Тема: 4.

Особистість у системі соціальних зв’язків

1. Особливості соціологічного аналізу особистості.

1.Особистість — інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що

формується та видозмінюється протягом усього життя у результаті складної взаємодії внутрішніх
та зовнішніх чинників Ті розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем.

Формування особистості є результатом включеності людини до існуючої системи соціальних

відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомлення своєї приналежності
до соціуму.

Поняттям "індивід" позначається людина як окремий представник людського роду. Він є

основою формування особистості. Тобто особистість є результатом розвитку індивіда, найбільш
повним втіленням його людських властивостей.

Соціальні властивості особистості є проявом у її поведінці та діяльності соціальних відносин —

політичних, економічних, сімейних тощо. Проте кожна людина по-різному відбиває ці відносини.
Вони ніби проходять крізь фільтри індивідуальності, утворюючи неповторний синтез соціального
та індивідуального.

Отже, кожна особистість є унікальною, неповторною і саме у цьому виявляється її самоцінність,

її право на суспільне визнання, шанування гідності.

Якщо індивід повторює риси всіх інших людей, то особистість завжди оригінальна, оскільки тут
маються на увазі тільки ті якості, які притаманні даній людині. Звідси, кожна людина, з одного
боку, — індивід (один із роду людей), а з іншого — особистість (людина, яка має свою
індивідуальність). І якщо поняття "людина" та "індивід" об'єднують всіх людей, то особистість
відрізняє їх один від одного.

Індивідуальність — це успадковані й набуті, особливі й специфічні якості (природні,

фізіологічні, психологічні, соціальні і т. п.), які відрізняють одну людину від інших. у понятті особа
розкриваються предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних об'єктів — груп,
інститутів, організацій тощо, соціальна роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у
життєдіяльності суспільства якщо поняття "особистість" вживається стосовно кожної людини, то
поняття "особа" соціальну сутність людини конкретизує узагальнено.

Сучасні досягнення наук про людину, передусім — фізіології, психології соціології, накопичені
ними конкретні наукові результати дозволяють виділити у сукупності властивостей людини певні
структурні компоненти, групи властивостей, які утворюють так звані рівні структури особистості:

• перший рівень — це генетично обумовлені, успадковані компоненти структури особистості,

психофізіологічні задатки;
 • другий рівень — індивідуально-психологічні властивості, що формуються на основі генетично
обумовлених;

• третій рівень — соціально значущі компоненти, ті властивості, які формуються під впливом
соціальних зв'язків та відносин, в процесі діяльності людини.

Наукові дослідження підтвердили гіпотезу про глибинний взаємний зв'язок, взаємну

обумовленість зазначених компонентів структури особистості.

Стрижень особистості, самосвідомість — не що Інше, як результат соціальної взаємодії, в

ході якої індивід навчився дивитися на себе як на об'єкт, очима Інших людей. Тим самим
особистість трактувалася як об'єктивна якість, яку людина набуває в процесі соціального
життя.

Дж. Мід

Спрощені уявлення про однозначну генетичну чи соціальну обумовленість формування

особистості не підтверджуються сучасною наукою. Людина від народження має не тільки певні
передумови для розвитку вищих психічних властивостей — інтелекту, мислення, мовлення, але й
схильності до певних типів поведінки, видів діяльності. Однак без відповідного соціального
середовища, навчання і виховання закладені природою потенції людини не трансформуються в
реальні її властивості. Структуру особистості слід розуміти як складну єдність двох взаємо-
проникаючих структур — психофізіологічної та соціальної, ця єдність є відносно стійкою,
забезпечує цілісність особистості, її самоусвідомлення.

Особистість є предметом вивчення багатьох наук, філософія розглядає особистість як суб'єкт

творчості, здатний пізнавати і змінювати себе та оточення. Психологія вивчає особистість як
комплекс психічних властивостей, станів та процесів, акцентуючи увагу на індивідуальних
відмінностях людей.

Соціологія ж прагне виявити в особистості соціально-типове, з'ясувати зміст і особливості

формування особистості і розвиток її потреб у нерозривному зв'язку з функціонуванням і
розвитком соціальних груп та спільнот. А вона акцентує увагу на вивченні закономірностей зв'язків
особистості і суспільства, особистості і групи, регуляції і саморегуляції соціальної поведінки.
Іншими словами, соціологічний аналіз особистості — це погляд на її духовний і життєвий шлях
через призму способу мислення та способу життя конкретного суспільства та його складових
соціальних груп.

