1.

Навчальна екскурсія - це форма організації навчально-виховної роботи, яка дозволяє організувати

спостереження та вивчення різних явищ, предметів, процесів у природних умовах, музеях, на
виставках тощо

Екскурсія збагачує учнів знаннями про матеріальне виробництво, людей праці, сучасні технології та техніку
виробництва. Екскурсії розрізняють: а) за змістом - виробничі, біологічні, історичні, краєзнавчі,
мистецтвознавчі та інші; б) за витратою часу - короткочасні та тривалі; в) за місцем у навчально-виховному
процесі - вступні (на початку вивчення теми або розділу програмного матеріалу), проміжні (у процесі
вивчення теми або розділу програмного матеріалу), підсумкові (у кінці вивчення теми, розділу). Екскурсії
бувають тематичні та комплексні. Тематичні екскурсії проводяться у зв'язку з вивченням однієї або кількох
взаємопов'язаних тем одного навчального предмета. Комплексні екскурсії проводяться на основі
взаємопов'язаних тем кількох навчальних предметів.

Незалежно від типу та структури навчальних екскурсій, їх метою є спостереження реальних процесів
виробництва та виробничих відношень, використання теоретичних знань на практиці. Разом із тим цілі
екскурсії часто зумовлюються її типом. Наприклад, метою вступної екскурсії буде засвоєння опорних понять,
формування образних уявлень про практичний досвід, ознайомлення з фактами, суть яких буде розкрита,
розширена та поглиблена на наступних уроках.

Підготовка учнів до екскурсії передбачає: оволодіння знаннями з відповідного навчального предмета,

з'ясування завдання з набуття нових знань і поглиблення раніше набутих.

Невід'ємною складовою організації навчальної екскурсії є інструктаж з ознайомлення учнів з об'єктом

спостереження, розробка технологічних карток спостереження, підготовка необхідних матеріалів для
екскурсії, техніки безпеки.

Навчання у процесі екскурсії будується, в основному, на сприйнятті об'єктів, що спостерігаються; поясненні їх

теоретичної та практичної значущості. Велику роль тут відіграють конкретне й образне мислення, уява учнів.
Під час екскурсії найбільш повно реалізуються дидактичні принципи єдності конкретного та абстрактного
зв'язку теорії із практикою, навчання з життям, свідомості та активності. Екскурсія має великі можливості для
реалізації міжпредметних зв'язків (біологія, фізика, хімія, географія, література, історія), що сприяє
формуванню системних знань учнів, умінь і навичок їх розумової та практичної діяльності.

Обов'язковим компонентом навчальної екскурсії є перевірка досягнень її мети та результатів. Оформлення

результатів екскурсії може бути індивідуальним і груповим. З метою актуалізації знань і життєвого досвіду
учнів, створення емоційного тла подальших уроків доцільно використовувати зібраний ними на екскурсії
матеріал.

У процесі спостереження та аналізу навчальної екскурсії необхідно зосередити увагу на таких параметрах:

 педагогічна доцільність теми екскурсії;

 раціональна постановка цілей та завдань екскурсії;

 тип екскурсії (літературна, краєзнавча, виробнича) й урахування її специфіки при організації та

проведенні;

 теоретична та практична підготовка учнів до екскурсії;

 ознайомлення з екскурсійним об'єктом і складання плану екскурсії (інколи це маршрут, пункти

спостереження; формулювання запитань для учнів, на які вони повинні отримати відповіді під час
екскурсії);

 інструктаж учителя із проведення екскурсії (психологічна, змістова та етична підготовка), уточнення

й розподіл завдань серед учнів;

 процес проведення екскурсії (організація спостереження, консультація в ході екскурсії, завдання та

їх виконання учнями - малюнки, фото-, кінозйомки, записи на магнітну плівку);

 поведінка учнів на об'єкті, їх зацікавленість тим, що спостерігають;

 оформлення матеріалів екскурсії (альбом, вікторина, рукописні фільми, графіки, діаграми, доповіді,
аматорські кінофільми);
  результативність навчальної екскурсії (поповнення науковими та спеціальними знаннями, уміннями
та навичками учнів; розширення світогляду, ерудиції, поля активного навчання та зіткнення з
реальними речами, людьми, процесами, явищами; дисципліна, відчуття задоволення від
побаченого, почутого під час екскурсії; якість оформлення матеріалів екскурсії, доцільність і
можливість їх використання в навчально-виховному процесі).
Керівник школи не завжди може відвідати навчальну екскурсію. Однак проаналізувати її можна. Для цього
треба перевірити план екскурсії, розроблений учителем, поговорити з ним до та після завершення екскурсії,
з учнями - після екскурсії, ознайомитися з матеріалами, їх змістом та оформленням.

