23. Структура лекції, види лекції та її типи.

Лекція (від лат. слова lectio - читання) - це організований у доступній формі систематизований виклад
навчального матеріалу, будь - якого читання, теми, розділу предмета, сутності тієї чи іншої проблеми.
Лекція у вищій школі розглядаються і як метод, і як форма навчання. До структурної побудови лекції
можна віднести: формулювання теми, повідомлення плану, рекомендованої літератури до самостійної
роботи і власне виклад змісту проблеми. Основна дидактична мета лекції - дати систематизовані
засади наукових знань із навчальної дисципліни, розкрити стан і перспективи прогресу в конкретній
галузі науки і техніки, сконцентрувати увагу на найскладніших та вузлових питаннях, а також
забезпечити орієнтовну основу для подальшого засвоєння навчального матеріалу.

Основні функції лекції Методологічна. Зразки наукових методів дослідження, пояснення, аналіз

наукових теорій, прогнозу і роз'яснення принципів наукового пошуку. Інформаційна (освітня). Лекція
інформує студентів про досягнення науки, основні положення навчальної дисципліни, розкриває
особливості кожної теми, знайомить з проблемою, яка розв'язана наукою, чи розв'язується на даний
час. Орієнтаційна. Орієнтує студентів на генезис розвитку різних теорій, у яких літературних джерелах
можна їх знайти і познайомитися. Лектор рекомендує орієнтовний список
літератури. Стимулуюча збуджує інтерес до теми. Мотиваційна. Розвиває інтерес до науки,
пізнавальні потреби переконання в необхідності вивчати науки, в її теоретичній та практичній
значущості. Роз’яснююча, пояснююча. Пояснення понять, які є складовими (стрижневими) даної теми.
Роз'яснюючи і пояснюючи квінтесенцію теорії, необхідно домагатися адекватного розуміння студентами
наукового змісту понять. Переконуюча. З акцентом на системі доказів. Розвиваюча пов'язана із
завданням формування пізнавальної активності аудиторії, вимагає ведення лекційного викладу як
процесу самостійного творчого пізнання. Ця функція зумовлена необхідністю забезпечення оптимальних
умов для інтелектуального розвитку особистості шляхом включення її в активну розумову
діяльність. Виховна сприяє формуванню у студентів наукового світогляду, соціальної зрілості,
громадянської відповідальності, естетичних почуттів та естетичної культури,
працелюбності. Порівняння та аналізу наукових напрямів, методів, ідей, висновків тощо. У залежності
від визначених автором критеріїв можна виділити такі види лекцій: 1. За загальною метою: навчальні,
агітаційні, виховуючі, освітні, розвиваючі. 2. За науковим рівнем: академічні і популярні. 3. За
дидактичними завданнями: вступні, поточні, заключні, узагальнюючі, оглядові, лекції - консультації,
лекції - візуалізації. 4. За способом викладу матеріалу: бінарні, лекції-дискусії, проблемні лекції, лекції
- конференції.

1. За дидактичними завданнями лекції поділяють на вступні, тематичні, настановні, оглядові, заключні

(А. Алексюк, Т. Галушко, З. Курлянд).

Вступна лекція зорієнтована на те, щоб дати студентам загальне уявлення про завдання і зміст усієї
навчальної дисципліни, розкрити її структуру й логіку розвитку конкретної галузі науки, техніки, культури,
взаємозв'язок з іншими дисциплінами, а також сприяти зацікавленості предметом. На такій лекції
важливо розкрити значення дисципліни у фаховій підготовці спеціаліста, її зв'язок з іншими навчальними
дисциплінами. Окрім того, вступна лекція повинна орієнтувати студентів на те, як слід слухати лекції, як
їх конспектувати, як працювати над першоджерелами, які теми курсу вивчати самостійно. Зміст настанов
викладача визначається тим, на якому курсі читається ця лекція.

Настановну лекцію використовують для студентів заочної форми навчання. На такій лекції окрім
розкриття предмета навчального курсу, методів його дослідження, визначення основних проблем курсу,
його особливостей і труднощів роблять детальний огляд наявних підручників та навчальних посібників,
дають методичні поради студентам, як самостійно працювати над курсом.