Як бачимо, "соціологічна теорія особистості" досліджує особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних

відносин на рівні взаємозв'язків із соціальними групами та спільнотами. Вона оперує такими
поняттями, як "людина", індивід", "особистість", "особа", "індивідуальність", "соціальний статус",
"соціальна роль", "соціалізація", "соціальна структура особистості", "види соціальної поведінки",
"соціальна адаптація", "соціальний тип особистості", соціальна активність", "соціальна поведінка"
та ін.
 2.Соціальна структура та типи особистості

Особистість як сукупність соціальних властивостей має цілісність та характеризується

структурою. Основними елементами структури особистості є соціальні статуси і ролі,
спрямованість, соціальна активність (потреби, цінності тощо).

Джерелом активності людини є її потреби — внутрішній психологічний стан людини, відчуття

нестачі чогось. Цей стан регулює активність, стимулює діяльність, спрямовану на здобуття того,
чого не вистачає. Задовольняючи власні потреби, людина створює нові умови, які обумовлюють
виникнення нових потреб.

Отже, потреби є засобом розгортання діяльності людини. Потреби людини утворюють систему,
що має ієрархічну будову. Американський соціальний психолог А. Маслоу вважається
засновником ієрархічної теорії потреб. Він розділив потреби на:

1) потреби в їжі, воді, одязі, повітрі, теплі, сексі тощо;

2) потреби у захисті від фізичної і психологічної небезпеки;

3) потреби відчувати причетність до подій (соціальні);

4) потреби поваги з боку оточення (начальників, підлеглих), визнання, самоповаги;

5) потреби у реалізації своїх можливостей (самовираження).

Потреби формуються під впливом умов життєдіяльності людини, залежать від реальних
можливостей людини і суспільства. Вроджені потреби є підконтрольними, підпорядкованими
соціальним. Людина, задовольняючи свої потреби, на тільки зважає на свої можливості, але й
вирішує питання щодо дозволеності бажаного з огляду на моральні вимоги. Потреби більш
високого рівня стають актуальними для людини у міру задоволення ним, хоча б частково, потреб
нижчого рівня. Пріоритет соціальних потреб над природними, вітальними підтверджений
багатьма іншими дослідженнями.

Потреби людини бувають неусвідомленими (їх називають потягами) та усвідомленими. У

процесі усвідомлення потреб у людини формується інтерес до діяльності, який трансформується у
мотив з врахуванням ціннісних орієнтацій особистості. Фіксація потреб у формі ціннісних
орієнтацій, усвідомлення реальних можливостей їх реалізації, а також визначення конкретних
способів та засобів їх досягнення — усе це необхідні складові процесу адекватного відображення
потреб у свідомості людини, формування мотивів до діяльності.
 Інтерес — це конкретна форма усвідомленої потреби, реальна причина діяльності особистості,
спрямованої на задоволення цієї потреби.

Цінності особистості — це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до

об'єктів духовного та матеріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі
життя та діяльності, а також засоби їх досягнення. Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які
спрямовують діяльність та соціальну поведінку в особистості і поділяються нею. Основою для
визначення мети діяльності людини є ціннісні орієнтації — орієнтації особистості стосовно
соціальних цінностей. Саме вони, закріплені життєвим досвідом, спрямовують діяльність,
регулюють поведінку особистості. Ціннісні орієнтації є продуктом соціалізації індивіда.
Сформована система ціннісних орієнтацій особистості забезпечує її становлення як активного
суб'єкту соціальної діяльності.

Соціальна активність розпочинається з формування у людини стану готовності до

діяльності, що виникає внаслідок відображення дійсності, певних її об'єктів у свідомості
відповідно до потреб та інтересів особистості, її ціннісних орієнтацій. Цей стан людини,
що передує конкретним виявам її активності, називається спрямованістю особистості.

• ідейно-політична;

• соціально-культурна;
Спрямованість особистості

• моральна

Як суб'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціальною активністю, здатністю

впливати на оточення, змінюючи його і себе. Причому активна діяльність особистості лише тоді є
продуктивною, коли вона узгоджується з культурними надбаннями суспільства.

У структурі соціальних властивостей людини можна виділити загально соціальні риси, що

характеризують її як продукт суспільного розвитку, а також такі властивості, які відображають
входження людини до складу певних соціальних спільностей — етнічних, професійних, статевих,
вікових тощо. На загал, індивіди, які включені у процеси соціальної взаємодії, наділені безліччю
різноманітних властивостей, виявити та дослідити які практично неможливо. Отже, коли мова йде
про особистість як члена суспільства, якоїсь спільноти, мають на увазі не властивості окремих
людей, а соціальні типи особистостей.

