Тема 1.Сутність і зміст процесу виховання та самовиховання.

Ключові терміни та поняття: виховання, самовиховання, виховний процес, мета виховання,

завдання виховання, закономірність, принцип.

ПЛАН:

1. Зміст поняття «виховання» як суспільно-історичного явища.

2. Процес виховання, його структура і рушійні сили.
3. Мета і завдання виховання.
4. Закономірності та принципи виховання.
5. Поняття «самовиховання». Основні етапи самовиховання.

Література:

1. Волкова Н.П. Педагогіка. Посібник для студ. вищих навч. закладів. – К., 2002. С.89-104 (1-4 питання).

2. Фіцула М.М. Педагогіка. – К., 2000. С.214-225.

3. Ягупов В.В. Педагогіка: Навч.посібник. – К.:Либідь, 2002. – С.422-427; 435-443; С.454-464;С.463-468; С.537-539.

4. Зайченко І.В. Педагогіка.навч. посібник для студ. Вищих педагогічних навч. закладів. – Чернігів, 2003.

1. Зміст поняття «виховання» як суспільно-історичного явища

В українській мові виховання є похідним від слова chovati – ховати, вирощувати. В українській
народній педагогіці воно спочатку вживалося у значенні «оберігати (ховати) дитя від небезпеки», а
згодом почало означати «вирощувати дітей, навчати правил доброї поведінки».

У вітчизняній педагогіці поняття «виховання» відокремилося від поняття «навчання» у другій

половині XVIII століття. В прямому значенні воно використовувалось у «Статуті народних училищ в
Російській імперії» (1786). 1806 року це поняття було включено у словник Російської Академії.

«Виховання» і «навчання» в сучасній педагогічній науці самостійні терміни, тому що розкривають

різні сфери педагогічної діяльності.

Виховання – це процес цілеспрямованої, систематичної, організованої і планомірної взаємодії

вихователя і вихованця, під час якого відбувається вплив на свідомість, підсвідомість, пізнавальну,
емоційно-вольову та мотиваційну сфери вихованця з метою формування у нього наукового
світогляду, високих моральних, громадських і професійних рис для формування його особистості.
(за Ягупов В.В.)

Виховання є процесом підготовки людини до сьогоднішньої та майбутньої

життєдіяльності. Педагогічна категорія «виховання» вживається у педагогічній науці в чотирьох
значеннях:

 у широкому соціальному – це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї

дійсності, який має не лише позитивну спрямованість. Дійсність містить конфлікти і
протиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і
негативного;
 у широкому педагогічному – це виховна діяльність різних освітньо-виховних систем, які
керуються педагогічними теоріями;
  у вузькому педагогічному – це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою
досягнення певних виховних цілей;
 у гранично вузькому – це розв'язання педагогом конкретної індивідуальної проблеми
виховання або перевиховання.

Виховання як педагогічна категорія має три суттєвих ознаки: цілеспрямованість, яка передбачає
наявність певного взірця, соціально-культурного ідеалу; відповідність процесу виховання певним
соціально-культурним цінностям; наявність певної системи організованих виховних впливів;
гуманність, яка передбачає орієнтацію у вихованні на загальнолюдські цінності; цілісність,
неперервність і тривалість, тобто виховання має зачіпати всі сфери психіки людини, творчо
формувати і всебічно розвивати їх протягом всього життя. Для реалізації цих ознак виховання має
бути комплексним, планомірним і організованим.(В. В. Ягупов)

Виховання — соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості.

(Н.П. Волкова)

Щ е Я .-А . Коменський зауважував, що зневага до виховання є кроком до загибелі людей, сімей,

держав і всього світу. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою
діяльності як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою
безсмертність у соціальному розвитку. (Н.П. Волкова)

Виховання як суспільне явище характеризується наступними основними рисами, що виражають його

сутність:

a) Виховання виникло з практичної потреби пристосування, прилучення підростаючих поколінь до

