МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЦЕНТР ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

Контрольна робота
З курсу «Психологія і професійна етика»

Варіант 2

Студента групи ЕП-2-1

Іванова Олександра Анатолійовича

Викладач: канд. філос.

наук., доцент Доброносова Юлія
Дмитрівна

Київ-2021
 2
ЗМІСТ

1. Поняття про психічні явища, процеси, стани, властивості та особливості

психіки людини. Проблема предмета психології………………………...……..3

2. Інтерпретаційні методи: генезисний та структурний. Методи розуміння

психіки людини………………………………………………………………….18

3. Завдання сучасної етики. Поясніть, що є предметом етики і які проблеми

етики, на вашу думку є актуальними нині……………………………………..23

4. Поняття професійної етики, її проблеми. Професійний обов’язок,

професійна честь і гідність……………………………………………………...32

Список використаних джерел............................................................ ….……..45

 3
1. Поняття про психічні явища, процеси, стани, властивості та
особливості психіки людини. Проблема предмета психології.

Психіка людини – властивість головного мозку створювати

суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається
керування діяльністю і поведінкою людини. Отже, психіка виконує дві
функції: психічне відображення дійсності та регуляція власної діяльності.
Психічне відображення відбувається у вигляді створення суб’єктивних
образів об’єктивної реальності. Об’єктивна реальність існує незалежно від
людини, вона може бути відображена завдяки психіці та стати
суб’єктивною, психічною. Психіка – відображення не лише зовнішнього
світу, але й свого власного, внутрішнього.
Продуктом психічного відображення є психічний образ – цілісне,
інтегративне відображення відносно самостійної частини дійсності,
інформаційна модель дійсності, яку людина використовує для регуляції
власної діяльності. Свідомо регулювати власну діяльність – означає
організувати її не на основі безпосередніх інстинктивних спонукань, а на
основі соціально заданих вимог та умов; уміння підпорядковувати власну
поведінку загальнолюдським правилам та законам.
Наукове пояснення сутності психіки зводиться до наступних
положень.
1. Психіка виникла на певній стадії розвитку матерії та є
відображувально-регуляційним механізмом пристосувальної поведінки
живих організмів. По мірі їх еволюційного розвитку розвивалася і їх
психіка.
2. Психіка людини набула найвищого рівня розвитку – свідомості.
Психіка опосередкована діяльністю мозку, але сама по собі є явищем
ідеальним – вона обумовлена соціокультурними чинниками.
3. Психічні явища мають певну структуру та системну організацію.
Історія розвитку людини – якісно нова сходинка, що докорінним
чином відрізняється від попереднього шляху біологічного розвитку тварин.
Свідомість визначає розумну поведінку людини, засновану на глибокому
розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу. Розвиток мови,
 4
абстрактного мислення, рефлексії, які є властивими свідомості, дозволяють
людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати
свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх, передбачаючи результат,
активно змінювати своє оточення й саму себе.
Історична наука виділяє два чинники, що є першоджерелами переходу
від природничої історії тварин до суспільної історії людини. Одним із
таких чинників є праця та використання людиною знарядь праці, іншим –
виникнення мови. Найдавніші пращури людей – гомініди – з’явилися
декілька міліонів років тому. Очевидно, певні природні катаклізми змусили
їх спуститися з дерев та перейти до життя на рівнинах, займатися збиранням,
а пізніше – колективним полюванням на великих тварин. Розпочався
принципово новий процес поведінкової адаптації – пристосування до
середовища за допомогою колективної трудової діяльності. Соціальний
чинник став умовою виживання.
Вертикальне положення тіла суттєво розширювало поле зору,
зумовлювало диференціацію передніх і задніх кінцівок. Поле зору,
можливості бачити сприяли збільшенню інформації, що надходила до мозку,
стимулюючи інтенсивний розвиток. Звільнення передніх кінцівок
забезпечувало можливість маніпулювань предметами, виконання дрібних
координованих рухів, що розвивало самі кінцівки та центри головного
мозку, які скеровували їх дії. Стадний спосіб життя древньої людини
вимагав диференціації обов’язків окремих членів, а їх виконання – більш
інтенсивного спілкування, вироблення системи сигналів, що сформувало
підґрунтя зародження мови, що у свою чергу, зумовлювало удосконалення
артикуляційного апарату та розвитку мовленнєвої системи мозку.
Вирішальним фактором виникнення свідомості стала праця.
Інтенсивний розвиток рухово-маніпулятивних можливостей рук людини,
виконання дій за допомогою знарядь, а пізніше – виготовлення знарядь та їх
колективне використання стало показником появи людини у сучасному
розумінні. Виготовлення знарядь праці саме по собі докорінно змінювало
 5
діяльність людини і відрізняло її від поведінки тварин. Робота над
виготовленням знаряддя характеризується тим, що в ній дії людини
безпосередньо не спрямовані на задоволення біологічної потреби. Нею керує
передбачуваний результат праці, який, певною мірою, вже є продуктом
абстрактного мислення. Абстрактно цей продукт присутній і в знаряддях
праці. Сама по собі обробка каменю є безглуздою та біологічно
невиправданою; вона набуває сенсу лише в подальшому використанні
виготовленого знаряддя в процесі діяльності.
Поряд із спільною працею та виготовленням її знарядь, другим
чинником переходу людей до свідомого способу відображення дійсності
стало виникнення мовного спілкування. Спільна форма практичної
діяльності неминуче призводить до того, що виникає необхідність у
мовному спілкуванні, за допомогою якого можна зберігати й передавати
інформацію та засвоювати досвід, накопичений попередніми поколіннями.
Мова стає дуже зручним засобом як спілкування, так і мислення, які
здійснюються в процесі трудових взаємин. Поняття, значення яких має
узагальнений характер, добре відображують об’єктивні взаємозв’язки в
предметах. За допомогою понять ці взаємозв’язки моделюються і
співвідносяться з суб’єктом впливу на предмети, з суб’єктом діяльності.
Позначення словом є зручним для умовно-рефлекторної діяльності, для
моделювання цілеспрямованих взаємодій, яке є швидким і економним
засобом проектування майбутнього, що здійснюється в корі великих півкуль
головного мозку. Завдяки слову суб’єктом діяльності використовується
інформація про діяльність інших людей, у тому числі й інформація минулих
поколінь.
Із виникненням мови відбуваються три основні зміни у свідомій
діяльності людини.
1. Мова дає визначення предметів і явищ дійсності за допомогою
окремих слів чи словосполучень, що дозволяє виділити ці предмети,
спрямовувати на них увагу та зберігати їх у пам’яті.
 6
2. Слова мови не лише вказують на певні речі, а й дозволяють
виділяти їх суттєві властивості, відносити ці речі до певних категорій – мова
забезпечує процес абстракції та узагальнення.
3. Мова є основним засобом передачі інформації. Іншими словами,
вона створює третє джерело розвитку психічних процесів (притаманне лише
людині), поряд із наслідуваними програмами поведінки та формами
поведінки, набутими в індивідуальному досвіді, які мали місце у тварин.
Нині у вітчизняній психології прийняті наступні положення:
- свідомість неможлива поза суспільством;
- повноцінний розвиток психіки дитини забезпечують засоби передачі
людського суспільно-історичного досвіду та процес навчання і виховання.
Таким чином, ми бачимо, як змінюючись та ускладнюючись, психічне
відображення досягло у людини вищого рівня розвитку і набуло форми
свідомості. Свідомість – вищий рівень психічного відображення і
саморегуляції, притаманний лише людині як суспільно-історичній істоті, що
є результатом її трудової діяльності та постійного спілкування з іншими
людьми за допомогою мови.
Виділяють такі основні психологічні характеристики свідомості.
1. Свідомість людини містить у собі усвідомлені знання про
навколишній світ, що становлять собою концентрований досвід людства,
який передається за допомогою мови.
2. Свідомість забезпечує виділення людиною себе у предметному світі
як суб’єкта пізнання, розрізнення «Я» та «не-Я», протиставлення себе як
особистості об’єктивному світу.
3. Свідомість забезпечує цілеспрямовану діяльність людини. При
цьому оцінюються цілі та мотиви майбутньої діяльності, розробляється
стратегія і тактика майбутніх дій відповідно до конкретних обставин,
приймаються вольові рішення, прогнозуються можливі наслідки, вносяться
певні корективи до послідовності виконання дій.
4. Наявність певного ставлення до інших людей та самого себе.
 7
Однак, психічна діяльність людини не обмежується лише свідомістю –
вона існує одночасно на трьох взаємопов’язаних рівнях: безсвідомому,
підсвідомому та свідомому.
Безсвідомий рівень психічної діяльності – природжена інстинктивно-
рефлекторна діяльність.
Поведінкові акти на безсвідомому рівні регулюються
неусвідомлюваними біологічними механізмами та спрямовані на
задоволення біологічних потреб – самозбереження організму та виду
(продовження роду).
Однак генетично обумовлена програма поведінки людини не
автономна, вона перебуває під контролем більш високих та пізніше
сформованих структур мозку. Лише в окремих критичних для індивіда
ситуаціях (наприклад, у стані афекту) дана сфера психіки може перейти у
режим автономної саморегуляції.
Підсвідомий рівень психічної діяльності – узагальнені, автоматизовані
у досвіді даного індивіда стереотипи його поведінки – уміння, навички,
звички, інтуїція. Сюди ж належить імпульсивно-емоційна сфера, тут
формуються неусвідомлювані прагнення індивіда, його потяги, пристрасті,
установки.
Сама підсвідомість, очевидно, має багаторівневу структуру:
