Лекція 11.

Тема: Предмет та основні поняття вікової та педагогічної психології

Предмет, завдання, структура і основні поняття вікової та педагогічної психології. Питання педагогічної
психології в працях вітчизняних педагогів і психологів.
Основні закономірності психічного розвитку. Передумови, джерело і рушійні сили психічного розвитку.
Принципи вивчення психіки дитини. Принципи досліджень у віковій та педагогічній психології
Методи досліджень у віковій та педагогічній психології: організаційні, емпіричні, методи обробки даних,
інтерпретаційні методи
Загальна характеристика віку.
Проблема вікової періодизації психічного і особистісного розвитку. Вікові та індивідуальні особливості
розвитку
Періодизація вікового розвитку Д. Б. Ельконіна
Вікова періодизація психічного розвитку дитини від народження до закінчення школи.
Основні напрями вікової психології в Україні та за кордоном.
Основні поняття: онтогенез психіки, гетерохронність, асинхронність, стадіальність, диференціація та
інтеграція, пластичність, сензитивні періоди, соціальна ситуація розвитку, провідна діяльність, новоутворення
особистості і психіки, експеримент і спостереження, співвідношення педагогіки і психології, психологічні
закономірності навчання і виховання. порівняльний метод, лонгітюдний метод, близнюків метод, експеримент,
лабораторний експеримент, природній експеримент, спостереження, самоспостереження, проективні тести, аналіз
результатів діяльності
Основна література 1, 2, 3,
Додаткова література 1, 2

Предмет та завдання вікової та педагогічної психології

Предметом вікової психології як галузі психологічної науки є вікова динаміка психіки людини,
закономірності та факти розвитку психічних процесів і психічних властивостей особистості на різних етапах її
індивідуального життя.
Галузями вікової психології є: дитяча психологія, психологія молодшого школяра, психологія підлітка,
психологія ранньої юності, психологія дорослої людини, геронтопсихологія (психологія старості).
Предметом педагогічної психології є психологічні закономірності навчання і виховання. Конкретизуючи цю
тезу, зазначимо, що педагогічна психологія вивчає пізнавальну діяльність і розумовий розвиток учня, закономірності
формування особистості як свідомого суб’єкта пізнання, спілкування і праці.
У структурі педагогічної психології виділяють: психологію навчання, психологію виховання і психологію
вчителя.
Вікова психологія нерозривно пов’язана з педагогічною психологією. Ця єдність пояснюється спільним
об’єктом дослідження – особистістю, яка розвивається. І вікова, і педагогічна психологія розглядають взаємодію
дитини і дорослого: дитина аналізується в процесі навчання і виховання. Водночас навчання і виховання не можуть
розглядатися поза основним об’єктом цих процесів – дитиною, яка розвивається.
Завдання вікової та педагогічної психології можна розділити на 3 групи:
1. Методологічні завдання.
Методологія – це система принципів і способів організації та побудови теоретичної й практичної діяльності.
Відповідно, під загальними методологічними завданнями розуміють формулювання загального філософського
підходу, способу пізнання, який застосовується дослідником.
Спеціальні методологічні завдання – формулювання методологічних принципів і визначення конкретних
методичних прийомів дослідження. Так, наприклад, до основних проблем спеціальної методології наукового
пізнання в межах вікової психології відносять:
1) проблему рушійних сил психічного розвитку людини;
2) проблему співвідношення навчання і розвитку;
3) проблему вікової періодизації.
2. Теоретико-пізнавальні завдання.
Основна ціль теоретичних досліджень – збільшення знань про загальні закономірності та механізми
розвитку психіки дитини; розробка понятійного апарату. До основних теоретичних проблем вікової та педагогічної
психології на сучасному етапі відносимо:
1) визначення еталонів зрілості особистості;
2) виявлення актуальних і потенціальних можливостей людини в різні періоди її життя;
3) побудова концептуальної моделі материнства;
4) співвідношення інтелектуальних і особистісних змін у загальному психічному розвитку дитини;
5) наукове прогнозування в розвитку психічних ресурсів дитини.
3. Практичні завдання.
Вирішення теоретичних задач розширяє можливості практичного застосування надбань вікової та
педагогічної психології. Практична психологія спрямована на вирішення конкретних проблем певної людини.
Актуальними практичними завданнями вікової та педагогічної психології є:
1) організація оптимальних форм дитячої діяльності та спілкування;
 2) проблема психологічної допомоги в періоди різних вікових криз;
3) проблема гуманізації навчально-виховного процесу;
4) проблема важких дітей.
Зупинимось на характеристиці основних напрямів сучасної вікової та педагогічної психології.

