах, ще чіткіше було артикульовано
існування колективної мета- чи мега-пам’яті, надбудованої над пам’яттю
окремих індивідуумів, а водночас і прив’язаної до цієї пам’яті. Тепер автор не
лише постулював її існування серед конкретних професійних груп, а й
переконував, що колективна пам’ять – не просто наукова метафора. Він також
протиставляв пам’ять автобіографічну та історичну, називаючи так, фактично,
суспільний образ минулих подій, що став частиною традиції. В останній декаді
ХХ ст. колективна пам’ять та різні її ґатунки , у тому числі історична пам’ять,
стали предметом наукових суперечок, а також ненаукових мані­пуляцій.
Загалом гарантами функціонування культурної пам’яті та писемної культури, їх
творення, відтворення й сприймання ви­ступають суспільні середовища. Саме
вони фільтрують, розповсюджують, інтерпретують інформацію, яку автор
повідомляв у писемній чи усній формі посилав адресатам. Середовище – у сенсі
умов життя, звичних повторюваних форм діяльності та способу вираження
думок – є джерелом неодмінного спрощення, яке потім лягає в основу стійких
уявлень-стереотипів. З цього погляду процеси читання та писання дійсно є
соціально детермінованими формами культурної пам’яті, хоча й виражаються
суб’єктивно.

40. Погляди давньогрецьких вчених на відмінності між народами

Відмінність між групами людей привертала увагу вчених ще задовго до
виникнення психології і взагалі поняття народу у тому варіанті, як
розуміємо його ми зараз. Для позначення інших народів греки
використовували поняття “етнос”, що зараз є складовою назви цієї
галузі психологічної науки - етнопсихології.
Що стосується поглядів давньогрецьких вчених про відмінності між
народами, вагомий внесок зробили такі вчені, як Геродот, Гіппократ,
Платон, Теофаст. У першу чергу вони хотіли зрозуміти суть проблеми
етнічної відмінності, її вплив на побут і культуру. Вони намагались
аналізувати характер того чи іншого народу. Важливо зазначити, що до
тверджень авторів варто ставитись критично та памʼятати про
субʼєктивізм, іноді ірраціональне тлумачення, спирання у працях на
втручання богів.
Головним принципом для пояснення відмінності між народами у давній
Греції був принцип географічного детермінізму. На думку вчених, це є
основною причиною відмінностей між народами. Наприклад, Геродот
казав, що подібно до того, як небо в Єгипті інше, ніж деінде, і як річка Ніл
відрізняється своїми природними властивостями від інших річок, так і
моральні звичаї єгиптян відрізняються від таких у інших народів. Тобто,
як і у випадку природних явищ, народи зумовлені географічним
положенням і відрізняються між собою.
Гіппократ також підходив до даної проблеми з позиції географічного
детермінізму. Надаючи цьому природничонаукове пояснення, він казав,
що фізичний і психічний стан народу залежить від клімату, географічного
положення та соціальних норм. Але навідміну від Геродоту, Гіппократ
звернув увагу і на іншу сторону проблеми відмінності між народами. На
думку Гіппократа, вплив на народ мають також їх звичаї та закони
(сучасні дослідники радше сказали б політичні та економічні інститути).
Отже, Гіппократ зміг доповнити географічний принцип пояснення
психології народів аналізом соціально-політичних умов життя, що
робить його аналіз повнішим і оригінальнішим за підхід інших
античних авторів.
“Що ж стосується млявості духу і боягузтва, то найбільшою
причиною, чому азіати менш войовничі, ніж європейці, і відрізняються
тихішими звичаями, є пори року, які не створюють великих змін ані до
тепла, ані до холоду, але завжди приблизно однакові, бо тоді ні розум не
відчуває потрясінь, ані тіло не зазнає сильних змін, від яких звичаї
стають грубішими і зумовлюють нерозсудливість і відвагу більшою
мірою, аніж коли все залишається в однаковому стані. Насправді зміни
найсильніше збуджують розум людини і не дозволяють залишатися в
спокої. Ось тому, видається мені, народ азійський позбавлений
всілякої мужності, а, окрім цього, через їх закони, бо більша частина Азії
керується владою царів. А там, де люди самі по собі не володарюють і
не автономні, а підкорюються володареві, турбота в них — не про те,
щоби тренуватися у військових справах, а щоби здаватися
нездатними до війни…”. Зауважу, що його апологія політичної свободи,
вірогідно, надихалася перемогою греків у греко-перських війнах;
Платон, на відміну від Гіппократа та Геродота, робить інший підхід.
Вивчаючи держави, політичні устрої, він робить висновок, що характери
людей формуються під впливом певної форми державного правління.
Відповідно відмінності між цілими народами також полягають саме у
формі правління в країні. І, важливо зазначити, стан народу змінюється
від зміни державного устрою.
Підсумовуючи, хочу сказати, що давньогрецькі вчені зробили великий
внесок у дослідженні відмінностей між народами. Принципом
географічного детермінізму користувались аж до 20-го століття н.е.,
поки не було прийнято рішення його відкинути. Життя народів звісно
повʼязане із географічними відмінностями, проте тепер цьому не
надають такого вагомого значення

41. Поняття етнічного стереотипу.

Етнічний стереотип – спрощений, схематизований, емоційно забарвлений і
надзвичайно стійкий образ етнічної групи, що стосується всіх її представників;
схематизована програма поведінки, яка є типовою для представників
етносу.Уперше – «стереотип» 1922 р. - американський журналіст і соціолог У.
Ліппман у праці “Суспільна думка”. За ним, «стереотип» - це впорядковані,
детерміновані культурою «картинки світу» в голові людини. Ліппман - причини
стереотипізації: І. Використання принципу ощадливості (люди прагнуть не
реагувати щоразу по-новому на факти та явища, а розглядати їх за допомогою
вже наявних категорій); ІІ. Захист групових цінностей (стереотипи є фортецею,
яка захищає наші традиції, й за її стінами ми можемо почуватися у
безпеці).Поч. ХХ ст. – вчені зосереджувалися на дослідженні негативно
забарвлених упереджень, образів ворогів, представників національних
меншин тощо.З 50-х років ХХ ст. – гіпотеза О. Клайнберга щодо наявності в
стереотипах певної частки істини, згідно з якою загальний обсяг істинних
знань перевищує обсяг знань хибних.Г. Таджфел стереотипізацію розглядає
вже як певну раціональну форму пізнання, як різновид універсального
категоризації.Він підкреслював, що стереотипи здатні захистити не тільки
цінності індивіда (Ліппман), але і соціальну ідентичність.Талжфел також
виділив такі соціальні функції стереотипізації:1). Пояснення існуючих відносин
між групами;2). Виправдання існуючих відносин між групами;3). Збереження
існуючих відносин (Стефаненко).Дж. Кемпбелл – мірою істинності стереотипу
є ступінь узгодженості автостереотипів і гетеростереотипів.
Автостереотипи – уявлення членів етнічної групи про особистісні особливості
власного етносу, його ментальність; роблять безпосередній внесок у
формування позитивної етнічної ідентичності.
Гетеростереотипи – сукупність уявлень про риси та особливості інших
етнічних груп. Гетеростереотипи можуть суттєво відрізнятися від власних
уявлень іншого етносу про себе.Дослідження, опубліковане в 2013 році
МакКре, показало, що етнічні стереотипи рідко відповідають дійсності.

42. Природа міжетнічних конфліктів.

Питання про природу або походження етнічних конфліктів досі залишається
дискусійним — фахівці різного спрямування по різному відповідають на нього.
Так, з позиції доктрини Гантінгто, етнічні й конфесійні конфлікти є результатом
“зіткнення цивілізацій”. Водночас одні дослідники голом ну причину цих
конфліктів убачають у незавершеності процесі її формування “молодих
етносів”; інші — в суттєвих відмінностях рівнів так званого “етнічного статусу”;
треті — в особливій ролі інтелектуальних і політичних еліт у “мобілізації
етнічних по чуттів”; ще інші схильні пояснювати етнічні конфлікти певним
біологічно заданим феноменом внутрішньовидової агресії. Майже всі
психологічні концепції явно чи приховано враховують соціальні причини
міжгрупових конфліктів і причини соціальної конкуренції та ворожості, які
проявляються на діях та уявленнях. Т. Г. Стефаненко зазначає, що в
англійській мові навіть є два різні слова на позначення двох видів причин
“reason" (те, задля чого відбувається конфліктна дія, ціль дії) і “cause” (те, що
призводить до ворожих дій або міжгрупової конкуренції).
На сьогоднішній день можна говорити про мотиваційні, ситуативні та
когнітивні теорії конфлікту. У мотиваційному підході вирізняють дві основні
концепції пояснення агресивної по ведінки людини, яка призводить до
виникнення міжгрупових конфліктів: біологізаторську й соціологізаторську.
Прихильники біологізаторської концепції розглядають агресивність як один із
атавізмів, який успадковано від примітивних предків, за такої думки значення
соціалізації людини фактично пікірується.
Представники другої концепції, опонують біологізаторам, стверджують, що
агресивність є не вродженню, а суспільно “навченою” формою людської
поведінки. Ведення війни, на їхню думку, не є біологічно детермінованою дією,
воно не закладене в натурі людини.
Фройд вбачав у придушенні природних потягів головне джерело неврозів,
теперішнє “невдоволення культурою” пов’язував з надмірністю заборон,
накладених суспільними нормами. Але Фройд не ідеалізував життя первісних
племен, а розвиток науки, техніки й соціальних інститутів вважав за
беззаперечний прогрес.
Тепер, окрім лібідо, в його полі зору опиняються наслідки придушення
агресивного потягу, розглядається феномен “дивовижної ворожості” до
культури. Опозиція природі — культура протягом останніх двох століть
набувала особливої гостроти в критичні, переломні моменти історії.
В описі міжгрупових відносин і насамперед міжгрупової агресії Фройд багато
запозичив у Лебона та Мак- Дугалла. На його думку, ворожість між людьми
неминуча, адже конфлікт інтересів у принципі вирішується тільки за
допомогою насильства. Людині властивий деструктивний потяг, який
спочатку спрямований усередину (потяг до смерті), але потім спрямовується
на зовнішній світ, отже, він є несприятливим для людини. Ворожість
сприятлива і для залучених у неї груп, адже створює почуття стабільності,
спільності в цих ірупах. Саме добродійність ворожості для людини, групи й
навіть об’єднань груп призводить до неминучості насильства.
З позиції теорії «фрустрація та агресія» Берковітц аналізував расові
заворушення у СИЛА. Він пов’язував розвиток фрустрацій з відносною
депривацією (розумінням своїх труднощів під час порівняння власного
становища зі становищем інших).
Берковітц установив неминучість перенесення агресії на всіх “інших”, подібних
до тих, хто вчинив фрустраційний вплив у минулому, під час “соціального
научіння”. Нереалізована агресія можлива й тоді, коли суб’єкт агресії
безпосередньо не зазнає фрустрованого впливу, а лише є його пасивним
свідком. Берковітц довів, що наявність сцен жорстокості у попередньо
переглянутому фільмі посилювала агресивні реакції випробовуваних,
особливо тоді, коли вони опинялися віч-на-віч і потенційною жертвою, що її за
якимись ознаками, зазвичай етнічними, можна було асоціювати з жертвою із
тільки-но переглянутого фільму.

