ХІІ.

ЛЮДИНА, СУСПІЛЬСТВО, КУЛЬТУРА

1. Біологічне і соціальне в людині. Індивіди і соціальні спільності, як
суб’єкти суспільного розвитку. Історичні спільності людей.

4.3. БІОЛОГІЧНЕ Й СОЦІАЛЬНЕ В

ЛЮДИНІ
Спадковість і виховання

Людина — частина природи, має біологічні властивості й підвладна біологічним

закономірностям. Водночас вона — істота соціальна, є носієм суспільних
характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема
співвідношення біологічного та соціального в людині.

З погляду сучасної науки й наукової філософії сутність людини (тобто те, що визначає
її специфіку, відмінність від інших живих істот) соціальна, але необхідно визнати
наявність, зна-чення й відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають,
що біологічне в людині "зняте" соціальним. Це означає, що воно (це біологічне начало)
перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте,
зберігається, утворює з соціальним діалектичну єдність.

Генетично зумовлені, успадковуються анатомо-фізіологічні характеристики, в тому

числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони
від початку є людськими. Природжена здатність опановувати мову, мислення, стати
особистістю реалізується лише в людському, соціальному оточенні, у світі культури.
Біологічно зумовлені і параметри людського буття, наприклад, вікові етапи, тривалість
життя. Але й тут вплив соціальних умов є досить відчутним. Природженими є певні
особливості нервово-психічних реакцій, темперамент, тип вищої нервової діяльності;
можливо, й деякі обдаровання, наприклад, музичні, математичні, — але, знов-таки, їх
прояв, розвиток або, навпаки, гальмування залежать від соціальних умов, від навчання
й виховання. Є припущення, що деякі види асоціальної (антисуспільної, злочинної)
поведінки зумовлені генетичними факторами, проте й тут, якщо людина психічно
нормальна, не божевільна, вирішальне значення має вплив середовища, умови життя,
виховання, моральна са-мосвідомість. Якими б не були природжені особливості
нервової системи, людина, яка не страждає на психічне захворювання, здатна
контролювати свою поведінку й несе за неї відпові-дальність.

Потреби й прагнення, які називаються вищими, — пізнавальні, моральні, естетичні,

потреба в спілкуванні тощо — не-

65

біологічні, соціальні за своїм походженням і змістом. Суспільно зумовлені відповідні

цілі й мотиви поведінки, напрям думок, моральні принципи, світогляд, громадянські,
політичні позиції тощо.

Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо

неповторною є в кожної людини комбінація генів (за винятком однояйцевих близнят).
Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і
— що дуже важливо — здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи
(зокрема своєї біоло-гічної) і суспільства, й історії, але вона — не пасивний продукт цих
чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і
впливів, сама визначає лінію своєї по-ведінки. Сильна духом людина буває здатна
 робити те, що вважає своїм обов'язком, вимогою своєї гідності, всупереч обставинам.
Як писав І. Кант, "ти повинен, отже, ти можеш". Навіть і на свою біологію людина може
впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною
мірою керувати потребами. Давно було сказано: "Любов і голод правлять світом". Але
ж відомо, що люди можуть з релігійних міркувань відмовлятися від шлюбу чи
голодувати з політичних або інших мотивів.

Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовуваність,

відсутність жорсткої прив'язаності до певних умов існування, природного середовища.
Цим відкривається простір для дії соціальних факторів і, у свою чергу, ці фактори
зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.

Завдяки трудовій діяльності та соціальним формам життя, взаємній підтримці для

людини втрачають вирішальне значення процеси й закони природного добору.
Натомість такого зна-чення набувають соціальні закономірності, розвиток і наступність
у сфері матеріальної та духовної культури, тобто того справді людського світу, який ми
творимо самі.

З одного боку, ще далеко не вичерпані всі можливості нашого організму, зокрема

нервової системи, колосальних резервів мозку. З другого боку, ці можливості все-таки
не безмежні, їх можна розширювати, але з ними треба й рахуватися. Забруднення
середовища, включаючи радіаційне, збільшення нервово-психічних перевантажень
створюють загрозу здоров'ю людей; біологічні наслідки негативних факторів можуть
позначитися й на наступних поколіннях. Необхідні заходи й зусилля в міжнародному
масштабі для відвернення цих наслідків, оздоровлення умов життя.

((Біологічне і соціальне в людині

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при народженні. Вони набуваються

людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв´язок із зовнішнім
предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К.
Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де
Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе,
тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і
свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну
духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під
соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенційну основу, константу, якою
є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, —
писав І. Кант, — що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом,
сприймає за допомогою тіла — видимої частини її істоти, матерія якої слугує не
тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовнішні
предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою діяльністю відтворювати і пов
´язувати ці поняття, одне слово, для того, щоб мислити». Тобто природний
організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і
властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і
функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і
властивою їй вищою нервовою діяльністю.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне,

найзначущіша його частина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і
властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода
на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір,
великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові
здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до
покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК.
Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини;
расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні
індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму
обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише
видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди
індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно
визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси
характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам´ять,
художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином,
людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності.
Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної
різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Натомість
вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність до
засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення,
особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить
людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги.
Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання
трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і
виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним

законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її
немає і без особливого роду природних якостей.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей:

абсолютизації соціального фактора — пансоціологізму і абсолютизації
біологічного фактора — панбіологізму. У першому випадку людина постає як
абсолютний продукт соціального середовища, а в другому — абсолютизується
біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов
´язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі.
Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється»
соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних
потреб, як продовження роду, харчування тощо. Інша річ, що соціальність буває
різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її
створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку»
суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає
людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації.
Якою вона буде — доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи
жадібною — залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є
цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність)
як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

))
9

((Сутнісні риси людини не є сталою данністю при наро-дженні. Вони набуваються

людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім
предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К.
Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де
Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе,
тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і
свідомо творчою, соціальною, такою, що во-лодіє мовленням, формує власну
духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціаль-
ним впливом. Вони мусять мати певну потенційну осно-ву, константу, якою є
людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, --
писав І. Кант, -- що враження і хвилювання, викликані зовні-шнім світом,
сприймає за допомогою тіла -- видимої частини її істоти, матерія якої слугує не
тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовніш-ні
предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою ді-яльністю відтворювати і
пов'язувати ці поняття, одне слово, для того, щоб мислити» 1. Тобто природний
організм лю-дини є активним чинником формування її сутнісних рис і
властивостей. Біологічне в людині -- людський орга-нізм з його структурами і
функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і
властивою їй вищою нервовою діяльністю.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який ін-тегрує в собі фізичне і хімічне,

найзначущіша його час-тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і власти-
востей людей як виду. Особливостями людського орга-нізму є: пряма хода на двох
ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок
(наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності
людини). Біологічні особливості лю-дини передаються від покоління до
покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК.
Генетична програма розвитку організму забезпе-чує видову визначеність людини;
расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні
індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму
обличчя, силу голосу, трива-лість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише ви-
дова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди
індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно
визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси
хпрактеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять,
художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином,
людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності.
Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної
різноякісності людей згід-но з хромосомною теорією спадковості. Натомість вро-
джені анатомо-фізіологічні особливості людини зумов-люють її здатність до
засвоєння певних соціальних про-грам, до трудової діяльності та мовлення,
особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми по-ведінки, яка
робить людину слабшою порівняно з тва-ринами і одночасно дає їй величезні
переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є резуль-татом
поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне
середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Тобто людина підпорядкована як законам живої при-роди, так і суспільним

законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її
немає і без особливого роду природних якостей.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей:

абсолютизації соціального фактора -- пансоціологізму і абсолютизації
біологічного фак-тора -- панбіологізму. У першому випадку людина по-стає як
абсолютний продукт соціального середовища, а в другому -- абсолютизується
біологічна природа люди-ни. Біологічне і соціальне в людині нерозривно
пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі.
Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється»
соціокуль-турними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто
біологічних потреб, як продовження роду, харчуван-ня тощо. Інша річ, що
соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити
люди-ну, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик»,
«мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена
людина стає людиною тіль-ки за умови своєчасного проходження певного періоду
соціалізації. Якою вона буде -- доброю чи злою, байду-жою чи співчутливою,
щедрою чи жадібною -- залежить від якості соціального середовища. Отже,
людина є ціліс-ністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіатив-ність
(унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

2. Біологія і культура в генезисі людини

Розглядаючи співвідношення органічної (генної) і куль-турної еволюції людини,

слід брати до уваги такі біологі-чні відмінності людини від тварини, які були
помічені вче-ними на початку XX ст.

Дитина людини, порівняно зі звірятами, народжу-ється неготовою до

самостійного життя. її органи не мають чіткої програми поведінки, відсутня
спеціаліза-ція щодо пристосування органів до зовнішнього світу. В неї малий
набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів. (Вона, наприклад,
навчається ловити кульку ручкою, тобто узгоджувати перцепцію (образ пред-
мета) і рухи рукою.) Дитина подібна до ембріона, в яко-му ще не спеціалізувалися
функції, не утвердилися ін-стинкти.

Період статевого дозрівання людини в три-чотири рази триваліший, ніж у

найближчих до неї приматів. Це явище має назву ретардації (запізнення).

Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина наро-джується з пластичною

(незатверділою) біологією для то-го, щоб засвоїти «іншу природу» -- культуру.
Ослаблений біологічний код передбачає необхідність засвоєння соці-ально-
культурного коду. Рука не має чітко спеціалізова-ної програми дії, як, наприклад,
передня кінцівка мавпи. Рука навчається діяти. Вона буде діяти«за наказами»,
тобто за культурною програмою. Саме тому вона може виконувати
найрізноманітніші трудові операції, може роз-винутися в руку віртуоза-
музиканта, хірурга та ін.

Доцільність ретардації також очевидна. Помічено, що тварини легше

«навчаються» (виробляють умовні рефлек-си) в період достатевого дозрівання,
коли їхня психіка пластична, менш консервативна. Отже, природа мовби спе-
ціально розтягнула його, щоб дитина могла засвоїти куль-туру. І справді, саме в
цей період вона формується як лю-дина -- засвоює мову, мораль, навчається
оперувати зна-ряддями праці. Цей період іще називають первинною
соціалізацією. Існує певна узгодженість (координація) біо-логічного «дозрівання»
і засвоєння елементів культури на зразок заздалегідь установленої гармонії. До
року дитина спинається на ноги, до двох -- починає говорити, трохи пізніше
вчиться справляти свої життєві потреби. І знання відповідно до його складності
засвоюються, як правило, в певному віці. Діти, потрапивши маленькими до звірів,
на-віть якщо з 10--12 років знову починають жити серед людей, практично
залишаються звірами, оскільки час для формування їх як людей було втрачено.
Отже, ретарда-ція є доцільною, бо коли б людина відтворювала собі по-дібних з
3--4 років, вона не могла б стати культурною істотою.

„- Людина від природи не є твариною, або, як висловлюва-вся Ф. Ніцше, вона є

«зіпсованою твариною». Порівняння зазначених вище особливостей біології
людини і особли-востей тварини дали підставу німецькому мислителю Ар-нольду
Гелену (1904--1976), який розробляв проблеми фі-лософської антропології, для
висновку, що культура ніби запланована (передбачена) в біології людини. При
цьому культура не є надбудовою над біологічною природою лю-дини, а
формується в узгодженні з нею. Дитина спинаєть-ся на ноги, бо така можливість
закладена в будові її ске-лета, вона може заговорити, бо її гортань пристосована
(за-планована) до артикуляції звуків тощо.

3. Концептуальні напрями осмислення проблематики.

Які можливі пояснення подібного органічного поєд-нання біології та культури в

людині?

Спроби осмислити проблему людини, керуючись не ві-рою, а розумом і фактами, а

саме на цьому ґрунтуються науковий і філософський підходи, -- виводять на одну з
двох відповідей.

1. Зачатки трудової діяльності в поєднанні з природ-ним добором зумовили

трансформацію природи людини. Такого погляду дотримується марксизм. Він
викладений у праці Ф. Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи в людину».
Аргументом на його користь є явище домести-кації -- зміни природи тварин під
впливом їх одомаш-нення. Собаку і вівцю людина приручила приблизно 12 ти-сяч
років тому, і вони суттєво змінили свою природу порів-няно з їхніми дикими
родичами. А людина «одомашнює» себе вже не менше трьох мільйонів років.

Однак генетики висувають серйозні аргументи проти такого пояснення. На їхню

думку, радикальна зміна при-роди людини не могла відбутися на основі
природного до-бору чи впливу культури, тому вони сформулювали іншу точку
зору.

2. Зміни природи людини зумовлені сильними мута-ціями (відпрацьовуються

ймовірні механізми, що спричи-нили неспеціалізований стан органів дитини при
народжен-ні, а також ретардацію). У результаті цих змін людина, будучи
беззахисною і немічною, могла вижити тільки не-традиційним способом -- через
використання знарядь пра-ці та створення світу культури.

