Лекція № 3 (І частина)

СУТНІСТЬ ПРОЦЕСУ ВИХОВАННЯ ЯК

СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ЯВИЩА
Мета – сформувати цілісне уявлення про існування різних підходів до
розуміння сутності виховання як педагогічного процесу, закономірності та
принципи процесу виховання, рушійні сили процесу виховання; визначити
основні компоненти цілісного процесу виховання, соціокультурну
зумовленість його змісту.

Ключові слова: виховання у широкому та вузькому розумінні; сут-

ність процесу виховання; мета виховання; зміст виховання; закономірності та
принципи процесу виховання; результати виховного процесу, вихованість,
критерії вихованості.

Основні питання
1. Сутність виховання як соціокультурного явища.
2. Мета виховання.
3. Зміст виховання.
4. Етапи процесу виховання як соціокультурного явища.
5. Закономірності та принципи виховання.
6. Діагностика та оцінка результатів виховання.

Рекомендована література
1. Базовий підручник або навчальний посібник (за вибором).
2. Андрощук І. В. Методика виховної роботи : навч. посібник /
І. В. Андрощук, І. П. Андрощук. – Тернопіль : Навчальна книга –
Богдан, 2014. – 320 с.
3. Гликман И.З. Теория и методика воспитания: Учеб. пособие для
студ. высш. учеб. заведений. — М.: Изд.-во ВЛАДОС-ПРЕСС,
2002. – 176 с.
4. Гликман И.З. Воспитатика. Учебник для студентов педагогических
вузов: В 2 ч. – М.: НИИ школьных технологий, 2009.
5. Кондрашова Л. В. Методика організації виховної роботи в сучасній школі: навчальний
посібник / Л. В. Кондрашова, О. О. Лаврентьєва, Н. І. Зеленкова. – Кривий Ріг : КДПУ,
2008 – 187 с.
6. Кукушин B.C. Теория и методика воспитательной работы: Учебное пособие. – Ростов
н/Д: Издательский центр «МарТ», 2002. – 320 с.
7. Макаренко А.С. Методика организации воспитательного процесса// Пед. соч. в 8 т. –
М.: Педагогика, 1983-1986. – Т. 1. – С. 257-329.
8. Макаренко А.С. Педагогическая поэма. – К.: Рад.шк., 1987. – 510 с.
9. Омеляненко В. Л. Теорія і методика виховання : навчальний посібник /
В. Л. Омеляненко, А. І. Кузьминський. – К., 2008. – 415 с.
10. Селиванов B.C. Основы общей педагогики: Теория и методика воспитания: Учеб.
пособие для студ. высш. пед. учеб, заведений / Под ред. В.А.Сластенина. – М.:
Издательский центр «Академия», 2000. – 336с.
1. Сутність виховання як соціокультурного явища
 Виховання – головний компонент педагогічного процесу, надзвичайно
складне соціальне явище, спрямоване на формування у вихованців
наукового світогляду, особистісних громадянських рис, інтелектуального,
професійного, морального, правового, фізичного, екологічного розвитку.