43. Причини виникнення, функції та мета звичаїв і обрядів

Обряди та звичаї — це соціально-культурний феномен, що являє собою

комплекс символічних дій, спрямованих на усвідомлення й упорядкування
певних дій людей у повсякденному побуті, у їх громадському житті,
життєдіяльності суспільства.

Антрополог Б. Малиновський писав: «Такі явища, як полювання за

головами, екстравагантні ритуали шерті і способи поховання, або магічні
практики, можуть бути краще зрозумілі як місцеве переломлення тенденцій та
ідей, властивих людині взагалі, тільки особливим чином гіпертрофованих».
Культура винаходить такі механізми, за допомогою яких людина максимально
ефективним способом пристосовується до середовища і забезпечує собі
виживання.
 Виникнення та функції. В основі звичаїв та обрядів, на думку вченого,
лежать первинні біологічні потреби, тобто ті, що пов'язані з інстинктами і
спрямовані на виживання людини як виду. Відповідно, поява звичаїв та обрядів
пов'язано з природними біологічними реакціями організму на навколишні умови, і
лише пізніше звичаї перетворюються в культурні механізми, які регулюють
поведінку членів суспільства.

З інстинктивних імпульсів виводить звичаї та обряди 3. Фрейд. Більш

того, витоки звичаю він бачить в індивідуальній звичкою. Індивід робить будь-які
незвичайні дії і робить вчинки згідно з формулою: «Якщо я зараз цього не зроблю,
то станеться нещастя», або «Якщо я зроблю це, то мені пощастить». 3. Фрейд
нагадує, що у кожного з нас в арсеналі є набір ритуальних дій, обов'язкових в
якийсь тривожної ситуації або в відповідальний момент. Обряди як повторювані,
відтворювані з покоління в покоління схеми дій, традиції як надбіологічні стратегії
поведінки, які відтворюють прийняті звичаї, закріплюють соціалізацію індивідів і
їх зв'язку в суспільстві.

Мета. Обряди та звичаї надають заспокійливий психологічний вплив.

Культові дії знімають емоційне напруження, здійснюють розрядку збудження і
перетворення негативних емоцій на позитивні.

У психоаналітичній версії обряди сприяють зняттю напруги агресивних

або сексуальних спонукань. Ритуали створюють умови і можливості для
символічної реалізації потягів, забезпечують ілюзорне здійснення бажань.

44. Психологічна антропологія як напрям етнокультурної психології в США.

Дане питання у книжці Данилюка складається з 2 підпунктів, тому і розпишу я

все по ним (відразу попереджаю, що питання обширне):

1.Франц Боас — фундатор сучасної американської психологічної антропології

Антрополог родом з Німеччини Франц Боас, який 1887 р. емігрував до США,

обстоюючи ідеї В. Вундта. Боаса вважають фундатором сучасної американської
антропології. Завдяки Боасу антропологія сформувалася у США не тільки як
особлива галузь знань, як наукова дисципліна, а і як фах, адже саме він заклав
підгрунтя професійної підготовки антропологів у США.

Зокрема, Боас у 1910 р. виступив на ювілеї Кларкського університету, де були

присутні 3. Фройд, К. Ґ. Юнг та інші, з доповіддю “Психологічні проблеми
антропології”, яка привернула увагу науковців і громадськості до
етнопсихологічної проблематики.

Із самого початку наукової кар’єри Боаса його головною метою було пояснення
соціальних явищ у термінах культури, а не психології. Початковою засадою для
розвитку наукових поглядів Боаса став науковий скептицизм стосовно всіх
відомих на той час теорій та методів вивчення людини. Боас дійшов висновку,
що вивчення різноманітних аспектів біологічної та культурної сутності людини
повинно проводитися різними методами, як-от: вимірювання і статистика для
біологічних особливостей, тести і граматичний аналіз для мови, аналіз
поширення і цілісні дослідження для культурних феноменів.

На відміну від представників еволюціонізму, які наголошували на подібності рис

у різних культурах, Боас вважав особливості кожної культури результатом її
власного розвитку. Кожну окрема культура є унікальним цілим, яке формується
під впливом фізичного середовища, культурних контактів та інших чинників.
Франца Боаса можна вважати за прихильника культурного релятивізму,
представники якого утверджували рівність між культурами.

На емпіричних фактах Боас переконався, що кожний народ має свою

неповторну історію і культуру. Відмінності між народами та властиві їм системи
цінностей часто пояснюють відмінністю мотивів діяльності.

Боас відкидав популярний ще з часів Геродота географічний (ландшафтний)

принцип пояснення міжетнічних відмінностей. Боас зазначає, що ми не знаємо
жодної культури, яка виникла як безпосередня реакція на географічні умови.

У праці “Розум первісної людини” Боас виступає проти расових забобонів: на

рівень і динаміку культурного розвитку різних народів насамперед впливають
історичні умови, а не відмінності у здібностях окремих рас.

Незаперечний науковий авторитет Боаса серед антропологів дав поштовх до

створення школи Боаса, яка складається з кількох самостійних напрямів:
етнопсихологічного, історичного, культурно-еволюційного.

2.4.2. Науковий напрям “Культура і особистість”

Етнопсихологічна школа Боаса, до якої належали такі найбільш відомі

представники, як Абрам Кардинер, Маргарет Мід, Ральф Лінтон, Рут Бенедикт,
Кора Дюбуа, Ірвінг Галлоусл, Едуард Сепір, починала дослідження культури
того чи того народу з вивчення особистості, котра, на думку цих учених, існує в
культурі, як людина в природі.

З метою розроблення поняття “особистість” як первинної одиниці, яка визначає

структуру цілого, представники етнопсихологічної школи Боаса повернулися до
індивідуальної психології. Школа “Культура і особистість” почала існувати
наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст., надавши нового звучання, з
одного боку, ідеям Боаса ( ідеям культурного детермінізму: характер
формується в результаті виховання) та ідеям фройдизму, з іншого (твердженню
про те, що різні культурні типи особистості є результатом обмежених варіацій,
заснованих на універсальних, інваріантних закономірностях індивідуального
розвитку).

(Якщо для представників історичної школи Боаса ключовим поняттям і

головним предметом дослідження була культура, то прихильники
етнопсихологічної школи наголошували, що культура є лише зручною
абстракцією.)

Головними теоретичними питаннями, які вивчалися школою “Культура і

особистість”, були:

• дослідження особливостей формування національного характеру;

• проблема розуміння та співвідношення норми й патології в різних

культурах;

• аналіз значення раннього досвіду дитинства для формування

особистості.

Особистість є центральною характеристикою антропологічної константи в

культурі. Формування особистості відбувається в процесах соціалізації й
інкультурації (ці поняття вперше розмежувала М. Мід) (де перше означає
спрямоване навчання і виховання, а друге — входження людини в культуру.)

Отже, однією з найважливіших особливостей школи “Культура і особистість”

було прагнення звести проблеми, які стосуються різних структурних рівнів
суспільства, до індивідуально-осо- бистісного аспекту. Якщо особистість багато
в чому визначає більшість етнокультурних феноменів, то, своєю чергою, перед
дослідниками постало запитання: а що ж детермінує особистість. Один спосіб,
який пояснював зміст особистості, полягав у тому, що представники школи
широко застосовували твердження Фройда про те, що всю культуру й
особистість у ній можна вивести із невротичних станів суб’єкта. Слід зазначити,
що для поширення психоаналітичної теорії в психологічній антропології
вирішальне значення мали історичні обставини (тріумфальний візит 3. Фройда
до США, його зустріч з Боасом). Психоаналіз здійснив істотний вплив на
предметну сферу досліджень напряму “Культура і особистість” (ретельний
аналіз періоду раннього дитинства в різних культурах, порівняльне вивчення
сновидінь, стереотипів сексуальної поведінки, моделей норми і патології,
особливостей девіантної поведінки).

