Лекція № 2.

РОЗВИТОК, ВИХОВАННЯ І ФОРМУВАННЯ

ОСОБИСТОСТІ
Мета – сформувати цілісне уявлення про рушійні сили, закономірності
і чинники розвитку особистості, про основні філософсько-педагогічні
концепції, що визначають співвідношення соціального і біологічного в
розвитку особистості.

Ключові слова: особистість, розвиток особистості, формування

особистості, спадковість, середовище, соціальне середовище, активність
особистості, акселерація.

Основні питання
1. Поняття про розвиток і формування особистості
2. Основні фактори та рушійні сили процесу розвитку й формування
особистості.
3. Взаємозв’язок розвитку, виховання та навчання.
4. Роль діяльності, спілкування, активності у розвитку та вихованні
особистості.
5. Врахування закономірностей вікового та індивідуального розвитку
особистості.

Рекомендована література
1. Базовий підручник (за вибором).
2. Декларация ООН о правах ребенка // Сов. педагогика. – 1991. – № 10.
3. Сухомлинський В.О. Проблеми виховання всебічно розвиненої
особистості // Вибр. твори: В 5 т. - К.: Радянська школа, 1976. - Т. 1. -
С. 53-206.

1. Поняття про розвиток і формування особистості.

Головною метою роботи школи є процес формування особистості, її
гармонійний розвиток. Під розвитком особистості слід розуміти
взаємопов’язаний процес кількісних і якісних змін, що відбуваються під час
анатомо-фізіологічного дозрівання людини, становлення її світогляду,
моральних поглядів, переконань, емоційно-почуттєвої сфери.
Формування – процес становлення особистості людини в результаті
об’єктивного впливу спадковості, середовища, цілеспрямованого виховання і
власної активності особистості.
Соціалізація особистості – процес засвоєння індивідом соціального
досвіду, цінностей, норм, елементів культури, установ, властивих
суспільству, соціальних груп, до яких він належить. При цьому людина є не
лише об’єктом, а й суб’єктом цього процесу.
 Виховання – процес цілеспрямованого формування особистості в
умовах спеціально організованої виховної системи. Таким чином, усі ці
поняття не тотожні, як і не тотожні поняття людина і особистість.
Людина – жива істота, що володіє даром мислення і мови, здатністю
створювати знаряддя і користатися ними. Людина представляє собою єдність
фізичного і духовного, природного і соціального, спадкоємного і придбаного.
Індивід (від лат. іndіvіduum – неподільне) – людина як цілісний і
неповторний представник роду з її психофізичними властивостями, що
виступають як передумова розвитку особистості й індивідуальності.
Особистість – людина як суб’єкт відносин і свідомої діяльності,
здатний до самопізнання і саморозвитку; стійка система соціально-значущих
рис, відносин, установок і мотивів, що характеризує людину як члена
суспільства.
Людина як біологічна істота і як індивід – неповторний представник
людського роду – з’являється перед нами насамперед у своїх природних і
біологічних особливостях, що складають передумову й умову її соціального
розвитку. Людина-особистість як соціальна істота – найвища цінність, заради
якої здійснюється розвиток суспільства.

