РЕФЕРАТ

«ДЕВІАНТНАЬ ПОВЕДІНКА МОЛОДІ І ЇЇ

СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ. МОЛОДІЖНІ СУБКУЛЬТУРИ»
 СОЦІАЛЬНА ДЕВІАНТНІСТЬ У МОЛОДІЖНОМУ СЕРЕДОВИЩІ:
ПЕРЕДУМОВИ, РІЗНОВИДИ ТА РЕГУЛЯТИВИ

У першому розділі “Девіантність у молодіжному середовищі як

соціальний феномен” характеризується ступінь дослідженості проблеми
девіантності взагалі як соціального явища, котре у певній мірі притаманне усім
періодам суспільного розвитку, розкриваються різні аспекти його аналізу у світовій
науковій літературі, акцентується увага на сутності поняття “соціальна девіантність
у молодіжному середовищі" як однієї з різновидностей соціальної девіантності,
аналізуються особливості сучасного періоду розвитку пострадянського
українського суспільства, які впливають на характер соціальної девіантності тощо.
У першому підрозділі “Поняття “соціальна девіантність” та його
сутність” простежується залежність соціальної девіантності і її сутності від рівня
розвитку суспільства, його суспільних відносин, структури, умов життєдіяльності
його членів. Відзначається, що поняття “девіантність”, яке у перекладі з
латинського “deviation” означає відхилення від “основного напрямку руху”, від
“правильної лінії”, вживається у різних галузях науки – фізиці, хімії, біології,
радіотехніці, психології, соціології та ін. Поняття “соціальна девіантність” є
категорією соціальної філософії і відображає відхилення у суспільних відносинах, у
поведінці окремих індивідів,  соціальних груп, певних вікових категорій, а інколи і
всього соціуму, що зумовлює різноаспектність дослідження даної проблематики.
У зарубіжній філософії проблеми соціальної девіантності досліджуються
багатьма вченими (Г.Беккер, Е.Гофман, Р.Клоуард, А.Коен, Е.Лемберг та ін.).
Поширеною є теорія “оперативної поведінки” або так звана “поведінкова інженерія”
Б.Скінера, відповідно якої девіантна поведінка особистості є реагуванням на зміни у
суспільному бутті і може модифікуватися спеціально розробленою системою
заохочень і покарань. Л.Х′єлл і Д.Зіглєр, розробляючи теорію особистості, дійшли
висновку, що девіантна поведінка людини є наслідком конфліктів, які їй довелося
пережити ще в дитинстві. Окремі зарубіжні вчені  пояснюють девіантність
особистості, соціальної групи  явищем аномії, вважаючи, що аномія – це
нормальний, постійний стан капіталістичного суспільства, яке пропагує рівність
цілей і цінностей для усіх своїх членів, однак не створює усім однакових
можливостей для їх досягнення.
У зарубіжній філософії існують й інші точки зору на сутність соціальної
девіантності.
В сучасній українській суспільній науці соціальна девіантність окремими
вченими (Є.Головаха, Н.Паніна, М.Михальченко, З.Самчук, М.Мокляк,
А.І.Кавалеров, А.Місуно, О.Донченко, О.Пунченко та інші) розглядається у
взаємозв′язку із соціальною дезорганізацією, яка “фіксує” факт порушення
нормального функціонування суспільної системи, загального відхилення від
традиційних норм, яке може бути двох типів – регресивним і прогресивним.
Соціальна девіантність розглядається українськими вченими як відхилення від
існуючих соціальних норм, а тому поняття “відхилення” має сенс лише у зв′язку з
поняттям “соціальна норма” (А.Ручка, В.Андрущенко, І.Бойченко, В.Даниленко,

2
І.Надольний та ін.). Для означення девіантних явищ у поведінці окремої особистості
чи соціальної групи часто використовуються такі поняття як “антисоціальне”,
“дисоціальне”, “асоціальне” “нонконформне”, "деструктивне”.
Прояви соціальної девіантності серед молоді досліджуються у різних
аспектах і напрямках, зокрема: у контексті методологічних засад попередження
девіантної поведінки молоді досліджує дану проблему С.Сибіряков; дотично до
аналізу таких соціальних явищ як корупція, хабарництво розглядає девіантність
молоді М.Мельник; як соціальне явище, його природу, детермінанти розглядають
девіантну поведінку Н.Ківенко, І.Лановенко, П.Мельник; через взаємозв′язок з
явищем соціопатії розглядають сутність соціальної девіантності Є.Головаха,
Н.Паніна, О.Донченко та інші вітчизняні вчені, відзначаючи при цьому відмінності
між ними – якщо девіантна поведінка є свідомо вибіркове відхилення від
соціальних норм, то соціопатія (соціальне божевілля) – це масова дезорганізація в
умовах ціннісно-нормативного хаосу; через характеристику молодіжної
субкультури і проявів у ній девіантності дасліджують дану проблему Н.Побєда,
Є.Борінштейн, А.А.Кавалеров, О.Семашко, В.Підшивалкіна та ін.
Здійснений аналіз показав, що у рамках соціальної філософії ще не
сформувалося чітке уявлення про сутність соціальної девіантності взагалі і її
особливостей у сучасному молодіжному середовищі, зокрема, що вимагало
переосмислення набутих досягнень і шляхом виявлення сутнісних її характеристик
у сучасних умовах здійснення конкретизації змісту відповідних понять.
У другому підрозділі “Передумови соціальної девіантності”
проаналізовані  підходи до визначення особливостей різних соціальних явищ і
ситуацій, які або виступають детермінантами формування соціальної девіантності
особистості, або гальмують дані процеси. Вихідним положенням взято визначення
поняття “соціальне явище”, зроблене П.Сорокіним і здійснене за принципами
взаємодії і детермінізму, в основі яких лежить вчення про причинність соціальних
явищ та суперечливість зв′язку причини і наслідку. Згідно з такими
методологічними засадами соціальна девіантність як суспільний феномен також
перебуває у взаємозв′язках і взаємозалежностях з іншими соціальними явищами, які
за певних ситуацій стають її передумовами. У світовій науці довгий час домінували
концепції біологічних та соціальних чинників поведінки людини. Передумовами
соціальної девіантності людини вважалися її природжені задатки. На таких позиціях
у різні часи стояли Гіппократ, Анаксагор, Ж.-Ж.Руссо, Д.Дідро та ін. Були, як
відомо, спроби класифікувати типи девіантності в залежності від того, які спадкові
якості могла наслідувати дитина від своїх батьків. Так, у батьків-злодіїв, вважалося,
обов′язково народжуються діти, схильні до даного типу девіантності і т.д. У
кримінології були розроблені типи облич, за якими визначалися люди, схильні до
того чи іншого типу злочинів тощо. В сучасній науці взаємозв′язок біологічного і
соціального часто розглядається через конфлікт людини і машинної цивілізації.
Йдеться навіть про створення своєрідного симбіозу ноосфери і техносфери як єдино
можливого шляху до утворення нейроелектронних систем, у яких поєднуватиметься
функціонування природних і штучних елементів. Розглядаючи людину як
біосоціальну цілісність, вчені дійшли висновку, що зв′язуючою ланкою між
біологічним і соціальним є психічне відображення людиною навколишнього світу,
3
а, значить, передумовами її соціальної девіантності слід розглядати
біопсихосоціальну єдність детермінант індивідуальних особливостей.
Психофізіологічна організація людини, як стверджували українські вчені
В.Данилевський, М.Холодний, В.Вернадський та інші, перебуває у взаємовпливах з
особливостями  навколишнього середовища, з еволюцією космічної енергії.
Зарубіжні вчені Е.Уілсон і М.Р′юз, вважають, що біологічна природа людини,
проявляючись у її самосвідомості, генетично впливає на її соціальну поведінку,
отже, і на її соціальну девіантність. У підрозділі  подається думка, яка поширена на
усіх рівнях свідомості, що вроджених злочинців не буває, існують лише особистісні
риси людини, які виступають певними передумовами вчинків особистості і роблять
її більш чи менш схильною до різних форм соціальної девіантності. До таких рис
вчені відносять нестійкість психіки, недостатність самоконтролю, нездатність об
′єктивно оцінювати свої вчинки, різного роду психози, неврози, психічні стреси,
невпевненість у своїх силах тощо.
Однією з передумов соціальної девіантності саме у молодіжному сучасному
середовищі, як доводиться у даному підрозділі дисертації, є відсутність можливості
молодій особі самореалізуватися, самоактуалізуватися. Дана проблема настільки
була і залишається актуальною, що її не обминули дослідники, починаючи від
давньогрецьких філософів до сучасних, зарубіжних і вітчизняних. Останнім часом
дана проблема була об′єктом наукових пошуків В.Андрущенка, А.Бичко,
М.Дмитрієвої, М.Михальченка, М.Мокляка, Е.Гансової, Л.Сохань, І.Надольного,
І.Мартинюк, В.Муляра, М.Чурсова та ін. Процес самореалізації особистості
складний і тривалий. Неспроможність індивіда самореалізуватися іноді стає
передумовою його маргіналізації. До передумов соціальної девіантності у
молодіжному середовищі у підрозділі відносяться також: емоційні стани індивіда,
його свідомість і самосвідомість, підсвідомі прагнення, бажання, глибинно
приховані егоїстичні, заздрісні почуття й імпульси (за З.Фрейдом), психічні
аномалії – шизофренія, психопатія та ін. Особливо акцентується увага на явищі
депривації, яке стало швидко поширюватися у молодіжному середовищі в період
соціальних перетворень. Сутність її в тому, що дитина, підліток, молода особа,
будучи позбавлена можливості задовольняти свої людські потреби (спілкування,
душевної теплоти рідних і близьких людей, батьківської турботи і любові і ін.),
вимушена йти на вулицю, поповнювати середовище бродяжництва, бездомності та
інших девіантних соціальних угрупувань.
У другому розділі дисертації “Молодіжне середовище – сфера прояву
соціальної девіантності” розкривається сутність поняття “молодіжне середовище”
як одного з компонентів соціальної структури суспільства, диференціюються
різновиди соціальної девіантності у молодіжному середовищі, характеризуються
соціальні регулятиви девіантності та особливості їх впливу в сучасних умовах.
У першому підрозділі “Молодіжне середовище у структурі суспільства”
розглядається соціальна структура суспільства як загального соціального
середовища, у якому живе і діє людина. Відзначається, що проблема ролі
середовища у формуванні індивіда як особистості, у визначенні його життєвих
цілей, потреб, його поведінки і інших особистісних якостей, завжди була серед тих,
котрі займали центральне місце у філософських дискусіях, що сприяло
4
багатозначності і широкоаспектності його визначень. В українській соціальній
філософії під соціальним середовищем взагалі переважно розуміється сукупність
соціальних, матеріальних та духовних умов, що оточують людину, забезпечують її
існування, формування та діяльність, воно виступає об′єктивним фактором, що
визначає  спрямованість життєвих потреб, інтересів, цінностей, реальну поведінку
особи, процес її самовизначення і самореалізації (Т.І.Ящук ). У підрозділі
молодіжне середовище розглядається як невід′ємний компонент соціальної
структури суспільства, тобто загального соціального середовища, сформованого і
усталеного в тому чи іншому суспільстві чи соціумі. Підпорядковуючись загальним
об′єктивним закономірностям суспільного розвитку, молодіжне середовище завжди
має певні особливості, котрі властиві лише для молодіжної категорії людства
конкретного періоду функціонування суспільства.
Значна увага у підрозділі приділяється характеристиці вікових меж
молодіжного середовища, які у значній мірі залежать від історичної епохи, рівня
розвитку культури суспільства, традицій конкретного народу, нації тощо.
Відзначається, що філософи різного часу по-різному визначали хронологічні межі
молодого покоління: Платон, надаючи молоді значної ролі у своїй моделі ідеальної
держави, вважав, що досконалості у гармонійному розвитку молодої особи можна
досягти до 20 років; Арістотель – до 21 року; Ж.-Ж.Руссо – до 18 років і т.д.
Відомий німецький філософ і психолог Е.Шпрангер вважав, що у дівчаток
юнацький вік триває від 13 до 19, а у хлопчиків – від 14 до 22 років, поділяючи їх на
дві фази. Подаються й інші приклади підходу до вікової періодизації, в тому числі і
сучасних зарубіжних і українських вчених. За даними Українського інституту
молоді, до цієї категорії відносять індивідів від 16 до 30 років. Характеризуються
вікові особливості молоді, виходячи з того, що вік – це та категорія соціальної
системи, відповідно до якої відбувається розподіл різних соціальних ролей між
різними людьми, розподіл праці, прав, обов′язків тощо (О.Борусевич ), а категорія
“молодь” означає соціально-демографічну верству суспільства, що виділяється в
основній сукупності своїми віковими характеристиками, особливостями
соціального становища  і обумовленими ними властивостями тощо.
Здійснене дослідження базувалося на молодіжному середовищі, яке
охоплювало собою індивідів від 14 (а не з 16) до 30 років, оскільки, як показує
практика та життєвий досвід, в останнє десятиріччя злочинність в українському
суспільстві з кожним роком молодшає. При цьому враховувалося, що в дане
соціальне середовище входять різні за фізичними, психічними і  соціальними
якостями індивіди. В зв′язку з цим, респонденти, котрі брали участь у дослідженні,
були поділені на три групи: у першу – підліткову входили  індивіди віком 14 – 16
років; у другу – юнацьку – від 17 до 21; в третю – професійно зорієнтовану – молодь
від 22 до 30 років. Усі три групи разом розглядалися як молодіжне
макросередовище, у структуру якого входять різні соціальні мікросередовища – сім
′я, учнівський та студентський колективи, трудовий колектив тощо. Молода особа
одночасно може бути членом декількох мікросередовищ, зазнавати на собі їх
впливи і, у свою чергу, змінювати його відповідно до своїх потреб та інтересів.
Серед особливостей молодіжного середовища як сфери прояву соціальної
девіантності відзначається також разюча дезінтегрованість соціальних груп, що
5
входять у його структуру, внутрішня замкнутість сучасної молодої особи,
причиною чого є відсутність достатньої кількості молодіжних громадських об
′єднань як в школі, так і у вищих навчальних закладах і тим більше у виробничій
сфері, які, за твердженнями психологів, були у минулому ефективними сферами
самовизначення і самореалізації молодої особи. У підрозділі характеризуються
також такі властиві для сучасного молодіжного середовища особливості, які
сприяють поширенню соціальної девіантності у різних її проявах, як популяризація
споживацького способу життя, поширеність соціальної девіантності у політичній,
економічній сфері, що часто стає для молоді прикладом для наслідування,
порушення процесу самоідентифікації, втрата однією частиною молодіжного
середовища почуття самоповаги при одночасному перевищенні самооцінки і
самоповаги другою частиною та ін.
У другому підрозділі “Диференціація різновидів соціальної девіантності
у молодіжному середовищі” акцентується увага на труднощах виявлення таких
різновидів у молодіжному середовищі, що передусім пояснюється його складною
структурою, появою нових видів соціальної девіантності, властивих саме для
сучасної молоді. Поведінка різних вікових груп, що входять у структуру
молодіжного середовища, детермінується, як відзначалося вище, різними
передумовами і чинниками і їй властиві значні динамічні процеси, що відрізняє її
від дорослих прошарків суспільства. Спроби диференціювати види соціальної
девіантності у поведінці людини робляться багатьма дослідниками (Є.Шепілов,
І.Капець, В.Філонов, І.Мельник, та ін.). Найбільш поширеною є диференціація
відхилень у поведінці молоді в залежності від типу соціальної норми, яка
порушується індивідом. За таким критерієм соціальна девіантність у молодіжному
середовищі диференціюється на правопорушення (адміністративні, громадянські,
трудові, різні аморальні вчинки ) та злочинність різних типів і форм. Диференціація
різновидів соціальної девіантності здійснюється також за суб′єктом і об′єктом. Так,
за суб′єктом девіантності виокремлюються такі відхилення від соціальних норм, як
порушення норм у стосунках з іншими членами соціальної групи, суспільства, до
представників владних структур, тобто до окремих осіб. Слід зазначити, що у
нашому дослідженні таким суб′єктом виступало молодіжне соціальне середовище,
його підструктурні компоненти та окремі індивіди. За об′єктом соціальна
девіантність диференціюється у відповідності до різних сфер суспільного життя –
економічної, суспільно-політичної, культурної, побутової діяльності та ін. Окремим
критерієм диференціації соціальної девіантності у молодіжному середовищі
виступають мотиви відхилення від соціальних норм: корисливі мотиви лежать в
основі відхилень у поведінці, пов′язаної з матеріальною сферою життєдіяльності;
мотиви помсти, неприязні, розходження у політичних поглядах зумовлюють
агресивні типи соціальної девіантності, які проявляються у найрізноманітніших
формах і варіантах; диференціація соціальної девіантності у молодіжному
середовищі здійснюється також за індивідуальними біо-соціо-психологічними
особливостями індивіда.
У підрозділі характеризуються такі різновиди соціальної девіантності у
молодіжному середовищі як бунтарство, алкоголізм, наркоманія, екстремізм,
бездомність, рекет як організована злочинна діяльність, тероризм та ін. За даними,
6
наприклад, проведеного соціологічного опитування 31 % молоді почали вживати
алкоголь у 13-14-річному віці, 41% – вживають алкоголь систематично або часто,
39% відповіли, що причиною їх захоплення алкоголем є нервові стреси та ін. У
молоді, яка вражена алкоголізмом, докорінно змінюється мотиваційна сфера: у
нормальних молодих осіб переважають мотиви самоствердження, самореалізації,
престижу, досягнення певного соціального статусу та інші позитивні прагнення;
мотиваційна ж сфера тих, хто став алкоголіком, докорінно змінює свою
спрямованість – ними керують такі мотиви, як бажання уникнути покарання,
негативних емоцій, небажання оцінювати свої вчинки тощо. В Україні
спостерігається значне зниження  вікової межі тих, хто вживає наркотики. За
даними досліджень В.Філонова, основна маса таких припадає на молодь від 14 до
30 років – 83,2 %. За даними офіційних документів, в Україні спостерігається
тенденція збільшення кількості терористичних угрупувань. У підрозділі
характеризуються й такі різновиди соціальної девіантності, що мають тенденцію до
зростання у молодіжному середовищі, як кілерство, розбої, самогубство та інші.
У третьому підрозділі “Соціальні регулятиви девіантності молодіжного
середовища” дана проблема розглядається в історико-філософському аспекті,
оскільки відхилення у поведінці людини  мали місце в усі епохи суспільного
розвитку і людство завжди шукало ефективні засоби їх регулювання та
попередження. Ще у доісторичні часи питання про норму поведінки і відхилення
від неї турбувало думку мислителів. Основним соціальним регулятором поведінки
людини в ті часи були ритуали та різноманітні табу. Що стосується молоді, то
існували ритуали, які служили своєрідними критеріями готовності молодої особи до
посвяти у дорослий прошарок суспільства. За порушення табу, які відносилися до
різних сфер життєдіяльності, вживалися суворі покарання. Усе це сприяло
формуванню уявлень про соціальну норму і покарання за її порушення, що
збереглося у міфології як символи схвалення молоді за дотримання соціальних норм
і покарання за відхилення від них. Для міфології властивим було божественне
трактування  сутності правил людської поведінки. Вважалося, що Боги і Богині
уособлювали собою соціальну справедливість, правосуддя. У свідомості людини
закріплювався страх перед Всевишнім за порушення божественних норм поведінки.
У підрозділі відзначається, що особливою жорстокістю каралися люди за
відхилення від прийнятих норм поведінки у давньому Китаї, Індії,  Єгипті,
стародавній Греції та Римі. Перші спроби диференціювати їх і систематизувати як
правові були властиві для Спарти, Афін; Піфагор доводив необхідність
реформувати життя людей на засадах філософського уявлення про справедливість і
право. Уже в той час формувалося різне уявлення про соціальні норми, а, отже, і
про покарання за їх порушення.
Генезис суспільства, як відзначається у підрозділі, завжди супроводжувався
зміною правових і соціальних норм: розроблялися нові правила співжиття, відносин
між індивідом і суспільством та визначалися міри покарання за їх порушення.
Значну роль у визначенні правил поведінки відіграли християнські заповіді,
засновані на засадах всепрощення. Однак, ідеалізація влади церковної бюрократії
викликала незадоволення, яке привело до відхилень від цих правил і жорстокої
розправи над так званими єретиками. Людство шукало більш демократичних
7
законів, які б відігравали роль соціальних регулятивів поведінки. У працях
Г.Горація, Т.Гоббса, Т.Мора, Т.Кампанелли та інших мислителів, а пізніше – у
працях Гегеля, французьких філософів-просвітителів Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інших,
цілої плеяди зарубіжних та вітчизняних філософів  Х1Х та ХХ століть
висловлювалися найрізноманітніші думки щодо розробки гуманних, демократичних
законів і правил поведінки людей з одного боку, та необхідності покарань за їх
порушення – з другого.
У підрозділі відзначається, що девіантність поведінки у молодіжному
середовищі може змінювати свої форми в залежності від того, які передумови і
соціальні регулятори у даний період є домінуючими, яке місце вони займають у
соціальній структурі суспільства і в структурі свідомості індивіда, незалежно від
того, у якій формі здійснюється девіантний вчинок – індивідуальній чи груповій.
Відзначається, що соціальні регулятори девіантної поведінки можна об'єднати у
декілька груп: законодавчі та правові акти і документи, моральні норми, соціальні
інститути суспільства (сім′я, освіта, релігія та ін.), правоохоронні органи тощо.
Характеризуються окремі закони, котрі безпосередньо стосуються девіантності у
молодіжному середовищі, моральні норми, які, як правило, проявляються на рівні
буденної свідомості. Однак, як підкреслюється автором, незважаючи на значну
кількість соціальних регулятивів, спрямованих на профілактику і попередження
девіантних вчинків молоді, соціальна девіантність у молодіжному середовищі як у
світовому масштабі, так і в Україні зростає, і однією з причин такого явища, за
переконаннями дослідників, є розходження між теоретично визначеними вимогами
до індивіда і порушенням їх часто самими владними структурами,
правоохоронцями, представниками різних регулятивних організацій. Крім того, в
сучасному українському суспільстві ще не сформовані нові моральні принципи і
норми, які б відповідали новим сенсожиттєвим перспективам, відсутня нова
ціннісно-орієнтаційна парадигма, яка в структурі соціальних регулятивів займає
одне з чільних місць. Значна увага у підрозділі приділена аналізу регулятивної
функції потреб людини та полярностей їх задоволення у можливостях молоді,
молодіжної субкультури, в тому числі і її девіантної форми. Акцентується увага на
схильності переважної частини дослідників молодіжної девіантності до думки, що в
сучасних умовах трансформаційних перетворень спостерігається динаміка
послаблення впливу соціальних регулятивів на девіантність поведінки у
молодіжному середовищі.