Якщо в першій концепції культура розглядається як причина трансформації

людини в біологічно неповно-цінну істоту, то в другій, навпаки, біологічна
неповноцін-ність людини є причиною виникнення культури, вона по-стає як
компенсація цієї ущербності. Яка з цих концеп-цій більш істинна, чи, можливо,
вони підступаються з різних боків до істини -- на це запитання палеонтоло-гія
(наука про історичний розвиток організмів у взаємозв'язку з навколишнім
середовищем) і біологія людини ще не дали остаточної відповіді. Та й, зрештою,
це не проблема філософії.

Перехід від тваринної істоти до істоти культурної пе-редбачає наявність певних

біологічних передумов:

культура може існувати лише в спільноті, яка за-безпечує неперервний процес

самовідтворення культури. Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні
були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже подіб-не до життя
суспільства: в ньому існує біологічна ієрархія, своєрідний «поділ праці». Тобто
уже сама організація біо-логічної спільності в чомусь ніби вивершується над
біоло-гічним рівнем;

основою культури є розум, а його передумовою -- високорозвинутий мозок,

який визначає здібності істо-ти. Логічно припустити, що в наших тваринних
предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;

культура -- це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь

праці. А це можливе лише за пев-ної будови «робочих органів». Дельфіни і свині
-- досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних кінцівок не
можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот слона може
маніпулювати речами, але його можливості обмежені.

Отже, «місточок», через який наші тваринні предки пе-ребралися в царство

культури, був дуже вузьким, передба-чав збіг багатьох сприятливих
випадковостей.

Незалежно від світоглядних засад більшість дослідни-ків вважає, що праця

(цілеспрямована діяльність) відігра-ла фундаментальну роль у формуванні
особливого відно-шення людини до світу і до самої себе.

А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії тотожне праці) може бути
відправним пунктом у розу-мінні людини: «Всю організацію людини можна
зрозумі-ти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану спрямовану
зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів... слід назвати
культурою».

4. Людину створила праця.

Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина

живе у вузькій екологічній ніші, її органи спеціалізовані та пристосовані до
зовнішнього се-редовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише
на сприятливі або небезпечні для неї подразники се-редовища. Всі інші
залишаються поза її увагою.

Для людини, завдяки здатності планомірно перетворюнпти навколишні речі, не

існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може
безпосеред-ньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення знарядь,
одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філософської антропології М.
Шелер, на відміну від тварини, «відкрита світу», вона «має світ». Вона не
включена у світ як його органічна частина, а підноситься над світом, між нею і
світом існує своєрідна дистанція.

Дещо по-іншому осмислює специфіку людського від-ношення до світу Гелен. На

його думку, людина створила своїм середовищем сферу культури. її відношення до
світу опосередковане культурою. Завдяки цьому людина освої-ла майже всю земну
кулю і навіть вирвалася за межі Зем-лі. Вона не цілком залежить від природного
середовища, тому що захищена штучним середовищем -- сферою куль-тури, її
«відв'язаність» від середовища існує не лише прак-тично, а й у думках. По думки
людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в на-
вколишньому світі. Вона є істотою, «якій відкрита вся по-внота простору».
Праця безпосередньо пов'язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь
призму своїх фізіологічних інтере-сів. Вона не знає речей самих по собі, вона
«знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологіч-них
потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об'єктивні властивості
речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці
люди-на застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому «хит-рість розуму»).
Так, при застосуванні каменя проти дерева первісна людина дізналася, що камінь
твердіший за де-рево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а
людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єк-тивними властивостями
речей.

Певне знання властивостей речей і вміння оперувати ними («технічне мислення»)

у зародку притаманне твари-нам. Імовірно, воно тривалий час було властиве і
предкам сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так принаймні
вважають сучасні дослідники.

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина спонукається

до дії (пошуку їжі тощо) ли-ше під безпосереднім тиском потреб. Людина
виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита (за відсутності потреб), і тоді, коли
голодна. Вона тамує голод, але працює над зна-ряддям. Це свідчить, що людина
піднялася над своїми по-требами, навчилася дисциплінувати їх, бути певною
мірою їх господарем. Здатність людини підноситися над собою (своїми
біологічними потребами) дала підставу німецько-му філософу Гельмуту
Плесснеру (1892--1985) назвати її ексцентричною істотою: «Якщо життя тварини
центрич-не (злите з її тілом), то життя людини ексцентричне, вона не може
порвати центрування, але одночасно виходить із нього назовні».

Істота, яка взяла в руки камінь, стала загрозливою не лише тваринам, а й собі.
Адже камінь є не тільки знаряд-дям праці, а й зброєю. В природі тварини одного
виду, як правило, не знищують одна одну, оскільки це суперечить виживанню
виду. Цьому підпорядковані певні інстинк-тивні механізми. У вовків, наприклад,
під час гризні до-статньо слабшому відкрити найвразливіше місце (горло) і
сильніший відпускає його. Це діє як сигнал -- «здаюсь».

Мавпи, як і далекі предки людини, не мали особливих природних «озброєнь» для

заподіяння смертельних уда-рів собі подібним. У тваринному стаді діє право
сильного. Воно має ієрархічну структуру, і поведінка кожного в ньо-му залежить
від місця в цій структурі.

Коли жива істота «взяла камінь» (штучне знаряддя взагалі), вона вийшла за межі
природи не лише як середо-вища -- вона зруйнувала природу і як природний стан
відносин у стаді, який забезпечував виживання в ньому всіх. Адже знаряддя як
зброя були задіяні в боротьбі за самок і їжу, тобто використовувалися проти членів
стада. Сучасне «високоцивілізоване» суспільство щодо цього не надто віддалилося
від таких виявів поведінки: найновіші науково-технічні досягнення
застосовуються передусім як зброя для знищення собі подібних.

Природа не передбачила механізмів, які могли б захис-тити істоту, що «взяла

камінь» (озброєну неприродним чи-ном), саму від себе. Голими руками людині
важко вбити людину: під час боротьби агресивність спадає, а відчайдуш-ні крики
жертви «вмикають» у сильнішого психологічні механізми жалю. Каменем або
ножем вбивають за мить.
Природні механізми погашення агресивності не всти-гають «увімкнутися».
Сучасна техніка робить миттєвим икт знищення людей, дистанціює вбивцю й
жертву. Одним натисненням кнопки можна приректи на смерть тисячі і навіть
мільйони людей. І це може зробити навіть людина, лісп не переносить на вигляд
крові. Тому завдяки «зна-рнддю-зброї» первісна людина стала ворогом передусім
сама собі, вона почала знищувати своїх родичів. Знаряддя створили загрозу її
існуванню.

Застосування знарядь підриває і право сильного. Завдяки техніці відмінність між

сильним і слабшим зникла: достат-ньо сильному відвернутися чи не помітити -- і
він отримає каменем по голові. Отже, застосування «знарядь-зброї» у
ннутрішньостадійній боротьбі зруйнувало сформовані природою відношення у
стаді. І тому первісна людина постала перед дилемою: вижити, сформувавши
відносини, відмінні під тих, що панують у природі, або загинути.

Людська спільнота відрізняється від стада передусім принципово іншими

внутрішніми відносинами. Стадо струк-турується ієрархією сили. В ньому діє
закон виживання сильного: виживе він -- збережеться рід. Людська спільнота
керується мораллю, яка у найпростішій своїй формі охоплює життєво необхідні
вимоги, насамперед заборону вбивств, інцесту (заборона шлюбів і статевих
стосунків між батьками і дітьми, братами і сестрами), обов'язок допомагати
родичам. Вважають, що ці норми моралі виник-ли для регулювання відносин, що
сформувалися у зв'яз-ку із застосуванням знарядь. За словами Гелена, неуста-
леність людини як діючої істоти потребувала дисципліни, що виникла насамперед
у формі моралі.

Не випадково першою вимогою є заповідь «не убий». Вона найтісніше пов'язана з

небезпекою, що виникла у зв'язку із застосуванням знарядь як зброї у суперечках і
спрямована на приборкання зоологічного індивідуалізму. Вбивство братом брата
(Каїн та Авель) засуджується як найбільший гріх.

Людська спільнота істотно відрізняється від стада і щодо статевих стосунків. У

стаді існує ендогамія, тобто потомство відтворюється на основі внутрішньостадних
статевих зв'язків, а в суспільстві -- екзогамія (зовнішні для роду зв'язки) або агамія
(заборона шлюбів між близь-кими родичами). Етнографи спочатку вбачали в
забороні інцесту здогад наших далеких предків стосовно неспри-ятливих
наслідків кровозмішування. Однак згодом вони відкинули цю гіпотезу: первісна
людина не завжди усві-домлювала навіть зв'язок між статевим актом і
народженням дитини.

В основі заборони статевих зв'язків між близькими родичами були постійні

сутички за володіння особами жіночої статі у первісному стаді, які через
застосування знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно тримали
стадо в напрузі, руйнували його здатність протидіяти зовнішній агресії.

Регулювання статевих відносин зумовило до створен-ня шлюбу, завдяки якому

людина окультурила один із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому виник
рід -- спільнота, заснована на природних зв'язках (його члени споріднені по
крові), але відношення в якій регулюються мораллю. У процесі розвитку роль
першого чинника (крові) у формуванні спільнот послаблювалася. На передній
план вийшли економічні та культурні чинники, а надприродні норми
регулювання відносин, які започаткувала мораль, зростали. Завдяки цьому
почало формуватися суспільство.
)) У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття "людина",
"особистість", "індивід". У соціології ж ці поняття як синоніми не використовуються і
достатньо чітко розрізняються.

Термін "людина"

Термін "людина" вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до

людського роду - вищої сходинки розвитку живої природи на нашій планеті. Тобто
поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину - продукт
природи, і слугує для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей
і особливостей, що знаходить свій вияв у назві "homo sapiens", або "людина
розумна".

Термін "індивід"

Термін "індивід" вживається у значенні "конкретна людина", одиничний

представник людського роду, коли необхідно наголосити, що йдеться не про все
людство загалом і не про будь-яку людину в ньому.

Термін "особистість"

Термін "особистість" служить для характеристики соціального в людині. Якщо

"людина" - це передусім продукт природи, то "особистість" - продукт суспільства. Але
було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. У
соціології, особливо сучасній, людина-особистість трактується переважно
як суб'єкт суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець. Ця активна творча
діяльність стає можливою і продуктивною завдяки опанування особистістю
успадкованої від попередніх поколінь культури. Водночас, як слушно зазначає
відомий харківський соціолог Олена Якуба, не можна відмовлятися від урахування
біологічних особливостей людини, здатних опосередковано впливати на формування
соціальних властивостей індивіда. Особистість, на її думку, доцільно визначити як
усталений комплекс якостей і властивостей людини, які набуваються під впливом
відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких
вона належить і в життєдіяльність яких включається. Тому предметом дослідження в
соціології, є "homo socius" - "людина соціальна".

Термін "індивідуальність"

Термін "індивідуальність" означає те особливе і специфічне, що вирізняє одну

людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і
психічними, успадкованими і набутими якостями. Однак і у випадку вживання цього
терміна соціологію цікавить не сама по собі неповторність та індивідуальність, а її
вплив на соціальні процеси та місце в них.

Вихідні принципи розгляду категорій соціології особистості

Соціологія у розгляді цих категорій та їхнього співвідношення визначає кілька

важливих вихідних принципів. Насамперед ідеться про те, що індивід
виокремлюється з попередньо неподільної племінної історичної спільноти
людей раніше, ніж особистість. На думку соціолога Є. Бабосова та культуролога
М. Моїсеєва, виокремлення індивіда із соціальної спільноти як стадіально першого
суб'єкта історичного процесу й культури починається в епоху неолітичної революції
VIII-VII тис. до н.е., котра поклала початок сучасним цивілізаціям. Набагато пізніше,
після падіння першого покоління держав "бронзового віку", приблизно з кінця П тис.
до н. е. і до завершення того періоду, який відомий німецький мислитель К. Ясперс
назвав "вісьовим часом" (VHJ-П ст. до н. е.), складається паліативний тип індивіда.
Він за збереження в цілому рис індивіда разом із тим набуває деяких рис особистості.

"Історичний процес появи особистості"

І лише на основі досягнень "вісьового часу" - часу виникнення писемності, великих

світових культур і релігій, етичної рефлексії в античності, а згодом і в християнстві,
починає викристалізовуватися особистість як автономний щодо спільноти і
суспільства суб'єкт соціальної діяльності. Цей процес триває кілька століть і
завершується в епоху Відродження та буржуазних революцій, що за
нею відбувалися. На їх вістрі й виникає індустріальна цивілізація, яку одночасно
можна назвати цивілізацією особистості. Саме в межах цієї цивілізації і
притаманної їй культури, за визначенням російського соціолога І.Кона, і виникає
невідоме ні середньовіччю, ні античності поняття (і проблема) формування
особистості. Це по-перше.

По-друге, кожен індивід є людиною, але не кожен -

особистістю. Особистістю не народжуються - нею стають. Індивід, у цьому разі, є
вихідним пунктом для розвитку в людині особистості, а особистість, своєю чергою, -
це підсумок розвитку індивіда, найповніше уособлення всіх людських властивостей.

По-третє, особистість є конкретним виявленням суті людини, проте

одночасно й утіленням соціально значущих рис і властивостей
відповідного суспільства та його культури. Немає людини й особистості
"взагалі" - обидві вони чітко ідентифікуються з певним суспільством, конкретною
спільнотою і нормами та цінностями культури.

