ЗАГАЛЬНА ПЕДАГОГІКА.

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

Модуль 1.
ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ ТА ТЕОРІЯ
ВИХОВАННЯ

Лекція № 1.
ФЕНОМЕН ПЕДАГОГІКИ В СИСТЕМІ СУЧАСНОГО
НАУКОВОГО ЗНАННЯ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ
ПРАКТИКИ

Мета – сформувати цілісне уявлення про педагогіку як науку, її

становлення та розвиток; про витоки педагогічної думки як відображення
практики навчання та виховання; про джерела педагогічного знання; про
зв’язки педагогіки з іншими науками; розкрити систему основних категорій
педагогіки, схарактеризувати основні методи педагогічних досліджень.

Ключові слова: педагогіка, предмет вивчення педагогіки, категорія,

виховання, освіта, навчання, розвиток, методологія науки, методологічні
основи педагогіки, структура педагогічної науки; методи науково-
педагогічних досліджень; структура методів педагогічного дослідження.

Основні питання
1. Основні тренди освіти майбутнього. Педагог – професія для майбутнього
2. Педагогіка як наука про виховання. Основні етапи розвитку педагогіки.
3. Предмет педагогіки.
4. Основні категорії педагогіки.
5. Галузі педагогіки. Зв’язки педагогіки з іншими науками.
6. Основні методи педагогічного дослідження.
7. Загальні та професійні компетентності вчителя.
8. Організація навчання, виховання і розвитку.
9. Інклюзія. Інклюзивні практики в освіті.
Рекомендована література
1. Зязюн І.А. Філософія педагогічної дії : монографія. Черкаси : Вид.
від. ЧНУ імені Богдана Хмельницького, 2008. 608 с.
2. Карпенчук С. Г. Філософія освіти (загальна теорія педагогіки) :
монографія. Київ : Слово, 2013. 688 с.
3. Онищенко В. Д. Фундаментальні педагогічні теорії : монографія. Львів : Норма, 2014.
356 с. (http://lib.iitta.gov.ua/4941/1/onishenkowww.pdf)
4. Будник О. Б. Інклюзивна освіта : навчальний посібник. Івано-Франківськ : ПП Бойчук
А.Б., 2015. 152 с.
5. Лавріненко Л. І. Школа для кожного (окремі аспекти інклюзивної освіти): Навчально-
методичний посібник для керівників закладів освіти, учителів та вихователів ЗДО,
ГПД, шкіл-інтернатів, методистів. Чернігів: Чернігівський національний технологічний
університет (ЧНТУ), 2017. 168 с.

1. Основні тренди освіти майбутнього. Педагог – професія

для майбутнього

Сучасний вчитель має враховувати, що майбутня школа буде

суттєво відрізнятися від школи теперішньої.
Нехай це звучить як парадокс, але самовідданих
сучасній недосконалій школі педагогів я вважаю
 одними з найбільш шкідливих для дітей.
П.Блонський
Найперше, що необхідно усвідомити майбутньому педагогу, який готується
до самостійної професійної діяльності, це те, що ДІТИ РІЗНІ!!!!!!

Сучасне покоління дітей менш схильне до слухняності, посидючості,

концентрації уваги і одностороннього сприйняття інформації. Вони навчаються
декількома способами одночасно. В якості аспектів сучасного навчання
називаються: інтерактивність, асинхронність і багатозадачність, постійна
співпраця між учнями.
Сучасні діти виросли в епоху мобільних та Інтернета, що сприймаються так
само очевидно, як і холодильник. Постійна присутність інтерактивну у період
формування мислення повпливало на спосіб розвитку активності мозку і, як
наслідок, на можливості навчання тим чи іншим способом. Спосіб сприйняття
став менш лінійним та потребує частого переключення між темами, завданнями
та дисциплінами.

Успішність професійної підготовки майбутніх учителів передбачає

орієнтацію на освітні тренди майбутнього.
Тренд (від англ. trend – тенденція, графік) – закономірність, що
характеризує загальну довготривалу тенденцію в змінах часового ряду.
Освітні тренди – це перспективні зміни в освітньому середовищі, що
очікуються в найближчому та віддаленому майбутньому.

Серед освітніх трендів майбутнього слід особливо звернути увагу на

візуалізацію. У системі навчання майбутнього роль зорових аналізаторів
людини значно підвищується. Відповідно, успішність навчального процесу
зумовлена ефективністю використання анімації, графічних зображень,
динамічних таблиць, інфографіки, відеоматеріалів і т.п. Сучасний педагог
повинен володіти уміннями та навичками візуалізації навчального контенту,
перетворення навчальної інформації у зручні для сприйняття візуальні блоки
та образи.
Особливого значення набуває гейміфікація. Гейміфікація (від англ.
gamification) – використання ігрових механізмів, ігрових методик у неігрових
процесах. Гейміфікація освіти – це не створення освітніх відеоігор, це
формування спільноти, співтовариства, учасники якого допомагають один
одному, змагаються один з одним, мотивують один одного. Гейміфікація в
освітньому просторі – це масове використання комп’ютерних ігор, ігрових
стимуляторів, сценарних тренажерів, веб-квестів та ін. Особливі перспективи
пов’язуються із упровадженням в навчальний процес технологій доповненої
реальності.
 Навчання в майбутньому – це навчання в електронному середовищі,
яке здатне забезпечити доступ до будь-якої інформації.

ДІТИ – „ЦИФРОВІ
АБОРИГЕНИ”

Поняття „цифрові аборигени” („digital natives") було введене Марком Пренскі в 2001
р. М.Пренски стверджує, що „цифрові аборигени” живуть і думають по-іншому. Вони звикли
дуже швидко отримувати і обробляти інформацію, причому у величезних об'ємах. Учні
перестають сприймати інформацію, якщо вона не зачіпає їх інтереси. Вони роблять декілька
справ одночасно (хоча батьки не можуть зрозуміти, як їх діти здатні паралельно спілкуватися в
соціальних мережах і робити домашні завдання). Проміжок часу, протягом якого „цифрові
аборигени” здатні сконцентрувати увагу, невеликий. Вони звикли до миттєвого обміну
повідомленнями, переходам по гіперпосиланнях, відверто нудьгують під час фронтального
опитування на уроках, але повні ентузіазму під час групової роботи, особливо в ключі
змагання.
Для розмежування між „цифровими аборигенами” та іншими користувачами ІКТ
Пренскі також ввів поняття „цифрові іммігранти” („digital immigrants”). Покоління, народжені в
доцифрову епоху, не можуть повністю зрозуміти аборигенів цифрового суспільства, розділити
їх цінності й стикаються з труднощами при спілкуванні, співпраці і, звичайно, при навчанні
цього покоління. Питання: а ким сьогодні є вчителі: „Цифрові іммігранти”, „цифрові
аборигени” або щось усереднене?
Сучасні дослідники у галузі психології дитинства, психології та соціології Інтернету
вважають, що Google заважає дитині розумнішати, не дозволяє концентруватися та глибоко
занурюватися у певну тему. Однак, слід враховувати, що цифрова ера – це наше сьогодення та
наше майбутнє.

Однак, жодна комп’ютерна технологія ніколи не зможе замінити

сутність та специфіку взаємодії Учня та Вчителя, значущість живого
спілкування у становленні та розвитку особистості.
САМЕ ТОМУ, ПІДГРУНТЯМ УСПІШНОСТІ МАЙБУТНЬОЇ
ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ПОСТАЄ НАУКА ПЕДАГОГІКА.

