Семінар №5

1. Категорійний апарат дидактики

Дидактичні категорії – найбільш загальні і фундаментальні поняття, які відображають

суттєві властивості і відношення навчального процесу. Категорії є вузловими місцями
пізнання, механізмами (ступенями) проникнення мислення в сутність речей, знаходження
їх суперечливих сторін і тенденцій розвитку

До основних категорій дидактики належать: навчання, освіта, самоосвіта, викладання,

учіння, навчальна діяльність, дидактичні закономірності, принципи, (процес навчання і
його компоненти – цілі, завдання, зміст, форми, методи, засоби, результати
навчання), знання, навички, уміння, пізнавальна активність, мотивація учіння,
пізнавальні інтереси і потреби, об’єкт і суб’єкт пізнання.

Навчання – це єдність процесів викладання й учіння. При цьому викладання – це процес

діяльності вчителя під час навчання, а учіння – процес діяльності учня.

Зміст навчання зумовлюється рівнем розвитку наук і соціального досвіду людства.

Суб’єкт, під впливом зовнішніх умов і в залежності від результатів власної поведінки,
намагається змінити його так, щоби новими знаннями понизити ступінь своєї
невпевненості та знайти адекватне правило вирішення практичних задач. В процесі
навчання у людини виникають різні стани: очікування, активності, мінливості, повторення,
впорядкування, обмеження різноманітності ситуацій, зворотньої інформації. Названі етапи
підлягають корекції в результаті особистої пізнавальної діяльності.

Кінцевою метою навчання є засвоєння систематичних знань, навичок, вмінь і виховання та

розвиток пізнавальних можливостей учнів.

Освіта – цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових

знань, пізнавальних умінь і навичок, формування на цій основі світогляду, моральних
якостей.

Освіта реалізується в основному під впливом навчання.

Самоосвіта – освіта, яка набувається у процесі самостійної роботи без проходження

систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Самоосвіта сприяє
поглибленню, розширенню і більш міцному засвоєнню знань. До основних засобів
самоосвіти належать: самостійне опрацювання літератури, робота з комп’ютером, засоби
масової інформації, самонавчання тощо. Важливу роль у формуванні навичок самоосвіти
відіграє школа.

Під викладанням розуміють діяльність вчителя, спрямовану на організацію і керування

пізнавальною діяльністю учнів, в результаті чого здійснюється їх розвиток і виховання. У
цьому визначенні важливим є те, що учень має виявити зустрічну активність, а вчитель –
стимулювати її.
Учіння – процес навчальної діяльності учня, завдяки якій учень оволодіває системою
знань, досвідом здійснення способів їх знаходження, здобуває індивідуальний досвід
пізнання, збагачує власний досвід спілкування.

Учіння “стоїть” в центрі навчання, забезпечує процес формування особистості.

Навчальна діяльність – це діяльність, яка спрямована не тільки на засвоєння знань, умінь

та навичок на різних рівнях (емпіричному, теоретичному, практичному), але й на
засвоєння досвіду пізнання (оволодіння способами здобутя знань, способами навчальної
роботи тощо). Важливою ознакою навчальної діяльності є активність особистості,
спрямованість її на об’єкт засвоєння, орієнтацію в соціальному середовищі.

Позиція учня в процесі навчання характеризується одночасно

позиціямисуб’єкта і об’єкта. Учень є об’єктом навчально-виховного процесу в тому
випадку, коли “з ним щось відбувається”; коли він є об’єктом педагогічних задумів і
дидактичних впливів. В таких умовах учень лише “сприймає”, “переробляє” і “видає” на
вимогу вчителя ту інформацію, яка підлягає засвоєнню. Безперечно, що цього
недостатньо. Водночас учень – суб’єкт засвоєння знань і побудови процесу навчання.
Коли ми виділяємо позицію суб’єкта-учня в процесі засвоєння змісту навчання, ми
підкреслюємо його активну роль у цьому процесі. Учіння, з позицій дидактики, – активна,
усвідомлена, творча діяльність школяра.