У висновках наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового

завдання, яке полягає у соціально-філософському осмисленні соціальної
девіантності в сучасному молодіжному середовищі. Здійснене дослідження дає
можливість в узагальнено-теоретичній формі зробити наступні висновки:
1. Поняття “девіантність” (лат.deviatio) означає відхилення від правильної
лінії руху, від певної норми. Термін вживається у різних галузях пізнання: фізиці,
біології, радіотехніці, психології та ін. Соціальна девіантність як суспільний
феномен проявляється у суспільних відносинах і означає відхилення поведінки
людини від загальноприйнятих соціальних норм, властиве як окремим індивідам,
так і соціальним групам, соціуму в цілому та має відносний характер – відхилення
8
від соціальних норм в одному суспільстві, в іншому, або ж в одному і тому ж лише
у різні періоди, можуть вважатися нормою. Соціальна девіантність у молодіжному
середовищі – це порушення молоддю соціальних та моральних норм, що у
негативному своєму спрямуванні переростають у злочинність і набувають
кримінального змісту. В сучасних умовах соціальна девіантність у молодіжному
середовищі набуває динаміки зростання та урізноманітнення форм її прояву.
2. Передумовами соціальної девіантності у молодіжному середовищі
виступають: соціальна дезорганізація суспільства, кризові явища в усіх сферах
життєдіяльності людини, які порушують її відносини з оточуючим середовищем,
суперечності між потенційними творчими можливостями молодої особи і
відсутністю умов для їх реалізації, між зростаючими життєвими потребами молоді і
неможливістю їх задовольнити у сучасному суспільстві, а також біо-соціо-
психологічні особливості індивідів та соціальних груп, котрі входять у структуру
молодіжного середовища.
3. Молодіжне соціальне середовище являє собою складовий компонент
загального соціального середовища, яке сформувалося у певному суспільстві і є
тією сферою, у якій найбільш  відкрито проявляється соціальна девіантність молоді;
оскільки молодь – це соціально-демографічна верства суспільства, то молодіжне
середовище розвивається і функціонує не лише за властивими йому принципами,
що зумовлюються віковими особливостями, але й за загальними закономірностями
суспільного розвитку; молодіжну сферу слід розглядати як молодіжне соціальне
макросередовище, структурними компонентами якого є мікросередовища –
соціальні групи, утворені за інтересами, за місцем проживання, навчання, трудової
діяльності тощо; молодіжне соціальне середовище  включає в себе також молодіжні
об′єднання, сформовані за віковими особливостями, зокрема: підліткову групу,
ранню юнацьку та професійно-зорієнтовану, які у своїй сукупності об′єднують
молодь від 14 до 30 років. Кожна молода особа є одночасно членом декількох
мікросередовищ – сім′ї, класного, студентського, трудового, об′єднань за
інтересами тощо, зазнає їх впливів та одночасно впливає на них і змінює відповідно
до своїх потреб та інтересів.
4. Диференціація соціальних відхилень у молодіжному середовищі
здійснюється за різними ознаками і критеріями, зокрема: за характером їх
спрямування виділяється два основних типи соціальної девіантності – позитивний і
негативний, причому, якщо позитивна соціальна девіантність зумовлюється
природною обдарованістю, геніальністю або ж “вибухом” позитивних емоцій, то
негативна базується на внутрішніх суперечностях особистості, загостренні
конфліктів між індивідом і соціальною групою чи соціумом, невизначеності
соціального статусу, відсутності можливостей для реалізації своїх потенційних
творчих можливостей та зростаючих потреб. В залежності від типу соціальної
норми, яка порушується, соціальна девіантність у молодіжному середовищі
диференціюється на: дисциплінарні відхилення, антисоціальні (порушення  норм
поведінки у громадських місцях) правопорушення та злочинність, а також
агресивне відхилення від соціальної норми – демонстративне виявлення  протесту,
незадоволення існуючою несправедливістю; останнім часом окремим видом
соціальної девіантності у молодіжному середовищі стала розглядатися
9
саморуйнівна поведінка, яка проявляється у критичному  стані психіки молодої
особи, її захопленні екстрасенсами, ясновидцями, знахарками тощо.
5. Генезис суспільства завжди супроводжувався пошуками нових форм та
засобів регулювання поведінки людини, нових мір попередження соціальної
девіантності і покарання за порушення прийнятих соціальних норм. Відповідно до
існуючих в той чи інший період функціонування суспільства норм, в ньому
розроблялися  законодавчі і правові акти, створювалися соціальні інститути,
функціями яких було забезпечення злагоди в суспільстві. В структурі системи
соціальних регуляторів передбачалися завжди такі, що стосувалися молодіжного
середовища. Змінювалося суспільство – змінювалася система соціальних
регулятивів. В процесі трансформаційних перетворень у нашому суспільстві така
система була порушена. Нова ж перебуває на стадії формування. Крім того, ще не
чітко простежуються нові моральні принципи і норми, ціннісно-орієнтаційна
парадигма, які займають одне з чільних місць у структурі соціальних регулятивів.
Все це є однією з суттєвих причин того, що в сучасному українському суспільстві
простежується динаміка послаблення впливу соціальних регулятивів на соціальну
девіантність у молодіжному середовищі.
6. Здійснене дослідження і набутий соціальний світовий досвід дають
підстави для впевненості, що за умови  стабілізації суспільства, успішного
завершення реформування усіх сфер буття людини усталиться система соціальних
регулятивів, яка зможе ефективно  впливати на девіантну ситуацію в країні і
досягти позитивних наслідків у запобіганні негативних форм соціальної
девіантності у молодіжному середовищі, що, у свою чергу, сприятиме загальному
прогресу української державності.

Ключові слова: девіантність, соціальна девіантність, соціальне середовище,

молодіжне середовище, передумови девіантності, соціальні регулятиви.

Реферат з «соціальної роботи»

Деформації (викривлення) у спілкуванні
ПЛАН
1.Вступ.
2.Причини викривлення у спілкуванні.
3.Сутність конфлікту і діяльність, спрямована на подолання конфліктних
ситуацій
4. Стилі деформованої поведінки.
Використана література.
1.Вступ.

10
У процесі спілкування трапляються викривлення образу співрозмовника,
обумовлені певними соціально-психологічними, ефектами сприйняття. Проявами їх
можуть бути ефект первинності (значущою про знайо-му або малознайому людину
є перша інформація) і ефект недавності (стосовно давно знайомої людини значуща
остання інформація).
Деформуюче впливає на сприйняття людини ефект позитивного (негативного)
ореолу. Виникає він зде-більшого стосовно людей, про яких складається загаль-не
оцінне уявлення через нестачу інформації. Наприк-лад, спілкуючись з матір'ю
дівчини, яка вживає психо-активні речовини, соціальний працівник дізнався про її
неконтрольованість і агресивність. Почута від матері ін-формація може спричинити
негативне ставлення до клі-єнтки ще до розмови з нею.
Для уникнення викривленого сприйняття особис-тості клієнта соціальні служби
практикують ознайом-лення з офіційними документами, особовими справами
тільки після зустрічі з ним.
Перешкоджають нормальному сприйняттю партнера стереотипи -- надмірне
узагальнення якогось явища, яке трансформується у стійке переконання, впливає на
відносини, поведінку людини. Особливо поширені етніч-ні стереотипи, які часто
породжують дискримінаційне ставлення за етнічною ознакою та соціальне
виключення груп людей. У процесі формування стереотипів (стерео-типізації)
формується соціальна установка -- детермі-нована минулим досвідом здатність
людини сприймати процеси, явища, події, інших людей і діяти відповідно до свого
досвіду. Установка є основою вибіркової активності людини, спрямування її
діяльності. Знаючи соціальні ус-тановки людини, можна прогнозувати її дії.
2.Причини викривлення у спілкуванні.
Помилки у сприйнятті, за твердженнями дослідни-ків, є наслідком дії таких
факторів:
1. Помилки, спричинені фактором переваг. Суть їхполягає в тому, що при першій
зустрічі з людиною, якамає якусь певну суттєву перевагу над тим, хто з
неюспілкується, починають перебільшувати інші її якості йможливості. І навпаки,
будучи певним у своїй перевазінад співбесідником за значущою для себе
характеристи-кою, один із учасників спілкування може недооцінюва-ти його і за
іншими критеріями.
У соціальній роботі, піддаючись дії фактора перева-ги, клієнт може перебільшувати
значення соціального працівника і недооцінювати власні сили у розв'язанні своєї
проблеми, а соціальний працівник, недооцінюючи клієнта, може зверхньо ставитися
до нього. У будь-яко-му разі соціальний працівник, знаючи про шкідливий ефект
фактора переоцінювання, має скоригувати відно-сини з клієнтом. Неприпустимими
для нього є зверхнє або поблажливе ставлення до клієнта, а тим більше --
демонстрація своїх переваг у ситуації.
2. Помилки, спричинені фактором привабливості.Йдеться про вплив зовнішнього
вигляду співбесідникана його сприйняття та оцінку. Як правило, до людини,яка

11
подобається, ставляться прихильніше, переоціню-ючи інші її якості. Непривабливий
вигляд співрозмов-ника знижує ефект від його сприйняття загалом, пев-ною мірою
знецінює і його аргументи.
3. Помилки, спричинені фактором ставлення до нас. Проявляються вони за схемою:
«Людей, які до нас став-ляться добре, ми сприймаємо й оцінюємо за всіма харак-
теристиками значно краще, ніж тих, хто, за нашими уяв-леннями, ставиться до нас
погано». У першому разі лю-дина схильна «приписати» партнеру позитивні якості,
навіть якщо вони йому не властиві, а в другому -- не по-мічати чеснот,
перебільшуючи його вади.
Помилки сприйняття надзвичайно шкодять соці-альним працівникам,
підштовхують до хибних оцінок і самооцінок, вибору непродуктивних методик і
способів роботи з клієнтом. Особливо слід берегтися від них при перших зустрічах
з клієнтом. Найкраще допомагають у цьому знання психологічних, соціальних
закономірнос-тей спілкування, неухильне дотримання етичних норм.
У спілкуванні під час соціальної роботи трапляють-ся випадки, коли фахівець
відчуває антипатію, непри-язнь до людини, якій доводиться надавати допомогу.
Звичайно, всі люди мають право на позитивні й негатив-ні емоції. Але спілкування
фахівця і клієнта -- це не звичайна, а фахова бесіда, професійна взаємодія. Тому
соціальний працівник не може припинити спілкування або виявляти негативні
емоції. За такої ситуації фахі-вець повинен насамперед зізнатися собі в неприхиль-
ності до клієнта, взяти час, щоб розібратися у власних почуттях. Наприклад,
зробити 10-хвилинну перерву в спілкуванні та обміркувати ситуацію. Можливо,
варто сказати собі: «У кожної людини є негативні риси, і кож-на людина має право
бути такою, якою вона є. Що не дає змоги мені сприймати цю людину і чи можу я
здолати в собі це зараз? Чи можу я спілкуватися далі, не засуджу-ючи її і не
відчуваючи неприязні у процесі спілкування з нею?» Якщо відповідь є ствердною,
то можна продов-жувати розмову.
Якщо неприязнь надто сильна, краще запропонува-ти іншому соціальному
працівнику вести справу цього клієнта. При цьому варто пояснити клієнтові зміну
фа-хівця лише у загальних рисах, не вдаючись у подроби-ці. Наприклад,
консультант може сказати підлітку, який демонструє девіантну поведінку: «Вибач,
на жаль, я почуваю себе так, що не зможу уважно вислухати, зрозуміти та
допомогти тобі. Тому краще тобі поговори-ти з цією людиною, яка зможе зараз тобі
допомогти».
Після цього необхідно серйозно замислитися над причиною свого неприйняття
клієнта. Можливо, варто звернутися по допомогу до досвідченіших колег, супер-
візора чи психолога, які допоможуть розібратися у проблемі.
Соціальному працівникові важливо уникати пасток викривленого і негативного
сприйняття клієнтів. Важ-ливо відстежувати, що відбувається в процесі бесіди і
скеровувати її, зберігаючи при цьому поважливе, об'єк-тивне ставлення до клієнта.
3.Сутність конфлікту і діяльність, спрямована на подолання конфліктних
ситуацій
12
У фаховому спілкуванні соціальному працівникові доводиться не лише з'ясовувати
проблеми клієнта, а й переконувати його вести переговори, врегульовувати
конфліктні ситуації.
Потреба в соціальній роботі часто виникає з настан-ням реального зовнішнього або
міжособистісного кон-флікту між клієнтом та іншою стороною (державною
організацією, іншою соціальною службою, її працівни-ком, роботодавцем,
представником оточення тощо). За таких обставин соціальний працівник нерідко
переби-рає на себе роль посередника у конфлікті або змушений діяти з позиції свого
клієнта.
Конфлікт (лат. conflictus -- зіткнення) -- взаємодія двох або біль-ше суб'єктів, які
мають взаємовиключні цілі і реалізують їх на шко-ду один одному (форма
вираження суперечностей).
Коли йдеться про конфлікт, соціальний працівник має передусім з'ясувати його
структуру, встановити учасників, умови перебігу, контекст, у якому він відбу-
вається, суб'єктивні образи конфліктної ситуації (уяв-лення учасників конфлікту
про себе, свої мотиви, цін-ності, цілі тощо, а також уявлення про протилежну сто-
рону конфлікту, ситуацію, в якій склалися конфліктні стосунки), можливі дії
учасників конфлікту і їх наслід-ки (учасники конфлікту уявляють можливі
результати і відповідно до них обирають свою поведінку).
Допомагаючи клієнтові, який є учасником конфлік-ту або демонструє конфліктну
поведінку, необхідно ре-тельно дослідити характер його труднощів, визначити, чи
цей конфлікт є об'єктивним (породженим об'єктив-ними причинами) чи
суб'єктивним (наслідком особис-тих стосунків). Пізнавши природу і характер
конфлікту, соціальний працівник повинен допомогти зрозуміти це клієнтові,
ретельно проаналізувати чинники, що спричиняють відхилення образу конфліктної
ситуації від реальності.
Не менш важливо знати, на якому етапі конфлікту перебуває клієнт. Конфліктологія
(наука про природу, сутність, управління конфліктом і способи подолання його)
виокремлює такі етапи конфлікту:
зростання напруги (виникнення незначного про-тистояння з доволі прозаїчної
причини. На цьому етапі найкраще долати незадоволення, однак люди нерідко
уникають визнання напруги, сподіваючись, що вона мине сама по собі);
дилема ролей (з продовженням конфлікту напру-га зростає, його учасники
починають відчувати свою неспроможність нейтралізувати її. Виникнення кон-
флікту вони приписують певному інциденту, особі, по-дії, предмету, їм стає дедалі
складніше вийти з нього са-мотужки);
накопичення несправедливості (учасники кон-флікту починають вдаватися до
звинувачень, що поси-лює напругу. Кожна сторона може відчувати несправед-
ливість, гнів, готуватися до «війни». На цьому етапі ще можливі вихід з конфлікту,
розірвання його циклу, як-що учасники зустрінуться й обговорять предмет напру-