автоматизми та їх комплекси – нижчий рівень, інтуїція – вищий.
Автоматизми – комплекси стереотипно скоюваних дій у типових ситуаціях,
динамічні стереотипи – ланцюгові послідовності реакцій у звичній
обстановці (керування технікою, мовні та мімічні штампи). Все це утворює
набір готових поведінкових блоків, що використовуються при регуляції
своєї діяльності. Такі автоматизми дозволяють розвантажити свідомість для
більш інтелектуально насиченої діяльності.
У підсвідомість витісняються різноманітні комплекси – нереалізовані
бажання, придушувані прагнення, різноманітні побоювання й тривоги,
амбіції та завищені претензії. Ці комплекси мають тенденцію до
 8
гіперкомпенсації, черпаючи великий потенціал у сфері підсвідомості. Вони
формують стійку підсвідому спрямованість поведінки особистості.
Підсвідомість активно включається в усіх випадках, коли вичерпані
можливості свідомої діяльності (при афектах, у стресових станах, ситуаціях
крайньої психічної перенапруги).
Позасвідома сфера психіки включає також такі явища як сновидіння,
паніка, віра, сюди ж належать надія і кохання, різноманітні парапсихічні
явища (телепатія, екстрасенсорні феномени, ясновидіння), готовність
індивіда у певних ситуаціях діяти без обмірковування, імпульсивно.
Критерієм позасвідомого є його мимовільність, невимушеність,
невербалізованість.
Сфера підсвідомого стала, нерухлива. Поведінка на підсвідомому рівні
піддається деякому корегуванню лише методами психотерапії та гіпнозу.
Психічні явища мають певну структуру та системну організацію. У
структурі психіки розрізнюють такі компоненти: психічні процеси, психічні
стани та психічні властивості.
Психічні процеси – це діяльність психічного відображення. До них
належать відчуття, сприймання, пам’ять, мислення та уява, увага. Психічні
процеси забезпечують зв’язок особистості з дійсністю. За їх допомогою
формуються властивості особистості, які здійснюють зворотний вплив на
функціонування психічних процесів. Зокрема, у процесі відчуття виникає
цілісна сенсорна організація людини, яка визначає кількісно-якісну їх
характеристику У процесі вирішення теоретичних та практичних завдань
формується вольова організація, яка визначає не тільки прийняття рішень, а
й їх втілення у життя, а спрямованість особистості – вибірковість
сприймання та емоційних реакцій. Ось чому людина бачить насправді те, що
хоче побачити, залежно від потреб, установок, інтересів та уподобань. Хоча
відображення – об’єктивний процес, він опосередкований суб’єктивними
властивостями людини.
Психічними станами називаються своєрідні тимчасові вияви психіки
 9
залежно від об’єктивних умов (стан радощів або горя, гніву або співчуття,
сну або неспання). Стан є ефектом психічної діяльності та тлом, на
якому діяльність реалізується. Справді, відображення будь-якої події –
складне явище, воно включає в себе багато різних процесів. Проте не
стільки обсяг, скільки зміст того, що відображається, має вирішальне
значення для психічної активності. Усвідомлення суспільної та
особистісної значущості впливу викликає відповідні емоції, які
знижують або підвищують рівень активності.
Психічні властивості – типові для конкретної людини, стійкі
особливості її психіки. До таких властивостей належать: спрямованість,
ідеали, характер, потреби, мотиви.
Отже, структура психічного життя особистості складна та різнобарвна.
Всі її компоненти
взаємопов’язані та зумовлені. З розвитком особистості відбуваються й
зміни в її структурі. Разом із тим, структура кожної особистості
відносно стабільна. Вона вміщує типові для індивіда системи
властивостей, що визначають його як людину, від якої слід чекати за тих чи
інших обставин певних вчинків та дій. Тобто кожна людина – це
єдність стабільного (стійкого) та змінного, і лише така організація дозволяє
їй бути самою собою, виявляти гнучкість та пристосованість.
Процес розвитку психіки людини має поетапний характер. Кожен
із цих етапів характеризується як самостійна стадія розвитку, що
відрізняється своїми якісними, а не кількісними характеристиками.
Конституція організму, його фізіологічні (гуморальні, ендокринні та
ін.) та психофізіологічні (властивості нервової системи) процеси у кожної
окремої людини проявляються своєрідно, хоча й мають спільні для всіх
людей риси, що зумовлюються антропогенезом, тобто походженням і
розвитком людини.
Психофізіологічні особливості проявляються в силі чи слабкості
нервової системи, порогах її чутливості, швидкості реакцій. Їх природною
 10
передумовою є спадкові (природжені) особливості будови та функцій
організму. Дитина народжується з властивими їй конкретними задатками, на
грунті яких, залежно від умов соціалізації, розвивається й формується
притаманне їй особистісне психічне буття.
Проте природжені особливості не визначають фатально
індивідуально- психологічних якостей особистості. Як зазначав І. П. Павлов,
завдяки надзвичайній пластичності вищої нервової діяльності ніщо в ній не
залишається нерухомим, непіддатливим, а може змінюватися за відповідних
умов. З віком та під впливом соціалізації індивідуальне яскраво виявляється
в пізнавальній діяльності, емоційно-вольовій активності, рисах характеру та
спрямованості.
Обумовленість поведінки і діяльності людини індивідуальними
особливостями її психофізіологічної організації яскраво виявляється в
темпераменті особистості. Темперамент (від лат. temperare – змішувати в
належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати,
керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп,
швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові подразники кожна людина
реагує по-своєму, індивідуально: активно, жваво, емоційно або ж спокійно,
повільно, виважено; дехто реагує на ставлення до себе афективно, гнівливо,
агресивно, а дехто – боязко, не чинить опору там, де він є необхідним.
Індивідуальні особливості реагування на різноманітні обставини
дають підстави поділити людей на декілька типів темпераменту. Вчення про
темперамент започатковане давньогрецьким лікарем і філософом
Гіппократом. Він обстоював гуморальну теорію (від лат. humor – рідина,
соки організму), згідно з якою темперамент визначається переважанням в
організмі певної рідини (крові, жовчі чи лімфи). На цій основі виділено
чотири типи темпераменту: сангвінічний (від лат. sanguis – кров,
переважання в організмі крові), флегматичний (від грецьк. phlegma – слиз,
переважання в організмі слизу), холеричний (від грецьк. chole – жовч,
 11
переважання в організмі жовчі) та меланхолійний (від грецьк. melas –
чорний та chole – жовч, переважання в організмі чорної жовчі).
Запропоновані Гіппократом описи темпераменту досить точно
визначають особливості окремих типів темпераменту. І. П. Павлов,
розглядаючи проблему темпераменту, писав, що геніальний спостерігач
людини – Гіппократ – у класифікації темпераментів підійшов до істини
найближче. Тому він запозичив вже наявні назви типів темпераменту,
надавши їм науково-експериментальне підґрунтя.
Вітчизняний лікар і педагог П. Лесгафт пояснював темперамент
особливостями кровообігу, які залежать від діаметра отвору та товщини й
гнучкості стінок судин. Калібр судин і товщина їх стінок, на його думку,
зумовлюють швидкість і силу кровообігу, тому невеликому діаметру судин
відповідає сангвінічний темперамент, а великому діаметру та товстим
стінкам судин — меланхолійний; флегматичний темперамент зумовлюється
великим діаметром і тонкими стінками судин.
Німецький психіатр Е. Кречмер обстоював залежність психічного
складу особистості від будови (конституції) тіла. Він запропонував власну
класифікацію типів конституції (пікнічний, астенічний, атлетичний,
дисплатичний) і вважав, що кожному з них властивий певний тип
темпераменту.
У сучасній психології користуються гіппократовою класифікацією
типів темпераментів: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Кожному з
цих типів властиві своєрідні психологічні особливості. Так, сангвініку
притаманна висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів,
емоційність, вразливість, лабільність. Разом із тим емоційні переживання
сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість спричинює недостатню
зосередженість і поверховість. Холерику властиві високий рівень активності
та енергія дій, різкість і поривчастість рухів, імпульсивність, яскравість
емоційних переживань. Його недостатня емоційна і рухова врівноваженість
виявляється в нестриманості, запальності, нездатності до самоконтролю.
 12
Флегматик характеризується порівняно низьким рівнем активності,
ускладненням переключення, повільністю і спокійністю міміки і мовлення,
рівними, постійними та глибокими почуттями. Його негативними рисами є
бідність і слабкість емоцій, схильність до виконання звичних дій.
Меланхоліку властиві низький рівень активності, стриманість і
приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність,
глибина і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість. Він
підвищено вразливий, замкнутий, відчужений, схильний до тяжких
внутрішніх переживань щодо життєвих обставин, які на це не заслуговують.
Отже, згідно з теорією І. П. Павлова, холерик – це сильний,
неврівноважений, рухливий тип нервової системи; сангвінік – сильний,
врівноважений, рухливий тип; флегматик – сильний, врівноважений,
інертний тип; меланхолік – слабкий, неврівноважений, інертний тип.
Новітніми психологічними дослідженнями встановлено, що насправді
таких властивостей нервової системи не три, а набагато більше, а їх
комбінації призводять до надзвичайної мінливості психодинамічних проявів
людини. Розрізняють такі основні властивості темпераменту: сензитивність,
реактивність, пластичність, ригідність, резистентність, екстравертованість.
Сензитивність – міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються
особистості. Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних
людей викликають яскраві реакції, страждання, а інші ставляться до них
спокійно, байдуже. Сензитивність пов’язана з орієнтувальною
рефлекторною діяльністю. Вважається, що існують не лише окремі
різновиди чутливості як потенційні властивості окремих аналізаторів, а й
загальний для певної людини спосіб чутливості, що є властивістю її
сенсорної організації.
Реактивність – особливості реагування особи, що виявляються в темпі,
силі та формі відповіді на подразники, а також в емоційній вразливості та
ставленні до навколишньої дійсності та самої себе. Реактивність як
особливість темпераменту яскраво виявляється у психотравмуючих
 13
ситуаціях: рухова та мовна загальмованість; безладна рухова активність або
повна загальмованість, ступор.
Пластичність виявляється в швидкості пристосування до змінюваних
обставин. Завдяки пластичності певні сторони психічної діяльності
перебудовуються або компенсуються. Ригідність – складність або
нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього
потребують обставини. У пізнавальній діяльності ригідність виявляється в
повільній зміні уявлень про життя; в емоційній сфері – в закляклості,
млявості почуттів; у поведінці – в негнучкості, інертності мотивів поведінки
та вчинків.
Резистентність – міра здатності опиратися негативним або
несприятливим обставинам, стресовим ситуаціям, значному напруженню в
діяльності. Одні люди здатні протистояти найскладнішим умовам діяльності
(аварії, техногенні катастрофи, соціальні та міжособистісні конфлікти та ін.),
інші – губляться, легко здають позиції, припускаються помилок у роботі,
хоча за звичайних умов виявляють високий рівень працездатності.
Екстравертованість/інтровертованість – спрямованість реакцій
особистості назовні, на інших (екстравертованість) або на саму себе, на свої
стани, переживання, уявлення (інтровертованість). Вважається, що
екстраверсія та інтроверсія як властивості темпераменту – це прояви
динамічних, а не змістових сторін особистості. Екстравертованим типам
властиві сила і рухливість нервових процесів, звідси – імпульсивність,
гнучкість поведінки, ініціативність; у інтровертованого типу переважають
слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до
самоаналізу, відповідно – ускладнення соціальної адаптації.
Користуючись термінологією темпераментів Гіппократа, І. П. Павлов
писав, що сангвінік – палкий, врівноважений, продуктивний тип, але лише
тоді, коли у нього є багато цікавих справ; флегматик – врівноважений,
наполегливий, продуктивний працівник; холерик – «бойовий» тип,
задерикуватий, легко й швидко збуджується; меланхолік – помітно
 14
гальмівний тип нервової системи, для представників якого кожне явище в
житті набуває надзвичайної значущості, він недовірливий, в усьому вбачає
небезпеку.
Холеричний і меланхолійний темпераменти І. П. Павлов розглядав як
вразливі до несприятливих ситуацій і умов життя та схильні до
психопатологічних проявів – неврастенії у холерика та істерії у меланхоліка.
«Золоту середину» складають сангвінічний та флегматичний
темпераменти – їх врівноваженість є проявом по-справжньому життєздатної
нервової системи.
При цьому слід враховувати, що кожній людині, крім
психодинамічних властивостей темпераменті, притаманні й інші істотні
особливості: одні працьовиті, дисципліновані, чесні, колективісти, другі –
ліниві, неорганізовані, самовпевнені, егоїсти, боягузи. Вони характеризують
і цілі, до яких прагне людина, і способи їх досягнення.
Характер (від грецьк. charakter – риса, прикмета, відбиток)– сукупність
стійких індивідуально-психологічних властивостей людини, що
виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, в ставленні до інших
людей та самої себе. Термін вперше використаний Теофрастом, який описав
31 тип людських характерів.
Характер формується на основі темпераменту, що визначає зовнішню,
динамічну форму його вираження. Найбільш повно він проявляється в
суспільній діяльності та суспільних відносинах людини, в особливостях її
мислення і поведінки в різних обставинах.
Загалом психічні властивості людини є особливим проявом вищої
нервової діяльності, що набуває поведінкового вияву в типах темпераменту.
Але людська дитина з перших днів життя перебуває під впливом
соціального оточення, що й визначає зміст її особистості. Характер
особистості стає результатом складного синтезу типу нервової діяльності та
життєвих вражень. Як зазначав І. П. Павлов, людина з дня народження
зазнає найрізноманітніших впливів навколишнього середовища, на які вона
 15
неминуче повинна відповідати активністю, що часто закріплюється на все
життя і виявляється у певних рисах характеру.
Прибічники теорії вродженості рис характеру часто звертаються до
аргументу, що в одній сім’ї за схожих умов виростають діти з різними
рисами характеру. При цьому ігнорується та обставина, що однакових умов
у вихованні дітей насправді не буває. Багатогранність спілкування та
ситуацій, унікальність переживань дітей створює й різноманітні умови їх
життя тавиховання дітей. Це породжує різноманітні індивідуальні способи
реагування, які поступово стають у кожної дитини своїми, властивими лише
їй звичними рисами характеру. Те, що морально-етичні норми життя і
вимоги до дітей у процесі їх виховання здебільшого бувають типовими, в
свою чергу, зумовлює формування рис характеру, спільних для багатьох
людей.
Характер як одна з істотних складових психічного складу особистості
є цілісним утворенням, що відображає людське «Я» як єдине ціле. Втім,
зазначена єдність не виключає виокремлення в ньому певних ланок –
структурних компонентів.
У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст
характеру визначається суспільними умовами життя та особливостями
соціалізації людини: її вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось
або на когось спрямовуються. Але за формою такі спонукання можуть
реалізовуватися по-різному.
У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:
- переконання;
- когнітивні особливості;
- особливості емоційно-вольової сфери;
- визначеність та цілісність.
Переконання – знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки
особистості й визначають її вибіркове (позитивне або негативне) ставлення
до вчинків і діяльності інших людей і самої себе. Особа з усталеними
 16
переконаннями здатна докласти максимум зусиль для досягнення
визначених цілей.
Когнітивні риси характеру виявляються в розсудливості,
спостережливості, швидкому орієнтуванні в змінюваних обставинах,
виваженому прийнятті рішень.
Особливості емоційно-вольової сфери стають підгрунтям для
емпатійного ставлення до оточуючих, тактовності, здатності до
співпереживання. Воля зумовлює силу та твердість характеру, тобто є
стрижневим компонентом сформованого характеру. Сильна воля робить
людину самостійною, стійкою, здатною досягати поставленої мети;
слабохарактерні люди, навіть, при багатстві знань і досвіду нездатні
наполягати на справедливості, виявляють нерішучість, боязливість.
Виокремлюючи в характері його структурні компоненти, слід зважати,
що характер – це визначена сукупність усіх його властивостей. Визначеність
характеру зумовлює принциповість та сумлінність діяльності людини
незалежно від важливості її дій. На людину з визначеним характером можна
покладатися, вона завжди виконає доручення відповідно до його мети,
змісту справи та способів виконання. Про людей з невизначеним характером
важко навіть сказати, хороші вони чи погані.
Внутрішня єдність рис характеру визначає його цілісність. Вона
виявляється в єдності слова та діла, відсутності розбіжності у поглядах,
сталості виявлення окремих рис, їх залежності від переконань особистості, а
не від особливостей ситуації.
Кожний структурний компонент характеру інтегративно виявляються
в кожній рисі характеру, як і в характері загалом. Можна говорити про
інтелектуальні, емоційні та вольові риси характеру, при цьому характер, як
своєрідне ставлення особистості до різних аспектів дійсності, може бути
стійким або нестійким.
В характері завжди поєднується типове та індивідуальне: типове
створює тло для індивідуальних проявів рис характеру. Особливості
 17
типового характеру виявляються у ставленні до праці, інших людей, самого
себе, предметів та явищ дійсності.
Одна з найбільш важливих рис характеру особистості – ставлення до
праці, що проявляється як повага до неї, працелюбність, сумлінність,
дисциплінованість, організованість.
Ставлення до інших людей – зумовлюється суспільними умовами
життя, що склалися історично, і втілюється у міжособистісних та
міжгрупових контактах. Такому ставленню властиві значна варіативність за
змістом і формою виявлення, залежність від рівня культурного розвитку
народу та духовного багатства особистості. Його проявами є ввічливість,
тактовність, доброзичливість або ж формальність, брутальність, грубість,
саркастичність, гординя, мізантропія.
Слід зазначити, що від ставлення до вчинків і поведінки інших
значною мірою залежить ставлення до себе. Ставлення до самої себе –
позитивне або негативне – залежить також від рівня розвитку
самосвідомості особистості та сформованості її «Я-образу».
Типові риси характеру виявляються по-різному. У деяких осіб окремі
риси характеру виявляються настільки інтенсивно, що їх слід визначати
загострені. Такий стан називається акцентуацією. Хоча акцентуація рис
особистості за своєю своєрідністю виходить за межі звичайного, їх не можна
вважати патологічними.
Акцентуація рис характеру виявляється лише за певних умов. За
інших умов акцентуйовані особи здатні діяти цілком адекватно та
адаптивно. Детермінантами формування акцентуацій є умови соціалізації та
своєрідні природжені індивідуальні особливості особистості. Основними
проявами акцентуацій є: гіпертимність, застрявання, емотивність,
педантизм, демонстративність, тривожність, циклотимність,
екзальтованість.
 18

