СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 4

ТЕМА: ТЕХНОЛОГІЯ ВИХОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧА В КОНТЕКСТІ

ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОГО ВИХОВАННЯ

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

1.

Сучасні технології навчання у вищому навчальному закладі зорієнтовані на створення

умов для самовираження і саморозвитку студента. Однією з таких технологій є
особистісно орієнтована технологія навчання, у центрі якої перебуває особистість
студента, її самобутність, самоцінність.

Становлення особистісно орієнтованого навчання у вищій школі зумовлене соціально-

економічними змінами в нашому суспільстві, розвитком ринкових відносин. Нині суб'єкти
праці вільно розпоряджаються своїм основним капіталом – кваліфікацією, самостійно
обирають для себе вид праці. Ринкові умови вимагають професійної мобільності, високої
компетентності, низки особистісних якостей.

З огляду на це особистісно орієнтоване навчання має на меті: розвивати індивідуальні

пізнавальні здібності кожного студента, допомогти їм пізнати себе, самовизначитись та
самореалізуватись, сформувати в них культуру життєдіяльності, яка дає змогу
продуктивно будувати своє життя.

Особистісно орієнтоване навчання у вищій школі ґрунтується на певних принципах:

 – пріоритет індивідуальності, самоцінності студента, який є суб'єктом навчального

процесу;
 – співвіднесення освітніх технологій на всіх рівнях освіти із закономірностями
професійного становлення особистості;
 – визначення змісту освіти рівнем розвитку сучасних соціальних, інформаційних,
виробничих технологій і майбутньої професійної діяльності;
 – випереджувальний характер освіти, що забезпечує формування професійної
компетентності майбутнього фахівця;
 – визначення дієвості освітнього закладу організацією навчального середовища;
 – врахування індивідуального досвіду студента, його потреби в самореалізації,
самовизначенні, саморозвитку.

За таких умов відбувається гармонійне формування і всебічний розвиток особистості,

повне розкриття її творчих сил, набуття неповторної індивідуальності. Тому основними
функціями стають виховна, розвивальна і самовдосконалення, а не освіта, як у
традиційній системі. У такому розумінні освіта справді гуманізується, бо всебічно сприяє
збереженню та розвитку екології людини, її інтелектуальному, духовному й фізичному
зростанню, соціалізації в умовах навчально-пізнавальної діяльності.

Особистісно орієнтоване навчання у вищій школі потребує корекції змісту освіти, форм і
засобів її реалізації. Змістовий компонент навчального процесу має охоплювати все
необхідне студентові для формування і розвитку його особистості, для формування
професіонала.
У вітчизняній практиці оптимальною формою організації навчального процесу вважають
колективні та групові заняття. Така практика суперечить одному з пунктів Болонської
угоди, який передбачає домінанту індивідуальних занять. Однак для виявлення позиції
особистості потрібні аудиторія, слухачі, глядачі. До того ж така підміна порушує
традицію української "гуртової школи". Тому найкращим виходом із цієї ситуації є
розумне поєднання масових, групових та індивідуальних форм навчання.

Важлива роль в особистісно орієнтованому навчанні відведена діалоговим лекціям,

дискусіям, спеціальним тренінгам, організаційно-діяльнісним, імітаційним іграм,
семінарам-тренінгам, розв'язанню проблемних ситуацій тощо.

Ефективність особистісно орієнтованої освіти значною мірою залежить від правильно

вибудуваного її змісту, до якого ставлять такі вимоги:

 – навчальний матеріал повинен забезпечувати виявлення змісту суб'єктивного

досвіду студента, в т. ч. досвіду його попереднього навчання;
 – виклад знань викладачем (у підручнику) повинен бути спрямований не лише на
розширення їх обсягу, структурування, інтегрування, узагальнення, а й на постійне
перетворення набутого суб'єктивного досвіду кожного студента;
 – у процесі навчання необхідне постійне узгодження досвіду студентів з науковим
змістом здобутих знань;
 – активне стимулювання студента до самоцінної діяльності, можливість
самоосвіти, саморозвитку, самовираження;
 – конструювання і організація навчального матеріалу у такий спосіб, щоб студент
сам вибирав зміст, вид і форму при виконанні завдань, розв'язуванні задач тощо;
 – виявлення та оцінювання способів навчальної роботи, якими користується
студент самостійно, постійно, продуктивно.

До найпоширеніших засобів забезпечення особистісного підходу відносять (В. Серіков):

світоглядні парадокси, проблемні ситуації, показ криз, що призводять до створення
наднових теорій; фундаментальні експерименти та їх обговорення; авторські пізнавальні
задачі, вправи, дидактичні ігри; засоби автоматизованого контролю; парадоксальні
досліди, висунення гіпотез; рефлексію логіки викладу; спостереження та експерименти;
ефективні технології навчання; різноманітність форм самостійної роботи; розповідь про
історії наукових революцій; зміни парадигм та їх значення для розвитку науки тощо.