Методологічною основою дидактики є закони і категорії діалектики, теорія пізнання,

логіка, праці видатних педагогів.

Рушійні сили навчального процесу – породжуються протиріччями навчального процесу

(закон боротьби протилежностей).

Протиріччя виникають під впливом постійно зростаючих вимог суспільства до процесу

навчання і даним станом цього процесу (зовнішнє протиріччя).

Внутрішнє протиріччя – протиріччя між потребою учня в засвоєнні знань, умінь і навичок
і реальними можливостями для реалізації цих потреб.

Основними результатами навчання є освіта (загальна, політехнічна, професійна тощо),

розвиток і виховання людини.

Знання – провідний елемент освіти, що є результатом процесу засвоєння. Знання

виявляються у поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях і виконують важливі
соціальні функції: а) матеріалізуються в певні технічні пристрої, технологічні процеси і,
таким чином, служать виробництву; б) перетворюються на переконання і забезпечують
розвиток пізнавальної активності. Важливими характеристиками повноцінних знань є їх
системність, усвідомленість, оперативність, гнучкість, повнота та ін. Знання значною мірою
визначають ставлення людини до дійсності, моральні погляди й переконання, вольові
риси особистості, характер, є умовою розвитку здібностей та обдарувань.

Уміння – здатність свідомо виконувати певні дії, на основі сформованих знань, навичок,
набутого досвіду. Формування вмінь проходить декілька стадій: ознайомлення з умінням,
усвідомлення його смислу; початкове оволодіння умінням; самостійне виконання
практичних завдань, вдосконалення вміння.
Навички в навчанні – навчальні дії, які внаслідок багаторазового виконання набувають
автоматизованого характеру. В міру опанування учнями знаннями й уміннями
автоматизовані елементи з’являються в їхній усній і письмовій мові, в розв’язуванні
математичних задач, виконанні креслень, в користуванні приладами і знаряддями праці
тощо. Між уміннями й навичками існує тісний взаємозв’язок. Уміння – це готовність до
свідомих і точних дій, а навичка – автоматизована ланка цієї діяльності. Елементи вмінь
часто “переходять” в навички. Навичка формується у всіх видах діяльності і діє
стереотипно в незмінних умовах. Специфічним методом формування навичок є вправи.

Мотивація – система мотивів, або стимулів, яка спонукає людину до конкретних форм
діяльності або поведінки. Мотивами можуть бути: уявлення й ідеї, почуття й переживання,
що виражають матеріальні або духовні потреби людини. Одна й та сама діяльність може
здійснюватися з різних мотивів.

Навчальна діяльність завжди полівмотивована. В цій системі професійних мотивів

взаємодіють дві основні групи мотивів:

1) мотиви, зв’язані зі смислом діяльності: прагнення пізнати нові факти, оволодіти

знаннями, способами дій, проникнути в суть явищ та ін.;

2) мотиви, зв’язані із самим процесом діяльності: прагнення проявити інтелектуальну

активність, міркувати, долати перешкоди в процесі розв’язування задач, тобто особистість
захоплює сам процес вирішення, а не тільки його результати.

Крім цього, є мотиви, що знаходяться поза межами професійної діяльності:

1) соціальні мотиви (мотиви обов’язку і відповідальності, самовдосконалення);

2) вузькоособистісні мотиви (прагнення одержати схвалення, бажання бути “першим”);

3) негативні мотиви (прагнення уникнути неприємностей від вчителів чи батьків).

Діяльність учня спонукається, як правило, одночасно декількома мотивами, один з яких є

основним, інші – другорядними. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що крім
функцій спонукання діяльності вони надають їй той чи інший суб’єктивний особистісний
смисл.

Потреба –стан організму, особистості, який виражає залежність від об’єктивного змісту
умов її існування й розвитку.