По-четверте, включення особистості у суспільство здійснюється через її

входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків і
груп; саме вони є основним шляхом сполучення суспільства й людини протягом
усього її життя. Особистостями стають у спільнотах, однак і сама людина-особистість
згодом утворює нові спільноти відповідно до власних інтересів та умов, що
змінюються.

Основні проблеми соціології особистості

Можна погодитися з тими українськими соціологами, які вважають, що соціологія

особистості зосереджується на трьох основних проблемах: вивченні
особистості як елемента, творця і представника соціальних спільнот
і соціальних інститутів, аналізі особистості як об'єкта соціальних
відносин (коли на перший план висувається вплив суспільства на особистість у
процесі її формування, соціалізації, виховання тощо) і розгляді особистості як
суб'єкта суспільних відносин (включно з її соціальною діяльністю, активністю і
творчістю в суспільному житті).

115.Історичні форми спільності людей

+Соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, тобто під впливом
об'єктивної необхідності, незалежно від волі та свідомості людей. Історично
першими спільностями людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Згодом, на руїнах
родоплемінного суспільства з'явилися класи та народності, а пізніше соціальна
структура суспільства поповнилась ще одним елементом - нацією.1) Сім 'я існує з
найдавніших часів до наших днів. Стійкість цього об'єднання грунтується на
споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні
дітей, догляді за старими членами. Це група кровних родичів, члени якої зв'язані
між собою спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю. Історично
сім'я змінює свою форму. Спочатку вона постає як об'єднання людей (чоловіків та
жінок), між якими існують статеві контакти. Пізніше створюється групова сім'я,
нарешті - така, що зберігається і в наш час.2) Група кровних родичів, що ведуть
своє походження по одній лінії (материнській чи батьківській), усвідомлюють себе
нащадками спільного предка (реального або міфічного), мають спільне родове
ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Рід виник з первісного людського стада,
мабуть, на зламі нижнього й верхнього палеоліту як осередок суспільного
співжиття та регуляції шлюбних стосунків. Для родових стосунків характерні
рівність всіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами; суворе
дотримання екзогамії. Саме ці риси забезпечили, з одного боку, збереження
пережитків цієї форми спілкування людей до наших днів, з другого - розвиток у
більш широке об'єднання - плем'я.3) Плем'я охоплює декілька родів, проте не
вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю
території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною
племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями. Рід, як відомо, не мав
майнових відносин. Плем'я вже не могло без них обійтися.4) Народність виникає з
потреби збереження такої внутрішньої спільності людей, що формувалась під
впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному
середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій,
звичаїв та рис характеру. Приватна власність руйнувала цю єдність. Вона
розводила людей по різних соціальних полюсах. Проте люди не бажали втрачати
надбання історично сформованої єдності. Перша потреба зумовила формування й
розквіт класу, друга - народності.Народність - це історична спільність людей, що
утворюється з племен і передує нації. У нерозвиненому вигляді має всі ознаки
нації - проживання на спільній території, одна мова, спільні особливості
культурного розвитку та побуту. Проте для народності є характерною слабкість
внутрішніх економічних зв'язків.Розвиток виробництва, зростання продуктивності
праці, удосконалення техніки й технології руйнують натуральне господарство. На
руїнах народності виникає така спільність, як нація. Нація є соціальною спільністю
людей. Проте вона не зводиться лише до соціального, а включає природне,
етнічне, і психологічне. Цим зумовлена суперечливість природи нації, специфіка
національних відносин, характер та спрямованість національних конфліктів та
засобів їх вирішення. Наприклад, в нації не можна не враховувати природне
(біологічне). Разом з тим воно «живе» не тільки в нації, а й поза її межами. Іншими
словами, термін «нація» охоплює не всю біологію людини, а лише її певну частину.
Друга ж частина біологічного, що соціалізується в процесі взаємної
життєдіяльності людей у суспільстві описується поняттям «раса».Разом з тим
нація і раса - поняття не тотожні. У першому більше соціального, у другому -
природно-біологічного. Расові ознаки - колір шкіри, волосяного покриву та очей,
довжина тіла та його пропорції, форма носа, губ, обличчя та голови - не впливають
на функціонування людини як людини, не відіграють ніякої ролі в психічній
діяльності, не мають відношення до сутності людини

2. Людина як суб’єкт суспільно-історичного процесу. Особистість і народ.

Роль особи в історії.
3. 49. Людина як суб’єкт історичного процесу.Народ та
особистість в історії
4. +У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є
результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є
уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні
сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення
деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають
лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі
історії.Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то
побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті
підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному
промислу або так званим "субстанційним" чинникам історичного процесу, як-
от - розвитку світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних
випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності)
поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень.Найпершою
умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою
людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби,
нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом
прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Немає сенсу
заперечувати вплив природних факторів на розвиток історії, але слід
звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії,
тобто їх вплив є, він досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний.
Таму його мірою може слугувати саме людська діяльність: наскільки людина
здатна використати природні умови та в якому спрямуванні. Востанньому
випадку філософія історії вживає термін "колективний суб'єкт історії": ним
може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на
що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних
дій - на людину як особистість чи на певну спільність людей? — то відповідь
буде все ж на користь особистості (хоч особистості немає без людської
спільності).Отже, особистість є виразом того, наскільки реальні якості
людини перейшли в дійову реалізацію і, водночас, наскільки форми та
ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами
дій особистості. Особистість як суб'єкт історії постає ніби "перехрестям"
(поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору
соціальних відносин.Розуміння суб'єкта історії як особистості, що концентрує
у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить
послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундаментальні проблеми
філософії історії: про співвідношення людини та історії, особи та історії,
історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне
пізнання є формою людського самовиявлення та самоусвідомлення.Оскільки
особистість постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати
крізь призму їх особистісних виявлень: що являють собою ці маси за
складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. Розуміючи
особистість як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу
історії та її звершень замикається на особистості: якою мірою в умовах
реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства,
соціальних стосунків людина здатна бути особистістю, реалізувати себе в
особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особистості постають
рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити
тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І.
 Г.Гердер, Ж.-П. Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку
буття (К. Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо
особистості.Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести, передусім,
сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа процесі
історичної діяльності.На першому плані тут протиріччя між прагненнями,
можливостями особистості та наявними (реальними) історичними умовами їх
реалізації.

3. Сучасне суспільство й особа як суб´єкти історичного процесу

Цей процес набуває небаченої висоти з появою націй та капіталістичних і сучасних
суспільств.

Надаючи народним масам виняткового значення в історичному процесі, оголошуючи їх

творцями історії, марксизм не відкидає і ролі особи у ній. Стверджується, що видатна особа
завдячуючи своїм інтелектуальним, психічним та фізіологічним якостям, спроможна як
позитивно, так і негативно впливати на історичний процес (прискорювати чи гальмувати
його). Особливе місце займають історичні та видатні особистості. Оцінка їх місця і ролі в історії
неоднозначна. Вона коливається від різко негативного до ледве не обожнення (культ особи).
Робиться висновок, що дії особи можуть бути успішними лише тоді, коли вони відбуваються в
контексті розуміння, волі і бажань народу, суспільства, коли особа усвідомлює їх прагнення й
спроможна піднятися до їх рівня.

Сила, вплив видатної особи обумовлюється суспільно-історичним рухом, виразником і

керівником якого вона є. Видатні особистості - це історично необхідне явище. Вони з
´являються і розкриваються тоді, коли визрівають об´єктивні передумови. Генії у науці з
´являються частіше тоді, коли виробничі потреби викликають необхідність у тому чи іншому
науковому відкритті. Видатні діячі культури і мистецтв, здебільшого, засвідчують свій талант у
переломні періоди історії і таке ін. Тому той чи інший талант проявиться й увійде в історію за
умови, коли він необхідний тій історії, тобто коли Його здібності, розум, мудрість І воля
необхідні суспільству на даному етапі розвитку. Слід мати на увазі й те, що особистісні якості
видатної людини теж відіграють значну роль. Зрозуміло, що виконати (вирішити) історичні
завдання у змозі лише та особа, яка є носієм неординарних якостей і здібностей. Однозначно,
що чим повніший набір особистісних якостей людини, і чим повніше вони відповідають
потребам даного історичного процесу, тим помітніше і значиміша її роль у історії.

Розуміння особи, як суб´єкта соціально-історичного процесу, є базовим для дослідження

соціальних, політичних, етнічних та інших соціальних утворень (різних об´єднань, соціально-
етнічних груп, колективів тощо) в історії Див.: тема 19). Слід зазначити, що кожна конкретна
особа через певну соціальну групу (клас) впливає на суспільство. А боротьба між групами за
здійснення своїх інтересів часто виступає рушійною силою історії, оскільки призводить до
утвердження нового соціально-економічного ладу. Такі процеси завжди спостерігалися при
переході від однієї формації до іншої. Особливо класова боротьба загострюється у добу
капіталізму.

Оцінюючи роль класів та класової боротьби, з позицій сьогодення, не слід їх

абсолютизувати. Однозначно, на нашу думку, ~~ вони суб´єкти історичного процесу. Були, є й
можуть бути у майбутньому. Хоча й неоднозначна роль їх дій і результатів. Тому, з 20 - 30-х
рр. XX ст. у західній філософській, соціологічній думці випрацьовуються альтернативні
концепції. їх автори (М.Вебер, П.Сорокін та ін.) вважають, що марксистська концепція класів
застаріла і не відповідає реаліям сьогодення, оскільки сучасне суспільство є не класовим, а
стратифікованим. У ньому існує до сотні різних страт. І чим розвинутішим е суспільство, тим
стратифікованішим воно є. У їх концепціях відображено соціальну динаміку суб´єктів сучасного
суспільства. Вони засвідчують зміни, трансформації, взаємодію і взаємозв´язки між стратами
суспільства. А відтак показують, що соціальна структура - це організм, котрий постійно
змінюється й розвивається внаслідок взаємодії між стратами та впливу на суспільство його
сфери окремі. В цьому сенсі, завдяки діяльнісному впливові на економіку, політику, соціальну
сферу, ~ вони набувають статусу суб´єктів сучасного історичного процесу.

До суб´єктів історичного процесу відносять і народ (суспільство). Якщо брати до уваги, що

це великі масиви активно діючих і творчих людей, то безперечно вони своїми діями творять
історію, Г. Гегель вважав, що народ - це аморфна маса, яка не знає чого хоче, нездатна до
творчого начала і лише вміє руйнувати. Йому потрібен поводир (провідник, вождь) чи еліта,
котрі можуть зорганізувати його і позести на вирішення історичних завдань.

Слід відмітити, що в одному випадку народ - це суб´єкт, в іншому - об´єкт історичного

процесу. Підстави для таких поглядів кореняться в історичній практиці людства. Для ранніх
етапів розвитку людства характерно те, що народні маси були лише об´єктом історичного
процесу. Ними маніпулювали, їх використовували як знаряддя для досягнення чужих цілей та
задоволення власних інтересів. Лише з 40 - 50-х років XIX ст. відбувся процес трансформації
народних мас у суб´єкт історичного процесу. Практика (соціальні революції XIX -XX ст.) це
підтвердили.

Народ не тільки жорстко відсторонював від влади ненависний йому клас гнобителів, а й
рішуче заявляв про свої права на владу, свідомо брав її в руки й утверджував бажане
суспільство. Проте це не завжди відповідає реаліям, а інколи й суперечить їм. Адже не завжди
його відмінності можливо скорелювати.

Суб´єктом історичного процесу можуть бути громадські рухи, політичні партії, в тому числі
громадянське суспільство його держава (особливо правова тощо). Громадянське суспільство є
не тільки носієм, а й суб´єктом предметно-практичної та духовно-практичної діяльності. Воно
не тільки результат розвитку й удосконалення суспільно-політичного життя, а й, як суб´єкт,
діяльнісно впливає на ті чи інші сфери суспільства. Суспільне життя тим демократичніше, а
діяльність соціально-політичних, політичних утворень, об´єднань тим активніша,
організованіша й цілеспрямованіша, чим глибше проросло коріння громадянського суспільства,
наскільки глибоко воно усвідомлює себе як утворення громадян вільної, демократичної і
правової держави. Чим сильніші й тісніші зв´язки та відносини між елементами, структурними
складовими, утвореннями громадянського суспільства, тим у більшій мірі воно є суб´єктом
історичного процесу. Цей вплив безпосередньо проявляється і в сфері політики (через
державу, політичні організації й інститути) та інших сферах суспільного життя.

3.Поняття суспільства. Основні підходи до розуміння суспільства. Природа

і суспільство, специфіка їх взаємозв’язку.

Поняття суспільства. Основні підходи до

розуміння суспільства
Надзвичайна складність, багатофакторність та високий динамізм соціальної
реальності створюють для суспільствознавців значні труднощі відносно пізнання
сутності суспільства та його законів. Англійський фізик і соціолог Джон Бернал
говорив: "Наука про суспільство – найскладніша з усіх наук. Суспільство зазнає
впливу різноманітних факторів, воно надто рухливе, динамічне..."