2. За основною дидактичною метою уроки поділяються на шість основних типів:

 Уроки засвоєння нових знань;

 Формування навичок і вмінь;
 Узагальнення і систематизація знань і вмінь;
 Контролю і корекції знань і вмінь;
 Практичного застосування знань, навичок і умінь;
 Комбіновані.

3. 1) словесні методи: бесіда, шкільна лекція, диспут, розповідь, пояснення,

інструктаж;

2) наочні методи: демонстрація, ілюстрація, спостереження, досліди,

екскурсія;

3) практичні методи: вправи, лабораторні, практичні, пізнавальні дидактичні ігри, самостійні роботи, робота
на виробництві;

4) робота з книгою: читання, цитування, перегляд, переказ, конспектування,

складання плану;

5) відеометод: перегляд, вправи під контролем “електронного вчителя”, контроль.

1. С л о в е с н і м е т о д и н а в ч а н н я.

Б е с і д а – діалогічна форма навчальної роботи. Спираючись на попередні

знання учнів, їх досвід, спостереження, вчитель за допомогою питань підводить їх до опанування новими
знаннями, розширення і поглиблення відомостей про ті чи інші предмети або явища навколишньої
дійсності.

Особливо цінним у бесіді як методі навчання є те, що вона дає можливість як

найбільше активізувати розумову діяльність учнів.

В залежності від того, яке місце займає бесіда в навчальному процесі і яку

дидактичну мету вона переслідує, розрізняють такі види бесід:

1) вступна бесіда. Цей вид бесіди використовується перед початком

вивчення нового розділу чи нової теми. Мета цього виду бесіди – виявлеення

наявних уявлень у учнів по питанню, яке буде предметом вивчення на уроці.

Тобто вступна бесіда створює психологічні і логічні передумови для роботи над новим матеріалом;

2) повторююча бесіда. Сприяє первинному закріпленню і усвідомленню

вивченого матеріалу, сприяє удосконаленню раніше вивченому матеріалу,

узагальненню і підбиттю підсумків вивченого. Ця бесіда проводиться після

вивчення нового матеріалу на тому ж уроці, або після вивчення розділу, теми і займає увесь урок або кілька
уроків. Повторюючи, закріплюючи, узагальнюючи матеріал, вчитель тим самим перевіряє як учні зрозуміли
навчальний матеріал, наскільки свідомо оволоділи ним;

3) повідомлююча бесіда. В процесі такої бесіди учні набувають нових знань,

знання учнів збагачуються новими фактами;

4) контрольно-облікова – вияв, вимір ті оцінка знань учнів.

Залежно від конкретних завдань і змісту навчального матеріалу застосовуються різні види бесід: евристичну
і репродуктивну (катехізичну).

Бесіда, яка має на меті спрямувати учнів на самостійну активну розумову

діяльність, зветься евристичною. Вона допомагає учням на основі наявних у них знань і досвіду самостійно
формулювати відповідні поняття, судження, робити висновки. Вона являє собою ніби ланцюг умовиводів,
які роблять учні за допомогою навідних питань учителя. За лаконічним характером евристична бесіда може
бути дедуктивною та індуктивною. Дедуктивна бесіда будується виходячи з відомих вже учням загальних
правил, принципів, понять. На основі їх аналізу приходять до окремих висновків. При індуктивній формі
бесіди йдуть від окремих фактів, явищ і на основі їх аналізу приходять до висновків більш-менш загальних.
Використовується при повідомленні нових знань.

Репродуктивна (катехізична) бесіда будується так, що вчитель ставить

питання з теми, яку вже вивчали. Перевіряючи знання учнів, він повторює з ними матеріал, одночасно
виявляє ступінь його засвоєння. Ця бесіда може бути поточною, підсумковою, систематизуючою.
Використовується в основному при перевірці, оцінюванні знань учнів, закріпленні, при аналізі текстів.

Для успішного проведення бесіди насамперед потрібно:

1) серйозна підготовка до неї вчителя: учитель повинен чітко визначити тему

бесіди, її мету, підібрати і проаналізувати відповідний дидактичний матеріал,

скласти план-конспект бесіди, підібрати наочні посібники, сформулювати основні і додаткові запитання, які
треба включити в бесіду, продумати методику її проведення, а саме порядок постановки запитань, з яких
вузлових питань потрібно зробити висновки, узагальнення;

2) – важливо правильно формулювати і ставити запитання, щоб між ними був

логічний зв’язок, щоб у своїй сукупності вони розкривали сутнісь питання яке вивчається, забезпечували
набування знань у певній системі;

– запитання повинні сприяти розвитку учнів, не бути надто легкими,

примітивними, бо при цьому вони не будуть стимулювати до активної розумової діяльності;

– не слід також ставити запитань, які підказують, містять у собі вже готову

відповідь;

– чітко сформульовані запитання потрібно ставити перед усім класом, щоб

учні їх продумали, а потім запропонувати комусь відповідати;

