1. Предмет, мета, завдання та структура педагогічної психології.

Педагогічна психологія — це галузь психологічної науки, що вивчає психологічні закономірності навчання і

виховання. Вона досліджує загальні питання психології оволодіння знаннями, уміннями і навичкам» в школі,
керування процесом навчання і учіння, формування пізнавальних процесів.
Предметом психології виховання є дослідження психологічних закономірностей формування особистості в
умовах цілеспрямованої організації педагогічного процесу.
Мета педагогічної психології — виявляти, вивчати та описувати психологічні особливості та закономірності
інтелектуального та особистісного розвитку людини під час навчання та виховання.
Завдання педагогічної психології:
• виявлення механізмів і закономірностей засвоєння особистістю соціокультурного досвіду;
• розкриття механізмів і закономірностей впливу навчання та виховання на інтелектуальний розвиток людини;
• виявлення зв'язку між рівнем інтелектуального та особистісного розвитку людини;
• встановлення особливостей організації та управління навчальною діяльністю;
• вивчення психологічних засад педагогічної діяльності;
• виявлення механізмів і закономірностей розвивального навчання;
• встановлення закономірностей, умов, критеріїв розвитку теоретичного мислення, засвоєння знань;
• розробка психологічних засад удосконалення навчальновиховного процесу на всіх рівнях освітньої системи.
Структура педагогічної психології:
- теоретична пед.псих.(вивч. предмета,об’єкта,принципи,методи.основні концепції навчання)
- практична пед..псих.(псих.основи конкретних методів навчання,вихвов.. та розвитку дітей)
- дошкільна пед..псих.(вивч психологічних основ дітей до вступу до школи)
- пед.псих.середньої освіти(вивч. псих.засади навчання,виховання.їх розвитку,школярів та пед.діял.вчителя)
- пед.псих. вищої школи та безперервної освіти(вивч.псих.основи організації освіти у вищій школі
проф..вдосконалення)

2.Психолого-педагогічна характеристика як синтетичний метод дослідження особистості. вимоги та схеми

складання.
Синтетичним методом дослідження в педагогічній психології є складання психолого-педагогічної
характеристики особистості учня. Найчастіше в психолого-педагогічній практиці такого роду характеристики, які
надаються з метою ґрунтовного дослідження інтелектуального або особистісного потенціалу піддослідного, для
потреб індивідуалізації навчання й виховання.
Характеристика особистості учня створюється за такою схемою:
1. Загальні відомості про учня: прізвище, ім’я та по батькові, вік, клас. Стан фізичного розвитку здоров’я.
2. Відомості про соціальне походження, сімейні й побутові умови життя та навчання учня.
3. Становище учня в навчальному колективі: взаємовідносини з іншими учнями, офіційний і неофіційний етапи
серед них.
4. Навчальна діяльність, участь у навчальній, науково-дослідній роботі.
5. Психічні процеси, стани, якості учня.
6. індивідуально-психологічні особливості учня: якості темпераменту й характеру; навички, звички, вчинки.
7. Суспільно-громадське обличчя учня: інтерес до подій внутрішньополітичного і міжнародного життя країни.
8. Загальні висновки й пропозиції: найхарактерніші психологічні особливості особистості учня, які необхідно
враховувати при індивідуальному підході до нього в процесі навчання й виховання.
9. Повна інформація про прізвище, ім’я, по батькові, посаду особи, яка склала характеристику.

