Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка

Зоряна Спринська

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
Тексти лекцій
для студентів спеціальностей
«Психологія», «Практична психологія»

Дрогобич
2012
УДК 159.9
ББК 88.5
С 74

Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного

педагогічного університету імені Івана Франка як навчальний посібник
(протокол № 1 від 26.01.2012 р.)

Рецензенти:
Москалець В.П. – доктор психологічних наук, професор
Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника;

Галян І.М. – кандидат психологічних наук, доцент Дрогобицького

державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Відповідальний за випуск: Скотна Н. В., професор, доктор

філософських наук, завідувач кафедри практичної психології,
Дрогобицького державного педагогічного університету
імені Івана Франка.

Спринська З.

С 74 Психологія особистості : тексти лекцій / Зоряна Спринська. –

Дрогобич : Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького
державного педагогічного університету імені Івана Франка,
2012 р. – 175 с

Навчальний посібник написано відповідно до програми навчальної

дисципліни «Психологія особистості» напряму підготовки 0101 Педагогічна
освіта спеціальності «Психологія», «Практична психологія», затвердженої
вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені
Івана Франка. У ньому вміщено матеріали для лекцій з курсу «Психологія
особистості». Посібник містить виклад основних положень даної дисципліни,
які розкриваються через конкретні приклади. Запропоновані у посібнику
завдання підібрані відповідно до вимог програми з метою забезпечення
високого рівня сформованості знань, умінь і навичок студентів.

УДК 159.9
ББК 88.5

2
 Передмова

Курс «Психологія особистості» в системі підготовки фахівців

освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» у педагогічному
університеті є профілюючим курсом. Навчальна дисципліна
«Психологія особистості» є спробою, а точніше, усвідомленням по-
новому низки значущих теорій особистості, розроблених у психології
за всю історію її наукового періоду. В ній органічно поєднуються
теорії особистості різних авторів, визначаються межі, в яких
справджуються ті чи інші погляди їхніх авторів на власну позицію
природи людини, її структури та етапів розвитку.
Оволодіння методичними рекомендаціями з курсу «Психологія
особистості» сприяють формуванню світогляду сучасного студента.
Посібник концентрує увагу на найбільш важливих досягненнях
сучасної психології особистості. У конспектах лекцій розглядаються
основні теоретико-емпіричні положення персонології, проблеми
становлення психології особистості в історичному аспекті та сучасні
напрацювання у цій галузі наукового знання.
Мета курсу:
– ознайомити студентів з класичними положеннями психологічної
науки про сутність особистості, її структуру, мотивацію, етапи
розвитку та унікальні аспекти функціонування;
– створити необхідні умови для опрацювання сучасного досвіду
психологічного аналізу особистості, розвинути навички створення
психологічного портрету особистості;
– сприяти розвитку психологічної культури самоаналізу та
рефлексії, продемонструвати складність психічного життя
особистості, розвивати інтерес до самопізнання й застерегти від
спрощених поглядів на природу і феноменологію особистості.
У результаті засвоєння курсу «Психологія особистості» студенти
повинні знати:
1. Основні теоретико-методологічні принципи психології
особистості, її напрями та завдання.
2. Теоретичні та практичні проблеми сучасної психології
особистості, етапи її становлення як самостійної галузі знань.
3. Основні теорії особистості, їхню структуру та характеристику.
4. Стадії розвитку особистості у представників різних теорій.
5. Типології особистості різних теоретико-емпіричних концепцій.
3
 6. Сучасні дослідження у галузі психології особистості.
У результаті засвоєння курсу студенти повинні вміти:
1. Самостійно формулювати проблему при розв’язанні науково-
пошукових та прикладних завдань.
2. Розрізняти риси, що належать до індивідних та особистісних.
3. За певними характеристиками розпізнавати теорію особистості.
4. Аналізувати структуру особистості та стадії її розвитку у
представників різноманітних теорій.
5. Розрізняти причини аномальної поведінки людини у
представників різних теорій.
Посібник укладено відповідно до програми курсу «Психологія
особистості» для підготовки фахівців ОКР «Бакалавр»
спеціальностей «Психологія», «Практична психологія. Соціальна
педагогіка», затвердженої вченою радою Дрогобицького державного
педагогічного університету імені Івана Франка.
Конспекти лекцій з курсу «Психологія особистості» містять зміст,
передмову, основну частину – тексти лекцій, запитання для
самоконтролю, завдання для самостійної роботи, перелік літератури,
іменний та предметний покажчики.

4
 ТЕМА 1. Психологія особистості як наукова та
практична галузь психології

План

1. Психологія особистості як галузь психологічної науки.

2. Особистість та її основні прояви. Співвідношення понять
«індивід», «особистість», «індивідуальність».
3. Завдання психології особистості.

Психологія особистості – практична галузь психології, яка вивчає

закономірності становлення і розвитку особистості як суб’єкта
життєтворчості. Наука про особистість – персонологія – це
дисципліна, що прагне закласти фундамент для ліпшого розуміння
людської індивідуальності шляхом використання різних
дослідницьких стратегій. Сучасна психологія особистості, будучи
науковою дисципліною, трансформує умоглядні міркування про
природу людини у концепції, що можуть бути підтверджені
експериментально. Теоретиків та експериментаторів у галузі
психології особистості називають персонологами, а науку, що вивчає
проблеми особистості – персонологією. Важливою метою
персонології є як розвиток наукових уявлень про унікальність та
складність психічного життя окремої людини, так і допомога в тому,
щоб відкрити все ліпше, на що вона здатна як особистість.
На сьогоднішній день існує дуже велика кількість визначень
терміну «особистість», проте єдиного загальновизнаного визначення
особистості немає. Цих визначень майже стільки, скільки психологів.
Особистість – це насамперед абстрактне поняття, що поєднує
собою багато аспектів, які характеризують людину: емоції,
мотивацію, думки, переживання, сприйняття і дії. Концептуальне
значення особистості охоплює широкий спектр внутрішніх психічних
процесів, та зумовлюють особливості поведінки людини у різних
ситуаціях.

Особистість – це:
 ті характеристики людини, які відповідають за узгоджені
прояви її почуттів, мислення та поведінки;

5
  феномен суспільного розвитку, конкретна жива людина,
що володіє свідомістю та самосвідомістю;
 людина, в якої є своя позиція життя, до якої вона дійшла
складним шляхом свідомості;
 якісно нове утворення, яке формується завдяки життю у
суспільстві, тому особистістю може бути лише людина, і то лише
досягнувши певного віку;
 вершина психічного розвитку людини і найвищий ступінь
саморегуляції;
 самодіяльнісна особа зі своїм унікальним психічним
складом;
 диспозиції, завдяки яким люди поводяться послідовно у
життєвих ситуаціях;
 така динамічна організація психофізіологічних систем
індивіда, яка означає спосіб адаптації;
 система внутрішніх умов, через які переломлюються усі
зовнішні впливи;
 складна психологічна реальність, що є об’єктом
дослідження;
 це така властивість, яка є частиною враження про
людиниу;
 структуроване ціле, що впливає на поведінку людини;
 відносно пізній продукт суспільно-історичного розвитку
людини;
 реальна, конкретна частина психічного життя, яка існує у
конкретних формах;
 особливість, що набувається індивідом у суспільстві і
сукупності стосунків;
 суб’єкт соціальної поведінки, що включає у себе суб’єктні
структури;
 персоніфікація, уособлення суспільних стосунків;
 людина, що перетворює світ, носій свідомості та
самосвідомості;
 сукупність психологічних рис, що характеризує кожну
окрему людину;
 людина як носій свідомості;
 внутрішня динамічна організація психофізіологічних
систем, характерна для даної людини;

6
  те, що лежить за конкретними вчинками усередині
індивіда;
 таке величне утворення, яке охоплює усе найцінніше у
людині;
 унікальний набір рис людини;
 те, що допомагає прогнозувати поведінку людини у будь-
якій заданій ситуації;
 певний модус існування людини, якась її певна
властивість, стан чи прояв;
 узагальнення всіх спостережень за людиною;
 системна властивість, що співвідноситься з історією
усього життя людини, формується при взаємодії із соціальним
середовищем.
Особистість – це саморегулююча динамічна функціональна
система неперервно взаємодіючих між собою властивостей,
відношень і дій, які формуються у процесі онтогенезу людини. У
дидактичному плані всі властивості, відношення і дії людини можна
умовно об’єднати у чотири тісно пов’язані між собою функціональні
підструктури, кожна з яких виконує певну роль у життєдіяльності
людини:
 система регуляції;
 система стимуляції;
 система стабілізації;
 система індикації.
У процесі суспільного розвитку людини системи регуляції і
стимуляції постійно взаємодіють, і на їхній основі виникають більш
складні психічні властивості, відношення та дії, які спрямовують
особистість на розв’язання життєвих задач.
Особистість як суб’єкт міжособистісних відношень виявляє себе
у трьох репрезентаціях, які утворюють єдність:
 особистість як відносно стійка сукупність її
інтраіндивідних якостей: симптомокоплекси психічних властивостей,
які утворюють її індивідуальність, мотиви, спрямованість
особистості; структура характеру особистості, особливості
темпераменту, здібності;
 особистість як залученість індивіда до простору
міжіндивідних зв’язків, де взаємовідношення і взаємодія, які
виникають у групі, можуть трактуватися як носії особистостей їхніх

7
учасників (особистісне визначається як групове, групове – як
особистісне);
 особистість як «ідеальна представленість» індивіда у
життєдіяльності інших людей, в тому числі за межами їхньої наявної
взаємодії.
Психологічні утворення особистості забезпечують людині
можливість здійснювати вчинки на основі вільного самостійного і
відповідального вибору, відстоювати власну позицію, створюють
особливий рівень та особливу структуру суб’єктивності. Завдяки
особистісним утворенням виникає можливість особистісного способу
буття. З іншого боку, тільки здійснюючи вчинки, людина може
заявити про себе, вирізнитися як особистість серед інших.
Особистість формується у процесі самовизначеності людини у всій
сукупності власних дій, відносин, прагнень, орієнтацій.
Водночас з поняттями «людина» і «особистість» у науковій
термінології використовують ще поняття «індивід» та
«індивідуальність».
Людина – індивід – особистість – індивідуальність
Поняття «людина» включає сукупність усіх особливостей,
властивих людям, незалежно від того, чи є вони у конкретної людини
чи ні. Людина – це вид у біологічній класифікації homo sapiens.
Індивід – це людина як одинична природна істота, продукт
філогенетичного й онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і
набутого, носій індивідуально своєрідних природних властивостей. У
цьому понятті окреслено природне тілесне життя людини; це біотип.
Поняття «особистість» включає соціально-психологічні
властивості. Особистість – це людина, взята в системі таких її
психологічних характеристик, які соціально зумовлені, проявляються
в суспільних зв’язках і відносинах, є стійкими, визначають моральні
дії людини, мають суттєве значення для неї самої і для людей, що
оточують.
Індивідуальність – це найвужче поняття – сюди входять лише ті
індивідні та особистісні властивості людини, таке їхнє поєднання, яке
одну людину відрізняє від іншої. Сформована індивідуальність – це
особистість, що стала самобутньою і досягла самовизначеності у
власній реальності існування.
Індивідуальність – це:
 неповторне поєднання рис, що властиві всім, але виражені
різною мірою.;
8
  неповторне поєднання в людині таких підструктур
психіки, як індивід, суб’єкт, особистість;
 відмінність людини від інших, своєрідність психіки та
особистості з погляду соціально важливих відмінностей від інших
людей;
 вияв і міра єдності усіх рівнів організації людини;
 людина як самобутня особистість, що реалізує себе у
творчій діяльності;
 новий рівень духовного буття, на який піднімається
особистість, розвиваючи свої сутнісні сили.
Для виникнення особистості потрібна зустріч з іншими людьми
(соціалізація), для виникнення індивідуальності особистості потрібна
зустріч із собою (самореалізація). «Індивідуальність – це завжди
внутрішній діалог людини із самою собою, вихід в унікальну
справжність самої себе» (В.І. Слободчиков). «Якщо особистість –
«вершина» всієї структури людських властивостей, то
індивідуальність – «глибина» особистості та суб’єкта діяльності»
(Б.Г. Ананьєв).
Можна виділити такі психологічні утворення індивідуальності:
 система смислових відношень (ансамбль
індивідуалізованих ставлень до свого життя) і ціннісних орієнтацій;
 смисл життя (життєва концепція, усвідомлені узагальнені
принципи життя, життєва мета);
 світогляд (загальне розуміння світу, людини. Суспільства
і ціннісне ставлення);
 совість (моральний центр індивідуальності, її особистості
мораль або автономна особиста етика);
 віра (повне та незаперечне прийняття системи важливих
уявлень та принципів);
 переконання.
Більшість психологів вважають, що особистістю можна назвати
кожну людину, але роблять певні уточнення. Немовля, підлітка,
юнака буде правильніше вважати особистістю, що підростає,
розвивається. Діти, підлітки, особи юнацького віку – це носії певних
задатків майбутньої особистості – майбутньої цілісної системи
властивостей. Так, Е. Еріксон. А. Маслоу, Г. Олпорт переконують, що
діти і підлітки – це незавершені особистості. Для того, щоб стати
особистістю, людина повинна набути моторних, мовних,
інтелектуальних і соціокультурних навичок. Особистість – це
9
передовсім результат соціалізації індивіда, який засвоює досвід
традицій, соціальних та культурних орієнтацій.
Отже справедливою є фраза О.Г. Асмолова, що «індивідом
народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють».
Поняття особистості тлумачиться неоднозначно – залежно від
того, який підхід реалізується дослідником. Тому на сьогоднішній
день існує багато теорій особистості, кожна з яких заслуговує на те,
щоб враховувати їх у пошуках глобального визначення особистості.
Психологія особистості стала експериментальною наукою в
перші десятиліття ХХ ст. Однак теоретичні дослідження в області
психології особистості були задовго до того. Можна виділити три
основні періоди становлення психології особистості як науки:
– філософсько-літературний (до поч. ХІХ ст.) – це роботи древніх
мислителів, які вивчали моральну та соціальну поведінку людини;
– клінічний (перша чверть ХІХ ст.) – лікарів-психіатрів цікавило
значне поширення неврозів у Західній Європі;
– власне експериментальний (ХХ ст.) – аж на початку ХХ ст.
вивченням особистості почали займатися психологи. До цього вони
більшу уваги приділяли пізнавальним процесам і станам людини.
Щоб дослідженням надати експериментального статусу ввели
математико-статистичну обробку даних з метою точної перевірки
гіпотез та отримання достовірних фактів. Важливим завданням
експериментального періоду у вивченні особистості стала розробка
надійних та валідних тестових методів оцінювання.
Експериментальний період співпав за часом із загальною кризою
психологічної науки, тобто поділу науки на теоретичну і практичну
(постанова ЦКВКП(б) «О педологических извращениях в системе
Наркомпроса», яка наклала вето на використання та розробку тестів).
Атомістичний підхід, що існував у цей час, вимагав розкладу
психології людини на окремі процеси і стани; це призвело до того, що
людину розглядали як суму певних процесів та станів, з якої складно
було зробити висновки про будь-яку особистість чи соціальну
поведінку. Ситуацію, що склалась цього періоду у психології
особистості Дж. Кеттел описав так: «Це ніби «Гамлет» без принца
данського: у ній було все, крім основної діючої особи – особистості».
У другій половині ХХ ст. було об’єднано теоретичну та
практичну галузі науки і це дало змогу експериментально дослідити
ті теоретичні напрацювання, які були зроблені до того часу. Одним із
піонерів експериментального вивчення особистості був Кеттел, який
10
провів перший лабораторний експеримент (зараз він виглядав би як
звичайна контрольна робота). Заслугою Г. Айзенка була розробка
методів, процедур математико-статистичної обробки даних. У
результаті такої обробки отримували корелюючі між собою факти,
що характеризували загальні, найбільш поширені та індивідуально
стійкі риси. Г. Олпорт заклав основи нової теорії особистості, яка
отримала назву «теорія рис», а Р. Кеттел, скориставшись методом
Айзенка, надав дослідженням особистості, що проводились у межах
теорії рис, експериментального характеру. Він увів у процедуру
експериментального дослідження особистості метод факторного
аналізу, виділив, описав і визначив низку реально існуючих факторів
чи рис особистості. Він же заклав основи сучасної тестології
особистості, розробивши один з перших особистісних тестів,
названий його іменем (16 PF Кеттела).
Психологія особистості формувалась упродовж століть і
бурхливо розвивається в сучасних умовах науково-технічного
прогресу в нерозривному взаємозв’язку з іншими галузями наукового
знання та суспільної практики. Вона сприяє утворенню системи
зв’язків між собою та іншими галузями знань. До сучасного
розуміння свого призначення психологія особистості пройшла
декілька етапів в історичному розвиткові, які змінювалися залежно
від того, які завдання ставили дослідники при вивченні такого
складного явища як особистість.
Сьогодні психологія особистості займає одне із провідних місць у
системі наукового знання та має велике значення в суспільному житті
і в діяльності людини. Знання та висновки психологічної науки
використовуються для налагодження ефективних взаємостосунків
людських індивідів у соціальних групах. Дослідження, які проводять
психологи у різних областях практичної сфери людини, засновані на
використанні наукових методів пізнання й ефективність яких
залежить від правильного і доцільного їхнього використання в тому
чи іншому випадку.
Сучасна психологія особистості зосереджує свої зусилля як на
подальшому вивченні особистості, дослідженні теоретичних проблем
її розвитку й діяльності, так і на розв’язанні практичних завдань
оптимізації поведінки та діяльності особистості у сфері науки,
виробництва, культури, освіти, медицини тощо.

Питання для самоконтролю:

11
 1. Дайте визначення психології особистості.
2. Що вивчає персонологія?
3. У чому полягає відмінність між поняттями «людина»,
«індивід», «особистість», «індивідуальність»?
4. У чому полягає сутність поняття «особистість»?
5. Розкрийте зміст цитати «На тому стою і не можу інакше»
(В.І.Слободчиков)
6. Серед наведених особливостей поведінки людини, що
характеризують її або як індивіда, або як особистість, зазначте такі,
що характеризують її як особистість:
 інтереси, здібності, старанність, збудливість, інтроверсія;
 темперамент, потреби, сміливість, музичні здібності,
інтелект;
 наполегливість, відповідальність, інтернальність,
переконання, спрямованість;
 розум, чудова дикція, інтереси, здібності, низька
адаптація до темряви;
 чуйність, приємний голос, ідеали, принципи, висока
сенсорна чутливість.
Обґрунтуйте свою думку.

ТЕМА 2. Теорії особистості

План

1. Складові компоненти структури особистості.

2. Теорії особистості. Компоненти теорії особистості.
3. Класифікація та основні властивості теорій особистості.

Теорії особистості дуже різняться між собою, тому практично

неможливо просто підвести під слово «особистість» концептуальне
визначення. У рамках психології немає єдиного загальноприйнятого
значення – значень стільки, скільки психологів і теорій особистості,
що розв’язують цю задачу.
Наприкінці 30-х років ХХ ст. у психології особистості почалась
активна диференціація напрямів дослідження. В результаті цього до

12
другої половини ХХ ст. утворилось багато різних підходів і теорій
особистості (див схему 1.).
Якщо підходити до визначення сучасних теорій особистості
формально, то за даною схемою існує як мінімум 48 її варіантів, і
кожен з них, зі свого боку, може бути оціненим за п’ятьма
параметрами, заданими на схемі.
Усі теорії диференціюються за способом пояснення поведінки
людини, яка задається формулою Левіна:
B = f (P, E), де В – поведінка, f – знак функціональної залежності,
Р – внутрішні суб’єктивні психологічні властивості, Е – соціальне
оточення.

Типи теорій

Психодинамічні Соціодинамічні Інтеракціоністські

Експериментальні Неекспериментальні

Структурні Динамічні

Дошкільний період Весь життєвий шлях

Риси, якості, Формування поведінки

властивості

13
 Так до психодинамічних відносять теорії, що описують
особистість і пояснюють її поведінку, виходячи із її психологічних
внутрішніх, суб’єктивних характеристик – B = f (P).
Соціодинамічними називаються теорії, в яких головну відіграють
зовнішні фактори, а внутрішнім властивостям особистості не
надається суттєвого значення B = f (Е).
Інтеракціоністськими називаються теорії, що ґрунтуються на
принципі взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів у керуванні
діями людини B = f (P, E).
Експериментальними називаються теорії, побудовані на основі
аналізу і узагальнення отриманих емпіричним способом факторів,
неекспериментальними – теорії, автор яких спирається на життєвий
досвід, інтуїцію, враження. Спостереження, і звідси робить певне
теоретичне узагальнення.
Структурні теорії – це теорії, що прагнуть з’ясувати структуру
особистості і систему понять, за допомогою яких вона (особистість)
повинна описуватись, динамічні мають на меті дослідити
перетворення, зміни у розвитку особистості, тобто, її динаміку.
Існують теорії, що розглядають лише дошкільний період
розвитку людини, який є визначальним та суттєво впливає на
становлення майбутньої особистості. Водночас, ціла низка теорій
аналізують увесь життєвий шлях розвитку людини та новоутворення,
що виникають на кожному етапі і мають суттєве значення для
формування особистості. Одні теорії описують особистість,
зосереджуючи свою увагу на рисах, якостях та властивостях, інші –
на особливостях формування поведінки.
Будь-яка теорія особистості пропонує шляхи поєднання і
систематизації великого розмаїття наукових відкриттів та дає
відповіді на три питання: «що», «як», «чому».
«Що» індивіди собою представляють – ця категорія відноситься
до характеристик людини і до того, як вони пов’язані один з одним.
«Як» вони стають такими – ця категорія належить до детермінант
особистості людини: якою мірою і яким чином генетичні та соціальні
фактори взаємодіють між собою, щоб призвести до такого
результату.
«Чому» вони поводять себе таким чином – належить до причин
індивідуальної поведінки, мотиваційних характеристик індивіда
(чому індивід проявляє активність і чому саме в цьому напряму).

14
 Повноцінна теорія особистості повинна охоплювати такі п’ять
областей:
 структура – базові елементи чи будівельні блоки особистості;
 процес – динамічні аспекти особистості, включаючи мотиви;
 ріст і розвиток – як індивід розвивається і унікальну
особистість;
 психопатологія – природа і причини порушень у
функціонуванні особистості;
 зміна – як люди змінюються і чому вони деколи
супротивляться змінам чи зовсім не здатні змінюватися.
Структура – поняття, що характеризують структуру, вказують на
більш-менш стабільні і стійкі аспекти особистості та є фундаментом
теорії. У побудові концепції людини найбільш популярними є такі
структуроподібні поняття як реакція, звичка, риса чи тип. Поняття
«риса» належить до узгодженості і стійкості індивідуальних реакцій
на різноманітні ситуації. Поняття «тип» означає поєднання багатьох
різноманітних рис. Щодо поняття «риси» поняття «типу» передбачає
набагато більшу узагальненість та повторюваність поведінки. Люди
можуть мати багато рис з різною мірою вираження, але усі вони у
більш загальному сенсі можуть належати до одного типу (наприклад,
індивіди можуть бути типологізовані як екстраверти-інтроверти,
екстернали-інтернали чи, використовуючи термінорологію К. Хорні,
як ті, що рухаються назустріч людям, проти людей і від людей тощо).
Теорії особистості різняться між собою і за видом елементів чи
структурних понять, які вони використовують; вони також різняться
за способом концептуального осмислення організації цих елементів.
Одні теорії будують складну структурну систему, а інші – просту.
Процес. Теорії можна порівнювати не лише за структурними, а й
за динамічними, мотиваційними поняттями, які використовуються
для того, щоб пояснити поведінку людини. Ці поняття відносяться до
процесуальних аспектів поведінки людини. У психології особистості
береться на озброєння три основні категорії мотиваційних понять:
 гедоністичні мотиви (мотиви задоволення);
 мотиви росту (самоактуалізації);
 когнітивні мотиви.
Концепція гедоністичних мотивів найбільшого значення надає
пошуку задоволення і уникненю болю. Існує два варіанти теорій,
побудованих на цій мотиваційній концепції:

15
  моделі зниження напруження – теорія підштовхування
(«вили у бік»),
 моделі збудження, спонукання – теорія тяги («морквинка
перед носом»)
Відповідно до моделей зниження напруження, фізіологічні
потреби створюють напруження, яке індивід прагне зняти шляхом
задоволення своїх потреб (наприклад, голод чи спрага створюють
напруження, яке зменшується, коли є що з’їсти чи попити). Як
правило, використовують термін «потяг» (психоаналітичний) чи
драйв (біхевіористичний), щоб передати внутрішній стан
напруження, який активує і спрямовує людину у бік зменшення
напруження.
На відміну від моделі зменшення напруження, у моделях «тяги»
чи «морквинки перед носом», акцентуються кінцеві пункти, цілі чи
зовнішні збудники, які людина хоче досягти. Наприклад, людина
може прагнути до багатства, влади чи слави. Хоча тут підкреслюється
ціль, а не внутрішній стан напруження, однак, цілком зрозуміло, що
йдеться про потяг (прагнення) до задоволення, тільки у цьому
випадку задоволення асоціюється з досягненням цілі. Саме з цієї
причини збудливі моделі мотивації, так як і теорії зниження
напруження, вважаються гедоністичними теоріями, чи теоріями
орієнтації на задоволення.
На відміну від гедоністичних теорій, інші мотиваційні теорії
підкреслюють потяг людини до росту і самореалізації. Відповідно до
цих уявлень, індивіди прагнуть реалізувати свій потенціал шляхом
збільшення напруження. У когнітивних теоріях мотивації акцент
робиться на зусиллях (бажанні) людини зрозуміти і передбачити
події, що відбуваються у світі.
У історії психології особистості у різні часи були популярними
різноманітні теорії мотивації. На ранньому етапі становлення
психології особистості як науки аж до 50-х р.р. найбільш
розповсюдженою була теорія зниження напруження. Із зникненням
інтересу до потягу, більш популярними стали моделі росту і
самоактуалізації особистості. З появою когнітивної революції у
60 -ті р.р. з’явився інтерес до пізнавальних мотивів, пов’язаних з
потребою в узгодженості і передбачливості. А сьогодні
спостерігається зростаючий інтерес до цільових теорій, які
акцентують на прагненні людини досягнути очікуваної кінцевої мети.

16
 Не можна стверджувати, що одна теорія правильна, а інші – ні.
Різні теоретики схиляються до виділення однієї мотиваційної моделі.
Індивіди можуть різнитися за тим, наскільки і якою мірою їх скеровує
той чи інший мотив. І хоча люди здатні проявляти різні види мотивів,
та теоретики усеж-таки схиляються до якоїсь однієї моделі для
пояснення процесуальних аспектів поведінки людини.
Ріст і розвиток. Одна з найсерйозніших задач, з якою
стикаються психологи – це пояснення розвитку індивідуальних
відмінностей. Детермінанти, що визначають розвиток особистості
поділяються на генетичні і детермінанти середовища. Цей поділ
призводив і призводить до справжніх баталій з приводу, що
важливіше для розвитку і становлення особистості – природа (гени)
чи виховання (середовище). У різні періоди розвитку науки
домінував то один, то інший погляд (за принципом маятника).
Останніми роками зафіксована підвищена увага до генетичних
факторів.
Тоді питання слід поставити інакше: а чи обов’язково вибирати,
адже зрозуміло, що і біологічна, і соціальна детермінанти
надзвичайно важливі для формування особистості. Роль генів полягає
у тому, що вони забезпечують приналежність усіх індивідів до
єдиного людського роду та, водночас, створюють між ними
індивідуальні відмінності. До детермінант середовища належать
впливи, які роблять індивідів подібними один до одного, а також
впливи, які роблять їх унікальними; сюди належать культура,
соціальний клас і однолітки.
Щодо такої соціальної детермінанти як культура, то слід
зазначити, що більшість представників однієї культури мають певні
спільні особистісні характеристики. Вплив культури можна помітити
лише тоді, коли вступити у контакт з представниками іншої культури.
Через те, що люди приймають вплив культури як незаперечний факт,
він пронизує, по суті, усі боки їхнього існування.
Існують різноманітні паттерни (паттерн: 1– характер, стиль
(поведінки, життя; 2 – візерунок з елементами, які повторюються,
тобто, паттерн – повторюваності і закономірності, притаманні
психіці та поведінці людини), що виникають унаслідок
приналежності індивіда до певного соціального класу. В особистості
індивіда взагалі мало що можна зрозуміти без знання його
соціального статусу. Класовий фактор визначає статус індивіда, ті
ролі, які він виконує у суспільстві, обов’язки, привілеї тощо.
17
Класовий фактор впливає на те, як людина визначає ситуацію і як
реагує на неї.
Сім’я – не менш важливий фактор, що впливає на розвиток
особистості. Будь-який паттерн батьківської поведінки впливає на
розвиток особистості дитини. Цей вплив буває трьох видів. Батьки:
– своєю власною поведінкою вони створюють ситуації, які
формують певну поведінку у дітей (наприклад, фрустрація призводе
до агресії);
– служать рольовими моделями для ідентифікації;
– вибірково нагороджують, підкріплюють певні дії.
Відповідь на запитання, чому діти з однієї сім’ї такі різні,
криється у різному досвіді, що отримує дитина у сім’ї та за її межами.
Однолітки – це сучасна альтернатива – саме досвід перебування у
дитячому чи підлітковому колективі, а не досвід перебування у сім’ї,
пояснює як середовище впливає на розвиток особистості.
Дебати між науковцями у галузі психології особистості щодо
провідної ролі генетичних чи соціальних чинників можна назвати
безглуздими, так як неможливо визначити, що більшою мірою
впливає на формування та розвиток особистості – спадковість чи
соціальне оточення. Не можна говорити про спадковість без соціуму і
навпаки. Тому завданнями психологів є інтерпретувати процес
розвитку як результат постійної взаємодії між генетичними і
соціальними факторами.
Для розвитку особистості важливим також є діапазон реакції
(норма реакції). Спадковість фіксує певний набір можливих варіантів,
а середовище ніби вибирає один конкретний варіант. Тобто,
спадковість може встановлювати діапазон, усередині якого
подальший розвиток даної властивості визначається умовами соціуму
(наприклад, спадковість може окреслити межі музичних чи
спортивних задатків індивіда, а соціум визначить конкретну міру і
форму розвитку цих задатків). Вплив діапазону реакцій демонструє
такий приклад. Немовлята, які щойно з’явилися на світ, не лише
піддаються впливу середовища, але й, залежно від успадкованих
конституційних відмінностей, викликають різні реакції із боку
середовища. Гіперактивна дитина викликає в батьків зовсім іншу
реакцію, ніж спокійна (гарна – негарна, хлопчик – дівчинка). Надалі
людина буде прагнути обирати собі середовище, частково відповідно
до своїх конституційних особливостей, а частково – відповідно до
минулого досвіду переживання задоволення чи болю у різноманітних
18
середовищах. Отже йдеться не про звичайний причинно-наслідковий
зв'язок, а про постійну взаємодію між спадковістю і середовищем.
Психопатологія і зміна поведінки. Повноцінна теорія повинна
аналізувати, чому одні люди успішно долають щоденні стреси і
загалом задоволені життям, а інші виявляють психопатологічні
реакції (відхилення поведінки, викликані психологічними
причинами). Теорія повинна пропонувати способи психотерапії,
тобто, способи, за допомогою яких можна змінити патологічні форми
поведінки.
Отже, усі існуючі на сьогоднішній день теорії заслуговують на
увагу. Всі теорії особистості різняться між собою і за видами
елементів чи структурних понять, які вони використовують, і за
способом концептуального осмислення організації цих елементів.
Питання для самоконтролю:
1. Вкажіть основні компоненти повноцінної теорії особистості.
2. Обґрунтуйте формулу К. Левіна для диференціації теорій
особистості.
3. Проаналізуйте вплив генетичних та соціальних факторів на
становлення та розвиток особистості.
4. Що таке «діапазон реакції»?
5. Які фактори, на вашу думку, більшою мірою впливають на
розвиток особистості?

ТЕМА 3. Психодинамічна теорія особистості З. Фройда

План

1. Основні положення З. Фройда про природу людини.

2. Розвиток особистості та психосексуальні стадії розвитку
особистості.
3. Типологія особистості.

З. Фройда (1856 – 1939) вважають засновником психоаналізу. Він

народився в сім'ї Якоба Фройда та Амалії Натансон. Батьки
психоаналітика походять з Бучача (нині Тернопільська область), де
жили до переселення в австрійське місто Фрейберг, що розташоване
поблизу кордонів Польщі та Австрії.
19
 У статті «Моє життя і психоаналіз» Зігмунд писав: «Я народився
6 травня 1856 року у Фрейбурзі в Моравії, маленькому містечку в
нинішній Чехословаччині. Мої батьки були євреї, і сам я залишаюся
євреєм. Про моїх предків з батьківського боку я знаю, що вони колись
мешкали у рейнських землях, у Кельні; у зв'язку з черговим
переслідуванням євреїв у XIV або XV ст., сімейство переїхало на
схід, і впродовж XIX ст. воно перемістилося з Литви через Галичину
до німецькомовних країн, до Австрії».
Якоб Фройд народився в 1815 році в місті Тисмениця (сучасна
Івано-Франківська область), у Галичині, і провів там перші 25 років
свого життя. У Тисмениці він уперше одружився і дав життя двом
старшим братам Зігмунда – Еммануелю і Філіпу. Амалія Натансон
також народилася в Україні, в місті Броди на Львівщині, виросла в
Одесі. З. Фройд був першою дитиною у матері; одразу ж після
народження маленького Зізі (так його називала мама) народився і
помер другий малюк, а потім поступово з’явились на світ ще шестеро
братів і сестер. Описуючи себе як любимчика матері, Фройд
згадував, що «… чоловік, який був безумовним фаворитом своєї
матері, на все життя зберігає почуття переможця, впевненості в
успіху, яке часто веде до реального успіху».
У 1860 році родина Фройда у зв'язку з фінансовими труднощами
перебралась до Відня. У 9 років З. Фройд вступає до гімназії Сперл
(середня школа), де став одним з кращих учнів, та закінчив її на
відмінно в 17 років. Після закінчення гімназії Фройд планував
зробити воєнну або ж політичну кар'єру, але внаслідок
антисемістських настроїв та матеріальних труднощів його амбіції
були повністю знищені і він вирішує стати лікарем.
У 1881 році він на відмінно здає випускні екзамени та отримує
ступінь доктора медицини. У березні 1876 року Фройд під пильним
наглядом професора Карла Клауса досліджує статеве життя вугрів,
вивчає наявність сім'яників у самців. Це була його перша наукова
робота. В 1884 році він винайшов метод зафарбовування нервових
шляхів хлоридом золота (згодом спосіб такого роду був визнаний
недосконалим).
У 1882 році Фройд приступив до медичної практики. Наукові
інтереси привели його до головної лікарні у Відні, де він почав
дослідження в Інституті церебральної анатомії. На початку 1880-их
років зближується з Йозефом Брейєром та Жаном-Мартеном Шарко,
які дуже вплинули на його наукову діяльність.
20
 Зігмунд Фройд навчався у Віденському університеті (медичний
факультет).
У 1876 – 1882 – працював у лабораторії психології Ернеста
Брюкке. Вивчаючи гістологію нервових клітин, також працював в
Інституті фізіології, де займався вивченням проблем психоаналізу.
Потім перейшов до головного шпиталю Відня. Одержав звання
приват-доцента з неврології. Стажувався у доктора Шарко в Парижі,
перекладав на німецьку праці видатного медика. Відкрив приватну
практику психоаналітика.
У 1886 році Фройд одружився з Мартою Бернейс. Потім у них
народилось шестеро дітей – Матильда, Жан Мартін (названий на
честь Шарко), Олівер, Ернст, Софія та Анна. Саме Анна Фройд стала
послідовницею батька, заснувала дитячий психоаналіз,
систематизувала та розробляла психоаналітичну теорію, внесла
значний вклад в теорію та практику психоаналізу у своїх роботах.
У 1891 році видана робота Фройда «Про афазію», у якій він
уперше виступив з аргументованою критикою загальноприйнятої на
той час концепції локалізації функцій мозку в певних його центрах і
запропонував альтернативний функціонально-генетичний підхід до
вивчення психіки та її фізіологічних механізмів. У статті «Захисні
нервопсихози» та роботі «Дослідження істерії» було засвідчено, що
існує зворотня дія психічної патології на фізіологічні процеси та
залежність соматичних симптомів від емоційного стану пацієнту. З
початком XX ст. починає видавати свої основні наукові роботи:
5 березня 1902 року до З. Фройда нарешті прийшла слава й
визнання: найясніший цісар Франц Йосиф I підписав офіційний указ
про присвоєння вченому звання професора-асистента.
1908 – він відкриває Віденське психоаналітичне товариство, де
збиралися не лише медики, але й творча інтелігенція.
1922 року Лондонський університет вшановував п'ятьох геніїв
людства, зокрема й З. Фройда та А. Ейнштейна. Відтепер
психоаналітик стає популярним не лише у Європі: його запрошують
на лекції у США, гонорари за це досягають десятків тисяч доларів. У
1930 році Фройд став лауреатом премії Гете.
У 1923 році у Фройда виявлений рак піднебіння. Вчений переніс
33 тяжких операції, але продовжував працювати до останніх днів
свого життя.
1933 рік: у Німеччині до влади прийшли нацисти: донька вченого
Анна, яка очолювала Всесвітнє психоаналітичне товариство,
21
арештована. Родина Фройда втекла до Лондона. У 1938 році, після
приєднання Австрії до Німеччини та й наступних переслідувань на
євреїв із боку нацистів, становище Фройда значно ускладнилось.
Після арешту доньки Анни та допиту в гестапо, Фройд прийняв
рішення покинути Третій рейх. Однак влада не поспішала випускати
його з країни. Він був змушений не тільки підписати принизливу
подяку гестапо «за ряд добрих послуг», але й виплатити правлінню
рейха неймовірно величезний «викуп» у сумі 4000 доларів за право
покинути Німеччину. В багато чому завдяки зв'язкам данської
принцеси Марі Бонапарт – пацієнтки та учениці Фройда – йому
вдалось зберегти життя і разом з дружиною та донькою емігрувати у
Лондон. Дві сестри Фройда були вислані в концентраційний табір, де
й загинули у 1942 році. Нестерпно страждаючи від раку, у 1939 році
він просить свого лікаря та друга Макса Шура допомогти йому
здійснити евтаназію, ідея якої була на той час досить таки
популярною. Той дав йому дозу морфію, від якої Зігмунд Фройд і
помер 23 вересня, на той час йому було 83 роки.
Історія психоаналізу бере свій початок у 80-х роках у Відні, коли
Зігмунд Фройд працював над розробкою більш ефективного способу
лікування неврологічних та істеричних захворювань. Дещо раніше
Фройд зіткнувся з тим фактом, що частина розумових процесів не
усвідомлювалась ним як результат його неврологічних консультацій
у дитячій лікарні, і до того ж він виявив, що у багатьох дітей, які
мають розлади мовних функцій, відсутні органічні причини для
виникнення цих симптомів. Пізніше у 1885 році Фройд проходив
стажування в клініці Сальпетрієр під керівництвом французького
невролога та психіатра Жана-Мартена Шарко, який дуже на нього
вплинув. Шарко звернув увагу на те, що його пацієнтки часто
страждали такими соматичними захворювання, як параліч, сліпота,
пухлини, не маючи жодних характерних у таких випадках органічних
порушень. Щодо роботи Шарко вважалось, що жінки з істеричними
ознаками мали блукаючу матку (hystera, грец. означає «матка»), але
Фройд встановив, що у чоловіків також могли виникати подібні
психосоматичні симптоми.
З. Фройд також ознайомився з експериментами в області
лікування істерії, які проводив його наставник та колега Йозеф
Брейєр. Це лікування було поєднанням гіпнозу та катарсису; згодом
процеси розрядки емоцій отримали назву «абреакція». Незважаючи
на те, що більшість учених вважали сновидіння або набором
22
механічних спогадів про минулий день, або безглуздим набором
фантастичних образів, Фройд розвивав точку зору інших дослідників
про те, що сновидіння є зашифрованими повідомленнями.
Аналізуючи асоціації, які виникали у хворих у зв'язку з тою чи іншою
частиною сновидіння, Фройд робив висновки про розлади.
Усвідомлюючи виникнення свого захворювання пацієнти, як
правило, виліковувались.
У молоді роки Фройд зацікавився гіпнозом та його
використанням для допомоги душевнохворим. Пізніше ж відмовився
від гіпнозу, надаючи перевагу методу вільних асоціацій та аналізу
сновидінь, автором яких він і був. Ці методи стали основою
психоаналізу. Фройд також цікавився тим, що називали істерія, а
сьогодні відомо нам як конверсійний синдром.
Основні позиції теорії сновидінь З. Фройда такі:
 Сновидіння – це спотворений замісник чогось іншого,
несвідомого; крім явного сновидіння існує безсвідоме приховане
сновидіння, яке і проявляється в свідомості у вигляді явного
сновидіння. Вміст безсвідомого – це так звані витіснені бажання.
 Функція сновидінь – оберігати сон. Сновидіння – це компроміс
між потребою у сні та намаганнями порушити його безсвідомими
бажаннями.
 Сновидіння проходять обробку: перетворення думок в зорові
образи; згущення; зміщення; вторинна обробка; заміна символ.
Теорія сновидінь була докладно викладена Фройдом у книзі
«Тлумачення сновидінь» (1900), – його перша велика робота з
психоаналізу, яка і залишилась однією із основних його робіт.
Щоб зрозуміти природу сновидіння, які з'являються в стані сну,
насамперед потрібно вияснити сенс самого сну, – каже Фройд, – це
відпочинок: змучений за день організм у стані сну відпочиває.
Психологічний же сенс сну полягає у втраті цікавості до зовнішнього
середовища. Можна було припустити, що сновидіння – реакція душі
на зовнішні або соматичні подразники, котрі діють на людину, яка
спить. Однак ці подразники не можуть пояснити усього сновидіння, і
Фройд висуває таку фундаментальну пропозицію: свідоме сновидіння
– це «спотворений замісник чогось іншого, несвідомого». Окрім
явного сновидіння існує підсвідоме приховане сновидіння, яке
проявляється в свідомості у вигляді явного сновидіння. Інакше
кажучи, окрім зовнішніх та соматичних подразників є ще такі, котрі