1. Психоаналіз (З. Фрейд).

Предмет дослідження: глибинні почуття і переживання людини. Основу концепції складають два відкриття:
відкриття безсвідомого і відкриття сексуальної основи людини.

Досвід перших дитячих переживань людини на рівні безсвідомого здійснює вплив на її доросле життя.
З.Фрейд вірив,

що "дитина - батько дорослого". Сексуальний розвиток дитини проходить певні етапи. На кожній стадії
інтереси дитини і оточуючих її людей зосереджені навколо якої-небудь частини тіла, що є для дитини джерелом
отримання задоволення. Цей інтерес дорослих і отримання задоволення дитиною - критерії виділення стадій
психосексуального розвитку. Характер перебігу кожної зі стадій здійснює певний вплив на формування
особистісних якостей дитини.

На першій стадії (оральній), яка триває рік, найважливішою сферою динамічної активності є рот. За оральною
стадією йде анальна. Тут основна увага зосереджується на функціях виділення. Ця стадія триває впродовж другого
року життя. Наступна -фалічна стадія, коли провідними ерогенними зонами стають статеві органи. Потім дитина
потрапляє в тривалий латентний період (з 6 до 12 років). У цей час імпульси в основному витіснені та утримуються
в цьому стані. І остання фаза - генітальна - фаза розвинутої сексуальності (від 12 до 18 років) Часто потяги тут
підпорядковуються лібідо, задовольняються шляхом нормальної статевої діяльності.

Особистість розвивається на основі 4 джерел напруги: 1) процесів фізіологічного росту; 2) фрустрацій; 3)

конфліктів і 4) загроз. Прямим наслідком зростання напруги, яка виникає із цих 4 джерел, є те, що особистість
повинна оволодівати новими способами редукції напруги. Ідентифікація (метод, за допомогою якого людина
приймає риси іншого і робить їх частиною своєї особистості) та заміщення (коли об'єкт-вибір виявляється
недоступним через зовнішні й внутрішні бар'єри, формується новий об'єкт, що дозволяє зняти напругу) - це два
методи, завдяки яким індивід учиться вирішувати фрустрації, конфлікти і тривоги.

Е. Еріксон.

Розвиток особистості - закономірна зміна етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення
внутрішнього світу і поведінки людини.

Становлення особистості залежить від впливу соціальних, історичних і культурних чинників, від того
наскільки вона ідентична до соціуму, що її оточує. На кожній стадії людина переживає специфічну кризу, в основі
якої лежить конфлікт. Людина може розвиватися або по лінії благополучного вирішення конфлікту, або по
аномальній лінії.

Е. Еріксон виділяє такі стадії психосоціального розвитку:

1. Орально-сенсорна стадія (перший рік життя) - конфлікт між довірою і недовірою до оточуючого світу. Якщо
він вирішується позитивно - формується надія.
2. М'язево-анальна стадія (від 1 до 3 років) - конфлікт між почуттям незалежності тавідчуттям сорому і сумнів
(формується воля).
3. Локально-генітальна стадія (від 4 до 5 років) - конфлікт між ініціативністю і почуттям вини (формується
цілеспрямованість).
4. Латентна стадія (від 6 до 11 років) - конфлікт між праце-любством і почуттям неповноцінності (формується
уміння).
5. Підлітковий вік і рання юність (від 11 до 20 років) -конфлікт між розумінням приналежності до певної статі
та нерозуміння форм поведінки, яка їй відповідає (формується вірність).
6. Рання дорослість (від 20 до 40-45 років) - конфлікт між прагненням до інтимних відносин і відчуття
ізольованості від оточуючих (формується любов).
7. Дорослість (від 40 - 45 до 60 років) - конфлікт між життєвою активністю і зосередженістю на собі, своїх
дорослих проблемах (формується турбота).
8. Зрілість (більше 60 років) - конфлікт між відчуттям повноти життя і відчаєм (формується мудрість).
2. Біхевіорізм (Дж.Уотсон, Дж. Годфруа, К.Флейк-Хоб-сон, Б.Скіннер).
Предмет дослідження - поведінка людини від народження до смерті. Біхевіорісти не знаходять даних, які
підтвердили б існування спадкових форм поведінки. Вони вважають, що якщо є відносно незначні вроджені реакції,
які приблизно однакові у всіх дітей, та за умови оволодіння зовнішнім і внутрішнім середовищем, спрямовується
формування будь-якої дитини по визначеному шляху. Маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна
"виготовити" людину з будь-якими рисами.