13
ги. Та частіше вони вже не спілкуються між собою, за-глиблюються у свої
проблеми);
конфронтація (фокус у конфлікті зміщується на здобуття реваншу або
відшкодування збитків, що бло-кує подальшу комунікацію, реалістичне розуміння
кон-фліктної ситуації її учасниками. На цьому етапі, якщо його учасники
проявляють негнучкість, відмовляються від взаємодії, конфлікт набуває
деструктивних форм. Переорієнтувавши увагу конфліктуючих сторін з аналі-зу
збитків і втрат на початкову проблему, можна працю-вати над її розв'язанням);
прилаштування, корекція (якщо сторони продов-жують боротьбу, конфлікт набуває
затяжних ознак. Но-ву ситуацію створює рішення однієї із сторін здатися: у сім'ї це
може призвести до розлучення, в організації -- до звільнення працівника за власним
бажанням тощо. Проте й на цьому етапі можлива корекція поведінки учасників
конфлікту).
Наслідками конфліктних дій можуть бути: ліквіда-ція конфронтації через взаємне
примирення; зникнення конфронтації, коли один з учасників перемагає, а ін-ший
визнає себе переможеним або коли обидві сторони програють чи задовольняють
свої домагання; послаб-лення конфлікту взаємними поступками; трансформа-ція
конфлікту в змінений або принципово новий кон-флікт; поступове згасання
конфлікту; механічне зни-щення конфлікту (ліквідація підрозділу, організації,
звільнення учасника та ін.).
Втручання соціального працівника в конфлікту си-туацію клієнта має виходити з
певних очікувань стосов-но його розв'язання. У своїх діях він має дотримуватися
такої послідовності: визнати існування протистояння (конфлікту); визначити
можливість для переговорів; обумовити й погодити процедуру їх проведення; з'ясу-
вати коло питань, які є предметом протистояння (кон-флікту); розробити варіанти
рішень; забезпечити при-йняття узгодженого рішення; реалізувати ухвалене рі-
шення на практиці.
4. Стилі деформованої поведінки.
Залежно від мети, позиції учасники конфлікту до-тримуються таких стилів
поведінки:
1. Конкуренція (суперництво, протистояння, змаган-ня), її характеризують
висока активність і прагненнярозв'язати конфлікт власним способом,
незацікавленістьу співпраці, схильність до вольових рішень, орієнтаціяна
задоволення власних інтересів за рахунок інтересів ін-ших, нав'язування свого
рішення. Спирається вона насилу, використання всіх можливостей
(аргументи,зв'язки, економічні санкції тощо) для утвердження сво-єї точки зору.
Такий шлях ефективний, якщо людинамає певну владу. Але він вкрай неефективний
длярозв'язання особистих конфліктів, бо стиль конкурен-ції викликає в інших
почуття відчуження. Використан-ня його проти тих, хто має владу, може призвести
доприкрих помилок.

14
Соціальний працівник, представляючи інтереси клі-єнта, може вдатися до цього
стилю, якщо він має пев-ний авторитет і вважає свій варіант найкращим; якщо
потрібно терміново прийняти рішення і для цього вис-тачає влади; за відсутності
іншого шляху; за неможли-вості переконати інших, що ситуація кризова. Цей стиль
забезпечує визнання, якщо буде досягнуто пози-тивного результату. Але маючи на
меті добрі стосунки з усіма, використовувати його не варто.
2. Ухилення (уникнення). До цього стилю слід вдаватися тим учасникам
конфлікту, чия ситуація нестійка, а також за неможливості співпраці над розв'язан-
ням проблеми; якщо проблема не надто важлива; коли усвідомлено власну помилку
і переваги іншої сторони.
Стиль ухилення застосовують у спілкуванні з пси-хічно неврівноваженою людиною
за відсутності причин підтримувати з нею контакти, не маючи певності, що
конкретно слід робити. Доцільна ця стратегія й за браку інформації. Попри те що
цей стиль характеризують як втечу від відповідальності, він може бути цілком конс-
труктивною реакцією на конфліктну ситуацію. Вико-ристовуючи його, соціальний
працівник може перенес-ти розв'язання конфлікту на зручніший час або допо-могти
клієнтові вийти із конфліктної ситуації.
3. Пристосування. Обравши цей стиль, учасник кон-флікту засвідчує свою
налаштованість на взаємодію зіншою стороною, відмову від захисту власних
інтересів.Виправданий він тоді, коли результати надзвичайноважливі для однієї
сторони конфлікту й не надто суттє-ві для іншої, за неможливості здобути
перемогу, оскіль-ки один учасник конфлікту має владу. У такій
ситуаціїпродемонстрована поступка сприяє пом'якшенню кон-флікту,
налагодженню стосунків. Іноді пристосування
може набути змісту милосердя чи великодушності.
Соціальним працівникам доречно використовувати стиль пристосування, якщо
насправді вони мало втра-чають або збираються пом'якшити ситуацію, а потім
повернутися до проблемного питання і відстояти свою позицію чи позицію клієнта.
4. Співпраця. Налаштувавшись на співпрацю, демонструючи готовність до неї,
учасники конфліктуможуть брати активну участь у розв'язанні його, захи-щаючи
при цьому власні інтереси. Для цього, правда,необхідна серйозна внутрішня робота,
оскільки спершуналежить з'ясувати прагнення, цілі, інтереси обох сто-рін,
обговорити їх. За наявності достатнього часу мож-ливе ефективне задоволення
обопільних інтересів.
Стиль співпраці доцільніший, якщо обидві сторони мають різні приховані
прагнення, а тому важко визна-чити чинник незадоволення. У зв'язку з цим спершу
здається, ніби обидві сторони прагнуть одного й того са-мого або мають протилежні
цілі, що спричинює кон-флікт. Але існує відмінність між зовнішніми виявами,
прихованими інтересами і прагненнями (справжніми причинами конфліктної
ситуації). Співпраця дає змогу побачити проблему і розв'язати її.

15
Якщо обидві сторони розуміють причину конфлікту, у них є більше можливостей
знайти засоби його розв'язання. Стиль співпраці найважчий, але чи не най-
ефективніший.
5. Компроміс. Особливістю цього стилю є частковезадоволення власних інтересів
за рахунок частковихвзаємних поступок. Такі дії можуть нагадувати спів-працю,
однак за компромісу задоволення обопільнихпотреб відбувається на поверховому
рівні, а приховані,внутрішні, потреби не аналізуються.
Компроміс найефективніший, якщо обидві сторони прагнуть одного й того самого,
усвідомлюючи неможли-вість одночасного задоволення всіх інтересів. Найчасті-ше
до нього вдаються, коли учасники конфлікту мають однакову владу і протилежні
інтереси; за необхідності досягти рішення протягом короткого часу; внаслідок
усвідомлення неефективності інших шляхів; за нама-гання зберегти нормальні
стосунки.
6. Переговори. Суть їх полягає в обговоренні умов,за яких сторони можуть
погодитися на співпрацю.Важливими передумовами конструктивності перегово-рів
є взаємозалежність сторін, відсутність суттєвихрозбіжностей у позиціях учасників
переговорів; участьу переговорах осіб, які реально можуть приймати рі-шення щодо
обговорюваних питань. Для успішногопроведення переговорів і досягнення
домовленостей не-обхідно не тільки добре аргументувати власну позицію,інтереси
тих, про кого йдеться, але й дослуховуватисядо позицій опонентів.
У соціальній роботі найкраще, коли учасники пере-говорів разом розв'язують
проблему, маючи на меті ефективне досягнення результату, а саму проблему
відокремлюють від особистостей. Важливо, щоб вони коректно ставилися один до
одного, дотримуючись при цьому жорстких позицій щодо обговорюваної проблеми
і способів її розв'язання, поступаючись силі аргументів, а не тиску.
Процес переговорів завжди пов'язаний з обговорен-ням проблеми і пошуком
процедури її подолання. До-сягнення оптимального результату можливе тоді, коли
кожна сторона впевнена, що це сталося не за рахунок її інтересів, що вона не є
обманутою, несправедливо вико-ристаною. У соціальній роботі це важливо як для
фахів-ців, так і для клієнтів.
Незалежно від обраного стилю участь соціального працівника у подоланні
конфлікту має відповідати мо-рально-етичним нормам соціальної роботи.
Використана література.
1. Козлов А. А. Сущностно-функциональная характеристика соци-альных работ.
Опыт структурно-антропологического анализа // Соци-альная работа: теория,
технология, образование. -- 1998. -- № 1.
2. Корнєв М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія: Підручник. -- К., 1995.
3. Кофт С, Бересфорд П. Соучастие пользователей в социальной работе // Практика
социальной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Фил-пота. -- К.--Амстердам, 1996.
16
 4. Лукас Д., Васильченко О. Етичні принципи та цінності соціальної роботи //
Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. І. Пол-тавця. -- К.: КМ
Академія, 2000.
5. Медведева Г. П. Этика социальной работы: Учеб. пособие. -- М^ВЛАДОС, 1999.
6. Мотивационное интервьюирование лиц, употребляющих инъекци-онные
наркотики: Метод, пособие для социальных работников прог-рамм профилактики
ВИЧ/СПИД / Гл. ред. А. Храпаль. -- К., 2004.
7. Мюллендер О., Уорд Д. Самокерована групова робота: Діяль-ність користувачів з
метою наснаження: Пер. з англ. -- К.--Амстер-дам, 1996.
8. Обозов Н., Щекин Г. Психология работы с людьми. -- 2-е изд. -- К.: МАУП, 1994.

1. Молодіжні субкультури як основна форма неформальної

ініціативи
в молодіжному середовищі .

Сучасний молодіжний рух в Україні представлений не лише організованим рухом, а

й неформальною молодіжною ініціативою. Це своєрідна “молодіжна культура”, яка
включає в себе різноманітні напрямки та якісно відмінні вияви активності молоді.
Саме ж поняття “молодіжна культура” є багатозначним і має багато синонімів. Так,
залежно від ідеологічної спрямованості, говорять про “молодіжну культуру”, про
“часткову молодіжну культуру”, “молодіжну субкультуру” і навіть про
“контркультуру”.
Порівняно безпечне поняття “молодіжна культура” в більшості окреслює
порушення відносин між молодими людьми та їхніми батьками; радикальний же
термін “контркультура” означає вже серйозні конфлікти між молоддю та
суспільством, які можуть за певних обставин, перерости в свого роду “молодіжну
революцію”.
“Неформальний молодіжний рух” чи “неформальна молодіжна ініціатива” не зовсім
тотожні терміну “молодіжна субкультура”, оскільки є більш широким явищем.
Неформальним молодіжним рухом можна назвати систему молодіжних субкультур
і широкої неорганізованої молодіжної активності в їхньому взаємозв’язку між
собою та із суспільством загалом. У свою чергу, молодіжний неформальний рух є
частиною більш широкого середовища “андеґраунду”.
Деякі дослідники вважають, що неформальний молодіжний рух, андеґраунд та
молодіжні субкультури — це явища одного порядку чи взагалі — терміни, які є
тотожними по своїй суті. Проте ми схильні розрізняти ці поняття. Андеґраунд — це
контркультурне середовище, до якого у своїх взаємозв’язках належать не лише
молодіжні субкультури, а й специфічні спільноти людей, які за віком не підпадають