Прихильники теорії факторів (Р. Арон, М. Вебер, М. Ковалевський, У. Ростоу та інші)

закликають відмовитися від пошуку законів розвитку суспільства й обмежитися лише
описом фактів, зіставленням їх між собою.
Проте суспільство не може бути зведене до простої суми факторів, навіть до їх
взаємодії. Одні з них є визначальними, інші – похідними, одні – матеріальні, інші –
ідеальні, одні вважаються об'єктивними, інші – суб'єктивними.

Що ж таке суспільство?

Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це

система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів.

Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного

співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати,
поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття
"суспільство", що означає спільність, союз, співпраця.

Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчається багатьма суспільними

дисциплінами: соціологією, антропологією, психологією, етнографією,
мовознавством тощо. Соціальна філософія, що базується на принципі
антропоцентризму, досліджує стан суспільства як цілісної системи, всезагальні закони
та рушійні сили його функціонування та роз- витку, його взаємозв'язок з природним
середовищем, навколишнім світом в цілому.

Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.

Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні
риси.

По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших

матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і
духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру,
політичні інститути тощо.

По-друге, суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом

успадкування.

По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що
вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів,

а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і
розвиткові. Так, основними факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-
виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.

При взаємодії названих сторін суспільного життя провідною в соціальному процесі є

матеріально-виробнича або економічна сторона, тобто виробництво, розподіл, обмін
та споживання різних предметів та послуг. (Ганді: "Якщо людина не їсть хоча б двічі
на день, то навіть Бог для неї буде являтися не інакше, як у вигляді їжі".)

Матеріальне виробництво створює вихідні умови для життєдіяльності людей. Воно

завжди має суспільний характер і визначає взаємодію людей у процесі їх впливу на
природу, перетворення матеріалу природи в предмети, які б задовольняли потреби
людини.

Проте в життєдіяльності людей значну роль відіграє духовна сфера. Адже залежно від
того, на якому рівні розуміння – свідомому чи несвідомому – людина здійснює свою
діяльність, залежать її результати. Суспільне життя – це нерозривна єдність
матеріального і духовного, їх взаємодія і переходи одне в одне.

Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно

послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в
цивілізаційних критеріях.

Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш

високих технологій ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом
взаємодії з навколишнім середовищем певними формами колективної суспільної
діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:

 – характер суспільних відносин;

 – рівень духовності людського фактора;
 – рівень демократичності соціальних структур.

Характерними рисами сучасного суспільства є:

 – глобальні масштаби виробництва (матеріального і духовного);

 – інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних
відносин;
 – утвердження демократичних форм життєдіяльності;
 – випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх
інших сторін сучасного суспільства.

Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях

розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності зв'язків та
закономірностей розвитку суспільства.

Натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство

розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в
цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами
сонячної активності й космічних випромінювань (А. Чижевський, Л. Гумільов),
особливостями географічного та природно-кліматичного середовища (Ш. Монтеск'є,
Л. Мечников), специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і
статевими особливостями (прибічники соціобіології – Е. Уїлсон, Р. Докінс).

Згідно з цим підходом суспільство постає як своєрідний феномен природи, її вище,

але далеко не найбільш "вдале" і стійке утворення. Внаслідок недосконалої природи
людини може відбутися самогубство людства. Цей напрямок допускає, що суспільство
може змінити форму свого буття, "податися" в Космос і там почати новий виток своєї
еволюції (К. Ціолковський та інші "космісти").

Так званий ідеалістичний підхід сутність зв'язків, що об'єднують людей в єдине ціле,
вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів. Історія знає чимало прикладів
існування теократичних держав (наприклад, Ватикан), де єдність забезпечувалася
однією вірою, яка завдяки цьому стає державною релігією.

Багато тоталітарних режимів базувалося на єдиній державній ідеології, яка була

основою суспільного устрою. Рупором цих ідей виступав, як правило, релігійний лідер
або "вождь" нації і народу, а різні історичні події (війни, реформи тощо) залежали від
волі цієї людини, яка спиралася на певну ідеологічну чи релігійну доктрину.
Поки "жива" ідея в серцях мільйонів людей, такі суспільства розвиваються і
процвітають. Коли ж ідея "псується" (розколи, єресі тощо), із системи випадає
несучий стрижень, і вона починає деградувати.

Третій підхід пояснення суспільного устрою пов'язаний з філософським аналізом

міжлюдських зв'язків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і
мають визначальний характер.

Тут можливі варіанти. Перший – атомістичний погляд на суспільство як на групу

індивідів, пов'язаних певним договором. Так, Т. Гоббс стверджує, що хоча в
"природному" стані людина людині вовк, люди, дотримуючись законів, ідей свободи
та рівності, можуть забезпечити своє існування.

У такій моделі суспільство є конгломератом індивідів, поєднаних умовними

зв'язками.

Другий варіант – органічна модель, згідно з якою суспільство постає як певна ціла
система, частини якої – особливі утворення. Людина реалізує себе залежно від
становища, яке вона посідає в суспільстві, й участі в загальному процесі. Відносини
людей визначаються не договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якій
беруться до уваги об'єктивні закономірності історичного розвитку. В цьому значенні
справедливим є твердження, що соціальні дії – це результат людських дій, а не
намірів.

У дусі цієї моделі Маркс і Енгельс розробили концепцію матеріалістичного розуміння

історії, сутністю якої є положення про спосіб виробництва, який формується
об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідомості людей. Не загальна ідея чи
загальний Бог пов'язують людей в "соціальний організм", а продуктивні сили і
виробничі відносини, видозміни яких становлять основу суспільно-економічних
формацій як етапів світової історії.

(((1. Поняття «суспільства» у філософії. Основні

підходи до його розуміння
 
Поняття «суспільство» в філософії має не одне
визначення. Суспільство – найзагальніша система зв’язків і
відносин між людьми, що складаються в процесі їхньої
життєдіяльності.
Соціальна філософія, як одна із галузей філософського
знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського
суспільства, механізм його утворення та закони існування,
місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і
форми його організації, спрямованість та сенс людської
історії. Духовні основи суспільства.
Історично визначеними типами суспільств були: первісне,
рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне.
 Суспільство є надскладною системою, яка формується в
міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від
природи. Філософія визначає три основні фактори, які
обумовлюють розвиток людського суспільства:
- праця (специфічно людська діяльність);
- спілкування(колективний характер діяльності і життя);
- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської
діяльності).
Суспільство ще визначається як сукупність форм і
способів взаємодії і об’єднання людей. В такому широкому
значенні суспільства включає в себе все, що відрізняє цю
систему від природно – космічних явищ, дозволяє розглянути
створену людиною реальність як особливу форму руху
матерії.
Суспільство, як система взаємодії людей, визначається
певними внутрішніми суперечностями – між природою і
суспільством, між різними соціальними спільнотами, між
суспільством і особистістю. ЦІ зв’язки стали основою для
розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства.
Одна з таких теорій нехтують якісною різницею між
суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші
абсолютизують її (ідеалістичні вчення). В новий час, особливо
в ХVІІ- ХVІІІ ст., значного поширення набула натуралістична
концепція суспільного життя. Натуралізм як філософський
принцип вимагає пояснювати соціальні явища винятково дією
природної закономірності: фізичної, біологічної, географічної.
Натуралізм вищі форми буття зводив до нижчих, а людину –
до рівня тільки природної істоти. Головний недолік полягає в
нехтуванні якісною своєрідністю людини, в приниженні
людської активності, у запереченні людської свободи.
На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні
вчення відривають людину від природи, перетворюючи
духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію.
Ідеалістичне розуміння історії виникає як результат
абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На
практиці це означає дотримуватися просвітницького принципу
: «Думки правлять світом».
В певних теоріях визначається первинність
індивідуального начала в суспільстві (М. Вебер,Т. Парсонс, П.
Сорокін), в інших – вихідних є надіндивідуальні соціальні
структури (Е. Дюркгейм, К. Маркс).
Суспільство – це перш за все самі люди в їх суспільних
відносинах. Всі суспільні явища врешті – решт є результатом
дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору.
Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного,
тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою
системою їх спілкування, взаємозв’язків і взаємодії.
Суспільство як система здатне до саморегуляції. Процес
упорядкування та організації суспільних відносин породжує
відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної
інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між
соціальними спільнотами, між людиною і природою.
В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття
«суспільство» пов’язане з інформаційною революцією, новим
баченням світу. Запровадження інформаційно – комп’ютерних
технологій у всіх сферах суспільства і життєдіяльності людини
закладає основи формування нової інформаційної цивілізації,
яка радикально змінить матеріальне виробництво, світогляд,
побут, освіту, спілкування і мистецтво.
Формується загальнопланетарна цивілізація на засадах
єдності і неподільності світового співтовариства, відносної
незалежності і рівності народів і культур.
))))) 1.3.1. Єдність природи і суспільства, їх взаємодія
Суспільство (соціосфера) є складовою частиною ландшафтної оболонки.
Суспільство — це сукупність конкретних людей. Людина — частина
природи. Фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з
природою. Природа — це середовище, в якому людина живе. Саме воно
забезпечує її найперші потреби. Життя людини можливе тільки у взаємодії
з природою. Ця взаємодія проявляється в різних формах, насамперед в
обміні речовин і енергії. Але людина — не тільки біологічна істота, а й
суспільна. Умови її життєдіяльності залежать і від суспільного оточення. В
зв'язку з цим для пояснення розвитку людини як компонента живої
природи і людського суспільства одних тільки біологічних
закономірностей недостатньо. Треба враховувати суспільні умови і
закономірності. Між людиною і природою є не тільки біологічна, а й
економічна взаємодія. Саме природа є джерелом споживчих вартостей.

Людина і природа не протистоять одна одній. Але було б помилкою

стверджувати, що це гармонійне ціле. Якби вони являли собою гармонійне
ціле, то не виникали б екологічні проблеми, які в сучасних умовах
набувають глобального характеру.

Матеріальний світ єдиний, і його складові взаємозв'язані, вони впливають

одна на одну. Тому в процесі пізнання природа і суспільство мають
розглядатися у взаємозв'язку і у взаємодії.
Матеріальне виробництво є конкретним виявом взаємодії суспільства і
природи. В ньому особливо чітко проявляється єдність взаємодіючих
частин. Відношення людей до природи змінюється з розвитком
продуктивних сил. Природа і суспільство становлять єдність. Нарізне
вивчення суспільства і природи не забезпечує дослідження тісної взаємодії
між ними.

У минулому впродовж століть вивчались окремі компоненти природи і

суспільства. Тепер людство має широкі знання про природу і розвиток
суспільства. За сучасних умов необхідні наукове опрацювання екологічних
проблем і практичні заходи для створення гармонійних відносин між
природою і суспільством. Проте до останнього часу були поширені
погляди на цілісність «природа — СУСПІЛЬСТВО» як на конгломерат
частин. У географічній науці і тепер не подолана розірваність між
вивченням природи і суспільства. А між тим суть сучасної географії
полягає в тому, що вона вивчає в певних аспектах природу, суспільство і їх
взаємодію.

22

Необхідність уважного ставлення науки до проблем взаємодії суспільства і

природи випливає з того. що взаємозв'язки між ними в процесі розвитку
продуктивних сил і прогресу людства ускладнюються, інтенсивність їх
зростає. Рушійною силою взаємодії суспільства і природи є продуктивні
сили суспільства. Використовуючи закономірності природи, людина
чимраз більше впливає на природу. На певному етапі свого розвитку
продуктивні сили створюють'суперечність у відносинах суспільства з
природою. Порушується рівновага у природі, послаблюються можливості
її самовідновлення. Однак у процесі науково-технічного прогресу можна
створювати передумови і нові можливості для гармонійності відносин
суспільства з природою.

Природа на кожному з етапів суспільного розвитку взаємодіє з

суспільством не всіма своїми сторонами, як єдине ціле, а завжди лише
окремими властивостями, частинами, компонентами, комплексами
компонентів.

Внимание!
Если вам нужна помощь в написании работы, то рекомендуем обратиться к
профессионалам. Более 70 000 авторов готовы помочь вам прямо сейчас.
Бесплатные корректировки и доработки.Узнать стоимость своей работы
Ця особливість взаємодії природи з суспільством зумовляє необхідність
особливого наукового підходу. Необхідно досліджувати ті процеси. які
пов'язані з окремими властивостями, частинами, компонентами і
сукупностями компонентів природи.
Такий підхід надзвичайно важливий для географічних досліджень проблем
взаємодії суспільства і природи. Тільки вивчення конкретних процесів
взаємодії і конкретних об'єктів, шо формуються в процесі інтеграції
суспільства і природи, може виявити складний механізм взаємодії і дати
можливість розробляти шляхи гармонізації відносин між ними.
Природа чинить великий і різнобічний вплив на розвиток суспільства.
Здоров'я і саме життя людей залежать від природних умов, навколишнього
природного середовища. Сприятливі природні умови, наявність природних
ресурсів можуть прискорити розвиток матеріального виробництва,
економічний і соціальний розвиток суспільства, держави. Наука і
практична діяльність людей здавна спрямовані на те, щоб максимально
використати багатства природи, захиститися від катастрофічних дій
природних процесів і явищ.