2. Інтерпретаційні методи: генезисний та структурний. Методи

розуміння психіки людини.

Характер предмета і принципів психологічної науки визначає її методи.

Сучасна наукова психологія зосереджує свої зусилля як на подальшому
вивченні психіки, дослідженні теоретичних проблем розвитку й діяльності
особистості, так і на розв'язанні практичних завдань оптимізації поведінки та
діяльності особистості у сфері науки, виробництва, культури, освіти,
медицини тощо.
За своїми методами психологія суттєво відрізняється від інших наук.
Специфіка психічної дійсності вимагає розробки й застосування спеціальних
методів її пізнання та формування. Тому у створенні свого методичного
інструментарію психологічна наука спирається на певні методологічні
принципи. Найголовнішими такими вимогами є об'єктивність, генетичний
підхід, системність, особистісний підхід, індивідуалізація, єдність теорії та
практики.
Вимога об'єктивності полягає у вивченні об'єктивних умов виникнення
та функціонування, об'єктивних проявів психічних явищ. Психічні функції
неможливо безпосередньо сприймати внутрішнім зором. Наукове вивчення
психіки стає можливим завдяки опосередкованому аналізу і синтезу
об'єктивних проявів психіки у процесах та продуктах діяльності й поведінки
людини.
Не варто перебільшувати роль безпосереднього самоспостереження,
інтроспекції у пізнанні власної психіки. Самоспостереженню властива певна
суб'єктивність, небезсторонність, а отже й невірогідність. Адже психіка
формувалась у філогенезі як функція сигнального відображення, орієнтації
живих істот переважно в зовнішньому світі і значно менше - як засіб
відображення внутрішнього світу. Самоспостереження як метод
самопізнання може бути корисним, якщо спирається на самозвіт людини про
те, що насправді коїться з нею, що вона переживає, чого бажає тощо.
 19
Цінність самоспостереження зростає, якщо його дані поєднуються з
результатами об'єктивного дослідження власної психіки засобами
планомірного спостереження, експерименту, тестування тощо.
     Генетичний підхід полягає у вивченні психічних явищ у
динаміці, при переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на
інший.
Вимога системності передбачає вивчення психічного явища як
своєрідної системи, що має свої специфічні закономірності. Ця система може
включатись у макросистему і складатись із мікросистем, законам яких має
відповідати. Метод психології полягає в урахуванні багато-вимірності,
ієрархічності психічних явищ. Психолог у дослідженні та в практичній
роботі стикається з пірамідою психічних властивостей різного ґатунку. Б. Ф.
Ломов виділяє три основні підсистеми - когнітивну (в якій реалізується
функція пізнання), регулятивну (що забезпечує регуляцію діяльності та
поведінки) й комунікативну (яка формується і реалізується в процесі
спілкування).
Багаторівневий характер має і детермінація психічних явищ. Однією з
форм реалізації системного підходу в психологічному дослідженні є
особистісний підхід, що передбачає вивчення конкретної особистості в
конкретній соціальній ситуації. Кожне психічне явище має розглядатися в
контексті цілісної системи психічних властивостей індивіда - його потреб,
знань, цілей, продуктивного боку діяльності та поведінки, емоційно-
почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, особливостей сфери
спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту,
психофізіології - відповідно до конкретного вікового етапу розвитку.
Вимога індивідуалізації полягає у розкритті своєрідності кожної
особистості, притаманного їй індивідуального стилю діяльності та поведінки,
у визначенні психологічних проблем конкретної особистості та засобів їх
розв'язання.
 20
Вимога єдності теорії та практики передбачає здійснення корекції,
реабілітації, вдосконалення розвитку особистості на основі розкритих
закономірностей психіки.
Характеристика основних методів психології
Методи психології доцільно розділити на дві групи: пізнавальні
(дослідницькі) методи; методи активного впливу на особистість.
Розглянемо першу групу методів. Процес психологічного дослідження
складається з ряду етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації
фактичних даних та формулювання висновків.
На підготовчому етапі вивчається стан досліджуваної проблеми,
проводяться попередні спостереження, бесіди, анкетування, визначаються
мета й завдання дослідження. Важливим елементом цього етапу стає гіпотеза
— уявлення про очікуваний результат дослідження.
Усі вихідні моменти зумовлюють планування дослідження, вибір
контингенту і кількість піддослідних, місця та часу проведення дослідів,
технічне оснащення, отримання попередніх експериментальних даних,
форми протоколів, план кількісної (статистичної) та якісної обробки й
інтерпретації даних.
На етапі збирання фактичних даних використовуються емпіричні
методи (експеримент, спостереження, тестування, бесіди тощо).
Експериментальні дані фіксуються в протоколі, що має бути достатньо
повним і цілеспрямованим, включаючи реєстрацію усіх необхідних
параметрів експериментальної ситуації та психічних властивостей.
Етап обробки даних передбачає кількісний та якісний аналіз і синтез
зафіксованих даних.
На останньому етапі дослідження здійснюються інтерпретація даних та
формулювання висновків, встановлюється їхня відповідність чи
невідповідність вихідній гіпотезі, виявляються нові питання та проблеми, на
основі яких формується програма дослідження.
 21
Відповідно до етапів психологічного дослідження доцільно
розрізняти чотири групи методів:
 організаційні,
 емпіричні,
 методи обробки даних,
 інтерпретаційні методи.
Організаційні методи включають:
 порівняльний метод, який реалізується зіставленням груп
піддослідних, що відрізняються за віком, видом діяльності тощо;
 лонгітюдний метод, який виявляється у багаторазових обстеженнях
тих самих осіб протягом тривалого часу;
 комплексний метод, коли той самий об'єкт вивчається різними
засобами й представниками різних наук, що дає змогу з різних боків
характеризувати особистість.
Лонгітюдний (від лат. тривалість) метод характеризується тим, що
протягом тривалого часу послідовно вивчаються ті самі досліджувані. При
цьому можуть застосовуватися найрізноманітніші методи збору фактичного
матеріалу, але вони скеровані на той самий об'єкт дослідження.
Деякі дослідження особливостей особистості тривали десятиліттями.
За порівняльного методу паралельно та одночасно вивчаються різні
об'єкти дослідження, хоча при цьому визначаються єдиний предмет і
загальне завдання дослідження. Це можуть бути дослідження особливостей
психіки школярів різного віку (порівняльно-онтогенетичне дослідження),
психіки здорових і психічно хворих досліджуваних (порівняльно-патологічне
дослідження), вивчення досліджуваних, які знаходяться в різних соціальних
чи педагогічних умовах (порівняльно-соціальне, порівняльно-педагогічне
дослідження).
До групи емпіричних методів входять:
 спостереження і самоспостереження;
 експериментальні методи;
 22
 психодіагностичні методи (тести, анкети, опитувальники,
соціометрія, референтометрія, інтерв'ю, бесіда);
 аналіз продуктів діяльності;
 біографічний метод;
 трудовий метод.
Методи обробки даних - це кількісні та якісні методи. До кількісних
методів належать, наприклад, визначення середніх величин та міри
розсіювання, коефіцієнтів кореляції, факторний аналіз, побудова графіків,
гістограм, схем, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і
синтез отриманих даних, їх систематизацію та порівняння з результатами
інших досліджень.
До інтерпретаційних методів належать генетичний метод аналізу
психологічних даних у процесі розвитку - з виділенням стадій, критичних
моментів, суперечностей тощо, а також структурний, системний метод, який
передбачає встановлення зв'язків між усіма психічними якостями індивіда.
Останній полягає у реалізації особистісного підходу, кили. всі психічні
властивості розглядаються у цілісній системі.
Класифікаційна схема методів дослідження в психології
 23