23
мають психічну, хоча і безсвідому природу, та діють на людину котра
спить, породжуючи в її свідомості сновидіння.
Позасвідомі психічні подразники (приховані сновидіння) діляться
на дві групи. Частина прихованого сновидіння – це враження за день,
залишки, уривки яких проявляються у сновидінні. Друга частина –
головна – частина прихованого сновидіння міститься у
позасвідомому (у вузькому сенсі цього слова) – в тій сфері психіки,
де існують позасвідомі бажання. Вдень ці бажання витісняються, не
допускаються в свідомість певною інстанцією (цензура сновидіння,
або – в термінах більш пізньої моделі Фройда – Над-Я). Вночі ж,
коли людина нерухома і фізично неспроможна здійснити бажання,
котрі витісняються, дія цензури ослаблюється і несвідомі бажання
проникають у свідомість, тобто в сновидіння. Позасвідомі, витіснені
бажання – це бажання, просто неприйнятні в етичному, соціальному
відношенні. Ці бажання егоїстичні. Це:
 сексуальні бажання (в тому числі – і в особливості – заборонені
етичними та громадськими нормами – наприклад, інцест);
 ненависть (до самого «бажання помсти та смерті близьким та
коханим у житті – батькам, братам і сестрам, чоловіку чи жінці,
навіть власним дітям»).
Несвідомі бажання, перевтілюючись у фрагменти денних
вражень, використовуючи їх як матеріал, з'являються у сновидінні.
Саме несвідоме бажання є активною, рухомою силою прихованого
сновидіння, яка проштовхує його в явне сновидіння; воно віддає
психічну енергію для створення сновидіння.
Інколи людині сняться не одні бажання, але й галюцинаторне
виконання бажань, тобто ми бачимо наші бажання, які здійснились в
образній формі (з використанням матеріалу денних вражень), як
нібито наяву. Пояснити цей факт допомагає така фундаментальна
теза Фройда: функція сновидіння – оберігати сон. Саме цим
пояснюється видозміна подразників, таких як дзвоник будильника –
сновидіння захищає сон він цього дзвінка, який би мав перервати
його. Так само і несвідоме психічне подразнення – бажання, яке
прорвалось у сновидіння, – повинне би було розбудити людину – для
того, щоб здійснити те бажання, людина мала б прокинутись і діяти.
Але сновидіння, уявляє бажання вже коли воно здійснилось, та дає
можливість продовжувати спати. Отже, сновидіння – є
галюцинаційним, яке виконує бажання, функція якого – захищати
сон.
24
 У найпростішій формі сновидіння трапляється у маленьких дітей
та подекуди у дорослих. Це нічим не замасковане галюцинаційне
виконання бажань або вираження задоволення актуальних
соматичних потреб, наприклад коли спляча людина страждає від
спраги і бачить у сні, як вона п'є. Однак зазвичай приховані
сновидіння, перед тим як з'явитись у свідомості сплячої людини у
вигляді явних сновидінь, проходять певну обробку (робота
сновидіння). Робота сновидіння складається з чотирьох компонентів:
 перетворення думок у зорові образи;
 згущення;
 зміщення;
 вторинна обробка.
Перетворення думок у зорові образи. Ця операція дуже складна,
так як потребує зображення абстрактних відношень, які утримуються
в думках, у вигляді конкретного, яке тільки і може зберігатись в
образах. Логічні елементи, те, що в мові виражається абстрактними
поняттями та логічними союзами, до того ж випадають, і при
тлумаченні сновидіння їх доводиться відновлювати. Цензура
сновидіння, яка вдень не пропускає неприйнятні бажання у
свідомість, уночі хоча і пропускає їх, але до того ж перекручує до
неможливості, користуючись механізмом згущення та зміщення.
Згущення. Дія згущення проявляється в тому, що декілька
елементів прихованого сновидіння у явному сновидінні втілюються в
одному елементі (наприклад, декілька різних людей поєднуються в
одне обличчя). Деякі ж з елементів прихованого сновидіння можуть
зовсім не зобразитись в явному сновидінні.
Зміщення. Робота зміщення виражається у заміні елемента
прихованого сновидіння таким собі натяком. Окрім того, цей
механізм може робити зміщення акценту з одних елементів
сновидіння на інші, так що, найбільш важливі елементи прихованого
сновидіння виявляються майже непомітними в явному сновидінні, та
навпаки.
Вторинна обробка. Вторинна обробка зв’язує явне сновидіння у
більш чи менш усвідомлене ціле – адже механізми, які перетворюють
приховане сновидіння в явне, працюють з кожним елементом
прихованого сновидіння окремо, тому зв'язки, які в прихованому
сновидінні були між його елементами, руйнуються. Вторинна
обробка приводить до порядку все це, "згладжує" отримане явне
сновидіння, надає йому видимість свідомості.
25
 Окрім усього перерахованого, існує ще один спосіб уявити в
явному сновидінні елементи прихованого. Це заміщення прихованого
елемента символом. Символи, на відміну від звичайних елементів
явного сновидіння, мають узагальнене (одне і теж для різних людей)
та стале значення. Символи трапляються не тільки у сновидіннях, але
і в казках та міфах, у буденній мові, поетичній мові. Кількість
предметів, які зображаються в сновидіннях символами, як правило,
обмежене.
У своїй психодинамічній теорії З. Фройд розглядає людину як
енергетичну систему, що підпорядковується закону збереження й
перетворення енергії. Окрім цього, людина збуджується
сексуальними і агресивними інстинктами чи потягами (drives). У
праці «Недовольство культурой» (1930) З. Фройд писав: «… а
истинная суть всего этого, которая столь яростно отрицается, в том,
что люди – вовсе не благородные, дружелюбные существа,
жаждущие любви, которые всего лишь защищаются, если на них
нападают, напротив, суть в том, что сильно выраженное стремление к
агрессии должно быть признано в качестве составной части
человеческих инстинктов». Інстинкт агресії лежить в основі всіх
емоційних (любовних) взаємин між людьми, окрім, стосунків мами з
сином.
Водночас з потягом до агресії, дослідник велике значення надавав
сексуальному потягу і конфлікту між вираженням цього потягу та
суспільством. Наслідком цього конфлікту є душевні страждання й
неврози. Відповідно до цих поглядів, людські істоти, подібно до
інших тварин, збуджуються інстинктами (потягами) й діють з метою
пошуку задоволення. Люди функціонують як енергетичні системи,
тою чи іншою формою запасаючи, розподіляючи, розряджаючи одну
і ту ж енергію. «Психіка – це в темному підвалі схватка старої діви з
сексуально збоченою мавпою».
Згідно з психоаналізом З. Фройда у психіці людини існують такі
пласти: id (Воно), ego (Я), superego (Над-Я). Фундаментом психіки є
несвідоме (id) – це джерело всієї рушійної енергії, яка притаманна
сексуальним і агресивним потягам, інстинктам Життя (Ерос) і Смерті
(Танатос). Ця підсистема діє за принципом задоволення – шукати
насолоди й уникати болю. Діючи таким чином, Воно прагне миттєвої
і тотальної розрядки, нагадуючи розпещену дитину. «Воно хоче те,
що хоче, тоді, коли це захоче». Воно вимогливе, імпульсивне, сліпе,
ірраціональне, асоціальне, егоїстичне і обожнює задоволення.
26
 Над-Я (superego) – повна протилежність Воно – це моральна гілка
нашого існування. Сюди належать ідеали, за які бореться індивід і
покарання (почуття провини), яке він очікує, коли порушує свій
етичний код. Ця підструктура функціонує, щоб контролювати
поведінку відповідно до правил суспільства, пропонуючи нагороду
(почуття гордості, любові до себе) за «хорошу» поведінку і покарання
(почуття провини, неповноцінності) за «погану» поведінку. Над-Я
може бути як примітивним («чорне – біле»), так і гнучким,
розуміючим (вибачення помилок, що стались випадково).
Я (ego) – третя підсистема, виділена З. Фройдом. У той час, як
Воно шукає задоволення, Над-Я – досконалості, Я прагне реальності.
Функція Я полягає в тому, щоб виразити і задовольнити бажання
Воно, узгодивши їх з реальними обставинами і вимогами Над-Я,
причому, задоволення інстинктів відкладається до того моменту, коли
можна буде отримати максимальне задоволення при мінімумі
хворобливих і неприємних випадків.
Джерелом інстинктів є стан тілесного напруження, що
фокусується у певних ділянках тіла – ерогенних зонах. Розвиток і
зміна основних ерогенних зон детерміновані біологічно. У будь-який
момент головне джерело збудження фокусується в певній зоні, і
місцеперебування цієї зони змінюється протягом перших років
розвитку. Перша ерогенна зона – рот, друга – анус, третя – геніталії.
Розумовий та емоційний розвиток дитини залежить від соціальних
взаємодій, тривог і задоволень, що так чи інакше пов’язані з цими
зонами.
Найважливішими етапами розвитку майбутньої особистості є
раннє дитинство – перші п’ять років життя дитини. У цей період
можуть відбуватися зсуви у розвитку інстинктів, які називаються
фіксаціями. Кожен індивід проходить певні стадії розвитку. З. Фройд
виділяє стадії розвитку особистості відповідно до домінувань
ерогенної зони:
 оральна стадія розвитку (0 – 2 роки)»
 анальна (2 – 3 роки);
 фалічна (4 – 5 років);
 латентна (6 – 13р.);
 генітальна (підліткова).
Якщо на якійсь стадії розвитку інстинкти індивіда не отримують
належного задоволення, то він боїться переходити у наступну стадію,

27
а якщо він отримує надмірне задоволення, то в індивіда не виникає
бажання рухатись далі, – в обох випадках виникає фіксація.
За критерієм часткової фіксації на певній стадії виділяють такі
типи особистості: оральна особистість, анальна, фалічна.
Характеристики типів особистості подані в таблиці.

№ Тип особистості Особистісні характеристики

з/п
1. Вимогливий, нетерплячий, заздрісний,
ревнивий, мстивий, пригнічений,
Оральний спустошений, недовірливий,
песимістичний, ненаситний, жадібний
2. Ригідний, прагне влади і контролю,
заклопотаний постійним вибором –
підкорятися чи бунтувати, занепокоєний
Анальний можливою втратою контролю,
стурбований власною поведінкою та
належною йому власністю
3. Чоловік – демонстративний,
конкурентний, самовпевнений, прояв
чоловічої потенції (мачизм)
Фалічний
Жінка – наївна, спокуслива,
демонстративна, любить фліртувати

Праці науковця: «Я и Оно», «Толкование сновидений», «По ту

сторону принципа удовольствия», «Введение в психоанализ»,
«Психология сексуальности», «Психология безсознательного»,
«Психоанализ и русская мысль», «Художники фантазирования»
тощо.

Питання для самоконтролю:

1. Вкажіть основні положення психоаналітичної теорії
особистості
2. Проаналізуйте структуру психіки за З. Фройдом
3. Які стадії розвитку проходить особистість у своєму
становленні?
4. Що лягло в основу побудови Фройдівської типології
особистості?
28
 5. Розкрийте зміст комплексу Едіпа (Електри) та вкажіть
особливості його появи.
6. З якими положеннями теорії З. Фройда Ви погоджуєтесь, а які
викликають у вас сумніви?

ТЕМА 4. Класичний психоаналіз

План

1. А. Адлер – засновник індивідуальної психології. Основні

концепції та принципи індивідуальної психології. Дослідження
природи людини. Типологія особистості А. Адлера.
2. К. Г. Юнг та його аналітична теорія особистості. Основні
концепції та принципи аналітичної психології. Типологія особистості
К.Г. Юнга.

Альфред Адлер (1870 – 1937) – австрійський психолог, психіатр,

автор системи індивідуальної психології. Альфред був третьою із
шести дітей незаможної єврейської родини Адлерів. Усе дитинство
він наполегливо боровся зі своєю фізичною слабкістю і, лише,
граючись з друзями, він відчував рівність і самоповагу, чого не було
вдома (вплив такого дитячого досвіду можна віднайти у працях
науковця про соціальний інтерес). Маленький Адлер декілька разів
був близький до смерті (коли йому було 3 роки, помер його
молодший брат, з яким хлопчик спав у одному ліжку). У п’ять років
Альфред перехворів тяжкою формою пневмонії і, видужавши,
вирішує стати лікарем.
У 18 років Адлер вступає до Віденського університету на
медичний факультет. У студентські роки, зацікавившись ідеями
соціалізму, бере участь у різноманітних політичних зборах (на

29
одному з таких зборів познайомився зі своєю майбутньою дружиною
Раїсою, яка була росіянкою). У 1895 р. отримує медичну ступінь і
починає практику спочатку як офтальмолог, а згодом, як лікар
загального спрямування.
У 1901 р. Адлер активно захищає нову працю З. Фройда
«Толкование сновидений», хоча ніколи не був прихильником
Фройдівського тезису про універсальну роль дитячої сексуальності у
розвитку людської психіки. За це Фройд запрошує його до
психоаналітичного товариства. У 1907 р. лікар публікує працю
«Исследование неполноценности органов», в якій подає власні
погляди на формування людської психіки – це викликало негативну
реакцію Фройда.
У 1910 р. Адлер був обраний президентом Віденської
психоаналітичної спілки, тим не менше, взаємини між Адлером і
Фройдом різко погіршились. Приблизно десять років був активним
членом Віденської психоаналітичної спілки, та, коли у 1911 р.
представив свої погляди на природу людини на засіданні спілки
реакція була настільки ворожа, що він був змушений піти. Заснував
власну школу індивідуальної психології.
У 1912 р. Адлер опублікував працю «О нервном характере», де
узагальнював концепції індивідуальної психології. Цього ж року він
заснував «Журнал індивідуальної психології», випуск якого був
перерваний Першою світовою війною. Упродовж двох років Адлер
працював військовим лікарем на російському фронті, а повернувшись
у 1916 р. у Відень очолив військовий госпіталь. У 1919 р., при
підтримці австрійської влади, лікар організував дитячу реабілітаційну
клініку (через декілька років у Відні вже було приблизно 30 таких
клінік, у яких працювали учні Адлера).
У 1926 р. Адлер отримав запрошення обійняти посаду професора
Колумбійського університету в Нью-Йорку, куди і переїжджає.
Викладацьку діяльність та лікування пацієнтів Адлер здійснює лише
влітку, приїжджаючи до Відня. З приходом до влади нацистів Адлер
змушений був остаточно емігрувати. 28 травня 1937 р. А. Адлер
приїхав у Абердін (Шотландія) для читання лекцій, де і миттєво
помер від серцевого нападу. Двоє із чотирьох дітей А.Адлера,
Олександра і Курт, стали, как і батько, психіатрами.
Найбільш серйозне розходження із З. Фройдом полягало у
перестановці акцентів з інстинктивних сексуальних потягів і
безсвідомого на соціальні спонукання та свідоме. На початку кар’єри
30
цікавився проблемами фізичної неповноцінності і тим, як людина її
компенсує. Згодом зміщує акцент на психологічне почуття
неповноцінності і потяг (прагнення) до компенсації, спрямований на
те, щоб замаскувати чи зменшити хворобливі переживання. Так, якщо
Фройдисти тлумачили особливу жорстокість Т. Рузвельта і
важливість для нього володіння «великою палкою» як захист від
страху кастрації, то адлеріанці побачили у ньому компенсаторне
прагнення подолати почуття неповноцінності, пов’язане з
хлопчиковою слабкістю. Якщо фройдисти агресивність жінки
пояснюють заздрістю до пенісу, то адлеріанці тлумачать це як
вираження маскулінного протесту, тобто, відмови від
стереотипної жіночої слабкості і неповноцінності. За А. Адлером,
те, як людина долає такі суперечливі почуття стає особливим
аспектом функціонування її особистості – її стилем життя. «Людське
життя – це сходи з нижчої ступені до вищої мети». Кожна людина
прагне до першості і сама себе створює на цьому шляху. В
невротичній формі це пристрасне прагнення може виражатися в
бажанні мати владу і контроль над іншими; у більш здоровому
варіанті воно може виражатися у сильному стремлінні «вгору» – до
цілісності і досконалості. У здорової людини потяг до першості
проявляється не лише в наполегливості і змаганні, але й у співпраці
та соціальному почутті. Всі люди володіють соціальним інтересом,
тобто, вродженою зацікавленістю у спілкуванні з іншими та
вродженою здатністю до співпраці. «Якщо людина проявляє високий
рівень соціального інтересу, зацікавлена у допомозі людям, що
оточують, проявляє турботу, то вона не може стати щодо цього
оточення агресивною, злою, егоїстичною, пристосуванцем».
Для побудови типології особистості обирає такі критерії:
 рівень соціального інтересу, тобто, наскільки особистість
зацікавлена в суспільно-корисній праці;
 рівень активності особистості, тобто, наскільки особистість
активна, енергійна, діяльна. А. Адлер вважає, що кожна людина має
певний рівень вродженої енергії, межі якої простягаються від в’ялості
до бурхливої активності.
Отже, А. Адлер виділяє чотири типи особистості: перші три
характеризуються слабким соціальним інтересом чи його
відсутністю. Вони поділяються на три установки – управління,
отримання, уникнення. Четвертий тип має високий рівень
соціального інтересу і активності. Це управлінський, беручий,
31
уникаючий і соціально-корисний тип особистості. Характеристика
типів особистості подана в таблиці.

№ Тип особистості Особистісні характеристики

з/п
1. Активна позиція щодо навколишнього
світу. Зовнішній світ їм даний для того,
щоб отримати з нього максимальну вигоду
(від простого задоволення до високих благ)
з мінімальними затратами, причому,
Управлінський терміново. Управлінці активні, наполегливі,
діяльні, але активність проявляється
здебільшого в антисоціальній манері.
«Найкращі» представники цього типу
можуть бути керівниками кримінальних чи
навколокримінальних сфер бізнесу.
2. Малоактивні з нехитрою соціальною
установкою – бери від життя все, що
дається легко, без праці, все, що погано
лежить, все, що може придатися в
житті. Вони діють у межах закону,
Беручий ведуть паразитичний спосіб життя, не
наносячи прямої шкоди чи страждань
людям, що оточують. Немає соціального
інтересу і активності. Зовнішній світ для
них «дійна корова», яку можна доїти доти,
поки там щось є
3. Малоактивні, з низьким рівнем соціального
інтересу. Головна особливість –
побоювання і уникнення. Основний принцип
– як би чого не вийшло, як би чого не
трапилось. Такі люди уникають приймати
рішення чи розв’язувати проблеми, – як
Уникаючий
власні, так і чужі. Вони пливуть за течією
хвилями життя, не намагаються боротися
ні з хвилями, ні з течією. Їхнє життя
характеризується соціально некорисною
діяльністю і втечею від розвʼязання
життєвих проблем.
32
4. Гармонійне поєднання високого рівня
соціального інтересу та активності –
втілення зрілості. Щиро піклуються про
Соціальнокорисни людей, що оточують, зацікавлені у
й спілкуванні з ними, відкриті, беруть участь
у загальній діяльності групи, колективу,
суспільства з метою «побудови свого
щастя серед щасливих людей».

А. Адлер довів, що черговість народження впливає на

психологічний та розумовий розвиток особистості – єдині чи
первістки-сини досягають більших успіхів у житті, ніж їхні молодші
брати (21 із 23 американських астронавтів були первістками чи
єдиними синами у сім’ї).
Хоча багато ідей А. Адлера посіли чільне місце у суспільній
свідомості і були пов’язані з поглядами більш пізніх теоретиків у
галузі психології особистості, створена ним школа індивідуальної
психології сама собою ніяк не вплинула на теорію та дослідження
особистості.
Праці науковця: «Индивидуальная психология», «Практика и
теория индивидуальной психологии», «Смысл жизни»,
«Исследование неполноценности органов», «Исследование
физической неполноценности и ее психической компенсации»,
«Невротическая конституция», «Постижение человеческой природы»,
«Наука жизни», «Социальный интерес: вызов человечеству», «Образ
жизни».
Карл Густав Юнг (1875 – 1961) – відомий швейцарський
психолог, психіатр, філософ. Юнг народився у сім’ї пастора
швейцарської реформаторської церкви у Кесвілі (Швейцарія). Дід і
прадід Карла по лінії батька були лікарями. Юнг закінчив медичний
факультет університету у Базелі. З 1900 до 1906 р. працював у
психіатричній клініці у Цюриху асистентом Е. Бльойлєра. У 1909 –
1913 р. співпрацював з З. Фройдом, був Першим президентом
Міжнародного психоаналітичного товариства, редактором
психоаналітичного журналу.
У 1911 р. виходить з Міжнародного психоаналітичного
товариства і відмовляється від техніки психоаналізу у своїй практиці.
У 1914 році К. Юнг відійшов від З. Фройда, створивши власну школу
аналітичної психології. К. Юнг як і А. Адлер не поділяв
33
перебільшеної уваги З. Фройда до сексуальності. К. Юнг розглядав
лібідо як загальну життєву енергію (сексуальність є складовою цієї
енергії, але лібідо включає й інші потяги, наприклад, творчість).
У 1922 р. Юнг придбав маєток у Боллінгені на березі
Цюріхського озера і протягом багатьох років (аж до 1956 р.) будував
Вежу, яка мала вигляд невеликого замку з двома вежами (у мемуарах
Юнг описував процес будівництва як втілене у камені дослідження
структури психіки).
У 1935 р. Юнга призначено професором психології Швейцарської
політехнічної школи у Цюріху. Водночас він став засновником і
президентом Швейцарського товариства практичної психології. З
1933 до 1942 р. науковець викладає у Цюріху, а з 1944 р. – у Базелі. З
1933 до 1939 р. Юнг видавав «Журнал з психотерапії і суміжних
областей», який підтримував національну і внутрішню політику
нацистів щодо очищення раси, за що науковця неодноразово
критикували.
Періодично (1909 р. – США, 1920 р. – Алжір, Туніс, Кенія,
Сахара, Мексика, США, 1937р. – Індія, Цейлон) подорожує та вивчає
різницю у функціонуванні психіки представників різних етносів,
культур, національностей.
У квітні 1948 р. у Цюріху був відкритий Інститут К. Юнга.
К. Юнг поділяв погляди З. Фройда на несвідоме та вважав, що
психіка складається з его, індивідуального і колективного
несвідомого.
Его є центром свідомої сфери людини і охоплює всі ті думки,
почуття, спогади, чуття, завдяки яким ми відчуваємо цілісність і
сталість свого психічного життя та здатні побачити результати своєї
свідомої діяльності.
Індивідуальне, або особисте, несвідоме містить конфлікти й
спогади, які ми колись усвідомлювали, однак тепер вони пригнічені
чи забуті. Ці емоційно заряджені думки, почуття, спогади
успадковані людиною від її особистого або родового досвіду,
утворюють комплекси (наприклад, комплекс влади, сексуальний
тощо), які можуть істотно вплинути на психічне життя людини.
Принципово новим в аналітичній психології К. Юнга є
впровадження поняття колективного несвідомого – це найглибший
шар психіки людини. Це сховище латентних слідів пам'яті людства і
навіть наших людиноподібних пращурів. У ньому відображені
спільні для всіх людських істот думки та почуття, які є результатом
34
нашого спільного емоційного минулого. У колективному
несвідомому міститься вся духовна спадщина людської еволюції.
Отже, зміст колективного несвідомого – це результат спадковості, що
є однаковим для всього людства. «Эта психическая жизнь – это разум
наших древних предков, образ их мыслей и чувств, способ
постижения ими жизни и мира, божественных и человеческих
существ. Можно предположить, что существование этих
исторических слоев и является источником веры в инкарнацию и
воспоминания о прошлой жизни» (К. Юнг, 1939).
Важливою частиною колективного несвідомого є універсальні
образи чи символи, відомі як архетипи. Вони позначають суть, форму
і спосіб зв’язку спадкових несвідомих першообразів і структур
психіки, що передаються від покоління до покоління. Архетипи
забезпечують основу поведінки, структурування особистості,
розуміння світу, внутрішню єдність і взаємозв’язок культури й
взаєморозуміння. За К. Юнгом, архетипи володіють такими
характеристиками:
 це зразки поведінки, мислення, бачення світу;
 вони існують на подобі інстинктів, наслідуються так як
унаслідується будова тіла;
 задають загальну структуру особистості і послідовність
образів;
 завжди наповнюються конкретним змістом;
 нейтральні щодо добра і зла-;
 амбівалентні, іманентні;
 їхній набір обмежений;
 лежать в основі символіки, творчості, ритуалів, міфів, казок,
сновидінь, комплексів тощо і сприяють внутрішній єдності людської
культури;
 роблять можливим взаємозв’язок різних епох.
Побачити безпосередньо їх неможливо, але можна побачити їхні
прояви у феноменах культури. Особливо чітко вони проявляються
саме у міфічних оповіданнях, казках, снах, а також при деяких
розладах психіки. Такі архетипи, як, Мати-Земля, Дитя, Воїн, Бог,
Народження, Смерть наявні у міфах різних народів. Вони і є
втіленням архетипів, і люди у житті поводять себе у певних ситуаціях
відповідно до цих образів (зразків), взаємодіючи зі змістом свідомого
та індивідуального несвідомого. Архетипи можуть бути виражені як у
позитивній, так і у негативній формі.
35
 Свідомість складають такі її структурні елементи:
 Персона (зовнішній вияв людини, що живе у суспільстві);
 Тінь (цент особистісного несвідомого – включає тенденції,
бажання, переживання, які несумісні з Персоною через соціальні ролі
людини);
 Аніма, Анімус – абстрактні образи, що представляють жіночий
чоловічий і символи у людині, причому, кожен чоловік у своїй
особистості має фемінну частину, а кожна жінка – маскулінну.
 Самість – архетип порядку і цілісності особистості (пов’язана з
духом). Душа стосується індивідуальних речей і відповідає
комплексам індивідуального несвідомого, а дух – колективного
несвідомого (він божественний).
 Его – центр свідомості, центральний елемент душі.
Психіка – сукупність усіх психічних процесів, а душа –
визначений обмежений комплекс функцій, які можна
характеризувати як особистість. Душа і персона доповнюють одна
одну. Якщо персона інтелектуальна, то душа – сентиментальна.
Психіка є багатошаровим утворенням, яке складають: колективне
несвідоме, особистісне несвідоме, афекти, суб’єктивні компоненти і
функції, пам'ять, інтуїція, почуття, мислення, відчуття. Залежно від
домінування того чи іншого компонента психіки, К.Юнг виділяє такі
типи особистості:
 сенситивний (домінування почуттів);
 інтелектуальний (мислення);
 емоційний (переживання);
 інтуїтивний.
Ще одне важливе протиставлення в теорії К. Юнга є поділ на
екстраверсію та інтроверсію. Кожна людина пов’язана зі світом
одним з цих двох способів, причому, протилежна орієнтація певною
мірою також може зберігатися. У випадку інтроверсії, базова
орієнтація людини спрямована всередину, на себе. Для
інтровертованого типу характерні фіксація інтересів особистості на
явищах власного внутрішнього світу, замкнутість, обережність,
рефлексивність, соціальна пасивність, схильність до самоаналізу,
складності у соціальній адаптації. У випадку екстраверсії, базова
орієнтація спрямована назовні, на об’єкти зовнішнього світу.
Екстраверти активні, імпульсивні, ініціативні, комунікабельні, дещо
авантюрні з хорошою соціальною адаптацією та гнучкою поведінкою.
36
 Перед кожною людиною стоїть завдання знайти єдність, згоду у
самій собі. За К. Юнгом, важливою життєвою задачею є встановлення
гармонії чи інтеграції між вказаними протиставленими силами.
«Личность как совершенная реализация всей полноты нашего
существования есть недостижимый идеал. Но недостижимость не
может считаться аргументом против идеала, так как идеалы – это
всего лишь указательные знаки, а ни в коем случае не цели» (К. Юнг,
1939). Інтеграція багатьох протилежних аспектів нашої особистості в
Самість – це справа всього життя. Така боротьба за інтеграцію може
стати важливим аспектом життя після сорока років, коли людина так
чи інакше визначилась у взаємодії зі світом.
Праці науковця: «Архетип и символ», «Психологические типы»,
«Йога и запад», «О современных мифах», «Воспоминание,
сновидение, размышление», «Либидо, его метаморфозы и символы»,
«Аналитическая психология», «Конфликты детской души»,
«Психология и религия», «Об истоках сознания».

Питання для самоконтролю:

1. Вкажіть основні відмінності теорій А. Адлера та К.Г. Юнга
порівнянно з теорією З. Фройда
2. Проаналізуйте поняття неповноцінності та її компенсації у
теорії А. Адлера.
3. Що лягло в основу побудови адлерівської типології
особистості?
4. Дайте психологічну характеристику типів особистості, які
виділив А. Адлер.
5. Вкажіть критерії побудови юнгівської типології особистості.
6. Проаналізуйте протистояння чоловічої та жіночої частини у
функціонуванні особистості.

ТЕМА 5. Нео-Фройдистський напрям у психології

особистості

План

1. Е. Еріксон – его-психологія як результат розвитку

психоаналізу. Психосоціальні стадії розвитку особистості
37
 2. К. Хорні – соціокультурна теорія особистості, основні
концепції та принципи. Поняття «базальної тривоги». Типологія
особистості К. Хорні.
3. Е. Фромм – гуманістична теорія особистості. Перегляд понять
свідомого та несвідомого у Е.Фромма.
4. Г. Саллівен – структура особистості. Детермінанти та стадії
розвитку особистості.

З просуванням психодинамічного підходу із Європи в США,

з’являються теоретики, які акцентують у поведінці соціальні, а не
біологічні сили. Ці теоретики отримали зібрану назву «нео
Фройдисти», враховуючи водночас і їхню теоретичну прив’язаність
до З. Фройда, та новизну їхніх власних ідей.
Ерік Еріксон (1902 – 1994) – американський психотерапевт, один
з провідних его-психологів. Доля науковця доволі своєрідна. Він був
позашлюбним сином своєї матері, знатного єврейського походження і
чоловіка данського походження. Малий Ерік був високим голубооким
блондином, через що з нього неодноразово глузували однокласники
єврейської школи. Так як мама Еріксона була заміжньою, хлопчику
дали прізвище чоловіка матері Саломонсен; згодом вона удруге
виходить заміж за Теодора Хомбургера і Ерік Саломонсен стає
Еріком Хомбургером. У 1933 р. науковець одружується, а у 1933 р.
переїжджає з Відня до США. Наприкінці 1930 р. Ерік Хомбургер
офіційно змінив прізвище на Еріксон (як він пояснював – усиновив
самого себе).
Основу поведінки людини, за Е. Еріксоном, складає Его. Воно є
автономною особистісною структурою, основним напрямом розвитку
якої можна назвати соціальну адаптацію. Его взаємодіє з реальністю
за допомогою сприймання, мислення, уваги, пам’яті, забезпечуючи
розумовий розвиток людини. Розвиток Его пов'язаний із
соціокультурним середовищем і охоплює весь життєвий простір від
народження до смерті.
Людина протягом життя проходить вісім універсальних для
всього людства стадій. Епігенетична концепція розвитку (епігенез –
шлях розвитку) базується на уявленні про те, що кожна стадія
життєвого циклу наступає у відповідний для неї час («критичний
період»), а також про те, що повноцінна особистість формується
лише шляхом проходження у своєму розвитку послідовно всіх стадій.
Кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою – поворотним
38
моментом у житті людини, що виникає як наслідок досягнення
певного рівня психологічної зрілості. Криза – це виклик, що
приводить до особистісного росту і подолання життєвих перешкод.
На кожній фазі життєвого циклу особистість розв’язує специфічну
для цього етапу розвитку еволюційну задачу. Криза містить
позитивні і негативні компоненти. Якщо на попередній стадії Его
збагатилось новими позитивними якостями і конфлікт розв’язався
позитивно, то тепер Его вбирає в себе новий позитивний компонент
(наприклад, базальна довіра і автономія), який гарантує подальший
особистісний ріст. Навпаки, якщо конфлікт залишився нерозв’язаним,
в Его вбудовується негативний компонент (базальна недовіра, сором,
сумніви).
Способи, якими люди розв’язують (чи не розв’язують) власні
критичні проблеми можуть випливати з дитячих конфліктів, хоча це,
на думку, Е. Еріксона не обов’язково.
Стадії психосоціального розвитку особистості та їхнє значення
для особистості подано в таблиці.

№ Психосоціальна Вік Позитивні Негативні

з/п стадія наслідки наслідки
почуття почуття
внутрішнього неблагополуччя,
комфорту, недовіра до світу,
1 орально-сенсорна 1 довіра до себе і песимізм
людей, що
оточують,
оптимізм
автономність, ригідність,
сила волі, хвороблива
самоконтроль, совісність,
2 м’язево-анальна 2–3
самостійність невпевненість у
собі,
сором’язливість
3 локомоторно- 3–6 ініціативність, почуття провини
генітальна активність, через наміри та
визначеність, ініціативи
цілеспрямованіс
39
 ть
працелюбність, почуття
продуктивність, неадекватності,
гордість за неповноцінності,
4 латентна 6 – 12
кінцевий нездатність
результат доводити справу
роботи до кінця
ідентичність, дифузія ролей,
впевненість у відчуття
внутрішній штучності,
5 підліткова 12 – 19
тотожності, відсутність чіткої
передбачення мети,
кар’єри невизначеність
формування уникання
почуття інтимності,
6 рання зрілість 20 – 25 інтимності, поверхневість
взаємність відносин, ізоляція
почуттів, думок
продуктивність, стагнація, втрата
здатність інтересу до праці,
поринути в збіднілі взаємини
7 середня зрілість 26 – 64
роботу, активні з людьми, що
взаємини з оточують
людьми
формування страх смерті,
Его-інтеграції, жалість, відчай
відчуття щодо прожитого і
порядку і (не) отриманого в
8 пізня зрілість 65
смислу життя, житті
задоволення
собою і тим, що
зробив у житті

Праці науковця: «Детство и общество», «Молодой Лютер.

Историко-психоаналитическое исследование», «Истина Махатмы
Ганди: о происхождении воинствующего ненасилия», «Жизненная
вовлечённость в старости», «Идентичность: юность и кризис».
Карен Хорні (1885 – 1952) отримала класичну психоаналітичну
підготовку в Німеччині і у 1932 р. переїхала у США для роботи у
40
Чиказькому психоаналітичному інституті. Відійшла від психоаналізу
і розробила свій теоретичний напрям і програму навчання. На відміну
від А. Адлера і К. Юнга вона визнавала, що її погляди опирались на
грандіозний фундамент, створений З. Фройдом, а не заміняли його.
Найсуттєвішим розходженням з З. Фройдом було неприйняття
універсальності впливу біологічних сил порівнянно з культурним
впливом. «Когда мы осознаем огромную роль культурных условий в
возникновении неврозов, биологические и физиологические факторы,
которые З. Фройд считал источником неврозов, уходят на задний
план». До цього висновку К. Хорні привели три важливі обставини:
 по-перше, твердження З. Фройда стосовно жінок спонукали
К.Хорні замислитися про культурні фактори «… їхній вплив на наші
уявлення про те, що таке маскулінність і фемінність був очевидним, і
для мене стало очевидним те, що З. Фройд дійшов до певних
висновків тому, що не приймав до уваги ці фактори»;
 по-друге. К. Хорні тісно співпрацювала з Е. Фроммом, який
допоміг їй глибше усвідомити роль соціальних і культурних впливів;
 по-третє, спостережувані нею відмінності в структурі
особистості у її європейських і американських пацієнтів
підтверджували важливість культурних впливів. Крім того, ці
спостереження привели її до висновку, що міжособистісні відносини
займають центральне місце у функціонуванні будь-якої особистості –
здорової чи невротичної.
Визначальним фактором розвитку особистості є соціальні
відносини між дитиною і батьками, які передовсім стосуються двох
важливих тенденцій дитинства – прагнення до задоволення своїх
бажань та прагнення до безпеки. Причому провідною є остання
тенденція – задоволення потреби у безпеці приводе до формування
здорової особистості; і навпаки – поведінка батьків, що перешкоджає
цьому (насмішки, невиконання зобов’язань, гіперопіка, надання
переваги братам, сестрам тощо) приводе до розвитку у дитини
базальної тривоги – відчуття одинокості і безпорадності в потенційно
небезпечному світі.
За К. Хорні, виражена базальна тривога у дитини призводить до
формування неврозу у дорослого. Щоб подолати базальну тривогу,
дитина використовує захисні стратегії, які називаються невротичними
потребами (тенденціями). Це надлишкові потреби: у любові і
схваленні; в керівництві партнером; у чітких обмеженнях; у владі; в

41
експлуатуванні інших; у суспільному визнанні; в захопленні собою; в
честолюбстві; у самодостатності і незалежності; в досконалості.
Пізніше ці потреби були об’єднані в три основні категорії, кожна
з яких є стратегією міжособистісних відносин з метою досягнення
почуття безпеки, тобто, зниження тривоги. Кожну стратегію
супроводжує провідна орієнтація у взаєминах з людьми: орієнтація
на людей, орієнтація від людей і орієнтація проти людей. Для всіх
трьох стратегій характерні ригідність і неможливість повної
реалізації індивідуального потенціалу, що і складає суть будь-якого
неврозу. Відповідно до цих типів орієнтації К. Хорні виділяє три типи
невротичної особистості – поступливий, зумовлений, агресивний
(див. таблицю).

№ Тип особистості Особистісні характеристики

з/п
Подолання індивідом тривоги за допомогою
нав’язливого прагнення до того, щоб його
приймали, схвалювали, щоб він почував
поступливий
себе потрібним іншим. Вони виконують
1 орієнтація на
залежну роль у взаєминах з іншими, і якщо
людей
не враховувати безмежного почуття любові,
є неегоїстичними, невимогливими і
схильними до самопожертви
Індивід «йде», замикається в невротичному
зумовлений
відчуженні. Такі люди завжди тримаються
2 орієнтація від
осторонь, не даючи себе втягнути в якісь
людей
емоційні відносини
агресивний Індивід вважає, що навколо нього вороги і
орієнтація проти що життя – це боротьба проти всіх. Усе
3
людей функціонування спрямоване на заперечення
потреби в інших і на демонстрацію агресії.

Хоча кожен невротик демонструє ту чи іншу невротичну

стратегію, специфічну для даної особистості, проблема полягає в
тому, що між цими трьома стратегіями подолати базальну тривогу
існує конфлікт. Усі ці стратегії використовує і здорова людина, однак
гнучко змінює їх відповідно до ситуації.
Щодо перегляду терміну «лібідо», то у К. Хорні він набуває
іншого значення, тобто, лібідо – це емоційний рушій, а сексуальні
42
проблеми є наслідком, а не причиною. «Не все те золото, що
блищить, не все сексуальне, що так виглядає».
Стосовно критики жінок З. Фройдом, то К. Хорні заявляє, що «…
дуже мало, або зовсім нічого не відомо про психічно здорових жінок,
чи жінок, що виросли в умовах іншої культури». Дослідниця вважає,
що у жінок немає біологічної схильності до мазохістських – бути
слабкою, залежною, підлеглою і жертовною. Навпаки, ці відносини
свідчать про сильний вплив соціальних факторів. Таким чином К.
Хорні відкидає біологічний детермінізм З. Фройда на користь
соціального міжособистісного підходу.
Праці дослідниці: «Женская психология», «Невротическая
личность нашего времени», «Наши внутренние конфликты».
Еріх Фромм (1900 – 1980) – філософ за освітою. Народився в
Німеччині, у віці 34 роки переїжджає у США, у 51 рік – у Мексику.
Розробив пристосування ідей З. Фройда до соціальної психології.
Створює гуманістичний психоаналіз.
Особистість, за Е. Фроммом, – це цілісність вроджених і набутих
психічних властивостей, що характеризують індивіда і роблять його
унікальним. Набутими властивостями автор вважав відмінності у
характері, що пояснюються етичними проблемами та рівнем, який
досягнув індивід у мистецтві життя. Обґрунтовуючи суспільно-
історичну зумовленість характеру і особистості людини, Е. Фромм
вводить поняття «соціального характеру» як проміжної ланки між
психікою індивіда і соціальною структурою суспільства. Це ядро
структури характеру, що властиве більшості членів однієї і тієї ж
культури, на відміну від індивідуального характеру, який різний у
людей тієї ж самої культури. Соціальний характер допомагає
найбільш ефективно пристосуватися до вимог суспільства і відчути
безпеку. Е. Фромм виділяє такі соціальні типи особистості, що
відповідають певним орієнтаціям: беручий (рецептивна орієнтація),
експлуатуючий (володіюча орієнтація), зберігаючий (накопичувальна
орієнтація), ринковий (обмінна орієнтація), продуктивний
(продуктивна орієнтація), характеристика яких подана в таблиці.
Характер будь-якої людини – це коктейль цих п’яти орієнтацій, хоча
одна чи дві можуть виділятися з решти. Пізніше, у праці «Душа
людини», Е. Фромм описав ще два типи характеру – некрофільний
(спрямованість на мертве), біофільний – любов до життя.

№ Тип особистості Особистісні характеристики

43
з/п
Індивід вважає, що джерело всіх благ
лежить назовні; він залежний і пасивний,
довірливий і сентиментальний; прагне бути
любимим, а не любити; залежить не тільки
1 беручий тип від авторитетів, а і від людей, здатних
надати будь-яку підтримку; завжди шукає
помічника, а якщо допомагає іншим, то
лише заради того, щоб отримати їхню
повагу
Індивід також вважає, що джерело всіх благ
лежить назовні, але не сподівається
отримати їх у подарунок, а прагне отримати
їх силою чи хитрістю; не здатний до
2 експлуатуючий
творчості і тому прагне любові, володіння,
ідей, емоцій, запозичуючи їх у інших;
агресивний, егоцентричний, гордовитий,
самовпевнений, імпульсивний.
На відміну від інших типів, не вірить, що
можна отримати щось із зовнішнього світу;
його безпека ґрунтується на економії, а
витрати сприймаються як погроза; його
скупість поширюється не лише на
3 зберігаючий
матеріальні об’єкти, а й на думки і почуття;
він тяжіє до минулого, його відлякує все
нове; він маніакально охайний, ригідний,
підозрілий, впертий, передбачливий,
лояльний, стриманий.
Особистість розглядається як товар, що
виставлений на продажу. Успіх залежить
від того, наскільки добре індивід може
подати і продати себе, наскільки він здатен
4 ринковий змагатися з іншими для досягнення
життєвих цілей. Самооцінка залежить від
думки інших людей, оскільки її цінність
визначається не її людськими якостями, а
успіхом у ринковій конкуренції.
5 продуктивний Людина сприймає себе як втілення своїх
сил-здібностей, які не приховані і не
44
 відчужені від неї, а вільно реалізуються.
Силою розуму вона може зрозуміти
сутність явищ, силою любові – зламати
стіну, що відділяє одну людину від іншої,
силою уяви – творити.

Е. Фромм погоджується з класичним Фройдизмом у тому, що

амбівалентні потяги людини до любові і агресії є глибинними
мотивами поведінки індивіда, а їхнє джерело – бажання людини
знайти себе, своє Я. Але суспільство, з його загальними вимогами,
зовсім не сприяє реалізації глибинних потреб людини, а, навпаки,
деформує їх. Для визначення ситуації Еріх Фромм активно
використовує поняття соціального характеру як засобу, що зв'язує
психіку людини і соціальну систему, вивчає основні тенденції
розвитку культури з її духовними і матеріальними цінностями. За
Еріхом Фроммом, суперечності між особистістю і соціумом
долаються двома шляхами: вибір людиною тієї форми життя, що
відповідає обставинам і особистостям індивідуальної психічної
природи індивіда, другий – зміна того, що Еріх Фромм називає
модусами людського існування. Їх два – модус володіння і модус
буття. Багато людей у сучасному світі вважають сенсом свого буття
володіння. Тільки тоді, коли соціум і окрема особистість дійдуть до
усвідомлення того, що головне – це бути (за Фроммом, любити,
віддавати, утворювати), виникає можливість формування дійсно
людського світу.
Найвищою цінністю людини Еріх Фромм вважає здатність
любити. Любов є критерієм буття і дає відповідь на проблему
існування людини. У процесі оволодіння майстерністю любити
приходить зміна характеру людини і як наслідок – повага до життя,
почуття ідентичності, потреба та прихильність до світу стають
домінуючими, й людина здійснює перехід від володіння до дійсного
буття. Любов – це найвища зріла форма ставлення людини до
людини, як духовна здатність, якою володіють далеко не всі і яка
може проявлятися у різноманітних відносинах – між чоловіком і
жінкою, між батьками і дітьми, просто між людьми і навіть між
людиною і Богом. Здатність любити є мірою того, наскільки людина
просунулась у своєму розвитку, віддалилася від тварин та відчула
себе людиною з великої букви.