Ефективним шляхом реалізації особистісно орієнтованого навчання є забезпечення його

кваліфікації, під якою В. Володько і М. Солдатенко розуміють таку систему взаємодії між
учасниками навчального процесу, коли найповніше використовуються індивідуальні
особливості кожного, визначаються перспективи подальшого розумового розвитку й
гармонійного вдосконалення особистісної структури, ведуться пошуки засобів, що
сприяли б формуванню індивідуального стилю діяльності майбутнього спеціаліста.

Вчені вважають, що впровадження в практику вищого навчального закладу дидактичної

системи індивідуалізації навчання потребує відповідних змін в організації навчального
процесу та дотримання таких умов: добір студентів на основі науково обґрунтованої
тестової системи; вмотивоване й аргументоване конструювання змісту навчання, що
враховуватиме і зберігатиме зміст професійної діяльності; наявність детально
розроблених загальних і предметних цілей навчання; альтернативні варіанти
фундаментальних курсів і курсів за вибором; достатньо повна науково обґрунтована
професійна модель; доступна методика самовивчення і вивчення особистості студента;
структурування змісту навчання у вигляді завершених предметних модулів;
демократизація дидактичного середовища, розвиток системи суб'єкт-суб'єктної взаємодії;
впровадження енергомістких технологій навчання; наявність попередньої фази навчання,
соціальних видів занять та пропедевтичних курсів.