3. Завдання сучасної етики. Поясніть, що є предметом етики і які

проблеми етики, на вашу думку є актуальними нині

Поняття етики
Термін «етика» походить від давньогрецького яке ще в Гомера
означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові «етос»
почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні
філософи використовували його для позначення усталеного характеру того
або іншого явища. Зокрема, йдеться про етос першоелементів дійсності
(Емпедокл), людини (Піфагор, Демокріт, Геракліт, Крітій) та ін.
У творах давньогрецького філософа Аристотеля (384— 322 до н. є.)
знаходимо два терміни, похідні від слова «етос»: «етичний» і «етика». Термін
«етичний» потрібний був мислителю для позначення чеснот, що стосуються
людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот діаноетичних, тобто
пов'язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки — галузі пізнання,
котра вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є
найдосконалішою, —то таку науку Аристотель або його найближчі учні й
назвали етикою.
3 часом поняття «етика» й «мораль» стали загально-поширеними. При
цьому термін «етика» зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі
позначає головним чином науку. Під мораллю ж розуміють переважно
предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.
Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються
не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику»,
маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо
засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «неетичність». Така
термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним
явищем і етикою як наукою про нього по суп не існує чіткої остаточної межі;
хіба ж, обираючи лінію поведінки, зважуючися на вчинок тощо, ми не
керуємося, хай навіть неусвідомлено, певними загальними настановами й
 24
уявленнями, не намагаємося якось обґрунтувати свій вибір та свої дії? А це
вже царина етики. Та, незважаючи на цей взаємозв'язок теорії й практики,
етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища,
предмета дослідження цієї науки.
В деяких європейських мовах поряд із терміном «мораль» виникли й
власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, у
російській поряд із поняттям «мораль» уживається «нравственность». У
староукраїнській мові існувало слово «обичайність», що застосовувалося до
сфери людських звичаїв і взаємин; нині, однак, в ужитку скалькований з
латини термін «моральність».
Оскільки в усіх згаданих мовах широко використовуються також і
поняття «етика» і «мораль», ми можемо спитати себе, чи потрібно в
науковому обігу стільки слів для позначення явищ одного і того ж ґатунку,
чи не є абсолютними синонімами російські «мораль» і «нравственность»,
українські «мораль» і «моральність»?
Справді, в дуже багатьох випадках дані слова вживаються як синоніми;
є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж
сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними. Так,
ми можемо сказати «не читайте мені моралі», але сказати «не читайте мені
моральності» — не можемо. В російській мові існує вислів: «мораль сей
басни такова», —спробуйте замінити в ньому «мораль» на «нравственность».
І таких прикладів можна навести чимало.
З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на
зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф.
Гегель (1770—1831). Мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні
ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як
форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним
змістом.
Завершуючи міркування про мораль і моральність, додамо тільки одне:
етика й звичайний здоровий глузд людини рівною мірою засуджують,
 25
вважають викривленням як позицію пристосованця-конформіста, що в
плазуванні перед реальністю (як вона відкривається йому) забуває про високі
вимоги моралі, так і позицію моралізатора й ханжі, котрий вважає єдино
виправданою точку зору моральної свідомості й за піднесеною вузькістю
морального принципу не бажає бачити реальну складність людських
стосунків, різноманітність людських характерів і потреб.
Отже, розглянувши основну етичну термінологію, ми вже склали певне
уявлення про етику та її предмет.
Завдання етики
Вище ми вже згадували характерний вислів: «не читайте мені мораль!»
Викладання етики — не читання моралі й не має на меті спонукати когось до
добра та порядності. Хоча в коло його завдань безперечно входить
формування певних засад моральної культури, котрі могли б допомогти тому,
хто справді прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, які в цьому
зв'язку виникають.
Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв'язує, варто
осмислювати, виходячи саме з цього.
Відомо, що в структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні
— емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми
пізнавальних завдань та діяльності. Емпіричне дослідження спрямоване
безпосередньо на об'єкт і спирається на дані спостережень та експериментів.
Логічна обробка дослідних даних здійснюється на цьому рівні переважно в
межах їх узагальнення, зіставлення, класифікації й має на меті відкриття
певних емпіричних закономірностей, вироблення вихідних абстракцій та
класифікаційних схем, що уможливлюють упорядкування нагромадженого
матеріалу. В свою чергу, теоретичний рівень передбачає самостійну
діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток поняттєвого апарату
науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ, які пізнаються, і
втілення цієї сутності у відповідних концепціях, системах наукових понять.
 26
Природно, що завдання етики, як і інших наук, також відображують
специфічні вимоги перелічених трьох рівнів будови й організації знання. При
цьому на рівні емпіричному головними завданнями виступають
виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й
суспільства, їх збирання та опис, їх первинна систематизація в межах тієї або
іншої пояснювальної схеми, встановлення на основі їх узагальнення певних
емпіричних закономірностей. Конкретним розв'язанням цих завдань
займаються переважно такі розділи етичного пізнання, як історія і соціологія
моралі, із залученням цілого комплексу суміжних наук: культурології й
етнографії, психології й соціальної психології, семіотики культури,
мистецтвознавства тощо.
Цілком зрозуміло, що без ретельних досліджень у всіх цих галузях, без
докладної емпіричної (одержаної з досвіду) картини того, що робиться в
галузі моральної культури, будь-які теоретичні побудови філософської етики
втрачають реальне підґрунтя. В свою чергу, теоретичні дослідження в етиці,
пов'язані із сутнісним пізнанням моралі, дають емпіричним розвідкам основу
для узагальнення, навіть просто роблять «видимими» ті або інші наявні
факти (адже аби щось побачити, потрібен не самий лише голий факт, а й
мисляче око, око в союзі з розумом, що здатне його розпізнати).
Щодо власне теоретичних завдань етики, то вони, як і в будь-якої іншої
науки, зводяться до поняттєвого відтворення, сутнісного осмислення й
обґрунтування її предмета — моралі як такої. Вкажемо в цьому зв'язку на два
завдання суто теоретичного характеру, особливо актуальні для сучасної
вітчизняної етики.
І. Проблема подолання нинішньої методологічної кризи. Зрозуміло, що
досягнення будь-якої пізнавальної мети потребує застосування адекватних
засобів, тобто висуває проблему методу. Складність нинішньої теоретичної
ситуації у вітчизняній етиці полягає в тому, що вона тільки-но виходить з-під
уламків «єдиної й всеперемагаючої» марксистської методологічної схеми і
 27
досі не закріпилася належним чином на ґрунті більш продуктивної
філософської культури.
Справді, повноцінна й тривка моральна культура здатна утвердитися
тільки там, де людська діяльність підпорядковується певним накладеним на
неї «згори» фундаментальним вимогам і заборонам, які мають виконуватися
у будь-якому разі. По-друге, такою ж очевидною рисою філософії марксизму
є й те, що і людину, і її діяльність, і будь-які духовні її прояви марксистська
думка незмінно намагалася звести до «поцейбічної» (тобто чуттєво-
практичної) основи.
Тимчасом для етики знову ж таки принципово важливим є збереження
погляду на людину як на віртуально безмежну, не опредмечувану й не
пізнаванну до кінця істоту, — саме як на таїну. Здійснюване марксизмом — і,
до речі, не ним одним — «розтаємничення» людини позбавляло ґрунту
уявлення про її свободу волі й гідність, а разом з ними зрештою — і
моральне осмислення людського буття загалом.
Охарактеризована вичерпаність марксистського осмислення етики й
моралі, безперечно, актуалізує завдання розробки і впровадження нових
філософських та методологічних підходів у цій галузі, що знаходилися б на
рівні сучасної гуманістичної думки.
II. Проблема обґрунтування моральних норм і цінностей.
Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було
обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук
раціональних підстав, які б доводили їх перевагу, вмотивованість і
надійність.
Протягом століть подібне обґрунтування вибудовувалося, втім,
усередині власне релігійних уявлень про людину та її обов'язки. В межах
християнської культури, зокрема, безперечною основою моралі виступали
заповіді Мойсея і євангельська проповідь Христа.
 28
Нарешті, специфічне коло завдань постає перед етикою і в прикладній
сфері, тобто в галузі конкретних практичних застосувань розроблених нею
висновків.
Власне, ми вже бачили, що й суто емпіричні, й теоретичні завдання
етики становлять не лише внутрішньо-науковий інтерес, а безпосередньо
пов'язані з їх значенням для людини та її духовного розвитку. Додамо до
сказаного ще декілька міркувань.
Безперечно, прикладне значення етики як науки істотно зумовлене її
спрямованістю на аналіз і обґрунтування норм та цінностей людської
моральності. Зрештою, це значення й зводиться не до чого іншого, як до
запровадження в різноманітних формах та аспектах суспільного життя певної
критично вивіреної сукупності подібних цінностей і норм —певного, можна
сказати, стандарту людської моральності.
Становище в сучасному посттоталітарному суспільстві робить
зазначену роль етики доволі актуальною. Нині ми звикли чути про зв'язок
демократії й права, але ж не правом єдиним живі людська культура і
цивілізація, і відомий принцип права «що не заборонено, те дозволено» не
може бути єдиним механізмом налагодження людських стосунків навіть (і
особливо!) у вільному демократичному суспільстві або ж у суспільстві, яке
прагне стати таким. Саме свобода висуває найвищі вимоги до людського
сумління і відповідальності, отже — робить особливо кричущим їхній
нестаток. Як не прикро, сьогодні нам мало не на кожному кроці доводиться
стикатися з невмінням людей вислуховувати одне одного, взагалі
спілкуватися, ба навіть підтримувати цивілізовані ділові стосунки. Від
торговельного майданчика до парламенту пишним цвітом буяють неповага
