План

1. Поняття розвитку і формування особистості. Основні напрямки, рушійні сили та закономірності

розвитку людини.
2. Фактори розвитку. Роль спадковості та середовища в розвитку та формуванні особистості.
З. Роль діяльності, активності і спілкування в розвитку і формуванні особистості. Виховання як
фактор формування особистості.
4. Поняття про вікову періодизацію розвитку людини.
5. Характеристика вікових етапів розвитку особистості школяра.
6. Аналіз зарубіжних теорій розвитку і формування особистості.

1.Педагогіка досліджує педагогічні закономірності формування й розвитку особистості.

Вітчизняна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини:
індивід, особистість, індивідуальність. Людина народжується як індивід, як суб’єкт
суспільства, з притаманними їй природними задатками. Вже з самого народження дитина
володіє всіма особливостями, які свідчать про її належність до людського роду (будова
тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку – можливість розвитку
інтелекту тощо). Тобто, поняття «індивід» вказує на зв’язок людини з природою.
Структура особистості багатогранна. Найхарактернішими її компонентами є:
скерованість (вибіркове ставлення людини до дійсності); можливості (сукупність
здібностей, що забезпечують успіх діяльності); характер (комплекс сталих психічних
властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до себе, до
суспільства); самоуправління («Я») – утвердження самосвідомості особистості. Із
утворенням «Я» дитина починає виділяти себе з предметного світу і людського оточення.
Це і є початок формування особистості – перехід від індивіда до власне особистості.
Своєрідність психіки, особистісна неповторність індивіда визначає індивідуальність.
Індивідуальність – це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність,
самобутність її психічного стану. Більшість вчених дотримуються думки, що особистість
неповторна у своїй індивідуальності. Індивідом народжуються, особистістю стають,
індивідуальність набувають. Виявляється індивідуальність у здібностях людини, в
інтересах, рисах характеру, у світобаченні, рівні розвитку інтелекту, стилі діяльності та
поведінки тощо. Передумовою формування людської індивідуальності є анатомо-
фізіологічні задатки, які перетворюються в процесі розвитку і виховання, породжуючи
широку варіативність виявів індивідуальності.
Людська особистість формується в процесі розвитку. Розвиток людини – це процес
кількісних і якісних змін в організмі під впливом різноманітних чинників, серед яких
провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання. Людська особистість
розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному та соціальному напрямах. Анатомо-
фізіологічні зміни – збільшення і розвиток кісткової та м’язової систем, внутрішніх
органів, нервової системи. Психічні зміни – передусім розумовий розвиток, формування
психічних рис особистості.
 Соціальний розвиток – набуття соціальних якостей, необхідних для життя в
суспільстві. Близький до розвитку людини інший процес – формування особистості, в
якому основним є соціальний чинник. Формування особистості – процес соціального
розвитку людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.
Відбувається цей процес завдяки засвоєння гуманітарних дисциплін, виховному впливу
сім’ї, школи, суспільства, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до
самостійного дорослого життя.
Розвиток – це процес кількісних та якісних змін в організмі людини. Результат
розвитку – становлення людини як біологічного виду та як соціальної істоти. З розвитком
пов’язаний процес формування.
Під формуванням особистості розуміють ті якості та властивості, які виникають в
результаті розвитку. Взаємозв’язок цих процесів, а отже, і відповідних понять, полягає в
тому, що розвиток і формування впливають на виховання особистості і формують ті
якості, які необхідно.
Рушійними силами розвитку є певні закономірності, які виражаються реалізацією
функцій: навчальної, освітньої, виховної, розвивальної.

Рушійна сила розвитку - боротьба суперечностей, які уподібнюються тому «вічному

двигуну», що дає невичерпну енергію для постійних перетворень і
оновлень. Суперечності - це протилежні начала конфлікту. Людині не доводиться ні
шукати, ні придумувати суперечності, вони виникають скрізь, як діалектичні наслідки
зміни потреб, що породжені розвитком. Та й сама людина «зіткана» із суперечностей.