Отже, розвиток психіки залежить від стимулів, які забезпечує середовище. Біхевіорісти заперечують
наявність етапів розвитку дитини. Основне завдання - вивчати умови, що сприяють або заважають научінню. Існує
три способи формування поведінки: позитивне і негативне підкріплення, покарання, відсутність підкріплення.

3. Гуманістична психологія (К.Роджерс, А.Маслоу, В.Франкл, С.Сатір, Ш.Бюлер).

Особистість - унікальна цілісна система, яка є відкритою можливістю самоактуалізації. Існує одна мотивуюча
сила - прагнення до самоактуалізації. Людина не може актуалізуватися, якщо не здатна розрізняти прогресивні та
регресивні шляхи поведінки.

На думку К.Роджерса, основною перешкодою для розвитку точного сприймання, реалістичного усвідомлення
себе є "умова цінності". Як тільки дитина починає усвідомлювати себе, в ній розвивається потреба в любові та
позитивній увазі. Дитина починає діяти так, щоб отримати любов і схвалення, діючи інколи проти своїх власних
інтересів. Дитина намагається бути такою, якою її хочуть бачити, а не такою, якою вона є. К.Роджерс зазначає, що
люди часто формують і підсилюють образ самого себе, що абсолютно не відповідає реальності. Головне - віра у
внутрішні сили складного організму, яким є людина.

А.Маслоу пов'язує виникнення неврозів із затуханням у людині "внутрішніх сигналів" або ж їх повним
зникненням. Людина, позбавлена внутрішніх підказок, шукає такі на стороні. У міру того як індивід все більше
сприймає, розуміє і приймає в "Я - структуру" свої ж органічні переживання, він віднаходить, що заміщення системи
цінностей - це постійний процес. Для здорового пристосування людина повинна постійно оцінювати свої
переживання, щоб побачити наскільки вони вимагають зміни ціннісної структури.

Більшість людей біологічно тягнуться до здоров'я. Існує багато потреб, кожна з яких підпорядкована базовій
тенденції організму до становлення і самопідсилення.

Основні ідеї гуманістичної психології:

1. Людина - цілісна унікальна система і повинна вивчатися в її цілісності.

2. Людина відкрита світу, переживання людиною світу і себе є основною психологічною реальністю.
3. Людське життя потрібно розглядати як єдиний процес становлення і буття людини.
4. Людина володіє потенціями до безперервного розвитку і самореалізації, що є частиною її природи.
5. Людина володіє певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими
вона керується у своєму виборі.
6. Людина є активною, творчою істотою.
4. Культурно - історична концепція Л.С.Виготського.
Середовище є джерелом розвитку вищих психічних функцій. Ставлення до середовища змінюється з віком, а
відповідно змінюється і роль середовища в розвитку. У людини немає вроджених форм поведінки в середовищі. Її
розвиток здійснюється шляхом засвоєння історично вироблених форм і способів діяльності. Морфофізіологічні
особливості мозку і спілкування - умови розвитку дитини. Навчання - рушійна сила розвитку.

Основна закономірність онтогенезу психіки полягає в інтеріорізації дитиною структури її зовнішньої,

соціально -символічної (спільної з дорослим і опосередкованої знаками) діяльності. Л.С.Виготський прийшов до
висновку: будь-яка вища форма поведінки з'являється у своєму розвитку двічі - спочатку в соціальному плані, як
колективна форма поведінки, у співробітництві дитини з дорослим, потім як функція інтрапсихічна (всередині
дитини), як певний спосіб її поведінки. В процесі інтеріорізації складається і розвивається свідомість людини.

Процес розвитку вищих психічних функцій - це процес оволодіння зовнішніми засобами культурного
розвитку і мислення (мовою, письмом тощо); а також розвитку спеціальних вищих психічних функцій. Суть і зміст
культурного розвитку поведінки - глибинні зміни вищих психічних функцій, які відбулися в філогенезі людини.
Культура створює особливі форми поведінки, видозмінює діяльність психічних функцій. У процесі історичного
розвитку людина змінює способи і прийоми своєї поведінки, виробляє нові форми - специфічні, культурні.
Виховання є штучним оволодінням природними процесами розвитку. Воно впливає не тільки на різні процеси
розвитку, але і перебудовує всі функції поведінки.

5. Психологія ставлення про закономірності дитячого розвитку (В.М. Мясищев).

Основою особистості є індивідуально-цілісна система її суб'єктивно-оцінних ставлень до дійсності. В.М.