Вплив природи на суспільство неоднаковий у різних частинах нашої

планети. Диференціація природних умов і ресурсів спостерігається навіть
на порівняно невеликих ділянках земної поверхні. Саме диференціація є
природною основою територіального поділу праці, спеціалізації країн і
районів. Оскільки територіальний поділ праці нерозривно пов'язаний з
диференціацією природних умов і ресурсів, проблема впливу природи на
господарську діяльність суспільства в різних регіонах і місцевостях —
одна з найважливіших в економіко-географічній науці. Формування різних
аиробничо-територіальних утворень (агропромислових, промислових,
будівельних, рекреаційних, водогосподарських та інших комплексів), а
також суспільно-територіальних комплексів, таких, як населені пункти,
райони, країни, знаходиться під великим впливом природних умов.

У зв'язку з комплексним впливом природних чинників на життя і

господарську діяльність людей важливе значення має вчення про природні
гео-і-истеми як цілісні територіальні поєднання цих чинників.
У взаємодії суспільства і природи активною стороною є суспільство. Вшив
його на природу посилюється і розгалужується. Своїми діями суспільство
вносить великі зміни в природу і змінюється саме.

23

Науково-технічна революція ускладнила взаємовідносини суспільства і

природи. Розвиток науки і техніки сприяв швидкому зростанню
енергоозброєності та обсягів виробництва, що призвело до збільшення
видобутку природних ресурсів, посилило забрудненість навколишнього
середовища. Здатність природи до самовідновлення різко знизилася. Разом
з тим суспільство не може задовольняти свої потреби без додаткового
залучення природних ресурсів до сфери виробництва. Людство стало перед
загрозою екологічної кризи. Актуальність охорони навколишнього
середовища різко зросла. Якщо для потреб виробництва людство шукає
нові джерела енергії та сировини, то збереженню якості навколишнього
природного середовища немає альтернативи. Його якість має бути
збережена, бо від цього залежить існування людства і життя на Землі.
Проте технічний прогрес повинен продовжуватися, тому що суспільство не
може відмовитися від власного розвитку. В процесі такого розвитку вплив
на природу не тільки не зменшується, а навіть збільшується.

Як же пом'якшити основну суперечність сучасної взаємодії суспільства і

природи: між постійно зростаючою природоперетворювальною діяльністю
людського суспільства, величезними масштабами його втручання в
природу і обмеженими можливостями природи до самовідновлення? Вихід
полягає не в припиненні і не в гальмуванні науково-технічного прогресу, а
у розвиткові нових відносин між суспільством і природою, у новій
організації їх взаємодії. Науково-технічний прогрес має сприяти не тільки
розвитку виробництва, а й розв'язанню екологічних проблем.

1.3.2. Закономірності взаємодії

В літературі, зокрема географічній, до останнього часу дискутується

питання: чи існують закономірності взаємодії суспільства і природи? На
нашу думку, існування закономірностей такої взаємодії не вимагає
особливих доказів.

Суспільство і природа не тільки являють собою двоєдність, а й знаходяться

у тісній взаємодії, яка зумовлює особливі закономірності, що
відрізняються від природних і суспільних. Взаємодія між суспільством і
природою полягає у складних відносинах, що повторюються, а також у
тісних зв'язках між властивостями природи і властивостями суспільства як
складовими елементами системи «суспільство — природа». Серед
зазначених відносин і зв'язків, безумовно, можна виділити найсуттєвіші і
найстійкіші. тобто закономірні. Їх слід називати закономірностями
взаємодії суспільства і природи. Вони зв'язані з закономірностями природи
і закономірностями суспільства, базуються на них. проте не укладаються в
них, не вичерпуються ними, оскільки оперують зразу суспільними і
природними явищами. Є підстави стверджувати, що ландшафтна оболонка
розвивається під впливом трьох груп закономірностей — природних,
суспільних та закономірностей взаємодії суспільства і природи.
Необхідність пізнання таких закономірностей диктується потребами
практики, пов'язана з різнобічним впливом антропогенних чинників на
природу.
Одна з важливих закономірностей взаємодії суспільства і природи — це
обмеженість самовідновлення природи, саморегулювання її змін під
впливом суспільства. Вплив суспільства на природу до певних меж не
створює

24

загрози її руйнування, порушення умов життя людей, бо природа сама

підновлює внутрішню рівновагу, розвиваючись за своїми законами. По-
си.іення впливу господарської діяльності на природу зменшує Гі
здатність .то відновлення своїх властивостей, важливих для
функціонування як окремої людини, так і суспільства в цілому. У зв'язку з
цим суспільство змушене розвивати сферу діяльності, зв'язану з охороною
природи. Забруднення не повинне перевищувати того рівня, після якого
природні системи втрачають можливості до самовідновлення. Отже.
виникає проблема екологічного нормування.

Другу закономірність взаємодії суспільства і природи можна

сформулювати як закономірність взаємозумовлених ланцюгових змін
компонентів природи під впливом антропогенної діяльності.

Вплив суспільства на окремі компоненти природи і окремі види ресурсів

(наприклад, водні, лісові тощо) не обмежується змінами тільки в них.
Зміна навіть одного з компонентів природи порушує рівновагу всього
природного комплексу. Знищення лісів, наприклад, посилює ерозію
грунтів, негативно позначається на кліматі, розвитку тваринного світу,
гідрологічному режимі. Забруднення водойм змінює умови життя їх фауни
і флори.
Ще одна закономірність взаємодії суспільства і природи, дія якої
підтверджується численними фактами, — це закономірність поєднання
суспільних і природних елементів, утворення цілісностей. Вона спричиняє
формування виробничо-територіальних, водогосподарських, рекреаційних
та інших видів комплексів. Формування таких цілісностей у вигляді різних
комплексів і систем відзначено багатьма вченими — фізико-гео-графами і
економістами. Так, М.Я.Лемєшев зазначає, що економічні, соціальні.
технологічні та біологічні процеси тепер настільки зв'язані і
взаємозалежні, що виникла об'єктивна необхідність розглядати сучасне
виробництво як складну еколого-економічну систему, а не протиставляти
економічну і природну системи одна одній.

Людство у своєму науково-технічному розвиткові уже підійшло до такої

стадії, коли цілком здатне вирішувати свої конфлікти з природою, не
допускаючи їх переростання в потенційно небезпечні для існування
цивілізації. Гармонійна взаємодія суспільства і природи повинна стати
однією з найважливіших цілей загального соціально-економічного
прогресу.

1.3.3. Екологічний підхід. Природокористування і його місце у взаємодії

суспільства і природи

Поглиблення протиріччя між зростаючими потребами у природних

ресурсах і обмеженими їх запасами, погіршення якості середовища
проживання людства збільшили інтерес вчених до проблем взаємодії
суспільства і природи. Суспільство, яке турбується про умови життя
сучасного і наступних поколінь, повинно знаходити вихід із загрози
екологічної кризи. Сучасна науково-технічна революція не тільки
загострює протиріччя у взаємодії суспільства і природи, а й створює умови
для їх розв'язання. Конкретні з цих умов: небачений раніше розвиток
природничих та технічних наук: інтеграція наукових знань: застосування
нових підходів і методів досліджень: розробка більш сучасних,
принципово но-

25

них техніки і технології виробництва, що сприяють ресурсозбереженню і

поліпшенню якості навколишнього середовища, і. нарешті, створення
специфічного загальнонаукового екологічного підходу, спрямованого на
оптимізацію взаємодії суспільства і природи.

Екологічний підхід — це методологічний напрям у науці і соціальній

практиці, пов'язаний з гармонізацією взаємодії суспільства і природи під
час розв'язання проблем суспільного розвитку. Він базується на складних і
різноманітних взаємозв'язках суспільства і природи, є міждисциплінарним
підходом подібно до історичного, економічного, системного,
кібернетичного. географічного та інших підходів. Екологічний підхід
виник як противага чисто економічного підходу під час використання
природних ресурсів. Проникнення екологічного підходу до багатьох
галузей знань — одна з особливостей сучасної інтеграції природничих,
технічних і суспільних наук. Формування такого підходу — додаткове
підтвердження того. що розвивається тенденція до створення єдиної
глобальної науки. Екологічний, географічний і системний підходи — це
щаблі до створення такої науки.

Географічний підхід вивчає ландшафтну оболонку з позицій її структури і

організації.

Екологічний підхід розглядає проблеми взаємодії суспільних об'єктів та їх

сукупностей з навколишнім середовищем. Системний підхід у
методологічному відношенні об'єднує два попередніх. Тільки у єдності
зазначених трьох підходів можна здійснити цілеспрямовані
фундаментальні дослідження проблем природи, суспільства та їх взаємодії.
Розвиток і застосування у соціальній практиці екологічного підходу
нерозривно пов'язані з раціоналізацією природокористування. Тому
певний інтерес являє собою з'ясування його суті, місця в системі взаємодії
суспільства і природи, видів, проблем управління тощо.

Природокористування — поняття дуже містке і поки що неоднозначне

трактується вченими. Для з'ясування суті природокористування необхідно
виходити щонайменше з двох положень: 1) визначення має включати
взаємодію суспільства і природи, виходячи з інтересів суспільства: 2)
значну увагу у визначенні треба приділити зв'язкам, що склалися між
суспільством і природою.

Виходячи з цих положень у найбільш узагальненому вигляді суть

природокористування можна визначити як відношення суспільства до
природи, яке проявляється у діях суспільства, окремих людей та їх груп,
спрямованих на використання природних ресурсів і природних умов для
виробництва матеріальних благ, забезпечення життєдіяльності людей,
збереження умов їх життя та інші цілі. Природокористування, по суті, є
інтегрованим поняттям процесів впливу суспільства на природу.

Отже, природокористування — це та частина взаємозв'язків суспільства і

природи, яка стосується впливу суспільства на природу. Звичайно, що при
такому розумінні природокористування передбачає як використання
природи, так і її охорону, котрі повинні розглядатися у єдності. У
практичних діях ця єдність має відображатись у тому, що кожен вид,
спосіб використання природи потрібно супроводжувати системою
природоохоронних і природовідтворювальних заходів.

У широкому розумінні виділяють такі види впливу суспільства на

26

природу: 1) ресурсоспоживання (видобуток ресурсів, лісоексплуатація

тощо); 2) ресурсокористування (землекористування, водокористування):

З» нш'ворення природних ресурсів (відтворення лісів, підвищення

родючості грунтів тощо): 4) охорона природи (земельних, водних та інших
ресурсів і ландшафтів); 5) перетворення природи (меліорація, створення
нодосховиш. та ін.).

Залежно від того. у якій сфері господарської діяльності відбувається

природокористування, ного можна поділити на виробниче (промислове,
сільськогосподарське та ін.) і невиробниче (рекреаційне, житлово-
комунальне тощо). За ступенем охоплення природних об'єктів виділяють
по-компонентне (водокористування, землекористування, лісокористування
тощо) і комплексно-територіальне природокористування.

Природокористування з позиції пізнання — це міждисциплінарний об'єкт,

що має стосунок майже до всіх сучасних галузей знань. Відповідно
закономірності, виявлені багатьма науками, пов'язані певною мірою з
природокористуванням. Пізнання реальних процесів природокористування
на основі екологічного підходу тільки розгортається. Використання
ресурсів природи досі здійснювалось головним чином тільки виходячи з
економічного підходу — побільше взяти від природи. Настав новий етап у
науковому опрацюванні проблем природокористування. Найважливіші з
них такі.

1. Глибоке вивчення закономірностей розвитку природи. Це необхідно

тому. що антропогенна діяльність, втручання людини у природні процеси
не тільки порушують функціонування природних систем, а й викликають
стихійні природні лиха: спустошення територій під час гірничих виробок,
вторинне засолення і заболочування земель під час меліорацій тощо. На
особливу увагу заслуговує дослідження кругообігу речовин у природних
геосистемах. Завдання науки — прагнути до того, щоб у суспільних
(господарських) системах утилізувати максимально можливу частину
відходів природних речовин, комплексно використовувати ресурси
природи. У цьому відношенні важливу роль відіграє розробка нових
маловідомих технологій.

2. Подальше пізнання закономірностей взаємодії суспільства і природи.

розвиток фундаментальних досліджень, цілеспрямованих на вивчення
взаємозв'язків суспільства і природи (мається на увазі як поглиблене
вивчення вже відомих закономірностей, так і виявлення нових).

3. Розробка раціональних моделей виробничих і природно-антропогенних

територіальних комплексів, що формуються у процесах взаємодії
суспільства і природи.

4. Опрацювання методів прогнозування можливих негативних наслідків

втручання в природу.

5. Підготовка технічних засобів природокористування, які б сприяли

створенню гармонії у взаємодії суспільства й природи.

6. Розробка наукових основ територіальної організації виробництва і

суспільства в цілому, шо забезпечують раціональне природокористування.
 На останній проблемі зупинимося детальніше. Передусім зазначимо, шо у
вдосконаленні природокористування важливу роль відіграє науково
обгрунтована територіальна організація виробництва (ТОВ). Розвиток

27

екологічного підходу вимагає її екологізації. що означає створення такої

ТОВ. котра була б спрямована на раціональне ресурсокористу'вання і
забезпечення охорони природи. Особливо важливе підсилення екологізації
ТОВ у таких державах, як Україна, що виділяються інтенсивною ос-
воєністю і високим антропогенним навантаженням. Для вдосконалення
ТОВ з урахуванням раціонального ресурсокористування і охорони
природи необхідне еколого-географічне районування території.

