ТЕМА: «СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ

«ЛЮДИНА»,«ОСОБИСТІСТЬ»«ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ» «ІНДИВІД»

ЗМІСТ

1. ВСТУП
2. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА
3. ВИСНОВОК
4. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1
 ВСТУП

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення

цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так
і в сучасній психології. Це на сам перед поняття індивіда, людини ,
особистості, індивідуальності, суб’єкта.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї

потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що
немовля—це „чиста дошка”, на якій під впливом соціуму „пишуться” ознаки
людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла
й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі
оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту,
самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних,
фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних
соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити
біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини
саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття
індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

2
 ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА
1. Поняття про особистість
 
В психології поняття „особистість” розглядають в сукупності понять:
„людина”, „індивід”, „індивідуальність”.
І – людина;
ІІ – індивід;
ІІІ – особистість;
ІV – індивідуальність.
І. Людина – представник людського роду „Homosapiens” (хомосапіенс).
ІІ. Індивід – це окремий представник людського роду, конкретна
самість.
ІІІ. Особистість – суспільна людина, якій притаманні погляди на життя,
переконання, а значить розвинутий світогляд, яка активно реалізує своє
здібності.
ІV. Індивідуальність – сукупність неповторних рис в людині.
Людина стає особистістю за таких умов:
1 – коли народжується психічно-здоровою (народжена людина ще не є
особистістю) ;
2 – коли формується у суспільства (серед людей).
Структура особистості (Асмолов) :
Будуючи наділеною від народження певними біологічними якостями,
людина стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у своїх його
проявах (способів і засобів виробництва, духовної культури тощо).
Кількісні та якісні зміни відбуваються протягом усіх етапів
формування особистості. Вони пов'язані з фізіологічним розвитком, але
визначаються не ним, а наслідками взаємодії з зовнішнім світом, яка
регулюється нервовою системою та її психічними функціями, а в дитинстві
здійснюється за допомогою дорослих у спільній діяльності з ними,

3
регулюється словом. Це забезпечує якісні зміни як окремих психічних
процесів, так і психіки в цілому.
Психіка дитини формується з віком та ускладнюється як структурно
організована динамічна система. Виникають нові психічні якості, нові
складні психічні структури внаслідок диференціації наявних структур,
виділення окремих функцій і нової їх інтеграції, тобто об'єднання у нове ціле.
Процес психічного розвитку йде не від елементів до цілого, а від структурно
нижчого до вищого цілого. Онтогенез психіки виступає як незворотна
послідовність ускладнюваних структур, у якій генетично пізніші структури
виникають із більш ранніх і включають їх у себе в зміненому вигляді.
Онтогенез психіки відбувається не по прямій, а по спіралі. Кожна нова
психічна структура виникає на основі попередньої. Більш ранні структури не
зникають з появою пізніших, в індивіда завжди є можливість повернутися до
них.
Ускладнення психічних структур при переході від нижчих до вищих
рівнів психічного життя стосується всіх сторін психічного розвитку –
мотиваційного плану психічної діяльності дитини (комплекси потреб,
інтересів та інших спонукань до дій), змістового боку психічних процесів
(системи уявлень, знань, понять про об'єктивну дійсність), операційного їх
плану (системи дій, операцій, навичок), всієї психічної діяльності загалом.
У процесі психічного розвитку дитини дифузні прояви її активності
перетворюються, за даними Г. С. Костюка, в дії, регульовані образами
об'єктів, що їх викликають. Ці дії ведуть до збагачення чуттєвого пізнання
світу. Сприйняття об'єктів спочатку включається в акти спілкування дитини з
дорослими, які її доглядають, її хапальних та інших дій, а далі воно
перетворюється на особливу перцептивну дію, спрямовану на споглядання
об'єктів, спостереження за ними, обстеження їх, виділення характерних ознак
і утворення цілісних образів об'єктів. Водночас формуються і так звані
мнемічні, репродуктивні дії, що характеризують розвиток пам'яті.

4
Розвивається мислення, переходячи від наочно-дійової до наочно-образної та
поняттєвої форми. Складаються емоції та почуття.
Під час набуття дитиною досвіду постають різні види її предметної
діяльності, що спричинює подальший розвиток психіки дитини.
Взаємозв'язок психіки і діяльності стає джерелом прогресивних змін.
Кожному віковому етапу психічного розвитку властива своя провідна
діяльність, у якій, за О. М. Леонтьєвим, передусім задовольняються актуальні
потреби індивіда, формуються мотиваційні, пізнавальні, цілеутворювальні,
операційні, емоційні та інші процеси. Це такі види, як пізнавальна діяльність,
спілкування, гра, виконання доручень дорослих, навчання, праця, творчість.
Упродовж психічного розвитку і становлення різних видів діяльності
складаються психічні властивості індивіда, що являють собою потенційну
форму існування процесів і дій, які зберігаються й тоді, коли актуально не
функціонують. Це розумові, емоційні, вольові, моральні й трудові якості
індивіда, характерні риси його свідомості і самосвідомості.
Створюється система психічних властивостей підростаючого
людського індивіда – особистість. Особистість здатна усвідомлювати
навколишнє буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі минулого і
теперішнього, прогнозувати своє майбутнє, передбачати не тільки близькі, а
й більш віддалені результати своїх дій, усвідомлювати норми суспільної
поведінки і керуватися ними. Розвиток свідомості особистості полягає у
формуванні світорозуміння, переконань, які забезпечують її моральну
стійкість, здатність підпорядковувати нижчі спонукання вищим мотивам
діяльності, тримати правильну лінію у своїй поведінці.
Формування системи психічних властивостей підростаючого індивіда,
його свідомості та самосвідомості є необхідною умовою становлення його як
суспільної істоти, як суб'єкта спілкування з іншими людьми, майбутнього
носія суспільних відносин. Індивід поступово стає таким суб'єктом,
вступаючи у відносини в доступній для нього формі виконуючи функції й