Соціальний тип особистості — певний фіксований набір суттєвих, таких, що повторюються,

соціальних властивостей особистості, що виявляються у її свідомості та поведінці. Як вже
підкреслювалось, прояви індивідуального в людині опосередковуються соціальним. Разом з тим,
індивідуальність людини не розчиняється у соціальному, роблячи її унікальною, неповторною.
Типові, відносно стійкі, такі, що повторюються, поєднання соціальних та індивідуальних
властивостей особистостей, які знаходяться у конкретних умовах життєдіяльності, дозволяють
виявити основу для типологізації особистостей.

Якщо соціальне в людині домінує над індивідуальним, формується демократичний тип

особистості. Якщо ж, навпаки, індивідуальне переважає соціальне, формується особистість
авторитарного типу. Толерантний тип особистості (для якого характерне терпиме ставлення до
думок, поглядів, ідей, вірувань тощо, які не збігаються з власними) і конформний тип
(пристосування особистості до пануючих думок, поглядів, ідеалів, стандартів поведінки тощо)
формуються внаслідок самодетермінації процесу розвитку особистості.
 Соціологія особистості оперує поняттями ідеального, базисного та реального (модального) типів
особистості.

Якщо перші два типи особистості описуються теоретично, виділяються досить умовно, то
реальний тип конструюється на основі результатів конкретних соціологічних досліджень.

Відомий український соціолог Є. Головата враховуючи особливості розвитку нашого суспільства

протягом 70-х pp. після більшовицької революції 1917 р. і останнього десятиріччя XX ст.,
запропонувала соціально-історично типологію особистості з трьома головними типами:

Перший тип характеризується духовною обмеженістю та інстинктивним потягом

достадності.

• ідеальний — сукупність особистісних властивостей, яка, на думку сучасників,

є бажаною, відіграє роль еталона, взірця;

• базисний — сукупність властивостей, яка дозволяє у найкращий спосіб

Типи адаптуватися до конкретних умов життєдіяльності у даний час, у даному
особистості суспільстві;

• реальний — сукупність спільних для членів даного суспільства, типових

властивостей особистості, що переважають на даному етапі розвитку суспільства

Другий тип виник у часи застою, коли відбувався процес відокремлення особистості від
держави, політичної системи, її роздвоєння.

Третій, або "перехідний" тип особистості характерний для сьогодення. Йому властиві такі риси:

• недовіра будь-якій владі;

• потяг до релігії;

• відмова від політичного життя;

• роздвоєння свідомості тощо.

Проблема діагностики властивостей конкретної особистості набула за останній час актуальності.

Методи соціально-психологічної діагностики активно використовуються у профорієнтаційній
роботі та в процесі професійного добору персоналу.

У процесі соціально-психологічної діагностики використовуються різноманітні методи та

методики:
 • спостереження,

• аналіз документів та продуктів діяльності людини,

• анкетування,

• тестування,

• моделювання ситуацій (стажування, виконання конкретних завдань, імітація професійної

діяльності).

Тестування, як метод емпіричного соціологічного обстеження, передбачає стандартизовану

процедуру опитування (або виконання певних завдань) респондентів, що проводиться з метою
отримання надійної інформації про деякі властивості особистості. За результатами тестування
можна оцінити ступінь практичної готовності індивіда до виконання певних завдань, його здатність
набувати нові навички та вміння, розширювати діапазон наявних властивостей.

Для підвищення рівня об'єктивності результатів соціально-психологічної діагностики

використовуються науково обґрунтовані комплекси тестів — тестові батареї. Для складання
соціально-психологічного портрету особистості застосовують батарею тестів, що містить понад два
десятки методик, серед яких тести інтелекту, здібностей, а також тести досягнень — установок,
мотивацій, інтересів, тести суб'єктивних оцінок суспільних явищ. У сучасному тестуванні все
ширше застосовують комп'ютерні методики.

Формування особистості відбувається у конкретних соціальних умовах. Духовний і

технологічний стан суспільства визначають ступінь гармонійності, всебічність розвитку
особистості:

• з одного боку, особистість — це комплекс суспільних відносин, властивостей, що сформувався

на вимогу оточення;

• з другого, людина — це активний суб'єкт, який змінює відносини у суспільстві.

Німецький соціолог Н. Лукман, досліджуючи явище автономізації різних сфер суспільного

життя, вказував на небезпеку втрати людиною соціальної ідентичності національної, державної,
професійної.