2. Педагогіка як наука про виховання. Основні етапи

розвитку педагогіки.
Свою назву педагогіка одержала від грецьких слів „раida – пайдос” –
дитина і „gоgоs – аго” – вести. Прямий переклад слова „пайдагогос” означає
„провідник дитини”. Педагогами у Давній Греції називали рабів, які
супроводжували до школи дитину свого володаря. Викладав у школі нерідко
також раб. Ці раби супроводжували дітей заможних римлян до школи,
прислуговували їм, навчали. Їх уперше почали називати педагогами. Так
виникла назва професії і утворився термін „педагогіка”. Поступово цей
термін почали вживати у більш широкому змісті, як мистецтво вести дитину
впродовж її життя та розвитку.
Деякий час існувала думка, що педагогіка – це мистецтво впливу
вихователя на вихованців, але педагогіка – це не тільки мистецтво, але й
наука, яка має свої об’єктивні закони та закономірності. Донедавна
педагогіку розглядали як науку про виховання, навчання і освіту
підростаючого покоління. Але розвиток людського суспільства вказує на те,
що виховання і навчання повинні здійснюватися не тільки у період
дитинства, але й охоплювати весь період життя людини. Отже,
найпоширенішим у сучасній педагогіці є визначення: педагогіка – це наука
про виховання, освіту та навчання людей на всіх етапах їхнього вікового
розвитку. Найбільш коротко педагогіку можна визначити як науку про
виховання людей. Проте, щоб глибше зрозуміти що і для чого досліджує
сучасна педагогіка, звернемося до історії її становлення як самостійної
наукової галузі.
Практика виховання з’явилася разом з першими людьми і буде
існувати доти, доки існуватиме людство. Його необхідність зумовлена як
самою природою людства, так і соціальними чинниками: старші покоління
завжди турбуватимуться про те, щоб молодь оволоділа знаннями і досвідом,
уміла використовувати створені ними виробничі сили і духовні цінності,
була підготовленою до праці і суспільного життя. Шляхом виховання молоді
старші покоління готують для себе зміну.
В історії розвитку педагогічної науки можна виділити три основні
етапи її становлення, виходячи із ступеня наукової розробленості
педагогічних знань:
І етап, донауковий, тривав до XVII століття і характеризувався
накопиченням значного фонду емпіричного матеріалу у вигляді окремих
розрізнених педагогічних відомостей, які фіксувались у формі вірувань,
правил, вимог, традицій, звичаїв, обрядів, що складають нині основу
народної педагогіки; теоретичним осмисленням емпіричного навчально-
виховного досвіду у філософських трактатах; виникненням і закріпленням у
користуванні ряду педагогічних понять.
 II етап, концептуальний, тривав від кінця XVII до початку XX століття
і характеризувався створенням окремих теоретичних концепцій виховання й
освіти при домінуючій ролі теорії навчання; накопиченням фактичного
матеріалу і досвіду педагогічної діяльності; виділенням та обґрунтуванням
провідних компонентів науково-педагогічних знань (принципів, методів,
форм організації навчально-виховного процесу). Проте аналіз педагогічної
літератури того часу свідчить про відсутність чіткого розмежування сфер
діяльності процесів виховання і навчання; ототожнення понять „виховання”,
„навчання”, „освіта”; можливість цілісної розробки наукових основ
педагогіки у контексті рівня розвитку науки того часу.
III етап, системний, триває з початку XX століття і характеризується
високим рівнем узагальнення, систематизації та структурування педагогічних
емпіричних знань, одержаних у результаті проведення численних
педагогічних експериментів; подальшим розвитком категорійного апарату
науки; створенням цілісних науково обґрунтованих систем організації
навчально-виховного процесу; становленням педагогіки як наукової системи.
Педагогіка як окрема наука вперше заявила про себе у XVI сторіччі. До
цього періоду вона була складовою частиною філософії.
Виховання виникає на ранньому етапі первіснообщинного ладу у
зв’язку з появою розподілу праці, з необхідністю передачі набутих знань та
вмінь молодшому поколінню для підготовки їх до життя. Отже, праця стала
головним фактором появи виховання. В той час діти засвоювали здобутий
досвід під час сумісної праці та спілкування, виховання було однаковим для
всіх дітей роду чи племені, воно ще не здійснювалося спеціальними людьми
у спеціальних навчально-виховних закладах.
Розвиток суспільства, поява рабовласницького ладу, подальша
диференціація праці призвели до виникнення спеціальних навчально-
виховних закладів та появи людей, професією яких було навчання та
виховання дітей.
Перші історичні відомості про школи для хлопчиків маємо з Давнього
Єгипту, країн Близького Сходу та античної Греції. Поява приватної
власності, класів та держави надає вихованню класового характеру: діти
різних класів отримують різне виховання та навчання.
Стародавня Греція дала нам приклади залежності виховання й від
соціально-економічних умов. Дві протилежні школи – спартанська та
афінська – свідчать про це. Головною метою спартанського виховання було
виховання мужнього, фізично розвиненого воїна, спроможного виживати у
скрутних обставинах. Саме на це була спрямована система спартанського
виховання, яка була всебічно підкорена інтересам Спарти і носила
громадський характер. Афіни, які були центром торгівлі, ремесел, науки та
мистецтва, за мету виховання брали виховання гармонійно розвиненої
людини, що поєднує розвиток розуму та естетичного смаку з фізичною
досконалістю. Єдине, що об’єднувало ці школи – зневага до праці, як справи,
якою повинні займатися лише раби.
У Давній Греції зародилися перші педагогічні теорії щодо розвитку
особистості. Серед їх авторів – Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт,
Протагор та інші.
Античному ідеалу фізичної сили і краси християнство протиставляло
людину, стурбовану спасінням душі, самовихованням внутрішнього, а не
зовнішнього початку. Вчення філософів Середньовіччя (Августин
Блаженний, Северин Боецій, Фома Аквінський) визначили окремий напрямок
у розвитку педагогічної думки про формування особистості, що ґрунтувався
передусім на засадах християнства. Середньовіччя дає нам два види
виховання: лицарське та духовне, які відрізняються одне від одного.
Духовне, чи церковне виховання головною метою ставило вивчення Святого
Писання та різноманітних наукових праць, що його тлумачили, звідси його
догматичний характер і зубріння, як єдина методика викладання.
Епоха Відродження виступає за визволення особистості від
феодального гноблення та релігійного аскетизму. Головним принципом цієї
епохи був гуманізм, тобто любов і повага до людини, яка розглядається як
центр Всесвіту. Видатні філософи пропонують гуманне ставлення до дітей,
всебічний розвиток особистості. Гуманізм Відродження сприяє розвитку
педагогічної думки, філософи та педагоги (Вітторіно да Фельтре, Франсуа
Рабле, Еразм Роттердамський) шукають нових і кращих способів виховання й
навчання, головним чином задля того, щоб втілити в життя ідею виховання
особистості.
Розвиток суспільства, поява на історичній арені нового класу –
буржуазії, необхідність розвитку виробництва призвели до необхідності
виникнення достатньо великої кількості освічених людей. Саме в цей час
(XVII ст.) педагогіка виходить із складу філософії і починає формуватися як
окрема наука. Цей процес пов’язаний з ім’ям Яна Амоса Коменського,
видатного чеського педагога, який у своїй книзі „Велика дидактика”
теоретично обґрунтував принципи, методи і форми навчання, що стали
основою класно-урочної системи, яка діє і сьогодні.
У XVIII ст. з’являється ціла плеяда вчених-енциклопедистів, просвітян,
завдяки кому ця епоха ввійшла до історії, як епоха Просвітництва. Серед них
особливу увагу проблемам виховання приділяли Франсуа Вольтер (1694-
1778), Дені Дідро (1713-1784), Жан-Жак Руссо (1712-1778). В Англії систему
виховання доброчесного та діяльного джентльмена запропонував Джон Локк
(1632-1704).
Подальша історія педагогіки пов’язана з іменами Йоганна Генріха
Песталоцці (1746-1827) – засновника теорії і практики початкового
виховання і навчання, а також фундатора спеціальної педагогічної освіти
Йоганна Фрідріха Гербарта (1776-1841), який зробив спробу теоретично
обґрунтувати педагогіку за допомогою філософії та психології; Адольфа
Фрідріха Вільгельма Дістервега (1790-1866), який висунув ідею
загальнолюдського виховання та ін.
Всесвітню славу вітчизняній педагогічній науці приніс К.Д.Ушинський
(1824-1870), який відстоював принцип народності навчання і виховання
дітей.
 У другій половині XIX - на початку XX ст. в Україні велику увагу
проблемам освіти і виховання приділяють відомі письменники, діячі
культури і мистецтва, просвітяни – Т.Г.Шевченко (1814-1861) – „Букварь
южнорусский” (1861), П.А.Грабовський (1864-1902), Леся Українка (1871-
1913), О.В.Духнович (1803-1865), Х.Д.Алчевська (1841-1902) та ін.
Заслуговує уваги радянський період розвитку педагогіки, пов’язаний з
іменами С.Т.Шацького (1878-1934), П.П.Блонського (1884-1942),
А.С.Макаренка (1888-1939), В.О.Сухомлинського (1918-1970), а також
педагогіка співробітництва, запропонована ПІ.О.Амонашвілі,
В.Ф.Шаталовим та ін.
Системний період розвитку педагогічних знань, який розпочався на
початку XX століття, триває досі і характеризується подальшим розвитком
всіх галузей педагогіки; високим рівнем узагальнення і класифікації
поняттєвого апарату науки; розвитком педагогіки як наукової системи.

3. Предмет педагогіки.
Прочитайте та законспектуйте основні положення щодо визначення предмета
педагогіки.
Предмет вивчення педагогічної науки – одне з найважливіших і, в той
же час, одне з найскладніших питань педагогіки. Треба зазначити, що до
цього часу триває давня дискусія: „Чим вважати педагогіку – наукою чи
мистецтвом”? Щоб надати аргументовану відповідь на це запитання,
наводимо ряд критеріїв, які дозволяють визначену галузь знань називати
наукою, а саме: а) чітко визначено предмет вивчення; б) наявні об’єктивні
методи дослідження явищ і процесів; в) зафіксовані об’єктивні зв’язки
(закони і закономірності) між явищами і процесами, що становлять предмет
вивчення; г) виявлені закони і закономірності дають можливість передбачати
(прогнозувати) розвиток подій у майбутньому.
Довгий час предметом педагогіки визнавалося виховання, як підготовка
підростаючого покоління до самостійного життя. Однак виховання як
суспільне явище виникло і існує як засіб підготовки людини до життя,
розвитку у неї необхідних суспільних властивостей і якостей. Таким чином,
закономірності виховання, його характер і методичні основи виробляються
не в самій виховній діяльності як такій, а зумовлюються закономірностями
розвитку і формування людини як істоти соціальної, а також соціальними
вимогами до її підготовки. Рівень розвитку сучасного суспільства потребує
постійного самовдосконалення людини, неперервної освіти і виховання
впродовж всього її життя. Тому сучасний комплекс педагогічних наук
вміщує також галузі, які вивчають закономірності і принципи виховання,
освіти і розвитку зрілої людини (акмеологія).
Предмет вивчення педагогіки розвивався і уточнювався протягом всієї
історії розвитку педагогічної думки. На сучасному етапі існує оскільки
підходів до його визначення. Можна виділити щонайменше три з найбільш
поширених. Підхід перший – предметом вивчення педагогіки є виховання
як функція суспільства передавати новим поколінням суспільно-історичний
досвід; виховання як спеціально організований процес; виховна
діяльність, яка здійснюється у навчально-виховних закладах. Отже,
провідним процесом, який вивчає педагогічна наука вважається виховання.
Підхід другий – предметом вивчення педагогіки визнається дослідження
сутності розвитку і формування особистості людини та визначення на цій
основі теорії і методики виховання як спеціально організованого
педагогічного процесу. Тобто, поряд з процесом виховання до предмету
вивчення педагогіки додається дослідження закономірностей розвитку
людини. Підхід третій – предметом вивчення педагогіки визнається освіта як
реальний цілісний процес, цілеспрямовано організований у спеціальних. Цей
підхід досить поширений в останні роки як у вітчизняній так і у зарубіжній
педагогіці.
Не зважаючи на різноманітність підходів до визначення предмету
педагогіки, провідними завданнями педагогічної науки залишаються
вивчення виховання як суспільного явища, яке у широкому його розумінні
охоплює освіту і навчання; його закономірностей; дослідження сутності та
закономірностей розвитку і формування особистості в умовах спеціально
організованого виховання; визначення цілей виховання; змісту, форм та
методів виховної діяльності; дослідження ролі виховання у процесі розвитку
і формування особистості; розробка основ теорії і практики виховання та
навчання. Разом з тим, предмет педагогіки розширено і на сучасному етапі
розвитку науки – він вміщує виховання, освіту і навчання як дітей, молоді,
так і дорослої людини.
Отже, на сучасному етапі розвитку педагогічних знань ми називаємо
педагогікою науку про закономірності, принципи, форми і методи виховання,
освіти і навчання людини на всіх етапах її вікового розвитку. Вона є
організованим впливом на світогляд і поведінку людей, аналізує і розкриває
об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує його сутнісні
зв’язки, причинно-наслідкові залежності.
Об’єкт педагогіки – реальна педагогічна дійсність – всі явища
цілеспрямованого формування особистості.
Предмет педагогіки – закономірні зв’язки та відношення, які існують у
цій дійсності.
Основні завдання педагогіки як науки – пізнання законів виховання,
навчання і освіти людей у процесі формування та розвитку особистості і на їх
основі створення шляхів та засобів упровадження теоретичних завдань у
навчально-виховний процес.