Розрізняють внутрішні і зовнішні суперечності, загальні (універсальні), що сприяють

розвитку людських мас, та індивідуальні - характерні для окремо взятої
людини. Універсальний характер мають суперечності між потребами людини
(матеріальні, духовні) та можливостями їх задоволення. Такий же характер мають і
суперечності, які проявляються в порушеннях рівноваги між організмом і середовищем,
що обумовлює зміну поведінки, пристосування організму. Внутрішні суперечності
виникають на ґрунті «незгоди із самим собою» і виражаються в індивідуальних
спонуканнях людини, а зовнішні стимулюються силами з зовні, стосунками з іншими
людьми, суспільством, природою.. Однією з основних внутрішніх суперечностей є
розбіжності, що виникають між новими потребами і можливостями їх задоволення.
«Хочу»-«можу», «можна»- «не можна», «є» - «нема» - це типові пари, що виражають наші
суперечності.

2.Під соціальним напрямком розвитку розуміємо соціалізацію людини, її взаємоз’вязки з

колективом, суспільством, сім’єю. Напрямки і фактори розвитку взаємопов’язані між
собою: людина повинна розвиватися одночасово на всі боки (по можливості рівномірно) з
врахуванням всіх факторів.

Фактор – це умова, причина будь-якого процесу. Розвиток має свої фактори,

основну роль серед яких відіграють: біологічний (спадковість), середовище, виховання,
діяльність, саморозвиток, активність особистості.
1. Біологічний (спадковість) – людина біологічна істота і належить до класу
савців.
По спадковості людині передаються:
• Загальнолюдські якості (будова скелету, мозку, здатність до розвитку другої
сигнальної системи, здатність до прямоходіння);
• Індивідуальні якості (темперамент, морфологічні ознаки, особистсісний тип
установки.).
2. Середовище – буває біологічне і соціальне. Основною характеристикою
біологічного середовища є його фізичні дані, що включають повітря, воду, їжу,
оточуючу природу. Тобто, біологічне середовище включає оптимальний рівень
розвитку організму відповідно до кліматичних умов.
Соціальне средовище визначає формування особистості не само по собі, а в
залежності від того, як складаються відносини цієї особистості з оточуючими її людьми.
Взаємовідносини особистості з середовищем характеризуються не впливом зовнішніх
умов на особистість, а ставленням особистості до цих умов.
3. Виховання – це важливий фактор розвитку особистості. Тому, що: – по –
перше, він дає змогу знівелювати всі негативні впливи інших факторів; – по –
друге, виховання, на відмінну від інших факторів цілеспрямоване, тому
результати його передбачувальні
Як чинник розвитку виховання виконує такі функції:
1. Організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;
2. Підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвитку і формуванню
особистості;
3. Усуває негативні впливи на розвиток особистості;
4. Ізолює особистість від негативних умов для її розвитку.
Виховання створює умови для розвитку успадкованих фізичних особливостей і
природних задатків та набуття нових рис і якостей впродовж життя особистості.
Виховання не може змінити конституцію тіла людини, але може навчити людину
пристосувати цю конституцію до життя, що зробить особистість здоровою, загартованою.
Виховання не може змінити тип темпераменту, але навчити людину розуміти прояви його,
вносити в них корективи, або гальмувати негативні чи підсилювати позитивні. Діалектика
виховання та розвитку полягає в тому, що вони взаємозалежать одне від одного.
4. Діяльність - існує наступна класифікація діяльності :ігрова, навчально-
пізнавальна, творча праця особистості, художньо-естетична, спортивна.
 5. Спілкування.
6. Саморозвиток особистості.

Спадковість – це відновлення у нащадків біологічної подібності.

За спадковістю передаються: тип нервової системи, конституція тіла, зовнішні ознаки

(колір волосся, очей, шкіри) та власне людські задатки (високоорганізований мозок,
задатки щодо мови, ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності та
ін.).