Тематична лекція передбачає розкриття певної теми навчальної програми дисципліни.

Оглядову лекцію нерідко читають перед або під час виробничої практики. Основне її завдання полягає в
забезпеченні належного взаємозв'язку і наступності між теоретичними знаннями і практичними вміннями
та навичками студентів. Оглядові лекції читають також студентам перед виконанням дипломних робіт
або складанням державних іспитів, абітурієнтам – перед вступними іспитами, студентам-заочникам.

У завершальній лекції підбивають підсумки вивченого матеріалу з предмета шляхом виділення вузлових

питань лекційного курсу і зосередження уваги на практичному значенні здобутих знань для подальшого
навчання і майбутньої професійної діяльності студентів. Спеціальним завданням такої лекції є
стимулювання інтересу студентів до глибокого вивчення предмета, визначення методів самостійної
роботи в певній галузі.
2. За способом викладу навчального матеріалу виокремлюють такі види лекції: проблемні лекції, лекції-
візуалізації, бінарні лекції (лекції-дискусії), лекції із заздалегідь запланованими помилками, лекції-прес-
конференцїї (А. Алексюк).

Проблемна лекція належить до активних методів навчання. На відміну від інформаційної лекції, на якій

Студенти отримують готову інформацію, яку необхідно запам'ятати, на проблемній лекції нове подають
як невідоме, яке необхідно "відкрити". Викладач, створивши проблемну ситуацію, спонукає студентів до
пошуків її розв'язання, крок за кроком підводячи до цілі. В умові поданої проблемної задачі є
суперечності, які потрібно знайти і розв'язати. Проблемні лекції сприяють розвитку теоретичного
мислення, пізнавального інтересу до предмета, забезпечують професійну мотивацію, корпоративність.

24. Семінарські та практичні заняття у вищих навчальних закладах

Обов'язковий компонент процесу навчання у вищій школі — практичні заняття, призначені для
поглибленого вивчення тієї чи іншої дисципліни. Термін "практичне заняття" включає також такі види
занять, як лабораторна робота, семінарське заняття, практикум. Аудиторні практичні заняття відіграють
провідну роль у формуванні навичок та застосуванні набутих знань. Практичні заняття логічно
продовжують роботу, розпочату на лекціях. Усі форми практичних занять призначені для відпрацювання
практичних дій.

Якщо лекція закладає основи наукових знань в узагальненій формі, то практичні заняття мають на меті
розширити, уточнити ці знання, виробити професійні навички.

Практичні заняття розвивають наукове мислення та мову студентів, дають змогу перевірити їх знання, у
зв'язку з чим вправи, семінари, лабораторні роботи є важливим засобом достатньо оперативного
зворотного зв'язку.

Семінарські заняття отримали назву від латинського seminarium, що у перекладі означає "розсадник". Їх
проводили у давньогрецьких та римських школах як поєднання диспутів, повідомлень учнів, коментарів
та висновків викладачів.

У перших університетах середньовіччя поряд зі слуханням лекцій студенти заохочувались до участі в

диспутах, які допомагали відпрацьовувати вміння доводити, переконувати. Зміст суперечок та діалогів
характеризувався схоластичністю, але їх навчальний вплив був незаперечним.

Головна мета семінарських занять — сприяння поглибленому засвоєнню студентами найбільш складних
питань навчального курсу, спонукання студентів до колективного творчого обговорення, оволодіння
науковими методами аналізу явищ і проблем, активізування до самостійного вивчення наукової та
методичної літератури, формування навичок самоосвіти.

У процесі підготовки до семінару студенти самостійно відпрацьовують літературу (навчальну,

методичну, наукову), вчаться критично оцінювати різні джерела знань. Дидактична цінність семінарів
полягає також у тому, що за незначної кількості студентів (академічна група) викладач може плідно
впливати на аудиторію як в освітньому, так і у виховному плані.