Як вже підкреслювалося, ідентифікація особистості (самоусвідомлення своєї приналежності до

певних соціальних спільнот) є єдиним способом інтеграції людини до системи соціальних зв'язків
та відносин. Руйнування механізмів самоідентифікації обумовлює атомізацію ("розпорошення")
суспільства, воно втрачає свої національно-державні обриси, перетворюючись у глобальне світове
співтовариство.

На кожному етапі свого розвитку суспільство висуває певні вимоги до розвитку особистості,
реалізація яких дозволяє людині успішно інтегруватися до соціального середовища. Скажімо,
сьогодні ця успішність обумовлюється комунікативними властивостями людини, її комп'ютерною
грамотністю, знанням іноземних мов тощо. Технічна і технологічна модернізація виробництва
спричинилася до зміни характеру праці, що вимагає від працівника високого рівня фаховості,
компетентності, творчості, самодіяльності.

Найбільш важливими властивостями особистості є:

 1) її здатність узгоджувати власні цілі діяльності із суспільними, відповідальність за власні
вчинки, за наслідки своєї діяльності;

2) здатність до аналізу та адекватної оцінки суспільних явищ, самокритичність, загальний рівень

культури, освіченість.

У сучасному світі, насиченому різноманітними конфліктами, для ефективної суспільної

взаємодії усе більш важливими стають такі властивості особистості, як взаємна довіра,
толерантність, визнання і повага до чужих цінностей, звичаїв, традицій, вірувань, гуманізм та
духовність. Сучасне українське суспільство переживає період системної трансформації —
реформуються економіка і політика, глибокі зміни відбуваються у духовному житті народу. Успіх
процесу державотворення залежить від рівня консолідованості суспільства, здатності усіх його
членів об'єднати зусилля для досягнення спільної мети — побудови економічно розвинутої,
демократичної, правової держави — рівноправного члена світового співтовариства. Визначена
новою стратегією економічного та соціального розвитку України орієнтація на інноваційно-
технологічну модель розвитку підносить роль людського фактору — головного носія і суб'єкта
інноваційних перетворень. За цих умов формування особистості, зорієнтованої на особисту
причетність до реформування, суспільну солідарність, особисту відповідальність за те, що
відбувається у нашому суспільстві, набуває вирішального для побудови нового суспільства
значення.

3. Соціалізація особистості

Основні параметри особистості є не вродженими, а набуті індивідом протягом життя. Термін

"соціалізація" запровадив у середині XIX ст. французький соціолог Габріель Тард для позначення
процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії. Поняття "соціалізація"
еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища.

Існує багато визначень поняття "соціалізація", які різняться залежно від розуміння їхніми
авторами сутності й структури особистості. Більшість визначень цього поняття містить загальне
положення про те, що сутність соціалізації полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду, але
розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються.

У соціологічному словнику під редакцією В. Воловича соціалізація визначається як процес

засвоєння індивідом знань, досвіду, норм і цінностей, включення його до системи соціальних
зв'язків і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві.

У XX ст. в західній соціології та психології затвердилося розуміння соціалізації як частини

процесу становлення особистості, коли формуються найзагальніші та найпоширеніші, усталені
риси особистості, що виявляються в соціально організованій діяльності, регульованій рольовою
структурою суспільства. У цьому тлумаченні соціалізації звернено увагу на формування рис
характеру в соціальній взаємодії з іншими суб'єктами.

Сучасне розуміння соціалізації як процесу перетворення людини на особистість у результаті

засвоєння нею суспільних норм та інтеграції в соціальні інститути дав Т. Парсонс. На його думку,
витоком процесу соціалізації особистості є набуття нею самосвідомості та свідомості. Наслідком
соціалізації є структурування сфери свідомості особистості під інформаційним впливом
інституційованого соціального середовища. Так, вчений писав, "що основний характер структури
окремої особистості склався у процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів,
з якими вона мала зв'язок протягом свого життя, включаючи, звичайно, культурні цінності й
норми, інституційовані в цих системах" [18, с. 27]. Схожої позиції дотримуються представники
біхевіоризму Б. Скіннер та Дж. Доллард, які вважали, що становлення особистості відбувається у
процесі научання людиною соціальним нормам. Ч. Кулі та Дж. Мід вважали, що одним із
механізмів соціалізації є модель "міжособового спілкування", згідно з якою індивід, дивлячись на
себе очима інших людей, засвоює в результаті безлічі інтеракцій правила співжиття. Ж. Піажета,
Л. Колберг запропонували"когнітивну" модель соціалізації, що зводиться до розвитку свідомості й
самосвідомості дитини у процесі оволодіння образним та абстрактним мисленням. Соціалізація
полягає у створенні у свідомості зразків когнітивних схем, які індивід адаптує до нового досвіду за
допомогою механізму "рівноваги". А. Маслоу та К. Роджерс розглядають прагнення індивіда до
самоактуалізації як рушійну силу соціалізації. Ф. Боаста В. Малиновський вважали, що суть