45
 Ключ до загадки людини слід шукати в умовах її існування і не
сперечатися про співвідношення природного та соціального начал
усередині людини, а подумати про місце людини усередині Природи.
Людина – це дитя природи, але дитя, що збунтувалося, покинуло
батьківський дім, стало самостійним. Проте у ньому залишається і те,
що тягне його назад до природніх коренів, у яких пройшло його
історичне дитинство. Ця роздвоєнність людини проявляється в
універсальних екзистенційних потребах, які є важливим джерелом її
активності. Ці потреби є полярними:
– зв’язку з іншими живими істотами досягається або через
любов (яка допомагає отримати зв'язок з іншими і водночас зберегти
власне «Я»), або через підлеглість інших собі. В обох випадках
людина стає залежною від інших і ставить власне Я під загрозу
руйнування. Невдача в налагодженні зв’язку з іншими призводить до
нарцисизму;
– трансценденції – потреба подолати своє положення
пасивного творення – творчість чи руйнування. Творчість –
народження дитини, ідей, мистецтво, любов до іншої людини. Але
людина, що нездатна любити, руйнує все.
– у корінні породжена втратою природних коренів: братство чи
інцест, причому, інцест, не як секс, а як бажання повернутися назад у
лоно природи. Братство – це незалежність людини одна від одної;
– в ідентичності – індивідуальність (людина описує себе як
неповторне, індивідуальне Я) чи стадний конформізм (людина описує
себе в термінах, що характеризують її як частину соціальної групи чи
середовища);
– в орієнтації – у людини може бути раціональна картина
світу, яка збудована на основі розуму чи ілюзорна, міфологічна,
ідеологічна.
Праці науковця: «Искусство любить», «Иметь или быть»,
«Здоровое общество», «Бегство от свободы», «Сумерки богов»,
«Психоанализ и религия».
Гаррі Стек Саллівен (1892 – 1949) – єдиний з нео-Фройдистів, хто
народився і навчався в США та не мав прямих контактів з
З. Фройдом. Народився Саллівен у Норіджі, штат Нью-Йорк. Його
батько, Тімоті Саллівен, був фермером, мати, Елла, походила з сім’ї
юристів і священиків. Він був єдиним сином у єдиній католицькій
сім’ї серед протестантського товариства, тому був позбавлений
спілкування з однолітками.
46
 У 1897 р. він поступив у «Юніон скул», де отримав початкову і
середню освіту. Взаємини з однокласниками у хлопця не складались,
тому юний Саллівен увесь час проводив за читанням книг. У 1908 р.,
закінчивши школу і отримавши стипендію від штату, Г.С. Саллівен
поїхав у Корнельський університет (у другому семестрі студента
відрахували за неуспішність). Через два роки Саллівен поступив у
Чиказький коледж медицини і хірургії, де вивчав психіатрію.
У студентські роки зацікавився психоаналізом, який після візиту
З. Фройда у США набув популярності, а Саллівен і сам пройшов курс
психоаналітичної терапії, не стільки через те, що потребував цього як
пацієнт, скільки заради цікавості.
Він наполягав на основній ролі соціальних міжособистісних
факторів у розвитку особистості; фактично його підхід отримав назву
школи міжособистісних відносин.
Міжособистісна теорія (interpersonal theory) Саллівена підкреслює
важливість різних етапів розвитку в житті людини: етапу немовляти
(infancy), дитинства (childhood), ювенільної ери (juvenile era),
передюності (preadolescence), ранньої юності (early adolescence),
пізньої юності (late adolescence) та зрілості (adulthood). В основі
здорового психічного розвитку людини лежить здатність
встановлювати близькі стосунки з іншими людьми. Перешкодою
задовільним міжособистісним відносинам може бути тривога
(anxiety). Можливо, найбільш критичним періодом розвитку людини
є підлітковий період – час, коли діти уперше здобувають здатність
встановлювати близькі стосунки з іншими людьми, але ще не досягли
віку, коли ці відносини ускладнюються сексуальним інтересом.
Саллівен вважав, що показником здорового розвитку є здатність
людини переживати дружні почуття та сексуальний інтерес до тієї
самої особи.
Основні поняття в теорії особистості, розробленої Саллівеном, –
це напруження та трансформація енергії, причому ці терміни варто
розуміти у суто фізичному сенсі. Саллівен подавав людську
особистість як когнітивну систему, енергія в якій може існувати або у
вигляді напруження (потенційних можливостей дій), або у вигляді
безпосередніх дій (трансформацій енергії). Напруження, залежно від
походження, дослідник поділяє на узгоджувальні (потреби) й
розузгоджувальні (тривога).
Трансформації енергії упорядковуються й перетворюються на
конкретні зразки поведінки, які характеризують людину впродовж
47
усього її життя, – динамізми, які Саллівен поділяє на два основних
класи. Перший з них пов´язаний зі специфічними ділянками тіла,
включаючи рот, анус і геніталії, а інший належить до напруження і
складається з трьох категорій: розузгоджувальні, ізолюючі та
узгоджувальні.
Розузгоджувальні динамізми включають усі деструктивні зразки
поведінки, пов´язані з озлобленістю; ізолюючі динамізми беруть до
уваги зразки поведінки, які не належать до міжособистісних
відносин, наприклад сексуальний потяг; узгоджувальні динамізми –
це корисні зразки поведінки такі, як близькість і Я-система.
Першим етапом розвитку людської особистості є етап немовляти
– період, який продовжується від народження до розвитку
синтаксичної мови. У цей період основні міжособистісні відносини
дитини – стосунки з матір’ю, а головне джерело тривоги – процес
годування. Дитинство починається з розвитком синтаксичної мови
та продовжується до 5 – 6-річного віку. На цьому етапі
найважливішими міжособистісними відносинами для дітей є
стосунки з матір’ю, хоча діти часто вигадують відносини і з уявними
товарищами. Третій етап розвитку – ювенільна ера, яка обмежується
першими трьома шкільними роками. У цей період діти вчаться
суперництву, компромісові й взаємодопомозі – навичкам, які
допоможуть їм успішно пройти пізніші етапи розвитку.
Найбільш критичною стадією розвитку є період передюності,
оскільки помилки, яких припустилися на цьому етапі, дуже важко
виправити надалі. Впродовж періоду передюності дитина одержує
навички близькості, звичайно з людиною того самого віку й статі. Ці
тісні міжособистісні відносини ще не ускладнені сексуальним
потягом і тому дають змогу людині надалі ставитися до осіб
протилежної статі по-людськи, мати з ними людську близькість, а не
лише сексуальну. В міру того, як молоді люди досягають ранньої
юності, у них з’являється сексуальний інтерес, викликаний віковими
змінами в організмі. Якщо протягом періоду передюності вони
навчилися будувати близькі стосунки з особами своєї статі, то вони
будуть здатні підтримувати не лише ці одностатеві стосунки, але й
будувати нові, але вже з молодими людьми протилежної статі й на
основі сексуального потягу.
Люди досягають пізньої юності, коли вони здатні будувати
близькі взаємини із сексуально привабливою для них людиною. На
жаль, не всі люди досягають цієї стадії розвитку. Деякі люди на все
48
життя так і залишаються нездатними любити людину, до якої вони
відчувають сильний сексуальний потяг. Період пізньої юності
досягає свого піку в зрілості – стадії, яку характеризує наявність
стійких любовних стосунків.
Праці дослідника: «Напряжения, которые вызывают войну»,
«Интерперсональная теория психиатрии», «Психиатрическое
интервью».

Питання для самоконтролю:

1. Вкажіть основні відмінності нео-Фройдистської та
Фройдистської теорій особистості.
2. Проаналізуйте психосоціальні стадії розвитку особистості
Е.Еріксона.
3. Вкажіть якими способами людина прагне подолати почуття
базальної тривоги за К.Хорні.
4. Проаналізуйте типологію особистості К. Хорні.
5. Дайте психологічну характеристику типів особистості, які
виділив Е. Фромм.
6. Які екзистенційні потреби, на думку Е. Фромма, є важливими
джерелами активності особистості?
7. Вкажіть стадії розвитку особистості за Г.С. Саллівеном.

ТЕМА 6. Гуманістичний та феноменологічний

напрям у психології особистості
План

1. Основні принципи гуманістичної психології. Типи цінностей за

А. Маслоу. Поняття мотивації – ієрархія потреб, дефіцитарна
мотивація та мотивація росту.
2. Феноменологічний напрям у теорії особистості – Карл
Роджерс. Феноменологічна теорія особистості. Відмінність між «Я-
реальним» та «Я-ідеальним» у К. Роджерса. Поняття конгруентності в
концепції К. Роджерса.

Гуманістична психологія – це напрям психології, що вивчає

духовний розвиток індивіда і його особистісний ріст, а також
49
проблеми самовизначення. Це один з основних напрямів сучасної
американської психології, який зародився в Каліфорнії у 50-х роках.
Гуманістична, бо головним предметом вивчення визнає
особистість як унікальну цілісну систему, яка є не чимось заздалегідь
заданим, а відкриту можливість самоактуалізації; ґрунтується на вірі
в можливість розквіту кожного індивіда, яка представляє йому
можливість самому вибирати свою «долю» і керувати нею.
Гуманістична психологія протиставила себе як «третю силу»
біхевіоризму і Фройдизму (залежність особистості від її минулого),
роблячи акцент на прагнення до майбутнього, до вільної реалізації
своїх потенцій (особливо творчих), до укріплення віри в себе і
можливість досягнення «ідеального Я».
Центральна роль відводиться мотивам, які забезпечують не
пристосування до середовища, не конформну поведінку, а ріст
конструктивного начала людського Я. Одним із відгалужень
гуманістичної психології є екзистенційна психологія.
Основні положення гуманістичної психології:
❖людина повинна вивчатися в її цілісності;
 кожна людина унікальна;
 людина відкрита світу; переживання людиною світу і себе в
світі – головна психологічна реальність;
 життя повинно розглядатися як єдиний процес становлення і
буття людини;
 людина наділена потенціями неперервного розвитку і
самореалізації як частиною своєї природи;
 людина до певної міри вільна від зовнішньої детермінації
завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у виборах;
 людина – активна, інтенціональна, творча істота.
Гуманістичний підхід далі від інших відходить від наукової
психології, відводячи головну роль особистому досвіду людини.
Вважається, що людина здатна до самооцінки і може самостійно
знаходити шлях до розквіту власної особистості.
Головна претензія гуманістам – суб'єктивність їхнього підходу не
дає можливість встановити межі між думкою людини про себе і тим,
ким вона є насправді. Індивідуальність розглядається як інтегративне
ціле – на противагу біхевіористам, які орієнтовані на аналіз окремих
подій – підкреслюється нерелевантність (непридатність) досліджень
на тваринах для розуміння людини. На відміну від психоаналізу
50
стверджується, що людина добра від природи, або хоча б нейтральна;
агресія виникає під впливом оточення.
Загалом гуманістична психологія не є єдиною теорією – її
об'єднують деякі загальні положення і «особистісна» орієнтація в
терапевтичній практиці.
Виникнення та формування основних принципів гуманістичної
психології пов'язане з іменем Абрахама Харольда Маслоу (1907 –
1970) – американського психолога. Абрахам був найстаршим зі сімох
дітей Самуїла Маслова і Рози Шиловської. Взаємини малого
Абрахама з батьками, емігрантами з Києва, не відзначализь
близькістю і любов’ю. Середню освіту хлопець отримав у
безкоштовних нью-йоркських школах. Коли Абрахаму було 9 років,
його сім’я переїхала з єврейського в інший район, і, оскільки у
Маслоу була яскраво виражена єврейська зовнішність, то він дуже
скоро зрозумів, що таке антисемітизм (через це улюбленим його
місцем стала бібліотека). Будучи найкращим учнем школи та
послухавши поради батька, Маслоу вступає до юридичного коледжу,
який залишає на першому ж курсі. Наприкінці 1928 р. він
одружується на своїй двоюрідній сестрі Берті і вони разом вступають
до Медісонського університету, у якому А. Маслоу отримує ступіь
бакалавра, магістра, а згодом (1934 р.) – доктора психології.
Класифікація всіх людських потреб є складним завданням. А.
Маслоу побудував ієрархічну модель мотивації у вигляді піраміди.
Відповідно до неї потреби, що містяться на вершині піраміди, можуть
впливати на поведінку людей лише після того, як задоволені потреби,
які перебувають на нижчих рівнях. У класичній піраміді А. Маслоу
виділяє лише 5 потреб (немає потреби у зовнішніх подразниках).

Потреба в самоактуалізації
Потреба у визнанні (самоповазі)
Потреба в любові і прив'язаності (дружбі)
Потреба в безпеці
Потреба в стимуляції (зовнішніх
подразниках)
Фізіологічні потреби

До останнього рівня піднімаються не всі (< 1%). На ньому

відбувається повна реалізація потенціалу людини. Потреба в
самоактуалізації – потреба в розвитку і реалізації власного
51
потенціалу. Більшість людей не знають про свій власний потенціал. У
цьому провина суспільства, яке нівелює особистість. Діти, що
виховуються в атмосфері дружби та любові, при задоволеній потребі
в безпеці, мають більше шансів для самоактуалізації. Загалом, якщо
людина не виходить на рівень самоактуалізації, то це означає, що
деякі з потреб нижчого рівня «заблоковані».
Людина, яка вийшла на рівень самоактуалізації – особистість
самоактуалізуюча – вона вільна від таких характеристик як заздрість,
цинізм, злоба; не схильна до депресії, песимізму, егоїзму;
відрізняється високою самооцінкою, приймає інших, незалежна від
умовностей, демократична, з почуттям гумору філософського плану,
схильна до переживання «пікових (вершинних) почуттів» типу
натхнення.
Основне завдання людини – стати тим, ким можливо – самим
собою – в суспільстві, де умови цьому не сприяють.
Згідно з А. Маслоу люди усе життя рухаються цією пірамідою
вверх – униз, як по драбині, карабкаючись усе життя, щоб піднятись
на наступну сходинку. Якщо одна з нижніх сходинок «випадає»,
людині треба спуститися на її місце і «відновити» її, щоб
задовольнити відповідні потреби. Однак, як правило, ця людина зразу
ж повертається на попередній, більш високий рівень.
Ієрархічна модель А. Маслоу неодноразово критикувалась – часто
люди водночас мають декілька потреб, окрім цього, існують значні
індивідуальні відхилення у цій моделі. Наприклад, неможливо
пояснити чому люди не зраджують власним переконанням, навіть
коли їм треба голодувати чи витримувати тортури.
При спробі сформулювати поняття самоактуалізації у А. Маслоу
виникли труднощі. Він вважав, що у всіх людей є певні ще не
виражені таланти чи здібності, які вони хочуть реалізувати та
актуалізувати. Коли нижчі потреби задоволені, людина може
присвятити себе реалізації власного потенціалу.
Особистісний ріст – це неперервний процес, який допомогає
людині самовиразитися і повністю реалізувати наявний у неї
потенціал. Розвиток особистості часто стає ціллю психотерапії.
Однак, якщо в окремих культурах індивідуалізм відіграє значну роль,
то в деяких інших розвиток особистості не є універсальною ціллю. А
у багатьох культурах на перше місце поставлені сімейні чи групові
цінності.

52
 Щоб визначити характерні властивості людей, які досягли рівня
реалізації потреби в самоактуалізації, А. Маслоу дослідив життя 49
людей, які на його думку, максимально реалізували свій особистісний
потенціал. Це Альберт Ейнштейн, Елеонора Рузвельт, Авраам
Лінкольн, Томас Джеферсон, Уільям Джеймс, Джейн Адамс.
Виявилося, що особистостям, які досягнули високого рівня
самоактуалізації властиві такі якості:
 чесність і безкорисливість – вони здатні на об'єктивність та
альтруїзм;
 креативність – поводять себе природно і безпосередньо, їм
подобаються нестандартні рішення;
 терплячість – повністю приймають себе і готові прийняти
людей, що оточують такими, якими вони є;
 любов до життя (життєрадісність) – володіють здатністю
повністю занурюватися в якусь діяльність і радіти навіть простим
речам;
 почуття гумору – цінують гумор, їх легко розсмішити;
 чуйність – глибоко симпатизують і співчувають іншим людям.
На думку А. Маслоу, в нашому світі дуже мало людей, яким
дійсно вдалось повністю розкрити і реалізувати свій потенціал.
Дослідивши 3000 студентів, він довів, що лише одна – особистість,
що самоактуалізувалася. Серед людей більш зрілого віку такі
трапляються частіше, однак не настільки, щоб вважати це явище
розповсюдженим – більшість людей не піднімається вище рівня
потреби у визнанні, схваленні, повазі. Набагато більше людей
відчувають вершинне переживання – це дуже коротке, майже миттєве
відчуття безмежного щастя і повноти життя. Людина може відчути це
почуття, споглядаючи захід сонця, тримаючи на руках дитину,
пробігши марафон, створивши картину, скульптуру, зустрівшись з
коханою людиною після тривалої розлуки. Вершинне переживання
приносить таке ж саме почуття радості і повноти життя, як і
самоактулізація, однак цей стан швидко минає.
Праці дослідника: «Мотивация и личность», «Новые рубежи
человеческой природы», «Пиковые переживания», «Психология
бытия».
Карл Ренсом Роджерс (1902 – 1990) – автор феноменологічної
теорії особистості. У сім’ї Уолтера Роджерса і Джулії Кашинг було
шестеро дітей, Карл був четвертим. Хлопчик ріс сором’язливим і
чуттєвим, тяжко переживав насмішки і глузування старших братів і
53
сестри. Тато часто був у відрядженнях, тому найбільш теплі взаємини
склалися у Роджерса з мамою. Улюбленим заняттям малого Карла
було читання, однак його батьки (глибоко віруючі люди) заохочували
лише читання Біблії, а художню літературу не схвалювали. Роджерс
згадував, що вже будучи професором, почувався ніяково і відчував
почуття провини, коли його заставали за читанням.
У семирічному віці Роджерс пішов до школи та за його успіхи
одразу ж був переведений до другого класу (у цю ж школу ходив
Ернст Хемінгуей, а доктор Хемінгуей, батько Ернста, викладав
природознавство). У школі він познайомився зі своєю однокласницею
Хелен Елліот, яка через п'ятнадцять років стала його дружиною.
Біографічні джерела повідомляють, що дитинство Карла пройшло на
фермі, однак фермерство для Уолтера Роджерса було свого роду хобі,
та й сама ферма скоріше нагадувала фешенебельний особняк (п’ять
ванних кімнат). Проте сільськогосподарські роботи були поставлені
доволі серйозно, а першою літературою малого Карла були праці зі
сільського господарства. Саме ці книги і визначили вибір професії –
Роджерс починає вивчати сільськогосподарські науки, а через два
роки покидає ці заняття.
У 1922 р. Роджерс випадково потрапляє на Міжнародну
християнську конференцію у Китаї (його брат був активістом
Молодіжної християнської асоціації) і хоча конференція тривала
лише тиждень, додому юнак повернувся через півроку, згадуючи
потім, що цей період був важливою ланкою у становленні його
особистості. Побачене на конференції він згадує так: «Я побачив, як
нестерпно ненавиділи один одного французи і німці, хоча самі собою
вони були дуже приємними людьми. Це змусило мене серйозно
задуматися і я дійшов висновку, що у відвертих та чесних людей
можуть бути зовсім різні релігійні погляди. Я вперше звільнився від
релігійної віри моїх батьків і зрозумів, що далі не можу йти разом з
ними. Через розходження у поглядах наші взаємини стали
напруженими та завдавали нам душевної болі, проте, думаю, що саме
тоді я став незалежною людиною».
Молодого Роджерса починає цікавити психологія, яку він вивчає
у Вісконтському університеті та Педагогічному коледжі
Колумбійського університету. По закінченні університету Роджерс 12
років працює клінічним психологом у Центрі допомоги дітям.
Результатом цієї роботи стала книга «Клиническая работа с трудным

54
ребенком», за яку автора запросили на посаду професора
Університету штата Огайо.
У 1945 р. Чиказький університет надав К. Роджерсу можливість
створити власний консультативний центр та очолити його (на посаді
директора Центру науковець працював до 1957 р.).
Феноменологічний підхід у вивчення особистості є спробою
об’єднати клінічну інтуїцію з об’єктивним дослідженням. Підхід
К. Роджерса ґрунтується на трьох тезах:
 особистість людини є функцією унікального сприймання
людиною навколишньої дійсності, тобто, поведінку людини можна
зрозуміти лише через її переживання;
 люди самі визначають свою долю;
 люди за своєю суттю добрі і прагнуть до
самодосконалості.
Для К. Роджерса ядро людської природи за своєю суттю
позитивне. Вся поведінка людини регулюється тенденцією
актуалізації, тенденцією розвинути себе, максимально виявити
найкращі якості своєї особистості. Сутність особистості можна
зрозуміти лише, якщо розглядати людину як цілісність. Для
характеристики цієї цілісності К. Роджерс увів поняття «самість» –
організовану, довгочасну сутність людини, стрижень наших
переживань. Інакше кажучи, це «Я-концепція» людини.
Хоча теорія Роджерса і його специфічні методи дослідження з
часом змінювались, він завжди залишався феноменологом. За його
позицією, кожен індивід сприймає світ унікально. Ці сприймання
утворюють феноменальне поле індивіда. Це поле індивіда містить і
свідоме, і несвідоме сприймання – і те, яке він усвідомлює, і те, про
яке і не здогадується. Проте, найбільш важливі детермінанти
людської поведінки, особливо у здорових людей, – ті, які
усвідомлюються.
Ключовим структурним поняттям роджеріанської теорії
особистості є поняття Я. За Роджерсом, індивід сприймає зовнішні
об’єкти і свій внутрішній досвід та наділяє їх певними значеннями.
Загальна система значень і складає феноменальне поле індивіда. Ті
частини феноменального поля, які людина називає словами «сам»
(self), «мене» (me) чи «Я» (I), утворюють Я (self), чи Я-концепцію (self-
concept) – ці два терміни Роджерс використовує як синоніми. Я-
концепція – це організований і узгоджений паттерн сприйняття. І
хоча Я-концепція змінюється, вона завжди зберігає структурованість,
55
цілісність та організованість. Ідеальне Я – це Я-концепція, якою
індивід хотів би володіти. Вони складаються з образів та значень, які
пов’язані з Я та які високо ціняться індивідом.
Людський організм функціонує, щоб зберегти узгодженість (стан
без конфлікту) між різноманітними образами себе і конгруентність
(сумісність при накладанні) між образами Я і досвідом. Окрім
поняття внутрішньої узгодженості, Роджерс підкреслює важливість
конгруентності між Я і суб’єктивним досвідом. Це означає, що люди
будуть робити спроби сумістити (зробити конгруентним) те, що вони
відчувають, з тим, як вони себе бачать. Наприклад, вважати себе
доброю людиною і реально відчувати тепло, співчуття до інших – це
означає бути конгруентним. Навпаки, вважати себе доброю і
відчувати жорстокість до людей – значить бути у стані
неконгруентності. Стан неконгруентності переживається як
напруження, сум’яття, подекуди – тривога. Розв’язуються ці стани за
допомогою захисних реакцій спотворення і відкидання. Відкидання
необхідне для того, щоб зберегти Я-концепцію від загрози, не
допускаючи її вираження у свідомій формі. Спотворення – більш
розповсюджений феномен, воно допускає усвідомлення досвіду, але в
такій формі, яка забезпечує узгодження з Я. Так, якщо Я-концепція
включає характеристику «я поганий студент», то досвід отримання
відмінної оцінки може бути легко спотворений для того, щоб
зробити його конгруентним; наприклад, студент може зробити для
себе висновок, що «мені просто пощастило», «викладач не
достатньо розумний», тобто, акцент робиться на внутрішній
узгодженості Я-концепції. Те, що в іншому випадку може стати
позитивним досвідом – отримання відмінної оцінки, тепер стає
джерелом тривоги і стимулом для приведення у дію захисних
процесів.
У 1959 році К. Роджерс вводить поняття потреба в позитивній
оцінці. Ця потреба включає такі цінності як тепло, симпатія, повага,
прийняття і проявляється в потребі дитини в любові і прив’язаності.
Якщо батьки забезпечують дитині безумовну позитивну оцінку, яка
не залежить від жодних умов, якщо дитина відчуває, що для батьків
вона найдорожча у світі, тоді в неї не виникає необхідності відкидати
ті чи інші аспекти свого суб’єктивного досвіду. Однак у тих
випадках, коли батьківська оцінка і прийняття залежать від яких-
небудь умов, дитина буде змушена ігнорувати свій суб’єктивний
досвід, який вступає в конфлікт з її Я-концепцією. Наприклад, якщо
56
дитина відчуває, що її нагороджують любов’ю (позитивною оцінкою)
лише за те, що вона є завжди люблячим сином (донькою), то він
(вона) буде заперечувати усіляке почуття ненависті та буде боротися
за те, щоб зберегти образ себе як люблячого. В цьому випадку
почуття ненависті не тільки неконгруентне Я-концепції, а й загрожує
дитині втратою позитивної оцінки. Отже, нав’язування дитині умов
для визнання цінності призведе до заперечення ним суб’єктивного
досвіду, до розладу між організмом і Я. Причини спотворень в Я-
концепції, причини конфлікту між досвідом індивіда і його Я-
концепцією криються в прагненні індивіда зберегти любов.
Центральною ланкою особистості є самооцінка, уявлення людини
про себе, «Я-концепція», що породжується у взаємодії з іншими
людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів,
вона часто не збігається з оцінкою людини, що оточує, і тоді виникає
дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю.
Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у
перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати
невротичні конфлікти та потребують допомоги психолога у створенні
гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати
систему цінностей, що виникла раніше, – все це визначається К.
Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її
психічного здоров’я в різних життєвих ситуаціях.
Праці дослідника: «В мире советского профессионала», «Две
расходящиеся тенденции», «Клиентоцентрированный/человекоцентр
ированный подход к терапии», «Консультирование и психотерапия»,
«Личностно-центрированная терапия», «Психология супружеских
отношений».

Питання для самоконтролю:

1. Поясніть, спираючись на ієрархічну модель потреб А. Маслоу,
що відбулось з мотивацією студента.
Студент дві доби не спав – готувався до захисту диплома. Він дуже
хотів справити враження на викладачів та однокурсників,
продемонструвавши свої неабиякі знання в психології. Але раптом у
нього пропав інтерес до роботи, йому страшенно захотілось спати.
2. Ознайомившись з наведеною ситуацією, вкажіть, які з якостей
Марії характерні для рівня реалізації потреби у самоактуалізації.
Марія працює в приймальній лікарні швидкої допомоги, яка
розташована в центрі міста, і вона часто має справу з пацієнтами
57
чи їхніми родичами, які налякані та з недовірою ставляться до
медичних працівників. Навіть коли їй хамлять, вона не шкодує часу
на те, щоб спокійно поговорити з людьми. Старша медсестра
критикує її марнування часу, але Марія співчуває пацієнтам, які
відчувають сильний фізичний біль й їхнім родичам, які переживають
за своїх рідних. У приймальному покої вона виражає їм свою участь,
але водночас намагається бути веселою. Їй дійсно вдається
підбадьорити хворих і самій залишатися життєрадісною. Не
дивлячись на те, що грубість їй неприємна, вона намагається
концентруватися на хороших якостях людини та не забувати про
почуття гумору.
3. Поясніть тезу К. Роджерса «… організмом засвоюються саме
ті способи дій, які узгоджуються з Я-концепцією».
4. Обґрунтуйте значення позитивної оцінки за К. Роджерсом у
вихованні дітей.

ТЕМА 7. Підходи теорій научіння до вивчення

особистості

1. Теорії научіння у психології особистості. Біхевіоризм –

Дж. Уотсон, І. Павлов, Е. Торндайк, К. Лешлі – їхні погляди на
природу особистості.
2. Необіхевіоризм – Е. Толмен – введення проміжної змінної.
Гіпотетико-дедуктивний біхевіоризм К. Халла. Навчаючий
біхевіоризм Б. Ф. Скіннера, його теорія оперантного научіння.

Протягом тривалого періоду (1950 – 1970 р.) теорії научіння

здійснювали вагомий вплив на характер мислення в галузі психології
особистості. Згодом цей вплив зменшився і його місце зайняли інші
теорії, зокрема, когнітивна.
Біхевіоризм – напрям психології, предметом якого є поведінка
людини. Поведінку біхевіористи трактують як сукупність відношень
«стимул – реакція» (S-R). Підхід теорій научіння до особистості
спирається на два основні постулати:
 майже будь-яка поведінка засвоюється в результаті научіння;
 вирішальною умовою успіху є об’єктивність і наукова строгість
при перевірці чітко сформульованих гіпотез.
У біхевіоризмі особистість цілком підвладна впливові
зовнішнього середовища. Вивчення особистості – це всього лише
58
галузь загальної психології научіння. Наприклад, психопатологія
розуміється як засвоєння адаптивної поведінки чи як невдача при
засвоєнні адаптивної поведінки. Замість того, щоб говорити про
психотерапію – йдеться про модифікацію поведінки і про
поведінкову терапію. Тому завданням психологів є модифікувати чи
змінювати конкретні дії, замість того, щоб розв’язувати внутрішні
конфлікти, що лежать в основі цих дій чи реорганізовувати
особистість. Ще суттєвою рисою цих підходів є те, що через
орієнтацію на об’єктивність та наукову строгість, головним місцем
вивчення поведінки стала лабораторія, а як досліджувані були
тварини (пацюки, голуби). Слідуючи теоріям научіння, маніпулюють
параметрами зовнішнього середовища і спостерігають наслідки цих
маніпуляцій в поведінці. Загалом біхевіористи вважають, що яка б
узгодженість у поведінці не виявилась, цим ми зобов’язані подібності
умов середовища, в результаті яких і виникають такі дії.
Джон Бродес Уотсон (1878 – 1958) – засновник біхевіоризму.
Починав навчання в Чиказькому університеті на філософському
факультеті, згодом переключається на психологію. Впродовж
навчання прослухав курси неврології і фізіології та брав участь у
великій кількості досліджень, проведених на тваринах. Деякі з них
були присвячені ускладненню поведінки пацюків і пов’язаному з цим
розвитку їхньої центральної нервової системи. За рік до отримання
докторського ступеня Уотсон пережив сильне емоційне потрясіння і
декілька тижнів страждав від безсоння. Він писав, що цей період був
дуже важливим, оскільки підготував його до прийняття більшої
частини вчення З. Фройда.
У Чикаго Дж. Уотсон захистив дисертацію та у 1908 році
переїжджає, щоб стати професором Університету Джона Хопкінса, де
і пропрацював до 1919 року. У цьому університеті, перебування в
якому було перервано лише на час військової служби у період
Першої світової війни, Уотсон розробив своє вчення про біхевіоризм,
як психологічний підхід. Його погляди, що підкреслювали важливість
вивчення поведінки, доступної зовнішньому спостереженню та
заперечення інтроспекції як методу, були представлені в публічних
лекціях у 1912 р. та опубліковані у праці «Поведінка». Поведінка – це
сукупність реакцій організму на стимули зовнішнього середовища.
Звідси базова модель Уотсона S-R (S – стимул, R – поведінкова
реакція людини на цей стимул). Такий підхід стирає принципову
різницю між психологією тварин і людини. Недарма в роботах
59
психологів цього напряму аж до теперішнього часу дані, отримані на
тваринах, безпосередньо переносяться на людину. Заклик дослідника
використовувати об’єктивні методи й покинути спекуляції щодо того,
що діється всередині людини, був сприйнятий з таким ентузіазмом,
що його обрали президентом Американської психологічної асоціації
на 1915 р. Ознайомившись з працями І. Павлова та його теорією
класичного зумовлення, Дж. Уотсон доопрацював свою теорію, що
відобразилось у значущій його праці «Психологія з точки зору
біхевіориста» (1919 р.). У ній дослідник аналізував особливості
вироблення умовних емоційних реакцій у дітей. Дослідження
поведінки одинадцятимісячного Альберта стало хрестоматійним.
У цьому дослідженні Уотсон і Рейнер навчили дитину боятися
тварин і предметів, які однозначно жодного страху не викликали.
Вони виявили, що постукування молотком по підвішеній металічній
пластинці викликало у дитини реакцію здивування і страху. Потім
дослідники довели – якщо вдарити по пластинці безпосередньо за
головою Альберта в той момент, коли він починає повзти, щоб
добратися до лабораторної миші, – він буде боятися цієї миші, хоча
перед тим у нього такого страху не було. Здійснивши цю процедуру
декілька разів, експериментатори з’ясували, що достатньо просто
показати мишу (без звукового супроводу), щоб Альберт почав
плакати. У нього виробилось те, що називають умовною емоційною
реакцією. Тепер Альберт боявся мишей через емоційну асоціацію з
лякаючим звуком. Навіть, Альберт став боятися і інших об’єктів,
які нагадували мишей. Отже, дослідники дійшли висновку, що
більшість страхів є умовними емоційними реакціями.
Блискуча кар’єра теоретика та експериментатора закінчилась
тоді, коли Уотсон у 1919 р. розлучився та одружився на своїй
студентці.
Іван Павлов (1849 – 1936) – російський фізіолог, який під час
своїх досліджень процесу травлення розробив метод вивчення
поведінки і принципи научіння, які значно вплинули на всю
психологічну науку. Дослідник вивчав особливості секреції
шлункового соку у собак; це призвело до відкриття процесу
класичного зумовлення. Їжа розглядається як безумовний стимул,
слиновиділення – безумовний рефлекс; дзвінок – умовний стимул,
слиновиділення – умовний рефлекс. Зміст процесу класичного
зумовлення в тому, що нейтральний стимул починає викликати

60
реакцію завдяки асоціативному зв’язку зі стимулом, який
автоматично (безумовно) породжує таку ж чи дуже подібну реакцію.
Павлов дослідив, що умовний рефлекс, який виник у відповідь на
певний нейтральний стимул, буде асоціюватися і з іншими подібними
стимулами – цей процес отримав назву генералізація (реакція
слиновиділення на дзвінок буде генералізована (узагальнена,
розповсюджена) і на інші звуки). Якщо безумовний подразник слідує
тільки після нейтрального стимулу, відбувається процес
диференціювання, – коли після великої кількості дослідів, тварина
розрізняє стимули. Поступове ослаблення зумовлення, коли умовний
стимул не підтверджується безумовним, породжує процес згасання.
Окрім роботи з вказаними феноменами, І. Павлов зробив
дослідження, яке мало велике значення для пояснення таких
феноменів як конфлікт розвитку неврозів. У його лабораторії була
здійснена перша демонстрація того, що потім отримало назву
експериментального неврозу у тварин.
У собаки був вироблений умовний рефлекс слиновиділення на
сигнал у формі круга. Потім було зроблене диференціювання між
кругом і еліпсом, так як реакція на еліпс не підкріплювалась. Коли
форму еліпса поступово змінювали, роблячи його більш подібним до
круга, собака спочатку диференціювала фігури, та коли неможливо
було розрізняти їх, поведінка собаки стала повністю
дезорганізованою і можна було спостерігати симптоми гострого
неврозу.
Едвард Торндайк (1874 – 1949) – його роботи відкрили перший
розділ у літописі біхевіоризму. Експериментальні дослідження
зоолога відобразилися у докторській дисертації «Інтелект тварин.
Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин».
Після захисту дисертації Торндайк протягом 50 років викладав
психологію у педагогічному коледжі Колумбійського університету.
Там він продовжив експериментальні дослідження, перенісши методи
вивчення поведінки тварин на людей. Він опублікував 507 робіт із
проблем научіння людей та діагностики інтелекту.
Торндайк досяг неймовірних вершин: у 1912 р. був обраний
президентом Американської психологічної асоціації, його праці
користувались неабияким попитом на книжковому ринку, що
допомогло йому отримувати чималий дохід (так, у 1924 р. річний
дохід науковця склав приблизно 70 тис. доларів, а це на той час було

61
неймовірно великою сумою). У 1939 р. пішов на пенсію та наукову
діяльність продовжував до самої смерті.
Весь процес навчання описувався в об'єктивних термінах.
Торндайк вивчав поведінку собак у «проблемному ящику». Тварина
могла вийти з ящика, якщо натискала на певну планку. Вчений
звернув увагу, що тварина діє за методом спроб та помилок і
випадково досягає успіху. Навчання відбувається внаслідок
багаторазового повторення (закон вправ). Якщо після реакції умови
сприятливі, то реакція закріплюється, встановлюється міцний зв’язок
між стимулом і реакцією (закон ефекту). Закони вправ і ефекту були
доповнені й перенесені на людину. Основні закони научіння за Е.
Торндайком такі:
 закон вправ (повторення) – чим частіше повторюється
зв'язок між стимулом і реакцією, тим скоріше вона закріплюється і
тим вона міцніша; реакція на ситуацію пов’язується з цією ситуацією
пропорційно частоті, силі та тривалості повторення зв’язків;
 закон ефекту – із декількох реакцій на одну і ту ж
ситуацію, за решти однакових умов, більш тісно зв’язуються з
ситуацією ті з них, які викликають почуття задоволення, тобто, не
випадкові спроби і помилки, а деякі полярні стани (задоволення,
дискомфорт) служать детермінантами научіння;
 закон готовності – утворення нових зв’язків залежить від
стану суб’єкта, тобто, вправи змінюють готовність організму до
проведення імпульсів;
 закон асоціативного зсуву – якщо при одночасному прояві
двох подразників один з них викликає позитивну реакцію, то інший
набуває здатності викликати ту ж реакцію.
Карл Лешлі (1890 – 1958) – один з учнів Уотсона. Навчався в
університеті Західної Вірджінії, у 1914 р. захистив дисертацію із
зоології в університеті Джона Хопкінса. Працював у Чиказькому,
Мінесотському, Гарвардському університетах, а потім на посаді
директора лабораторії з вивчення приматів в Оріндж-Парку.
Він, як й інші біхевіористи, вважав, що свідомість зводиться до
тілесної діяльності організму. Відомі досліди К.Лешлі з вивчення
мозкових механізмів поведінки вкладалися у таку схему: в тварини
вироблялася певна навичка, а потім видалялися різні частини мозку
для того, щоб з'ясувати чи залежить ця навичка від видаленої частини
мозку. У результаті Лешлі висунув дві концепції, які набули широкої
популярності. У його експериментах при ураженні певної зони кори
62
головного мозку тварини її функції брала на себе інша зона.
Концепція еквіпотенційності (рівноцінності) передбачала що мозок
функціонує як єдине ціле а його різні ділянки еквіпотенційні, тобто,
рівноцінні, і тому успішно можуть заміняти одна одну. Концепція
впливу маси дослідила один з наслідків ураження кори головного
мозку: якість виконання завдання знижується пропорційно до об’єму
ураження й не обов’язково залежить від локалізації ураження.
Жодна з цих концепцій не суперечила основному підходу Лешлі,
за яким різні ділянки мозку відповідають за виконання різноманітних
функцій, однак локалізація (за його спостереженнями) має менший
вплив при більш складних психічних процесах. Результати
експериментальних робіт науковця відображені у праці «Механізми
мозку і інтелект».
Надалі дослідники, які розвивали ідеї біхевіоризму, визнали, що
формула «S → R: стимул → реакція» не може повністю довести
поведінку і діяльність, причому не тільки у людини, а й у тварин.
Існує безліч факторів, які впливають на них. Між стимулом та
реакцією, вважають сучасні психологи-біхевіористи, у людини є
проміжний механізм – пізнавальні процеси. Ці ідеї лягли в основу
необіхевіоризму – напряму в американській психології, що виник у
30-ті роки ХХ ст. Основними представниками необіхевіоризму є
Едуард Чейз Толмен, Кларк Леонард Халл, Беррес Фредерік Скіннер.
Едуард Чейз Толмен (1886 – 1959) – один з піонерів
необіхевіоризму (математик), навчався в Німеччині разом з Куртом
Коффкою. У книзі «Цілеспрямована поведінка тварин і людини»
(1932 р.) він довів, що поведінка не є молекулярним феноменом, який
виражається схемою стимул – реакція. Поведінка за Толменом – це
молярний феномен, тобто, цілісний акт, який характеризується
індивідуальними властивостями, такими як: спрямованість на мету,
розуміння, пластичність, селективність (готовність вибрати ті засоби,
які ведуть до реалізації мети більш коротким шляхом). Власну
концепцію називає когнітивним біхевіоризмом.
Свої експерименти він проводив на білих пацюках, вважаючи, що
закони поведінки є загальними для всіх живих істот, а найбільш чітко
і ретельно можуть бути відслідковані на елементарних рівнях
поведінки. Тому Толмен поставив під сумнів схему S – R як дуже
спрощену і ввів між цими членами важливу перемінну О – психічні
процеси конкретного індивіда, які залежать від його спадковості,
фізіологічного стану, попереднього досвіду та природи стимулу (S –
63
О – R). До проміжних перемінних також належать потреби, мотиви,
цінності.
Научіння відігравало важливу роль у цілеспрямованому
біхевіоризмі Толмена. Він відкинув закон ефекту Торндайка і
запропонував когнітивну теорію научіння, довівши, що в результаті
повторення виконання одного й того ж завдання зв’язки між
факторами навколишнього середовища, очікуваннями організму
посилюються. Таким чином організм пізнає навколишній світ, вивчає
обставини, формує пізнавальну (когнітивну) карту того шляху, яким
слід йти, щоб розв’язати поставлену задачу. Когнітивна карта – це
структура, яка формується в мозку тварини у результаті переробки
впливів, що поступають ззовні, це складна сигніфікативна структура
співвідношень між стимулами та цілями, яка визначає поведінку
тварини у певній ситуації.
Толмен досліджував фактори, що впливають на швидкість і
точність побудови когнітивних карт, довівши, що деякі з них
сприяють ліпшому научінню, а інші призводять до фіксації на певній
реакції (звуження карти), а це знижує адекватність поведінки у новій
ситуації. Він підкреслював, що погане научіння, неуважність чи
надмірна авторитарність дорослих призводять до того, що дитина не
може впоратися з тим лабіринтом – навколишнім світом, в якому
змушена жити. Дослідник виділив особливий тип научіння, яке
отримало назву латентне (приховане). Такий тип научіння має місце,
коли підкріплення відсутнє, проте воно здатне змінювати поведінку,
про що свідчать відповідні реакції організму.
Толмен був великим психологом, однак йому не вдалось повною
мірою використати свої відкриття, які виявилися доволі складними і
передчасними для 20 – 30-х років. Його праці: «Рух до війни»,
«Когнітивні карти у пацюків і людини».
Кларк Леонард Халл (1884 – 1952) – прагнув надати психології
витонченості і точності, які властиві фізико-математичним
дисциплінам. У 40 – 50-ті роки саме концепція Халла стала однією з
основних. Дослідник спирався на вчення І.Павлова про умовні
рефлекси, вважаючи, що найважливішу роль при використанні цього
поняття слід віддати силі навички. Він доводив, що зі всіх факторів
найбільший вплив на силу навички має редукція потреби – чим
частіше вона задовольняється, тим більшою є сила навички.
Величина редукції потреби визначається кількістю і якістю
підкріплень. Сила навички залежить від інтервалу між реакцією і її
64
підкріпленням, а також від інтервалу між умовним подразником і
реакцією.
Відповідно до теорії Халла, асоціація між стимулом і реакцією
називається звичкою; структура особистості складається в основному
з набутих звичок чи зв’язків S – R. Халл вважав, що розвиток є
научіння, яке зумовлюється зовнішніми стимулами.
Ще одне структурне поняття, яке використовувалось
послідовниками Халла, – це поняття драйву. Драйв у широкому
смислі цього слова визначається як внутрішній стимул, достатньо
сильний, щоб активувати поведінку. Якщо аналізувати моделі Халла,
то саме драйви змушують індивіда реагувати. Розрізняють уроджені,
первинні драйви і набуті (вивчені) вторинні драйви. Первинні драйви,
такі, як біль, голод, як правило, асоціюються з фізіологічними
станами усередині організму. Вторинні – це драйви, які набуваються
завдяки асоціаціям із задоволенням первинних потреб. Важливим
набутим драйвом є тривога чи страх. Вторинний драйв тривоги, який
ґрунтується на первинному драйві болю, має велике значення, тому
що може дуже швидко засвоїтися і володіти великою силою. Тривога
може штовхати індивіда на різноманітні дії та відіграє важливу роль у
патологічній поведінці.
Засвоєння реакцій відбувається, коли підкріпленням реакції стає
послаблення (редукція) збуджувальні стимулів. При
інструментальному научінні робиться акцент на використання
набутих реакцій як засобу послабити збуджуючі стимули (наприклад,
нагороду, позбавлення болю, уникнення болю). В типовому
експерименті на інструментальне научіння маніпулюють
інтенсивністю внутрішнього драйву і величиною нагороди, щоб
побачити, як це вплине на научіння. Наприклад, експериментатор
хоче вивчити, як пацюк вчиться проходити лабіринт. Він може
змінювати час харчової депривації (величину драйву голоду) для цієї
тварини, а також кількість харчової нагороди за правильні реакції у
лабіринті і потім визначити, як це впливає на навчання пацюка
проходити лабіринт
Ця схема поширюється і на процес виховання дітей. Тобто,
особистісні характеристики, а це не що інше, як зв’язки S – R,
набуваються в результаті дії системи батьківських (чи інших
значущих людей з оточення дитини) заохочень та покарань.
Праці: «Принципи поведінки», «Математико-дедуктивна теорія
механічного запам’ятовування».
65
 Беррес Фредерік Скіннер (1904 – 1990) – найбільш впливовий
прихильник радикального біхевіоризму. Народився у Нью-Йорку в
сім’ї юриста. Свого батька вважав таким, що прагне похвали і
визнання, а мама притримувалась жорстких стандартів щодо того, що
добре, а що погано. Батьківський дім згадував як теплу й надійну
гавань. Дуже любив вчитися та конструювати різноманітні прибори,
що йому і знадобилось надалі у розвитку своєї теорії научіння.
Коли Скіннер поступив у коледж, помер його молодший брат.
Дослідник не дуже переживав смерть брата і відчував через це
провину. Навчання продовжив у Коледжі Гамільтона –
спеціалізувався в англійській літературі. Отримавши позитивний
відгук на три свої короткі розповіді від відомого письменника
Роберта Фроста, вирішує стати письменником. Після коледжу
Скіннер упродовж року намагається писати і вирішує, що на цей
момент не має що сказати людям. Протягом шести місяців живе у
Грінвіч-Віледж (район у центрі Нью-Йорка, де мешкає богема і
творча еліта), де йому трапляється до рук праця І. Павлова «Умовні
рефлекси» і низка статей Б.Рассела з критикою Уотсона. Прочитане
настільки захопило Скіннера, що він поступає в аспірантуру із
психології у Гарвардський університет. Після його закінчення,
подорожує, ставши хорошим дресирувальником спочатку пацюків, а
потім голубів. Він змусив тварин і птахів виконувати конкретні дії у
визначений час.
Його теорія отримала назву теорія оперантного зумовлення. У
теоріях научіння взагалі тяжко знайти структурні поняття. Реакцію
можна вважати ключовою структурною одиницею біхевіористичного
підходу і скінерівського в тому числі. Реакції можна ранжувати від
простих рефлекторних (слиновиділення на їжу, здригання на звук) до
складних паттернів поведінки. Реакція – це зовнішня, спостережувана
частина поведінки, яку можна пов’язати з подіями навколишнього
середовища. Сутність процесу научіння – це встановлення зв’язків
(асоціацій) реакцій з подіями зовнішнього середовища.
У своєму підході до научіння Скіннер проводив різницю між
реакціями, які викликаються конкретними стимулами (миготіння як
реакція на вітер), і реакціями, які не можна пов’язати з жодним
стимулом. Ці реакції другого типу породжуються самим організмом і
називаються оперантами. Науковець вважав, що стимули
середовища не примушують організм поводити себе певним чином і
не збуджують його до дії. Вихідна причина поведінки криється в
66
самому організмові. Не існує зовнішнього збуджувального стимулу
до оперантної поведінки, вона просто виникає, здійснюється.
Операнти породжуються самим організмом – собака біжить, птах
літає, мавпа скаче, дитина лепече. У будь-якому випадку поведінка
здійснюється без впливу якогось спеціального збуджувального
стимулу. Тобто, оперантна поведінка закладена в біологічній природі
організму.
В основі поведінки важливе місце посідає підкріплення, як подія
(стимул), яка слідує за реакцією і збільшує імовірність її появи. Коли
голуб клює диск, то ця поведінка є оперантною, і якщо вона
супроводжується підкріпленням, таким, як їжа, то імовірність
клювання диска зросте. Отже, підкріплення посилює ту поведінку, за
якою слідує. Стимули, які не є підкріпленнями, можуть стати такими,
завдяки асоціаціям з іншими підкріпленнями. Такі стимули, як гроші
стають генералізованим підкріпленням, оскільки вони забезпечують
доступ до багатьох інших видів підкріплення.
Зрозуміти поведінку – значить керувати нею. Ми керуємо
поведінкою, вибираючи, яку реакцію будемо підкріплювати і з якою
імовірністю. Режим підкріплення можна побудувати, задаючи певний
часовий інтервал. За схемою часових інтервалів, підкріплення
проявляється через визначений проміжок часу (наприклад,
щохвилини), незалежно від кількості реакцій.
Скіннер вважав, що формування поведінки слід здійснювати
лише при позитивному підкріпленні. Хоча скіннеріанці підкреслюють
важливість підкріплень, що ґрунтуються на униканні організму від
неприємних стимулів, Він доводив, що покарання має тимчасовий
характер і недостатньо ефективно знімає небажану поведінку.
Дослідник сконструював «дитячий ящик», щоб механізувати догляд
за дитиною, навчаючи машини, які використовували нагороди у
навчанні дітей шкільних предметів, розробив процедуру, завдяки якій
голубів можна було використовувати під час військових дій, щоб
вони могли наводити ракети на ціль.
У своїх уявленнях про ріст і розвиток, Скіннер засвідчує те, що у
міру того як дитина розвивається, реакції засвоюються та
залишаються під контролем підкріплюючих впливів із боку
зовнішнього середовища. Діти стають самостійними завдяки
підкріпленню дій – щось роблять для себе – їдять, одягаються, тощо.
Дитина отримує нагороду одразу ж після завершення цих дій у
вигляді матеріального заохочення (улюблена їжа) та у вигляді
67
соціального схвалення (похвала). Коли дитину вчать
відтермінуванню задоволення (підкріплення), то спочатку це
відтермінування роблять невеликим, а потім його поступово
збільшують. Через деякий час відповідна поведінка стабілізується і
можна сказати, що дитина виробила вміння витримувати
відтермінування задоволення.
Скіннер і його послідовники категорично виступали проти будь-
якої концепції безсвідомого чи «хворої особистості». Індивід не
хворий, він просто неправильно реагує на стимули. Або йому не
вдалось засвоїти потрібну реакцію (поведінковий дефіцит), або він
добре засвоїв неадаптивну реакцію.
Він був прихильником ідеї, що наука про людську поведінку і
технологія, побудована на її основі, повинні слугувати людству. В
його утопічному романі «Walden two» описується світ, побудований
на регулюванні людської поведінки за допомогою позитивного
підкріплення (заохочення). Скіннера вважають один з найбільш
видатних сучасних американських психологів. Він отримав велику
кількість нагород, включаючи нагороду Американської психологічної
асоціації «За виданий внесок у науку» (1958) і Національну медаль за
заслуги перед наукою (1968). У 1990 р. незадовго до смерті, він став
першим ученим, якому Американська психологічна асоціація
висловила подяку «За видатне життя в науці».