3. Психологія навчання, її завдання

Одне з основних завдань сучасної школи - зробити учбовий процес не тільки процесом засвоєння знань, але й
процесом розвитку мислительних процесів та виховання особистості кожного учня. Перед педагогічною
психологією постають такі нагальні проблеми: підвищення якості навчання; критерії і показники розумового
розвитку дитини кожного вікового періоду; зміст, методи навчання; контроль і оцінка; розвиток творчого
мислення.
Научіння - процес і результат здобування індивідуального досвіду. Шляхом научіння може здобуватися будь-
який досвід у людини і нові форми поведінки в тварин.
Навчання - цілеспрямовано організоване научіння. Це процес взаємодії між тим, хто навчає і тим, кого навчають,
в результаті якого появляються знання, уміння, навички, здійснюється психічний і особистісний розвиток учнів.
Учіння - цілеспрямоване засвоєння соціального досвіду, це діяльність особистості, ціль якої на учіння.
Учбова діяльність - це учіння школяра, що відбувається в умовах навчання. Учбова діяльність формується в
процесі навчання. Це один із основних видів діяльності особистості, спеціально спрямований на оволодіння
способами предметних і пізнавальних дій, узагальнених за формою теоретичних знань.
Основні завдання психології навчання:
1) пошук і створення умов, які сприяють управлінню процесом навчання;
2) забезпечення якості знань, умінь, навичок;
3) з'ясування впливу різних теорій навчання на психічний розвиток особистості.
4) формування усвідомленого ставлення до навчання як до необхідності, якає джерелом самореалізації;
5) вивчення потенційних можливостей уроків як засобів психічного розвитку.
4.Структура та механізми навчання
Процес навчання складається з цільового, стимулюючо-мотиваційного, змістового, операційно-дійового,
емоційно-вольового, контрольно-регулюючого, оціночно-результативного компонентів.
Цільовий компонент. Забезпечує усвідомлення педагогами і передачу учням мети викладання кожного
предмета, його конкретних розділів і тем.
Стимулюючо-мотиваційний компонент. Є продовженням цільового, але тільки за усвідомлення учнями їх
власного стимулу до діяльності.
Змістовий компонент. При підготовці до заняття вчителю необхідно ретельно обміркувати, яким повинен бути
зміст навчального матеріалу, конкретизувати обсяг теоретичних положень.
Операційно-дійовий компонент. Охоплює всі методи та їх складові — прийоми, якими оперує кожен учитель у
процесі своєї діяльності, форми організації навчання.
Емоційно-вольовий компонент. Виявляється через напруження волі учня у процесі пізнавальної діяльності.
Воля, емоційні процеси інтенсифікують пізнавальну діяльність школярів.
Контрольно-регулюючий компонент. Містить методи контролю, самоконтролю і взаємоконтролю, якими
користується вчитель паралельно з викладанням нового матеріалу.
Оціночно-результативний компонент. Передбачає оцінювання якості знань учнів, яке здійснюють як педагоги,
так і вони самі. Воно є ефективним чинником, коли результати оцінювання є об'єктивними, послідовними,
узгоджуються між собою

5.Розвивальне навчання, його принципи

Розвивальне навчання виділяє наступні цільові напрямки шкільної освіти.
1. Духовне здоров'я та емоційне благополуччя є необхідною умовою успішності будь-якої діяльності, в тому
числі й навчання. Дитина з емоційними її проблемами не здатна ні засвоювати знання, ні повноцінно творити,
ні повноцінно спілкуватись
2. Уміння вчитися входить у базову людську здібність до самозмінювання та саморозвитку. Дитина, яка
вміє вчитися, зможе вирішувати в крайньому випадку три завдання школи: вільно читати, грамотно писати,
добре рахувати.
3. Уміння вчитися й розвиток інтелекту дитини є завданнями взаємодоповнюючими: ми просто не зможемо
побудувати початкову освіту, яка формує вміння вчитися, але не розвиває мислення, пам'ять, мову та інші
інтелектуальні функції.
4. Спілкування та співробітництво набагато щільніше пов'язані з двома вже вибраними пріоритетами цільового
спрямування початкової освіти. Сфера спілкування — головне джерело емоційного неблагополуччя дітей. Не
навчаючи спілкування та співробітництва, ми не навчимо дітей вчитися.
Принципи навчання на основі теорії Л.В.Занкова:
1. Принцип провідної ролі теоретичних знань у початковому навчанні.
2. Принцип усвідомлення учнями всіх ланок процесу учіння.
3. Принцип навчання на високому рівні трудності.
4. Принцип навчання швидким темпом.
5. Принцип цілеспрямованої та систематичної роботи над загальним розвитком всіх учнів, в тому числі й
найбільш слабких. Розвиток індивідуальності кожного учня відповідно до його можливостей.

