3.

Функції навчання
Виходячи з мети і завдань сучасної школи, процес навчання покликаний забезпечувати
три функції – освітню, виховну, розвивальну.
Освітня функція передбачає, в першу чергу, засвоєння наукових знань,
формування спеціальних і загальнонавчальних умінь і навичок.
Наукові знання включають поняття, правила, закони, факти, ідеї, теорії. У
відповідності з освітньою функцією вони повинні стати надбанням особистості, основою її
досвіду. Найповніша реалізація цієї функції повинна забезпечити повноту, систематичність і
усвідомленість знань, їх міцність і дієвість.
Конкретним результатом реалізації освітньої функції є дієвість знань, що
виражається в свідомому оперуванні ними, у здатності актуалізувати попередні знання для
отримання нових, а також сформованість найважливіших як спеціальних так і
загальнонавчальних умінь і навичок.
Виховна функція передбачає формування основних рис особистості учня в процесі
навчання, світогляду школярів, моральних якостей, естетичних смаків, поглядів та
переконань, правил відповідної поведінки, системи ідеалів та потреб, навичок фізичної
культури та здорового способу життя.
Реалізація виховної функції в процесі навчання здійснюється перш за все змістом
навчального матеріалу, прикладом особистої поведінки вчителя, змістом позаурочної
навчально-виховної роботи, прагненням учня до самоудосконалення.
Розвиваюча функція передбачає забезпечення духовного і фізичного розвитку учнів
в процесі навчання. Тобто зміст і організація навчання повинні сприяти розвитку мислення,
пам`яті, уваги, волі, емоцій, пізнавальних інтересів, мотивів і здібностей, фізичних якостей. В
кінцевому результаті розвиваюча функція повинна сприяти формуванню творчої особистості.
Ряд педагогів виділяють ще й функцію самовдосконалення.
Функція самовдосконалення в процесі навчання передбачає постійну самоосвіту
учнів, а також високу мотивацію навчально-пізнавальної діяльності, пов`язану з прагненням
оволодіти додатковою, позапрограмовою інформацією, з інтересом до певного виду
інформації, а також пов`язану з майбутнім професійним самовизначенням.

4. Мотиви учіння школярів. Мотивація учіння

Ефективність навчальної діяльності залежить передусім від її мотивації. Мотивація учіння –
це комплекс властивих учневі мотивів, які спонукають і спрямовують його пізнавальну діяльність і
значною мірою визначають її успішність.
Мотиви учіння поділяють на зовнішні і внутрішні.
Зовнішні мотиви учіння безпосередньо не стосуються змісту, процесу та результатів
навчальної діяльності: прагнення уникнути докорів, покарань з боку вчителів, батьків; прагнення
утвердитись серед однокласників, товаришів; бажання отримувати високі оцінки; бажання
продемонструвати свої можливості; бажання бути першим в навчанні; бажання заслужити
авторитет у вчителів; небажання виглядати гіршим за інших; матеріальне заохочення з боку
батьків; бажання отримати в майбутньому певну професію тощо. У цьому випадку учіння виконує
функцію засобу для досягнення з учінням не пов`язаних, але важливих для учня інтересів.
В основі внутрішніх мотивів учіння лежить задоволення від процесу та безпосередніх
результатів навчально-пізнавальної діяльності. Провідним серед внутрішніх мотивів учіння є
пізнавальний інтерес: бажання оволодіти новими знаннями; бажання пізнати суть певного
явища; зацікавленість певною темою чи проблемою; зацікавленість конкретним навчальним
предметом. Часто внутрішнім мотивом учіння є те, що учням подобається стиль роботи вчителя.
Внутрішні мотиви виникають, якщо навчальна діяльність викликає в учнів позитивні емоційні
переживання.
Внутрішні мотиви учіння пов`язані в загальному із засвоєнням знань. Залежно від активності
учнів у навчанні знання можуть засвоюватися на різних рівнях. Загалом виділяють п`ять рівнів
засвоєння знань:
 рівень впізнання – відтворення інформації при повторному її сприйманні. Це
найелементарніший рівень, за якого учень не здатний відтворити засвоєний матеріал з пам`яті без
звернення до записів чи підручника, однак може впізнати правильну відповідь під час повторного
сприймання інформації(наприклад, побачивши малюнок тексту). Для досягнення цього рівня
достатньо хоча б раз сприйняти нову інформацію: прочитати параграф підручника, вислухати
розповідь чи пояснення вчителя;
 репродуктивний рівень – виявляється у точному чи близькому до точного відтворенні
засвоєної інформації. Необхідно підкреслити, що здатність відтворити напам`ять матеріал не
обов`язково свідчить про розуміння його суті. Тут, насамперед, мається на увазі така форма
запам’ятовування як зазубрювання;
 рівень розуміння – виявляється у здатності пояснити сутність понять, правил, зміст інформації.
Наприклад, учень може не лише дати визначення правила, але й проілюструвати його суть
власними прикладами;
 реконструктивний рівень – самостійне застосування учнем знань, умінь, навичок за зразком
чи в подібній ситуації: виконання завдань на засвоєнні правила, розв`язування задач і прикладів за
зразком, показаним вчителем;
 творчий рівень – виявляється у здатності учня застосовувати засвоєнні знання, уміння, навички
в новій, не знайомій для нього ситуації.
Одним із головних завдань роботи вчителя є розвиток мотивації навчально-
пізнавальної діяльності школярів. Для цього на уроках потрібно використовувати різноманітні
прийоми роботи: наводити яскраві приклади, факти; використовувати матеріали преси та засобів
масової інформації; використовувати ілюстративний матеріал, технічні засоби навчання;
використовувати ігрові прийоми та методи навчання тощо. Розвитку мотиваційної сфери учнів на
уроці сприятиме атмосфера доброзичливості у діях і поведінці вчителя, захищеність учнів від
несправедливості, вдалий педагогічний підхід до учнів і притаманність вчителю тонкого педагогічного
такту.