Якщо поняття людини як біосоціальної істоти відбиває одночасно і

біологічні, і соціальні якості, то поняття особистості означає специфічну
суспільну особливість людини і пов’язане із засвоєнням матеріального і
духовного досвіду, накопиченого людством. Особистість наділена певним
ступенем усвідомлення світу і самосвідомості. Індивід стає особистістю,
коли він у змозі оцінити не лише оточуюче його середовище, але й своє
становище в ньому і тим самим діяти свідомо і цілеспрямовано.
 Індивідуальність характеризує несхожість, своєрідність, відмінність
однієї людини, особистості від іншої.
Отже, людина, як особистість, характеризується:
 самосвідомістю (основа формування розумової активності і
самостійності особистості, пізнання себе і пошук сенсу життя);
 активністю (прагнення вийти за межі реалізованих можливостей);
 наявністю „Я-образу”, – системи уявлень людини про себе реальну,
себе очікувану, себе ідеальну (виявляються в самооцінці, почутті самоповаги,
рівні домагань і т.д.)
 спрямованістю – стійкою системою мотивів: потреб, інтересів,
ідеалів, переконань і т.д.
 здібностями (властивості і якості, що забезпечують успішність у
виконанні визначеної діяльності);
 характером (сукупність стійких індивідуальних якостей людини, що
обумовлює типові для нього способи поведінки й емоційного реагування).
На основі зіставлення понять „людина”, „індивід”, „особистість”,
„індивідуальність” психологи затверджують (А.Асмолов, А.Петровський):
взаємини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що
засвоює суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює
світ, може бути передано формулою: ІНДИВІДОМ народжуються,
ОСОБИСТІСТЮ стають, ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ відстоюють.
Таким чином, виходячи з того, що біологічні властивості і якості
людини їй іманентно властиві, особистісні якості – психічні і соціальні –
формуються, розвиваються довічно, можна зробити висновок: об’єкт і
предмет педагогіки – особистість людини у всім різноманітті її природних і
соціальних властивостей, якостей і проявів; процес виховання, що забезпечує
цілеспрямоване формування і розвиток особистості.

2. Основні чинники та рушійні сили процесу розвитку й

формування особистості.
Психічний розвиток людського індивіда – обумовлений процес.
Визнання і розуміння детермінованості розвитку – основа практичного
керування ним. Історія попереднього розвитку людського життя впливає на
його онтогенез двома шляхами: біологічним і соціальним. Через це виникає
проблема співвідношення ролі біологічного (природного) та соціального
(суспільного) у становленні індивіда як особистості. У розв’язанні цієї
проблеми не можна протиставляти біологічне та соціальне, в онтогенезі
людської психіки має місце єдність біологічних і соціальних факторів, у
якому провідна роль належить соціальному.
Чинник (той, що робить) – це причина, рушійна сила якогось процесу,
це явище, яке взаємодіє з іншими у процесі розвитку цілого. Історія науки
відображає різні методологічні підходи до факторів, які зумовлюють
розвиток особистості. Представники біологізаторської концепції вирішальну
роль відводили спадковості, яка визначає все майбутнє людини, її розумові
здібності, мораль, поведінку – фатально обумовлює її долю. Представниками
цієї концепції були: Е.Геккель, Ф.Мюллер, В.Штерн, Дж.Дьюї, Е.Торндайк.
Представники соціологізаторської концепції вважали, що людина
народжується „чиста як дошка” (лат. tabula rasa), на якій поступово, під
впливом досвіду та виховання, з’являються письмена. Провідна роль
середовища заперечує активність самої людини в розвитку, саме середовище
визначає відмінності в розумових здібностях. Вади середовища визначають
схильність людини до правопорушень, пияцтва. Цю точку зору поділяли
3.Зазо, Е.Шпрангер, В.Вундт.
Наприкінці XIX ст. виникла наука про цілісне вивчення дитини –
педологія. Вважалося, що психологи, соціологи, лікарі та педагоги складуть
теорію, до якої увійдуть усі найбільш цінні висновки та надбання цих наук.
Широке поширення педологія мала в Радянському Союзі в середині 20-х
років XX ст., при цьому біогенетична концепція дуже швидко була
викоренена. Соціогенетична концепція перебільшувала роль середовища.
Вважалося, що дитина – це на 90% продукт середовищних впливів і лише на
10% її поведінка визначається інстинктами. Ця концепція принижувала роль
виховання, але педологи вперше зробили спробу не тільки описати, а й
пояснити педагогічні явища. Від педології почали вимагати термінового
вирішення проблем формування людини нового суспільства. Отже, в 1936 р.
педологію було названо лженаукою і вона була заборонена. Сучасна наука
визнає три провідних фактори в розвитку та формуванні особистості:
спадковість, середовище та виховання. Але розглядати ці фактори
необхідно в їх діалектичній єдності, взаємодії, взаємовпливу.

