1.

Методична робота в школі — спеціально організована діяльність педагогічного колективу, що створює умови
для підвищення майстерності педагога.

Індивідуальна форма методичної роботи. Вона є складовою самоосвіти вчителя, здійснюється за індивідуальними
планами з урахуванням його професійних потреб, результатів взаємооцінки, рекомендацій керівництва школи,
досвідчених педагогів. Змістом її є систематичне вивчення психолого-педагогічної, наукової літератури, участь у роботі
шкільних, міжшкільних та районних методичних об'єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань, розробка
проблем, пов'язаних з удосконаленням навчально-виховної роботи, проведення експериментальних досліджень,
огляд і реферування педагогічних та методичних журналів, збірників та ін.
У процесі самоосвіти педагог має подбати про зв'язок змісту індивідуального плану з проблемою, над якою працює
педагогічний колектив, удосконалення знань та умінь, необхідних для успішного викладання певного навчального
предмета, підвищення власної педагогічної майстерності, ефективність самоосвіти залежатиме від того, наскільки
педагог буде послідовним у своїх стараннях. Важливим є постійне ускладнення змісту і форм роботи над собою,
забезпеченні конкретних її результатів. Ними можуть бути написання реферату, повідомлення на семінарі, науково-
практичній конференції, виступ на засіданні педради, публікація в періодиці тощо.

Колективні й групові форми методичної роботи. Методична рада. Об'єднує всіх педагогів школи, очолює її
найчастіше директор або завуч. Методична рада обговорює і обирає варіанти змісту освіти (навчальні плани,
програми, підручники тощо), форми і методи навчально-виховного процесу та способи їх реалізації. В її компетенції —
організація роботи з підвищення кваліфікації та майстерності педагогічних кадрів, розвитку їх творчої ініціативи,
впровадження досягнень науки і передового педагогічного досвіду, взаємодія школи з науково-дослідними
установами, добровільними товариствами, творчими спілками тощо.
Методичні об'єднання (комісії) вчителів. Вони покликані забезпечити ознайомлення педколективу з новою
педагогічною інформацією, передовим досвідом, сприяти впровадженню їх у навчально-виховний процес. Створюють
їх при методичній раді школи, на свої засідання вони збираються один-два рази на чверть. Особливий напрям їх
діяльності — вивчення, узагальнення і запровадження вітчизняного та зарубіжного передового педагогічного досвіду.
Цій меті підпорядковують різні форми своєї роботи, в тому числі й конкурси кращих методичних розробок, тематичні
науково-практичні конференції тощо.
Об'єднання бувають не тільки предметними (цикловими), але й профільними, наприклад, методичне об'єднання
класних керівників, вихователів груп подовженого дня, учителів початкових класів, керівників гуртків за інтересами та
ін.
Взаємовідвідування уроків. Сприяє підвищенню майстерності вчителя. Відвідування молодим вчителем уроків
досвідченого колеги збагачує його методичний досвід. Досвідчений педагог, відвідавши урок початківця, зможе
виявити сильні та слабкі місця в його манері ведення уроку, дати відповідні поради, а інколи й запозичити у
молодшого колеги корисне для себе.
Єдиний методичний день. Проводять його один раз на чверть для всіх педагогів школи. Напередодні випускають
тематичний бюлетень, організовують виставку методичних розробок, творчих робіт учителів і учнів школи, нової
психолого-педагогічної літератури. У програмі заходів такого дня — відкриті уроки і позакласні заняття, розгорнутий
аналіз та обговорення їх, огляд нової методичної літератури, підбиття підсумків (засідання “круглого столу” або прес-
конференція).
Методичні семінари-практикуми. Орієнтовані вони на забезпечення єдності теоретичної та практичної підготовки
вчителя, стимулюють їх самоосвітню діяльність, інтеграцію у сферу педагогічних інновацій. Спрямовані на вивчення
сучасних педагогічних теорій, аналіз власного досвіду. Опрацьовані матеріали оформляють у вигляді доповідей,
рефератів.
Школа передового досвіду. Реалізує цілі й завдання індивідуального та колективного наставництва. Основне її
призначення полягає в методичній допомозі досвідченого вчителя менш досвідченим колегам. Формується вона на
добровільних засадах. Цінність її роботи в двосторонній ефективності. Керівник школи, відвідуючи уроки вчителів,
консультуючи їх щодо планування, методики й технології уроку, обговорюючи теоретичні проблеми освіти,
удосконалює й власну педагогічну майстерність, переконується в правильності педагогічних позицій. А вчителі мають
змогу безпосередньо вивчати творчу лабораторію педагога-майстра.
Школа молодого вчителя. Завдання її полягає у сприянні професійному становленню учителів-початківців. Як
правило, їх роботою опікується досвідчений вчитель або керівник школи. Здебільшого зосереджується на питаннях з
техніки та методики проведення уроку, позакласного заняття, планування роботи класного керівника, інших аспектах
психологічного та професійного самоутвердження молодого педагога.
Проблемні (інноваційні) групи. Виникають за ініціативи керівників школи, учених-педагогів, учителів. Спрямовують
свої зусилля, на вивчення, узагальнення й поширення передового досвіду як у своїй школі, так і поза нею. Якщо
проблемна група розробляє та впроваджує свої концепції або методичної знахідки, то вона орієнтується на основні
вимоги науково-дослідної роботи, зосереджуючись на обґрунтуванні проблеми й теми дослідження, формулюванні
гіпотези, визначенні основних етапів дослідження та передбаченні проміжних результатів. Важливим при цьому є
вибір методів дослідження, визначення контрольних та експериментальних класів. Здебільшого проблемні
(інноваційні) групи працюють під науковим керівництвом викладачів вищих навчальних закладів, співробітників
науково-дослідних інститутів.
Науково-педагогічна конференція. Організовують її за підсумками роботи на певному проміжку часу або після
завершення певного етапу роботи. Автори повідомлень інформують колег про результати своїх пошуків. Творчі звіти
вчителів. Проводять перед атестацією педагогічних працівників. Учитель у звіті про свій методичний доробок
знайомить з власним досвідом.
Творчі звіти, конференції, семінари проводять на базі кращих (опорних) шкіл району, міста.

2. Методи організації навчально-пізнавальної діяльності - сукупність методів, спрямованих на передачу і

засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок.

До них належать словесні, наочні й практичні методи навчання.

Словесні методи навчання
Розрізняють такі словесні методи навчання: пояснення, розповідь, лекція, бесіда, робота з книгою.
Пояснення - словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів тощо.
Метод пояснення переважно використовують під час викладання нового матеріалу, а також у процесі закріплення,
особливо тоді, коли вчитель бачить, що учні щось не зрозуміли.
Розповідь - послідовне розкриття змісту навчального матеріалу.
Кожен тип розповіді повинен відповідати ряду педагогічних вимог:
· містити лише достовірні, науково перевірені факти;
· включати достатню кількість яскравих і переконливих прикладів, фактів, що доводять правильність наведених
положень;
· мати чітку логіку викладу;
· бути емоційною;
· викладатися простою і доступною мовою;
· виражати особисту оцінку і ставлення вчителя до подій і фактів.
Лекція - усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу. Її практикують
у старших класах.
Бесіда — метод навчання, що передбачає запитання-відповіді.
Робота з підручником - організація самостійної роботи учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко
осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.
Наочні методи навчання
До наочних методів навчання відносять: метод ілюстрацій, метод демонстрацій, метод самостійного
спостереження.
Ілюстрування – полягає в показі ілюстративних посібників: плакатів, карт, картин, малюнків на дошці та ін.
У навчальному процесі нерідко ілюструють предмети в натурі (рослини, живі тварини, мінерали, техніку та ін.),
зображення об'єктів, що вивчаються (фотографії, картини, моделі та ін.), схематичні зображення предметів вивчення
(географічні, історичні карти, графіки, схеми, діаграми тощо). Такі ілюстрації допомагають учням ефективніше
сприймати навчальний матеріал, формувати конкретні уявлення, точні поняття.
Демонстрування - використання приладів, дослідів, технічних установок та ін. Цей метод ефективний, коли всі учні
мають змогу сприймати предмет або процес, а вчитель зосереджує їхню увагу на головному, допомагає виділити
істотні сторони предмета, явища, роблячи відповідні пояснення.
Самостійне спостереження - безпосереднє сприймання явищ дійсності.
Практичні методи навчання
 Передбачають різні види діяльності учнів і вчителя, але потребують великої самостійності учнів у навчанні. До них
належать наступні методи навчання: вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, графічні роботи, дослідні роботи.
Вправи - багаторазове повторення певних дій або видів діяльності з метою їх засвоєння, яке спирається на розуміння
і супроводжується свідомим контролем і коригуванням. Використовують такі види вправ: підготовчі - готують учнів до
сприйняття нових знань і способів їх застосування на практиці; вступні - сприяють засвоєнню нового матеріалу на
основі розрізнення споріднених понять і дій; пробні - перші завдання на застосування щойно засвоєних знань;
тренувальні - набуття учнями навичок у стандартних умовах (за зразком, інструкцією, завданням); творчі - за змістом і
методами виконання наближаються до реальних життєвих ситуацій; контрольні - переважно навчальні (письмові,
графічні, практичні вправи).
Лабораторні роботи - вивчення у шкільних умовах явищ природи за допомогою спеціального обладнання. Цінність
лабораторних робіт у тому, що вони сприяють зв'язку теорії з практикою, озброюють учнів одним із методів
дослідження в природних умовах, формують навички використання приладів, вчать обробляти результати
вимірювань і робити правильні наукові висновки і пропозиції. Організаційно такі роботи проводять у формі
фронтальних занять або індивідуально.
Практичні роботи - за характером діяльності учнів близькі до лабораторних робіт. Вони передбачені навчальними
програмами, їх виконують після вивчення теми чи розділу курсу. Практичні роботи мають важливе навчально-
пізнавальне значення, сприяють формуванню вмінь і навичок, необхідних для майбутнього життя та самоосвіти.
Виконання таких робіт допомагає конкретизації знань, розвиває вміння спостерігати й пояснювати явища, що
вивчаються.
Графічні роботи - роботи, в яких зорове сприймання поєднане з моторною діяльністю школярів, креслення і схеми,
замальовки з натури або змальовування, робота з контурними картами, складання таблиць, графіків, діаграм.
Дослідні роботи - пошукові завдання і проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу
знань учнів. Їх застосовують у процесі вивчення будь-яких предметів, передусім на факультативних і гурткових
заняттях. Елементи пошуковості, дослідницької діяльності сприяють вихованню у них активності, ініціативи,
допитливості, розвивають їхнє мислення, спонукають до самостійних пошуків.
У практичній діяльності вчителя словесні, наочні та практичні методи навчання тісно взаємопов'язані.

3. Диференціація виховання — це поділ учнів класу на умовні мікрогрупи з однорідними психологічними

характеристиками.

Індивідуалізація виховання — система педагогічних відносин і дій, спрямованих на управління формування

особистості кожного учня. Педагогічний шлях до учня пролягає від загально-колективних дій через диференціацію до
індивідуалізації. Диференціація, може відбуватися за такими ознаками:
§ розумовими, коли мікрогрупи учнів виявляють здібності до гуманітарного, фізико-технічного, математичного,
природничого циклів. Учні таких мікрогруп часто переходять до гімназії, спеціальних шкіл з поглибленим вивченням,
вони виявляють надпрограмну ерудицію в певній сфері знань, зорієнтовані на професію, мають життєві плани,
розвинений інтелект або виявляють потяг до певного предмета, інтерес до нього;
§ трудовими — коли виявляється здібність учнів до певних видів праці, ремесел, оволодіння навичками
майстерності. Такі учні беруть участь у виготовленні виробів для шкільних виставок, мають чітку профорієнтацію на
певне матеріальне виробництво, робітничу чи селянську кваліфікацію;
§ економічними — учні виявляють здібності до комерційних операцій, бізнесу та торгівлі, вони бережливі,
передбачливі, вміло розраховують сімейний бюджет, рано заробляють гроші чесним шляхом;
§ теїстичними — ці учні схильні до релігії, прагнуть до майбутньої духовної кар'єри. Існують атеїстичні мікрогрупи, у
яких не визнають релігії;
§ естетичними — це учні, які спрямовують себе на активний розвиток своїх естетичних здібностей і смаків, вони
мають єдині погляди на рок-музику, ансамблі, солістів, а також на мистецтво, класичну спадщину в ньому. Вони
зорієнтовані або на професію митця, або на участь у художній самодіяльності, навчання в музичній школі тощо;
§ комунікативними —- вони відрізняють учнів за організаторським хистом, лідерством у колективі, відкритістю перед
людьми, профорієнтацією на певну організаторську (парламентську, депутатську) чи молодіжну роботу;
§ спортивними — ці здібності ведуть людину до кваліфікаційних досягнень у певних видах спорту, роблять
пріоритетним її заняття фізкультурою.
Існують й інші класифікації мікрогруп: сімейні мікрогрупи, поділ на мікрогрупи у зв'язку з проведенням вільного часу,
залежно від ставлення до політичного життя, політичної культури старшокласників.
 Диференційований підхід свідчить про глибину рівня виховної роботи школи, її адміністрації, педагогів. Він дає
можливість згуртувати навколо кожного адміністратора, вчителя групи учнів, що тяжіють до нього, додатково
працювати з ними на вищому від стандартного рівні, готувати їх до вступу до відповідного навчального закладу. Це
далеко не суцільно теоретична проблема, а суто практична робота, яка споконвіку проводиться в школах і не є зайвою
зараз, в умовах загальної і стандартної освіти.

4.
5. Домашня робота - самостійне виконання учнями навчальних завдань після уроків.
Їх виконують не тільки вдома, а й у школі, зокрема, в групах подовженого дня. Тому її ще називають
самопідготовкою. Необхідність домашніх завдань зумовлена тим, що знання, навички й уміння засвоюються не
відразу, а через періодичне повторення. Крім того, лише в домашній роботі учень може якнайкраще виявити,
випробувати свої можливості, набути уміння самостійно вчитися, переборювати труднощі.
Домашні завдання - це не лише виучування поясненого на уроці, виконання вправ, розв'язання задач тощо. Вони
передбачають і самостійне вивчення нового матеріалу, особливо в середніх і старших класах. Для того, щоб домашня
навчальна робота була ефективною, учні повинні бути уважними і спостережливими, вміти запам'ятовувати,
користуватися мисленнєвими операціями, цінувати і розподіляти час, фіксувати прочитане, побачене, почуте (тези,
конспект, реферат, анотацію, рецензію та ін.), писати твори, виготовляти наочні посібники та ін.
Домашня навчальна робота учнів вимагає передусім чіткого і правильного нормування. Перевантаження шкодить
фізичному і розумовому розвитку школярів, негативно впливає на їх навчання і виховання. Визначаючи обсяг
домашньої роботи, виходять із загальних положень щодо терміну її виконання: 1 клас - до 1 год.; 2-3 класи - до 1,5
год.; 4-5 класи - до 2 год.; 6-7 класи -до 2,5 год.; 8 клас - до 3 год.; 9-12 класи - до 4 год. Цей обсяг не повинен
перевищувати третини від того, що зроблено на уроці у 1-7 класах і половини - у 8-12 класах. Напередодні вихідних і
святкових днів домашніх завдань учням не задають.
На практиці використовують різні види домашньої навчальної роботи: робота з текстом підручника (читання,
відтворення матеріалу, ознайомлення з новим текстом, виписування незрозумілих виразів, зворотів); виконання
письмових і графічних робіт (написання переказів, творів, виготовлення креслення, малюнків, заповнення контурних
карт та ін.); виконання усних вправ (підбір прикладів на правила, вивчення хронологічних таблиць та ін.); самостійна
практична робота, яка вимагає певних спостережень (за рослинами, тваринами, вивчення рельєфу місцевості, явищ
природи, творів мистецтва); виконання різноманітних вправ і розв'язання задач; читання статей, науково-популярних
журналів; проведення дослідів; заучування напам'ять правил, цитат, віршів.
Домашні завдання мають бути чітко сплановані, своєчасно повідомлені на уроці (завдання дається при зосередженні
уваги всіх учнів). Вчитель повинен визначити зміст домашнього завдання (воно має бути зрозумілим усім учням),
провести інструктаж щодо його виконання (що і як робити вдома), систематично перевіряти, оцінювати їх виконання.
Він має забезпечувати диференційований підхід до визначення змісту й обсягу домашніх завдань з урахуванням
індивідуальних особливостей учнів, їх запитів та інтересів; використовувати творчі завдання, які приваблювали б учнів
новизною і цікавістю, стимулювали до пошукової діяльності.
 Обов'язок учителів і батьків - створити дитині належні умови для виконання домашніх завдань. Вона повинна мати
вдома своє робоче місце, необхідні посібники, старатися виконувати завдання в день, коли отримала.

6. Закономірності навчання — стійкі педагогічні явища, які базуються на повторюваності фактів, навчальних дій
і є теоретичною основою принципів навчання.
Дидактичні закономірності відображають стійку залежність між елементами навчання — діяльністю вчителя,
діяльністю учнів та змістом навчання.
У сучасній педагогіці виділяють декілька закономірностей процесу навчання.
1. Обумовленість навчання суспільними потребами. Вона відображає стан розвитку держави, економіки та
культури, матеріалізується у тій частині національного доходу, яку виділяє держава на розвиток освіти. Знання цієї
закономірності допомагає усвідомити, що навчальний процес має бути спрямований на розвиток інтелекту
особистості, її творчих здібностей, уміння жити і працювати в соціальному середовищі. Ця закономірність передбачає,
що в незалежній Україні найкраще має жити високоосвічена, висококваліфікована, розумна людина.
2. Залежність навчання від умов, в яких воно відбувається. Виявом цієї закономірності є стан навчально-технічної
бази, наявність у вчительському колективі спеціалістів, чия кваліфікація, талант відповідають найвищим стандартам і
які визначають особливості навчального процесу в школі.
Відчутно впливають на це побутові умови життя вчителя, його фінансова забезпеченість, оснащення школи
технічними засобами навчання.
3. Взаємозалежність процесів навчання, освіти, виховання, розвитку особистості. Вона матеріалізується через
уміння організовувати навчальний процес на засадах гуманізму (доброти, людяності) з урахуванням свідомої
дисципліни учня, формування позитивних його якостей словом і власним прикладом; індивідуальний підхід до
кожного учня на основі його інтересів, зацікавленості щодо отримання знань, розвитку творчих здібностей.
4. Взаємозв'язок навчальних і реальних пізнавальних можливостей учня. В основі цієї закономірності той факт, що у
центрі навчального процесу є учень, який володіє певними можливостями для вдосконалення своїх здібностей та
здобуття знань.
5. Єдність процесів викладання і навчання. Свідчить про спільну діяльність вчителя та учня, за якої у процесі
навчання розвивається не тільки учень, а й вдосконалює свої професійні навички вчитель.
6. Взаємозалежність завдань, змісту, методів і форм навчання в навчальному процесі. Усвідомлення її зобов'язує
вчителя до врахування у своїй роботі досягнень педагогічної науки.

