Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет імені Василя Стуса

Філологічний Факультет
Кафедра Психології

КУРСОВА РОБОТА

Тема: «Індивідуально-психологічні особливості як детермінант успішного

навчання»

Виконав:
Студент 3-го курсу
заочної форми навчання
Спеціальності Психологія (053)
Спеціалізації Психологія
Маламура Самійло Віталійович
ПІБ

Керівник:
Оверчук Вікторія АнатоліївнаОцінка:
_________ (балів)
_________ (ECTS)
_________ (національна)
Члени комісії:
___________________________
(підпис) (ініціали, прізвище)

___________________________
(підпис) (ініціали, прізвище)

Вінниця - 2021
 2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ
РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ…………………………………………...5

1.1. Основні теорії особистості. Психологічна структура особистості……..5

1.2. Індивідуально-психологічні властивості особистості. Типи
темпераменту……………………………………………………………….8
1.3. Психосоціальні властивості людини. Характер, його структура та
формування………………………………………………………………..13

РОЗДІЛ 2. УСПІШНЕ НАВЧАННЯ ЯК СКЛАДОВА

ОСОБИСТІСНОГО СТАНОВЛЕННЯ ЛЮДИНИ………………….17

2.1. Предмет психології навчання: закономірності учбової діяльності……17

2.2. Засвоєння навчального матеріалу як складова процесу навчання…….19
2.3. Мотиваційна сфера особистості. Спрямованість особистості, її загальна
характеристика…………………………………………...……………….21

РОЗДІЛ 3. ПСИХОЛОГІЧНИЙ СУПРОВІД СТАНОВЛЕННЯ

ОСОБИСТОСТІ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ…………………….24

3.1. Психологічний супровід міжособистісної взаємодії учасників

освітнього процесу………………………………………………………..24
3.2. Розвитку успішної особистості як пріоритетний напрям роботи……...27

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ПОСИЛАНЬ………………………………..30

3
 4

ВСТУП

Актуальність дослідження. З безлічі теорій особистості,

представлених різними психологами, можна чітко виділити головну думку:
Особистість формується на основі біологічних даних людини і процесу
навчання, отримання життєвого досвіду і усвідомлення себе. Формуватися
особистість людини починає вже в ранньому дитинстві, а триває все життя.
Впливає на нього ряд факторів, як внутрішнього, так і зовнішнього характеру
Важливою умовою гармонійного, цілісного розвитку особистості є
якісно побудована, ефективна та результативна система психологічного
супроводу освітнього процесу. Адже, як зазначав відомий американський
психолог, творець та лідер гуманістичного напряму в психології К.Роджерс:
«Ніщо не може змусити прорости зерно, але можна створити доволі
сприятливі умови, в яких воно проросте».
Основою вивчення психологічних особливостей розвитку людини є
аналіз її індивідуальних особливостей. Виключно комплексний вплив на всі
складові розвитку особистості стає гарантом успішного навчання.
Врахування особливостей психологічного розвитку дитини є важливою
детермінантою побудови освітнього процесу та забезпечення його
ефективності.
Основи психічних якостей особистості, що впливають на успішність у
навчанні закладаються і культивуються саме в шкільному віці. Тому
особлива увага вчених спрямована на виявлення резервів розвитку молодших
школярів. Надалі вікова психологія у поєднанні із педагогічною практикою
розробляє основоположні теорії та методи, що відповідають запитам
сучасності та слугують засобом розвитку конкурентоспроможної особистості
із використанням інформації набутої протягом навчання.
Для дослідження проблеми психологічних особливостей розвитку
особистості дитини в період навчання велике значення мають праці
Л. Божович, Д. Ельконина, М. Забродського, Г. Костюка, В. Котирло,
Н. Лейтеса, С. Максименка, П. Якобсона та ін.
 5

Об’єктом дослідження є детермінанти успішного навчання людини.

Предмет дослідження: індивідуально-психологічні складові успішного
навчання.
Метою курсового дослідження є теоретичний аналіз індивідуально-
психологічних складових успішного навчання.
Відповідно до мети об’єкту та предмету дослідження були визначені
наступні завдання:
1) визначити сутність та основні підходи теорії особистості,
психологічної структури особистості;
2) проаналізувати індивідуально-психологічні властивості
особистості, типи темпераменту;
3) вивчити поняття та особливості психосоціальних властивостей
людини, характеру, його структури та формування;
4) охарактеризувати предмет психології навчання: закономірності
учбової діяльності;
5) визначити роль процесу засвоєння навчального матеріалу як
складової освіти;
6) охарактеризувати мотиваційну сферу особистості в процесі
навчання;
7) визначити особливості психологічного супроводу
міжособистісної взаємодії учасників освітнього процесу;
8) здійснити аналіз розвитку успішної особистості як пріоритетного
напряму роботи.
Структура курсової роботи – курсова робота складається з вступу,
трьох розділів, висновків, списку використаних посилань в загальній
кількості – 22. Загальний обсяг курсової роботи становить 32 сторінки.
 6

РОЗДІЛ 1.
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНО-
ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

1.1. Основні теорії особистості. Психологічна структура

особистості.

Дослідження особистості налічує майже дві з половиною тисячі років.