до особистості, брутальність, примітивне себелюбство. Природно, що за цих
умов для етичної ініціативи відкривається широке поле дії, в організацію і
спрямування якої має зробити свій внесок і наука етика.
Важливою як для всього суспільства, так і для кожної родини й
особистості сферою впровадження результатів етичних досліджень і
 29
санкціонованих етикою моральних норм є сфера виховання. Врахування
етичних підходів і норм в організації виховного процесу дає змогу суттєво
підвищити його гуманістичний потенціал. Так, саме за етичними критеріями
не можна ототожнювати виховання і формування особистості, тлумачити
людину, що виховується, як пасивний об'єкт формотворчих зусиль
вихователя. Етика наполягає на розгляді виховання як духовного насичення
людини, що розгортається в діалозі, спілкуванні рівнопорядкових суб'єктів,
спрямованому на розвиток вільної й відповідальної особистості.
Висновки й рекомендації сучасної етики мають перспективу широкого
застосування всюди, де істотним є цілісний підхід до людської особи, — в
педагогіці, практичній психології тощо. Разом з тим етика проникає в
найрізноманітніші, інколи досить несподівані, галузі сучасного життя — в
політику, наукові дослідження, менеджменту та ін. Спеціаліста з етики
можна нині зустріти в штаті ряду провідних західних корпорацій: у їхній
динамічній діяльності незамінною виявляється роль компетентного
аналітика, чиї поради за будь-яких непередбачених ускладнень дають змогу
не відхилятися від правил чесної гри, зберігаючи довіру партнерів.
У міру зростання ступеня складності практичних завдань, що
потребують розв'язання, підвищується роль етичної експертизи
різноманітних економічних, екологічних, промислових, будівельних
проектів, що впливають на долі конкретних людей.
Надзвичайної актуальності набувають нині етичні проблеми медицини
— успіхи останньої і вдосконалення її матеріальних засобів спонукають нині
до філософсько-етичного переосмислення ряду її фундаментальних уявлень і
орієнтирів. Це стосується, зокрема, базових концепцій життя, здоров'я і
смерті, формулювання основних цілей медичної допомоги, права лікаря на
евтаназію (заподіювання смерті пацієнтові заради його блага). Компетентний
етичний аналіз виявляється конче потрібним і в багатьох цілком конкретних
одиничних ситуаціях, що трапляються в сучасній клінічній практиці.
Наростання подібних проблем привело в наші дні до виникнення на стику
 30
медицини й етики особливої наукової дисципліни — біоетики, про яку
йтиметься в лекції про ставлення до смерті.
І все ж найбільш традиційним і відповідним філософській специфіці
етики є її вплив на духовний світ самої людської особистості. Вище ми
згадували про те, що етика — не моралізаторство й не читання моралі; наївно
вважати, що знайомство з нею зробить погану людину хорошою. Реальна
орієнтація на позитивні моральні цінності зумовлюється передусім не
пропагандою етичних знань, а загальним станом культури і власним
рішенням, власними вольовими зусиллями людей, чоловіків і жінок, для
котрих нестерпно принижувати власну гідність, скніти в бездуховності.
Однак якщо вже людина обрала шлях відповідальності й добра — для неї не
може бути байдужим досвід інших людей, що в різні часи і в різних країнах
теж обирали його, теж билися над одвічними проблемами людського духу. Ні
любові, ні прагнення до добра навчити неможливо, проте коли вони вже є —
душа людини розширюється, розкривається для знань. І тут етика здатна
допомогти людській особистості в її духовних пошуках, познайомити її з
виробленими представниками різних культур відповідями на питання, що по-
новому (в моральному досвіді не буває простих повторень) стоять перед нею,
з усталеними формами й категоріями людського мислення, які відповідають
специфіці цих питань. Пряме завдання етики в даному разі — допомогти
наблизитися до рівня, досягнутого культурою людства в осмисленні
хвилюючих нас моральних проблем, і разом з тим повніше й виразніше
усвідомити неповторність власної ситуації, необхідність творчого зусилля
власної волі та думки.
У цьому своєму аспекті, безпосередньо зверненому до духовного світу
людини, етика теж, звичайно, постає як наука, що дає нам певні знання, —
проте не тільки як наука, а й як необхідний компонент філософської
культури та людської духовності загалом. Вживаючи певні вислови й
способи думки, апелюючи до феноменів, що виходять за межі мови, думок і
досвіду повсякдення, вона тим самим уже створює для мислячої, морально
 31
небайдужої душі певну опору, певне духовне середовище, потрібне для
зосередження на відповідному колі питань, для того, щоб ці питання і теми
взагалі могли існувати як предмет людського мислення. Відомо, що там, де
не заведено згадувати про любов, де говорити про неї «соромно», —
зникають і роздуми на цю тему, а разом з ними й культура любові загалом.
Створюючи таким чином адекватне духовне середовище, що не дає
заснути власному нашому мисленню, етика спонукає останнє долати свою
самотність, спонукає до діалогу з тими, хто репрезентує інші позиції, інші
точки зору на предмети, що його цікавлять. Передаючи в стислій формі
досвід моральної свідомості людства, вона не може певною мірою не
відтворювати й надихаючу силу одвічного людського поривання до
кінцевого смислу буття, до розгадки таємниць добра і зла, ризик і безмежну
привабливість морального пошуку —мова, звичайно, про етику як таку, а не
про конкретні її виклади, які можуть бути скільки завгодно бездуховними й
просто нудними.
Отже, резюмуючи сказане, ми бачимо, що етика як наука на
емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному — її пояснює; тим і тим
вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і
забезпеченню нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної
людської моральності. Як філософська дисципліна, етика розширює духовне
видноколо особистості, з'ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та
проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і
дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну
творчість людини.
 32
4. Поняття професійної етики, її проблеми. Професійний обов’язок,
професійна честь і гідність
Найвища суспільна й особистісна цінність моралі полягає в її
загальнолюдяності, бо ідеал моралі підноситься над вузькокласовими,
вузькопрофесійними інтересами. Людське сумління за всіх етнокультурних,
групових та інших специфікацій не може бути сумлінням елліна чи іудея,
хлібороба чи ремісника, вчителя чи лікаря. Воно єдине, і моральний рівень
людини не може визначатися її професією, так само, як національним
походженням чи класовою належністю.
Звісно, і перше, й друге, й третє не можуть не породжувати певних
особливостей, певних акцентів у моральній свідомості та моральній практиці
людей. Разом із тим ці перемінні неспроможні докорінно змінити моральне
обличчя особистості, в апеляції до якої й криється специфіка морального.
Пояснюється це тим, що мораль впливає більш чи менш зримо на
людей тоді, коли вона доходить до глибинних духовних структур кожної
окремо взятої особистості. Мораль є суттєвий чинник життєдіяльності
народів і класів, але, навіть апелюючи до цих людських спільнот, вона
звертається передусім до кожної окремої особистості. Тільки за умови саме
такого звернення моральна проповідь, заклик, вимога вправі розраховувати
на відгук.
Отже, професійна мораль не може виступати як така, що протистоїть
загальнолюдській моралі, існує поряд із нею. Професійна мораль є
невід'ємною часткою моралі загальнолюдської, існує в її рамках і формується
на її основі.
Оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської
діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та специфічності
не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують
окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі й навіть
надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю
займаються. Це такі види діяльності, які здатні породжувати особливо гострі
моральні колізії, що в інших видах діяльності виникають лише епізодично. Ці
 33
гострі моральні колізії зумовили гам, де вирішуються питання життя і смерті,
здоров'я, свободи та гідності людини, де моральні якості спеціаліста
набувають вирішального значення, де доля одного може величиною мірою
залежати від моральної спроможності іншого.
У цих професіях на основі загальних принципів моралі виробляються
своєрідні кодекси честі, професійної поведінки, котрі поряд із
загальноморальними правилами вбирають і весь, часто драматичний, досвід
даного виду людської діяльності. Більш того, в деяких професіях навіть сама
фахова спроможність спеціаліста багато в чому залежить від його моральних
якостей. Сказане передусім стосується праці вчителя, лікаря, юриста.
Таким чином, ідеться про педагогічну, медичну й судову етику. Саме в
цих сферах здійснюється найбезпосередніший вихід на людську особистість і
її долю, саме тут особливо велика залежність однієї людини від іншої, саме
тут здійснюється відбиття загальних принципів у конкретній поведінці за
конкретної ситуації, реалізується поведінка воістину доленосна, гранично
значуща для людей, котрі опиняються у сфері дії педагогіки, медицини,
юстиції.
Здебільшого саме в цих сферах вирішуються питання життя, смерті,
здоров'я, свободи та гідності людини, коли індивід може опинитися
(особливо у сфері медицини) майже в цілковитій залежності від знань, умінь,
порядності та відповідальності іншого індивіда. Тому в названих сферах
діяльності виникає суспільний феномен особливої моральної
відповідальності, породжуваної ситуацією граничної гостроти моральної
колізії.
     У професійній етиці формується система конкретних моральних
норм із супутніми їм практичними правилами, які «обслуговують» ту чи
іншу галузь людської діяльності. В кожній із цих галузей головним об'єктом
діяльності є людина, котра вправі сподіватися й сподівається на ставлення до
себе не як до об'єкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто
розраховує на повагу, розуміння, співчуття та милосердя.
 34
Названі вище моральні норми є професійно-етичними, тому що їх
виникнення й засвоєння не визначаються безпосередньо якимись
інституційними умовами (освітою, службовим становищем), а оволодіння
ними забезпечується головним чином культурою особистості, її вихованістю,
її моральним потенціалом.
Крім традиційних професій, що вимагають через свою специфіку
особливого морального регулювання на рівні фахових моральних кодексів, у
сучасному світі з'являється у зв'язку з новітніми досягненнями науково-
технічного прогресу цілий ряд нових професій, у яких визріває внутрішня
потреба в певних, пройнятих моральним змістом, правилах. Складаються такі
види виробничої та наукової діяльності, де швидка перевірка сумлінності
виконуваної людиною надзвичайно важливої й відповідальної роботи
практично неможлива.
В цих сферах соціально-економічної активності людей їхні моральні