Принципи навчання - це система основних вимог, що спрямовують навчальний процес на досягнення поставлених
педагогічних цілей на основі врахування закономірностей цього процесу.
Дидактичні принципи навчання у ВНЗ:
гуманістична спрямованість;
науковість;
систематичність і послідовність;
наочність;
доступність, дохідливість викладання;
демократизація;
диференціація навчального процесу;
індивідуальний підхід до студентів;
оптимізація навчального процесу та ін.
До специфічних рис навчального процесу слід віднести такі: вивчається наука, а не її основи; зближуються самостійна
робота студентів і науково-дослідницька робота викладачів; поєднується наукове і навчальне в діяльності викладача
вищої школи; глибше виражається професіоналізація дисциплін порівняно з середньою школою. Дотримання
сукупності принципів забезпечує ефективність процесу навчання.
7. Семінарські заняття — обговорення класним колективом підготовлених учнями доповідей, рефератів,
повідомлень, головних питань з основного розділу (чи кількох розділів).
Семінари сприяють формуванню вміння самостійно засвоювати знання, аналізувати, синтезувати, абстрагувати,
конкретизувати, узагальнювати, розвивають увагу, мислення, інтерес до навчального предмета. Проводять їх
здебільшого у старших класах. У них беруть участь всі учні класу. Семінари складаються з двох взаємопозв'язаних
ланок — самостійного вивчення учнями матеріалу та обговорення результатів їх самостійної пізнавальної діяльності.
 Семінарські заняття поділяють на підготовчі (просемінарські), власне семінарські заняття (9—11 клас), міжпредметні
семінари-конференції.
Практикум — форма навчального процесу, за якою учні самостійно виконують практичні та лабораторні роботи,
застосовуючи знання, навички й уміння.
Проводять їх із предметів фізико-математичного і природничо-біологічного циклів після вивчення великих розділів
курсу.
Під час практикуму узагальнюють і систематизують теоретичні знання, дбаючи про їх практичне застосування,
оволодіння елементами дослідницької діяльності.
Просемінарське заняття є перехідною формою організації пізнавальної діяльності учнів: від уроку, через практичні й
лабораторні заняття, в структурі яких є окремі компоненти семінарської роботи, до власне семінарів. За навчальною
метою їх поділяють на семінари-повторення та систематизації знань, умінь і навичок; семінари вивчення нового
матеріалу; комбіновані (змішані) семінари. Кожна з цих груп поділяється на семінари-бесіди, семінари-обговорення,
комбіновані семінари. Перша група просемінарських занять за структурою, способом проведення мало чим
відрізняються від звичайних уроків, наступні більш наближені до семінарів.
Власне семінарські заняття проводять у IX—X класах. За дидактичною метою виділяють: семінари вивчення нового
матеріалу, семінари узагальненого повторення, комбіновані; за способом проведення: розгорнуті бесіди,
коментоване читання, доповіді та повідомлення, вирішення завдань, комбіновані семінари.
Методична особливість семінару-розгорнутої бесіди полягає в тому, що його тему поділяють на невеликі за обсягом,
органічно пов'язані між собою, питання, вирішення одного з яких веде до вирішення наступного. Бесіда починається з
постановки питання. Після закінчення виступу доповідача учаснику ставлять додаткові питання, за необхідності
учитель надає можливість бажаючим доповнити відповідь товариша. Завдяки цьому бесіда з одним учнем поступово
переходить у бесіду з усім класом.
Семінар-доповідь покликаний розкрити певну проблему у вигляді тез та аргументів. Перед його проведенням
учитель визначає опонентів, рекомендує учням літературу за темою, допомагає скласти план і тези виступу. Доповідач
послідовно викладає свої думки, аргументує їх фактами, ілюструє прикладами. Схожі за змістом на семінар-доповідь
семінарські заняття, на яких обговорюються реферати і творчі письмові роботи учнів. Учитель організовує
взаєморецензування письмових робіт, знайомиться з роботами і рецензіями на них, відбирає найбільш вдалі роботи
для обговорення на занятті.
Головне завдання коментованого читання — навчити учнів глибоко розуміти, аналізувати і правильно тлумачити
текст. Учитель на конкретних прикладах демонструє учням, як правильно коментувати, уникаючи помилок.
Семінар-вирішення завдань проводять після засвоєння учнями матеріалу з певної теми чи розділу. Учитель
заздалегідь дає учням декілька завдань (з неповними чи зайвими даними) для самостійного вирішення, список
необхідної літератури. На семінарі учні аналізують правильні та неправильні, вдалі й невдалі рішення.
Семінар-диспут є проміжним видом між семінаром-розгорнутою бесідою та семінаром-доповіддю. Нова інформація
засвоюється в процесі обговорення протилежних поглядів. На консультації учитель дає питання, в яких повинні бути
явні чи приховані протиріччя. Це спонукає учнів думати, сперечатися, обстоювати власну точку зору. Учитель
спрямовує думки учнів за допомогою питань, доброзичливих реплік, конкретних зауважень, логічних міркувань,
переконує у правильності чи помилковості їх суджень.
Міжпредметний семінар є найскладнішим типом шкільного семінару, головне завдання якого — забезпечити
усвідомлення учнями міжпредметних зв'язків, систематизувати знання, вміння, навички, підбити підсумки роботи.
Відрізняється від звичайних семінарських занять масштабністю проблем, запропонованих для обговорення,
узагальненням та систематизацією навчального матеріалу з різних предметів. Міжпредметний семінар проводить
учитель предмета, питання якого є стрижневими у проблематиці заняття.
Проведенню практикуму передують уроки-повторення, узагальнення та систематизації матеріалу. На практикум
відводять 10—15 год. навчального часу протягом 2—3 тижнів (наприкінці півріччя або року). Для зручності їх
проведення учнів поділяють на групи. На початку практикуму викладач проводить інструктивне заняття, потім
повідомляє тему, мету і завдання, актуалізує опорні знання, навички і вміння учнів. Добір необхідного обладнання і
матеріалів, складання плану роботи відбувається теж під керівництвом учителя. Учні самостійно виконують завдання,
роблячи певні розрахунки й обчислення, креслення, проводячи спостереження, розв'язуючи геометричні задачі тощо.
Практикум завершується обговоренням і теоретичним обґрунтуванням одержаних результатів.
 8. Урок - організаційна форма навчання в межах класно-урочної системи, що характеризується відносною
завершеністю обмеженого в часі педагогічного процесу, який проводить учитель за певним розкладом із групою учнів
постійного складу, однакового віку і рівня підготовки.
Урок як основна форма освітньої діяльності має виконувати низку функцій:
1. Організаційну: забезпечувати організацію вихованців на пізнавальну діяльність у складі конкретного первинного
колективу.
2. Освітню: сприяти отриманню системи знань стосовно вимог загальної, політехнічної і професійної освіти.
3. Дидактичну: сприяти створенню оптимальних умов для оволодіння вихованцями методами і прийомами
самостійної пізнавальної діяльності.
4. Розвивальну: забезпечувати умови для розвитку інтелектуальних можливостей особистості як визначального
чинника становлення головного багатства окремої особистості і суспільства загалом.
5. Виховну: створювати оптимальні умови для розв'язання на уроці мікро завдань розумового, морального,
трудового, фізичного й естетичного виховання.
6. Перспективну: вибудовувати систему перспективних ліній з метою формування позитивних мотивів навчання й
життєдіяльності особистості.

Типи уроків:
Урок засвоєння нових знань. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних знань,
умінь і навичок, повідомлення теми, мети, завдань уроку; мотивація навчання школярів; сприймання і усвідомлення
учнями фактичного матеріалу; узагальнення і систематизація знань; підсумки уроку; повідомлення домашнього
завдання.
Урок формування умінь, навичок. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних
знань, умінь, навичок; повідомлення учням теми, мети, завдань і мотивація навчання; вивчення нового матеріалу,
вступні, мотиваційні, пізнавальні вправи; первинне застосування учнями знань (пробні вправи); самостійне
застосування учнями знань у стандартних ситуаціях (тренувальні вправи за зразком, інструкцією, завданням); творче
перенесення знань і навичок у нові ситуації (творчі вправи); підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
Урок повторення і закріплення. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних
знань, умінь, навичок; повідомлення теми, мети, завдань уроку і мотивація учіння школярів, самостійне виконання
учнями завдань під контролем і за допомогою вчителя; звіт учнів про роботу, одержані результати; підсумки уроку і
повідомлення домашнього завдання.
Узагальнюючий урок. Структура уроку: повідомлення теми, мети, завдань уроку та мотивація навчання школярів;
відтворення та узагальнення понять і засвоєння відповідної їм системи знань; узагальнення та систематизація
основних теоретичних положень, ідей науки; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
Контрольний урок. Структура уроку: повідомлення теми, мети, завдань уроку і мотивація навчання школярів;
перевірка знань учнів (усна, письмова, комп'ютерна); збирання виконаних робіт, їх перевірка, аналіз і оцінка; підсумки
уроку і повідомлення домашнього завдання.
Комбінований урок. Структура уроку: перевірка домашнього завдання; перевірка знань учнів; повідомлення теми,
мети, завдань уроку і мотивація навчання школярів; сприймання і усвідомлення учнями нового матеріалу;
осмислення, узагальнення і систематизація знань; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
9. Діяльність учнів але засвоєнню змісту освіти здійснюється в різних формах.
Латинське слово forma означає зовнішній обрис, зовнішній вигляд, структура чого-небудь. Стосовно навчання поняття
"форма" вживається в двох значеннях: форма навчання і форма організації навчання.
Форма навчання як дидактична категорія означає зовнішню сторону організації навчального процесу. Вона залежить
від цілей, змісту, методів і засобів навчання, матеріальних умов, складу учасників освітнього процесу та інших його
елементів.
Існують різні форми навчання, які поділяються за кількістю учнів, часом і місцем навчання, порядком його
здійснення. Виділяють індивідуальні, групові, фронтальні, колективні, парні, аудиторні та поза аудиторні, класні і
позакласні, шкільні і позашкільні форми навчання. Такі класифікації не є строго науковими, але дозволяють дещо
впорядкувати різноманітність форм навчання.
Індивідуальна форма навчання передбачає взаємодію викладача з одним учнем.
У групових формах навчання учні працюють в групах, створюваних на різних засадах.
 Фронтальна форма навчання передбачає роботу викладача відразу з усіма учнями в єдиному темпі і з загальними
завданнями.
Колективна форма навчання відрізняється від фронтальної тим, що учні розглядаються як цілісний колектив зі
своїми особливостями взаємодії.
При парному навчанні основна взаємодія відбувається між двома учнями.
Такі форми навчання, як аудиторні та поза аудиторні, класні і позакласні, шкільні і позашкільні, пов'язані з місцем
проведення занять.
10. Проблемне навчання – це така організація процесу навчання, основа якої полягає в утворенні навчальному
процесі проблемних ситуацій, визначені учнями проблем і їх самостійному або за допомогою вчителя розв’язанні.
Основними завданнями проблемного навчання є:
 розвиток мислення, здібностей учнів, їх творчих умінь;
 виховання активної творчої особистості, яка вміє бачити, ставити і вирішувати нестандартні проблеми;
 засвоєння учнями знань, умінь, які самостійно здобуті в ході активної пізнавальної діяльності.
Проблемне навчання (як і будь – яке інше навчання) може сприяти реалізації двох цілей:
1) сформувати в учнів необхідну систему знань, умінь та навичок;
2) досягти високого рівня розвитку школярів, розвитку здатності до самонавчання, самоосвіти.
Обидва ці завдання можуть бути реалізовані з великим успіхом саме при проблемному навчанні, оскільки засвоєння
навчального матеріалу відбувається в ході активної пошукової діяльності учнів, у процесі розв’язання ними системи
проблемно–пізнавальних завдань.
За класифікацією Лернера І.Я. до методів проблемного навчання належать:
1. Проблемний виклад знань.
Сутність його полягає в тому, що вчитель розкриває «ембріологію істини» конкретної науки, демонструє еталон
проблемного мислення, коли ставить проблемні питання й сам їх вирішує (так, наприклад, до початку публічної лекції
«Про життя рослин» К.А. Тимирязєв поставив питання «Чому корінь і стебло ростуть у протилежні боки?», але готової
відповіді не дав одразу, а розповідав, яка наука йшла до істини, повідомляв про різні гіпотези, досвіди для виявлення
причини цього явища).
2. Частково-пошуковий (або евристичний) метод.
Учитель створює проблемну ситуацію, сам формулює проблему та залучає школярів до її вирішення.
Для цього він готує систему проблемних запитань, які спираються на певну базу знань учнів, але вони викликають
інтелектуальні утруднення в учнів, вимагають цілеспрямованого розумового пошуку. Учитель спрямовує їх пошуки,
потім робить висновки, спираючись на відповіді школярів.
3. Пошуковий метод, коли вчитель формує проблему, а школярі повністю самостійно її вирішують.
4. Дослідницький метод, який передбачає, що учні самі, за умов проблемної ситуації, бачать проблему, формулюють її
та вирішують. Це найскладніший для учнів метод, що вимагає виявлення їх активності, самостійності, творчих
здібностей, бо «сформулювати, в чому питання, - означає вже піднятися до відомого розуміння», - зазначає психолог
С.Рубінштейн.

11. Програмоване навчання – навчання з використанням програми управління процесом засвоєння ЗУН і
відповідно контролю за ним.

Види: машинне і безмашинне програмування.

Лінійне програмування – розподіл навчального матеріалу на невеликі частини – кроки, перевірка засвоєння кожної
частини, опрацювання учнем всього матеріалу в заданій послідовності (Б.Скіннер).
Розгалужене програмування – учень опрацював відносно закінчену частину навчального матеріалу (ця частина тут
більша, ніж крок у Скіннера), у відповіді на питання може допустити помилку. Помилки можуть бути різними, їх слід
передбачити і записати декілька варіантів можливих відповідей на питання. Ці відповіді пропонуються учню, він
обирає ту відповідь, яку вважає правильною. Після вибору учень в залежності від відповіді одержує вказівку про
подальшу роботу.
Позитивні сторони програмованого навчання:
- індивідуалізація навчання;
- створення особливих засобів мотивації навчання у вигляді покрокового закріплення;
- оригінальні методичні принципи розробки програмованих посібників і ТЗН;
 - міцне засвоєння знань;
- самостійність засвоєння знань.
Негативні:
- репродуктивний характер засвоєння знань;
- обмежує творчу діяльність учнів.
Працюючи над програмованим посібником, що побудований за лінійним принципом, всі учні, і сильні і слабкі,
опрацьовують матеріал підряд. Різниця лише в темпі опрацювання матеріалу.
При навчанні за розгалуженою програмою – диференціація. Засобом диференціації є завдання з вибором відповіді.
При лінійному – правильно чи ні виконав завдання, розгалуження – завдання з вибором відповіді і учень при цьому
одержує інформацію, зміст і призначення якої залежить від зробленого вибору.
Неправильні варіанти відображають помилки учнів, що пов’язані з можливими відхиленнями в ході міркувань.
Автори передбачають це і складають додаткові розв’язання до кожного варіанта відповідей.
Принцип розгладженого програмування дозволяє більше індивідуалізувати навчання.
Учень, що правильно відповідає, швидко рухається вперед, учні, що допускають помилки, будуть рухатися
повільніше, але вивчать додаткові пояснення і усунуть пробіли в своїх знаннях.
Засоби програмованого навчання:
- програмовані посібники різного дидактичного призначення;
- комп’ютер.
Різниця в техніці викладу навчальної інформації і завдань, одержання відповідей від учнів і повідомлення про
результат перевірки.

12. Освіта є складним феноменом і процесом, який охоплює послідовні етапи і такі взаємопов'язані змістові
напрями, як загальна, політехнічна, професійна освіта.
Загальна освіта. Завдання її — забезпечити здобуття учнями основних знань, формування мислительних умінь і
навичок.
Загальна освіта — сукупність знань основ наук про природу, суспільство, людину, її мислення, мистецтво, а також
відповідних умінь і навичок, необхідних кожній людині.
У середній школі загальна освіта охоплює такі рівні, як початкова, основна, повна освіта.
Початкова освіта. Вона забезпечує загальний розвиток дитини, вміння добре читати, писати, знання основ
арифметики, первинні навички користування книжкою та іншими джерелами інформації, формування загальних
уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та спілкування, основ гігієни, вироблення
перших трудових навичок.
Основна середня освіта. Цей рівень передбачає досконале оволодіння українською та рідною мовами, засвоєння
знань з базових дисциплін, можливість здобуття наступних рівнів освіти, мотиваційну готовність переходу до трудової
діяльності або набуття кваліфікації через різні форми професійної підготовки, формування високих громадянських
якостей і світоглядних позицій.
Повна середня освіта. Забезпечує цей рівень освіти поглиблене оволодіння знаннями з базових дисциплін та за
вибором, орієнтацію на професійну спеціалізацію, формування цілісних уявлень про природу, людину, суспільство,
громадянської позиції особистості, можливість здобуття освіти вищого рівня.
Загальну освіту здобувають у таких загальноосвітніх навчальних закладах:

 середня загальноосвітня школа: загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів (І ступінь —

початкова школа, II ступінь — основна школа, III ступінь — старша школа, як правило, з профільним спрямуванням
навчання);
 спеціалізована школа (школа-інтернат): загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів з
поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;
 гімназія: загальноосвітній навчальний заклад II— III ступенів з поглибленим вивченням окремих
предметів відповідно до профілю;
 ліцей: загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і
допрофесійною підготовкою;
— колегіум: загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурноестетичного
профілю;
 загальноосвітня школа-інтернат: загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним
утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;
 спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат): загальноосвітній навчальний заклад для
дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;
 загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат): загальноосвітній навчальний заклад І—III
ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;
 школа соціальної реабілітації: загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують
особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);
 вечірня (змінна) школа: загальноосвітній навчальний заклад II—III ступенів для громадян, які не
мають можливості навчатися в школах з денною формою навчання.

13. Освітня функція

Покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування вмінь і навичок.
Знання — узагальнений досвід людства, що відображає різні галузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків,
закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука.
Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забезпечує формування в учнів умінь та навичок.
Уміння — здатність на належному рівні виконувати певні дії, заснована на доцільному використанні людиною знань І
навичок.
Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому Індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, точно І
швидко, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.
У педагогічній літературі розглядають первинні та вторинні вміння.
Первинні вміння — неавтоматизовані дії, підпорядковані певному правилу; це може бути неавтоматизована навичка
(початкова стадія її становлення), а може бути й дія, в повній автоматизації якої нема потреби. Особливість первинних
умінь у тому, що вони близькі до навичок, піддаються автоматизації.
Вторинні вміння — дії, які принципово не можуть бути автоматизовані, тому що не мають однозначного правила в
своїй основі й передбачають елементи творчості; ці вміння включають навички, але не зводяться до них.
Розвиваюча функція
Передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі,
емоційно-почуттєвої сфери; навчальних інтересів, мотивів і здібностей.
Передусім слід розвивати мислення учнів на основі загальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи
(неповної та повної) мають навчитися: структурування — встановлення найближчих зв'язків між поняттями,
реченнями, ключовими словами тощо, у процесі якого визначається структура знань; систематизації — встановлення
віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі якої вони організуються в певну систему; конкретизації
— практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання
— зміни неістотних ознак понять, їх властивостей, фактів тощо при постійних істотних; доведення — логічного
розмірковування; робити висновки — поступово спрощувати теоретичний або практичний вираз з метою отримання
наперед відомого його виду; пояснення — акцентування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час
вивчення навчального матеріалу; класифікації — розподілу понять на взаємопов'язані класи за істотними ознаками;
аналізу — виокремлення ознак, властивостей, відношень понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей;
синтезу — поєднання, складання частин (дія, зворотна аналізу); порівняння — виділення окремих ознак понять,
знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування — виділення істотних ознак понять відкиданням
неістотних; узагальнення — виділення ознак, властивостей, істотних для кількох понять.
Під час навчального процесу вчитель сприяє розвиткові в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні
ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції — здивування, радість, цікавість, парадоксальність,
переживання (продумує, коли і як створити необхідні ситуації).
Виховна функція
Виховний характер навчання — об'єктивна закономірність, що виявлялася в усі епохи. Водночас виховуючий характер
навчання — важлива функція діяльності вчителя, який виховує підростаюче покоління насамперед у процесі
навчання. Зрозуміло, що процес навчання передусім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на основі
засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і
до самих себе.
 Формування наукового світогляду є підґрунтям для виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей
особистості. У процесі навчання формуються такі моральні якості, як почуття обов'язку і відповідальності, дружби й
колективізму, доброти і гуманізму, активна позиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, необхідні
майбутньому працівникові будь-якої галузі виробництва: вміння планувати свою роботу, добирати прийоми її
виконання, контролювати себе, раціонально використовувати час.
Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функцій залежить від перелічених нижче чинників:
Використання змісту навчального матеріалу. У кожній темі підручника закладено достатньо навчального матеріалу
для реалізації означених функцій, однак для посилення освітньої, розвиваючої та виховної ролі цього матеріалу
вчитель повинен доповнити його цікавими відомостями з інших джерел.
Добору форм, методів і прийомів навчання. Для реалізації освітньої функції добирають форми і методи навчання, які
заохочують учнів до самостійного здобування знань, умінь та навичок (опрацювання додаткової літератури,
спостережень, написання рефератів та ін.).
Забезпечення порядку і дисципліни на уроці.
Використання оцінок. Цьому сприяє аналіз відповіді учня і мотивація оцінки, яку виставляє вчитель. Зауваження про
неточність чи неповноту відповіді спонукає учня до поповнення знань. Зауваження щодо успіхів або невдач мають
виховний аспект, оскільки викликають в учня певні переживання, активізують його навчально-пізнавальну діяльність.
Особи вчителя, його поведінки, ставлення до учнів. Ерудований педагог викликає в учнів бажання підвищувати свій
освітній рівень. Тактовний, доброзичливий учитель позитивно впливає на виховання учнів, навіть важковиховуваних.
Розглянуті функції тісно пов'язані між собою, і реалізація однієї з них обов'язково зумовлює реалізацію певних
аспектів іншої. Тому педагог, готуючись до уроку, повинен чітко визначити його освітню, розвиваючу і виховну мету.