Проте психологія особистості як наука склалася порівняно недавно. В історії
досліджень особистості виділяють такі періоди. V ст. до н.е. – поч. ХІХ ст. –
філософсько-літературний період (Сократ, Аристотель, Спиноза, Локк, Юм),
протягом якого основними проблемами психології особистості були питання
моральної і соціальної природи людини, її вчинків і поведінки [5,c.82].
Поч. ХІХ ст. – ХХ ст. – клінічний період (Фрейд, Адлер, Юнг). У цей
період в центрі уваги психіатрів опинилися психічні чинники виникнення й
перебігу хвороб, впливу хвороб на особистість, психологічні аспекти
цілющих дій. Поч. ХХ ст. – теперішній час – експериментальний період
(Лазурський, Айзенк, Кеттел, Олпорт), який характеризується активним
впровадженням в психологію експериментальних методик досліджень
психічних явищ з метою позбавитися умоглядності й суб’єктивізму в їх
поясненні [9,c.70]. В процесі диференціації напрямів дослідження
особистості, що відбувався в першій половині ХХ ст., склався цілий ряд
теорій особистості: гештальтпсихологія, психоаналітична, гуманістична,
біхевіористична, когнітивна (табл. 1.1).
Таблиця 1.1. - Теорії особистості

Психологічна Період Засновники Основні Техніки, які

школа популярно підходи застосовують
сті
Гештальтпсихол Початок Т.Вертгейм Ціле являє Вивчення
огія ХХ 6ст. ер В. Келер собою щось через
К. Левин більше від сприймання
суми його
 7

складових
Психоаналіз Кінець З. Фрейд Поведінка Клінічне
ХІХ ст. – контро- спостереженн
теперішній люється я
час несвідомими
потягами
Біхевіоризм Початок Д. Уотсон Психологія Науковий
ХХ ст. – має експеримент,
теперішній зосереджуват випробуванн
час ись лише на я
тому, що
можна
спостерігати
Гуманістична Середина Г. Олпорт Психологія Обговорення
психологія ХХ ст. – К. Роджерс має почуттів
теперішній А. Маслоу зосереджуват
час ись на
унікальності
життєвого
досвіду
людини, на її
самоактуаліза
ції
Когнітивна Теперішні У. Нейссер Когнітивна Дослідження
психологія й час А. Пейвио психологія особливостей
Г. Сімон Теперішній пам’яті,
час У. мислення та
Нейссер А. функціонува
Пейвио Г. ння
Сімон Мета інформаційни
психології – х процесів
дослідження
процесів
отримання,
збереження та
переробки
інформації
мозком

Серед означених теорій можна виділити три напрями, які майже не

пересікаються: біогенетичний, соціогенетичний, персонологічний.
Біогенетичний напрям базується на тому, що природним є спадкове, яке
 8

первісно обумовлює всі особливості розвитку особистості [17, c.126-127].

Соціокультурні і ситуативні чинники лише накладають свій відбиток на
своєрідність його протікання. Найбільш відомою серед концепцій цього
напряму є теорія, розроблена З. Фрейда. За З. Фрейдом, структура
особистості складається із трьох компонентів: «Воно», «Я», «НадЯ».
«Воно» - несвідома частина психіки людини, скупчення інстинктивних
потягів, які спонукають до негайного задоволення незалежно від ставлень
суб’єкта до зовнішньої реальності. «Я» відповідає свідомості. Це, як правило,
самосвідомість людини, сприймання і оцінювання нею самою власної
особистості і поведінки. «Над-Я» являє собою систему моральних почуттів і
вимог до поведінки,. Вчинків і рішень «Я» суб’єкта. «Над-Я» керується
ідеальними уявленнями – прийнятими у суспільстві нормами моралі і
цінностями. Несвідомі потяги дуже часто призводять до конфлікту між
«Воно» і «Над-Я», який розв’язується за допомогою «Я», тобто свідомості.
Соціогенетичний напрямок знайшов своє втілення в теорії соціалізації, теорії
навчання, теорії ролей [12, c.185-186].
Згідно з теорією соціалізації, людина, яка народжується біологічною
істотою, стає особистістю завдяки впливу соціальних умов життя. Відповідно
до теорії навчання, розвиток особистості відбувається в процесі навчання,
засвоєння суми знань. Теорія ролей виходить з того, що характер особистості
та її відносини з іншими людьми залежать від системи соціальних ролей, які
вона виконує. Персоно логічний (особистісно-центрований) напрям визначає,
що розвиток особистості відбувається за рахунок первісно притаманного їй
прагнення до само актуалізації і внутрішнього самовдосконалення. Цей
напрям визначають як гуманістичний.
Особистість – складне цілісне утворення. Дослідженню її структури
присвячені праці багатьох психологів. Згідно з дослідженнями
К.К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні одно
порядкові підструктури [18].
 9

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або

вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури
особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне
мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання.
Спрямованість особистості включає систему взаємопов’язаних компонентів:
інтереси, бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання.
Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які
засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. На формування компонентів
даної підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини.
Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних
процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам’ять. Основні
компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою
вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда.
Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту,
статеві й вікові властивості. Формування компонентів цієї підструктури
можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування
замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких
недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості
особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними
особливостями мозку [7, c.194-195].

1.2. Індивідуально-психологічні властивості особистості. Типи

темпераменту.

На тлі загальнолюдських фізичних і психічних особливостей у кожної

людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які
позначаються на її житті, поведінці, діяльності. Фізичні індивідуальні
особливості – це конституція організму, його фізіологічні процеси:
гуморальні, ендокринні, нервові. У кожному окремому організмі ці процеси
відбуваються своєрідно, хоча у них є багато спільного для всіх людей, що
 10

зумовлюється антропогенезом, тобто походженням і розвитком людини.

Психічні індивідуальні особливості виявляються в різній швидкості реакцій,.
Порогах чутливості, у властивостях уваги, пам’яті, спостережливості,
кмітливості, в інтересах. Особливо яскраво вирізняються люди за
індивідуальними здібностями: музичними, образотворчими, спортивними,
художньо-літературними [6, c.84].
Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність
психіки кожної людини. Природною передумовою індивідуальних
особливостей людини є передусім спадкові та природжені біологічні
особливості будови та функцій організму. Дитина народжується з
властивими їй конкретними задатками, на грунті яких за життя залежно від
умов виховання розвиваються й формуються притаманні певному індивіду
будова та функції організму, особистісне психічне буття.
Проте природжені біологічні особливості не визначають фатально
індивідуальних якостей особистості. Багатьма спеціальними психологічними
та фізіологічними дослідженнями доведено, що природжене змінюється
залежно від умов життя і виховання. І. Павлов у відомій «Відповіді фізіолога
психологам» зауважував, що завдяки надзвичайно великій пластичності
вищої нервової діяльності ніщо в ній не залишається нерухомим,
непіддатливим, а все завжди може бути досягнуте, змінюватися на краще,
аби тільки були створені відповідні умови [4, c.48-52].
Індивідуальні особливості особистості слід відрізняти від вікових, які
настають з дозріванням або старінням організму. Індивідуальні якості
особистості, наприклад швидкість реакції, міра активності, вразливості тощо,
виявляються незалежно від віку без особливих змін. Разом з тим з віком під
впливом життя та виховання індивідуальне досить своєрідно, яскраво
виявляється в пізнавальній діяльності, емоційно-вольовій активності, рисах
характеру, інтересах, що дає підстави вважати людину здібною чи не
здібною, емоційно вразливою чи «товстошкірою», вольовою чи безвільною,
сміливою чи боязливою.
 11