Мясищев зазначає, що психологічне ставлення - це цілісна система індивідуальних, вибіркових і свідомих зв'язків
особистості з різними сторонами дійсності. Діяльність і поведінка однієї й тієї ж особистості кожного конкретного
моменту визначаються її ставленням до різних сторін дійсності, видами ставлення, які випливають з історії розвитку
особистості, з усієї об'єктивної суспільно-історичної дійсності. Питання про розвиток людини нерозривно пов'язане
з формуванням її видів ставлення. Виховання є процесом взаємодії вихователя і вихованця. Взаємовідносини, що
існують між ними, відіграють істотну роль у процесі взаємодії та разом з тим є результатом цієї взаємодії.

Діяльність (гра, навчання, праця) для формування основних психічних властивостей, які є моральною
основою особистості, може бути і нейтральним процесом, якщо між її учасниками не організовані ставлення
(відносини, що вимагають взаємодопомоги, співробітництва).

Принципи вивчення психіки дитини.

Маленька дитина потребує постійної турботи та захисту оточуючих від шкідливих для її розвитку зовнішніх
впливів. Особлива вразливість, пластичність дитячої психіки зумовлює підхід дорослого до дослідження
внутрішнього світу дитини, побудований на основі принципу гуманізму і педагогічного оптимізму з вимогою «Не
зашкодь».
Щоб виконати перший принцип, педагог повинен глибоко знати дитячу психологію, найновіші її
досягнення, володіти достатньою проникливістю у внутрішній світ дитини, розумінням його неповторності та
специфічності порівняно з дорослою людиною. Цього вимагає другий принцип – ефективності й науковості.
Сутністю принципу детермінізму є основоположна закономірність психіки: зовнішні впливи діють через
внутрішні умови. Розвиток психіки дитини залежить від впливів на неї дорослих, ровесників, але в однаковій
ситуації різні діти по-різному реагують на ці впливи, залежно від своїх індивідуальних особливостей, внутрішньої
активності.
Із принципу детермінізму походить принцип взаємозв’язку і взаємозумовленості психіки, свідомості та
діяльності. Психіка і діяльність виступають як дві сторони одного явища. Діяльність – зовнішня сторона психіки,
а психіка – внутрішній план діяльності. Діяльність визначається задумом, ціллю, програмою її досягнення, тобто
свідомістю. І, навпаки, на створення задумів, програм впливає практика. З одного боку, свідомість керує діяльністю,
а з другого, ускладнення діяльності, оволодіння новими її видами збагачує, розширює свідомість. Таким чином,
діяльність водночас і зумовлена свідомістю, і сама зумовлює її. Цей принцип має важливе значення для визначення
ме- тодів психологічного дослідження.
Індетермінізм – позиція протилежна до принципу детермінізму – стверджує замкнений характер психіки, її
повну незалежність від зовнішніх умов, заперечуючи, що можна дізнатись про переживання людини за її
поведінкою. Фактично предметом вивчення за допомогою інтроспекції виступає свідомість.
Принцип розвитку психіки та свідомості в діяльності стверджує, що діяльність виступає як умова не тільки
прояву, але й розвитку психіки дитини. Виховання і навчання за своєю сутністю є організацією діяльності дитини.
Для вивчення і водночас розвитку психічних особливостей дитини потрібно організувати відповідну діяльність.
Наприклад, творчу уяву можна зафіксувати в малюванні або при створенні казки. Принцип комплексності,
системності й систематичності передбачає, що одне дослідження не дає повної картини психічного розвитку
дитини. Необхідно використовувати комплекс методів дослідження, аналізувати не розрізнені факти, а зіставляти їх,
простежувати всі сторони розвитку психіки дитини в сукупності. Принцип вікового, індивідуального і
особистісного підходу має на увазі, що загальні закони психічного розвитку виявляються у конкретної дитини в
індивідуальних формах. Кожна дитина навчається ходити, говорити тощо, але процеси ці індивідуально неповторні.