соціалізації у передаванні культурної спадщини. Згідно з теорією психоаналізу 3. Фрейда,

соціалізація полягає у приборканні вроджених інстинктів, виявлення яких суперечить
цивілізованому способу життя, шляхом інтеріоризації соціальних регламентів. За еволюційною
теорією Е. Еріксона, процес соціалізації – це подолання індивідом критичних ситуацій на
життєвому шляху. У концепції М. Лукашевича поєднанні поняття соціалізації та соціальної
адаптації. На його думку, соціалізація людини відбувається в результаті взаємодії з навколишнім
середовищем протягом життя шляхом адаптацій, що змінюють одна одну в кожній сфері
життєдіяльності.

Отже, соціалізація має дві цілі: сприяти взаємодії людей через виконання ними різних
соціальних ролей, та забезпечувати збереження суспільства передачею новим членам відповідних
переконань та зразків поведінки.

У змісті процесу соціалізації можна виділити два структурні елементи: соціальну адаптацію та
інтеріоризацію. Адаптація — пристосування індивіда до умов існування різних соціальних
структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали. Адаптація
означає пристосування індивіда до рольових функцій, до соціальних норм, цінностей, до умов
функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої
претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Проте, людям
старшого віку важче, ніж молоді, вписатися в нові соціальні механізми. Тому наступним етапом
соціалізації особи стає інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської
психіки з допомогою освоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального
середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього
середовище у внутрішнє "Я". Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості,
неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності. Виділяють наступні фактори
соціалізації:

• сукупність ролей і соціальних статусів, що пропонуються людині суспільством;

• соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути
конкретний статус;

• система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві;

• соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і

цінностей;

• загальна ситуація в країні.

Соціалізація не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом

цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для
виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які
відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів
соціалізації. їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації. Агентами первинної
соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних
угрупувань. Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, університету,
підприємства, армії, держави, ЗМІ.

Процес соціалізації суто індивідуальний. Тому соціалізація індивіда з необхідністю передбачає

його індивідуалізацію, формування особистісних якостей. Соціалізація є безперервним процесом.
Вона охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує
цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову
якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи. Залежно від віку індивіда
розрізняють 4 основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують "критичні періоди". Щодо соціалізації дитини — це перші 2-3 роки і
вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої
— початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена
на зміну поведінки в новій ситуації.

Соціалізація особистості у різні вікові періоди характеризується специфічними соціально-

психологічними особливостями.

Метою соціалізації у ранньому віці є формування у дитини мотивації на прив'язаність до інших

людей, що знаходить свій виразу довірі, бажанні зробити їм приємне.

У віці від 3 до 7 років на дитину крім батьків впливають додаткові агенти соціалізації: вчителі,
вихователі, лікарі, няні. В цей час не тільки виростає кількість агентів соціалізації, але й змінюється
програма їх дій. Все більше робиться наголос на оволодінні навичками пізнання та мислення,
дитина вчиться вживати слова та букви, опановує систему правил та норм.

Важливий вплив на соціалізацію дітей здійснює школа. В школі дітей навчають не тільки читати
й писати, але й дають уявлення про загально прийняті цінності. Школа являє собою суспільство в
мініатюрі — саме тут відбувається формування особистості дитини та її поведінки. Освіта
забезпечує спадкоємність та відтворення соціального досвіду. Саме у сфері освіти людина засвоює
необхідні для соціальної практики знання, цінності, формує навички соціальних відносин.
Сьогодні освіта є могутнім джерелом соціально-економічного, науково-технічного, культурного
розвитку суспільства. Вона є також сферою духовного росту людини.

Освіта - це цілісна самостійна система, що має інституціолізований характер. Це не просто

діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність,
що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Освіта інтегрує різні
види навчальної діяльності, її зміст, суб'єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на соціальне
замовлення, на соціокультурні потреби суспільства.