– не потрібно поспішати з відповіддю (вимагати від школяра “блискавичної” відповіді) на запитання, а дати
можливість йому подумати;

3) вчитель повинен мати постійний контакт з класом, стежити щоб всі учні

брали активну участь у бесіді, уважно слухати запитання, обмірковувати

відповіді, аналізувати відповіді своїх товаришів, прагнули висловити свою думку;

4) вчителеві потрібно домагатися, щоб відповідь була точною, вичерпною,

становила закінчену самостійну думку, розкривала суть поставленого питання, була науково
аргументованою, щоб у відповіді наводився конкретний, фактичний матеріал;

5) важливо стежити за правильністю мови учнів, логічною послідовністю

суджень, висновків.

Підведення підсумків бесіди школярі роблять самостійно, але під керівництвом учителя.

Д и с п у т (д и с к у с і я) – це передусім тематично спрямована суперечка.

У випадку, якщо дискусія підпорядкована дидактичним цілям, вона виконує

функцію методу навчання. Як метод навчання використовується у старших

класах.

Диспут головним своїм призначенням має формувати в учнів оціночні

судження, стверджувати світоглядні позиції. Хоча побудова диспуту дещо

довільної форми, ніж логіка розвитку бесіди, але в ньому передбачається та ж

структура розв’язання пізнавальних завдань, що і при бесіді, вчитель визначає хід пізнання і керує пошуком
вірного вирішення проблеми.

Диспуту завжди передує коротке вступне слово вчителя або підготовленого

учня, який замінює його в ролі керівника дискусії.

Педагогічний досвід дає змогу сформулювати деякі попередні умови успіху

дискусії в класі, зокрема :

1. всі учасники дискусії мають бути підготовлені до неї;

2. кожен її учасник повинен мати чіткі тези своєї позиції , точну постановку

задач, а не великий реферат (читання такого реферату – зайва витрата часу);

3. може практикуватися “розминка” з метою залучення до дискусії всіх учнів,

навіть якщо в них не має для цього достатнього досвіду;

4. дискусія має бути спрямована на з’ясування навчальної проблеми, а не на

“змагання” її учасників;

5. протилежні точки зору не повинні нівелюватися – саме наявність їх

просувають дискусію уперед;

6. дискусійні зауваження мають бути зрозумілими;

7. при жвавій дискусії керівникові слід утримуватися від власного виступу.

Найдоцільніше проводити дискусію у групі, яка складається з 10-15 чоловік.

Бажано, щоб усі учасники дискусії були почергово її керівниками. Керівникові слід готуватися до дискусії
грунтовніше, ніж іншим.

Надзвичайно важливо навчити учнів вмінню оперувати в дискусії

науковими поняттями, правильно робити виписки, оформляти бібліографію,

складати конспекти, узагальнювати матеріал, формулювати гіпотези. Важливо навчити школярів також
деяким правилам “технології” дискусії. Цьому можуть сприяти такі прийоми:

1. проводячи звичайні уроки, можна час від часу застосовувати прийом

опитування експертів. Мета такого опитування – ознайомитися з поглядами

експерта на те чи інше питання. Відповіді експертів можуть бути попередньо

підготовлені або й не підготовлені, проте наявність відповідних знань у тих, хто ставить запитаня,
обов’язкова.

2. прийом “зливи ідей” – коли вирішуються складні питання науки і

техніки, організаційні проблеми тощо.

Сутність: вчитель формулює проблему у вигляді запитання. Обговорення

починається із виступу школяра (2-3 хвилини), де він пропонує свій спосіб

розв’язання. Запропоновані його ідеї обговорюються всіма (5 хвилин).Потім

виступає інший студент і розвиває цю ідею або пропонує свою і т.д. Важливо,

щоб була наявна доброзичлива атмосфера.

Протоколіст занотовує всі виступи не оцінюючи їх. Потім розпочинається

“сортування” ідей за певними критеріями (адекватність проблеми, складність

вирішення і т.д.). Запропонував у 1953 році американський психолог А.Осборн.

3. прийом “оживлення” великих рефератів або доповідей. Після читання

розділу реферату (не більше 10 хвилин) проводиться обговорення змісту за

допомогою питань або вільної дискусії. Після цього реферат (доповідь) читається далі.

4. прийом “вулик”: усі беруть участь у дискусії, якою ніхто не керує.

Учасників розподіляють на невеликі групи з метою досягнення максимальної

участі їх у дискусії. Обговорюється вузьке коло питань. Останні можуть бути

однаковими або різними. Результати роботи доповідаються представниками

малих груп і обговорюються далі на конференціях.