Виховання як цілісний процес має дві сторони: зовнішню (власне

виховання, виховуюча діяльність як передача соціального досвіду) і
внутрішню (самовиховання, цілеспрямований процес самовдосконалення
шляхом засвоєння соціального досвіду діяльності, поведінки, духовного
збагачення). Тому воно є одним з основних видів діяльності людства.
Філософська категорія “сутність” відображує, по-перше, глибинні
зв’язки та внутрішні відносини, які визначають основні риси та тенденції
розвитку даного явища; по-друге, перехід зовнішнього (об’єктивного) у
внутрішнє (суб’єктивне), тобто у свідомість людини. Отже, сутність означає
сенс даної речі чи явища, те, чим воно є на відміну від усіх інших речей.
В основі виховного процесу лежить система виховних відносин, що
забезпечує взаємодію вихователів і вихованців згідно із суспільне завданими
цілями формування особистості. Сутність процесу виховання полягає в
умілій організації та стимулюванні вихователем психологічно і педагогічно
обґрунтованої діяльності вихованця, у формуванні та підтриманні у нього
мотивації постійного творчого самовдосконалення, формування у нього
стійких форм поведінки в суспільстві через навички та звички, постійна
допомога, підтримка, співчуття і співпереживання.
Традиційно у педагогіці категорію “виховання” розглядали у різних
аспектах, а саме:
1) у широкому смислі (як соціальне явище; як суспільне явище; як
процес і результат розвитку особистості; як процес формування особистості в
цілому);
2) у вузькому смислі (вплив або систему впливів вихователів на
вихованців; специфічний процес формування соціальних і духовних
цінностей; систему ціннісних орієнтацій і відповідної поведінки).
3) у спеціальному педагогічному смислі як процес і результат
цілеспрямованого впливу на розвиток особистості;
4) у широкому педагогічному смислі, коли поняття “виховання”
охоплює і процес навчання і власне виховання, тобто педагогічний процес в
цілому.
Розбіжність у підходах викликає певні утруднення у науковому
тлумаченні цього поняття, тому виділимо його основні категорійні ознаки.
Виховання є соціально-історичне явище – це процес передачі і
засвоєння соціального досвіду, духовної культури, спрямований на розвиток
особистості. Національне виховання є конкретно-історичним проявом
загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання (Л.Кузь,
М.Стельмахович, М.Касьяненко).
Виховання є процес формування і розвитку особистості, що веде до
певних змін у її структурі (Ю.Бабанський, Н.Кузьміна, Г.Костюк,
М.Болдирєв); багатогранний процес духовного збагачення особистості
(В.Сухомлинський); процес взаємодії двох учасників виховання (С.Шабанов,
Г.Легенький, М.Таланчук).
Виховання є вплив на розвиток особистості, якій розуміється не як
механічна проекція педагогічного впливу на вихованця, а як внутрішня
глибинна робота суб’єктів педагогічної взаємодії, яка пробуджує їх
активність (Б.Ананьєв, Н.Кузьміна, Г.Щукіна, І.Бех).
Виховання є взаємодія сукупності суб’єктів і об’єктів виховного
процесу, наслідком чого є взаємні зміни їх поведінки, діяльності, відносин,
установок (Н.Кузьміна, В.Генецінський, Л.Таланчук).
Виховання є діяльність – цілеспрямована, різноманітна І.Моносзон,
Б.Т.Ліхачов); взаємопов’язана (А..Кітов, М.Болдирєв); колективна творча
діяльність (І.Іванов, Ш.Амонашвілі, Ю.Азаров).
Виховання є управління процесом формування, розвитком особистості
відповідно до потреб суспільства (Б.Ананьєв, С.Батіщев, Г.Костюк,
В.Журавльов, В.Якунін).
Виховання є керівництво розвитком особистості вихованців, їх
задатків, здібностей відповідно до потреб суспільства (М.Данилов,
Ф.Корольов, Г.Костюк, Г.Щукіна).
 Отже, можна зробити висновок, що виховання – це:
• соціальне явище, яке детерміноване природними задатками;
• процес, що веде до певних змін;
• управління та керівництво розвитком особистості;
• дія всіх суб’єктів та об’єктів педагогічного процесу;
• розвивальна діяльність.

Виділені ознаки не є універсальними, проте вони дозволяють уявити

специфічні особливості процесу виховання і підтвердити його складність,
поліаспектність.
Здійснений категорійний аналіз поняття “виховання” дає можливість
сформулювати його визначення у такому вигляді: виховання – це процес
свідомого розвитку особистості, що здійснюється під впливом педагога-
вихователя під час спільної діяльності, спрямованої на оволодіння
вихованцями способами морального саморозвитку і досвідом суспільних
відносин.

АНАЛІТИЧНА ФУНКЦІЯ:
Вивчення особистості
и соціально-педагогічній
ситуації її розвитку

КОНТРОЛЬНО-ОЦІННА
ДІАГНОСТИЧНА ФУНКЦІЯ:
ФУНКЦІЯ:
Виявлення реального
Виявлення та оцінка
рівня розвитку
результатів виховання,
людини; встановлення
ефективності форм і
причинно-наслідкових
способів організації
зв’язків, що детермінують
виховної взаємодії
формування особистості

ОРГАНИЗАТОРСЬКА ФУНКЦІЯ:
Формування мотивації ПРОГНОСТИЧНА ФУНКЦІЯ:
розвитку особистості, Целеполагание –
просвітництво, формулирование
организація діяльності та ожидаемого результата
спілкування и условий его достижения

