Бартіш С.В.

Самоосвітня діяльність як ефективна умова розвитку творчого

потенціалу професійної компетентності педагога
Однією з проблем сучасного суспільства є потреба його в компетентних,
висококваліфікованих фахівцях, конкурентоспроможних на ринку праці.
Викладач навчального закладу має надзвичайні потенційні можливості
впливати на формування особистості, світогляду, політичних переконань,
настроїв і моралі підростаючого покоління. Але реалізація цих можливостей
залежить в кожному окремому випадку від особистих якостей педагога;
реальну роль відіграють його талант, любов до дітей, бажання працювати.
Окрім цього, височінь соціального положення професії педагога, її престиж
залежить від тієї системи суспільних відносин, у якій живе і працює викладач.
Це добре розуміли в усі часи.
За даними Інтернет джерел, в Україні в освітянській галузі близько
третини педагогічних працівників мають низький рівень професійної
компетентності. Основними причинами такого стану є:
 невідповідність між швидкими змінами суспільної свідомості,
зміною цінностей і пріоритетів суспільного життя та тяжінням професійної
свідомості педагогів (у своїй більшості) до настанов. З одного боку, ми
можемо спостерігати достатньо динамічне становлення в суспільній
свідомості таких понять, як планетарне мислення, ринок, соціальна і
професійна успішність, індивідуалізація мислення і діяльності,
адаптивність поведінки, діалог і прагнення до заключення конвенції тощо.
Однак, з іншого боку, наріжним каменем педагогічної традиції продовжує
залишатися пріоритет колективного над індивідуальним, прийняття ідей
професійної конкуренції, авторитаризму, невизнання особистої
відповідальності, що, у свою чергу, призводить до збереження
верховенства репродуктивно-монологічних методів навчання і виховання,
до відторгнення cстудентами особистості педагога;
  ізоляція педагогічної громадськості від кращих зразків світового
педагогічного досвіду, що до цього часу продовжується. У крайньому разі
педагоги знайомі з педагогічним досвідом на рівні теоретичних
відомостей,  що не дозволяє говорити про інтеграцію на практичному
рівні, про можливість реально використовувати досягнення світової
громадськості;
 інерційність традиційної системи педагогічного освіти: зміни, що
відбуваються в ній останнім часом, або мають характер "зміни вивісок",
або ж спрямовані на зміну змісту освіти за принципом відновлення
навчальної інформації. Цей шлях традиційний і вже тому –
малопродуктивний. Нова навчальна інформація, враховуючи динамізм
соціальних процесів, застаріває, як правило, на рівні розробки навчальних
програм.
(Розвиток професійної компетентності педагога / Режим доступу http://metod-
portfolio.blogspot.com/2015/02/blog-post_90.html)
Проблемою дослідження професійної компетентності педагога займались
і займаються багато зарубіжних і вітчизняних вчених. Загальний огляд
літератури, присвяченої дослідженню проблеми професійної компетентності
викладача дозволяє стверджувати, що професійна компетентність
викладача / педагога / вчителя – це складний комплекс, який включає
професійні знання, вміння, навички, готовність до діяльності, а також цілий ряд
професійно важливих особистісних якостей таких як: креативність, мобільність,
комунікабельність, толерантність, урівноваженість, чуйність, доброзичливість,
прагнення до самопізнання, саморозвитку і самореалізації, саморефлексії та ін.
У науковців до цих пір нема єдиного підходу стосовно виділення
структурних компонентів професійної компетентності загалом і викладача
зокрема. Як зауважує М. Головань, більшість сучасних дослідників сходяться
на думці про те, що викладач вищої школи повинен мати такі риси та якості:
1. Загальногромадянські риси: широкий світогляд, принциповість і
стійкість переконань; громадянська активність і цілеспрямованість;
національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і
культур; гуманізм і соціальний оптимізм; високий рівень відповідальності та
працелюбність.
2. Морально-етичні якості: гуманізм, чесність і порядність у взаєминах з
людьми; високий рівень загальної і психологічної культури; повага до
професіоналізму і наукової спадщини інших; акуратність і охайність,
дисциплінованість і вимогливість, скромність і сумлінність, доброта і
принциповість, обов’язковість і уміння тримати слово.
3. Науково-педагогічні якості: науково-педагогічна творчість; професійна
працездатність; активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук;
педагогічне спрямування наукової ерудиції; педагогічна спостережливість;
володіння педагогічною технікою; гнучкість і швидкість мислення у
педагогічних ситуаціях; висока культура мови та мовлення; володіння мімікою,
тоном голосу, поставою, рухами і жестами.
4. Індивідуально-психологічні особливості: високий рівень соціального
сприйняття й самопізнання; висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і
допитливість; інтерес до розвитку потенційних можливостей студентів і
потреба в педагогічній діяльності з ними; позитивна “Я-концепція”, високий