умов суспільного життя і виробництва, заміни ними старіючих і вибувають з життя поколінь. В
результаті діти, стаючи дорослими, забезпечують власне життя і життя втрачають здатність до праці
старших поколінь.
b) Виховання - категорія вічна, необхідна і загальна. Воно з'являється разом з людським суспільством і
існує поки живе саме суспільство. Воно необхідне тому, що є одним з найважливіших засобів
забезпечення існування і наступності суспільства, підготовки його продуктивних сил і розвитку
людини. Категорія виховання загальна. У ній відбиваються закономірні взаємозалежності і
взаємозв'язку етогоявленія з іншими суспільними явищами. Виховання включає в себе як частину
навчання і освіту людини.
c) Виховання на кожному етапі суспільно-історичного розвитку за своїм призначенням, змістом і
формами носить конкретно-історичний характер. Воно обумовлено характером і організацією життя
суспільства і тому відображає суспільні протиріччя свого часу. У сучасному суспільстві корінні
тенденції виховання дітей різних класів, верств, груп часом протилежні.
d) Виховання підростаючих поколінь здійснюється за рахунок освоєння ними основних елементів
соціального досвіду, в процесі і результаті залучення їх старшим поколінням в суспільні відносини,
систему спілкування і суспільно-необхідну діяльність. Суспільні відносини і взаємини, впливу і
взаємодії, в які вступають між собою дорослі і діти, завжди є виховними або виховують, незалежно
від ступеня їх усвідомлення як дорослими, так і дітьми. У самій загальній формі ці взаємини
спрямовані на забезпечення життя, здоров'я і харчування дітей, визначення їх місця в суспільстві і
стану їх духу. У міру того, як дорослі усвідомлюють свої виховні взаємини з дітьми і ставлять перед
собою певні цілі формування у дітей тих чи інших якостей, їх відносини стають все більш
педагогічними, свідомо цілеспрямованими.

Отже, суспільне явище - виховання - необхідно як спосіб забезпечення життя суспільства і

індивіда; воно здійснюється в конкретно-історичних умовах в результаті певним чином
сформованих суспільних відносин і способу життя суспільства; основним критерієм його
здійснення, реалізації є ступінь відповідності властивостей і якостей особистості вимогам життя.

2. Процес виховання, його структура і рушійні сили.

Процес виховання — система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і

гармонійно розвиненої особистості. (М. М. Фіцула)

В педагогічній науці немає чіткого однозначного визначення категорії «процес виховання» чи

«виховний процес». Вихідними поняттями є «процес» і «виховання».

«Процес» – це зміна стану системи виховання як цілісного педагогічного явища, послідовне й

поступове просування вперед для досягнення цілей виховання, розвитку і навчання, гармонійного
формування і розвитку особистості українського громадянина.

«Виховання – процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений

законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів».

Досить повне і обгрунтоване визначення процесу виховання дає С. У. Гончаренко: «Процес

виховання – цілісний процес, у якому органічно поєднані змістова і процесуальна сторони.
Змістова сторона процесу виховання характеризує сукупність виховних цілей. Процесуальна –
характеризує самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя і учня, що включає
організацію і функціонування системи виховної діяльності й самовиховання учнів, спрямованої на
реалізацію виховних цілей і формування позитивного досвіду самовдосконалення учнів».

Отже, процес виховання – це динамічне складне педагогічне явище, яке відбувається на основі
цілеспрямованого й організованого впливу вихователів, соціального середовища на розум,
почуття, волю вихованця з метою формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

Специфічним для процесу виховання є:

– цілеспрямованість;
– двосторонність;
– неперервність і тривалість;
– багатогранність завдань і різноманітність змісту;
– залежність від специфіки професійних завдань і необхідності формування громадянина
України;
– багатство форм, методів і засобів виховного впливу;
– поступове виявлення результатів виховних впливів;
– самокерованість. (Ягупов В.В)

Процес виховання залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Об'єктивними чинниками є: особливості розбудови України взагалі та системи закладів освіти

зокрема; перебудова економіки на ринкових засадах; особливості розвитку соціальної сфери;
відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення сфери
спілкування з іноземними громадянами; вплив природного середовища.