ПРОЕКТУВАЛЬНА ФУНКЦІЯ:
Розробка прграми
і плану, вибір способів
діяльності, спрямованої
на досягнення цілей
 Структурними елементами процесу виховання є мета виховання;
його завдання; зміст; форми, методи і засоби виховання; результати;
коригування результатів виховання.
Відповідно до структурних елементів виділяють основні компоненти
виховного процесу, а саме:
 мотиваційний компонент – який полягає у визначенні мети
виховання і організації впливу на мотиваційну сферу вихованців;
 учасники прогресу виховання – суб’єкти виховної взаємодії (суб’єкт
1 – учитель, вихователь, батьки; суб’єкт 2 – дитина, учень, вихованець);
 способи спільної діяльності учасників виховного процесу – форми,
методи, засоби, прийоми цієї роботи;
 результат – сформована особистість (певний рівень вихованості
особистості).
Учень взаємодіє з педагогом свідомо. Отже, виховні відносини завжди
носять суб’єкт-суб’єктний характер.

МЕТА

Завдання
Соціальне Соціальне
середовище середовище
Зміст
процесу виховання

Умови Взаємодія (співробітництво) Умови

вихователів і вихованців

МОТИВАЦІЯ
ДІЯЛЬНІСТЬ
ФОРМИ
МЕТОДИ
ЗАСОБИ
СПІЛКУВАННЯ

Матеріальна Матеріальна
база база

Соціальне Соціальне
середовище середовище
РЕЗУЛЬТАТИ

Виховний процес – активна, цілеспрямована і змістовна взаємодія

вихователів і вихованців, під час здійснення якого останні засвоюють певну
сукупність знань, набувають практичних навичок і вмінь відповідної
поведінки, всебічно розвивають свої емоційні, почуттєві, вольові,
мотиваційні сфери та інші провідні властивості особистості, формують свій
внутрішній духовний світ.
Виховання є багатофакторним процесом. Процес виховання залежить
від об’єктивних і суб’єктивних факторів.
Об’єктивними факторами є: особливості розбудови України взагалі
та системи закладів освіти зокрема; перебудова економіки на ринкових
засадах; особливості розвитку соціальної сфери; відродження національних
традицій, народної педагогіки; вплив природного середовища.
До суб’єктивних факторів відносять: соціально-педагогічну
діяльність сім’ї та громадських організацій; навчально-виховну діяльність
закладів освіти; цілеспрямовану діяльність засобів масової інформації та
культури; виховну діяльність позашкільних установ та діяльність церкви.

2. Мета виховання
Мета виховання – це сукупність якостей
особистості, до виховання яких прагне суспільство.
Вона мас об’єктивний характер і відображає в
узагальненій формі ідеал людини.
Мета виховання – це заздалегідь визначені (ті,
що прогнозуються) результати у підготовці
підростаючого покоління до життя, в їх особистому
розвитку й формуванні, яких прагнуть досягнути в
процесі виховної роботи
Ідеал – це уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між
людьми, що формується під впливом розуміння мети життя. Будь-яке
виховання – від найменших заходів до державних програм – завжди має
цілеспрямований характер.
Виховання без мети не існує. Меті підпорядковуються всі
компоненти: зміст, організація, форми, методи виховання. Цілі виховання
визначаються потребами розвитку суспільства, залежать від способу
виробництва, темпів прогресу, досягнутого рівня розвитку педагогічної
теорії і практики, можливостей суспільства. Отже, мета виховання носить
конкретно-історичний характер і змінюється відповідно до соціального,
духовного і матеріального рівнів розвитку суспільства. Саме тому ідеал і
мета виховання змінювались упродовж історичного розвитку людства.
Так, у стародавній Греція цілі виховання концентрувались навколо
розвитку таких рис, як хоробрість, патріотизм, покірність, спритність,
фізична сила. Різким контрастом із Спартою були Афіни. Освітня програма
приділяла велику увагу інтелектуальним та естетичним цілям: навчити
читати, писати, рахувати та ін., заняття спортом, музикою, вивчення історії,
драми, поезії, риторики. Прогресивні діячі епохи Відродження висунули ідею
гармонійного розвитку особистості як загальної мети виховання.
А.Макаренко вважав, що мета виховання – це програма людської
особистості, програма людського характеру. При цьому у поняття характеру
він вкладав весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів та
внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання – всю картину
людської особистості.
Протягом дуже тривалого часу в якості мети виховання у вітчизняній
школі висувалося виховання всебічно розвиненої, гармонійної особистості.
Однак, на сьогодні зроузміло, що досягти такого навряд чи можливо. Але
головне інше, у формулюванні мети виховання як всебічно розвиненої
особистості на практиці найчастіше реалізовувався комплекс різних
напрямків виховання (моральне, розумове, естетичне і т.д.). А от цілісність
процесу розвитку особистост досягти було надзвичайно важко.
Загальна мета виховання на сучасному етапі – формування всебічно
та гармонійно розвиненої, соціально активної особистості, яка у своїй
життєдіяльності керується загальнолюдськими (честь, совість, людська
гідність, справедливість) та культурно-національними (працелюбність,
волелюбність, суверенність, соборність тощо) цінностями.
Мета виховання також спрямована на формування морально-духовної
життєво компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соціумі як
громадянин, сім'янин, професіонал
Отже, згідно Концепції виховання у національній системі освіти поряд
з загальною метою виховання головною метою національного виховання в
Україні визнається набуття молоддю соціального досвіду, успадкування
духовних надбань українського народу, досягнення високої культури
міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної
приналежності, рис громадянина Української держави, моральної, художньо-
естетичної, правової, трудової, екологічної культури.
Мета виховання визначається соціально-економічними потребами
суспільства, рівнем розвитку науки, особливостями освітньої політики
держави.

