ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУ ВИХОВАННЯ,

САМОВИХОВАННЯ, ТА ПЕРЕВИХОВАННЯ
План
1. Психологічна характеристика процесу виховання.
2. Психологія виховної діяльності у закладах освіти.
3. Основні концепції та моделі виховання в сім’ї.
4. Виховання та перевиховання «важких» дітей.
1. Психологічна характеристика процесу виховання

Процес виховання - сукупність спеціально організованих послідовних

цілеспрямованих дій педагога і вихованця (їх взаємодія) з метою утворення,
розвитку та формування особистості останнього. Він являє собою спеціально
організоване взаємодія педагогів та вихованців з приводу змісту освіти з
використанням педагогічних засобів з метою вирішення виховних завдань,
спрямованих на задоволення потреб як суспільства і держави, так і самої
людини в його розвитку і саморозвитку.
У вузькому педагогічному значенні виховання – процес, спрямований
на розв’язання конкретних виховних завдань щодо формування, розвитку і
професійної підготовки особистості. Процес навчання передусім сприяє
формуванню наукового світогляду студентів на основі засвоєння системи
наукових знань про природу, суспільство і людину, вихованню відповідного
ставлення до життя і до самих себе. Процес виховання охоплює різні
завдання, розгортається різними напрямами. Ефективність педагогічного
процесу залежить від того, наскільки виховання здатне передбачити
необхідність розв’язання конкретних виховних завдань, цілісність підходу до
виховання, інтеграція та диференціація спільної діяльності викладачів і
студентів. Призначенням виховання є забезпечення взаємодії між
поколіннями, сприяння становленню індивідуума, що передбачає адаптацію
підростаючих поколінь до життя в певних соціально-економічних реаліях.
Перед викладачами завжди стоїть подвійний об’єкт: особистість і
суспільство. Змінюючи особистість, змінюємо суспільство; зміна суспільства
впливає на формування особистості кожної людини. Ідеалом виховання в
нашому суспільстві є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально
активна й національне свідома людина, що наділена глибокою
громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними
й патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та
світової культури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення.
Предметом психології виховання є вивчення психологічних
закономірностей формування свідомості людини як особистості в умовах
цілеспрямованої організації педагогічного процесу. Психологія виховання
розглядає виховання як процес, що здійснюється при взаємодії вихователів і
дітей, взаємодії самих школярів, які є не тільки об'єктами, але й суб'єктами
виховання.
Розкриваючи психологічні механізми формування морально-вольової
сфери особистості, моральної свідомості, моральних уявлень, понять,
принципів, переконань, моральної основи вчинків, моральних почуттів,
звичок і способів поведінки, в яких проявляється ставлення до інших людей,
суспільства, психологія виховання виявляє загальні закони активного
"проектування" підростаючої особистості, принципи, умови і специфіку
організації виховного процесу на різних вікових етапах.
Розкриваючи закономірності психічної діяльності учнів в умовах
виховного впливу, психологічні основи самовиховання школярів, психологія
виховання вивчає механізми цих впливів на формування рис особистості.
На даному етапі розвитку суспільства психолого-педагогічній науці
виділяється перспективний конструктивний підхід до особистості в процесі
виховання, згідно з яким слід створювати нові механізми виховання і
моральної саморегуляції школярів. У цьому плані перспективними
видаються такі форми взаємодії у системі "вихователь-вихованець", які
активізують закономірний процес зростання виховуючої ініціативи у дітей,
який проявляється у висуванні і постановці виховних задач самими
вихованцями, розширюючи рамки їхнього особистісного вдосконалюючого
смислопокладання, зміцнюючи властиві їм ціннісні орієнтири. Ідеї
особистісно зорієнтованого виховання особливо актуальні для нашої країни
(І.Д. Бех, 1998, В. Кремень, 1999). Особистісно зорієнтований підхід до
виховання певною мірою ґрунтується на методологічних принципах західної
гуманістичної психології: самоцінності особистості, глибокої поваги до
особистості та емпатії до неї, врахування її індивідуальності. .
Особистісно зорієнтоване виховання передбачає мету формування і
розвитку у дитини особистісних цінностей. Лише вони, завдяки своїм
показникам, здатні виконувати функцію вищого критерію для орієнтації
індивіда у світі й опори для особистісного самовизначення і самореалізації.
Особистісно зорієнтоване виховання є перспективним, оскільки воно
виходить із самоцінності особистості, її духовності і суверенності. Його
метою є формування людини як неповторної особистості, творця самої себе і
своїх обставин. Відповідне технологічне забезпечення має ґрунтуватись на
діалогічному підході, який визначає суб'єкт-суб'єктну взаємодію учасників
педагогічного процесу, їх самоактуалізацію і самоорієнтацію. Визначальним
для особистісно зорієнтованого виховання має бути соціокультурний діалог у
системі «педагог-дитина» на основі її розуміння, прийняття і визнання.