Вплив суспільства на природу увійшов у таку стадію, яка вимагає науково

обгрунтованого управління процесами природокористування. У широкому
значенні управління природокористуванням зводиться до визначення і
реалізації шляхів соціально-економічного розвитку суспільства. які ведуть
до встановлення гармонії у взаємодії суспільства і природи. Процеси
природокористування, з одного боку, повинні у максимально можливій
мірі задовольняти раціональні потреби людей, а з іншого боку. охороняти і
поліпшувати навколишнє природне середовище як джерело задоволення
цих потреб.

Для управління процесами природокористування необхідний

обґрунтований комплекс наукових, технічних, соціально-економічних,
правових. освітянсько-виховних та інших заходів. Екологічні проблеми
мають переважно територіальний характер, тому важливу роль у
науковому забезпеченні управління природокористуванням, його
раціоналізації відіграє географічна наука. Для розв'язання таких проблем
потрібні глибокі знання регіональних особливостей природи і
господарства, стану природних і суспільно-територіальних систем.

4.Поняття суспільного виробництва. Спосіб виробництва, його структура

та діалектика розвитку.Сутність, основні напрямки та соціальні наслідки
науково-технічної революції (НТР).

46. Поняття суспільного виробництва, його структура

+Основу розвитку суспільства становить діяльність його членів, виробництво
всього необхідного для життя і розвитку.

Суспільне виробництво - це процес, у якому люди зв'язані певними

відносинами, забезпечують усебічне існування цього суспільства та
створюють матеріальні блага, необхідні для існування його членів.
Структура суспільного виробництва

1. Матеріальне виробництво - це трудова діяльність суспільства щодо

перетворення природи з метою створення предметів, що задовольняють
матеріальні потреби цього суспільства. Передусім, це їжа, одяг ,житло. Щоб жити
людина задовольняє насамперед, матеріальні потреби.

Матеріальне виробництво спрямоване на освоєння природи, навколишнього

середовища й у своєму розвитку пройшло три етапи:

• 1-й-до початку XVIII ст. -у ньому провідну роль відгравало аграрне виробництво;

• 2-й - ХVІІІ- середина XX ст. - у ньому найважливіше значення мало промислове

виробництво;

• 3-й - із середини XX ст. до сьогодення - у ньому пріоритетність отримує

виробництво знань, ідей інформації.

2. Духовне виробництво - це трудова діяльність суспільства щодо створення

предметів, які задовольняють духовні потреби людини.

Особливості духовного виробництва:

• тісно пов'язане з матеріальним виробництвом;

• за своїм змістом більш ідеальне ніж матеріальне;

• існує у трьох основних формах.

1) індивідуальне духовне виробництво - це виробництво, що здійснюється

конкретним індивідом (художником, поетом, композитором тощо);

2) масове духовне виробництво - його творцем і носієм є народ (усна народна

творчість, казки, пісні, думи тощо);

3) спеціалізоване духовне виробництво - це виробництво, що здійснюється

професійними людьми у спеціальних закладах (інститутах, академіях).

3. Виробництво потреб - це виробництво умов для забезпечення якнайкращого

зв’язку людини з навколишнім середовищем.

4. Виробництво форм спілкування - це виробництво конкретно-історичних способів

зв'язку між людьми в процесі їх взаємодії.

Перша форма спілкування - міжродове (внутрішньородове) і міжобщинне

(внутрішньообщинне) .Основою їх служили табу, мораль.

Друга форма спілкування — державна, яка доповнюється діяльністю

партій ,громад, рухів, товариств. ЇЇ основою є право, програми, статути тощо.

5. Виробництво людини - це виробництво нових членів суспільства. Воно має два
аспекти:

• біологічний (від інтимного та народжений людини до її смерті);

• соціальний (процес соціалізації особистості).

Отже, суспільне виробництво - це форма взаємодії суспільства та природи в

інтересах людини й розвитку суспільства, основою якого є задоволення
матеріальних і духовних потреб.

((((47. Суспільне виробництво та його роль в житті

суспільства.
У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз людської діяль-
ності як суспільного виробництва. Поняття суспільного виробництва створене для
визначення самої суті соціального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне
виробництво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво
охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне
виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому
числі охорона здоров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей
(духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забезпечують виховання та
освіту, підготовку до самостійної життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації
людини.
Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується
зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здійснюється за законами
людського єднання, тобто за законами соціуму.
Дальше осмислення суспільства як системи зв'язане з аналізом її цементуючого
ядра - способу виробництва. Спосіб суспільного виробництва - це спосіб створення і
відтворення суспільної людини (індивіда) і людського суспільства, соціуму. За структурою
- це система взаємодіючих елементів матеріального (технологічного та економічного) і
духовного суспільного способу виробництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних причин
існування суспільства до матеріального виробництва, соціальна філософія вважає
безсумнівним: матеріальне виробництво - системотворчий компонент соціуму, що
інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва
матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом. На
відміну від політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її властивостях та
відносинах, соціальна філософія використовує поняття спосіб виробництва і його складові
- продуктивні сили та виробничі відносини - для дослідження суспільства і підходить до
способу виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає
взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філософія виражає
світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових та його методологічну
роль у пізнанні суспільства як системи. У такому аспекті спосіб матеріального
виробництва виражає суть суспільного виробництва і його роль у розвитку суспільства.
Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню природу і разом з
тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним
способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки
спосіб виробництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб життя.
Вироблений у соціумі спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не
лише соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб життя й
діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює соціальний досвід, мову,
культуру і відповідно з ними здійснює працю. Ось чому, навіть працюючи наодинці,
індивід діє як істота суспільна. Ніхто не вільний від тієї системи суспільного виробництва,
що індивід застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується
суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах. Відомий соціолог Еміль
Дюркгейм підкреслює, що суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джерелом
соціального зв'язку людей, джерелом життя і багатства людини.
Отже, спосіб виробництва - це матеріальна система, що, зрештою,
функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія суспільства в
певному розумінні є історією зміни способів виробництва. Це добре видно на
прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності матеріально-
технічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічної основи та
технологічних відносин: в історії людського суспільства один іншого змінили
чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-
ремісничий, індустріальний, інформаційно-комп'ютерний. І кожен з них
характеризується специфічними знаряддями праці, характером праці і системою
організації праці. За привласнюючого способу виробництва знаряддя праці були
ручними; за аграрно-ремісничого - залізний плуг, худоба, вітряний та водяний
млини, гончарний круг; за індустріально-комп'ютерного - автоматизована
техніка.
))))))))))
Сутність, закономірності та соціальні наслідки
науково-технічної революції. Реферат
Задовольняючи свої потреби, люди мають справу не лише з природою, яку використовують,
пристосовують до своїх вимог, а також з так званою "другою природою", тобто з тим, що вони
створюють

"Створене" людьми знову використовується у виробництві. Між людиною і тим, що вона

створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні зв'язки, які значною мірою
змінюють умови її життєдіяльності. Сучасне виробництво характеризується не лише
матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва.

Обов'язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних

досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи
управління, системи наукової організації праці тощо.

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну
сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-
технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу. Адже
щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних
об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки.

Окрім того, глибоке розуміння процесів, пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-
етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин
людини і природи, виживання людства тощо.

Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його
суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають
основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати
науково-технічною революцією (НТР).

Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять "НТП" і "НТР". Науково-технічний

прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів
продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх
 сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального
виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації
виробництва, підвищення його ефективності. Науково-технічна революція — це більш вузьке
поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного,
стрибкоподібного характеру.

Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної

основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного
використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з
простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.

Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати

перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу
сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою успішного
вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед
суспільством. Однією з обов'язкових умов визначення етапів науково-технічної революції є
чітке визначення її сутності.

   
Більше того, сутність НТР має виступати визначальним критерієм, що дає змогу науково
з'ясувати початок НТР та основні етапи її розвитку. Адже неможливо дати науково
обґрунтоване визначення місця і часу розвитку будь-якого явища суспільного життя без чіткого
уявлення про його зміст, знання глибинних основ, об'єктивних закономірностей існування
даного явища. З'ясування сутності НТР дає змогу уявно охопити і усвідомити в цілісності
масштаби науково-технічної революції та основні етапи її розгортання, а також своєрідність її
здійснення на різних етапах суспільного розвитку та своєрідність соціальних наслідків НТР у
певних соціальних умовах.

Методологічною основою дослідження сутності науково-технічної революції може бути такий

підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві
і взагалі в житті суспільства в центр уваги ставиться трудова людська діяльність в її
історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а
через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій
від робітника до техніки, як заміну "природних виробничих інструментів" штучними. В
результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині.

Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу
виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд
із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а
саме — зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті
технічного прогресу. Соціальні наслідки НТР.

З'ясувавши сутність та основні напрямки сучасного етапу науково-технічної революції,

доцільно перейти до характеристики її соціальних наслідків. НТР — явище глобального
характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні
сторони його життя.

Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі
він відбувається. Науково-технічний прогрес створює можливість для розвитку суспільства, а
як використовуються наукові і технічні досягнення — залежить від конкретної соціально-
економічної будови суспільства. Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести
до таких основних груп:

 загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок

забруднення та отруєння навколишнього середовища;
 зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком,
програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);
 зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних
функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);
 зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті
обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);
 підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;
 прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування
трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти,
обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення
міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси
можливість гармонійного розвитку особистості);
 "інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній
країні, не рахуючись з міжнародними стан дартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним
поділом праці);
 втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів,
одностороння, технічна свідомість;
 однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема
подальшого вдосконалення системи освіти.
НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова
(що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти).

Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже виробництво в нинішніх

традиційних галузях промисловості потребує від 35 до 57 відсотків некваліфікованих і
малокваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 —2 відсотки з
вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати 40—60 відсотків
кваліфікованих робітників з середньою освітою і 20—40 відсотків спеціалістів з вищою освітою

5. Поняття культури.Типологія культур. Культура і цивілізація.

50. Поняття культура. Типологія культур. Культура і

цивілізація.
Поняття культури. Слово “культура” похідне від латинського “cultura” (обробіток,
догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі,
працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному
значенні – “освіченість”, “вихованість”.

Культура – це сукупність матеріального і духовного багатства людини. Але це

багатство – лише зовнішня, предметна сторона культури. Дійсний її зміст полягає
в розвитку самої людини. Культура є способом і формою «олюднення» суспільства
і індивіда. Саме в ній складаються надбіологічні програми поведінки, діяльності,
спілкування, що розвиваються історично і забезпечують відтворення та зміни
соціального життя в його головних проявах.

Культура є різноманітною, саме тому її розрізняють на матеріальну і духовну.

Матеріальна культура - предметна форма духовної культури, а духовна

культура набуває свого реального буття лише в якості змісту матеріальної
культури. Поза теоретичною абстракцією матеріальна і духовна культура існують в
соціальній реальності і є двома сторонами цілісного феномена, суть якого полягає
в самоутвердженні людини.
Розглядають типологію культури і за іншими критеріями: національним,
регіональним, за історичними епохами, за певними соціальними групами, тощо.

+Культура і цивілізація. Втрата чи відсутність сенсу життя, що визначається

"вищими" потребами, навіть за умов прекрасної кар'єри і хорошої роботи,
матеріального достатку та фізичного здоров'я, часто призводить до психічних
неврозів, іноді до самогубства. У традиційних суспільствах власне традиція
диктувала людині, чого їй бажати, а з розпадом традиції людина опиняється віч-
на-віч з особистою проблемою добровільного пошуку сенсу життя, об'єктів вищих
бажань і прагнень. Філософія вчить людину, який ідеал вона має для себе
створити і яким шляхом його досягнути. Культура ж, будучи діяльним способом
освоєння світу, пристосування до нього, є особливим шляхом до втілення
світоглядного ідеалу в життя людини. Філософія - сфера діяльності людського
духу, унікальна мова, оволодівши якою людина може порозумітись із світом,
пізнати закономірності світобудови і власне свого існування. Культура ж, в такому
порівнянні, слугуватиме своєрідним мовним апаратом. Вивчаючи філософію
людина вивчає мову світу, а через культуру вона спілкується з ним.

(((((((((((((((((((((((9 Культура та цивілізація

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, суспільний, державний) – досить

поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема, в побуті він
виступає синонімом культури (цивілізована особа – це особа культурна, освічена,
ввічлива, вихована). У науці, навпаки, немає єдиної думки щодо визначення цього
поняття.

Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного

суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття
"цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства,
заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика
Л. Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766).
Відтоді він набув поширення і визнання.

З плином часу в поняття "цивілізація" почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст.
термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії
соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення "дикунства-варварства" та
"цивілізації". Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л.
Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.

Майже до XX ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно,

між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов'язані між
собою. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали,
що культура "переростає" в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому
цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Деякі
вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи
останній досить широкого значення.

Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те,
що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. Тобто, якщо
слідувати за І. Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація
створює умови для вільного духовного розвитку людини.

Передбачення І. Канта цілком справдилось у XX ст. Бурхливий розвиток техніки

призвів до уповільненого розвитку культури. Цивілізація, позбавлена духовної суті,
породжує небезпеку самознищення всього живого. Німецький соціолог О. Шпенглер
у книзі "Занепад Європи" показав розбіжності між культурою і цивілізацією та їх
несумісність. Книга Шпенглера мала величезний успіх, хоч сама концепція філософа
була піддана різкій критиці. Цивілізацію О. Шпенглер вважав ознакою смерті
культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не
на творчість нового, незнаного. Цивілізація є вершиною культури й одночасно фазою
занепаду та розпаду культурно-історичного типу.

Культура, на думку О. Шпенглера, як живий і зростаючий організм дає простір для

розвитку мистецтв, літератури, творчого розквіту неповторної особистості й
індивідуальності. У цивілізації ж немає місця для художньої творчості, в ній панує
техніка і бездушний інтелект, вона нівелює людей, перетворюючи їх на безликих
істот.

Концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку А. Тойнбі

характеризується тяжінням до емпіризму в поясненні механізму функціонування всіх
людських культур. Історичний процес, на його думку, це коловорот "локальних
цивілізацій", заміна однієї цивілізації іншою. "Локальна цивілізація" – це стійка
єдність людей, яка виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і
спільних духовних цінностях та традиціях. Як наслідок, всесвітня історія набуває
вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур,
які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч.

Рушійною силою цивілізацій, за А. Тойнбі, є не лише Провидіння, Доля, "генетичний

код", а й людський фактор – творча еліта, яка відповідає на виклик природного і
соціального середовища і веде за собою пасивну масу. Коли творча маса
вироджується, то вона прагне ствердити свою владу насильством. Тоді на арену
виходить "внутрішній пролетаріат", – пише А. Тойнбі, – спільнота, яка нездатна ні до
праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готова до протесту з будь-якого приводу
(К. Маркс назвав таку спільноту "люмпен- пролетаріатом"). По-сусідству з'являється
"зовнішній пролетаріат" – це народи, які з певних причин не змогли піднятися до
рівня цивілізованості. Відокремлення "внутрішнього пролетаріату" від правлячої
еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами ("зовнішнім пролетаріатом").
Встановлення такого союзу призводить до руйнування і, насамкінець, до загибелі
локальної цивілізації. Прогрес людства А. Тойнбі вбачав у духовній досконалості і
сходженні до єдиної синкретичної релігії.

Класичною в цьому сенсі є загибель давньоримської цивілізації.

На відміну від О. Шпенглера, який цілісно розглядав російську культуру, включаючи

в неї й інші східнослов'янські культури, в тому числі й українську, А. Тойнбі відводив
українському й білоруському культурно-історичному типам місце посередника між
західно- і східнохристиянською локальними цивілізаціями. А. Тойнбі довів, що попри
всю відмінність і несхожість культур різних народів усі вони належать до єдиної
цивілізації і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, для яких
характерні однакові риси, а якщо й мають свої особливості, суть їх – єдина. Роблячи
акцент на духовному аспекті "локальних цивілізацій", вчений вважав релігію
головним і визначальним її елементом. Усі цивілізації являють собою гілки одного
"древа" – світової релігії.

Польсько-американський дослідник О. Галецький у своїх працях виділив у Європі

декілька спільнот. Зокрема, до Середньосхідної Європи як культурно-історичного
регіону з його функціями та особливостями він включив Польщу, Чехію, Україну,
Білорусь та країни Балтії, відмежовуючи їх від євразійського регіону, де відчутний ще
досить великий вміст азіатських елементів. Цим він порушив досить поширену схему
Схід – Захід, що склалася під впливом Шпенглерової концепції цивілізаційного
розвитку. О. Галецький, так само як і А. Тойнбі, виокремив Україну з російського
культурного простру, розглядаючи її як складову європейської цивілізації.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до

визначення поняття "цивілізація": 1) цивілізація трактуєтьсяяк певний рівень
розвитку людського суспільства (Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією
розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів. У даному випадку
цивілізація є синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський);

3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і

стала на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О.
Шпенглер).

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура

базується на духовності та апелює до людського духу. Вона виступає потужним
інтеграційним чинником. Тому людське життя внаслідок несумісності характеру
культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди
починається з того, вплив чого люди дедалі більше відчуватимуть пізніше. Основні
ідеї Просвітництва – природна рівність усіх людей, неповторність особистості, погляд
на людину не як на засіб, а як на мету розвитку суспільства та інші – це доробок
європейської культури XVIII ст. Під гаслом цих ідей пройшла творчість просвітителів
України, Білорусі та Росії. І тільки наприкінці XIX – початку XX ст. ідеї просвітництва
починають панувати у Східних культурах (Індії, Китаї, Японії), відбиваючи їхню
самобутність. Парламент – феномен розвитку англійської політичної культури;
поширившись у всіх країнах світу як елемент демократії, він став невід'ємним
фактором сучасної цивілізації.

Існування різних підходів до визначення поняття "цивілізація" зумовлене різним

змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до змістовного наповнення
сутності цивілізації та критеріїв їі оцінки визначається тип цивілізації. У житті дуже
часто трапляється термін "тип": типова задача, тип передачі руху, типова ситуація,
типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип – це те, що об'єднує
предмети або явища за спільністю ознак в одну групу.

У культурології низку культурно-історичних об'єктів, пов'язаних спільністю рис,

елементів, закономірностями розвитку, також можна поєднати в певні типи. Зокрема,
в 1958 р. в Чикаго відбулася широка дискусія, що мала на меті визначити спільні риси
та ознаки цивілізації. Попри все розмаїття існуючих точок зору на цивілізацію, вчені
були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) створення
писемності; 2) відокремлення ремесла від землеробства; 3) розшарування суспільства
на класи; 4) поява міст; 5) виникнення монументальної архітектури; б) формування
держави. Наявність цих ознак практично всі визнають обов'язковими. Якщо навіть
узяти до уваги перші чотири риси, то вони вже характеризують цивілізацію як
соціокультурний та економічний комплекс.

Поява писемності вказує на можливість фіксувати інформацію, а не зберігати її в

пам'яті, та характеризує відокремлення розумової праці від фізичної, що дало змогу
зосередити зусилля окремих груп людей на розвитку мистецтва і різних форм
позитивного знання. Міста являли собою осередки, навколо яких панували первісні
форми суспільного життя кочових племен. Вони виконували специфічні суспільні
функції: були центрами сільськогосподарського виробництва, ремесел, торгівлі, а
також ідеологічними форпостами. Саме в епоху перших цивілізацій систематизована
й централізована ідеологічна сфера стала справді величезною силою духовного
впливу на маси, сформувавши теоцентричний тип суспільної свідомості. Це
підтверджують і пам'ятки монументальної архітектури (величезні палаци, піраміди,
зікурати), що свідчать про потужний виробничий потенціал суспільства,
яке їх створило.

Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних

типів цивілізації: давньосхідних деспотій, рабовласницького, феодального,
буржуазного суспільств. Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних
учених, які в основному спираються на концепцію А. Тойнбі, що пояснювала
одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосовуючи поняття "цивілізація" до
особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн.

В осмисленні цивілізації і формаційний, і локальний підходи мають як сильні, так і

слабкі сторони. Перевагою формаційного підходу є висновок про те, що кожний етап
цивілізації має свої культурно- історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося,
що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та
існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, у межах первісного
суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2)
культура раннього землеробства і скотарства. У межах феодальної цивілізації
виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, барокко і рококо.
Локальний підхід, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур
у конкретно-історичний період.

При семіотичному підході за критерій виділення культурно- історичних епох береться

розвиток мови, через яку засобами своєрідної системи знаків моделюється та
відображається дійсність. Існують мови з переважно динамічним (дієслівним)
зображенням дійсності, але є й мови з переважанням статистичного (іменного)
визначення понять. Мовні й навіть алфавітні відмінності накладають значний
відбиток на культуру народів у цілому. Такий підхід для лінгвістики досить
правомірний.

За основу типології цивілізацій можна брати риси соціально- економічної еволюції: 1)

аграрно-традиційний етап розвитку, притаманний рабовласницькому і феодальному
суспільствам; 2) індустріальний етап еволюції, пов'язаний із капіталізмом. У сучасній
літературі активно розробляється ідея, відповідно до якої приблизно з кінця 50-х
років XX ст. бере початок третя стадія цивілізації – постіндустріальна. Вона
спричинена науково-технічною революцією і високими технологіями, яким
відповідає постіндустріальне, інформаційне суспільство.

За типом господарської діяльності можна виділити приморські та континентальні

цивілізації (європейська); за типом природно- географічного середовища – закриті та
відкриті цивілізації, інтравертні та екстравертні. Деякі вчені пропонують розділити
всі цивілізації на два типи: техногенна, що характерна для Західної Європи;
психогенна, або традиційна, притаманна східним країнам, наприклад індійська
цивілізація минулого. Іноді до цивілізації відносять матеріальну культуру, а під
власне культурою розуміють лише духовну культуру.

Існують і інші типології. Так, залежно від масштабу розгляду цивілізація може бути
глобальною, тобто світовою, національною (французька, англійська), регіональною
(північноафриканська). Інакше дивляться на типологію цивілізацій учені-
сходознавці, які вважають, що споконвічно цивілізація розпалася на два "древа" –
Захід і Схід. Ці цивілізації мають свої неповторні шляхи розвитку, з яких "природним"
і "нормальним" визнається східний, а західний розглядається як мутація, відхилення.
Західна і східна! цивілізації відрізняються розумінням сутності людини, природи,
влади, особистості та загальнокультурних універсалій. Проте, як би не відрізнялись
підходи до цивілізацій, вони існують паралельно в часі і разом становлять цілісність
сучасного світу.

Культура виступає, насамперед, духовним виміром цивілізації, її духом, основою та

фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап
культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Нині одні вчені розцінюють зустріч культури із сучасною цивілізацією як кризу

культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури і,
відповідно, нового етапу цивілізації. Так, розбіжність, що виявилася між культурою і
цивілізацією в XX ст., помітив російський філософ М. Бердяев (1874-1948).
Стурбований нестримною технізацією людського життя, вчений вважав, що питання
техніки – це питання про долю людства, оскільки культура втрачає свою "живу душу",
своє природно-органічне начало. Культура має сакральне, релігійне коріння, її
досягнення несуть тавро божественності, оскільки культура виросла з культу. Техніка
ж примітивна за своєю суттю. Вона народилася поза храмом, у боротьбі людини з
природою. Техніка не має унікальної неповторності й самобутності, що притаманні
культурі. Навпаки, це те, що повторюється, надаючи однакові послуги, сервіс,
комфорт, знаряддя та зброю. Слова М. Бердяева не втратили сенсу на межі
тисячоліть. Тепер саме духовні цінності визначають долю людства та прогрес
цивілізації.

Уже академічним став у науковій та навчальній літературі висновок російського

вченого І. Шафаревича про "технічну цивілізацію" як загрозу для існування культури.
Він пише: "В історії бувають лінії розвитку, які закінчуються невдачею. Здається, що
такою є й лінія розвитку технічної цивілізації, яка заснована на науково-технічній
утопії... її невдача загрожує загибеллю не тільки локальній культурі, а й усьому
людству й усьому живому на Землі".

Такі вчені, як В. М. Межуєв, Е. С. Маркарян, П. С. Гуревич, вважають, що варто

дивитися на культуру і цивілізацію не як на ворогів, а як на союзників, адже
цивілізація виникає з культури і свідчить про її нові якісні риси, а тому спроба
відірвати культуру від цивілізації перетворює на утопію ідею подальшого розвитку
людства. Більш актуальноює теза про те, що в сучасному світі культура повинна
адекватно відповідати умовам розвитку цивілізації, а сама цивілізація –
наповнюватися культурним змістом. Учені навіть зазначають, що культура потребує
цивілізації, як душа потребує тіла. Тому неправомірним є твердження Ф. Шиллера
про те, що, відірвавшись від природи, людина опинилась у штучно створеному і
замкненому нею світі культури, тобто в цивілізованому світі.

Якщо культура має природне походження і визначається як внутрішній стрижень

історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує кожну наступну
епоху цієї історії, то цивілізація – це тіло культури, її матеріальна оболонка, яка має
не природне, а соціальне походження. Отже, цивілізацією можна назвати певний етап
розвитку суспільства в єдності соціально-економічних, науково- технічних і
культурних виразів.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку; її рівень залежить від розвитку техніки,

наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його
самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником
зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний
розвиток та існування, і є цивілізацією.

Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а

цивілізація – як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо
культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація
забезпечує форми та технічні засоби їх втілення.

Цивілізація – явище об'єктивне, як і об'єктивним є те, що людство застосовує її плоди

як засіб створення штучних культурних витворів для задоволення власних
матеріальних потреб. Бездуховна цивілізація – жахлива річ, проте й культура,
позбавлена своєї фізичної оболонки (цивілізації), – річ неможлива. Людство вже не
повернеться до свого первісного природного стану, воно повинно творчо й критично
поставитися до набутого попередніми епохами досвіду для свого подальшого
розвитку.

