Практичне заняття 6

Тема. Проблема особистості в психології. Самосвідомість особистості

Мета. Дати загальне уявлення проблеми особистості в психологічній науці. Розкрити
особливості самосвідомості особистості.
Питання для самоконтролю:
1. Загальне поняття про особистість, її психологічна характеристика. Психологічні
теорії особистості. Співвідношення понять «індивід», «суб’єкт», «особистість» і
«індивідуальність».
2. Визначте структуру особистості. Проблема взаємодії біологічного, соціального і
психічного в особистості. Активність особистості та її джерела.
3. Прокоментуйте класифікацію концепцій особистості. Концепція психічного
розвитку особистості Е. Еріксона.
4. Визначте сутність соціалізації та індивідуалізації як форм розвитку особистості.
Саморозвиток і самореалізація особистості. Стійкість особистісних
властивостей.
5. Розкрийте поняття самосвідомість та її місце в системі психічної організації
особистості. Структура і особливості розвитку самосвідомості особистості.
6. Охарактеризуйте самооцінку та рівень домагань як структурні характеристики
самосвідомості особистості.
7. Визначте механізми самосвідомості.
Практичні завдання:
Скласти термінологічний словник до теми: особистість, структура особистості,
індивід, суб’єкт, індивідуальність, соціальність, активність, процеси особистості,
концепція розвитку особистості Е. Еріксона, мотив, потреба, спонукання, мотивація,
самосвідомість, самооцінка, рівень домагань, механізми самосвідомості, Я-концепція.
Завдання для самостійної роботи студентів:
Психологічні коментарі:
 Як можна психологічно обґрунтувати твердження, що інтерес постає
водночас і як важливий мотив навчання і як засіб підвищення його
ефективності?
 Чи можна стверджувати, що велика і віддалена життєва мета особистості
найповніше характеризує її сутність? Обґрунтуйте.
 Чи можна розуміти спрямованість людини як прояв усіх притаманних їй
спонукань? Обґрунтуйте.
 Чи є стан фрустрації закономірним наслідком завищених домагань
особистості?
Список рекомендованої літератури
Основна
 1. Загальна психологія: Навч. посібник / О. Скрипченко, Л. Долинська,
З.Огороднійчук та ін. – К., 1999 – С.338-356.
2. Загальна психологія: Підруч. для студентів вищих навч. закладів / За заг. ред.
С.Д. Максименка. – К., 2000 – С.87-123.
3. Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л. Трофімова. – К., 1999. – С.76-122, 134-151,
164-170.
4. Рубинштейн С.Л. Направленность личности // Хрестоматия по психологии. – М.,
1987. – С.152-154.
5. Копець Л.В. Психологія особистості: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – 2-
ге вид. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 14-69.
6. Мернікова А.І. Проблема визначення самосвідомості у вітчизняній
психології // Наукові студії із соціальної та політичної психології: Зб. статей /
АПН України, Ін-т соціальної та політичної психології;
Редкол. С.Д. Максименко, М.М. Слюсаревський та ін. – К.: Міленіум, 2007. –
Вип. 16(19). – С. 78-86 (Законспектувати).
Додаткова
7. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание: Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ.
ст. В.Я. Пилиповского. – М.: Прогресс, 1986. – 420 с.
8. Захарова А.В. Структурно-динамическая модель самооценки // Вопросы
психологии. – № 1, 1989. С. 5-14.
9. Леонтьев А.Н. Деятельность, сознание, личность. – М.: Изд-во полит.
литература, 1977. – С.124–159, 189-206.
10.Мерлин В.С. Структура личности: характер, способности, самосознание: Учеб.
пособие к спецкурсу «Основы психологии личности». – Пермь: ПГПИ, 1990. –
110 с.
11.Налчаджян А.А. Психологические защитные механизмы. / Самосознание и
защитные механизмы личности. Самара, 2000. – С. 395-481.
12.Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. – М., 1973. – С. 246
13.Сарджвеладзе Н.И. Самоотношение личности / Психология самосознания.
Хрестоматия. – Самара: «БАХРАХ», 2000. – С. 194-196.
14.Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Основы психологической антропологии.
Психология человека: Введение в психологию субъективности: Учеб. пособие
для вузов. – М.: Школа-Пресс, 1995. – С.177-207.
15.Столин В.В. Самосознание личности. – М., 1983. – 285 с.
1. Загальне поняття про особистість, її психологічна характеристика.
Психологічні теорії особистості. Співвідношення понять «індивід», «суб’єкт»,
«особистість» і «індивідуальність».
Особистість є об’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології, етики, біології,
педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література,
музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні
політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у
піднесенні рівня людського буття.
Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній
свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають
можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних
функцій, процесів, станів, властивостей людини. Центральним і найбільш цікавим для
психології є вияв людини як особистості, оскільки вона є носієм розвиненої
свідомості.
Першочергово людина народжується, перебуваючи в статусі індивіда. Індивід є
типовим носієм різних видів людської активності, перебуваючи в стані суб’єкта.
Поступово індивід стає типовим представником суспільства, яке його сформувало, —
особистістю, яка є неповторною, несхожою на інших людей. Це робить її
індивідуальністю. Відомий російський психолог Б.Ананьєв писав: “Індивідом
народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють”.
Індивід (індивідуум) — це людина як представник біологічного виду Homo sapiens
(Людина розумна).
Індивідом можна назвати і новонароджену дитину, і старого довгожителя, і
цивілізованого європейця, і африканського аборигена — всіх людей. Ця якість є
вродженою і незмінною впродовж всього життя людини.
Потрапляючи в соціальне середовище, новонароджений індивід стає суб’єктом
взаємодії з іншими людьми та виявляє власну активність, поступово формуючись як
особистість. Оскільки психологія — дуже багатогранна та толерантна наука, то існує
велика кількість трактувань поняття «особистість» представниками різних напрямків і
концепцій. Однак аналіз цих визначень показує спільні ознаки у змісті поняття
«особистість», що дає змогу сформулювати найбільш узагальнене визначення даної
категорії.
Особистість — це свідомий індивід, що залучений до повноцінних суспільних
взаємин.
 Теорії особистості:

Співвідношення понять «індивід», «суб’єкт», «особистість» і «індивідуальність».

Значеннєвим містком від біологічного (людина) до соціального (особистість,
індивідуальність) є поняття індивід (від. лат. individuum – неподільне). Під поняттям
“індивід”, як правило, мають на увазі конкретну людину. Поряд із загальними рисами,
які притаманні всьому людському роду, “індивід” має свої особисті якості, завдяки
яким він відрізняється від інших. Тут і фізичні дані (зріст, колір очей, шкіри, волосся,
особливості будови тіла), і природні задатки, і особливості його мислення і психіки
(властивості пам'яті, уяви, темпераменту, характеру), а також специфічні потреби й
інтереси. У цьому розумінні ми говоримо про індивідуальність людини. Отже, індивід
– це окремо взятий представник людського роду із властивими йому неповторними
індивідуальними рисами. Поняттям “індивід” тісно пов'язане з поняттям
“індивідуальність”. Воно, як правило, означає сукупність властивостей, здібностей,
особливостей і досвіду особистості, що відрізняють даного індивіда від багатьох
інших. Ця неповторність випливає із сукупності відносин конкретної людини із світом
природи, суспільством, іншими людьми і залежить від її життєвої позиції, характеру
діяльності і рівня оригінальності. Індивідуальні відтінки має усвідомлена діяльність
людини, зокрема її судження, вчинки, культурні потреби. І хоча вони не дуже
відрізняються від тих, що притаманні й іншим людям, представникам однієї і тієї ж
соціальної групи, однак в індивідуальності є щось своє, притаманне тільки їй.
Наприклад, одна людина сприймає звістку про певну подію в суспільстві спокійно,
друга - з посмішкою, а третя - з цинізмом. Таким чином, на відміну від індивіда, який
характеризується одиничністю, індивідуальність вирізняється своєю особливістю.
Наступний, більш високий ступінь характеристики суспільних властивостей людини, –
поняття “особистість”. Особистість – це найвищий ступінь духовного розвитку
людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які
характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати
світ. Інакше кажучи, кожна особистість – людина, але не кожна людина є особистістю.
Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. Нічого образливого для
людей у цьому висловлюванні немає і використовується воно лише для того, щоб у
дуже короткій формі розкрити ступінь суспільної різниці між людиною й особистістю.
На відміну від індивіда й індивідуальності, сутність яких формується переважно на
основі біологічної природи людини, сутність особистості спирається головним чином
на її соціальні якості. Поняття “особистість” містить сукупність усіх соціальних ролей
даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до
громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі. Особистість, таким
чином, являє собою системну якість. Її індивід набуває у своїй практичній діяльності,
зокрема в роботі й у спілкуванні з іншими людьми. Індивід тільки тоді стає
особистістю, коли він задіяний у суспільних відносинах, у спілкуванні з людьми. Тому
поняття “особистість” слід розкривати через практичну діяльність, бо саме вона є
основою формування і розвитку особистості. Що повніше ми вивчаємо спілкування
між людьми, міжособистісні відносини, то глибше пізнаємо суть і структуру кожного,
хто вступає в ці відносини. Отже, основу особистості становить стійка система
суспільновагомих рис, що знаходять свій вияв в активній участі в суспільно-
економічному і культурному житті суспільства і можливості певного впливу на події,
які відбуваються в суспільстві, а іноді й у світі. Таке розуміння особистості свідчить
про складну внутрішню структуру цього феномена, що має в собі фізичну, соціальну і
духовну складові
2. Визначте структуру особистості. Проблема взаємодії біологічного, соціального
і психічного в особистості. Активність особистості та її джерела.