5. Види навчання
Залежно від організації процесів викладання і учіння, побудови змісту навчального
матеріалу, провідних методів і засобів навчання в дидактиці розрізняють пояснювально-
ілюстративне, проблемне, програмоване навчання.
Пояснювально-ілюстративне навчання характеризується тим, що вчитель
викладає, повідомляє готові знання; пояснює навчальний матеріал, організовує його
осмислення, розуміння, закріплення, узагальнення, повторення, застосування при виконанні
різноманітних практичних завдань. В ході повідомлення нових знань і пояснення навчального
матеріалу вчитель використовує наочність(ілюструє пояснення).
Пояснювально-ілюстративне навчання є домінуючим видом так званого традиційного
навчання.
Проблемне навчання передбачає таку організацію процесу навчання, коли в ході
навчальної діяльності створюється проблемна ситуація, яку учень повинен самостійно або за
допомогою вчителя розв`язати. При проблемному навчанні вчитель не повідомляє готових
знань, а організовує учнів на їх пошук.
Програмоване навчання. При програмованому навчанні навчальний матеріал
розбивається на невеликі, логічно завершені частини – дози, що послідовно пропонуються
учневі для засвоєння. Після засвоєння кожної дози здійснюється перевірка рівня засвоєного і
повідомляється наступна доза. Доза засвоєна – переходять до наступної. Це і є „крок”
навчання: подача, засвоєння, перевірка. Темп засвоєння вибирається учнем. Засобами
програмованого навчання є програмовані підручники, посібники, комп`ютери.

6. Сучасні технології навчання, їх характеристика

Під педагогічною технологією(в даному випадку – технологія навчання, освітня
технологія) розуміють систему навчання як продуману модель педагогічної діяльності з
проектування, організації та проведення навчального процесу на певних принципах та засадах.
Технологія навчання включає сукупність цілей, завдань, змісту, засобів, методів та форм
навчання і базується на певних філософсько-освітніх принципах та засадах.
Найбільш поширеними технологіями навчання в практиці сучасної початкової школи є
технологія особистісно-орієнтованого навчання, технологія проектного навчання, ігрові
технології навчання, технологія інтерактивного навчання.
Особистісно-орієнтоване навчання спрямоване на розвиток індивідуальних
пізнавальних здібностей кожної дитини, виявлення та використання її індивідуального
досвіду, допомогу дитині пізнати себе, самовизначитися і самореалізуватися.
Ігрові технології навчання передбачають використання гри в навчальному процесі,
коли пізнавальна мета досягається шляхом виконання ігрових завдань. Ігрові прийоми і
ситуації дають можливість суттєво активізувати навчально-пізнавальну діяльність учнів.
 При використанні проектної технології процес навчання організовується і будується як
розв`язання актуальних проблем чи виконання практичних завдань, узятих із реального
життя, близьких і важливих для дітей.
Матеріал проекту можна подавати у різних формах: виставка, дискусія, огляд,
демонстрування, обговорення, рольова гра, диспут, повідомлення, доповідь, конференція,
репортаж, драматизація, свято, змагання, творчий звіт, захист тощо.
Інтерактивні технології навчання. Слово „інтерактивний” означає взаємодія,
здатність до діалогу. Суть інтерактивного навчання полягає у тому, що навчальний процес
відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх учасників. Це співнавчання,
взаємонавчання, при якому і учень і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб`єктами
навчання. Інтерактивне навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання
рольових ігор, спільне вирішення проблеми на основі аналізу обставин та відповідної ситуації.
ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ДИДАКТИКИ