Передумови, умови і рушійні сили психічного розвитку дитини

Вихідним для розуміння природи психічного розвитку є співвідношення в дитині природного і соціального,
вродженого й набутого.
Від народження дитина отримує організм з його анатомо-фізіологічною структурою, яка включає
морфологічні й фізіологічні властивості та закономірності їх дозрівання, стать, нервову систему, вроджені
індивідуальні ознаки (конституція, колір шкіри, волосся, очей, група крові, тип ВНД тощо). У новонародженого
активність майже цілком складається з вроджених форм поведінки - безумовних рефлексів. Дитина, на відміну від
тварини, народжується з мінімальною кількістю вроджених рефлексів, але з багатим потенціалом прижиттєвого
їх розвитку у процесі взаємодії з соціальним середовищем.
Таким чином, для цілісного процесу психічного розвитку природна основа, зумовлена генотипом,
виступає передумовою, своєрідним фундаментом, спираючись на який виникають психічні новоутворення при
визначальному впливі соціального середовища.
Наприклад, час виникнення певних психічних реакцій може змінюватись залежно від умов, створених
дорослим. Якщо він проявляє до дитини доброзичливу увагу і турботу, ласкаво розмовляє, то усмішка у малюка
з'являється раніше. Дитина отримує від народження здатність до елементарних психічних функцій (так звані
задатки): різних видів відчуття й сприймання (зорового, слухового, дотикового тощо), найпростішого
запам'ятовування. Вищі психічні функції (мовлення, теоретичне мислення, довільна пам'ять, уява, воля) потребують
тривалого періоду навчання й виховання.
Умови психічного розвитку поділяють на зовнішні й внутрішні.
 Зовнішні - фактори природного і суспільного середовища, що діють на психічний розвиток дитини через
внутрішні умови (С. Л. Рубінштейн). Соціальне середовище є джерелом психічного розвитку. У ньому вирізняють
три компоненти:
 1) макросередовище: суспільство, його соціально-економічна і політична система;
 2) мезосередовище - національно-культурні та соціально-демографічні особливості місця
проживання дитини;
 3) мікросередовище - безпосереднє оточення, близькі дорослі, сім'я.
Внутрішні умови психічного розвитку дитини - це її психічні особливості (розвиток свідомості, досвід,
освіта, мотивація).
Зовнішні та внутрішні умови розвитку особистості тісно взаємопов'язані, їх взаємодія має якісні відмінності
на кожному віковому етапі.
Взаємодія зовнішніх та внутрішніх умов має дві основних форми. По-перше, як взаємопереходи
інтеріоризації та екстеріоризації.
По-друге, як виникнення та розв'язання суперечностей. Так, досвід сприймання й розуміння оточуючого
"дорослого" світу відтворюється дошкільниками у сюжетно-рольових іграх. У школі учні засвоюють основи наук:
відбувається інтеріоризація знань, накопичених людством, які знаходять використання у подальшій трудовій
діяльності індивіда (екстеріоризація).
Суперечності між зовнішніми та внутрішніми умовами відображаються психікою людини як внутрішні
суперечності й виступають рушійними силами психічного розвитку.
Рушійні сили - внутрішні суперечності, що спонукають людину до активності, спрямованої на їх подолання.
Наприклад, Г. С. Костюк вирізнив низку таких важливих внутрішніх суперечностей.
 1. Між новими потребами, цілями, прагненнями та досягнутим людиною рівнем оволодіння засобами,
необхідними для їх задоволення. Наприклад, внаслідок появи комунікативної потреби дитина
оволодіває мовленням як засобом спілкування з оточуючими.
 2. Між інертністю, стабільністю, стійкістю й мінливістю, гнучкістю. Розв'язання цієї суперечності
веде до появи "гнучкої стабільності". Зокрема, узагальнення особистістю різних мінливих мотивів,
способів поведінки призводить до її стійкості в різноманітних життєвих обставинах.
 3. Між досягнутим рівнем психічного розвитку індивіда й образом його життя.
 4. Між перспективними й близькими цілями.
Подолання одних суперечностей призводить до появи інших, які, у свою чергу, ведуть до нових дій, до
подальшого вдосконалення діяльності особистості, що й становить процес її розвитку. Таким чином, особистість
виступає суб'єктом власного розвитку, що відбувається тільки через її активність.
ВИСНОВКИ про передумови, умови й рушійні сили психічного розвитку дитини:
 - передумовою психічного розвитку дитини є її природна основа, зумовлена генотипом;
 - джерелом і зовнішньою умовою психічного розвитку дитини є соціальне середовище;
 - внутрішньою умовою психічного розвитку дитини є її психічні особливості;
 - суперечності між зовнішніми та внутрішніми умовами розвитку психіки дитини виступають
рушійними силами її психічного розвитку.

6. Класифікація методів дитячої психології.