Фізична складова особистості – це тіло або тілесна організація людини, найбільш

стійкий компонент особистості, заснований на тілесних властивостях і самовідчуттях.
До фізичної складової особистості також часто відносять одяг і домашнє вогнище, що
є важливою характеристикою сутності особистості. Недаремно з цього приводу
говориться в прислів’ї, що “людину стрічають по одягу”. До компонентів фізичної
складової особистості можна також віднести все те, що зроблено її руками, а також
інтелектом – побутові прикраси, колекції, рукописи, листи і т. д.
Соціальна структура особистості формується в процесі спілкування людей,
починаючи з первинних форм спілкування матері і дитини. По суті, вона являє собою
систему соціальних ролей людини в різних групах, частиною яких вона є. Існує теорія
соціальних ролей американського соціолога Толкотта Парсонса. Відповідно до цієї
теорії кожна особистість у системі відносин відіграє певну роль: батька, керівника,
підлеглого, сина, чоловіка і т. д. Усі форми самоутвердження в професійній,
суспільній діяльності, дружбі, любові, суперництві формують соціальну структуру
особистості.
Духовна складова особистості являє собою той невидимий стрижень, ядро нашого
“Я”, на якому базується вся структура особистості людини. Це внутрішні, духовні
стани, що відбивають спрямованість особистості до певних цінностей і ідеалів.
Духовність людини не є чимось зовнішнім, її не можна придбати шляхом освіти чи
наслідування кращим зразкам духовності. Історія знає багато прикладів того, як
інтенсивне духовне життя (мудреців, учених, діячів літератури і мистецтва) ставало
запорукою не тільки фізичного виживання, але й активного довголіття.
Названі компоненти особистості утворюють цілісну систему, і кожен з цих
компонентів на різних етапах життя людини набуває домінуючого значення.
Проблема взаємодії біологічного, соціального і психічного в особистості
Проблема співвідношення біологічного і соціального в особистості — одна з
центральних проблем сучасної психології. В історії розвитку психології як науки
розглядалися практично всі можливі зв'язки між поняттями «психічне», «соціальне» і
«біологічне» . Психічний розвиток трактувався і як повністю спонтанний процес, який
не залежить ні від біологічного, ні від соціального; і як похідний тільки від
біологічного чи тільки соціального розвитку; і як результат їх паралельної дії на
індивіда тощо. Можна виокремити кілька груп концепцій, які по-різному розглядають
співвідношення соціального, психічного і біологічного.
У концепціях, у яких доводиться спонтанність психічною розвитку, психічне
розглядається як явище, повністю підпорядковане своїм внутрішнім законам, жодним
чином не пов'язане ні з біологічним, ні з соціальним. Людський організм є лише тією
оболонкою, яка містить психічну діяльність. Такі погляди найчастіше зустрічаються в
тих авторів, які доводять божественне походження психічних явищ.
Біологізаторські концепції розглядають психічне як лінійну функцію розвитку
організму, як те, що слідує за цим розвитком. Усі особливості психічних процесів,
станів і властивостей людини визначаються особливостями біологічної структури, а їх
розвиток підпорядковується виключно біологічним законам. Крайнім виявом даної
позиції є твердження про те, що психічне як самостійне явище в природі не існує,
оскільки всі психічні явища можна описати і пояснити за допомогою біологічних
(фізіологічних) понять. Слід зазначити, що така точка зору досить поширена серед
фізіологів, і її дотримувався і І.П.Павлов.
На ідеї рекапітуляції ґрунтуються і соціологізаторські концепції. У рамках цих
концепцій стверджується, що психічний розвиток індивіда є скороченим відтворенням
основних ступенів процесів історичного розвитку суспільства, насамперед розвитку
його духовного життя, культури.
Можна сказати, що чинники, які визначають характер розвитку індивіда, мають
системний характер і відзначаються динамічністю, тобто відіграють на кожному етапі
різну роль. При цьому вони містять як соціальні, так і біологічні детермінанти. Спроба