Основною формою прояву потреби в пізнанні є оволодіння знаннями, засвоєння їх

інтеграції, систематизації, потреба в накопиченні знань. Окрім цього важливою формою
такого прояву є дослідження дійсності з метою одержання нового знання, аналіз вражень,
інтерес до проблемних ситуацій, і, нарешті, прагнення до цілеспрямованої творчої
діяльності. Психологічною формою активності особистості, що виражає потреби, є
мотивація її поведінки. Як стверджують психологи, потреби відображають стан людини, за
допомогою якого здійснюється регулювання поведінки, визначається спрямованість
мислення, почуттів і волі особистості.
Інтерес – форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості
на усвідомлення цілей діяльності і сприяє орієнтації, ознайомленню з новими фактами,
більш глибокому відображенню дійсності (Краткий псих. словарь / Под ред. Петровского)
Інтерес іноді визначають як „тенденцію особистості, яка полягає в спрямованості чи
зосередженості її думок на певному предметі (Псих. справочник учителя. Л.М. Фурман).

2. Функції дидактики

Виділяють дві основні функції дидактики: 1) теоретичну (діагностичну, прогностичну) і

2) практичну (нормативну, інструментальну).

Перша передбачає обґрунтування, систематизацію й узагальнення педагогічного досвіду,

закономірностей і механізмів розвитку особистості в процесі навчання.

Друга передбачає розробку проекту педагогічної діяльності, змісту, методів, форм

навчання у відповідності до поставлених дидактичних цілей. Названі функції
взаємозв’язані.

Дидактична теорія постійно розвивається. На сучасному етапі перед дидактикою постають

такі завдання:

· обґрунтувати і конкретизувати принципи організації навчання, обґрунтувати

шляхи і засоби розвитку пізнавальної самостійності, активності, ініціативи учнів;

· визначити критерії відбору і способи конструювання основних компонентів

змісту освіти у зв’язку із значним перевантаженням навчальних програм і підручників
надто складним і другорядним матеріалом;

· дослідити функції і структуру методів та форм навчання;

· обґрунтувати міжпредметні і внутріпредметні зв’язки з метою актуалізації

опорних знань, їх систематизації, формування навчальних і практичних навичок;

· забезпечити сбалансованість соціальних і особистісних цілей в процесі

навчання;

· розробити нові освітні технології.

3. Традиційні методи навчання за Юрієм Бабанським

Словесні (вербальні) методи За допомогою вербальних методів навчання вивчаються

теоретичні основи функціонування системи Людина ↔ Природа ↔ Суспільство з метою
збереження здоров'я людини та створення оптимальних умов її раціональної
життєдіяльності. За допомогою словесних методів визначаються основні алгоритми
здорового способу життя. Словесна мова, пов'язана з мисленням людини, передає зміст
повідомлення притаманними йому вербальними засобами, які показують ставлення
суб'єкта до того чи іншого факту. До таких методів відносяться: Лекція, розповідь, бесіда,
дискусія, дебати, повідомлення, опитування