4. Основні категорії педагогіки

Серед понять науки виділяють основні (базові) категорії. Категорії
пронизують все наукове знання і пов’язують його у цілісну систему.
Базовими категоріями педагогіки більшість дослідників називають:
виховання, освіту, розвиток, навчання, самовиховання, самоосвіту,
саморозвиток, виховні відносини.
 Значення цих категорій у теоретичній і практичній педагогіці важко
переоцінити. Вони: а) цементують все педагогічне знання; б) визнані і
використовуються як теоретиками, так і практиками у всьому світі; в)
складалися впродовж віків, поступово вигострюючись, входили у свідомість і
досвід фахівців різних рівнів кваліфікації. Знання цих категорій дозволяє
глибше зрозуміти педагогіку як науку, хоча за ступенем абстрагування й
узагальнення педагогіка впевнено посідає місце поряд з філософією.
Серед основних педагогічних категорій значну роль відіграє поняття
„виховання”, яке органічно поєднано з процесами навчання, освіти і
розвитку. Виховання – поняття найбільш загальне та універсальне. Воно, як
процес, спрямовується на вироблення певних норм поведінки людини.
Виховання – це процес цілеспрямованого управління формуванням та
розвитком особистості у відповідності з вимогами суспільства.
Цілеспрямованість виховання визначається поставленою метою виховання.
Загальною метою виховання є формування соціальне активної,
гуманістично спрямованої особистості, яка у своїй життєдіяльності керується
загальнолюдськими (честь, совість, людська гідність, соціальна
справедливість) і культурно-національними (працелюбність, добротворчість,
волелюбність і т. ін.) цінностями.
Існує різноманітна кількість визначень процесу виховання. Це
пов’язано з тим, що виховання – таке широке і загальне поняття, що без
спеціальних уточнень неможливо зрозуміти, про яке виховання саме йде річ.
По-перше, розрізняють виховання у широкому і вузькому значенні
слова. В широкому соціальному – це цілісний процес передачі здобутого
досвіду від старшого покоління молодшому. Під досвідом розуміють відомі
людству знання, вміння, засоби мислення, міжособистісні та суспільні
відносини, – все, що було створено у процесі розвитку людства.
У вузькому значенні виховання розглядають як процес, що протікає у
певному навчально-виховному закладі або в сім’ї. Виховання у вузькому
смислі трактується з таких суттєвих позицій:
- як діяльність (К.Д.Ушинський) – цілеспрямована, різноманітна;
- як процес (Ю.К.Бабанський), що веде до певних змін;
- як вплив, дія (Н.В.Кузьміна та ін.), що викликає внутрішній відгук
суб’єкту виховання;
- як цілеспрямована взаємодія (Ш.Амонашвілі та ін.), що відтворює
процеси дії різноманітних об’єктів один на одного (педагогіка
співробітництва саме так розуміє виховання);
- як керівництво розвитком особистості (В.В.Білорусова);
- як процес управління, під яким розуміють взаємодію суб’єктів
педагогічних відносин з урахуванням єдності різноманітних впливів,
цілісного підходу і рівних прав учасників цього процесу (Р.І.Хмелюк та ін.).
Отже, виховання це:
а) процес, що веде до певних змін;
б) цілеспрямоване управління і керівництво розвитком особистості;
в) взаємодія всіх суб’єктів і об’єктів педагогічного процесу;
 г) розвивальна діяльність.
Навчання – процес цілеспрямованого управління пізнавальною
діяльністю людей, в ході якого опановуються знання, вміння, навички,
розвиваються пізнавальні сили і творчі можливості, формується світогляд.
Навчання – це технологія освіти; навчання відображає процесуальний
бік освіти, у межах якої взаємодіють учитель і учень. Теорія навчання зветься
дидактикою.
Освіта – це процес і результат засвоєння людиною знань, умінь,
навичок та пов’язаних з ними практичних і пізнавальних засобів діяльності.
Освіта сприяє формуванню світогляду, що означає набуття певної суми знань
з різних галузей науки. Традиційно освіта тлумачиться як складова частина
виховання.
Усі ці категорії (виховання, навчання, освіта) між собою
взаємопов’язані, взаємообумовлені і взаємозалежні, але не тотожні, тобто
знаходяться у діалектичному взаємозв’язку. Ці погляди можна
проілюструвати за допомогою так званої „педагогічної матрьошки”, ідея якої
належить російській дослідниці В.С.Безруковій. Категорії „виховання”,
„освіта”, „навчання” співвідносяться за принципом „матрьошки”: маленька
матрьошка – це навчання, середня – освіта, велика – виховання. Уявити
кожну з них окремо та описати можливо, але неможливо зрозуміти сутність
однієї, не розглянувши інших. Внутрішня автономна побудова забезпечує
збереження єдиної природної цілісності.
Проілюструвати названу залежність можна ї за допомогою логічної
схеми співвідношення педагогічних понять. За основу беремо традиційний
підхід до визначення змісту та обсягу визначених понять, а саме:
• „виховання”, у широкому його розумінні, є найбільш загальним
поняттям, що охоплює всі сфери процесу формування особистості;
• „освіта” – відноситься до виховання як частина до цілого; проте ця
категорія не є достатньо конкретною, щоб користуватися нею у повсякденній
діяльності;
• „навчання” є ядром освіти, головним шляхом її набуття.

5. Галузі педагогіки. Зв’язки педагогіки з іншими науками.

До джерел педагогічної науки відносять: 1) науково-педагогічні
дослідження; 2) педагогічну спадщину минулого; 3) народну педагогіку;
4) передовий педагогічний досвід; 5) інноваційні педагогічні дослідження.
У сучасній школі багато вчителів, які не задовольняються простим
викладом навчального матеріалу, а шукають нові шляхи вдосконалення своєї
діяльності. Такі педагоги постійно підвищують свою кваліфікацію,
самовдосконалюються, необхідно вивчати систему роботи таких педагогів,
щоб їх досвід не був втраченим, щоб їх знахідки здобули довге життя на
користь підростаючого покоління. Проте, не можна забувати і педагогічної
спадщини минулого. Належну увагу слід приділяти вивченню наукових
праць видатних вчених-педагогів, звертатися до народної педагогіки, до
народного мистецтва, до народної мудрості. За всю історію свого розвитку
наш народ накопичував перлини народної мудрості, значна частина яких
втрачена. Необхідно розкривати перед дітьми велич і красу рідного краю,
національної культури, народних традицій, рідної природи.
Розвиваючись, кожна наука збагачує свою теорію, наповнює її новим
змістом. Цей процес стосується і педагогіки.
В наш час поняття „педагогіка” охоплює цілу систему педагогічних
наук.
Структура сучасної педагогіки відображає зв’язки і відносини, що
склалися у ході історичного розвитку різних галузей педагогічних знань,
визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль педагогічної практики.
Сучасна педагогічна наука являє собою коло самостійних наук, серед яких:
1. Історія педагогіки, яка вивчає розвиток педагогічної думки, на
різних їх історичного розвитку людського суспільства.
2. Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, яка вивчає загальні
закономірності навчання і виховання, розробляє загальні основи навчально-
виховного процесу в освітніх закладах різного типу. Вона традиційно
поділяється на чотири великі розділи: загальні основи, дидактику (теорію
навчання), теорію і методику виховання, школознавство (систему управління
школою і діяльність органів освіти).
Щодо поділу педагогічної науки за галузями, то їх нараховується вже
близько двадцяти і кількість їх може зростати й надалі. Всі вони спираються
на структуру і принципи загальної педагогіки і є її „дочірними”, хоча і
самостійними науками. Їх умовно можна поділити на загальні і
функціональні. До загальнопедагогічних наук відносять:
 вікову педагогіку (дошкільна педагогіка, педагогіка школи,
педагогіка вищої школи тощо);
 корекційну педагогіку, яка розробляє питання виховання сліпих
тифлопедагогіка) та глухих (сурдопедагогіка) дітей; розумово
відсталих дітей олигофренопедагогіка), дітей з неправильно
сформованою мовою (логопедія);
 соціальну педагогіку, яка вивчає механізми формування особистості
у соціумі. Сюди ж можна віднести і сімейну педагогіку;
 народну педагогіку – сукупність ідей, прислів’їв, приказок, казок, в
яких відображається ставлення народу до сутності та характеру
виховання;
 етнопедагогіку, що вивчає здобуті народом знання та уміння у
галузі виховання та навчання, відображені у фольклорі, традиціях,
обрядах.
До функціональних педагогічних наук відносять:
 професійну педагогіку;
 галузеві педагогіки (авіаційна, військова, медична, культуро-освітня
тощо);
 педагогіку підвищення кваліфікації і перекваліфікації спеціалістів;
 часткові або предметні методики викладання, що допомагають
вчителю-предметнику у підготовці та проведенні уроків та інших
 видів навчально-виховної діяльності.
Окремо виділяємо порівняльну педагогіку, яка займається порівняльним
аналізом педагогічних систем у різних країнах ( порівняно з вітчизняною).
Сукупність галузей педагогіки складає єдину систему педагогічних наук.
Педагогіка тісно пов’язана з багатьма іншими науками. Ідеї суміжних
наук про людину дозволяють педагогіці більш глибоко і всебічно
досліджувати закономірності виховання та освіти. Педагогіка має тісні
зв’язки з такими наукам як філософія, історія, соціологія, психологія, етика,
естетика, анатомія, фізіологія людини, гігієна, етнографія, математика,
кібернетика та ін.
Педагогіка тісно пов’язана з філософією, яка є фундаментом
педагогіки, відіграє роль світоглядної основи педагогіки. Особливе значення
має філософія виховання, яка розглядає використання у процесі виховання
ідей різноманітних філософських систем. Філософія допомагає визначити
зміст і мету виховання, правильно враховувати дію загальних
закономірностей для розуміння та буття людини.
Анатомія і фізіологія є основою для розуміння біологічної сутності
людини, розвитку вищої нервової діяльності і типологічних особливостей
нервової системи, першої та другої сигнальних систем, розвитку і
функціонування органів почуттів, тощо. Особливо тісно педагогіка пов’язана
з психологією, яка вивчає закономірності розвитку психіки людини.
Педагогіка вивчає ефективність тих виховних дій, які можуть призвести до
змін у внутрішньому світі і поведінці людини, а психологія дає педагогам
своєрідний інструмент впливу на людину. Кожний розділ педагогіки має
свою опору у відповідному розділі психології (дидактика – теорію
пізнавальних процесів, теорія виховання – психологію особистості і т. ін.).
Педагогіка також пов’язана з соціологією, історією, літературою,
антропологією, географією, медициною, екологією, економікою,
археологією, тому що вивчення людини, її життя і умов розвитку допомагає
досконало досліджувати закономірності виховання. Про це у свій час писав
К.Ушинський: „Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх
відношеннях, то перш за все вона повинна вивчити її також у всіх
відношеннях”.
Форми і типи зв’язків педагогіки з іншими науками різноманітні:
творче використання наукових ідей інших наук; застосування методів інших
наук – математичного моделювання і проектування, анкетування і
соціологічного опитування тощо.