2. Психологія виховної діяльності у закладах освіти

Роль особистості викладача в освітянському процесі значна. Це не
тільки передача необхідної наукової інформації, а також процес взаємодії
викладача і студентів. На практиці, студенти з цікавістю вивчають
дисципліну, яку викладає викладач, до якого ставляться з повагою. Тому
поведінка викладача, образ життя і його відношення до своєї роботи
впливають на студентів. Результативність виховного процесу залежить від
певних педагогічних умов, серед яких особливо значущим є співвідношення
позиції особистості і системи педагогічних впливів. Основні напрями
виховання реалізуються у навчальних закладах у процесі навчання та
позааудиторної діяльності студента. Позааудиторна виховна робота у
вищому навчальному закладі проводиться на основі студентського
самоврядування, активності і самостійності студентів за умови керівної ролі
студентського активу і педагогічної допомоги викладачів. Позааудиторна
робота стимулює формування особистості студентів. Реалізація виховної
роботи у студентських групах здійснюється через кураторів. Це управлінська
ланка, яка взаємодіє з іншими у системі позааудиторної виховної роботи і
забезпечує її організацію на рівні студентської академічної групи.
Результатом діяльності куратора є набуття молодою людиною соціального
досвіду поведінки, формування національної самосвідомості, ціннісних
орієнтацій і розвиток індивідуальних якостей особистості. Викладач,
готуючись до уроку, повинен чітко визначити його освітню, розвиваючу і
виховну мету. Розумове виховання орієнтоване на розвиток інтелектуальних
здібностей людини, зацікавлення пізнанням навколишнього світу й себе.
Принципи:
- розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, культури мислення,
раціональної організації навчальної праці;
- формування культури навчальної й інтелектуальної праці;
- стимулювання інтересу до роботи з книгою й новими інформаційними
технологіями;
- засвоєння системи знань (фактів, понять, термінів, законів,
закономірностей, правил, алгоритмів діяльності тощо);
- формування потреби в постійному розвитку й саморозвитку;
- вироблення вміння самостійно здобувати знання;
- готовність до застосування знань і вмінь у практичній діяльності.
Отже, виховання студентів – процес творчий, зорієнтований на проблеми,
пов’язані зі специфікою вищого навчального закладу, на особливості регіону.
Вищі навчальні заклади освіти мають стати школою саморозвитку,
самоуправління, самодисципліни, свідомої відповідальності, співробітництва
і творчості викладача й студента.
Як наголошено в Національній доктрині розвитку освіти України,
пріоритетним напрямком в її реалізації є формування особистості, яка
усвідомлює свою приналежність до українського народу, сучасної
європейської цивілізації; виховання людини демократичного світогляду, яка
поважає громадські права і свободи, традиції народів і культур світу,
національний, релігійний, мовний вибір кожної людини.
Реалізація Національної доктрини розвитку освіти передбачає:

 підготовку людей високої моралі, здатних до творчої праці;