Назва Зміст методу

Розповідь передбачає усний живий і образний, емоційний і послідовний виклад переважно
фактичного матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі
використовується на всіх етапах навчання
Основні педагогічні вимоги до розповіді: пізнавальна та виховна спрямованість;
достовірність та наукова обґрунтованість фактів; достатня кількість яскравих
прикладів, які доводять викладені положення; чітка логіка і довідність викладу;
образність й емоційна забарвленість; наявність елементів особистої оцінки і
ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається; висока культура
мовлення педагога (чіткість, доступність, правильність, особистісна забарвленість).
Лекція Відрізняється від розповіді тим, що використовується для розгорнутого
теоретичного повідомлення, наукового аналізу та обґрунтування складних і
об'ємних наукових проблем Лекція, зазвичай, складається з трьох частин: вступної,
основної та заключної. У вступній частині учні отримують інформацію про цілі, тему,
актуальність і проблеми лекції. Основна частина дає всебічний аналіз проблем, які
вивчаються, та їх систематизацію. В заключній частині коротко аналізуються
розглянуті під час лекції проблеми, формулюються висновки і визначаються
завдання для самостійної роботи
Найшвидший спосіб надання необхідної інформації необмеженій кількості
учасників. Недоліком – ставить учасника в позицію пасивного слухача. 5%
засвоєння нформації
Бесіда метод словесного обговорення матеріалу, що вивчається. Її завдання актуалізувати
відомі учням знання, за допомогою, цілеспрямованих і вміло поставлених запитань
та досягти засвоєння ними нових знань шляхом самостійних обмірковувань,
узагальнень та інших розумових операцій.
Результативність бесіди безпосередньо залежить від уміння педагога правильно
сформулювати запитання, поступово підсилювати складність відповідей зміст яких
повинен зачіпати емоційно-мотиваційну сферу учнів
Бесіду можна застосовувати як окремий прийом навчання під час лекції для більш
дохідливого пояснення або після лекції для поглиблення знань, які вимагають
додаткової самостійної роботи, а також з метою обговорення і контролю рівня
опанування матеріалу.
Дискусія дієвий метод колективного обговорення питання, що вивчається. - якоїсь спірної
проблеми, під час якого пізнається істина
створює сприятливіші умови для активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема
на творчу уяву ніж лекція або бесіда - вимагає від учнів не простої відповіді на
запитання, а навпаки – обґрунтованого, емоційно забарвленого та змістовного
варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного й чіткого висловлювання своїх
думок. викликає сильні емоційні почуття в учасників, сприяє виникненню різних
групових соціально-психологічних явищ, формує навички колективної роботи й
уміння вислухати позиції інших учнів. Деякі види дискусії стали самостійними
методами навчання. Це, наприклад, "круглий стіл", "мозкова атака" тощо Педагог
повинен поступово вчити учнів умінню обґрунтовано дискутувати, наводити вагомі
аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невимушено,
 поважати опонента і його погляди. Зважаючи на специфіку й методичні особливості
дискусії, окремі її елементи рекомендується застосувати вже в середніх, а в
повному обсязі – у старших класах.
Дебати Цей метод заохочує наводити переконливі аргументи.
Доповідь, Дають можливість набути практичних навичок у пошуці джерел та упорядкуванні
повідомлення матеріалу. Студенти вчаться висловлюватися, вільно тримаючись перед
аудиторією. Цей метод особливо цінний для тих, хто має проблеми з письмовим
викладом матеріалу.
Опитування Під час опитування виникає високий ступінь участі, поглиблюється розуміння
матеріалу; мислення стимулюється, спрямовується та розширюється, загострюється
здатність до критичного мислення.

Наочні методи. – Для засвоєння більшої кількості навчального матеріалу одночасно зі

словесними методами необхідно використовувати наочні, які, спираючись на різноманітні
способи спостереження процесів, явищ, предметів і дій, впливають на зорові рецептори.
Адже наочне пізнання випереджає словесне. До них відносяться Показ – сукупність
прийомів, дій і засобів, за допомогою яких в учнів створюється наочний образ предмета,
котрий вивчається, формується конкретне уявлення про нього. Використовується під час
проведення майже всіх видів занять, незалежно від їх змісту й методики. За його
допомогою реалізується принцип наочності навчання учнів. Метод
ілюстрацій передбачає використання ілюстрованих посібників, плакатів, таблиць, картин,
карт, замальовок на дошці тощо. Метод демонстрацій - це задіяння приладів, технічних
установок, кінофільмів, діафільмів, тощо.

Практичні методи Глибоке засвоєння учнями теоретичного матеріалу суттєво залежить

від практичного його закріплення, тому що практика є критерієм і показником
ефективності всього навчального процесу. Практичні методи навчання забезпечують
формування практичних навичок і вмінь, загартування психіки учнів та її розвиток. До
практичних методів належать різноманітні практичні заняття (вправи, лабораторні роботи,
практичні роботи). Вони посідають важливе місце на всіх рівнях освіти

Вправи – це планомірно організоване, свідомо осмислене багаторазове повторення

певних дій і прийомів, які ускладнюються, з метою формування, закріплення та
вдосконалення практичних навичок і вмінь учнів.