Питання для самоконтролю:

1. Проаналізуйте «умовну емоційну реакцію» у дослідженнях
Дж. Уотсона.
2. Поясніть процеси генералізації, диференціації та згасання за
теорією класичного зумовлення І. Павлова на прикладі «дитину
налякала собака».
3. Розкрийте зміст основних законів научіння за Е. Торндайком.
4. Обгрунтуйте доцільність введення Е. Толменом проміжної
змінної у схемі S – R.
5. Яким чином, на думку К. Халла, драйви активують поведінку
індивіда.
6. Хто з дослідників вважав, що формувати поведінку слід лише
позитивним підкріпленням. Обґрунтуйте.

68
 ТЕМА 8. Когнітивна та соціально-когнітивна теорія
особистості

1. Дж. Келлі – основи когнітивної психології. Теорія особистісних

конструктів – основні концепції та принципи.
2. А. Бандура – основні принципи соціально-когнітивної теорії
особистості. Научіння через моделювання, підкріплення в научінні
через спостереження. Основні положення про природу людини.
Поняття самоефективності.
3. Джуліан Роттер – теорія соціального научіння, основні
концепції та принципи.

У 70-ті р. біхевіоризм представив свої концепції у новому ракурсі

– з погляду когнітивної теорії та теорії соціального научіння й
отримав назву необіхевіоризм.
Джордж Александр Келлі (1905 – 1966) – автор теорії
особистісних конструктів. Конструктивістська теорія спирається на
тезу, що світ пізнавально конструюється людиною, а це –
когнітивний процес. Основний предмет теорії особистісних
конструктів – окрема людина, індивід, а не її частина чи група людей,
не конкретний процес. Клініцист не може ділити клієнта на частини і
зводити його проблему до однієї-єдиної теми. Навпаки, психолог
повинен вивчати клієнта з декількох точок зору водночас.
Дж. Келлі виріс у Канзасі і почав свою першу освіту там же у
Френдз університеті, потім продовжив навчання в Парк Коледжі
(штат Міссурі). В аспірантурі він навчався у Канзаському,
Единбурзькому університеті, Університеті Міннесоти, а докторську
ступінь отримав в Університеті штату Айова у 1931 р. У Канзасі
створив пересувну клініку на колесах, працював психологом в авіації
під час Другої світової війни, а потім обіймав посаду професора
психології в Університеті штату Огайо і Брендайському університеті.
Перший клінічний досвід отримав у муніципальних школах
Канзасу. Саме там він виявив, що вчителі, незадоволені своїми
учнями, відправляли їх у пересувну клініку, однак претензії стосовно
учнів багато говорили про самих учителів. Замість того, щоб
перевіряти скарги вчителів, Келлі вирішив глянути на них як на
вираження їхніх конструктів чи як на їхню інтерпретацію подій.
Келлі не аналізував учня, він пробував зрозуміти як діє дитина і яким
69
чином учитель сприймає ці дії, тобто, як він їх конструює. Ці
дослідження привели науковця до висновку, що абсолютної,
об’єктивної істини не існує: події набувають певного значення тоді,
коли вони конструюються чи інтерпретуються індивідом.
Кожна людина за своєю природою – вчений-дослідник. Учений
прагне передбачити і контролювати явища. Келлі вважає, що
психологи, діючи як учені, прагнуть передбачити та контролювати
поведінку, але чого вони не можуть передбачити, так це того, що їхні
досліджувані діють аналогічно. Вчені створюють теорію, перевіряють
гіпотези і зважують експериментальні докази. Келлі вважав, що те
саме роблять усі люди: переживають подію, звертають увагу на
подібність й відмінність у цих подіях, формулюють поняття чи
конструкти, щоб впорядкувати явища, і на основі цих конструктів
прагнуть передбачити події. У цьому сенсі всі люди – вчені. А це
означає, що ми всі орієнтовані на майбутнє. Саме майбутнє цікавить
людину, а не минуле. Усі люди володіють здатністю
«репрезентувати» середовище, а не просто реагувати на нього. Так
само як учені можуть створювати альтернативні теоретичні
формулювання, так і індивіди можуть інтерпретувати та
реінтерпретувати, пізнавально конструювати та переконструйовувати
навколишнє середовище. Життя – це репрезентація, чи пізнавальне
конструювання реальності, і це допомагає індивідам творити й
перетворювати самих себе.
Одні люди можуть дивитися на життя під різними кутами зору,
тоді як інші «зациклюються» на інтерпретації, що склалася раніше.
Попри це всі люди можуть сприймати події лише в межах певних
категорій (конструктів), які їм доступні. За Келлі, люди можуть
пізнавально конструювати події, проте їхні інтерпретації зв’язують їх
по руках та ногах. Отже, ми приходимо до нового розуміння свободи
волі і детермінізму. Люди водночас і вільні, і детерміновані – система
особистісних конструктів дає людству як свободу рішень, так і
обмеження дій. Ця система дає свободу тому, що вона допомагає у
людству мати справу зі значеннями подій, а не безпорадно
підкорятися цим подіям, а обмеження вона висуває тому, що людство
ніколи не зможе зробити вибір за межами того світу альтернатив,
який саме створило для себе. Загнавши себе в «рабство» цими
пізнавальними конструкціями, люди здатні стати вільними, якщо
будуть знову і знову реінтерпретовувати навколишнє середовище та
життя загалом. Отже, люди перестануть бути жертвами минулої
70
історії чи теперішніх обставин, якщо тільки не захочуть
інтерпретувати себе у такий спосіб.
Ключове структурне поняття, що описує людину як ученого – це
конструкт. Конструкт – це спосіб конструювання чи інтерпретації
світу. Це поняття використовує індивід, щоб розкласти події за
категоріями і намітити курс поведінки. Людина попереджає події,
спостерігаючи за їхніми паттернами й повторами. Індивід переживає
події, інтерпретує їх, структурує і наділяє їх певними значеннями.
Переживаючи події, людина помічає, що деякі з них мають загальні
характеристики, які відрізняють їх від інших подій. Індивід розрізняє
подібності та контрасти (він спостерігає, що одні люди високі, інші –
низькі, одні – чоловіки, інші – жінки, є речі тверді, а є м’які). Саме це
конструювання подібності, контрасту і формує конструкт. Якщо б не
було конструктів, життя було б хаотичне.
Щоб сформувати конструкт необхідно як мінімум три елементи:
два елементи повинні сприйматися як подібні, а третій елемент – як
відмінний від цих двох. Конструювання двох елементів як подібних
формує полюс подібності; їх протиставлення третьому елементу
формує контрастний полюс конструкта. Спостерігаючи, як дві
людини допомагають комусь, а третя б’є когось, можна прийти до
конструкту «добрий – жорстокий»; до того ж добрий утворює
полюс подібності, а жорстокий – полюс контрасту. Ми не зможемо
зрозуміти природу конструкту, якщо будемо використовувати лише
полюс подібності чи лише полюс контрасту. Ми ніколи не
дізнаємося, що значить конструкт «повага», доки не зʼясуємо, які
події людина відносить до цього конструкту, а які сприймає як прямо
протилежні. Цікаво, що, усі конструкти, які використовує індивід для
опису інших людей, потенційно можуть стосуватися і його самого
(ніхто не може назвати іншу людину дурною, не оцінивши себе за
цим параметром).
Конструкти вплетені у повсякденну мову людини. Існують
конструкти, які люди використовують у міжособистісних взаєминах а
деякі часто породжують проблеми у цих взаєминах. Наприклад,
розповсюдженою проблемою в сімейних відносинах є акцентування
партнерами конструкта «винен – не винен» як центрального. Як
правило, кожен з них доводить, що саме він (вона) – «не винна»
сторона, а «винен» у неприємностях інший партнер. Обоє можуть
спочатку сприймати сімейного консультанта як суддю, який повинен
винести вирок, а не як спеціаліста, який може допомогти їм
71
побачити все в іншому світлі чи переглянути свої конструкти. Інший
приклад стосується тези «хіба в будь-яких взаєминах немає
переможеного і переможця?» Проте це всього лише один можливий,
але не необхідний конструкт. Ще можна використати конструкт
«схильний – не схильний до компромісів» чи «чуйний – не чуйний».
Такі різноманітні конструкти можуть призводити до
найрізноманітніших паттернів взаємовідносин. У багатьох подружніх
пар проблеми виникають тому, що вони інтерпретують свої взаємини
скоріше у термінах влади і випробування волі, а не в термінах
допомоги і співчуття.
Конструкти не завжди доступні індивіду у вербальній формі,
існують ще і довербальні конструкти. Вербальний конструкт може
бути виражений словами, довербальний конструкт – це конструкт,
який використовується навіть у тому випадку, коли у людини немає
слів, щоб виразити його. Довербальний конструкт засвоюється ще до
того, як у дитини з’являється мова. Деколи один полюс є
недоступним для вербалізації, тоді він характеризується як
підводний. Якщо індивід стверджує, що люди творять добро,
значить можна говорити, що інший полюс конструкту ніби
втоплений, перебуває під поверхнею, так як людина в принципі
повинна усвідомлювати наявність у світі і протилежних вчинків,
щоб сформувати «хороший» полюс конструкту. Отже, конструкти
можуть бути недоступними для вербалізації, а індивід може бути
нездатним повідомити про всі елементи, які входять в його
конструкт, але це не означає, що у індивіда є несвідоме. Незважаючи
на визнання важливості довербальних і підводних конструктів,
способи їхнього вивчення не були розроблені, та загалом ця область
залишилась нерозвинутою.
Конструкти, які використовує людина для інтерпретації та
передбачення подій, організовані в систему. Виділяють центральні і
периферичні конструкти. Центральні (ядерні) конструкти найбільш
суттєві для людської діяльності й можуть змінюватися лише
викликаючи серйозні зміни у всій системі загалом. Периферичні
конструкти можуть змінюватися без серйозної модифікації
центральної структури. Усередині системи конструкти організовані
ієрархічно. Головний конструкт включає інші конструкти у свій
контекст, а підлеглий – це конструкт, який включений у контекст
іншого (головного). Наприклад, конструкти «розумний – тупий» і

72
«привабливий – непривабливий» можуть бути підлеглими щодо
головного «хороший – поганий».
Усі конструкти, які входять у систему конструктів людини
взаємопов’язані до певної міри. У поведінці людини, як правило,
виражається не якийсь один конструкт, а їхня система, та зміна в
одному аспекті системи тягне за собою зміни і в інших її частинах.
Загалом конструкти організовані так, щоб мінімізувати несумісності
та неузгодженості. Проте деякі конструкти у системі можуть
конфліктувати з іншими й, таким чином, породжувати у людини
напруженість і труднощі у прийнятті рішень.
Дж. Келлі створив свій власний метод вивчення особистості
(особистісних конструктів) – Репертуарний тест рольових
конструктів (Реп-тест). Основні праці дослідника: «Метод
репертуарних решіток», «Психологія особистісних конструктів».
Коріння соціально-когнітивної теорії виходять з традицій теорії
научіння, спочатку вона називалась теорія соціального научіння.
Соціально-когнітивна теорія надає особливого значення соціальним
причинам і важливості когнітивних процесів у всіх аспектах
функціонування людини – мотивації, емоції, дії тощо. Представники
цього напряму критикують психоаналіз за акцентування внутрішніх
інстинктів та несвідомих сил, які не піддаються систематичному
вивченню. Традиційну теорію рис критикують за акцент на внутрішні
диспозиції, які на думку прихильників цієї теорії, призводять до
узгодженості поведінки у різноманітних ситуаціях. Науковці
соціально-когнітивної теорії наполягають на варіативності поведінки,
за допомогою якої людина реагує на зміни у навколишньому
середовищі, тобто, поведінка є ситуативно-специфічною й люди
користуються різними паттернами поведінки у різних ситуаціях.
Вважається, що ці характерні ситуативно-поведінкові паттерни
більшою мірою визначають особистість, ніж агреговані крос-
ситуативні відмінності теорії рис. Автори соціально-когнітивної
теорії вважають, що важливіше знати те, в яких ситуаціях людина
поведе себе як екстраверт, а в яких як інтроверт, ніж знати загальний
рівень їхньої екстра-інтровертованості порівнянно з іншими
індивідами. Між організмом і середовищем, яке його оточує, завжди
відбувається процес взаємодії.
Представники цієї теорії є біхевіористами у своїй пристрасті до
систематичного дослідження людської поведінки, але вони гуманісти
у акценті можливостей людей впливати на свою долю та розвиватися
73
у встановлених нею біологічних рамках. Їхній розрив з теорією
научіння виражається у визнанні ролі когнітивних процесів та
впевненості у те, що научіння може відбуватися без нагороди.
Загалом, можна виділити такі специфічні риси соціально-
когнітивної теорії:
 підкреслюється, що люди виступають як активні агенти;
 робиться акцент на соціальних джерелах поведінки;
 великого значення надається когнітивним процесам;
 підкреслюється ситуативна специфічність поведінки;
 відзначається важливість систематичного дослідження;
 засвоєння складних паттернів поведінки може відбуватися і
без нагороди.
Альберт Бандура (1925 – 1988) – американський учений
канадського походження. Виріс у Канзасі на півночі провінції
Альберта, навчався в університеті Британської Колумбії. У
аспірантурі за спеціальністю «клінічна психологія» навчався в
Університеті Айови, який був відомий своїми дослідженнями
процесів научіння. Після отримання докторського ступеня
переїжджає в Стенфорд та починає займатися інтерактивними
процесами у психотерапії, а також вивчає паттерни сімейних
відносин, які призводили до агресивності дітей. Отримав багато
академічних нагород за видатні наукові досягнення. У 1974 р. був
обраний президентом Американської психологічної асоціації, а у
1980 р. отримав нагороду асоціації «За видатний внесок у науку».
Альберт Бандура вважає, що научіння у людини може
відбуватися двома основними шляхами:
 прямим, безпосереднім підкріпленням;
 підкріпленням непрямим, коли людина спостерігає за
поведінкою інших.
Дослідник вважає, що особистість формує поведінка людини, її
індивідуальні характеристики (особливо важливу роль тут відіграє
мислення) та вплив навколишнього середовища, причому,
формування особистості відбувається лише тоді, коли всі ці чинники
діють спільно, а навчання не обов’язково припускає винагороду.
Тобто, люди можуть вчитися, спостерігаючи за діями інших
(наприклад, ми дивимося на фокусника, який виконує який-небудь
трюк, зауважуємо, як він це робить, а потім вдома самі
повторюємо його фокус). Очевидно, насамперед навчання необхідно
нам самим, щоб щось робити. Крім того А. Бандура велику увагу
74
приділяє здатності людини мислити та пізнавати й набагато менше,
скажімо, порівняно зі Скіннером, – чинникам навколишнього
середовища. Науковець підкреслює також ідею про те, що
підкріплення може бути й непрямим, тобто ми можемо прагнути до
навчання тоді, коли бачимо, як інші отримують за це нагороду. З
радикальним біхевіоризмом теорія Бандури розходиться й у погляді
на відносини між підкріпленням і мисленням. У той час як Скіннер
дотримується погляду, що навчання неможливе без підкріплення,
Бандура стверджує, що не може бути підкріплення без попередньої
здатності пізнавати. Для того, щоб щось зміцнило нас у наших
намірах, ми повинні мати уявлення про зв’язок між діями та їхніми
наслідками. Практично не розглядаючи роль біологічних чинників у
формуванні особистості, Бандура визнавав, що людина – це продукт
навчання, у процесі якого вона здатна засвоювати різноманітні
поведінкові паттерни.
Крім пластичності свідомості, яка дає змогу змінювати стилі
поведінки, найважливішою людською якістю є мислення, яке
допомагає використовувати символічні структури, наприклад, мову,
пізнавати явища навколишнього світу й осмислювати поведінку, хоча
б частково визначаючи, які події навколишнього середовища буде
сприйнято, які з них дістануть оцінку та стануть основою для дії.
А. Бандура сформулював потрійну модель реципрокного
детермінізму, відповідно до якої поведінка людини – це результат
взаємодії особистісних чинників, у тому числі мислення, а також
явищ навколишнього середовища й дій самої людини. Два важливі
чинники навколишнього середовища, яким теоретики інших напрямів
часто не приділяють належної уваги, – це випадкові зустрічі і події.
Бандура вважає, що багато впливів, які мають вирішальне значення
для нашого життя, беруть початок у цих незапланованих і
несподіваних подіях. Однак тільки-но такі події відбуваються, вони
входять до потрійної моделі так само, як і заплановані.
Людська діяльність, як правило, більш успішна, коли індивід
характеризується високою самоефективністю, тобто великою
впевненістю у своїй здатності зробити дії, які дадуть бажаний
результат у конкретній ситуації. Самоефективність підвищується або
знижується завдяки:
 безпосередньому досвідові, тобто успішним власним діям;
 непрямому досвідові;
 суспільному схваленню або осуду;
75
  фізичному й емоційному станові людини.
Колективна ефективність означає впевненість групи людей у
тому, що вони можуть спільними зусиллями домогтися соціальних
змін.
Дослідник вважає, що людина може вчитися, не роблячи ніяких
дій. Він називає цей процес навчання через спостереження і відрізняє
його від навчання через програвання. Щоб навчатися за допомогою
спостереження, людина повинна:
 звернути увагу на зразок, який збирається виконувати;
 організувати і зберігати свої спостереження;
 спробувати виконати нові для себе дії;
 мати причину повторювати поведінку моделі.
Навчання через програвання відбувається, коли людина
стикається з наслідками своєї діяльності. Ці наслідки можуть
повідомляти індивіду інформацію, мотивувати майбутню поведінку
або підкріплювати теперішнє.
Низка досліджень А. Бандури присвячена проблемі агресії.
Агресію дослідник розглядає як соціальне явище, як форму
поведінки, що засвоюється в процесі соціалізації. Запропонована
теорія передбачає аналіз агресивної поведінки у таких напрямах:
розуміння засобів засвоєння агресивних дій; визначення факторів, що
провокують їхню появу; вивчення умов, які сприяють закріпленню
цієї моделі поведінки. Засвоєння агресивної поведінки відбувається
здебільшого на основі спостереження та власного досвіду, але роль
біологічних факторів повністю не заперечується, а лише обмежується
їхній вплив. Агресію викликають біологічні фактори (гормони,
фрустрація) та научіння (спостереження, досвід). Провокатором
агресії є негативне поводження (нападки, фрустрація), активізуючи
мотиви (конкуренція), інструкції (накази), ексцентричні переконання
(параної, далекі ідеї). Після засвоєння агресивних реакцій на перший
план виступають фактори, які відповідають за їхню регуляцію.
Такими факторами є матеріальні заохочення, покарання, суспільне
схвалення чи осуд. Агресія може також регулюватися вікарним
досвідом, тобто, спостереженням за тим, як винагороджують або
карають інших та процесами саморегуляції (людина може сама для
себе визначити заохочення та покарання). А. Бандура вказує, що
причиною агресії є спотворений процес соціалізації, зокрема,
зловживання батьками покараннями, їхнє жорстоке ставлення до
дітей.
76
 Праці – «Подростковая агрессия», «Социальное научение и
развитие личности». Остання праця науковця присвячена впливу
різноманітних характеристик суспільства (соціальних, економічних)
на віру людини у свої здібності.
Джуліан Бернард Роттер (1916-) народився в Нью-Йорку
(Бруклін) у сім’ї єврейських емігрантів. Диплом бакалавра отримав у
Бруклінському коледжі, магістерську дисертацію захистив в
Університеті Айови (керівник Курт Левін), докторську – в
Університеті Індіани. Юнаком був постійним читачем місцевої
бібліотеки, захоплювався працями А. Адлера, К. Халла, Б. Скіннера,
Е. Толмена, З. Фройда. Проте у часи депресії 30-х р. гуманітарні
науки не були «надійними», тому Дж. Роттер обирає як основну
спеціальність хімію, а психологію вивчає факультативно. Під час
навчання відвідував лекції А. Адлера, який згодом запросив Роттера
брати участь у засіданнях Товариства Індивідуальної психології.
Під час Другої світової війни, після захисту докторської
дисертації, Роттер працював радником (військовим психологом) в
армії США, потім очолив програму клінічної психології в
Університеті штату Коннектикут, де і пропрацював до виходу на
пенсію у віці 70 років. Також він був завідувачем відділення
соціальної психології та психології особистості Американської
психологічної асоціації, президентом Східної психологічної асоціації.
У 1988 р. отримав нагороду Американської психологічної асоціації
«За виданий внесок у науку», а у 1989 р. – нагороду Ради директорів
програми клінічної психології «За видатний внесок у клінічну
підготовку».
Дж. Роттер утверджував, що ключем до передбачення поведінки є
знання, минула історія та очікування, і наполягав на тому, що
людську поведінку можна передбачити найбільш ефективно, якщо
розглядати взаємовідносини людини зі значущим для неї зовнішнім
середовищем.
За теорією Дж. Роттера, соціальну поведінку можна описати за
допомогою таких понять:
 поведінковий потенціал – кожна людина володіє певним
набором дій, поведінкових реакцій, що сформувалися впродовж
життя;
 на поведінку впливає суб’єктивна імовірність очікувань, за
якою, на думку людини, буде певне підкріплення після певної
поведінки у будь-якій ситуації (якщо людина вважає, що існує висока
77
імовірність того чи іншого підкріплення в цій ситуації, вона швидше
засвоює необхідну поведінку, яка відповідає ситуації й
підкріпленню);
 на поведінку людини впливає характер підкріплення, його
цінність для людини (різні люди цінують і віддають перевагу різним
підкріпленням: хтось більше цінує похвалу, пошану з боку інших,
хтось – гроші, або більш чутливий до покарання тощо);
 на поведінку людини впливає її «локус контролю»: –
екстернал або інтернал, відчуває вона себе «пішаком» чи вважає, що
досягнення її мети залежить від власних зусиль.
Поведінковий потенціал, на думку Дж. Роттера, містить 5
основних блоків поведінкових реакцій, «технік існування»:
поведінкові реакції, спрямовані на досягнення успіху,
результату – вони є підставою для соціального визнання;
поведінкові реакції пристосування, адаптації – це техніки
узгодження з вимогами інших людей, суспільних норм тощо;
захисні поведінкові реакції використовують у ситуаціях, вимоги
яких перевищують можливості людини саме тепер (це реакції
заперечення, придушення бажань, знецінення, затушування тощо);
техніки уникнення – поведінкові реакції, спрямовані на «вихід з
поля напруження», відхід, утеча, відпочинок тощо;
агресивні поведінкові реакції – це може бути і реальна фізична
агресія, і символічні форми агресії: іронія, критика, насмішка,
інтриги, спрямовані проти інтересів іншої людини тощо.
Праці: «Соціальне научіння і клінічна психологія», «Клінічна
психологія», «Особистість».

Питання для самоконтролю:

1. Обґрунтуйте тезу Дж. Келлі «кожна людина – вчений-
дослідник».
2. Проаналізуйте полюс подібності та полюс контрасту у теорії
Дж. Келлі.
3. Розкрийте зміст моделі реципрокного детермінізму
А. Бандури.
4. Що формує особистість людини за теорією А. Бандури.
5. Яким чином, на думку Дж. Роттера, можна передбачити
поведінку людини?
6. Проаналізуйте поведінкові реакції, які формують
поведінковий потенціал особистості.
78
 ТЕМА 9. Гештальтпсихологія та її особливості
вивчення особистості

1. Гештальтпсихологія та її погляди на природу людини.

Ф. Перлз – засновник гештальттерапії. «Рівні невротичності» у теорії
Ф. Перлза.
2. К. Левін – теорія полів та концепція особистості згідно із цією
теорією. Теорія мотиваційних конфліктів.
Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою появи якого
вважають 1910р. – час зустрічі Макса Вертгеймера (1880 – 1943),
Вольфганга Келлера (1887 – 1967) і К. Коффки (1886 – 1941) –
виникла як спроба теоретично обґрунтувати деякі феномени зорового
сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив
акцент на її цілісності. Перша робота Вертгеймера, розкрила
принципи гештальтпсихології, – «Експериментальні дослідження
видимого руху» – була опублікована в 1912 р., проте остаточне
оформлення нового напряму відбулося вже після Першої світової
війни. Дослідник сформулював програму гештальтпсихології як
наукової школи, де визначив метод – експеримент. Представники
гештальтпсихології вважали, що предметом психологічної науки є
дослідження змісту психіки, пізнавальних процесів, а також
структури і динаміки розвитку особистості.
Гештальтпсихологи вважали, що первинними є саме цілісні
структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з
якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони.
Єдиною психічною реальністю гештальтпсихологи вважали факти
свідомості.
Головна ідея цієї школи полягала в тому, що в основі психіки
лежать не окремі елементи свідомості, але цілісні фігури – гештальти,
властивості яких не є сумою властивостей їхніх частин. Принцип
гештальтпсихології – холізм (цілісність). Організм, взаємодіючи з
середовищем, миттєво створює гештальти – цілісні автоматизовані
образи. Гештальт – форма, вид, він відтворює відносини між
елементами зовнішнього фізичного поля, простору, з яким взаємодіє
організм. Поява думки пов'язана з виникненням гештальта на межі
взаємодії організму з зовнішнім середовищем. Свідомість – активна,
вона не просто відображає світ, як дзеркало, а конструює узагальнені

79
схеми – образи, в які включено організм. Під час дослідів над
тваринами гештальтисти довели, що, ігноруючи психічні образи-
гештальти, не можна пояснити їхньої рухової поведінки. Це
підтверджував, наприклад, феномен «транспозиції». У курей
вироблялося диференціювання двох відтінків сірого кольору. Спершу
вони навчалися клювати зерно, розкидане на сірому квадраті,
відрізняючи його від чорного, що був поряд. Під час контрольного
досліду той квадрат, який спочатку слугував позитивним
подразником, розташовували поряд із ще світлішим квадратом. Кури
обирали саме цей останній, а не той, на якому вони звикли клювати.
Отже, вони реагували не на стимул, а на співвідношення стимулів (на
«світліше»).
Розвиток психіки ототожнюється з ростом і диференціацією
гештальтів. Основа розвитку психіки та свідомості – сприйняття.
Гештальтисти довели, що на основі сприйняття у взаємозв'язку
розвиваються пам'ять, мислення й емоції.
Гештальтпсихологія, на противагу трактуванню свідомості як
«споруди з цегли (відчуттів) і цементу (асоціацій)», стверджувала
пріоритет цілісної структури, загальної організації, від якої
залежать її окремі компоненти.
Данський психолог Е. Рубін вивчив цікавий феномен «фігури і
фону». Фігуру об’єкта сприймають як замкнуте ціле, а фон тягнеться
позаду. У так званих «подвійних зображеннях» в одному і тому
самому малюнку розрізняють або вазу, або два профілі. Ці та безліч
аналогічних фактів засвідчували цілісність сприйняття.
Критикували гештальтисти біхевіористську формулу «проб і
помилок». На противагу під час дослідів над людиноподібними
мавпами науковці з’ясували, що мавпи здатні знайти вихід з
проблемної ситуації не роблячи випадкові проби, а миттєво вловивши
відношення між речами. Таке сприйняття відношень назвали
«інсайтом». Він виникає завдяки побудові нового гештальта, який не
є результатом навчання і який не можна вивести з колишнього
досвіду.
Значне зацікавлення мала праця В. Кьоллера «Дослідження
інтелекту в антропоїдів». Один з його піддослідних шимпанзе
(Кьоллер назвав його «Аристотелем серед мавп») упорався із
завданням дістати приманку (банан), миттєво вловивши відношення
між розкиданими предметами (ящиками, палицями), користуючись

80
якими він досягнув мети. У нього спостерігали щось подібне до
властивого людині «осяяння».
Вивчаючи мислення людини, гештальтпсихологи доводили, що
розумові операції у розв’язанні творчих завдань підпорядковані
особливим принципам організації гештальта («групування»,
«центрування» тощо), а не правилам формальної логіки.
Отже, свідомість у гештальттеорії розглядали як цілісність,
охоплену динамікою пізнавальних (когнітивних) структур, які
змінюються за психологічними законами.
Ця школа одна з перших звернула істотну увагу на розробку
нових, об'єктивних експериментальних методів дослідження психіки.
Крім того, це була перша (і довгий час практично єдина) школа, яка
почала експериментальне вивчення структури і якостей особистості,
так як метод психоаналізу, використовуваний глибинною
психологією, не можна було вважати ні об'єктивним, ні
експериментальним. Методологічний підхід гештальтпсихології
базувався на кількох підставах – поняттях психічного поля,
ізоморфізму і феноменології.
Гештальтпсихологія знайшла продовження в сучасному напрямі
психотерапії (гештальттерапія), автор якого Фредерік Саломон
(Фріц) Перлз (1893 – 1970). Народився Перлз у Берліні у
дрібнобуржуазній єврейській сім’ї. Часті сімейні скандали
перетворили двох сестер маленького Фріца на «сірих мишок», а
самого хлопця, навпаки, – на бунтаря. Хлопець був не найкращим
учнем (два роки просидів у 7 класі), проте це йому не завадило стати
студентом медичного факультету Фрайбургського університету, а
згодом перевестись у Берлінський університет. У часи Першої
світової війни, перервавши навчання, йде на фронт військовим
лікарем. Лише у 1920 р. отримує диплом психіатра і працює у
Франкфуртському неврологічному інституті. Лікувальна практика не
приносила задоволення Ф. Перлз захопився психоаналізом,
зблизившись з В. Райхом й К. Хорні.
На початку 30-х років євреям залишатися в Німеччині було
небезпечно – Перлз поспіхом переїжджає в Голландію, а звідти в
Південну Африку, в Йоганнесбург, де відкриває
Південноафриканський інститут психоаналізу. Там виходить його
перша книга «Его, голод і агресія». У професійній діяльності
науковцю допомагала дружина Лаура (Лора), яка була доктором
психології.
81
 Нав’язливе бажання особисто побачитися із З. Фройдом ніколи
не полишала Ф. Перлза. Заради цього у 1936 р. він, сам сидячи за
штурвалом літака, здійснив нелегкий переліт з Південної Африки в
Європу. Зустріч відбулась на Міжнародному психоаналітичному
конгресі, тривала 4 хв. і не виправдала сподівань Перлза. Фройд не
висловив жодної цікавості до особистості Перлза, до його
трактування психоаналізу та не став з ним розмовляти. Перлз
серйозно образився й, повернувшись в Йоганнесбург відійшов від
психоаналізу і приступив до створення власного підходу у
психотерапії.
Спираючись на ідеї гештальтпсихології (людська психіка
розглядається як єдине ціле), дослідник почав використовувати
різноманітні психотерапевтичні прийоми та активно
експериментувати з ними, тобто, наукоподібну гештальтпсихологію
перетворив на популярну практику. У 1946 р. Фріц Перлз переїхав у
США й відкрив у Нью-Йорку Інститут гештальттерапії, штаб-
квартирою якого став будинок родини Перлзів. Там він займався як з
учнями, так і з клієнтами (у сім’ї почалися сварки, що призвело до
повного розриву подружжя). У 1964 р. Перлз увійшов у штат
постійних викладачів знаменитого Інституту Есален (Біг-Сур,
Каліфорнія) – там він жив і активно розвивав ідеї гештальттерапії
упродовж п’яти років. Після цього переїхав у Британську Колумбію,
де заснував психотерапевтичну громаду (на острові Ванкувер), на
території якої клієнти не лише проходили групове консультування, а
й жили. У цей час науковець опублікував дві праці, яку згодом його
прославили: «Гештальттерапия в дословном изложении», «Внутри и
вне помойного ведра».
У 1970 р. Фріц Перлз відправився у мандрівку по Європі,
об’єднавши відпочинок з читанням лекцій. Повертаючись додому, в
аеропорту вчений пережив серцевий напад та через чотири дні (14
березня) помер. Дві інші знамениті праці науковця вийшли за три
роки після смерті автора – «Свидетель терапии», «Гештальтподход».
Особистість – це цілісне утворення, яке складається з двох
компонентів – его (Я) та ід (Воно). Коли домінує его, людина здатна
вирізняти те, що притаманне лише їй та відрізняє її від людей, що
оточують. Таким чином встановлюються межі его, які допомагають
індивіду зберегти свою унікальність, нетотожність із зовнішнім
світом. Коли домінують спонукання із області ід, індивід перебуває в
тісному контакті з оточенням, межі стають розмитими, і у нього
82
виникає почуття ідентичності зі всім світом. Функціонування
особистості в режимі ід позначається як ідентифікація. Ці два
доповнюючі один одного аспекти особистості відповідальні за
формування і завершення гештальтів. Его виділяє фігуру з фону, а ід
завершує гештальт, внаслідок чого фігура зливається із загальним
полем.
В основі психотерапевтичного підходу Перлза лежать п’ять
ключових теоретичних понять: фігура і фон, усвідомлення і
зосередженість на теперішньому, зрілість і відповідальність,
полярність, захисні функції. Все, що в цей момент є для людини
найбільш цінним, утворює фігуру, яка виділяється у свідомості на
фоні інших обставин. У процесі природної саморегуляції організму
цей утворений фігурою і фоном гештальт постійно змінюється.
Невротичне функціонування виникає, коли між внутрішньою і
зовнішньою зонами свідомості виникає середня зона – зона фантазії.
Поняття «полярності» використовується при описі боротьби між
крайніми протилежностями, існуючими у межах однієї особистості,
наприклад у випадку конфлікту між «нападаючим» і «тим, що
захищається». Зрілість – це здатність людини виявити власні ресурси
і прийняти відповідальність за саму себе. Функції захисту – це
неефективні способи боротьби з небезпекою та стресами, це так звані
«рівні невротичності», які включають злиття, ретрофлексію,
інтроекцію і проекцію.
Якщо ідентифікація є нормальним аспектом функціонування ід,
то злиття – це невротичний механізм уникнення контакту. Злиття
має місце в тих випадках, коли особистість не відчуває меж між
собою та іншими. Злиття можна розпізнати за схильністю
використовувати займенник «ми» замість «я» при описі індивідом
власного стану чи поведінки. Така людина не має чіткого уявлення
про межі власного «Я». Вона не може відрізнити власні думки,
почуття, потреби від чужих, у результаті чого втрачає здатність
встановлювати контакти з іншими.
Ретрофлексія, інтроекція і проекція – це порушення взаємодії его
з оточенням, це зміщення межі між его та оточенням, у результаті
чого певні суттєві особистісні аспекти виводяться за її межі або,
навпаки, в її межі попадає те, що для особистості органічно є чужим.
Ретрофлексія буквально означає «різкий поворот на себе». При
ретрофлексії встановлена его межа між особистістю і оточенням
зміщується ближче до центру особистості – людина починає
83
ставитись до себе так, як вона ставиться до інших людей чи об’єктів.
Це відбувається через те, що колись індивід не задовольнив свої
потреби і замість того, щоб і надалі спрямовувати власну енергію
назовні з метою змінити оточення, індивід спрямовує її на себе.
Таким чином конфлікт з оточення переноситься всередину людини.
Наприклад, ретрофлексуючий індивід говорить: «Я повинен СЕБЕ
контролювати», «Я повинен СЕБЕ примусити виконати цю роботу»,
«Мені соромно за СЕБЕ», «Я настільки злий на себе, що готовий сам
на себе накричати». Насправді людина зла на іншу, проте вже
встигла засвоїти, що спрямовувати гнів на іншу людину небезпечно.
Можна запропонувати індивіду під час групової психотерапії знайти
який-небудь привід для гніву на інших учасників групи і вступити з
ними у конфронтацію.
Інтроекція – це сприймання чужих переконань та установок без
критики, без спроб привести їх відповідно до своїх. Отже, інтроекти –
це чужі переконання, установки, думки, почуття, які були прийняті
без аналізу, переструктурування і тому не стали частиною
особистості. В результаті інтроекції межа між «Я» і зовнішнім світом
зміщується глибоко всередину особистості, й тому можливості для
саморозвитку виявляються обмеженими. Таким чином енергія
індивіда спрямовується на спроби примирити концепції, які не лише
чужі для нього, але й несумісні між собою, так що він (індивід)
буквально розривається між ними на частини. Найбільш ранні
інтроекти набуваються за допомогою батьківського виховання та
«відправляються на зберігання» у несвідоме. З часом відрізняти
інтроекти від власних переконань стає все важче. Коли чуттєвий
чоловік стримує сльози, так як переконаний, що чоловікам не личить
плакати, це може бути прикладом хорошого засвоєння батьківської
установки. Важливо зрозуміти, чи вважає цей чоловік плач
недоречним, чи його зупиняє штучно створений бар’єр. У
гештальтгрупах велике значення надається вивченню переконань та
установок учасників для того, щоб визначити які з них відображають
істинну позицію людини, а які належать до некритично сприйнятих
чужих переконань.
Проекція протилежна інтроекції. При схильності до інтроеції
особистість приймає в себе аспекти свого оточення, а при схильності
до проекції людина переносить на оточення відповідальність за те,
що відбувається з нею. Прикладом дії механізмів проекції можуть
бути постійні скарги на всезагальну черствість, холодність. Для такої
84
людини весь зовнішній світ стає ареною її внутрішніх конфліктів.
При проекції межа его чітко відділяє своє від чужого, та вона
пролягає так, що неприйняті аспекти особистості розміщуються по
той бік межі.
Ф. Перлз об’єднав особливості невротичних механізмів так:
ітроект чинить так, як, з його точки зору хотілось би іншим, щоб він
чинив; проектуюча людина чинить з іншими так, як, на її думку, інші
чинять з нею; ретрофлексуючий індивід стосовно себе чинить так, як
хотів би чинити з іншими. Отже, завдання гештальтгрупи полягають
в активації усвідомлення, послабленні ретрофлексивного
напруження, асиміляції ітроектів і заміни проекцій прямим
самовираженням.
Науковець велике значення надавав мові тіла, яку вважав більш
інформативною, ніж вербальну мову, яку часто використовують для
самовиправдання та уникнення від розв’язання проблем.
Окрім цього, Ф. Перлз ефективно працював зі снами пацієнтів,
проте, на відміну від психоаналізу, сни дослідник не інтерпретував, а
використовував їх для інтеграції особистості. Науковець вважав, що
різноманітні частини сну є фрагментами особистості. За допомогою
програвання об’єктів сну, окремих його фрагментів може бути
виявлений прихований зміст сновидіння через його переживання, а не
шляхом аналізу.
Курт Левін (1890 – 1947) – німецький, а потім американський
психолог. Народився в невеличкому містечку Могильне, яке тепер
розташоване на території Польщі, а тоді належало Німеччині
(прусська провінція Позен) у єврейській сім’ї. Батьки назвали сина
Цадек, проте з таким іменем у Пруссії жити було нелегко, тому
хлопчику дали інше ім’я – Курт, з яким він увійшов в історію науки.
У місті, яке на думку Левіна, характеризувалося «стопроцентним
антисемітизмом найвищого сорту», шансів на майбутнє не було, тому
у 1905 р. сім’я переїжджає в Берлін.
Курт Левін навчався у Фрайбурзькому університеті, згодом
прослухав курси у Мюнхенському університеті і встиг перед війною
повчитися в університеті Фрідріха-Вільгельма в Берліні. У 1914 р.
отримав докторську ступінь. Після чотирилітньої служби в армії
викладав психологію в Психологічному інституті Берлінського
університету.
З досвіду своєї юності виокремив для себе два важливі моменти.
Перший – людина може володіти будь-якими талантами, проте її доля
85
і світосприйняття завжди пов’язані з групою, до якої вона належить.
Другий урок дослідник отримав на фронті в період Першої світової
війни. Він спостерігав, розпитував, аналізував, а його однополчани
навіть не здогадувались, що з ними експериментують. Левін помітив,
що сприйняття навколишнього у солдат на фронті відрізняється від
сприйняття людей мирного часу (те, що колись здавалось брудною
калюжею, на війні перетворювалось на хороше укриття, а рівна
галявина для пікніка сприймалась солдатами як зона смерті). Отже,
дослідник дійшов висновку, що погляди людини можуть змінитися,
якщо зміняться погляди її групи. Він вважав, що значно легше
змінювати індивідів, зібраних у групу, ніж змінити кожного з них
окремо.
Після війни Левін повернувся до наукової діяльності. Його
головним відкриттям того періоду був психологічний експеримент
(раніше вважалось, що експеримент і психологія несумісні). В
одному з його експериментів досліджуваного, який ні про що не
здогадувався, заводили у кімнату, де на столі лежали книга, лист у
відкритому конверті, олівець, дзвіночок та інші дрібні предмети.
Потім досліджуваного залишали у кімнаті і спостерігали за ним за
допомогою дзеркала Гезелла. Залишені на самоті клієнти спочатку
почувались ніяково а потім починали мимовільно маніпулювати з
пропонованими предметами (у дзвіночок дзвонили усі без винятку).
Таку поведінку К. Левін назвав польовою – предмети наче
притягували усіх досліджуваних і визначали їхню поведінку.
Дослідник дійшов висновку, що людина, без чіткої мети, попадає під
вплив зовнішніх подразників, так як люди машинально робили з
предметами те, що ті ніби просили з ними зробити. Стало зрозуміло,
що людиною, вибитою зі звичної колії, легко керувати, адже ніхто з
учасників експерименту не відчував безпосередньої потреби у тому,
щоб бавитися з олівцем чи дзвонити у дзвіночок.
Після приходу нацистів до влади у 1934 р. емігрував у США.
Життя в Америці складалося нелегко, так як К. Левін погано знав
англійську мову, а викладав у Стенфордському і Корнельському
університетах. Коли почалася війна, Левін виявився єдиним
спеціалістом у США із поведінки груп, і держава зацікавилась його
роботою. Досліднику замовили знайти спосіб переконати
американців перейти з білого хліба на чорний, що він і зробив (від
звички їсти білий хліб скоріше відмовлялися ті люди, яких
запрошували проголошувати це на мітингах).