Індивідуальні особливості особистості найяскравіше виявляються в

темпераменті, характері та здібностях, у пізнавальній, емоційно-вольовій
діяльності, потребах та інтересах. Згідно з вченням І. П. Павлова [1, c.7-8]
про вплив центральної нервової системи на динамічні особливості поведінки
виділяють три основні властивості нервової системи:
– а) силу процесу збудження й гальмування, яка зумовлена
працездатністю нервових клітин та нервової системи в цілому;
– б) зрівноваженість нервової системи – баланс процесів збудження
й гальмування;
– в) жвавість нервових процесів – швидкість переходу одного
процесу в інший.
Особливості темпераменту залежать не від будь-якої однієї з цих
властивостей, а від своєрідного їх поєднання. І. П. Павлов [1, c.16-17] назвав
таке поєднання властивостей нервової системи типом вищої нервової
діяльності і виділив 4 основних типи:
1) сильний, зрівноважений, але жвавий тип вищої нервової діяльності
характеризується балансом процесів збудження й гальмування, а також
жвавістю нервових процесів;
2) сильний, зрівноважений, але інертний тип вищої нервової діяльності
характеризується балансом процесів збудження й гальмування на фоні
низької жвавості нервових процесів;
3) сильний неврівноважений тип вищої нервової діяльності
характеризується сильним процесом збудження і менш сильним
гальмуванням;
4) слабкий тип вищої нервової діяльності характеризується слабкістю
процесів збудження і гальмування, а також інертністю нервових процесів.
Хоча особливості природної організації людини мало залежать від
впливу середовища і виховання, І. П. Павлов експериментально довів
можливість змінювання окремих властивостей типу нервової діяльності,
 12

зокрема, він вважав, що шляхом тренування можна досягти вирівнювання

первісної неврівноваженості, укріпити нервову систему слабкого типу.
Назви основних типів темпераменту збереглися від часів Гіппократа, і
ними користуються в сучасній психології. Гіппократ (460-377 до н. е.)
вважав, що оптимальне співвідношення «соків тіла» (крові, лімфи, жовчі)
визначає здоров’я людини, тоді як порушення їх пропорційного розподілу
стає причиною різних захворювань. Темперамент (лат. tempetamentum –
відповідне співвідношення рис) характеризує індивіда з боку динамічних
особливостей його психічної діяльності, тобто за показниками темпу,
швидкості, ритму, інтенсивності, енергійності, емоційності. І. Павлов
показав, що темпераменти зумовлені певним співвідношенням трьох
основних типологічних ознак: сили, врівноваженості, рухливості нервових
процесів. Типи темпераменту [15, c.73]:
– холерик (нестримний тип) – сильна, але неврівноважена нервова
система, характерні захопленість та натхненність. Високий рівень активності,
енергії, різкі рухи, сила і імпульсивність емоційних переживань. Чекання
здатне вивести його із себе. Мінливість – характерна риса холерика,
позитивні цикли підйому настрою й енергійності змінюються негативними
циклами спаду, депресії, що призводить до невротичних зривів і конфліктів;
– сангвінік (жвавий тип) – висока нервово-психічна активність,
різноманітність та багатство міміки і рухів, врівноваженість, енергійність та
впертість відносно досягнення мети, вміє швидко перебудовувати звички і
вподобання, виходячи з конкретних обставин. Комунікабельний, любить
жарт, у стресовій ситуації зберігає самовладання.
– меланхолік (слабкий тип) – низький рівень нервово-психічної
активності, стриманість та приглушення моторики і мовлення, глибина і
стійкість почуттів при слабкому їх зовнішньому виявленні: загальна
слабкість нервової системи, нерішучість і нездатність наполягати на своєму,
схильність до паніки.
 13

– флегматик (спокійний тип) – сильна, врівноважена, але інертна

нервова система, низький рівень активності, енергії, невміння
переключатись, повільність і спокій у діях, міміці та мовленні, сталість і
глибина почуттів і настроїв.
Компоненти темпераменту, що виявляються в загальній активності
індивіда, його моториці та емоційності [15, c.81]:
– загальна активність – тенденція особистості до самовираження,
оволодіння та перетворення зовнішньої дійсності (від млявості до стрімкості
дій);
– динаміка психічних станів актуалізується за допомогою моторики
(швидкість, сила, різкість, ритм);
– емоційність – комплекс властивостей, що характеризує
особливості виникнення, перебігу і згасання різних почуттів, афектів та
настроїв;
– вразливість – сила впливу на людину різних стимулів, період їх
збереження в пам’яті та сила реакцій на них;
– імпульсивність – виявляється в нестриманості реакцій («спочатку
реагує, а потім думає»);
– тривожність – підвищена схильність людини переживати, всього
боїться: незнайомих людей, іспитів, офіційних установ.
Темперамент ґрунтується на роботі цілісного організму в сукупності
його біохімічного, соматичного і нейродинамічного рівнів. Успішність
діяльності безпосередньо не залежить від темпераменту. Немає «кращих» або
«гірших» темпераментів. Властивості темпераменту є відносно психологічно
рівноцінними за умов індивідуального стилю діяльності. Однак є коло
професій (в першу чергу – екстремальних) якими неможливо успішно
оволодіти лише за рахунок індивідуального стилю діяльності. Тут потрібна
професійна придатність та професійний відбір, урахування властивостей
темпераменту.
 14

1.3. Психосоціальні властивості людини. Характер, його

структура та формування.