Іншим суттєвим напрямом у виявленні чинників, що визначають особистість,

була спроба вивчення етнопсихології дитинства. Маргарет Мід першою описала
процес дорослішання у представників незахідних культур, закцентувала увагу
не тільки на практиці виховання дітей, а й на вивченні несвідомих настановлень
дорослих членів суспільства стосовно дітей і способів комунікації між
дорослими і дітьми. Мід допомогла визначити коло методологічних проблем, які
стали центральними для школи “Культура і особистість”; вона розробила
модель поведінки психоантрополога і його відносин з тубільцями й створила
еталон проведення польового дослідження, який залишався актуальним з 20-х
до 60-х років XX ст.

Протягом першої половини 30-х років XX ст. зібрано чимало матеріалів

польових досліджень у психологічній антропології. Однак дедалі гостріше
відчувався дефіцит концепцій, які змогли б вирішити проблемні питання цього
напряму етнічної психології. Одну з таких теорій запропонував американський
психоаналітик Абрам Кардинер, який висунув ідею про наявність у кожній
культурі одного домінантного типу особистості. Кардинер запровадив 1939 р. до
наукового обігу поняття “базова особистість”, визначаючи її як основну
особистісну структуру, яка формується кожною культурою в дитинстві й застигає
в цьому стані назавжди.

Гонігман сформулював принцип теорії особистості, суть якого полягала в тому,

що індивідуальна поведінка формується соціально, стандартизованими
моделями групи так само, як матеріальними продуктами, які члени спільноти
виробляють і споживають. Подальший розвиток цього напряму пов’язаний з
Френсісом Хсю, який запропонував перейменувати школу Культура і
особистість” на “психологічну антропологію”, яка, на відміну від попередниці,
враховувала внутрішньокультурні відмінності й наслідки міжкультурних
контактів. Отже, Хсю актуалізує поняття “соціальні уявлення”, яке є базовим для
етнічної психології з самого її виникнення і до наших днів.

45. Психологічна структура нації (етнокультурної спільноти). Ксюша

46. Психологічні детермінанти міжетнічних конфліктів.

його підручник
Фахівці в галузі етнічної психології стверджують, що причини
міжетнічних конфліктів повинні розглядатися у рамках більш загальних теорій.
Майже всі психологічні концепції явно чи приховано враховують соціальні
причини міжгрупових конфліктів і причини соціальної конкуренції та
ворожості, які проявляються в діях та уявленнях. Т. Г. Стефаненко зазначає, що
в англійській мові навіть є два різні слова на позначення двох видів причин
“reason" (те, задля чого відбувається конфліктна дія, ціль дії) і “cause” (те, що
призводить до ворожих дій або міжгрупової конкуренції).
Зазвичай психологи не сумніваються в наявності reason у всіх або
більшості міжгрупових конфліктів, але ці конфлікти інтересів, несумісних
завдань у боротьбі за обмежені ресурси, залишаючи, для вивчення
представникам інших наук. А самі як cause розглядають ту чи іншу
психологічну характеристику.
На сьогоднішній день можна говорити про мотиваційні, ситуативні та
когнітивні теорії конфлікту. У мотиваційному підході вирізняють дві основні
концепції пояснення агресивної поведінки людини, яка призводить до
виникнення міжгрупових конфліктів: біологізаторську й соціологізаторську.
Прихильники біологізаторської концепції розглядають агресивність як один із
атавізмів, який успадковано від примітивних предків, за такої думки значення
соціалізації людини фактично пікірується.
На думку представників другої концепції вважають, що ведення війни не
є біологічно детермінованою дією, воно не закладене в натурі людини. Історія
говорить про відсутність у первісному суспільстві “війни всіх проти всіх”. Так,
навіть наскельний живопис не закарбував жодного епізоду, чиїй би
відображав зіткнення між людьми.

47. Регулятивні механізми культури. Тимур

(Джерело: Культурологія: теорія та історія культури за ред. Тюрменко)

Регулятивна функція, це одна з багатьох функцій, яка здійснює культура. Вона
реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних
відносин, духовними орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку.
Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами
пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.
Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, якою,
наприклад виступають правила етикету. Також слід зазначити, що цінності, які
визначають культурні норми змінювались і продовжують змінюватись з
кожною епохою: якщо для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація
особи, то для індустріальної епохи - вузька спеціалізація. Проте існують вічні
цінності, не обмежені історичними ранками: свобода, добро, благодійництво та
ін.
Про ступінь засвоєння норм культури можна судити за поведінкою людини в
різних життєвих ситуаціях - на виробництві, громадських місцях, товариському
оточенні, побуті.
У ролі регуляторів культури поведінки людини виступають норми моралі,
права, а також зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте
суспільством, а й те, що має статус загальної вимоги. З розвитком людства
певні зразки поступово перетворюються на загальну норму поведінки, згодом
їм на зміну приходять нові, досконаліші.

48.Розмежуйте поняття «етнос» та «особистість» у контексті етнокультурної

психології. Настя Красножон

інфа взята з книги данилюка і трохи з сайтів

Етнос є сукупність людей, які сприймають себе як один народ і які

зараховують себе до одного народу

Також, етнос, як і будь-яка спільнота, знаходиться на межі соціальною та

індивідуального. Члени етносу живуть у певних економічних, соціальних,
політичних умовах.

індивідуальність етносу виявляється насамперед у таких психологічних

ознаках, як мова, релігія, усна народна творчість

Етнос, у сенсі традиційної етнографії, означає “ми-групу”, яка становить уявну

спільноту. І з цією належністю погоджують ся як члени групи, так і всі інші.
Психологічний процес диференціації в етносі відбувається не всередині
спільності, як це має місце в суспільстві, а поза нею, не зачіпаючи етнічну
цілісність. Етнос формується на основі психологічного процесу інтеграції.

Етнос формує особистість, що не відрізняється від інших людей, а, навпаки,

має з іншими членами цієї спільноти єдині етнічні установки і поведінкові
стереотипи. У етносі процес інтеграції завжди залишається провідним і
перешкоджає розвитку індивідуальних відмінностей. Етнічність є так би
мовити платформою для особистості

Щодо особистості, то особистість багато в чому визначає більшість

етнокультурних феноменів

Вона є центральною характеристикою антропологічної константи в культурі.

Формування особистості відбувається в процесах соціалізації й інкультурації.

Саме з особистістю пов’язують зосередження мнемічних, когнітивних,

мотиваційних, емоційних, вольових та інших індивідуальних рис у культурах.

49. Складові елементи психічної структури етнокультурної спільноти.

в підручнику данилюка є дуже схожа за назвою глава, якась мутна вода
якщо псих структура= псих склад, то: у психічному складі об’єднано всі стійкі
властивості пси­хіки, тоді виходить, що “характер” (говоримо про національний)
вужчий за термін “психічний склад”. Тому національний характер є
структурним елементом психічного складу етнічної спільноти (тут важливо
зрозуміти чи етнічна і етнокультурна це одне і те ж). Психічний склад слід
розглядати як сукупність національного характеру, своєрідних рис етнічного
темпераменту, соціальних звичок, пси­хологічного аспекту традицій і
звичаїв-ритуалів, моральних зви­чаїв, емоційно-психологічних реакцій, які
формуються історично.

Деякі науковці особливо наголошують на неприпустимості абсолюти­зації

характеру окремих етнічних спільнот. Адже переважна біль­шість
визначальних рис характеру, таких як хоробрість, цілеспря­мованість,
доброзичливість тощо, є загальнолюдськими. Таким чином, варто розглядати
лише відмінності між окреми­ми народами у формах (відтінках і стилях) їхнього
прояву.

Темперамент в контексті етнопсихології - соціальне явище, яке залежить від

історії та сус­пільних умов (сім’я, церква, побут, виховання), зумовлене не
ге­нетично, а особливостями суспільних відносин та історичною традицією.
Якщо в характері народу проявляються різноманітні власти­вості й риси,
властиві тому чи тому етносу, то особливості їх уви­разнює саме темперамент
окремих народів. Проте помилкою було б абсолютизувати значення
темпераменту як властивості етносу.

Дехто з дослідників пропонує до переліку складових психичної структури

додавати здібності, проте це є джерелом расистських поглядів. (короче одні
говорять що якщо виключити звідти здібності то це “занадто спрощує”
питання і воно вже не так повно розглядається, а інші такі “нашо нам
здібності виокремлювати в народах, в усіх вони однакові”) АЛЕ САМ
ДАНИЛЮК НЕ ВВАЖАЄ ЗА ДОЦІЛЬНЕ ВКЛЮЧАТИ ЗДІБНОСТІ В ПСИХІЧНИЙ
СКЛАД

Під етнічними звичками розуміють закономірні, порівняно стійкі способи

емоційного, мисленнєвого і практичного реагуван­ня представників певної
етнічної спільноти на впливи та вимоги суспільства, які утворюються
внаслідок тривалого повторення. (деякі вчені знову ж таки не погоджуються і
вважають що звички це лише питання індив психології, а в етнопсих ми маємо
звертати увагу лише на звичаї та традиції)

Звичаї — це не­писані правила поведінки, вони полягають в неухильному

дотриманні сприйнятих з минулого канонів і зберігають певний народний
досвід. Звичаї є найконсервативнішими елементами в системі со­ціальних
норм, які засвоюються з дитинства і є суспільною звичкою, вони повільніше
піддаються змінам.