Спадковість як фактор розвитку (некеруємий фактор)

Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю.
Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, його
морфологічні та фізіологічні ознаки, будову нервової системи, стать
організму, стадії його дозрівання, а також ряд морфологічних і
функціональних особливостей організму. Генотип нервової системи несе в
собі спадково зумовлені величезні потенції утворення нових потреб, форм
поведінки та їх психічних процесів.
Що ж людина успадковує?
- фізичні особливості: зовнішні расові ознаки, фарбування шкіри,
волосся, колір очей, риси обличчя, статуру, особливості нервової системи, на
основі яких в результаті психофізіологічного розвитку і взаємодії людини з
зовнішнім світом формується визначений тип вищої нервової діяльності;
- фізіологічні особливості: форми обміну речовин, сполучення білків
в організмі, групу і резус-фактор крові й ін.
- аномалії в розвитку організму: багатопалість, короткопалість, „заяча
губа”, „вовча паща”, помутніння кришталика ока (катаракта), колірна сліпота
(дальтонізм);
- схильність до деяких захворювань спадкоємного характеру:
схильність до кровотечі (гемофілія), шизофренія, цукровий діабет,
ендокринні розлади (карликовість і ін.).

ЧИ ЗАВЖДИ СУЧАСНА ШКОЛА ВРАХОВУЄ ТАКИЙ ЧИННИК

РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ЯК СПАДКОВІСТЬ ??