6. Основні методи педагогічного дослідження.

Науково-педагогічне дослідження – особлива форма процесу пізнання
педагогічної дійсності, систематичне цілеспрямоване вивчення її явищ і
процесів, в якому використовуються засоби і методи науки і яке
завершується формулюванням знання про досліджуваний об’єкт. Головною
метою педагогічного дослідження є відкриття об’єктивних закономірностей
навчання, виховання і розвитку особистості, свідоме і цілеспрямоване
застосування вже ї відомих законів у практиці навчально-виховної роботи.
Методологічною основою дослідження педагогічної дійсності у
вітчизняній педагогіці є теорія пізнання (гносеологія), саме вона становить
загальний метод наукового пізнання, вимоги якого мають універсальний
характер.
Наукові дослідження поділяються на види:
а) фундаментальні дослідження, які мають на меті розкриття сутності
педагогічних закономірностей та спрямовані на поглиблення наукового
знання, розвиток методології науки, відкриття її нових галузей і які не
переслідують безпосередньо практичних цілей;
б) прикладні дослідження, які розв’язують окремі теоретичні і
практичні завдання, що пов’язані з формуванням змісту виховання і освіти,
розробкою педагогічних технологій;
в) розробки, які мають на меті створення програм, підручників,
посібників, інструктивно-методичних рекомендацій з питань організації
процесів виховання і навчання, управління виховними системами.
Науково-педагогічне дослідження має кілька рівнів, а саме:
1. Емпіричний рівень дослідження, який спрямований безпосередньо на
об’єкт вивчення (явище, процес) і спирається на дані спостереження і
експерименту. На емпіричному рівні фіксуються нові факти науки і на основі
їх узагальнення формулюються емпіричні закономірності.
2. Теоретичний рівень пов’язаний з удосконаленням і розвитком
поняттєвого апарату педагогіки та спрямований на всебічне пізнання об’єкту
дослідження. На теоретичному рівні висуваються і формулюються основні,
загальні закономірності, які дозволяють пояснити попередньо відкриті факти,
а також передбачувати наступні події і факти.
3. Методологічний рівень, на якому на основі аналізу і узагальнення
результатів попередніх досліджень формулюються загальні принципи і
методи дослідження педагогічних явищ, будуються теорії.
Предмет і завдання дослідження визначають вибір методів наукового
пошуку. Методи науково-педагогічних досліджень – це шляхи вивчення і
освоєння складних психолого-педагогічних процесів формування
особистості, становлення об’єктивних закономірностей процесів виховання і
навчання; прийоми, процедури та операції емпіричного і теоретичного
пізнання й вивчення явищ педагогічної дійсності; сукупність прийомів чи
операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих
вирішенню конкретної задачі.
Методи досліджень у педагогіці поділяються на загальнонаукові та
конкретно-наукові (теоретичні і емпіричні).
Загальнонаукові: загальнотеоретичні методи і абстрагування і
конкретизація, аналіз і синтез, порівняння, протипоставлення,
структурування, індукція і дедукція тощо), соціологічні (анкетування,
інтерв’ю, експертні опитування, рейтинг тощо), соціально-психологічні
(соціометрія, тестування, тренінг тощо), математичні (ранжування,
шкалування, індексування, кореляція тощо).
 Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об’єкт, що
вивчається (явище, процес) і спирається на дані спостереження та
експерименту. До методів емпіричного рівня дослідження належать:
спостереження, анкетування, співбесіда, вивчення продуктів діяльності
учнів, вивчення і узагальнення педагогічного досвіду, дослідна перевірка,
педагогічний експеримент. Ці методи використовуються при накопиченні
фактичного матеріалу у процесі дослідження. Вони слугують для фіксування
явищ, описування їх, виявлення зв’язків між ними.
Теоретичне дослідження пов’язане з удосконаленням і розвитком
поняттєвого апарату педагогіки і спрямоване на всебічне пізнання
об’єктивної реальності. До методів теоретичного дослідження відносять:
аналіз і синтез, індукція і дедукція, а також логічні методи – метод схожості,
різниці, метод супутніх змін. Ці методи спрямовані на створення
теоретичних узагальнень, встановлення і формулювання закономірностей
досліджуваних явищ.
Теоретичні й емпіричні методи педагогічних досліджень глибоко
пов’язані. Теоретичні методи досліджень потребують глибокого аналізу
фактів, розкриття в явищах суттєвих закономірностей, пояснення зовнішніх
чинників через внутрішні. Емпіричні методи досліджують предмет на рівні
явища, теоретичні – на рівні його сутності. Яким би великим не було
значення педагогічних фактів, що одержані на емпіричному рівні, без їх
теоретичного обґрунтування не може бути істинно наукового знання.
Відбір методів дослідження відбувається залежно від методології
педагогічних досліджень. Методологія педагогічних досліджень – розділ
педагогічної науки, який вміщує основні принципи, форми та методи
наукового пізнання і шляхи перетворення педагогічної дійсності. Визначає
загальні підходи до пізнання закономірностей навчання, виховання і
розвитку особистості. Об’єктом методології педагогіки є пізнання сутності
навчально-виховного процесу й розвитку молодої людини, а її предметом –
закономірності процесу формування особистості.
Основні підходи до організації педагогічних досліджень відбиваються
у ряді принципів. Науковці виділяють такі провідні принципи організації
наукового дослідження:
Принцип діяльнісного підходу – вимагає вивчати педагогічні процеси
за логікою цілісного вивчення всіх основних компонентів діяльності (її цілей,
мотивів, дій, операцій, засобів регулювання, контролю та аналізу
результатів). Такий підхід надає дослідженню закінченого характеру: від
мети діяльності до її кінцевого результату.
Принцип особистісного підходу – потребує використовувати у
дослідженнях учіння про роль особистості у суспільстві, про співвідношення
колективу й особистості, про роль колективу в її розвитку, про всебічний і
гармонійний розвиток особистості.
Принцип системно-структурного підходу – вимагає цілісного розгляду
явища у взаємозв’язку його складових, врахування всіх можливих форм і
методів розв’язання педагогічних завдань та, порівнюючи можливості
кожного з них, відбирати оптимальні варіанти.
У педагогічних дослідженнях поширені такі наукові методи.
Методи опитування у педагогічному дослідженні. У системі
педагогічного дослідження методи опитування займають важливе місце. До
них належать: бесіди, інтерв’ю, анкетування, а також тести, шкали
оцінювання тощо.
Бесіда та інтерв’ю (різновид бесіди за заздалегідь підготовленими
питаннями) – це методи безпосереднього спілкування дослідника з учнями,
яке передбачає усне їх опитування за допомогою запитань, які цікавлять
дослідника. Особливістю методу бесіди є виваженість запитань, які мають
бути підготовлені таким чином, щоб людина не відчувала себе піддослідною.
При цьому дуже важливе значення відіграє атмосфера взаєморозуміння,
довіри, урахування особливостей психіки та фізичного стану співрозмовника.
Анкетування – вивчення досліджуваних явищ і процесів за допомогою
анкет або опитувальних листів, які містять письмові запитання. Цей метод
незамінний, коли предметом вивчення стає суспільна думка, естетичні,
моральні та інші оцінки, ставлення людей один до одного, до подій тощо.
Крім того, він дає змогу охопити дослідженням значну кількість
респондентів. При анкетуванні, як і при бесіді, ставлять запитання і
одержують відповіді на них. Але при анкетуванні існує жорстка логічна
конструкція, яка залишається незмінною протягом усього анкетування.
Запитання спеціально підібрані, визначені також і можливі стандартні
варіанти відповідей. Для анкети особистий контакт не є обов’язковим.
Найголовнішою перевагою анкетування перед бесідою є зручність
застосування методів математичної статистики. Тому анкетування дуже
поширене у психолого-педагогічних дослідженнях.
Спостереження – спеціально організоване безпосереднє сприйняття
явищ та процесів у їх цільності та динаміці в природних умовах їх існування.
Ознаки: а) визначення мети, виділення об’єкту, розробка схеми
спостереження; б) фіксація результатів; в) обробка отриманих даних; г)
результати зіставляються з відомими та перевіряються іншими методами
Для підвищення ефективності спостереження повинно бути тривалим,
систематичним, різнобічним, об’єктивним та масовим. Може бути
відстороненим (коли спостерігач не включається в дію) і включеним (коли
спостерігач включений в групу члени якої не знають, що за ними ведеться
спостереження). Недоліки: не викриває внутрішніх сторін педагогічних
явищ, не дає змоги забезпечити повну об’єктивність інформації.
Метод рейтингу – метод оцінювання тих чи інших сторін діяльності
компетентними суддями (експертами). При відборі експертів до них
ставляться такі вимоги: компетентність, креативність (можливість
розв’язувати творчі завдання), позитивне ставлення до експертизи,
відсутність схильності до конформізму (надмірне слідування авторитету у
науці), наукова об’єктивність, аналітичність і глибина мислення,
самокритичність. Аналізуючи отриману інформацію, можна застосовувати і
метод рангових оцінок, коли виявлені фактори розміщуються у порядку
зростання чи спадання ступеня їх виявлення.
Метод узагальнення незалежних характеристик. Сутність цього
методу зводиться до обробки дослідником інформації про учня, що надійшла
з різних джерел: від учителя, батьків, однокласників та інших людей, які
достатньо добре знають дитину. Різновидом цього методу є метод
„педагогічного консиліуму”, який передбачає колективне обговорення
результатів вивчення вихованості учнів за конкретною оптимальною за своїм
обсягом програмою і за єдиними ознаками.
Педагогічний експеримент – такий метод вивчення педагогічної
дійсності, за яким дослідник активно і цілеспрямовано впливає на неї завдяки
створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних
для виявлення відповідної властивості. Експеримент проводять у таких
випадках: а) при спробі виявлення раніше невідомих властивостей об’єкта; б)
при перевірці правильності теоретичних конструкцій; в) при демонструванні
явища. Експеримент має певні переваги порівняно з методом спостереження,
а саме: дозволяє вивчати явище „у чистому вигляді”, звільнившись від
побічних факторів, які затінюють основний процес; створює можливість
дослідити властивості об’єктів; дає змогу проводити досліди стільки разів,
скільки це необхідно.
Залежно від мети дослідження розрізняють кілька видів педагогічного
експерименту:
а) констатуючий або діагностичний експеримент – проводиться
звичайно на початку дослідження і має на меті вивчення наявного стану
проблеми;
б) формуючий або перетворюючий експеримент – полягає у
впровадженні у педагогічний процес попередньо розроблених методів та
засобів, аналізі одержаних результатів, формулюванні висновків.
Залежно від умов, в яких відбувається дослідження, вирізняють
природний і лабораторний експеримент. Сутність природного експерименту
полягає в тому, що дослідник, вивчаючи і аналізуючи ті чи інші педагогічні
явища, конструює педагогічні ситуації таким чином, що вони не порушують
звичного перебігу діяльності учнів та вчителів. Лабораторний же
експеримент відбувається у штучних умовах, де експериментатор має
можливість доцільно добирати параметри, створюючи такі умови, які б
забезпечували наукову чистоту експерименту і оптимальне просування
дослідника до істини.
Моделювання – матеріальне чи мислене імітування реально існуючої
педагогічної системи шляхом створення спеціальних аналогів (моделей), у
яких відтворюються принципи організації і функціонування цієї системи.
Наукова модель – це уявно чи матеріально реалізована система, яка
відображує предмет дослідження і здатна замінити його у такій мірі, що
дозволяє одержати нову інформацію про сам предмет. Метод моделювання
має наступну структуру: а) постановка завдання; б) створення або вибір
моделі; в) дослідження моделі; г) перенесення знань з моделі на оригінал.
Даний метод ґрунтується на синтетичному підході, тобто дозволяє виділяти
цілісні системи досліджувати їх функціонування. Головна його перевага –
цілісність інформації.