86
 У 1945 р. став керівником дослідницького Центру групової
динаміки при Массачусетському технологічному інституті. Левін
ставив перед собою альтруїстичні ідеї – він був упевнений, «… що
людство потребує демократії і пом’ягшення норм та правил, проте
гуманізм сам собою утвердитися не може». Задачу побудови більш
гуманного суспільства К. Левін збирався розв’язати за допомогою
групових тренінгів. Учений вважав, щоб змінити групу людей, чи то
етнічна громада, колектив підприємства чи рада директорів, цю групу
слід провести через три стадії:
 «розмороження»;
 «зміна»;
 «нове заморожування».
«Розмороження» – це руйнування існуючої системи цінностей і
життєвих орієнтирів членів групи. Людей ставили в умови, подібні до
умов в експерименті з дзвіночком, які не знали, що їм робити, а тому
хапали першу річ, що потрапляла під руку. На стадії «зміни» групі
підсували новий «дзвіночок» у вигляді нової системи цінностей і
мотивацій, а потім групу знову «заморожували» вже у новому стані.
На практиці К. Левін створив новий тип спілкування між психологом
і клієнтом, який більше нагадував спілкування викладача зі
студентами, ніж на прийомі пацієнта лікарем.
Нарешті, на початку 1947 р. Левін за підтримки правління
заснував Національні тренінгові лабораторії у Бетлі (штат Мен) –
організацію, яка, як планував учений, повинна займатися
перенавчанням лідерів держав. Однак дожити до здійснення мрії
професору не вдалось (помер 11 лютого 1947р.).
Протягом трьох десятиліть своєї діяльності як психолога Левін
розробляв те, що в широкому розумінні називається мотивацією
людської поведінки. Асоціативні або інстинктивні структури мають
бути достатньою мірою активізовані силами потягу, потребами та
квазіпотребами, які перетворюються згодом на тимчасові інтереси,
інтенції. Левін проробляє у своєму вченні промотиваційні аспекти
поведінки ідею «ізоморфізму» між безпосереднім досвідом та
мозковою динамікою.
Мотивація виявляється не ізоморфно структурним зв'язком
середовища, а певним результатом взаємодії зовнішнього та
внутрішнього середовища. Оскільки справжнє значення ситуації
вбирає в себе людський фактор, то і мотивація виявляється також (і
навіть більшою мірою) «гуманізованою». Ось чому свій головний
87
науковий інтерес Левін спрямовує насамперед на соціальну, а не
фізіологічну психологію.
«Поле» як одне з найважливіших понять левінської системи стало
не мозковим полем, ізоморфним безпосередньому індивідуальному
досвіду, а більш соціальним оточенням індивіда. Сама людська
особистість постала системою, що містить у собі субсистеми, які
взаємодіють одна з одною. Якщо особистість активна, субсистема
перебуває в напруженні; діяльність перервано – напруження
залишається до виконання дії. Якщо діяльність не може бути
завершена, напруження дренажується. Провідна формула поля, за
Левіном, має біхевіористичний відтінок, тобто поведінка залежить від
взаємодії особистості та оточення. Згідно з теорією поля, поведінка
не залежить ні від минулого, ні від майбутнього, а тільки від
сучасного. Цей фізикалізм (фізичні тіла мають властивості, але не
мають досвіду) контрастує як з телеологічною вірою, згідно з якою
майбутнє є причиною поведінки, так і з асоціанізмом, який твердить,
що минуле є такою причиною.
Левінівське поле як життєвий простір містить у собі особистість
та її психологічне оточення. Психологічне (або поведінкове) оточення
є, правда, оточенням у тому сенсі, як воно сприймається й
розуміється особистістю. Воно є оточенням, яке співвідноситься з її
теперішніми потребами і квазіпотребами. Левін у зв'язку з цим
висуває ряд понять, які мають пояснити поведінку:
 позитивна або негативна валентність;
 вектор як напрям руху в бік об'єкта або від нього;
 локомоція як рух у психологічному середовищі
(локомоція – шлях, який прокладає людина через психологічне
середовище з метою задоволення потреб, бажань);
 бар'єри, що затримують або блокують локомоцію;
 фрустрація, що виникає перед бар'єром, а при зростанні
напруження завершується випадковою, неспрямованою дією.
Генетично послідовні форми мотивації (імпульсивна, емоційна,
емоційно-розсудлива, раціоналістична, інтуїтивно-моральна)
завершуються постановкою мети вчинку. Поки людина перебуває в
стані боротьби мотивів, вона діє. Цей стан може тривати довго, адже
така боротьба виникає саме тому, що альтернативні сторони – кожна
з них – мають позитивні й негативні моменти. У цьому – драматизм
«боротьби мотивів» як найбільш визначної їхньої характеристики.
Вона ніколи не може бути завершеною, а призупиняється просто
88
тому, що об'єктивний розвиток ситуації примушує людину
припинити боротьбу мотивів і почати діяти. Ось це об'єктивне об-
меження мотивації є її перехід у мету. Тут вже немає предметної
множини. Найбільше, сам мотив повністю поглинено єдиною
предметністю мети, і на останню спрямовується вчинкова акція
людини. Вона вбирає в себе власне мету, засоби її досягнення.
Оскільки засоби самі походять із процесу розгортання мети, то
тут виявляється їхня справжня діалектика. Розгортання мети означає
практичний контакт з нею людини як дію з реальним предметним
світом. Це – практичний аналіз мети, в якій виявляється сам
необхідний предмет і те, що прямує за ним, – засіб. Частина мети, що
залишається поза її ядром, стає засобом. Без такого розчленування
досягнення мети взагалі стає неможливим. Таким засобом, як і такою
метою, виявляється не просто якась предметність, а людина, що має
мету і сама використовує інших людей як засоби досягнення своєї
мети.
Праці науковця: «Намерение, воля, потребности», «Динамическая
теория личности», «Принципы топологической психологии»,
«Понятие генезиса в физике, биологии и истории развития», «Закон и
эксперимент в психологии», «Об аристотелевском и галилеевском
способе мышления».
Питання для самоконтролю:
1. У чому відмінність предмету гештальтпсихології від
предметів інших особистісних теорій?
2. Проаналізуйте структуру особистості за Ф. Перлзом.
3. Розкрийте зміст ключових понять у психотерапевтичному
підході Ф. Перлза.
4. Проаналізуйте психологічний експеримент К. Левіна.
5. Вкажіть стадії, які повинна пройти будь-яка група, на думку
К. Левіна, для того, щоб змінитися.
6. Проаналізуйте теорію «поля» К.Левіна.
7. У чому зміст «боротьби мотивів» у формуванні мотивації
особистості.

ТЕМА 10. Диспозиційний напрям у теорії особистості

89
 1. В. Штерн – засновник диспозиційного напряму в психології
особистості та психотехніки. Структура особистості та її розвиток.
Підходи щодо вивчення особистості.
2. Г. Олпорт – концепція рис особистості. Концепція
функціональної автономії. Поняття диспозиції. Види рис:
кардинальні, центральні та вторинні риси особистості. Ідіографічне
дослідження особистості.
3. Р. Кеттелл – структурна теорія рис особистості, основні
концепції та принципи. Методи вивчення особистості. Підхід до
вивчення особистості за допомогою факторного аналізу.
4. Г. Айзенк – основні концепції та принципи теорії типів
особистості. Основні параметри особистості та їхній перегляд.

Диспозиційний напрям у теорії особистості або теорія рис

ґрунтується на думці про те, що людям властиві широкі узагальнені
схильності реагувати певними способами, і що особистість
організована ієрархічно.
Уільям Льюіс Штерн (1871 – 1938) – німецький психолог,
засновник диференційної психології та диспозиційного напряму у
психології особистості. Народився в Берліні в сім’ї єврейського
філософа Сигізмунда Штерна. Навчався у Г. Ебінгауза у
Берлінському університеті. У 1893 р. отримав ступінь доктора
філософії у цьому ж університеті. У 1897 р. його запросили викладати
до університету у місті Бреслау, де він пропрацював на посаді
професора до 1916 р. У цьому ж році призначений професором
психології у Гамбурзькому університеті і залишався на цій посаді до
1933 р. У 1906 р. відкриває в Берліні Інститут прикладної психології
та одночасно починає видання «Журналу прикладної психології», в
якому розвиває концепцію психотехніки (психотехніка – галузь
психології, яка вивчає проблеми практичної діяльності людей у
конкретному прикладному аспекті; зараз більш відома як психологія
праці чи інженерна психологія).
Великий інтерес науковця викликали дослідження психічного
розвитку дітей, тому у 1916 р. Штерн приймає запрошення стати
наступником відомого дитячого психолога Е. Меймана на посаді
завідувача психологічної лабораторії у Гамбурзькому університеті і
редактора «Журналу з педагогічної психології».

90
 Після приходу нацистів емігрує спочатку у Нідерланди, а потім у
1934 р. – у США, де обіймає посаду професора в Дьюкському
університеті до кінця життя.
У. Штерн – автор концепції інтелектуального коефіцієнту, яка
пізніше лягла в основу побудови відомого тесту А. Біне. Був татом
німецького письменника і філософа Гюнтера Андерса. У 1897 р.
винайшов варіатор тону, що допомогло йому суттєво розширити
можливості вивчення звукового сприймання людини.
Штерна вважають засновником сучасної дитячої психології та
психології розвитку. У праці «Монографии к душевному развитию
ребенка» (2 томи, 1928 – 1931 рр.) описує спостереження, здійсненні
разом з дружиною Кларою, за власними дітьми щодо психічного
розвитку дитини. Особливої уваги надає мовленнєвому розвитку – ці
результати лягли в основу досліджень обдарованості та інтелекту
(«Мова дітей). Штерн вивчає вплив психічного розвитку дитини на її
взаємини з іншими дітьми. Окрім цього, науковець досліджує дитячі
фантазії та їхній вплив на правдоподібність дитячих свідчень на суді
– «До психології показань свідків», «Пам'ять, свідчення і брехня в
ранньому віці».
У. Штерн вважав, що особистість – це самовизначаюча, свідомо
діюча цілісність, яка характеризується певною глибиною (свідомими і
несвідомими шарами). Психічний розвиток – це саморозвиток,
саморозгортання наявних у людини задатків, яке спрямовується і
визначається тим середовищем, в якому живе дитина. Ця теорія
отримала назву теорії конвергенції, так як у ній враховувалась роль
двох факторів – спадковості і середовища в психічному розвитку.
Вплив цих факторів аналізується дослідником на прикладі дитячої
гри. Він уперше виділив зміст і форму ігрової діяльності, доводячи,
що форма є незмінною та пов’язана з вродженими якостями, для
розвитку яких і створена гра. Водночас зміст задається середовищем,
допомагаючи дитині зрозуміти, в якій конкретно діяльності вона
може реалізувати закладені в ній якості. Отже, гра потрібна не лише
для того, щоб розвивати вроджені інстинкти, а і для соціалізації
дитини.
Саморозвиток Штерн розумів як ріст, диференціацію і
перетворення психічних структур. До того ж, говорячи про
диференціацію, він, як і гештальтисти, розумів розвиток як перехід
від нечітких образів до більш ясних, структурованих та чітких
гештальтів навколишнього світу. Цей перехід до більш чіткого й
91
адекватного відображення навколишнього проходить через декілька
етапів, перетворень, які характерні для всіх основних психічних
процесів. Психічний розвиток володіє тенденцією не лише до
саморозвитку, а й до самозбереження, тобто, до збереження
індивідуальних, вроджених особливостей кожної дитини, передовсім
збереження індивідуального темпу розвитку.
Збереження індивідуальних особливостей можливе завдяки тому,
що механізмом психічного розвитку дитини є інтроцепція, тобто,
об’єднання дитиною своїх внутрішніх цілей з тими, що задаються
людьми, що оточують. Штерн вважав, що потенційні можливості
дитини при народженні досить невизначені – дитина не усвідомлює
себе і свої можливості, а середовище допомагає їй усвідомити себе,
організовує її внутрішній світ, надаючи йому чітку, сформовану й
усвідомлювану структуру. До того ж дитина намагається взяти із
середовища все те, що відповідає її потенційним задаткам і будує
бар’єр на шляху тих впливів, які суперечать її внутрішній природі.
Конфлікт між зовнішніми (тиск середовища) і внутрішніми
потенційними можливостями дитини має і позитивне значення для її
розвитку, оскільки саме негативні емоції, які викликають цю
невідповідність у дітей служать стимулом для розвитку
самосвідомості. Фрустрація, затримуючи інтроцепцію, змушує
дитину «вдивлятися» в себе та у середовище для того, щоб зрозуміти,
що саме потрібно їй для хорошого самопочуття й що конкретно у
навколишньому викликає у неї негативне ставлення. Отже, Штерн
доводив, що емоції пов’язані з оцінкою навколишнього, допомагають
процесу соціалізації дітей і розвитку у них рефлексії.
Цілісність розвитку проявляється не лише в тому, що емоції та
мислення тісно взаємопов’язані, а й у тому, що спрямованість
розвитку всіх психічних процесів однакова – від периферії до центру.
Тому спочатку у дітей розвивається споглядання (сприймання), потім
уявлення (пам'ять), а потім мислення, тобто від смутних уявлень вони
переходять до пізнання змісту навколишнього.
Дослідник вважав, що у розвитку мовлення дитина робить одне
значне відкриття – відкриття значення слова, відкриття того, що
кожен предмет має свою назву, яке вона робить приблизно у півтора
роки. Цей період, про який уперше заговорив Штерн, став потім
точкою відліку для дослідження мовлення практично у всіх учених,
що займалися цією проблемою. Виділивши 5 основних етапів
розвитку мовлення у дітей, вчений не лише детально описав їх,
92
фактично розробив перші норми розвитку мовлення у дітей до 5
років, а й виділив основні тенденції, які визначають цей розвиток,
головною з яких є перехід від пасивного до активного мовлення і від
слова до речення.
Велике значення мало дослідження Штерном своєрідності
аутистичного мислення, його складності і вторинності щодо
реалістичного, а також його аналіз ролі малювання у психічному
розвитку дитини. Головним тут є відкриття науковцем ролі схеми, яка
допомагає дітям перейти від уявлень до понять. Ця ідея У. Штерна
сприяла відкриттю нової форми мислення – наочно-схематичного чи
модельного мислення, на основі якого й розроблені більшість
сучасних концепцій розвивального навчання дітей.
Отже, можна без перебільшення сказати, що У. Штерн вплинув
практично на всі ділянки дитячої психології – від розвитку
когнітивних процесів до розвитку особистості, емоцій, періодизації
дитячого розвитку.
Окрім цього, вчений вводить у науковий світ поняття
«диспозиції» як певної властивості особистості, яка здатна
розвиватися (це характеристика інтелекту, темпераменту, характеру).
На думку Штерна існує два підходи щодо вивчення особистості –
мірний (можна виміряти певні риси) і немірний (виміряти риси
неможливо).
Гордон Уіллард Олпорт (1897 – 1967) – американський психолог,
один з чотирьох дітей лікаря народився в Монтесумі (штат Індіана),
виріс у Клівленді. Блискуче закінчив школу і вслід за старшим
братом Флойдом (згодом відомим психологом) поступив у
Гарвардський університет. Отримавши у 1919 р. ступінь бакалавра
філософії та економіки упродовж року працює у Роберт Коледжі у
Стамбулі, де викладає соціологію та англійську мову. Потім
вертається у Гарвард й у 1922 р. здобуває ступінь доктора психології.
Наступні два роки навчається у Берліні, Гамбурзі та Кембриджі. Цей
досвід екстенсивного життя в академічних ситуаціях закордоном
відіграв значну роль у розвитку його інтересу до міжнародних
відносин а також до того, що впродовж десяти років Олпорт був
головним інтерпретатором німецької психології в Америці. У
більшості текстів згадується зустріч Олпорта з Фройдом, під час якої
він був неприємно здивований неадекватністю спроб шукати у всіх
поведінкових проявах приховані мотиви, відмовою від явно
очевидної мотивації. Проте власні роботи та наукова діяльність
93
дослідника скоріше були пов’язані з поглядами У. Штерна,
Е. Шпрангера, М. Вертгеймера, К. Коффки, В. Келлера.
Повернувшись з Європи, він обійняв посаду викладача
департаменту соціальної етики у Гарвардському університеті. Через
два роки зайняв місце асистента з психології у Дармутському
коледжі, проте у 1930 р. отримав запрошення повернутися в Гарвард,
де і пропрацював до кінця життя (помер дослідник за місяць до
70 -літнього ювілею).
За час своєї кар’єри Олпорт був Президентом Американської
психологічної асоціації, Президентом Східної психологічної
асоціації, Президентом об’єднання психологічного вивчення
соціальних проблем, у 1963 р. був нагороджений Золотою медаллю
Американського психологічного фонду, у 1964 р. отримав нагороду
Американської психологічної асоціації «За видатний внесок у науку».
Олпорт – ініціатор розробки системного підходу до вивчення
особистості. За його теорією особистість – це відкрита і розвивальна
психофізіологічна система, ядром якої є людське Я. Особливістю цієї
системи є прагнення особистості до реалізації власного життєвого
потенціалу, до самоактуалізації. Вважаючи, що особистість у своїх
проявах більшою мірою керується соціальними мотивами аніж
біологічними, вчений почав експериментальне дослідження ієрархії
культурних цінностей, на які орієнтуються різні типи людей. Висунув
положення про те, що мотиви, які виникли на біологічному ґрунті,
надалі можуть стати незалежними від нього і функціонувати
самостійно (принцип автономності мотивів), тобто, з’явившись для
задоволення будь-якої дитячої потреби, мотиви починають жити
власним автономним життям, перетворившись у самостійні потреби,
задоволення яких може само собою бути джерелом задоволення.
Хоча мотиви дорослих людей можуть витікати з дитячої мотивації,
спрямованої на зменшення напруження, доросла людина виростає з
неї і стає незалежною від прагнення до зниження напруження,
характерного для раннього дитячого віку. Те, що спочатку виникає як
спроба зменшити почуття голоду чи тривоги, потім само собою може
стати джерелом задоволення, автономним мотивом. Діяльність, яка
починається заради того, щоб заробити на життя, потім приносить
задоволення і вже сама собою стає самоцінною. Хоча наполегливість
у роботі й прагнення самовдосконалення спочатку можуть
мотивуватися бажанням заслужити схвалення батьків та інших
дорослих, однак поступово ці якості стають самоцінними і до них
94
прагнуть незалежно від того, чи схвалюють (нагороджують) їх люди,
що оточують. Отже, те, що колись було зовнішнім інструментальним,
стає внутрішнім і збуджуючим. Діяльність, яка колись служила для
задоволення потягу чи якійсь простій потребі, тепер служить сама
собою, чи у більш широкому смислі, працює на Я-образ (ідеальне Я)
людини. Вже не дитинство тепер у «сідлі», а зрілість. У вітчизняній
психології подібна концепція під назвою «зсув мотиву на ціль» була
висунута Леонтьєвим.
«Особистість – це динамічна організація психофізичних систем
індивіда, яка зумовлює характерну для нього поведінку і мислення».
Перша публікація Олпорта, підготовлена у співавторстві з братом
Флойдом, була присвячена рисам. Дослідник вважав, що риси є
базовими одиницями особистості, які реально існують і закладені у
нервовій системі людини. Риси можна охарактеризувати трьома
ознаками: частотою, інтенсивністю та діапазоном ситуації
(наприклад, дуже слухняна людина буде часто проявляти послух у
широкому колі ситуацій). Риси – це узагальнені особистісні
диспозиції, які пояснюють повторюваність функціонування
особистості в різних ситуаціях й у різний час. Олпорт виділив
загальні та особистісні риси. Загальні риси – це такі універсальні
ознаки, які притаманні всім людям, але різною мірою, за якими
людей можна порівнювати один з одним, які можна виміряти
номотетичними методами. Особистісні диспозиції – це такі унікальні
індивідуальні особливості поведінки, які стійко повторюються в даної
особистості, проте відсутні у більшості інших людей.
«Риси – це узагальнені і персоналізовані детермінуючі тенденції
– узгоджені і стійкі способи індивідуального пристосування до
навколишнього середовища». Риси, таким чином, відрізняються від
таких аспектів особистості, як стан і дія, які змінюються з часом,
швидко протікають і викликаються зовнішніми обставинами. Типові
приклади рис, станів і дій представлені у таблиці.

Риси Стани Дії (той, що …)

М’який Пристрасно Бенкетує
закоханий
Домінуючий Задоволений Декламує
Довірливий Сердитий Підглядає
Сором’язливий Бадьорий Ховається
Хитрий Збуджений Веселиться на святі
95
 Наприклад, якщо людина може бути м’якою усе своє життя, то
пристрасть (внутрішній стан), як правило, не триває довго і навіть
найліпше застілля коли-небудь закінчується.
Олпорт поділив риси на:
 кардинальні;
 центральні;
 вторинні.
Кардинальна риса виражає диспозицію настільки видатну і
всепроникну у житті людини, що фактично у кожній дії можна
прослідкувати вплив цієї риси. Як приклади кардинальних
диспозицій Олпорт наводить історичні і видумані характери –
макіавеллізм (Н.Макіавеллі), садизм (маркіз де Сад), донжуанство,
тощо. Наприклад, авторитарна особистість увесь світ сприймає в
чорно-білих стереотипних тонах, що проявляється у всіх сферах її
існування. Як правило, кардинальна риса трапляється дуже рідко,
якщо взагалі буває. Центральні риси (такі як доброта, привітність,
наполегливість, чесність) виражають диспозиції, що проявляються в
обмеженому колі ситуацій, вони найбільш типові для індивідівтаі їх
просто виявити. Проте Олпорт вважав, що таких рис порівняно
небагато – від п’яти до десяти важливих характеристик. Вторинні
диспозиції (наприклад, гомофобія – нав’язливий страх суб’єкта перед
тим, що його власна сексуальність, в її істинному вигляді, має
гомосексуальний окрас) – це риси, які найменш помітні, узагальнені
та узгоджені, менш важливі і такі, що регулярно проявляються.
Цядиспозиція найбільш обмежена у прояві (треба досконало знати
людину, щоб визначити її вторинні риси – уподобання у їжі, одязі,
музиці тощо).
Слід зазначити, за Олпортом риса проявляється у всіх ситуаціях
незалежно від її конкретного змісту. Насправді дослідник,
пояснюючи, чому людина не поводе себе однаково завжди і всюди,
підкреслював усю важливість ситуації – «… черты часто вызываются
одной ситуацией и не вызываются другой». Наприклад, можна
очікувати, що навіть найагресивніші люди змінять свою поведінку,
якщо ситуація стимулюватиме неагресивну поведінку, і навіть
«найбільший» інтроверт може в певній ситуації поводити себе як у
екстравертованій манері. Отже, риса виражає те, що людина
зазвичай робить у багатьох ситуаціях, а не те, що вона обов’язково
зробить у конкретній ситуації. Відповідно до Олпорта, для розуміння
96
поведінки необхідне як розуміння риси, так і розуміння ситуації.
Поняття риси необхідне для пояснення узгодженості поведінки, тоді
як визнання ролі ситуації необхідне для пояснення її варіативності.
Олпорт підкреслював цінність ідіографічного дослідження або
глибокого вивчення індивіда з метою всебічно дослідити його життя
загалом. У такому дослідженні можуть використовуватися матеріали,
які є унікальними для цієї людини. Наприклад, науковець
опублікував 172 листи однієї жінки, які стали базою як для клінічної
характеристики її особистості, так і для кількісного аналізу. У
ідеографічному дослідженні можна використовувати однакові для
всіх людей методи вимірювання, але у цьому випадку оцінки індивіда
за одним параметром порівнюються з його ж оцінками за іншими
параметрами, а не за оцінками інших людей (як це має місце у
номотетичному підході). Наприклад, деколи необхідно знати, що
важливіше для даної людини – спілкування з іншими людьми, чи
набуття тих чи інших благ; у цьому випадку ми робимо
внутрішньоіндивідуальні порівняння. Знати це може бути набагато
важливішим, аніж знати, чи цінує індивід спілкування більшою
(меншою) мірою, ніж інша людина. Ця властивість ідіографічного
підходу акцентує паттерн і організацію рис усередині індивіда, а не
те, в кого яка риса більше чи менше виражена.
Зрештою ідея унікальності особистості привела Олпорта до
припущення, що у кожної людини є такі унікальні риси, які не
піддаються науковому вивченню. Ідіографічний підхід виявився дуже
важливим, і останнім часом знову набуває популярності. Однак
акцент Олпорта на унікальних рисах був інтерпретований у тому
смислі, що наука про особистість узагалі неможлива. Це призвело до
суттєвої суперечності, яка не сприяла просуванню у цій
дослідницькій області, хоча науковець і наполягав на діалектичній
єдності ідіографічного та номотетичного методів у вивчення
особистості.
Олпорт не використовує у своїй теорії поняття самість, а оперує
поняттям пропріум, що у перекладі з латинської означає особиста
власність. Пропріум – це сукупність усіх сторін особистості, її
внутрішня єдність, позитивна властивість людської природи, яка
пов’язана з творчим розвитком особистості. Увівши це поняття в
теорію психології особистості, Олпорт не відкрив нового феномену, а
лише розширив її понятійний апарат. Інші дослідники для визначення
відчуття пропріуму (свого власного) використовували терміни «я»
97
(self) і «его», передбачаючи їхній взаємозв’язок. Олпорт виділив
низку пропріативних функцій, кінцевим результатом розвитку яких
стає сформоване зріле «Я».
У 1937 р. Г. Олпорт опублікував книгу «Особистість:
психологічна інтерпретація», яка впродовж 25 років була основним
підручником у галузі психології особистості.
Загалом Олпорт вважав, що в тій чи іншій поведінці, як правило,
виражається вплив багатьох рис, які всередині особистості диспозиції
можуть конфліктувати між собою, а риси почасти проявляються в
самому виборі ситуації, а не у реакції людини на неї. І хоча науковець
ввів поняття риси і спробував прояснити їхній зв'язок з ситуацією,
проте він майже не проводив емпіричних досліджень, щоб
встановити існування конкретних рис особистості та доцільності
роботи з ними. Олпорт вважав, що багато рис мають спадковий
характер, проте не зробив жодних спроб, щоб упевнитися у цьому.
Емпіричні зусилля у цьому напряму зробили Г.Ю. Айзенк та
Р.Б. Кеттелл.
Раймонд Бернард Кеттелл (1905 – 1998) – народився в Англії. У
16 років поступив у Королівський коледж Лондонського
університету, де отримав диплом бакалавра (з відзнакою) із «хімії» у
1924 р. Починає займатися психологією і у 1929 році отримує ступінь
доктора психології у цьому ж університеті. Будучи студентом,
Кеттелл працював асистентом у Ч.Спірмена – автора факторного
аналізу. З 1932 до 1937 р. обіймав посаду директора психіатричної
клініки у місті Лейсестер. У 1937 р. Кеттеллу присвоїли ступінь
доктора наук Лондонського університету.
До того, як у 1937 р. дослідник виїхав у США, він уже провів
цілу низку досліджень у галузі психології особистості та набув
клінічного досвіду, керуючи Центром допомоги дітям. У Америці
працював у педагогічному коледжі Колумбійського університету, де
співпрацював з Е.Торндайком, Гарвардському університеті,
університеті Кларка і Д’юка. У 1944 р. перейшов у Іллінойський
університет на посаду професора-дослідника в галузі психології. Там,
упродовж 30 років, обіймав посаду завідувача лабораторії з
дослідження особистості та аналізу групової поведінки.
У 1973 р. Кеттелл переїхав у Боулдер, де заснував Інститут з
дослідження основ моралі і самореалізації. З 1977 р. став
консультуючим професором при Гарвардському університеті, а також
почесним професором у Іллінойсі.
98
 Хоча відносно мало відомо про ті фактори, що вплинули на
життя й роботу Кеттелла, однак деякі впливи є очевидними:
 інтерес Кеттелла до використання факторного аналізу у
дослідженні особистості і його спроба розробити ієрархічну теорію
особистісної організації можуть бути пов’язані з іменами Спірмена та
Бьорта, а погляди на мотивацію сформувались під впливом У. Мак-
Даугалла;
 роки, коли він поєднував дослідження особистості та
клінічну роботу з дітьми навчили його чітко виявити переваги та
обмеження клінічних і експериментальних досліджень;
 хімічна освіта та відкриття Мендєлеєвим періодичної
системи – Кеттелл робив спробу класифікувати змінні для
експериментального вивчення особистості.
Р. Кеттелл пропонує три методи вивчення особистості –
біваріантний, мультиваріантний і клінічний. Біваріантний метод
включає дві змінні: незалежну, якою маніпулює експериментатор, і
залежну – що вимірюється – щоб спостерігати результати
експериментальних маніпуляцій. Мультиваріантний метод вивчає
взаємозв’язки багатьох змінних водночас, причому, експериментатор
не маніпулює змінними. Життя ставить експеримент, а дослідник
використовує статистичні методи, щоб виявити значущі параметри і
з’ясувати причинні зв’язки (факторний аналіз є прикладом
мультиваріантного методу). І біваріантний, і мультиваріантний
методи претендують на наукову строгість. Сам дослідник критикував
біваріантний метод за спрощений, фрагментарний підхід. Клінічний
метод – це такий самий метод, як і мультиваріантний. Різниця лише
у тому, що клінічний метод використовує інтуїцію, щоб
діагностувати змінні та пам'ять, щоб зберігати хід подій, тоді, як
мультиваріантний використовує систематичне дослідження й
статистичний аналіз.
Найважливішою статистичною технікою у мільтиваріантному
дослідженні для Кеттелла є факторний аналіз. Різниця між Кеттелом і
Айзенком у тому, що перший надає перевагу працювати з більшою
кількістю факторів на рівні рис, які більш вузько визначені, але, як
правило, корелюють між собою. На відміну від нього, Айзенк
використовує вторинний факторний аналіз, щоб об’єднати риси у
невелику кількість суперфакторів, які охоплюють широкий спектр
поведінкових проявів та, як правило, не корелюють між собою.

99
 У визначенні Кеттелла, особистість – це система рис, якій він
дає власну класифікацію. Тобто, базовою структурною одиницею
особистості є риса, яку науковець визначає як схильність, як деяку
ментальну сутність, що відповідає за узгодженість спостережуваної
поведінки. Поняття риси означає, що поведінка відповідає деякому
паттерну і стійка у часі й у різних ситуаціях. Серед багатьох
можливих класифікацій рис, особливо важливими є дві. Одна з них з
модальної точки зору ділить усі риси на:
 риси здібностей;
 риси темпераменту;
 динамічні риси.
Інша – на поверхневі і глибинні риси.
Риси здібностей характеризують навички та здібності, які
допомагають індивіду діяти ефективно (інтелект).
Риси темпераменту належать до емоційного життя людини і до
особливостей стилю поведінки (швидко працює чи повільно,
холоднокровний чи емоційний, імпульсивний чи поміркований).
Динамічні риси характеризують прагнення та мотиваційне життя
індивіда.
Кеттелл вважав, що ці три види рис охоплюють усі основні стабільні
елементи особистості.
Розрізнення поверхневих і глибинних рис пов’язане з рівнем, на
якому ми спостерігаємо поведінку. Поверхневі риси – це відкриті,
видимі змінні, які можна виявити суб’єктивними методами
(наприклад, опитувати людей, які особистісні характеристики, на
їхню думку, варіюють сумісно). Вони – усього лише продукт
взаємодії глибинних рис, тому не настільки важливі. Глибинні риси –
це внутрішні сили особистості, які визначають велику кількість
зовнішніх проявів. Для того, щоб їх виявити необхідні певні
статистичні процедури, типу факторного аналізу. Глибинні риси – це
будівельні блоки особистості. Їх Кеттелл ділить на спадкові
(конституційні) і ті, що формуються середовищем. Глибинні риси не
вичерпують структуру особистості, але дають уявлення про загальну
структуру особистості.
Кеттелл пропонує три джерела, за допомогою яких можна
виявити будівельні блоки чи глибинні риси особистості:
 життєві дані (L-дані від слова «life») – сюди належать
об’єктивні дані про реальні події і оцінки сторонніх спостерігачів та
колег;
100
  дані запитальників (Q-дані «Questionnaire») – ґрунтуються
на самозвітах (відповіді на запитальники);
 дані об’єктивних тестів (ОТ-дані «Objective Test») –
мініатюрні поведінкові ситуації, у яких досліджуваний не
здогадується про існуючий зв'язок між реакцією і тією
характеристикою, яку вимірюють;
 L-дані – поведінка у реальних, щоденних ситуаціях –
навчання, робота тощо. Це можуть бути прямі підрахунки певних дій,
чи оцінки, зроблені на основі спостереження.
Головним результатом цієї титанічної праці став запитальник,
відомий у цілому світі як «16-факторний особистісний запитальник»
(16 PF).
Використовуючи інформацію про різноманітні риси індивіда,
Кеттелл склав доволі просте рівняння, яке характеризує поведінку
людини у конкретній ситуації:
R=s1T1+s2T2+s3T3+…+snTn,
де Т – певна риса, s – її оцінка.
Це рівняння дає можливість передбачити реакцію індивіда у
майбутньому на основі характеристик його особистості, оцінених у
теперішньому.
Особливу увагу у своїх роботах Кеттелл надає динамічним рисам,
які він поділяє на три групи:
 аттітюди;
 ерги;
 сентименти (почуття).
Людська мотивація складається з вроджених тенденцій (ерги) і
мотивів, детермінованих середовищем – сентименти.
Аттітюд – це, за Кеттеллом, видиме зовнішнє вираження
внутрішньої динамічної структури, з якої також виділяються ерги і
сентименти. Егр – це конституційна динамічна риса, щось подібне до
інстинкту чи вродженої схильності. У своїх дослідженнях учений
виділив 10 ергів: голод, секс, стадність, батьківська протекція,
цікавість, втеча (страх), дразливість, користолюбність,
самоствердження, нарцистична сексуальність. Сентименти – це
динамічна риса, що формується під впливом навколишнього
середовища. Вони подібні до ергів, але є не вродженими, а набутими.
Прикладами сентиментів є релігійні мотиви («Я хочу молитися
Богу»), кар’єрні мотиви («Я хочу набути навичок, необхідних для
роботи») і мотиви, пов’язані з Я-концепцією («Я ніколи не відчуваю
101
бажання нанести шкоди своїй самоповазі»). Наші дії, як правило,
служать задоволенню декількох мотивів водночас і зусилля для
задоволення сентиментів здійснюються заради більш
фундаментальних ергів, чи біологічних цілей.
Взаємозв’язок різноманітних рівнів динамічних рис Кеттелл
представив у вигляді динамічної решітки. Це мотиваційна структура,
у першій частині якої відображені ерги (базові біологічні імпульси), у
середині – почуття (сентименти), кожне з яких взаємопов’язане з
декількома ергами, у третій частині представлена структура
аттітюдів, які відповідають певним діям. Кожен аттітюд
взаємопов’язаний з декількома сентиментами, а через них є
вираженням цілої низки ергів.
Зрозуміло, що Кеттелл не розглядає людину як статичну
цілісність, чи як систему, що діє однаково у всіх ситуаціях. Як
людина буде діяти у даний конкретний момент, буде залежати від рис
її мотиваційних і особистісних змінних, відповідних ситуації. Окрім
того, необхідно ввести ще два життєво важливих поняття, щоб
урахувати мінливість поведінки – стан та роль.
Різниця між станами й рисами подібна до тієї, що пропонує
Г.Олпорт. Він використовує поняття стану, відносячи його до зміни
настрою, емоцій, яка частково провокується специфікою ситуації
(наприклад, тривожність, депресія, втомлюваність, збудливість,
цікавість). Але поведінка людини у певній ситуації не може бути
спрогнозована лише на основі рис, без урахування того, змучилась
вона, чи розгнівалась, чи чогось боїться тощо.
Щодо поняття ролі, то певні дії більш тісно пов’язані з
особливостями зовнішніх ситуацій, ніж з особистісними факторами.
Поняття ролі означає, що один і той же вплив сприймається
індивідом по-різному, залежно від його ролі у даній ситуації (кожен
може азартно кричати на футбольному полі, менш азартно – за
обідом, і у жодному разі – у церкві; вчитель може реагувати на
поведінку дітей у класі зовсім інакше, ніж у тих ситуаціях, де він
учителем не є).
Отже, Кеттелл вважає, що особистісні фактори забезпечують
певний рівень стабільності поведінки у будь-яких ситуаціях; він
також вважає, що настрій (стан) і спосіб презентації людиною себе у
цій ситуації (роль) значно впливають на її поведінку.
Основні праці науковця: «Описание и измерение личности»,
«Личность: системное теоретическое и фактическое исследование»,
102
«Личностное и мотивационное структурное измерение», «Научный
анализ личности», «Наследование личности и способностей»,
«Бейондизм: религия от науки». Також Р. Кеттелл провів низку
цікавих психологічних досліджень в області гумору, музичних
уподобань, лідерства, інтелекту, психопатології, креативності,
установки на реакції.
Ганс Юрген Айзенк (1916 – 1997) – народився у Берліні. У
молодості захоплювався астрологією і навіть відправляв гороскопи
керівникам нацистської партії. Спасаючись від переслідування
фашистів, тікає в Англію. Планує вступити на фізичний факультет,
однак вимоги до абітурієнтів виявились іншими, аніж у Німеччині,
тому обирає психологію, яку вивчає у Лондонському університеті. У
цьому ж університеті отримує ступінь доктора філософії та
соціології. З 1939 до 1945 р. працював психологом-
експериментатором у клініці Mill Hill Emergency, впродовж 1946 –
1955 р. обіймав посаду завідувача заснованого ним відділення
психології при Інституті психіатрії клініки Моудслі і Бетлем, з 1955
до 1983 р. – професор Інституту психології при Лондонському
університеті, з 1983 р. – почесний професор психології.
На його професійне становлення вплинули відкриття факторного
аналізу в матстатистиці, типологічний підхід Юнга і Кречмера,
дослідження впливу спадковості на розвиток особистості сера Сіріла
Бьорта, експерименти з кластичними умовними рефлексами Павлова,
американська теорія научіння Халла. Та хоча у його дослідженнях
брали участь і здорові клієнти, однак основна частина робіт виконана
у стінах Інституту психіатрії клініки Моудслі в Англії.
Айзенк розділяв основні ідеї теорії рис, проте підкреслював
необхідність розробки більш адекватних методів вимірювання рис та
теорії, яка піддавалась би перевірці й спростуванню. Суттєво
важливим дослідник вважав підведення біологічної основи до кожної
риси, щоб вибратися з «гріховного кола пояснень», коли рису
використовують для пояснення поведінки, яка сама є основою для
визначення риси. Наприклад, юнак розмовляє з друзями тому, що у
нього високий числовий показник за рисою «комунікабельність», але
висновок про те, що у нього високий бал за цією рисою зроблено на
основі спостережень – він проводить багато часу, спілкуючись з
друзями.
У розробці методів вимірювання і класифікації рис Айзенк
опирався на статистичну техніку факторного аналізу, за допомогою
103
якої можна виявити групи (кластери, фактори), у які об’єднуються
ознаки, пов’язані між собою. За теорією рис, усередині особистості
існують природні структурні одиниці, і саме факторний аналіз
допомагає їх виявити. Тобто, факторний аналіз є статистичним
методом, що дає змогу визначити, які дії пов’язані між собою, але
незалежні від інших; тим самим він фіксує одиниці чи природні
елементи структури особистості – їх називають факторами.
У своїх ранніх дослідженнях Айзенк виявив два базові параметри
особистості, які отримали назву екстраверсія – інтроверсія і
нейротизм (емоційна стабільність – нестабільність). Він пов’язав ці
параметри з чотирма типами темпераменту та широким спектром
особистісних властивостей. Слід відзначити, що Айзенк
переосмислив терміни екстраверт й інтроверт, введені К.Г. Юнгом –
спочатку вони мали інший зміст.
Після того як Айзенк побудував свою типологію за двома
базовими параметрами, він додав ще третій параметр – психотизм.
Люди з високими показниками цього параметру нечуттєві, неуважні
до інших, одинокі і є в опозиції до прийнятих норм поведінки
(асоціальне спрямування поведінки). Свої дослідження вчений
проводив з представниками різних культур та рас (у нацистській
Німеччині вони були підтримані, проте у Європі – неприйнятні) й
дійшов висновку, що у кожному параметрі наявний спадковий
компонент, тобто, психодинамічні властивості особистості генетично
зумовлені, детерміновані біохімічними процесами. Низка досліджень
була проведена з солдатами, серед яких була група здорових та тих,
що визнані невротиками. У результаті було виділено 39 змінних, за
якими групи виявились суттєво відмінними і факторний аналіз яких
допоміг отримати чотири фактори, серед яких екстра-інтроверсія та
нейротизм.
Спочатку Айзенк пояснював екстра-інтроверсію через
співвідношення процесів збудження та гальмування: для екстравертів
характерні повільне формування збудження, його слабкість та
швидке формування реактивного гальмування, його сила і стійкість,
для інтровертів – швидке формування збудження, його сила (це
пов’язане з ліпшим утворенням у них умовних рефлексів та їхнім
научанням) й повільне формування реактивного гальмування,
слабкість, низька стійкість. Щодо нейротизму, то Айзенк вважав, що
невротичні симптоми – це умовні рефлекси, а поведінка є