якості стають іноді вирішальними чинниками нормального функціонування
підприємств і наукових установ. Важко не погодитися з твердженням, що «в
складних системах людина — машина на авансцену трудової діяльності
виходять фактори самоконтролю, саморегуляції поведінки, котрі
перебувають у сфері свідомості та самосвідомості, сумління людини.
Кібернетика, як говорять спеціалісти, простягає руки до справ нашої совісті,
а автоматичні системи управління потребують чесних людей».
Професійну мораль не слід ототожнювати з мораллю корпоративною,
котра, відображуючи обособлені групові інтереси, створює особливі норми
поведінки та оцінок вузького людського прошарку, які часто протистоять
нормам моралі суспільної й мають по суті справи антисоціальний характер.
Іноді, з точки зору суспільства, ці норми корпоративної моралі виступають як
явна аморальність, своєрідна антимораль, перевернуті норми моральності.
Подібні норми існують у світі професійних кримінальних злочинців,
так званих «злодіїв у законі», де найбільшою чеснотою оголошується
презирство до праці, жорстокість щодо слабких, демонстративна неповага до
 35
закону й нехтування ним, рабська покора, заснована на страху перед дужчим,
«паханом» і т. д.
Аналогічна по суті «мораль» панує часом і в цілком легальних сферах
діяльності, наприклад у наукових колективах, де головним виявляється не
служіння істині, а захист будь-якою ціною корисливих інтересів
представників «своєї» наукової школи, пригнічення талановитих «чужаків»,
прагнення створити замкнену касту, куди немає доступу цим «чужакам»,
намагання дискредитувати надзвичайно корисні, але «чужі» відкриття і т. д.
В нашому суспільстві наявність подібної моралі у окремих соціальних і
професійних груп обтяжується розбалансованістю ринку й фінансової
системи, застійними явищами у виробництві, всеохоплюючим дефіцитом, що
посилює спокуси для морально нестійких людей скористатися своїм
професійним і службовим становищем для розв'язання власних проблем за
рахунок ближніх.
Особливо велика небезпека виникнення антисоціальної корпоративної
моралі серед осіб, котрі мають доступ до дефіцитних матеріальних цінностей
і послуг (торгівля, матеріальне постачання, деякі підприємства харчової та
легкої промисловості і т. п.). Цьому можуть стати на перешкоді як моральний
осуд такої позиції, так і заходи правового характеру, що карають
антисуспільну поведінку людей, котрі керуються в своїй діяльності нормами
корпоративної моралі, яка протистоїть моралі суспільній.
Не випадково і в сучасному світі дістала назву «клятва Гіпократа»
урочиста обіцянка лікаря дотримувати морального кодексу своєї професії,
завжди й усюди керуватися передусім інтересами хворого, приходити йому
на допомогу незалежно від його національної чи релігійної належності,
суспільного становища, політичних поглядів. Медична етика вимагає від
лікаря готовності докласти всіх сил для того, щоб вилікувати хворого або
полегшити його страждання, не рахуючися з труднощами, а якщо це
необхідно, то й із власними інтересами.
 36
Жорстокість останньої максими пояснюється надзвичайною
суспільною значущістю роботи лікаря, від якої залежать доля людини, її
життя та здоров'я. Лікар зобов'язаний до останньої секунди боротися за
життя хворого, роблячи все можливе й неможливе навіть якщо ситуація
безнадійна. Одне із складних, болісних питань лікарської етики
(розроблюваної головним чином самими медиками й іменованої медичною
деонтологією) це ступінь відвертості лікаря й пацієнта: чи слід говорити
хворому правду про його стан, невиліковність хвороби, неминучість
трагічного результату і т. д.
Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним
впливом місцевих національно-культурних традицій, відповіді на ці питання
також дуже різні. Наприклад, у нашому суспільстві прийнято вважати, що
лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість
смерті. Навпаки, лікар зобов'язаний усіляко підтримувати віру у видужання,
щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждань душевних.
У деяких західних країнах лікар зобов'язаний повідомити пацієнтові
всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибелі та
час, що ще залишається у хворого для того, аби він міг завершити всі свої
земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім'ю,
приготуватися до неминучого, виконати релігійні обряди в тому випадку,
якщо це віруючий, і т. д.
В основі всієї діяльності лікаря має лежати славнозвісний
гіпократівський принцип: «Не зашкодь!» Тільки спираючися на цей принцип
лікар може вибудовувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути
доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворого
— це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності
лікувального процесу.
Лікар зобов'язаний свято шанувати права, честь і гідність свого
пацієнта, оберігати його душевний спокій. Відомо, що хвора людина часто
зовсім безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним),
 37
приниженням, безцеремонністю та байдужістю й опиняється в цілковитій
залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай
негідно для порядної людини й лікаря, цілителя зловжити цим довір'ям, своїм
особливим становищем у долі стражденного.
Особливого значення в цьому плані набуває безумовне збереження
медиком лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через недбалість)
може завдати тяжких моральних мук нещасному або навіть убити його. Така
воістину величезна значущість збереження лікарської таємниці стає особливо
зрозумілою сьогодні, коли людству загрожує катастрофічна епідемія СНІДу,
жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка людина незалежно
від своїх моральних засад.
Розкриття факту захворювання на СНІД робить людину ізгоєм у
суспільстві навіть якщо це абсолютно ні в чому не винувата дитина. Людина
фактично викидається з суспільства, зазнає злобного й презирливого
ставлення з боку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а
подекуди й з агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених
вірусом СНІДу, таємницю котрих було розкрито через безвідповідальність та
аморальність деяких медиків, які знехтували великим гіпократівський «Не
зашкодь!»
Серйозні моральні проблеми .виникають і в зв'язку з дедалі
поширюваною практикою трансплантації людських органів, коли перед
лікарем постає завдання точного визначення того, чи є донор мертвим, а чи
він іще живий, і чи не буде порятунок однієї людини фактичним убивством
іншої, тим більше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до
останньої секунди, навіть якщо ситуація абсолютно безнадійна. Нині
визнано, що в подібній ситуації пріоритет має належати інтересам донора, а
не реципієнта.
З розглядуваними питаннями тісно пов'язана проблема «евтаназії»
(«легкої» смерті), коли невиліковно хворому для припинення його страждань
прискорюють смерть шляхом медикаментозного впливу на його власне
 38
прохання. Дана проблема є однією з найгостріших у сучасній медичній етиці.
Справді, чи має лікар право замахуватися на великий дар природи — життя
навіть на прохання пацієнта? З іншого боку, чи може він бути байдужим до
нестерпних людських мук?
Не менш важливе й питання про моральну допустимість
експериментальних дослідів на людях. Такі експерименти можуть
здійснюватися виключно добровільно, з дотриманням усіх запобіжних
заходів, з максимальним почуттям відповідальності тих, хто їх проводить.
Воістину моральним подвигом в інтересах людства слід визнати ті
експерименти, які лікар проводить на собі. Наприклад, у 20-х роках
нинішнього століття медик із Німеччини Форс-ман вирішив увести катетер
крізь вену руки прямо у власне серце, щоб дізнатися, що відбувається в
передсердях і шлуночку. Форсмана відмовляли, та він настояв на своєму.
Лікар дивився на екран рентгенівського апарата й спостерігав, як повзе
від ліктя до плеча і входить у серце гумова трубка катетера. Відомі випадки,
коли лікарі, ризикуючи власним життям, свідомо заражали себе вірусами
дуже небезпечних інфекційних захворювань для того, щоб вирвати у хвороби
її таємниці в інтересах порятунку мільйонів хворих людей.
У тоталітарному суспільстві медицина стає частиною репресивної
машини, коли можливі варварські експерименти на людях (нелюд доктор
Менгеле в нацистській Німеччині, епідеміологічний загін генерала Ісії в
Японії, котрі зажили горезвісної відомості своєю наругою над людьми, яких
розглядали виключно як експериментальний матеріал), масове знищення
хворих і безпомічних, калік і стариків, як це мало місце у «третьому рейху».
В такому суспільстві медицина підпорядковується, як і вся решта інститутів,
тільки політичній доцільності, яка, в свою чергу, визначається владарюючою
верхівкою.
Внаслідок тоталітарного домінування політики медицина підкоряється
зовнішнім і часто чужим для неї системам регулювання, котрі призводять до
фактичної ліквідації таких понять, як «лікарська таємниця», «клятва
 39
Гіпократа», «лікарський обов'язок». Етичні норми підмінюються
політичними інтересами.
Медична етика вимагає від лікаря постійної роботи над собою не
тільки в суто професійному, а й у моральному плані. Лікар мусить уміти
володіти собою, стримувати негативні емоції. Слово лікаря зцілює не
меншою мірою, ніж його скальпель. Великий медик В. М. Бехтерев
стверджував: якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше, то це не
лікар. Тому в загальній системі медичної освіти особливо багато важить
етична, моральна підготовка та виховання майбутніх медиків на принципах
професійної честі, гуманізму, людської порядності, відповідальності.
З огляду на специфіку самої професії медика медична етика є
необхідною й невід'ємною стороною професійної спроможності. Відсутність
тих якостей, котрих вимагає від лікаря медична етика, є свідченням його
професійної непридатності. Аморальним, порочним людям має бути
закритий доступ до цієї зовсім особливої сфери людського буття, якій
потрібні люди чесні, мудрі, самовіддані, здатні на великі подвиги
самопожертви та милосердя. Збереження благородних етичних традицій
медицини має стати одним із головних завдань медичної деонтології.
Не менш гостро постають моральні проблеми й у сфері судової
діяльності, де надзвичайної ваги набуває суворе дотримання й правильне
застосування норм моральності у відправленні правосуддя, судочинства,
роботі судових, прокурорських та слідчих органів.
Судова діяльність зачіпає життєві інтереси суспільства та індивіда, від
неї залежать добре ім'я, честь і гідність громадянина, його свободи,
благополуччя сім'ї. Тим-то ця особлива сфера діяльності потребує й
особливого морального регулятора — судової етики. її розглядають у двох
смислах: як науку і як систему норм, котрих належить дотримувати. Судова
етика—це наука про застосування загальних норм моралі, моральності в
специфічних умовах діяльності суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, про
 40