представити ці детермінанти як суму двох паралельних або взаємопов'язаних рядів, що
визначають характер психічного розвитку індивіда, — це досить грубе спрощення, яке
викривляє суть справи. Навряд чи існує який-небудь універсальний принцип
організації взаємозв'язку психічного і біологічного. Ці зв'язки багатопланові та
багатогранні.
Активність особистості та її джерела
Активність живих істот - один а головних і необхідних виявів життя, внутрішня
спонукальна сила, спрямована на задоволення потреб організму Але активність
людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона є виявом
інстинктивних біологічних потреб організму, а в людини поштовхом до активності є її
свідомі й цілеспрямовані прагнення.
Активність людини та форми її виявлення розвинулись історично й мають соціально
спрямований характер. Щодо питання про джерела активності особистості в
психології існували різні точки зору.
Уперше питання про активність особистості порушене австрійським психіатром 3.
Фрейдом - фундатором теорії та практики психоаналізу. Головні положення цієї теорії
обґрунтовують думку, що до активності людину спонукають її інстинктивні потяги,
притаманні їй від народження, які передаються спадково. Це світ інстинктів,
біологічних і фізіологічних потягів, неусвідомлюваних імпульсів, природа виникнення
яких "невідома". Засадовим для його теорії є визнання пріоритету біологічного в
людині. Позитивним у вченні 3. Фрейда можна вважати його звернення до царини
підсвідомого у психіці людини, яке істотно впливає на її життєдіяльність.
Розробляючи проблему активності особистості, вітчизняна психологія виходить з
визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби -
в їжі, одязі, знаннях, праці. Особистість як істота суспільна формується впродовж
навчання, виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важливу
роль для її становлення відіграють вроджені якості. Зовнішні чинники впливають на
особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте.Щоб пізнати особистість,
вивчити її психологію, необхідно з'ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці,
особливості її оточення та взаємодії з ним.
3. Прокоментуйте класифікацію концепцій особистості. Концепція психічного
розвитку особистості Е. Еріксона.
Психосоціальна концепція розвитку особистості (Е. Еріксон)
Розроблена американським психологом Еріком Еріксоном психосоціальна
концепція розвитку особистості показує тісний зв'язок психіки людини і
характеру суспільства, в якому він живе. У кожній культурі є особливий стиль
виховання дітей, він завжди приймається матір'ю як єдино правильний. Цей
стиль визначається тим, що очікує від дитини суспільство, в якому він живе.
Кожній стадії розвитку людини відповідають свої, притаманні даному
суспільству очікування, які людина може задовольнити або не виправдати, і
розвиток його особистості може піти по негативному або позитивному
напрямку.
 Перша стадія - дитинство (від народження до одного року). Без тісного
емоційного контакту, без любові, уваги і турботи порушується соціалізація
дитини, виникає затримка психічного розвитку, розвиваються різні
захворювання, у дитини з'являється агресивність, а в майбутньому - різні
проблеми, пов'язані із взаєминами з іншими людьми. Таким чином, емоційне
спілкування немовляти з дорослими є провідною, головною діяльністю на
даному віковому етапі, впливає па розвиток його людської психіки і
обумовлює позитивний або негативний результат, результат розвитку на
цьому етапі. Позитивним результатом можна вважати формування у дитини
довіри до світу, людей, оптимізм, негативним результатом - формування
недовіри до світу, людям, песимізм, навіть агресивність.
 Друга стадія - раннє дитинство (від року до трьох років) пов'язана з
формуванням автономії і незалежності. Дитина починає ходити, навчається
контролювати себе при виконанні актів дефекації; суспільство і батьки
привчають дитину до акуратності, охайності, починають соромити за "мокрі
штанці". Соціальне несхвалення відкриває очі дитини на самого себе, він
відчуває можливість покарання; формується почуття сорому. Наприкінці