14. Метод усного контролю. Він є найпоширенішим у шкільній практиці. Використовуючи його, учнем вчаться
логічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки, набувають досвіду обстоювати свою точку, зору. Усне
опитування учнів здійснюється у певний послідовності: формулювання вчителем запитань (завдань) і вимог;
підготовка учнів до відповіді та викладу своїх знань; корекція і самоконтроль викладених знань у процесі відповіді.
Для усної перевірки знань важливо визначити, які запитання чи завдання дати учневі. За рівнем пізнавальної
активності вони є репродуктивними; реконструктивними; творчими.

Запитання для усної перевірки поділяють на основні, додаткові й допоміжні. Основнезапитання формулюють так,
щоб учень міг дати на нього самостійну розгорнуту відповідь. Додаткові запитання ставлять для уточнення. Як учень
розуміє певне питання, формулювання, формули та ін. Допоміжні запитання часто є навідними, допомагають учневі
виправити помилки, неточності. За формою викладу розпізнають запитання звичайні (“Які умови є важливими для
життя рослин?”) і запитання у вигляді проблеми або задачі (“Чи можливо, що функція була водночас і прямою, і
непрямою?”). Запитання мають бути логічними, цілеспрямованими, чіткими, зрозумілими і посильними, а їх
сукупність – послідовною і систематичною.
У навчальному процесі практикують індивідуальне, фронтальне та ущільнене (комбіноване) усне опитування.
Індивідуальне опитування передбачає розгорнуту відповідь учня на оцінку. Він повинен не лише відтворити текст
підручника чи розповідь учителя на попередньому уроці, а й самостійно пояснити матеріал, довести наукові
положення, проілюструвати їх власними прикладами. Проводячи індивідуальне опитування, вчитель має визначитися,
кого викликати, скількох учнів опитати, що в цей час робитимуть інші учні. Педагогіка не дає однозначних відповідей
на ці запитання, проте досвід переконує, що в кожному конкретному випадку вони вирішуються залежно від завдань,
які ставить перед собою вчитель. Під час індивідуального опитування важливо організувати роботу всіх учнів класу. Їм
можна запропонувати уважно слухати відповідь товариша, виправляти відповідь. За такі активну роботу може бути
виставлена оцінка. Якщо біля дошки відповідає слабший учень, учитель слухає його відповідь сам, а решта учнів
виконує самостійне завдання.
Метою фронтального опитування є перевірка знань, умінь і навичок одразу багатьох учнів. Його проводять
переважно тоді, коли необхідно виявити рівень засвоєння знань, які слід запам’ятати, оскільки вони є підґрунтям для
засвоєння певного складного матеріалу. Таке опитування стимулює активність учнів, сприяє повторенню та
систематизації знань.
Ущільнене (комбіноване) опитування дає змогу перевірити знання відразу кількох учнів: один відповідає усно,
решта – за вказівкою вчителя виконує певні завдання. Його проводять переважно тоді, коли весь матеріал в
основному засвоює і необхідно перевірити набуті знання, учитель аналізує його разом з викликаним учнем, який
пояснює хід його виконання.
 Загалом метод усної перевірки знань сприяє встановленню тісного контакту між учителем і учнем, дає змогу стежити
за його думкою всьому класу, виявляти прогалини, неточності в знаннях учнів і відразу їх виправляти. В процесі
опитування одного учня відбувається повторення, узагальнення і систематизація знань і цілим класом. Таку перевірку
можна проводити з будь-якого навчального предмета.
Метод письмового контролю. Суть цього методу полягає у письмовій перевірці знань, умінь та навичок. З таких
предметів, як мова і математика, його використовують не рідше, ніж усну перевірку. Письмовим методом
перевіряють знання учнів і з географії, історії, біології, хімії. Залежно від навчального предмета письмовий контроль
знань здійснюють у формі контрольної роботи, твору, переказу, диктанту та ін. Мета письмової перевірки – з’ясування
ступеня оволодіння учнями вміннями і навичками з предмета. Водночас існує можливість визначити і якість знань – їх
правильність, точність, усвідомленість, уміння застосовувати ці знання на практиці.
Позитивним аспектом письмової перевірки є можливість за короткий час перевірити знання багатьох учнів, зберігати
результати перевірки, виявити деталі й неточності у відповідях учнів. Недомірком є необхідність тривалого часу для
перевірки учнівських робіт, ймовірність зниження грамотності учнів, якщо вчителі нехтують єдиними орфографічними
вимогами.
Метод графічного контролю. Використовують його на уроках малювання, креслення, географії, геометрі та ін. Він
передбачає відповідь учня у вигляді складеної ним узагальненої наочної моделі, яка відображає певні відношення,
взаємозв’язки у виучуваному об’єкті або їх сукупності. Це можуть бути графічні зображення умови задачі, малюнки,
креслення, діаграми, схеми, таблиці.
Графічна таблиця може бути самостійним видом або як органічний елемент входити до усної чи письмової перевірки.
Метод тестового контролю. Передбачає він відповідь учня на тестові завдання за допомогою розставлення цифр,
підкреслення потрібних відповідей, вставляння пропущених слів, знаходження помилок тощо. Це дає змогу за
короткий час перевірити знання певного навчального матеріалу учнями всього класу. Зручні тести і для статистичного
оброблення результатів перевірки.
Однак така перевірка може виявити лише знання фактів, але не здібності, вона заохочує механічне запам’ятовування,
а не роботу думки, до того є потребує багато часу для складання програм.
Метод програмованого контролю. Полягає він у висуванні до всіх учнів стандартних вимог, що забезпечується
використаним однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. При цьому аналіз відповіді,
виведення і фіксація оцінки можуть здійснюватися за допомогою індивідуальних автоматизованих засобів.
Наявність у школі комп’ютерів дає змогу механізувати процес перевірки, але ї схема залишається.
Метод практичної перевірки. Придатний він у процесі вивчення фізики, біології, хімії, трудового навчання, що
передбачають оволодіння системою практичних умінь і навичок. Таку перевірку здійснюють під час лабораторних і
практичних занять із цих предметів. Стежачи за тим, як учень виконує певні дії, вчитель з’ясовує, як він усвідомив
теоретичні основи цих дій. Так, спостерігаючи за рослинами на пришкільній ділянці чи проводячи вдома досліди з
рослинами, учні усвідомлюють процеси утворення крохмалю на світлі, проростання насіння. Дихання кореня.
Випаровування води через листі та ін.
Метод самоконтролю. Полягає цей метод усвідомленому регулюванні учнем своєї діяльності задля забезпечення
таких її результатів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам, зразкам, Мета самоконтролю
– запобігання помилкам та їх виправлення.

15. За допомогою комп'ютера як засобу навчання можна реалізувати програмоване і проблемне навчання.
Комп'ютер використовують для навчального моделювання науково-технічних об'єктів і процесів. Використання
комп'ютера в процесі навчання сприяє також підвищенню інтересу й загальної мотивації навчання завдяки новим
формам роботи і причетності до пріоритетного напряму науково-технічного прогресу; активізації навчання завдяки
використанню привабливих і швидкозмінних форм подання інформації, змаганню учнів з машиною та самих із собою,
прагненню отримати вищу оцінку; індивідуалізації навчання — кожен працює в режимі, який його задовольняє;
розширенню інформаційного і тестового «репертуарів», доступу учнів до «банків інформації», можливості оперативно
отримувати необхідні дані в достатньому обсязі; об'єктивності перевірки й оцінювання знань, умінь і навичок учнів.

Водночас педагоги повинні враховувати й негативні моменти. Передусім робота з комп'ютером швидко стомлює
учнів, може погано впливати на зір або навіть призводити до розладу нервової системи. Комп'ютеризоване навчання
не розвиває здатності учнів чітко й образно висловлювати свої думки, істотно обмежує можливості усного мовлення,
формуючи логіку мислення на шкоду збагаченню емоційної сфери. В умовах автоматизованого навчання швидко
формуються егоїстичні нахили людини, загострюється індивідуалізм, розширюється конкурентність, сповільнюється
виховання колективізму, взаємодопомоги. Здебільшого інтерес до програми з обмеженою інформативністю швидко
згасає. Оскільки діалог з машиною синтаксично збіднений, учень нерідко почувається «дурнішим» за комп'ютер, що
згодом може стати причиною стійкого негативізму до машини1 .
Загалом спілкування з комп'ютером сприяє розвиткові інтелектуального, духовного та морального потенціалу учнів,
виховує уміння планувати й раціонально будувати трудові операції, точно визначати цілі діяльності, формує
акуратність, точність і обов'язковість.

16. Методи вихов́ання — шляхи і способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на
досягнення виховних цілей

В основу класифікації Ю. К. Бабанського покладено функції, які виконують методи виховання у формуванні
особистості. Учений виділив такі групи методів:
методи формування свідомості (бесіда, лекція, диспут);
методи формування суспільної поведінки (метод прикладу, педагогічна вимога, громадська думка, вправляння,
привчання, доручення);
методи стимулювання діяльності й поведінки (змагання, заохочення, покарання);
методи контролю й аналізу ефективності виховання (педагогічне спостереження, бесіда, опитування, анкетування,
аналіз результатів діяльності).
Методи виховання складаються з елементів — прийомів виховання, які потрібні для того, щоб підвищити
ефективність методів. Методи і прийоми — нероздільні поняття, вони є певними інструметами в діяльності учителя чи
вихователя, але їх ефективність, дієвість має пряму залежність від того, які виховні засоби використовуються. Засоби
виховання — це надбання матеріальної та духовної культури. Засобами виховання можна вважати все, що оточує
людину в навколишній дійсності і що використане вчителем для досягнення мети виховання. Це художня чи наукова
література, мас-медіа (телебачення, Інтернет, радіо), предмети кіномистецтва, шедеври образотворчого, музичного
чи інших видів мистецтва тощо. Під час використання певного методу задіюють різні види виховної роботи та форми
(конференції, бесіди, збори, подорожі, ток-шоу, віртуальні екскурсії, гуртки, ігри, спортивні змагання та ін.) Створення
умов та стимулювання потреби в самовихованні — це те, до чого вихователь прагне під час здійснення виховної
діяльності. Тому праця учня над собою є обовязковим елементом виховного процесу. А ще до засобів виховання
відносимо надбання культури, національний спадок (народні пісні, обряди, традиції, звичаї, казки, легенди та ін.).

17. Цілісний педагогічний процес— це цілеспрямована, насичена змістом, організаційно оформлена взаємодія
педагогів та вихованців, спрямована на вирішення розвиваючих, навчальних та виховних задач. Це пояснюється тим,
що цілісну особистість дитини можна сформувати лише включенням її в цілісний педагогічний процес, де одночасно
відбувається виховання, навчання, формування та розвиток. Суб'єктами ЦПП є педагог і дитина, при цьому педагог
отримує спеціальну педагогічну освіту, усвідомлює себе відповідальним перед суспільством за підготовку нового
покоління. Дитина є особистістю, яка розвивається і має постійну потребу в творчому саморозвитку, самовираженні та
самовдосконаленні.

ЦПП — система, що об'єднує чотири підсистеми (формування, розвиток, виховання та навчання разом з усіма
умовами, формами та методами). Підсистеми ЦПП розрізняються не стільки своїми сутнісними характеристиками (у
багатьох випадках вони однакові), а виключно їхнім призначенням, особливостями організації та функціонування.
Найбільш великими, вираженими системами є саме виховання та навчання. Основою для кожної підсистеми ЦПП є
педагогічна діяльність та її структура.
Цільовий компонент містить усю різноманітність цілей, завдань ЦПП. Змістовий компонент відображає смисл,
закладений як у загальну мету, так і в кожне конкретне завдання. Діяльнісний компонент передбачає реалізацію
механізму взаємодії педагогів та вихованців, їх співробітництво; організацію інструментарію ЦПП: форм, методів,
засобів, прийомів. Результативний — відображає ефективність ЦПП, характеризує зміни, які були досягнуті відповідно
поставленій меті.
Отже, ЦПП — це внутрішньо пов'язана сукупність багатьох процесів. Але ЦПП не є лише механічним поєднанням
процесів виховання, навчання, формування та розвитку — це якісне новоутворення, що регулюється власними
закономірностями (цілісністю, спільністю, єдністю), котрі підпорядковують усі компоненти єдиній меті. Структура
цілісного педагогічного процесу універсальна: притаманна як ЦПП в цілому, так і кожному з його підпроцесів
(оскільки єдиною є основа — педагогічна діяльність).
 Складна діалектика відношень усередині ЦПП полягає:
· в єдності та самостійності процесів, які його утворюють;
· цілісності та супідрядності цих процесів;
 наявності загального та збереженні специфічного;
 орієнтації на формування та розвиток (саморозвиток) особистості учня, а не лише реалізації
завдань на рівні навчання та виховання;
 взаємному посиленні процесів, що до нього належать;
· злитті педагогічного та учнівського колективів у цілісний загальношкільний колектив;
· створенні можливостей для взаємного проникнення методів виховання та методів навчання;
· наявності власних закономірностей, принципів, що відображають цілісність цього процесу.

18. Педагогічний досвід — сукупність знань, умінь і навичок, здобутих учителем у процесі навчально-виховної
роботи.

Передовий педагогічний досвід — творче, активне засвоєння і реалізація вчителем у практичній діяльності засобів і
принципів педагогіки з урахуванням конкретних умов, особливостей дітей, учнівського колективу і особи вчителя.

У процесі вивчення досвіду роботи використовують такі методи:

· спостереження;
· бесіди з педагогічними працівниками та учнями школи, анкетування;
· вивчення планів роботи закладів освіти та їх працівників;
· відвідування й аналіз різних форм організації навчально-виховного процесу;
· усне опитування з метою визначення рівня знань, умінь, практичних навичок учнів та рівня їх вихованості;
· проведення контрольних, практичних та лабораторних робіт;
· аналіз учнівських робіт;
· вивчення педагогічної документації тощо.
У практиці склалися такі форми й методи втілення передового досвіду:
 відкриті уроки та інші заняття;
 усні повідомлення результатів вивченого, узагальнення передового педагогічного досвіду у
виступах педагогів у школі, на нарадах, курсах, семінарах представників народної освіти;
 письмові повідомлення результатів вивченого, узагальнення передового педагогічного досвіду
у формі методичних листів, методичних розробок, статей у газетах і журналах, видання брошур, монографій, збірників
матеріалів конференцій і семінарів;
 наочно-демонстраційна популяризація передового педагогічного досвіду — організація
виставок, спеціальні стенди при методкабінетах та ін.
Дієвість передового педагогічного досвіду забезпечує органічна взаємодія педагогічної науки та шкільної практики,
яка застерігає вчителів від можливих випадковостей і помилок у пошуках нових методів навчання та виховання.
Педагогічний досвід варто вивчати в динаміці його розвитку, використовуючи з цією метою різні методи:
– вивчення системи роботи вчителя, спостереження за його діяльністю;
– бесіди з автором досвіду з метою виявлення таких елементів у його педагогічній діяльності, які складно визначити,
виходячи тільки з відвідувань уроків, позакласних заходів, гурткових, факультативних занять тощо;
– вивчення шкільної документації (учнівських зошитів, класних журналі, поурочних планів учителя, планів роботи
гуртків, факультативів, матеріалів, які відображають його участь у методичній роботі, громадському житті школи);
– анкетування колег носія передового досвіду, його учнів, їхніх батьків.
Конкретні досягнення запроваджуються в практику такими етапами:
 підготовка науково-методичних рекомендацій і розробка необхідної документації для
працівників школи;
 проведення інструктивно-методичних нарад з керівництвом школи і активом учителів;
 розподіл функцій між усіма учасниками;
 надання оперативної допомоги керівництву школи у плануванні й проведенні методичного
навчання і самоосвіти вчителів з впроваджуваної проблеми;
 чітке визначення основних етапів впровадження і пов'язаного з ним методичного навчання,
щоб воно стало доступним для вчителів;
 проектування системи заходів морально-психологічного стимулювання працівників школи, які
беруть участь у цьому процесі;
 оперативний контроль за впровадженням, виявлення типових труднощів і недоліків, внесення
коректив до методичних матеріалів, змісту методичного навчання, до темпу і етапів впровадження;
 аналіз результатів впровадження в кінці навчального року і накреслення нових перспектив
роботи над цією темою.

19. Факультатив (лат. facultatis — необов'язковий) — навчальний курс, не обов'язковий для відвідування.

Факультативні заняття впроваджено в шкільну практику як форму диференційованого навчання. Для факультативів
розроблено варіанти програм, навчальні посібники.
За освітніми завданнями виділяють такі види факультативів: з поглибленого вивчення навчальних предметів
(позапрограмове поглиблення знань з метою вступу до вищого навчального закладу); з вивчення додаткових
дисциплін; з вивчення додаткової дисципліни з одержанням спеціальності; міжпредметні факультативи. Кожен з
видів факультативу може поділятися залежно від дидактичної мети на теоретичні, практичні, комбіновані.
Теоретичні факультативи організовують для поглибленого вивчення окремих тем, розділів, висвітлення складних
теоретичних проблем, узагальнення й систематизації знань. Структура теоретичних факультативів передбачає
обґрунтування актуальності теми, теоретичного й практичного значення питань, що розглядаються, створення
проблемних ситуацій. Розкриття проблеми здійснюють у формі викладу матеріалу вчителем, виступів учнів з
рефератами, доповідями. Теоретичні факультативні заняття проводять у формі лекцій, семінарських занять, науково-
теоретичних конференцій.
Практичні факультативні заняття проводять для формування пошукових навичок і вмінь у процесі розв'язування
технічних задач. Структура практичних факультативів передбачає постановку завдань, обґрунтування їх актуальності,
практичного значення; розв'язування задач та конкретизацію результатів роботи; обговорення результатів, підбиття
підсумків заняття.
Комбіновані факультативні заняття проводять у формі науково-практичних конференцій, комбінованих,
лекційнопрактичних, семінарсько-практичних, практичних уроків. Їх структура залежить від дидактичних завдань і
допускає різноманітне поєднання компонентів. На початку заняття учні самостійно розкривають опрацьовані
теоретичні питання, потім індивідуально виконують дослідження. Під час обговорення результатів роботи учні
підбивають підсумки заняття загалом.