  формування здорового способу життя, розвиток спорту, етичне,
естетично-екологічне, політичне, громадське, правове, трудове та
фізичне виховання учнівської та студентської молоді.
Саме це викликає необхідність розробки концепції виховної роботи в
Мелітопольському державному педагогічному університеті.
Відповідно до цієї концепції головна мета виховної роботи зі
студентами це, по-перше, виховання духовно багатої, розвиненої
особистості, громадянина України; по-друге, підготовка до організації
виховної роботи в школі, тобто формування вчителя, здатного до творчої,
активної діяльності у вихованні учнівської молоді....Основними принципами
організації виховної роботи вважати:- Демократизацію і гуманізацію
виховного процесу педуніверситету, дотримання педагогічної етики, поваги
до гідності людини.- Підготовку педагогічних кадрів високого професійного
та духовного рівня, виховання студентів на основі визнання пріоритетності
загальнолюдських цінностей як головної методологічної передумови,
органічного поєднання виховного процесу з освоєнням світових та
національних цінностей історії.- Визнання свободи мислення, права
студентів на власну думку, політичні та життєві позиції.- Визнання
пріоритету самовиховання студентів, організацію їх індивідуальної
діяльності, спрямованої на розвиток власного потенціалу.- Організацію
студентського самоврядування, роботи студентських громадських об'єднань
згідно з положенням про роботу відповідних організацій, що передбачає
гнучкі форми взаємодії між деканатом, кафедрою, куратором і
студентськими групами.- Спрямованість виховної роботи на професійно
орієнтовану діяльність студента.- Системність в організації виховної роботи
зі студентами, яка передбачає: а ) визначення відповідно до мети і змісту
виховної роботи таких форм, якими повинні оволодіти майбутні вчителі
(програма-мінімум) у процесі навчання та діяльності в університеті, на
факультеті, в групі; б ) призначення виконавців, які здійснюють виховну
діяльність у ВНЗ(кафедри, секції, деканати, громадські організації,
студентська група тощо) та визначення їх функцій; в) безпосередню
діяльність студентів, спрямовану на виховання особистості вчителя; г)
організацію вивчення результативності виховної роботи, врахування рівня
студентів, підготовленості до виховної роботи в школі; д) організаційну
роботу закладу з реалізації виховної роботи.
Зміст виховної роботи .

1. Гуманізація навчально-виховного процесу.

2. Моральне виховання студентів.
3. Громадянське виховання.
4. Правове виховання студентів.
5. Трудове та економічне виховання.
6. Політичне виховання студентів.
 7. Екологічне виховання.
8. Естетичне виховання студентів.
9. Фізичне виховання.
Форми виховної роботи.Головна функція – сприяти реалізації мети,
змісту виховного процесу та оволодінню студентами певними знаннями для
використання в роботі зі школярами.
Вивчення практики виховної роботи у ВНЗ та діяльності класних
керівників дозволяє назвати мінімум форм, якими повинні оволодіти
студенти:

 зустріч з учителями, вченими, акторами;

 тематичні тижні, олімпіади з предметів, дні факультети, кафедри;
 вечори (поезії, романсу);
 диспути з питань етики, естетики, політики тощо;
 усні журнали та заочні подорожі;
 читацькі конференції;
 відвідування спектаклів, кінофільмів, концертів, музеїв, виставок;
 прес-конференції та зустрічі „За круглим столом";
 конкурси політичних коментаторів, на кращого фізика, хіміка,
біолога тощо;
 на кращий сценарій позакласного заходу, доповідь інсценованої
казки;
 КВК (лінгвістичні, математичні, біологічні);
 проведення екскурсій (музей Г.С. Сковороди, А.С.Макаренка, музеї
образотворчого мистецтва);
 бесіди про історію вузу, факультету, педагогічну професію, з питань
етики, естетичного та фізичного виховання, про державну символіку
тощо);
 робота гуртків, засідання гуртків.Проводяться вказані заходи у ВНЗ,
на факультетах, на професійних годинах за допомогою кафедр,
кураторів, студентського активу.
Під час педагогічних практик студенти проводять апробацію виховних
форм роботи, якими оволоділи в університеті.
Спираючись на основні принципи, зміст, напрями та форми Концепції
виховної роботи, Мелітопольський державний педагогічний університет
ставить такі завдання виховання студентської молоді:

 підготовка на основі нових наукових досліджень з теорії нового

типу, який гармонійно поєднує компетентність, духовність, якості,
державного, громадського та культурного діяча;
 формування вміння оволодівати надбаннями сучасної національної
та світової культури, мистецтва, науки, виробляти власні
 оригінальні підходи, форми, методи і прийоми організації
навчально-виховного процесу, відданості педагогічній справі та
стійких якостей педагогічного подвижництва, любові до знань та
наукової істини, вміння аргументовано спростовувати теорії, ідеї,
позиції;
 розвиток самостійності, ініціативності, здатності компетентно
вирішувати проблеми психологічного, пізнавального і практичного
характеру в своїй майбутній професійній діяльності.Виховання і
самовиховання – дві сторони формування особистості.
Навчити професії вчителя неможливо, але навчитися їй можна. Стане
вчитель майстром чи ні, залежить не лише від системи навчання, а
насамперед від зусиль тих, хто вчиться. Потрібно усвідомити орієнтири
самовдосконалення та шляхи його здійснення. Слід зазначити, що одним із
завдань викладача навчального закладу на всіх етапах становлення студента є
допомога у розкритті свого Я, свого покликання. Викладачу необхідно
допомогти кожному студентові адаптуватися до педагогічного процесу у
вищому навчальному закладі. Період соціально-педагогічної адаптації для
студентів – це засвоєння молодою людиною норм студентського життя,
включення в систему міжособистісних стосунків групи.
Процес адаптації студентів проходить на декількох рівнях пристосування:

 до нової системи життєтворчості;

 до зміни режиму праці і відпочинку;
 до входження в новий колектив.

На перших курсах складається студентський колектив, формуються

навички і уміння раціональної розумової праці, організаційні, комунікативні
здібності, усвідомлюється покликання до обраної професії, встановлюється
система самоосвітньої діяльності і самовиховання професійно-значущих
якостей. У студентському житті перехрещуються лінії формальних і
неформальних зв'язків. Але, на жаль, групи формуються за рішенням
адміністрації, не враховуючи бажання студентів та інших факторів
сумісності і рівня соціальної зрілості та щиру зацікавленість долею студента
можна спостерігати рідко. Це не віртуальне припущення, а реальне
положення цієї справи.Думаючи про покращення умов навчання і виховання,
викладачеві слід цікавитись не тільки навчальними програмами і методами
викладання, але й життям студента. Відомо, що люди відрізняються
характером, інтелектом, здатністю до самооцінки, емоційністю. Ці
індивідуальні здібності потрібно враховувати у процесі особистісно –
середовищної взаємодії. Без цього неможливо ефективно впливати на
студентство.Безумовно, якість набутих знань залежить від самого студента.
Але не можна дозволити, щоб молодь університету проявляла себе як
соціальна група тільки через цей провідний вид діяльності.
3. Основні концепції та моделі виховання в сім’ї
 У сімейному оточенні, спілкуванні, діалозі різних поколінь
відбувається реальне становлення психіки дітей і водночас істотно
змінюється психічне життя батьків. У сучасному світі сім'я часто виявляється
на перехресті соціальних і економічних проблем суспільства; вона - головний
захисник особистості, притулок і фундамент, хоча сама при цьому відчуває
внутрішні хворобливі протиріччя. Зв'язок «батько - дитина» має
найважливіше значення для розуміння сформованої структури сім'ї, її
актуального стану і напрямків майбутнього розвитку.

Особливості взаємодії батьків і дітей тісно пов'язані з історією

існування сім'ї в суспільстві та соціально-економічними умовами.
Серед значущих чинників , що впливають на батьківсько-дитячі відносини,
виділяють:

- культурні та соціальні (релігія, мораль, звичаї, традиції, соціальний статус,

форма сім'ї, кількість її членів, кількість дітей і т.д.);

економічні (розвиток засобів виробництва, форма господарювання, форма

власності, рівень розвитку медицини, доходи і т.д.);

політичні і правові (політичний устрій, законодавство, політична стабільність

і т.д.);

- психологічні (установки, досвід власної сім'ї, особистісні якості батьків та

дитини тощо).

Вплив батьків на психічний розвиток дитини пильно вивчається

починаючи з 20-х рр. XX ст. Феномен батьківської любові описується як має
вроджені біологічні компоненти, але в цілому ставлення батьків до дитини є
культурно-історичне явище, яке змінюється під впливом суспільних норм і
цінностей. В ході історичного процесу посилюються емоційні зв'язки між
батьками і дітьми, ставлення до дітей стає більш гуманним. Неможливо
виділити єдине ставлення до дитини в той чи інший період, мова йде скоріше
про переважаючих батьківських позиціях.

Кожна з основних психологічних шкіл (психоаналітична,

бихевиористская, гуманістична) розробила власну «ідеальну» модель
правильних, успішних взаємин батьків і дітей, дає більш-менш цілісне
уявлення про те, як повинні будуватися ці відносини, визначає, яких
принципів слід дотримуватися батькам, щоб виховати дитину «добре».