стадії має настати рівновагу автономії та сорому. Це співвідношення стане
сприятливим для розвитку дитини, якщо батьки не будуть придушувати
бажання дитини, не будуть бити його за провини.
 Третя стадія - дитинство (по термінології Еріксона - вік гри; 3-6 років). На цій
стадії дитина вже переконаний, що він особистість: він бігає, вміє говорити,
розширює область оволодіння світом. У дитини формується почуття
підприємливості, ініціативи, яке закладається в грі, отже, гра є провідною
діяльністю на даному віковому етапі. І фа дуже важлива для розвитку дитини:
 вона формує ініціативу, творчість; за допомогою гри дитина освоює
відносини між людьми, розвиває свої психічні можливості - волю, пам'ять,
мислення та ін Якщо ж батьки не приділяють уваги іграм дитини, то це
негативно позначається на його розвитку, сприяє закріпленню пасивності,
невпевненості, відчуття провини.
 Четверта стадія - молодший шкільний вік (6-11 років). Дитина вже вичерпав
можливості розвитку в рамках сім'ї, і тепер школа залучає його до знань про
майбутньої діяльності, до культури суспільства. Провідною діяльністю на
даній віковій стадії є навчання. Якщо дитина успішно оволодіває знаннями,
новими навичками, він вірить в свої сили, спокійний, впевнений у собі.
Навпаки, невдачі в школі призводять до появи, а часом і закріпленню почуття
своєї меншовартості, невіри в свої сили, відчаю, втрати інтересу до навчання.
У цьому випадку дитина як би знову повертається в сім'ю; вона стає для
нього притулком, якщо батьки ставляться до нього з розумінням,
намагаються допомогти подолати труднощі у навчанні. Якщо ж батьки лише
лають і карають дитину за погані оцінки, почуття неповноцінності у нього
закріплюється деколи на все його життя.
 П'ята стадія - підлітковий і юнацький вік (від 11 до 20 років). На цій стадії
формується центральна форма его-ідентичності. Бурхливе фізіологічне
зростання, статеве дозрівання, занепокоєність тим, як він виглядає перед
іншими, необхідність знайти своє професійне покликання, здібності, уміння -
ось питання, які постають перед підлітком, і це вже є вимоги суспільства до
підлітка про самовизначення. Провідною діяльністю, найсильніше впливає на
розвиток особистості підлітка, є його спілкування з однолітками.
 Шоста стадія - молодість (від 20 до 25-30 років). Для людини набувають
актуальності пошук супутника життя, тісна співпраця з людьми, зміцнення
зв'язків зі своєю соціальною групою. Людина не боїться знеособлення, він
змішує свою ідентичність з іншими людьми, з'являється почуття близькості,
єдності, співпраці, інтимності з певними людьми. Однак якщо дифузія
ідентичності переходить і на цей вік, людина замикається; закріплюються
ізоляція, самотність. Стадія молодості відповідає вступу людини в інтенсивну
особисте життя і професійну діяльність; відповідає періоду становлення,
самоствердження людини в любов, секс, кар'єрі, сім'ї, суспільстві.
 Сьома, центральна стадія - дорослість, зрілість (від 30 до 60 років). Розвиток
ідентичності триває все життя; вплив з боку інших людей, особливо дітей,
вони підтверджують, що ти їм потрібен. Позитивні симптоми цієї стадії:
особистість вкладає себе в хороший, улюблену працю і турботу про дітей,
задоволена собою і життям. Якщо не на кого вилити своє "Я" (немає
улюбленої роботи, сім'ї, дітей), то людина спустошується; намічаються
застій, відсталість, психологічний і фізіологічний регрес. Як правило, такі
негативні симптоми сильно виражені, якщо особа була підготовлена до цього
всім ходом свого розвитку (якщо завжди були негативні вибори на етапах
розвитку).
  Восьма стадія (після 60-65 років). Після 60 років відбувається створення
завершеної форми его-ідентичності на основі всього шляху розвитку
особистості. Про вік з 65 до 75 років говорять як про першої старості. Після
75 років вік вважається похилим: людина переосмислює все своє життя,
усвідомлює своє "Я" в духовних роздумах про прожитих роках, і або приймає
своє життя як неповторну долю, яку не треба переробляти, або усвідомлює,
що життя пройшло невірно, даремно.