17
під визначення “молодь”. Крім того, андеґраунд — це не лише середовище
культурницьких ініціатив, а, передовсім — явище соціальне і навіть політичне. Він
виражає ту суспільну активність, яка не вписується в загальну суспільну і політичну
систему. Як показує досвід, молодіжні субкультури є провідними спільнотами
андеґраунду. Фактично вони визначають характер та напрямок андеґраундного
середовища.
В західній соціології під молодіжною субкультурою розуміють систему цінностей,
настанов, способів поведінки і життєвих стилів, котрі притаманні меншій
соціальній спільноті, просторово і соціально більшою чи меншою мірою
відокремленій (в даному разі — молоді). Субкультурні атрибути, ритуали як стійкі
зразки поведінки, а також цінності, як правило, відрізняються від цінностей в
панівній культурі, хоча і пов’язані з ними1.
Як підкреслює психолог Д.Аусубель, “причиною формування самостійної
субкультури є спілкування молодих людей протягом визначеного часу та
продукування ними власних цілей. Група молодих людей одного віку є головними
носіями цієї напівнезалежної часткової культури, недвозначно протиставленої
культурі дорослих”. Важливішою функцією цієї часткової культури, на думку
Д.Аусубеля, є визнання первинного статусу її членів, котрі таким чином
інтегруються в товариство, де отримують той престиж, в якому їм відмовило
суспільство дорослих2.
Проте нам слід докладніше спинитися на проблемі співвідношення західних та
вітчизняних молодіжних субкультур. В більшості випадків радянські, а потім і
українські вчені розглядали самі субкультури (а, отже, і причини їх виникнення) як
механічне перенесення досвіду західного “молодіжного протесту” та ерзаців мас-
культури. Особливо на початку перебудовчих процесів громадські та політичні
діячі СРСР чітко вказували на антирадянську специфіку молодіжних субкультур і
проголошували їх агентами західного впливу. Таке ставлення домінує і сьогодні.
Звичайно, західні впливи мали істотне значення для формування молодіжних
субкультур в СРСР. Але самі західні молодіжні субкультури ілюструють прямі
запозичення з культурних традицій, іноді зовсім чужих Заходові. По суті, молодіжні
субкультури — це результат свідомого пошуку своєрідної нової ідентичності,
вибудовування нового стилю. Джерелом цього стилю є романтизовані та
ідеалізовані образи іншої цивілізації чи культури (“культурні міфи” чи “культурні
утопії”). Для молодіжних субкультур Заходу джерелами “нового стилю” стали
культури Азії, Африки та американських індіанців. Це було скоріш конструювання,
ніж запозичення: образ чужої культури очищувався від рис, що не сприймалися
середовищем, поповнювався власними інтерпретаціями культурних феноменів.
Тому результат міг кардинально відрізнятися від оригіналу3.
Джерелом конструювання “культурних міфів” вітчизняних молодіжних субкультур
став у першу чергу Захід. Починаючи від “стиляг”, молодіжні субкультури
колишнього СРСР будували свій “Захід” відповідно до власних уявлень про західну
культуру та систему цінностей, перебуваючи при цьому, в середовищі національних
культурних традицій. Тобто молодіжні субкультури на території країн
пострадянського простору є складним переплетінням інноваційних елементів з
елементами “своєї” та “чужої” культурних традицій. У випадку молодіжних
18
субкультур України йдеться про поєднання західних впливів, інноваційних
елементів, національної традиції та рудиментів постсоюзного культурного
середовища.
Причина появи молодіжних субкультур є досить типовими як для Заходу, так і для
України. Молодь завжди тяжіє до спілкування з ровесниками, тікає від духовної
самотності в сім’ї, суспільних інститутах, суспільстві загалом. Цю самотність
переживають як діти забезпечених батьків, так і вихідці з малозабезпечених сімей.
“Старше покоління, — пише професор
Р.Левенталь, — все менше може допомогти молодшому при виробленні норм
поведінки, відповідних новим життєвим проблемам”4. Ці прагнення молоді не
задовольняються ні в прагматично орієнтованих сім’ях, ні в традиційних закладах
та організаціях, що охороняють застарілі цінності та норми. Ось чому молодь
прагне до самовираження власними силами, створюючи різні форми молодіжної
субкультури.
“Громадські форми виховання та відповідні громадські інститути, — вважає
російський вчений Ю.Климов, — часто сприймаються молодими як ворожі, що
заважають самоствердженню особистості.” Тому досить типовим виразом стихійної
соціалізації молоді Ю. Климов називає різні форми асоціативної поведінки окремих
груп молодих людей, що шокують суспільство своїм зовнішнім виглядом,
манерами, інтересами, вибором стилю життя і т. п.5. Йдеться про т.зв. “шок-
протест”.
Це спрощений підхід до розуміння причин виникнення молодіжних субкультур.
“Шок-протест” є лише одним (хоча і знаковим) з елементів молодіжних субкультур.
Причини їхньої появи лежать набагато глибше.
Окрім духовної самотності молодої людини, потреби в розумінні та сприйнятті,
існує і соціальний підтекст поширення молодіжних субкультур. Він полягає у
визначених ролі та місці молоді в суспільстві. Розквіт молодіжних субкультур на
Заході збігся з кризою суспільних цінностей індустріальної епохи, самих засад
капіталістичної системи. Молоді пропонувалося слухняно наслідувати приклад
своїх батьків, які будували для них світ споживання та достатку. Ініціатива не
схвалювалася.
Дж.Чіарді у своїй знаменитій статті “Епітафія розбитим” писав:
“У молоді є всі передумови для того, щоб бунтувати проти нашого американського
самовдоволення. Кожен день вставати о пів на сьому, о восьмій відмічатися у
табельника, о п’ятій повертатися додому і дивитися куплений в розстрочку
телевізор, — такий спосіб життя навряд чи сподобається молодій людині”6.
Сартрове гасло: “Вони крали в мене сенс життя!” стало символом молодіжного
протесту 60-х рр. в Європі та Америці.
Дослідники сходяться на тій думці, що молодіжні субкультури андеґраунду
формуються з тих, хто “випав” із суспільства. Наприклад І. Кон підкреслював роль
дезадаптації, невміння увійти в трудовий чи навчальний колектив, конфліктів у
сім’ї в формуванні альтернативних молодіжних спільнот7. Дезадаптація — одне з
визначень відторгнення від структур (груп, колективів) “більшої” спільноти,
випадіння з її комунікативних каналів. Різні концепції контркультури констатують
розрив її комунікативних зв’язків з системами “більшої” спільноти, панівної
19
культури. Розходження в концепціях полягають у виділенні того чи іншого типу
зв’язків, котрі були розірвані.
Так, концепція “кризи соціалізації” чи “кризи покоління” (Д.Мід, Д.Старр,
Ж.Мандель та ін.) акцентує увагу на розриві каналів інформації між минулим та
майбутнім. Нове покоління відсторонюється від цього потоку8. Концепція “кризи
трудової етики” (системи цінностей, в основі якої лежить праця як основа статусу та
самоповаги) акцентує увагу на перетинанні вже синхронних (а не тимчасових)
зв’язків. Трудова етика — це основа, на якій тривалий час будувалися відносини в
суспільстві, це підґрунтя наявної західної соціальної структури. І ось вона
відкидається контркультурою, яка висуває власну систему цінностей: відмову від
активності, мінімалізацію діяльності і, відповідно, споживання9. “В
постіндустріальному суспільстві, — вважає проф. К.Келлі, — частина населення
витісняється з ринків праці, а разом з тим звужується і сфера дії трудової етики”10.
Першими витісняються жінки, расові меншини та молодь, — вони і складають
головну масу членів альтернативних спільнот на Заході.
Цікаву концепцію контркультури висунули В.Тернер, Т.Парсонс та Л.Фойєр11. На
думку Т.Парсонса, причини протесту молоді та її протистояння “дорослим” лежать
у площині “нетерпіння” зайняти місця батьків, які ще недоступні для неї. Проте з
часом молодь займає ці місця і система самовідновлюється. Вже згадуваний нами
Д.Мід, навпаки, вважав, що причина виникнення молодіжних субкультур криється в
царині соціалізації. Молодь приходить зовсім не в ту соціальну структуру, до якої її
готують у процесі соціалізації. Місця в соціальній структурі, до яких готували
молодь, в процесі трансформації індустріального в інформаційне суспільство,
зникли, а, отже, досвід старшого покоління виявився непотрібним. Відповідно —
виник конфлікт. Проте, на відміну від Т.Парсонса, Д.Мід вбачав вирішення даного
конфлікту не в самовідновленні соціальної структури, а в побудові нової. В будь-
якому випадку члени контркультурного середовища чи “ті, хто випав із
суспільства”, повертаються в суспільство, здобуваючи свій статус у системі12.
Однак існує й інша тенденція, яка полягає в тому, що деяка частина андеґраунду не
повертається в суспільство, а знаходить свій статус саме в контркультурному
середовищі, перетворившись, таким чином, на виняток, який підтверджує правило.
Самі ж представники андеґраунду вважають причинами виникнення субкультур
духовну та культурну неадекватність суспільства потребам молодого покоління.
Цієї версії дотримуються і деякі представники “постіндустріального” напрямку
соціальної теорії. Д.Белл у своїй роботі “Культурні протиріччя капіталізму” писав,
що “протестантська етика і пуританський темперамент були кодами, які
возвеличували роботу, тверезість, бережливість, сексуальні обмеження і взагалі
всілякі заборони. Вони визначали природу моральної поведінки і соціальної
респектабельності. Постмодерністська культура 60-х рр., оскільки сама себе
називала “контркультурою”, розглядалася як виклик протестантській етиці,
проголошуючи кінець пуританізму та початок фінальної атаки на буржуазне
суспільство”13. Саме в цьому і полягала духовна самотність молодої людини. В
поєднанні з “випаданням” із соціальної структури, духовна самотність призвела до
якісної зміни становища молоді в суспільстві.
В СРСР, де зберігалася тоталітарна система, крім духовної самотності та
20
невдоволення своїм соціальним статусом, молодь потребувала свободи ще з
більшою силою, ніж її західні однолітки. Радянська система епохи “застою” дійсно
“вкрала” сенс життя молодого покоління. Тому субкультура стала єдиним,
порівняно безпечним, засобом соціального протесту.
Отже, виникнення молодіжних субкультур зумовлене комплексом соціальних,
політичних, психологічних та духовних причин, найголовнішою з яких є
неадекватність суспільства потребам молоді і, відповідно, духовна самотність, яку
породжують інертні суспільні інститути, нездатні до сприйняття нового.
Можна говорити про різний рівень активності молодіжних субкультур. Він в першу
чергу залежить від стану політичної системи та економіки даної країни. Однак
окреслений взаємозв’язок між субкультурною активністю та стану політико-
економічної системи не визначає демократію головним критерієм діяльності
субкультур. Йдеться про ступінь прозорості політичної системи та толерантності
суспільства. На Заході молодь протестувала не проти авторитаризму, а проти
“герметизації” політичної системи та нетерпимості громадської думки до інновацій,
проти неадекватності самого суспільства. В той же час на прикладі молодіжних
середовищ країн пострадянського простору простежується зв’язок між активністю
молодіжних субкультур та демократизацією політичної системи і характеру
економіки. Молодіжне середовище виділяє з себе потужні субкультури як реакцію
на авторитаризм влади, — пасивний “неполітично системний” (в розумінні
інтегрованості в політичну систему) протест, — чи на погіршення економічного
стану (за нерозвиненості політичних і соціальних засобів тиску на державу). В свою
чергу, це не означає, що в країнах з розвиненою демократією та стабільною
економікою неможлива поява молодіжних субкультур.
Нові молодіжні субкультури виникають на базі вже існуючого контркультурного
досвіду. Зокрема ідейними витоками молодіжного бунту стали традиції мистецтва
європейської богеми початку ХХ століття та лівоналаштоване академічне
інтелектуальне середовище. На представників вітчизняних молодіжних субкультур
істотний вплив мали традиції російських футуристів та досвід шістдесятників
(дисидентів і всіх причетних до культури цієї доби).

2. Типологізація молодіжних субкультур

Типологізація молодіжних субкультур в Україні ускладнюється кількома
факторами. По-перше, існуючі в західній науці підходи до цієї проблеми не можуть
бути застосовані щодо українських молодіжних субкультур. Західні вчені виходили
з досвіду діяльності неформальної молодіжної ініціативи в умовах розвиненої
демократії та відносно стабільної економіки. Крім того, західні підходи до вивчення
субкультур переважно ґрунтуються на бігевіористичних концепціях. А отже,
дослідження ведеться по лінії виявлення девіантної поведінки. В той же час відомий
дослідник неформальної молодіжної ініціативи США, Західної Європи та Канади
М.Брейк подав найбільш повну типологізацію молодіжних субкультур. На його
думку, головним критерієм типології має стати характер діяльності субкультури та
її внутрішня шкала цінностей1.
Згідно з цим критерієм висунув свою типологізацію молодіжних субкультур і
російський вчений із Татарстану С.Сергєєв. Він вважає, що молодіжні субкультури
21
поділяються на:
• романтико-ескейпістські (гіппі, індіаністи, толкієністи, з певними застереженнями
байкери);
• гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери та ін.);
• кримінальні (гопники, “любера”);
• анархо-нігілістичні чи радикально-деструктивні (панки та інші екстремістські
“ліві” та “праві” молодіжні субкультури)2.
На нашу думку, такий підхід не враховує внутрішню специфіку су

В.Кулик, Т.Голобуцька, О.Голобуцький

Государство (Платон)
Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Госуда́рство (греч. Πολιτεία) — диалог Платона, посвящённый проблеме

идеального государства. Написан в 360 г. до н. э. С точки зрения Платона,
государство является выражением идеи справедливости. В диалоге впервые
отчётливо определяются философы как люди, способные постичь то, что вечно
тождественно самому себе (идея). Именно философы должны управлять
идеальным государством. Вторым сословием должны быть стражи. Ниже их —
простой народ.

— Пусть так. Мы с тобой уже согласились, Главкон, что в образцово устроенном

государстве жены должны быть общими, дети — тоже, да и все их воспитание
будет общим; точно так же общими будут военные и мирные занятия, а царями
надо всем этим должны быть наиболее отличившиеся в философии и в военном
деле.
— Да, мы в этом согласились.
— И договорились насчет того, что как только будут назначены правители, они
возьмут своих воинов и расселят их по тем жилищам, о которых мы упоминали
ранее; ни у кого не будет ничего собственного, но все у всех общее. Кроме жилищ
мы уже говорили, если ты помнишь, какое у них там будет имущество.
22
— Помню, мы держались взгляда, что никто не должен ничего приобретать, как это
все делают теперь. За охрану наши стражи, подвизающиеся в военном деле, будут
получать от остальных граждан вознаграждение в виде запаса продовольствия на
год, а обязанностью их будет заботиться обо всем государстве. (Глава 8.)
[
Также в этом диалоге содержится систематика и краткий критический анализ
различных форм государства, размещенных автором на шкале постепенной
деградации, которая выглядит как эволюция во времени, но необратимость такой
эволюции прямо не утверждается, и сам вопрос неизбежности деградации не
поставлен явно, так что при желании эту деградацию можно считать лишь
описанием некоторой тенденции.

Диалог выстроен так, что кажется разбором идей справедливости и блага — как
основополагающих для автора идей — на примере государства как пригодном для
анализа и в то же время достаточно высоком и общем. Это заставило некоторых
исследователей толковать диалог исключительно метафорически — без какой-либо
связи с настоящим государством, что, скорее всего, является преувеличением, хотя
в диалоге и отрицается близость современных автору государств к идеальному и
даже высказывается сомнение в возможности идеального государства на земле.

Также в диалоге заметная часть посвящена некоторым другим связанным с

описанной выше философским темам, например, обсуждению общего понятия
идеи, в связи с чем излагается знаменитый миф о пещере. Иногда тут
наблюдаются некоторые отклонения от анализа на примере государства, но не
слишком часто.

Держава (Платон)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Держава або Політея вважається центральною працею Платона, в якій він

розвиває терміни справедливості та ідей, останній на прикладі своєї концепції
ідеальної держави.

23
Зміст
[сховати]
 1 Справедливість на прикладі держави
o 1.1 Навчання
o 1.2 Верстви населення
o 1.3 Етика
o 1.4 Критика
 2 Ідеї
o 2.1 Що таке ідея?
o 2.2 Печерна алегорія
o 2.3 Алегорія сонця

o 2.4 Алегорія ліній

Справедливість на прикладі держави

В першій із 10 книг (частин) він уточнює, чим справедливість не є. В її кінці панує

апорія. Висловлюються, зокрема, думки, що справедливість є перевагою
сильнішого, несправедливі мають краще життя тощо. Із аргументацією, що речі
можна краще побачити в більших масштабах розглядається питання справедливості
на прикладі держави.

Держава Платона виникає з огляду на поділ праці, оскільки ніхто не може себе сам
забезпечити, й існує із вищих цілей. Він розпізнає три верстви населення: масу,
солдатів та контролерів. Кожен із представників цих верств має свої чесноти. Мета
держави полягає в забезпеченні перемоги над іншими народами та функціонування
економіки для малої кількості людей. Атлантида є ідеалом держави. А найкращою
політичною формою держави вважається аристократія, інші форми
(тимократія, олігархія, демократія та тиранія) є такими, що виродилися.
Необхідно додати, що поняття демократії не використовується в нинішньому сенсі
слова.

[Навчання

В своїй утопічній праці він вважає, що навчання повинно здійснюватися за

допомогою строгої цензури. Гомер та інші заборонені, оскільки вони показують
погану поведінку богів, викликають у читача страх перед смертю та з інших
причин. Окрім цього, не може бути оповідань, в яких погане є щасливим, а добре –
ні. Також під заборону підпадають драми, оскільки добра людина не повинна бути
готовою зображати погану. Платон вважає за потрібне об’явити всіх поетів в своїй
державі "персонами нон ґрата". Під цензуру підпадає також музика.
Допускаються прості ритми, які висловлюють хоробре та героїчне життя, радість.

Для учнів встановлюється строгий режим тренування без риби, спецій та

солодощів. В результаті цього людям не буде потрібний лікар. До певного віку
підліткам забороняється бачити щось негарне. Але в правильний час вони повинні
24
отримати певні поштовхи, для того, щоб без виникнення страху тощо пізнати
інсування таких речей. Якщо вони в стані подолати ці проблеми, тоді підходять
для посади контролера (див. нище). Отже, початок навчання у людей спільний, чим
вища верства, тим довше продовжується навчання.

] Верстви населення

Контроль населення здійснюється наступним чином: найкращі батьки повинні

народжувати найбільше дітей. Перших зводять на великих святах за допомогою
підтасованої лотереї. При цьому, брехня є прерогативою держави. Слабих дітей
знищують після народження (див. Спарта!). Тільки у віці 20-40 (жінки) та 30-50
(чоловіки) дозволяється мати дітей. Все інше дозволено, але повинно бути
абортовано. Діти забираються у батьків після народження, без реєстрації. Молоді
називають всіх старших громадян тато або мати, або різновікових – брат та сестра.

Контролери повинні бути наділені від природи інтелектом. Їхньою позитивною

якістю є мудрість, тобто раціональна частина душі. Контролери повинні бути
потрібні знання, для того, щоб носити ідею блага/добра (або брати участь в ній).
Контролери повинні мати маленькі будинки та харчуватися просто й разом із
іншими контролерами. Ця верства ототожнюється із раціональною частиною душі –
розумом.

З економічної точки зору така держава є комуністичною. Володіння додатковою

приватною власністю не передбачається. Торгівля та ринок жорстко
регулюється. Держава націлена на забезпечення усіх членів суспільства, не тільки
окремих класів. Комунізм розуміється не тільки в економічному ракурсі, але й в
родинному. Друзі-контролери (можливо й члени інших верств населення) повинні
володіти спільним майном, а також спільними дружинами та дітьми. Повна
рівноправність та рівність статей вимагається також, отже контролерами повинні
бути також жінки, оскільки єдиним важливим є рівень пізнання ідеї добра. Королі
повинні бути філософами. Проте, як? Або король повинен стати філософом, або
філософ – королем. Другий метод поки що не можливий, оскільки філософів в
нефілософській державі не люблять. Перший, можливо. На практиці із молодим
Діонісом ІІ. не вийшло.

Солдати мають сильний емоційний компонент (певний природній гнів) у своєму

характері. За допомогою навчання та обмеження вони повинні стати хоробрими,
для того, що забезпечувати зовнішні інтереси держави. Ця верства населення
прирівнюється до емоційної частини духу. Якщо солдат продовжує навчання та
пізнає ідею добра, тоді він може стати контролером. Селяни та робочі = маса мають
певні страсні / інстинктивні бажання. Їх чеснотами є обмеження, розсудливість,
благо розумність.

25
] Етика

Справедливість, коли всі три верстви суспільства – солдати, маса та контролери -

можуть займатися власними справами без того, щоб втручатися в справи інших
верств, іншими словами, коли забезпечена спеціалізація. Всі виконують дані їм
завдання, дотримуються своїх чеснот. Із цього виводиться етика Платона з
основними чеснотами – мудрість, хоробрість, розважливість та
справедливість. Проте, більшість прав отримують контролери, оскільки є
наймудрішими із усіх. Отже, розум (контролери) повинен керувати, воля (солдати)
виконувати, а інстинкт / почуття (маса) – дотримуватися наказів інших двох сил.

Критика

Платонська держава критикується Аристотелем, а особливо Карлом

Поппером. Останній вважає цей ідеальний тип держави тоталітарним режимом та
ворогом свого "відкритого суспільства". Він зауважує, що в такій державі
вчитель Платона Сократ був би страчений за те, що він був "главарем".

Платонова держава була переглянута в іронічній формі в романі "Дивний новий

світ" Олдоса Хакслі. Відсутність глибоких почуттів, обмеження релігії та
культури є характерними рисами людей, що живуть в змальованому в книзі
дистопічному суспільстві. Суспільство поділено на 5 каст плюс 5 контролерів. А
за допомогою винаходу процесу індустріалізації та автоматизації (Форд вважається
божеством цієї утопії) люди від народження створюються для певної касти. Їх
поведінка виховується за допомогою сугестивної психології та шокової терапії в
стилі собаки Павлова. Отже, потреби встановлюються на такому низькому рівні,
що їх можна і треба (суспільне правило) задовольняти відразу, для того, щоб не
виникало болю, який виховує волю зруйнувати існуючий порядок. Існує також
суспільний наркотик – "сома", який діє без негативних наслідків, тримає людей
юними аж до 60 років (опісля вони раптово вмирають). Отже, біль та страждання
забираються у людей, проте, головний герой приходить до висновку, що без цих
почуттів не може існувати саме щастя.