Поняття «особистість» широко використовується як у різних

суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь
людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або
як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихідним є
поняття «людина». Людина – це насамперед біологічна істота, яка наділена
на відміну від тварин свідомістю і мовою, здатністю працювати, оцінювати
навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина –
істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини,оскільки суспільне життя і
відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її
природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними
ознаками позначають поняттям «індивід».
Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми
говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних
функцій індивіда. Особистість – системна соціальна характеристика індивіда,
що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до
суспільних відносин. Особистість – це ознака свідомого індивіда, який
займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід,
який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза
людським оточенням, не зможе стати особистістю [13, c.118].
Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй
притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини,
яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших – малопомітна. Вона може
проявлятися в одній або одночасно в декількох сферах людської психіки.
На активність життєвої позиції людини впливають політичні,
економічні, культурні відносини. На психіку особистості впливає і
психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім’я, навчальний
або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід,
 15

взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну

систему внутрішніх установок особистості щодо суспільства, праці, людей,
власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при
цьому той чи інший спосіб життя.
Якщо в основі темпераменту лежать природні динамічні особливості
нервової системи людини, то характер значною мірою зумовлений
суспільним життям людини, засвоєним соціальним досвідом.
Характер – це сукупність сталих індивідуальних особливостей
особистості, які виявляються в її діяльності і поведінці, у ставленні до інших
людей, до навколишнього середовища, до праці, до самого себе (рис. 1.1).
Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи
інших умов; характер – це певна програма поведінки [19]. Є цільні,
суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери.

Характер

Моральні якості
Вольові якості
(ставлення до
(рішучість,
суспільних Темперамент
наполегливість,
обов’язків,
мужність)
чесність, совість)

Рисунок 1.1. – Індивідуальні особливості людини

На формування характеру впливають:
- конкретно-історичні умови;
- спрямованість виховання (сприяє розвитку індивідуальності);
 16

- темперамент (біологічні передумови).

В психології існує декілька підходів до пояснення співвідношення
природного і набутого в характері людини. Якості характеру виявляються не
лише у поведінці, діяльності, а також у манері спілкування людини, у міміці
(особливо характер людини розкривається в конфліктних ситуаціях).
Більшість дослідників виділяють у структурі характеру, що вже склався,
зміст (спрямованість особистості, потреби, інтереси, ідеали) і форму
(емоційно-вольові особливості поведінки, темпераменту) [20, c.163].
Риси характеру – індивідуальні звичні форми поведінки людини, через
які аналізується його ставлення до дійсності.
В характері кожної людини можна виділити типові (загальнолюдські,
національні тощо) та індивідуальні риси, які утворюють цілісний психічний
склад особистості. Характер може виявлятися більшою або меншою мірою.
Акцентуації характеру – крайні варіанти норми характеру як результат
підсилення його окремих рис. У людей, акцентуації яких відхиляються від
середньої норми, іноді можуть виникати деякі проблеми і труднощі, а при
певних обставинах – однотипні конфлікти і нервові зриви (кожній людині
належить знати слабкі місця свого характеру). Німецький вчений К. Леонгард
виділив 12 типів акцентуацій характеру.
Формування характеру. Перші ознаки виникнення і закріплення рис
характеру можна спостерігати вже на початку життя людини. Оптимальним
для розвитку рис характеру є вік від 2-3 до 9-10 років. У перші роки життя
провідним фактором розвитку характеру стають дорослі (формуються такі
риси як доброта, чуйність, черствість, байдужість).
У молодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце виступає
виховання (формуються працьовитість, акуратність, відповідальність).
Відбувається це у процесі дитячих ігор та виконання домашньої праці.
Комунікативні риси характеру стають більш виразними в початкових класах.
Починаючи з підліткового віку важливу роль у формуванні характеру
 17

відіграє самовиховання (формуються вольові риси характеру, моральні,

світоглядні основи).
Характер – суспільно-історична категорія, тобто основою його
формування є: суспільно-історичні умови життя; соціальна сфера; життєвий
досвід; діяльність; виховання; самовиховання.
 18

РОЗДІЛ 2.
УСПІШНЕ НАВЧАННЯ ЯК СКЛАДОВА ОСОБИСТІСНОГО
СТАНОВЛЕННЯ ЛЮДИНИ

2.1. Предмет психології навчання: закономірності учбової

діяльності

Педагогічна психологія є результатом успішного розвитку двох наук –

психології та педагогіки і є комплексною галуззю знань. Педагогіка
досліджує сутність та закономірності навчально-виховного процесу,
розробляє теорії і технології навчання і виховання, визначає їхні принципи,
зміст, форми і методи. Психологія виявляє індивідуальні, вікові особливості і
закономірності розвитку і поведінки людей, що є важливою передумовою для
визначення способів і засобів навчання і виховання [16, c.42].
Педагогічна психологія – галузь психологічної науки, яка вивчає
закономірності становлення і розвитку особистості в умовах навчально-
виховного процесу. Недостатні знання про психологічні особливості
навчально-виховного впливу, педагогічну діяльність дезорганізують роботу
вчителя і вихователя, нейтралізують перспективи професійного
вдосконалення фахівця.
І.О.Зимня в якості предмету педагогічної психології називає факти,
механізми і закономірності засвоєння соціокультурного досвіду людини,
закономірності інтелектуального і особистісного розвитку дитини як суб’єкта
учбової діяльності, організованої і керованої педагогом у різних умовах
освітнього процесу.
Завдання педагогічної психології [15, c.96]:
1) розкриття механізмів і закономірностей навчального та
виховного впливу на інтелектуальний і особистісний розвиток учня;
 19