М.М. Фібула виділяє такі види вправ: підготовчі (призначені для підготовки учнів до
сприйняття нових знань і способів їх застосування на практиці); вступні (сприяють
засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і дій); пробні
(перше застосування щойно засвоєних знань); тренувальні (сприяють набуттю навичок
учнями в стандартних умовах); творчі (сприяють формуванню навичок застосування
отриманих знань у реальних життєвих ситуаціях); контрольні (переважно навчальні).

4. Інтерактивні методи навчання

Залежно від характеру взаємодії вчителя та учнів розрізняють пасивні, активні й
інтерактивні методи навчання.
Пасивні методи – це навчання, у процесі якого вчитель є головною дійовою особою,
яка керує ходом заняття, а учні виступають у ролі пасивних слухачів, підпорядкованих
директивам учителя.

Зв'язок педагога з учнями здійснюється за допомогою опитувань, самостійних,

контрольних робіт, тестів і т.п.
Хоча з огляду на ефективність засвоєння навчального матеріалу, пасивні методи є
малоефективними, однак вони мають деякі плюси: відносно проста підготовка до заняття
з боку вчителя, можливість викладу великого обсягу навчального матеріалу за обмежений
час, можливість працювати з великою аудиторією.
Активні методи – це навчання, у процесі якого учні та вчитель взаємодіють один з
одним, і учні тут не пасивні слухачі, а активні учасники. Якщо пасивні методи
припускають авторитарний стиль взаємодії, то активні методи переважно акцентують
на демократичному стилі.

Інтерактивні методи – форма навчання, у процесі якого учні і вчитель перебувають у

режимі бесіди, діалогу між собою. Це співпраця, взаємонавчання: вчитель – учень,
учень – учень. При цьому вчитель і учень – рівноправні, рівнозначні суб’єкти навчання.
Інтерактивна взаємодія виключає домінування одного учасника навчального процесу
над іншим, однієї думки над іншою. Під час такого спілкування учні вчаться бути
демократичними, спілкуватися з іншими людьми, критично мислити, ухвалювати
обґрунтовані рішення.

На відміну від активних методів, інтерактивні методи орієнтовані на ширшу взаємодію

учнів не тільки з учителем, а й одне з одним, на домінування активності учнів у процесі
навчання. Роль учителя на інтерактивних заняттях зводиться до скерування діяльності
учнів на досягнення цілей заняття.

Огляд інтерактивних методів

Опис найпопулярніших інтерактивних методів наведено тут. Далі подано докладніший

опис деяких методів, які забезпечують активну участь і взаємодію учасників одне з одним
і з учителем:
 відпрацювання навичок;
 робота у групах;
 інтерактивні презентації;
 дискусії;
 мозкові штурми;
 рольові ігри;
 аналіз історій і ситуацій.
Відпрацювання навичок включає такі етапи:
 докладне пояснення учасникам алгоритму дій;
 демонстрування прикладу, як виконувати ці дії;
 відпрацювання запропонованої послідовності дій у парах (малих групах);
 демонстрування однієї-двох пар/груп (за бажанням);
 підтримка, констатація успіхів учасників;
 закріплення досвіду в домашніх завданнях, на наступних заняттях.
Першим кроком у процесі вправляння навичок є докладне пояснення учням суті навички,
виклад ситуацій, у яких вона може застосовуватися.
Демонстрування навички може здійснити тренер або підготовлені волонтери, інколи її
може замінити відеодемонстрація.
Після того як навичка озвучена і наочно показана, інші учасники повинні отримати
можливість почергово відпрацювати цю навичку. Це можна зробити в парах, трійках чи
малих групах, щоб кожен учасник встиг повправлятися.
Після виконання вправи тренер пропонує учасникам доброзичливо і підбадьорливо
зазначити сильні і слабкі моменти, які вони помітили під час відпрацювання навички. Сам
він також бере участь в обговоренні, як правило, завершує його, доповнює і підсумовує
висновки учасників.
Для закріплення навички можна дати завдання застосовувати вміння впродовж
наступного тижня в різних ситуаціях і аналізувати свої дії та їх результати.