5. прийом дискусії з розподіленими ролями. За наперед визначеною

темою дві групи ретельно готуються до викладення спірних думок з метою

стимулювання творчої дискусії. Точки зору учасників заздалегідь з’ясовуються;

вони не обов’язково мають відповідати справжнім поглядам кожної з груп. Інші члени групи спочатку
можуть тільки слухати, а потім також залучатися до дискусії. Кожний учень має право висловлюватися тільки
один раз.

Кожний з описаних прийомів можна визначити як рольову педагогічну

гру.

Р о з п о в і д ь як метод навчання передбачає словесну, монологічну форму

передавання знань учням. Це такий вид викладу в якому зв’язано розповідається про конкретні факти, події,
процеси або дії, які відбувалися раніше чи відбуваються зараз, з метою повідомлення нових знань. Провідна
роль при цьому належить учителю. Завдання учнів – сприйняти, усвідомити та відтворити в разі потреби
зміст навчального предмету. У початкових класах розповідь має займати до 10 хв. уроку, а в старших класах
до 25 хв. Більше використовується даний метод при вивченні предметів гуманітарного циклу. Найбільш
поширеними є:

а) розповідь-оповідання – виклад подій, розповідь про життя і діяльність

історичних осіб;
б) розповідь-опис – послідовний виклад ознак, особливостей, властивостей,

якостей предметів і явищ оточуючої дійсності.

П о я с н е н н я – вид викладу, під час якого розкривається зміст нових

понять і термінів, встановлюються причинно-наслідкові зв’язки, закономірності.

За рівнем розумової діяльності даний метод складніший за попередній. За

допомогою пояснення вчитель підводить учнів до розуміння складних питань, до висновків і узагальнень,
які не під силу самим учням. Як правило, пояснення супроводиться використанням різних засобів
унаочнення, спостережень, дослідів.

Широко використовуються записи на дошці, в зошитах, наводяться приклади для підкріплення словесних
абстракцій.

Вимоги до методу пояснення:

– Пояснення повинно бути науковим, точним і правильним і водночас

доступним розумінню учнів.

– У процесі пояснення слід широко використовувати такі прийоми

порівняння, що вказують на схожість і відмінність явищ, предметів. Тому при застосуванні цього методу
широкого розповсюдження набувають різноманітні логічні операції (порівняння, аналіз, синтез, класифікація
та ін.).

– Важливу роль відіграє мова вчителя: вона повинна бути стислою,

яскравою, непоспішною, пояснюючи матеріал слід робити логічні паузи, виділяти головне, істотне, чітко
відокремлювати одну думку від іншої.

Даний метод більше використовується при вивченні точних наук.

У загальному розумінні методи розповіді та пояснення вчителя – це

найбільш розповсюдженні методи організації навчальної роботи. Якщо

спробувати їх порівняти, то розповідь – це метод розповідно повідомлювального викладання матеріалу, що

вивчається, з боку вчителя і активізації пізнавальної діяльності учнів. Найчастіше він використовується при
викладанні такого навчального матеріалу, який носить описовий характер. Але в чистому вигляді розповідь
застосовується дуже рідко. Найчастіше вона включає міркування вчителя, аналіз фактів, прикладів,
співставлення різноманітних явищ. Так наприклад на уроці геометрії з теми про суму внутрішніх кутів
трикутника вчитель не скільки розповідає, скільки пояснює і доводить, що в будь-якому трикутнику сума
внутрішніх кутів =2d або 180º. Тобто, якщо розповідь є метод повідомлювально-розповідного викладання
знань, то метод пояснення пов’язаний з поясненням, аналізом, тлумаченням і доведенням різних положень
матеріалу, що викладається.

І н с т р у к т а ж. Це є цілеспрямована діяльність педагога за допомогою

якої він підготовлює, організовує, спрямовує навчально-практичну діяльність

учнів, необхідну для засвоєння ними певних знань, практичних умінь, навичок.

Інструктаж може проводитися фронтально або індивідуально.

Фронтальний інструктаж буває загальногруповим або бригадним. Індивідуальний інструктаж дають учням у
процесі виконання самостійної роботи, або коли навчання ведеться індивідуально. Він може також мати
форму консультації в процесі підготовки до самостійної роботи. Інструктаж застосовується здебільшого під
час лабораторних занять, роботи в майстернях або на шкільних ділянках, під час виробничої практики, у
програмованому навчанні. За дидактичною спрямованістю інструктаж може бути вступним, поточним або
заключним.

Вступний інструктаж має на меті розкрити конкретні завдання і зміст

роботи, способи її виконання. В результаті вступного інструктажу учні повинні зрозуміти мету і зміст
навчального завдання, послідовність його виконання.

Поточний інструктаж застосовується коли треба звернути увагу на якусь

типову помилку в діях учнів. Цю форму інструктажу застосовують і тоді, коли треба наголосити на якійсь
особливості трудової операції, процесу.

Заключний інструктаж проводять для того, щоб підбити підсумки роботи.