2.
У науковий період становлення особистісно орієнтованої освіти великого значення
набувають погляди таких відомих українських педагогів і психологів XIX століття, як
К.Д. Ушинського, М.М.Ланге, І.О.Сікорського, а у XX столітті - А.С.Макаренко і
В.О.Сухомлинського.
За принципом гуманізації, як про це свідчать дослідження Г.О.Балла, цілі, зміст, форми і
методи освіти, в тому числі і професійної, мають орієнтуватись на особистість учня, на
олюднення її розвитку [10].
Найважливішими складниками гуманізації освіти ним визнаються:
а) гуманістичне осмислення основних функцій освіти;
б) гуманізація сьогоденного життя кожного учня;
в) втілення гуманістичних засад у загальній організації системи освіти та її подальшої
розбудови;
г) любов і повага до учнів з боку педагогів;
д) стимулювання розвитку суб'єктних якостей учнів;
е) запровадження в освіті діалогічних засад;
є) виховання учнів у дусі гуманістичних цінностей;
ж) розвиток і діяльність особистості педагога як суб'єкта гуманістично орієнтованої
освіти.
Слід зазначити, що втілення принципу гуманізації у сучасну освіту стає все більш
актуальним, зважаючи на реальні суперечності, що характеризують
українське суспільство при переході до ринку і виявляються у зростанні негативних
тенденцій - агресивності, правопорушень, жорстокості тощо. Прикладом втілення
принципу гуманізації в освіту є розробки К.Роджерса, А.Маслову, Р.Мея, В.С.Біблера.
Зміст особистісно зорієнтованої освіти насамперед спрямований на задоволення
внутрішніх потреб людини, тобто, потреб її буття, особистісного існування: свободи і
вільного вибору свого світогляду, дій, вчинків, позицій, самостійності і самореалізації,
самовизначення, творчості тощо. Зміст особистісно зорієнтованої освіти повинен
включати все, що потрібно людині для формування своєї особистості, тобто те, що
допомагає їй продукувати власне життя.
Щоб знайти себе, індивіду потрібно вибрати і вибудувати власний світ цінностей, увійти у
світ знань, оволодіти творчими способами розв'язання наукових і життєвих проблем,
відкрити світ власного "Я" і навчитися керувати ним.
Для досягнення цих цілей у змісті особистісно орієнтованої освіти С.І.Подмазін
виділяє світоглядну і праксеологічну складові. Складова змісту особистісно орієнтованої
освіти - це таке системне інтегрування знань, цінностей, переконань, яке забезпечить
формування цілісного світогляду особистості. Такий світогляд у наукових роботах
визначається як ноосферний світогляд. Центром такого світогляду є визнання особистості
планетарним, космічним явищем, сутність якого полягає у формуванні «ноосфери» —
сфери розуму, а отже, сфери людини співчутливої, діяльної, відповідальної — людини як
сформованої особистості. Становлення ноосферного світогляду особистості стає
необхідною умовою нашого майбутнього, оскільки, як писав В.І.Вернадський: "Перед
його (людства) думкою і трудом постає питання про перебудову біосфери в інтересах
вільно мислячого людства як єдиного цілого".
Праксеологічна складова особистісно-орієнтованої освіти трактується Подмазіним як
введення особистості студента у культуру життєдіяльності в основних сферах буття
людини: в природі, культурі, соціумі, державі, матеріальному і духовному виробництві,
сім'ї, на дозвіллі (згадаймо, яку роль відводили дозвіллю в контексті розвитку
особистості). Праксеологічна спрямованість освіти повинна забезпечити необхідний
рівень компетентності особистості для життєвого самовизначення і життєтворчості. Це
дуже важливий момент, йдеться не про навченість студентів з певних предметів, а про
їхню підготовленість (завдяки механізму безпосередньої і опосередкованої інтеграції
навчальних предметів) за сферами знань, які, у свою чергу, відповідають сферам
людського буття.
Набути світоглядної і праксеологічної освіченості особистості допомагає реалізація
цілеорієнтованих компонентів змісту особистісно зорієнтованої освіти: аксіологічного,
телеологічного, когнітивного, діяльнісного і рефлексивного.
Аксіологічний компонент має за мету введення студентів до світу цінностей і надання їм
допомоги у виборі особистісно значимої системи ціннісних орієнтацій. Йдетья про
презентацію через зміст матеріалу гуманістичних цінностей і ціннісних систем з
наступним культивуванням цінностей у навчальному і виховному процесах. Під цінністю
розуміється все те вагоме і необхідне, до чого прагне особистість у своїх мріях і
діяльності.
Ціннісна система особистості є своєрідним регулятором діяльності людини. Ця система
виступає інтегратором «образу-себе-в-бутті», тому вона відображає як зовнішню
дійсність, так і саму людину. Іншими словами, пізнання цінностей особистості є найбільш
точним пізнанням самої особистості. Система особистісних цінностей виступає найбільш
адекватним індикатором рівня розвитку особистості. Більше того, особистість володіє
цими цінностями як власними якостями, при цьому важливо, щоб рівень володіння ними
був таким, щоб можливим стало їхнє розгортання в реальній життєдіяльності, а це
допускає певну міру узгодженості особистісних і соціальних компонентів, у граничному
виді — загальнолюдських цінностей. Саме міра такої узгодженості визначає духовність
особистості.
Усвідомлення ціннісної розбалансованості суспільства, нещирості, неавтентичності його
керівних інститутів призводить до відчуження особистості від суспільства. Причина цього
криється в самій суті особистості, в її прагненні до свободи. «Особистість, — пише І.Д.
Бех, — це така сутність, яка протистоїть будь-якому насильству. Свобода особистості
пов'язана з почуттям її гідності, яке має сильну вираженість. Приниження гідності
надзвичайно ранить особистість».
Отже, повага гідності особистості є першим висхідним правилом виховання в будь-якій
соціальній діяльності взагалі, оскільки реальна повага гідності особистості — це зведення
її до статусу вищої цінності буття.
Виховувати — означає залучати до гуманістичних за своєю суттю цінностей діяльності
переживання і взаємозв'язків. Єдиний спосіб такого прилучення — введення цих