Робота в групах

Дискусії й обговорення можна проводити цілим класом. Проте вони набагато ефективніші,
коли проводяться у групах, зокрема, якщо клас великий, а час обмежений.
Групове обговорення максимально підвищує активність і внесок кожного учасника.
Дискусія допомагає учням уточнити свої уявлення, усвідомити почуття і ставлення.
Обговорення у групах дає змогу більше дізнатися одне про одного, стимулює вільний
обмін думками, збільшує ймовірність того, що учні краще зрозуміють почуття і позиції
інших, більше зважатимуть на них. Робота у групах розвиває навички активного слухання,
співпереживання, співраці, впевненої поведінки і толерантності.
Для організації обговорення у групах тренер:
 чітко формулює завдання: вивчити тему, обговорити ситуацію, проблему,
сформулювати запитання, запропонувати ідеї або варіанти рішень, виконати проект,
відпрацювати сценку чи спосіб дії. Якщо заняття проводять з молодшими школярами,
не зайвим буде запропонувати учням повторити завдання своїми словами;
 повідомляє, скільки часу відводиться на це завдання;
 формує групи (бажано з 2—6 осіб) різними способами;
 розташовує групи так, щоб учасники кожної сиділи поруч і добре чули одне одного;
 пропонує групам обрати протоколіста, який записуватиме варіанти та стежитиме за
дотриманням простих правил. Після обговорення на прохання тренера протоколісти
розповідають про те, як відбувалось обговорення і які рішення було ухвалено.
Для пожвавлення дискусії рекомендують перед обговоренням розповісти ситуацію з
реального життя.
Нижче наведено кілька додаткових рекомендацій для роботи із групами:
 Найкраще розпочати роботу з групами, які складаються з 2—4 осіб. У невеликих групах
учням легше долати сором’язливість. Коли ви відчуваєте, що учасники набули
впевненості, групи можна збільшити до 5—6 осіб.
 Краще не доручати учасникам формувати групи за власним бажанням, адже в такому
разі «непопулярні» діти почуватимуться ображеними. Формуючи групи, стежте, щоб
їхній склад змінювався якомога частіше.
 Наголосіть на важливості принципу «один за всіх, і всі за одного» (інший варіант —
«пливти або тонути разом»). Усі члени групи мають зробити свій внесок у вирішення
поставленого завдання. Успіх групи залежить від внеску кожного.

Відповіді на запитання й опитування думок

Ця форма роботи потребує від тренера делікатності й толерантного ставлення.
Цікавлячись думкою учасників чи організовуючи групову дискусію, треба пам’ятати про
неприпустимість втручання з метою різко заперечити або розкритикувати чиюсь думку.
Якщо тренер сприйматиме позитивно висловлювання учасників, вони з більшим
бажанням братимуть участь в обговоренні.
Намагайтесь уникати запитань, які потребують закритих відповідей «так» чи «ні». Якщо ви
прагнете, щоб учасники говорили, ставте їм відкриті запитання, які вимагають пояснення
своєї думки.
Важливо також не поспішати й не вимагати від учасників негайної відповіді на запитання.
Вони повинні мати час на роздуми, але не забагато. Для того щоб тренінги проходили
жваво, треба підтримувати темп.

Мозковий штурм

Мозковий штурм — метод опитування, за якого приймаються будь-які відповіді

учасників щодо обговорюваної теми.