Вивчення психіки дитини становить складну задачу науковців, а також педагогів. Засобами психологічного
дослідження виступають методи – певні шляхи збору наукових фактів, які потім слугують предметом теоретичного
аналізу.
Методи психології відображають специфіку психологічних фактів або явищ.
Методи дитячої психології можна розподілити на чотири групи.
1 група вирізняється за організаційним критерієм і включає:
• порівняльний метод, який ще називають методом вікових або поперечних зрізів. Він передбачає одночасне
вивчення певного психічного явища у різних вікових груп з метою виявлення його динаміки;
• лонгітюдний – передбачає дослідження динаміки певного психічного явища у одних і тих же конкретних
дітей або їх груп протягом тривалого часу (кількох років);
• комплексний – в дослідженнях беруть участь різні спеціалісти (фізіологи, гігієністи, педагоги і психологи).
2 група це емпіричні методи (дослідницькі), до яких належить:
• cпостереження;
• cамоспостереження;
• експеримент – природний, лабораторний.
3 група – психодіагностичні методи – виявляють актуальний рівень розвитку психіки чи особистості дитини
(тести).
4 група – додаткові методи, які самі по собі не забезпечують достатньої об’єктивності результатів – аналіз
продуктів діяльності, аналіз класних і шкільних документів, біографічні методи, бесіда, інтерв’ю.
5 група – методи обробки результатів, що включають кількісну обробку методами математичної статистики
(кореляційний, дисперсійний, факторний аналізи) та якісну обробку шляхом диференціації результатів за типами,
видами, варіантами, їх категоризацію.
 МЕТОДИ
Вікова та педагогічна психологія, як галузь психологічної науки, використовує комплекс загальноприйнятих
методів дослідження сучасної психології. Так, із загальної психології у вікову перейшли всі методи, що
використовуються для вивчення когнітивних процесів і особистості. Із соціальної - методи, за допомогою яких
вивчається міжособистісні відносини в різних дитячих групах, а також взаємовідносини між дітьми і дорослими. Всі
ці методи адаптовані до віку дитини.

Класифікація методів вікової та педагогічної психології

За ціллю і задачами дослідження:

1) описові (не експериментальні):

- спостереження;
- бесіда;
- анкета;
- вивчення продуктів діяльності;
2) діагностичні (вимірювальні):
- тести;
3) пояснювальні (експериментальні):
- природній експеримент;
- моделюючий експеримент;
- лабораторний експеримент;
4) перетворюючі (формуючі):
- навчаючий експеримент;
- виховуючий експеримент.
За організацією дослідження:

1) повздовжній зріз (лонгітюдний метод) - дослідження одних і тих самих дітей упродовж тривалого періоду
часу;
2) поперечний зріз - дослідження проводиться на окремих і різних за віком групах дітей. Ціль - дослідження
особливостей даного моменту формування психіки;
3) комплексне дослідження - використання і поперечних, і повздовжніх зрізів різними дослідниками.
Специфіка предмета психолого-педагогічних досліджень у віковій і педагогічній психології породжує
модифікацію у використанні окремих методів. Так, спостереження часто проводиться як щоденникові записи
(щоденники матері) - послідовна фіксація фактів, що свідчать про психічний розвиток дитини.

Лабораторний експеримент за частотою використання у віковій та педагогічній психології поступається

природному. Важливим для вікової та педагогічної психології є формуючий (навчаючий та виховуючий)
експеримент. Саме завдяки йому зміни психічної діяльності дітей розглядаються в результаті активного впливу
дослідника (часто педагога) на досліджуваного (учня).

Особливе місце серед методів дослідження індивідуальних і вікових відмінностей дітей посідає близнюковий
метод, запозичений з диференційної психології. За допомогою цього методу досліджується подібне і відмінне між
гомозиготними й гетерозиготними близнюками, що дозволяє вирішити одну з основних проблем вікової психології
- взаємозв'язок біологічної та соціальної обумовленості розвитку психіки.

Дамо коротко характеристику фаз у періодизації Е.Еріксона.

Грудна фаза - до 1 р. Головна особа на цій фазі - мати. Провідні суперечності

довіра-недовіра; надія-безнадійність. Основне завдання полягає у виробленні ще
неусвідомленого почуття "базової довіри" немовляти до зовнішнього світу. Головний
метод - турбота і любов батьків. Якщо "базову довіру" на цьому етапі сформувати не
вдається, то у немовляти розвивається почуття "базової недовіри" до світу,
тривожність, яка потім може проявлятись у формі замкнутості, втечі у свій
внутрішній світ тощо.

Повзункова фаза - до 3-х років. Головні особи - батьки. Основна суперечність:

автономія-сумнів, сором. У дитини формується відчуття самостійності та особистої
цінності або ж їх протилежність - сором'язливість і сумніви в собі. Закладаються
основи таких особистісних якостей, як відповідальність, дисциплінованість, повага до
порядку тощо.

Дошкільна фаза - до 6 років. Значущі особи - батьки, брати, сестри. Базова

суперечність: ініціативність-пасивність. Формується ініціативність. Блокування
ініціативності призводить до виникнення почуття провини, яка знижує активність
дитини. Вирішальну роль при цьому відіграють ігри, спілкування з однолітками.
Закладається почуття справедливості, прагнення виконувати правила.