Зміст
1. Дидактика – теорія освіти і навчання.
2. З історії розвитку дидактики.
3. Дидактика і методики викладання навчальних предметів, їх взаємозв`язок.

1. Дидактика – теорія освіти і навчання

Дидактика – галузь педагогіки, яка досліджує і вивчає процеси освіти і навчання.
Дидактику визначають ще як розділ педагогіки, який включає теорію освіти і навчання.
Термін „дидактика” походить від грецького „didaktikus” – повчальний.
Вважають, що цей термін запровадив у педагогіку і першим почав його використовувати
німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635). Він тлумачив дидактику як наукову
дисципліну, що досліджує теоретичні і методичні засади навчання, як мистецтво
навчання.
Наукове обґрунтування дидактики вперше здійснив чеський педагог Ян Амос
Коменський(1592-1670).
Сьогодні дидактику розуміють як науку про навчання і освіту, їх мету і завдання, зміст,
методи, форми, засоби, організацію, результати навчання. Відповідно термін „дидактика”
тотожний з термінами „теорія навчання”, „теорія навчання і освіти”.
Як галузь педагогіки або як окрему навчальну дисципліну дидактику вивчають в
педагогічних училищах, педагогічних коледжах, педагогічних інститутах, педагогічних
університетах, тобто в тих навчальних закладах, які здійснюють підготовку фахівців
педагогічної діяльності.
Предметом вивчення дидактики є процес навчання та зміст дошкільної, загальної
середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної освіти та їх науково-
методичне забезпечення.
Дидактика як галузь педагогіки розглядає такі питання:
1. Суть процесу навчання.
2. Принципи навчання.
3. Зміст освіти.
4. Методи і засоби навчання.
5. Форми організації навчання.
6. Контроль навчально-пізнавальної діяльності учнів.
7. Оцінювання навчальних досягнень учнів.
Основні завдання дидактики:
 визначення мети і завдань навчання на сучасному етапі розвитку суспільства;
 визначення змісту освіти відповідно сучасних вимог суспільства;
 обгрунтування та впровадження нових технологій навчання;
 підготовка стандартів загальної середньої та професійної освіти;
 підготовка навчальних підручників та посібників відповідно освітніх стандартів та
оновленого змісту освіти;
 комп’ютеризація навчального процесу;
 обґрунтування нових та модернізація наявних форм та методів навчання.
 Дидактика має взаємозв`язки з багатьма науками. Вона тісно пов`язана з
філософією, логікою, соціологією, але, насамперед, з фізіологією людини, віковою та
педагогічною психологією. Так філософія слугує грунтом для розробки дидактикою принципів
особистісно-орієнтованого навчання, вікова фізіологія забезпечує дидактику розумінням
механізмів надзвичайно складних фізіологічних процесів, вікова і педагогічна психологія
допомагає педагогу організувати навчання з урахуванням закономірностей психіки дитини.
Особливо тісні зв`язки дидактики з науковою теорією національного виховання, бо перш ніж
обґрунтовувати і визначати зміст освіти, розробляти різні варіанти навчальних планів і
програм, навчальних підручників і посібників, необхідно з`ясувати, якими знаннями,
уміннями і якостями особистості повинен володіти вихованець, учень, студент, слухач як
майбутній чи діючій спеціаліст у різних сферах матеріального і духовного виробництва.
Основними категоріями дидактики є:
 навчання – процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання,
набуває вмінь і навичок;
 освіта – процес і результат засвоєння системи знань, умінь і навичок і досягнення
певного рівня освіченості;
 процес навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя і учнів, у ході якої здійснюється
освіта, виховання, розвиток учнів;
 викладання – організація та управління вчителем пізнавальної діяльності учнів;
 учіння – власна навчальна діяльність учнів, спрямована на оволодіння знаннями,
вміннями, навичками та способами їх здобуття;
 знання – факти, відомості, наукові теорії, закони, поняття, закріплені у свідомості
людини.
Дидактика виділяє такі види знань:
- основні терміни і поняття;
- факти щоденної дійсності і наукові факти;
- основні закони науки;
- теорії;
- знання про способи діяльності;
- оцінні знання;
 уміння – здатність учня на належному рівні виконувати певні дії, використовуючи
засвоєнні знання;
 навички – звичне, доведене до автоматизму виконання учнем певних дій(доведені до
автоматизму уміння);
 принципи навчання– дидактичні вимоги до діяльності вчителя в процесі навчання;
 методи навчання – способи взаємодії вчителя і учнів на уроці;
 форми навчання – способи організації навчальної діяльності за певною структурою і
видами діяльності. Основною формою навчання в школі є урок.