До суб'єктивних чинників відносять: соціально-педагогічну діяльність сім'ї та громадських

організацій; навчально-виховну діяльність закладів освіти в особі їх працівників; цілеспрямовану
діяльність засобів масової інформації; діяльність закладів культури; виховну діяльність
позашкільних установ та діяльність церкви

Виховний процес є двостороннім, тобто у ньому обов'язкова участь і взаємодія учителя-

вихователя та вихованця. У процесі виховання формується внутрішній світ дитини, проникнути в
який дуже важко. Потрібні методики, які давали б змогу виявляти погляди, переконання і почуття
кожного вихованця, щоб збагачувати внутрішній світ кожної особистості й вносити в нього певні
корективи. Цей процес є неперервним, у ньому канікул бути не може. Вільний від навчання час
має бути заповнений корисними справами, які сприяють формуванню позитивних рис особистості.

У процесі виховання можуть формуватися й негативні звички через засвоєння дитиною хибного
досвіду поведінки в ненормальному середовищі, в якому вона в силу життєвих умов перебувала
чи перебуває. Подолання таких звичок потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорінення
передусім пов'язане із з'ясуванням причин появи, їх усуненням.

Процес виховання — динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є

сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей.

(Фіцула М.М )

Виховання є складним, багатогранним процесом, у якому тісно переплетені внутрішні (стосуються

особи вихованця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) суперечності.

Внутрішні суперечності процесу виховання:

— між необмеженими можливостями розвитку людини й обмежуючими умовами соціального

життя. Передбачає створення оптимальних умов (побутових, психологічних, організацію
навчально-виховного процесу) для розвитку, життєдіяльності дитини;

— між зростаючими соціально значущими завданнями, які потрібно вирішувати вихованцю, і

можливостями, що обмежують його дії, спрямовані на їх вирішення. Це означає, що розвиток
особистості може призупинитися, якщо не ставити перед вихованцем нових, ускладнених,
завдань;

— між зовнішніми впливами і завданнями виховання. Виховний процес потрібно будувати так,
щоб його зміст і форми реалізації не викликали спротиву у вихованця.

Зовнішні суперечності:

— невідповідність між виховними впливами школи і сім'ї. Інколи батьки не дотримуються вимог,
які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно
позначається на вихованні учнів;

— зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на дітей оточення.

Негативні чинники: вуличні підліткові групи, теле-, відеопродукція та ін. Усунути цю суперечність
можна, формуючи в учнів внутрішню стійкість й уміння протистояти негативним впливам;

— між окремими впливами вчителів, які працюють в одному й тому ж класі. Вони не завжди
дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка,
пристосовництво, безпринципність;
— між набутим негативним досвідом поведінки і новими умовами життя та діяльності.
Передбачає існування сформованого стереотипу негативної поведінки, який характеризується
наявністю стабільних негативних взаємозв'язків. На їх подолання спрямована виховна робота.

Зовнішні суперечності є тимчасовими, але вони можуть знижувати ефективність виховного

процесу. Тому вчителі повинні зосередити увагу на їх виявленні, усуненні, профілактиці.
(ВолковаН.П.)

Структура процесу виховання передбачає:

1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему

виховного впливу, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина
(дитина) стає членом певної соціальної системи (сім’ї, колективу), де вже діють певні правила,
норми, яких їй доведеться дотримуватись.

2. Формування почуттів (ст ійких емоційних відношень людини до явищ дійсності). Вони
сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприй- мання у сферу
емоційних переживань, що робить їх стійкими, та активізації психічних процесів людини;

3. Формування переконань ( інтелектуально-емоційного ставлення суб’єкта до будь-якого знання

як до істинного (або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на істинних знаннях, будуть, з
одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з другого — «стрижнем» поведінки особистості.
Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стриж ня», без якого особистість
буде безвольною, позбавленою власного «Я ».

4. Формування умінь і звичок поведінки. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій,
основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно
усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та
доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню роз витку учнів. Воно пов’ язане з активною
діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій. (Волкова Н.М)

Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу здійснюється в певний
послідовності.

Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості, які слід сформувати у
вихованця, тобто форму ють ідеал. Коли йдеться про виховання класу, то мають на увазі
формування такого колективу, який би за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на
основі мети виховання, поставленої суспільством перед школою.

Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або колективу), його позитивні риси,
недоліки в характері й поведінці, визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії
зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з наміченим ідеалом дає
змогу спрогнозувати її розвиток. Виходячи з цих даних, можна планувати виховну роботу з
вихованцем (колективом). Тому важливо, щоб учень (колектив) знав, що пропонує йому
вихователь, приймав цей взірець для наслідування і докладав зусиль для досягнення поставленої
мети.

Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані виховні заходи, що

передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню в
них досвіду поведінки відповідно до ідеалу.
Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Коли учень
починає займатися самоосвітою і самовихованням, можна вважати, що у вихованні досягнуто
четвертого етапу . (Фіцула М.М)

3. Мета і завдання виховання

Мета виховання – це те, до чого прагне виховання. Метою виховання в педагогіці прийнято
вважати кінцевий результат формування особистості. Разом з тим, таке означення досить умовне,
бо "кінцевого" результату формування особистості не існує. Людина формується протягом усього
життя в залежності від об'єктивних і суб'єктивних умов її онтогенезу.

Меті виховання підпорядковується все: зміст, організація, форми, методи виховання. Тому
проблема мети виховання є найважливішою в педагогіці.

Виділяється загальна та індивідуальна мета виховання.

Загальна мета виражає якості, які повинні бути сформовані у всіх людей, а індивідуальна, якщо
передбачається виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної
та індивідуальної мети.

Мета виражає загальну цілеспрямованість виховання. На практиці вона реалізується через

систему конкретних завдань. Мета і завдання співвідносяться як ціле й частина, система і її компо-
ненти. Тому є й таке означення: мета виховання – це система виховних завдань.

Завдань, які визначають мету виховання, як правило, багато – загальних і конкретних. Але в межах
конкретно взятої виховної системи мета завжди одна. Мета — визначальна характеристика
виховної системи. Саме мета і засоби її досягнення відрізняють одні системи від інших. (Зайченко
і.В.)

Мета виховання – це наперед визначені результати формування, розвитку і постійного

самовдосконалення особистості, яких прагнуть досягти в процесі виховання.

Основною ознакою мети виховання є її об'єктивність, яка визначає спосіб і характер діяльності
вихователя й вихованця. В історії відомі різні цілі виховання, що диктувалися об'єктивними
причинами. (Ягупов В.В)

Всебічно і гармонійно сформована особистість є метою цивілізованого суспільства. Цей ідеал не

втратив своєї значимості протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й
зародилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної
досконалості). Гармонія була метою виховання в афінській, римській, візантійській системах, а
через тисячу років — в епоху Відродження, згодом — у період нового часу (XVIII—XIX ст.).

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його

звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.

Національне виховання духовно відтворює в дітях народне, увічнює те специфічне, самобутнє, що

є в кожній нації, а також загальнолюдське, спільне для всіх націй. Правильно організоване
національне виховання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує національну та
особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.
Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню
соціального досвіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування
особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту
духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру,
розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із
розуміння мети життя.

Він об’ єднує ціннісні орієнтації, життєві принципи і плани, рівень домагань, задуми і вчинки у
цілісну лінію життєвої поведінки людини. Формування його залежить від виховання, умов життя і
діяльності, від особливостей її власного досвіду. Залежно від сфер життєдіяльності формуються
суспільні, політичні, національні, естетичні ідеали особистості.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до повноцінного суспільного життя, яке

передбачає виконання ролей громадянина, трудівника, громадського діяча, сім ’янина, товариша

Завдання сучасної системи виховання, які випливають із суспільних потреб сьогодення, полягають
у реальному переході до педагогічної творчості та індивідуального впливу, у переорієнтації
учнівських і вчительських к олективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до
учнів. Пріоритетним стає гуманістичне виховання — створення умов для цілеспрямованого
систематичного розвитку людини як суб’єкта діяльності, особистості, індивідуальності. Основні
завдання виховної діяльності зумовлені пріоритетними напрямами реформування школи,
визначеними Державною національною програмою «Освіта» («У к раїна X X I століття»), до яких
належать:

— формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання

працювати задля держави, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури

та історії свого народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та

представників інших національностей, які мешкають на території України;

— виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної
позиції;

— утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти,

працелюбності та інших чеснот;

— формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх

здоров’я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв’ язку між ідеями свободи, правами людини та
громадянською відповідальністю;
— розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов її самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя за

ринкових відносин. (Волкова Н.П.)