Не все уроджене є спадкоємним! Генотип організму залежить не тільки

від хромосомного апарату та генів, а й від зовнішніх умов, які можуть
впливати на них: радіація, інтоксикація та ін. Внаслідок цього виникають не
спадкові відхилення від нормального розвитку. Такі аномальні ознаки
розвитку є природженими, але не спадковими. До них відносяться багато
аномалій, викликувані такими причинами, як інтоксикація, опромінення,
вплив алкоголю, родові травми й ін.
Людський індивід від народження наділений відповідними задатками,
здібностями, нахилами. Задатки – не готові психічні властивості, а природні
потенції їх виникнення й розвитку. Вони реалізуються тільки в людських
умовах життя індивіда, за допомогою засобів, створених суспільством.
Особливо гостра суперечка у поглядах учених стосується спадковості
здібностей до інтелектуальної діяльності. Генетик М.М.Дубінін вважає, що
для нормального мозку нема генетичної обумовленості варіацій інтелекту,
отже, рівень інтелекту не передається у спадщину від батьків до дітей. Але є
й інша точка зору, яка стверджує, що розумові здібності на 50%
визначаються спадковістю. Суперечності також викликає питання про
спадковість моральних якостей.
Середовище як фактор розвитку (напівкеруємий фактор)
Середовище – сукупність матеріальних, духовних, суспільних умов
існування та діяльності людини, що взаємодіють з нею як з організмом і
особистістю, тобто підтримують чи стримують, стимулюють чи
перешкоджають характерні дії живої істоти.
Середовище – це оточення особистості, яке можна звести до трьох
груп:
 макрофактори, які впливають на соціалізацію всіх людей планети
або дуже великі групи людей (космос, планета, світ, країна,
держава, суспільство);
 мезофактори впливають на великі групи людей, що визначаються
за національними ознаками (етнос); за місцем і типом поселення
(регіон, село, місто, селище); за відданням переваги тому чи іншому
засобу комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);
 мікрофактори, які впливають безпосередньо на конкретну людину
(сім’я, групи однолітків, громадські організації, школа).
Для розвитку дитини потрібно, насамперед, природне середовище, яке
забезпечує їжу, повітря, світло, тепло тощо. Географічне середовище – ті
природні умови (клімат, ландшафт, краєвид, тип поселення, екологія тощо), в
яких людина розвивається. Навколишнє предметне середовище необхідне
також для розвитку діяльності дитини, зокрема пізнавальної.
Найбільш важливим для розвитку дитини є соціальне середовище.
Соціальне середовище – суспільний устрій, система виробничих відносин,
матеріальні умови життя, характер протікання виробничих та соціальних
процесів. Загалом – це люди та групи людей, що оточують людину на протязі
життя. Вони підрозділяються: за видом спільноти – суспільна формація, клас,
група; за видом групи – сімейна, навчальна, суспільна, трудова, спортивна,
військова тощо; за формуючим впливом – детермінуючі, тренуючи,
вправляючи, навчаючи, виховуючи, перевиховуючи; за способом впливу на
форму свідомості – правове, моральне, естетичне, наукове, релігійне; за
віком – однолітків, старших, молодших, змішане; за ставленням до
середовища – позитивне; байдуже, негативне; за соціальною спрямованістю –
соціальне, асоціальне; за степенем контактів – безпосереднє, опосередковане.
Організоване середовище – це, в першу чергу, ті соціальні інститути, на
які в тій чи іншій мірі покладені виховні функції щодо підростаючого
покоління. Це перш за все родини учнів; установи культури; навчальні
заклади та позашкільні установи, різні клуби та об’єднання за інтересами, що
функціонують за місцем проживання тощо.
Від спільних відносин людей значною мірою залежать можливості
індивіда, що розвивається, використання ним тихі чи інших умов для свого
розвитку. У процесі взаємодії людини з різними групами відбуваються її
соціалізація і розвиток. Розглядати соціальне середовище потрібно у зв’язку з
життям і діяльністю людей. Воно постійно змінюється через їхню практичну
діяльність. Середовище дитини з віком розширює і змінює зміст тих умов, які
впливають на його життя й розвиток. Середовище дитини не є незмінним ще
й тому, що вона і сама (безпосередньо або опосередковано) впливає на нього
і веде його до змін. Основну форму впливу суспільного середовища на
психічний розвиток дитини становить виховання.
Єдності в оцінці впливу спадковості та середовища на розвиток
людини поки що немає. Науковці сперечаються з питання – що здійснює
більший вплив на розвиток людини – середовище чи спадковість?
Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж.Руссо, К.-А.Гельвецій,
Д.Дідро та ін.) вважали, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні
особистості є середовище, а головним – вплив домашнього середовища. За
оцінками прибічників біологічного напряму, вплив спадковості на розвиток
особистості становить 80-90 %; вплив середовища, за оцінками
представників соціологічного напряму – 90%. Представники
біосоціологічного напряму (конвергенції) дотримуються думки, що
психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.) мають біологічну
природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формуються як
явище соціальне. Англійський психолог Д.Шаттлеворт вважає, що на
розумовий розвиток особистості біологічні та соціальні чинники впливають у
таких співвідношеннях: 64% чинників – спадковість; 16% – відмінності в
рівнях домашнього середовища; 3% – відмінності у вихованні дітей в тій же
сім’ї; 17% – змішані фактори (взаємодія спадковості та середовища). Залежно
від поглядів на роль спадковості чи середовища в розвитку особистості,
представники цих педагогічних теорій відводять і різну роль процесові
виховання в розвитку особистості: від визнання його цілковитого безсилля
(за несприятливих умов середовища) і пасивного прямування за розвитком
(Ж.Піаже) до активного втручання в поведінку людини (жорстка
„поведінкова інженерія” Б.Скіннера).
Виховання як фактор розвитку (повністю керуємий)
Вплив спадковості та середовища коректується вихованням. Виховання
у спеціальному педагогічному розумінні – це процес і результат
цілеспрямованого впливу на розвиток особистості, її відносин, рис, якостей,
поглядів, її переконань, способів поведінки в суспільстві. Його ефективність
полягає у цілеспрямованості, систематичності та кваліфікованому управлінні.
Слабкою стороною виховання є те, що воно базується на свідомості людини і
потребує її участі у цьому процесі, тоді як спадковість і середовище діють
непритомно та підсвідоме. За допомогою виховання можна частково
подолати несприятливі спадкові задатки, зменшити негативний вплив
оточуючого середовища. Досвід роботи видатного педагога А.С. Макаренка,
який перевиховав більше З тисяч дітей і підлітків з невідомою спадковістю і,
безумовно, негативним впливом навколишнього середовища –
безпритульних дітей та правопорушників – доводить той вплив, який має
виховання на розвиток і формування особистості.
Виховання може забезпечити розвиток людських рис і якостей, лише
спираючись на ті задатки і нахили, які притаманні людині. Не з кожної
людини можна виховати генія. Досліди Н.І.Ладигіної-Котс показали, що маля
мавпи, виховуючись у тих же умовах, що й дитина, не надбало жодної з
психічних якостей, що притаманні людині.
ЧИ ЗАВЖДИ ВПЛИВ ВИХОВАННЯ
(ОРГАНІЗОВАНОГО СЕРЕДОВИЩА)
ПОЗИТИВНО ВПЛИВАЄ НА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ?