104
самоцінною, так як вона допомагає уникати умовно-рефлекторні
подразники (сигнал небезпеки) і тим самим знижує тривожність.
Згодом у роботі «Біологічні основи індивідуальності» дослідник
запропонував такі інтерпретації цих двох особистісних факторів:
високий рівень інтроверсії відповідає зниженню порогу активації
ретикулярної формації, тому інтроверти відчувають більше
збудження у відповідь на екстероцептивні подразники, а високий
рівень нейротизму відповідає зниженню порогу активації лімбічної
системи, тому у них підвищена емоційна реактивність у відповідь на
події, що відбуваються у внутрішньому середовищі організму
(зокрема, на коливання у сфері потреб). Надалі з використанням
факторного аналізу Айзенк і сформулював «трифакторну теорію
особистості».
Ця теорія спирається на визначення риси особистості як способу
поведінки у певних життєвих ситуаціях:
 на нижчому рівні аналізу розглядаються ізольовані акти у
специфічних ситуаціях (наприклад, манера вступати у розмову з
незнайомою людиною);
 на другому рівні – звична поведінка, що часто
повторюється у подібних за змістом ситуаціях (це реакції, що
діагностуються як поверхневі риси);
 на третьому рівні аналізу виявляється, що ті форми
поведінки, що повторюються, можуть об’єднуватися у певні
комплекси, фактори першого порядку (звичка бувати у компанії,
тенденція активно вступати у розмову дають підстави говорити про
наявність такої риси як комунікабельність);
 на четвертому рівні аналізу певні за змістом комплекси
самі об’єднуються у фактори другого порядку, чи типи, які не мають
поведінкового вираження (комунікабельність корелює з фізичною
активністю, пластичністю, чуйністю тощо), але ґрунтуються на
біологічних характеристиках.
На рівні факторів другого порядку Айзенк і виділив три
особистісних параметри: психотизм, екстраверсію та нейротизм, які
розглядаються як генетично зумовлені активністю ЦНС, що свідчить
про їхній статус рис темпераменту.
За Айзенком, типовий екстраверт комунікабельний, любить
вечірки, має багато друзів, прагне чогось збуджуючого, імпульсивно
діє під впливом моменту. Як бачимо, у цьому параметрі є два аспекти
– комунікабельність та імпульсивність, які до певної міри можуть
105
проявлятися окремо, проте достатньо пов’язані між собою, щоб їх
можна було об’єднати поняттям екстраверсія. Протилежний полюс
дає протилежні характеристики – інтроверт схильний до інтроспекції,
він не любить шумних компаній, замкнутий, рефлексивний, не
довіряє імпульсивним рішенням, любить упорядковане життя.
Відомий тест «крапля лимону», який використовують для
визначення екстра-інтроверсії. Певну кількість лимонного соку
капають на язик досліджуваного. Інтроверти та екстраверти різняться
кількістю слини, що виділяється після такої «екзекуції».
Результати досліджень засвідчують той факт, що інтроверти
більш чутливі до болю, ніж екстраверти, вони швидше втомлюються,
збудження заважає їхній праці (в той час, як екстравертам воно
допомагає), вони більш орієнтовані на точність, а не на швидкість, на
відміну від екстравертів.
Під час досліджень були виявлені й інші відмінності:
 інтроверти ліпше встигають у школі, ніж екстраверти,
особливо з більш складних предметів. Якщо студенти «вилітають» з
коледжу чи університету через академнеуспішність, то, швидше за
все, це будуть екстраверти, а якщо є причини психологічного
характеру, то ці студенти – інтроверти;
 екстраверти люблять відпочивати, спілкуючись з людьми,
тоді як інтроверти надають перевагу усамітненню. Екстраверти
схильні відволікатися від робочої рутини, інтроверти ж набагато
менше потребують новизни і різноманітності;
 екстраверти насолоджуються відвертим сексуальним і
агресивним гумором, тоді як інтроверти надають перевагу більш
інтелектуальному і «тонкому» гумору, такому, як каламбур та жарти
з прихованим смислом;
 екстраверти більш активні в сексуальній сфері, тобто,
вони мають більшу кількість партнерів і частіше їх змінюють;
 екстраверти більш навіювані, ніж інтроверти.
Дослідження навчальних звичок у екстравертів й інтровертів,
проведені Айзенком, виявились досить цікавими:
 екстраверти частіше, аніж інтроверти надавали перевагу
заняттям у бібліотеці, що давало їм додаткові зовнішні стимули;
 екстраверти частіше робили перерви у роботі, ніж
інтроверти;
 під час занять екстраверти надавали перевагу більш
високому рівню шуму і спілкування, ніж інтроверти.
106
Екстраверти та інтроверти різняться своїми фізіологічними реакціями
на один і той же рівень шуму (у інтровертів реакція сильніша), і
кожен з них успішніше діє при тому рівні шуму, якому віддає
перевагу. З цих досліджень можна зробити висновок, що для
екстравертів та інтровертів повинно бути по-різному організоване
середовище, різні вимоги до бібліотек, гуртожитків тощо.
Айзенк вважає, що індивідуальні варіації за параметром екстра-
інтроверсії відображають нейрофізіологічні відмінності. Інтроверти
легше активізуються під впливом різних подій і легше навчаються
соціальним заборонам, ніж екстраверти. У результаті інтроверти
більш стримані, більш зажаті та заторможені. Відомі факти, які
свідчать про те, що на інтровертів під час навчання більше впливають
покарання, тоді як на екстравертів ліпше діють нагороди.
Передбачається, що індивідуальні відмінності за параметром екстра-
інтроверсії залежать як від генетичних, так і від соціальних факторів,
причому даний параметр є стійким та наявний у різних культурах.
Щодо інших двох параметрів, то люди з високим рівнем
нейротизму повинні бути емоційно лабільні й часто жалітися на
тривогу, неспокій та соматичні болі (головна біль, неприємності зі
шлунком, напади головокружіння тощо). Спадкові біологічні
відмінності у функціонуванні нервової системи є основою
індивідуальних відмінностей за цією характеристикою. Тобто,
індивіди з високим рівнем нейротизму швидше реагують на стрес і
повільніше повертаються до попереднього стану після зникнення
небезпеки порівнянно з більш стабільними індивідами (низький
рівень нейротизму).
Про біологічну основу психотизму відомо ще менше, хоча тут
також передбачається генетичний зв'язок. Загалом, генетичні фактори
відіграють важливу роль у детермінації особистості і соціальної
поведінки. За Айзенком, генетичні фактори визначають 2/3
варіативності базових особистісних параметрів, хоча більш пізні
дослідження доводять, що 2/3 – це перебільшення і реальна цифра
наближається до 40%.
Невротичні симптоми у людини розвиваються в результаті
сумісної діяльності біологічної системи та досвіду, який призводить
до формування сильних емоційних реакцій на стимули, що
викликають страх. Так, велика кількість пацієнтів-невротиків мають
високий рівень нейротизму і низький рівень екстраверсії. Навпаки,
злочинці й антисоціальні особистості, як правило, мають високий
107
рівень нейротизму, екстраверсії та психотизму – такі індивіди погано
навчаються соціальним нормам.
Г. Айзенк довів, що за факторами екстраверсія і нейротизм добре
диференціюються за двома типами невротичних розладів: істеричний
невроз, який спостерігається в осіб з холеричним типом
темпераменту (нестабільні екстраверти) та невроз нав’язливих станів
– у осіб з типом темпераменту меланхолік (нестабільний інтроверт).
Зауважимо, що не слід сприймати це песимістично, адже,
генетично детермінована лише схильність індивіда реагувати і діяти
певним чином у конкретній ситуації. Відповідно у людини є
можливість уникнути деяких потенційно травматичних ситуацій, а
також позбутися певних завчених реакцій страху, чи, навпаки,
навчитися «правильних» норм соціальної поведінки.
На основі «трифазної моделі особистості» Айзенк створив сім’ю
психодіагностичних запитальників для дослідження людей за
параметром екстра-інтроверсія: Особистісний список Моудслі (МРІ),
Особистісний список Айзенка (ЕРІ) і найбільш пізній – Особистісний
запитальник Айзенка (ЕРQ).
Айзенк є одним із авторів «трифазної теорії виникнення
неврозів» – концептуальної моделі, що описує розвиток неврозу як
системи вивчених поведінкових реакцій. І хоча дослідник
підкреслював важливість генетичних факторів, водночас він був
головним прибічником поведінкової терапії (систематичного
лікування поведінки, що відхиляється від норми, відповідно до
принципів теорії научіння). На основі цієї поведінкової моделі були
розроблені методи психотерапевтичної корекції особистості. Айзенк
був відвертим противником психоаналітичної теорії та терапії. Він
говорив, що психоаналіз – це зовсім неефективний метод лікування, а
процвітає лише тому, що психоаналітики, самі не підозрюючи цього,
часто випадково використовують методи поведінкової терапії.
Серед теоретиків у цій області немає беззаперечного лідера.
Базове припущення цього підходу – індивіди суттєво різняться між
собою рисами особистості, тобто, широкими узагальненими
диспозиціями (схильностями) реагувати певним чином. Г. Олпорт,
Г. Айзенк, Р. Кеттелл суттєво різняться своїми підходами до
дослідження рис. Головна відмінність – використання факторного
аналізу: Олпорт – противник, Айзенк, Кеттелл – прихильники, але до
того ж Айзенк виділив три загальні параметри рис, а Кеттелл – 20
різноманітних рис. Олпорт пішов ще далі, ніж Кеттелл, вважаючи, що
108
у будь-якої людини є ще свої унікальні риси, причому, Олпорт і
Айзенк були категоричними противниками психоаналізу.

Питання для самоконтролю:

1. Проаналізуйте особливості розвитку особистості у теорії У.
Штерна.
2. Дайте визначення поняття «особистість» за Штерном.
3. Розкрийте зміст принципу автономності мотивів у теорії
Г. Олпорта.
4. Що таке риса у концепції Г. Олпорта?
5. Яку класифікацію рис запропонував Г. Олпорт?
6. Проаналізуйте способи, за допомогою яких, на думку
Кеттелла, можна виявити будівельні блоки, чи глибинні риси
особистості.
7. Обґрунтуйте класифікації рис Р.Кеттелла.
8. Розкрийте зміст «трифакторної теорії особистості» Г. Айзенка.
9. Вкажіть індивідуально-психологічні відмінності екстраверта
та інтроверта.

ТЕМА 11. Сучасні напрями психології особистості

1. Онтопсихологія – А. Менегетті.
2. Інтегральний психоаналіз – Н. Кеппе, К. Пачеко.
3. Психосинтез – Р. Ассаджоллі.
4. Трансперсональна психологія – С. Гроф.

Антоніо Менегетті (1936) – італійський психолог, філософ,

художник, клінічний психотерапевт, учений, бізнесмен. Він –
засновник онтопсихологічної школи, яка продовжила гуманістичну
галузь психології. Народився в Авецанно у дуже бідній сім’ї, будучи
першим із дев’яти дітей подружжя Менегетті. До 13 років учився та
працював водночас (сім’я часто переїжджала). У віці 14 років
починає монаше навчання в Ассізі, потім Губбіо, Сполето і Римі,
вступив у францисканський орден Менші Брати Конвентуальні.
109
Також навчався живопису, реставруючи фрески Джотто,
Мікеланджело. Впродовж багатьох років вчився грати на органі та
фортепіано, а також григоріанському хоралу. Вивчав латинську,
давньогрецьку й арамейську мови. А. Менегетті – унікальний
музикант, що володіє особливою технікою виконання, композитор,
піаніст, на концерти якого збирається інтелектуальна еліта усієї Італії
і не тільки.
У 25 років, будучи священиком, продовжував навчання на
різноманітних факультетах римських університетів, а також
відвідував спеціалізовані курси із психології у Фрайбурзі (юнгіанська
школа), Лондоні ( Фройдівський психоаналіз), Парижі (Лакан), Відні
(Франкл). Водночас продовжував художнє навчання у Венеції,
Флоренції, Римі. З 1970 до 1974 рр. викладає психологію,
психотерапію, онтопсихологію в університеті, у 1972 р. отримує
ступінь доктора філософії та психології у Міланському університеті
Сакро Куоре. У віці 36 років Антоніо Менегетті формально залишає
католицьку церкву і відкриває свій перший центр, де починає
займатися психотерапією й організовує семінари. У 1981 р.
Менегетті, разом з дружиною (Лореттою Лорензіні) арештували за
звинуваченням у злочинній змові, несанкціонованому використанні
назв, шахрайстві та насиллі.
У 1998 р. почала діяти міжнародна програма професійної
перепідготовки за спеціалізацією «Онтопсихологія» (сумісний проект
СПбДУ, Міжнародної Асоціації Онтопсихології (Рим) і Слов’янської
Асоціації Онтопсихології (Москва). За ініціативи ученого було
проведено 16 міжнародних конгресів із онтопсихології, у тому числі
один світовий (Москва, 1997 р.).
Менегетті є засновником школи Онто Арт – нового напряму у
мистецтві, почесним членом сенату Міжнародної академії Сучасного
Мистецтва (його картини і скульптури демонструвались на
персональних виставках і престижних галереях мистецтва Риму,
Венеції, Сан-Пауло, Відня, Санкт-Петербурга).
У 2001 р. відбувся міжнародний конгрес «Режисура і несвідоме»
(Канни), під час якого були проведені круглі столи за участі
професора Менегетті, у 2002 р. – міжнародний конгрес
«Онтопсихологія і меметика», у якому брали участь представники
онтопсихологічної школи і дослідники нового наукового напряму –
меметики (Мілан). У 2004 р. з ініціативи та участі Менегетті пройшов
перший міжнародний конгрес «Business-Instіiution» (Рига). У 2008 р.
110
у Бразилії відкрито Центр онтопсихології, названий Факультетом
Антоніо Менегетті. У 2006 р. професор Менегетті відкриває бутіки
своїх колекцій чоловічого одягу у Москві та Києві.
У 2009 р. А. Менегетті побував в Україні, де прочитав низку
лекцій у Дніпропетровському Університеті Економіки і Права. Там
йому присвоїли звання Почесного професора цього ВНЗ.
Працюючи психотерапевтом, Менегетті проводив від 10 до 12
психотерапевтичних сеансів на день, досліджуючи причини та
ліквідовуючи тяжкі хронічні симптоми різноманітних
психосоматичних захворювань.
Теоретико-методологічною основою онтопсихології стали роботи
Адлера, Фройда, Юнга, Роджерса, Маслоу, Мея. Онтопсихологія чи
психологія буття розглядає людину як активного суб’єкта життя,
виділяючи два способи її ставлення до життя:
 як до некерованого стихійного процесу, у якому слід бездумно
підкорятися домінуючим тенденціям чи волі більшості;
 як до свідомого пошуку і творенню себе, свого життя та життя
суспільства.
Головним завданням онтопсихології є вироблення у людини
цього другого рефлексивного, творчого, морального ставлення до
власного життя. Як утверджує сам Менегетті, він зробив три основні
відкриття: семантичне поле, монітор відхилення і онто ін-се. В
основі людської природи лежить строго визначений задум, який і
зумовлює індивід (своєрідність людини), створює рамки її
самореалізації. Зміст цього задуму визначається енергетичним ядром
ін-се (апріорний порядок, сутність у собі), яке утворюється власною
волею і проявляється у всіх фізичних та психічних процесах
людського організму. Ін-се – це невидима душа людини, реальна сила
психіки, внутрішній бік будь-якої дії. Воно проявляється у
свідомості, сумнівах, волі, незадоволеності, сновидіннях, здоров’ї,
хворобі, симпатії, антипатії, гуморі, темпераменті, інстинктах,
бажаннях тощо, тобто, у всіх сферах життєдіяльності людини. Ін-се
залишається трансцендентним, воно вічне і завжди має позитивний
заряд.
Людська свідомість повинна вгадати цей код природи, стати
максимально адекватною їй. Проте, у кожному конкретному випадку
людині важко встановити контакт зі своїм ін-се через деформуючий
вплив виховання і культури. Людина повинна жити у соціумі, але
соціалізація шкодить їй, так як, людина в суспільстві повинна
111
перетворитися на виконавця певної ролі, що призводить до смутку та
неврозів. Отже, людина змушена діяти наперекір своїй душі.
Сформовані фільтри сприймання, як криве дзеркало, спотворюють
реальність й призводять до самознищення. Деформуючий вплив, на
думку Менегетті, має існуючий у мозку людини монітор, функцією
якого є корекція істинної інформації про життя. Монітор відхилення
– це підсвідоме програмування психіки, це явище загальне. Це вплив
неземних цивілізацій на розвиток і дії людини. Монітор відхилень
проявляє себе у цілій низці негативних відчуттів, які сприймаються
як холод, страх, обмеження простору тощо. Поведінка людини – це
компроміс між монітором відхилень та ін-се. Схему монітору
відхилень можна подати так: ін-се → життя → монітор відхилень →
комплекси → людське свідомо-логічне «Я».
Певний відбиток на поведінку особистості накладають такі
своєрідні психічні структури, як комплекси – прижиттєві
формування, які утворюються в дитинстві, залежно від любові, яку
отримувала дитина. Не менш важливе значення у формування
поведінки має семантичне поле – форма енергії, конфігурація буття, в
якій реалізувалась єдність часу, простору, взаємодії людини з
навколишнім середовищем у динамічному розвитку. Вивчення усіх
нюансів семантичного поля допоможе глибше зрозуміти людину,
отримати знання про будь-які видимі чи невидимі дії людини.
Особистість стає свідомою вже після того, як вона сформувалась
іншими особистостями – сім’єю, школою тощо. Як пізнє утворення
свідомо-логічне «Я» не в змозі самостійно осягнути усе, що з ним
відбувається. Мало того, що із представленої структури особистості
випливає, що люди в основному є продуктом власної підсвідомості,
тобто, подолати психологічні проблеми, набути істинну
самосвідомість людина не може без допомоги психотерапевта, а саме,
онтопсихолога. Свої функції онтопсихологи бачать у тому, щоб
коректувати здатність свідомості до відображення початкового
задуму природи і відповідності цьому задуму. Імагогіка (спільна
діяльність клієнта та психотерапевта), як техніка онтопсихотерапії
допомагає підтримати свідомий й оперативний контакт з ін-се,
навчитися приймати на себе відповідальність за своє життя, стати
творцем себе самого.
Низка досліджень науковця присвячена дослідженню сновидінь.
Сон – це словник образів людини. За Менегетті, для визначення
позитивності чи негативності сновидіння необхідно відповісти на
112
запитання: яку реальну користь цей образ несе людині з
психологічної, а передовсім, з біологічної точки зору. Добре все те,
що збільшує здоров’я і прибуток сплячого індивіда, тоді у
сновидіннях з’являються образи фруктів, овочів, молока, води, риби,
тобто, смачної їжі. Погано все те, що погіршує благополуччя людини
– такими символами будуть комахи, туалет, уніформа, папір тощо.
Для психічного становлення ніч відіграє більше значення, аніж день.
«Тот, кто становится владыкой своей ночи, обретает власть и над
собственной жизнью».
Праці науковця: «Учебник по онтопсихологии», «Образ и
бессознательное», «Мир образов», «Мудрец и искусство жизни»,
«Психология лидера», «Система и личность», «Введение в
онтопсихологию», «Онтопсихологическая педагогика».
Онтопсихологія, як напрям неодноразово критикувався –
зазначалось, що онтопсихологія – це мішанина зі спотворених частин
меметики (мем – одиниця передачі культурної спадщини: прикладами
мемів є мелодії, ідеї, розхожі вирази, фасони одягу, способи
виробництва посуду чи будування куполів) і популярної психології
(Доктор Сюзен Блекмор). Так, психоаналітик Е. Лівінський вважає,
що вчення Менегетті – сектантство, яке розраховане на абсолютно
безграмотну психологічну аудиторію. «Учение Менегетти – это смесь
Фройдизма с поведенческими реакциями. Это мелкий -изм, который
умрет, так как умерли все -измы. -Изм – сектантское учение, так как
онтопсихология – банальное переиначивание уже открытых истин,
которое подгоняется под собственное имя».
Інтегральний психоаналіз або аналітична трилогія – напрям
сучасного психоаналізу (його називають напрямом ХХІ ст.) –
сукупність теорії, методу і психотерапії, який ґрунтується на спробі
синтезу науки, філософії, теології (духовності). Цей напрям постулює
потрійну природу людини – почуття, дії, думки. Аналітична трилогія
орієнтована на використання її ідей і методів на психологічному,
соціальному та духовному рівнях у різноманітних областях
теоретичної й практичної діяльності людей (психотерапії, медицині,
економіці, соціології, освіті тощо). Як відносно самостійний напрям
інтегральний психоаналіз був створений у 70-х роках ХХ ст.
бразильським психоаналітиком Н. Кеппе та його послідовниками
(К. Пачеко, М. Кеппе) на основі об’єднання і розвитку
модифікованих ідей психоаналітиків (З. Фройда, А. Адлера. М. Кляйн

113
та інших), логотерапевтів (В. Франкла), й філософів (С. К’єркєгора,
А. Бергсона).
Представники цього напряму вважають, що неврози і психози в
індивідуальному та соціальному плані – це установка спотворення,
заперечення й відкидання дійсності, яка формується внаслідок
помилкової діалектики діалогу людини зі світом та прагнення
(бажання) людей володіти могутністю Бога і творити нову реальність.
Головними психопатологічними факторами, на думку представників
аналітичної трилогії, є заздрість (яка вважається основою усіх
психологічних проблем людей), теоманія, мегаломанія, інверсія
цінностей, нечесність і фантазії. Принципово важливим засобом
психотерапії є усвідомлення, яке трактується як основний спосіб
вивільнення й лікування людини. Воно наступає в результаті
сумування свідомості (етичної чи афективної) і знання (ментального).
В середньому сеанс інтегрального психоаналізу (використовує
діалектичний метод інтеріоризації) триває 30 – 40 хв. і проводиться
двічі на тиждень; загальна тривалість лікування – від півроку до року.
Суттєву частину інтегрального психоаналізу складають соціальні
концепції, спрямовані на пізнання та зміну всіх сучасних соціальних
структур та насамперед демонтаж правлячих класів. Володіючи явно
вираженими рисами романтизму, утопізму і критицизму, ця теорія
кваліфікує сучасний соціум як сукупність патологічних й патогенних
соціальних структур і «шизопаранояльних суспільств», що значною
мірою ґрунтуються на «соціальних пактах» як формі соціальних згод,
спрямованих на приховання істини і заперечення добра,
справедливості, краси. Подолання сучасного спотвореного,
страждального псевдожиття людей передбачає: розвиток
«психосоціопатології (соціопатології) як науки про соціальні
захворювання, цілковите сприяння процесу «соціопсихосоматики»
(включає соціальний, психологічний і органічний моменти
видужання) та «психосоціотерапії» (соціотерапії), у тому числі
групового трилогічного аналізу (під час 1,5 – 2-годинних сеансів, де
найбільше значення надається критиці). На думку представників цієї
теорії слід створити трилогічні общини, підприємства, гуртожитки,
активно пропагувати ідеї та цінності інтегрального психоаналізу, які
спрямовані на подолання відчуження та звільнення народу, створення
укладу життя, пов’язаного з інтересами й потребами людей (а не
соціальних інститутів), організацію суспільства вільної праці заради
добра, краси та істини.
114
 Клаудія Бернгардт де Соуза Пачеко (1948р.) – бразильський
психоаналітик, філософ і трилогік. Віце-президент Міжнародного
товариства аналітичної трилогії – МТАТ (початкова назва Товариство
інтегрального психоаналізу, 1970 р.). З 1971 року прцювала
асистентом Н. Кеппе на медичному факультеті університету Сан-
Пауло, спеціалізувалась із психоаналізу і психосоматиці. У 1972 –
1981 рр. працювала психоаналітиком у Товаристві інтегрального
психоаналізу. З 1974 р. організовувала та очолювала міжнародні
конгреси з аналітичної трилогії у Європі та Америці. У 1976 р.
організувала видавництво «Протон» (публікує праці з аналітичної
трилогії), почала випуск «Журналу інтегрального психоаналізу» та
газети «Трилогія».
У 1980 р. заснувала культурний центр МТАТ у Сан-Пауло та
курси із підготовки психотерапевтів і психіатрів у країнах Європи та
Америки. У 1981 р. захистила дисертацію на тему « Фройд і
психоаналіз». У 1990 р. організувала Вищий інститут інтегрального
психоаналізу (школу Н. Кеппе) в Парижі та аналогічні заклади у
інших столицях Європи. Заснувала міжнародну асоціацію «Стоп
разрушению мира», яка виступала проти деструктивних тенденцій
суспільної життєдіяльності.
Як теоретик і практикуючий психотерапевт досліджувала
проблеми заздрості, нарцисизму, психічних конфліктів, стресу,
жіночої психопатології та дала їм трилогічну інтерпретацію.
Праці: «Исцеление через осознание. Теомания и стресс»,
«Женщина на кушетке психоаналитика. Анализ женской
психопатологии», «Азбука аналитической трилогии (Интегрального
психоанализа)».
Норберто Кеппе (1927 р.) – бразильський лікар, психоаналітик,
спеціаліст у галузі психосоматики, засновник аналітичної трилогії,
доктор філософії. Навчався у семінарії Сан-Карлоса. З 1958 до 1961 р.
вивчав у Відні глибинну психологію і психоаналіз, працював у
поліклініці В. Франкла. З 1961 р. працював як лікар та психоаналітик
у власній приватній клініці. Заснував відділення психосоматичної
медицини у лікарні Сан-Пауло (Бразилія). У 1970 р. заснував
Товариство інтегрального психоаналізу (МТАТ). У 1972 р. завершив
власний перехід від психоаналізу З. Фройда до психоаналізу
М. Кляйн, прийнявши її ідею про заздрість як важливий фактор
психопатологічних процесів. Психоаналіз Кеппе орієнтований на
дослідження і психотерапію людей через любов, розум та
115
усвідомлення. З 1980 р. почав активну міжнародну (США, Європа)
пропаганду ідей аналітичної трилогії.
Праці: «Трилогия», «Освобождение народа. Патология власти».
«Происхождение болезней психических, соматических и
социальных», «Освобождение и Восславление».
Критики Н. Кеппе та К. Пачеко вважають їх проповідниками
небезпечної тоталітарної секти (що нагадує секти сеєнтології, мунів,
свідків Ієгови тощо), а розроблений Кеппе метод – це псевдоаналіз,
деяке психолінгвістичне програмування, зомбування, що включає
психологічне насилля, приниження гідності людини. Це метод, за
допомогою якого погіршується психічне і фізичне здоров’я жертви та
її сім’ї (у багатьох країнах Європи – Фінляндії, Франції, Америці –
Нью-Йорк, Канади, Бразилії тривають слідства щодо низки смертей
пацієнтів-суїцидантів Кеппе та Пачеко).
Ассаджоллі Роберто (1889 – 1974) – італійський лікар і філософ,
засновник психосинтезу. Слово психосинтез і таке вираження, як
ментальний синтез, використовувався багатьма психологами та
психіатрами. Головною метою психосинтезу є гармонізація й
поєднання в єдине ціле всіх якостей, функцій людини, що потребує
конструктивного використання всіх звільнених і активізованих
спонукань особистості. Вчений розробив теорію субособистостей, які
представлені індивіду у вигляді внутрішніх голосів, що часто
суперечать один одному. Процес індивідуального розвитку, на думку
Ассаджоллі, поділяється на персональний і трансперсональний
психосинтез. Центральним пунктом інтеграції особистості є не Я, а
трансперсональна Самість, як спіритуальний центр ідентичності.
Розробив концепцію структури внутрішнього світу людини. У його
антропології індивід представлений певними рівнями, які надбудовуються один
на одному (див. малюнок).

116
 1. Нижче несвідоме.
1. Середнє несвідоме.
2. Вище несвідоме чи над
свідоме.
3. Поле свідомості.
4. Свідоме «Я».
5. Вище Я.
6. Колективне несвідоме.

У нижче несвідоме входять:

 елементарні форми психічної діяльності, які керують тілом
(розумне узгодження тілесних функцій;
 основні потяги і примітивні спонукання;
 численні комплекси, що мають сильний емоційний заряд;
 образи жахливих сновидінь і фантазій;
 нижчі, неконтрольовані парапсихічні процеси;
 різноманітні патологічні прояви, такі як фобії, манії, нав’язливі
ідеї та бажання.
У середньому несвідомому відбувається засвоєння отриманого
людиною досвіду; тут, перед тим як народитися у свідомості,
зароджуються, розвиваються і визрівають плоди щоденної діяльності
людського розуму та уяви. З вищого несвідомого індивіду є вищі
форми інтуїції і натхнення – художнього, філософського, наукового,
– етичні «імперативи», прагнення до героїчних учинків. Це джерело
таких вищих почуттів, як альтруїстична любов; це джерело таланту, а
також станів споглядання, просвітлення і екстазу. Тут містяться вищі
парапсихічні функції та духовні енергії. Термін «поле свідомості»
означає безпосередньо усвідомлювану частини особистості:
неперервний потік відчуттів, образів, думок, почуттів, бажань,
потягів, доступних людському спостереженню, аналізу й оцінці.

117
 «Я», яке є точкою чистої самосвідомості, часто плутають з щойно
описаною свідомою частиною людської особистості; насправді вони
зовсім різні. У цьому можна переконатися за допомогою інтроспекції.
Мінливі змісти людської свідомості (відчуття, думки, почуття тощо)
– це одне, а «Я», центр людської свідомості – це інше. Існуюча між
ними різниця до певної міри нагадує різницю між освітлюваною
зоною екрану і зображеннями, які проектуються на ній. Проте «люди
з вулиці» і, навіть, високоосвічені люди не переймаються
самоспостереженням та не бачать цієї різниці, – вони пасивно
пливуть по поверхні «потоку думки», ототожнюючи себе з кожною
наступною хвилею мінливих змістів свідомості.
Вище Я. Свідоме «Я», як правило, не лише занурене у змістовний
потік свідомості, а й зовсім зникає, коли людина засинає, втрачає
свідомість, перебуває під дією наркозу, наркотиків чи у стані гіпнозу.
Але коли людина пробуджується чи приходить до тями, «Я»
таємничим чином проявляється знову, невідомо звідки. Це дає
можливість припустити, що за чи над свідомим «Я» існує істинне Я,
постійний центр, з якого «Я» повертається до свідомості. Вияснити,
чи дійсно існує Я можна різними шляхами. Одні люди, які відчули
більш-менш тривале усвідомлення Я, порівнювали це переживання,
як переживання мандрівника, який потрапив у невідому країну. Я
можна усвідомити також за допомогою деяких психологічних
методик, наприклад, «процесу індивідуації» Юнга, «пробудженого
сну Дезуаля, прийомів Раджа Йоги тощо.
Колективне несвідоме. Людські істоти не відірвані одна від одної,
хоча інколи людина може відчувати суб’єктивне почуття відірваності,
самотності. Зовнішню лінію овалу схеми слід розглядати не як
«відділяючу», а як «відмежовуючу». Її можна порівняти з клітинною
мембраною, яка забезпечує постійний активний обмін речовин між і
клітиною. Між людьми постійно протікають процеси «психічного
осмосу», протікають вони також між людьми і навколишнім
психічним середовищем. Остання відповідає тому, що Юнг назвав
«колективним несвідомим».
Запропонована схема допомагає примирити два факти, які на
перший погляд видаються взаємовиключаючими:
 видиму подвійність – здається, що у людини є два Я. Насправді,
на схемі подані два Я, тому що особистісне Я не усвідомлює іншого
Я і навіть заперечує його існування; інше ж істинне Я приховане і не
проявляє себе на свідомому рівні;
118
  дійсну єдність і єдність Я. Насправді немає двох Я, двох
незалежних і відокремлених істот. Є лише Я, яке проявляється на
різних рівнях свідомості та самоосягання (тобто, це не інше світло, а
проекція джерела світла).
Ця концепція структури внутрішнього світу людини включає у
себе, узгоджує між собою і зводить воєдино результати
різноманітних спостережень та експериментів. Вона допомагає
повніше і глибше зрозуміти драматичні колізії людського життя,
вказує на засоби розв’язання конфліктів та проблем й намічає курс до
визволення.
На думку Ассаджоллі, людина – жертва ілюзій і фантазмів
(образне уявлення, яке виникає без реального подразника – уві сні чи
при галюцинаціях – продукт фантазії), раб неусвідомлених
комплексів, який засліплений та загіпнотизований оманливим
виглядом речей. Тому не дивно, що людина у такому стані часто
переживає невдоволеність, є нестійкою у думках, настроях, діях.
Вона збентежена і не може зрозуміти ні себе, ні інших, не може
керувати собою, крутиться у колі власних помилок та недоліків.
Інколи людина у своєму сліпому прагненні до свободи запекло
повстає проти існуючого стану речей, а іноді, прагнучи приглушити
внутрішню біль, з головою поринає у діяльність, віддається розгулу
пристрастей чи пускається у нерозважливі пригоди.
Яким же чином вилікувати це фундаментальне захворювання
людини, як звільнити її від рабства, здійснити гармонійну внутрішню
інтеграцію, осягнути істинне Я і вступити у правильні взаємини з
іншими людьми? Ассаджолі пропонує такі стадії досягнення
гармонізації та інтеграції внутрішнього світу людини:
 глибинне пізнання власної особистості;
 контроль (управління енергіями, що вивільняються), за
діяння волі;
 збагнути своє справжнє Я – виявлення чи створення
справжнього (об’єднуючого) центру;
 психосинтез – формування чи перебудова особистості
навколо нового центру.
Праці науковця: «Психосинтез: теорія і практика», «Психосинтез».
Станіслав Гроф (1931) – американський психолог і психіатр
чеського походження (народився у Празі), засновник
трансперсональної психології, один з піонерів у вивченні змінених
станів свідомості. Навчався у Празькому Карловому університеті,
119
який закінчив у 1957 р. У 1965 р. захистив дисертацію на здобуття
ступеня доктора філософії із медицини у Чехословацькій Академії
Наук, водночас – практикуючий психоаналітик. У 1959 р. Грофу
присуджується премія Кюффнера – нагорода Академії наук ЧРСР «За
найбільш видатний внесок у галузі психіатрії». З 1961 р. очолив у
Чехословаччині дослідження застосування ЛСД (диетиламід d-
лізергінової кислоти) та інших психоделічних засобів для лікування
психічних розладів. Продовження вивчення змінених станів
свідомості після заборони ЛСД наприкінці 1960-х років призвело
(разом з дружиною Крістіною) до відкриття техніки холотропного
дихання – унікального методу психотерапії, самопізнання та
особистісного росту, дихальної техніки, яка викликає галюцинації.
Отримавши стипендію Фонду підтримки психіатричних
досліджень (США), упродовж 67 – 69 рр. пройшов стажування в
університеті Джона Хопкінса у Балтиморі. Продовжив роботу на
посаді керівника Мерілендського центру психіатричних досліджень.
З 1973 до 1987 р. жив та працював в інституті «Есален» (Каліфорнія).
У 1977 р. заснував Міжнародну трансперсональну асоціацію (ІТА).
На даний час – професор факультету психології Каліфорнійського
інституту інтегральних досліджень. Гроф сам асистував на приблизно
4 тис. сеансів психоделічної психотерапії і через його семінари із
холотропного дихання пройшли десятки тисяч людей у всіх країнах
світу.
С. Гроф почав свою медичну кар’єру будучу класичним
психоаналітиком, який вірив у те, що психоделічні речовини, які за
контрольованих умов використовуються у психіатрії, можуть значно
прискорювати процес психоаналізу. Однак, під час сесій ЛСД-терапії,
вчений дійшов висновку, що Фройдівська модель психіки та його
механістичне світосприйняття характеризуються певними
теоретичними обмеженнями. У результаті цих досліджень виникла
нова картографія психіки, яка складається з трьох областей:
 особистісного ( фройдівського) і біографічного безсвідомого;
 трансперсонального безсвідомого (яке включає уявлення Юнга
про архетипічне чи колективне безсвідоме);
 перинатального безсвідомого, яке є мостом між особистісним і
колективним безсвідомим й наповнене символізмом та конкретними
переживаннями смерті а також відродження. Ця область безсвідомого
характеризується найбільш трансформуючим потенціалом.

120
 Гроф експериментально довів можливість для будь-якої людини
мати переживання неабиякої інтенсивності та насиченості, що, як
правило, характерне для екстремальних ситуацій людського життя,
пов’язаних з переживанням екстазу, катастрофи, смерті, духовного
перетворення. Незвичні стани свідомості широко практикувались у
всіх традиційних культурах і супроводжували будь-яку значущу
зміну в індивіді та суспільстві. Серед цих станів виділяють
холотропні чи цілісні стани свідомості, що володіють сильним
терапевтичним і оновлюючим потенціалом (holos – цілий і trepein –
рухатися до). Вони визначаються щодо звичних чи хілотропних
станів (hile – земля). На думку Грофа, європейська картезіанська
наука ґрунтується на досвіді хілотропних станів, а виникаюча нова
парадигма ґрунтується на досвіді холотропних станів.
Ці дослідження холотропних станів свідомості підтверджують,
що емоційні і психосоматичні захворювання (включаючи стани, що
діагностуються як психози) не можуть бути адекватно пояснені
проблемою післяродового розвитку. Відповідно до дослідженнь
Грофа, ці захворювання мають багаторівневу структуру, корені якої
криються як у перинатальній, так і у трансперсональній областях. У
своїх останніх роботах Гроф постійно підкреслює, що перинатальне
не обмежене внутріутробним життям і процесом родів, а утворює
всеохоплюючу структуру психодуховної трансформації, яка
справедлива для всіх стадій розвитку свідомості. Достатній клінічний
досвід науковця та його учнів свідчить про те, що регресія до
перинатального рівня часто є необхідною умовою для доступу до
трансперсонального.
Багато років працюючи з людьми у холотропних станах
свідомості і спостерігаючи часту регресію своїх пацієнтів на
перинатальний (пов’язаний з дітонародженням) рівень, Гроф дійшов
висновку про надзвичайну важливість вражень, пов’язаних з родовою
травмою. Він виділяє і детально описує чотири стадії перинатальних
переживань, які тою чи іншою мірою закарбовуються на
безсвідомому рівні та визначають подальше життя людини.
Наприклад, схильність до насилля та агресії Гроф пов’язує зі стадією
тяжкого проходження немовлям родових шляхів, коли пережита ним
біль залишає відбиток у його психіці. Такі пацієнти неабияку
жорстокість проявляють у сценах насильства – вбивства,
самогубства, кровавих війнах тощо. Робота з холотропним диханням

121
сприяє подоланню травми, а відовідно і подоланню невмотивованої
агресії.
Вчений дає можливість людям згадати особливості власного
народження і у цьому бачить майбутнє психіатрії, а ширше –
духовної революції людства, яке, на його думку, зайшло у глухий кут.
Загалом, учений говорить про «виховання людства зовсім іншого
набору цінностей і цілей» та про спотворену технократичну еліту.
Сучасна медицина не підтверджує той факт, що людина може
згадати власне народження і тим більше внутріутробний розвиток
(навпаки, існують дані, що мозок людини не може згадати нічого
подібного). Однак досвід Грофа та його клієнтів свідчить про
зворотнє. Щоб зрозуміти наскільки глибокою є «кроляча нора», про
яку говорить науковець, слід відзначити, що досвід людей на сеансах
холотропного дихання не обмежується перинатальними (момент
народження) чи навіть пренатальними (ембріональними)
переживаннями. Він включає яскраві і незвичні досвіди,
переживання, які до винайдення цієї методики були доступні лише
містикам, святим різноманітних конфесій, а також людям, що
приймали ЛСД. Зокрема, це «активізація чакр, переживання минулих
утілень, передбачення, ясновидіння/слухання, ототожнення з іншими
особами, з тваринами, рослинами, предметами і навіть зі всією
планетою, навіть – переживання зустрічей з надлюдськими і
духовними, божественними, а також інопланетними істотами,
істотами з інших усесвітів.
У методі холотропного дихання використовується поєднання так
званого зв’язаного дихання (коли між вдохом і видихом не робиться
паузи) і музики, що призводить у стан трансу (етнічна, трайбл:
африканські барабани, тібетські труби тощо); деколи додатково
використовується робота з тілом. Таке дихання допомагало клієнтам
залишатися у повному стані свідомості і розряджати той
психологічний матеріал, який проявлявся у вигляді неприємних
симптомів. Головна мета холотропної терапії у тому, щоб активувати
безсвідоме, вивільнити енергію, що криється у емоційних та
психосоматичних симптомах й трансформувати ці симптоми у потік
переживання. Роль терапевта у холотропній терапії у тому, щоб
підтримувати процес переживання з цілковитою вірою в нього і
керувати ним чи змінювати його.
Наприклад, людина починає практикувати техніку холотропного
дихання, щоб подолати психологічну травму чи побороти життєву
122
кризу. Вона заново народжується, переживає та інтегрує (розчиняє)
цю травму, а потім йде далі, відкриваючи інші – перинатальні –
травми, переживає та інтегрує їх. Коли можливості «згадування» у
цьому тілі вичерпані, психологічні травми також, людина починає
занурюватися у досвіди поза тілом, у іншому житті, переживає інші
перевтілення, досвіди планетарної, нелюдської свідомості, накінець,
досвід народження Всесвіту (фактично щезає все, що робило людину
людиною). Як правило, повне психічне зцілення пацієнти Грофа
відчували лише переживши саме такі позатілесні і позаземні досвіди.
Ключовий момент цього процесу криється у Йозі. Варто зазначити,
що дружина Грофа була учиницею Свами Муктананди Парамахамси,
лідера традиції сіддха-йоги, до самої його смерті у 1982 році.
Хоча метод холотропного дихання та йоги може видаватися
нереальним, фантастичним, та фактом залишається те, що сотні тисяч
людей знайшли зцілення власних психічних недугів та емоційних
проблем саме на сеансах С. Грофа. Науковця по праву називають
найбільшим «психонавтом» планети, який усе життя зайнятий
пошуком надлюдського, Божественного. Гейзенберг говорив про
роботу Грофа так – «... первый глоток из стакана естествознания
делает атеист, но на дне стакана ожидает Бог. Ведь истина – где-то
там, на дне кроличьей норы».
Фактично Гроф створив цілий новий напрям не просто
психоаналізу, а тотальної надгуманної психокорекції, яка може
допомогти не лише психічно хворим людям, а й усьому людству
загалом. Грофа називають Фройдом ХХІ ст., живим класиком. Низка
науковців вважає Грофа фундатором нової релігії, яка дає можливість
своїм адептам уникнути фізичної смерті.
Праці науковця – «Области человеческого бессознательного»,
«Человек перед лицом смерти», «За пределами мозга», «Неистовый
поиск себя», «Холотропное сознание», «Космическая игра»,
«Психология будущего».

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте зміст основних засад онтопсихології.
2. Проаналізуйте погляди на природу людини А. Менегетті.
3. Розкрийте зміст соціальних концепцій інтегрального
психоаналізу.
4. Вкажіть фактори, які, на думку представників інтегрального
психоаналізу, є патологічними для розвитку особистості.
123
 5. Проаналізуйте структуру внутрішнього світу людини за
Р. Ассаджолі.
6. Які стадії досягнення гармонізації та інтеграції внутрішнього
світу людини пропонує Р. Ассаджоллі?
7. Розкрийте зміст методу холотропного дихання у роботі з
пацієнтами С. Грофа.
8. Яким чином, на думку С. Грофа, людина може подолати
психологічну травму?

ТЕМА 12. Напрями української психологічної науки

у вивченні особистості

1. Ідеї становлення людської особистості у роботах науковців,

що працювали на теренах України.
2. Вплив Львівсько-Варшавської філософської школи на
розвиток психологічних досліджень.
3. Вивчення особистості у працях сучасних науковців.