Під семінарським заняттям розуміють форму навчального заняття, за якої викладач організує дискусію із
завчасно визначених тем, до яких студенти готують тези відповідей або індивідуально виконані
реферати-доповіді. Такі семінари називають також семінарами-дискусіями.

Семінари-практикуми присвячені обговоренню різних варіантів розв'язання практичних ситуаційних

задач і завдань.

План семінару повідомляють студентам заздалегідь для усвідомлення логіки поступового, послідовного
розвитку теми. Обов'язково повідомляють необхідні наукові та методичні джерела з теми, додаткову
літературу, за допомогою якої можна поглибити знання з теми. Доцільно також давати індивідуальні
творчі завдання з теми семінарського заняття. На семінарі слід обговорювати найбільш суперечливі
проблеми. З погляду розвивальної мети навчання семінарські заняття розвивають самостійність
мислення, уміння аргументувати та відновлювати свою думку, вести коректну дискусію тощо.

Семінару притаманні чотири основні функції:

  1. Поглиблення, конкретизація, систематизація знань, набутих на лекціях і під час самостійної
роботи.

 2. Розвиток навичок самостійної роботи.

 3. Заохочення до наукових досліджень.

 4. Контроль за якістю засвоєння студентами матеріалу.

За формою семінари можна проводити у вигляді розгорнутої бесіди за планом або у вигляді невеликих
доповідей студентів з подальшим обговоренням учасниками семінару. Якщо виступи неодноскладові й
ґрунтуються на застосуванні додаткових джерел, то їх вже можна розглядати як короткі доповіді. Метод
доповідей передбачає обмін думками та дискусію із суперечливих положень, тобто живу бесіду.
Викладач заздалегідь повідомляє студентам, у якій формі він чекатиме відповіді на те чи інше запитання
(реферату, анотації, рецензії) акцентує увагу на оцінці та обговоренні. При цьому викладач керує
дискусією, коректно ставиться до думок студентів, припускає їх право на помилку, на яку тактовно
вказує, та на власну думку. Майстерність викладача виявляється також у залученні до обговорення всіх
студентів незалежно від того, як вони навчаються. Для "слабких" студентів доцільно створювати ситуації
психологічного переживання успіху, які надають упевненість у своїх силах.

Саме на семінарських заняттях найкраще реалізується принцип спільної діяльності у процесі групової
навчальної роботи, який передбачає колективні зусилля для розв'язання того чи іншого складного
питання.

25. Типи семінарських та практичних занять.

За формою семінари можна проводити у вигляді розгорнутої бесіди за планом або у вигляді невеликих
доповідей студентів з подальшим обговоренням учасниками семінару. Якщо виступи неодноскладові й
ґрунтуються на застосуванні додаткових джерел, то їх вже можна розглядати як короткі доповіді. Метод
доповідей передбачає обмін думками та дискусію із суперечливих положень, тобто живу бесіду.
Викладач заздалегідь повідомляє студентам, у якій формі він чекатиме відповіді на те чи інше запитання
(реферату, анотації, рецензії) акцентує увагу на оцінці та обговоренні. При цьому викладач керує
дискусією, коректно ставиться до думок студентів, припускає їх право на помилку, на яку тактовно
вказує, та на власну думку. Майстерність викладача виявляється також у залученні до обговорення всіх
студентів незалежно від того, як вони навчаються. Для "слабких" студентів доцільно створювати ситуації
психологічного переживання успіху, які надають упевненість у своїх силах.

У системі семінарських занять треба уникати одноманітності їх проведення, вносячи елементи дискусії,
гри, змагальності і под. Професор A.M. Алексюк називає такі різновиди семінарських занять:

1.Семінар запитань і відповідей.

2.Семінар — розгорнута бесіда: передбачає попередню підготовку студентів з визначених завдань.

3.Семінар — колективне читання: студенти зачитують тексти, коментуючи їх зміст з позицій розвитку
сучасної науки.

4.Семінар, що передбачає усні відповіді студентів з наступним їх обговоренням.