Функціонування освіти базується на певних принципах: 1) принцип загальності освіти або

демократизації школи визначає доступність освіти для різних соціальних та етнічних верств
населення.
 2) принцип безперервності освіти стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення
освіти. Більшість вчених погоджується з тим, що в майбутньому людині потрібно вчитися вже
життя.

3) принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його

фундаменталізації та багатопрофільності.

4) принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичний компонент освіти,

відображає координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних
та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.

5) принцип полікультурності освіти відображає певні аспекти побудови плюралістично

інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

6) принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової

адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

7) принцип формування "вільного освітнього середовища", закладає поширення демократичних

можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.

Освіта як соціальний феномен виконує певні функції. Серед них:

• продуктивна (створення нових ідей, технологій, форм поведінки і т.д.);

• репродуктивна (полягає в безпосередній участі освіти в процесі відтворення існуючих

суспільних відносин, соціальної структури);

• стратифікаційна (освіта є засобом соціального переміщення і просування вгору);

• функція відбору (освіта як і всі соціальні інститути певним чином відбирає і розташовує
претендентів на певних соціальних позиціях);

• функція передачі накопичених людством знань, спадковості соціального досвіду.

Всі ці функції у реальному житті досить тісно взаємопов'язані і доповнюють одна одну. Сьогодні
основною метою освіти є піднесення загального рівня культури, формування професійно
підготовленої, творчої високоморальної особистості.

Доволі складним феноменом є особистість підлітка. Важливим соціально-психологічним

новоутворенням підліткового віку є особистісне самоутвердження, дорослість, потреба у
спілкуванні, інтенсифікація контактів, перегляд попередніх переконань та уявлень, формування
нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підліткового середовища. У різноманітних
особистісних стосунках підліток намагається з'ясувати, як до нього ставляться інші. У ставленні до
батьків виявляє ознаки емансипації (відстоювання своєї точки зору, втеча з дому). Зміни
фізіологічного характеру викликають у підлітків то загострене, то послаблене сприймання
навколишнього світу, спад чи піднесення працездатності й енергії, що супроводжується
перепадами настрою, надмірними переживаннями. В цей період виникають статеві потяги і
пов'язані з ними нові переживання. Розвивається потреба у визнанні себе представниками
протилежної статі. У класі з'являються закохані пари, культивуються дружні стосунки.

Для підліткового віку характерними є явища акселерації (прискорений соматичний розвиток і

фізіологічне дозрівання підлітка, що виявляється у збільшенні маси тіла, ранніх термінах статевого
дозрівання) та інфантилізму (збереження в психіці й поведінці підлітка особливостей,
притаманних дитячому віці). Ці особливості нерідко породжують різноманітні психологічні колізії
- смислові бар'єри, конфлікти, афективні форми поведінки. Інфантильний підліток вирізняється
незрілою емоційно-вольовою сферою, що проявляється у несамостійності рішень і вчинків, почутті
незахищеності. Посилюють інфантилізм недоліки освіти й виховання. Йдеться про такі стилі
впливу дорослих на підлітків, як диктат, опіка та вседозволеність.

Важливою для підлітка є самооцінка своєї зовнішності: вони хочуть подобатися іншим, мати
привабливу зовнішність. Необразливий на перший погляд жарт на його адресу може спричинити
або гострий конфлікт, або глибокі переживання.

Важливим соціально-психологічним новоутворенням підліткового віку є дорослість.

Виявляється вона як новий рівень домагань, якого підліток фактично ще не досяг.

У підлітковому віці втрачають свою актуальність стосунки з батьками, вчителями, а

найважливішими стають стосунки з однолітками. У спілкуванні з ровесниками у них формується
не лише перше, серйозніше, порівняно з ранніми віковими зв'язками, товариство, в якому вони
отримують підтримку і можуть досягти самовираження, а й реалізується потреба в суспільному
визнанні їх соціальної значущості. Таким чином створюються численні підліткові угрупування
(референтні групи), в яких підлітки намагаються привернути до себе увагу. Загалом чим гірші
стосунки підлітка з дорослими, тим частіше він звертається до однолітків і більше від них
залежить.

Соціально-психологічною особливістю сьогодення стали більш гнучкі, рухливі, рівноправні

стосунки батьків і дітей. Підлітки намагаються більш автономно вирішувати свої справи, менше
радяться з дорослими. Суттєвою є розбіжність у сприйнятті одного покоління іншим: дорослим
здається, що діти недооцінюють їх і переоцінюють себе, а підлітки нарікають на нерозуміння,
несправедливість дорослих.