Паралелі до Платоновою утопії: Контролер = філософ, кастове суспільство, діти

ростуть без батьків, фільми 3-д без жодного внутрішнього сенсу, книжок та
мистецтва не існує, страх перед смертю забирається за допомогою сугестивною
психології.

Твором, який також почерпнув із Платонівської держави вважається роман "Утопія"

(місце, яке не існує або щасливе місце) Томаса Мора. Вважається, що тут він
критикує поняття справедливості та системи економічного комунізму Платона, хоча
й його позиція є трохи невизначеною, оскільки автор зазначеного твору викладає
свої думки нейтрально, навіть трохи дистанціюється від праці.

26
Ідеї

[Що таке ідея?

Питання "Хто такий філософ" є початком розкриття теорії ідей в зазначеному творі.
Філософом є не той, хто любить мудрість, а той, хто любить досліджувати правду.
Філософ любить красу саму по собі, а не тільки красиві речі. Пізнання на відміну
від бачення не може бути помилковим, оскільки воно впізнає, що, якщо річ є нічим,
є нічим. Бачення належать до чутливого світу, а пізнання – до надчутливого світу,
бачення стосується окремих гарних речей, а пізнання – самої краси. Наприклад,
слово "кішка" повинно репрезентувати універсальну кішку, а не окремі види її.
Вона є вічною. Це логічна сторона доказу. Метафізична сторона: Бог сотворив
кішку як ідеал. Окремі кішки беруть участь в природі кішки в більше або менше
недосконалій формі. Тільки тому може існувати багато кішок. Кішка як ідеал є
дійсною, окремі кішки – явищами. Інший приклад: ліжко. Існує багато різних ліжок
– але тільки одна ідея або форма ліжка. Справжній філософ не цікавиться окремими
ліжками, а ідеальним ліжком. Ідея не визначається відповідно до загально
прийнятого поняття, а є наприклад, "2+2=4", тобто безчасовою закономірністю.
Тільки ідеям притаманне буття. У всьому іншому немає буття, є тінню,
віддзеркаленням, участю в ідеях (інтерпретується також як бачення Аристотеля).
Інша думка: буття та ідея є різними вимірами буття. Інтерпретація Нео-Кантіанців:
Ідеї є формами пізнання, які дані із органів чуттів й організовують та
уможливлюють досвід.

Сутність ідей також роз'яснено на прикладі печерної, сонячної та лінійної алегорій.

Печерна алегорія

Печерна алегорія

Суть дослідження правди Платон доводить за допомогою печерної алегорії:

нефілософи прирівнюються до в’язнів в печері, які можуть дивитися тільки в
одному напрямку, оскільки вони прив’язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а
перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать
тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони
змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо тих
речей – причин тіней. Врешті-решт, одному із в’язнів вдається втекти із печери.
Вперше він може побачити в світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був
обдурений тінями. Якщо він є філософом із якостями контролера, він повинен
повернутися в печеру та звільнити всіх інших в’язнів (на відміну від філософії
Епікура, який вимагав самоізоляцію індивіда від загального суспільства). Проте,
оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не
27
будуть сприймати інші в’язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до
царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.

Алегорія сонця

Центральна ідея зображена як тринітет блага/добра, правди та краси, серед яких

перша ідея є найосновнішою, навколо якої обертаються всі інші ідеї, що є частиною
цих ідей. Всі ідеї, окрім ідеї блага/добра, мають протилежні ідеї, що й породжує
діалектику. Ідеї "неблага"/"недобра" не існує, оскільки відноситься до категорії
неіснуючих. В самому принципі світ є добрим, люди повинні усього-на-всього
концентруватися на добрих справах. Добро є причиною та основним призначенням
існування світу. За фізичні недоліки відповідає скінченність видимих речей (див.
також Лейбніца).

Алегорія ліній

Алегорія ліній передбачає існування чотирьох рівнів буття:

Царство ідей

1. чисті ідеї

2. математичні закономірності

Царство почуттів

3. почуття

4. рефлексії, тіні та твори мистецтва

А в діалозі “Парменід” розрізняються чотири класи ідей: логічно-математичні ідеї

(схожість, єдність); етично-естетичні ідеї (краса, добро, справедливість); біотичні
ідеї (ідея людини, стихій) та ідеї малозначного та непотрібного (волосся, бруд).

Загалом, ідеї мають наступні характеристики. Вони є,

 онтологічно першорядними, "більше існуючі" ніж інші речі, які

охоплюються за допомогою органів чуття,
 першорядними за пізнанням,
 вони не проходять та не змінюються,
 причиною чогось, що є так, яким воно є

28
В’ячеслав Лінський: «Необхідно розбудовувати нову державу для нащадків, котрі б пишались уже
тим, що живуть в Україні»
В’ячеслав Якович Лінський — з 18 квітня 2006 року голова
Дніпропетровської районної ради. Балотувався за списками
  Партії регіонів, безпартійний. Народився 1960 року у місті
Підгородньому в сім’ї робітників. Після закінчення
Дніпропетровського сільськогосподарського інституту
працював 25 років у сільському господарстві: в
Дніпропетровському районному та обласному
сільгоспуправліннях, в тресті овоче-молочних радгоспів, на
великому свиновідгодівельному господарстві, головним
зоотехніком відділу тваринництва райуправління
сільського господарства. З 1992 року — директор радгоспу
«Україна» Дніпропетровського району, після реформування
— голова правління КСП «Україна», згодом — директор
ТОВ «Любимівка». Депутат райради чотирьох скликань.
Ще донедавна нашу державу, що готується зустрічати 15 річницю з дня
проголошення своєї незалежності, переслідувала низка виборних, а згодом і
післявиборних потрясінь. А Дніпропетровщина залишилась і досі єдиною областю,
де народні обранці у найвищому її органі представницької влади не можуть
розпочати свою повноцінну роботу.
На відміну ж від обласних депутатів, депкорпуси міст та районів виявляють не
лише більшу згуртованість, а й прагнення відсторонитись від політиканства,
особистих амбіцій та працювати на користь територіальних громад. Серед них і
районна рада Дніпропетровського району, яку віднедавна очолює В’ячеслав
Лінський, котрий хоч і вперше зайняв крісло районного керівника, та вже добре
знаний місцевими господарниками та колегами-депутатами.
Хоча В’ячеслав Якович за своєю скромністю не вважає, що вдалий «старт» райради
— лише його заслуга, але й особисті якості керівника та вмілого організатора
вплинули на те, що в доробку оновленого депутатського складу вже дві проведені
сесії, виїзди в проблемні територіальні громади, початок вирішення першочергових
проблем району. Про ці та багато інших питань розповів нашому кореспонденту
новообраний голова райради.
— В’ячеславе Яковичу, з якою метою Ви прийшли у владу, адже були
господарником, керівником досить успішного сільгосппідприємства?
— Очолити район мені пропонували тричі, але я кожного разу відмовлявся, бо не
вбачав у цьому потреби. Але сьогодні, з погляду на політичну ситуацію, будучи
небайдужим до майбутнього одного з найпотужніших районів області, я визначився
у своєму виборі. Крім того, ні для кого не секрет, що останнім часом виникли великі
непорозуміння між гілками влади, й потрібна була людина, котра могла б
консолідувати як депутатський корпус, керівництво, так і районну громаду.
— Ви йшли за списками Партії регіонів, а як взагалі структурована рада й як
починала вона роботу?
— Хоча й мною були розроблені програми, але я перед обранням відверто сказав
депутатам, що хочу спілкуватись «не по писаному».
29
Хочу зауважити, що підготовка до 1 сесії була важкою й ретельною. Адже до
райради прийшли представники 8 політичних партій — Партії регіонів, БЮТ,
«Громади», Блоку Литвина, Соцпартії, КПУ, Селянської партії, НСНУ, котрі
активно боролись за представництво в комісіях. Все ж сесія була проведена на
високому рівні: було утворено 7 депутатських комісій, обрані їхні голови та члени
президії райради, затверджений регламент. А нещодавно вже провели 2 сесію, на
котрій майже одноголосно приймались рішення з актуальних питань життя району.
Крім цього, з’явились нові форми роботи: дві депкомісії — по соціальному
розвитку та забудові провели виїзні засідання в найпроблемніших територіальних
громадах з питань формування та наповнення місцевих бюджетів, зустрічались з
активами та визначались у доопрацюванні першочергових питань. Почала активну
роботу фінансово-бюджетна комісія.
— Як Ви гадаєте, завдяки чому вдається згуртовувати депутатів?
— Такої активної роботи від оновленого на 80% депутатського складу я не чекав.
Адже прийшли у владу нові енергійні люди, яких робота в сільському районі не
лякає проблемністю. Іноді вони й мені додають клопоту, але ці клопоти приємні, бо
це сприяє вирішенню актуальних питань. Гадаю, вони, як-то кажуть, скучили за
роботою, а ще треба завдячувати тому, що кожна політична сила сьогодні хоче
ствердити своє політичне «я».
— В якому стані райрада прийняла район та які першочергові завдання ставить
для вирішення?
— Я в районі не новачок, тому добре обізнаний з проблемами Дніпропетровського
району, котрий називають «окружкомом». Ще за часів Радянського Союзу кращі
кадри були зібрані саме тут, й цьому треба завдячувати сусідству обласного центру.
Минулого року ми посіли перше місце в області за підсумками соціально-
економічного розвитку. За 1 квартал 2006 р. маємо теж перше місце. За
результатами жнив район у минулому році посів третє місце, а в нинішній
зернозбиральній кампанії ми другі.
Але все ж проблем вистачає, і першочергова в тому, що з 17 територіальних громад
лише 3 самофінансуються, а 14 — дотаційні. Тому, звичайно, йде перерозподіл
бюджету по цим громадам. Нагальна проблема — відсутність повноцінного
забезпечення населення водою, від котрої потерпають Підгороднянська,
Любимівська, Горьківська, Орджонікідзевська, Волоська територіальні громади.
Крім цього, потребують фінансування будівництво й ремонт доріг, вивіз побутового
сміття. Не узгоджене й питання з колишньою агрофірмою «Наукова», а нині
підприємством «Приват-Агро», про передачу на баланс сільрадам соціальної
інфраструктури разом з матеріальною базою, згідно до Указу Президента.
Звичайно, вищевказані питання та багато інших легше було б вирішувати, коли б
кількість дотаційних громад зменшувалась, а то й взагалі про дотаційність мова не
велась. Хоча за 1 півріччя район на 1,2 млн грн перевиконав план по наповненню
бюджету, й очікується перевиконання за 9 місяців та поточний рік, але в зв’язку з
підвищенням заробітної плати, тарифів на енергоносії, ми обрахували, що в районі
необхідне перевиконання планових показників по бюджету не менше ніж на 8 млн
грн.
— Ви говорили, що на початку 90-х працювали в районі. Чи не пригадаєте, як на
30
той час процеси державотворення в уже незалежній Україні відбивались на
місцевому рівні?
— На той час я працював директором радгоспу «Україна», брав особисту участь у
змінах, що стосуються місцевого самоврядування. Проблема полягала у тому, що
місцева влада, отримавши повноваження по самостійному керуванню громадою,
зіткнулася з багатьма проблемами. Зокрема — розмежування на виконавчу владу та
органи самоврядування.
У селах люди, звичайно, не могли сприймати того, що радянської держави вже
немає, й не розуміли всіх змін, що відбувались. Ще багато років ми відчували
ностальгію за минулим. Особливо це люди старшого покоління, життя котрих
проходило у радянські часи, й котрі згадують минуле та порівнюють його з
сучасністю. Але сьогодні, зрозуміло, до старого немає вороття. Тому, відстоюючи
принципи незалежності, я вважаю, що необхідно розбудовувати нову державу для
нащадків, котрі б пишались уже тим, що живуть в Україні. А для цього, звичайно,
треба працювати.
Зокрема, я знаю із власного досвіду, що в сільському господарстві сьогодні не
вистачає кадрів, хоча зарплати у господарників вищі середніх. Але людина скоріш
піде до центру зайнятості, аніж сяде за кермо комбайна чи трактора.
Я побував у багатьох країнах Європи, але можу сказати, що на побутовому рівні
досить мало людей знають про нашу державу, і це прикро. Європейцям Україна
відома здебільшого завдяки спортивним чи культурним досягненням, а хочеться,
щоб про неї говорили як про країну з потужною економікою та високим рівнем
розвитку науки й техніки, соціальних стандартів.
— Не секрет, що реформування у сільському господарстві залишило по собі багато
«перекосів». Нині ж ведуться розмови про реформу місцевого самоврядування. Що,
на вашу думку, потрібно зробити у місцевій владі та якими повинні бути зміни?
— Я проведу паралель між реформою сільського господарства та місцевого
самоврядування. Ще в ті часи, коли проводились зміни на селі, я запам’ятав, що в
Указі Президента про реформування аграрного сектора економіки було записано
останнім пунктом: Кабінету Міністрів в місячний термін розробити порядок,
правила... реформування. Але, гадаю, потрібно було спочатку виробити цей
порядок, «правила гри» і довести їх до відома всіх господарників. А відбулось так,
що реформували — «хто що придумає».
Я гадаю, що над цим питанням працюють державні мужі й тому не виникне такого,
як під час реформ на селі. В першу чергу потрібно виробити «правила гри», щоб не
наступати на одні й ті ж граблі.
Якщо дійсно місцевому самоврядуванню буде надано право «знизу» формувати
бюджет, тоді сама місцева рада повинна буде заробляти собі кошти, щоб існувати.
Це спонукатиме голів територіальних громад до пошуку прибутків та вмілого
перерозподілу коштів для забезпечення всіх громадських потреб. Звичайно, не
можна порівнювати Ювілейну чи Степову ради, де немає інвестицій та відповідного
наповнення бюджету. А тому перерозподіл коштів на рівні району чи області
повинен бути.
— Які б нововведення чи зміни, котрі б могли позитивно вплинути на соціально-
економічну ситуацію, Ви започаткували в районі вже сьогодні?
31
— Зараз розпочався будівельно-земельний бум, коли збільшився попит на земельні
ділянки й ціна на них. А в приміському Дніпропетровському районі це питання
надзвичайно актуальне, тому що межі міста поступово змінюються, ведеться
активна забудова.
Звичайно, в такій ситуації потрібно зберегти землю, а вирішуючи питання забудови,
враховувати соціальні потреби. Наприклад, коли минулого року в район «зайшли» 3
млн грн, то за пропозицією депутатів та сільських голів кошти були розподілені на
придбання машин «швидкої допомоги», ремонт лікарень, шкіл, дитячих садочків та
ін.
Сьогодні ж я хочу висунути це питання на розгляд сесії райради, щоб, подібно до
міської ради м. Дніпропетровська, декілька відсотків від проектно-кошторисної
документації будівництва будь-якого об’єкту, спрямовувати на розвиток
інфраструктури району, щоб і забудовники брали участь у відновленні соціальної
сфери. Зараз стосовно цього питання ми консультуємось із фахівцями, а я особисто
вважаю, що це дасть немалі дивіденди району.
— Ви згадували про те, що Дніпропетровщина єдина в Україні, котра й досі не
визначилась із роботою облради. Яким чином ці негаразди впливають на роботу в
районі?
— Можу навести конкретний приклад. У минулому році була відкрита
Підгороднянська середня школа № 3 за європейськими зразками. Але сьогодні,
зважаючи на наближення навчального року, більше 516 тис. грн держава в особі
УКБ облдержадміністрації винна будівельній організації-підряднику ТОВ
«Пріоритетбуд». Весь минулий навчальний рік працювала школа, котра навіть не
була здана в експлуатацію. Нині керівництво підрядних організацій ставить питання
про припинення експлуатації та вже надіслало листа на ім’я губернатора області
Надії Дєєвої та інших обласних керівників, в якому говориться, що «з 21 серпня
2006 року доступ на об’єкт незавершеного будівництва — школи № 3 у
Підгородньому — буде припинено, так як будуть виконуватись заходи з консервації
об’єкта».
Нині ж вирішення цього питання знаходиться в компетенції сесії облради. Про це
було завірено у відповіді (за текстом листа) в. о. заступника голови
облдержадміністрації Турчина, що «чергова сесія облради розгляне питання про
виділення коштів для закінчення будівництва та погашення заборгованості по школі
в м. Підгородньому».
Ось яскравий приклад наслідків затримки роботи облради. Я вже не говорю про те,
що районних голів вже 4 місяці не збирають, не обговорюються обласні та державні
питання, не скеровуються подальші напрямки роботи. Крім цього, не вирішуються
й питання з фінансування соціальних програм.
— Як Ви вважаєте, чим можна сьогодні пишатись та чому дорікати Україні з
огляду на свою 15-річну історію незалежної держави?
— Говорячи про пройдений 15-річний шлях незалежності, можна стверджувати, що
ми інколи за роки чи десятиліття проходимо відстань, котру інші держави долають
віками, а тому потрібно зважати й на це. Я гадаю, що найбільшим досягненням
молодої держави було те, що вона, мабуть, одна з небагатьох нинішніх країн СНД,
не зазнала будь-яких воєнних конфліктів. В цьому велике досягнення всіх
32
українських президентів.
Але далеко не безболісно відображаються на житті країни процеси становлення
політичних сил, інститутів президентства та виконавчої влади. На мою думку,
Україні як ніколи потрібна стабільність, як у політичному, так і в соціально-
економічному середовищі. Заполітизованість суспільства останнім часом досягла
меж. Тому, дай Боже, щоб нарешті закінчились всі перетворення в вищих органах
влади.
Можливо, й роль лідера стала б визначальною, але щоб наша держава була
сильною, в ній повинна бути сильна й дієва територіальна влада та й кожен з нас
повинен просто працювати на своєму місці, за умови, коли будь-яке слово не
розходитиметься з конкретною справою.
Вітаю читачів «Днепровской правды» зі святом Дня незалежності України. Бажаю
добробуту й злагоди їхнім родинам, плідної праці на благо нашої держави