цінностей у культуру сім'ї, навчального закладу суспільства. Єдиний спосіб введення цих
цінностей в культуру — реалізація їх в діяльності, взаємовідносинах і переживаннях усіх
суб'єктів освітнього процесу, іншими словами студенти починають цінувати те, що
цінують дорослі, які їх оточують. Надзвичайно важливу роль у цьому аспекті відіграє
персоналізація людського Знання. Мова про те, що знання-як-цінність невід'ємне від генія,
праці і мужності конкретної людини, яка це знання створила.
На жаль, поняття особистості дедалі більше зникає із підручників, заповнених
спресованими науковими відомостями, а зі стін кабінетів усе рідше дивляться на учнів
уважним поглядом Учителі людства. Наукові відомості, інформація відчужується від своїх
творців, а відтак і від студентів. Таким чином, трансцедентна сутність особистості
проявляється в тому, що та не лише реалізує себе в інших, але й знаходить себе через іншу
особистість. Тому вираз «особистісне ставлення до іншого» є синонімічним до виразу
«моральне ставлення до іншого». При цьому важливо, щоб студент навчився бачити велич
творчості і самого людського життя —творчість у любові і турботі про своїх близьких,
про «інших» (друзів!), адже навіть одна добра справа надає смислу і життю, і вічності.
Телеологічний компонент має за мету ввести учнів до світу значимих цілей освіти.
Причому, ці цілі мають бути не лише утилітарними, прагматичними, але й духовними.
Корені всіх проблем криються у самій людині, у самому людстві. Суспільство та освіта як
його інститут не змогли сформувати у підростаючого покоління ноосферного світогляду,
який дозволяв би діяти і чинити за внутрішнім обов'язком. Причиною цього, насправді, є
те, що особистість не вважається вищою цінністю і метою буття. Вона є засобом Системи
експлуатації більшості меншістю, опредмеченої в Державі, у її владі над особистістю. У
результаті особистість відчужується від самої себе, а отже, і від усього. Відчужена
особистість не може відповідати за буття, співчувати. Але головний парадокс полягає в
тому, що відчужена особистість не може бути відповідальною і за саму Систему, яка її
нищить. Падіння імперій і вражаюча живучість «малих» народів є підтвердженням цієї
тези. Саме усвідомлення необхідності двобічності відповідальності та обов'язку
особистості, суспільства і держави один перед одним слугує об'єктивним грунтом
гуманізації буття людства, яка хоча й повільними темпами, але все ж таки відбуваєтсья.
Саме це усвідомлення є основною причиною і найважливішою рушійною силою розробки
парадигми особистісно орієнтованої освіти.
Когнітивний компонент змісту освіти не повинен розпадатися на сукупність «основ наук»,
він має за мету формування знань, які складатимуть основу світоглядної і праксеологічної
освіченості особистості. Такій особистості будуть притаманні ноосферний світогляд і
розвинена суб'єктність — здібність усвідомлено, компетентне і відповідально діяти і
чинити за внутрішнім обов'язком (як з позиції соціальних цінностей, так і з позиції
«єдиного в бутті місця» свого Я).
Діяльнісний компонент сприяє формуванню і розвитку студентів як суб'єктів діяльності і
соціальних відносин.
По-перше, найважливішим моментом у цьому є утвердження індивіда як суб'єкта,
здатного діяти самостійно та відповідати за свої вчинки... Саме суб'єктність, яка є
субстанціональною основою особистості, слугує опертям її активності — постійної
потреби в діяльності, змінах, перетворенні себе і світу.
По-друге, в процесі діяльності суб'єкт освоює її структуру й етапи, різноманітні способи
реалізації, розкриває творчі здібності, необхідні для самореалізації в різноманітних сферах
життєдіяльності.
По-третє, лише в діяльності, а відтак у взаємовідносинах індивід набуває почуття
відповідальності за одержані результати. Індивід формується як «суб'єкт вчинків» — як
особистість. Саме почуття відповідальності сприяє формуванню основної «внутрішньої»
особистісної цінності — цінності власної гідності. Перехід від існуючої культури
споживання (мати) до культури гідності (бути) може допомогти людству позбутися
безвиході (немає майбутнього!), утилітаризму, технократизму і економізму.
Рефлексивний компонент забезпечує самопізнання, розвиток здібності до рефлексії,
оволодіння способами саморегуляції, самовдосконалення, морального самовизначення,
сприяє формуванню життєвої позиції і як системи особистісних цінностей, і як основного,
домінуючого ставлення до життя.
Важливо визнати, що системоутворювальними компонентами змісту
особистісноорієнтованої освіти на думку Подмазіна є: аксіологічний, телеологічний і
діяльнісний, причому саме в такій послідовності. Бо, якщо щось робити, то треба знати,
для чого, в ім'я чого? Ось у чому криється суттєва різниця між традиційною, особистісно
відчуженою освітою, у змісті якої системо утворювальним визнається когнітивний
компонент, і особистісно оріентованої.
3.
Освітній процес будується на навчальному діалозі учня й учителя, який направлений на
спільне конструювання програмної діяльності. При цьому обов’язково враховуються
індивідуальна вибірковість учня до змісту, вигляду та форми навчального матеріалу, його
мотивація, прагнення використовувати отримані знання самостійно, за власною
ініціативою, в ситуаціях, не заданих навчанням.
Оскільки центром усієї освітньої системи в цій технології є індивідуальність дитини, то її
методична основа полягає в індивідуалізації і диференціації навчального процесу.
Початковим пунктом будь-якої предметної методики є розкриття індивідуальних
особливостей і можливостей кожного учня. Потім визначається структура, в якій ці
можливості оптимально здійснюватимуться.
Технологія особистісного орієнтованого освітнього процесу припускає спеціальне
конструювання навчального тексту, дидактичного матеріалу, методичних рекомендацій до
його використання, типів навчального діалогу, форм контролю за особистим розвитком
учня під час оволодіння знаннями. Тільки за наявності дидактичного забезпечення, що
реалізовує принцип суб’єктної освіти, можна говорити про побудову особистісно
орієнтованого процесу.

