1.

Поняттям «індивід» позначають окремо взятого представника людського роду, якому

властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені далеко не в усій
родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді наявні далеко не всі
можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо й безпосередньо
переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки.
Поняття «особи» характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза
індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи: такі
характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми
носа, на особу переносити безглуздо.
Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади і переваги, вона
стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею.
Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності
особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості
немає, не було й не буде), і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис
індивідуальності.Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з
індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може
сформуватися без самоусвідомлення, без виокремлення себе з-поміж інших людей, без
певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської
самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина
усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність
можна лише в порівнянні з іншими людьми і лише за умови переконаності в тому, що всі
інші люди є люди, але в чомусь — не такі. Мірою відповідальності людської
індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як
загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному
змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє
можливості людства або людини як родової істоти.Сутність людини як об’єкта
філософського аналізу не є чимось сталим, установленим раз і назавжди. На кожному
етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини. Людина — жива
істота, якій притаманний особливий тип тілесної організації, зокрема прямоходіння. Це —
природна сутність. Людина є там, де є її діяльність, а людська діяльність здійснюється в
системі суспільних відносин, тобто людина — суспільна істота. До того ж, людина є істотою
духовною, їй притаманна душа.
Людське суспільство багате різноманітністю індивідуальних людських істот, живих й
активних діючих елементів історичного процесу. Якою б великою не була сила суспільства,
що розвивається, саме людина, дійсно жива людина — ось хто творить усе те, чим володіє,
і все те, за що бореться. Історія не користується людиною як засобом для досягнення своєї
мети. Історія не що інше, як діяльність людини, яка йде до власної мети. Підвищений
інтерес до людини як індивідуального явища, як особи — характерна прикмета соціальної
філософії.
2.Особистість є об’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології, етики, біології,
педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література, музика,
образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних,
економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня
людського буття.У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи
особистості. Епоху активного наукового вивчення проблеми особистості можна умовно
розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. і приблизно
збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані
фундаментальні положення про особистість, закладені головні напрями психологічних
дослідження особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у
другій половині ХХ ст.
Поняття особистості тісно пов’язане з поняттям людини, індивіда та індивідуальності.
Поняття людини включає в себе сукупність усіх людських якостей, незалежно від того,
притаманні вони чи ні даній конкретній людині. Людина – продукт та суб’єкт суспільно-
історичної діяльності, єдність фізичного та психодуховного, генетично обумовленого та
прижиттєвого сформованого.Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і
риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної
риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості за Г.
Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду
для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не
застосовуючи “психологічного захисту”; самопізнання; здатність до абстракції; постійний
процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою
умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має
підтримуватись, а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях
видатних людей, для яких життя – це безперервне долання труднощів, більше того – вони
самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г.
Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування
різних видів психологічного захисту – витиснення, сублімація, проекція, заміщення;
викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; “закляклість” розвитку.
3.Проблема співвідношення біологічного (природного) і соціального начал у структурі
особистості людини є однією з найскладніших і дискусійних у сучасній психології. Є думка,
що вся особистість людини розпадається на ендопсихічну та екзопсихічну організацію.
Ендопсихіка (від грец. усередині) як підструктура особистості відображає внутрішню
взаємозалежність психічних елементів і функцій, начебто внутрішній механізм людської
особистості, ототожнюваний з нервово-психічною організацією людини. Екзопсихіка (від
грец. зовні) визначається ставленням людини до зовнішнього середовища, тобто до всієї
сфери того, що протистоїть особистості, до чого особистість може так чи інакше ставитися.
Ендопсихіка приховує в собі такі риси, як сприйнятливість, особливості пам'яті, мислення
та уяви, здатність до вольового зусилля, імпульсивність; екзопсихіка — систему відносин
людини та її досвід, тобто інтереси, нахили (схильності), ідеали, переважаючі почуття,
сформовані знання. Природні й соціальні якості не можуть існувати окремо та бути
протиставлені одні одним як самостійні підструктури особистості. Вони утворюють єдність.