Він, як правило, супроводиться аналізом виконаної роботи, демонструванням

певних дій, готових виробів, з’ясування помилок і хиб.

Ш к і л ь н а л е к ц і я. Слово “лекція” латинського походження і в

перекладі означає “читання”. Під шкільною лекцією слід розуміти такий метод навчання, коли вчитель
протягом порівняно довгого часу усно викладає значний за обсягом матеріал, використовуючи прийоми
активізації пізнавальної діяльності учнів. Предметом шкільної лекції є опис складних систем, явищ, об’єктів,
процесів, причинно-наслідкових зв’язків, що є між ними. Використовується в старших класах і вузах. У
шкільній системі лекція займає за обсягом увесь урок, а іноді і “спарене” заняття.

4.

5. Етична бесіда – метод систематичного та послідовного обговорення знань, який

передбачає участь обох сторін – вихователя і вихованця, її предметом є моральні та етичні проблеми.

Мета: поглиблення і зміцнення моральних понять, узагальнення і закріплення знань, формування системи
моральних поглядів і переконань.

Види: планові і позапланові.

Умови ефективності:

 проблем. характеру, боротьба поглядів, думок (нестандартні питання, уміння знаходити на них відповіді);

 недоцільно здійснювати бесіду за сценарієм (щоб діти висловлювали власну думку, а не заучували готові
відповіді);

 небажано, щоб бесіда перетворилася на лекцію (тобто вчитель говорить – учні слухають);

 матеріал бесіди має бути близький емоційному досвіду вихованців;

 виявити і співставити всі точки зору (нічия думка не має бути проігнорована);

 допомогти вихованцям дійти висновку.

При бесіді необхідно розум. ситуації дитиною, тактичне став. педагога.

Етична бесіда – форма виховної роботи, спрямована на формування в учнів умінь і навичок в моральній
поведінці, оволодіння загальнолюдськими і національними морально-духовними цінностями.

В реальній дійсності повідомлення і пояснення знань про моральні норми і правила відбувається постійно:
під час навчання, у щоденному житті і діяльності школяра. У сукупності різноманітні джерела: реальна
дійсність, перебування дитини в сім’ї, начальна робота на уроці, зміст освіти, засоби масової інформації та
ін. – дають багатий про зміст загальнолюдської і національної моралі. Але цей процес носить дещо
стихійний характер, не в повній мірі сприяє формуванню істинних моральних переконань. У дітей різних
вікових груп під впливом стихійності складаються хибні уявлення про моральні цінності.

Тому в процесі навчально – виховної роботи з дітьми шкільного віку необхідно надати цьому процесу
науково обґрунтованої системності, щоб сформувати в учнів надійний фундамент моральних цінностей.

Зрозуміло, що в ідеалі моральні норми і вміння мають закладатися в сім’ї. Та, на жаль, сім’ї неоднорідні з
погляду психолого – педагогічної культури, більшість з них не готові до копіткої роботи по моральному
вихованню своїх дітей. До того ж раніше існуюча система виховання ґрунтувалася на засадах партійно-
класової моралі, не визначаючи загальнолюдських і національних моральних цінностей. Ось чому в системі
освітньо-виховної роботи школи питання оволодіння учнями теоретичними знаннями моралі, що
ґрунтується на загальнолюдських і національних духовних цінностях, має зайняти провідне місце. Адже
цінність людини визначається передусім її моральним багатством. Здобуті у школі знання часто забуваються
в силу особливостей людської пам’яті. Дорослу людину, колишнього вихованця школи, майже ніхто не
запитує про основний закон Менделя. Але життя для кожної людини де б вона не жила і чим би не
займалася, влаштовує на кожному кроці є своєрідний екзамен на моральну стійкість, на рівень володіннями
моральними цінностями – гуманність, доброту, чесність, правдивість, національну гідність,
дисциплінованість і багато іншого.

На жаль, у школі немає головної дисципліни – про мораль. Тому класному

керівникові доводиться взяти на себе функцію навчителя моральності, надавши цьому процесу належної
системи на весь період навчання учнів у загальноосвітній школі.

Важливою формою у цій системі в першу чергу мають бути бесіди.

В основі бесіди лежить прийом діалогу. У процесі етичних бесід відбувається

узагальнення дитячих спостережень, особистих вражень і переживань, певних знань морально – етичних
норм. Таким чином на основі «первинного» матеріалу відбувається поступове сходження до нових
моральних якостей.

У системі підготовки і проведення етичних бесід варто дотримуватися певних методичних правил.

1. Бесіди проводить класний керівник або вихователь групи продовженого дня.

2. Тривалість бесіди залежить від віку учнів: 1-4 класи – 25-30 хвилин, 5-7 класи – 30-40 хвилин, 8-11 класи –
до 45 хвилин.

3. Підготовка до бесіди має зайняти 5-6 днів.