4. Виховання та перевиховання «важких» дітей

Поняття важковиховуваності у сучасній психолого-педагогічній літературі
термін «важковиховуваність» пройшов ряд перетворень. Ще у першій
половині XIX ст. «важкими» вважали лише дітей з різко вираженими
фізичними вадами: сліпих, глухих, глухонімих тощо. Частіше використовували
термін «важке дитинство», «морально-дефективний», «бездоглядність».
«Процес виховання являє собою складну взаємодію вихователів та
вихованців, основану на взаєморозумінні та позитивних взаємостосунках.
Послаблення виховного впливу здебільшого призводить до посилення
негативних впливів оточуючого середовища.
У результаті знижується рівень вихованості дитини, виникає та
закріплюється стан її невихованості, педагогічної занедбаності. Якщо
взаємодія та позитивні взаємостосунки у системі «вихователь – вихованці» не
відновлюється, педагогічна занедбаність може перерости у соціальну, тобто
від непокори щодо педагога дитина переходить до порушення норм та вимог
суспільства. Дитина, підліток, що не піддається, або важко піддається
вихованню, стає важким у виховному відношенні, важковиховуваним.
Стосовно учнів, що відстають у навчанні, постійно порушують дисципліну на
уроках, на перервах, виявляють негативізм, конфліктують з однолітками та
вчителями, скоюють негативні вчинки та правопорушення,
В. О. Сухомлинський вжив поняття «важкий».
В. М. М'ясищев доводив, що «трудність» - поняття умовне, не становить
стійкої, невід'ємної якості особистості і виявляється у певних ситуаціях,
викликаних зовнішніми обставинами і особистими особливостями дитини,
причому особисті особливості в кожен даний момент визначаються усією
історією попереднього розвитку дитини.
Особливий аспект проблеми важких полягає в тому, що не лише з ними
важко, але й і їм важко через невлаштованість життя, непідготовленість до
нього. А.С. Макаренко підкреслював, що людина погана лише через те, що
знаходиться в поганій соціальній структурі, поганих умовах. А польський
педагог Я. Корчак писав, що дитина недисциплінована і зла тому, що
страждає.
Термін «важкий», «важковиховуваний», «учень з відхиленнями у поведінці»
вживають найчастіше як синоніми, їх використовують, як правило, для
характеристики учнів з негативним ставленням до навчання та норм
моральної поведінки.
Відхилення в поведінці людини - це такі дії, які не відповідають нормам,
прийнятим у суспільстві, членом якого вона є.
Виділяють поведінку, що відхиляється від моральних (аморальну), правових
(протиправну), медичних (поведінку хворої людини) та інших норм.
Відхилення у поведінці неповнолітніх призводить до важковиховуваності.
Динаміка розвитку відхилень у поведінці педагогічно та соціально занедбані
підлітки; важковиховувані; підлітки-правопорушники; неповнолітні злочинці.
Педагогічно занедбані - це переважно фізично та психічно здорові підлітки,
які стали важкими через неправильне виховання чи відсутність його протягом
тривалого часу. Специфічною особливістю цих дітей є прагнення
задовольнити свої бажання, не зважаючи на вимоги оточуючих, колективу.
Відхилення від моральної норми набувають у них стійкого характеру.
Підлітки-правопорушники - це важковиховувані, педагогічно занедбані
підлітки, які скоюють правопорушення (дрібні крадіжки, хуліганства
тощо), порушують адміністративні та інші норми, стоять на обліку в органах
у справах неповнолітніх.
Неповнолітні злочинці - важковиховувані, педагогічно занедбані підлітки та
юнаки, які скоїли кримінальні злочини, порушили правові норми і
направляються судом до виховно-трудових колоній.
Для педагогічної профілактики доцільно розрізняти проступок у вигляді
прогулів, бійок, паління, вживання алкоголю, проявів грубощів, нечесності,
лінощів, жорстокості, систематичних порушень дисципліни, норм моралі.
Правопорушення - дрібні крадіжки, хуліганство, порушення адміністративних
та правових норм.
Поняття девіантна поведінка походить від лат. - відхилення і
позначає в психології та педагогіці поведінку, що відхиляється. Таким чином,
девіантність - це характеристика поведінки, що знаходиться на межі між
правовідповідальністю і кримінальністю (делінквентністю). Делінквент - від
латинського слова - правопорушник, злочинець, заколотник. Безсумнівно, ця
межа надзвичайно тонка і найчастіше визначається випадковістю, оскільки
спосіб життя і спрямованість учинків підлітка з девіантною поведінкою такі,