Розвиток особистості – це не пасивний продукт впливу середовища,

спадковості та виховання. Велике значення при цьому має активність самої
особистості, її творчо-перетворююча діяльність. Залежно від активності та
внутрішньої позиції особистості, вона може сформуватися у різних
напрямках. Виховання успішно веде розвиток, якщо робить вихованця
активним учасником цього процесу. Розвиток і формування особистості є
результатом взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів. Виховання відіграє у
розвитку вирішальну роль, якщо воно позитивно впливає на потребу
особистості працювати над собою, стимулює її активність у цьому напрямку.
Звідси можна сформулювати закон розвитку та формування особистості в
діяльності: у процесі діяльності відбувається всебічний і цілісний розвиток
особистості людини, формується й відношення до оточуючого світу. Ця
діяльність повинна бути спрямована на розвиток.

3. Взаємозв’язок розвитку, виховання та навчання

Маючи певні потенційні можливості розвитку, дитина формується під
впливом середовища, виховання, виявляючи активність у самореалізації.
Особливого значення у формуванні особистості надається процесу
виховання:
1) це процес, у якому чітко визначено мету, завдання, конкретні методи
їх реалізації;
2) виховання дозволяє педагогічно цілеспрямовано організовувати
різноманітні види діяльності (навчально-пізнавальну, трудову, ігрову,
суспільну тощо) і спілкування людини, що забезпечує всебічний розвиток
особистості. При цьому сучасна педагогіка спирається на теорію
Л.С.Виготського про два рівні розвитку дітей:
а) рівень актуального розвитку, котрий відбиває ті особливості, які вже
склалися;
б) зону найближчого розвитку, яка відбиває можливості досягнень в
умовах співробітництва з дорослими.
З двома зонами розвитку пов’язане питання про співвідношення
навчання й розвитку. Те, що опанувала дитина – це її вчорашній день,
пройдений етап. Навчання й виховання, що спираються на цикл розвитку,
який уже закінчився, не можуть розраховувати на особливі успіхи, бо вони не
ведуть дитину вперед, і, ясна річ, не можуть задовольнити її функціональну
потребу в розвитку. Інтенсивний розвиток відбувається тільки тоді, коли
навчання випереджає актуальний рівень і надає руху силам, що знаходяться в
зоні найближчого розвитку. Л.С.Виготський наголошує, що навчання й
розвиток не збігаються безпосередньо, а являють собою два процеси, що
перебувають у надзвичайно складних взаєминах. Навчання тільки тоді
відбувається успішно, коли воно випереджає розвиток, тільки за таких умов
воно пробуджує й викликає до життя цілий ряд функцій, що перебувають у
стані визрівання, і що знаходяться у зоні найближчого розвитку. Навчання є
більш плідним тільки тоді, коли воно змінюється у межах періоду, що
визначається зоною найближчого розвитку.
3) виховання створює умови для стимулювання активності особистості
в діяльності і спілкуванні. Особистість не пасивно сприймає спрямовані на
неї впливи, а сама активно діє, вступає у відношення з іншими людьми.
Виходячи з потреб і інтересів, які сформувалися, сама впливає на оточуючу
мікросферу. Активність як риса особистості, якісна її характеристика
визначається і зовнішнім впливом (середовищем, вихованням), але в процесі
життєвої практики в індивіда формується внутрішня позиція, складається
вибіркове ставлення до різних зовнішніх умов і впливів, що визначає
розвиток особистості. Виховання значним чином впливає на взаємодію
особистості і середовища, бо середовище – це те оточення, яке людина
сприймає, на яке реагує, з яким вступає в контакт. Виховання здатне змінити
ставлення індивіда до оточуючого середовища, людей, речей, умов життя і
діяльності.