3. Зміст виховання
Реалізація ідеї всебічного розвитку особистості з урахуванням
індивідуальності та наявних соціально-економічних умов передбачає єдність
морального, громадянського, розумового, морально-естетичного, трудового
та фізкультурно-оздоровчого виховання. Процес виховання спрямований на
формування наукового світогляду та загальнолюдських цінностей, народної
та національної культури, високоморальних людських стосунків, високих
громадянських рис, глибоку професійну підготовку до повноцінного,
соціально активного життя. Тому зміст виховання вміщує загальні сторони
та характеристики цього процесу, залучення до основних видів людської
діяльності в умовах гуманних відносин, а також індивідуальну програму
самовиховання й розвитку (формування цілісного наукового світогляду та
ціннісних орієнтацій, культури діяльності, культури гуманних відносин,
здібностей, досвіду емоційно-ціннісного ставлення до навколишньої
дійсності та себе). Отже, зміст виховання – система знань, переконань,
навичок, якостей та рис особистості, стійких звичок поведінки, якими
повинні оволодіти учні у відповідності з поставленими цілями і задачами.
Добре організоване виховання повинно підготувати людину до
виконання п’яти ролей в житті – громадянина, робітника, сім’янина,
власника, споживача. Кожна з цих ролей вимагає від людини певних знань,
умінь, набутих якостей.
Громадянин: виконання громадянських обов’язків; почуття
національної гордості і патріотизму; повага до Конституції, органів
державної влади, символам державності; відповідальність за долю країни;
дбайливе ставлення до національних багатств країни, мови, культури;
громадська активність; дотримання демократичних принципів;активна
життєва позиція.
Робітник: дисциплінованість та відповідальність; працездатність та
організованість; загальні, спеціальні та економічні знання; творче ставлення
до праці; професійна гордість, повага до майстерності; повага до людей
праці.
Сім’янин: працелюбність, відповідальність; тактовність, культура
спілкування; різнобічна освіченість; знання правових норм, законів; знання
практичної педагогіки; психосексуальна підготовленість; готовність брати
шлюб і виконувати шлюбні обов’язки; повага до своїх батьків, до людей
похилого віку.
Власник: відповідальність; знання правових норм та законів;
правосвідомість; працелюбність; економічні знання; повага до державних
органів влади, загальна культура.
Споживач: передбачливість, пильність, економічні знання, знання
прав та обов’язків споживачів, культура спілкування, тактовність, загальна
культура та культура споживання, громадська активність, відповідальність.