7. Загальні та професійні компетентності вчителя.

Професійна діяльність сучасного вчителя регламентується

Професійним стандартом за професіями «Вчитель початкових класів
закладу загальної середньої освіти», «Вчитель закладу загальної середньої
освіти», «Вчитель з початкової освіти (з дипломом молодшого спеціаліста»)
(затверджено наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського
господарства України 23.12.2020, № 2736). URL:
https://mon.gov.ua/ua/news/zatverdzheno-profstandart-vchitelya-pochatkovih-klasiv-
vchitelya-zakladu-zagalnoyi-serednoyi-osviti-i-vchitelya-z-pochatkovoyi-osviti).
Професійний стандарт визначає:
 Обсяг компетентностей
 Знання, уміння, навички в розрізі кваліфікаційних категорій
 Траєкторію розвитку кожної компетентності
Відповідно до Професійного стандарту визначено такі загальні
компетентності вчителя:
 здатність діяти відповідально і свідомо на засадах поваги до прав і
свобод людини та громадянина; усвідомлювати цінності
громадянського суспільства та необхідність його сталого розвитку;
 здатність до міжособистісної взаємодії, роботи в команді,
спілкування з представниками інших професійних груп різного
рівня;
 здатність виявляти повагу та цінувати українську національну
культуру, багатоманітність і мультикультурність у суспільстві;
здатність до вираження національної культурної ідентичності,
творчого самовираження;
 здатність до прийняття ефективних рішень у професійній діяльності
та відповідального ставлення до обов’язків, мотивування людей до
досягнення спільної мети;
 здатність до генерування нових ідей, виявлення та розв’язання
проблем, ініціативності.
У процесі професійної діяльності вчитель виконує такі трудові
функції:
 навчання учнів предметів (інтегрованих курсів);
 партнерська взаємодія з учасниками освітнього процесу;
 організація здорового, безпечного, розвивального, інклюзивного
освітнього середовища;
 управління освітнім процесом;
 безперервний професійний розвиток.
Професійним стандартом визначено такі професійні компетентності
сучасного вчителя:
 1.  Здатність забезпечувати здобуття учнями освіти державною мовою
Мовно-  Здатність забезпечувати (за потреби) здобуття учнями освіти з
урахуванням особливостей мовного середовища в закладі освіти
(мова відповідного корінного народу або національної меншини
України)
комунікативна  Здатність забезпечувати навчання учнів іноземній мові та
спілкуватися іноземною мовою у професійному колі (для вчителів
іноземної мови)
 Здатність формувати і розвивати мовно-комунікативні уміння та
навички учнів
2. Предметно-методична  Здатність моделювати зміст навчання відповідно до обов’язкових
результатів навчання учнів
 Здатність формувати та розвивати в учнів ключові компетентності
та уміння, спільні для всіх компетентностей
 Здатність здійснювати інтегроване навчання учнів
 Здатність добирати і використовувати сучасні та ефективні
методики і технології навчання, виховання і розвитку учнів
 Здатність розвивати в учнів критичне мислення
 Здатність здійснювати оцінювання та моніторинг результатів
навчання учнів на засадах компетентнісного підходу
 Здатність формувати ціннісні ставлення в учнів
3. Ін  Здатність орієнтуватися в інформаційному просторі, здійснювати
фо рма пошук і критично оцінювати інформацію, оперувати нею у
цій но- професійній діяльності
 Здатність ефективно використовувати наявні та створювати (за
потреби) нові електронні (цифрові) освітні ресурси
цифрова  Здатність використовувати цифрові технології в освітньому процесі
4. Психологічна  Здатність визначати і враховувати в освітньому процесі вікові та
інші індивідуальні особливості учнів
 Здатність використовувати стратегії роботи з учнями, які сприяють
розвитку їхньої позитивної самооцінки, я-ідентичності
 Здатність формувати мотивацію учнів та організовувати їхню
пізнавальну діяльність
 Здатність формувати спільноту учнів, у якій кожен відчуває себе її
частиною
5. Емоційно-етична  Здатність усвідомлювати особисті відчуття, почуття та емоції,
керувати власними емоційними станами
 Здатність конструктивно та безпечно взаємодіяти з учасниками
освітнього процесу
 Здатність усвідомлювати та поціновувати взаємозалежність людей і
систем у глобальному світі
6. Компетентність  Здатність до суб’єкт-суб’єктної (рівноправної та особистісно
педагогічного зорієнтованої) взаємодії з учнями в освітньому процесі
партнерства  Здатність залучати батьків до освітнього процесу на засадах
партнерства
 Здатність працювати в команді із залученими фахівцями,
асистентами вчителя для надання додаткової підтримки особам з
особливими освітніми потребами

7. Інклюзивна  Здатність створювати умови, що забезпечують функціонування

інклюзивного освітнього середовища
 Здатність до педагогічної підтримки осіб з особливими освітніми
потребами
  Здатність забезпечувати в освітньому середовищі сприятливі умови
для кожного учня, незалежно від його індивідуальних потреб,
можливостей, здібностей та інтересів
8. Здоров’я-  Здатність організовувати безпечне освітнє середовище,
збережувальна використовувати здоров’язбережувальні технології під час
освітнього процесу
 Здатність здійснювати профілактично-просвітницьку роботу з
учнями та іншими учасниками освітнього процесу щодо безпеки
життєдіяльності, санітарії та гігієни
 Здатність формувати в учнів культуру здорового та безпечного
життя
Здатність зберігати особисте фізичне та психічне здоров’я під час
професійної діяльності
 Здатність надавати домедичну допомогу учасникам освітнього
процесу
9. Проєктувальна  Здатність проєктувати осередки навчання, виховання і розвитку
учнів

10. Прогностична  Здатність прогнозувати результати освітнього процесу

 Здатність планувати освітній процес

11. Організаційна  Здатність організовувати процес навчання, виховання і розвитку

учнів
 Здатність організовувати різні види і форми навчальної та
пізнавальної діяльності учнів
12. Оцінювально-  Здатність здійснювати оцінювання результатів навчання учнів
аналітична  Здатність аналізувати результати навчання учнів
 Здатність забезпечувати самооцінювання та вазємооцінювання
результатів навчання учнів

13. Ін  Здатність застосувати наукові методи пізнання в освітньому процесі

новаці  Здатність використовувати інновації у професійній діяльності
йна  Здатність застосовувати різноманітні підходи до розв’язання
проблем у педагогічній діяльності
14. Здатність до навчання  Здатність визначати умови та ресурси професійного розвитку
впродовж життя упродовж життя
 Здатність взаємодіяти з іншими вчителями на засадах партнерства та
підтримки (у рамках наставництва, супервізії тощо)

15. Рефлексивна  Здатність здійснювати моніторинг власної педагогічної діяльності і

визначати індивідуальні професійні потреби
ТРУДОВІ ФУНКЦІЇ – ПРОФЕСІЙНІ КОМПЕТЕНТНОСТІ
 Вимоги до професійних й особистісних якостей освітян:
 вмотивованість,
 компетентність,
 творчість,
 гнучке мислення,
 відповідальність за результати власної діяльності,
 здатність до саморозвитку

8. Організація процесу навчання, виховання та розвитку.