Традиції — знання, форми діяльності й поведінки, що історично склалися й

переда­ються з покоління в покоління, а також супутні їм звички, звичаї,
правила, цінності, уявлення, смаки тощо. Традиції як загальноприйняті
принципи діяль­ності і стосунки більше усвідомлюються людьми, ніж звичаї;
тра­диції слугують немовби єднальною ланкою між психологічними та
ідеологічними явищами, між почуттям і знанням. Традиції функціонують у всіх
соціальних системах і є необхідною умовою їхньої життєдіяльності. Для
традиції притаманне свідоме й емоційне ставлення до того чи того загального
способу дії.

Ще один елемент - смак. Він тісно переплетений з іншими елементами і

характеризує здатність лю­дини до розрізнення, розуміння та оцінки
прекрасного та потвор­ного. Смаки утворюються історично, залежно від умов
життя.

там ще доволі багато інфи в підручнику, яка починається десь з 254 сторінки
оригіналу підручника а за нумерацією ворда з 244, але просили писати
небагато і коротко.

50. Специфіка індигенної психології як напрямку етнокультурної психології.

Взято з підручника.

індигенна психологія — це наука, що вивчає специфіку культурного

середовища, яке є акту- альним лише для певної та локалізованої
етнокультурної спіль- ноти із врахуванням культурного контексту.

Три найважливіші тези індигенної психології такі: 1) реальності відріз- няються,

тому що в нас є різні припущення про те, як сприймати й інтерпретувати світ; 2)
сприйняття відбувається в контексті; 3) ми сприймаємо реальність,
використовуючи наші п’ять відчуттів і за допомогою символів і мови,
розроблених нашою культурою.

Вічол Кім і Джон Беррі визначають індигенну психологію як наукове

дослідження поведінки людей або психіки, що є самобут- ньою, такою, що не
існує в інших регіонах та призначена для свого народу.
Індигенна психологія є інтелектуальний рух по всій земній кулі, який базується
на таких факторах:
• реакція проти колонізації/гегемонії західної психології;
• потреба незахідних культур у вирішенні своїх місцевих проб-
лем через місцеву практику;
• потреба незахідних культур визнати себе у конструкціях і
практиці психології;
• необхідність використання філософії та концепцій для ство-
рення теорії глобального дискурсу

Прикметник “індигенний” (“indigenous”) походить від латин- ського з’єднання

“in + de + gena” (у межах + з + народжуватися) і означає “проводитися або
виростати в певному середовищі”. Термін уживається стосовно явищ, які є
характерними для певної терито- рії, на відміну від сторонніх, чужих.
Характерною рисою індигенно- психологічного знання є його локальне
походження — воно не є привнесеним або запозиченим з інших територій, а
також те, що розробляється воно вченими — представниками досліджуваної
культури.

Перші наукові засади індигенної психології у світі сформували- ся в Європі

(особливо у Західній Європі) наприкінці ХІХ ст.
Це так звана чиста форма наукової індигенної психології, що може бути
визначена як дисципліна, яка застосовує науковий ме- тод до вивчення
психологічних і поведінкових феноменів людей у етнічній групі або культурної
традиції для розробки системи психо- логічних знань. Ця система була
побудована так, що її теорії, кон- цепції, методи та інструменти високосумісні
не тільки з досліджу- ваними психологічними і поведінковими явищами, а й із
їх еколо- гічними, економічними, соціальними, культурними та історичними
контекстами.

Європейська наукова індигенна психологія справді надзвичай- но споріднена

з природою, спеціально розроблена для свого наро- ду і, безперечно, не може
бути застосована на інших континентах. Сформована в такій психології
система знання, як правило, дуже сумісна із психологічним і поведінковим
функціонуванням євро- пейців у повсякденному житті й, таким чином,
особливо корисна для розуміння, пояснення і прогнозування психологічних і
поведін- кових характеристик європейців і у вирішенні їх особистих і соці-
альних проблем. Після її впровадження наприкінці ХІХ ст. євро- пейська
наукова індигенна психологія поширилася в Сполучених Штатах Америки на
ранній стадії розвитку американського науко- вого товариства.

Є багато причин, чому індигенна психологія становить інте- рес. Кожен підхід
цього напряму забезпечує нову точку зору для розуміння людської істоти.
Таким чином, умисно використовуючи свій культурний контекст як відправну
точку для власного розвит- ку, індигенна психологія сприяла кратному
розширенню можли- востей для покращення розуміння людства. Сприймаючи
себе як культурно-залежних, люди могли б сформувати більш реалістич- ний
образ себе. Індигенна психологія необхідна для того, щоб увібрати в себе
знання про культури в цілому, оскіль- ки наявні психологічні теорії не є
універсальними.

51. Співвідношення психології як науки і культури як суспільного

явища.

Ці дві категорії різнопланові, в певній частині збігаються або принаймні

зближуються. Це дає змогу в багатьох випадках визначити психологію етнічної
спільноти через культуру, а факти культури через псих. склад. Р. Бенедикт часто
повторювала: “Психологія народу — це його культура”. Кожна культура створює свій
образ, який є взірцем для наслідування і є колективним Супер-Его, яке підтримує і
зберігає певні цінності, які повинні відображати психологічні потреби та очікування
членів певного суспільства. Кожен із нас є провідником культури, ми непомітно
долучаємо свою психологічну культуру в кожну ситуацію, контекст і інтеракцію.
Оскільки культура відіграє важливу роль у формуванні нашої “Я-концепції”, вона
справляє глибокий вплив на всю поведінку людини у будь-яких контекстах.
Детермінована культурою психологія етносу сама може слугувати грунтом, на якому
формуються специфічні риси дух.го світу членів етнічної спільноти, їхньої поведінки
й способу життя. Особливості псих. складу, національного характеру виявляються
саме в діяльності, в поведінці, вчинках людей.Фахівцям у галузі крос-культурної
психології також важко враховувати культуру тому, що психологія розглядає культуру
як незалежну змінну, а психіку — як залежну змінну, й, таким чином, розриває єдність
культури й психіки, вибудовуючи їх у часовому порядку: культура — це стимул, а
психіка — реакція. Тому вся історія крос-культурної психології видається довгою
боротьбою за з’єднання того, що було роз’єднане на частини внаслідок поділу наук
про людину на соц. й гуманітарні. Представники психологічної антропології
наголошують на невірності ототожнення культури з суспільством, а під “культурою”
розуміють специфічний спосіб життя, властивий такій групі людей. Не всі соц. події
культурно програмовані.Висновок:існує двосторонній вплив та взаємозв’язок між
культурою та особистістю;культура є обов’язковою умовою становлення особистості;
вона імпліцитно зберігає в собі нормативний образ людини, а, отже, справляє
визначальний вплив на формування можливих і належних психологічних рис
особистості;суб’єктивна культура є найбільш інтегральним поняттям у взаємозв’язку
культури й психології.

52. Способи вирішення міжетнічних конфліктів.

З його підручника (краще трохи її видозмінити, типу від себе писали.):

Д. Прут і П. Карнавел обґрунтували поняття двовимірної моделі
конфліктної поведінки. Вона визначає п’ять стратегій вирішення
конфлікту. Ці стратегії показують різне поєднання високої/низької
стурбованості своїми інтересами та інтересами конфліктної сторони.

Першою стратегією є співпраця. Співпраця передбачає як високий рівень

занепокоєності власними інтересами, так і інтересами іншої сторони і
вважається найбільш безпечною та лояльною стратегією.

Друга стратегія — стратегія змагання, коли наявний високий рівень

занепокоєності власними інтересами й неувага до інтересів іншої сторони.

Третя стратегія передбачає стримане ставлення як до власних інтересів,

так і до інтересів іншої сторони і має назву — компроміс.

Четверта стратегія називається примирення, бо першорядну увагу

приділяють інтересам іншої сторони, рівень стурбованості власними
інтересами низький.

П’ятою стратегією є стратегія уникнення, за якої спостерігається низька

заклопотаність як своїми інтересами, так і інтересами іншої сторони.

Сучасні дослідження показують, що двовимірна модель конфліктної

поведінки не задовольняє реалії етнокультурної різноманітності, адже
існують культурно-специфічні стратегії вирішення конфлікту, які відмінні
від двовимірної моделі. Тому Чо і Д. Парк описали характерну для Кореї
циклічну стратегію. Вона являє собою поєднання прагнення до
збереження гармонії та конфронтації.

Цикл складається із чотирьох стадій: вибудовування контексту,

згладжування (smoothing), примусу (forcing) і зняття напруги (tension
releasing).

Завдання вибудовування контексту полягає в пошуку точок зіткнення

конфліктуючих сторін: відбувається обмін інформацією і створення
емоційних зв’язків.

На етапі згладжування основна увага приділяється пошуку рішення, яке не

образить почуттів супротивної сторони.
Етап примусу передбачає використання офіційної та неофіційної влади,
щоб змусити іншу сторону підкоритися. На цьому етапі прийнято
звертатися до впливових осіб, що пов’язано з високими показниками
дистанції стосовно влади в Кореї.