На першому етапі учасники активно висувають свої ідеї, зокрема й нереалістичні,

фантастичні та нелогічні. Головне завдання — кількість ідей, а не їхня якість. На цьому
етапі забороняється оцінювати висунуті ідеї. Кожну пропозицію приймають і записують на
дошці чи аркуші паперу. Учасники знають, що від них не вимагають обґрунтування їхньої
пропозиції або пояснення, чому вони так думають. Час для висунення ідей або кількість
ідей зазвичай обмежені. Наприклад: «Давайте запишемо щонайменше десять способів…»
або «Давайте сформулюємо якомога більше способів … за одну хвилину»
Другий етап — оцінювання та обговорення ідей, ранжування їх за рівнем значущості,
поділ на групи тощо.
Переваги цього методу в тому, що він:
 дає змогу за короткий час зібрати максимальну кількість різних думок;
 допомагає залучити до роботи тих, хто зазвичай пасивний і соромиться брати участь у
дискусіях;
 активізує уяву і творчі можливості учасників, уможливлює їх відхід від стереотипних
уявлень і стандартних схем;
 є цікавим початком для наступного обговорення у групах.
Для організації мозкового штурму потрібно:
 сформулювати запитання, проблему чи ситуацію і запропонувати учасникам висловити
свої ідеї та пропозиції;
 обрати протоколіста або самому записувати висловлені ідеї;
 повідомити, що учасники можуть пропонувати будь-які ідеї, які спадають їм на думку;
 не обговорювати ідеї відразу після того, як їх запропоновано;
 записувати там, де їх буде добре видно;
 опрацювати спільно з учасниками список ідей: додати нові, вилучити ті, що не
стосуються теми, розподілити ідеї за категоріями, відібрати найкращі тощо.

Рольова гра
Рольова гра — неформальна постановка, у процесі якої учасники без попередньої
підготовки розігрують сценки або ситуації. Вони уявляють себе вигаданими
персонажами, які моделюють реальні життєві історії та ситуації.

Під час рольової гри учасники діють не від свого імені, а демонструють поведінку та
висловлюють почуття умовного персонажа. Зазвичай це набагато легше, ніж діяти від себе
особисто.
Рольова гра є ефективним методом апробації нових моделей поведінки. Вона дає змогу
«приміряти» їх на себе у безпечних умовах. Дія «під маскою» уможливлює формування
власних уявлень учасників про те, як можна розв’язати подібну ситуацію в реальному
житті. Це також допомагає краще зрозуміти почуття уявного персонажа і розвинути
навички емпатії (співпереживання). Крім того, завдяки рольовій грі учасник має змогу
краще зрозуміти і висловити свої почуття, не боячись розкритись і бути висміяним. Це
чудова можливість для практичного відпрацювання навичок у ситуаціях, наближених до
реальних.
Рольова гра вимагає певних навичок від тренера і від учасників тренінгу. Для організації
рольової гри:
 опишіть модельну ситуацію, яку треба інсценувати;
 розкажіть учасникам, як вони мають діяти, або запропонуйте сценарій;
 відберіть охочих або розкутих енергійних учасників, щоб продемонструвати сценку
перед класом. Оберіть для себе одну із провідних ролей;
 використовуйте допоміжний реквізит: капелюшки, картки з іменами, перуки, костюми,
маски — усе, що можна виготовити на місці або приготовлене заздалегідь;
 починайте рольову гру;
 якщо це можливо, обігруйте ситуацію з гумором;
 після закінчення сценки обговоріть її;
 об’єднайте клас у групи, нехай вони зіграють між собою цю чи подібну сценку. Так
можна уникнути ніяковості, спричиненої необхідністю виступати перед усім класом.
Аналіз історій і ситуацій
Аналіз історій і ситуацій — докладний розбір реальної або вигаданої історії, в якій
описано, що сталося в житті конкретної людини, групи людей, родини, школи чи
громади. Це дає змогу учасникам проаналізувати й обговорити ситуації, з якими вони
можуть зіткнутися в реальному житті. Учні аналізують поведінку персонажів,
передбачають, оцінюють наслідки різних варіантів їхньої поведінки.

Історія може бути незавершеною. У такому разі учасники самі вирішують, про які наслідки
йтиметься і як саме треба діяти, щоб історія мала щасливе закінчення. Головна цінність цього
методу в тому, що учасники мають змогу експериментувати з «майже реальним життям» і
обговорювати різні варіанти поведінки, передбачати, «що з цього вийде».
Переваги методу аналізу історій і ситуацій такі:

 вироблення навичок комплексного аналізу проблем і ситуацій з урахуванням багатьох

чинників, що діють одночасно;
 розвиток навичок ухвалення зважених рішень;
 реалістичні, значущі для підлітків ситуації — могутній стимул для обговорення у групах;
 цей метод сприяє розвиткові навичок творчого і критичного мислення, співпраці та
групової роботи.