2. З історії розвитку дидактики

Сучасна дидактика – один з основних розділів педагогіки; вона виокремилася в
самостійну наукову галузь із системи філософських знань на початку XYII століття завдяки
англійському філософу Франсісу Бекону (1562-1626).
Вважається, що термін дидактика запровадив німецький педагог Вольфганг
Ратке (1571-1635), який так назвав наукову дисципліну, що досліджує теоретичні засади
навчання.
Засновником дидактики був Я.А.Коменський. Як педагог-практик він увійшов в
історію завдяки своїм пропозиціям щодо організації шкільного навчання, розробкою
оригінальних навчальних посібників.
Його фундаментальна праця ”Велика дидактика» досі має велике науково-педагогічне
значення. Ще у 17 столітті Я.А.Коменський обґрунтував принцип природовідповідності
навчання і виховання, класно-урочну систему навчання: поділ учнів одного віку на класи, а
навчального часу – на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденні заняття – на
45-хвилинні уроки та 10-20-хвилинні перерви. Йому також належать концепції предметної
системи викладання з певними програмами іспитів наприкінці року, а також
професіоналізму вчителів (до того часу їхня підготовка обмежувалася знанням предмета,
вони не розумілися на методиці викладання).
 З підручників для навчання найбільшої популярності набули такі: “Відкриті двері мов
і всіх наук“, де вперше поєднувалося освоєння латинської мови з вивченням довкілля, і “Світ
чуттєво-сприйманих речей у малюнках “, яка, була ілюстрованою дитячою енциклопедією
первинних знань. Цю книгу було перекладено багатьма мовами, в тому числі й російською, і
понад 150 років вона була кращим підручником для початкового навчання.
Вагомий внесок у розвиток дидактики зробив Г.С.Сковорода. Введене ним
поняття “сродної праці “, тобто праці за покликанням як засобу самореалізації особистості, є
співзвучним із сучасними дидактичними концепціями. Успіх, на його думку, залежить не від
масштабу ролі, а від її відповідності внутрішнім здібностям виконавця. “Натура – се єдиний і
справжній учитель. Не перешкоджуй їй, а тільки розчищай доріжку. Учитель – то є
служитель натури. Учити і учитися потрібно … до цього прихильна людина: се дає
сердешний спокій і задоволення собою, своїм становищем, своєю статтю “.
На рубежі 18 – 19 століть, коли світська школа вже мала пріоритет над конфесійною, в
дидактиці склалася теорія формального, а згодом – матеріального виховання й освіти.
Автором теорії формальної освіти є Й.Ф.Гербарт – німецький філософ і
педагог, який вважав, що світ складається з простих “реалів “ – елементів і зв’язків та їх
поєднання. Тому обсяг свідомості людини є обмеженим, і його можна формувати чотирма
ступенями навчання:
 на першому ступені (“ясність “) застосовується первинне ознайомлення учня з предметом
пізнання;
 на другому (“асоціація “) встановлюється зв'язок нових елементів знань з попередніми,
відомими;
 на третьому (“система “) використовується таке компонування матеріалу, яке подає його у
вигляді правила чи закону;
 нарешті, на четвертому ступені (“метод “) відбувається застосування набутих знань на
прикладах, під час розв’язання вправ, завдань, тренувань.
Цю теорію було покладено в основі гімназичної освіти в Росії.
Теорію матеріальної освіти обґрунтував англійський філософ Гербарт
Спенсер (1820-1903). Оскільки система Й.Ф.Гербарта була орієнтована на підготовку
інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти, то система Г.Спенсера була спрямована
передовсім на підготовку спеціалістів-практиків-кваліфікованих техніків і робітників.
Дидактичні основи матеріальної освіти ґрунтувалися на необхідності п’яти видів людської
діяльності: самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання
соціальних функцій, дозвілля.
Засновником української дидактики був великий
педагог К.Д.Ушинський, який вважав себе українцем, багато часу працював і жив в
Україні, похований у Києві. Він створив цілісну дидактичну систему на науково-
матеріалістичній основі. Запропонувавши модель дидактичного процесу й чітко визначивши
дві основні мети, що реалізуються одночасно, - оволодіння системою наукових знань і
розвиток розумових здібностей, - Ушинський розробляє психологічно аргументовані
технології навчання грамоті, розвитку мислення, обґрунтовує умови ефективного перебігу
процесу засвоєння знань, педагогічної взаємодії вчителів і учнів, що реалізується засобами
спонукання дітей до самостійної та активної пізнавальної діяльності.
Ці дві мети, на його думку, і є сутністю процесу навчання. Розум розвивається лише в
процесі засвоєння знань. Він – не що інше, як добре організована свідомість. Тому однобічне
захоплення завданням розвитку розуму без зв’язку із засвоєнням знань, так само як і
завданням забезпечення готових знань без уваги до розвитку розуму, суперечить законам
розвитку свідомості людини. Ушинський формулює важливе положення: розвивати розум
взагалі – справа неможлива, бо розум, або, краще сказати, свідомість збагачується лише
примноженням фактів і переробкою їх. У цьому твердженні виражений закономірний
зв'язок між вивченням матеріалу, характером діяльності свідомості та зміною свідомості,
тобто закономірність розвитку свідомості в навчанні.