4) у процесі виховання нейтралізуються негативні умови (школи,
друзів, сім’ї тощо), що впливають на розвиток особистості.
Отже, становленню особистості сприяє виховна система – комплекс,
який включає в себе: виховні цілі; людей, що їх реалізують у процесі
цілеспрямованої діяльності; стосунки, що виникають між її учасниками;
освоєне середовище і управлінську діяльність, яка забезпечує життєздатність.
Виховна система забезпечує розвиток особистості.
Розвиток і формування особистості – результат взаємодії зовнішніх і
внутрішніх факторів. Виховання відіграє вирішальну роль у розвитку
особистості тільки за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішнє
стимулювання її активності в роботі над собою.
Єдність і взаємопроникнення зовнішнього та внутрішнього, де виникає
боротьба протилежностей, розгортання цих протилежностей є рушійними
силами процесу розвитку.
У процесі розвитку особистості суперечності виникають спочатку як
зовнішні суперечності організму й середовища, а потім стають внутрішніми.
Однією з головних внутрішніх суперечностей особистості є
розходження між виникаючими в неї новими потребами, запитами,
прагненнями і досягнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх
задоволення. Часто виникають суперечності між новою ситуацією і
попереднім досвідом, між досягнутими рівнем розвитку й способом життя.
Розглядаючи питання розвитку і виховання особистості, не можна
обійти проблему акселерації. Акселерація – прискорений індивідуальний
розвиток, за якого середньофізичні та психофізіологічні константи дитини
або підлітка випереджають оптимальні. Існують різні теорії виникнення
явища акселерації.
Геліогенна теорія: вплив сонячного випромінювання на дітей, які
останнім часом стали більше перебувати на сонці, завдяки чому
стимулюється їхній розвиток. Проте явище акселерації спостерігається і в
північних районах, хоча там діти перебувають на сонці значно менше часу.
Теорія гетерозії: стрімкі соціальні зміни, що спричиняють руйнування
соціальних, релігійних, національних і кастових кордонів, зумовлюють
укладання міжнаціональних шлюбів і як наслідок – акселерацію.
Теорія урбанізації: розвиток міст і переселення до них сільського
населення прискорюють статевий розвиток, інтелектуалізацію, а це, у свою
чергу, – ріст і визрівання організму.
Нітритивна теорія: розглядає акселерацію як результат поліпшення,
вітамінізації харчування.
Теорія опромінювання: виходить з того, що поширення рентгенівських
пристроїв, атомна енергетика, випробування ядерної зброї на полігонах
створюють фони випромінювання у дозах, які стимулюють поділ клітин.
Протилежний процесу акселерації – процес ретрадацїі – фізичне й
інтелектуальне відставання дитини в розвитку. Його причина – алкоголізм
батьків, народження дітей у більш пізньому віці, спадкова хвороба одного з
батьків. На думку вчених, темпи акселерації уповільнилися в усьому світі
незалежно від рівня життя. Вони пояснюють це тим, що людство
розвивається по спіралі. Щоправда, в Україні та багатьох інших країнах цей
період збігся з економічними негараздами, через що різко збільшилася
кількість сімей так званого соціального ризику, в яких діти хронічно
недоїдають і відстають у розвитку.
Середовище, в якому мешкає дитина суперечливе. У ньому є фактори,
що сприяють, протидіють та нейтрально впливають на процес розвитку
дитини. В наші часи актуальним є захист дитини від негативного впливу:
фізичного, сексуального, психічного насильства, експлуатації, поганого
харчування, поганих умов життя, поганих шкіл та учителів, поганої
медицини.
Інтереси дітей захищають правові документи: Конвенція ООН про
права дитини; Закон України “Про освіту”; Програма “Діти України”