Дебати
Дебати — — це організований процес формулювання і захисту своїх позицій щодо
конкретної проблеми двома чи більше учасниками. Мета дебатів — усебічний аналіз і
обговорення проблеми, яка не має простого розв’язання.

Для проведення дебатів спочатку формулюють певну проблему чи питання, наприклад:

“Телебачення: «за» і «проти»”. Учасникам пропонують зайняти відповідну позицію з цієї
проблеми. Відтак упродовж визначеного часу вони формулюють аргументи на захист своєї
позиції і обирають того, хто виступатиме від імені групи. Спікери обмінюються промовами, а
після цього кожній команді дається можливість спростувати аргументи опонентів.
Для організації дебатів важливо дотримуватися наведених нижче рекомендацій.

 Дайте змогу учасникам вибрати позицію на власний розсуд. Якщо в однієї позиції забагато
прихильників, запропонуйте охочим відстоювати протилежну позицію або стати суддями.
 Дайте учасникам час і можливість для вивчення проблеми. Підготуйте для цього
інформаційні матеріали.
 Поясніть правила ведення дебатів.
 Під час дебатів уважно стежте, щоб жоден з учасників не домінував, не намагався
виступити за рахунок іншого.
 Стежте, щоб дебати не виходили за межі заданої теми.
 Після закінчення дебатів підбийте підсумки, пояснивши, що аргументи обох сторін є
однаково важливими для розв’язання проблеми.
Правильно організовані дебати дають змогу не лише всебічно розглянути проблему,
ознайомитися з аргументами її прихильників і противників, а й навчитися вести дискусію з
повагою до опонента. Дебати формують навички самоконтролю, критичного мислення,
толерантності, адвокації та впевненого відстоювання своєї позиції.

Метод рівного навчання

Рівний (Peer) — людина, яка належить до тієї самої соціальної групи, що і цільова аудиторія,
на яку спрямоване навчання. Об'єднання в соціальну групу відбувається на підставі певних
ознак: вік, стать, рід діяльності, соціально-економічне становище, статус здоров'я, сексуальна
орієнтація, спосіб життя і т.д. При цьому в групу можуть об'єднуватися люди, які мають тільки
одну спільну ознаку або кілька.
Метод «рівний-рівному» — це навчання рівними наставниками (наприклад, навчання
підлітками своїх однолітків). Такий підхід найефективніший у молодіжному середовищі. Адже у
підлітків великим авторитетом користуються їхні однолітки. Такі наставники мають схожий
життєвий досвід, спільні інтереси і приблизно однаковий вік. Тому їм зазвичай більше
довіряють, до їхньої думки більше дослухаються.
Цикл рівного навчання має три етапи:
Перший етап — відбір і підготовка інструкторів.
Другий етап — проведення навченими інструкторами занять у своїх цільових групах.
Третій етап — проведення моніторингу діяльності інструкторів і додатковий відбір
нових інструкторів.
Інструктори-волонтери проводять заняття інтерактивними методами, зокрема, використовують
рольові ігри та аналіз життєвих ситуацій.
Учитель основ здоров'я може залучати спеціально навчених учнів з числа старшокласників
або студентів педагогічних вишів до проведення окремих занять. Також добровольці з числа
учнів класу можуть допомагати вчителеві проводити наочні демонстрації, організовувати
рольові ігри, записувати пропозиції під час мозкового штурму, проводити опитування і
підрахунок думок учнів тощо.
Щоб ефективно допомагати вчителеві, волонтерам бажано пройти підготовку — кілька
тренінгів, які дадуть змогу їм навчитись уважно слухати, розуміти почуття інших людей,
заохочувати і підтримувати їх висловлювати свою думку, брати участь у дискусіях. Залучаючи
рівних наставників, учитель повинен упевнитися у їхній належній підготовці, заздалегідь
обумовити їхню роль і завдання на занятті, а після заняття обговорити, як вони з ними
впоралися.