5
обов'язки, які покладаються на нього у сім'ї, в школі, у виробничому
колективі тощо.
З розвитком особистості виявляються типологічні й індивідуальні
відмінності. Вони полягають у функціональних особливостях нервової
системи, темпераменті, у потребах, інтересах, характерологічних рисах дітей
та підлітків, моральних, вольових, емоційних, розумових якостях, рівневі
розвитку здібностей тощо. При цьому складається неповторна специфічність
особистості – її індивідуальність.

2. Співвідношення понять "людина", "індивід", "особистість"

Поряд з поняттям "особистість" вживаються терміни "людина",

"індивід", "індивідуальність". Змістовно ці поняття переплетені між собою.
Людина - це родове поняття, яке вказує на віднесення істоти до вищого
ступеня розвитку живої природи - до людського роду. У понятті "людина"
стверджується генетична зумовленість розвитку власне людських ознак і
якостей.
Індивід - це одиничний представник виду "homo sapiens". Як індивіди
люди відрізняються один від одного не тільки морфологічними
особливостями (такими, як зростання, тілесна конституція і колір очей), але і
психологічними властивостями (здібностями, темпераментом, емоційністю).
Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей
конкретної людини. Ця своєрідність його психофізіологічної структури (тип
темпераменту, фізичні та психічні особливості, інтелект, світогляд, життєвий
досвід).
Співвідношення індивідуальності й особистості визначається тим, що
це два способи буття людини, два його різні визначення. Розбіжність ж цих
понять проявляється, зокрема, в тому, що існують два відмінних процесу
становлення особистості та індивідуальності.

6
 Становлення особистості є процес соціалізації людини, який полягає в
освоєнні їм родової, суспільної сутності. Це освоєння завжди здійснюється в
конкретно-історичних обставинах життя людини. Становлення особистості
пов'язане з прийняттям індивідом вироблених у суспільстві соціальних
функцій і ролей, соціальних норм і правил поведінки, з формуванням умінь
будувати відносини з іншими людьми. Сформована особистість є суб'єкт
вільного, самостійного і відповідального поводження в соціумі.
Становлення індивідуальності є процес індивідуалізації об'єкта.
Індивідуалізація - це процес самовизначення і відокремлення
особистості, її виділення зі спільноти, оформлення її окремо, унікальності та
неповторності. Що стала індивідуальністю особистість - це самобутній,
активно і творчо виявив себе в житті людей.
У поняттях "особистість" і "індивідуальність" зафіксовані різні
сторони, різні виміри духовної сутності людини. Суть цієї відмінності добре
виражена в мові. Зі словом "особистість" зазвичай вживаються такі епітети,
як "сильна", "енергійна", "незалежна", підкреслюючи тим самим її діяльнісну
представленість в очах інших. Про індивідуальності кажуть "яскрава",
"неповторна", "творча", маючи на увазі якості самостійної сутності.

Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-

фізіологічні передумови, закладають підвалини створення
особистості. Індивід—це людська біологічна основа розвитку особистості у
певних соціальних умовах.
Якщо уявити, що П. Жане, неймовірне: що в наслідок якихось
драматичних подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука,
техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації, а
меленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй
спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за
антропологічним типом припинився би, став неможливим, а в кращому разі

7
пішов шляхом, характерним для тваринного світу. Зрозуміло, що про
розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.
Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до
тваринних зграй. Такі діти хоч і народилися індивідами, але їхній розвиток
був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так
і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять
вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища
та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості.
У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається
саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із
притаманними їй соціально зумовленими ознаками—вищими психічними
функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та
перетворення довкілля та себе.
Особистість—це індивід із соціально зумовленою системою вищих
психічних якостей, що визначається залученістю людини до суспільних,
культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в
процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість
опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та
природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті
особистість—це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя.
В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає
суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної діяльності
й самого себе.
Спочатку він приймає—переважно як об’єкт—різнобічні впливи з боку
дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного,
культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством
у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї, дошкільних
та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно
створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку

8
формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й
перетворення об’єктивної дійсності та себе.
Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах.
Особистість зажди конкретно-історична, вона—продукт епохи, життя своєї
країни, своєї сім’ї. Вона—очевидець та учасник суспільного руху, творець
власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.
У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської
діяльності та спілкування мовою, в неї формуються вищі психічні функції,
свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного
цілеспрямованого пізнання і перетворення навколишнього соціального та
природного середовища. В неї з’являється здатність до самовдосконалення,
самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та
самонавчання. Вона вступає у „суб’єкт-суб’єктні” стосунки з іншими
людьми.
Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина
як соціальна біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно
ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і
біологічних ознак—антропологічних, етнографічних, культурних та ін.
Поняття особистості тлумачиться неоднозначно—залежно від того,
який підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири
аналітичних підходи—соціально-психологічний, індивідуально-психологічний,
діяльнісний та генетичний, реалізовані багатьма психологами.

9
 ВИСНОВКИ

Проблема особистості - проблема неосяжна, значима і складна, що

охоплює величезне поле досліджень. Поняття особистості відноситься до
числа найскладніших в человекознании. До цих пір ще не склалося досить
обгрунтованого і загальноприйнятого визначення багатозначність змісту
цього поняття обумовлена багатоаспектністю проявів особистості,
різноманіттям її становлення і розвитку. Але конституирующий
характеристикою особистості людини є її суб'єктивність. Погляд на
особистісне в людині як прояв його суб'єктивності не є прерогативою
філософської думки. Таке уявлення про особистість в психології, соціології,
педагогіці; література. Мистецтво, політика, та й сама мова повсякденного
життя наділяють особистість силою активності. Хто не активний. Той
знеособлений. У цьому сходяться наукові й інтуїтивні концепції особистості
у свідомості людей. «Те чого не дістає рабові, - писав Гегель- це визнання
його особистості; принцип же особистості є загальність. Пан розглядає раба
не як особистість, а як яка не володіє самостійністю річ, сам раб не числиться
«Я», його «Я» є пан ».
Особистість є пан самого себе, - така максима ціннісного осмислення
феномена особистості в культурі.

10
 Людина - істота діяльне. Включившись в систему суспільних відносин і
видозмінюючись у процесі діяльності, людина набуває особистісні якості і
стає соціальним суб'єктом.
Ми не говоримо «особистість новонародженого», розуміючи його як
індивіда. Ми всерйоз не говоримо навіть про особу дворічної дитини, але він
багато мав з громадського оточення. Тому особистість не є продукт
перехрещування біологічних і соціальних факторів.
На відміну від індивіда, особистість не є цілісність, обумовлена
генотипом: особистістю не народжуються, особистістю стають. Певний
вплив на розвиток і формування особистості надає процес становлення
соціального «Я».
Зміст процесу становлення соціального «Я» - це взаємодія із собі
подібними. Призначення цього процесу - це пошук свого соціального місця в
суспільстві. Результатом цього процесу є зріла особистість. Головними
тимчасовими точками формування особистості є: усвідомлення свого «Я» і
осмислення свого «Я». На цьому завершується початкова соціалізація і
формування особистості.
Становлення соціального «Я» можливе тільки як процес засвоєння
думки значимих людей для людини, тобто через розуміння інших дитина
приходить до формування свого соціального «Я» (вперше це процес описав
Ч.Кули). Можна сказати інакше: на соціально - психологічному рівні
становлення соціального «Я» відбувається через интериоризацию культурних
норм і соціальних цінностей. Це процес перетворення зовнішніх норм у
внутрішні правила поведінки.
Особистість формує такі відносини, яких немає, і ніколи не було, і в
принципі не може існувати в природі, а саме - громадські. Вона
розширюється через сукупність суспільних відносин, а, отже, динамічний
ансамбль людей, пов'язаних взаємними узами. Тому особистість не тільки
існує, а й народжується, саме, як «вузлик» зав'язується в мережі взаємних
відносин.
11
 Особистістю людина стане, коли почне удосконалювати соціальний
чинник своєї діяльності, тобто ту її сторону, яка спрямована на суспільство.
Тому фундаментом особистості виступають суспільні відносини, але тільки
такі, які реалізуються в діяльності.
Усвідомивши себе як особистість, визначивши своє місце в суспільстві
і життєвий шлях (долю), людина стає індивідуальністю, знаходить гідність і
свободу, які дозволяють відрізнити його то будь-який інший особистості,
виділити її серед інших.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. “Психологія” – підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ:

“Либідь”. 2000 р.
2. Костюк Г. С. “Навчально-виховний процес і психічний розвиток
особистості”. – Київ. 1999 р.
3. Гончарук П. А. “Психологія навчання”. – Київ. 1995 р.
4. “Вікова психологія”. За ред. Г. С. Костюка. – Київ. 1996 р.
Хьелл Д., Зіглер Д. Теорії особистості - М.1997

5. Психологія і педагогіка. Навчальний посібник для вузів. Радугин А.А.

Москва, 1997р.

12