4. Етапи процесу виховання як соціокультурного явища

Процес виховання – динамічний, неперервний, безупинний. Його
рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє
просуванню до нових цілей. Розрізняють внутрішні й зовнішні суперечності.
Внутрішні суперечності:
 а) суперечність між зростаючими соціальне значущими завданнями, які
потрібно розв’язати вихованцю, і можливостями, що обмежують його вчинки
та дії;
б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями
вихованця.
Зовнішні суперечності:
а) невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї;
б) зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним
впливом на школярів навколишнього світу;
в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються
принципу єдності вимог;
г) суперечність, породжена тим, що окремі учні, які мають досвід
негативної поведінки, постійно конфліктують з педагогами, однокласниками,
батьками.
Хоча зовнішні суперечності є тимчасовими, вони можуть знижувати
ефективність виховного процесу. Тому виявлення їх і усунення повинні
перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Але найважливіший чинник –
профілактична робота щодо запобігання таким суперечностям.
Педагог має уявити процес виховання як послідовність етапів, знання
яких допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і
методику проведення на кожному етапі.
Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості,
які слід сформувати у вихованця, тобто формують ідеал, відбувається
усвідомлення вихованцями потрібних норм та правил поведінки.
Переважають словесні методи виховання та особистий приклад вихователя.
Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або
колективу), його позитивні риси, недоліки в характері й поведінці,
визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії зародження.
Відбувається перехід знань у переконання – тверді, основані на певних
принципах та світогляді погляди, якими вихованець керується в житті.
Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані
виховні заходи, що передбачає залучення вихованців до різних видів
діяльності, участь в яких сприяє формуванню в них досвіду поведінки
відповідно до ідеалу.
Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку
особистості. Коли учень починає займатися самоосвітою і самовихованням,
можна вважати, що у вихованні досягнуто четвертого етапу.
На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво,
управління цим процесом.

5. Закономірності та принципи виховання

Закономірність – це впорядкованість педагогічних явищ, відносна
сталість стійких, впливових факторів, систематичних зв’язків між об’єктами.
Закономірності виховання – це стійкі, повторювані, об’єктивно
існуючі суттєві зв’язки між елементами виховного процесу, реалізація яких
сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра.
Закономірності педагогічного процесу описують внутрішні його суттєві
суперечності, зв’язки та взаємозв’язки.
Суттєве місце в організації та управлінні навчально-виховним
процесом відіграють принципи виховання, які розглядаються в єдності з
принципами освіти та принципами навчання і праці.
Принцип – керівна ідея, вимога до діяльності та поведінки, вихідне
положення, що випливає із встановлених закономірностей процесу, і яке
передбачає врахування внутрішніх та зовнішніх зв’язків між компонентам.
Принципи виховного процесу (принципи виховання) – це загальні
вихідні положення, в яких виявлені основні вимоги до змісту, методів,
організації виховного процесу. Принципи мають об’єктивну основу –
закономірні зв’язки у виховному процесі, а також певну методологічну
спрямованість і базуються на діалектико-матеріалістичній концепції людини,
відповідають потребам її самореалізації та актуальним завданням
відродження національної культури, становлення української державності. У
таблиці 1.1. приведено взаємозв’язок загальних закономірностей і загальних
принципів виховання.
Таблиця 1.1.
Загальні закономірності і принципи виховання
Загальні закономірності виховання Загальні принципи виховання
1. Мета, характер і зміст 1. Принцип суспільної спрямованості
виховання :обумовлюються об’єктивними виховання.
потребами суспільства, інтересами держави 2. Принцип суб’єктності – розвиток
і панівних класів, соціокультурними і здатності дитини усвідомлювати своє "Я".
етнічними нормами і традиціями.
2. Результати виховання зумовлюються 1. Принцип єдності виховних впливів сім'ї,
узгодженістю виховних впливів: впливів освітніх закладів, колективу, громадських
об’єктивних і суб’єктивних чинників. організацій.
2. Принцип врахування індивідуальних і
вікових особливостей, особистісних
характеристик і можливостей дитини.
3. Принцип узгодженості прямих і
паралельних педагогічних впливів.
3. Позитивна реакція особистості на 1. Принцип особистісно орієнтованого
педагогічні впливи зумовлена врахуванням підходу у вихованні.
її потреб, інтересів і можливостей, 2. Принцип гуманістичної спрямованості
вимогливим і шанобливим до неї виховання.
ставленням, опорою на позитивне, 3. Принцип опори на позитивне.
створенням оптимістичних перспектив
особистісного розвитку.
4. Ефективність виховання визначається 1. Принцип діяльнісного підходу.
ступенем власної активності особистості, 2. Принцип стимулювання активності
змістом і способами організації діяльності, особистості, її участь у соціальне корисній і
до якої вона включена, мотивами участі у значущій діяльності.
діяльності, характером педагогічного 3. Принцип узгодженості педагогічного
керівництва діяльністю дітей. керівництва діяльністю і розвитку
ініціативи та самостійності вихованців.
4. Принцип варіативності діяльності,