Сучасна цивілізація специфічна. Формування масового споживача культури

проявляється в стандартизації його життя, в його однобічності. Цивілізоване життя
одномірне, шаблонне, орієнтоване не на творчість, а на споживання типових
стандартів: нових шаблонних думок, будівель, одягу та зразків для наслідування.
Нерідко цивілізована маса чинить опір культурі, тобто творчості, саме тому, що
остання ламає певні шаблони буття. На відміну від органічності культури цивілізація
має демократичний характер. її характерною рисою є механістичність. Цивілізація –
це сфера переосмислення та повторення вже створеного раніше.

Цивілізація урбаністична: саме в містах уперше виникає потреба масового

повторення здобутків культури, в містах створюються й кращі умови для добору і
збереження зразків минулих культур. Із міст ці твори потім поширюються в сільській
місцевості. Тому цивілізація – це своєрідний, актуально діючий музей культури.
Несучи свої досягнення з міст до селищної периферії, вона створює місцеву –
містечкову цивілізацію, при цьому руйнує витоки побутової народної культури. Проте
спостерігається й зворотний процес: носії периферійної культури, намагаючись
зберегти її народний, традиційний характер, активно залучаються до здобутків
сучасної цивілізації, які їм цікаві та зрозумілі – і це також об'єктивний процес. Адже і
в наші дні живуть і конкурують, наприклад, наукова медицина, традиційна медицина
і знахарство, плуг і трактор тощо.

X. Ортега-і-Гассет, аналізуючи сучасну цивілізацію, вказує на те, що вона заснована

на суперечностях, які містяться всередині розвитку самої культури. У своїй книзі
"Повстання мас" основною суперечністю він показує суперечність між високою
(елітарною) і низькою (масовою) культурами. Обґрунтовуючи виникнення цієї
суперечності і розкриваючи її сутність, філософ протиставляє культуру еліти як
творця духовних цінностей і культуру мас як споживачів культури. У процесі
споживання культурних цінностей народ перетворює справжню культуру на
"ширвжиток", тобто масову культуру. Остання має утилітарне призначення і є
бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури у сферу елітарної
розцінюється як наступ "варварства в культурі", або "контркультури".

Аналізуючи внутрішньокультурні суперечності, X. Ортега-і-Гассет протиставляє

культурі науку, яка виявилась найбільш стійкою і живучою серед різноманітних видів
духовної діяльності людини. її істини незалежні від людини, вони в наш час набули
великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби
поширення досягнень науки і культури в цілому. Усе це, на думку вченого,
призводить до деградації гуманістичної культури.

"Ми занадто цивілізовані, але ще не достатньо культурні", – так на початку XIX ст.
оцінював І. Кант стан сучасної йому Європи. На його думку, шлях від цивілізації має
вести до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. "Ми
занадто цивілізовані, щоб бути культурними",- заперечував О. Шпенглер, дивлячись
на цивілізацію як на смерть культури. Як і О. Шпенглер, А. Тойнбі гостро критикував
західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних
інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і мілітаризація, на
його думку, призведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за
сировинні ресурси. Він передбачав зіткнення індустріальних країн з ворожою
позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним
конфліктом, наслідком якого стане економічний занепад.

Будь-яка цивілізація реалістична, це її характерна риса. Сучасна цивілізація – явище

об'єктивне. Проте не треба забувати, що існує межа, за якою цивілізація, заснована
сучасною культурою, може обернутися непоправним лихом для суспільства. Так,
здобутки культури (наукові відкриття, технічні винаходи, нові засоби мистецтва
тощо) при перетворенні у факти цивілізації (надмірна індустріалізація, засоби
масового знищення, атомні реактори, глобальна інформатизація тощо) завдають
шкоди екології і загрожують існуванню світу та людини.

Питання розвитку техніки, її взаємозв'язку з культурою і людиною стало предметом

поглибленого інтересу і філософського аналізу порівняно недавно – наприкінці XIX
ст. Ця проблема лежить у руслі взаємин між культурою і цивілізацією, оскільки
техніка – найхарактерніший атрибут сучасної цивілізації. Для більшості сучасних
людей поняття науково-технічного прогресу є синонімом цивілізації взагалі.

Техніка (від грец. techne або technike – мистецтво, майстерність) трактується як

вміння, мистецтво створення будь-якого предмета з досконалістю. Якщо у вузькому
розумінні техніка – це певні машини, механізми, пристрої, зокрема такі, як військова,
побутова, електронна, промислова техніка тощо, то в широкому – це результат
майстерності людини, за допомогою якої вона оволодіває природою. Саме з її
допомогою суспільство встановлює стосунки з природою. Для техніки характерні
стійка цивілізація, малорухливість, інерція, порядок і дисципліна. Вона прагне до
загальності й універсальності, що особливо помітно виявляється останніми роками,
коли на наших очах на основі новітніх технологій створюється єдина всесвітня
інформаційна цивілізація.

У певному розумінні виникнення техніки випереджає появу самої людини, точніше –

сучасної людини, оскільки, згідно з теорію еволюції, спочатку з'являється homo
erectus, тобто мавпа, що ходить на двох кінцівках і стоїть прямо, потім – homo faber –
людина, що створює, фабрикує певні необхідні для себе речі, тобто техніку, і лише
після неї – homo sapiens – людина розумна.

Мета створення техніки – досягнення найбільшого результату за найменшої затрати

сил. Тут ми маємо на увазі не лише знаряддя праці чи машини, а й професійні
навички, духовні надбання – техніку мислення, живопису, управління і т. ін.

Отже, техніка – це синонім культури. Вона нерозривно пов'язана з виникненням

самої культури і сучасної людини. Розвиток техніки прийнято поділяти на ряд етапів.
Найтривалішим є період панування ручних знарядь: від згадуваного вже homo faber
до кінця XVIII ст. – завершення ери мануфактурного виробництва. Як писав О.
Шпенглер у своїй праці "Людина і техніка", до Наполеона техніку не помічали, не
надавали їй особливого значення порівняно з мораллю чи освітою. У цей час, на
думку філософа, людина була творцем своєї тактики життя, техніка життя людини
була свідома, мінлива, особистісна, винахідлива. Пристрій служив лише одному
методу і задуму людини, був знаряддям культури в її руках.

На межі XVIII-XIX ст. відбувся справжній переворот у машинній техніці. Поворотним

пунктом вважають створення парового двигуна та електромотора. Протягом трохи
більше ніж півстоліття до завершення промислового перевороту (друга половина XIX
ст.) техніка стала панувати в цивілізованому світі, забезпечивши колосальний приріст
його продуктивних сил і ресурсів.

Технічний прогрес (саме так називають цю стадію розвитку техніки) виявив і разючі
контрасти та суперечності в житті суспільства, людини, в культурі. Загострилися
суперечності між найрозвиненішими країнами в боротьбі за поділ світу, зростали
експансія, мілітаризація виробництва, гостро постали екологічні проблеми, проблеми
соціальної і культурної нерівності.

Перші форми протесту проти такого стану помічено ще в середині XIX ст. з-поміж
англійських інтелектуалів та митців (Т. Карлейль, Дж. Рескін, У. Моріс, художники
"прерафаеліти" та ін.), які закликали відмовитись від машин, повернутися до
мануфактурного виробництва, ремесла, очистити повітря Англії від диму та смороду
заводів, а душі людей – від визиску та практицизму.

На межі XIX–XX ст. проблему "техніка – природа – людина" не обійшов майже жоден
із видатних діячів культури. Окремі твори цій темі присвятили Ф. Ніцше, О.
Шпенглер, М. Бердяев, В. Розанов та ін. У багатьох працях висловлюються
песимістичні погляди з приводу залежності людини від техніки, "диявольської влади"
техніки над людською душею. "Техніка, – писав В. Розанов, – приєднавшись до душі
людської, дала їй всемогутність. Однак вона ж її і розчавила. Вийшла "технічна
душа"... без натхнення творчості".

"Ми стоїмо перед основним парадоксом, – підкреслював М. Бердяев, – без техніки

неможлива культура, [...] однак остаточна перемога техніки в культурі, вступ у
технічну епоху веде культуру до загибелі". У розділі "Машина" своєї праці "Занепад
Європи" О. Шпенглер змалював символ людської техніки взагалі – це образ сучасного
робітника, який стоїть біля розподільчого щита з рубильниками й написами і
простим порухом руки спричинює до дії велетенські сили, не маючи про їх сутність
щонайменшого поняття (як тут не згадати про "експерименти", які здійснювали біля
рубильників Чорнобильської АЕС). Пропонувались і виходи із цього технічного
відчуження. На думку Шпенглера, за технікою йдуть гроші, а владу грошей подолає
лише меч та кров – тобто насильство і диктатура, загибель цивілізації. М. Бердяев, як
і більшість російських релігійних філософів межі століть, закликають повернутись
обличчям до Бога, заглибитись у власну духовність.

Новий етап розвитку техніки, що розпочався із середини XX ст., отримав назву

науково-технічного прогресу, або науково-технічної революції (НТР). Сутність НТР –
в об'єднанні зусиль виробництва з наукою, коли остання стає безпосередньою
виробничою силою. Таким чином, людство переходить з індустріальної (машинної) в
постіндустріальну еру свого розвитку, коли панує не стільки механізм, скільки
інтелект, зокрема штучний інтелект. Епоха НТР, особливо нинішня її стадія, коли
комп'ютер та інтернет входять у повсякденне життя мільйонів людей, породжує масу
питань і суперечностей.

Роль техніки полягає вже не у вивільненні фізичних сил людини, полегшенні її праці,
а у фактичній заміні людських зусиль у галузях інтелектуальної, аналітичної, а
можливо, й духовної діяльності. Академік М. Амосов в останні роки життя
неодноразово підкреслював, що сучасна наука має вже досить серйозні розробки в
галузі штучного інтелекту і, можливо, не за горами його створення. Вже постають
питання про етичні норми наукових розробок у галузі комп'ютеризації та генетики.

Чимало видатних учених, що ведуть фундаментальні наукові дослідження, відкрито

заявляють, що пошук істини не може бути аморальним, отже дослідження в цих
галузях будуть поглиблюватись. Оскільки науково-технічний прогрес розвивається і
на приватній основі, то очевидно, що створення біоробота не така вже й фантастична
ідея. Але зараз проблема лежить, здається, дещо в іншій площині. У наш час виникає
небезпека роботизації людини, організації її матеріального і духовного життя за чисто
технічною ознакою.

Інтенсифікація праці багатьох людей, вузька спеціалізація, постійне занурення у світ

техніки призводять до фізичного і морального виснаження. У такому стані подекуди
починають діяти лише інстинкти. Розвиток засобів масової комунікації, реклами,
попкультури показують, що свідомістю багатьох людей вже сьогодні можливо
маніпулювати, насаджуючи певні стереотипи поведінки та психології. Небезпечною
тенденцією розвитку суспільства, особливо в розвинутих країнах, є включення людей
у процес бездумного споживання матеріальних благ, далеких від реальних потреб.
Філософ Р. Емерсон писав про західну цивілізацію, в якій "речі вскочили в сідло і
поганяють людством", як про марнотратство людських сил і матеріальних ресурсів,
тоді як значна частина населення земної кулі перебуває за межею бідності.

Чи зможе людство подолати залежність від техніки, гармонізувати її розвиток зі

своєю природою та культурою, чи воно приречене на науково-технічний апокаліпсис,
що так яскраво зображений у найпопулярніших серед молоді фільмах "Термінатор",
"Матриця" та ін.? У згаданих фільмах-застереженнях, як здається, проводиться одна
важлива думка: здатен вистояти той, хто має, насамперед, сильний духовний
стрижень, хто не втратив у собі людських якостей – віри, стійкості, надії, кохання.
"Усе залежить від того, що зробить людина з техніки, чому вона буде служити,.. –
писав К. Ясперс. – Все питання в тому, що за людина підкорить її собі, як проявить
себе з її допомогою".

На думку вченого, техніка не самоціль людства, а лише один з елементів його

культури, який найдинамічніше розвивається в наш час, забезпечуючи загальний
розвиток культури. Нинішнє людство дивиться на науково-технічний прогрес з
меншою часткою песимізму, ніж на початку XX ст. Правда, надмірний оптимізм із
приводу наслідків НТР, що спостерігався в 60-х роках XX ст. і був пов'язаний з
виходом людини в космос, змінився більш тверезими, реалістичними поглядами. Ера
панування технократів та технократичного мислення, здається, відійшла в минуле.
Натомість серед науковців, особливо серед молоді, зростає інтерес до гуманітарних
знань. Трансформується й образ сучасного технократа. Нині це людина, якій, окрім
свого фаху, необхідно володіти широким спектром культурних надбань – гнучкістю
мислення, вмінням контактувати з людьми, переключатися на різні види суспільної
діяльності, бути готовою до перекваліфікації та самоосвіти, інтенсивної розумової
праці. Сучасний світ стає все більш комунікабельним, а його здобутки належать
кожній освіченій і культурній людині. Отже, суспільство, в якому панують ідеї
гуманізму, демократії, національні традиції, творча особистість і духовна еліта,
спроможне контролювати техніку, забезпечувати подальший прогрес людства.

)))))))))))))))))))))))))))))))