Організація освітнього процесу у закладах середньої освіти здійснюється
на основі положень Законів України «Про освіту», «Про загальну середню
освіту», Державного стандарту базової середньої освіти.
Закон України «Про освіту» (від 05.09.2017 № 2145-VIII). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text
Закон України «Про повну загальну середню освіту» (від 16.01.2020 № 463-IX. Редакція від 01.07.2022). URL:
https://zakon.rada.gov.ua/go/463-20
Державний стандарт базової середньої освіти (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 р. № 898).
URL: https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-deyaki-pitannya-derzhavnih-standartiv-povnoyi-zagalnoyi-serednoyi-osviti-i300920-898
Відповідно до нормативних документів прийнято такі
визначення:
 заклад освіти – юридична особа публічного чи
приватного права, основним видом діяльності якої є
освітня діяльність;
 освітній процес – система науково-методичних і
педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом
формування та застосування її компетентностей;
 освітня діяльність – діяльність суб’єкта освітньої діяльності,
спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього
процесу у формальній та/або неформальній освіті;
 система освіти – сукупність складників освіти, рівнів і ступенів
освіти, кваліфікацій, освітніх програм, стандартів освіти,
ліцензійних умов, закладів освіти та інших суб’єктів освітньої
діяльності, учасників освітнього процесу, органів управління у
сфері освіти, а також нормативно-правових актів, що регулюють
відносини між ними;
 заклад загальної середньої освіти – юридична особа, основним
видом діяльності якої є освітня діяльність, що провадиться на
певному рівні (рівнях) повної загальної середньої освіти;
 заклад освіти, що забезпечує здобуття повної загальної
середньої освіти – заклад загальної середньої освіти або заклад
професійної (професійно-технічної), фахової передвищої чи вищої
освіти, що провадить освітню діяльність на певному рівні (рівнях)
повної загальної середньої освіти;
Рівні освіти:
Згідно Закону про повну загальну середню освіту  Початкова освіта
повна загальна середня освіта здобувається на таких рівнях:  Базова середня
 початкова освіта – перший рівень повної освіта

загальної середньої освіти, що передбачає  Профільна середня

освіта
 виконання учнем вимог до результатів навчання, визначених
державним стандартом початкової освіти;
 базова середня освіта – другий рівень повної загальної середньої
освіти, що передбачає виконання учнем вимог до результатів
навчання, визначених державним стандартом базової середньої
освіти;
 профільна середня освіта – третій рівень повної загальної
середньої освіти, що передбачає виконання учнем вимог до
результатів навчання, визначених державним стандартом
профільної середньої освіти.
У закладах освіти:
 початкова освіта здобувається протягом чотирьох років;
 базова середня освіта здобувається протягом п’яти років;
 профільна середня освіта здобувається протягом трьох років.
Повна загальна середня освіта може Основні форми освіти:
Очна (денна).
здобуватися за очною (денною), дистанційною, Дистанційна. Мережева.
мережевою, екстернатною, сімейною (домашньою) Екстернатна.
Сімейна (домашня).
формами чи формою педагогічного патронажу, а Очна (вечірня).
також за очною (вечірньою), заочною формами (на Дуальна.

рівнях базової та профільної середньої освіти).

Профільна середня освіта професійного
спрямування може здобуватися за дуальною формою здобуття освіти.
Освітній процес у закладах освіти організовується відповідно до Законів
України «Про освіту», «Про повну загальну середню освіту», інших актів
законодавства, освітньої програми (освітніх програм) закладу освіти та
спрямовується на виявлення та розвиток здібностей та обдарувань
особистості, її індивідуальних здібностей, досягнення результатів навчання,
прогресу в розвитку, зокрема формування і застосування відповідних
компетентностей, визначених державними стандартами.
Освітній процес організовується за такими циклами:
 перший цикл початкової освіти – адаптаційно-ігровий (1-2 роки
навчання);
 другий цикл початкової освіти – основний (3-4 роки навчання);
 перший цикл базової середньої освіти – Зверніть увагу!
адаптаційний (5-6 роки навчання); 5-6 класи – адаптацій-ний
цикл базової середньої освіти.
 другий цикл базової середньої освіти – базове 7-9 класи – базове пред-
предметне навчання (7-9 роки навчання); метне навчання.
10 клас – профільно-адап-
 перший цикл профільної середньої освіти – таційний цикл профільної середньої
профільно-адаптаційний (10 рік навчання); освіти.
11 (12) класи – профільний цикл
 другий цикл профільної середньої освіти – профільної середньої освіти.
профільний (11-12 роки навчання).
Згідно Концепції нової української школи загальна
тривалість повної загальної середньої освіти
збільшиться до 12 років. На території Європи 11-річна пострадянська школа
залишилася в Україні, Білорусі та Росії. В усіх європейських країнах мінімальна
тривалість здобуття повної загальної середньої освіти становить від 12 до 14
років.
У рамках профільної освіти старшокласник зможе обирати одне з двох
спрямувань навчання:
 академічне, із поглибленим вивченням окремих предметів з орієнтацією на
продовження навчання в університеті;
 професійне, яке поряд зі здобуттям повної загальної середньої освіти
забезпечує отримання першої професії (не обмежує можливість
продовження освіти).
Згідно Концепції нової української школи здобуття Нова українська школа.
профільної середньої освіти за академічним Концептуальні засади
реформування середньої школи.
спрямуванням буде здійснюватися в академічних ліцеях Київ: МОН України, 2016. 40 с.
– як правило, в окремих закладах освіти. В академічних
ліцеях перший рік навчання буде перехідним. На цьому
етапі учень ще зможе змінити профіль навчання. Учні матимуть право обирати
не лише предмети, а й рівні їхньої складності.
Випускники академічних ліцеїв будуть проходити державну підсумкову
атестацію у формі зовнішнього незалежного оцінювання.
Профільну середню освіту за професійним спрямуванням здобуватимуть у
професійних ліцеях та профільних коледжах.
Випускники професійних ліцеїв та коледжів будуть проходити державну
підсумкову атестацію у формі зовнішнього незалежного оцінювання. За умови
успішного проходження ДПА у формі ЗНО випускники професійних ліцеїв та
коледжів зможуть вступати до ЗВО, а випускники коледжів – навчатися у ЗВО за
скороченою програмою.
Освітній процес у закладах загальної середньої освіти організовується в
межах навчального року, що розпочи-нається у День знань – 1 вересня, триває не
менше 175 навчальних днів і закінчується не пізніше 1 липня наступного року.
Структура і тривалість навчального року, навчального тижня,
навчального дня, занять, відпочинку між ними, форми організації освітнього
процесу визначаються педагогічною радою закладу освіти у межах часу,
передбаченого освітньою програмою, відповідно до обсягу навчального
навантаження, встановленого відповідним навчальним планом, та з
урахуванням вікових особливостей, фізичного, психічного та
інтелектуального розвитку дітей, особливостей регіону тощо.
Безперервна навчальна діяльність учнів закладів загальної середньої
освіти не може перевищувати 35 хвилин (для 1 року навчання), 40 хвилин
(для 2-4 років навчання), 45 хвилин (5-12 років навчання), крім випадків,
визначених законодавством.
Тривалість канікул у закладах освіти протягом навчального року не може
становити менше 30 календарних днів.
З метою належної організації освітнього процесу у закладах загальної
середньої освіти формуються класи та/або групи, у тому числі спеціальні,
інклюзивні, з дистанційною, вечірньою формою здобуття освіти, з навчанням
мовою корінного народу чи національної меншини України поряд із
державною мовою.
Кількість учнів у класі (наповнюваність класу) Кількість учнів, які здобу-вають
державного, комунального закладу освіти не може базову чи профільну середню освіту,
не може становити більше 30 учнів
становити менше 5 учнів та більше: у класі.
 24 учнів, які здобувають початкову освіту;
 30 учнів, які здобувають базову чи профільну
середню освіту.
Для вивчення навчальних предметів, курсів, інтегрованих курсів, у тому
числі вибіркових, можуть формуватися та функціонувати міжкласні групи,
що включатимуть учнів різних класів одного або різних років навчання.
Учні розподіляються між класами (групами) керівником закладу освіти.
Після завершення навчання за освітньою програмою відповідного рівня
повної загальної середньої освіти незалежно від форми її здобуття та на
підставі результатів річного оцінювання і державної підсумкової атестації
учні отримують такі документи про освіту:
 свідоцтво про початкову освіту;
 свідоцтво про базову середню освіту;
 свідоцтво про повну загальну середню освіту.
Згідно ст. 35 Закону України «Про повну загальну середню освіту»
визначено такі типи закладів освіти, що забезпечують здобуття повної
загальної середньої освіти
 початкова школа, що забезпечує здобуття початкової освіти;
 гімназія, що забезпечує здобуття базової середньої освіти;
 ліцей, що забезпечує здобуття профільної середньої освіти.
Здобуття повної загальної середньої освіти забезпечують також
спеціальні заклади загальної середньої освіти: спеціальна школа – заклад
загальної середньої освіти для осіб з особливими освітніми потребами,
зумовленими порушеннями інтелектуального розвитку, фізичними та/або
сенсорними порушеннями; навчально-реабілітаційний центр – заклад
загальної середньої освіти для осіб з особливими освітніми потребами,
зумовленими складними порушеннями розвитку.
Здобуття загальної середньої освіти також можуть забезпечувати
заклади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої
освіти та інші заклади освіти, що мають ліцензію на провадження освітньої
діяльності у сфері загальної середньої освіти.
У системі спеціалізованої освіти здобуття повної загальної середньої
освіти забезпечують заклади спеціалізованої освіти:
  мистецький ліцей – заклад спеціалізованої мистецької освіти, що
забезпечує здобуття початкової та профільної мистецької освіти
одночасно із здобуттям повної загальної середньої освіти на всіх або
окремих її рівнях;
 спортивний ліцей – заклад спеціалізованої освіти, що забезпечує
здобуття освіти спортивного профілю одночасно із здобуттям повної
загальної середньої освіти на всіх або окремих її рівнях;
 військовий (військово-морський, військово-спортивний) ліцей, ліцей із
посиленою військово-фізичною підготовкою – заклад спеціалізованої
освіти, що забезпечує здобуття освіти військового профілю для осіб з
13 років одночасно із здобуттям базової та/або профільної середньої
освіти;
 науковий ліцей – заклад спеціалізованої освіти, що забезпечує
здобуття базової та/або профільної середньої освіти наукового
профілю;
 професійний коледж (коледж) спортивного профілю –заклад
спеціалізованої освіти спортивного профілю;
 мистецький коледж –заклад спеціалізованої освіти, що забезпечує
здобуття фахової передвищої мистецької освіти одночасно із
здобуттям базової та профільної середньої освіти;
 інші заклади спеціалізованої освіти, визначені законодавством.