У процесі зняття напруги основним завданням є відновлення відносин

між учасниками конфлікту. Нормальними засобами досягнення цієї мети є
спільна випивка і хоровий спів.

Тріандіс описав стратегію вирішення конфліктів Індіри Ганді в боротьбі

проти британського колоніального режиму. Цей принцип бере початок у
буддизмі, джайнізмі, індуїзмі, санскриті й передбачає особливе розуміння
процесуальної справедливості. (Основні уявлення західної стратегії
розуміються зовсім інакше). Стратегія втілює глибокий емоційний зв’язок і
любов до всього живого. В основі принципу “ahimsa”, а так він і
називається, лежить переконання в тому, що тільки мир і відсутність
насильства можуть зупинити насильство.

53. Сприймання та культура: що визначає що?

Висновок наперед: культура впливає на процеси сприймання, їх формування
та розвиток. Проте основні когнітивні функції людей в різних культурах є
незмінними.
Джерело: T. Masuda (Мацуда).
Дослідження культури та сприйняття було розпочато антропологами на
початку 20 століття. Ранні крос-культурні дослідження відповідали
теоретичному твердженню Джерома Брунера про те, що власний досвід
впливає на сприйняття. Є два напрямки теорій про те, від чого ці культурні
варіації у сприймання походять: екологічного та семантичний підхід.
Екологічний підхід намагається пояснити культурні варіації у сприйманні,
посилаючись на середовище існування — природне та соціальне середовище,
а також економіку та пов’язані з нею засоби для існування даної
культури. (приклад) Наприклад, ранні антропологічні та психологічні звіти
показали, що порівняно з жителями Заходу, жителі островів Муррей у
Меланезії та члени племені Тода в Індії показали значний результат і менші
помилки в оцінці відносної довжини ліній в ілюзії Мюллера-Лайєра.
Міжкультурні психологічні дослідження 1970-х і 1980-х років також
підтвердили цей підхід. Ці ранні роботи кинули виклик модульному погляду на
перцептивну архітектуру і вказали, що навіть величина перцептивної ілюзії
відрізнялася в різних культурах.
Семіотичний підхід відстоюють культурні антропологи, а також культурні
психологи. Метою дослідження є процес взаємоконституювання між
культурою та психікою. Ці теоретики стверджувати, що люди сприймають світ
не через доступ до сирої реальності, а через посилання на значення
системи, яка історично підтримувалася та інтерсуб’єктивно розділялася
членами даної культури, таким чином створюючи соціокультурну реальність.
(для кращого розуміння + приклад)Теоретики, які підтримують цей підхід,
стверджують, що початкова екологія і економіка сприяють виникненню
метафізики та епістемології даної культури, яка, у свою чергу, стає «пусковим
гачком» цивілізації. Однак, коли цивілізація виникає, її метафізика та
епістемологія можуть стати саморушними транспортними засобами,
незалежними від оригінальної екології та економіки і, як прямі фактори,
впливаючими на сприймання. Наприклад, деякі теоретики стверджують, що
аналітичний шаблон сприймання — шаблон, створений вибірковим
зверненням до фокусу події, відриваючи його від навколишнього контексту, є
домінуючим в західних суспільствах (наприклад, у Західній Європі, Новій
Зеландії, Австралії, Канаді та США).
Загалом, обидва типи теорій стверджують, що люди інтерналізують конкретне
сприймання через призму свого досвіду життя в даному культурному
середовищі. Це твердження відрізняється від того, яке домінує в мейнстрімній
психології.
Досягнення теорій культури та сприйняття мають кілька наслідків. По-перше,
крос-культурні дослідження людського сприймання з’ясовують механізми, які
є універсальними для людей, механізми, які соціокультурно сформованими
через досвід і можуть суттєво відрізнятися в різних культурах, і наскільки
сприймання є гнучко структурованим і піддається впливу систем, пов’язаних з
досвідом.
По-друге, відкриття нейронауки показали, що культура може впливати навіть
на нервову діяльність вищих і нижчих когнітивних процесів. Докази свідчать
про можливість культурної пластичності в сприйманні та основних функцій
мозку.
Нарешті, хоча соціальні та культурні психологи визначили культурні варіації
соціального пізнання, такі як причинне приписування, самосприймання,
судження, висновок і категоризація — теоретичну основу для всебічного
пояснення зв'язку між соціальним пізнанням (культурою) і сприйманням
встановлено не повністю.

54. Стратегії розв’язання міжетнічних конфліктів, поясніть на прикладах.

1 варіант взагалі без прикладів:
Національні (міжетнічні) конфлікти належать до найбільш заплутаних і
складно розв'язуваних. Як показує історія, у більшості поліетнічних країн
міжнаціональні, міжетнічні зіткнення за своїми масштабами, тривалістю та
інтенсивністю значно перевершують інші типи соціальних конфліктів.
Міжнаціональні конфлікти - форма міжгрупового конфлікту, в якому групи з
протилежними інтересами відрізняються за етнічними ознаками.
Протистояння здійснюється за принципом "ми - вони", "свої - чужі" за етнічною
ознакою.Для попередження та вирішення міжетнічних конфліктів необхідна
наявність відповідного механізму, важливим компонентом якого є
функціонування сильної правової держави. Така держава виступає гарантом
цивілізованого суспільства, забезпечуючи права особи, етносу, нації.
Міжнаціональні переговори – це процес обговорення назрілих проблем і
суперечностей і ухвалення рішень між представниками етнічних груп, націй.
Стратегія вирішення міжетнічних конфліктів за У.Юрі:
1.Обговорення конфліктної ситуації у формі дискусій. (закритих або публічних)
2.Взаємне вибачення, конструктивне обговорення планів на майбутнє.
3.Пошук спільної мети (спільні інтереси - економіка, екологія, безпека).
4.Вироблення проектів можливих угод.
5.Реалізація досягнутих угод. (Стефаненко Т.Г)
Зазвичай виділяється 3 основні стратегії вирішення етнічних конфліктів на
макрорівні:1) застосування правових механізмів(зміна всього законодавства у
суспільствах, де привілеї між групами розподіляються нерівномірно, напр. між
арабами та євреями в Ізраїлі); 2) переговори (участь психологів як
посередників у переговорах між суб’єктами конфлікту); 3) інформаційний шлях
(взаємний обмін інформацією між групами з дотриманням умов, що сприяють
зміні ситуації, психологи повинні брати участь у виборі способів подачі
інформації в засобах масової комунікації при висвітленні гострих конфліктів,
так як навіть нейтральні з точки зору стороннього спостерігача повідомлення
можуть привести до спалаху емоцій і ескалації напруженості).
Основними методами запобігання та вирішення етнічних конфліктів є:
1.Повне ігнорування противника, відсутність реакції на дії протилежної
сторони;
2. Еміграція представників окремих етнічних груп.
3.Очікування змін та більш сприятливих умов для вирішення конфліктної
ситуації.
4.Переговори між сторонами конфлікту, які організовують самі учасники
конфлікту.
5.Арбітраж. Передбачається передача спору третій стороні для аналізу, а її
рішення має бути беззаперечним для учасників конфлікту.
6.Примирення. З метою примирення створюються примирні
комісії-посередники, а сторони йдуть на контакт одна з одною. Посередник
при цьому повинен дослідити факти, що викликали конфлікт, та виробити
теоретичні й практичні рекомендації для його вирішення.

2 варіант з не дуже влучними, на мою думку, прикладами:

Д. Прут і П. Карнавел обґрунтували поняття двовимірної моделі конфліктної
поведінки. Вона визначає п’ять стратегій вирішення конфлікту. Ці стратегії
показують різне поєднання високої/низької стурбованості своїми інтересами
та інтересами конфліктної сторони.
Першою стратегією є співпраця. Співпраця передбачає як високий рівень
занепокоєності власними інтересами, так і інтересами іншої сторони і
вважається найбільш безпечною та лояльною стратегією.
Друга стратегія — стратегія змагання, коли наявний високий рівень
занепокоєності власними інтересами й неувага до інтересів іншої сторони.
Третя стратегія передбачає стримане ставлення як до власних інтересів, так і
до інтересів іншої сторони і має назву — компроміс.
Четверта стратегія називається примирення, бо першорядну увагу приділяють
інтересам іншої сторони, рівень стурбованості власними інтересами низький.
П’ятою стратегією є стратегія уникнення, за якої спостерігається низька
заклопотаність як своїми інтересами, так і інтересами іншої сторони.
Наявні емпіричні дані показують, що на підхід до вирішення конфліктів
впливає рівень індивідуалізму/колективізму. Представники
індивідуалістських культур зазвичай вважають за краще такі підходи до
вирішення конфліктів, які характеризуються першорядною увагою до власних
інтересів, тоді як колективісти найчастіше воліють підходи, які передбачають
врахування інтересів членів “ми-групи”. Однак, коли інша сторона в конфлікті
представляє “вони-групу”, представники колективістської культури можуть
висловити не меншу занепокоєність особистими інтересами, ніж
індивідуалісти. Дослідження, в яких не використовувалася двовимірна
модель, підтверджують основний постулат цієї моделі — представники
колективістських культур переважно обирають стратегію подолання
конфлікту, яка так чи так передбачає врахування інтересів іншої сторони.
Наприклад, С. Ельсейд-Екоулі та Р. Буда виявили, що представники арабської
виконавчої влади зазвичай прагнуть до уникнення конфліктної ситуації й
тримаються менш владно на противагу американцям. К-І. Обучі й Ю. Такахаші
виявили, що в конфліктній ситуації японці частіше прагнуть уникнути
конфлікту або використати обхідні шляхи, такі як переконання, здобуття
прихильності, створення позитивного враження, тоді як американці частіше
вдаються до безпосередніх дій: переконання, укладення угоди або
примирення. На відміну від американців, японці рідше відкриваються тим
людям, чия поведінка в повсякденному житті справляє негативне враження.
Сучасні дослідження показують, що двовимірна модель конфліктної поведінки
не задовольняє реалії етнокультурної різноманітності, адже існують
культурно-специфічні стратегії вирішення конфлікту, які відмінні від
двовимірної моделі. Чо і Д. Парк описали характерну для Кореї циклічну
стратегію. Вона являє собою поєднання прагнення до збереження гармонії та
конфронтації. Цикл складається із чотирьох стадій: вибудовування контексту,
згладжування (smoothing), примусу (forcing) і зняття напруги (tension releasing).
Завдання вибудовування контексту полягає в пошуку точок зіткнення
конфліктуючих сторін: відбувається обмін інформацією і створення емоційних
зв’язків. На етапі згладжування основна увага приділяється пошуку рішення,
яке не образить почуттів супротивної сторони. Етап примусу передбачає
використання офіційної та неофіційної влади, щоб змусити іншу сторону
підкоритися. На цьому етапі прийнято звертатися до впливових осіб, що
пов’язано з високими показниками дистанції стосовно влади в Кореї. У
процесі зняття напруги основним завданням є відновлення відносин між
учасниками конфлікту. Нормальними засобами досягнення цієї мети є спільна
випивка і хоровий спів. Тріандіс описав стратегію вирішення конфліктів Індіри
Ганді в боротьбі проти британського колоніального режиму. Цей принцип бере
початок у буддизмі, джайнізмі, індуїзмі, санскриті й передбачає особливе
розуміння процесуальної справедливості. (Основні уявлення західної стратегії
розуміються зовсім інакше). Стратегія втілює глибокий емоційний зв’язок і
любов до всього живого. В основі принципу “ahimsa”, а так він і називається,
лежить переконання в тому, що тільки мир і відсутність насильства можуть
зупинити насильство.
55. Суб’єктивна культура як предмет дослідження

За книгою Данилюка

Якщо соціологи у дефініціях культури насамперед вирізняють ідеї, які передаються із

покоління в покоління, пов’язані з ними системи цінностей, які, своєю чергою,
визначають поведінку індивідів і груп, їхні способи мислення та сприймання, то
етногісихологи предметом своєї дисципліни називають суб’єктну культуру.

Американський психолог Г. Тріандіс “проводив розрізнення між матеріальною і

суб’єктною культурою. Перша охоплює такі зроблені людиною об’єкти, як будинки і
знаряддя праці, а друга фіксує у формі цінностей, ролей і атитюдів реакцію людей на ці
об’єкти” [Психологическая энциклопедия, 2003, с. 337].

Таким чином, суб’єктна культура — це характерні для кожної культури способи, за

допомогою яких її члени пізнають створену людьми частину людського середовища: те,
як вони категоризу- ють соціальні об’єкти, які зв’язки між категоріями вирізняють, а
також норми, ролі й цінності, які вони визнають своїми. До суб’єктної культури
відносять усі уявлення, ідеї та вірування, які є об’єднавчими для того чи того народу і
чинять безпосередній вплив на поведінку і діяльність його членів.

Представників психологічної антропології Кребера, Клакхо- на цікавило, як елементи

культури відображаються у свідомості людей, “існують у їх головах”, вони схилялися
до думки, ЩО культура є “абстракцією конкретної людської поведінки, але не самою
поведінкою” [КгоеЬег, КІискЬоИп]. На їхню думку, культуру як таку ніхто не бачив.
Вона схожа на географічну карту. Як карта не є територією, а абстрактним уявленням
певної території, так і культура є. абстрактним описом тенденцій до уніфікації слів,
справ і артефактів людської групи. Якщо карта точна й ви можете її читати, ви не
загубитесь; якщо ви знаєте культуру, ви знатимете своє місце в житті соціуму. Жоден
носій будь-якої культури не знає всіх подробиць “культурної карти”. Часто
повторюване твердження, що Фома Аквінський був останньою людиною, яка володіла
усіма знаннями свого суспільства, абсурдне за сутністю.

Отже, культуру не можна побачити, почути, відчути чи скуштувати. Те, що ми реально

можемо спостерігати, — це відмінності в людській поведінці, які виявляються в
діяльності, ритуалах, традиціях. Ми бачимо прояви культури, але ніколи її саму. Все,
що ми спостерігаємо, на думку Клакхона як представника психологічної антропології,
— це системи поведінки або артефактів групи, яка дотримується загальної традиції
[Клакхон, 1998]. Ми маємо розуміти, що різну поведінку зумовлюють культурні
відмінності, й з огляду на це вивчати культуру. З такого погляду культура — абстрактне
поняття, теоретична сутність, яка допомагає нам зрозуміти, чому ми робимо те, що
робимо, і пояснити відмінності в поведінці представників різних культур. Культура —
не статичне явище, вона перебуває в русі й змінюється.

56. Субкультура та контркультура: особливості, функції та механізми

Субкультура - група людей, що відрізняється від суспільної переважної
культури, незважаючи на те, що вони самі є її частиною. Члени таких
угруповань можуть формувати компанії, клуби тощо.
Члени субкультури приймають свої норми, цінності, стиль життя та картину
світу за зразок свого існування. Але паралельно із цим у них є зовнішні
атрибути, що свідчать про приналежність до певної групи. Це може бути
жаргон, зачіска, стиль, поведінка, музичні вподобання тощо.
Контркультура - напрям розвитку культури (рідко субкультура), що протистоїть
традиційним нормам цінностям, так званій “офіційній” культурі. Контркультура
виступає проти загальноприйнятих норм, та прагне встановити свої за зразок
існування в цілому.
Не варто ототожнювати поняття контркультура та субкультура. Контркультура
може містити абсолютно різні групи суспільства, тоді як субкультура і є
певною однією групою.

Функції (яку роль виконує в цілій системі):

Субкультура – результат постійної взаємодії людей, яка відбувається в
особливих умовах. Проте при цьому цілісна культура, як правило, не зводиться
до простої суми субкультур. Свій внесок у культуру роблять різні спільноти та
окремі особистості, які не є носіями субкультури. Терміном "субкультура"
зазвичай позначають особливу форму організації життя людей (соціальних
груп), які прагнуть облаштувати в межах пануючої культури особисте, відносно
автономне культурне існування зі своїм стилем (одягом, манерами, мовою),
звичаями, нормами, цінностями та ідеалами.
Контркультура, навідміну від субкультури, має свій внесок у суспільній
культурі. Вона робить виклик, протистоїть загальноприйнятим нормам а
також, має свою чітку мету, що має не кожна субкультура. Контркультура веде
культуру до її оновлення.
- Руйнівна функція, яка полягає в тому, що вона поступово обмежує офіційну
культуру в її правах, намагається зігнати її та її цінності;
- Деструктивна функція контркультури – пов’язана з руйнуванням
загальноприйнятих вічних цінностей, настанням безкультур’я і подальшим
відновленням, але вже з урахуванням нових вимог з боку представників
контркультури;
- Революційна функція – спрямована на оновлення суспільства, його
структури, цінностей.
Механізми (розглядаю це як складові):

57. Теорія соціальної ідентичності (когнітивістський напрям).

Інфа з підручника + з якогось сайту( самий початок, де не багато

інформації):

Генрі Таджфель розпочав свою категоричну роботу щодо сприйняття в

1950-х. Пізніше, з деякими співробітниками, він розробив
експериментальну парадигму мінімальної групи.

Ця парадигма виявила ефект простої категоризації, тобто того, як групи

розвивати поведінку групової дискримінації просто отримавши
припущення, що вони належать до групи "Х", а не до іншої.

Тернер і Браун в 1978 р. Ввели термін "Теорія соціальної ідентичності" для

позначення описів та ідей, якими Таджфел пояснював результати своїх
досліджень. Згідно з цією теорією формування групи відбувається в тому
випадку, коли два (або більше) індивіди починають усвідомлювати і
визначати себе з позиції інгрупової — аутгрупової катетеризації. Сам факт
членства у групі автоматично формує соціальну ідентичність.
“Категоріальне” членство автоматично розгортає ланцюжок когнітивних
процесів, послідовно доводячи і його до міжгрупової диференціації на
ментальному рівній, відповідно, до міжгрупової дискримінації — на
поведінковому.

Англійський соціальний психолог Руперт Браун, проводячи дослідження

на авіабудівних заводах, переконався в тому, що робітникі ладні були
навіть втратити на власному заробітку, аби зарплата в інших бригадах була
нижчою, ніж у г ній (Браун, 2001). Тобто виробничі групи порівнювали
себе одна з одною і прагнули до того, щоб хоча б у чомусь (але бажано в
суттєвому — наприклад, зарплаті) мати перевагу над ними”. Водночас
вони не порівнювали себе з групами іншого рівня, наприклад з
адміністрацією, чия зарплата була, безперечно, вищою, оскільки
адміністративні працівники — не їхній рівень для порівняння.