рівень прагнень; емоційна стійкість, витримка й самовладання; саморегуляція,
самостійність і діловитість у вирішенні життєво важливих завдань; твердість
характеру.
5. Професійно-педагогічні здібності: адекватне сприйняття студента й
безумовне прийняття його як особистості; педагогічний оптимізм;
проектування цілей навчання й прогнозування шляхів професійного
становлення майбутнього спеціаліста; конструювання методичних підходів і
здатність передбачати можливі результати; організаторські та комунікативні
здібності; духовно-виховний вплив на академічну групу й особистість студента,
особиста привабливість, тактовність і толерантність.
Компетентність – це інтегративне утворення особистості, що поєднує в
собі знання, уміння, навички, досвід і особистісні якості, які обумовлюють
прагнення, готовність і здатність розв’язувати проблеми і завдання, що
виникають в реальних життєвих ситуаціях, усвідомлюючи при цьому
значущість предмету і результату діяльності. Поняття “компетентний”
стосується особи, яка володіє компетенцією, і є оцінною категорією щодо
ефективного виконання своїх повноважень або функцій. Компетентність
виступає в українській мові як якість, яка дозволяє їй (або навіть дає право)
вирішувати певні завдання, виносити рішення, судження у певній галузі.
Основою цієї якості є знання, обізнаність, досвід соціально-професійної
діяльності людини. Компетентність виявляється в успішно реалізованій у
діяльності означеної компетенції.
Професійна компетентність – це інтегративне утворення особистості, що
поєднує в собі сукупність знань, умінь, навичок, досвіду і особистісних
якостей, які обумовлюють готовність і здатність особистості діяти у складній
ситуації та вирішувати професійні завдання з високим ступенем
невизначеності; здатність до досягнення більш якісного результату праці,
ставлення до професії як до цінності.
(Головань М. С. Професійна компетентність викладача вищого навчального закладу / М. С.
Головань // Проблеми сучасної педагогічної освіти. Серія: Педагогіка і психологія. Збірник
статей. – Ялта: РВВ КГУ, 2014. – Вип. 44. – Ч. 3. – с.79-88.)
Результатом наукових досліджень Алексєєвої Л. і Шаблигіної Н. є
сформульовані загальні вимоги до професійної компетентності майбутнього
науково-педагогічного працівника, що включають:
 високу професійну компетентність, яка передбачає глибокі знання і
широку ерудицію в науково-предметній галузі, нестандартне творче
мислення, володіння інноваційною стратегією і тактикою, методами
вирішення творчих завдань та ін.;
 педагогічну компетентність, яка включає знання основ педагогіки та
психології, медико-біологічних і психофізіологічних аспектів
інтелектуальної діяльності, володіння сучасними методами, засобами,
методиками, технологіями та організаційними формами навчання та
виховання, формування і розвитку особистості вихованця тощо;
 соціально-економічну компетентність, яка передбачає знання
глобальних, соціально-економічних і технологічних процесів розвитку
 цивілізації і функціонування сучасного суспільства, а також основ
соціології, економіки та менеджменту і права;
 комунікативну компетентність, яка включає розвинуту літературну
усну і письмову мову, володіння іноземними мовами, сучасними
технологіями, ефективними прийомами і методами міжособистісного
спілкування тощо;
 високу професійну і загальну культуру, яка передбачає науковий
світогляд, стійку систему духовних, культурних, моральних та інших
цінностей в їх національному і загальнолюдському вимірі.
(Алексеева Л. П., Шаблыгина Н.С. Интеграционные процессы в образовании и
профессионализм преподавателей высшей школы // Содержание, формы и методы обучения
в высшей школе: Аналитические обзоры по основным направлениям развития высшего
образования. – М.: НИИВО, 2003. – Вып. 10. – 52 с.)
Для того щоб на високому рівні виконувати свої професійні обов’язки,
педагог, у першу чергу, повинен бути зацікавлений у своїй діяльності. За цих
умов має значення і внутрішня мотивація до діяльності (покликання, хист,
бажання, талант), і зовнішня (заохочення як матеріальне (така заробітна плата,
яка б забезпечила педагогу належний рівень життя), так і моральне (повага з
боку суспільства до самої професії вчителя як такої та визнання її цінності), а
також рівень освітнього розвитку студента. Компоненти внутрішньої і
зовнішньої мотивації є взаємопов’язаними і тому відсутність хоча б одного з
них суттєво гальмують загальний процес.
(Шмиголь І. Сутність та структура професійної компетентності педагога /
І. Шмиголь // Проблеми підготовки сучасного вчителя. – 2011. – №4(1). – С. 197-204. –
Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ppsv_2011_4(1)__32.)
На розвиток компетентностей викладача впливають внутрішня та
зовнішня сфери. Внутрішня сфера складається з п'яти «само-»: самоосвіти,
самовдосконалення, саморозвитку, самовиховання, самоаналізу.
Зовнішня сфера – це педагогічні поради, постійно діючі семінари,
методичні об'єднання, творчі групи та інші форми методичної роботи.