2) визначення механізмів і закономірностей засвоєння учнями

соціокультурного досвіду, його структурування у індивідуальній свідомості
учня і використання у різних ситуаціях;
3) визначення зв’язку між рівнями інтелектуального і особистісного
розвитку учня і формами, методами навчального та виховного впливу
(співробітництво, активні форми навчання тощо);
4) визначення особливостей організації і управління учбовою
діяльністю учнів і впливу цих процесів на інтелектуальний, особистісний
розвиток і навчально-пізнавальну активність;
5) вивчення психологічних основ діяльності педагога;
6) визначення фактів, механізмів, закономірностей розвивального
навчання;
7) визначення закономірностей, умов, критеріїв засвоєння знань,
формування операційного складу діяльності на основі процесу розв’язання
задач;
8) визначення психологічних основ діагностики рівня і якості
засвоєння і співвіднесення із освітніми стандартами;
9) розробка психологічних основ удосконалення освітнього процесу
на всіх рівнях освітньої системи (І.О.Зимня).
Поняття «учбова діяльність» неоднозначно тлумачиться у
психологопедагогічній літературі. У широкому сенсі слова воно іноді
неправомірно розглядається як синонім понять «научіння», «учіння» і навіть
«навчання» [8, c.123].
У діяльнісному контексті (Д.Б.Ельконін, В.В.Давидов, А.К.Маркова,
І.О.Зимня) учбова діяльність – діяльність суб’єкта, спрямована на оволодіння
узагальненими способами учбових дій і саморозвиток у процесі розв’язання
учбових задач, поставлених вчителем, і за посередництвом учбових дій [8,
c.203]. За визначенням Зимньої І.О. [8, c.275] учбова діяльність є
специфічним видом діяльності. Вона спрямована на самого учня як її
суб’єкта у плані вдосконалення, розвитку, формування його особистості
 20

завдяки усвідомлюваному, цілеспрямованому присвоєнню ним суспільного

досвіду у різних видах і формах суспільно корисної, пізнавальної,
теоретичної і практичної діяльності. Діяльність учня спрямована на
засвоєння глибоких системних знань, що є засобами цієї діяльності, і
адекватне та творче застосування цих засобів у різних ситуаціях.
Основні характеристики учбової діяльності [8, c.198]:
– учбова діяльність спеціально спрямована на оволодіння
навчальним матеріалом і розв’язання учбових задач;
– у процесі учбової діяльності засвоюються загальні способи дій і
наукові поняття;
– загальні способи дій випереджають розв’язання задачі,
відбувається сходження від загального до окремого (за І.І.Ільясовим);
– учбова діяльність призводить до змін у самому суб’єкті – учневі
(Д.Б.Ельконін);
– у процесі учбової діяльності відбуваються зміни психічних
властивостей і поведінки учня залежно від результатів його власних дій; це є
активна форма учіння (І.Лінгарт).
Способи учбової діяльності можуть бути різними: репродуктивні,
проблемнотворчі, дослідницько-пізнавальні дії (В.В.Давидов, В.В.Рубцов). З
позицій діяльнісного підходу О.М.Леонтьєв стверджував, що учіння має
місце там і тоді, де діяльність людини керується свідомою метою засвоїти
певні знання, навички, вміння й форми поведінки та діяльності.

2.2. Засвоєння навчального матеріалу як складова процесу

навчання

Учіння є необхідною умовою і основним механізмом психічного

розвитку людини і триває в тій або в іншій формі протягом всього її життя.
Всі істотні зміни в діяльності й поведінці особистості зумовлюються
учінням, яке позначається навіть на тих сторонах психічного розвитку,
функціонування яких залежить від природжених фізіологічних властивостей
 21

організму. З учінням пов'язані прогресивні зміни у виробленій до навчання

предметній діяльності. Засвоюючи знання, вміння і навички, людина не лише
задовольняє свої потреби, а й вдосконалює способи здійснення самої
діяльності.
Тому учіння взагалі і засвоєння знань зокрема є основою всебічного
розвитку індивіда, формування особистості. Головною метою засвоєння
знань є їх успішне застосування для розв'язання тих чи інших практичних
завдань. Для цього в процесі учіння формуються уміння і навички, необхідні
для застосування знань при вирішенні практичних, операційних завдань,
успішного виконання будь-якої дії з використанням адекватних засобів.
Систематичне оволодіння людиною суспільним досвідом можливе
лише на основі специфічної діяльності учіння, що має своєю прямою метою
підготовку до життя всебічно розвиненої особистості [2, c.63].
Психологи розглядають процес учіння як такий, що визначає
розумовий розвиток дитини як нерозривно пов'язаний з певними
історичними умовами розвитку суспільства та умовами життя дитини. Існує
кілька концепцій учіння. На основі культурно-історичної теорії Л. С.
Виготського склалися концепції учіння О. М. Леонтьєва, П. Я. Гальперіна, Д.
Б. Ельконіна, В. В. Давидова та інших [21, c.274]. Вихідними для них стали
положення про існування стадій розвитку вищих психічних функцій та
основний механізм їх розвитку - інтеріоризацію, опосередкований "мовою"
механізмів пізнавального процесу, поділом засвоюваних понять про дійсність
на емпіричні та теоретичні.
Діяльність, що забезпечує процес засвоєння, змінюється за формою від
зовнішньої практичної до внутрішньої розумової діяльності. Цей процес
переходу зовнішнього досвіду у внутрішній (процес інтеріоризації)
забезпечує засвоєння знань та вмінь, перетворення їх у елементи
внутрішнього психічного досвіду, формування навичок. Навички - це
"автоматизовані способи виконання дій". Вміння - "це таке поєднання знань і
навичок, яке забезпечує успішне виконання діяльності".
 22

Автори концепції поетапного формування розумових дій

(П. Я. Гальперін, Н. Ф. Тализіна), дотримуючись основних поглядів
Л. С. Виготського та О. М. Леонтьєва, засвоєння знань розглядають як
процес, що забезпечується засвоєнням дій з використання чи виділення
ознак, які характеризують поняття. Одним з головних понять концепції
П. Я. Гальперіна [22, c.81] є орієнтувальна основа дії як предмету засвоєння.
Орієнтувальна основа дії являє собою психологічний механізм вибору і
регуляції виконавчих та контрольних операцій, які поряд з орієнтувальними
операціями забезпечують процес формування розумових дій.