20. Навчання — це акт взаємодії вчителя і учня з метою засвоєння останнім якогось відрізка змісту соціального
досвіду. Акт навчання має початок і кінець, початковий і кінцевий результат — стан суб'єкта. Тому акт навчання — це
процес і одночасно елемент більш тривалого процесу навчання, він дуже складний.

Процес навчання можна визначити як зміну актів навчання, у ході якої змінюється діяльність учителя і учнів, а також
властивості учнів.
У педагогіці існують і такі поняття, як викладання і учіння. Викладання — це діяльність з організації засвоєння змісту
освіти та керівництво цим засвоєнням. Учіння — це діяльність учня з організації умов, які забезпечують засвоєння ним
У зміні актів навчання беруть участь учитель і учень, зміст освіти, засоби і методи навчання. Головне в цьому процесі
— зміна якостей учня, його особистості. Навчання не буває нейтральним, воно формує або позитивні якості (знання,
уміння, добросовісність), або негативні. Виховує не лише зміст навчального матеріалу, а й особистість учителя, засоби
навчання, атмосфера в колективі, взаємовідносини в колективі.
Рушійними силами процесу навчання є його суперечності: а) між постійно зростаючими вимогами суспільства до
процесу навчання і загальним станом цього процесу; б) між досягнутим учнями рівнем знань, умінь 1 навичок і тим
рівнем, якого потрібно досягнути; в)між фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його
засвоєння; г) між розумінням матеріалу вчителем і розумінням його учнями; ґ) між теоретичними знаннями і
уміннями їх використовувати на практиці.
Методологічною основою процесу навчання є наукова теорія пізнання, суть якої полягає в такому: а) і пізнання, і
навчання спричиняються потребами суспільства; б) і пізнання, і навчання здійснюються за схемою: живе
спостереження — абстрактне мислення — практика; в) навчання є одним із шляхів процесу пізнання. Різняться ці
процеси так: а) пізнання має справу з самим об'єктом пізнання, а в навчанні може бути його наочне або словесне
зображення; б) у пізнанні відкривають об'єктивно нове, невідоме, у навчанні учень "відкриває" для себе якусь істину;
в) у навчанні прискореним темпом пізнають те, на що наука витратила роки; г) навчання передбачає формування
вмінь і навичок, а пізнання — тільки розкриття істини; ґ) практика в навчанні допомагає краще зрозуміти і засвоїти
матеріал, а не служить критерієм істини, як у пізнанні. У навчальному процесі проявляються відомі положення
філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення,
перехід кількісних змін у якісні.

21. Засіб навчання - спеціально організована діяльність, а також навчальні посібники, комп’ютери та інші
предмети І матеріали, що використовуються в якості джерела знань. Вибір методу і засобу значною мірою залежить
від навчальної дисципліни. Окремі методи і засоби успішно використовують у процесі вивчення всіх навчальних
дисциплін, інші - лише певної групи предметів. Залежить від: літератури, структури уроку, вікових особливостей учнів,
від часу проведення уроку, від особистості педагога. Засоби навчання: 1) Технічні засоби навчання; кіноапарати,
телевізори, відеокамери, магнітофони, мікроскопи; 2) наочні засоби навчання: креслення, схеми, географічні та
історичні карти, моделі;

3) спеціальне обладнання: навчальні кабінети, магнітофонні кабінети, кабінети фізики, хімії, та кабінети зі
спецобладнанням; 4) навчальні книги: підручники, посібники, словники, програмовані навчальні посібники.
Вибір методів навчання має ґрунтуватися на творчості педагога, з одного боку, і відповідати вимогам принципу
системності, з іншого боку. По-перше, методи навчання повинні мати такі основні ознаки: бути певною мірою
способом руху пізнавальної діяльності учнів; визначати логічний шлях оволодіння знаннями, уміннями і навичками;
відігравати роль інструменту, обміну інформацією між учасниками навчального процесу; бути регулятором пізнаваль-
ної діяльності учнів; сприяти стимулюванню учіння; бути способом аналізу й оцінки навчальної діяльності. По-друге,
необхідно забезпечувати системність у підході до вибору тих чи інших методів, глибоко розуміючи внутрішні зв'язки і
взаємозалежність між ними на рівні функціональних ознак. Критеріями вибору методів навчання є: 1) провідні
завдання виховання особистості; 2) мета і завдання навчання взагалі і конкретного етапу зокрема; 3) закономірності і
принципи навчання; 4) зміст навчального матеріалу; 5) навчальні можливості школярів; 6) наявність засобів навчання;
7) психолого-педагогічні можливості педагога.

22. Важливою умовою підвищення ефективності навчального процесу є систематичне отримання учителем
об'єктивної інформації про хід навчально-пізнавальної діяльності учнів. Цю інформацію він отримує завдяки контролю
за навчально-пізнавальною діяльністю учнів.
Поняття «контроль» (франц. controle) має декілька значень. У дидактиці — це нагляд, спостереження і перевірка
успішності учнів. Контроль знань учнів дає можливість: дізнатися про наявність прогалин у знаннях учнів); виявити
помилкове або неточне розуміння вивченого; перевірити повноту знань, усвідомленість і міцність їх засвоєння, уміння
їх застосовувати; засвоїти динаміку успішності; привчити учнів до самоконтролю і раціональної організації праці;
Основними функціями контролю за успішністю є:
а) освітня — полягає в систематичному спостереженні вчителем за навчальною діяльністю учнів, виявляє її
результати і коригує її;
б) діагностична — учитель виявляє успіхи і недоліки в знаннях, навичках та уміннях, з'ясовує їх причини і визначає
заходи для підвищення якості навчання, попередження і подолання неуспішності;
в) виховна — систематичний контроль та оцінювання успішності виховують в учнів свідому дисципліну,
наполегливість у роботі, працьовитість, почуття відповідальності, обов'язку; залучення їх до взаємоконтролю сприяє
формуванню в них принциповості, справедливості, взаємоповаги;
г) розвиваюча — обґрунтування оцінки вчителем, самооцінки і взаємооцінки сприяє розвитку в учнів логічного
мислення, пам'яті, мисленнєвої діяльності, мови тощо;
ґ) стимулююча — добре вмотивоване і справедливе оцінювання успішності учнів є важливим стимулом у навчальній
діяльності, який переростає в стійкий мотив обов'язку і відповідальності;
д) управлінська — на основі контролю вчитель одержує інформацію про стан успішності, успіхи і недоліки кожного
учня, і це дає йому змогу правильно скоригувати роботу учнів і свою.
Усі ці функції взаємопов'язані та мають комплексний характер.
За місцем у навчальному процесі розрізняють такі види контролю:
— попередній. Здійснюють перед вивченням нового матеріалу для з'ясування якості опорних знань, навичок і вмінь з
метою їх актуалізації та корекції, встановлення необхідних внутріпредметних і міжпредметних зв'язків;
 — поточний. Здійснюють у процесі вивчення нового матеріалу для з'ясування якості засвоєння учнями знань, навичок
і вмінь з метою їх корекції;
— періодичний (тематичний). Покликаний після вивчення розділів навчальної програми перевірити, оцінити і
скоригувати засвоєння певної системи знань, навичок і вмінь;
— підсумковий. Є обліком успішності учнів наприкінці навчальної чверті;
— заключний. Здійснюють наприкінці навчального року з метою обліку успішності кожного учня за рік. Важливим
видом контролю є екзамени (перевідні та випускні).
23. Навчальна екскурсія (лат. excursio — прогулянка) — форма організації педагогічного процесу, спрямована на
вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє їх сприймання.
Екскурсія є складною формою навчально-виховної роботи, триває 45—90 хв. Вона відкриває можливості для
комплексного використання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити
практичну значимість знань, сприяє ознайомленню учнів з досягненнями науки, є ефективним засобом виховання
учнів, зокрема їх емоційної сфери.
Екскурсії поділяють: за змістом (виробничі, біологічні, історичні, географічні, краєзнавчі, мистецькі); за часом
(короткотермінові, тривалі); за черговістю під час навчального процесу: попередні, або вступні (на початку вивчення
теми, розділу програми), супровідні, або проміжні (в процесі вивчення навчального матеріалу), заключні, або
завершальні (наприкінці вивчення теми, розділу), за відношенням до навчальних програм (програмні та
позапрограмні).
Об'єктами навчальних екскурсій є промислові підприємства, лабораторії НДІ, вищі навчальні заклади, установи
культури і мистецтва (музеї, виставки), храми, історичні місця і пам'ятки тощо. Планують їх заздалегідь у межах
урочного часу (екскурсії з виховною метою належать до позакласних заходів, їх проводять в позаурочний час).
Для ефективного проведення екскурсії необхідне чітке визначення освітньої та виховної мети, вибір оптимального
змісту, об'єкта екскурсії з урахуванням рівня підготовки учнів.
Проведення екскурсії поділяють на декілька етапів:
1. Теоретична та практична підготовка передбачає опанування учнями мінімумом необхідних знань. Учитель
заздалегідь знайомиться з об'єктом, домовляється з екскурсоводом про дидактичний зміст екскурсії.
2. Інструктаж, завдання якого полягає в ознайомленні учнів з метою і змістом екскурсії. Учитель характеризує об'єкт,
зацікавлює ним, повідомляє про план екскурсії, за потреби — накреслює маршрут-схему.
3. Проведення екскурсії, що передбачає послідовний розгляд об'єктів екскурсії, визначення головного для отримання
необхідної інформації про об'єкт. Учні запитують, спостерігають, запам'ятовують, роблять нотатки. Завершується
екскурсія відповідями на запитання щодо її змісту.
4. Опрацювання матеріалів екскурсії передбачає уточнення, систематизацію, узагальнення одержаних під час
екскурсії вражень, спостережень. Обов'язковим є аналіз підсумків навчальної екскурсії — усне опитування,
використання даних під час наступних уроків. За потреби наслідки екскурсії оформлюють у вигляді стенда, плаката чи
альбому.
Календарні плани екскурсій складають на півріччя, їх затверджує керівництво школи. Теми екскурсій визначені в
програмах навчальних дисциплін.

24. Неуспішність - невідповідність підготовки учнів вимогам змісту освіти, фіксована через певний період
навчання (після вивчення розділу, наприкінці чверті, півріччя).

Неуспішність є наслідком процесу відставання, взаємопов'язана з ним, у ній синтезовано окремі відставання.
Відставання - невиконання вимог (або однієї з них) на одному з проміжних етапів того відрізка навчального процесу,
який є тимчасовою межею для визначення успішності.
Залежно від виду відставання у навчанні проводять відповідну навчальну роботу з учнями щодо його усунення.
Подоланню епізодичного відставання сприяють: консультації щодо раціоналізації навчальної праці; посилення
контролю за щоденною працею учнів; своєчасне реагування на окремі факти відставання, виявлення їх причин і
вжиття оперативних заходів, спрямованих на їх - усунення; індивідуальні завдання з вивчення пропущеного; контроль
за виконанням заданого.
У процесі подолання неуспішності загалом усувають прогалини в знаннях та навичках самостійної навчальної праці;
розвивають в учнів увагу, уяву, пам'ять, мислення; долають негативне ставлення до навчання і виховують інтерес до
знань; усувають зовнішні чинники, що спричинюють неуспішність.
 Одним із шляхів подолання неуспішності є додаткові заняття з невстигаючими учнями. Переважно вони є
індивідуальними, але іноді їх проводять з групою 3-5 учнів, які мають ті самі прогалини в знаннях. Більшість
додаткових занять добровільні, але в окремих випадках вони є обов'язковими, їх проводять за призначенням вчителя.
Для організації цих занять необхідно з'ясувати причини неуспішності учнів, встановити, чого не знає кожен з них,
детально продумати розклад занять, який повинен відповідати вимогам шкільної гігієни і не переобтяжувати учнів
заняттями. Додаткові заняття недоцільно проводити одразу по закінченні уроків.

25. Знаючи учня, педагог може надати йому кваліфіковану практичну допомогу у самовихованні. Вона передбачає
три взаємопов'язані і взаємозумовлені процеси:
1. Самопізнання. Вихованець повинен вивчити себе як особистість за допомогою методів і прийомів: самоаналізу,
порівняння себе з іншими, позитивнішими людьми; сприймання критики від товаришів і друзів; спостереження за
собою нібито з боку; систематичного підбиття підсумків дня; оцінювання своїх дій; поступового вироблення
об'єктивного ставлення до себе.
2. Самоутримування від негативних думок, дій, вчинків, поведінки шляхом самонаказу на стримування, самовідмови
в разі нестриманості і нездійснення наміченого.
3. Самопримушування до виконання позитивних дій, вчинків, добрих справ за допомогою тих самих методів і
прийомів, що й при самостримуванні, але із «зворотним знаком» —-плюсом. Зважування на терезах розуму, совісті,
коли потрібно утриматись або коли, навпаки, примусити себе, призводить знову до самооцінки, яка вдруге дає змогу
застосувати чи самостримування, чи самопримушування.
Самовиховання особистості здійснюється в різних сферах: інтелектуальній, морально-вольовій, духовно-культурній,
фізично-гігієнічній.
Самовиховання в інтелектуальній сфері передбачає розвиток пам'яті, мислення, творчої уяви. З цією метою
вивчається мнемоніка — прикладна наука про прийоми розвитку і саморозвитку пам'яті; логіка — наука про
закономірності, форми мислення; евристика — наука про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого
саморозвитку.
Самовиховання у морально-вольовій сфері базується на психології волі і характеру, темпераменту і здібності. Воно
полягає у самоконтролі за виявленими у себе недоліками і вадами характеру.
Самовиховання у фізично-спортивній або гігієнічній сфері полягає у тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур,
стеженні за своїм здоров'ям, зовнішністю та ін.
Організація самовиховання здійснюється на засадах органічності (процеси виховання і самовиховання мають бути
взаємопов'язані), добровільності, довіри, цілеспрямованості.
26. Школознавство — галузь педагогічної науки, що досліджує принципи та організаційні засади діяльності
загальноосвітніх навчально-виховних закладів, зміст і методи управління шкільною справою, особливості керівництва
школою, організації її роботи.
Школознавство охоплює принципи управління та керівництва школою, діяльність органів народної освіти,
керівництво навчально-виховною роботою в загальноосвітніх навчально-виховних закладах, зміст і методи
планування та контролю, систему учнівського самоврядування, організацію обліку та звітності.
Управління навчально-виховними закладами здійснюють на основі положень Конституції України, Закону «Про
освіту», Положення про загальноосвітній навчальний заклад, спираючись на принципи управління системою освіти,
до яких належать:
Принцип демократичності управління школою. Полягає у поєднанні громадського самоврядування з
єдиноначальністю директора. Головним органом самоврядування є конференція представників громадськості,
педагогів, батьків, учнів старших і середніх класів, на якій обирають директора і раду школи. Основні питання роботи
школи директор зобов'язаний узгоджувати з радою. Крім того, в школі діє педагогічна (дорадча) рада.
Принцип гуманізації. Ґрунтується на усвідомленні людини як найвищої цінності, необхідності поваги до неї.
Передбачає створення гуманних стосунків, оптимальних умов для повноцінної життєдіяльності дитячого і
педагогічного колективів.
Принцип гласності, відкритості управління. Зобов'язує до відкритого прийняття рішень педагогічної ради школи,
обговорення поточних питань (розподіл навчальних годин, прийом та звільнення з роботи вчителів, інших
працівників). Гласність та відкритість запобігають соціально-психологічній напруженості в педагогічному, учнівському
та громадському середовищах.
 Принцип регіональності школи. Оскільки у межах України регіональність виявляється як належність до певного
регіону (Донбасу, Слобожанщини, Півдня, Центральної України, Криму, Галичини, Закарпаття, Буковини), кожен з яких
має специфічну організацію життя, побуту, мовні особливості, традиції, це зумовлює специфіку школи, створення у ній
своєрідних культурно-освітніх центрів, організацію гуртків, фестивалів тощо.
Принцип плановості. Передбачає чітку систему перспективного і щоденного планування усіх видів навчально-
виховного, організаційно-господарського процесу з урахуванням об'єктивних умов та соціально-економічних
можливостей конкретного закладу освіти. При цьому всі плани мають бути спрямовані на вирішення основних
завдань школи.
Принцип перспективності. Випливає з необхідності передбачення та прогнозування діяльності школи не лише на
семестр, навчальний рік, але й на увесь цикл навчання учнів у школі.
Принцип компетентності. Вимагає високого рівня науково-педагогічної підготовки, загальної ерудиції,
професіоналізму вчителів.
Принцип оптимізації. Спрямований на створення в навчально-виховному закладі найсприятливіших соціально-
психологічних та економічних умов для ефективної діяльності учасників педагогічного процесу.
Принцип об'єктивності оцінювання виконання учасниками педагогічного процесу функціональних обов'язків за
результатами конкретних справ. Передбачає необхідність систематичного контролю за діяльністю посадових осіб,
об'єктивного оцінювання результатів роботи (рівень успішності й вихованості учнів). Ця робота має відбуватися
гласно, з урахуванням думки педагогічного колективу.
Принцип участі громадськості. Полягає у створенні різноманітних комісій, які сприяють роботі школи.
27. Урок – це цілісний, логічно завершений, обмежений у часі, регламентований обсягом навчального
матеріалу основний елемент педагогічного процесу, який забезпечує активну й планомірну навчально-пізнавальну
діяльність групи учнів певного віку і рівня підготовки, спрямовану на розв'язання визначених завдань

Типи уроків:
Урок засвоєння нових знань. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних знань,
умінь і навичок, повідомлення теми, мети, завдань уроку; мотивація навчання школярів; сприймання і усвідомлення
учнями фактичного матеріалу; узагальнення і систематизація знань; підсумки уроку; повідомлення домашнього
завдання.
Урок формування умінь, навичок. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних
знань, умінь, навичок; повідомлення учням теми, мети, завдань і мотивація навчання; вивчення нового матеріалу,
вступні, мотиваційні, пізнавальні вправи; первинне застосування учнями знань (пробні вправи); самостійне
застосування учнями знань у стандартних ситуаціях (тренувальні вправи за зразком, інструкцією, завданням); творче
перенесення знань і навичок у нові ситуації (творчі вправи); підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
Урок повторення і закріплення. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних
знань, умінь, навичок; повідомлення теми, мети, завдань уроку і мотивація учіння школярів, самостійне виконання
учнями завдань під контролем і за допомогою вчителя; звіт учнів про роботу, одержані результати; підсумки уроку і
повідомлення домашнього завдання.
Узагальнюючий урок. Структура уроку: повідомлення теми, мети, завдань уроку та мотивація навчання школярів;
відтворення та узагальнення понять і засвоєння відповідної їм системи знань; узагальнення та систематизація
основних теоретичних положень, ідей науки; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
Контрольний урок. Структура уроку: повідомлення теми, мети, завдань уроку і мотивація навчання школярів;
перевірка знань учнів (усна, письмова, комп'ютерна); збирання виконаних робіт, їх перевірка, аналіз і оцінка; підсумки
уроку і повідомлення домашнього завдання.
Комбінований урок. Структура уроку: перевірка домашнього завдання; перевірка знань учнів; повідомлення теми,
мети, завдань уроку і мотивація навчання школярів; сприймання і усвідомлення учнями нового матеріалу;
осмислення, узагальнення і систематизація знань; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

28. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності спрямовані на формування позитивних

мотивів навчання, стимулюють пізнавальну активність і одночасно сприяють збагаченню школярів навчальною
інформацією. Вони поділяються на дві підгрупи.

Перша підгрупа — методи формування пізнавального інтересу.