Реферат: Система воспитания как условие становления личности (Скачать)

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА
по дисциплине “Введение в социологию”
Система воспитания как условие становления личности
План
1. Формирование личности - процесс управляемый.
2. Процесс воспитания детей - целенаправленное развитие личности.
3. “Проектирование” будущей личности.
4. Цели и потребности как стимул к развитию
5. Детские коллективы - формирование самосознания
Воспитание растущего человека как формирование развитой личности составляет
одну из главных задач современного общества.
Преодоление отчуждения человека от его подлинной сущности, формирование
духовно развитой личности в процессе исторического развития общества не
совершается автоматически. Оно требует усилий со стороны людей, и эти усилия
направляются как на создание материальных возможностей, объективных
социальных условий, так и на реализацию открывающихся на каждом историческом
этапе новых возможностей для духовно-нравственного совершенствования
человека. В этом двуедином процессе реальная возможность развития человека
как личности обеспечивается всей совокупностью материальных и духовных
ресурсов общества.
Однако наличие объективных условий само по себе еще не решает задачу
формирования развитой личности. Необходима организация систематического,
базирующегося на знании и учете объективных закономерностей развития
личности процесса воспитания, который служит необходимой и всеобщей формой
этого развития. Целевая установка воспитательного процесса состоит в том,
чтобы каждого растущего человека сделать борцом за человечность, что
требует не только умственного развития детей, не только развития их
творческих потенций, умений самостоятельно мыслить, обновлять и расширять
33
свои знания, но и развития образа мышления, развития отношений, взглядов,
чувств, готовности к участию в экономической, социальной, культурной и
политической жизни, личностно-общественного становления, развития
многообразных способностей, центральное место в которых занимает способность
быть субъектом общественных отношений, способность и готовность
участвовать в социально необходимой деятельности.
Ребенок постоянно включен в те или иные формы общественной практики; и если
отсутствует ее специальная организация, то воспитательное воздействие на
ребенка оказывают наличные, традиционно сложившиеся ее формы, результат
действия которых может оказаться в противоречии с целями воспитания.
Исторически сформировавшаяся система воспитания обеспечивает присвоение
детьми определенного круга способностей, нравственных норм и духовных
ориентиров, соответствующих требованиям конкретного общества, но постепенно
средства и способы организации становятся непродуктивными.
И если данному обществу требуется формирование у детей нового круга
способностей и потребностей, то для этого необходимо преобразование
системы воспитания, способной организовывать эффективное функционирование
новых форм воспроизводящей деятельности. Развивающая роль системы
воспитания при этом выступает открыто , делаясь объектом специального
обсуждения, анализа и целенаправленной организации.
Формирование человека как личности требует от общества постоянного и
сознательно организуемого совершенствования системы общественного
воспитания,
преодоления застойных, традиционных, стихийно сложившихся форм. Такая
практика преобразования сложившихся форм воспитания немыслима без опоры на
научно-теоретическое психологическое знание закономерностей развития
ребенка в процессе онтогенеза, ибо без опоры на такое знание существует
опасность возникновения волюнтаристского, манипулятивного воздействия на
процесс развития, искажения его подлинной человеческой природы, техницизм в
подходе к человеку.
Суть подлинно гуманистического отношения к воспитанию ребенка выражена в
тезисе его активности как полноправного субъекта, а не объекта процесса
воспитания. Собственная активность ребенка есть необходимое условие
воспитательного процесса, но сама эта активность, формы ее проявления и,
главное, уровень осуществления, определяющий ее результативность, должны быть
сформированы, созданы у ребенка на основе исторически сложившихся
образцов, однако не слепого их воспроизведения, а творческого использования.
Следовательно, важно так строить педагогический процесс, чтобы
воспитатель руководил деятельностью ребенка, организуя его активное
самовоспитание путем совершения самостоятельных и ответственных поступков.
Педагог-воспитатель может и обязан помочь растущему человеку пройти этот -
всегда уникальный и самостоятельный - путь морально-нравственного и
социального развития. Воспитание представляет собой не приспособление детей,
подростков, юношества к наличным формам социального бытия, не подгонку под
определенный стандарт. В результате присвоения общественно выработанных
34
форм и способов деятельности происходит дальнейшее развитие - формирование
ориентации детей на определенные ценности, самостоятельности в решении
сложных нравственных проблем. “Условие эффективности воспитания -
самостоятельный выбор или осознанное принятие детьми содержания и целей
деятельности”.
Под воспитанием понимается целенаправленное развитие каждого растущего
человека как неповторимой человеческой индивидуальности, обеспечивание роста
и совершенствования нравственных и творческих сил этого человека, через
построение такой общественной практики, в условиях которой то, что у ребенка
находится в зачаточном состоянии или пока только составляет возможность,
превращается в действительность. “Воспитывать - это значит направлять
развитие субъективного мира человека”, с одной стороны, действуя в
соответствии с тем нравственным образцом, идеалом, который воплощает
требования общества к растущему человеку, а с другой стороны, преследуя
цель максимального развития индивидуальных особенностей каждого ребенка.
Как указывал Л.С.Выготский, “учитель с научной точки зрения- только
организатор социальной воспитательной среды, регулятор и контролер ее
взаимодействия с каждым учеником”.
Такой подход к построению процесса воспитания - как активного
целенаправленного формирования личности - согласуется с нашей
методологической установкой на оценку роли общества и места генотипа
растущего человека в становлении его личности. Достижения современной
науки, в том числе труды отечественных философов и психологов, педагогов и
физиологов, юристов и генетиков, свидетельствуют о том, что только в
социальной среде в процессе целенаправленного воспитания происходит
действенная выработка программ социального поведения человека, формируется
человек как личность. Причем социальная обусловленность развития личности
носит конкретно-исторический характер. Но социально-историческое
формирование личности не представляет собой пассивного отражения
общественных
отношений. Выступая и субъектом, и результатом общественных отношений,
личность формируется через ее активные общественные действия, сознательно
преобразуя и окружающую среду, и саму себя в процессе целенаправленной
деятельности. Именно в процессе целенаправленно организуемой деятельности
формируется в человеке важнейшая, определяющая его как развитую личность
потребность в благе другого.
Показательно, что накопительница психологического опыта-литература устами
виднейших своих представителей многократно провозглашала эту истину. Так,
Л.Н.Толстой полагал, что признание права “другого” непросто на участие в
“борьбе за существование”, а на событие с самим собой и, более того,
утверждение собственной жизнью бытия этого “другого” становится
осуществлением разумения в межличностных отношениях и в итоге единственным
критерием нравственного прогресса. “...Допустив только возможность замены
стремления к своему благу стремлением к благу других существ, - писал он в
трактате “О жизни”, - человек не может невидеть и того , что что это - то
35
самое постепенное, большее и большее отречение его личности и перенесение
цели деятельности из себя в другие существа и есть все движение вперед
человечества”.
По сути дела, весь пафос этой толстовской мысли сконцентрировался на борьбе
писателя с биологизацией жизнедеятельности человека, с попыткой сведения
сущностных сторон его бытия, среди которых одна из важнейших - это его
нравственно-этическая сфера, исключительно к биологическому существованию.
Задолго до появления различных разновидностей фрейдизма и современных
социобиоло гических теорий Л.Н.Толстой с гениальной прозорливостью увидал
всю опасность искажения общественной сущности человека.
На рубеже XX столетия великий русский писатель поставил перед всем
человечеством чрезвычайно простой и одновременно архисложный вопрос: что же
происходит с человеком в современном мире? Почему простые и ясные основы его
жизни (труд, забота о ближнем, любовь к природе и бережное к ней отношение,
сострадание к человеку и др.) вдруг начинают терять для него весь свой
смысл и значение? Что же такое эта самая “цивилизованность” современного
человека, если благодаря ей он утрачивает целостность нравственного сознания
и начинает стремиться к самым варварским формам саморазрушения, зачастую сам
не замечая этого? При этом писатель как предчувствовал, какие чудовищные
формы примет в “массовом” сознании обывателя XX столетия эта
“эмансипированная” стихия “животности”.
Пытаясь разобраться во всем этом, Л.Н.Толстой вскрыл противоречия
нравственного бытия человека современного общества, указав, что главная
причина утраты им веры и осмысленности своего существования кроется в слепом
эгоизме, извратившем духовноценностную природу познания.
Отвергая представление о существовании человека исключительно как
биологического существа, всецело подчиненного диктату инстинктов,
писатель полностью не отрицал власть “природы” над человеком, а также не
возлагал все надежды по усовершенствованию человеческого бытия на
деятельность его разума. Наоборот, писатель подчеркивал неоднократно, что
чрезмерная рационализация бытия человека ни в коей мере не приблизит его к
постижению смысла жизни. Только способность личности возвышаться над своим
естеством и опираясь на него как на необходимое условие существования,
утверждать разумные, истинно человеческие основания бытия, по убеждению
Л.Н.Толстого, есть единственный критерий осмысленности ее жизни.
Обессмысливание представления о жизни, происходящее в результате полного
порабощения человека “плотью”, служит , по Л.Н.Толстому, самым главным
препятствием на пути постижения им смысла своей жизни, в то время как
освобождение из-под ее власти вновь возвращает его к самому себе как
духовному и нравственному, человеческому существу-Homo moralis. Это открытие
человека в себе бесконечности своей сущности, которая и становится
единственным реальным основанием бесконечности своей существования, и есть,
как утверждал писатель, тот высший смысл жизни, который может стать
доступен каждому человеку.
Солидаризируясь с великим писателем в понимании целей воспитания, среди
36
которых главной он считал формирование потребности принести благо другому,
однако, можно не согласиться с ним в суждении о возможных путях достижения
этой цели. Л.Н.Толстой, как известно, отводил основную роль нравственному
просвещению, разделяя в этом взгляды просветителей XVIIIв. Данное положение
позднее подверглось критическому переосмыслению, когда разрыв между
реальным поведением индивида и обнаруживаемым им знанием нравственных
норм
и императивов действия стал очевидным для философов и педагогов фактом.
Просветительская ориентация в педагогике уступила место более реалистичной,
хотя никто не отрицал важность нравственного просвещения и знания как
такового в процессе духовного развития личности.
Однако нравственное формирование личности не равно нравственному
просвещению. Установлено, что ценностно ориентированная внутренняя позиция
ребенка возникает не как итог некоторых “педагогических воздействий” или даже
их системы, а в результате организации общественной практики, в которую он
включен. Однако организация общественной практики воспитания личности
ребенка может быть ориентирована двояко. Один тип направлен на
воспроизведение уже сложившегося социального характера. Такому типу
организации соответствует приспособление педагогического процесса под уже
достигнутый уровень психического развития ребенка. Подобная организация
воспитания ни в коей мере не соответствует целям построения гуманного
общества, поскольку здесь требуется решение задачи преобразования сознания
человека.
В связи с этим, отечественные ученые и педагоги-практики исходят из того,
что воспитание (в том числе и обучение) не может плестись “в хвосте детского
развития”, ориентируясь на его вчерашний день, а должно соответствовать
“завтрашнему дню детского развития”. В этом тезисе четко отражается принцип
подхода к психическому развитию личности как к управляемому процессу, который
способен создавать новые структуры личностных ценностей растущих людей.
Управление процессом воспитания, осуществляемое как целенаправленное
построение и развитие системы задаваемой многоплановой деятельности ребенка,
реализуется педагогами, вводящими детей в “зону ближайшего развития”. Это
означает, что на определенном этапе развития ребенок может продвигаться
дальше не самостоятельно, но под руководством взрослых и в сотрудничестве
с более умными “сотоварищами”, а уж затем и вполне самостоятельно.
Целенаправленное формирование личности человека предполагает ее
проектирование, но не основе общего для всех людей шаблона, а в соответствии
с индивидуальным для каждого человека проектом, учитывающим его конкретные
физиологические и психологические особенности. Не может быть колебаний,
писал А.С.Макаренко, - стремиться ли к воспитанию смелых, честных,
настойчивых или малодушных, трусливых и лживых.
При этом особое значение приобретает учет внутренних побудительных сил,
потребностей человека, его сознательных стремлений. Именно на этой базе
появляется возможность и правильно оценить личность и построить
эффективную систему ее воспитания через специально задаваемую деятельность.
37
Включение ребенка в организованную взрослым деятельность, в процессе которой
развертываются многоплановые отношения, закрепляет формы общественного
поведения, формирует потребность действовать в соответствии с нравственными
образцами, которые выступают в качестве мотивов, побуждающих деятельность и
регулирующих взаимоотношения детей.
“Искусство воспитания”, приходит к обоснованному выводу, заключается в
использовании такого важнейшего психологического механизма, как создание
правильного сочетания “понимаемых мотивов” и мотивов “реально действующих”,
а вместе с тем в умении вовремя придать более высокое значение успешному
результату деятельности, чтобы этим обеспечить переход и к более высокому
типу реальных мотивов, управляющих жизнью личности. Так, дети
подросткового возраста знают о наличии важной и общественно ответственной
жизни взрослого члена общества. Но лишь включение в социально признаваемую
деятельность превращает эти “понимаемые” мотивы в реально действующие.
Главная цель развития личности - возможно более полная реализация человеком
самого себя, своих способностей и возможностей, возможно более полное
самовыражение и самораскрытие. Но эти качества невозможны без участия других
людей, они невозможны путем противопоставления себя людям, они абсолютно
невозможны в изоляции и противопоставлении себя обществу, без обращения к
другим людям, предполагающего их активное соучастие в этом процессе.
Таким образом, основными психологическими качествами, лежащими в основании
развитой личности, являются активность, стремление к реализации себя и
сознательное принятие идеалов общества, превращение их в глубоко личные для
данного человека ценности, убеждения, потребности.
Рост круга потребностей, закон возвышения потребностей, развитие
потребностно-мотивационной сферы определяют характер формирования
конкретных
черт и качеств личности. К таким конкретным чертам личности, которые
формируются в процессе воспитания, относятся: ответственность и чувство
внутренней свободы, чувство собственного достоинства (самоуважение) и
уважение к другим; честность и совестливость; готовность к социально
необходимому труду и стремление к нему; критичность и убежденность; наличие
твердых, не подлежащих пересмотру идеалов; доброта и строгость;
инициативность и дисциплинированность; желание и (умение) понимать других
людей и требовательность к себе и другим; способность размышлять,
взвешивать и воля; готовность действовать, смелость, готовность идти на
определенный риск и осторожность, избегание ненужного риска.
Названный ряд качеств не случайно сгруппирован попарно. Этим подчеркивается,
что нет качеств “абсолютных”. Самое лучшее качество должно уравновешивать
противоположное. Каждый человек обычно стремится найти социально
приемлемую
и лично для него оптимальную меру соотношения этих качеств в своей личности.
Только при таких условиях, найдя себя, сложившись и сформировавшись как
целостностная личность, он способен стать полноценным и полезным членом
общества.
38
Психологические качества взаимосвязаны, интегрированы в едиой личности.
Ядром личности, детерминирующим все ее частные проявления, служит
мотивационно-потребностная сфера, представляющая собой сложную и
взаимосвязанную систему стремлений и побуждений человека.
Одна из центральных задач воспитания состоит в том, чтобы сформировать у
растущего человека гуманистическую направленность личности. Это значит ,
что в мотивационно-потребностной сфере личности общественные побуждения,
мотивы социально полезных деятельностей должны устойчиво преобладать над
эгоистическими мотивами. Чтобы ни делал, о чем бы ни думал подросток, в
мотив его деятельности должно входить представление об обществе, о другом
человеке.
Формирование такой гуманистической направленности личности проходит
несколько этапов. Так, для младших школьников носителями общественных
ценностей и идеалов выступают отдельные люди - отец, мать, учитель; для
подростков в их число входят также и сверстники; для подростков в их число
входят также и сверстники; наконец, старший школьник воспринимает идеалы и
ценности достаточно обобщенно, может не связывать их с конкретными
носителями (людьми или микросоциальными организациями). Соответственно
система воспитания должна строиться с учетом возрастных особенностей.
Она должна также быть ориентированной на “завтрашний день” развития детей,
что предполагает включение ребенка, подростка, юноши в систему
взаимосвязанных генетически преемственных и сменяющих друг друга ведущих
деятельностей. Внутри каждой из них возникают особые образования, каждая из
них вносит свой специфический вклад в формирование мотивационно-
потребностной сферы личности. В то же время развитие мотивационно-
потребностной сферы происходит не только по пути включенных в не новых
образований, но и через дифференциацию и иерархизацию ранее возникших
мотивов деятельности. Наиболее развитой структурой мотивационно-
потребностной сферы обладает личность с общественной направленностью
мотивов.
Другая важнейшая задача воспитания растущих людей - это формирование их
устойчивых учебно-познавательных интересов. Полноценное воспитание
предполагает развитие у детей познавательной потребности, которая направлена
не только на содержание школьных учебных предметов, но и на всю окружающую
их действительность. Ребенок должен на своем личном опыте убедиться, что мир
познаваем, что человек, т.е. он сам, может открывать законы, управляющие
окружающим миром, предсказывать события и проверять, произойдут ли они на
самом деле, находить единую скрытую основу, казалось бы разнородных явлений.
Эта радость познания, радость собственного творчества превращает
первоначальное любопытство в любознательность, присущую ребенку, делает ее
более устойчивой. Любознательность потом конкретизируется, сосредотачиваясь
на той или иной области действительности, т.е. начинает относиться к тому
или иному учебному предмету (циклу предметов - естественнонаучному,
гуманитарному и т.д.).
Возникает потребность не только в интеллектуальном познании тех или иных
39
сторон действительности, но и в их практическом освоении и преобразовании.
Эта потребность опредмечивается в возникновении мотивов разнообразной
трудовой деятельности, которая, позволяя сохранить особую познавательную
направленность, идущую от игры и имеющую много общего с так называемыми
интеллектуальными играми, трансформирует её в осознанную потребность
“всерьез” трудиться.
Таким образом, на определенном возрастном этапе (сейчас это происходит в
период окончания неполной средней школы) в развитии мотивационно-
потребностной сферы происходит новый качественный сдвиг, связанный с
возникновением планов и намерений, поиском путей самореализации в трудовой
деятельности. Такая дифференциация мотивов приводит к образованию в структуре
мотивационно-потребностной сферы профессиональны намерений.
Отношение к профессии - существеннейший элемент в воспитании человека. Самое
главное здесь - общая сознательная мотивация на труд, желание и готовность
трудиться на свое благо и благо общества. Для этого должны быть воспитаны
два взаимосвязанных чувства - уважение к людям труда и презрение к
бездельникам. Важно, чтобы эти общие установки ребенок, подросток умел
“оборачивать на себя”, т.е. ценить самого себя за свой труд, находиться “в
согласии с самим собой”, если он занят трудом, и чувствовать внутренний
конфликт, внутреннюю неудовлетворенность собой, стыд, если он не работает.
К числу важнейших моментов в этом комплексе относится понимание социальной
значимости своего труда, чувство, что человек находится в гармонии с
обществом, что он занят почетным делом. Отсюда важность соединения обучения
детей с разнообразным социально одобряемым трудом, который только и делает
ребенка членом общества, вводит его в жизнь общества. Именно в форме
утверждения себя в общественном труде происходит утверждение ребенком себя
как личности, формируется потребность в труде, как содержательная форма
отношений человека к человеку.
Психологический анализ показывает, что дети, представляя неотъемлемую часть
общества, младших его членов, стремятся жить общей жизнью со взрослыми.
Универсальной формой этой жизни выступает социально значимый труд, участие в
котором обеспечивает детям необходимую жизненную позицию. Характер, объем,
функции трудовой деятельности, ее роль и степень воздействия различна в
разных возрастах, но на всех этапах психического развития личности именно
эта деятельность определяет отношение детей, развития их сознания и
самосознания. Поэтому при всей непреходящей важности формирования ведущей
деятельности, характерной для каждого периода онтогенеза, следует особое
внимание обращать на включение всех детей в посильные виды социально полезной
деятельности. Психологический смысл просоциального труда дети осознают и
сами, они замечают, что от работы у них зависит настроение, им приятно
сознавать, что они делают полезное себе и людям, они познают радость от
социально важного труда. Психологически это обосновано тем, что такой труд
ставит подростков в позицию равноправного члена общества, принося ему
удовлетворение от создания реального продукта, воспитывая желание трудиться.