2.3. Мотиваційна сфера особистості. Спрямованість особистості, її

загальна характеристика.

Спрямованість – це усталена система найважливіших цільових програм

особистості, що визначає смислову єдність її ініціативної поведінки, яка
протистоїть випадковостям життя. У сучасних дослідженнях виділяють три
основні види спрямованості особистості [10, c.30]:
1) особиста (престижна, егоїстична);
2) групова (суспільна чи альтруїстична);
3) ділова (інтерес до справи, до пізнання дійсності).
Особиста спрямованість виникає внаслідок переваги мотивів власного
благополуччя, самоствердження. Групова спрямованість має місце тоді, коли
вчинки людини спонукають інтереси організації та інших людей. Ділова
спрямованість породжується самою дійсністю, через захоплення нею. Це
може бути спрямованість на науку, спорт, професію, мистецтво. В основі
цілеспрямованості особистості лежать потреби – динамічні активні стани
особистості, що виражають її залежність від конкретних умов існування і
породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї залежності. Потреби – це
рушійна сила розвитку особистості.
Класифікація потреб:
 23

1) базові потреби – це потреби у матеріальних умовах і засобах

життя, у спілкуванні, пізнанні, діяльності та відпочинку;
2) похідні потреби формуються на основі базових, до них належать
естетичні потреби, потреба ц навчанні;
3) вищі потреби включають насамперед потреби у творчості,
самовизначенні.
На основі потреб формуються мотиви – усвідомлені спонукання
людини до діяльності або поведінки. Мотиви тісно пов’язані з потребами і
навпаки. Їх зв’язок виявляється у тому, що потреби реалізуються в поведінці
і діяльності.
Сукупність мотивів поведінки і діяльності розглядається як
мотиваційна сфера особистості. у цілому ця сфера є динамічною й
змінюється в залежності від багатьох обставин. Про те ядром мотиваційної
сфери виступають відносно стійкі й домінуючи мотиви (саме в них
першочергово виявляється спрямованість особистості).
Поняття мотивація у психології використовують у двох значеннях: як
систему факторів, що обумовлюють поведінку (цілі, інтереси, потреби,
мотиви, наміри); як характеристику процесу, що підтримує поведінкову
активність.
Розрізняють три групи мотивів [7, c.294]:
1) прості, до яких відносять потяги, бажання, хотіння;
2) складні, до яких відносять інтереси, схильності, ідеали;
3) випадкові, до яких відносять почуття, звички й афекти.
Мотив може реалізовуватися в інтересах, прагненнях, переконаннях,
установках. Інтерес – емоційно забарвлена інтелектуальна вибірковість,
виникає тоді, коли об’єкт викликає емоційних відгук. Інтереси розрізняють за
широтою, глибиною та стійкістю. Прагнення - це мотиви, в яких виявляються
потреби особистості в умовах спеціально організованої діяльності, можливо
протягом тривалого часу життя (закінчити навчальний заклад, працювати за
фахом). Переконання – уявлення, знання, ідеї, які набули роль мотивів
 24

поведінки. Переконання містять три головні компоненти: когнітивний

(знання), емоційний (оцінка ставлення, почуття), поведінковий (воля).
Установка – готовність людини, її стійка схильність реагувати та діяти
певним чином; забезпечує легкість, майже автоматичність вибору поведінки.
Система домінуючих мотивів, які викликають відповідну поведінку,
становить спрямованість особистості. Мотиваційну сферу людини можна
оцінювати за розвиненістю, гнучкістю, структурністю. Чим більше
різноманітних потреб, мотивів, цілей в людини, тим більш розвинена її
мотиваційна сфера. Чим різноманітніше способи задоволення потреб, тим
гнучкіше мотивація. Таким чином, зміст мотивів є найбільш істотною
характеристикою спрямованості особистості та рівня її виховання.
 25

РОЗДІЛ 3.
ПСИХОЛОГІЧНИЙ СУПРОВІД СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ В
ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ

3.1. Психологічний супровід міжособистісної взаємодії учасників

освітнього процесу

Щоб мати можливість знайти своє місце в житті, учень сучасної школи
має володіти певними компетентностями [11, c.23-24]:
– Гнучко адаптуватись у мінливих життєвих ситуаціях.
– Самостійно та критично мислити.
– Бачити та формувати проблему, знаходити шляхи її
раціонального вирішення.
– Усвідомлювати, де і яким чином здобуті знання можуть бути
використані.
– Творчо мислити.
– Грамотно працювати з інформацією, робити аргументовані
висновки, використовувати їх для вирішення нових проблем.
– Бути комунікабельним, контактним у різних соціальних групах,
уміти працювати в колективі, у будь-яких конфліктних ситуаціях.
– Самостійно працювати над розвитком особистісної моралі,
інтелекту, культурного рівня.
Реформування освіти в зазначених напрямах може відбуватись на
принципах наукової обґрунтованості, а реалізувати їх допомагають такі
науки, як педагогіка та психологія, що мають якісний методологічний апарат.
Одним із напрямів цієї роботи є психолого-педагогічний супровід (ППС) -
система підтримки та допомоги дитини в навчально-виховному процесі.
Основні завдання ППС [2]:
1. Визначення напрямів і необхідних умов індивідуального
розвитку учасників психолого-педагогічного процесу всієї школи.
 26