 Учитель з метою формування пізнавального інтересу в учнів використовує прийоми, які викликають позитивні емоції,
— це образність, цікавість, здивування, моральні переживання. Величезні можливості для емоційного впливу на учнів
має навчальний матеріал (його новизна, актуальність, зв'язок із життям, грандіозність цифр НТП, життя і діяльність
видатних людей тощо). З метою. виховання пізнавального інтересу в учнів учитель застосовує пізнавальні ігри, аналіз
життєвих ситуацій, створює ситуації успіху в навчанні. Велику роль у цьому відіграють навчальні кінофільми,
телепередачі, якісні наочні посібники. Учитель не повинен бути байдужим до своєї викладацької роботи, він повинен
мати розвинене почуття гумору, цікавість, не показувати свого невдоволення учнями, роботою.
Навчальні дискусії, диспути — це методи, близькі до бесіди. В їх основі лежить обговорення якоїсь проблеми чи
запитання. Диспут — це обмін думками з наукової чи суспільної теми. Диспути бувають великі й малі (залежно від
проблеми). Підготовка до диспуту починається з оголошення теми та програми; ознайомлення учнів з висвітленням
вказаної проблеми в літературі, вибору ведучого та його підготовки до диспуту, запрошення спеціалістів з даної теми
для підсумків, обладнання аудиторії, у якій буде проводитися диспут. Дискусії вчать учнів мислити самостійно,
розвивають уміння практичного аналізу й аргументації висунутих положень, поваги до думки інших.
До стимулюючих методів навчання належить аналіз життєвих ситуацій, коли потрібно розібратися з якоюсь життєвою
проблемою, наблизитися до практичного життя.
Друга підгрупа — методи стимулювання обов'язку і відповідальності у навчанні. Для цього застосовується вимога,
оцінка, контроль знань і умінь учнів, привчання жити в майбутньому не тільки за стимулом "хочеться", а й за
стимулом "треба". Найбільша роль у цьому належить роз'ясненням, а не наказам та вимогам. Учитель повинен
періодично пояснювати учням суспільну і особисту значущість навчання (щоразу робити це по-новому і максимально
переконливо, на основі життєвого досвіду), ставити вимоги і привчати учнів до їх виконання, заохочувати до
сумлінного виконання своїх обов'язків, контролювати виконання вимог і вказувати на недоліки, робити правильні
зауваження, щоб викликати більш відповідальне ставлення до навчання.
У сучасній педагогічній науці і практиці розроблено немало шляхів і способів емоційного впливу на учнів:
проблемний виклад матеріалу, відбір матеріалу з емоційним потенціалом, художнє ілюстрування, використання ТЗН.
У процесі викладу нового матеріалу вчителі збуджують в учнів почуття здивування, несподіваності, зацікавленості
предметом повідомлення, змінюючи логіку послідовності, розриваючи причинно-наслідкові зв'язки, подаючи
інформацію як дивну й алогічну. У мистецтві цей прийом називається "мінус-прийом". Несподіваний підхід до
розкриття матеріалу викликає подив, радість пізнання в нових зв'язках і відношеннях очікування відкриття невідомих
якостей предмета.
Великі можливості для співробітництва в пізнавальному процесі має діалогізація розповіді вчителя, роздвоєння
монологічного повідомлення.
Різноманітні прийоми стимулювання емоційних реакцій учнів у ході уроку значною мірою сприяють більш повному
включенню учнів у пізнавальний процес та його активізації. Емоції, що їх переживають учні, сприяють переходу знань
у переконання, інформація стає власною, і учень позитивно до неї ставиться. Зникає фактор знайомості, коли
матеріал, що вивчається, знайомий учням і не викликає інтересу до новизни. Зникає фактор звикання, який виникає,
коли навчальний матеріал викладається в одній і тій самій логічній стереотипній послідовності.
У результаті застосування методів емоційного впливу на учнів у процесі викладання нового матеріалу виникає
реакція очікування, позитивний стан, виробляється позитивна установка на навчання.

29. Методична робота в школі — спеціально організована діяльність педагогічного колективу, що створює умови
для підвищення майстерності педагога.

Індивідуальна форма методичної роботи. Вона є складовою самоосвіти вчителя, здійснюється за індивідуальними
планами з урахуванням його професійних потреб, результатів взаємооцінки, рекомендацій керівництва школи,
досвідчених педагогів. Змістом її є систематичне вивчення психолого-педагогічної, наукової літератури, участь у роботі
шкільних, міжшкільних та районних методичних об'єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань, розробка
проблем, пов'язаних з удосконаленням навчально-виховної роботи, проведення експериментальних досліджень,
огляд і реферування педагогічних та методичних журналів, збірників та ін.
У процесі самоосвіти педагог має подбати про зв'язок змісту індивідуального плану з проблемою, над якою працює
педагогічний колектив, удосконалення знань та умінь, необхідних для успішного викладання певного навчального
предмета, підвищення власної педагогічної майстерності, ефективність самоосвіти залежатиме від того, наскільки
педагог буде послідовним у своїх стараннях. Важливим є постійне ускладнення змісту і форм роботи над собою,
забезпеченні конкретних її результатів. Ними можуть бути написання реферату, повідомлення на семінарі, науково-
практичній конференції, виступ на засіданні педради, публікація в періодиці тощо.

Колективні й групові форми методичної роботи. Методична рада. Об'єднує всіх педагогів школи, очолює її
найчастіше директор або завуч. Методична рада обговорює і обирає варіанти змісту освіти (навчальні плани,
програми, підручники тощо), форми і методи навчально-виховного процесу та способи їх реалізації. В її компетенції —
організація роботи з підвищення кваліфікації та майстерності педагогічних кадрів, розвитку їх творчої ініціативи,
впровадження досягнень науки і передового педагогічного досвіду, взаємодія школи з науково-дослідними
установами, добровільними товариствами, творчими спілками тощо.
Методичні об'єднання (комісії) вчителів. Вони покликані забезпечити ознайомлення педколективу з новою
педагогічною інформацією, передовим досвідом, сприяти впровадженню їх у навчально-виховний процес. Створюють
їх при методичній раді школи, на свої засідання вони збираються один-два рази на чверть. Особливий напрям їх
діяльності — вивчення, узагальнення і запровадження вітчизняного та зарубіжного передового педагогічного досвіду.
Цій меті підпорядковують різні форми своєї роботи, в тому числі й конкурси кращих методичних розробок, тематичні
науково-практичні конференції тощо.
Об'єднання бувають не тільки предметними (цикловими), але й профільними, наприклад, методичне об'єднання
класних керівників, вихователів груп подовженого дня, учителів початкових класів, керівників гуртків за інтересами та
ін.
Взаємовідвідування уроків. Сприяє підвищенню майстерності вчителя. Відвідування молодим вчителем уроків
досвідченого колеги збагачує його методичний досвід. Досвідчений педагог, відвідавши урок початківця, зможе
виявити сильні та слабкі місця в його манері ведення уроку, дати відповідні поради, а інколи й запозичити у
молодшого колеги корисне для себе.
Єдиний методичний день. Проводять його один раз на чверть для всіх педагогів школи. Напередодні випускають
тематичний бюлетень, організовують виставку методичних розробок, творчих робіт учителів і учнів школи, нової
психолого-педагогічної літератури. У програмі заходів такого дня — відкриті уроки і позакласні заняття, розгорнутий
аналіз та обговорення їх, огляд нової методичної літератури, підбиття підсумків (засідання “круглого столу” або прес-
конференція).
Методичні семінари-практикуми. Орієнтовані вони на забезпечення єдності теоретичної та практичної підготовки
вчителя, стимулюють їх самоосвітню діяльність, інтеграцію у сферу педагогічних інновацій. Спрямовані на вивчення
сучасних педагогічних теорій, аналіз власного досвіду. Опрацьовані матеріали оформляють у вигляді доповідей,
рефератів.
Школа передового досвіду. Реалізує цілі й завдання індивідуального та колективного наставництва. Основне її
призначення полягає в методичній допомозі досвідченого вчителя менш досвідченим колегам. Формується вона на
добровільних засадах. Цінність її роботи в двосторонній ефективності. Керівник школи, відвідуючи уроки вчителів,
консультуючи їх щодо планування, методики й технології уроку, обговорюючи теоретичні проблеми освіти,
удосконалює й власну педагогічну майстерність, переконується в правильності педагогічних позицій. А вчителі мають
змогу безпосередньо вивчати творчу лабораторію педагога-майстра.
Школа молодого вчителя. Завдання її полягає у сприянні професійному становленню учителів-початківців. Як
правило, їх роботою опікується досвідчений вчитель або керівник школи. Здебільшого зосереджується на питаннях з
техніки та методики проведення уроку, позакласного заняття, планування роботи класного керівника, інших аспектах
психологічного та професійного самоутвердження молодого педагога.
Проблемні (інноваційні) групи. Виникають за ініціативи керівників школи, учених-педагогів, учителів. Спрямовують
свої зусилля, на вивчення, узагальнення й поширення передового досвіду як у своїй школі, так і поза нею. Якщо
проблемна група розробляє та впроваджує свої концепції або методичної знахідки, то вона орієнтується на основні
вимоги науково-дослідної роботи, зосереджуючись на обґрунтуванні проблеми й теми дослідження, формулюванні
гіпотези, визначенні основних етапів дослідження та передбаченні проміжних результатів. Важливим при цьому є
вибір методів дослідження, визначення контрольних та експериментальних класів. Здебільшого проблемні
(інноваційні) групи працюють під науковим керівництвом викладачів вищих навчальних закладів, співробітників
науково-дослідних інститутів.
Науково-педагогічна конференція. Організовують її за підсумками роботи на певному проміжку часу або після
завершення певного етапу роботи. Автори повідомлень інформують колег про результати своїх пошуків. Творчі звіти
вчителів. Проводять перед атестацією педагогічних працівників. Учитель у звіті про свій методичний доробок
знайомить з власним досвідом.
Творчі звіти, конференції, семінари проводять на базі кращих (опорних) шкіл району, міста.

30. Самостійні роботи учнів – метод навчання, що полягає у виконанні учнями завдань з метою засвоєння знань,
формування вмінь і навичок розвитку розумової і моторної (рухової) діяльності. Під час трудового і професійного
навчання самостійні роботи учнів широко розповсюджені на уроках, лабораторно-практичних заняттях, практикумах,
екскурсіях, щорічній трудовій практиці.
В загальному вигляді структура самостійних робіт учнів є наступною:
- отримання завдання від вчителя і обміркування його змісту;
- усвідомлення мети майбутньої діяльності, мобілізація знань, вмінь, накопиченого практичного досвіду;
- планування майбутньої діяльності;
- виконання завдання; внесення корективів у роботу, якщо це потрібно, здійснення самоконтролю;
- аналіз результатів роботи (порівняння їх з метою).
Вчитель організує, скеровує (поточний інструктаж) і контролює дії учнів під час виконання самостійної роботи,
надаючи їм різну допомогу, стимулюючи і заохочуючи успіх у роботі, підбиває підсумки та оцінює.
Ефективність самостійних робіт досягається при виконанні низки педагогічних вимог:
- зміст самостійної роботи повинен відповідати темі, меті і завданням уроку,;
- завдання до самостійної роботи повинно мати мету, бути зрозумілим, посильним, відповідати підготовці учнів,
тобто спиратися на знання, навички та вміння, які вони мають; при визначенні змісту самостійних робіт необхідно
враховувати індивідуальні особливості школярів (диференціювати ступінь складності завдання);
- обсяг завдання повинен відповідати наміченому для його виконання учнями часу (посильність роботи, яка виключає
перевантаження школярів);
- самостійні роботи на уроці або в системі уроків повинні мати певне місце і в поєднанні з іншими методами сприяти
навчанню школярів алгоритму діяльності;
- забезпечення планування самостійних робіт і попередньої підготовки до них учнів;
- здійснення керівництва і контролю за виконанням самостійної роботи, надання допомоги школярам, аналіз і оцінка
результатів роботи.
31. Основні цілі виховання в українському суспільстві зумовлені розпадом СРСР, проголошенням України
самостійною державою, зміною соціально-економічної формації, побудовою демократичного суспільства,
орієнтацією на гуманну парадигму виховної діяльності, гуманізацією, демократизацією і гуманітаризацією всієї
національної системи освіти та виховання. Такі цілі визначені в законодавчих актах держави, конкретизовані в
Концепції національного виховання та в інших документах. Наприклад, Державна національна програма «Освіта»
(«Україна XXI століття») так визначає головну мету національного виховання: «набуття молодими поколіннями
соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури національних
взаємин, формування у молоді незалежно від національної приналежності особистих рис громадян Української
держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової,
екологічної культури».
Мета виховання в нашому суспільстві з порядку денного не тільки не знімається, а й розвивається відповідно до
нових цілей і цінностей. Водночас є гостра потреба уточнення її змісту. Мета виховання – це сукупність властивостей
особистості, до виховання яких прагне наше суспільство; а їх знання педагогом дає чітке уявлення про те, яку
особистість він повинен формувати і, природно, надає його діяльності конкретної спрямованості, гуманності,
осмисленості й науковості.
Тому діяльність педагога має бути спрямована на формування творчої особистості громадянина Української держави
– з багатим духовним світом, активною життєвою настановою, який вміє орієнтуватися в складних умовах сьогодення
та оптимально спроможний самоактуалізуватися в суспільному й особистісному житті.
Отже, тут мають творчо поєднуватися загальнолюдське і національне виховання. Необхідно відродити національну
систему виховання, спираючися на виховні традиції українського народу і враховуючи його національні риси,
ментальність, цінності, життєві орієнтири, самобутність та основні якості.
«Джерелом створення справжньої національної школи повинні бути не «кабінетні витвори» вчених-теоретиків, а сам
народ – його історія, дух і традиції, тобто те, що сьогодні приблизно визначається як менталітет, ментальність.
Неодмінною умовою успішного національного виховання є загальне політичне, економічне і культурне піднесення
країни. У цьому сприятливому середовищі міцніє самосвідомість народу, розквітає його творчість, актуалізується
багата культурна спадщина, а все це разом і створює фундамент творення національної школи».
32. Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.
Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є
освіта і навчання.
Педагогіка досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці, розкриває
його сутність, закономірності, тенденції та перспективи, вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.
Основні педагогічні категорії

Педагогіка має свій понятійний апарат — систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття
називають категоріями педагогіки.

Категорії — найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв'язки явищ
об'єктивного світу.

Найважливіші педагогічні категорії — виховання, освіта і навчання.

Вони охоплюють сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предмета педагогічної
науки. Правильне їх розуміння потрібне передусім для пізнання педагогічних закономірностей.

Виховання — соціальне явище, властиве тільки людям, є однією зі сфер суспільно-необхідної діяльності.

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.

Основне його призначення полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що не можливе без засвоєння і
розвитку новими поколіннями суспільно-трудового досвіду.

Виховання (в широкому педагогічному розумінні) — формування особистості дитини під впливом діяльності
педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання (у вузькому педагогічному значенні) — цілеспрямована виховна діяльність педагога для досягнення кон-
кретної мети в колективі учнів. Виховання (в гранично вузькому значенні) — спеціально організований процес, що
передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком, який відбувається через
взаємодію вихователя і виховуваного.

Одним з елементів виховання є освіта.

Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних
можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й
навички.

Навчання не є механічною передачею знань учителем учням. Це — їх спільна праця, в якій викладання й учіння
перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьому процесі належить учителю, який викладає учням
навчальний матеріал, спонукає їх до учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і
прийомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю. Учні засвоюють (сприймають,
осмислюють, запам'ятовують) знання, перетворюють узагальнений наукою досвід людства на особисте надбання,
набувають навичок та умінь оперування знаннями, використання їх для вирішення навчальних завдань і практичної
діяльності.
Виховання, освіта і навчання — три найважливіші напрями педагогічної діяльності, які органічно пов'язані між собою і
доповнюють один одного їх взаємозв'язок — одна з основних педагогічних закономірностей.
33. Моральне виховання - виховна діяльність школи, сім'ї, громадськості, що мас на меті зміцнення та розвиток
тієї внутрішньої першооснови, яка обмежена почуттями сумління та совісті, й розвиток якої зумовлюється
формуванням нових потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння відповідних ідеалів та
принципів. Воно конкретизується у таких поняттях: етика, мораль, моральні норми, моральні переживання, моральні
почуття, моральний кодекс, моральний ідеал, моральна спрямованість, моральна культура особистості.

Етика (від грец. ethika - звичка, звичай) - наука, яка вивчає основи моралі, її природу, структуру, походження і
розвиток моральних норм, досліджує моральні категорії, у яких втілені моральні принципи, норми та правила
поведінки.
Мораль - система ідей, принципів, законів, норм, правил поведінки та діяльності, які регулюють стосунки між
людьми у будь-яких ситуаціях на засадах гуманізму та демократизму.
Моральні норми - вимоги, які визначають обов'язки людини щодо навколишнього світу, інших людей, самого себе і
дають можливість оцінювати та контролювати свою поведінку, уникати докорів сумління і мук совісті.
Моральні переконання - узагальнені моральні принципи та норми, які пройшли гарт пережитих почуттів і набули
якостей особистісного смислу.
Моральні почуття - стійкі переживання різноманітних найтонших відтінків, які мають особистісний смисл і слугують
основою для вольових реакцій у найрізноманітніших життєвих ситуаціях.
Моральний кодекс - сукупність моральних норм, яка має системний характер і створює ту якість неаддитивності, яка
не зводиться до просто? суми якостей складових, а становить неповторність, яка лежить в основі духовного світу
особистості.
Моральний ідеал - взірець моральної досконалості, який часто слугує людині для визначення власної самоцінності й
стимулює до самопізнання та саморозвитку. Є орієнтиром виховного процесу.
Моральна спрямованість - стійка внутрішня позиція особистості, сформована на світоглядній основі та вмотивована
моральними переконаннями. Мас визначальний вплив на поведінку людини в різних умовах та ситуаціях.
Моральна культура особистості - духовне надбання особистості, сформоване на основі прийняття нею суспільно
визнаних моральних норм, принципів, моральних ідеалів, засвоєння їх як звичних форм особистої поведінки.