4. Визначте сутність соціалізації та індивідуалізації як форм розвитку

особистості. Саморозвиток і самореалізація особистості. Стійкість
особистісних властивостей.
Соціалізація та індивідуалізація, розглянуті у контексті філософської і соціологічної
традицій, протистоять один одному як різнопланові цілі розвитку людини
В освітній практиці діють обидва процеси, але якщо соціалізація розглядається як
адаптація людини до умов об'єктивної дійсності, то індивідуалізація має на увазі
адаптацію умов до людини.
Соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення
індивідом соціального досвіду. У процесі спільної діяльності і спілкування
формується його соціальність - культура мислення і культура почуттів, культура
духовного життя і культура поведінки.
У соціологічних словниках та енциклопедіях індивідуалізацію розглядають як:
“виокремлення особистості… за її відмітними властивостями, навмисне
відокремлення”; “процес формування людини як відносно самостійного суб’єкта в
ході історичного розвитку суспільних відносин”, “персоніфіковану форму реалізації
функцій, а також особистісних і ділових якостей, необхідних для ефективного
використання соціальної ролі”.
У психолого-педагогічних науках аналогічні підходи, що ґрунтуються на об'єктному
чи суб'єктному сприйнятті особистості, одержали назву "когнітивного" і
"особистісного".Більш того, намагаючись знайти відповідь на питання про
пріоритети розвитку - особистості для суспільства чи суспільства для особистості, -
цілком природно звернутися до аналізу соціальних і індивідуальних її проявів, що
лежать в основі відповідних психологічних та педагогічних підходів.
Саморозвиток і самореалізація:
Саморозвиток - це усвідомлений і керований особистістю процес, в результаті якого
відбувається удосконалення фізичних, розумових і моральних потенцій людини,
розгортання її індивідуальності. Процес саморозвитку не має меж, як немає меж
досконалості людини.
Саморозвиток особистості можна розглядати як інтеграцію соціального і
особистісного, зовнішніх і внутрішніх чинників, мета взаємодії яких полягає у
поступовому, вільному сходженні людини до ідеалу.Саморозвиток - це розгортання
власної індивідуальності шляхом ненасильницького-поєднання бажаного і
потрібного.Ефективність саморозвитку особистості залежить від самопізнання, від
розуміння того, якою є особистість і якою прагне стати.Саморозвиток особистості
пов'язаний з її життєдіяльністю, у межах якої він здійснюється. Тому вже з
дошкільного віку, з моменту виокремлення свого Я, дитина стає суб'єктом власної
життєдіяльності, оскільки починає ставити цілі, підкорятися власним бажанням і
прагненням, враховуючи вимоги інших. Ці спонуки мають набувати суспільної
спрямованості, тому що в іншому разі вони деструктивно впливатимуть на розвиток
особистості.
Самореалізація – здійснення індивідуальних та особистих можливостей «Я» за
допомогою власних зусиль, а також співдіяльності з іншими людьми. Самореалізація
активізується щодо рис, властивостей та якостей людини, які раціонально й морально
прийнятні та які підтримує суспільство. Водночас особистість є такою, якою вона
зробить себе сама, наскільки вона сама себе відчуває. Самореалізація є атрибутом
самого існування особистості. Самореалізація відіграє найважливішу роль впродовж
усього життєвого шляху особистості, фактично визначаючи його. Передумови до
самореалізації закладені в природі людини й існують як задатки, які в процесі
розвитку людини, формування її особистих властивостей стають основою здатності до
самореалізації. Образ світу також змінюється впродовж усього життя людини. Він
повинен ставати дедалі повнішим та адекватнішим. Однак умовою успішної
самореалізації є динамічна функціональна єдність, де образ світу й образ «Я» ніби
врівноважені через адекватне розуміння свого місця у світі й використання адекватних
соціальних умінь. У разі порушень цієї рівноваги людині для вирішення проблем
самореалізації доводиться шукати умовно-компенсаторні шляхи за типом
психологічного захисту.