Польський педагог і психолог Ян Владислав Давід (1859-1914) на основі
аналізу праць Ушинського описав його дидактичну систему, побудовану на психологічному
фундаменті, яка функціонує без особливих змін протягом тривалого часу. Вона включала
три психічні процеси:
1) сприймання в умовах безпосереднього пізнання;
2) внутрішню переробку – уявлення, розуміння, узагальнення і висновки, тобто
опосередковане пізнання;
3) моторну реакцію або дію: рухи, міміку, мову, письмо, вчинки.
Дидактична діяльність наповнилася компонентами актуальними й досі.
Це:
 підготовка апперцепції, а нині – актуалізація досвіду, набутого через спілкування з
природою і людьми, а також знань, засвоєних раніше у школі;
 подання конкретного матеріалу:
 демонстрація предмета в цілому й окремих його частин,
 розпізнання властивостей предмета,
 визначення міри врахування його частин та властивостей;
 зіставлення і множинна асоціація, а нині – систематизація вивченого;
 узагальнення;
 застосування.
Замість кількості, форми та слова як універсального засобу навчання за Гербартом,
Ушинський, а пізніше Давід постулюють сприймання, слово, дію, розуміючи під
сприйманням “отримання вражень від самих предметів” не так кількісно, як з огляду на їхню
якість: рух, розвиток, оптичні та акустичні властивості.
Помітною постаттю в Україні в XIX столітті був О.В.Духнович – український
письменник, культурний діяч, педагог. Він створював підручники для народних шкіл,
широко проводив культурно-освітню роботу. Написав буквар “Книжица читальная для
начинающих”, підручник з географії “Краткий землепис для молодих русинів”, посібник з
історії. Виступав за створення початкової школи в кожному селі, за освіту рідною мовою.
Микола Іванович Пирогов (1810-1881) – славнозвісний учений-хірург, діяч
народної освіти України, педагог – як попечитель Київського навчального округу сприяв
організації недільних шкіл, був ініціатором створення університету в Одесі, відіграв важливу
роль у розвитку Київського університету, виступав проти обмеження прав на освіту за
соціальним станом та національною ознакою, ранньої спеціалізації, захищав
загальноосвітню школу як основну ланку системи освіти. Він цілеспрямовано прагнув
підпорядкувати вирішення всіх методичних питань головному завданню – формуванню
людини, її розумовому й духовному розвиткові.
Автором низки підручників був Борис Грінченко (1863-1910). Незважаючи на
заборону, він викладав українською мовою, в 1905-1907 роках видав “Словарь украинского
языка” в 4 томах, а також “Українську граматику до науки читання й писання” (1907 р.).
У XIX столітті в Європі вагомий внесок у дидактику зробив німецький педагог-демократ,
визначний діяч у галузі народної школи й педагогічної освіти Ф.А.Дістервег, який, як і
Ушинський, відстоював прогресивні принципи дидактики. Основними принципами
виховання вважав природовідповідність, культуровідповідність і самодіяльність, розробив
дидактику розвивальногого навчання.
Світова дидактика першої половини XX століття розвивалася на філософських засадах
прагматизму. Американський психолог і педагог Джон Дьюї (1859-1952) заснував
педоцентризм, який полягає в керуванні практичним досвідом, навчанні без програм,
широкій дитячій і вчительській самостійності.
Школа, на його думку, має бути “пристосована до суспільного життя” та сприяти
розвиткові “американського” способу “цього життя”. Він, як і Давід, підкреслював єдність
чуттєвого й інтелектуального в пізнанні, сформулював вимогу про залучення дітей до
практичної діяльності як основи і гаранту ефективності учіння.
Найвидатнішим українським дидактиком-практиком 50-60-х років XX століття
став В.О.Сухомлинський – засновник гуманістичної, новаторської педагогіки.
У цей же час в Україні плідно працювали: С.Х.Чавдаров (1892-1962) – досліджував
проблеми політехнічної освіти, формування наукового світогляду, педагогічної майстерності
учителя, вивчав педагогічну спадщину К.Д.Ушинського, Т.Г.Шевченка,
І.Франка; В.І.Помагайба (1892-1972) – досліджував проблеми дидактики, принципи, закони
й методи організації навчального процесу, автор підручників для початкової
школи; Г.С.Костюк (1899-1982) – досліджував навчально-виховний процес, вплив навчання
на розвиток особистості учня, проблеми педагогічної психології, розвитку мислення і
здібностей в учнів, автор багатьох праць із теорії та історії психології, Я.Б.Рєзник (1892-1952)
– досліджував проблеми дидактики; А.М.Алексюк – досліджує проблеми педагогіки
середньої та вищої школи.
Подальший розвиток започаткованих С.Х.Чавдаровим, Я.Б.Рєзником, В.І.Помагайбою
та В.О.Онущуком дидактичних досліджень знайшли свій розвиток у діяльності наукових
шкіл провідних дидактів України – академіка О.Я.Савченко та професора І.П.Підласого.
Результатом праці Савченко є підручник “Дидактика початкової школи”, І.П.Підласого –
підручник “Педагогіка “.
Отже, дидактика як галузь педагогічної науки має свою історію. Знання і
усвідомлення педагогами провідних тенденції її становлення і розвитку дає можливість, по-
перше, науково організовувати та здійснювати свою викладацьку діяльність та навчально-
пізнавальну діяльність учнів; по-друге, оптимально визначати методологічні, теоретичні та
методичні основи сучасного особистісно орієнтованого навчального процесу.