4. Роль діяльності, спілкування, активності у розвитку та

вихованні особистості.
Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості
здійснюється в діяльності. Діяльність – спосіб буття людини у світі, її
здатність вносити в дійсність зміни. Основними компонентами діяльності є:
1) суб’єкт з його потребами; 2) мета, відповідно до якої предмет
перетворюється на об’єкт, на який спрямовано діяльність; 3) засіб реалізації
мети; 4) результат діяльності.
До розвивальних видів діяльності можна віднести гру, навчання та
працю. За спрямованістю виділяється пізнавальна, громадська, спортивна,
художня, технічна, ремісницька та гедонічна (спрямована на здобуття втіхи,
приємності) діяльність. Важливою умовою ефективності розвитку
особистості у вищезгаданих видах діяльності є її активність, здатність до
свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого,
планомірного перетворення навколишнього середовища й самої себе.
Активність виявляється у рухах, пізнанні навколишньої дійсності, у
спілкуванні, впливі на оточення й на саму себе. Останній вид активності
називають самовихованням.
На кожному етапі розвитку дитини існує своя провідна діяльність,
тобто діяльність, яка задовольняє актуальні потреби індивіда згідно з його
віковими особливостями, саме вона зумовлює найбільш важливі зміни у
психічних властивостях особистості.
Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини.
Тому змалку слід підтримувати дитячу цікавість, відповідати на запитання
дитини, розвивати в неї інтерес до знань. Активність особистості в трудовій
діяльності сприяє її фізичному й інтелектуальному розвитку, готує до
майбутнього професійного самовизначення. Діяльність може бути активною
чи пасивною. Розвиток забезпечує саме активна діяльність. Особливий вид
діяльності – спілкування. Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу
набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі,
вчить її підкорятися і керувати іншими.
Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності є
потреби. Завдання педагога – відкрити вихованцям багатоманіття корисних
для їх розвитку видів діяльності та спонукати до корисних справ, стримуючи
від шкідливих.
Вікова провідна діяльність:
- від народження до 1 року – безпосереднє емоційне спілкування з
дорослими;
- з 1 до 3 років – предметно-маніпулятивна діяльність; формується
мова та наочно-дійове мислення;
- з 3 до 7 років – гра; розвиток уявлення та уява про людські
стосунки;
- з 7 до 11 років – навчальна діяльність; формуються увага, вміння,
навички, наочно-образне та понятійне мислення;
- з 11 до 15 років – інтимно-особистісне спілкування; розвиваються
здібності до розуміння індивідуальних відмінностей між людьми;
- з 15 до 17 років – навчально-професійна діяльність; формуються
пізнавальні та професійні інтереси, здібності планувати життя, висувати ідеї.