5.Семінар-дискусія: студенти, маючи програму, завчасно готуються до дискусії та розгортають її

безпосередньо на занятті.

6.Семінар, що передбачає обговорення й оцінювання письмових рефератів студентів.

7.Семінар-конференція: студенти завчасно готують доповіді, виступають з ними, відповідають на

запитання своїх колег.

8.Семінар — теоретична конференція: проводиться зі студентами кількох груп курсу на основі вивчення
об´ємного розділу чи цілої дисципліни.
9.Семінар — вирішення проблемних завдань: проводиться на основі створення проблемних ситуацій,
виділення проблемних завдань і праці над їх розв´язанням.

10.Семінар — прес-конференція: кілька студентів готують повідомлення з вузлових питань, а всі

учасники включаються в їх обговорення.

11.Семінар — "мозковий штурм

Саме на семінарських заняттях найкраще реалізується принцип спільної діяльності у процесі групової
навчальної роботи, який передбачає колективні зусилля для розв'язання того чи іншого складного
питання.

Спец семінар, спецкурс проводять на старших курсах — це спеціально організоване спілкування

науковців початківців з певної проблеми. Успіх спецкурсу залежить від того, хто ним керує. Спецкурс
набуває рис наукової школи, яка привчає студентів до колективного мислення, спільних зусиль для
досягнення необхідної мети.

Під час оцінювання якості семінарського заняття, а також у ході підготовки до нього доцільно
використовувати такі критерії:

 1. Цілеспрямованість — висунення проблеми, намагання поєднати теоретичний матеріал з його

практичним використанням у майбутній професійній діяльності.

 2. Планування — виокремлення основних питань, пов'язаних з профілюючими дисциплінами,

наявність новинок у списку літератури тощо.

 3. Організація семінару — уміння започаткувати та підтримувати дискусію, конструктивний

аналіз усіх відповідей студентів, наповненість навчального часу обговоренням проблем,
поведінка самого викладача.

 4. Стиль проведення семінару — пожвавлений, з постановкою гострих питань, з дискусією або

млявий, який не викликає інтересу.

 5.Ставлення викладача до студентів — поважне, врівноважене, в міру вимогливе чи байдуже.

 6. Ставлення студентів до викладача — поважне чи байдуже, критичне.

 7. Управління групою — викладач швидко встановлює контакт з учасниками семінару, впевнено

та вільно тримається, взаємодія з групою має педагогічно доцільний характер та охоплює всіх
студентів чи, навпаки, робить багато зауважень, розмовляє на підвищених тонах, спирається в
роботі на кількох студентів, а інші залишаються пасивними.

 8. Коментарі та висновки викладача — кваліфіковані, доказові, переконливі чи, навпаки,

некваліфіковані, неістотні, не містять теоретичних узагальнень.

 9. Записи студентів. Чи ведуть студенти записи систематично, інколи, зовсім не ведуть.

Практичне заняття — форма навчального заняття, за якої викладач організує детальний розгляд
студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння і навички
практичного застосування їх через індивідуальне виконання студентами відповідно сформульованих
завдань.

Лабораторні та практичні заняття проводять зі студентами, кількість яких не перевищує половини

академічної групи.

Основні завдання практичних занять можна сформулювати в такий спосіб: поглиблення та уточнення
знань, набутих на лекціях і в процесі самостійної роботи, формування інтелектуальних умінь та навичок
планування, аналізу й узагальнень, опанування діючою технікою, набуття первинного досвіду організації
виробництва та технікою управління ним, оволодіння початковими навичками керівництва робітниками
на виробництві тощо.
Практичні заняття незалежно від їх конкретних особливостей значною мірою забезпечують
відпрацювання умінь та навичок прийняття практичних рішень у реальних умовах виробництва, що
мають в основі теоретичний фундамент.

Хоча на практичних заняттях відпрацьовуються теми, за якими було прочитано лекції, доцільно, щоб на
цих заняттях невелика теоретична частина передувала практичній. Це спрямовує студентів на науковий
підхід до виконання та аналізу практичних робіт, підвищує їх якість.