Самоосвітню діяльність педагога можна розглядати як сукупність

декількох «само-»:
 самооцінка – вміння оцінювати свої можливості;
 самооблік – вміння брати до уваги наявність своїх якостей;
  самовизначення – вміння вибрати своє місце в житті, суспільстві,
усвідомлювати свої інтереси;
 самоорганізація – вміння знайти джерело пізнання й адекватні своїм
можливостям форми самоосвіти, планувати, організовувати робоче
місце та діяльність;
 самореалізація – реалізація особистістю своїх можливостей;
 самокритичність – вміння критично оцінювати перевагу та недоліки
власної роботи;
 самоконтроль – здатність контролювати свою діяльність;
 саморозвиток – результат самоосвіти.
(Роль самоосвіти у підвищенні професійної майстерності педагога. – Режим доступу:
http://metodvpu.blogspot.com/2013/12/blog-post_11.html)

Викладачі «Херсонської академії неперервної освіти» Жорова І.Я.,

Кузьмич Т.О., Назаренко Л.М. схиляються до думки, що система самоосвітньої
роботи педагога передбачає поточне і перспективне планування; підбір
раціональних форм та засобів засвоєння і збереження інформації; оволодіння
методикою аналізу і способами узагальнення свого та колективного досвіду;
поступового освоєння методів дослідницької та експериментальної діяльності.
План самоосвіти педагога повинен містити:
- перелік літератури, яку планується опрацювати;
- визначені форми самоосвіти;
- термін завершення роботи;
- передбачувані результати (підготовка доповіді, виступ на засіданні
МО, участь у конференціях, підготовка методичних розробок і рекомендацій,
опис досвіду роботи, оформлення результатів у вигляді звітів тощо).
(Самоосвіта педагога як умова підвищення його професійної компетентності: методичні
рекомендації // Укладачі: Жорова І.Я., Кузьмич Т.О., Назаренко Л.М. – Херсон: РІПО, 2012. –
48 с.)
З таким тлумаченням можна погодитись, якщо мова йтиме про звітність
самого процесу і результатів самоосвіти (але чи буде це вже самоосвітою?).
Окрім того, складання планів, здача планів, покрокова звітність кожного етапу
перезавантажує викладача паперовою роботою, а власне на самоосвіту вже не
залишається часу.
 Самоосвіта і самовдосконалення – це безперервний процес, з яким
стикається кожна людина (а не лише педагог) у процесі своєї життєдіяльності.
Нема самоосвіти – нема розвитку, нема прогресу, відповідно є регрес або
деградація. Отож, щоб уникнути таких сумних наслідків, а заодно і підвищити
свої фахові вміння і навички, потрібно:
 читати художні твори, тому що читання, як стверджують вчені, підвищує
рівень емпатії, розвиває гнучкість мислення, підвищує рівень
креативності, поліпшує роботу мозку, допомагає боротись із
упередженнями, сприяє профілактиці старечої деменції і навіть збільшує
тривалість життя;
 знайомитись з найновішими доробками вітчизняних та зарубіжних
фахівців (знання іноземної мови не буде зайвим);
 брати участь у різних тренінгах, семінарах і курсах (багато з них сьогодні
доступні онлайн, є абсолютно безкоштовними і проводяться у зручний
вечірній або післяобідній час);
 спілкуватись з викладачами з інших навчальних закладів, ділитись своїм
досвідом і переймати чужий, відкривати нові горизонти (оскільки не
стільки світла, що у вікні);
 демонструвати результати самоосвітньої діяльності – якісна підготовка та
проведення занять, виступ на семінарах, методоб’єднаннях,
конференціях, підготовка методичних розробок.
Таким чином, самоосвіта – це невід’ємний компонент діяльності педагога і
кожен повинен підбирати власні, найоптимальніші для своїх потреб і рівня
професійної майстерності шляхи її здійснення.
Це була моя точка зору щодо питання самоосвіти та її необхідності для
розвитку творчого потенціалу професійної компетентності педагога.
Питання залишається відкритим і дискусійним і потребує подальшого
вивчення.