Як відомо, Україна наприкінці XIX – на початку XX ст. входила

до складу різних держав. Більша частина української етнографічної
території належала до Російської імперії. Західна частина українських
земель перебувала під владою Австро-Угорщини (Східна Галичина й
Північна Буковина входили до складу Австрії, а Закарпатська Україна
– до Угорщини). Хоча розвиток психології у кожному з регіонів
України відбувався в руслі світової науки, але ж мав і свою
специфіку. У XIX – на початку XX ст. Україна мала низку наукових
центрів (Київ, Одеса, Харків та ін.), в яких розвивалася психологічна
наука.
Харківська психологічна школа – це неформальна організація
психологів, що працювали у 30-х р. у наукових установах Харкова
над розвитком ідей Л.С. Виготського і над формулюванням основ
діяльнісного підходу в психології. До цієї школи належали:
О.М. Леонтьєв, О.Р. Лурія, П.І. Зінченко, О.В. Запорожець,
П.Я. Гальперін та інші. На початку 30-х р. Наркомздрав України
запропонував Л.С. Виготському, О.Р. Лурія й О.М. Леонтьєву
організувати відділення психології у психоневрологічній академії у
Харкові. Цю групу вчених фактично очолив Леонтьєв, що почав
розвивати власний варіант теорії Виготського. Він провів цикл

124
експериментальних досліджень, що розкривають механізм
формування вищих психічних функцій (довільна увага, пам'ять
тощо).
У Харкові Леонтьєву довелося одночасно очолювати кафедру
психології у педінституті і відділ психології у НДІ педагогіки. Так
виникла знаменита Харківська школа психології. У 20-х р. ХХ ст. у
Харків дістав репутації відомого наукового центру, у якому
розвивалися різні напрями як гуманітарних, так і природних наук. У
цей період Харків також був столицею України, що зумовило
відкриття в ньому нових наукових і навчальних закладів.
У 1922 р. у Харкові був відкритий Український науково-
дослідний психоневрологічний інститут, а у 1926 році на базі
психіатричної клініки – Український інститут клінічної психіатрії і
соціальної психогігієни. У 1932 році було прийняте рішення про
укрупнення цих установ, їх об'єднали в одну організацію –
Всеукраїнську психоневрологічну академію. Вона була унікальною
поліфункціональною установою, до складу якої входив і сектор
психології. Він складався з відділів загальної й генетичної психології
та клінічної психології. У зв'язку з цим виникла потреба знайти і
запросити психологів-фахівців для роботи у цих відділах.
З Москви були запрошені О. Лурія, О. Леонтьєв,
М. Лебединський. Місце завідувача сектором було запропоновано
О.Р. Лурії, а завідувача відділом генетичної психології –
О. Леонтьєву. Разом з ним з Москви у Харків переїхали
О.В. Запорожець і Л.І. Божович. Л.І.Божович практично відразу
виїхала в Полтаву і постійно приїжджала у Харків для зустрічей із
усією групою. Планувалося, що в Харків переїде і Л.С. Виготський,
однак цього не сталося. Він тільки періодично приїжджав у Харків та
навіть заочно вчився у Харківському медичному інституті. У відділі,
що очолював О. Леонтьєв, працював і П. Я. Гальперін, харківський
психоневролог та психолог.
Ще одна група психологів, яка до них приєдналася, вийшла з
аспірантури Харківського педагогічного інституту й Українського
науково-дослідного інституту педагогіки – до неї входили В.І. Аснін,
П.І. Зінченко, Г.Д. Цибуль. Усі вони разом і склали ядро Харківської
школи психологів. Крім цих психологів, у 30-ті р. у цю групу
ввійшли також Д.М. Арановска, Ф.В. Бассин, Є.В. Гордон,
О.М. Кінцева, Л.І. Котлярова, Г.В. Мазуренко, В.В. Мистюк,
Т.І. Титаренко, К.Є. Хоменко. У такому складі харківська група
125
існувала 10 років. Хоча в 1934 р. О.М. Леонтьєв повернувся в
Москву, він постійно бував у Харкові і керував роботою своєї групи.
П.Я. Гальперін, О.В. Запорожець, П.І. Зінченко залишалися в Харкові
до початку Великої Вітчизняної війни. Після війни ці дослідники у
Харків вже не повернулися. Однак ще в 1936 р., коли столиця
України перемістилася у Київ, різноманітні психологічні
дослідження, що проводилися на базі Всеукраїнської
психоневрологічної академії, почали згортатися, а постанова 1936
року про педологічні перекручення в системі Наркомпросу, цей
процес завершила. Так психоневрологічна академія перестала бути
головною базою експериментальних досліджень Харківської школи.
Однак вони продовжувалися в Українському науково-дослідному
інституті педагогіки, Харківському педагогічному інституті, у якому
кафедрою психології завідував О.В. Запорожець і працювали
В.І. Аснін, К.Є. Хоменко, Г.Д. Цибуль й в Харківському інституті
іноземних мов, у якому працював П.І. Зінченко.
Постанова про педологію не зупинила наукову діяльність
харківської групи, оскільки вони ніколи не дотримували
педологічних позицій, вважаючи психологію та педологію двома
різними науками. Однак їхню діяльність призупинила війна.
П.І. Зінченко і Г.Д. Цибуль пішли на фронт, О.В. Запорожець,
П.Я. Гальперін, О.М. Леонтьєв працювали разом у військових
госпіталях (з 1943 року у Кауровці під Свердловськом) й проводили
роботу із відновлення рухових функцій бійців після поранень.
Оцінюючи сьогодні початкові етапи розвитку Харківської
психологічної школи, можна з упевненістю сказати, що тоді
пощастило і Росії, і Україні. Блискуча група молодих психологів, що
називали себе «виготчанами», у буквальному значенні слова бігла з
Москви в Харків і тим самим врятувалися, збереглися та допомогли
зберегтися психології. Досить швидко були встановлені контакти з
психологами Києва та Одеси, із психологами Вірменії і Грузії. Після
війни москвичі виявилися в Москві, прихопивши із собою
П.Я. Гальперіна. Фронтовик Г.Д. Цибуль потрапив у Ленінград.
Навпроти, фронтовик-ленінградець Д.Б. Ельконін переїхав у Москву.
Основна група харків'ян повернулася у своє рідне місто. П.І. Зінченко
повернувся з фронту неушкодженим, став неформальним лідером
харківської школи психологів, розкиданих по різних наукових
установах та інститутам міста. Він же очолив психологічну
лабораторію – філію київського Інституту психології. Лабораторія не
126
мала свого пристанища, вірніше, мала його на квартирах членів
лабораторії, найчастіше в будинку її керівника. Отже, харківська
школа збереглася, продуктивно працювала, публікувала десятки
статей у наукових записках харківських інститутів, київського
Інституту психології, потім у «Радянській педагогіці», а з 1955 р. у
«Вопросах психологии».
Після війни сфери наукових інтересів цих дослідників
розділилися, практично кожний з них став займатися власною
проблемою і став засновником свого напрямку в психології:
О.М. Леонтьєв – теорії діяльності, О.В. Запорожець – теорії
сприйняття, П.І. Зінченко – теорії пам'яті, П.Я. Гальперин – теорії
поетапного формування розумових дій, Л.І. Божович – теорії
особистості. Однак усі ці напрями мали загальну підставу – теорію
діяльності, що розроблялася спільними зусиллями. Як відзначав
О.О. Леонтьєв, він, без сумніву, був лідером харківської групи, однак
її концепція створювалася колективним розумом. Усі вони вважали
себе учнями Л.С. Виготського.
С.Л. Рубінштейн (1889 – 1960) розглядав особистість у контексті
розроблюваних ним принципів детермінізму та єдності свідомості й
діяльності. На його думку, особистість у з’ясуванні психічних
процесів постає як взаємопов´язана сукупність внутрішніх умов,
через які заломлюються усі зовнішні діяння. До цих внутрішніх умов
належать і психічні явища – психічні властивості та стани
особистості.
Історично особистість зумовлена еволюцією живих істот,
історією становлення людства та особистою історією розвитку
людини. Тому в структурі особистості можна виявляти компоненти
різного рівня узагальнення й стійкості, які змінюються різними
темпами. Особистість є тим більш значущою, чим більше в
індивідуальному заломленні в ній представлено загальне, суспільне.
Як власне особистісні серед усього розмаїття властивостей
Рубінштейн виокремлює ті, що спричиняють суспільно значущу
поведінку або діяльність людини. Тому основне місце серед них
посідають система мотивів і завдань, які людина ставить перед
собою, а також властивості характеру, що зумовлюють вчинки
людини, здібності, роблять її здатною до виконання історично
сформованих видів суспільно корисної діяльності.
Особистість визначається своїм ставленням до навколишнього
світу, до суспільного оточення, до інших людей. Це ставлення
127
реалізується в діяльності людини. Завдяки їй люди пізнають і
змінюють світ, природу, суспільство. Не можна відокремити
особистість від тієї реальної ролі, яку вона відіграє в житті. Однак
значущість особистості зумовлена не лише самими її властивостями,
а й значущістю тих суспільно-історичних сил, які вона представляє.
Особистість виявляється та формується у взаємодії з
навколишнім середовищем, тому таке велике значення для розуміння
особистості має діяльність. Особистість – це реальний індивід, жива,
діюча людина, яка є носієм суспільних стосунків. Особистість
неможлива поза психікою, поза свідомістю. Усі психічні явища і
процеси органічно вплітаються в цілісне життя особистості, оскільки
основна їхня життєва функція полягає в регуляції діяльності людей.
Зумовлені зовнішніми впливами психічні процеси особистості самі
опосередковують поведінку і діяльність, залежність суб´єкта від об
´єктивних умов.
Фундаментальне значення має положення С.Л. Рубінштейна про
багатоплановість психічного, багаторівневість перебігу психічних
процесів. Структура особистості складається з різноманітних
компонентів. Будь-яка особистість включає в себе «Я» як суб´єкт
довільної діяльності, якому властиві мотиви свідомої поведінки.
Поняття особистості у психології не зводиться до поняття суб’єкта у
вузькому розумінні. Психічний зміст людської особистості не
вичерпується лише мотивами свідомої діяльності – існує також
розмаїття інших, зокрема неусвідомлених, тенденцій.
Характеристика особистості включає також її ідеї, принципи, на
основі яких здійснюється оцінка власних та чужих учинків. До
структури особистості звісно входять і пізнавальні процеси, без яких
неможливі діяльність й поведінка людини. Багатоплановість,
цілісність психічного устрою особистості зберігаються завдяки
взаємозв´язку всіх його властивостей, тенденцій.
Видатний російський психолог О.М. Леонтьєв (1903 – 1979)
визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім
продуктом суспільно-історичного й онтогенетичного розвитку
людини. Вона є результатом інтеграції процесів, що здійснюють
життєві відношення суб’єкта до об’єктивної дійсності. Ці відношення
подібні за своєю побудовою і передбачають свідоме їхнє
регулювання, тобто наявність свідомості, а на певних етапах – і
самосвідомості суб’єкта.

128
 Реальною основою особистості людини визнано сукупність її
ставлень до світу, що є суспільними за своєю природою та
реалізуються разом. Особистість характеризують тільки ті психічні
процеси й особливості людини, які сприяють здійсненню її
діяльностей. У розвитку суб’єкта його ставлення до явищ світу
вступають між собою в ієрархічні стосунки. Ієрархії діяльностей
утворюють ядро особистості. Існує три основні параметри
особистості: широта зв´язків людини зі світом, ступінь їхньої
ієрархізованості та загальна структура.
Людина живе в реальності, що дедалі більше розширюється для
неї. Багатство зв´язків індивіда зі світом породжує особистість.
Ієрархії мотивів та діяльностей особистості утворюють відносно
самостійні одиниці її життя.
Внутрішні співвідношення головних мотиваційних ліній у
сукупності діяльностей людини характеризують загальний
«психологічний профіль» особистості. Психологічні підструктури
особистості – темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й
інтереси, навички та звички, моральні риси характеру тощо –
виявляють себе в умовах життя особистості. Важливою є думка
О.М. Леонтьєва про те, що особистість розвивається не в межах
задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.
Б.Г. Ананьєв (1907 – 1972) вважав, що особистість – це
суспільний індивід, об’єкт і суб’єкт історичного процесу. Важливо
вивчати зв’язок між інтеріндивідуальною структурою того
соціального цілого, до якого належить особистість, та
інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Саме
різноманітність зв’язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну
структуру особистості, організацію особистісних властивостей та її
внутрішній світ. І навпаки, стійкі комплекси особистісних
властивостей регулюють обсяг і міру соціальних контактів
особистості, впливають на створення нею власного середовища
розвитку. Структура особистості поступово складається в процесі її
соціального поступу. Особистість є продуктом життєвого шляху
людини.
Інтраіндивідуальна структура особистості – це цілісне утворення
та певна організація властивостей людини. Функціонування такого
утворення можливе завдяки взаємодії різних компонентів структури
особистості. Ці компоненти належать до різних аспектів та рівнів
розвитку особистості. Можна виокремити різні види залежностей між
129
психічними властивостями особистості – генетичні, функціональні,
каузальні тощо. У структурі особистості наявні взаємозв’язки між
соціальними, соціально-психологічними та психофізіологічними
характеристиками людини.
Структура особистості будується за двома основними типами
взаємозв’язків – субординаційним та координаційним. Вони
забезпечують збереження цілісності особистості при її взаємодії з
соціальним і природним середовищем.
Видатний український психолог Г.С. Костюк (1899 – 1982)
зробив значний внесок у психологічну теорію особистості. За його
концепцією, індивід стає суспільною істотою, особистістю в міру
того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється
система психічних властивостей, здатність брати участь у житті
суспільства, виконувати соціальні функції.
Об´єктивна соціальна сутність особистості завжди реалізується
суб’єктивними психічними засобами. Водночас соціальне, яке
зумовлює психічне в людини, визначає її соціальні відносини з
іншими людьми. Психічна діяльність особистості відбувається в
результаті інтеграції психічних процесів та властивостей і
здійснюється нейрофізіологічними механізмами. Останні є системою,
що у своєму функціонуванні залежить від тих систем організму, які
складаються з біохімічних, біофізичних та інших компонентів. Між
психічним і фізіологічним існують складні стосунки. Психічне не
тільки реалізується фізіологічним, а й зазнає змін залежно від
перебігу функціонування фізіологічних механізмів.
Особливості нейродинаміки відіграють суттєву роль у
становленні індивідуальної своєрідності особистості. Проте
особистість може усвідомлювати власні слабкі грані і певною мірою
компенсувати їх, завдячуючи сильним, наприклад, стримувати
афективність, імпульсивність свого темпераменту тощо.
Розглядаючи особистість як суспільну істоту, не можна забувати
про її природну сутність, вважає Костюк. Природне «знімається» в
суспільному, але не усувається, воно діє на всіх етапах життя
особистості.
Слід розрізняти поняття «індивід» та «особистість». Людина є
індивідом на всіх етапах онтогенезу та за всіх умов, а особистістю
стає і може перестати бути нею.
Необхідно долати абсолютне протиставлення природного і
суспільного, біологічного й соціального в житті особистості. Немає
130
суспільного, соціального без природного, біологічного, як немає
суспільства поза індивідами, які в ньому взаємодіють.
Найпродуктивнішим, на думку Г.С. Костюка, є підхід до
проблеми структури особистості, який спирається на аналіз її
діяльності. Адже суспільні умови визначають психічні властивості
особистості лише через дії самого індивіда. Зв’язок між діяльністю
особистості та її психічними властивостями складний і
багатозначний. У тій самій діяльності, навчальній або трудовій,
психічні властивості нерідко формуються по-різному. Якості
особистості, що виникають під час діяльності, включаються у
структуру її подальшої діяльності, зазнають змін, диференціюються
та інтегруються і стають компонентами більш складного цілого, яким
є структура особистості. Остання постає до того ж як стійка й
динамічна система психічних властивостей.
Структуру особистості утворюють різні психічні властивості. Це
передусім свідомість і самосвідомість. Індивід стає особистістю,
оскільки він усвідомлює навколишнє буття і себе самого, своє
ставлення до нього, свої функції та обов´язки. Формою існування
свідомості є насамперед знання. Вони входять у систему психічних
властивостей як певна підсистема, що характеризує освіченість
особистості.
Важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її
діяльності, яка визначається потребами й інтересами, ціннісними
орієнтаціями, цілями та установками, моральними та іншими
почуттями. Особистість характеризується й тим, як вона здійснює
свої потяги, реалізує свою цілеспрямованість, якими вміннями,
здібностями та вольовими якостями володіє. Звісно, у структуру
особистості включають і психофізіологічні властивості індивіда.
Під час розв´язання проблеми структури особистості виникає
питання співвідношення психічних властивостей, зокрема
ідеологічного і психічного, інтелектуального й емоційного,
мотиваційної спрямованості та операційної озброєності, свідомого і
несвідомого в діяльності тощо. Структура особистості – це ієрархічне
утворення, куди входять підструктури різного онтогенетичного віку.
Ці підструктури належать до загальної організації особистості як
суб’єкта спілкування, пізнання і праці.
Особистість є діалектичною єдністю різноманітних та
взаємопов’язаних психічних процесів і властивостей. Як систему, що
сама себе й регулює та вдосконалює, її характеризує єдність
131
протилежних тенденцій процесів – інтеріоризації та екстеріоризації,
диференціації, інтеграції, потяг до спілкування та до усамітнення,
відокремлення тощо. Важливою є проблема джерел і характеру
суперечностей особистості, їхньої ролі у формуванні особистості та
шляхів подолання.
Динамічність й стійкість особистості дають їй змогу бути
незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище
відповідно до своїх намірів і планів, створювати умови для власного
розвитку.
Відомий український учений Я.І. Цурковський (1904 – 1995)
розробив теорію дослідження діяльності людини у нестандартних
життєвих обставинах, а також вивчав процеси психічного контролю
та самоконтролю експериментальним методом. Результатом цієї
наукової праці стала теорія психічної контрольності. Вчений
створював цю теорію, виходячи із посилання, що мінливі і
стресогенні обставини життєдіяльності ставлять людину в межеві
ситуації різного ступеня складності. Він дійшов висновку, що для
відвернення руйнівних впливів (зовнішніх і внутрішніх:
фізіологічних, емоційних, логічних) повинен існувати інтегруючий
психічний механізм саморегуляції людського організму для
збереження психічної цілісності індивіда. Цей механізм психічної
саморегуляції Я.І. Цурковський назвав психічною контрольністю.
Психічна контрольність – це інтегративний (синтезуючий)
психічний процес, який пронизує, структурує та завершує дію всіх
психічних процесів, зумовлюючи розвиток і вдосконалення психіки.
Для процесів контрольності характерна тенденція до вторгнення в усі
психічні процеси особистості; вона завершує дію кожного психічного
процесу, як його заперечення, спрямоване на ефективну практику, і
виявляється завжди конкретно у конкретних обставинах.
Людина завдяки контрольним психічним процесам виявляє
неадекватність у відображенні (усвідомленні) та перетворенні нею
дійсності. Контрольність, як гальмівний процес, є чинником
виявлення хибних уявлень й призупинення неадекватних до
конкретних ситуацій дій особи.
Психічна контрольність є, на думку Я. Цурковського, цілісним
психічним феноменом. Однак теоретично виокремлено такі підрівні
контрольності: а) неусвідомлену; б) емоційно-чуттєву; в) логічну.
Психічну контрольність слід вважати видом психічних процесів
(водночас з емоційними, інтелектуальними, вольовими тощо), який
132
синтезує всі окремі підсистеми людської психіки. Контрольність
супроводжує та завершує психічну активність на емоційному,
вольовому, інтелектуальному рівнях.
В інтелектуальній сфері контрольність виявляє за допомогою
інтуїції, досвіду або логіки хибні, неадекватні до конкретного
контексту поняття, судження, умовиводи, знання, погляди та
переконання. Контрольні психічні процеси забезпечують найвищу
активізацію свідомості особи.
Важливу категорію когнітивної психології – знання, як
вирішальний чинник успішності людської поведінки, Цурковський
конкретизував у категорію «достовірного знання», бо контрольність,
як форма психічної активності, є завершальною складовою свідомості
особи і пов´язана з критичністю абстрактно-понятійного мислення та
спілкування людей.
Перевірка знань на практиці набуває в процесі людського
пізнання характеру вищого щабля, супроводжує чуттєве та
абстрактне пізнання, процедури логічного аналізу та синтезу,
створюючи більш достовірні знання.
У вольовій сфері контрольність супроводжує завершення
вольових актів, у емоційній контрольність виявляється як оцінна
властивість чуттів, пов´язана з нормами людського співіснування та
етичними принципами (почуття непорозуміння, сумніву, неспокою,
тривоги, докорів сумління, обов´язку, неестетичних почуттів тощо).
Я.І. Цурковський вказував на такі головні властивості психічної
контрольності, як: адекватність, конкретність, виразність, широта
охоплення, своєчасна оперативність, активність, тривалість
концентрації, осциляція між різними об´єктами.
Науковець стверджував, що найскладнішими формами
контрольності є контроль і самоконтроль, критичність і
самокритичність. Темперамент людини накладає відбиток на силу,
врівноваженість і рухливість контрольних психічних процесів.
Учений довів, що психічна контрольність у філо- та онтогенезі
відіграла й забезпечує «опритомлюючий» вплив як на окремого
індивіда, так і на людський рід загалом, оскільки її феномен
безпосередньо причетний до процесів виникнення свідомості та
виокремлення людини зі світу природи.
Завдяки ціннісним вимірам контрольності людина інтегрує себе
в цілісну індивідуальність, здатну на вдосконалення, духовне
піднесення, усвідомлений вчинок, самопосвяту. Український учений
133
Я.І. Цурковський не лише теоретично обґрунтував чільні постулати
створеної ним теорії, а й підтвердив існування контрольних психічних
процесів експериментальним методом завдяки «контролографові» –
одному з перших психодіагностичних приладів.
Освітнім центром у Західній Україні став Львів, де було
започатковано проведення фундаментальних досліджень, що пізніше,
певною мірою, визначили розвиток вітчизняної психології.
Серед нині діючих українських університетів, перший було
засновано у Львові в 1661 р. Упродовж багатьох десятиліть точилася
вперта боротьба між українцями та поляками за мову викладання. І
хоча в 1871 р. було скасовано обмеження в цій царині, Львівський
університет фактично полонізувався. Наукові роботи писалися в
основному польською мовою. Отже, коли йдеться про Західну
Україну останньої чверті XIX – першої половини XX ст., то мова
творів не може бути аргументом, щоб вважати або не вважати того чи
іншого мислителя українським. Свої дослідження й матеріали вчені
Західної України мали змогу публікувати у таких журналах, як
«Друг», «Дзвін», «Молот», «Народ», «Жит'є і Слово», «Нива»,
«Наука», «Богослов'я» та багатьох інших. Усього в Західній Україні
того часу видавалося 4/5 журналів усієї України. У 1873 році у Львові
було засновано Товариство ім. Шевченка, яке спочатку мало
літературний характер. 1876 року, коли посилилася реакція в Росії й
стали забороняти видання українською мовою, вирішено було
перетворити це Товариство на Наукове Товариство ім. Шевченка.
Кошти для цього Товариства збиралися по всій Україні. З 1892 р.
розпочато друкування «Записок Наукового Товариства
ім. Шевченка». Всього з 1892 до 1948 рік побачило світ 168 томів
цього видання. З кінця XIX ст. Львівське Наукове Товариство ім.
Шевченка стало вже не місцевою, краєзнавчою організацією, а
всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки,
і Товариство публікувало праці науковців з усієї України. Водночас із
«Записками...» Наукове Товариство ім. Шевченка з 1898 р. видавало
«Літературно-науковий вісник», а з 1899 – «Матеріали до українсько-
руської етнології». Свої праці українські вчені мали змогу
публікувати також у польськомовних наукових журналах «Przeglad
fitozoficzny», перший номер якого вийшов у 1898 р., та «Rucft
filozoficzny», започаткований 1911 р. Такою була тодішня ситуація в
Західній Україні.

134
 12 травня 1917 р. комітет Товариства ухвалив рішення
приступити до видання бібліотечки «Психологічних досліджень».
Усього вийшло 4 томи цієї серії, що містили наукові праці членів
Товариства в царині психології. Активізація діяльності Товариства,
збільшення наукової продукції потребували видання періодичного
журналу. У 1911 р. Львівське філософське товариство почало
друкувати статті у своєму періодичному органі – журналі «Ruch
filozoficzny». За 1913 – 1939 рр. вийшло 15 томів цього видання.
Прагнення до розширення і зміцнення зв'язків із західноєвропейським
філософським рухом виявилося у виданні ще одного періодичного
журналу «Studia philosophika». Це видання виходило раз у рік, і мало
на меті – слугувати справі зближення між філософами різних народів.
Видатними представниками Львівсько-варшавської філософської
школи (школи Твардовського), які плідно працювали у царині
психології, були такі вчені, як Владислав Вітвицький, Мечислав
Кройц, С. Балей, Ю. Охорович.
Владислав Вітвіцький (1878 – 1948) виявив свій талант у
психології, філософії, мистецтві. Дитинство, шкільні та юнацькі роки
В. Вітвіцького пройшли у Львові. У Львівському університеті
водночас з природничими науками Вітвіцький вивчає основи
малярства. Під впливом К. Твардовського зосереджується також на
філософії. Ступінь доктора Вітвіцький здобув у 1900 р. за працю
«Психологічний аналіз амбіцій». На підставі роботи «Психологічний
аналіз проявів волі» Владислав Вітвіцький почав викладати
психологію у Львівському університеті. В 1919 – 1948 рр. керував
кафедрою загальної психології у Варшавському університеті.
Вітвіцький залишив після себе значний науковий доробок,
написав багато праць, статей у галузі філософії, психології, етики,
історії й теорії мистецтва, декілька праць з перспективи і художньої
анатомії.
Науковим досягненням Вітвіцького стала теорія кратизму
(гр. κράτος – сила), яка в багатьох пунктах збігалася з поглядами
А. Адлера. В основі цієї теорії лежала думка про те, що в людини
існує інстинктивне прагнення до міцності, яке розвиває чотири
основні емоційні положення й форми компенсації: схильність до
підвищення чи пониження, яка спрямована на інших або на самого
себе. З цих основних схильностей Вітвіцький виводить різноманітні
емоційні стосунки між людьми, які формуються на основі почуття
спільності (повага, честь, захоплення, любов, дружба) чи навпаки –
135
боротьби (зневага, ненависть, гордування, заздрість). Теорію
кратизму Вітвіцький застосував також під час вивчення питань
художньої творчості й реакції на твори мистецтва.
Великий вплив на світогляд В. Вітвіцького мав феноменалізм,
який зі свого боку призводив до тієї чи іншої форми агностицизму.
Вітвіцький, відстоюючи принципи емпіризму у психології, так
характеризував свої розуміння чуттєво даного. Безпосередньо даним,
за В. Вітвіцьким, є не зовнішній світ, а суб'єктивний, внутрішній світ,
у якому конструюється внутрішній предмет сприйняття. Існування
зовнішнього ми сприймаємо як допоміжну конструкцію, тобто як
гіпотетичне твердження. Звідси випливають висновки, які стосуються
характеру наукового пізнання. На думку Вітвіцького, фізика будує
об'єктивний світ, виходячи із властивостей, відомих нам із
суб'єктивного досвіду, зокрема насолоди, болю. Тому поняття, що
виражають геометрично-механічні властивості і явища, він трактує як
засоби, які полегшують розрахунки, пов'язують зовні неподібні
факти, полегшують роботу розуму та уяви, але не як відображення
реальних, дійсних елементів світу.
В. Вітвіцький, будучи прихильником позитивістської емпіричної
психології, визнає існування душі як суб'єкта психічної діяльності.
Але питання безсмертя й вічності існування душі він вважає
неможливим для наукового розв’язання, оскільки цього не може
ствердити емпіричне спостереження. Тому «справа безсмертя душі не
належить взагалі до науки про психічні факти й диспозиції; вона буде
завжди тільки предметом віри».
До галузей, які викликали науковий інтерес у Вітвіцького,
належала також релігія. Програму занять зі слухачами вчений
доповнював психологічним аналізом Старого й Нового Заповіту.
Вітвіцький піддавав релігійні переживання експериментальним
дослідженням і дійшов висновку, що у справах віри – навіть у
освічених людей – перестають діяти логічні, етичні та естетичні
почуття.
Вітвіцький переклав 25 діалогів Платона, коментував тексти
Гомера, Софокла, Арістофана, Геракліта, Арістотеля, Лукіана й
багатьох інших учених. У царині образотворчого мистецтва з-під
його руки вийшли численні портрети, написані олією, у тому числі
Казимежа Твардовського й Густава Пжихоцького.
Формуючи розумові здібності й характер молоді, передаючи їй
свої знання, Вітвіцький діставав творче задоволення. Він не
136
обмежувався заняттями, приписаними програмою, рекомендував
вивчати близькі між собою науки, студіюючи зі слухачами анатомію,
фізіологію, хімію, фізику, історію, філософію, логіку. В. Вітвіцький
вів також курс малюнка й фотографії, навчав різьби, столярству й
токарству.
Інший представник школи Твардовського – Мечислав Кройц
(1893 – 1971) заглиблювався переважно в проблеми методології,
аналіз інтроспективних методів і психологічних тестів. Професором
психології Львівського університету М. Кройц став у 1934 р., з 1946
він працює у Вроцлавському університеті, а з 1952 р. – в університеті
Варшави. Мечиславу Кройцу належать такі праці, як «Про схожість
вражень», «Техніка інтроспективних методів», «Мінливість
результатів тестів», «Нарис загальної теорії волі», «Головні напрями
сучасної психології», «Формування характеру», «Основи психології»,
«Методи сучасної психології».
Приступаючи до класифікації психологічних методів, Кройц дає
визначення терміну «метод». Метод – це спосіб досягнення певної
мети. Залежно від мети, М. Кройц вирізняє виховні, наукові,
виробничі та інші методи. Психологічні методи, за Кройцом,
належать до наукових методів. Завдяки науковому методові
добуваються правдиві судження про предмет науки, а « ... в нашому
випадку метод психологічний є спосіб добування правдивих суджень
про психічні процеси та властивості людей». Кройц висловлює
важливу думку про те, що психологія має спільні ознаки з
предметами інших наук, і ці науки дають їй свої методи дослідження.
М. Кройц поділяє психологічні методи на:
 неспецифічні, які використовуються не лише в психології,
але і в інших науках;
 специфічні, що застосовуються тільки у психології.
До неспецифічних методів належать:
 Певні методи мислення, необхідні під час опрацювання
емпіричних матеріалів. Такі методи розглядає логіка, вони
застосовуються в загальних наукових дослідженнях, однак є
специфічними для психології.
 Методи статистичні, що використовуються в економіці,
соціології, антропології, психології, біології.
 Методи фізіологічні, які знаходять застосування як у психології,
так і у фізіології.

137
 Методи специфічні об'єднують:
 Методи безпосередні, так звані інтроспективні.
 Методи непрямі, тобто предметні.
Зі свого боку, кожен із цих методів М. Кройц поділяє на дві
підгрупи: метод спостереження та експериментальний метод.
Важливої ролі Кройц надає інтроспективному методу. Суть його
полягає в безпосередньому пізнанні психічних процесів особистості,
в яку потрібно проникнути. Цей метод, на думку М. Кройца, має дві
властивості:
1) властивість негативну, яка полягає в тому, що власне
психічний процес пізнається без посередніх рецепторів; для пізнання
не потрібно думок, бажань, прагнень, а також спостережень і
вражень; він не потребує другорядного змісту; лише те, що ми чуємо,
бачимо, відчуваємо на нюх, тобто те, що ми сприймаємо
безпосередньо;
2) друга властивість, яка тут неодмінно наявна – це незалежність
пізнання. Вона полягає в тому, що судження, невід'ємні від поведінки
індивіда, не ґрунтуються на розумових даних; вони з'являються
«безпосередньо», незалежно від нашої свідомості. Подібні погляди і
спостереження об'єднуються словом «інтроспекція».
Метод інтроспекції є фундаментальним психологічним методом,
без нього не було б психології і він є початковою точкою, необхідною
підставою свідомих психічних процесів. Без інтроспективного методу
і методи предметні були б зовсім непридатними, а психічні процеси
недоступними для пізнання.
Степан-Максим Володимирович Балей (1885 – 1952) –
український і польський психолог, педагог, доктор філософії, доктор
медицини, професор, Член НТШ, Член Польської Академії Наук.
Народився у селі Великі Бірки Тернопільської області, в сім'ї вчителя
народної школи. Там же закінчив початкову школу, потім навчався в
Тернопільській гімназії. З 1903 до 1907 р.р. навчався на
філософському факультеті Львівського університету з фаху філософії
та психології, а також слухав лекції з польської літератури. Був одним
з кращих студентів професора К. Твардовського.
Після закінчення університету склав державний іспит на вчителя
середніх шкіл, працював у гімназіях з українською мовою викладання
в Перемишлі, Тернополі, Львові, де викладав математику, початкову
психологію і логіку.

138
 У 1911 р. у Львівському університеті під керівництвом професора
К. Твардовського здобув науковий ступінь доктора філософії, а в
1912 р. на цій підставі отримав від австрійського міністерства освіти
стипендію з фонду, призначеного для подальшого навчання доцентів,
і виїхав на навчання з курсу філософії до Німеччини, опісля до
Франції і Австрії. У Берліні слухав лекції професорів Карла Штумпфа
та Шефера, працював у психологічному та фізіологічному інститутах
Берлінського університету. Займався проблемою біаурального слуху.
Тут він зазнав впливу видатного філософа і музикознавця професора
Карла Штумпфа, котрий так само як і професор К. Твардовський були
учнями відомого німецького філософа Франца Брентано, лекції якого
слухав, а також брав приватні уроки З. Фройд.
Наслідком цього навчання було 5 досліджень, надрукованих у
німецьких філософських та фізіологічних журналах. Якийсь час
Степан Володимирович навчався у Парижі в Сорбонні
(1912 – 1914 рр.) та Відні. Після повернення до Львова написав
німецькою дослідження «Über Urteіlsgefühle», а українською – «З
психології творчості Шевченка». Декілька філософських досліджень
надруковано в «Записках» Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка,
«Літературно-Науковім Віснику» та в «Шляхах». Ще за часів Першої
світової війни він записується на лікарський факультет Львівського
університету, після навчання у 1917 – 1922 рр. здобуває звання
«доктора усіх лікарських наук».
Разом з галицькими ученими І.Крип'якевичем, Ф.Колессою та
іншими був запрошений до заснованого законодавчим актом
Української Держави від 17.08.1918 р. Кам'янець-Подільського
Державного Українського університету його першим ректором
І.Огієнком на посаду доцента. З 1917 р. – член НТШ і керівник його
наукових підрозділів, з 20-х р. ХХ ст. працював у Товаристві
наукових викладів ім. П.Могили. Брав активну участь у діяльності
ряду українських наукових осередків, працював з науковими
журналами Літературно-Науковий Вісник, «Лікарський вісник»,
«Наука і письменство», «Український медичний вісник», «Шляхи»
тощо.
У 1922 – 1924 рр. викладав психологію і логіку в Українському
(таємному) університеті у Львові. 1929 р. Харківський географічний
інститут висунув С. Балея кандидатом у члени ВУАН по відділу
філософії, соціології та права. Водночас С. Балей активно працював у
польських наукових осередках і наукових виданнях. Він належав до
139
ліпших вихованців професора К.Твардовського, засновника
Львівсько-Варшавської філософської школи, став її визначним
членом, брав активну участь у діяльності Польського філософського
товариства у Львові, очолюючи психологічну секцію.
Отримавши відмову у Львівському університеті на посаду
професора, С. Балей при сприянні К.Твардовського і його учнів з
лютого 1928 року очолив кафедру психології виховання
Варшавського університету (працював на цій посаді 24 роки). Він
став членом існуючих та організатором нових філософських,
психологічних і педагогічних державних й громадських структур:
директором Інституту психології виховання Варшавського
університету, керував Державним учительським інститутом,
Педагогічним інститутом Союзу польських учителів, психологічним
кабінетом та багатьма іншими фаховими установами. С. Балея було
обрано членом Варшавського філософського товариства,
Варшавського наукового товариства, головою педагогічної комісії
Педагогічного наукового товариства, керівного органу
Психологічного товариства ім. Ю. Йотейко. Вчений співпрацював з
рядом фахових журналів. Від 1928 року редагував квартальник
«Polskie Archiwum Psychologii», заснований Ю. Йотейко,
перенеймувавши його на « Psychologia Wychowawcza». Брав активну
участь у загальнопольських і міжнародних наукових конференціях та
з'їздах. Після Другої світової війни С. Балея було нагороджено
Хрестом Ордена Відродження Польщі, у квітні 1952 р. його обрали
членом Польської Академії наук.
Наукове життя С. Балея можна умовно поділити на львівський і
варшавський періоди. Значна частина спадщини С. Балея, особливо
львівського періоду, написана ним українською мовою і опублікована
в українських виданнях. Це обгрунтовані дослідження, присвячені
емоційно-вольовій сфері людської психіки (почуття, воля),
проблемам характеру, розумінню експеременту в психології,
фундаментальні праці з психології творчості Т.Шевченка, перші
друковані українською мовою підручники з психології та логіки.
У польській науковій літературі про С. Балея пишуть як про
співтворця польської психології, засновника у ній важливих
напрямів, насамперед, психології розвитку й психології виховання
(педагогічної психології). Наукова спадщина науковця містить
фундаментальні праці з філософії, психології та педагогіки на рівні
здобутків світової науки. До них належать монографії з психології
140
творчості Ю. Словацького, С. Жеромського, психології виховного
контакту, юнацького віку, нариси з психології розвитку дитини,
нарис психології виховання, вступ до суспільної психології, праці з
психології особистості, експериментальної психології, характерології,
психології злочинності, психології чоловіка і жінки тощо.
Філософські погляди С. Балея відбивають впливи брентанізму
Львівсько-Варшавської філософської школи. Проте, переймаючи так
званий еклектичний метод К.Твардовського, С. Балей асимілював
новітні досягнення у філософії і психології, відійшов від
психофізичного паралелізму, тобто погляду на психіку як
самодостатню сферу дослідження. Вчений розглядав її під кутом зору
цілісно-генетичного підходу. Психіка постає як феномен, що
становить динамічну внутрішню цілісність, причому принципи
цілісності і динамізму застосовуються не тільки до самої психіки, але
й поширюються на розуміння особистості як психофізичної
цілісності. З огляду на це С. Балей розглядав індивідуальний розвиток
психіки під кутом вікових змін у психофізичному онтогенезі. Це
зумовило формування вченим власного концептуального бачення
виховання і навчання.
Науковець розробив психологію виховання (педагогічну
психологію), в якій розглядав виховний процес з позиції
розроблюваної ним генетичної (динамічної), вікової психології,
психології розвитку. Він пропонував теорію педагогіки, яка виходить
від людини і є сучасним варіантом гуманістичної педагогіки, що
грунтується на традиціях принципу природовідповідності у навчанні
та вихованні. Ця педагогіка, синтезована з психологією, служить
завданню сприяти становленню людини громадянського суспільства,
в якому самовираз індивіда у реалізації ним свого життя як
самотворчості, є умовою існування та самовиразу суспільства.
Психологія реалізує себе як галузь знання, що допамагає людині
пізнати себе і, творячи свій внутрішній світ, знайти себе у світі
зовнішньому.
С. Балей – представник двох культур, української і польської, у
кожній з них він залишив свій вагомий внесок. З оприлюдненням
праць ученого цей внесок стає спільним надбанням. У 2002 р. завдяки
співпраці Львівської філософської спілки, Інституту філософії, логіки
і соціології та Одеського національного університету ім. І. Мєчнікова
вийшов друком перший том першого українського академічного
видання зібрань праць ученого у 5 томах (7 книгах).
141
 Юліан Леопольд Охорович (1850 – 1917) – український та
польський учений, дійсний член Російського психологічного
товариства, ініціатор І Міжнародного психологічного конгресу, один
з засновників Міжнародного інституту психології у Парижі, приват-
доцент психології Львівського університету, вчитель І. Франка.
Займатися науковою діяльністю Охорович почав, будучи
студентом Варшавського університету. У 1868 р. за представлену на
конкурс студентську роботу «Про методи психологічних досліджень»
отримав срібну медаль. У цій роботі молодий студент зробив спробу
довести, що психологія є самостійною експериментальною наукою,
відмінною від філософії та пропагував використовувати порівняльно-
історичний метод, емпіричні методи спостереження та
самоспостереження, вимірювання і експеримент. У 1871 р. публікує
роботу «Майбутнє психології», у якій доводить, що психологія
повинна бути основою для філософії, етики, естетики, педагогіки,
криміналістики та інших наук. Психолог, на думку Охоровича,
повинен бути передовсім практиком, а не просто вміти розмовляти на
різноманітні теми. У цей час науковець цікавиться законами та
умовами руху думки і духовного життя, вважаючи, що такий рух
можна відобразити за допомогою математичних формул.
Блискуче закінчивши університет, у 1873 р. захищає дисертацію
по психофізіології на тему «Свідомість людини. Її умови і закони». У
віці 25 років (1875 р.) молодого вченого запрошують на щойно
створену кафедру психології і філософії природи у Львівському
університеті на посаду доцента. У прогаму його лекцій входили такі
недостатньо вивчені галузі психології, як теоретична, індуктивна,
прикладна, кримінальна психологія, патогноміка, психологія
творчості, психологія історії і цивілізації, етнопсихологія, філософія
фізики та історія філософії природи. Львівський період життя
науковця був найбільш плідним у його кар’єрі – він брав активну
участь у суспільному та науковому житті Львова, друкувався у
газетах та щотижневиках, займався літературою (писав вірші), був
редактором журналу «Нива», виступав на з’їздах і конференціях. У
Львові Ю. Охорович розробив проект програми Першого
Міжнародного конгресу психологів, метою якого було створення
загального для всіх учених світу плану дій для плідної співпраці й
уникнення паралелізму та повторень у дослідженнях. Відповідно до
цього проекту 6 – 10 серпня 1889 р. відбувся Перший Міжнародний
конгрес фізіологічної психології, на якому Охорович очолив секцію
142
«Гіпнотизм і навіювання» (ця секція зібрала понад сто осіб). Сам
досліник прочитав на засідання секції доклади «Гіпноз і навіювання»,
«Гіпнотична схильність і методи її виявлення за допомогою
гіпноскопу».
Загалом, ця тема дуже цікавила Охоровича. Так, починаючи з
1882 р. він часто відвідував лекції Ж. Шарко, а у 1884 р. на засіданні
Паризького біологічного товариства представив свій винахід –
гіпноскоп – пристрій, що допомагає визначити навіюваність людини,
а також свою теорію ідеопластії, яку він визначив як «фізіологічну
реалізацію думки», тобто, протилежність загальноприйнятій теорії,
що відчуття викликають думку.
У своїй теорії ідеопластії Охорович підкреслює, що думка
первинна і викликає певні зміни в організмі відповідно до неї
(думки). Ця теорія стала поясненням випадків магнетизму,
гіпнотизму і навіюваності людини. За рекомендацією французького
психолога-практика Ш. Ріше Охорович отримав можливість
проводити свої дослідження у відомій (завдяки діяльності Жане і
Фройда) психіатричній клініці Шарко, де працював з тяжкохворими
пацієнтами і позитивно вплинув на процес лікування.
Водночас науковець розробляє теорію про тваринний магнетизм
(чи месмеризм), за якою всі живі організми випромінюють
специфічне магнітне поле, чим і пояснюється «таємниця»
безконтактного впливу одного живого організму на інший. Охорович
вважав, що відкрив вид випромінювання органічного походження,
про що і доповідав на з’їздах неврологів, психіатрів і психологів у
Варшаві у 1910 р. та на з’їзді природодослідників й лікарів у Кракові
у 1911 р.
Міжнародну славу Охоровичу принесли його праці з питань
гіпнотизму – «Мисленнєве навіювання», «Гіпнотизм і месмеризм». Ці
роботи були високо оцінені і отримали нагороди Паризької академії
наук у 1912 р. У цих працях дослідник робить спробу з’ясувати
сутність гіпнотичного стану і механізми словесного впливу при
гіпнотичному впливі на людину. Він ретельно досліджує фізичну
нервову передачу захворювань, передачу емоційних станів, відчуттів,
думок, волі, мисленнєве навіювання із затримкою на відстані. Також
учений аналізує проблеми екзальтованої перцепції, екзальтації мозку,
прямого психічного і фізичного впливів, універсального флюїду та
психофізичної передачі. Основний висновок цих праць зводиться до
того, що навіювання неможливо пояснити впливом будь-якого одного
143
принципу чи проблеми. Навіювання слід вивчати лише у комплексі з
«різноманітними явищами фізичної передачі. Думка як продукт мозку
ніколи не обмежується самим мозком». За Охоровичем, який
розвивав ідеї Сєчєнова, думка викликає м’язеве скорочення,
секрецію, що виникає при цьому скороченні, еманацію, прямі
утворення тепла та електроенергії. Отже, все живе «є динамічним
фокусом, який прагне розширити властивий йому рух, який, зі свого
боку, перетворюється відповідно до середовища, в якому він
відбувається». Ю. Охорович постійно шукав технічний засіб, за
допомогою якого можна було б «сфотографувати» думку, і лише у
80-х р.р. ХХ ст. завдяки розвитку комп’ютерної техніки подібне стало
можливим.
Великий вплив на розвиток медичної психології мала
опублікована у 1916 – 1917 рр. двотомна праця «Психологія і
медицина», у якій автор обґрунтовує доцільність читати лекції з
психології студентам медичних університетів. Вагомий внесок
здійснено і у медичну практику, зокрема, магнітотерапію,
металотерапію, гіпнотерапію. У 1906 р. у Львові виходять друком
праці Охоровича «Про метод в етиці», «Бесіди і спостереження в
області фізіології, психології, педагогіки і природничих наук». Ю.
Охорович вивчав телепатію та медіумізм. Разом з відомим медіумом
Е. Палладіно він приходить до висновку, що прояви органічної
енергії медіума можна дослідити експериментальними методами,
результатами цього дослідження стала п’ятитомна праця «Медіумічні
явища».
Доля його наукових доробків надзвичайно складна: його
відкриття часто критикували, замовчували, водночас визнаючи їхню
цінність. У 1895 р. Британське товариство психологічних досліджень
зарахувало Ю. Охоровича до його почесних членів. За все своє життя
дослідник був почесним членом психологічних товариств Нью-
Йорка, Берліна, Лейпціга, Кельна, Будапешта. У 1915 – 1916 рр.
Охорович – віце-президент польського товариства психологів. Попри
це, у Росії ім’я цього видатного психолога маловідоме, а список його
наукових праць російською мовою вичерпується декількома
найменуваннями.
Найбільш цінними роботами науковця є «Початкові основи
психології», «Про використання психології», «Про свободу волі»,
«Любов, злочин, віра і мораль», «Мозок і дух», «Про поетичну
творчість», «Дарвін і його попередники», «Про формування власного
144
характеру», «Про явища роздвоєння у духовному житті людини»,
«Нариси теорії спадкових явищ».
Сьогоді, у науковому психологічному світі працює ціла низка
дослідників, які займаються проблемами психології особистості. Це –
С. Максименко, Т. Титаренко, Н. Скотна, О. Саннікова, Л. Бурлачук,
М. Савчин, М. Варій, В. Москалець та багато інших.
Сергій Дмитрович Максименко (1941р.) – доктор психологічних
наук, академік НАПН України, директор Інституту психології імені Г.
Костюка НАПН України, дійсний член Міжнародної Ради психологів
(США), закордонний член Російської академії освіти (РАО), дійсний
член Європейської академії природничих наук (ФРН, м. Ганновер),
голова Товариства психологів України, голова експертної ради ВАК
України з психологічних наук, член науково-методологічних рад
Головного Управління державної служби України, Державного
департаменту України з питань виконання покарань, Державної
прикордонної служби України, Міністерства охорони здоров'я
України, Національної експертної комісії України з питань захисту
суспільної моралі, член експертної ради з гуманітарних і соціальних
наук при Державній акредитаційній комісії України.
Відомий вчений у галузі загальної, генетичної, медичної, вікової
та педагогічної психології. Формувальні та діагностичні методи,
розроблені С.Д. Максименком, занесено до Європейського банку
дослідницьких процедур у галузі лонгітюдних досліджень при
Інституті Макса Планка (м. Мюнхен). Як член Міжнародної Ради
психологів, С.Д. Максименко є координатором досліджень щодо
розроблення та використання експериментальних методів у сфері
навчання та розвитку особистості. На основі циклу теоретико-
експериментальних робіт та генетико-моделюючого методу під
керівництвом С.Д. Максименка створена наукова школа генетичної
психології.
Структура особистості за С. Максименком:
 як цілісності – є об'єктивною реальністю, що втілює внутрішні
особистісні процеси. Крім того, структура відображає логіку цих
процесів і є підпорядкованою їм. Водночас, з погляду генетичної
психології, вона є результатом діяльності цих процесів;
 виникає як втілення функції, як орган цієї функції. Звісно,
виникнення структури, зі свого боку, призводить і до зміни самих
функцій та тісно пов'язана з процесом її становлення: структура є