Як умова формування особистості спадковість здебільшого залежить від генотипу, який

визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, будову нервової системи, стать і
стадії його дозрівання, динамічність нервових процесів. Нервова система несе в собі
спадково обумовлені потенції утворення потреб, форм поведінки, які є природною
основою активності людини, її можливостей навчатися й виховуватися.

Зовні спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або ще раннішних поколінь -

темпераментів, задатків, рис обличчя, постаті, навіть рухів. За свідченням психологів,
вродженими у людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їх
розвитку – задатки.

Задатки – природна передумова розвитку індивіда.

Вони впливають на швидкість утворення умовних рефлексів, вироблення навичок, форм

поведінки, становлення темпераменту, але самі наперед не зумовлюють характерних
особливостей особистості. Якщо немає сприятливих суспільних умов та відповідної
діяльності, вони взагалі можуть не виявитися.

Спадковість є не лише генетичним наслідком ранньої талановитості, обдарованості, а й

розумового відставання. Виховують таких дітей у спеціальних школах, де здійснюють
інтенсивну навчальну роботу з ними.

Спадково передаються інтелектуальні здібності – база розвитку розумових і пізнавальних

сил. Генетики довели, що люди здатні до необмеженого духовного розвитку завдяки
необмеженим можливостям мозку. Проте інтелектуальний розвиток відбувається лише за
умови активної розумової діяльності. Тому важливо якомога раніше виявляти задатки до
різних видів діяльності й створювати відповідні умови для їх розвитку.

Крім спадковості на формування особистості не менш визначально впливає і середовище.

Середовище – все, що оточує дитину протягом усього життя: природне (клімат, природні
умови та ресурси); сім'я, ближнє оточення; соціальне (суспільні, матеріальні і
психологічні умови існування людини). Погіршення або поліпшення стану середовища
значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну сферу.

3.Діяльність — важлива форма вияву активного ставлення людини до навколишньої

дійсності.
На анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості впливають такі
види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, творча, спортивна, художня, громадська, а
також праця із самообслуговування.

Спілкування — один з універсальних способів вияву групової форми буття людей.

Спілкування буває таких видів: особистість-особистість, особистість-група, особистість-
колектив, група-група, група-колектив. За змістом воно може бути ділове (формальне) і
особисте (неформальне).

Важливою умовою розвитку і нормування особистості є вияв нею активності в цьому

процесі. Активність може виявлятися в діях, у пізнанні навколишньої дійсності, у
спілкуванні, у впливі на оточення, у впливі на самого себе (у самовихованні).

Слово "активність" походить від латинського і означає діяльний, енергійний, ініціативний.

Активна людина прагне до живої участі у всьому. У словнику Даля є доповнення до
визначення активності: "Активний діяльний, діючий, живий, життєвий, не задубілий, не
мертвий". Отже, активність визначається через діяльність. Цих два поняття вченими часто
ототожнюються. Активність — не природжена риса, вона може змінюватися з розвитком
особистості, зміною соціального середовища. Біологічна активність є передумовою для
соціальної. В. О. Сухомлинський вважав, що активність людини свідчить про її
переконаність. Поняття активності складне. З точки зору біології — це пристосування до
навколишнього середовища, фізіології — це регулятивна функція мозку, психології —
зміна поведінки і своїх психічних властивостей, гносеології — діяльне пізнання,
педагогіки — це риса людини, яка виявляється в готовності, у прагненні до самостійної
діяльності, а також у якості здійснення діяльності та виборі оптимальних шляхів для
досягнення мети.

Внутрішніми стимулами активності є потреби, інтереси особистості. Потреба — джерело

активності. Де немає потреби, не може бути мови про активність.

Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості здійснюється в

діяльності.

Діяльність - спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є:

- суб'єкт з його потребами;

- мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об'єкт, на який спрямовано

діяльність;

- засіб реалізації мети;

- результат діяльності.

Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини. Тому змалку слід

підтримувати дитячу цікавість, відповідати на запитання дитини, розвивати в неї інтерес
до знань. Український педагог Василь Сухомлинський (1918-1970) з цього приводу писав:
"Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні означають, що ти закладаєш
корінь свого паразитичного існування".
Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її фізичному й інтелектуальному
розвитку, готує до майбутнього професійного самовизначення. Активність дитини у
спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в
колективі, вчить її підкорятися і керувати іншими.

Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності е потреби. Педагог

покликаний відкрити вихованцям багатоманіття корисних для їх розвитку видів діяльності
та спонукати до корисних справ, стримуючи від шкідливих.

Виховання — суттєвий фактор розвитку і формування особистості. Воно коректує вплив

спадковості й середовища з метою реалізації соціальної програми розвитку особистості.

Виховання виконує дві основні функції: упорядковує увесь спектр впливів на особистість і
створює умови для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості. Сила
виховного впливу полягає в цілеспрямованості, систематичності та в кваліфікованому
керівництві. Слабкість виховання в тому, що воно базується на свідомості людини і
вимагає її участі, натомість спадковість і середовище діють несвідомо і підсвідомо. Саме
цим визначається роль, місце, можливості виховання у формуванні людини.

Роль виховання оцінюється по-різному, причому діапазон цих оцінок дуже широкий —
від ствердження його повного безсилля і безглуздя (при несприятливій спадковості й
поганих впливах середовища) до визнання єдиним засобом зміни людської природи.

Виховання – процес цілеспрямованого формування особистості дитини.

Виховання виконує такі функції:

 організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;

 обирає зміст навчання, який сприяє розвиткові і формуванню особистості;
 усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку і формуванні
особистості;
 ізолює особистість від несприятливих для її розвитку та формування умов, які
неможливо усунути.

4.У віковій і педагогічній психології використовують таку періодизацію вікового

розвитку:

 1. Пренатальний період - від зачаття до пологів.

 2. Натальний період - пологи.
 3. Період новонародженості - від народження до 2 місяців.
 4. Вік немовляти - від 2 місяців до 1 року.
 5. Ранній дитячий вік - від 1 до 3 років.
 6. Дошкільний вік - від 3 до 6/7 років. Його поділяють на:
o - молодший дошкільний вік - 4-й рік;
o - середній дошкільний вік - 5-й рік;
o - старший дошкільний вік - 6/7-й рік.
 7. Молодший шкільний вік (зріле дитинство) - 1- 4 класи (від 6/7 до 10/11 років).
 8. Дорослішання:
o - підлітковий (середній шкільний) вік - 4-8 класи (від 11 до 14 років) у
дівчаток, 5-9 класи (від 12 до 15 років) у хлопчиків;
 o - рання юність (старший шкільний вік) - 10-11 класи (від 15/16 до 17/18
років);
o - зріла юність - від 18 до 20 років.
 9. Дорослість:
o - рання дорослість - від 20 до 40 років;
o - зріла дорослість - від 40 до 60 років.
 10. Старість - після 60 років.

Вікова періодизація (класифікація) - поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові

відрізки (періоди), що вимірюються роками.

Основою педагогічної періодизації слугують стадії фізичного й психологічного розвитку,

з одного боку, і умови, в яких здійснюється виховання, — з другого.

У кожний з вікових періодів становлення дитини важливо досягти необхідної для цього
періоду повноти розвитку, психофізіологічної й духовної зрілості, яка не завжди співпадає
з віковими межами та вимогами шкільного навчання. Так, шестирічки в кінці періоду все
ще неготові до систематичних занять у школі. А старшокласники потребують більш
рішучого й інтенсивного залучення їх до суспільного життя і продуктивної праці з метою
забезпечення ефективної моральної, фізичної і громадянської зрілості. Будь-які спроби
форсування розвитку дітей за рахунок надмірного навантаження в ранньому віці неминуче
сприяють перевантаженню і перевтомлюванню, фізичним і психічним ушкодженням.

5.Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні

властивості, які називаються віковими особливостями.