що він у будь-який момент може бути названий суспільством як делінквент.
Аналіз психолого-педагогічної літератури не дозволяє знайти якого-небудь
єдиного, загальновизнаного підходу до визначення підліткової девіантності.
Тому немає і єдиного розуміння щодо діагностичних критеріїв, корекції
поведінки й особистісного розвитку підлітків. Кожний з наявних підходів має
свої підстави, власну логіку.
Найбільш узагальненим виглядає поділ підлітків з девіантною
поведінкою на дві категорії. По-перше, це діти з так званими "соціалі-
зованими формами" антигромадської поведінки. Для них не характерні
емоційні розлади, вони легко пристосовуються до соціальних норм тих
антигромадських груп (друзів, родичів), до яких вони належать. Свою
антигромадську спрямованість ці підлітки не демонструють явно, розуміючи,
що це спричинить негативні наслідки. Однак час від часу девіантна поведінка
може проявлятися, будучи при цьому повною несподіванкою для оточуючих.
Таким дітям властиві розвинений інтелект, достатньо розвинута
рефлексивність і при цьому низький рівень моральної свідомості. їх вирізняє
вміння маніпулювати оточуючими і почуття міри в цій діяльності.
По-друге, це діти з асоціальною, агресивною, антигромадською поведінкою.
В них, як правило, погані відносини з однолітками і зі своєю родиною.
Підлітки, що відносяться до цієї категорії мають значні емоційні розлади, які
виявляються в негативізмі, агресивності, зухвалості і мстивості. Отже, це
один з можливих підходів до диференціації важковиховуваних підлітків.
В.М. Воробйов, Н.Л. Коновалова розглядають типи важковиховуваних
учнів залежно від форм шкільної дезадаптації. Перша форма названа ними
"деприваційною". У цьому контексті поняття «депривація», на відміну від
традиційного розуміння (позбавлення, ненадання відповідних умов),
розглядається як нездатність особистості побачити в реальній ситуації власну
психологічну проблему. Певно, причиною такого «безпроблемного»
розвитку особистості може бути не тільки справжня депривація (позбавлення
материнської турботи та любові), але й гіперопіка (батьки вчасно не
«передають» дитині відповідальність за її долю). У результаті діти не мають
досвіду нормальної психологічної адаптації, не актуалізується потреба до
пізнання. Таким чином, шкільні проблеми цих учнів будуть скоріше
проблемами вчителів, батьків, а не їхніми власними психологічними
проблемами.
Друга форма дезадаптації має невротичну природу. Причина порушень у
цьому випадку - непродуктивність процесів адаптації. Це означає, що хоча
учні усвідомлюють власні проблеми, вони залишаються нерозв'язаними і
тому на підсвідомому рівні ці діти вдаються до їх витіснення, придушення як
психологічного захисту.
Третя форма «психопатична». У випадках таких порушень,- проблеми, що
виникають, розв'язуються дитиною неправильно, тому в результаті
особистість не тільки не збагачується, а, навпаки, набуває неадаптивних
стратегій і тактик поведінки в нових проблемних ситуаціях.
Отже, виховання – процес творчий, зорієнтований на проблеми, пов’язані зі
специфікою вищого навчального закладу, на особливості регіону. Вищі
навчальні заклади освіти мають стати школою саморозвитку,
самоуправління, самодисципліни, свідомої відповідальності, співробітництва
і творчості викладача й студента. Зміни, що відбуваються в одному з блоків,
викликають зміни в інших. Вони можуть бути конструктивними або
деструктивними. Навчальнопрофесійна діяльність – нова для студентів. Щоб
вона виконувала провідну роль і у вихованні особистості, потрібно знайти
предмет, який би відповідав особистісним потребам, або треба виховувати
нові потреби, які здатні породжувати мотиви майбутньої професійної
діяльності. «Завдання не лише передавати знання, але й вигострювати совість
(а це результат виховання). Совість – це орган сенсу життя і діяльності
особистості» (В. Франкл). Виховання в широкому значенні слова –
сукупність впливів, що забезпечують передачу соціокультурного досвіду –
моральних норм і цінностей. На сучасному етапі вищої освіти виховання, у
широкому розумінні, розглядається у двох аспектах: виховання творчої
особистості майбутнього фахівця (педагога, медика, інженера та ін.) і
виховання високоморальної, толерантної особистості з високими
громадянськими якостями. Вимоги соціуму до освіченої людини як
особистості визначаються історичним його розвитком.