Основні вимоги до розробки дидактичного забезпечення особистісно орієнтованого

розвиваючого процесу:

? навчальний матеріал (характер його подання) повинен забезпечувати виявлення змісту

суб’єктного досвіду учня, включаючи досвід його попереднього навчання;
? виклад зань у підручнику (вчителем) повинен бути направлений не лише на розширення
їх обсягу, структуризацію, інтеграцію, узагальнення предметного змісту, але й на
перетворення наявного досвіду кожного учня;
? під час навчання необхідно постійно узгоджувати досвід учня з науковим змістом знань,
які пропонуються;
? активне стимулювання учня до самооцінної освітньої діяльності повинне забезпечувати
йому можливість самоосвіти, саморозвитку, самовираження під час оволодіння знаннями;
? навчальний матеріал повинен бути організований так, щоб учень мав можливість вибору
при виконанні завдань, розв’язанні задач;
? необхідно стимулювати учнів до самостійного вибору і використанню найбільш
значущих для них способів опрацьовування навчального матеріалу;
? при введенні знань про прийоми виконання навчальних дій необхідно виділяти
загальнологічні і специфічні предметні прийоми навчальної роботи з урахуванням їх
функцій в особистісному розвитку;
? необхідно забезпечувати контроль і оцінку не тільки результату, але головним чином
процесу навчання,. тобто тих трансформацій, які здійснює учень, засвоюючи навчальний
матеріал;
? освітній матеріал повинен забезпечувати побудову, реалізацію, рефлексію, оцінку
навчання як суб’єктної
діяльності.
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

1. Ідея особистісно-орієнтованого підходу з’явилася ще у Сократа та Аристотеля,

котрі стверджували, що навчання повинно базуватись на основі діалогу вчителя та
учня. Лев Толстой також займався цим питанням і розробив дидактичні
рекомендації вчителям. На його думку, навчання має бути приємним та цікавим
для учня. На думку Калганової спілкування та співпраця вчителя з учнем є
важливими передумовами успішного навчання. Меншикова активно вивчала
проблему особисто-орієнтованої взаємодії вчителя та учня. Особистісно-
орієнтований характер взаємодії викладача і студентів, учителя і учнів буде
встановлений тоді, коли їх відносини поступово перейдуть від суб'єктно-об'єктних
до суб'єктно-суб'єктних. Г.С.Сковорода вважав, що особистісно-орієнтований
підхід у педагогічній системі виявляється у розумінні вихователем думок,
переживань, прагнень вихованця, у вірі в його благодатне особистісне начало.
Відомий український педагог К.Д.Ушинський також зробив значний внесок у
розвиток ідей особистісно-орієнтованої педагогіки. Він вимагав будувати виховний
процес із урахуванням природи вихованця і розглядав виховання у тісному
взаємозв’язку з психологією, анатомією та фізіологією людини І. Д. Бех розкрив
психолого-педагогічні засади створення інноваційних виховних технологій та
розв’язання соціально-моральних завдань, спрямованих на духовне зростання
людини. Згідно з тим, що в особистісно-орієнтованому підході суб’єктами в
навчальному процесі являються як особистість студента, так і особистість
викладача, то, саме через їхню співпрацю, взаємодопомогу та спілкування
залежить продуктивність процесу навчання. Кожен викладач повинен розуміти, що
на занятті головне не лише пояснити доступно новий матеріал, але й зацікавити
учня у вивченні матеріалу. Потрібно завжди мотивувати кожного студента,
проявляти інтерес щодо його точки зору. Слід зазначити також, що саме викладач,
який працює творчо, в змозі вирішити важливу для вищої школи проблему
виховання особистості на підставі особистісноорієнтованого підходу. Творчість
визнає характер відношень між вихователем та вихованцем, виступаючи
одночасно, як мета (виховання творчої особистості), і як умова такого виховання
(творчість, як поява нових особистісних структур. Але, все-таки, в навчальному
процесі саме студент являється основною фігурою, від якого залежить всі
результати роботи, рівень знань та прагнення навчатись самостійно. Потрібно
відзначити і те, що особистісно-орієнтований підхід використовують і при
вивченні іноземних мов. Аналіз методичної літератури доводить, що проблема
особистісно-орієнтованого підходу займає головне місце у вивченні іноземних мов.
В основу цієї методики закладений метод активізації резервних можливостей
особистості та колективу, яка реалізується завдяки взаємозв’язку індивідуальних та
групових форм роботи, використання різноманітних прийомів навчання,
включаючи ігрові, для того, щоб створити гарний психологічний клімат.