4. Тема бесіди залежить від віку, рівня розвитку первинного колективу, стиля взаємин в колективі, соціально
– економічних умов у суспільстві.

5. Проведення бесід включає такі основні етапи: підготовчий, проведення бесіди, наступна діяльність
школярів, оцінка вчителем рівня сформованості моральних норм і навичок.

6. Залучення усіх дітей до висловлення власних думок щодо певних моральних понять.

7. Необхідно стимулювати школярів до виявлення соціальної активності під час бесіди.

8. Використовувати цікавий матеріал, педагогічні ситуації, які б спонукали школярів до активної емоційно –
розумової діяльності.

9. Продумувати логічно доцільний план бесіди, виділяти опорні моральні поняття, які мають стати основою
формування у школярів моральних вмінь і звичок.

10. Визначити для учнів, з урахуванням їх індивідуальних можливостей, конкретні завдання для підготовки
до бесіди, які викликали б у них певний інтерес.

11. Після завершення бесіди класний керівник має уважно аналізувати особливості впливу бесіди на
поведінку вихованців, класного колективу в цілому.

12. Не припиняти роботу вихованців навколо теми бесіди. Давати домашні завдання, залучати учнів до
колективної роботи над матеріалом, що стосується теми /пошуки нових матеріалів, підготовка тематичних
газет, альбомів та ін/.

У розвитку школярів настає такий період, коли вони не задовольняються

інформацією класного керівника про правила і форми поведінки. Підвищується рівень соціального розвитку
юнаків і дівчат, формуються такі важливі якості, як самооцінка, критичність, соціальна активність, прагнення
самостійно розібратися у складних обставинах моральних категорій, проглядається здатність до
філософського мислення.

Тому старшокласники у системі виховання схильні до участі у такій цікавій формі позакласної роботи, як
диспут.
6. Диспут – це усний публічний спір при обговоренні наукових, політичних,

моральних проблем з метою пошуків істини.

У системі виховання школярів під спором /суперечкою/ розуміють будь – яке

зіткнення думок, розбіжність у поглядах на певне коло питань, проблем, словесну боротьбу, при якій кожен
з опонентів відстоює свою правоту. Є й інші слова для означення цього явища: дискусія, дебати.

На характер суперечки впливає ряд факторів: тема диспуту, його мета, соціально – моральна значимість
предмета суперечки, кількість учасників, а також – форми і методи проведення.

Предметом суперечки в учнівському диспуті найчастіше виступають загальнолюдські і національні моральні

цінності, які по – справжньому цікавлять школярів.

Форми вияву суперечки:

 суперечка – монолог /людина сперечається сама з собою, це так звана внутрішня суперечка/;

 суперечка – діалог/ полімерізують дві особи/;

 суперечка – полілог /ведеться кількома або багатьма особами/. У свою чергу, суперечка полілог може
бути масовою /у суперечці беруть участь всі учасники/ і груповою /сперечається група учнів у присутності
всіх учасників/.

Доцільно розрізняти організовані і неорганізовані суперечки /диспути/, стихійні.

Класний керівник передусім має турбуватися про залучення учнів до організованого диспуту. Усі
старшокласники повинні пройти через цю школу соціального становлення.

Лише після такої школи молода людина оволодіє належним досвідом, аби брати участь у стихійних диспутах
і мати надію на успіх.

Успіх і ефективність диспуту залежать до певної міри від кількості учасників.

Оптимальною є група в 15-20 осіб. До того ж вони мають бути членами одного колективу, добре знати один
одного, зважати на особливості темпераменту та характеру.

Диспут вимагає значного інтелектуального й емоційного напруження. З цього погляду важливо створювати
позитивний емоційний фон у колективі, члени якого вступили у суперечку. Вступаючи у суперечку,
старшокласники мають змогу виявити свою ерудицію в різних галузях знань, надбання соціального досвіду,
рівень володіння моральними цінностями, переконання. Тому диспут - не не лише з’ясування істини, а
передусім - своєрідний шлях і засіб для «гімнастики розуму і почуттів». Учасники диспуту мають змогу
утвердити себе в колективі, ступити ще на одну сходинку соціальної зрілості.

Надто важливо, щоб у підготовці і проведенні диспуту брали участь всі учні. Тут не може бути поділу
вихованців на «акторів» і «глядачів». Головне завдання класного керівника - перш за все створити
оптимальні умови для активної соціальної й інтелектуальної діяльності кожного юнака і дівчини.

При виборі теми варто потурбуватися, щоб предмет зацікавленої . розмови був досить серйозним, спонукав
учасників до роздумів, до бажання віднайти істину.

Визначивши тему майбутнього диспуту, класний керівник спільно з учнями має сформувати обмежене коло
питань, які стануть предметом: дискусії. Питань повинно бути небагато /5-6/. Між ними має чітко
проглядатися належний логічний зв’язок.