7. Психологічне обґрунтування проблемного навчання

Під проблемним навчанням зазвичай розуміється така організація навчальних занять, яка припускає створення
під керівництвом учителя проблемних ситуацій і активну самостійну діяльність учнів з їх вирішення
Проблемне навчання полягає в створенні проблемних ситуацій, в усвідомленні, прийнятті та вирішенні цих
ситуацій у ході спільної діяльності учнів і вчителя, при оптимальній самостійності перших і під загальним
напрямних керівництвом останнього, а також в оволодінні учнями в процесі такої діяльності узагальненими
знаннями і загальними принципами вирішення проблемних завдань. Принцип проблемності зближує між собою
процес навчання з процесами пізнання, дослідження, творчого мислення.
Проблемне навчання (як і будь-яке інше навчання) може сприяти реалізації двох цілей:
Перша мета - сформувати в учнів необхідну систему знань, умінь і навичок.
Друга мета - досягти високого рівня розвитку школярів, розвитку здатності до самонавчання, самоосвіти.
Обидві ці завдання можуть бути реалізовані з великим успіхом саме в процесі проблемного навчання, оскільки
засвоєння навчального матеріалу відбувається в ході активної пошукової діяльності учнів, у процесі вирішення
ними системи проблемно-пізнавальних завдань.
Особливість проблемного навчання полягає в тому, що воно прагне максимально використовувати дані
психології про тісний взаємозв'язок процесів навчання (навчання), пізнання, дослідження і мислення. З цієї точки
зору, процес навчання повинен моделювати процес продуктивного мислення, центральною ланкою якого є
можливість відкриття, можливість творчості.

8. Теорія поетапного формування розумових дій

Цю концепцію було розроблено в 50-ті роки XX століття, її засновником педагог і психолог П. Я. В основі
концепції лежить психологічне вчення про перетворення зовнішньої предметної діяльності на внутрішню
психічну діяльність. Формування внутрішніх розумових структур психіки відбувається за допомогою освоєння
зовнішньої соціальної дійсності. Тому навчання і виховання можна розглядати як процес інтеріоризації. Основна
проблема полягає в тому, як оптимально керувати цим процесом.
Виокремлюють три складові: орієнтовну, виконавчу і контрольну. Орієнтовна – базується на використанні
учнями об'єктивних умов, необхідних для цієї діяльності. Виконавча – забезпечує послідовне подолання
основних етапів навчання. Контрольна – вимагає від учня спостереження за перебігом навчальної діяльності та
порівняння її результатів із відповідними зразками, а в разі виявлення розходжень – відповідного коригування
орієнтовної та виконавчої її складових. Уся діяльність є не самоціллю, а викликана певним мотивом. Коли мета
завдання збігається з мотивом, дія стає діяльністю. Роль мотивації П. Я. Гальперін оцінює так високо, що поряд з
п'ятьма основними етапами опанування нових дій він дає ще один етап – формування позитивної навчальної
мотивації.
Формування розумових дій згідно з цією концепцією передбачає такі етапи:
• попереднє ознайомлення з метою навчання та його умовами.
• складання схеми орієнтовної основи дій.
• формування матеріальної діяльності.
• етап зовнішньої мови.
• етап внутрішньої мови.
• етап інтеріоризації дії.

9. На учіння, його види, рівні та механізми

Научіння – процес і результат набуття індивідуального досвіду. Шляхом научіння людина і тварина можуть
набувати любий досвід. Якщо в дошкільному віці научіння – основний спосіб набуття досвіду, то в
шкільному віці відсувається на другий план, а на перший виходить учіння, учбова діяльність.
Научіння – це стійка зміна фізичної і психічної діяльності (поведінки), яка виникає завдяки попередній
діяльності (поведінці), а не викликається безпосередньо вродженими фізіологічними реакціями організму.
Подивимось на природу.
Види на учіння:
1. Научіння за допомогою нарощування знань полегшується у умовах, що визначаються загальним
принципом: осмислений матеріал легше запам'ятати, ніж довільний.
2. Спосіб научіння шляхом переструктурування розбивається для зручності на два послідовних етапи. На
першому етапі навчається вирішує завдання після запам'ятовування відносяться до неї фактів або за
допомогою універсальних процедур, або за аналогією.
3. Научіння шляхом установки. Відбувається взаємодія між механізмом посилення і іншими механізмами
налаштування.
Учіння людини відбувається на таких рівнях:
- сенсорному; - моторному; - когнітивному; - метакогнітивному;

12. Структурні компоненти учіння ти вікова динаміка їх формування.