Між особистісно-орієнтованим навчанням та особистісно-орієнтованим

вихованням різниця не значна, тому педагоги часто не розрізняють ці два поняття,
а це є педагогічно некоректно. Адже, існує чітке визначення поняття особистісно-
орієнтованого виховання: «особистісно-орієнтоване виховання – новий тип
виховання, що розвивається в постіндустріальному суспільстві, сутність якого
полягає в подоланні суперечності між вихованням «для всіх» і вихованням «для
кожного» на основі повороту до особистості, її індивідуального творчого
потенціалу» [4, с.46]. Особистісно-орієнтований підхід має значно гуманізувати
навчальновиховний процес, максимально розкрити потенційні творчі можливості
студента, стимулювати його до особистісно-розвиваючої творчості. Особистісно-
 орієнтоване виховання – це виховання методологічного типу, яке для свого
обґрунтування звертається до всього універсаму соціальногуманітарних наук і
спирається на фундаментальні філософські, психологічні ідеї про людину і процеси
її індивідуально-особистісного розвитку, про виховання як ціннісно-орієнтований
процес, про виховний простір як проекцію майбутньої суспільної поведінки
людини в соціумі тощо [5, с. 54]. В наш час іноземні громадяни мають право на
освіту незалежно від національності, соціального і майнового стану, статі, роду та
характеру занять, належності до партій, віросповідання, стану здоров’я, місця
проживання та інших обставин. Навчання в вищих навчальних закладах
здійснюється на підставі: - міжнародних договорів України; - загальнодержавних
програм; - договорів, укладених з юридичними та фізичними особами

2.
Особистісно-орієнтована педагогіка, метою якої, є розвиток особистості дитини; тому її
можна назвати центрованої на дитині.
Основні принципи особистісно-орієнтованої педагогіки - прийняття дитини таким, яким
він є, і віра в його здатності. Завдання дорослих - створити умови для розкриття
потенційних можливостей кожного малюка, формування позитивного самовідчуття,
упевненості в собі, довіри до світу і людям, ініціативності і допитливості. Вміння і
навички в рамках даної моделі розглядаються не якмети, а якзасобурозвитку дитини, що
ні в якій мірі не передбачає скасування систематичного навчання і виховання дітей,
проведення з ними планомірної педагогічної роботи. Однак основне значення в
педагогічному процесі надається не занять шкільного типу, а грі, яка стає основною
формою організації дитячого життя. Заснована на вільному взаємодії дорослого з дітьми і
самих дітей один з одним, вона дозволяє їм проявити власну активність, найбільш повно
реалізувати себе.
Такий погляд передбачає принципово інший підхід до виховного процесу, який націлений
на формування активної позиції по відношенню до навколишнього світу з перших років
життя дитини. В його основі лежать не директивні методи (безособове маніпулювання,
осуд, покарання), а взаємини з дітьми, які будуються на основі рівноправності і
співробітництва. Дорослий не підганяє малюка під стандарт, який не міряє всіх однією
міркою, а пристосовується до індивідуальних особливостей кожної дитини, виходить із
його інтересів, враховує його характер, звички, уподобання. В рамках особистісно-
орієнтованої педагогіки дорослий - НЕ незаперечний авторитет, а доброзичливий партнер
і наставник. Погляд на дитину як повноправного учасника спільної діяльності створює
умови для його особистісного зростання, розвитку творчої активності, зниження
емоційної напруженості і конфліктності.
Для особистісно-орієнтованої моделі виховання характерні наступні способи взаємодії
дорослих з дітьми:
 визнання прав і свобод дитини,
 співробітництво,
 співпереживання і підтримка,
 обговорення,
 гнучке введення обмежень.
Всі ці способи спрямовані на те, щоб забезпечити дитині відчуття психологічної
захищеності, розвивати в ньому індивідуальність, гуманне ставлення до навколишнього
світу, позитивні взаємозв'язку з дорослими і однолітками. Дорослий вибудовує свої дії
так, щоб не придушувати ініціативність і самостійність дітей.
 Особистісно-орієнтоване взаємодія сприяє тому, що дитина вчиться:
 поважати себе та інших.До них самих ставляться з повагою, а ставлення дитини до себе та
інших відображає характер ставлення до нього оточуючих дорослих;
 відчувати себе впевнено,не боятися помилок.Коли дорослі надають йому самостійність,
надають підтримку, вселяють віру в свої сили, він не пасує перед труднощами,
наполегливо шукає шляхи їх подолання;
 бути щирим.Якщо дорослі підтримують індивідуальність дитини, приймають його таким,
яким він є, уникають невиправданих обмежень і покарань, він не боїться бути самим
собою, визнавати свої помилки. Взаємна довіра між дорослими і дітьми сприяє істинному
прийняття ними моральних норм, запобігає формуванню лукавства;
 брати на себе відповідальність за свої рішення і вчинки.Дорослий всюди, де можливо,
надає дитині право вибору того чи дії. Визнання за ним права мати свою думку, вибирати
заняття до душі, партнерів по грі сприяє формуванню особистісної зрілості дитини і як
наслідок - формування почуття відповідальності за свій вибір;
 думати самостійно, так як дорослий не нав'язує дитині свого рішення, а допомагає зробити
це самому. Повага його точки зору сприяє самостійності мислення;
 адекватно виражати свої почуття. Ці почуття не відкидаються, а приймаються дорослим,
який прагне розділити або полегшити їх. Допомагаючи дитині усвідомити свої
переживання, висловити їх словами, дорослий сприяє формуванню у нього вміння
виявляти почуття соціально прийнятним способом;
 розуміти інших і співчувати їм. Дитина отримує цей досвід зі спілкування з дорослим і
переносить його на інших людей.
Завданням вихователя є надання кожній дитині допомоги в розкритті його внутрішнього
світу, надання йому додаткової сили в пошуках нових відкриттів і смислів, в побудові
власної особистості. Такі взаємовідносини вимагають від дорослого великих внутрішніх
зусиль, а часом і перебудови своїх поглядів на процес виховання і свою роль в ньому.