Формулювання питань також повинно спонукати учасників о неоднозначності висловлювання думок.

Наступний етап у підготовці диспуту - добір літератури. Адже учасники диспуту повинні виявити знання і
переконання. Стихійного соціального досвіду для цього не досить. Диспут проходить ефективно, коли учні
збагатилися певними пачковими положеннями щодо проблем, які виносяться на обговорення, добрали
яскраві факти, щоб аргументувати свої судження. Непоганим матеріалом для диспуту можуть бути
результати анкетування учнів на задану тематику, письмові твори і навіть результати тестування.

Класний керівник рекомендує літературу до диспуту.

Тема диспуту, питання, що пропонуються для обговорення, список рекомендованої літератури
оприлюднюються на великому плакаті-запрошенні за 2-3 тижні до диспуту.

Учитель-вихователь впродовж цього часу із своїми помічниками організовує учнів на опрацювання

рекомендованої літератури, постійно підтримує інтерес до проблем диспуту.

Успіх диспуту залежить від ряду факторів. По-перше, треба завчасно створити в учнівському колективі
психологічне передчуття чогось цікавого, приваблюючого і підтримувати цей стан до початку диспуту. А сам
диспут повинен проходити так, аби ці передчуття справдилися.

По-друге, слід подбати про створення обстановки особливості і урочистості цього дійства: гарно прибрана
кімната, святковий одяг учнів, квіти, пристосування для використання музики, слайдів тощо.

По-третє, перед диспутом учні повинні відпочити від занять.

Не варто обмежувати диспут часовими рамками /45 хвилин/. Тривалість диспуту залежить від теми,
активності учасників ситуації позитивного емоційного стану.

По-четверте, хід диспуту, його результативність, багато в чому залежать від ведучого. На перших етапах
доречно, аби ведучою особою на диспуті був класний керівних. Адже це – початок школи соціального
зростання і утвердження учнів у колективі. Класний керівник повинен показати методику проведення
диспуту, безпосереднього керівництва ходом суперечки. Але ні в якому разі педагог не може виявляти
зверхності, менторства. Він виконує роль рівноправного учасника диспуту.

З часом функція ведучого передається одному із членів колективу.

По-п’яте, поведінка учасників диспуту, їх внутрішнє розкріпачення залежить і від панування демократичного
стилю спілкування. Тому навіть розміщення учнів за столами має слугувати утвердженню цього принципу
/столи поставлені колом, ведучий сидить у цьому ж колі/.

Важливо, щоб учні добре знали правила диспуту і дотримувалися їх. Ці правила варто написати на плакаті,
завчасно пояснити вихованцям їх вимоги і кожного разу розміщувати на видному місці в кімнаті, де
проходить диспут.

Пам’ятай і дотримуйся правил диспуту:

1. Перш ніж сперечатися, подумай, що є темою диспуту.

2. Сперечайся чесно і щиро. Не спотворюй і не перекручуй думок і слів свого товариша.

3. Починаючи суперечку, зрозуміло і повно вислови свої судження і положення, які маєш захищати або
доводити їх правильність.

4. Пам’ятай, що переконливим доказом, кращим засобом заперечення є точні і аргументовані факти.

5. Доказуючи і заперечуючи, говори зрозуміло, просто, чітко, точно.

6. Не готуй попередніх записів текстів свого виступу.

7. З великою повагою стався до думок своїх співрозмовників.

8. Якщо довели помилковість твоїх суджень, думок, май мужність визнати правоту «противника».

9. Не перебивай виступу «противника» на півслові. Дочекайся, коли він висловить свою думку і тоді
включайся в суперечку.

10. Хай тебе завжди супроводжує почуття толерантності у взаєминах з учасниками диспуту.

11. Закінчуючи виступ, підбий підсумки, сформулюй висновки.

12. У ході суперечки концентруй увагу не на особистості свого «противника», а на сутності його думок.

13. Чітко дотримуйся встановленого регламенту.

14. Висловлюючи власні думки, не ховайся за щитом визнаних авторитетів. Цитати з їхніх наукових праць не
піднесуть власного розуму.

15. Говори не від абстрактного колективу, а лине від себе.

16. Головна зброя на диспуті - аргументи, факти, докази, логічна послідовність. Міміка, жести, вигуки не
замінять головного.

17. Якщо не маєш власної думки або приховуєш її, краще не бери участі в суперечці.

Керівник диспуту бере на себе велику відповідальність за його успіх. Він має уважно слухати тих, хто
виступає, фіксувати думки учасників, скеровувати їх у потрібне русло, добиватися, щоб виступи опонентів не
виходили за рамки диспуту чи конкретного питання, відчувати настрій кожного учасника, стимулювати
інтелектуальну активність вихованців, вчасно і логічно доцільно генерувати важливі ідеї, думки, слідкувати
за логічною послідовністю диспуту.