Передпубертатна фаза - до 12 років. Головні особи - в шкільному середовищі,

сусіди. Базова суперечність спроможність-неповноцінність. Розвиваються почуття
підприємливості та ефективності, цілеспрямованість. Найважливішими цінностями
стають ефективність і компетентність. У негативному варіанті розвитку формується
відчуття власної неповноцінності, яке спочатку виникає як усвідомлення своєї
неспроможності у вирішенні якихось конкретних задач. У цьому віці закладається
ставлення до праці.

Юність - до 18 р. Значущі оточуючі - ровесники. Основна суперечність: визнання,

ідентичність - невизнання. З'являється відчуття власної унікальності, відмінності від
інших. При негативному варіанті формується невиразне, дифузне, нестійке "Я",
рольова й особистісна невизначеність. Стрімко розширюється репертуар особистісних
ролей, кожну з яких юнак випробовує, не заглиблюючись у виконання якоїсь окремої
з них.

Рання зрілість. Значущі особи - друзі. Головна суперечність: співпраця -

відчуження, ізоляція. З'являється потреба і здатність до інтимного психологічного
контакту з іншою людиною, зокрема й до сексуальної близькості. У негативному
варіанті розвивається почуття ізоляції та самотності.

Середній вік. Провідні цінності - професія, батьки. Центральна суперечність:

дружба - ізольованість. Особистість відзначається творчою діяльністю і почуттям
продуктивності, що поширюються на сфери професійної праці, турботи про інших
людей, зокрема про дітей. У негативному варіанті розвивається почуття стагнації
(застою).

Пізня зрілість. Значуще оточення - людство, близькі. Головна суперечність:

самореалізованість - розчарування. Поява почуття повноти життя, виконаного
обов'язку, завершеності шляху. Мудрість і відстороненість дають змогу дивитися на
свої й чужі вчинки та їхні наслідки з певної висоти. У негативному варіанті
розвиваються розчарованість, безнадія і розпач.

Для дитячої психології особливе значення мають часткові періодизації психічного та

особистісного розвитку, які завершуються моментом закінчення активного періоду
навчання (загальноосвітньої школи).

Таким чином, проблема періодизації психічного розвитку особистості не отримала

свого остаточного вирішення і знаходиться у стані розробки.

ВИСНОВКИ про проблему вікової періодизації психічного і особистісного розвитку:

 - наявність неоднорідних етапів психічного розвитку дозволяє розглядати його

періодизацію;
 - найбільш відомі періодизації психічного розвитку дитини запропоновані Л. С.
Виготським; Ш. Бюлер; Е. Еріксоном; Л. I. Божович; Д. Б. Ельконіним;
  - запропоновані періодизації психічного розвитку розрізняються критеріями,
що покладено в їх основу, а також, відтинком життєвого шляху людини, який
вони охоплюють.
 3. Вікова періодизація психічного розвитку дитини від народження до
закінчення школи

Для практики навчання і виховання підростаючого покоління особливо важливим є

розкриття закономірностей психічного розвитку на окремих вікових етапах цього
відтинку життя людини. Узагальнивши наявні у вітчизняній психології періодизації
розвитку психіки й особистості дитини, а це, насамперед, роботи Д. Б. Ель-коніна, Л.
I. Божович, В. В. Давидова, I. В. Дубровіної, I. С. Кона, В. Ф. Моргуна, Н. Ю. Ткачової,
подаємо схематизовану психологічну характеристику вікових періодів розвитку
дитини від народження до моменту закінчення школи у таблиці 1.