Учіння - власні активні дії учня, спрямовані на розвиток своїх здібностей, знань, умінь і навичок та способів їх
набуття. Метою учіння як різновиду діяльності та засобу психічного розвитку індивіда є пізнання, збирання та
опрацювання набутої інформації.
Структурними компонентами учбової діяльності є:
1. Спонукальний:
а) пізнавальні потреби:
- потреба в оволодінні новими знаннями; - отримати хорошу оцінку; - отримати диплом.
б) мотиви навчальної діяльності; - пізнавальний інтерес; - догодити батькам, виділитися серед однолітків; - бути
самостійним.
2. Програмно-цільовий - основним елементом якого є мета учбової діяльності, як ідеальне передбачення її
кінцевого результату.
3. Складовими дієво-операційного компоненту є дії й операції, за допомогою яких реалізується заздалегідь
складена програма. У структурі учбової діяльності можна виділити такі дії: перцептивні, мнемічні, предметні,
розумові.
4. Контрольно-регулюючий компонент. Його складовими є:
- оцінювання; контроль; саморегуляція.
На основі співпадання отриманих результатів з метою і поставленими завданнями відбувається, при
необхідності, корекція системи учбових дій.
Вікові особливості становлення компонентів навчальної діяльності
Структура та сформованість окремих компонентів вікової динаміки навчальної діяльності дуже різняться в межах
різних вікових періодів. Для молодшого шкільного віку (6 — 10 років) характерне активне засвоювання змісту й
загальних способів розв'язування певного класу задач. Навчальні задачі поки що ставить, планує й розгортає
учитель, а учень у таких умовах опановує під керівництвом педагога основи моделювання, розрізняння об'єкта та
знака як його замінника. Для середнього шкільного віку (11 — 14 років) характерним є опановування
самостійною постановкою навчальних задач, усвідомлення власної діяльності, її компонентів та операцій. У
цьому віці стає можливим опанування й всіма формами самоконтролю, а це, у свою чергу, виступає основою
формування систем особистісної саморегуляції учня. У старшому шкільному віці для учнів типове уміння
самостійно ставити навчальні задачі, висувати гіпотези та плану-вати способи їх розв'язування та доведення.
Учень вчиться самостійно здобувати наукові факти й оперувати ними, тобто аналізувати, узагальнювати й
пояснювати їх. При цьому відбувається активне формування навчальних дій, необхідних для дослідницького
пошуку за типом експерименту.

13. Вміння самостійно вчитися як інтегральна якість особистості

Д.Б. Ельконін підкреслював, що рівень сформованості учбової діяльності не повинен ототожнюватися з рівнем
уміння самостійно виконувати конкретні завдання. Самостійне виконання, наприклад, домашніх завдань,
контрольних робіт не є показником сформованості учбової діяльності і може відбуватися за типом самостійного
розв'язання практичної задачі. Вживаючи термін "учбова діяльність", часто розуміють його як діяльність учня в
класі, здійснювана під керівництвом вчителя. Коли ж зв'язати термін з поняттям самостійності, тоді виникають
асоціації з самостійним виконанням учнем вдома або в позаурочний час окремих завдань.
Вчені виділяють різні рівні розумової самостійності. Перший рівень характеризується тим, що учні вміють
розв'язувати типові задачі, тобто, такі, що потребують простого відтворення засвоєних на уроці способів
використання знань. Другий рівень означає, що учні виявляють здатність самостійно розв'язувати нестандартні
задачі, вдаватися до самостійних пошуків способів, дій, операцій, що потребують встановлення міжтемних
зв'язків, узагальнення, класифікації, доведення. Третій, найбільш високий рівень самостійності, виявляється у
здатності учнів розв'язувати творчі задачі.
Самостійно керувати своєю учбово-пізнавальною діяльністю, учень повинен засвоїти керівні функції вчителя та
повернути їх на самого себе.
Учень повинен одночасно бути і учнем, і вчителем. У такому випадку говорять, що відношення "вчитель-учень"
стає відношенням внутрішнім, школяр здатний до самоуправління. Самоуправління полягає в тому, що учень по
відношенню до себе виконує функції вчителя — мотивацію учбової діяльності, планування, регуляцію, оцінку
своєї діяльності.