40
Структурным стержнем мотивационно-потребностной сферы является ее
временная
ориентация. Временная перспектива - не просто знания, представления или
мечты о будущем, эта совокупность взаимосвязанных и значимых для личности
цели в жизни, ориентирующая мысли, переживания и действия ребенка,
подростка, юноши (девушки) как на ближайшее (неделя, месяц), так и на
отдаленное (годы,десятилетия) будущее. Временная перспектива включает в
конкретные жизненные планы и то, что называется целью и смыслом жизни. Для
того, чтобы быть полноценной, социально активной личностью, полезным членом
общества, для того, чтобы в течение жизни развиваться, человек должен
ставить перед собой крупные, социально значимые, привлекательные для
него и не простые идеи. Только серьезные цели могут послужить действенным
стимулом в жизни, позволяя человеку не “размениваться на мелочи”, и не
“плыть по течению”. Отсутствие таких целей, суженность временной перспективы
делают человека максимально зависимым от внешних обстоятельств.
Наконец, важнейшая характеристика мотивационно-потребностной сферы -
наличие
у человека твердой воли, т.е. реальной способности превратить свои мысли и
намерения в дела, поступки.
Воспитание воли - один из основных моментов в процессе воспитания. Воля
человека воспитывается постепенно - он должен научиться выполнять дела и
поступки, которые ему совершать не хочется, но надо. От умения выполнять
требования окружающих к способности самому формулировать и выполнять их -
таков путь развития воли у человека.
Сформированность указанных качеств личности растущего человека определяет его
поведение в массе конкретных случаев и ситуаций, с которыми он сталкивается в
жизни и которые, разумеется, нельзя предусмотреть до мельчайших деталей в
процессе воспитания.
Самое главное нравственное качество, которое должно быть сформировано у
каждого растущего человека, - действенность его мировоззрения,морально-
нравственных идеалов, убеждений. Ребенок, подросток, юноша (девушка) должен
не только думать, но и действовать по совести, в соответствии со своим
мировоззрениям.
Такой “школой действия” служат все формы общественной работы, все виды
производительного труда, все типы разнообразной индивидуально-
предпринимательской деятельности. В этих деятельностях у школьника
воспитываются умение подчинять свои интересы и свою волю решениям других
и убеждать других в своей правоте, отстаивать в деле свои взгляды, ставить
цели и решать их. Для того, чтобы социально признаваемая деятельность
(включая учебную, трудовую, организационную, художественную, спортивную и
другие виды) выступала действительной “школой” для проверки и укрепления
школьником своих убеждений, она обязательно должна быть:
- интересной и “честной” деятельностью, т.е. не сводиться к формальному
выполнению;
- деятельностью, важной для детей, определенным образом затрагивающей их
41
реальные, существенные интересы;
- свободной деятельностью, т.е. обеспечивающей ребенку возможность
реализоваться в ней, испытывать все свои способности;
- трудной деятельностью, т.е. успешное ее выполнение должно требовать,
прежде всего, напряжения воли (и вместе с тем быть такой, чтобы всякий
ребенок мог выполнить ее таким образом, чтобы она имела для него
положительный эффект);
- деятельностью, в которой молодой человек оказывается перед реальной
альтернативой: поступить “по совести”, согласно своему мировоззрению, или
“не по совести”, против своих взглядов. В первом случае может быть
труднее, но такое поведение должно вызвать и поощрение извне (от товарищей,
воспитателя), а главное вызвать внутреннее удовлетворение, увеличить
самоуважение. Во втором случае, когда совершение поступка облегчено,
ребенку, подростку, юноше должно быть стыдно, он должен терять уважение к
себе. Особенно важно, чтобы это был честный, свободный выбор. Ибо кто
самостоятельно, свободно выбрал честный поступок, тот одним этим сильно
укрепил свой нравственный костяк, свое действенное мировоззрение, свою
актуальную жизненную позицию. Человек, узнавший на своем опыте, как приятно
преодолеть себя, добиться уважения друзей, согласия со своими убеждениями,
сохранит этот опыт надолго.
Развитый детский коллектив представляет собой необходимое условие
самоутверждения личности. Ему присущи общность целей и адекватность
мотивов предметно-практической совместной деятельности, направленной на
пользу общества, забота об общем результате, определенные организация и
характер общения, широкая система коллективных связей. Наиболее развитые
формы взаимоотношений детей создаются в процессе целенаправленной
организации их социально-одобряемой деятельности: учебной, организационно-
общественной, трудовой, художественной, спортивной и др. При этом придание
основным типам деятельности детей определенной целевой направленности,
социальной значимости позволяет не только формировать отношения детей внутри
возрастных групп, но и строить их на единой основе. Сочетание
взаимоответственности, с одной стороны, а с другой - необходимости
проявления самостоятельности в организации и осуществления просоциальной
деятельности обеспечивает условия для развития подлинной самостоятельности.
Максимальное развитие самодеятельности детей выступает определяющим
признаком развитого детского коллектива.
Социально признаваемая деятельность как средство формирования детского
коллектива и определенных отношений его членов может быть реализована в том
случае, если она соответствующим образом организована.
Это должна быть такая организация, при которой:
а) дети разных возрастов выполняют отдельные части общей задачи, т.е.
осуществляется возрастное разделение;
б) значимые цели этой деятельности имеют как общественный, так и личностный
смысл;
в) обеспечивается равноправная, инициативно-творческая позиция каждого
42
ребенка (от планирования дел до оценки ее результатов);
г) осуществляется непрерывность и усложнение совместной деятельности, причем
не только в плане собственно деятельности, но, главное, с позиции ее
активного участника, действующего вначале для “контактного” коллектива,потом
для общешкольного,а затем для района, города, общества;
д) деятельность эта направлена на благо другим людям, обществу. Именно в
развитых формах социально одобряемой деятельности формируется умение
ребенка
учитывать интересы, позицию другого человека и соответственно этому
ориентироваться в своем поведении.
Как инструмент воспитаний детский коллектив организуется взрослым. При
этом важное значение приобретает вопрос о соотношении: 1) потребности детей
в общении и 2) задач, поставленных перед этим коллективом. Практически в
любом организованном детском объединении реально существует определенное
сочетание данных двух факторов. Однако наиболее широкие возможности их
взаимодействия создаются в условиях сформированного детского коллектива.
Активно включая детей в решение социально важных задач, такой коллектив
обеспечивает многообразные формы общения, обусловливает возможности
развития индивида как личности. Психолого-педагогическая задача при этом
заключается в том, чтобы детский коллектив не воспринимался лишь как форма
целесообразности, чтобы в глазах детей воспитательная функция коллектива
отступала на второй план перед его социально полезной функцией. Иначе его
воспитательное воздействие нивелируется, заменяясь влиянием так называемых
неофициальных, неформальных детских объединений. Детский коллектив,
существующий в современной общеобразовательной школе
представляет собой многоплановую систему, внутри которой дети могут быть
членами объединений, разных по характеру и длительности существования.
Важную роль играет характер взаимоотношений, которые складываются между
детьми в изменяющейся структуре постоянных и временных объединений, что
проводит всех школьников через положение руководителей и исполнителей,
формируя умения командовать товарищами и подчиняться товарищу, создавая
развернутую сеть разнообразных связей, отношений. Особое место в креплении
межколлективных связей занимает целенаправленное создание временных
объединений, позволяющих организовать деятельность детей в
небольших группах, которым поручается выполнение кратковременных дел.
Психологическое своеобразие этих групп состоит в том, что школьник в таком
объединении, насчитывающем обычно всего несколько детей, постоянно находится
под воздействием общественного мнения товарищей и не может уклониться от
принятых норм поведения. Кроме того детям легче осуществлять самостоятельное
руководство небольшим числом сверстников. Но главное состоит в том, что
только в небольших группах каждый ребенок может определить для себя такое
положение в совместной работе, при котором он способен приложить все свои
знания, силы и способности, т.е. возникает возможность для каждого выделить
свою роль в общей деятельности, в наибольшей степени адекватную его
индивидуальным склонностям.
43
К числу важных моментов в организации детского коллектива относится
разновозрастное построение контактных объединений школьников.
Разновозрастный состав детских коллективов нивелирует обычно существующую в
объединении сверстников тенденцию замыкаться в кругу групповых интересов.
Ребенок испытывает влияние каждой такой группы и, занимая в ней определенное
место, в то же время сам воздействует на окружающих, оптимизируя
собственное развитие.
Но этот путь реализуется лишь в многоплановой системе детского коллектива
школы в целом, где в сложных структурных связях находятся контактные
коллективы, разные по длительности существования, объему и содержанию
деятельности. В общешкольном коллективе складывается совершенно особая
психологическая ситуация. Наличие для детей разных возрастов и занятых
разными видами деятельности общих интересов: общешкольные дела,
взаимоотношения классов, групп, бригад, штабов, кружков - создает возможности
для установления между детьми развернутых типов отношений.
В частности общешкольный коллектив обеспечивает единство, дружбу,
товарищество старших и младших школьников.
Ежегодно обновляясь, общешкольный коллектив сохраняет в то же время свои
законы, обычаи, традиции и требования. В этом отношении он является
постоянно действующей силой, помогающей создавать, стабилизировать, развивать
интересы контактных коллективов. Чем больше выражены коллективные начала в
общешкольном коллективе, тем прочнее спаяны контактные объединения детей;
чем значимее, обширнее общая цель, зримее ее общественный характер, тем
прочнее связи всех детских коллективов в их общей иерархии. Целенаправленная
организация разветвленного детского коллектива обеспечивает наиболее
благоприятные психологические условия формирования коллективистских качеств
личности каждого ребенка.
Коллективизм составляет одно из определяющих отношений личности в ее
конкретной деятельности - творческое отношение к общественной делу, выражая
потребность в деле, необходимом другим людям. Такую потребность нельзя
сформировать в замкнутом коллективе, акцентированном лишь на достижении
своих целей, что таит опасность развития групповщины. Нередко дети,
проявляя внутри своего коллектива отношения товарищества, взаимопомощи,
ответственности, не демонстрируют качеств коллективиста за пределами своего
коллектива.
В чем причина слабой сформированности коллективистских качеств? В качестве
одной из наиболее серьезных причин этого можно указать излишнюю замкнутость
ребенка в коллективе.
Формирование коллектива класса, ученической бригады, несомненно,
способствуют воспитанию у детей определенных отношений к своему коллективу,
внутри коллектива. Однако даже товарищеские отношения, отношения деловой
независимости все же сами по себе не идентичны коллективистским качествам
личности отдельных детей, составляющих коллектив. Коллективизм не может
основываться лишь на делах своего коллектива, потому что быть
коллективистом - значит болеть не только за дела своего коллектива. Главное
44
в коллективизме - общественная ориентация деятельности, творческое отношение
к любому другому человеку как к цели, а не как к средству деятельности.
Поэтому формирование подлинно коллективистских качеств личности
предполагает
“абстрагирование” от дел и целей конкретного коллектива, связь этих дел и
целей с более широкими задачами других коллективов, образующих общество,
именно на этом пути у подростка, юноши формируется личная ответственность за
общие дела. В этом плане показательны данные, полученные в исследовании по
выявлению условий формирования коллективистских качеств личности детей
подросткового возраста. Схематично эти исследования выглядят следующим
образом:
1. 214 подростков в ряде детских коллективов (это были коллективы классов
школ, воспитательных групп школ-интернатов, спецшкол) были заняты
деятельностью в рамках своих коллективов. Эта деятельность имела четко
выраженные общественно полезные цели, достижение которых продуманно
вознаграждалось (например, поездкой на пограничную заставу). При этом 187
таких подростков, как это обычно складывается в школьной практике,
участвовали и в работе кружков, секций, бригад и др., но без специального
вмешательства в организацию их деятельности в разных коллективах.
2. В других школах осуществлялось направленное включение всех подростков
(данный вариант эксперимента охватывал 225 детей 10-15-летнего возраста)
одновременно в разные коллективы - класса, клуба, кружка, секции, бригады и
т.д. При этом деятельность каждого коллектива имела свою общественно значимую
цель, достижение которой также вознаграждалось.
3. В третьих школах обеспечивалось вовлечение подростков (219 учащихся IV-
VIII классов) в специально организованную систему разноплановых
коллективов при соподчиненности общественно значимых целей их
многообразной
деятельности по решению социально важных задач.
Затем перед всеми названными коллективами ставилась задача, имевшая важный
общественный смысл, значимость для города, республики.
Но выполнение этой задачи отвлекало от работы в конкретном коллективе,
наносило ему известный ущерб. В результате 89% подростков, входящи в
систему многопланового коллектива деятельность которого содержательно
детерминировалась решением общей задачи (третий вариант), проявили
настойчивость, инициативу в значительно большей степени, чем школьники
(второй вариант), члены разных коллективов (61%), и несравненно больше,
чем те подростки, которые замыкались на делах своих коллективов (43%), хотя
их цели и были тоже общественно значимы не только для своего коллектива
(первый вариант).
Возник, однако, вопрос о степени сформированности коллективистских качеств
личности детей. Для выяснения этого был проведен дополнительный
эксперимент. Смысл его состоял в коссвенной проверке того, как поведет себя
каждый подросток в ситуации выбора между личной и социально значимой целью.
Оказалось, что те дети, которые длительно действовали в многоплановом
45
коллективе, ориентируясь не на конкретные, хотя общественно важные цели
контактных коллективов, а на общее, общественно значимое дело, обладают
достаточно устойчивыми коллективистским качествами. Деятельность,
выполняемая для общества, была для них важна потому, что это было связано с
определением своего места в обществе, с формированием самосознания.
Следовательно задача взрослых заключается в такой организации просоциальной
деятельности в условиях детского коллектива, которая обеспечивает
ответственное отношение детей к общему делу в широком плане. Именно в этом
случае происходит становление личности ребенка, для которого общественное
дело - потребность. Поэтому необходимо, развивая самоуправление детского
коллектива, формировать отношения детей не только к цели данного коллектива
(при сохранении ее конкретной значимости), но и к общему делу вообще.
Полученные данные убеждают в необходимости одновременного включения
детей
в специально организованную “скользящую сеть” различных коллективов:
а) учебных, трудовых, организационно-общественных, художественных,
спортивных, игровых;
б) постоянных, сезонных, временных;
в) одно- и разновозрастных;
г) малочисленных и многочисленных.
Такая подвижная сеть многоплановых коллективов при условии соподчинения
социально значимых целей деятельности всех коллективов и подчинения
решению общей задачи не позволяет ребенку замкнуться в кругу близких
товарищей.
Она непрерывно включает малый коллектив в большой, группы детей одного
возраста в разновозрастный коллектив, создавая переплетение
взаимозависимостей, разрывая рамки своего конкретного, “нашего” коллектива,
выводя детей в целом на общество. Причем это не формальный разрыв,когда
ребенок участвует “то там, то тут”, а система, которая, с одной стороны,
способствует формированию непосредственно-личностного общения детей в
коллективе, а с другой - обеспечивает осознание ребенком его включенности
не только в данный коллектив, но и в общество.
В частности, большое число коллективов, в состав которых ребенок
одновременно входит, не дает ему возможности стать в известную оппозицию, а
скользящие формы разнопланового коллектива эту возможность исключают,
создавая условия для разнообразного общения, общения в чистом виде, для
построения отношений дружбы, сотрудничества, общих взглядов, интересов детей.
Итак, формирование личности человека-коллективиста требует организации
системы многопланового детского коллектива, системы, а не конгломерата
классов, групп, кружков, бригад и пр. При этом важно направленное включение
каждого ребенка в развернутую социально одобряемую деятельность в системе
именно такого специально заданного многопланового коллектива при
соподчиненности целей каждого конкретного коллектива решению общих
социально
значимых задач. Необходимо подчеркнуть, что воспитание детей в коллективе,
46
основу которого составляет система просоциальной деятельности - это не один
из ряда важных воспитательных принципов, а особый, качественно своеобразный
подход к формированию растущего человека как личности.
Литература :
1. Андреев И.Л.” Происхождение человека и общества”- М.:Мысль, 1988
2. Милтс А.А. “Гармония и дисгармония личности” - М.:Политиздат, 1990
3. Давыдов В.В. “Проблемы развивающегося обучения”-М.,1986.
4.Фельдштейн Д.И.”Формирование личности ребенка в подростковом возрасте.
ПВП,1978.