Характеристика вікових періодів психічного та особистісного розвитку дитини

Вікові періоди Соціальна Провідна Новоутворення
ситуація діяльність у структурі у психічних
особистості процесах
Немовлячий вік Всі потреби Безпосередньо- Потреби в Перцептивні дії
до 1 року задовольняються емоційне спілкуванні з (сприймання),
дорослими, спілкування з іншими, хапання,
повна залежність дорослими емоційне сенсомоторні дії.
ставлення до них
Ранній вік Співробітництво Предметно- Мовлення і Наочно-дійове
1-3 роки з дорослими в маніпулятивна свідомість мислення,
оволодінні гра сприймання.
побутовими
предметами
Дошкільний вік Вимоги, Сюжетно- Підпорядкування Елементи
3-7 років пов’язані зі рольова гра мотивів, етичні довільності.
вступом до норми,
школи прагнення до
суспільно
значущої
діяльності
Молодший Спільна з Навчальна Сприймання і Теоретичне
шкільний вік дорослим діяльність виконання мислення,
7-11 років діяльність учбової рефлексія,
учіння, вступ до діяльності як внутрішній план
школи суспільно діяльності.
значущої;
пізнавальні
інтереси, норми
взаємовідносин
Підлітковий Прагнення до Інтимно- Почуття Самостійний
(молодший самостійності, особистісне дорослості. аналіз
підлітковий) бажання спілкування Інтерес до соціальних явищ.
11 - 14 років спілкуватися з проблем
ровесниками, світогляду,
суспільні власної
обов’язки, особистості, до
повноліття статусу в
суспільстві.
Плани на
майбутнє.
 Ранній Професійна Навчально- Відповідальність, Професійне
юнацький вік пілготовка, професійна самодіяльність, спрямування
(старший політичні, реальне уявлення пізнавальних
підлітковий) юридичні права, про майбутнє, інтересів.
14 - 18 років як у дорослих готовність до
професійного
самовизначення.
Періодизація вікового розвитку Д. Б. Ельконіна
У рамках діяльносної теорії було виконано багато досліджень зовнішньої та
внутрішньої діяльності, умов їх взаємопереходу, закономірностей процесу інтеріоризації та
екстеріоризації, що призвело, врешті-решт, до логічного запитання про те, для чого дитина
виконує предметні дії.
Відповідаючи на це запитання, Д.Б. Ельконін обґрунтував положення про те, що в
процесі розвитку дитини спочатку відбувається засвоєння мотиваційної сторони діяльності,
а вже потім операційно-технічної. Він відкрив закон чергування, періодичності різних типів
діяльності: орієнтації в сфері відносин та орієнтації в способах вживання предметів, які
йдуть одна за одною. Кожного разу між ними виникають суперечності, які і є чинником
розвитку.
Розвиваючи ідеї JI.C. Виготського, Д.Б. Ельконін запропонував розглядати кожен
психологічний вік на підставі таких основних критеріїв, як соціальна ситуація розвитку,
провідний тип діяльності, основні новоутворення розвитку та кризи.
Кожен вік характеризується своєрідною, специфічною для нього соціальною
ситуацією розвитку, яка -є, за висловом J1.C. Виготського, висхідним моментом для всіх
динамічних змін, які відбуваються в розвитку протягом даного періоду. Вона визначає ті
форми і той шлях, йдучи по якому, дитина набуває нових якостей особистості, беручи їх з
середовища, де соціальне стає індивідуальним. З життям дитини в даній соціальній ситуації
виникає провідний тип діяльності. В ній розвиваються новоутворення, властиві для даного
віку, які приходять в суперечність зі старою соціальною ситуацією розвитку, руйнують її
та будують нову, яка, в свою чергу, відкриває нові можливості для психічного розвитку
дитини в наступному віковому періоді. Така перебудова соціальної ситуації розвитку і
складає основний зміст критичних періодів.
Хронологічно вікові кризи визначаються межами стабільних періодів: криза
новонародженого (до 1 міс.), криза одного року,, криза трьох років, криза семи років,
підліткова криза (11 — 12 років), юнацька криза.
За Д.Б. Ельконіним дитинство ділиться на 7 періодів:
1. вік немовляти — до 1 року;
2. раннє дитинство — 1—3 роки;
3. молодший і середній дошкільний вік — 3—4—5 років;
4. старший дошкільний вік — 4 (5—6) 7 років;
5. молодший шкільний вік — 6 (7—10) 11 років;
6. підлітковий вік — 10(11—13) 14 років;
7. ранній юнацький вік — 13 (14—16) 17 років.
Весь процес дитячого розвитку ділиться на 3 етапи: 1) дошкільне дитинство (0—6) 7
років; 2) молодший шкільний вік (6—11 років); 3) середній і старший шкільний вік (12—17
років).
Кожен з етапів складається з двох періодів, які відкриваються міжособистісним
спілкуванням як провідним типом активності, яка спрямована на розвиток особистості
дитини, і завершується предметною діяльністю, пов'язаною з інтелектуальним розвитком,
формуванням знань, умінь і навичок та реалізацією операційно-технічних можливостей
дитини.
Перехід від одного етапу до іншого супроводжується кризами, тобто
невідповідністю між рівнем досягнутого особистісного розвитку і операційно-технічними
можливостями дитини. З роки і 11 років — це кризи відносин, за ними виникає орієнтація
в людських відносинах. 1 рік і 7 років знаменуються кризами світогляду, які відкривають
орієнтацію в світі речей