14. Поняття навчальності та її структура, типи навчальності.

Навчальність — це характеристика індивідуальних можливостей учня до осмислювання й засвоювання
навчальної інформації, тобто запам'ятовування матеріалу, розв'язування задач, виконання різних типів контролю
та оцінки навчальної діяльності.
Навчальність є проявом загальних здібностей людини, що виражає її пізнавальну активність, можливості до
засвоювання нових знань, умінь, навичок і складних форм розумової діяльності. До основних компонентів
навчальності можна віднести такі: узагальненість (або глибину) розуму, його гнучкість, стійкість, усвідомленість
мисленнєвої діяльності та самостійність мислення.
Узагальненість розуму — це центральний компонент здібностей до навчання, який проявляється в розвитку
здатності учня орієнтуватися на сутності на відміну від другорядних характеристик предмета вивчання.
Гнучкість розуму виявляється в можливостях учня відходити від безперспективної стратегії вирішення питання й
шукати інших, продуктивніших шляхів.
Стійкість розуму — це стійка орієнтація на засвоєні раніше способи дій у ситуаціях, коли умови задачі,
"зашумлюючи" основні відносини, провокують хибні рішення.
Усвідомленість мисленнєвої діяльності виступає як здатність описувати та обґрунтовувати свої дії у формі
вислов-лювань.
Типи навчальності.
Перший тип відзначається швидким темпом засвоювання матеріалу, який, у свою чергу, пов'язаний зі швидким
узагальнюванням, високим рівнем аналізу та синтезу та з гнучкістю мисленнєвого процесу. Це притаманно дітям
з високими показниками загальних здібностей й підвищеною навчальністю, яких прийнято називати
обдарованими.
Другому типу учнів притаманний уповільнений темп засвоювання, інертність як слабкість, ригідність мислення.
Окрім того, у таких дітей відзначається інтелектуальна пасивність, уповільнений темп формування узагальнених
знань і підвищена втомлюваність при виконанні інтелектуальної діяльності. Серед особливостей мислення дітей
зі зниженою навчальністю відзначаються:

16. Неуспішність учнів та її причини і попередження.

За даними вчених, контингент учнів, які відчувають труднощі в навчанні, становить приблиз но 12,5 % від усієї
кількості учнів, що значною мірою уск ладнює роботу вчителя.
Неуспішність — невідповідність підготовки учнів вимогам змісту освіти, фіксована через певний період
навчання.
Для учня зі зниженою навчальністю будь-який вид психічної діяльності є складним, якщо вимагає прояву його
особистісної активності. Такий учень усе більше відстає від своїх однокласників, оскільки намагається уникнути
навчальної діяльності, яка є для нього складною й низькорезультативною. Отже, він не розвиває й не вправляє
тих психічних функцій, які розвивають й вправляють успішніші в навчанні учні на заняттях і вдома. Як наслідок,
у таких дітей здебільшого механічна пам'ять, а логічної, опосередкованої мисленням, немає.
Компенсувати знижену навчальність й досягти позитивних результатів в учінні можна лише за сприятливих
психолого-педагогічних умов:
• Індивідуальний підхід.
• Диференційно-груновий підхід. За його умов різні групи учнів класу на заняттях одержують різні за
складністю, обсягом і методикою пред'явлення завдання для самостійної роботи.
• Диференційоване навчання. При вступі в навчальну установу дітей на основі результатів діагностики
показників готовності до школи розподілили на три групи: класи вікової норми, класи з підвищеним темпом
навчання та класи підвищеної педагогічної уваги, де за спеціально розробленими освітніми програмами навчали
дітей з низькими показниками навчальності.
Психологічні причини невстигання
• неправильно сформоване ставлення до учіння;
• відсутність здібностей до навчання і як наслідок — складність засвоювання навчального матеріалу;
• відсутність реальних навичок навчальної роботи;
• нерозвиненість пізнавальних і навчальних інтересів;
• невміння працювати, долати труднощі. Психологічні причини невстигання об'єднуються у дві великі групи.