Стійкість і стресостійкість особистісних властивостей:

Особливу увагу привертає концепція особистості В.С. Мерліна, перш за все його
погляди на розуміння властивостей особистості, що характеризується узагальненим,
відносно стійким та сталим відношенням свідомості до об’єктивної дійсності.
Основні положення даної концепції дозволяють розглядати стресостійкість як
багаторівневу систему взаємопов'язаних психологічних характеристик особистості, що
демонструють відношення свідомості до зовнішніх та внутрішніх стимулів різної
інтенсивності.
Стресостійкість ми розуміємо як складну інтегральну властивість особистості,
взаємопов’язану з системою елементів, представлених комплексом інтелектуальних,
когнітивних, емоційних, особистісних якостей, що забезпечують можливість індивіду
переносити значні розумові, фізичні, вольові та емоційні навантаження, зберігаючи
при цьому ефективність функціонування.
5. Розкрийте поняття самосвідомість та її місце в системі психічної організації
особистості. Структура і особливості розвитку самосвідомості особистості.
Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об’єктів.
Фокус свідомості може бути спрямовано і на саму людину, її власну діяльність,
внутрішній світ. Так, в процесі пізнання дійсності та взаємодії з нею людина виступає
не лише як суб’єкт відображення (той, хто пізнає), а і як об’єкт відображення (того,
кого пізнають). В даному випадку спрацьовує такий компонент свідомості людини як
самосвідомість, що засвідчує найвищий рівень розвитку психіки людини серед живих
організмів.
Самосвідомість — це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості,
властивості та ознаки
Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується поступово,
проходячи наступні етапи:

Самовідчуття характерне для дітей першого року життя, зароджує самосвідомість і

проявляється у спроможності немовляти фіксувати відчуття, що ідуть з власного
організму і виражають його потреби.
Самосприймання виявляється з раннього віку (близько трьох років) через
спроможність дитини впізнавати свій зовнішній фізичний образ (наприклад, на фото
чи в дзеркалі) та називати себе займенником «Я».
Саморозуміння — прості форми надання собі певних характеристик з’являються ще в
дошкільному віці (близько 4-х років) — діти вже знають свою стать, позначають себе
як хорошу чи погану дитину залежно від власних вчинків та реакції на них значимих
дорослих. Впродовж всього подальшого життя людина все більше вивчає себе, однак
через власні зміни цей процес є динамічним.
Структура самосвідомості:
  Образ «Я» — це система уявлень та знань людини про свої власні особливості,
ознаки та якості.
 Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та
місця серед інших людей.
 Рівень домагань — це система перспективних завдань, які людина ставить для
власного досягнення.
 Психологічний захист — це зазвичай неусвідомлюваний процес усунення або
послаблення психікою людини негативних, травмуючих або неприйнятних
емоційних переживань.
Вияв образу «Я»

Особливості розвитку самосвідомості:

Розглянемо особливості деяких найбільш суттєвих для розвитку особистості стадій
самосвідомості.
Розвиток самосвідомості починається на ранніх етапах онтогенезу внаслідок
відокремлення дитиною себе від світу предметів та інших людей. Спочатку вона не
відрізняє себе від інших, не може вона відрізнити і свої рухи, які робить, від тих, що
належать їй, але здійснює їх дорослий під час догляду за нею. Під час перших ігор
дитини - спочатку з власними ручками і ніжками, а потім і з предметами зовнішнього
світу - відбувається відокремлення дитиною себе з простору, в якому вона
перебуває.Суттєвою умовою розвитку самосвідомості є поява в дитини здатності до
самостійного пересування у простори Цей факт започатковує нові форми взаємин з
дорослими, що відкриває нові шляхи і джерела пізнання власних можливостей,
розширює межі пізнання себе як самостійного суб'єкта.Особливе значення у розвитку
самосвідомості має виникнення й розвиток мовлення, що на якісно новому рівні
включає дитину в сферу взаємин з дорослими та іншими дітьми.