5. Ефективність виховання зумовлена
визнанням особистості як цілісності і
відповідною організацією виховних впливів
і взаємостосунків.
6. Ефективність виховання у підлітковому і
юнацькому віці обумовлена здатністю
вихователів зрозуміти прагнення юної
людини до самостійності і незалежності та
відмовитися від прямих способів
педагогічного впливу.
відповідність її змісту змінюваним
потребам, інтересам, можливостям
особистості.
1. Принцип цілісного підходу у вихованні.
2. Принцип орієнтації педагогічної.
діяльності і взаємодії на формування
свідомості і досвіду діяльності.
3. Принцип естетизації дитячого життя.
1. Принцип співробітництва, партнерства у
виховних відносинах.
2. Принцип активізації морально-вольових
сил дитини і пробудження безпосереднього
інтересу до справи.

Основними принципами процесу виховання у національній системі

освіти України визнаються такі:
1. Принцип єдності загальнолюдського і національного – формування
національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодіння
українською мовою, прищеплення шанобливого ставлення до культури,
спадщини, традицій, оволодіння надбаннями світової культури.
2. Принцип природовідповідності виховання – врахування
багатогранної цілісної природи людини, вікових та індивідуальних
особливостей дітей. анатомічних, фізіологічних, психологічних,
національних та регіональних особливостей.
3. Принцип культуровідповідності виховання – органічний зв’язок з
історією народу, його мовою, культурними традиціями, забезпечення
духовної єдності поколінь.
Принцип культуровідповідності, за П.Флоренським, визначає
відносини між вихованням і культурою як середовищем, що ростить і харчує
особистість, а також між вихованням і розвитком особистості як людини
культури. Це означає, що культурне ядро змісту виховання повинні складати
універсальні загальнолюдські, загальнонаціональні і регіональні цінності, а
відносини до дитини будуватися виходячи зі сприйняття її як вільної,
цілісної особистості, здатної в міру свого розвитку до самостійного вибору
цінностей, самовизначенню у світі культури і творчої самореалізації.
Педагогіка все більше звертається до культурологічного підходу при
вивченні процесу виховання та освіти людини. Культурологічний підхід
вимагає розглядати педагогіку як частину духовної культури суспільства,
припускає адаптацію виховання й освіти до конкретного культурного
середовища, а це значить, що дуже істотним є осмислення культурних
надбань рідного краю, країни, усього світу. Виховання при цьому не нав’язує
ті чи інші цінності, а лише створює умови для їхнього дізнавання, розуміння і
вибору, стимулює цей вибір і наступну внутрішню роботу дитини над своїми
діями і вчинками.
Функції культуровідповідного виховання:
- створення різних культурних середовищ, де здійснюється розвиток
дитини і придбання досвіду культуровідповідної поведінки;
- надання допомоги в культурній самоідентифікації і самореалізації
творчих задатків і здібностей.
4. Принцип активності, самодіяльності і творчої ініціативи учнівської
молоді – поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю
учнів, утвердження життєвого оптимізму;
5. Принцип гуманізації виховання – створення умов для формування
кращих властивостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил;
гуманізація відносин вихователя і вихованців.
6. Принцип демократизації виховання – уникнення авторитарного
стилю виховання, сприйняття особистості як вищої соціальної цінності,
визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності.
7. Принцип безперервності і наступності виховання – досягнення
цілісності та наступності у вихованні.
8. Принцип єдності навчання і виховання – розвиток і формування
особистості, залучення її до національної і світової культури. Набуття знань,
вироблення ставлень та цінностей, які у кінцевому рахунку обумовлюють
світогляд та ідеали людини.
9. Принцип етнізації виховного процесу – наповнення виховання
національним змістом, що передбачає формування самосвідомості
громадянина.
10. Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу.
11. Принцип послідовності, систематичності і варіативності форм і
методів виховання.
12. Принцип інтегративності - єдність педагогічних вимог школи, сім'ї
та громадськості.
13. Принцип виховання у діяльності та спілкуванні.
14. Принцип стимулювання дитини до самовиховання.
15. Принцип цілісного підходу до виховання.