Молодший шкільний вік. Важливим показником готовності дитини до навчання є

звичка до розумових зусиль, зосередженість у роботі, вміння слухати вчителя і
виконувати його вказівки. Пізнавальна діяльність молодших школярів, як правило,
проходить у процесі навчання. Пам'ять молодших школярів наочно-образна. Мислення
розвивається в них від емоційно-образного до образно-логічного.

Підлітковий вік. Проходить бурхливий ріст і розвиток всього організму. Статеве

дозрівання вносить нові переживання і думки в їхнє життя. Сприймання перебуває в стадії
становлення, тому якість його різна. Поліпшується продуктивність і зростає якість пам'яті.
Підліткові властиве розмаїття інтересів. Значне місце в його житті відіграють різні форми
спілкування, велике прагнення до дружнього спілкування. Необхідна диференціація в
організації життя хлопців і дівчат. Наприкінці періоду перед учнями реально
вимальовується завдання вибору професії.

Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру і життєвого

самовизначення. Пізнавальна діяльність сприяє формуванню світогляду. Пам'ять
старшокласників характеризується зрілістю. Мислення здатне абстрагувати й
узагальнювати навчальний матеріал. Мова збагачується науковими термінами, стає
виразною і точною. Уперше старшокласники переживають почуття кохання. У них стають
стійкими професійні інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

У кожній віковій групі є значні індивідуальні відмінності, які визначаються природними

задатками, різними життєвими умовами і вихованням дитини. Ці особливості називаються
індивідуальними.
Від педагогіки залежить відповідний віковим особливостям набір типів навчально-
виховних закладів (дитячий комбінат, дитячий садок, початкова (1—4 кл.), основна (5—9
кл.), старша середня школа (10—11 кл.), гімназія (5—11 кл.), ліцей (8—11 кл.), а також
пристосована до віку організація навчально-виховного процесу в кожному з цих закладів.

У процесі виховання існує суб'єктно-об'єктний підхід, який спирається на філософські

тлумачення цих понять.

6.Серед зарубіжних теорій розвитку особистості виділяють:

- соціологізаторську, яка вважає вирішальним у розвитку особистості її соціальне
оточення;

- біологізаторську, яка вважає вирішальним у розвитку особистості її спадкові дані;

- конвергенції, яка зводить два фактори, біологічний і соціальний з перевагою

біологічного у розвитку особистості;

- теорія біхевіоризму, яка розглядає поведінку людини як механічні реакції організму на

стимули оточення, ігноруючи свідомість;

- теорія психоаналізу (фрейдизм), яка вважає рушійною силою поведінки людини свідомі і
несвідомі біологічні потяги та інстинкти. 12. Мета виховання, її об’єктивний характер.
Ідеал національного виховання.

Мета виховання – сукупність властивостей особистості, до виховання яких

прагне суспільство. Мета виховання має об’єктивний характер і виражає
ідеал людини в найбільш загальній формі. Загальною метою виховання є
всебічний і гармонійний розвиток дитини.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому

поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної
ментальності, своєрідності світогляду і на основі формування особистісних рис
громадянина України, які включають в себе національну самосвідомість, розвинуту
духовність, моральну, художньо – естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну
культуру. розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Ідеал – уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що виходять із
розуміння мети життя. Ідеал національного виховання ґрунтується на двох цілях:
служіння Богові і своїй нації.

Основні напрямки всебічного розвитку особистості, їхні завдання

Основними напрямами всебічного розвитку особистості є:

- моральне виховання – формування в учнів моральних понять, поглядів, виховання

моральних почуттів, вироблення моральної поведінки;

- розумове виховання – озброєння учнів знаннями, формування наукового світогляду,

формування умінь і навичок;
- трудове виховання – ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва,
практична і психологічна підготовка до праці, підготовка до свідомого вибору професії;

- естетичне виховання – формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання

естетичних смаків, розвиток творчих здібностей;

- фізичне виховання – виховання здорової зміни, підготовка до захисту Батьківщини, до

фізичної праці.