6. Охарактеризуйте самооцінку та рівень домагань як структурні

характеристики самосвідомості особистості.
Людина не тільки накопичує інформацію про себе, а й переживає певне ставлення до
неї. Це ставлення зосереджується у самооцінці.
Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця
серед інших людей.
Самооцінка має комплексний характер, оскільки розповсюджується на різні появи
особистості — інтелект, зовнішні дані, успішність у спілкуванні тощо. Вона також є
динамічною, так як може змінюватись впродовж життя.
Залежно від того, як самооцінка, що має суб’єктивний характер, співвідноситься з
реальними проявами людини, вона поділяється на види:
 Неадекватна
o Завищена
o Занищена
 Адекватна

Адекватна самооцінка — та, що відповідає реальності.

Неадекватна самооцінка — коли людина себе неправильно оцінює.
Неадекватна, в свою чергу, може бути завищеною — для неї характерна переоцінка
людиною своїх позитивних якостей та заниженою, яка проявляється через
применшення своїх переваг або (і) перебільшення недоліків. Саме неадекватно
занижена самооцінка значно важче піддається психологічній корекції через свою
злитість з комплексом неповноцінності особистості.
Самооцінка значною мірою виявляється не стільки в тому, що людина думає або
говорить про себе, скільки в її ставленні до досягнень інших. Людина із завищеною
самооцінкою охоче критикує без достатніх підстав зроблене іншими людьми.
Неадекватна самооцінка ускладнює життя не лише тим, кому вона властива, а й
оточуючим. Конфліктні ситуації, в яких опиняється людина, зазвичай є результатом
неправильної самооцінки.Самооцінка особистістю своїх якостей визначає оцінку
можливостей в досягненні цілей в різних сферах поведінки і діяльності. Від
правильності самооцінки своїх можливостей залежить рівень домагань особистості.
Рівень домагань — це система перспективних завдань, які людина ставить для
власного досягнення.
Наприклад, орієнтація на відмінний рівень успішності навчання в університеті, або
дотримання дієти через бажання схуднути до ... кг — для дівчат, і заняття хлопців у
спортзалі на тренажерах через прагнення накачати мускульну масу до ... кг). Рівень
домагань суттєво залежить від образу «Я», зокрема Я-ідеального (відповідно до образу
себе в майбутньому людина ставить завдання досягнути цього образу) та самооцінки
(зазвичай висока самооцінка формує високий рівень домагань).У зв’язку з
недооцінюванням або переоцінюванням своїх можливостей в особистості починає
проявлятися або комплекс неповноцінності або комплекс переваги. За наявності
комплексу неповноцінності особистість втрачає самоповагу і у неї починає
проявлятися сором’язливість, невпевненість та інші негативні якості. За наявності
комплексу переваги самоповага необґрунтовано перебільшена і особистість проявляє
самовпевненість, зверхнє і зневажливе ставлення до оточуючих. В даній формулі є
зерно істини. Невдачі зазвичай наносять удари по самоповазі, тоді як від успіхів вона
зростає. Так як успіх часто залежить не тільки від людини, а й від інших особистостей,
від зовнішніх обставин в цілому, то регулювати самоповагу можна через збільшення
або зменшення рівня домагань.

7. Визначте механізми самосвідомості.

Самосвідомість є необхідною умовою існування особистості. Без неї немає
особистості. Особистість усвідомлює не тільки навколишню дійсність, а й саму себе в
своїх відносинах з навколишнім.
Становлення самосвідомості включено в процес становлення особистості і тому воно
не надбудовується над нею, а є одним з компонентів особистості. У зв'язку з цим
зрозуміти структуру самосвідомості, етапи його становлення можна в ході
становлення і розвитку самої особистості, починаючи з перших її кроків по життю.
Основним механізмом формування «Я» - концепції, є власне самосвідомості
особистості є феномени суб'єктивного уподібнення і диференціації. Виділяють
наступні феномени:
1) прийняття точки зору іншої на себе (пряме засвоєння або опосередковане, під
іншим кутом зору);
2) пряме і непряме навіювання дитині з боку батьків, як способи засвоєння
дитиною, що транслюються йому оцінок, норм, стандартів, способів поведінки;
3) трансляція дитині з боку батьків конкретних оцінок, стандартів, що формує у
дитини рівень очікувань і рівень домагань;
4) система контролю за дитиною;
5) система межкомплементарних відносин (система трансакцій по Е. Берну);
6) сімейна ідентичність. Залучення дитини в реальні взаємини в сім'ї.
7) механізм ідентифікації.