Людям властиво приносити в жертву абсолютну мету задля досягнення

відносної. Нехай їм самим буде гірше, але все -таки краще, ніж тому, кого
вони вважають своїм суперником; варіант “нам краще, але суперникові
також” взагалі не розглядається: “перемога над суперником набагато
важливіша за абсолютну ви году”. Ці припущення підтверджують
психологічні експерименти та опитування суспільної думки. Гантінгтон
зазначає, що, попри невдоволення економістів, американці не раз заявляли:
нехай вони житимуть гірше, проте, як і раніше, випереджатимуть японців;
варіант “жити краще, але відстати від японців” нікого в Америці не
влаштовував.

Під час вивчення груп більшості й меншості було виявлено, цю члени

домінантної групи демонструють виразнішу тенденцію до соціальної
конкуренції. Але тільки до певної межі — найпотужніші групи настільки
впевнені в своєму статусі й мають настільки однозначну позитивну
ідентичність, що можуть собі доз- ж пі йти не проявляти соціальної
конкуренції щодо груп меншості.

Наприклад, як показують дослідження, виші верстви білого населення

США (високостатусні групи) демонструють ліберальні соціальні атитюди
до расових й етнічних меншин, а біле населення нижче середнього класу
виявляє більшу етнічну упередженість.
58.Теорія соціальної ідентичності або соціальної категоризації (диференціації)
(Г. Теджфел та Дж. Тернер).
Взято з студфайлу. Переклад з російської тому якщо не помітив якісь ляпи
сорі.

Концепція соціальної ідентичності була розроблена для створення

нередукціоністської психології міжгрупових відносин, в якій основний акцент
робиться на прояві психологічних та групових процесів. Психолологічні
процеси (категоризації, соціального порівняння та збереження та зміцнення
позитивної Я-концепції) надають груповій поведінці свою унікальну форму, що
виявляється в деперсоналізації, етноцентризмі та відносної однаковості. А
соціальні процеси, пов'язані з боротьбою груп за розподіл влади, домінування
та матеріальні блага, визначають зміст групової поведінки.

Соціальна ідентичність - усвідомлення індивідом своєї приналежності до

конкретних соціальних груп разом з емоційною та ціннісною значимістю цього
членства для самої особистості. Іншими словами, це поняття включає три
компоненти: когнітивний - усвідомлення приналежності до групи; ціннісний -
позитивна чи негативна оцінка цього факту; емоційний - переживання факту
власності та її оцінки: любов чи ненависть. При цьому неодмінною
психологічною умовою виникнення та існування групи є високий рівень збігу
та однаковості профілів цих компонентів у членів групи.

Основними елементами теорії соціальної ідентичності, що дозволяють

описати і пояснити процес формування групи та особливості міжгрупових
відносин, є поняття «соціальна категоризація», «соціальна порівняння»,
категорії «Я-концепція» та «соціальна структура» та відносини
домінування-підпорядкування.

Cоціальна категоризація— це когнітивний процес упорядкування та

угруповання індивідом соціальних об'єктів і явищ шляхом їх розподілу на групи
(«категорії»), що мають схожість за значимими для індивіда критеріями (у
системі його дій, намірів та установок). У міжгрупових відносинах соціальна
категоризація є окремим випадком класифікації індивідом навколишньої
дійсності. Наслідком процесу категоризації є соціальна ідентичність як
наслідок самовизначення, встановлення індивідом своєї «соціальної особи».

Соціальне порівняння - це процес співвіднесення якісних ознак соціальних

груп один з одним, результатом якого є встановлення відмінностей між ними,
тобто міжгрупова диференціація. Різні показники групи (статус, економічне
становище, здібності тощо. буд.) здебільшого набувають значущість у
ціннісному зіставленні коїться з іншими группами. У цілому нині положення
про соціальному груповому порівнянні спирається теорію соціального
порівняння Л. Фестингера. У цій теорії основними принципами порівняння є
тенденція індивіда порівнювати себе з собі подібними або з тими, хто хоча б
трохи краще за нього, і потреба в позитивній самооцінці, яка забезпечує
мотиваційну базу для диференціації між групами. При цьому процес
розрізнення часто відбувається за тими параметрами, які мають загальну
соціальну цінність або є важливими для своєї групи, особливо за
«стереотипно» позитивними для неї.

Я-концепцію особистості як сукупність Я-уявлень можна розташувати на

континуумі: на одному полюсі-повністю індивідуально-особистісні
характеристики, на іншому - соціально-категоріальні. Відповідно до цього
будь-яка взаємодія індивідів також можна розташувати на континуумі між
двома полюсами: на одному полюсі — міжособистісна взаємодія, на іншому
міжгрупова. Розташування взаємодії на цьому континуумі
детермінуватиметься ситуацією взаємодії та її відображенням у свідомості
учасників. Коли ситуація взаємодії активізує у свідомості індивіда
соціально-групові параметри Я-концепції (тобто на перше місце виходить
соціальна ідентичність), то він діє як член групи, коли
індивідуально-особистісні, то взаємодія залишається на міжособистісному
рівні. Іншими словами, саме соціальна частина Я-концепції, яка визначає
приналежність індивіда до групи (або груп), його «соціальна особа»,
забезпечує однаковість та координацію групової поведінки.

Останнім елементом теорії соціальної ідентичності є концепція статусної

соціальної структури груп та уявлення про можливу динаміку міжгрупових
відносин в умовах групового домінування-підпорядкування. Статусна
структура груп — це ієрархія статусних відносин реальних груп у соціумі. І ця
ієрархія найчастіше детермінує конкуренцію груп за ресурси, права та владу.
Індивіди психологічно пов'язані із соціальними структурами у вигляді своїх
самоідентифікацій як представників різних соціальних категорій.
Групи, що займають у структурі домінантніше, владне становище, прагнуть
зберегти «статус-кво», встановити свою систему цінностей та ідеологію.
Членство у підлеглих групах потенційно несе у собі можливість негативної
соціальної ідентичності, особливо якщо прийняті чи нав'язані цінності
домінуючої групи. Для членів груп з нижчим статусом існує два способи
підтримки та збереження позитивної ідентичності залежно від суб'єктивних
систем переконань – соціальна мобільність та соціальна зміна.
Принцип соціальної мобільності включає положення про те, що межі груп
проникні і індивіди можуть переходити з однієї групи в іншу завдяки
щасливому випадку або докладаючи цілеспрямовані зусилля. Це
переконання індивіда в тому, що він може значно підвищити свій соціальний
статус. Воно засноване на уявленні про суспільство як гнучку систему, яка
допускає подібні переходи. Цей принцип відповідає структурі переконань і
цінностей західного індивідуалістичного суспільства.
Навпаки, принцип соціальної зміни уособлює переконаність індивіда в тому,
що межі між групами непроникні, що він «укладений» у цю групу, не може
перейти з неї в іншу і своє становище може змінити тільки як член групи. -
тільки якщо вся група загалом змінить своє становище у системі міжгрупових
відносин. На думку розробників теорії, соціальні рухи виникають, коли у
великих соціальних груп формується переконаність у необхідності, можливості
та законності зміни свого становища в системі міжгрупових відносин. Саме на
цьому, міжгруповому рівні, а не на індивідуально-психологічному, криються
причини таких соціально-психологічних феноменів, як забобони, групові
стереотипи тощо. Самі ж ці феномени виступають, скоріше, як наслідки
міжгрупових відносин, а не їх причини.

59. Трансформація етнокультурної ідентичності та її типи.