4. Закономірності та принципи виховання

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв 'язкиу ньому,

реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра. (Фіцула)

У виховному процесі виявляються такі закономірності.

– Виховання органічно пов'язане із суспільними потребами й умовами виховання. Значні

зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова незалежної
держави Україна потребує формування в підростаючого покоління національної
свідомості, любові до своєї Вітчизни, до рідної мови, до свого народу, його традицій, історії
та культури.
– Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що
виховує все: і люди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям,
насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.
– Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її
духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних
орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні
виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації,
ставлення).
– Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник
єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів діяльності
(навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).
– Ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі. Здорова
морально-психологічна атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей позитивних
моральних якостей, відбувається процес взаємовиховання. І навпаки, у колективі
спеціального виправно-виховного закладу, якщо там немає належного порядку,
відбувається взаємна деморалізація його членів.
– Ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням, тобто
коли поєднується виховання і самовиховання. (Фіцула)

С. У. Гончаренко виокремлює вісім закономірностей:

 «виховання особистості відбувається лише у процесі включення в різносторонню діяльність

з позиції її учасника та організатора;
 дієве виховання – таке виховання, яке стимулює власну (внутрішню) активність особистості
в організованій діяльності;
 процес виховання будується на принципах гуманізму і демократизму, що забезпечують
поєднання поваги гідності особистості вихованця з високою вимогливістю до нього;
 процес виховання особистості спрямовується на забезпечення їй радості успіху від
діяльності й досягнутого результату;
 процес виховання виявляє та опирається на позитивні якості дитини;
  ефективність виховання залежить від врахування вікових та індивідуальних особливостей
учнів;
 виховання особистості найефективніше в колективі та через колектив;
 процес виховання залежить від єдності й погодженості педагогічних зусиль учителів,
школи, сім'ї та громадськості».(Ягупов В.В.)

Принципи виховання — керівні положення, які відображають за гальні закономірності процесу

виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.(Волкова)

Це знання про сутність, зміст, структуру виховання, його закони, закономірності, що проявляються
як норми виховної діяльності у різних освітньо-виховних системах, оптимальні науково
обгрунтовані регулятори виховної практики. Теоретично – це її кінцевий результат, тому принципи
є орієнтиром для практики виховання. Вони мають об'єктивний характер за змістом, але
суб'єктивні за формою, бо виявляються в діяльності конкретних посадових осіб. «Принципи
виховання – вихідні положення, що випливають із закономірностей виховання й визначають
загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики та
організації».

П. Підласий до принципів виховання висуває такі вимоги: обов'язковість; комплексність;

рівнозначність. На нашу думку, до цих вимог треба обов'язково додати системність, гуманність та
особистісну спрямованість. (Ягупов В.В)

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної

мети виховання — всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової
діяльності. Реалізується цей принцип за умови підпорядкованості виховної роботи загальній меті,
знання цієї мети вихователями і вихованцями, недопущення стихійності у вихованні, наявності
перспективи, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети.

Зв'язок виховання з життям. Його суть — виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на те,
що вони повинні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою
і готуватися до трудової діяльності. Реалізація цього принципу передбачає використання у
виховній роботі краєзнавчого матеріалу, систематичне ознайомлення учнів із суспільно-
політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадській роботі.

Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Виховання

такої єдності свідомості — складний і суперечливий процес, оскільки формування навичок
правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості.

Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо

залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спирається і на таку
психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності. Реалізується за умови
усвідомлення учнями, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб,
чинник усебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних

явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання;
єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості,
засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів;
єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування
виховної роботи.

Виховання особистості в колективі. цей принцип виховання зумовлений об'єктивними

закономірностями розвитку дитини і відповідає природі суспільства. Його реалізація передбачає
усвідомлення учнями того, що колектив — могутній засіб виховання, що певні риси особистості
формуються тільки в колективі, значення згуртованості колективу та його думки для виховання
школярів, участь учнів у самоврядуванні сприяють розвиткові самостійності, самодіяльності,
ініціативи та ін.

Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне

керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; виховання творчої особистості
можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та
самодіяльність. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів у плануванні своїх
громадських справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням,
оцінювання досягнутих результатів.

Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. У цьому —

головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і
вихованців. Цей принцип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх
поведінкою, гуманне ставлення до них, поважання їхньої думки та ін. Його втілення в життя
ускладнюється тим, що серед учнів нерідко є складні, озлоблені діти. Педагог повинен бути
терплячим до всіх дітей без винятку, поважати їх людську гідність.

Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Такий підхід як індивідуальна корекція загальної

системи виховання — важлива вимога до організації виховного процесу і одна з умов підвищення
його ефективності. Виховні заходи, які не враховують цієї вимоги, не заторкують внутрішніх сторін
особистості вихованця й тому малоефективні.

Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для

формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних
послідовних виховних заходів. Реалізація цього принципу передбачає передусім, що залежно від
віку та рівня розвитку учнів педагог добирає зміст і методику виховної роботи з ними.

Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Така єдність є однією з умов оптимізації
виховного процесу. Школа я к провідна ланк а в системі виховання учнівської молоді повинна не
лише залучати до цієї справи сім'ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами
психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення
педагогічної культури батьків. (Фіцула М.М.)

Обов'язковою умовою ефективності принципів виховання є творче їх застосування з

урахуванням педагогічної майстерності вихователя, індивідуально-психічних особливостей
вихованця і конкретної виховної ситуації.

5. Поняття «самовиховання». Основні етапи самовиховання.

Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і

подолання негативних.(Фіцула)
 Самовиховання – це цілеспрямована свідома, систематична діяльність особистості з метою
вироблення в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших
позитивних рис й усунення негативних.

Процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і унікальність якого полягає в

тому, що в ньому і суб'єкт, і об'єкт виховання є однією особою.

Основні етапи процесу самовиховання:

1) усвідомлення вихованцем вимог до своєї діяльності;

2) самопізнання, критична самооцінка вихованцем своєї діяльності та поведінки;
3) планування роботи над собою, вироблення програми та правил поведінки;
4) практична реалізація програми самовиховання із урахуванням усієї складності
наступного перегляду намічених позицій;
5) самоконтроль, самооцінка та самокоригування дій і поведінки. (Ягупов )

Виховання
Самовиховання

Може інколи здійснюватися незалежно від волі і Можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов
бажання вихованця і певних внутрішніх передумов

Не вимагає особливої підготовленості виховуваного Тісно пов'язане з рівнем інтелектуального, емоційного,

психологічного розвитку особистості, її свідомості, з
почуттям відповідальності

Підставою для виховання є замовлення суспільства Підставою для самовиховання є усвідомлена потреба
особистості у власному розвитку

Опір особистості вихованню як зовнішньому впливові Зацікавленість особистості у самовихованні як власному

виборі

Виховання дитини починається з її пізнання Самовиховання бере свій початок із самоусвідомлення,

усвідомлення себе як особистості і свого місця в
суспільній діяльності

Виховання нерідко розглядається як маніпулювання Є проявом внутрішньої свободи особистості,

особистістю або зовнішній тиск, що стримує розвиток діяльністю, спрямованою на вільне самотворення
індивідуальної своєрідності людини, нав'язує шаблонні
норми і способи поведінки

Передусім воно потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й
негативні риси.

Важливий аспект самовиховання — логічне мислення, вміння проаналізувати кожен свій вчинок,
що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної риси характеру, без якої неможливо
досягти успіху в цій справі.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої
мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які
передбачають зібраність, організованість, відповідальність.

Успішність процесу самовиховання значною мірою залежить від рівня розвитку колективу взагалі.
У згуртованому колективі, де панує здорова громадська думка, атмосфера доброзичливості,
розвинута взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.

Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу самовиховання,

проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся самовихованням? Що спонукає
тебе працювати над собою? Яких головних цілей ти прагнеш досягти самовихованням? На цьому
етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед
домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його доля залежить не лише від виховної роботи
школи, а й від самостійної роботи над собою.

Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі
повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання
наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси
він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. Ідеал допомагає йому
скласти програму самовиховання.

Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму
самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, праці,
самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог
допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. , Згодом зовнішній контроль педагога
чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.