6. Діагностика та оцінка результатів виховання

Виміряти, визначити результати виховання набагато складніше, ніж
результати навчання. Виховання – процес суперечний та довготривалий, його
результати мають віддалений характер і визначити їх дуже складно.
Під результатами виховного процесу розуміють рівень вихованості,
який досягнуто особистістю або колективом. Дані діагностичного
дослідження порівнюються з висхідними характеристиками вихованості, а
різниця між початковим і кінцевим результатом визначає ефективність
процесу виховання. В ролі еталонних показників, з якими порівнюються
досягнені результати, використовуються критерії.
Критерії вихованості – це теоретично розроблені показники рівня
сформованості різних якостей особистості (колективу). Критерії вихованості
можна умовно поділити на дві групи: пов’язані з проявом результатів
виховання у зовнішній формі – судженнях, оцінках, вчинках, діях
особистості і пов’язані з явищами, прихованими від очей вихователя –
мотивами, переконаннями, планами, орієнтаціями.
Реєстрація результатів діагностики здійснюється шляхом надання
кількісних еквівалентів якостям, які формуються. Для цього
використовуються методи масового опитування, спостережень, тестів,
методи узагальнення незалежних характеристик, методи створення
виховуючи ситуацій тощо.

Методи діагностики вихованості:

 прямі питання типу “Що таке чесність?”, “Навіщо людям
моральність?” тощо;
 спеціальні питання (щоб виявити ставлення вихованців до тих чи
інших явищ, фактів, подій) в усній чи письмовій формі: “Які професії ти
вважаєш найбільш престижними?” тощо;
 твори на задану тему: “Мій ідеал сучасника”, “Милосердя – як я це
розумію” тощо;
 спостереження за поведінкою вихованців;
 соціометричні методи;
 метод виховних ситуацій – це створення природних штучних
ситуацій, в яких вихованець вимушений в своїх діях викрити рівень
сформованості у нього певних якостей. Найбільш ефективна – ситуація
вибору (розподіл обов’язків, доручень, подарунків і нагород тощо), коли
поведінка людини адекватна його внутрішній позиції.

Резюме:
1. Виховання – складний педагогічний процес, який передбачає
визначення мети, завдань, змісту, форм, методів виховної діяльності,
організації та вивчення результативності процесу. Саме в цьому корінна
різниця виховання як педагогічного процесу і виховної ситуації. Процес
виховання здійснюється на основі певних закономірностей, принципів.
Педагогічний процес завжди планомірний, цілеспрямовано організований.
Конкретна мета виховної діяльності враховує загальну мету виховання, яку
ставить суспільство. Об’єктивні фактори диктують необхідність реалізації
мети всебічного гармонійного розвитку особистості з урахуванням
національних, регіональних, вікових, індивідуальних та інших особливостей
дитини, інтересів і потреб.
2. Сутністю процесу виховання є організація життя вихованців,
формування у них стійких форм поведінки в суспільстві через навички та
звички. Виховання – процес двосторонній, його кінцевий результат
визначається й тим, яку позицію займає вихованець, який є як об’єктом, так і
суб’єктом виховного процесу.
3. Виховання – процес багатоступеневий, проходить ряд етапів:
прийняття дитиною мети; засвоєння нею знань, вироблення певного
ставлення до них; участь в діяльності, спілкуванні, які формують досвід її
поведінки; оцінки і самооцінки результатів конкретних вчинків. Показником
результативності виховного процесу є рівень вихованості особистості, що
знаходить вияв у єднанні його свідомості і дій при позитивній мотивації
вчинків, поведінки.

Питання для самоконтролю:

1. Які кризові явища характерні для сучасної освіти?
2. Що таке виховання як педагогічний процес?
3. У чому полягає специфіка процесу виховання?
4. Яка мета виховання в сучасній школі?
5. Чим зумовлюється визначення мети виховання? У чому
полягає залежність мети виховання від соціокультурних
умов розвитку суспільства?
6. Що слід розуміти під закономірностями виховання? Розкрийте сутність і
дайте їх наукове обґрунтування.
7. Які принципи виховання виводяться з його закономірностей?