9. Інклюзія. Інклюзивні практики в освіті.

Інклюзія (від Inclusion – включення) – процес збільшення ступеня

участі всіх громадян у соціальному житті. Це політика й процес, що дає
можливість всім дітям брати участь у всіх програмах.
Одним із головних завдань інклюзії є відгук на широкий спектр
освітніх потреб в шкільному середовищі та поза його межами.
Інклюзія розглядається як процес визнання і реагування на
різноманітність потреб всіх тих, хто навчається. Вона припускає їх активну
участь в процесі отримання знань, в культурному і суспільному житті.
Інклюзивна освіта – у вузькому значенні – «включення» дітей з
порушеннями психофізичного розвитку та дітей з інвалідністю у заклади
загальної середньої освіти; у широкому – позитивне ставлення до
багатоманітності учнів, врахування відмінностей кожного учня.
Інклюзивне навчання – система освітніх послуг, гарантованих
державою, що базується на принципі недискримінації, врахуванні
багатоманітностей людини, ефективному залученні та включенні до
освітнього процесу всіх його учасників.
Інклюзивне освітнє середовище – сукупність умов, способів і засобів
їх реалізації для спільного навчання, виховання та розвитку здобувачів освіти
з урахуванням їх потреб та можливостей.
Інклюзія приводить до зменшення сегрегації в системі освіти. Вона
вимагає змін і модифікацій змісту, підходів, структури і стратегії освіти з
урахуванням потреб усіх дітей, керуючись переконаністю, що системи
загальної освіти зобов'язані навчати усіх дітей.
Інклюзія особливо підкреслює надання можливостей для рівної участі
дітей з інвалідністю (фізичною, соціальною і емоційною) в загальній системі
здобування освіти, для індивідуального вибору і отримання спеціальних
послуг і пристосувань для тих, кому це необхідно.
Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, гарантованих
державою, що ґрунтується на принципі принципах недискримінації й
врахуванні багатоманітності людини, ефективного залучення та включення
до освітнього процесу всіх його учасників, зокрема забезпеченні основного
права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що
передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах
загальноосвітнього закладу.

ООП – особливі освітні потреби.

Особа з особливими освітніми потребами – особа, яка потребує
додаткової тимчасової або постійної підтримки в освітньому процесі з метою
забезпечення реалізації її права на освіту.
Інклюзивне навчання часто вважають альтернативою інтернатній
системі, за якою діти з особливими освітніми потребами навчаються  в
спеціальних закладах освіти та змушені проживати в інтернатних відділеннях
при них через їх територіальну розгалуженість.
Жодна дитина не має відчувати себе іншою та виключеною з освітніх,
культурних і соціальних процесів – це головне завдання інклюзії.
Інклюзивне навчання ґрунтується на таких принципах:
 кожна дитина має право на освіту;
 кожна дитина має унікальні особливості, інтереси, здібності та
навчальні потреби;
 освітні програми мають брати до уваги широке різноманіття
характеристик і потреб дітей;
 діти з ООП повинні мати доступ до навчання у звичайних освітніх
установах;
 школи, дитячі садки та інші заклади освіти зобов’язані створити
умови навчання, що забезпечують потреби дитини;
 звичайні заклади освіти є найбільш ефективним методом навчання з
точки зору забезпечення потреб дитини, протидії дискримінації та
розподілу державних коштів.
Інклюзивна освіта включає:
 визнання рівної цінності для суспільства всіх учнів і педагогічних
працівників;
 підвищення ступеня участі учнів у навчальному процесі та
позашкільних заходах й одночасне зменшення рівня ізольованості
частини учнів;
 зміни в політиці навчального закладу, практиці та шкільній
культурі з метою приведення їх у відповідність з різноманітними
потребами учнів, які навчаються в даному навчальному закладі;
 подолання бар’єрів на шляху отримання якісної освіти та
соціалізації всіх учнів, а не тільки учнів з інвалідністю та учнів з
особливими освітніми потребами;
 аналіз і вивчення спроб подолання бар’єрів і покращення
доступності навчальних закладів для окремих категорій учнів.
Проведення реформ і змін, спрямованих на користь усіх учнів;
 переконання, що відмінності між учнями – це ресурс, що сприяє
педагогічному процесу, а не перешкоди, які необхідно долати;
 визнання прав дітей на отримання освіти в загальноосвітніх
навчальних закладах, що розташовані за місцем проживання;
 покращення ситуації у школах у цілому як для учнів, так і для
педагогів;
 визнання ролі шкіл не тільки в підвищенні академічних показників
учнів, а й у розвитку місцевих громад;
 розвиток партнерських відносин між школами і місцевими
громадами;
 визнання того, що інклюзія в освіті – це один з аспектів інклюзії в
суспільстві.
 Переваги інклюзивного навчання:
 Інклюзивне навчання усуває бар’єри в системі освіти та системі
підтримки дітей з особливими освітніми потребами.
 Вища залученість батьків до процесу навчання.
 Діти з особливими освітніми потребами отримують можливість
соціалізації, розвитку своїх інтересів і талантів і подальшої інтеграції в
суспільство, вступу до професійних і вищих закладів освіти.
 Діти з особливими освітніми потребами мають змогу налагодити
дружні стосунки з однолітками в школі та поза її межами та
моделюють належні способи взаємодії з колективом.
 В інклюзивних класах створено атмосферу спокійного прийняття
відмінностей інших людей.

Інклюзивне освітнє середовище – сукупність умов, способів і засобів

для спільного навчання, виховання та розвитку здобувачів освіти з
урахуванням їхніх потреб і можливостей.
 Індивідуальна програма розвитку (ІПР) – документ, що забезпечує
індивідуалізацію навчання особи з ООП, закріплює перелік необхідних
психолого-педагогічних, корекційних потреб/послуг для розвитку дитини та
розробляється групою фахівців з обов’язковим залученням батьків дитини з
метою визначення конкретних навчальних стратегій та підходів до навчання.