Завдання
2.
1. Кравченко Г.Ю. Теоретико-методологічні основи особистісно орієнтованої
освіти// Поч. навч. та вихов. – 2005. - №25. – С. 2-3.
2. Набой С. Особистісно орієнтоване навчання в початковій школі// Поч. школа. –
2005. – №11. – С. 1-5.
2. 3. Освітні технології/ За заг. ред. О.М. Пєхоти. – К.: А.С.К., 2002. – С. 25-45.
3. 4. Підмазін С. Технологія особистісно орієнтовного уроку// Завуч. – 2001. - № 20-
21. – С. 29-31.
4. 5. Савченко О.Я. Особистісно орієнтовне спілкування/ Навчання і виховання учнів
3 класу. – К.: Поч. школа. – 2004. – С. 12-18.
5. 6. Чернега Н. Особистісно-зорієнтоване навчання: сучасні підходи// Рідна школа. –
2000. - №9. – С. 25-26.
6. 7. Якиманська І. Особистісно орієнтована система навчання// Завуч. – 1999. - №7. –
С. 22.
 3.
Дитина для педагога – початкова точка відліку в різних життєвих ситуаціях.

“Чи думали ви про дітей?” – запитуємо ми батьків, що розлучаються “Чи думали ви про
дітей?” – запитуємо ми вчителів, що проводять “Заходи” для власного самоствердження.

“Чи думаю я про дітей?” – запитання із запитань, яке повинно виникати у педагога, перш
ніж він починає справу, якою хорошою і доброю вона не здавалася на перший погляд.

Одним із стратегічних завдань реформування освіти в Україні згідно з державною

національною програмою “Освіта” є формування освіченої, творчої особистості,
становлення її фізичного і морального здоров’я. Роз’яснення цього завдання передбачає
психолого-педагогічне обґрунтування змісту і методів навчально-виховного процесу,
спрямованого саме на розвиток особистості учнів.

Педагоги і психологи все помітніше усвідомлюють гостру потребу у створенні та

реалізації особистісного підходу до учні як одного з принципів організації навчально-
виховної роботи, що обґрунтовується сучасною психологією і педагогікою. Такий підхід
має сприяти більш цілеспрямованому, гармонійному розвиткові особистості школяра як
громадянина і творчого. Професійно діючого працівника.

Існує тільки один спосіб реалізувати особистісний підхід у навчанні – роботи навчання
сферою самоствердження особистості.

Будь-які педагогічні успіхи зумовлені актуалізацією власних сил особистості вчителя та

учня.

Особистісно орієноване навчання – це таке навчання. Центром якого є особистість

дитини, її самобутність, самоцінність: об’єктивний досвід кожного спочатку розкивається,
а потім узгоджується зі змістом освіти (І.С. Якиманська).

00:00
ПредыдущийПроигратьСледующий

Выключить звук
Во весь экран
Копировать видео ссылку
Проиграть / Остановить
Выключить / Включить звук
Сообщить о проблеме
Язык
Поделиться
Vidverto Player

ADVERTISEMENT
   
І.С.Якиманська виокремлює три моделі особистісно орієнтованої педагогіки: соціально-
педагогічну, предметно-дидактичну та психологічну.
 Соціально-педагогічна модель виховує з попередньо заданими якостями. Освітні
інститути суспільства створюють структуру такої особистості. Завданням школи є
наближенні кожного учня до її параметрів (носій масової культури).

Предметно-дидактична модель особистісно орієнтованої педагогіки пов’язана з

предметною диференціацією, яка забезпечує індивідуальний підхід у навчанні.