2. Системне відстеження (діагностика) психолого-педагогічного

статусу учня та динаміки його психічного розвитку у процесі навчання.
3. Створення комплексної програми ППС (планування) на всіх
етапах розвитку дитини.
4. Складання гнучких моделей організації навчально-виховного
процесу, які можуть трансформуватися залежно від психологічних
особливостей дітей. Розробка та ведення карт індивідуального розвитку учня.
5. Надання допомоги учням (профілактика) в їх особистісному
розвитку.
6. Корекція, що передбачає певну систему та складається із
взаємопов'язаних блоків моделі ППС [2]:
- тестування;
- спостереження;
- анкетування;
- соціальне опитування.
7. Розробка критеріїв ефективності діяльності учасників навчально-
виховного процесу, аналіз результатів моніторингу розвитку особистісних
параметрів.
Виходячи із завдань, визначаємо найголовніші принципи ППС [2]:
1) Науковості - здійснення діяльності на основі досягнень сучасної
науки з використаннями діагностичних методик.
2) Гуманізації - пріоритету інтересів особистості дитини.
3) Особистісно зорієнтованого навчання.
4) Сенситивності - урахування вікової періодизації в розвитку
певних видів психічної діяльності.
5) Індивідуального підходу - урахування індивідуальних темпів і
напрямків розвитку особистості дитини та педагога.
6) Діяльнісного підходу - вивчення особистості учнів і вчителів у
процесі діяльності, приймаючи за головний показник динаміку розвитку
певних якостей особистості.
 27

7) Системності - розгляд явищ у системі психолого-педагогічного

процесу та сукупності взаємодій суб'єктів педагогічного процесу.
У школі запроваджено такі форми та напрямки діяльності з ППС [2]:
– Розробка комплексної програми психологічного розвитку й
освіти дитини, починаючи з 1-го класу.
– Діагностика (визначення індивідуальних особливостей дитини за
спеціальними психодіагностичними методиками).
– Розвивальна робота (проведення занять з учнями з розвитку
пам'яті, уваги, мислення тощо згідно з програмами розвивальних курсів;
тематичні соціально-психологічні тренінги: групові заняття, спрямовані на
вирішення конкретних завдань, наприклад, орієнтація учнів на здоровий
спосіб життя, розвиток комунікативних навичок, лідерських умінь тощо).
– Профілактична робота (індивідуальні консультації - особистісно
спрямоване спілкування психолога з дитиною або дорослим (учителі, батьки)
для з'ясування питань і здійснення допомоги відповідно до потреб людини,
яка звернулась до психолога; робота з обдарованими дітьми - інтенсифікація
пізнавальної діяльності та розвиток креативності в обдарованих дітей, які
прагнуть самовдосконалення та самореалізації; психологічна підготовка
дітей до участі в олімпіадах, конкурсах, заходах Малої академії наук тощо;
профконсультації та профорієнтація з учнями старших класів щодо
самореалізації у професії та пошуку сенсу життя, професійне
самовизначення).
Комплексне застосування цих напрямів ППС дозволяє дослідити
стартові можливості та динаміку розвитку дитини в освітньому процесі,
надати підтримку й допомогу учням у рішенні завдань розвитку, навчання,
виховання, соціалізації. 
 28

3.2. Розвитку успішної особистості як пріоритетний напрям

роботи.

Важливою умовою гармонійного, цілісного розвитку особистості є

якісно побудована, ефективна та результативна система психологічного
супроводу навчально-виховного процесу. Адже, як зазначав відомий
американський психолог, творець та лідер гуманістичного напряму в
психології К.Роджерс: «Ніщо не може змусити прорости зерно, але можна
створити доволі сприятливі умови, в яких воно проросте». Завдання
психологічного супроводу реалізуються зусиллями психологічної служби для
розвитку дитини, яку вважаємо значущим та невід’ємним компонентом
діяльності освітніх закладів, а особливо закладів інноваційного типу.
Основною метою психологічного супроводу розвитку успішної
особистості, є створення такого соціально-педагогічного середовища, яке
спрямоване на формування успішної особистості дитини, вихованця, учня, а
в майбутньому і випускника Школи життєвого успіху. Досягнути
поставленої мети, на нашу думку, можна за умов реалізації завдань
психологічного супроводу, що передбачають [14]:
– супровід (постійна діагностика, моніторинг,корекція)
індивідуальної траєкторії розвитку кожної дитини, вихованця, учня
відповідно до запропонованої структури та змісту моделі успішного
випускника, її діагностичного забезпечення, що ґрунтується на наступно-
перспективних зв’язках «дошкільник – вихованець – учень»;
– підвищення рівня психологічної компетентності педагогів,
батьків, інших суб‘єктів, що перебувають у взаєминах під час навчально-
виховного процесу;
– психологічне забезпечення навчально-виховного процесу та
управлінської діяльності закладу освіти на основі сучасних психолого-
педагогічних теорій виховання і тенденцій розвитку освіти.
 29

ВИСНОВКИ

У зв’язку із оновленням змісту освіти в умовах системного

реформування принципів освітнього процесу особливого значення набуває
питання психологічного супроводу учасників педагогічної взаємодії,
врахування та використання досвіду підсилення індивідуально-
психологічних особливостей розвитку дитини в процесі навчання. Озброєння
вчителів психологічними знаннями є нагальною потребою сьогодення.
Враховуючи особливості розвитку, кожній людині притаманний свій набір
загальнолюдських фізичних і психічних особливостей, що помітно
виокремлюються в індивідуальні особливості, які позначаються на житті,
поведінці, діяльності.
Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність
психіки кожної людини. Природною передумовою індивідуальних
особливостей людини є передусім спадкові та природжені біологічні
особливості будови та функцій організму. Дитина народжується з
властивими їй конкретними задатками, на ґрунті яких за життя залежно від
умов виховання розвиваються й формуються притаманні певному індивіду
будова та функції організму, особистісне психічне буття. Індивідуальні
особливості особистості найяскравіше виявляються в темпераменті,
характері та здібностях, у пізнавальній, емоційно-вольовій діяльності,
потребах та інтересах. Неповторність, оригінальність особистості, сукупність
тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність
людини.
Аналізуючи успішність навчання неможливо не враховувати основу
освіти – педагогічну психологію, яка є результатом успішного розвитку двох
наук – психології та педагогіки і є комплексною галуззю знань. Педагогіка
досліджує сутність та закономірності навчально-виховного процесу,
розробляє теорії і технології навчання і виховання, визначає їхні принципи,
зміст, форми і методи. Психологія виявляє індивідуальні, вікові особливості і
 30