Інклюзивно-ресурсний центр (ІРЦ) – це установа, яка створена з

метою реалізації права дітей з особливими освітніми потребами віком від 2
до 18 років на здобуття дошкільної та загальної середньої освіти, зокрема, у
закладах професійної (професійно-технічної) освіти та інших навчальних
закладах, які забезпечують здобуття загальної середньої освіти.
Інклюзивно-ресурсні центри:
 проводять комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку
дитини;
  надають психолого-педагогічні та корекційно-розвиткові
послуги;
 забезпечують системний та кваліфікований супровід дитини з
особливими освітніми потребами.
Станом на травень 2020 року створено та працює 627 інклюзивно-
ресурсних центрів. Інклюзивно-ресурсні центри є у всіх областях України,
тож діти з особливими освітніми потребами та їхні батьки можуть отримати
відповідні послуги за місцем проживання. Подати заявку на відвідування ІРЦ
та отримати запрошення на консультацію можна онлайн за допомогою
порталу.
ІНКЛЮЗІЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ ПИТАННЯ
Інклюзивна освіта – це створення в спільному просторі особливого
підходу до навчання дитини з особливими освітніми потребами. Цей підхід
передбачає додаткові елементи навчального процесу – індивідуальний план
розвитку дитини, спеціально облаштоване місце та належні умови для неї.
У 2001-2007 рр. МОН пілотував проєкт «Соціальна адаптація та
інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку
шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах».
Саме тоді почався дієвий пошук відповіді на питання, як інтегрувати дітей з
особливими потребами до загального освітнього процесу.
Другим етапом експерименту був українсько-канадський проєкт
«Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні», який
тривав з 2008 до 2012 рр.. Задля підтримки інклюзивної освіти в Україні була
створена «Мережа на підтримку інклюзії. Школа – для всіх». Мережа
об’єднала громадські організації, батьківські групи, навчальні заклади та інші
інституції, що зацікавлені в просуванні інклюзивної політики та
інклюзивного навчання в Україні на всіх рівнях суспільства.
Важливим здобутком став «Індекс інклюзії» – добірка практичних
матеріалів на допомогу в плануванні дій зі створення та розвитку в
навчальних закладах інклюзивного навчального середовища для всіх
учасників навчального процесу. Сьогодні «Індекс інклюзії» перекладений 32
мовами та використовується в багатьох країнах світу.
Офіційні засади інклюзивної освіти в Україні.
У грудні 2009 року Україна ратифікувала основні міжнародні
документи у сфері забезпечення прав дітей згідно зі світовими стандартами
освіти, соціального захисту та охорони здоров’я. Передусім йдеться про
статтю 24 Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, в якій визначено
обов’язок держави щодо реалізації інклюзивної моделі освіти, тобто
створення такого предметно-просторового спеціального середовища, яке б
дало змогу всім дітям бути однаково рівними учасниками навчального
процесу в єдиному освітньому просторі відповідно до їхніх особливостей,
потреб і можливостей.
5 липня 2017 року Президент України підписав ухвалений 23 травня
цього ж року Закон «Про внесення змін до Закону України "Про освіту" щодо
особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх
послуг».
5 вересня 2017 року було прийнято новий Закон України “Про освіту”.
З того часу діти з особливими освітніми потребами мають повне право
здобувати освіту в усіх навчальних закладах, зокрема й безоплатно в
державних та комунальних, незалежно від «встановлення інвалідності». Діти
з ООП мають право на:
 дистанційну та індивідуальну форми навчання;
 психолого-педагогічну та корекційно-розвиткову допомогу;
 інклюзивні та спеціальні групи (класи) у загальноосвітніх
навчальних закладах;
 «підлаштовані» для їхніх потреби загальноосвітні школи і класи,
тобто на відповідні архітектурні перепланування;
 корекційних педагогів, тьюторів, психологів;
 адаптовані навчальні плани та програми, методи та форми
навчання, ресурси спеціальної освіти, партнерство з громадою.
Поточний стан інклюзії в Україні
Українські педагоги та міжнародні експерти зазначають, що в питанні
розвитку інклюзивного навчання Україна зробила потужний крок вперед. У
2015/2016 навчальному році в інклюзивних класах навчалися 2720 дітей з
особливими освітніми потребами, тобто лише 5,8% від загальної кількості
дітей з ООП.
Станом на 1 січня 2020 року в інклюзивних класах навчається 19345
учнів із особливими освітніми потребами. Ця кількість у 7 разів перевищує
дані п’ятирічної давнини. На початок 2020 року в Україні створено 13782
інклюзивні класи. Так, у 2019/2020 навчальному році 35% від загальної
кількості закладів загальної середньої освіти організували інклюзивне
навчання.
У закладах дошкільної освіти станом на 1 січня 2020 року здобувають
освіту 4681 вихованців із особливими освітніми потребами. Також із
2019/2020 навчального року інклюзивне навчання запроваджено в закладах
професійної, професійно-технічної та вищої освіти, де інклюзивно
навчаються 1312 здобувачів освіти з особливими освітніми потребами.
Упродовж останніх років в Україні спостерігається значне збільшення
кількості дітей з ООП, які отримують освіту в інклюзивних класах(групах)
закладів освіти.
За офіційними статистичними даними в результаті розвитку
інклюзивного навчання
У 2021/2022 н. р. кількість учнів з особливими освітніми потребами в
інклюзивних класах ЗЗСО збільшилась на 7608 осіб і становить 32686
учнів (у 2020/2021 – 25078 учнів). Кількість інклюзивних класів зросла на
4535 одиниць і становить 23216 таких класів.
 Для забезпечення особистісно орієнтованого навчання в інклюзивних
класах введено 22758 ставок асистентів вчителя, що на 5543 більше, ніж у
минулому році (17215).
Таким чином, пріоритетними напрямами розвитку інклюзивної освіти є:
 забезпечення якісної освіти для осіб з особливими освітніми
потребами відповідно до їх потреб, можливостей та інтересів;
 підвищення якості інклюзивного навчання;
 забезпечення якісних та доступних послуг інклюзивно-ресурсних
центрів; 
 збільшення частки закладів освіти, де організовано інклюзивне
навчання;
 збільшення чисельності асистентів вихователя для закладів дошкільної
освіти, асистентів вчителя для закладів загальної середньої;
 розбудова сучасного, безпечного, інклюзивного й комфортного
освітнього середовища в закладах освіти;
 створення нового освітнього простору в закладах загальної
середньої освіти (ЗСО) відповідно до принципів мотивувального та
креативного дизайну, технологічності та інклюзивності;
 організація системи підвищення кваліфікації педагогічних
працівників різних рівнів освіти щодо роботи з дітьми з ООП.
Більш детально про інклюзію в освіті, інклюзивне навчання і т.п. можна прочитати у таких джерелах:
Будник О. Б. Інклюзивна освіта : навчальний посібник. Івано-Франківськ : ПП Бойчук А.Б., 2015. 152 с.
Інклюзивна освіта. Підтримка розмаїття у класі: практ. посіб. / Тім Лорман, Джоан Деппелер, Девід Харві; пер. з
англ. Київ: ТОВ «Ви-давничий дім “Плеяди”», 2011. 296 с.
Інклюзивна освіта від А до Я: порадник для педагогів і батьків / Укладачі Н.  В. Заєркова, А. О. Трейтяк. Київ, 2016.
68 с.
Лавріненко Л. І. Школа для кожного (окремі аспекти інклюзивної осві-ти): Навчально-методичний посібник для
керівників закладів освіти, учителів та вихователів ЗДО, ГПД, шкіл-інтернатів, методистів. Чернігів: Чернігівський
національний технологічний університет (ЧНТУ), 2017. 168 с.
Спільне викладання в інклюзивному класі: метод. матеріали. /Укладач – Софій Н. З. Київ: ТОВ «Видавничий дім
«Плеяди», 2015. 70 с.
Порошенко М. А. Інклюзивна освіта: навчальний посібник. Київ : ТОВ «Агентство «Україна», 2019. 300 с.
Шевців З. М. Основи інклюзивної педагогіки: підручник. Видання 2-ге, виправл., доп. Львів: «Новий світ –
2000», 2019. 264 с.
Школа для кожного: посібник / Упорядник: Байда Л. Ю. Київ, 2015. 60 с.

Резюме
1. Для існування суспільства необхідне виробництво матеріальних
благ, що неможливо без відповідного розвитку продуктивних сил, до яких
слід віднести людей, підготовку нових поколінь до участі у виробництві,
передачі їм соціального досвіду, навичок праці. Все це обумовило
виникнення педагогіки як науки про виховання, навчання та освіту
особистості.
2. Становлення системи педагогічних знань відбувалося впродовж
тривалого періоду часу, поетапно, і кожен період характеризувався
домінуванням того чи іншого типу освіти, становленням та розвитком певних
компонентів наукових знань, формуванням структури самої педагогічної
науки.
3. Головне призначення виховання в широкому розумінні цього
слова – забезпечення спадкоємного зв’язку між поколіннями у виробництві
та інших сферах суспільного життя, формування у молодих поколінь нових
якостей, яких вимагає хід розвитку суспільства.
4. Педагогіка передбачає вивчення педагогічних закономірностей,
здійснення основних принципів виховання, навчання, освіти, визначення
цілей, завдань, змісту, методів, форм, засобів, умов педагогічного процесу,
аналіз результатів та корегування його за необхідності. Разом з тим є
підстави вважати, що педагогіка є одночасно і наукою про мистецтво
виховання та навчання, тобто про методику та техніку педагогічного
процесу, а це висуває певні вимоги до особистості вихователя, дійсна
майстерність якого спирається не тільки на наукові педагогічні знання, але й
на творче натхнення вчителя, його любов до дітей, талант, мистецтво.
5. Педагогіка як наука розвивається в тісному зв’язку з іншими
галузями знань – філософією, соціологією, психологією, шкільною гігієною,
анатомією, фізіологією людини, кібернетикою, етикою, естетикою та ін. У
той же час відбувається диференціація самої педагогіки. Деякі її розділи
стають окремими галузями знань, утворюючи систему педагогічних наук:
загальна педагогіка, вікова, переддошкільна, дошкільна, шкільна, педагогіка
для дорослих, методики, спеціальна педагогіка, історія педагогіки,
порівняльна педагогіка.
6. Для вивчення педагогічних процесів та явищ використовують різні
методи: спостереження, педагогічний експеримент, вивчення продуктів
діяльності, бесіда, анкетування, статистичні методи тощо.
7. Професійним стандартом визначено такі професійні
компетентності сучасного вчителя: мовно-комунікативна, предметно-
методична, інформаційно-цифрова, психологічна, емоційно-етична,
компетентність педагогічного партнерства, інклюзивна, здоров’я-
збережувальна, проєктувальна, прогностична, організаційна, оцінювально-
аналітична, інноваційна, здатність до навчання упродовж життя,
рефлексивна.
8. Організація освітнього процесу у закладах середньої освіти
здійснюється на основі положень Законів України «Про освіту», «Про загальну
середню освіту», Державного стандарту базової середньої освіти.
9. Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, гарантованих
державою, що ґрунтується на принципі принципах недискримінації й
врахуванні багатоманітності людини, ефективного залучення та включення
до освітнього процесу всіх його учасників, зокрема забезпеченні основного
права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що
передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах
загальноосвітнього закладу.
 Питання для самоконтролю
1. Які основні освітні тренди ви можете назвати? Чому для
успішної підготовки до майбутньої педагогічної діяльності
необхідно знати ці тренди?
2. Що є предметом педагогіки?
3. Який зміст поняття „виховання”?
4. Як пояснити визначення: „Педагогіка – наука про
мистецтво виховання”?
5. Що включає в себе система педагогічних наук і який її зв’язок з іншими
науками? Якими?
6. Як досліджувати педагогічні явища, факти, процеси?
7. Які загальні та професійні компетентності вчителя?
8. Які особливості організації навчання, виховання і розвитку в сучасних
умовах?
9. Що таке інклюзія? Які інклюзивні практики в освіті існують?