здійснення моральних принципів у розслідуванні та розв'язанні різних
судових справ.
Між етикою й правом існують дуже своєрідні відносини. Норми етики
часто виступають водночас і нормами права. Правові заборони виявляються
заразом і моральними заборонами. Такі, наприклад, вимоги моралі, як «не
вбий», «не вкрадь», є також і вимогами закону. Тому здійснення правосуддя
нерозривно пов'язане з морально-етичною проблематикою. Будь-яке судове
рішення, діючи на суспільну свідомість, виконує в той же час і певну
виховну функцію з позитивним чи негативним знаком.
Моральне начало в судовій діяльності необхідне для виключення при
дотриманні посадових інструкцій формально-бюрократичної реалізації
закону, для гармонійного поєднання його букви й духу. Річ у тому, що жоден
закон не може бути таким довершеним, щоб він ніколи не г^гі-требував
тлумачення в разі конкретного застосування. В цьому ж аспекті дуже багато
що залежить від конкретного виконавця, його особистісних, насамперед
моральних якостей. Порядністю, вихованістю, чесністю людини, котра стоїть
на сторожі закону, нерідко визначається обличчя самого закону.
Судова етика не допускає обману, провокацій, прагнення досягти
потрібного при розгляді результату будь-якою ціною. Так само недопустимі
в моральному відношенні прийоми допиту, побудовані на упередженому
ставленні до допитуваного, некоректність до людини, винуватість якої ще
проблематична. В основі судового процесу мають бути поняття
справедливості, гуманізму та добросовісності.
Під справедливістю слід передусім розуміти відповідність міри
відплати мірі злочину. Справедливість пов'язує дві форми суспільної
свідомості: право й мораль. Усякий присуд оцінюється суспільством не
тільки з правових, а й із морально-етичних позицій, і тому бажано, щоб,
спираючись виключно на закон, присуд ураховував моральне почуття
суспільства, уникав суперечності між правом і мораллю, законністю й
справедливістю. Та оскільки моральне почуття може видозмінюватися під
 41
дією тимчасових і випадкових обставин, присуд має відповідати вимогам
закону навіть якщо в даний момент суспільство настроєне інакше. Як
правило, законний за своєю суттю присуд збігається з моральним почуттям
суспільства.
Особливо аморальним у цьому розумінні є будь-який тиск на суд, хай
навіть з найкращими намірами. Суд, що став заручником натовпу чи
високопоставлених осіб, перестає бути органом правосуддя й перетворюється
на орган судової розправи. Подібне втручання позбавляє суд головного:
безпристрасності, неупередженості, об'єктивності і, як наслідок першого,
справедливості. Аморально, а сьогодні вже й злочинно, чинити тиск на
слідчого, прокурора, суддю, спонукаючи їх обминути закон і всупереч своїй
совісті прийняти вигідне якійсь із сторін рішення.
Суддя, якщо він етична особистість, зобов'язаний підкорятися
виключно вимогам закону, незважаючи ні на які обставини, що стосуються
особисто його, діяти за давньоримським принципом: «Хай звершиться
правосуддя, хоч би й загинув світ». Ця моральна максима має стати
особистим переконанням судді, якщо він хоче бути чесним слугою закону.
Звісно, йдеться тут не про загибель світу, а про готовність слуги закону
знести будь-які тяготи й біди в ім'я торжества правосуддя.
В судовому процесі має зберігатися об'єктивність, і його учасники
(суддя, звинувач і т. д.) не мають права у ставленні до позивача та
відповідача, звинувачуваного й жертви піддаватися особистим симпатіям. У
цій ситуації необхідна своєрідна аскеза людини, здатної справити істотний
вплив на хід і результат процесу. Аскеза в даному випадку — це усвідомлене,
добровільне приборкання власних пристрастей, прихильностей, переживань
в ім'я ідеалу об'єктивності та справедливості. В ім'я цього ж ідеалу в
демократичному суспільстві суддя, прокурор і т. д. при розгляді конкретної
справи не повинні допустити, щоб у їхні висновки проникали їхні власні
ідейні й політичні переконання, партійні та групові настрої, все те, що може
викривити закон, який є втіленою об'єктивністю.
 42
Учасники процесу, й насамперед суддя, зобов'язані приймати рішення,
оперті на закон і відповідні їхньому внутрішньому переконанню. Внутрішнє
переконання являє собою певний інтелектуально-моральний стан, що дає
почуття впевненості в правильності й справедливості прийнятого рішення.
Внутрішнє переконання безпосередньо пов'язане з моральним світом
людини, на яку покладено суспільством важкий тягар карати й милувати,
брати на себе відповідальність за можливу помилку, ціна якої — життя,
свобода й гідність іншої людини.
Таким чином, моральна неспроможність юриста істотно детермінує і
його професійний рівень і навіть просто професійну придатність, бо не існує
законів і систем, котрі могли б сповна убезпечити суспільство від наслідків
елементарної людської аморальності. Всяка аморальність заслуговує осуду, у
сфері ж юстиції (що означає в перекладі з латини — справедливість)
аморальність абсолютно недопустима й соціально небезпечна. В суспільстві,
що прагне бути демократичним, неприйнятна участь органів правосуддя в
якій би то не було політичній боротьбі. Правосуддя зобов'язане бути
політично нейтральним і орієнтуватися виключно на Конституцію та інші
законодавчі акти. Виходячи із сказаного, робимо висновок, що поділ властей
(законодавчої, виконавчої, судової) є вимога не тільки політична, а й
моральна.
Суддя, прокурор, слідчий, котрі підкоряються не законові, а тиску,
вимогам якихось політичних сил — запевно аморальні й роблять таким де-
факто всякий закон, якого вони торкаються, бо їхні дії та міркування
продиктовані/не внутрішніми переконаннями, не результатом моральних
шукань і болісних роздумів, а зовнішнім тиском з боку політичних догм і
вузькопартійних прихильностей. Тому незалежність правосуддя, що
забезпечує незалежність дій і рішень слуги закону від будь-яких
позаправових чинників — є не тільки державний, правовий, а й моральний
ідеал демократичного суспільства.
 43
В умовах торжества правосуддя в судовому процесі з будь-якої справи
не повинно бути місця настроям помсти, зведенню політичних чи особистих
рахунків, бо використання судової влади з подібними цілями не тільки
глибоко аморальне, а й злочинне. В ході судового процесу всі його учасники
зобов'язані додержувати таких простих норм моральності, як тактовність,
витриманість, ввічливість.
Грубість, знервованість, погрози, хамство не тільки принижують
особистий авторитет судді, прокурора, адвоката, а й викликають неповагу до
цих людей, суду, самої ідеї правосуддя. Крім рішення з конкретної справи,
всякий судовий процес реалізує також великі виховні завдання, формує у
громадян те ставлення до судової влади, ту віру в неї, котра виражена в
давньоримській формулі: «Закон суворий, але це — закон!» Без поваги до
закону, без моральної порядності його слуг не може бути й послідовного,
добровільного додержання закону.
Важливу роль у забезпеченні такої соціально значущої діяльності, як
діяльність учителя, вихователя відіграє педагогічна етика, що розглядає
моральні проблеми виховання та освіти, спілкування вихователя з
вихованцем, визначає моральні цілі виховання, а також моральну
допустимість тих чи інших шляхів досягнення педагогічної мети. Професія
педагога, як і професія лікаря, вирізняється найвищим рівнем єдності
професійного та морального начал.
Відношення «вчитель — учень», «вихователь — вихованець»
будується на ставленні першого до другого як до унікальної людської
особистості з її неповторними якостями, здібностями, специфікою.
Специфіка педагогічної діяльності висуває підвищені моральні вимоги
до педагога. Вимоги ці, звичайно, виступають як ідеал, досягнення якого слід
прагнути. Ідеал педагога: мудра, добра, тактовна, вимоглива, освічена
людина, непересічна особистість, істинний громадянин Вітчизни, котрий має
власні тверді переконання та міцні моральні устої, здатний мужньо їх
 44
відстоювати, талановитий вихователь, прекрасний фахівець, вільна й
незалежна натура, котра викликає повагу й симпатію учнів і співгромадян.
Вихователь сам повинен бути взірцем вихованості, бо головним
засобом виховання виступає особистість педагога, яку не можуть замінити
найновітніші технічні засоби навчального процесу. Повагу до вчителя
створює найдорожчий його моральний і професійний капітал — авторитет,
котрий необхідно всіма можливими способами оберігати й самому вчителеві,
й суспільству, й системі народної освіти.
 45
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Варій М.Й. Загальна психологія. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Центр
учбової літератури, 2007.
2. Винославська О.В., Бреусенко – Кузнєцов О.А, Зливков В.Л. та інші.
Психологія : Навч. посібник. К.: фірма «ІНКОС», 2005.
3. Всеукраїнська електронна бібліотека [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : https://youalib.com/
4. Дубравська Д.М. Основи психології: Навч. посібник. Львів: Світ, 2001.
5. Економіко-правова інтернет бібліотека [Електронний ресурс] / режим
доступу : http://vuzlib.net/
6. Етика : навч. посіб. / В. О. Лозового, О. А. Стасевська, [та ін.] ; за ред.В. О.
Лозового. – Київ : Юрінком Інтер, 2007. – 223 с. – 966-667-141-7.
7. Етика : Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.;
Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -
382 с.
8. Естетика поведінки / О. В. Лепешинська, Л. Р. Орданська, Р. М. Жукова [та
ін.]. – Київ : Молодь, 1965. – 228 с.
9. Інтернет бібліотека економіста [Електронний ресурс] / режим доступу :
http://www.library.if.ua/
10. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія : схеми,
опорні конспекти, методики: Навч. посібнк К.: Ельга, Ніка – Центр, 2005.
11. Малахов В. Етика : навч. посіб. курс лекцій / В. А. Малахов. – 5-е вид. –
Київ : Либідь, 2004. – 384 с.-966-06-0332-0.
12. Максименко С. Д., Соловієнко В. О. Загальна психологія: Навч.
посібник. – К., 2000.
13. Максименко С.Д. Загальна психологія. 2-ге вид. – Вінниця: Нова Книга,
2004.
14. Москалець В.П. Психологія особистості. Київ.: Центр учбової
літератури, 2013.
 46
15. М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навч. посібник. – 3-е вид., К.: Вища
школа, 2004.
16. Портал OСВІТА.UA [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://
https://osvita.ua/
17. Прилуцька А. Є. Культурологія (культурологія, етика, естетика) : навч.
посіб. / [А. Є. Прилуцька, Є. М. Корабльова]. – Харків : Торсінг плюс, 2009. –
288 с. – 978-966-404-886-3.
18. Русинка І.І. Психологія : Навч. посібник К.: Знання, 2007.
19. Савчин М.В. Загальна психологія. Частина 1. Нвч. пос. Дрогобич. 2009.-
372 с
20. Тофтул М. Г. Етика : підручник / М. Г. Тофтул. – 2-ге вид., випр., допов.
–Київ : Академія, 2011. – 437 с. –978-966-580-359-1.
21. Шиманова О. Етика і професійна етика : навч.-метод. посіб. / Ольга
Шиманова. – Львів : ПП Сорока Т. Б., 2012. – 131 с.
22. Юрій М. Етика : підручник / М. Ф. Юрій. – Київ : Дакор, 2006. – 320 с. –
966-8379-05-5.