закономірності розвитку і поведінки людей, що є важливою передумовою для

визначення способів і засобів навчання і виховання.
У діяльнісному контексті учбова діяльність – діяльність суб’єкта,
спрямована на оволодіння узагальненими способами учбових дій і
саморозвиток у процесі розв’язання учбових задач, поставлених вчителем, і
за посередництвом учбових дій. Тому учіння взагалі і засвоєння знань
зокрема є основою всебічного розвитку індивіда, формування особистості.
Головною метою засвоєння знань є їх успішне застосування для розв'язання
тих чи інших практичних завдань. Для цього в процесі учіння формуються
уміння і навички, необхідні для застосування знань при вирішенні
практичних, операційних завдань, успішного виконання будь-якої дії з
використанням адекватних засобів. Важливою умовою гармонійного,
цілісного розвитку особистості є якісно побудована, ефективна та
результативна система психологічного супроводу навчально-виховного
процесу.
Поєднання особливості індивідуально-психологічного розвитку
дитини, цілеспрямованого впливу колективу закладу освіти, дає можливість
гармонійно поєднувати можливості учня та сприяти підвищенню
ефективності освітнього процесу.
 31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ПОСИЛАНЬ

1. Абсалямова Л.М. Види та критерії психологічної зрілості

людини // Вісник ХНПУімені Г.С. Сковороди. Психологія. Вип. 38. –
Харків: ХНПУ, 2011. – С. 5-17.
2. Байєр О.М. Модель психолого-педагогічного супроводурозвитку
дитини в освітньому процесі ДНЗ. – [Електрон.ресурс]. – Режим доступу:
http://virtkafedra.ucoz.ua/el_gurnal/pages/vyp6/bayer.pdf
3. Бех І. Д. Виховання особистості : У 2 кн. Кн.1: Особистісно
орієнтований підхід : теоретико-технологічні засади : Навч.-метод.видання /
Іван Дмитрович Бех – К.: Либідь, 2003. – 280 с.
4. Бех І. Д. Виховання особистості : У 2 кн. Кн.2 : Особистісно
орієнтований підхід : науково-практичні засади : Навч.-метод. посібник / Іван
Дмитрович Бех – К.: Либідь, 2003. – 344 с.
5. Богословський В. В. Психология воспитания Школьника /
Владимир Владимирович Богословский – Л : ЛГУ, 1974. – 164 с.
6. Божович Л. И. Проблемы формирования личности / Лидия
Ильинична Божович – М.: Институт практической психологии, Воронеж :
НПО "МОДЭК" 1997. – 352 с.
7. Вікова і педагогічна психологія: навч. посіб. для студ. вищ. навч.
закл. / уклад.: О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. –
К.: Каравела, 2007 – 418 с.
8. Власова О. І. Педагогічна психологія : Навч.посібник / Олена
Іванівна Власова. – К.: Либідь, 2005. – 400 с.
9. Дуткевич Т.В. Загальна психологія: (Конспект лекцій): Навч.
посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Кам'янець-Подільський держ. педагогічний
ун-т. Кафедра психології. - Кам'янець-Подільський, 2002. - 96с.
10. Жукова А. Організація психологічного супроводу / А.Жу-кова,
В.Мальцева // Відкритий урок. – 2006. – №21–22.– С. 28–39.
 32

11. Козырева Е.А. Программа психологического сопро-вождения

школьников, их учителей и родителей /Е.А. Козырева // Психологическая
наука и образование.– 2000. – №2. – С. 22–29
12. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психологічний
розвиток особистості / Григорій Силович Костюк – К.: Рад. школа, 1989. –
608 с.
13. Крутецкий В. А. Основы педагогической психологии / Вадим
Андреевич Крутецкий – М.: Просвещение, 1972. – 520 с.
14. Лемак М.В. Психологу для роботи. Діагностичні методи-ки: зб. /
М.В. Лемак, В.Ю. Петрище. – 2-ге вид., виправл.– Ужгород: Вид-во
О.Гаркуші, 2012. – 616 с
15. Педагогічна психологія : навчальний посібник для студ. педін-
тів / За ред. Л. М. Проколієнко, Д. Ф. Ніколенка. – К.: Вища школа, 1991. –
184 с.
16. Педагогическая психология : Хрестоматія / Сост. В. Н.
Карандашев, Н. В. Носова, О. Н. Щепелина. – СПб.: Питер, 2006. – 412 с.:
ил.- (Серия «Хрестоматия»).
17. Перетятько Л.Г. Співвідношення норми та здоров’я у сфері
психічної діяльності / Л.Г. Перетятько // Матеріали Всеукраїнської науково-
практичної конференції. Формування здорового способу життя студентської
молоді : реалії та перспективи. - Полтава : ПДПУ, 2003. - С. 126-127.
18. Поліщук В. М. Вікова та педагогічна психологія (програмні
основи, змістові модулі, інформаційне забезпечення) : Навчально-
методичний посібник / Валерій Миколайович Поліщук – Суми : ВТД
«Університетська книга», 2007. – 330 с.
19. Романовський О.Г. Філософія досягнення успіху. Підруч-ник /
О.Г. Романовський, В.Є. Михайличенко. – Харків:НТУ «ХПІ», 2003. – 696 с.
20. Семиченко В. А. Психологія педагогічної діяльності: навч.
посібник / В. А. Семиченко. – К.: Вища школа, 2004. – 335 с.
 33

21. Синдром «професійного вигорання» та професійна кар’єра

працівників освітніх організацій : ґендерні аспекти / За наук. ред. С. Д.
Максименка, Л. М. Карамушки, Т. В. Зайчикової – К.: Міленіум, 2006. – 368
с.
22. Ставицька С.О. Взаємозв’язок успішності та шкільної
тривожності у дітей молодшого шкільного віку. Наукові записки аспірантів.
(Академія наук вищої школи, Волинський Академічний дім). Випуск 4. -
Луцьк, 1997. - с.78-85.