5. Врахування закономірностей вікового та

індивідуального розвитку особистості.
Можливості виховання великі, але не безмежні. Вони залежать не лише
від суспільних умов, а й від вікових та індивідуальних особливостей
розвитку дітей. Якщо враховується ця залежність, то розширюють
можливості виховання, його вплив на розвиток.
Урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні та
вихованні – це не пристосування мети і змісту навчання і виховання до
окремого учня, а пристосування прийомів, методів і форм педагогічного
впливу до індивідуальних особливостей з метою забезпечення
запрограмованого рівня розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює
найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних сил, активності,
схильностей і обдарувань кожного учня. Такого підходу потребують
насамперед важкі вихованці, малоздібні школярі, а також діти з чітко
вираженою затримкою розвитку.
Основні періоди психічного розвитку особистості визначаються за
психолого-педагогічними критеріями, які включають характерні для кожного
віку соціальні ситуації розвитку, передусім зміст і форми навчання й
виховання, провідну діяльність, відповідний рівень розвитку свідомості та
самосвідомості.
Такими періодами є: ранній вік (від народження до 3 років),
дошкільний вік (від 3 до 7), молодший шкільний вік (від 7 до 10), середній
шкільний або підлітковий вік (від 10 до 15) і юнацький вік (від 15 до
досягнення зрілості).
 На кожному етапі розвитку дитини є своя провідна діяльність, яка
характеризується своїми цілями, мотивами та способами виконання.
Провідна діяльність – не просто форма активності, що найчастіше
зустрічається у цьому віці. Це діяльність, покликана задовольнити актуальні
потреби індивіда, що розвивається, у ній диференціюються нові види
діяльності, наприклад, елементи навчання у грі, формуються пізнавальні та
інші психічні процеси. Характером провідної діяльності зумовлюються у цей
період зміни у потребах, інтересах, почуттях індивіда, що розвивається. На
кожному віковому етапі розвитку людини формуються і індивідуальні
особливості вищої нервової діяльності, фізичного, духовного розвитку,
здібностей, інтересів, характерологічних рис та ін.
Знання закономірностей вікового та індивідуального розвитку дітей –
одна з умов ефективної педагогічної діяльності.

Резюме
1. Взаємини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю,
що засвоює суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює
світ, може бути передано формулою: індивідом народжуються, особистістю
стають, індивідуальність відстоюють (А.Асмолов, А.Петровський).
2. Розвиток людини відбувається під впливом певних факторів.
Сучасна наука визнає три провідних фактори в розвитку та формуванні
особистості: спадковість, середовище та виховання. Розглядати ці фактори
необхідно в їх діалектичній єдності, взаємодії, взаємовпливу.
3. Розвиток і формування особистості – результат взаємодії зовнішніх і
внутрішніх факторів. Виховання відіграє вирішальну роль у розвитку
особистості тільки за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішнє
стимулювання її активності в роботі над собою. Виховання може забезпечити
розвиток певних якостей тільки спираючись на закладені природою задатки.
Вихованням можна досягти багато чого, але повністю змінити людську
природу неможливо.
4. Джерела розвитку – діяльність і спілкування. Діяльність –
специфічно людське активне ставлення до світу на основі наявних форм
культури. Спілкування – особливий від діяльності, найважливіше
середовище духовного, суспільного і особистісного прояву людини. Воно
являє собою живий безперервний процес взаємодії людей, людини з собою та
світом.
5. Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток
особистості здійснюється в діяльності. Кожному віковому етапі превалює
певний вид діяльності. Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній
активності є потреби.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення основних понять: „особистість”,
„розвиток особистості”, „індивід”, „формування
особистості”, „фактори розвитку”, „задатки”.
2. Проаналізуйте основні фактори розвитку особистості.
3. Визначте рушійні сили процесу розвитку особистості.
4. Визначить протиріччя, що характеризують особливості розвитку вашої
особистості в теперішньому віці.
5. Проаналізуйте взаємозв’язок факторів розвитку особистості.
6. Обґрунтуйте залежність результатів виховання від взаємодії зовнішніх і
внутрішніх факторів розвитку особистості.
7. Поясніть причини затримки розвитку дітей у разі відсутності спілкування
або при недостатньому спілкуванні з людьми.