34. Естетичне виховання — формування в особистості здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами
краси в усіх сферах діяльності.
Спрямоване воно на формування в людини гуманістичних якостей, здатності відчувати і розуміти красу, жити за її
законами.
Завдання і зміст естетичного виховання.
Естетичне виховання покликане ознайомити людину із загальними закономірностями художнього освоєння
дійсності, сутністю і формами відображення дійсності й перетворення життя за законами краси, роллю мистецтва в
розвитку суспільства.
Серед найголовніших завдань естетичного виховання виокремлюють:
— формування естетичних понять, поглядів, переконань, здатностей розуміти прекрасне, правильно естетично
оцінювати факти, явища, процеси;— виховання естетичних почуттів, уміння отримувати насолоду від сприймання
прекрасного в навколишній дійсності та мистецтві;
— формування потреби і здатності створювати прекрасне в житті та мистецтві на основі розвитку власних творчих
здібностей, опанування знань і практичних умінь у певному виді мистецтва.
Естетичне виховання зорієнтоване на формування естетичної свідомості та естетичної поведінки особистості.
Естетична свідомість — одна з форм суспільної свідомості, що реалізується через художньо-емоційне освоєння
дійсності у формі естетичних почуттів, переживань, оцінок, смаків, ідеалів.
Естетичні почуття є особливими почуттями насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне у навколишній
дійсності та творах мистецтва.
Естетичний смак є здатністю людини правильно оцінити прекрасне, відрізняти прекрасне від потворного.
Естетичний ідеал — уявлення людини про прекрасне в абсолютному його вираженні.
Естетична свідомість, естетичні почуття, смаки, ідеали, переживання тощо, взаємодіючи між собою, зумовлюють
естетичну поведінку, яка є втіленням прекрасного у конкретних вчинках людини.
 Найцікавіші задуми вихователя щодо організації есте¬тичного виховання дошкільнят можуть досягти своєї мети за
правильного добору і комбінування його методів, які класифікують за різними критеріями:
— за головною педагогічною метою. До таких методів належать переконання; вправляння у практичних діях,
спрямованих на перетворення навколишнього середови¬ща; проблемні ситуації, які спонукають до творчих і
прак¬тичних дій; спонукання до співпереживання, емоційно-по¬зитивного відгуку на прекрасне, негативного
ставлення до потворного;
— за загальною та спеціальною спрямованістю. До цієї групи зараховують загальнопедагогічні та спеціальні ме¬тоди,
добір яких залежить від виду мистецтва, до якого пе¬дагог прагне прилучити дітей;
— методи навчання художній діяльності. Серед них ви¬окремлюють наочні (зразок, показ прийомів виконання дій),
словесні (бесіди, інструкції, вказівки, поради, оцінка і самооцінка результатів діяльності дітей);
— методи розвитку художньо-творчих здібностей ді¬тей. Ґрунтуються вони на виробленні у дітей уміння діяти під час
вирішення проблемно-пошукових завдань, у нестан¬дартних ситуаціях.
35. Директор повинен бути професійно компетентним, ерудованим у питаннях управління, педагогіки, психології,
логіки, філософії, народознавства.
Директор повинен знати освітні нормативні документи, найефективніші шляхи та засоби розв'язання шкільних
проблем, шляхи відродження національної культури й виховання національної свідомості учнів.
Директор повинен володіти технологією управління, методикою педагогічного аналізу, методами обробки
інформації, методикою колективного творчого виховання.
Директор повинен мати чітке уявлення про мету й завдання освіти, структуру й функцію управління, а також види
інформації.
Директор повинен бути обізнаним з основними шляхами реформування освіти, проблемами соціального й
економічного розвитку в Україні.
Директор повинен уміти організувати самоуправління, створити умови для співпраці, планувати роботу, приймати
педагогічні й управлінські рішення, стимулювати працю педагогів.
Директор повинен мати моральне право керувати педагогічним колективом.
Ураховуючи реальні кадрові й матеріальні можливості, директор повинен справедливо розподіляти навчальне
навантаження й доручення, оцінювати трудову діяльність учителів на основі вироблених колективом критеріїв успіху,
відмовитися від гасел, закликів, залучати колективну думку для роботи школи, створювати творчі групи вчителів для
реформування школи, розвивати самоуправління, бути зразком працездатності для педагогічного колективу, здатним
до ризику та взяття відповідальності на себе (Див.: Рабченюк Т.С., Демократизація внутрішкільного управління. —
Київ, 1997).
Заступник директора з навчальної роботи складає і контролює розклад уроків, графіки факультативних і гурткових
занять, графіки контрольних робіт, проведення практичних і лабораторних робіт, навчальних екскурсій; відповідає за
звітність із питань навчально-виховного процесу; організовує методичну роботу предметних комісій та об'єднань,
діяльність шкіл передового педагогічного досвіду, керує навчально-виховним процесом під час вивчення предметів,
які відповідають профілю його спеціальності; контролює роботу бібліотеки та роботу класів на пришкільній ділянці,
спрямовує роботу навчального сектора учкому.
Заступник директора з виховної роботи відповідає за виховну роботу в школі, здійснює педагогічне керівництво
загоном скаутів, який працює в мікрорайоні, організовує і координує шкільну художню самодіяльність, готує і
проводить шкільні свята та державні визначні дати, організовує чергування класів у школі, підтримує зв'язок з
інспекцією у справах неповнолітніх і перевиховання педагогічно занедбаних учнів, відповідає за діяльність клубу
вихідного дня, консультує батьків, шефів, керівників гуртків, класних керівників.
До структури управлінських органів у школі належать:
— органи колегіального управління школою (конференція, рада школи, педагогічна рада, нарада при директорі, його
заступниках);
— адміністрація школи (директор, його заступники з навчальної, наукової, виховної, господарської роботи);
— органи громадського самоврядування (учнів (учком), учителів (профком, методична рада), батьків (батьківський
комітет).
Органами колегіального управління школою є конференція, рада школи, педагогічна рада, нарада при директорі,
його заступниках. Їх діяльність координується залежно від потреб колективу і завдань школи.
Рада школи — орган колегіального управління шкільними справами, вирішення найважливіших питань щодо
удосконалення навчально-виховного процесу. До складу ради обирають представників педколективу, учнів II та III
ступенів, батьків (або осіб, які їх замінюють) і громадськості. Очолює її директор школи. На чергових виборах склад
ради оновлюють не менш ніж на третину.
Нараду при директорі використовують для вирішення термінових питань, пов'язаних з організацією навчально-
виховного процесу (аналізу успішності учнів, дисципліни в школі, для організації позакласної діяльності). Інколи
нарада розглядає роботу окремих учителів, виконання стандартів освіти тощо. Участь у них є обов'язковою для
викладачів, адміністрації. Періодичність проведення визначає директор школи.
Наради при заступниках директора розглядають поточні проблеми, що стосуються їх адміністративної компетенції.
Періодичність проведення визначається планом роботи школи.

36. Колектив — соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють для досягнення
мети і мають органи самоврядування.
Шкільний колектив у своєму розвитку проходить чотири стадії:
1. Створення колективу учнів. Спочатку колектив лише формується, члени його недостатньо знають один одного, не
виявляють ініціативи в діяльності. Ще не сформований його актив.
Педагог повинен допомогти учням сформулювати систему єдиних вимог — рішучих за формою, зрозумілих за
змістом, організувати його діяльність на засадах єдиноначальності керівництва, педагогічного авторитаризму. Він
вивчає особисті якості членів колективу, знайомить їх, сприяє обиранню органів самоврядування, інструктує щодо їх
функції, контролює їх роботу, а в разі необхідності — допомагає. Взаємини між педагогом і вихованцями будуються на
засадах безпосереднього впливу на колектив та на кожного його учасника.
2. Поширення впливу активу на весь колектив. На цій стадії відбувається залучення активістів до керівництва
колективом, акцентуючи їх увагу на відповідальності, ініціативі та самостійності. Водночас відбувається залучення
пасивних учнів до громадського життя. За правильно організованої роботи актив швидко починає виявляти ініціативу
у визначенні завдань та організації колективної діяльності.
Педагог окреслює подальші перспективи діяльності колективу (в навчанні, праці, спорті, іграх, позакласних заходах),
дбає про посилення довіри до активістів, частково передає їм свої функції (контролю за чергуванням по школі або
класу, прибирання класної кімнати, харчування в їдальні, підготовки до свят). Взаємини між ним та учнями
розвиваються на засадах демократизму, паралельних впливів (поєднання безпосереднього й опосередкованого
впливу).
Стадія триває один—півтора року, залежно від стосунків усередині колективу. На її початку колектив нібито
поділений на три соціально-психологічні мікрогрупи: активістів (опору класного керівника), пасивних учнів (які
поступово долають байдужість), «ядро опору» (педагогічно занедбані діти). Наприкінці її клас стає психологічно та
педагогічно однорідним.
3. Вирішальний вплив громадської думки більшості. Більшість дітей з перших днів діє свідомо, активно, а колектив
усвідомлює завдання, поставлені перед ним. Педагог допомагає активові здобути авторитет серед учнів, контролює
його діяльність. Керівництво колективом відбувається на засадах демократизму, визнанні права колективу самостійно
вирішувати питання про заохочення чи покарання своїх учасників, планування роботи, оцінювання поведінки учнів,
запровадження системи доручень мікрогрупам учнів, окремим членам колективу.
На цій стадії посилюється вплив громадської думки колективу, боротьба за його честь, орієнтація та самоконтроль
поведінки і навчальної діяльності.
4. Самовиховання як вищий тип виховання в колективі. Кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги
як вимоги до себе. У них розвивається інтерес до самовиховання, що переходить у внутрішнє прагнення до
вдосконалення особистих якостей, рис характеру.
Його характеризують єдність цілей, високий рівень міжособистісного спілкування, згуртованість, внутрішня
дисципліна, специфічні норми співжиття. Він є ланкою, що з'єднує особистість із суспільством. Виховання особистості
в колективі є втіленням закономірностей розвитку суспільства, адже в колективних взаєминах створюються умови для
соціально-психічного її розвитку. Відокремившись від колективу, людина опиняється в соціально-психологічному
вакуумі, що значно ускладнює її розвиток.

37. Принцип виховання — керівне твердження, яке відображає загальні закономірності процесу виховання і
визначає вимоги до змісту його організації і методів.
Узагальнюючи досвід виховної діяльності, вони є системою вимог щодо всіх аспектів виховного процесу,
спрямовують його на формування цілісної особистості.
 До основних принципів виховання належать:
1. Цілеспрямованість виховання. Цей принцип означає, що вся виховна робота має спрямовуватися на досягнення
основної мети — виховання всебічно розвиненої особистості, підготовку її до свідомої й активної трудової діяльності.
Реалізація його передбачає підпорядкованість усіх заходів загальній меті та нетерпимість до стихійності у вихованні.
Знання мети створює перспективу, дає змогу проектувати бажаний рівень вихованості особистості.
2. Зв'язок виховання з життям. Відповідно до цього принципу виховна діяльність закладу освіти має спонукати учнів
(студентів) до участі в житті суспільства вже під час навчання, в процесі підготовки до подальшої трудової діяльності.
Для цього у виховній роботі використовують краєзнавчий матеріал, систематично знайомлять вихованців із суспільно-
політичними подіями в країні, залучають їх до посильної участі в громадсько корисній роботі.
3. Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Реалізується цей принцип через правильне співвідношення методів
формування свідомості та суспільної поведінки, попередження відхилень у свідомості та поведінці особистості,
вироблення несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності протистояти їм.
5. Комплексний підхід у вихованні. Будь-який систематичний виховний процес передбачає єдність:
— мети, завдань і змісту виховання;
— форм, методів і прийомів виховання;
— виховних впливів закладу освіти, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці;
— виховання і самовиховання.
Принцип комплексності вимагає враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів (студентів), а також постійно
коригувати виховні впливи залежно від рівня їх вихованості.
6. Виховання особистості в колективі. Реалізація цього принципу сприяє усвідомленню вихованцями того, що
колектив є могутнім засобом виховання і багато рис особистості формуються тільки в колективі. Педагог повинен
докладати зусиль для згуртування колективу вихованців, заохочувати їх до участі у самоврядуванні, сприяючи
розвитку їх самостійності, самодіяльності, ініціативи та ін.
7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю вихованців. Необхідність педагогічного
керівництва зумовлена незначним (недостатнім) життєвим досвідом вихованців. Водночас виховання творчої
особистості можливе за умов її самостійності й творчості, ініціативи й самодіяльності.
8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. В основі його — єдність вимог
педагогів до вихованців, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага до їхніх поглядів тощо.
9. Індивідуальний підхід до кожного вихованця. Ефективність виховного процесу залежить і від того, наскільки в
ньому враховують вікові та індивідуальні особливості особистості. “Вихователь повинен прагнути пізнати людину
такою, — вважав К. Ушинський, — якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями, в усій її величі, з усіма її буденними,
дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами. Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій
природі людини засоби виховного впливу — а засоби ці величезні”.
10. Систематичність, послідовність і наступність у вихованні. Формування свідомості, вироблення навичок і звичок
поведінки вимагає системи виховних заходів, які застосовують у певній послідовності. Адже позитивних рис
особистості не можна сформувати, якщо виховний процес буде випадковим набором епізодичних впливів.
Досягнення виховної мети є наслідком оптимального поєднання всіх принципів виховання з огляду на умови, в яких
відбувається виховний процес. Важливо при цьому забезпечити гармонійну взаємодію універсальних і національних
виховних принципів, які у кожного народу мають свої особливості.
38. До найважливіших методів формування свідомості особистості відносять розповіді на етичні теми, пояснення,
роз'яснення, лекції, етичні бесіди, умовляння, навіювання, інструктажі, диспути, доповіді. Ефективним методом
переконання є приклад. Застосовуються методи формування свідомості у комплексі з іншими методами.
Метод розповіді використовується передусім у виховній роботі з дітьми молодшого і середнього шкільного віку.

Основною функцією цього методу є те, що він слугує засобом поповнення знань моралі, вироблення в учнів
правильних моральних понять. Яскрава емоційна розповідь здатна не тільки розкрити зміст морального поняття, а й
викликати у вихованця позитивне ставлення до вчинків, які відповідають цій моральній нормі, вплинути на поведінку.
Друга функція методу — збагачення морального досвіду школярів досвідом моральної поведінки інших людей. Третя
— використання позитивного прикладу у вихованні.
Роз'яснення — метод емоційно-словесного впливу на вихованців. Застосування методу базується на знанні
особливостей класу й особистісних якостей членів колективу. Для молодших учнів застосовуються елементарні
прийоми і засоби роз'яснення: «Усі роблять так», «У нас так не чинять» і под. У роботі з підлітками потрібна глибока
мотивація, роз'яснення суспільного значення моральних понять.
У практиці виховання використовується умовляння, що поєднує прохання з роз'ясненням і навіюванням. Вплив
умовляння майже цілком залежить від прийняття вихователем форми звернення. Він також залежить від авторитету
педагога, його особистих моральних якостей, переконаності у правоті власних слів і дій. Педагогічна ефективність
умовляння висока, якщо вихователь опирається на позитивне, звертається до почуття власної гідності, честі, совісті,
змушує учня пережити почуття сорому, незадоволеності собою і вказує шляхи виправлення. Іноді негативна поведінка
буває наслідком необізнаності, незнання. Умовляння в такому випадку поєднується з роз'ясненням та навіюванням і
здійснюється так, щоб вихованець зрозумів суть негативного вчинку, виправив поведінку.
Бесіда — метод обговорення конкретних знань, фактів, подій, вчинків, який передбачає участь двох сторін —
вихователя і вихованців. Бесіда відрізняється від розповіді саме тим, що педагог вислуховує і враховує думки, точки
зору вихованців, будує свої взаємини з ними на принципах співробітництва, партнерства.
Диспут — метод виховання, який передбачає зіткнення різних, інколи прямо протилежних точок зору. Диспути
проводять у середніх і старших класах на політичні, економічні, моральні, правові, екологічні, естетичні теми, що
хвилюють молодь: «Уміти жити. — Що це означає?», «Чи є щасливою людина безсовісна?», «Про смаки не
сперечаються» та ін.
Приклад — виховний метод великої сили. Його вплив базується на відомій закономірності: явища, які сприймаються
зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості, тому, на противагу словесним впливам, не потребують ні
розкодування, ні перекодування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово — другої. Приклад дає
конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, активізує діяльність.

39. Завдання виховання в навчальному закладі реалізуються як у процесі навчання, праці, так і в цілеспрямованому
впливі на вихованців у позаурочний час.
Процес виховання — система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої
особистості.
У ньому органічно поєднані змістовий (сукупність виховних цілей) і процесуальний (процес педагогічної взаємодії
учителя та учня) аспекти.
Специфіка виховного процесу.
Виховання є цілеспрямованим процесом. Наявність конкретної мети надає йому систематичності й послідовності, не
допускає випадковості, епізодичності й хаотичності виховних заходів. Виховання формує внутрішній світ молодої
людини, проникнути в який дуже важко. Тому воно вимагає таких методик, які давали б змогу не тільки виявляти
погляди переконання і почуття вихованців, а й збагачувати їх духовність, за потреби коригувати якості психіки. Процесу
виховання властиве і розмаїття завдань та напрямів. їх кількість невпинно зростає, що зумовлено динамічністю
суспільно-економічного життя.
Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, вирішення яких сприяє
просуванню до нових цілей. До внутрішніх суперечностей належать:
— суперечність між соціально значущими завданнями, які потрібно виконати вихованцю, і факторами, що заважають
його зусиллям;
— суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця (вимагає такої побудови виховного
процесу, за якої зміст і форми його реалізації не викликали би спротиву в молодої людини). Зовнішні суперечності
виявляються у невідповідності між:
— виховними впливами сім'ї і закладу освіти (порушення єдності цих впливів негативно позначається на формуванні
особистості вихованця);
— організованим виховним процесом закладу освіти і стихійним впливом на вихованців навколишнього середовища
(вимагає подолання негативного впливу девіантних підліткових груп, низькоякісних телепередач тощо);
— різними вимогами вихователів (внаслідок цього у вихованців формується ситуативна поведінка, безпринципність);
— деякими вихованцями, які мають досвід негативної поведінки, і педагогами, однокласниками (однокурсниками),
батьками.
Попри те що зовнішні суперечності не є універсальними, обов'язковими для всіх ситуацій, применшувати їх
дезорганізуючий вплив не варто. Тому завжди важливо передбачати їх, вживати превентивних заходів, а за
необхідності і протидіяти їм.
40. Колектив — соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють для досягнення
мети і мають органи самоврядування.

Колектив є соціальною системою, яка виконує такі функції:

—організаторську (полягає в об'єднанні особистостей для виконання певних завдань);
—виховну (спрямована на створення оптимальних умов для всебічного виховання, психічного й соціального розвитку
особистості);
-стимулюючу (сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів діяльності особистості, регулює поведінку членів
колективу, впливає на формування в особистості цілеспрямованості, волі, гуманності, працьовитості, совісності,
чесності, гідності тощо).
Ознаки колективу – це ті характерні риси, які властиві колективу. До них належать (за М.М. Фіцулою):
а) наявність суспільно значимої мети;
б) щоденна спільна діяльність, спрямована на її досягнення;
в) наявність органів самоврядування;
г) встановлення певних психологічних стосунків між членами колективу.
Дитячий колектив спочатку має формальну (офіційну) структуру, як правило, задається дорослими, наприклад
набирають дітей в шкільний клас, в спортивну секцію, гурток, загін у таборі і т.п. В одній групі опиняються діти, які
відповідають певним критеріям відбору: за віком, фізичним даним, необхідним для заняття спортом; рівню
навченості, відповідному вимогам спеціалізованого класу, і т.д. Формальна структура відповідає тим функціям, які
покликані виконувати, і визначає умови діяльності колективу (кількість дітей, обладнання приміщень тощо), а також
позицію дорослого (вчителя, наставника, тренера, вихователя і т.п.). Неформальна (неофіційна) структура виникає на
основі міжособистісних відносин, що розвиваються в колективі, у відповідності з інтересами вихованців. У колективі
утворюються неформальні групи у відповідності з інтересами вихованців. Усередині формальної структури
утворюються малі контактні групи па основі спільних інтересів, симпатій, уподобань. У зв'язку з цим виникає одна з
найважливіших педагогічних завдань - формування в дитячому колективі гуманістичних норм відносин.
41. Педагогічна вимога розуміється як пред'явлення вимог до виконання певних норм поведінки, правил, законів,
традицій, прийнятих у суспільстві і в його групах [1].[1]
У вимозі найбільш виразно виявляється дія такої закономірності виховного процесу, як діалектика зовнішнього і
внутрішнього. Педагогічна вимога повинне не тільки випереджати розвиток особистості, а й переходити у вимоги
воспитуемого до самого себе.
За формою пред'явлення розрізняють вимоги прямі і непрямі. Прямі вимоги характеризуються такими ознаками, як
позитивність, інструктивно і рішучість.
Непрямі вимоги (вимога-прохання, вимога-рада, вимога-натяк, вимога в ігровому оформленні, вимога довірою,
вимога висловленням недовіри; вимога-схвалення; вимога-осуд, умовне вимога) спираються на сформовані у
вихованців мотиви, співали, переконання.
Привчання складається з ряду послідовних дій, які повинен засвоїти учень: показ, як виконується ту чи іншу дію
(прибрати зі столу, чергувати в класі), закріплення правильних дій під безпосереднім наглядом вчителя або батьків.
Привчання виявляє найбільшу ефективність на ранніх щаблях виховання та розвитку дітей (вчасно лягати спати,
прибирати свої іграшки, вчитися поводитися в суспільстві). Застосування цього методу вимагає дотримання деяких
педагогічних умов. Привчання неможливо без чіткого уявлення про те, що має бути засвоєно. Наказуючи учням той чи
інший образ дій, необхідно висловити його в можливо більш короткому і ясному правилі. На кожен даний відрізок часу
повинен бути виділений мінімум окремих дій, з яких складається дана форма поведінки. Для вироблення звички
потрібен час, квапливість нс призводить до поставленої мети. Спочатку слід домогтися точності виробленого дії і лише
потім швидкості. Метод привчання передбачає контроль за характером виконання дії. Контроль вимагає
доброзичливого, зацікавленого ставлення вчителя до вихованців, виявлення й аналізу виникаючих труднощів,
обговорення способів подальшої роботи. Ще більш важливо організувати самоконтроль учнів.
Вправа - планомірно організована діяльність, що передбачає багаторазове повторення будь-яких дій з метою
формування певних умінь і навичок або ж їх вдосконалення.
Вправа знаходиться в широких і багатосторонніх зв'язках з приучением. Якщо в основі привчання лежить оволодіння
дитиною переважно процесуальною стороною діяльності, то вправу робить її особистісно значимою. Виконувана
школярем діяльність виступає тут в єдності її цілі і операциональной структури.
 Основне призначення вправи як методу виховання - оволодіння школярами практичним досвідом колективних
відносин, необхідним для формування у них соціально значущих якостей особистості. Спираючись на привчання,
вправа передбачає багаторазове повторення, закріплення, зміцнення і вдосконалення цінних способів дії як стійкої
основи суспільної поведінки. При цьому воно не має нічого спільного з механічною виучкою і тренажу в дусі
поведінкової психології: стимул - реакція - підкріплення.
Режим. Функцію вправи і привчання виконує режим дня дитини у школі та сім'ї. Чітка організація життя і діяльності
протягом доби допомагає сформувати внутрішній динамічний стереотип, який лежить в основі утворення навичок і
звичок. им суворіше і виразніше режим, тим краще він формує внутрішній динамічний стереотип поведінки дитини.
Особливо важливе значення режим має для молодшого школяра, так як у нього ще недостатньо сформовані
організованість, дисципліна, воля і наполегливість
Доручення. Формуванню активності дитини сприяє і система доручень. Учитель з першого дня вступу до школи
приваблює дітей до виконання окремих завдань. Систематичне виконання громадських доручень - постійних і
епізодичних, індивідуальних і групових - розширює коло соціального спілкування школярів, озброює їх
організаторським досвідом, навичками управління людьми. Доручення допомагають сформувати у дитини
відповідальне ставлення до дорученої справи, працьовитість як рису особистості.
Громадська думка. Вихователь завжди прагне до того, щоб його вимога стала вимогою самого колективу.
Відображенням колективного вимоги є громадська думка. Поєднуючи в собі оцінки, судження, волю колективу,
громадська думка виступає активною і впливовою силою, яка в руках умілого педагога виконує функції методу
виховання.
Шкільний колектив відтворює систему суспільних відносин, ту об'єктивну основу, на якій в учнів формується
відповідний тип свідомості, поведінки та діяльності. Досягаючи у своєму розвитку інтелектуального, емоційно-
вольового і організаційної єдності, колектив виявляється здатним до самоврядування, найважливішим чинником якого
є громадська думка. Так колектив стає суб'єктом виховання, найближчої опорою і надійним союзником педагога.
Для формування здорового громадської думки вчитель залучає вихованців до колективного принциповому
обговоренню всіх явищ і подій у житті класу і школи. Якщо учні в своїй основній масі активно беруть участь у колективній
діяльності, переживають радість спільних успіхів, критично ставляться до наявних недоліків і прагнуть до їх подолання,
це свідчить про те, що в колективі складається досить зріле громадську думку. І навпаки, відсутність авторитетного
громадської думки створює грунт для кругової поруки, взаємопрощення і невимогливість, процвітання вузькогрупових
інтересів.
42. Основною ланкою у становленні виховного колективу є учнівське самоврядування — самодіяльна організація
дитячого життя в школі. Воно уособлює демократичну та самодіяльну атмосферу, захищає й забезпечує права всіх
учасників колективу, сприяє формуванню у них громадянськості, організаторських якостей, допомагає педагогічному
колективу в проведенні різноманітних заходів, виступає їх ініціатором. Загалом учнівське самоврядування є
незамінним помічником педагогів. У сучасній школі, яка самостійно формує органи самоврядування, воно
представлене за одним із трьох варіантів:
1. Представницький варіант. До учнівського комітету входять старости всіх класів. Така структура дає змогу
оперативно доводити до відома учнів, особливо у великій школі, рішення учнівського комітету, організувати будь-яку
акцію, підбити підсумки.
2. Комунарський варіант. Передбачає при організації конкретної справи створення тимчасового штабу або ради із
зацікавлених учнів. Члени ради вирішують (з участю вчителів), як залучити весь колектив школи чи групу класів до
справи, дають доручення, організовують роботу (свята, спартакіади, олімпіади, масові подорожі тощо). Після їх
завершення штаб (рада) самоліквідується, натомість виникає інша тимчасова структура для нової справи.
3. Комісійний варіант. Згідно з ним на загальних зборах чи конференції формується учнівський комітет у складі 9—15
осіб. Вони обирають зі свого складу голову, заступника, секретаря комітету, решта очолюють комісії, до яких
добирають активістів класів. Такий склад комітету є сталим, але часто він буває заформалізованим або взагалі
бездіяльним.
Вищим органом учнівського самоврядування в школі є загальні збори або учнівська конференція. Виконавчий орган
(учнівський комітет, рада учнівського колективу, рада командирів (старост), парламент, учнівське представництво
тощо) підзвітний загальним зборам. Учнівські збори відбуваються не менше двох разів на рік (у вересні — для
визначення завдань на новий навчальний рік, у травні — для звіту виконавчого органу та його перевиборів).
Напередодні проведення звітно-виборних зборів проводять з учнями дискусію, ділову гру з проблем учнівського
самоврядування, структури учнівського самоврядування, основних напрямів та змісту роботи, прав і обов'язків членів
виконавчого органу.
Кількість членів виконавчого органу учнівського самоврядування визначає учнівський колектив залежно від обсягу
запланованої діяльності та кількості комісій. Кількість комісій залежить від специфіки напрямів діяльності школи,
особливостей структури, досвіду і традицій, рівня теоретично-методологічної та практичної підготовленості
педагогічного колективу до керівництва учнівським самоврядуванням.
Важливими умовами плідної діяльності учнівського самоврядування є: розуміння учнями й активом завдань, змісту і
суті самоврядування; вміння самостійно планувати, організовувати роботу, координувати зусилля різних ланок
самоврядування, постійно здійснювати самоконтроль; уміння враховувати, регулювати, аналізувати свою діяльність,
об'єктивно її оцінювати; пошук ефективних форм і методів діяльності органів самоврядування, творче використання
досвіду інших шкіл.
Під час організації масштабних та епізодичних справ можуть бути поєднані зусилля постійних органів
самоврядування з тимчасовими (ради, ініціативні групи клубів, творчих об'єднань тощо).
Колективним органом самоврядування в класі є збори колективу класу — впливовий чинник зміцнення дисципліни
учнів, виховання в них моральних якостей. На зборах класного колективу обговорюють актуальні, зрозумілі питання
повсякденного життя (підготовка культурно-масового заходу, випуск журналу, підсумки навчання за чверть, семестр,
рік та ін.), визначні історичні події, сучасні досягнення, моральні проблеми. Періодичність їх проведення залежить від
конкретних умов діяльності класу.
Гласність, відкритість роботи органів самоврядування (всі учні знають, де, коли, які питання обговорюються, можуть
брати в обговоренні участь, пропонувати нове, оригінальне, цікаве, впливати на життя колективу) сприяє
поглибленню демократизму в шкільному житті. Розвиток учнівського самоврядування, участь в якому розвиває
відповідальність за шкільні справи, допомагає набути організаторських навичок, сприяє духовному зростанню,
розвитку організаторських здібностей дітей.
Демократизм в учнівському самоврядуванні залежить від позиції дорослих, зокрема керівництва школи. Розбіжності
між адміністрацією та учнівським самоврядуванням виникають внаслідок неправильної організації педагогічного
керівництва, коли немає взаємодії між педагогічним та учнівським колективами для досягнення мети.
Основними засобами вдосконалення педагогічної допомоги учнівському самоврядуванню є: забезпечення реальних
прав та обов'язків органів самоврядування; підвищення довіри педагогів до рішень учнівського колективу, його
органів самоврядування; кваліфікована, тактовна допомога; цілеспрямоване навчання учнів складній справі
організації життя учнівського колективу, керівництва справами школи.
43. Уміння класного керівника організувати змістовну позакласну роботу з учнями є чи не найважливішим у
вихованні учнівського колективу. Класному керівникові варто подбати про те, щоб уже з перших днів роботи з дітьми
залучити їх до активної практичної позакласної діяльності, збудити і розвинути інтерес до неї.
Процес виховання передбачає розвиток таланту, розумових і фізичних здібностей учнів, формування у них високої
пізнавальної культури, організації змістовного дозвілля школярів. Тому спільно з вчителями-предметниками класний
керівник має виховувати відповідальне ставлення до навчання, сприяти у виборі та залученні учнів до роботи в
різноманітних науково-технічних товариствах, малих академіях, гуртках, секціях, клубах, студіях, об'єднаннях
відповідно до їх інтересів, нахилів і можливостей, заохочувати до вивчення іноземних мов на курсах у клубах, гуртках.
Важливою ділянкою роботи класного керівника є духовно-моральне виховання, головною особливістю якого в умовах
національної школи є орієнтування на загальнолюдські цінності. За допомогою різноманітних методів і засобів він
знайомить учнів з минулим і сучасним життям країни і світу, організує диспути на морально-етичні й естетичні теми,
літературно-художні вечори та ін. Велике значення має приклад вихователя, учителя, батьків, старших.
Обов'язковою умовою формування особистості в сучасних умовах є підготовка школярів до господарсько-трудової
діяльності. Тому важливим напрямом роботи класного керівника в умовах національної школи мають бути питання
підготовки до трудової діяльності в нових умовах господарювання, виховання бережливого ставлення до природи, її
багатств, їх економного використання, економічне виховання, розвиток підприємництва, участь у відновленні
історичних пам'яток, розвитку народних промислів і т.д. Організуючи роботу в цьому напрямку, важливо, щоб
діяльність школярів була соціально цінна і значуща, включала елементи гри і романтики, спиралася на їх ініціативу,
творчість і самодіяльність.
44. Форми позаурочної роботи — це види об'єднань, способи організації учнів і педагогів для спільної діяльності
після навчальних занять, а також конкретні просвітницько-пізнавальні й виховні акції, розраховані на масову чи
диференційовану учнівську аудиторію.
 Слід розрізняти позаурочну (позакласну) виховну роботу в школі і позашкільне виховання. Позаурочною
називається різноманітна освітня і виховна робота, спрямована на задоволення інтересів і запитів дітей, яку
організовує в позаурочний час педагогічний колектив школи. Позашкільною роботою називають освітньо-виховну
діяльність позашкільних закладів для дітей та юнацтва. Завдання позаурочної та позашкільної виховної роботи:
а) закріплення, збагачення і поглиблення знань, розширення загальноосвітнього світогляду, формування наукового
світогляду, вироблення умінь і навичок самоосвіти; б) формування інтересів до різних галузей науки, техніки,
мистецтва, спорту, , виявлення і розвиток індивідуальних творчих здібностей і нахилів; в) організація дозвілля
школярів, культурного відпочинку та розумних розваг; г) поширення виховного впливу на учнів у різних напрямах
виховання. Зміст позаурочної та позашкільної роботи: розумове, естетичне, моральне, правове, екологічне,
трудове, фізичне виховання; освітньо-пізнавальна діяльність; заняття з праці і техніки та профорієнтаційної
роботи; заняття різними видами мистецтва; спортивно-масова робота; ігри та розваги; позакласне читання.
Принципи організації позаурочної та позашкільної виховної роботи — це добровільна участь учнів, розвиток
винахідливості і творчості, взаємодія різних форм і видів. Позаурочні об'єднання повинні бути автономними і
самобутніми, з наявною провідною ідеєю, добровільними, відкритими, мати самоврядування, комфортний
мікроклімат, стиль взаємин дорослих і учнів "на рівних", бути динамічними за складом, співпрацювати з різними
позаурочними структурами.
45. Виховання — це складний і багатогранний процес формування особистості, створення оптимальних умов для її
фізичного, психічного та соціального розвитку.
Вплив спадковості і середовища коректується вихованням. Ефективність виховної взаємодії полягає в
цілеспрямованості, систематичності й кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання полягає в тому, що воно
ґрунтується на свідомості людини і потребує ЇЇ участі, тоді як спадковість і середовище діють несвідомо й підсвідомо.
Цим визначається роль, місце, можливості виховання у формуванні людини. Роль виховання оцінюється по-різному,
причому діапазон цих оцінок дуже широкий – від твердження про його повну нездатність і абсурдність (при
несприятливій спадковості й негативному впливові середовища) до визнання його єдиним засобом зміни людської
природи. Вихованням можна досягти багато чого, але повністю змінити людину не можна. Виховання скеровує
розвиток людини на визначені мету і завдання.
Цілеспрямований і систематичний вплив вихователів сприяє утворенню нових, заздалегідь запрограмованих умовно-
рефлекторних зв'язків, які ніякими іншими шляхами не можуть бути створені. Одне з найважливіших
завдань правильно організованого виховання – виявлення нахилів і обдарувань, розвиток у відповідності з індивідуа-
льними особливостями людини, її можливостями і здібностями.
Впливаючи на розвиток людини, виховання саме залежить від розвитку, адже воно постійно орієнтується на
досягнутий рівень розвитку. Ефективність виховання визначається рівнем підготовки людини до сприйняття виховного
впливу. Люди піддаються вихованню неоднаково, діапазон дуже широкий - від повного неприйняття виховних вимог
до абсолютного підкорення волі вихователів.
46. Педагогіка надає великого значення науковому світогляду в розв'язанні задач у системі всебічного формування
особистості. Наявність наукового світогляду дозволяє особистості адекватно сприймати оточуючу дійсність, давати їм
об'єктивну наукову оцінку.
Важливими функціями світогляду є орієнтаційна, інформаційна, відображувальна та оцінювальна.
світогляд — це узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів, в яких людина виражає своє ставлення до
оточуючого її природного і соціального середовища.
Найважливішими компонентами структури світогляду є: система наукових знань, погляди, переконання, ідеали
людини. В свою чергу структурні елементи світогляду можна поділити на дві суб'єктивні — погляди, переконання,
ідеали. Знання, як об'єктивний компонент світогляду, являють собою систему наукових істин, що мають форму описово-
констатуючого судження особи. Вони пов'язані з осмисленням і розумінням об'єктивної сторони природних і суспільних
явищ. Погляд — це судження, умови від людини, пов'язаний з тлумаченням тих або інших природних чи суспільних
явищ, вираження його ставлення до них. Нерідко, наприклад матеріалісти й ідеалісти одні й ті самі явища тлумачать по-
різному. Однак прямий перехід від поглядів до вчинків відбувається не завжди.
Більш дійовим компонентом світогляду є переконання. Переконання є наслідок виробленого інтелектуального
емоційного процесу та життєвого досвіду особи, внаслідок яких засвоюванні знання (ідеї) набувають сили глибоких
внутрішніх мотивів і стимулів поведінки і служать основою зміцнення її вольових зусиль. Переконання це те, що людина
глибоко осмислила та пережила, й що вона готова відстоювати за будь-яких умов.
 Органічним компонентом світогляду є ідеали особи. Ідеал (від грецького ідея — уявлення) — це усвідомлення вищої
досконалості те, що стає метою діяльності, життєвим устремлінням людини. Як свідчить концепція загальної, середньої
та вищої освіти, у суверенній Український державі, система світоглядних ідей у змісті освіти створює всі можливості
формування у вихованців наукових поглядів, переконань та ідеалів.
47. Трудове виховання — виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної
трудової діяльності.
Завдання трудового виховання зумовлені потребами існування, самоутвердження і взаємодії людини в суспільстві та
природному середовищі. Воно покликане забезпечити:
— психологічну готовність особистості до праці (бажання сумлінно та відповідально працювати, усвідомлення
соціальної значущості праці як обов'язку і духовної потреби, бережливість щодо результатів праці та повага до людей
праці, творче ставлення до трудової діяльності);
— підготовка до праці (наявність загальноосвітніх і політехнічних знань, загальних основ виробничої діяльності,
вироблення умінь і навичок, необхідних для трудової діяльності, підготовка до свідомого вибору професії).
Трудове виховання ґрунтується на принципах:
— єдності трудового виховання і загального розвитку особистості (морального, інтелектуального, естетичного,
фізичного);
— виявлення і розвитку індивідуальності в праці;
— високої моральності праці, її суспільно корисної спрямованості;
— залучення дитини до різноманітних видів продуктивної праці;
— постійності, безперервності, посильності праці;
— наявності елементів продуктивної діяльності дорослих у дитячій праці;
— творчого характеру праці;
— єдності праці та багатогранності життя.
Трудова свідомість особистості містить уявлення про ставлення до праці, участі у суспільно корисній праці,
усвідомлення необхідності трудового самовдосконалення, систему знань, трудових умінь і навичок, з'ясування ролі
праці у виборі майбутньої професії.
Досвід трудової діяльності означає систему загальних умінь і навичок, необхідних у повсякденному житті, праці,
об'єктивного оцінювання результатів своєї праці та самооцінювання, вмінь і навичок систематичної, організованої,
посильної суспільно корисної праці, узагальнення набутого досвіду.
Активна трудова позиція зумовлюється системою трудових потреб, інтересів, переконань, ціннісних орієнтацій,
уподобань, прагненням до обдуманого вибору професії, продовження освіти у відповідному навчальному закладі.
48. Досягнення єдності педагогічних вимог сім'ї та школи покладено на педагогічний колектив. Для цього
використовують різноманітні форми співробітництва: індивідуальні, групові, колективні.
Індивідуальні форми роботи дозволяють встановити особистий контакт вчителя з усіма батьками, з'ясувати сутність
педагогічної позиції сім'ї, тактовно допомогти батькам зрозуміти і виправити помилки, якщо вони є, або використати,
зробити надбанням усіх кращий досвід сімейного виховання, або вжити рішучих заходів щодо оздоровлення виховної
ситуації в сім'ї.
Класні і загальні батьківські збори є основною формою колективної роботи з батьками. Добре підготовлені і
проведені батьківські збори сприяють створенню єдиного колективу педагогів і батьків, мобілізації його на розв'язання
конкретних проблем життя і виховання дітей у сім'ї.
Виконання батьками громадських доручень з виховання дітей у школі або за місцем проживання — найбільш
перспективна форма підвищення педагогічної культури батьків, озброєння їх педагогічними знаннями і досвідом. Саме
таку допомогу школі особливо цінують діти і підлітки, вона сприяє зближенню учнів з батьками і на цій основі —
успішному розв'язанню багатьох складних питань виховання. Класному керівникові необхідно знати можливості і
бажання батьків у цьому плані і повсякчас заохочувати їх до громадської роботи з дітьми і підлітками.
Крім названих форм взаємодії педагогічного і батьківського колективів, у школах широко практикують конференції з
обміну досвідом сімейного виховання, дні відкритих дверей, усні журнали, вечори запитань та відповідей, відкриті
уроки для батьків.

49. Методи вихов́ання — шляхи і способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на
досягнення виховних цілей
 В основу класифікації Ю. К. Бабанського покладено функції, які виконують методи виховання у формуванні
особистості. Учений виділив такі групи методів:
методи формування свідомості (бесіда, лекція, диспут);
методи формування суспільної поведінки (метод прикладу, педагогічна вимога, громадська думка, вправляння,
привчання, доручення);
методи стимулювання діяльності й поведінки (змагання, заохочення, покарання);
методи контролю й аналізу ефективності виховання (педагогічне спостереження, бесіда, опитування, анкетування,
аналіз результатів діяльності).
Методи виховання складаються з елементів — прийомів виховання, які потрібні для того, щоб підвищити
ефективність методів. Методи і прийоми — нероздільні поняття, вони є певними інструметами в діяльності учителя чи
вихователя, але їх ефективність, дієвість має пряму залежність від того, які виховні засоби використовуються.