Для старшокласників провідним центром розвитку стає особистісне самовизначення, а центром

життєвої ситуації, навколо якого починає обертатись вся їх діяльність та інтереси, вибір життєвого
шляху. Особливої уваги вони надають самоосвіті та самовихованню. Саме в ці роки розгортається
активний процес набуття досвіду спілкування, становлення світогляду, завершується формування
соціальних установок.

У цей період вже не такими гострими є міжособистісні конфлікти, менше проявляється

негативізм у ставленні до інших, поліпшується фізичне та емоційне самопочуття, підвищується
комунікабельність, знижується рівень тривожності, нормалізується самооцінка.

Основним партнером у спілкуванні є ровесник або значущий друг. У процесах спілкування та

взаємодії старшокласники знаходять нових друзів та зберігають давніх. Вони шукають друзів за
принципом схожості, заміщуючи їх кількість якістю дружби з ровесниками, що поділяють їх
погляди і цінності.

Успішна соціалізація учнів в школі не можлива без успішної соціалізації в сім'ї. Тісна взаємодія
цих інститутів у процесі соціалізації завжди дає позитивний ефект.

Найважливішим чинником, який впливає на процес соціалізації студентської молоді, є

навчальна діяльність. Процес навчання охоплює не тільки дидактичний, пов'язаний із засвоєнням
знань, компонент, а й соціально-психологічний, що відтворює характер взаємин у студентській
групі, соціально-психологічну групову атмосферу. Соціально-психологічний компонент
навчальної діяльності студентів утворюють такі складові: проблеми адаптації студентів до умов
навчання у вузі; особливості створення позивного соціально-психологічного клімату у студентській
групі; особливості налагодження стосунків студентів із викладачами; проблеми міжособистісних
конфліктів. У цьому контексті особливо значущою є проблема адаптації студентів-першокурсників
до умов навчання у вузі.

Успішній адаптації сприяє наявність в академічній групі позитивного соціально-психологічного

клімату. Позитивними ознаками соціально-психологічного клімату в групі є: довіра та висока
вимогливість один до одного; ділова критика; вільне висловлювання власної думки; відсутність
тиску як у групі, так і ззовні; прийняття на себе відповідальності за справи спільності.

Необхідною умовою ефективної соціалізації під час навчання є наявність зворотного зв'язку.
Йдеться про взаєморозуміння на різних рівнях: "педагог-студент", "студент-студент" тощо. Процес
соціалізації в студентській групі може супроводжуватись конфліктами, які нерідко провокують
негативні емоції і позначаються на навчальній діяльності студента.

Під час засвоєння нових знань формуються ціннісні орієнтації. Надалі система цінностей
людини змінюється лише в кризові періоди, коли одні цінності стають більш значущими, а інші —
поступаються їм місцем.

Для дорослих найвагомішими сферами самореалізації особистості є професійна сфера, сфера

сімейно-побутових взаємин, сексуальних стосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку і
самовдосконалення.

На стадії ранньої зрілості людина залучається до всіх сфер діяльності, встановлює близькі
стосунки з іншою людиною, виявляє творчі здібності, вибудовує власний спосіб життя. Середня
зрілість пов'язана з пошуком відповідей на основні питання про сенс життя, людина намагається
здійснити свої мрії. На цей період припадають переоцінка цілей і домагань, аналіз навколишньої
дійсності, оточення, прагнення вплинути на майбутнє, стати професіоналом. Супроводжують його
і сумніви щодо продовження обраного шляху, страх зниження працездатності, пошук нових
цінностей (криза середини життя). Період пізньої зрілості супроводжують занепокоєність (людина
намагається продовжити плідно і творчо працювати, виявляти свої здібності та можливості) або
відсутність занепокоєності (сприяє виникненню почуття непотрібності, спустошення). Цей період
часто супроводжується надмірною турботою про себе.

Таким чином, кожний етап соціалізації індивіда має свої особливості. Зміна вікових стадій
супроводжується відповідними психологічними механізмами засвоєння культури, спрямованістю
індивідуальних нахилів та інтересів, сприйняттям та переробкою різноманітної інформації, що
позначається на внутрішній структурі особи. У період ранньої соціалізації інституалізований
вплив суспільства слабко виражений. Однак у міру становлення особи соціалізація набуває досить
жорсткого інституалізованого характеру.

Отже, соціалізація - це безперервний процес. У зв'язку з цим інколи соціалізацію поділяють на

первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих).