Починати диспут доречно із вступного слова ведучого, в якому він ще раз називає тему, основні аспекти
проблеми. Щоб включити вихованців у зацікавлену розмову, варто повідомити їм цікавий факт, певну
життєву ситуацію, яка вимагає належної дії думки.

Ведучий не може задовольнитися виступами лише «активних» учасників. Є

вихованці, які в силу особливостей прояву свого темпераменту /флегматик, меланхолік/соромляться

виступати, борються із ваганнями, їм буває важко подолати гальмівні процеси. Тому треба час від часу
запрошувати таких учнів до висловлювання думок стосовно того чи іншого питання, проблеми,
підбадьорювати їх у цих судженнях.

Керівника диспуту має вирізняти тактовність, делікатність, толерантність. Не варто обривати висловлювання
учасників на півслові чи дорікати їм за судження, навіть якщо вони помилкові. Головне – цінувати
самостійність і активність думки, бажання оприлюднити і відстоювати її.

Ведучий у кінці диспуту має зробити загальні підсумки, подякувати всім за вияв активності, самостійності у
судженнях, особливо виділити найцінніші положення і проблеми, щодо яких вдалося дійти згоди, закликати
учнів щодо подальших роздумів навколо порушених питань. Буває, що час диспуту затягнувся, учні
виявляють значну активність, не всі питання розглянули. При згоді учасників можна запропонувати
продовжити розмову в інший день.

У ході диспуту можна вдаватися до так званих емоційних пауз і послухати пісню, вірш, історію, откровення.
Але це повинно відволікати учасників від головної проблеми.

Отже, диспут – сперечка на різні теми, які хвилюють вихованців (застосовується у середніх і старших класах).

Мета – не висновок, а процес. Підготовка.: 5-6 питань, завчасно ознайомити дітей (весь клас або окремих).
Це не «спір ради спору». Має бути логіка доказу, аргумент. позиції. Корисно завчасно готуватись.

7. Є два види планування у підготовці вчителя до уроку: календарний

(тематичний) та поурочний.

Календарне (тематичне) – планування системи уроків з даної теми.

Учитель розподіляє навчальний матеріал даного розділу чи теми на невеликі

частини – уроки. Визначає освітню, розвиваючу і виховну мету кожного уроку.

Передбачає місце екскурсії, практичної, лабораторної, контрольної робіт,

встановлює дату. Визначається тип і структура уроку.

Тематичний план дає можливість учителю бачити не окремий урок, а весь

розділ чи тему в цілому. Допомагає рівномірно розподілити навчальний час. Цей план не є обов’язковим,
але він досить зручний до підготовці до конкретного уроку.

Поурочне – планування конкретного уроку.

Починається з глибокого продумування змісту всього уроку:

1. Визначає тему, цілі уроку, типи і структуру, зміст всього уроку.

2. Опрацювання методичної літератури та добір і опрацювання додаткового

фактичного матеріалу теми заняття.

3. Підбір засобів навчання: таблиць, схем тощо.

4. Продумує як реалізувати дидактичні принципи.

5. Вибір оптимальних методів і прийомів навчання.

6. Продумує хід або організацію уроку:

 як поєднати фронтальну, групову та індивідуальну роботу;

 передбачає здійснення контролю за ходом засвоєння знань;

 як забезпечити активність і працездатність учнів;

 визначає кого буде опитувати;

 підведення підсумків (у якій формі);

 подання д/з.

Після цієї роботи вчитель складає письмовий конспект уроку. Вчителі

початківці складають повний план-конспект уроку. Письмові поурочні пани

періодично перевіряються директором і завучем.

Форма плану уроку (здебільшого довільна):

1. Дата.

2. Номер уроку за тематичним планом (якщо є).

3. Тема і мета уроку.

4. Обладнання і матеріали.

5. Хід уроку: основні елементи, їх послідовність, час на кожну частину,

короткий зміст робіт, методів і прийомів, імена опитуваних учнів, д/з,

додатковий матеріал.

Вимога: план конспект повинен бути відображений у пам’яті вчителя.

При розробці конспекту уроку варто дотримуватись такої технології (наука прo майстерність):

- плани уроків писати в загальному зошиті з кожної навчальної дисципліни і

для певного класу, щоб бачити систему роботи;

- у розгортці зошиту ліву частину залишати чистою, а заповнювати лише

праву, щоб наступного року вчитель міг скористатися готовим планом

доповнивши його на сторінці ліворуч новими прикладами схемами та інше;

- план треба складати повний з достатнім розкриттям змісту і ходу уроку,

добрим методичним забезпеченням;

- передбачити шляхи мотивації учнів; місце наочності;

- визначити послідовність запитань, місце проблемних завдань, рівень

допомоги.