50. До основних методів контролю належать: педагогічне спостереження за учнями, бесіди, опитування, аналіз
результатів громадсько-корисної діяльності, виконання доручень, створення спеціальних ситуацій для вивчення
поведінки вихованців, написання характеристики на учня, письмові роботи учнів. Їхнє завдання — з'ясувати
результативність конкретних виховних заходів, виховної роботи в колективі загалом.
Педагогічне спостереження — це безпосереднє сприймання діяльності, спілкування, поведінки учня загалом, у
динаміці їх змін. Спостереження буває безпосереднє і опосередковане, відкрите і таємне, неперервне і дискретне,
монографічне і вузьке та ін. Спостереження повинне бути цілеспрямованим, конкретним, програмним,
систематичним та відповідати певним критеріям.
Бесіда з вихованцями дозволяє встановити рівень знань в галузі моралі, правил і норм поведінки, виявити причини
відхилень. від виконання цих норм. Одночасно вчитель оцінює і свої виховні дії та впливи.
Анкетування та психологічне опитування школярів проводиться з метою виявлення характеру взаємин між членами
колективу, товариських симпатій або негативних ставлень до членів колективу. Питання не повинні бути
прямолінійними, зміст відповідей потрібно перепровіряти. Потрібно проводити бесіди не лише з вихованцями, а й з
членами активу, учителями-предметниками, вивчати письмові роботи учнів, результати різних змагань. Досвідчені
вихователі включають учнів у спеціальні види діяльності і спілкування, у яких вони можуть найкраще себе виявити.
Про результативність виховання свідчать такі показники: сформованість в учнів національної свідомості; здатність
правильно оцінити події, які відбуваються навколо; засвоєння норм моралі, знання і дотримання Законів України,
правил для учнів; громадська активність, колективізм, участь у роботі молодіжних і учнівських організацій, в
учнівському самоврядуванні; ініціатива і самодіяльність вихованців; працелюбство; естетичний і фізичний розвиток;
старанність у навчанні громадсько корисній і продуктивній праці.
51. Метод науково-педагогічного дослідження — спосіб дослідження психолого-педагогічних процесів
формування особистості, встановлення об'єктивної закономірності виховання і навчання.
Для отримання різнобічних відомостей про розвиток особистості, колективу або іншого об'єкта навчання й
виховання підбирають оптимальний комплекс методів — методику дослідження.
Методика дослідження — процедура, послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворюючих дій, операцій
та впливів, спрямованих на вирішення дослідницьких завдань.
Добираючи методики дослідження, важливо дотримуватися таких вимог:
— застосовувати поєднання методів, яке б відкривало різнобічні відомості про розвиток особистості, колективу,
іншого об'єкта виховання чи навчання;
— використовувані методи мають забезпечити одночасно вивчення діяльності, спілкування та інформованості
особистості;
— методи мають відображати динаміку розвитку певних якостей, як у віковому плані, так і протягом певного
проміжку часу;
— використовувати такі методи, які дають змогу одержати відомості про учня з багатьох джерел, від
найкомпетентніших осіб, які постійно спілкуються з ним.
Сучасна педагогіка використовує такі методи педагогічних досліджень: педагогічне спостереження, бесіда, інтерв'ю,
експеримент, вивчення продуктів діяльності, соціологічні методи, соціометричні методи, тестування тощо.

Емпіричні методи педагогічного дослідження

 Ця група методів зорієнтована на пізнання безпосередньої дійсності, зовнішніх зв'язків і відношень. Найчастіше в
педагогічних дослідженнях використовуються розкриті емпіричні методи дослідження, до яких належать педагогічне
спостереження, бесіда, анкетування.

Метод педагогічного експерименту

Сутність цього методу полягає в ініціюванні дослідником процесів і явищ за конкретних умов. У сфері педагогічних
досліджень це забезпечує най достовірніші результати.
Метод рейтингу - це метод оцінки педагогічної діяльності або її аспектів компетентними експертами, для яких властиві
такі риси: позитивне ставлення до експертизи, креативність, конструктивність мислення, наукова об'єктивність,
самокритичність, відсутність схильності до конформізму. Рейтинг є основою для побудови різноманітних шкал оцінок.
Метод узагальнення незалежних характеристик розроблений К.К.Платановим. Суть його зводиться до порівняння
інформації щодо учня, яка надійшла з різних джерел: від батьків, учителів, ровесників, сусідів тощо.
До теоретичних методів педагогічного дослідження належать аналіз і синтез, індукція та дедукція, порівняння,
класифікація, узагальнення, абстрагування, конкретизація.

Аналіз і синтез

Ці методи наукового пізнання не існують ізольовано один від одного. аналіз є уявним або фактичним розкладанням
цілого педагогічного явища чи процесу на частини. синтез - відновлювання цілісності розглядуваного педагогічного
явища чи процесу в усьому різноманітті його виявів.

Індукція та дедукція

У процесі використання цих методів відбувається перехід знання про одиничне та окреме у знання про загальне, і
навпаки. У педагогічному дослідженні його використовують для з'ясування причинно-наслідкових зв'язків між
педагогічними явищами, узагальнення емпіричних даних на основі логічних міркувань від конкретного до загального.

Порівняння

Як метод педагогічного дослідження порівняння полягає в зіставленні отриманих результатів дослідження з

наміченими цілями. У процесі дослідження отримані результати порівнюють не тільки з цілями, а й зі станом об'єкта
до початку дослідження, що дає змогу простежити динаміку досліджуваного явища.

Класифікація

Завданням її є логічний розподіл педагогічних фактів, явищ, процесів за притаманною для певної групи ознакою.

Узагальнення

За своєю сутністю воно є логічною операцією, в результаті якої відбувається перехід від одиничного до загального, від
менш загального до більш загального судження, знання, оцінки.

Абстрагування

До цього методу вдаються за необхідності виокремити із сукупності ознак, властивостей явища ті, що становлять
предмет дослідження. Тобто абстрагування є процесом мисленнєвого відволікання дослідника від будь-яких ознак,
якостей педагогічного явища, від самого явища з метою глибшого вивчення його.

Конкретизація

Цей розумовий процес передбачає надання предмету конкретного вираження. Під час конкретизації відбувається
збагачення педагогічних понять новими ознаками, оскільки цей метод спрямований на висвітлення розвитку предмета
як цілісної системи.
Математичні і статистичні методи педагогічного дослідження

Метод реєстрування

Цей метод передбачає виявлення певної якості в явищах даного класу і обрахування за наявністю або відсутністю її
(наприклад, кількості скоєних учнями негативних вчинків).

Метод ранжування

Означає цей метод розміщення зафіксованих показників у певній послідовності (зменшення чи збільшення),
визначення місця в цьому ряду об'єктів (наприклад, складання списку учнів залежно від рівня успішності та ін.).

Метод моделювання

Його сутністю є створення й дослідження наукових моделей - смислово представленої і матеріально реалізованої
системи, яка адекватно відображає предмет дослідження (наприклад, моделює оптимізацію структури навчального
процесу, управління навчально-виховним процесом тощо).

52. Перспективне планування діяльності школи

Завдання його полягає в забезпеченні цілеспрямованої діяльності керівництва школи та педагогічного колективу,
раціональному розподілі сил, уникненні повторення в річних планах одних і тих самих заходів. Його структура може
бути довільною.
Перспективний план розвитку школи, як правило, охоплює аналіз роботи школи за попередній період, визначення
важливих завдань на новий період, зміну контингенту учнів і класів-комплектів, організаційно-педагогічні проблеми
розвитку школи, головні напрями вдосконалення навчально-виховної роботи, роботу з педагогічними кадрами,
адміністративно-господарську діяльність, розвиток матеріально-технічної бази.

Річне планування діяльності школи

Планування на рік дає змогу поєднувати перспективні завдання з конкретними завданнями на семестр, місяць
навчального року.
Річний план роботи школи може мати такий зміст:
1. Вступ. Аналіз виконання плану за минулий навчальний рік. Головні завдання і проблеми, над розв'язанням яких
працюють педагогічний і учнівський колективи.
2. Забезпечення прав особистості на освіту. Оперативний облік дітей шкільного віку. Охоплення їх навчанням.
Охоплення навчанням випускників основної середньої школи
3. Управління підвищенням професійної кваліфікації вчителів. Внутрішкільна методична робота. Координація її змісту
з підготовкою на курсах, самоосвітою.
4. Керівництво педагогічним процесом. Заходи щодо організації початку і закінчення навчального року.
Комплектування класів, призначення класних керівників, вихователів груп подовженого дня, керівників гуртків,
завідувачів кабінетами.

Поточне планування діяльності школи

Воно визначає програму діяльності окремих підрозділів і виконавців на певні терміни упродовж навчального року.
Передбачає складання: 1) розкладу уроків, шкільних гуртків, спортивних секцій; 2) календарних та поурочних планів
учителів, планів виховної роботи класних керівників, вихователів груп подовженого дня; 3) планів роботи методичних
об'єднань, інших форм методичної роботи, які працюють на базі школи; 4) плану роботи шкільної бібліотеки; 5) плану
роботи батьківського комітету; 6) плану-календаря навчально-виховного процесу, в якому зазначаються
загальношкільні заходи. Календарне планування навчального матеріалу (планування на семестр) здійснюють
безпосередньо при підготовці програм. На основі календарних учителі розробляють поурочні плани, структуру і форми
яких визначають самостійно.

53. Фактори розвитку і формування особистості.

Фактор – це умова або чинник, що спричиняє ті чи інші явища.

На розвиток і формування особистості впливають природні і соціальні фактори.
Спадковість – сукупність певних задатків, яка отримується від обох батьків і здатна передаватися від покоління до
покоління.

Здібності – такі властивості особистості, які є однією з найважливіших умов успішного виконання людиною певних
видів діяльності.
Задатки – потенційні можливості для розвитку здібностей;

Середовище– комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток.
Середовище, що оточує особистість можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і родинне
(сімейне).

Виховання– суттєвий фактор розвитку і формування особистості.

Під впливом виховання і самовиховання:
- відбувається корекція успадкованих внутрішніх особливостей людини (зміни у перебігу нервових процесів);
- формування моральних якостей особистості.
Рушійними силами розвитку особистості є такі внутрішні і зовнішні суперечності:
- збудження і гальмування;
- суперечності емоційної сфери – задоволення і невдоволення, радість і горе;
- спадкові дані і потреби виховання;
- рівень розвитку особистості і її ідеал;
- потреби особистості і моральний обов’язок
54. Функції класного керівника
Завдання і зміст виховання всебічно розвиненої особистості визначають функції класного керівника:
— забезпечувати оптимальні умови для всебічного гармонійного розвитку вихованців, їх самореалізації;
— у співдружності з батьками, вчителями, дитячими громадськими організаціями здійснювати всебічне виховання
школярів у процесі навчально-виховної роботи в школі та за її межами;
— систематично аналізувати індивідуальні анатомофізіологічні і соціально-психологічні особливості розвитку учнів
класу; давати рекомендації іншим учителям, батькам щодо необхідності враховувати індивідуальні та вікові
особливості розвитку кожного вихованця;
— здійснювати організацію і виховання первинного учнівського колективу, всебічно вивчати динаміку його розвитку,
координувати діяльність учителів, які працюють у класі;
— організовувати виховні та організаційні заходи для створення оптимальних умов, які сприяли б зміцненню та
збереженню здоров'я учнів;
— здійснювати організаційно-виховну роботу з учнями, батьками та учителями для формування в школярів
старанності, дисциплінованості у процесі навчальної діяльності з урахуванням їх індивідуальних можливостей;
За критерієм використання джерел і засобів виховного впливу на особистість школярів форми роботи поділяють
на: словесні (збори, доповіді, бесіди, диспути, конференції, зустрічі та ін.); практичні (походи, екскурсії, спартакіади,
олімпіади, конкурси тощо); наочні (діяльність шкільних музеїв, виставок, тематичні стенди та ін.). Усі вони
взаємопов'язані, доповнюють і збагачують одна одну. Є види роботи, в яких одночасно використовують словесні,
практичні, наочні форми. Наприклад, колективні творчі справи (КТС).
55. Вид навчання - це узагальнена характеристика навчальних систем, що встановлює особливості навчальної та
навчальної діяльності; характер взаємодії вчителя і учнів в процесі навчання; функції використовуваних засобів,
методів і форм навчання.
Вид навчання визначається педагогічною технологією навчання, що лежить в його основі (змістовна сутність
педагогічних технологій буде розглянута в лекції "Педагогічні технології навчання"). Розрізняють такі види навчання:
пояснювально-ілюстративне, догматичне, проблемне, програмоване, розвиваюче, евристичне,
лічностнооріентірованное, комп'ютерне, модульне, дистанційне, міжпредметні і ін.
Пояснювально-ілюстративне (традіііонное, що повідомляє, звичайне) - навчання, при якому навчальний, як
правило, передає інформацію в готовому вигляді за допомогою словесного пояснення з залученням наочності, а ті,
яких навчають сприймають і відтворюють її.
Догматичне - навчання, побудоване на прийнятті інформації без доказів, на віру.
Проблемне - навчання, при якому під керівництвом навчального організовується самостійна пошукова діяльність
учнів за рішенням навчальних проблем. При цьому у них формуються нові знання, вміння і навички, розвиваються
здібності, активність, допитливість, ерудиція, творче мислення та інші особистісно значущі якості.
Розвивальне - навчання, що забезпечує оптимальний розвиток учнів, при якому провідна роль відводиться
теоретичним знанням. При цьому навчання будується в швидкому темпі і на високому рівні, процес навчання протікає
усвідомлено, цілеспрямовано і систематично.
Евристичне - навчання, що базується на основних принципах проблемного і розвиваючого навчання, яке передбачає
успішність розвитку учня за рахунок побудови та самореалізації особистісної освітньої траєкторії в заданому
освітньому просторі.
Особистісно-орієнтоване - навчання, в якому освітні програми та навчальний процес спрямовані на кожного учня з
властивими йому пізнавальними особливостями.
Комп'ютерне - навчання, що грунтується на програмуванні навчальної та навчальної діяльності, втіленої в
контрольно-навчальній програмі для ЕМВ, яка дозволяє забезпечити посилення індивідуалізації, персоніфікації
процесу навчання за рахунок оптимального зворотного зв'язку, що надає інформацію про якість засвоєння змісту
освіти.
Модульне - навчання, що додає поліфункціональність мінімальної дидактичної одиниці навчальної інформації -
модулю, який забезпечує цілісне засвоєння змісту освіти.
Дистанційне - навчання, що дозволяє досягти заданої мети за допомогою сучасних систем телекомунікацій.
Міжпредметні - навчання, що грунтується на вивченні інтегрованих навчальних предметів, побудованих на
реалізації міжпредметних і внутріпредметних зв'язків в суміжних областях пізнання.
Основна мета такого виду навчання - передавання-засвоєння знань і застосування їх на практиці. Іноді його називають
пасивно-споглядальним. Педагог прагне викласти навчальний матеріал із застосуванням наочних та ілюстративних
матеріалів, а також забезпечити його засвоєння на рівні відтворення й застосування для розв'язання практичних
завдань.
Пояснювально-ілюстративний вид навчання зумовлений вищим рівнем суспільно-виробничих відносин, йому
притаманні такі особливості: викладач повідомляє студентам певний обсяг знань, пояснює сутність явищ, процесів,
законів, правил та ін. з використанням ілюстративного матеріалу; студенти мають свідомо засвоїти пропоновану частку
знань і відтворити її на рівні глибокого розуміння, застосувати знання на практиці в різноманітних видах.
Пояснювально-ілюстративний вид навчання впродовж двох останніх століть панував на всіх рівнях навчальної
діяльності. Він певною мірою сприяв раціональному підходу до оволодіння значним обсягом усталених знань, розвитку
логічного мислення та оперативної пам'яті. Однак загалом цей вид навчання стояв на заваді залучення студентів в
активну самостійну пізнавальну діяльність і розвитку інтелектуальних можливостей особистості, оволодіння методами
самостійного пізнання

56. Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини, загартування її організму,
розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.

Його завданням є створення оптимальних умов для забезпечення оптимального фізичного розвитку особистості,
збереження її здоров'я, отримання знань про особливості організму, фізіологічні процеси в ньому, набуття са-
нітарно-гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потенціальних мож-
ливостей.

У школі існують різноманітні форми фізичного виховання: уроки з фізичної культури, фізкультурно-оздоровчі заходи
в режимі шкільного дня (фізкультурні хвилинки під час уроку, ігри та вправи на перервах і в режимі подовженого дня),
позакласна спортивно-масова робота (заняття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання).
Позашкільні виховні заклади здійснюють спортивно-масову роботу за місцем проживання учнів, в дитячо-юнацьких
спортивних школах, дитячих клубах, туристських станціях, спортивних товариствах. Самостійно учні займаються
фізичними вправами вдома, на пришкільних і дворових майданчиках, стадіонах, у парках тощо.
Головним організаційно-методичним принципом здійснення фізичного виховання школярів є диференційоване
застосування засобів фізичної культури на заняттях з учнями різного віку та статі з урахуванням стану їх здоров'я і
рівня фізичної підготовленості. Важливе значення має регулярний лікарський контроль за здоров'ям школярів.
Уроки фізичної культури є основною організаційною формою фізичного виховання школярів. їх проводять си-
стематично протягом навчального року з урахуванням пори року для певної місцевості і стану навчально-матеріальної
бази.
57. Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів моральної
свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.
Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його
основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами
взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі
вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне
виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості,
справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до
жінки, благородства, інших чеснот.
Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні
норми, моральні переконання, почуття та якості.

Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють
гуманні стосунки між людьми.
Мораль виконує пізнавальну, оціночну, виховну функції, а її складовими є моральна
свідомість, моральна діяльність, моральні відносини. Норми і принципи моралі, моральні
ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію
особистості.
Моральний ідеал — образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є взірцем, до якого слід
прагнути.
Це той взірець моральної досконалості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який
зорієнтований виховний процес.
Моральна норма — вимога, яка визначає обов'язки людини щодо навколишнього світу,
конкретні зразки, які орієнтують поведінку особистості, дають змогу оцінювати й контролювати
її.
Возведена в систему сукупність моральних норм утворює моральний кодекс.
Якщо мораль є суб'єктивним уявленням людини про добро та зло, то практична її діяльність
щодо творення добра, спонукана внутрішніми мотивами («голосом совісті») постає як
моральність.
Моральність — втілення у практичній діяльності людей моральних переконань, моральних
ідеалів, норм, почуттів та принципів. Моральні переконання — стійкі, свідомі моральні
уявлення людини (норми, принципи, ідеали), відповідно до яких вона вважає за потрібне діяти
так і не інакше. Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її
вольових реакцій в різних ситуаціях, її суб'єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих
явищ суспільного життя, суспільства загалом. Моральні якості — типові риси поведінки
особистості.
Основу морального виховання становить етика (від грец. еіпіка — звичка, звичай) —
філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку
моральних норм і взаємовідносин між людьми. Вона досліджує моральні категорії, в яких
втілені моральні принципи, норми, оцінки, правила поведінки. Сукупність етичних проблем
охоплюють питання про те, як має чинити людина (нормативна етика), а також теоретичні
питання про походження і сутність моралі.
Характерною особливістю морального становлення особистості є врахування її менталітету
(ментальності) — специфічного світосприймання, світовідчуття, світогляду, бачення світу і
себе у світі, національного характеру, вдачі, які виробляються під впливом багатовікових
культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних чинників.

58.