4.Джерелом активності особистості в різних напрямах психології вважають:
• - вроджені інстинкти, спільні із тваринними предками (фрейдизм);
• - соціальні потреби, які є вродженими, але наявні лише у людини – такі, як почуття
неспокою (К. Хорні), соціальне почуття (А. Адлер), потреба у ніжності (Г. Саллівен)
(неофрейдизм);
• - вроджену потребу в самоактуалізації (А. Маслоу, гуманістична психологія).
Ці погляди об'єднуються твердженням про те, що особистість має природну основу
(вроджені потреби), яка виявляється в соціальному середовищі, і цей процес є розвитком
особистості. Іншого погляду дотримується ще один напрямок – екзистенціальна психологія,
для якого особистість – це самостійна духовна сутність, не зумовлена ні біологічними, ні
соціальними причинами, її не вдається пізнати шляхом наукового вивчення, а можна лише
осягнути у співпереживанні.
Формування спрямованості особистості
Незважаючи на відмінність трактувань особистості у всіх підходах виділяється її
спрямованість як провідну характеристику. У різних концепціях ця характеристика
розкрита по-різному: як “динамічна тенденція” (С. Л. Рубінштейн), “смислоутворюючий
мотив” (А. М. Леонтьєв), “Домінантне ставлення” (В.Н. Мясищев), “основна життєва
спрямованість “(Б. Г. Ананьєв), “динамічна організація сутнісних сил людини” (А. С.
Прангішвілі). Таким чином, спрямованість постає як узагальнена властивість особистості,
що визначає її психологічний склад.
Сукупність стійких мотивів, що орієнтують діяльність особистості та є відносно
незалежними від даних ситуацій, називаються спрямованістю особистості людини. Вона
завжди соціально обумовлена і формується у вигляді виховання.
Спрямованість – це установки, що стали властивостями особистості.
• потяг – найбільш примітивна біологічна форма спрямованості;
• бажання – усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;
• прагнення – виникає при включенні до структури бажання вольового компонента;
• інтерес – пізнавальна форма спрямованості на предмети;
• схильність – виникає при включенні на інтерес вольового компонента;
• ідеал – є конкретизована в образі або поданні предметна мета схильності;
• світогляд – система етичних, естетичних, філософських, природничих та інших
поглядів на навколишній світ;
• переконання – вища форма спрямованості – це система мотивів особистості, що
спонукають її надходити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.
Основна роль спрямованості особистості належить усвідомленим мотивам. А функція
мотиву у тому, щоб надавати спрямованість виробленої діяльності. Недостатньо лише
запустити діяльність і постійно підживлювати. Її потрібно вести, реалізовувати. Ще одна
функція мотиву є сенсоутворенням, завдяки якому поняття мотиву виходить на
особистісний рівень. Сенс – це відповідь на запитання: навіщо? Навіщо потрібен
особистості предмет її потреби та діяльності? Людина є істотою орієнтованою на сенс.
Якщо немає переконливого особистісного сенсу, то мотив як спонукач не спрацює.
Діяльності нічого очікувати і залишиться нереалізований мотив.
Слід зазначити, що потребностно-мотивационная сфера характеризує спрямованість
особистості лише частково, будучи її основою, базисом. На цьому фундаменті формуються
життєві цілі особистості. З огляду на це необхідно розрізняти мету діяльності та життєву
мету . Людина виконує протягом життя безліч різноманітних діяльностей, у кожній з яких
реалізується своя мета. Життєва мета виступає як об’єднання всіх приватних цілей,
пов’язаних з окремими діяльностями. З життєвими цілями пов’язаний рівень досягнень
особистості. Усвідомлення як цілі, а й реальності розглядається людиною як перспектива
особистості.
5. Спочатку формується вроджена частина особистості. Формується під час утробного
розвитку.