145
одночасно результатом становлення, його умовою і фактором
подальшого розвитку особистості;
 є цілісністю, що включає в себе всі психічні (свідомі і несвідомі)
та непсихічні складові особистості. Але вона – не є їхня проста сума,
а – нова особлива якість, форма існування психіки людини. Це –
особлива впорядкованість, новий синтез;
 є суперечливою щодо фактора стабільності. З одного боку, вона
є стабільною і сталою (включає в себе однакові компоненти, робить
поведінку прогнозованою). Але водночас структура особистості є
плинною, змінною, ніколи до кінця не завершеною.
В культурно-історичній теорії науковця доведено, що структура
особистості людини змінюється в процесі онтогенезу. Тим часом є
дані, які дають можливість припустити, що зміни структури
відбуваються і всередині вікових етапів, визначаючи індивідуальний
стиль та відбиваючи специфіку життєвого шляху кожної людини.
Важливою і не розв'язаною остаточно є проблема визначення
окремих змістових складових структури особистості. Як зазначає
Сергій Дмитрович, ця проблема стосується більшості теорій
особистості, тобто, вивчаючи будь-яке психічне явище, не слід
забувати, що воно має власну, окрему логіку існування, яка може
принципово й кардинально відрізнятися від того, що з цього приводу
думає науковець.
Особистість, безумовно, є об'єктом психологічного дослідження,
але об'єктом специфічним. І головна специфіка полягає навіть не у
складності, а в тому, що це об'єкт, здатний до власних, вільних дій
(ознака «активність»). Тобто, особистість, виступаючи об'єктом
вивчення (або впливу), водночас існує і як суб'єкт, що дуже
ускладнює проблему розуміння її психології, але лише ускладнює, а
не робить безнадійною.
Виділення змістових одиниць психологічного аналізу є
провідним принципом генетичної психології. Як це може бути
застосовано стосовно особистості? Наувець доводить, що в
особистості не можна виокремити одну одиницю. А існують різні за
психологічною природою структури, які задовольняють вимогам до
одиниць аналізу:
 структура повинна бути специфічною і самостійною, але до
того ж – існувати і розвиватися вона буде лише в складі цілісної
особистості;

146
  в цій структурі повинна відбиватися вся особистість в її реальній
єдності, але відбиватися водночас «поглиблено-спрощено» у вигляді
сутнісної суперечності;
 ця структура не є чимось подібним до будівельного блоку –
вона – динамічна і здатна як до власного розвитку, так і до
гармонійної участі в становленні цілісної особистості;
 структура, про яку йдеться, має відбивати певний сутнісний
ракурс існування особистості і відповідати усім суттєвим ознакам
цілісної особистості.
Фактично йдеться про уявлення особистості як відкритої
складної динамічної системи, здатної до саморозвитку, і визначення
ключових змістовних структурно-динамічних «вузлів» цієї системи.
Ці «вузли» не є, власне, частинами особистості.
Уявлення про особистість як про структурно-динамічну систему
(термін К. К. Платонова), насправді означає поєднання, на перший
погляд, непоєднуваного: структура передбачає сталість, стійкість,
визначеність, упорядкованість і постійність. Динаміка означає
постійний плин – становлення. Генетична методологія розв'язує цю
суперечність через категорію руху – становлення: особистість як
унікальна цілісна структура існує лише в русі (існуванні –
становленні). Постійні зміни і самозмінювання є умовою існування
структури. Якщо особистість, образно кажучи, «зупинилася» (хоча
такого в житті людини не буває ніколи), або ж «зупинилася»
динаміка якоїсь її змістовної одиниці (що, на жаль, відбувається
досить часто), одразу ж починаються процеси спрощення –
примітивізації, а потім й руйнації структурної цілісності. Це можна
вважати генетичним законом існування особистості людини.
Особистість складається з кількох різних «змістовних одиниць»,
виникає питання щодо особливостей взаємозв'язку між ними та, з
іншого боку, між кожною такою «одиницею» і цілісною особистістю.
З урахуванням наукових даних у контексті генетичного підходу, є
сенс виокремлювати в особистості п’ять окремих підструктур
(одиниць): біопсихічну; індивідуальні особливості психічних процесів;
досвід; спрямованість; здібності.
Водночас, такий розгляд особистості не є повним відбиттям її
структури. Особистість має ще й інші якості, які за своєю природою є
дійсними «одиницями аналізу», але, на відміну від перерахованих,
вони набагато більш динамічні (плинні), ніж структурні, і не мають,
якщо можна вжити такий термін, окремої локалізації – вони
147
охоплюють усю особистість. Маються на увазі внутрішній світ
особистості, характер і психічні стани.
Отже, структура особистості складається зі змістовних одиниць,
які різні як за змістовною наповнюваністю, так і за загальним
тезаурусом – існують п'ять підструктур і три наскрізні динамічно-
плинні загальні якості. Звідси випливає дійсна гетерогенність
структури особистості.
С.Д. Максименко нагороджений орденами «Знак пошани», «За
заслуги» ІІІ ступеня, медалями: «За доблесну працю», НАПН України
«Ушинський К.Д.», Альберта Швейцара Європейської академії
прикордонних наук (ФРН, м. Ганновер), Почесними грамотами
Міністерства освіти, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України.
Автор написав понад 540 наукових праць, з них: 26 монографій,
10 підручників. С. Максименко є автором першого в Україні
підручника «Психологія особистості» та підручників для вищої
школи – «Основи загальної психології», «Загальна психологія»
(українською – 4 перевидання, російською – 7 перевидань, та
англійською мовами), «Експериментальна психологія», «Військова
психологія», «Генетична психологія», «Медична психологія»,
«Патопсихологія», «Психологія в соціальній і педагогічній практиці:
методологія, методи, проблеми, процедури», «Розвиток психіки в
онтогенезі», «Генезис существования личности».
Надія Володимирівна Скотна (1955р.) – доктор філософських
наук, професор, завідувач кафедри практичної психології
Дрогобицького державного педагогічного університету імені
І.Франка.
Наукові інтереси Н. Скотної пов’язані з теоретичним
осмисленням проблем самовизначення особистості в цивілізаційному
вимірі. Вона є автором понад 120 наукових праць, серед них
монографія «Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд, дії»,
колективна монографія «Духовне життя українського суспільства:
теоретико-методологічні та онтологічні проблеми розвитку»,
«Філософія. Пізнання. Наука», «Вища освіта України як фактор
цивілізаційного визначення молоді».
Дослідниця вивчає процеси розвитку і функціонування
особистості в розколотій цивілізації, становлення її світогляду під
впливом виховання та освіти. Н. Скотна аналізує важливі
загальнотеоретичні і прикладні проблеми розвитку та загибелі
цивілізацій як природного історичного процесу, що відіграє важливу
148
методологічну роль у пізнанні і розумінні не лише історії, а й
процесів становлення культур, систем виховання та освіти.
Особистість у розколотій цивілізації відчуває на собі
різновекторні впливи, її ціннісні орієнтації формуються в ситуації
більш складного вибору, а свідомість і дії постійно зазнають корекції
через складні об’єктивні та суб’єктивні обставини. У силу цих
обставин ідентифікація, самовизначення особистості пов’язані з
розв’язанням суперечливих культурних, релігійних, ідеологічних,
етнонаціональних та інших проблем. Як наслідок, особистість
переживає постійні стреси, здійснює переорієнтації.
Роль освіти у цивілізаційному становленні особистості
розглядається Надією Володимирівною в контексті кардинальних
соціальних трансформацій, які в сукупності складають зміни у
діяльності людини і суспільства, в філософії життя, в філософії
освіти. Генеза освітньої парадигми детермінується змінами в
економіці, політиці, культурі України, глобалізацією та
інформатизацією світу. Тому, на думку дослідниці, слід реформувати
системи виховання і освіти та переглянути роль філософії освіти у
визначенні цілей та завдань розвитку освіти в Україні. Н. Скотною
запропоноване нове теоретичне бачення важливої наукової проблеми
– виявлення ролі цивілізаційних процесів у становленні особистості,
розвитку і формуванні її світогляду, духовних і культурних
цінностей.
Самовизначення особистості нерозривно пов’язане із
самореалізацією, самоствердженням, самоактуалізацією. На високому
рівні розвитку особистість оцінює свої дії і здійснює свою потребу в
самоствердженні, виходячи з власних ціннісних орієнтацій і цілей.
Вона здатна бачити технології маніпулювання та активно опиратися
їм. Потреба у самовизначенні, самореалізації, самоствердженні є
однією з важливих складових самоактивності людини й
детермінантою її поведінки.
Виховання особистості як процес формування у неї соціально
значущих рис шляхом спонукання до засвоєння особистістю
минулого досвіду для наступного активного та свідомого виконання
певних соціальних функцій у різноманітних сферах діяльності,
характеризує репродуктивну функцію виховання. Іншою метою
виховання є розвиток творчих функцій – умінь засвоювати нові
знання і навичок виробляти нові види продукції (у широкому
розумінні – матеріальні і духовні цінності). Завданням нової системи
149
є гармонійне поєднання освіти і різних типів виховання із практикою
розбудови суверенної України.
Виховна функція освіти реалізується насамперед через її зміст.
Виховний і освітній процеси у вищому навчальному закладі
зорієнтовані на професіоналізацію студента, тобто формування
цілісного комплексу професійно значущих якостей і рис, що є
невід’ємним атрибутом компетенції фахівця. Національно-
патріотичне, морально-правове виховання через освіту має бути
спрямоване на формування у молоді світоглядної позиції, мотивів,
стимулів, інших соціально значущих цінностей вітчизняної і світової
духовної культури. Висока духовна культура включає релігійну віру
людини як цивілізаційну ознаку, коли світоглядна обструкція
неприпустима та стосунки базуються на толерантності визнання
різних релігійних уподобань при дотриманні суто гуманістичних
засад. Це сприяє моральному вдосконаленню особистості й
допомагає врегулювати суспільні відносини та забезпечити
стабільний соціально-політичний розвиток держави.
Н. Скотна є членом спеціалізованих учених рад із захисту
докторських та кандидатських дисертацій у НПУ ім. М. Драгоманова
та ДДПУ ім. І. Франка, керує дослідженнями аспірантів, шестеро з
яких захистили дисертації. Учасник багатьох міжнародних наукових
форумів та конференцій.
Надія Володимирівна нагороджена Почесною грамотою
Міністерства освіти та науки України, знаком «Відмінник народної
освіти», Орденом Св. Великомучениці Варвари.
Ольга Павлівна Саннікова (1948р.) – доктор психологічних наук,
професор, старший науковий співробітник Південного наукового
Центру Національної Академії педагогічних наук України, завідувач
кафедри загальної та диференційної психології Південноукраїнського
педагогічного університету ім. К.Д.Ушинського.
У контексті континуального підходу за О.П. Санніковою
змінюються уявлення про структуру особистості, які традиційно
належать до темпераменту. До того ж у структурі емоційності
основними характеристиками є якісні, оскільки у них виражаються
суттєві ознаки емоцій – відношення суб’єкта до відображуваного.
Серед емоційних явищ розглядаються актуальні і стійкі емоційні
переживання. Перші представлені ситуативними «транзитними»
емоціями, інші – стійкою схильністю до переживань емоцій певної
модальності, тобто, емоційністю. Емоційність базується на
150
чотирикомпонентній теорії з виділенням чотирьох модальностей:
радості, страху, гніву і суму.
Низкою досліджень науковиці доведено, що емоційність як риса
індивідуальності формується у певний момент психічного розвитку
під впливом біологічних і соціальних факторів. Водночас емоційність
впливає на формування всіх рівнів розвитку особистості,
зумовлюючи власні реакції індивіда на навколишню дійсність,
наприклад, стійка схильність до переживання негативних (поділ
«хороші» і «погані» є умовним) емоцій страху і суму, які пов’язані з
незначною активністю і комунікабельністю. Тобто стійкість тих чи
інших паттернів модальності зумовлює взаємодію у соціальному
контексті, визначає різні форми активності, до того ж виробляється
індивідуальний стиль діяльності. Емоційність у системі механізмів
діяльності зумовлює вибіркову функцію щодо відображуваних
об’єктів та функцій регуляції діяльності.
У дослідженнях різноманітних показників емоційності,
О. Саннікова довела, що широке коло спілкування, інтенсивна
активність спілкування у поєднанні з її недовготривалістю характерні
для осіб з позитивними емоційними установками, а вузьке коло
спілкування, низький рівень активності спілкування на фоні стійких
відношень – для осіб, які схильні переживати негативні емоції.
Праці дослідниці: «Феноменология личности»,
«Эмоциональность в структуре личности», «Адаптивность
личности».
Віктор Петрович Москалець (1950р.) – доктор психологічних
наук, професор, завідувач кафедри загальної та еспериментальної
психології Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.
В. Москалець є членом Спеціалізованих учених рад із захисту
дисертацій з психології у Прикарпатському національному
університеті ім. В. Стефаника, Національній академії державної
прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького
(м. Хмельницький), Національного університету цивільного захисту
(м. Харків). Є членом редакційних рад ряду періодичних наукових
видань з психології та збірника наукових праць інституту «Держава і
закон: теорія, практика, методика».
Нагороджений Почесним знаком МОН України «Відмінник
освіти», Почесним знаком Івано-Франківської ОДА, Почесним
знаком «За заслуги» Міністерства цивільного захисту України II
ступеня.
151
 Автор понад 100 наукових праць, найактуальніші з яких:
«Почуття етнічної ідентичності особистості як фактор
державотворення та розвитку громадянського суспільства»,
«Специфіка гри як діяльності та чинника особистісного розвитку»,
«Психологія суїциду», «Психологія релігії».
Мирослав Васильович Савчин (1950 р.) – доктор психологічних
наук, професор, завідувач кафедри психології Дрогобицького
державного педагогічного університету ім. І. Франка. Коло наукових
інтересів М. Савчина охоплює проблему духовності, моральності та
відповідальності особистості, теоретичні та методологічні проблеми
психології, проблеми вікової, соціальної та педагогічної психології. У
1980 – 1990 рр. досліджував психологічні проблеми навчання і
виховання, а також проблеми підготовки педагогічних кадрів. У цей
період підготував низку методичних рекомендацій для психологічної
служби, які були впроваджені в систему роботи закладів освіти
регіону.
У педагогічному університеті реалізується авторська система М.
Савчина щодо психологічної підготовки майбутніх педагогів до
практичної діяльності, система індивідуальної роботи студентів із
загальної, соціальної, вікової та педагогічної психології, які також
впроваджені у практику роботи інших вищих педагогічних закладів
України.
Науковець був ініціатором та співорганізатором (спільно з
Інститутом психології АПН України) науково-практичних
конференцій, проведених на базі кафедри психології («Психолого-
педагогічні проблеми гуманізації педагогічної взаємодії», 1993;
«Система цінностей як регулятор педагогічної взаємодії», 1994;
«Ціннісні орієнтації в громадянському становленні особистості»,
1998). Очолювана ним кафедра неодноразово призначається
провідною організацією під час захисту докторських та
кандидатських дисертацій. Професор М. Савчин постійно виступає
офіційним опонентом при захисті докторських та кандидатських
дисертацій. Його теоретичні позиції враховуються іншими авторами
при проведенні наукових досліджень, підготовці монографій,
дисертацій та підручників. Він систематично виступає із науковими
доповідями та повідомленнями на Всеукраїнських конференціях, на
з’їздах психологів України.

152
 М. Савчин є членом редколегій наукових журналів з психології.
Нагороджений значком «Відмінник освіти України», значком «Петра
Могили», нагрудним знаком «Ушинський К.Д.», почесними
грамотами Міністерства освіти України.
Мирослав Савчин є автором понад 200 наукових праць зокрема
монографій: «Психологія відповідальності особистості», «Духовний
потенціал людини», «Педагогічне спілкування: науково-практичні
проблеми», «Психологія хворого», «Психологічні основи
ефективності виховних технологій», «Моральна свідомість та
самосвідомість особистості», навчальних підручників та посібників
«Соціальна психологія», «Педагогічна соціальна психологія»,
«Педагогічна психологія», «Загальна психологія», «Вікова
психологія», методичних посібників «Як навчити учнів-підлітків
учитися», «Основи психологічних знань для старшокласників»,
наукових статей, тез та методичних рекомендацій.

Питання для самоконтролю:

1. Проаналізуйте напрацювання у психології особистості
представників Харківської психологічної школи.
2. Охарактеризуйте основні параметри особистості у вченні
О. Леонтьєва.
3. Вкажіть погляди на особистість С. Рубінштейша.
4. Проаналізуйте поняття «особистість» у науковій спадщині
Б. Ананьєва.
5. Розкрийте структуру особистості за Г. Костюком.
6. Опишіть теорію психічної контрольності Я. Цурковського.
7. У чому зміст теорії кратизму В.Вітвіцького?
8. Проаналізуйте проблему наукового методу у психологічному
дослідженні М. Кройца.
9. Розкрийте зміст ціннісно-генетичного підходу С. Балея.
10.Охарактеризуйте теорії ідеопластії та месмеризму у науковй
спадщині Ю. Охоровича.
11.Проаналізуйте підходи до вивчення особистості у працях
сучасників.

153
154
 Література

Основна:
1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия личности /
К. Абульханова-Славская. – М. : Мысль, 1991. – 229с.
2. Аверин В. А. Психология личности : Учебное пособие /
В. Аверин. – СПб. : Изд-во Михайлова А., 1999. – 89с.
3. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии:
Лекции по введению в психотерапию для врачей, психологов и
учителей / Альфред Адлер. – М. : Изд-во Института Психотерапии,
2002. – 214с.
4. Ананьев Б.Г. Психология и проблемы человекознания /
Б. Ананьев. – М. : Ин-т практической психологии, МОДЭК, 1996. –
384с.
5. Асмолов А.Г. Психология личности: культурно-историческое
понимание развития человека / А. Асмолов. – М. : Смысл. 2007. –
528 с.
6. Блюм Г. Психоаналитические теории личности / Г. Блюм. – М. :
КСП, 1996. – 248с.
7. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте /
Л. Божович. – СПб. : Питер, 2008. – 400с.
8. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості /
О. Бондаренко. – Х. : Фоліо, 1996. – 237с.
9. Боришевський М.Й. Моральна саморегуляція поведінки
людини / Мирослав Боришевський. – К. : ІП АПН України, 1993. –
285с.
10. Выготский Л.С. Психология развития человека. – М. : Изд-во
Смысл; изд-во Эксмо, 2005. – 1136 с.
11. Гиппенрейтер Ю.Б. Психология индивидуальных различий :
хрестоматия / Ю. Гиппенрейтер, В. Романов. – М. : ООО ИД «Белый
ветер», 2008. – 720с.
12. Гроф С. За пределами мозга / Станислав Гроф. – М. : Изд-во
Трансперсонального ин-та, 1993. – 504с.
13. Донченко Е.А. Личность: конфликт, гармония / Елена
Донченко, Татьяна Титаренко. – К. : Политиздат, 1989. – 175с.

155
 14. Егорова М.С. Психология индивидуальных различий /
М. Егорова. – М. : Изд-во «Планета детей», 1997. – 328с.
15. Зейгарнык Б.В. Теории личности в зарубежной психологии /
Бронеслава Зейгарнык. – М. : Изд-во Московского ун-та, 1982. – 264с.
16. Ильин Е. П. Психология индивидуальных различий /
Е. Ильин. – СПб. : Питер, 2004. – 701с. (Серия «Мастера психологии»).
17. Капрара Дж. Психология личности / Дж. Капрара, Д. Сервон. –
СПб. : Питер, 2003. – 640с.
18. Карпенко З.С. Аксіопсихологія особистості / Зеновія
Карпенко. – К. : ТОВ «Міжнар. Фін. Агенція», 1998. – 216с.
19. Келли Дж. Теории личности. Психология личностных
конструктов / Джордж Келли. – СПб. : Речь, 2000. – 249с.
20. Клонингер С. Теории личности: познание человека /
С. Клонингер. – СПб. : Питер, 2003. – 720с.
21. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность /
А. Леонтьев. –М. : Политиздат, 1977. – 327с.
22. Мадди Сальваторе. Теории личности: сравнительный анализ /
Мадди Сальваторе. – СПб. : Изд-во Речь, 2002. – 539с.
23. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы / Абрахам
Маслоу. – М. : Смысл, 1999. – 425с.
24. Москалець В.П. Психологія суїциду / Віктор Москалець. – К. :
Академвидав, 2004. – 288 с.
25. Первин Л. Психология личности: теория и исследования /
Лоуренс Первин, Оливер Джон. – М. : Аспект Пресс, 2001. – 607с.
26. Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост.
и общая ред. Реана А. А. – СПБ. : Питер, 2000. – 320с. (Серия
«Хрестоматия по психологии»).
27. Психология личности в трудах отечественных психологов /
Сост. Куликов В. В. – СПБ. : Питер, 1999. – 480с. (Серия
«Хрестоматия по психологии»).
28. Психология личности : хрестоматия в 2 т. / [Ред. Д.Я.
Райгородский]. – Самара : издательский Дом «Бахрах – М», 2002. –
512с., 544с.
29. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека /
Карл Роджерс. – М. : Изд. Группа «Прогресс-Универс», 1994. – 479с.
156
 30. Санникова О.П. Феноменология личности: избранные
психологические труды / Ольга Санникова. – Одесса : СМИЛ, 2003. –
256с.
31. Скотна Н.В. Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд,
дії / Надія Скотна. – Л. : Українські технології, 2005. – 384с.
32. Фройд З. Введение в психоанализ. Лекции / Зигмунд Фройд. –
СПб. : Питер, 2007. – 497с.
33. Фройджер Р. Личность: теории, эксперименты, упражнения /
Р. Фройджер, Д. Фейдимен. – СПб. : Прайм-Еврознак, 2002. – 864с.
34. Фромм Э. Исскуство любить / Эрих Фромм. – СПб. : Азбука-
классика, 2006. – 224с.
35. Фрэнкин Р. Мотивация поведения: биологические,
когнитивные и социальные аспекты / Р. Фрэнкин. – СПб. : Питер,
2003. – 651с.
36. Хорни К. Женская психология / Карен Хорни. – СПб. :
Восточно-Европейский институт психоанализа, 1993. – 222с.
37. Хьелл Л. Теории личности / Л. Хьелл, Д.Зиглер. – СПб. :
Питер, 1997. – 608с.
38. Юнг К.Г. Структура психики и архетипы / Карл-Гюстаф
Юнг. – М. : Академический проект, 2007. – 303 с.
39. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризы / Эрик Эриксон. –
М. : Прогресс, 1996. – 344с.

Додаткова:
1. Ассаджоли Р. Психосинтез. Теория и практика / Р. Ассаджоли. –
М. : «Relfbook», 1994. – 314с.
2. Бодалев А.А. Общая психодиагностика / А.Бодалев, В.Столин. –
М. : Речь, 2002. – 440с.
3. Большая энциклопедия психологических тестов; [сост.
А.Карелин]. – М. : Изд-во Эксмо, 2006. – 416с.
4. Братусь Б.С. Аномалии личности / Б. Братусь. – М. : Мысль,
1988. – 303с.
5. Вейнингер О. Пол и характер: принципиальное исследование /
О.Вейнингер. – М. : Терра, 1992. – 480с.

157
 6. Гроф С. Области человеческого бессознательного / Станислав
Гроф. – М. : МТМ, 1994. – 211с.
7. Елисеев О.П. Практикум по психологии личности / Олег
Елисеев. – СПб. : Питер, 2003. – 512с.
8. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчины и
женщины / Евгений Ильин. – СПб. : Питер, 2003. – 544с.
9. Квинн В. Прикладная психология / Вирджиния Квинн. – СПб. :
Питер, 2000. – 560с.
10. Копець Л.В. Психологія особистості / Людмила Копець. – К. :
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 459с.
11. Лихи Т. История современной психологии / Томас Лихи. –
СПБ. : Питер, 2003. – 448с.
12. Маслоу А. Психология бытия / Абрахам Маслоу. – М. :
«Relfbook», 1997. – 186с.
13. Москалець В.П. Психологія релігії / Віктор Москалець. – К. :
Академвидав, 2004. – 240 с.
14. Партико Т.Б. Курс загальної психології : навчальний
посібник / Тетяна Партико. – Л. : Видав. Центр ЛНУ ім. І.Франка,
2002. – 208с.
15. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив / Артур
Петровский. - М. : Политиздат, 1982. – 117с.
16. Роменець В.А. Історія психології ХХ століття / Володимир
Роменець. – К. : Либідь, 1998. – 989с.
17. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии / Сергей
Рубинштейн. – СПб. : Питер, 2000. – 720с.
18. Санникова О.П. Адаптивность личности : монография /
О. П. Санникова, О. В. Кузнецова; [ред. : М. П. Черкасов]. – Одесса :
Черкасов Н. П., 2009. – 257 с.
19. Словарь практического психолога / [Сост. С.Ю. Головин]. –
Минск : Харвест, 1998. – 800с.
20. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості в онтогенетичному
вимірі // Психологія суб’єктної активності особистості / Тетяна
Титаренко. – К., 1993. – С. 94 – 97.
21. Франкл В. Человек в поисках смысла / Виктор Франкл.– М. :
Прогресс, 1990. – 368с.
158
 22. Фройд З. Толкование сновидений / Зигмунд Фройд. – К. :
Здоров’я, 1998. – 495с.
23. Фройд З. Я и Оно / Зигмунд Фройд. – М. : Азбука-классика,
2009. – 238с.
24. Фройд З. Психология бессознательного / Зигмунд Фройд. –
СПб. : Питер, 2002. – 400с.
25. Фромм Э. Душа человека. / Эрих Фромм.– М. : АСТ, Астрель,
2010. – 256с.
26. Хорни К. Невротическая личность нашего времени.
Самоанализ / Карен Хорни. – М. : Айрес-Пресс, 2005. – 464с.
27. Юнг К.Г. Психологические типы / Карл-Гюстаф Юнг. – М. :
Университетская книга, 1996. – 298с.
28. Юнг К.Г. Аналитическая психология / Карл-Гюстаф Юнг. –
М. : Мартис, 1995. – 320с.
29. Эриксон Э. Детство и общество / Эрик Эриксон.– СПб. :
Ленато, ACT, Фонд «Университетская книга, 1996. – 592с.
30. Ялом И.Д. Экзистенциальная психотерапия / Ирвин Ялом. –
М. : Класс, 1999. – 576с.

159
 Перелік індивідуальних завдань

1. Співвідношення понять «індивід», «особистість»,

«індивідуальність».
2. Загальна характеристика основних психологічних теорій
особистості.
3. Сутність поняття «особистість» у психодинамічних теоріях
особистості.
4. Сутність поняття «особистість» у когнітивних теоріях
особистості.
5. Сутність поняття «особистість» у гуманістичних теоріях
особистості.
6. Сутність поняття «особистість» у вітчизняних теоріях
особистості.
7. Структура особистості у психоаналітичній теорії особистості
З. Фройда.
8. Сутність поняття «особистість» у теоріях научіння.
9. Структура особистості в когнітивних теоріях особистості.
10. Структура особистості у вітчизняній психології.
11. Джерело активності особистості у різних психологічних
теоріях особистості.
12. Порівняльний аналіз розуміння особистості представниками
гуманістичної психології та психоаналітичного підходу.
13. Індивідуальність особистості та її розвиток.
14. Проблема співвідношення набутого і спадкового у структурі
особистості: біогенетичний підхід.
15. Проблема співвідношення набутого і спадкового у структурі
особистості: соціогенетичний підхід.
16. Проблема співвідношення набутого і спадкового у структурі
особистості: психогенетичний підхід.
17. Проблема співвідношення і набутого у вітчизняній
психології.
18. Сутність ієрархічної теорії мотивації А. Маслоу.
19. Розвиток ціннісно-мотиваційної сфери особистості у
вітчизняних теоріях особистості.
20. Становлення і розвиток особистості з позиції психоаналізу.
21. Становлення і розвиток особистості з позиції біхевіоризму.
22. Умови становлення і розвитку особистості: гуманістична
психологія.
160
 23. Стадії розвитку особистості у різних психологічних
концепціях.
24. Основні психосоціальні стадії розвитку особистості за Е.
Еріксоном.
25. Критерії психологічно зрілої особистості з позиції
гуманістичної психології.

Орієнтований варіант модульної контрольної роботи з

курсу «Психологія особистості»
Тестове завдання №1
(оцінюється за 5-бальною системою, а саме: 0,5 бали за одну
правильну відповідь).
Напишіть поняття , що відповідає кожному з наведених
визначень:
1.1. Людина – це ___________________________________________
1.2. Індивід – це ____________________________________________
1.3. Індивідуальність – це ____________________________________
1.4. Особистість – це ________________________________________
1.5. Спадковість може встановлювати певний діапазон, усередині
якого подальший розвиток даної властивості визначається умовами
соціуму – __________________________________________________
1.6. Певні ділянки тіла, на яких фокусується тілесне напруження, як
джерело інстинктів, – це ______________________________________
1.7. Сутність, форма і спосіб зв’язку спадкових безсвідомих
першообразів та структур психіки, що передаються з покоління в
покоління, визначають ________________________________________
1.8. Повторюваність функціонування особистості в різних ситуаціях і
в різний час пояснюють ______________________________________
1.9. Це поняття використовує індивід для того, щоб розкласти події за
категоріями і намітити курс поведінки. _________________________
1.10. Автором теорії експериментального неврозу є ______________

161
 Тестове завдання №2
(оцінюється аналогічно до завдання 1)
Знайдіть правильну відповідь:
2.1. Автором теорії класичного зумовлення є:
 Г.Олпорт;
 З.Фройд;
 І.Павлов;
 Р.Кеттел;
 А.Адлер.
2.2. Засновником глибинної аналітичної психології є:
 Б.Скіннер;
 Г.Айзенк;
 К.Хорні;
 К.Юнг;
 Дж. Келлі.
2.3. Використання методу вільних асоціацій пов’язане з іменем ____:
 Г.Салліван;
 Дж.Уотсон;
 А. Фройд;
 З. Фройд;
 А.Адлер.
2.4. Найбільш серйозне розходження цього вченого із З. Фройдом
полягало в перестановці акцентів з інстинктивних сексуальних
потягів і безсвідомого на соціальні спонукання і свідоме. Про кого
йдеться?
 В.Штерн;
 А.Адлер;
 Е.Торндайк;
 С.Гроф;
 К.Юнг.
2.5. Засновником диспозиційного напряму в психології особистості є:
162
  К.Юнг;
 І.Павлов;
 А.Менегетті;
 В.Штерн;
 К.Роджерс.
2.6. Для ___________ невротична особистість – це особистість, яка
перебуває в стані неконгруентності між Я-концепцією і досвідом.
Елементи досвіду, які неконгруентні Я, відчуваються як погроза і або
відкидаються, або спотворюються. Про чию теорію йдеться?
 З.Фройд;
 К.Хорні;
 Р.Ассаджолі;
 К.Роджерс;
 Г.Айзенк.
2.7. Автором теорії невротичної дії, яка виникає у відповідь на
почуття базальної тривоги є:
 К.Юнг;
 К.Хорні;
 Е.Фромм;
 К.Пачеко;
 К.Роджерс.
2.8. Автором теорії реципрокного детермінізму, згідно з якою,
особистісні та соціальні фактори постійно преплітаються і впливають
одне на одного є:
 К.Хорні;
 К.Роджерс;
 А.Ассаджолі;
 І.Павлов;
 А.Бандура.
2.9. Для цього вченого психопатологія – це невпорядкована реакція
на тривогу, яка призводить до збоїв у функціонувнні системи
конструктів. Про кого йдеться?

163
  У.Мішел;
 Б.Скіннер;
 А.Адлер;
 Дж.Келлі;
 С.Гроф.
2.10. Автором епігенетичного принципу, згідно з яким, на кожному
етапі розвитку виникають певні новоутворення є:
 К.Юнг;
 А. Фройд;
 К.Левін;
 Е.Еріксон;
 К.Роджерс.

Тестове завдання №3
(оцінюється за 5-бальною системою: 1 бал за кожну правильну
відповідь)
Виберіть правильні відповіді:
3.1. І. Павлов вважав, що темперамент зумовлений
співвідношенням таких типологічних ознак нервових процесів:
 рухливості;
 мінливості;
 сили;
 зрівноваженості;
 важливості.
3.2. Г.Айзенк усіх індивідів поділяв на:
 екстравертів;
 інтернатів;
 екстернатів;
 інтровертів;
 невротиків.
3.3. З.Фройд розрізняє такі типи особистості:
164
  оральна;
 маскулінна;
 анальна;
 ювенільна;
 фалічна.
3.4. К.Хорні виділяє такі типи особистості:
 поступливий тип;
 екзальтований;
 ворожий;
 сангвінік;
 зумовлений.
3.5. Е.Фромм пропонує такі соціальні типи характерів:
 рецептивний тип;
 ринковий;
 продуктивний;
 експлуатуючий;
 накопичувальний.
Тестове завдання №4
(оцінюється аналогічно до завдання №3)
Установіть відповідність за зразком: 1-б, 2-г, 3-а, 4-в, 5-д.
4.1.
Автор Праця
1. З.Фройд а) «Невротическая личность нашего
времени»
2. І.Павлов б) «Сумерки богов»
3. К.Хорні в) «Толкование сновидений»
4. Е.Фромм г) «Путешествие в поисках себя»
5. С.Гроф д) «Психологія з точки зору
біхевіориста»
6. А.Менегетті е) «Введение в онтопсихологию»

165
Правильна відповідь: 1______, 2_______, 3______, 4______,
5_______,6______.
4.2.
Представник Теорія особистості
1. В.Штерн а) трансперсональна
2. А.Адлер б) когнітивна
3. С.Гроф в) індивідуальна
4. Б.Скіннер г) диспозиційна
5.Дж.Келлі д) оперантного біхевіоризму
Правильна відповідь: 1_____, 2______, 3______, 4______, 5______.
4.3.
Ключові поняття теорії Теорія особистості
1) диспозиції а) феноменологічна теорія
особистості
2) конструкти б) онтопсихологія
3) ін-се в) психодинамічна
4) лібідо г) когнітивна
5) конгруентність д) теорія рис
Правильна відповідь: 1_____, 2_____, 3______, 4______, 5_______.
4.4. Розмістіть за хронологічним порядком стадії розвитку
особистості за З. Фройдом: генітальна, оральна, фалічна, анальна,
латентна.
Правильна відповідь:1_____, 2_____, 3_______, 4_____, 5_____
4.5. Які з цих якостей є властивостями індивіда, а які властивостями
особистості: старанність, низька адаптація до темряви,
комунікабельність, добра координація обох рук, повільна швидкість
упізнавання, велика емоційна збудливість, працелюбність,
акуратність, висока сенсорна чутливість.

Тестове завдання №5
(оцінюється за 5-бальною системою: 1 бал за кожну правильну
відповідь)
166
Допишіть необхідні слова:
5.1. Виділення в окрему стадію ювенільний період розвитку
особистості зробив __________________________________________
5.2. Кому належить вислів «..Найщасливішою людина була в
Середньовіччі, бо вона не стояла перед проблемою вибору.
Реформація дає свободу, а свобода дає невроз...»
________________________________________________________
5.3. Після того, як Г. Айзенк побудував свою типологію особистості
тільки за двома базовими параметрами, він додав ще й третій
параметр, який назвав ________________________________________
5.4. Повноцінна теорія особистості повинна включати такі області,
якими повинна описуватись:
 структура,
 _______________________________________________________,
 ріст та розвиток,
 _______________________________________________________,
 зміна.
5.5. До детермінант середовища, що впливають на формування та
розвиток особистості, належать:
 культура,
 _______________________________________________________,

 сім’я,
 _______________________________________________________.

167
 Іменний покажчик

Адлер А. 33-37, 44, 85, 125, 128, 154

Айзенк Г. 12, 101, 110, 112, 116-122
Ананьєв Б. 10, 147
Арановска Д. 142
Асмолов О. 11
Аснін В. 142, 143
Ассаджолі Р. 123, 131, 132, 135
Балей С. 153, 157-161
Бандура А. 76, 82-85
Бассин Ф. 143
Бергсон А. 128
Біне А. 102
Божович Л. 142, 144
Брейєр Й. 23, 25
Брентано Ф. 158
Бурлачук Л. 165
Бьорт С. 116
Варій М. 165
Вертгеймер М. 88, 105
Виготський Л. 141, 142, 144
Вітвіцький В. 153-155
Гальперін П. 141, 143, 144
Гордон Є. 143
Гроф С. 123, 135, 137-140
Джеймс У. 57
Ельконін Д. 144
Ейнштейн А. 24, 57
Еріксон Е. 11, 42

168
Жеромський С. 160
Запорожець О. 141-144
Зінченко П. 141-144
Келлер В. 88, 90, 105
Келлі Дж. 76, 77, 80
Кеппе Н. 123, 128, 130, 131
Кеттел Дж. 12
Кеттел Р. 12, 13, 101, 110-115, 122
Кінцева О. 143
Клаус К. 23
Кляйн М. 128, 131
Колесса 159
Костюк Г. 147, 148
Крип’якевич І. 159
Кройц М. 153, 155-157
Котлярова Л. 143
Коффка К. 68, 88, 105
Кьєркєгор С. 128
Лебединський М. 142
Левін К. 15, 88, 95-99
Леонтьєв О. 107, 141-144, 146
Лешлі К. 63, 68, 69
Лурія О. 141, 142
Мазуренко Г. 143
Мак-Даугалл У. 111
Макіавеллі Н. 108
Максименко С. 165-167, 169
Маслоу А. 11, 53, 55-58, 125
Мей Р. 125
Мейман Е. 102
Менегетті А. 123-128
169
Мєндєлєєв Д. 111
Мистюк В. 143
Москалець В. 165, 173, 175
Огієнко І. 159
Олпорт Г. 11, 101, 105-110, 122
Охорович Ю. 153, 162-165
Павлов І. 63, 65-67, 116
Палладіно Е. 165
Пачеко К. 123, 128, 130, 131
Перлз Ф. 87, 90-92, 95
Платонов К. 168
Райх В. 91
Ріше Ш. 163
Роджерс К. 53, 58-62, 125
Роттер Дж. 76, 85, 86
Рубін Е. 89
Рубінштейн 144, 145
Савчин М. 165, 174
Саллівен Г. 42, 50, 51
Саннікова О. 165, 172, 173
Сєчєнов І. 164
Скіннер Б. 64, 69, 72-75, 85
Скотна Н. 165, 170-172
Слободчиков В. 10
Словацький Ю. 160
Спірмен Ч. 110
Твардовський К. 153, 155, 158, 159, 161
Титаренко Т. 143, 165
Толмен Е. 64, 69, 70, 85
Торндайк Е. 63, 67, 68, 111
Уотсон Дж. 63, 65
170
Франкл В. 124, 128, 131
Фройд З. 22-34, 37, 38, 42, 44-46, 65, 85, 91, 105, 128, 131, 158, 163
Фромм Е. 42, 45, 47, 48, 49
Халл К. 64, 69, 72-75, 85
Хоменко К. 143
Хорні К. 42, 44, 45, 46, 91
Цибуль Г. 142-144
Цурковський Я. 150-152
Шарко Ж. 23-25, 163
Шпрангер Е. 105
Штерн У. 101-105
Штумпф К. 158
Юнг К. 33, 37-41,44, 116, 125, 134

171
 Предметний покажчик

Архетип 39-41, 137

Аттітюд 114, 115
Базальна тривога 42, 43, 45, 46
Гіпноз 26, 133, 163
Гіпноскоп 163
Диспозиції 7, 81, 101, 105, 107, 108, 110, 122, 155
Діапазон реакції 21
Драйв 18, 71, 72
Екстернал 17, 86
Епігенез 43
Естраверт 17, 40, 81, 109, 117-121
Злиття 93
Ідентифікація 92, 93, 170
Ідентичність 44, 49, 50, 92, 132, 174
Ідіографічний підхід 101, 109, 110
Ієрархічна модель мотивації 55, 57
Імагогіка 127
Індивідуальність 8-11, 50, 54, 152
Ін-се 125-127
Інтернал 17, 86
Інтроверт 17, 40, 81, 117-121
Інтроекція 94
Конгруентність 53, 61, 62
Конструкт 76-80
Контрольність психічна 150-152
Лібідо 34, 46
Локус контролю 86
Магнетизм 163
Монітор відхилення 125, 126
Нейротизм 117-119, 121
Несвідоме 26-30, 38-40, 60, 80, 81, 94, 102, 125, 132, 133, 134, 149, 167
Оперант 73, 74
Паттерн 20, 60, 73, 78, 79, 81-83, 109, 112, 173
Персонологія 6, 8-10
Поведінка 15, 45, 60, 64, 65, 67, 69, 73-75, 81-83, 99, 112,113, 115, 118,
126, 146

172
Польова поведінка 96
Проекція 93, 94, 134
Пропріум 110
Психіка 30, 38, 40, 91, 161
Психотизм 117, 119, 121
Ретрофлексія 93
Реципрокний детернімінізм 83
Замість 40, 41, 60, 110, 132
Самоактуалізація 18, 19, 54, 56, 57, 106, 171
Самосвідомість 7, 103, 127, 133, 146, 147, 149, 175
Семантичне поле 125-127
Сновидіння 26-29, 95, 126, 127
Соціальний інтерес 33
Теорія конвергенції 102
Факторний аналіз 12, 101, 110-114, 116-118, 122
Фрустрація 20, 85, 99, 103
Холотропне дихання 136-139
Ювенільна ера 51, 52

173
 ЗМІСТ

Передмова …
Тема 1. Психологія особистості як наукова та практична …
галузь психології
Тема 2. Теорії особистості …
Тема 3. Психодинамічна теорія особистості З. Фройда …
Тема 4. Класичний психоаналіз …
Тема 5. Нео-фройдистський напрям у психології особистості …
Тема 6. Гуманістичний та феноменологічний напрям у …
психології особистості
Тема 7. Підходи теорій научіння до вивчення особистості …
Тема 8. Когнітивна та соціально-когнітивна теорія …
особистості
Тема 9. Гештальтпсихологія та її особливості вивчення …
особистості
Тема 10. Диспозиційний напрям у теорії особистості …
Тема 11. Сучасні напрями психології особистості …
Тема 12. Напрями української психологічної науки у …
вивченні особистості
Перелік індивідуальних завдань …
Бібліографія …
Іменний покажчик …
Предметний покажчик …

174
 Навчальне видання

Зоряна Спринська

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Редакційно-видавничий відділ
Дрогобицького державного педагогічного університету
імені Івана Франка

Головний редактор
Ірина Невмержицька
Редактор
Тетяна Івлєва
Коректор
Світлана Бецко
Технічний редактор
Світлана Бецко

Здано до набору 05.02. 2012 р. Підписано до друку 09.02.2012 р.

Формат 60х90/16. Папір офсетний. Гарнітура Times. Наклад 300 прим.
Ум. друк. арк. 10,85. Зам. 24.
Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного
педагогічного університету імені Івана Франка. (Свідоцтво про
внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру
видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК
№ 2155 від 12. 04. 2005 р.) 82100, Дрогобич, вул. І.Франка, 24, к.42,
тел. 2 – 23 – 78

175