Соціальний ризик в період трансформації суспільства:

до розробки спеціальної соціологічної теорії

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процес трансформації українського суспільства

супроводжується виникненням безлічі соціальних проблем, які несуть загрозу
процесам суспільного відтворення та розвитку. Ситуація перманентної
нестабільності та змін принципів організації суспільного життя обумовлює
послаблення соціального контролю, розбіжності в діяльності соціальних інститутів,
посилює невизначеність суспільного життя, збільшує ймовірність виникнення
небажаних соціальних явищ. В таких умовах актуалізується задача соціологічного
прогнозування ймовірних небажаних соціальних явищ для того, щоб відвернути
їхню появу в майбутньому.
Гносеологічна сторона проблемної ситуації полягає в тому, що теорія
соціального ризику практично не розроблена у вітчизняній соціології. Реальна
практика соціального управління в СРСР в умовах домінування адміністративних
засобів не ставила питання про необхідність прогнозування можливих негативних
соціальних наслідків управлінських рішень. Тому цей напрямок дослідження не
отримав достатнього розвитку в радянській соціології. Дослідження та розробки, які
мали місце, носили здебільшого ідеологічний характер.
Аналіз соціальних наслідків управлінського рішення знайшов своє
відображення в 80-90-ті роки в прогнозному соціальному проектуванні. Однак його
головна особливість полягає в тому, що відправною точкою дослідження
виступають не можливі в майбутньому небажані соціальні явища, а соціальні
наслідки, які вже з’явилися та втілені в конкретній проблемній ситуації, яка вимагає
вирішення 1).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, викладаються її мета,

задачі, об'єкт та предмет дослідження, характеризується теоретична та емпірична

47
бази дослідження, формулюються основні положення, запропоновані до захисту,
характеризується значення одержаних результатів та ін.
Перший розділ "Соціальні та гносеологічні особливості становлення
спеціальної соціологічний теорії соціального ризику" спрямований на вирішення
двох основних завдань:
1)        уточнити особливості сучасних соціальних умов українського
суспільства,
2)        визначити особливості сучасних пізнавальних умов дослідницької
діяльності -
з тим, щоб здійснити обгрунтований вибір аксіологічної основи або
філософської та загальносоціологічної методології спеціальної соціологічної теорії
соціального ризику.
У першому підрозділі "Особливості соціологічного аналізу соціального
ризику в період трансформації суспільства" є стисла характеристика особливостей
процесу трансформації в Україні. При цьому головна увага приділяється аналізу
його соціальних особливостей. Відзначається, що істотною рисою процесу
трансформації є його наповненість динамічно зростаючими проблемами, в тому
числі соціального характеру. Таке динамічне зростання числа та гостроти проблем
має внутрішні обмеження, тому що підриває спроможність суспільства до
відтворення та розвитку.
Свідченням усвідомлення необхідності розробки засобів, що обмежують
виникнення небажаних явищ в умовах трансформації, є виникнення дискурсу
ризику в пострадянському суспільстві. Цей дискурс характеризується тим, що ризик
стає об'єктом уваги не лише технічних та природничих, але й соціальних наук.
Поняття "ризик" вживається соціальними вченими для того, щоб зафіксувати
зв'язок між характером змін, що формують сучасний стан пострадянського
суспільства, та його майбутнім станом.
Відзначається, що соціологічна теорія ризику в вітчизняній соціології
переживає етап становлення. Ця теорія не може копіювати зарубіжні соціологічні
теорії ризику та потребує власного розвитку, специфічного визначення предмету та
об'єкту дослідження, виходячи з особливостей соціальної ситуації, яка склалася в
українському суспільстві.
При розгляді соціальних особливостей сучасного українського суспільства
зроблений висновок про те, що особливу актуальність в період трансформації
набувають соціальні проблеми, пов'язані зі становленням, розвитком, існуванням та
взаємодією соціальних груп. Тому соціологічний аналіз ризику повинен бути
спрямований на аналіз соціального ризику при визначенні поняття "соціальне" у
вузькому розумінні, тобто як сукупності соціальних груп та зв'язків між ними.
У другому підрозділі "Обгрунтування методології соціологічного
дослідження соціального ризику" аналізується специфіка пізнавальних умов
соціологічної діяльності в сучасному суспільстві.
Особливості розвитку сучасної пізнавальної ситуації аналізуються в контексті
філософської дискусії між модернізмом і постмодернізмом. Відзначається, що
суттєвою характеристикою сучасної філософії є її релятивізація, визнання
суб'єктивного характеру будь-якого світогляду, в тому числі наукового. Робиться
48
висновок про те, що в умовах делегітимізації модерністського світогляду філософія
конструктивного постмодернізму повинна відігравати роль філософської
методології соціологічного дослідження соціального ризику.
Відображенням загальної пізнавальної ситуації є ситуація методологічного
плюралізму в соціології, що, однак, не виключає проблеми вибору
загальносоціологічної методології будь-якого дослідження.
Інвентаризація основних типів загальносоціологічної методології
здійснюється за критерієм визначення матеріальної або ідеальної природи
соціальної реальності. Зроблений висновок про те, що в сучасній соціології
поширюється визнання перспективи соціального суб'єкта та прагнення до синтезу
матеріального та ідеального поглядів на природу соціальної реальності. Іншими
словами, поширюється визнання того, що суб'єктами соціальних змін виступають
усі члени суспільства та що соціальний світ є продуктом діалектичої взаємодії як
об'єктивних структур, так і процесів розуміння та інтерпретації. Відповідно
пропонується розглядати діяльнісний, структуралістький та конструктивістський
підходи як загальносоціологічну методологію соціологічної теорії соціального
ризику.
Об’єктом соціологічної теорії соціального ризику запропоновано розглядати
діяльність соціальних суб'єктів, а предметом -  соціальний ризик цієї діяльності або
ймовірні несприятливі для становлення, функціонування, розвитку соціальних груп
та взаємодії між ними наслідки діяльності.
Другий розділ "Основні підходи до ризику в сучасній науці" присвячений
визначенню логіки соціологічного пізнання соціального ризику.
В першому підрозділі "Розвиток наукових уявлень про ризик" дається стисла
характеристика головних етапів розвитку уявлень про ризик. Відзначається, що,
хоча людство завжди було стурбоване проблемою невизначеності майбутнього,
поняття "ризик" з'явилося лише в Новий час. Сьогодні дуже важко встановити
причини виникнення та розповсюдження поняття "ризик" у зв'язку з нечастим
вживанням слова та в різних контекстах, у тому числі за межами контексту його
виникнення.
Розвиток наукових уявлень про ризик пройшов декілька основних етапів.
Особливостями сучасного етапу є критика уявлень про ризик, представлених у
модерністських теоріях, та виникнення постмодерністських теорій ризику.
Вирішується завдання дати більш докладну характеристику логіки пізнання
ризику в рамках модерністського та постмодерністського підходу на основі аналізу
концепцій технологічного ризику. Мета - уточнення логічних принципів
соціологічного пізнання соціального ризику. Вибір концепцій технологічного
ризику як ілюстративного матеріалу не випадковий: аналіз технологічного ризику
отримав найбільший резонанс у вітчизняній та зарубіжній літературі.
У другому підрозділі "Модерністський підхід до ризику" аналізуються
особливості логіки пізнання ризику на основі модерністської філософської
методології.
Розглядаються причини виникнення модерністських концепцій
технологічного ризику, виділяються основні напрямки дослідження ризику
технологій. Відзначається, що, незважаючи на деякі відмінності в предметах
49
дослідження, напрямки дослідження технологічного ризику засновані на спільних
філософсько-методологічних основах, наслідком чого є формування спільної логіки
його пізнання та управління.
При розгляді особливостей модерністського підходу до ризику виділені
наступні риси: визнання об'єктивного характеру наукового знання про ризик,
використання здебільшого позитивістських засобів при аналізі ризику, логіка
пізнання і управління ризиком, заснована на принципі домінування наукової
експертизи.
В третьому підрозділі "Конструктивний постмодерністський підхід до
ризику" аналізуються особливості концепцій технологічного ризику, засновані на
філософській методології конструктивного постмодернізму.
Розглядаються причини появи постмодерністських концепцій технологічного
ризику, особливості запропонованих в них засобів пізнання та управління
технологічним ризиком.
Особливостями постмодерністського підходу до ризику є визнання відносного
характеру будь-якого знання про ризик, в тому числі запропонованого наукою;
використання здебільшого якісних засобів аналізу ризику; логіка пізнання та
управління ризиком заснована на принципі соціального діалогу всіх зацікавлених
суб'єктів.
Третій розділ "Соціальний ризик як предмет соціологічної теорії"
спрямований на вирішення трьох основних завдань:
1) визначити спеціальну методологію соціологічної теорії соціального ризику
або сукупність тих теорій, положення яких будуть використовуватися при розробці
теорії соціального ризику;
2) сформулювати основні положення модельно-репрезентативної підсистеми
соціологічної теорії соціального ризику;
3) сформулювати основні положення операційної підсистеми спеціальної
соціологічний теорії соціального ризику.
Перший підрозділ "Методологія спеціальної соціологічної теорії соціального
ризику" присвячений аналізу теоретичних основ спеціальної соціологічної теорії
соціального ризику з урахуванням вже виділених філософських та
загальносоціологічних методологічних основ, а також логічних принципів.
Відзначається, що феноменологічна соціологія знання повинна стати основою
розробки спеціальної соціологічної теорії соціального ризику або її лідируючою
теоретичною основою. Додатковими до неї можуть бути теорія громадської думки,
ймовірнісного прогнозування, теорія комунікацій та ін.
В другому підрозділі "Статистичне та комунікативне знання про соціальний
ризик" формулюються основні положення модельно-репрезентативної підсистеми
спеціальної соціологічній теорії соціального ризику.
Запропоноване визначення фундаментального для соціології соціального
ризику поняття "знання про соціальний ризик" як впевненості у тому, що в
результаті здійснення тієї або іншої діяльності виникнуть несприятливі соціальні
наслідки. Відзначається, що не всі члени суспільства володіють знанням про
соціальний ризик. Отже, одне з завдань, що постає перед соціологією, полягає у
визначенні тих суб'єктів, що є носіями такого знання. Розгляд основних засобів
50
формування знання про соціальний ризик дозволяє перейти до виділення його
суб'єктів.
Виділені та проаналізовані два основних засоби формування знання про
соціальний ризик в суспільстві: статистичний та комунікативний. Статистичний
засіб формування знання про соціальний ризик зумовлений спорідненістю
об'єктивних умов життєдіяльності суб'єктів і не вимагає здійснення процесів
комунікації між ними. В основі комунікативного засобу формування знання про
соціальний ризик лежать процеси безпосередньої або опосередкованої комунікації
між суб'єктами.
За станом в політичному просторі суспільства також виділені легітимне та
легальне знання про соціальний ризик. Легальним є те знання про соціальний ризик,
що приймається суб'єктами державної влади. Легітимне знання – це те знання,
суб'єктом якого стає більшість членів суспільства.
В третьому підрозділі "Методи соціологічного аналізу соціального ризику"
формулюються основні положення операційної підсистеми соціологічної теорії
соціального ризику. Відзначається, що в основі аналізу повинна лежати стратегія
синтезу номіналізму та реалізму. Крім того, були також зроблені висновки про те,
що необхідно здійснювати аналіз всіх існуючих в суспільстві видів знання про
соціальний ризик для складання найбільш повної картини об'єктивного соціального
ризику і використовувати гнучкі якісні методи при їхній ідентифікації, що в цілому
зумовлене особливостями вибраної методологічної позиції.
Четвертий розділ "Емпіричне дослідження соціального ризику процесу
трансформації в Україні (на прикладі міста)" спрямований на апробацію
сформульованих теоретичних положень у вивченні соціального ризику процесу
трансформації в Україні.
В першому підрозділі "Стратегія соціологічного аналізу соціального ризику
процесу трансформації" розглядаються основні напрямки соціологічного
дослідження соціального ризику процесу трансформації. Відзначається, що
запропоновані положення дозволяють поширити наявне в окремих суб'єктів знання
про соціальний ризик та наблизитись до розуміння об'єктивного соціального ризику
процесу трансформації в Україні.
Об’єктом емпіричного дослідження виступає процес трансформації. Його
предмет - соціальний ризик процесу трансформації у місті. Автор висловлює власну
думку про те, що місто є особливою ареною соціального ризику процесу
трансформації в Україні. При розгляді особливостей міста як арени соціального
ризику трансформації особлива увага приділена аналізові його функцій в суспільній
системі.
У другому підрозділі "Програма та результати соціологічного дослідження
"Суб'єкти статистичного знання про соціальний ризик процесу трансформації"
відзначається, що одним із напрямків дослідження соціального ризику процесу
трансформації є ідентифікація суб'єктів статистичного знання. В підрозділі
пропонується програма соціологічного дослідження, мета якого – визначити
суб'єктів статистичного знання про соціальний ризик процесу трансформації в
м.Харкові. Відзначається, що програму необхідно розглядати в контексті більш
широкого кола завдань, гіпотез та ін.
51
 Обгрунтовуються критерії виділення суб'єктів статистичного знання про
соціальний ризик процесу трансформації. Спорідненість об'єктивних умов
життєдіяльності, а також тривале незадоволення потреб в період трансформації
суспільства пропонується розглядати як головні критерії виділення суб'єктів
статистичного знання про соціальний ризик процесу трансформації у місті.
На базі вторинного аналізу результатів двох соціологічних досліджень
зроблений висновок про найбільш імовірних суб'єктів статистичного знання про
соціальний ризик процесу трансформації у м.Харкові.
У висновках стисло характеризується проблемна ситуація, вирішенню якої
було присвячене дисертаційне дослідження. Її зміст розкривається через протиріччя
між актуальністю аналізу соціального ризику в період трансформації українського
суспільства та відсутністю відповідних засобів у соціології. Відзначається, що
метою дисертаційного дослідження є пошук теоретичних положень, які могли б
бути покладені в основу спеціальної соціологічної теорії соціального ризику. Для
досягнення поставленої мети був зроблений аналіз філософської та соціологічної
літератури, соціальної ситуації в період трансформації в Україні. У результаті були
розроблені основні положення аксіологічної, логічної, модельно-репрезентативноЇ
та операційної підсистем спеціальної соціологічної теорії соціального ризику. Деякі
теоретичні положення були апробовані в емпіричній частині дослідження.

ВИСНОВКИ

В роботі сформульовані основні теоретичні положення спеціальної

соціологічної теорії соціального ризику для умов суспільства, що трансформується.
Отримали спеціальну розробку аксіологічна, модельно-репрезентативна, логічна та
операційна підсистеми теорії. Зроблені такі основні висновки.
1. Аксіологічна підсистема спеціальної соціологічної теорії соціального
ризику повинна грунтуватися на філософії конструктивного постмодернізму та
загальносоціологічної методології конструктивного структуралізму, діяльнісного
підходу.
Об'єктом соціологічної теорії соціального ризику виступає діяльність,
предметом – соціальний ризик діяльності. Соціальний ризик – це об'єктивні
ймовірні несприятливі для становлення, функціонування, розвитку соціальних груп
та їхньої взаємодії наслідки діяльності тих або інших акторів.
2. Логіка пізнання соціального ризику повинна грунтуватися на принципі
зв'язку між аналізом існуючого в суспільстві знання про соціальний ризик та
пізнанням ризику як об'єктивного ймовірного явища соціальної реальності.
3. Основою розробки модельно-репрезентативної підсистеми спеціальної
соціологічної теорії соціального ризику повинна стати феноменологічна соціологія
знання.
Фундаментальними поняттями модельно-репрезентативної підсистеми є
поняття "знання про соціальний ризик", "види знання про соціальний ризик",
"суб'єкти знання про соціальний ризик", "статистичне та комунікативне знання про
соціальний ризик", "легальне та легітимне знання про соціальний ризик".

52
 4. Операційна підсистема повинна грунтуватися на принципі синтезу
номіналізму та реалізму як основних стратегій соціологічного пізнання соціальної
реальності. Окрім того, необхідно здійснювати аналіз усього існуючого в
суспільстві знання про соціальний ризик для укладання найбільш повної картини
об'єктивного соціального ризику, використовуючи при цьому здебільшого якісні
методи.
5. Соціологічний аналіз соціального ризику процесу трансформації на основі
запропонованої соціологічної теорії соціального ризику дозволяє поширити наявне
в окремих суб'єктів знання та наблизитися до розуміння об'єктивного соціального
ризику процесу трансформації в Україні.

53