Технологія предметної диференціації будується на урахуванні складності та обсягу

навчального матеріалу (завдання пониженої та підвищеної складності).

Технологію. Предметної диференціації використовуємо на уроках математики.

На уроках даємо дітям диференційовані завдання. Пишемо диференційовані контрольні

роботи, це дає можливість учням розуміти предмет, по мірі своїх можливостей.

Технологія предметної диференціації забезпечується факультативними курсами,

поглибленими програмами. Це технологія не торкається духовної сфери – національних та
світоглядних відмінностей, які в значній мірі визначають зміст суб’єктивного досвіду
учня.

Психологічна модель особистісно орієнтованої педагогіки спочатку зводилась до

визнання відмінностей в пізнавальних здібностях учнів, які в реальному освітньому
процесі проявляються в здібності до навчання (індивідуальна здібність до засвоєння
знань). При цьому метою освітнього процесу є корекція здібності до навчання як
пізнавальної здібності.

Сьогодні роблять спроби побудови іншої особистісно-орієнтованої системи навчання.

Вона спирається на такі вихідні положення:

 пріоритет індивідуальності, самоцінності, самобутності дитини як активного носія

суб’єктного досвіду, що склався задовго до впливу спеціально організованого навчання в
школі;
 при конструюванні та реалізації освітнього процесу потрібна особлива робота вчителя для
виявлення суб’єктивного досвіду учня;
 взаємодія двох видів досвіду учня повинна відбуватись не по лінії витіснення
індивідуального, наповнення його суспільним досвідом, а шляхом їх постійного
узгодження, використання всього того, що накопичене учнем у його власній
життєдіяльності;
 розвиток учня як особистості (його соціалізація) відбувається не тільки шляхом
оволодівання ним нормативною діяльністю, а й через постійне збагачення. Перетворення
суб’єктивного досвіду як важливого джерела власного розвитку.
Метою особистісного орієнтованого навчання є процес психолого-педагогічної допомоги
дитині в ставленні її суб’єктивності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому
самовизначенні. Особистіно орієнтований підхід поєднує виховання та освіту в єдиний
процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту, розвитку дитини,
підготовка її до життєтворчості.

Як головні, можна виділити такі завдання:

 розвинути індивідуальні пізнавальні здібності кожного учня;

 максимально виявити, ініціювати, використати індивідуальний досвід учня;
 допомогти особистості пізнати себе, самовизначитись та самореалізуватись, а не
формувати попередньо задані здібності;
 сформувати в особистості культуру життєдіяльності, яка дає можливість продуктивно
будувати своє повсякденне життя, правильно визначити лінії життя.
Формування культури життєдіяльності особистості є найвищою метою особистісно
орієнтовного навчання та технологій.

Технологізація особистісно орієнтовного освітнього процесу передбачає спеціальне

конструювання навчального тексту дидактичного матеріалу, методичних рекомендацій
для його використання, типів навчального діалогу, форм контролю за особистіним
розвитком учня в ході навчально-пізнавальної діяльності.

Головні вимоги до осбистісно орієнтованих технологій І.С.Якиманська сформулювала

таким чином:

 навчальний матеріал повинен забезпечувати виявлення змісту суб’єктивного досвіду учня,

включаючи досвід його попереднього навчання;
 виклад знань у підручнику (вчителем) повинне бути направленим не тільки на
розширення їх обсягу, структурування, інтегрування, узагальненні предметного змісту;
 у процесі навчання необхідне постійне узгодження суб’єктного досвіду учнів з науковим
змістом здобутих знань;
 активне стимулювання учня до самоцінної освітньої діяльності, зміст і форми якості
повинні забезпечувати учневі можливість самоосвіти, саморозвитку, самовираження в
ході оволодівання знаннями;
 контролювання та організація навчального матеріалу, який дає змогу учневі вибирати
його зміст, вид та форму при виконанні завдань, розв’язуванні задач;
 виявлення та оцінка способів навчальної роботи, якими користується учень самостійно,
стійко, продуктивно;
 необхідно забезпечувати контроль та оцінку не тільки результату, а й головним чином
процесу учіння;
 освітній процес повинен забезпечувати побудову, реалізацію, оцінку вміння, як
суб’єктивної діяльності.
Найпростішою ланкою з яких складається особистісно-орієнтовне навчання є, особистісно
орієнтована педагогічна ситуація.

Це також навчальна ситуація, опинившись в якій дитина повинна шукати сенс,

пристосовувати їх до своїх інтересів, будувати образ чи модель свого життя. Таку
навчальну ситуацію можна побачити і на уроках математики, при розв’язуванні задач.
Один і той самий урок різним дітям дає різний пізнавальний та життєвий дослід.