3. Дидактика і методики викладання навчальних предметів, їх взаємозв`язок

Тривалий час дидактика була єдиною галуззю педагогіки, яка досліджувала теорію і
методику навчання. Проте, вона була не в змозі розкрити особливості навчальної роботи по
кожному навчальному предмету(не можна одними й тими ж методами викладати математику і
образотворче мистецтво, мову і музику тощо). Тому з дидактики стали виділятися
особливі педагогічні дисципліни – методики вивчення конкретних навчальних
предметів(методика викладання рідної мови, методика викладання математики, методика
викладання природознавства, методика викладання образотворчого мистецтва та інші). Їх ще
називають предметні методики, часткові методики, конкретні методики. Власне предметні
методики і розглядають особливості вивчення конкретних навчальних предметів.
Внаслідок такого виокремлення методик, дидактика стала обґрунтовувати
загальнотеоретичні питання навчання, а предметні методики конкретизують особливості
вивчення того чи іншого навчального предмету.
Так, загальнодидактичними є поняття принципів, методів, форм навчання тощо. В
той же час структура уроків з різних навчальних предметів, конкретні методи, засоби,
прийоми, які використовують у викладанні різних предметів є специфічними для даних
предметів. Відповідно їх вивчають предметні методики.
Дидактика співвідноситься з конкретними методиками, як теорія з практикою, а також
як теорія з теорією, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогіки.
Відповідно, дидактика і предметні методики розвиваються в тісному взаємозв`язку,
доповнюючи і збагачуючи одна одну.