З моменту народження починає формуватися ядро особистості: імпринтинг матері (до речі,
крім того, що запам'ятовується образ матері, закарбовується ще й образ жіночої особини
виду і в принципі вид, до якого належить новонароджений), потім - несвідомі найпростіші
умовні рефлекси (відділення слини на вигляд їжі тощо). Трохи пізніше на основі часто
неусвідомленого наслідування і навчання формуються початкові шаблони поведінки - як
можна і як не можна. Формування ядра відбувається в дитинстві. Коли накопичується
достатня кількість шаблонів поведінки починає розвиватися перефірія особистості - з вже
завчених шаблонів складаються нові комбінації, а потім і формуються якісно нове
поведінка. Периферія виникає «нерівномірно» і поступово вчиться одну дію за іншим. Може
бути, що в одній частині периферія вже сформована (знаю свою мову) а в іншому на тому ж
етапі розвитку немає (не знаю своєї культури). Ядро не знає і не ставить цілей - поведінки
на рівні ядра більшою мірою формується за принципом стимул-реакція.
Формування периферії починається тоді, коли вже завчені шаблони людина починає
використовувати в нових ситуаціях, щоб забезпечити досягнення своїх цілей. Спочатку - це
можуть буть недалекі мети і не цілком усвідомлені і формулированные цілі: хочу ласки,
уваги батьків, у майбутньому, з розвитком - з'являються більш глобальні і більш
усвідомлені і до них формуються (або вигадуються) вже якісно нові дії.
Коли з'являється досвід досягнення цілей і нові творчі рішення поступово переходять знову
до шаблонів, але вже оновленим і допрацьованим. Тобто: мені потрібні були гроші, я пішла
працювати і на рівні поки периферії виявилося, що якщо я роблю роботу якісно - мені за неї
добре платять. Стала добре працювати. Через якийсь час якісна робота стала звичкою,
тобто перейшла з переферії в ядро особистості.
Периферія має два рівня розвитку - спочатку це просто продовження ядра, а потім - якісно
нова структрура, не залежна від ядра, що диктує в тому числі і ядра, що тепер потрібно
запам'ятовувати. Можливі дві комбінації: периферія і ядро можуть бути як підлеглими
структурами, так і керуючими, причому якщо керуюча структура ядро - тоді підпорядкована
периферія, якщо керуюча периферія - тоді підпорядковане ядро.
Якщо периферія сформована слабо - тоді влада залишається у ядра. В такому випадку,
якщо а життєві умови такі, що потрібно периферію поміняти (почав працювати: прийшов з
сім'ї, де батьки, на роботу, де злий шеф) - найчастіше йдеться про «неекологічність»,
«наносне», «штучному», «зовнішньому» і так далі. У цьому випадку периферія повністю
підпорядкована ядру і звичкам - що ядро продиктувало: до чого звик - то й добре, те й
природно, внутрішньо і екологічно. Спочатку - це нормально і допомагає сформувати
периферію, виступає як би базою для формування, але в майбутньому - периферія все ж
повинна стає самостійною структурою, яка і буде керувати життям в цілому. Змінюватися
такої особистості важко: найчастіше це відбувається на тлі яскравого емоційного
переживання (імпринтинг у дорослому віці), при розслабленні і психотерапевтичній роботі і
так далі.
Особистість з розвиненою і сильною периферією - змінюється легко: периферія диктує
ядра, до чого тепер потрібно звикати. Мови про екологічності, наносне і зовнішньому тут
практично не йде: потрібно вивчитися новому? Відмінно вчимося. Поки ядру не зручно?
здорово, це означає, що через якийсь час звикне.
Далі розвиток зациклюється. Нове підібране вдале рішення, знайдене на переферії і
регулярно повторюване - стає звичкою, тобто опускається до рівня ядра. При великій
кількості повторень - є гіпотеза, що можливе збереження інформації на вродженому рівні і
подальша її передача новим поколінням.