Трансформація етнічної ідентичності. Потреба у вивченні трансформації
етнічної ідентичності в контексті акультурації була зумовлена тим, що у період
з 1965-2000 рр. у США прибули 23 мільйони іммігрантів, переважно з Азії та
Латинської Америки. Акультурація – процес і результат, за якого представники
одних культурних груп переймають культурні та поведінкові риси інших груп
(мова, установки, цінності, соціальні інститути тощо). Феномен постає в разі
зустрічі культур. Хоча зазвичай акультурація стосується меншин, можлива й
обернена (реципроктна) акультурація, за якої меншини змінюють культуру
більшості (приклад: тюрки-булгари змішались із місцевим захопленим
населенням, ставши слов'янами). Вперше учені звернулися до проблеми
акультурації на початку 30-х років ХХ ст. і зв’язано це було з крутим поворотом
етнографів США від вивчення первісності до детального дослідження
сучасності.
Р. Лінтон висунув гіпотезу про «приховану культуру», до якої він відносить всі
психологічні аспекти культури. Матеріальна культура разом із вчинками і
діями людей складає «відкриту культуру». Народ може прийняти і включити у
свій вжиток багато нових для нього речей; люди можуть змінити свої звичаї і
норми поведінки, тобто їхня «відкрита культура» значно зміниться. Втім, всі
зміни, що відбулися – зовнішні: психічний світ представників цього народу,
тобто «прихована культура», володіє особливою стійкістю. Моноетнічна
ідентичність з іншою етнічною групою призводить до асиміляції – прийняття
традицій, цінностей, норм, мови іншої групи до повного розчинення в ній.
Метафора – плавильний котел, що початково застосовувалася стосовно
імігрантів в США з 1780-х років.
Стратегія інтеграції характеризується ідентифікацією як із старою, так і з
новою культурами й зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, де
кожен елемент мозаїки зберігає свою неповторність, а всі взаємодіючі групи
створюють нову цілісність. Інша метафора – салатниця, а також калейдоскоп.
Питання того, яка стратегія є прийнятнішою (побудова гомогенного
суспільства через асиміляцію або гетерогенного через інтеграцію),
знаходиться в центрі сучасних соціальних та політичних дебатів навколо
мультикультуралізму. Люди можуть вибирати сепарацію: представники
етнічної меншості добровільно заперечують культуру більшості і зберігають
свої етнічні особливості (цигани).Якщо такий вибір цієї стратегії нав'язується
меншині домінуючою більшістю, то вона буде називатися сегрегацією
(зокрема, расова сегрегація в США та ПАР). Якщо людина не ідентифікує себе
ні з культурою етнічної більшості, ні з культурою етнічної меншості, то
результатом є етнокультурна маргіналізація.
Типи етнічної ідентичності
Тут варто сказати про модель двох вимірів етнічної ідентичності, яка містить
чотири типи етнічної ідентичності:
1. А - моноетнічна ідентичність з своєю етнічною групою.
2. Б - біетнічна ідентичність.
3. В - моноетнічна ідентичність з чужою етнічною групою.
4. Г - маргінальна етнічна ідентичність.
Моноетнічна ідентичність з своєю етнічною групою (А), що є характерною для
більшості людей, співпадає з офіційною етно-належністю. Даний тип
ідентичності, за сприятливих соціально-історичних умов, супроводжується
патріотизмом, гордістю за досягнення свого народу та його видатних
представників, адекватно високою самооцінкою, почуттям власної гідності й т.
ін. У структурі моноетнічної ідентичності позитивний образ власної етнічної
групи індивіда співвідноситься з позитивним ціннісним ставленням до інших
етнічних груп (за Л.М. Дробіжевою).
Водночас позитивна етнічна ідентичність може виявлятися у вигляді етнічної
гіперідентичності, що супроводжується ворожими стереотипами, упередженим
ставленням до представників інших етнічних груп, ухиленням від тісного
взаємозв'язку з ними та нетерпимістю у міжетнічних взаємодіях.
Біетнічна ідентичність (Б) з'являється у результаті сильної ідентифікації з
двома етнічними групами. Людина з цією ідентичністю вирізняється
психологічними особливостями таких двох груп, усвідомлює власну схожість з
цими групами та є компетентною в двох культурах. Виділяють два види
біетнічної ідентичності: 1) ідентичність, яка є результатом злиття двох культур -
індивід усвідомлює себе таким, що знаходиться на межі злиття двох культур; 2)
ідентичність, що змінюється залежно від ситуацій -в різних ситуаціях людина
усвідомлює власну належність до складових різних культур, які ще не злилися
між собою.
Моноетнічна ідентичність з чужою етнічною групою (В) (змінена етнічна
ідентичність) з'являється у тих випадках, якщо в поліетнічних суспільствах чужа
група оцінюється як така, що має вищий етнічний статус у порівнянні з власною
етнічною групою. Результатом цієї ідентифікації виступає цілковита асиміляція:
прийняття її традицій, норм, цінностей, мови і т. ін., та повне розчинення у такій
групі, якщо вона приймає індивіда.
Маргінальна етнічна ідентичність (Г) виникає в індивідів, які народилися від
міжетнічних шлюбів, вони балансують на межі культур, не оволодіваючи
нормами та цінностями жодної з них. Маргіналії вирізняються невизначеною
ідентичністю, наявністю внутрішньоособистісних конфліктів, що виявляються в
таких негативних якостях: відчай, агресивність, відчуження і непристосованість.
Інколи індивіди з етнічною ідентичністю можуть чітко декларувати моноетнічну
ідентичність, виявляти агресивний націоналізм, надаючи перевагу групі з
високим статусом у суспільстві.

60. Франц Боас – фундатор сучасної американської психологічної

антропології.
з підручника:
Франц Боас(1858—1942) родом з Німеччини, який 1887 р. емігрував до США,
обстоюючи ідеї В. Вундта, є фундатором сучасної американської психологічної
антропології, яка спирається на власну методологію дослідження та
складається з кількох самостійних шкіл: етнопсихологічної (Абрам Кардинер,
Рут Бенедикт, Маргарет Мід та ін.), історичної (Альфред Луїс Кребер, Роберт
Лоуї, Кларк Віслер та ін.), культурно-еволюційної (Леслі А. Вайт, М. Салінс, Дж.
Стюард та ін.).
Завдяки Боасу антропологія (лінгвістика зокрема, адже розумілася ним як
частина антропології) сформувалася у США не тільки як особлива галузь
знань, як наукова дисципліна, а і як фах, адже саме він заклав підґрунтя
професійної підготовки антропологів у США.
Слід зазначити, що в країнах колишнього Радянського Союзу під
антропологією розуміли тільки фізичну антропологію, а безпосереднє
вивчення конкретних культур обмежували описовою фазою — етнографією.
Боас доклав чимало зусиль, щоб на початку XX ст. у світовій науці етнічна
психологія отримала значний розвиток. Зокрема, у 1910 р. він виступив на
ювілеї Кларкського університету, де були присутні 3. Фройд, К. Ґ. Юнг та інші
відомі дослідники того часу, з доповіддю “Психологічні проблеми
антропології”, яка привернула увагу науковців і громадськості до
етнопсихологічної проблематики.
Початок XX ст. ознаменувався значним хвилюванням у соціальних науках,
коли велися суперечки про співвідношення біологічних і соціальних чинників
розвитку людини й суспільства.
Прихильники біологічного детермінізму, крайньою формою якого була
євгеніка, віддавали перевагу природі (на думку Карла Пірсона, вплив
середовища становить менше однієї п’ятої, а цілком можливо — навіть однієї
десятої частки впливу спадковості), тоді як прихильники культурного
детермінізму наголошували на значенні культури й виховання.
Фундатором останньої орієнтації був Ф. Боас, на думку якого, культура —
явище особливого роду, яке не може бути обмежене біологією, ні виведене з
неї, ні підведене під її закони.
Із самого початку наукової кар’єри Боаса його головною метою було
пояснення соціальних явищ у термінах культури, а не психології. Початковою
засадою для розвитку наукових поглядів Боаса став науковий скептицизм
стосовно всіх відомих на той час теорій та методів вивчення людини. Досвід,
отриманий Боасом у результаті польових досліджень, дозволив дійти
висновку, що вивчення різноманітних аспектів біологічної та культурної
сутності людини повинно проводитися різними методами, як-от:
вимірювання і статистика для біологічних особливостей, тести і граматичний
аналіз для мови, аналіз поширення і цілісні дослідження для культурних
феноменів.
Слід зазначити, що Боас працював того часу, коли теоретичні суперечки
набували політико-ідеологічного забарвлення. Біологічні теорії були пов’язані з
расизмом, тоді як погляди Боаса були прогресивно-ліберальними. Також
суттєво розрізнялися їх практичні висновки. Якщо розумові здібності є
вродженими, освіта повинна орієнтуватися на обдаровану еліту, якщо все
залежить від середовища й виховання — потрібно викорінювати соціальну й
расову нерівність. Якщо різні людські суспільства є тільки сходинками єдиної
еволюційної драбини, то “відсталі народи” повинні просто “європеїзуватися”.
Фундаментальна складність, яка стоїть перед фахівцями, писав у жовтні 1924
р. Боас, полягає у відокремленні того, що внутрішньо закладене у тілесній
структурі, від того, що набувається за допомогою культури, до якої
включений кожен індивід; або, мовою біологічних термінів: що визначено
спадковістю і що умовами середовища, що ендогенне і що екзогенне. Єдино
можливим способом перевірки теорії культурного детермінізму, на думку
Боаса, є порівняльне вивчення дитинства і юності в народів, що живуть у
різних культурних умовах.
На відміну від представників еволюціонізму, які наголошували на подібності
рис у різних культурах, Боас вважав особливості кожної культури результатом
її власного розвитку. Кожну окрему культуру, на його думку, можна зрозуміти
тільки як історичне явище; вона є унікальним цілим, яке формується під
впливом фізичного середовища, культурних контактів та інших чинників.
У той час, коли в більшості гуманітарних наук панували універсальні концепції
пояснення людської поведінки, Боас як фундатор американської антропології
намагався зосередити увагу на відмінностях між людьми. Франца Боаса
можна вважати за прихильника культурного релятивізму, представники якого
утверджували рівність між культурами і мало цікавилися встановленням
подібності між ними.
Культурний релятивізм як інструментальний засіб вивчення культур окремих
племен став згодом для Боаса плідною методологічною передумовою для
проведення польових досліджень. На емпіричних фактах Боас переконався,
що кожний народ має свою неповторну історію і культуру. Схожі риси у
поведінці, спільність мови або системи визначення спорідненості
(матрилінійна або патрилінійна системи) в одних випадках пояснюють
спільним походженням, а в інших — взаємним впливом. Відмінності між
народами та властиві їм системи цінностей часто пояснюють відмінністю
мотивів діяльності: на шкалі цінностей китайців добрий вчинок означає зовсім
не те, що на шкалі представників народів Європи чи індійців.
Об’єктивне дослідження культури, на думку Боаса та його послідовників,
можливе тільки на грунті цінностей того народу, до якого вона належить,
тобто, щоб оцінити іншу культуру (як духовну, так і матеріальну), насамперед
слід звільнитися від оцінок, пов’язаних із власною культурою, і оцінювати іншу
(чужу) культуру з огляду на неї саму.