Найбільш інтенсивно процес соціалізації відбувається в дитинстві та юності, але розвиток

особистості триває і в середньому, і в похилому віці. Існують певні відмінності між соціалізацією
дітей і дорослих.

1) Соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, в той час
як дитяча соціалізація коректує базові цінності.

2) Дорослі можуть оцінювати норми, діти спроможні лише засвоювати їх.

3) Дорослі не завжди погоджуються з батьками, дітям не дано обговорювати дії батька або
матері.
 4) Соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти індивіду оволодіти певними
навичками, соціалізація дітей формує головним чином мотивацію їх поведінки.

Не слід вважати, що соціалізація — це процес, який відбувається тільки по висхідній.

Ресоціалізацією називають засвоєння нових цінностей, ролей, навичок, замість минулих,
недостатньо засвоєних або застарілих. Ресоціалізація охоплює багато видів діяльності - від занять з
виправлення навичок читання до професійної перепідготовки робітників.

Істотним моментом соціалізації людини є розвиток її соціальної активності, що виявляється у

поведінці особистості та її діяльності. В умовах якісного перетворення суспільства проблема
соціальної активності мас та особистості набуває особливого значення.

Соціальна активність — характеристика способу життя індивіда, групи, що фіксує свідому

спрямованість його діяльності і поведінки на зміну соціального середовища відповідно до назрілих
потреб, інтересів, цілей; вияв соціальних ініціатив, участь у вирішенні актуальних соціальних
завдань, постійна взаємодія з іншими соціальними суб'єктами. Через соціальну активність
реалізуються діяльнісні потенції суб'єкта, його культура, уміння, знання, потреби, інтереси,
прагнення. Вона є також особливим способом реагування індивідів та соціальних груп на запити,
що постійно посилаються суспільством.

Основними різновидами соціальної активності є: професійна, трудова, громадсько-політична,

моральна, управлінська, дозвільна, вербальна. Найважливішими ознаками соціальної активності
особистості є сильне, стійке, а не ситуативне прагнення впливати на соціальні процеси та реальна
участь в громадських справах. Від рівня соціальної активності залежить динамізм розвитку
суспільства, яке зацікавлене в її постійному зростанні.

Результат соціалізації — "соціальний тип особи".

Соціальний тип особистості - певний фіксований набір соціальних властивостей людини, що

виявляється у її свідомості та поведінці.

Критерії виділення соціальних типів особистості:

• місце особистості в системі суспільних зв'язків;

• реальні форми життєдіяльності особистості;

• спрямованість особистості.

В. Ядов виділяє наступні типи особистості:

1 — базисний тип особистості — система соціальних якостей індивідів, яка найкраще відповідає
об'єктивним умовам функціонування даного суспільства на відповідному етапі його розвитку.

2 — реальний (модальний) тип особистості - реальний тип особистості, який переважає на

відповідному етапі розвитку суспільства.

3 — ідеальний тип особистості — індивід з такою сукупністю рис, якостей, які сучасники хотіли
б бачити в людині.

В західній соціології існують аналогічні концепції, наприклад, Д. Рісмен запропонував

концепцію соціального характеру. Соціальний характер — ядро структури характеру, що є
притаманним для більшості членів певної культури, а індивідуальний характер — це те, чим люди,
що належать до однієї і тієї ж самої культури, відрізняються один від одного. Д. Рісмен вважає, що
соціальний характер дозволяє індивіду виконувати ті вимоги, які ставить перед ним суспільство.
При цьому він виділяє наступні типи соціального характеру:

1 — традиційно-орієнтований, консервативний, конформний;

2 — інтровертний (той, що керується внутрішніми мотивами) — поведінка людини визначається

сприйнятими в дитинстві принципами, особа стає більш відкритою у ставленні до нововведень і
змін, хоч роль традиційних норм і цінностей ще велика.

3 — екстраверт (зовні орієнтована особистість) - така особистість стандартизована, є об'єктом

маніпулювання, відчуває себе дезорієнтованою, апатичною, їй не подобається брехня та гноблення.

4 — позитивний характер — автономна особистість, некомфортна, яка має ясні раціональні цілі,
що не нав'язуються іншими людьми, більш незалежна щодо впливів свого культурного
середовища.

Таким чином, процес соціалізації є історично обумовленим, у результаті нього формуються

конкретно-історичні риси особистості, необхідні їй для життєдіяльності в конкретному суспільстві.
Зміст, стадії, конкретні механізми соціалізації визначаються структурою цього суспільства і
варіюють у різні історичні періоди.