26. Організація самостійної роботи студентів

Самостійна робота - це вид розумової діяльності, за якої студент самостійно (без сторонньої допомоги)
опрацьовує практичне питання, тему, вирішує задачу або виконує завдання на основі знань, отриманих з
підручників, книг, на лекціях, практичних або лабораторних заняттях.

Вища школа поступово, але неухильно переходить від передачі інформації до управління навчально-
пізнавальною діяльністю, формування в студентів навичок самостійної роботи. Відповідно до
Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, самостійна робота
студентів є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у вільний від обов'язкових
навчальних занять час. Навчальний час, відведений для самостійної роботи студентів, регламентується
робочим навчальним планом і повинен становити не менше 1/3 і не більше 2/3 загального обсягу
навчального часу студентів, відведеного для вивчення конкретних дисциплін 

Виділяють наступні функції самостійної роботи студентів:

 • пізнавальну;

 • самоосвітню;

 • прогностичну;

 • коригувальну;

 • виховну.

Процес організації самостійної роботи студентів пропонується розглядати, виходячи з таких уявлень:

 • самостійна робота - це цілісна система діяльності, що включає пошук джерел знань, засобу
здійснення та результати пізнавальної діяльності, вибір кола проблем, пошук і роботу з
джерелами інформації;

 • самостійна робота функціонує в єдності з іншими видами організаційно-педагогічних і

дидактичних методів навчання.

Принципами організації самостійної роботи є (О.Г. Молібог):

 - регламентація всіх самостійних завдань за обсягом і часом;

 - забезпечення умов самостійної роботи студентів;

 - управління цією роботою [12

З позиції дидактичних цілей можна виділити чотири типи самостійної роботи студентів [3].

Перший тип - формування в студентів умінь виявляти в зовнішньому плані те, що від них вимагають на
ґрунті наданого їм алгоритму діяльності та посилань на цю діяльність, що закладені в умовах завдання.
Пізнавальна діяльність студента при цьому полягає в розпізнаванні об'єктів даної сфери знань при
повторному сприйнятті інформації про них чи дій, пов'язаних з ними. У якості самостійної роботи такого
типу частіше за все використовуються домашні завдання: робота з підручником, конспектом лекції тощо.
Загальним є те, що всі дані, що містяться в завданні, а також способи його виконання обов'язково
повинні бути представлені в явному вигляді.
Другий тип - формування знань-копій і знань, що дозволяють розв'язувати типові задачі. Пізнавальна
діяльність студентів при цьому полягає у відтворенні й частковій зміні структури та змісту засвоєної
раніше навчальної інформації. До самостійної роботи такого характеру належать окремі етапи
лабораторних робіт і практичних занять, типові курсові проекти, а також спеціально підготовлені
домашні завдання за пояснювальною запискою алгоритмічного типу. Специфічна особливість
самостійної роботи студентів такого типу полягає в тому, що в завданні потрібно повідомити ідею,
принцип розв'язання чи ідею та спосіб, що можуть бути застосовані до даних умов.

Третій тип - формування в тих, кого навчають, знань, що покладаються в основу розв'язання нетипових
задач. Пізнавальна діяльність студента при цьому полягає в накопиченні та прояві нового для нього
досвіду діяльності на ґрунті засвоєного раніше формалізованого досвіду дій за вже відомим алгоритмом
шляхом переносу знань, умінь і навичок. Завдання такого типу передбачають пошук, формування та
реалізацію ідеї розв'язання. Самостійна робота такого типу повинна висувати вимоги щодо аналізу
незнайомих студентам ситуацій і генерування нової інформації. Для цього типу самостійної роботи
студентів відносять курсові та дипломні (кваліфікаційні) роботи, ділові (практичні) ігри та ін.

Четвертий тип - створює передумови для творчої роботи. Пізнавальна діяльність студентів при
виконанні цих робіт полягає в глибокому зануренні в сутність виучуваного об'єкту, установленні нових
зв'язків і відношень, що є необхідними для виявлення невідомих раніше принципів, ідей, генерування
нової інформації на більш високому рівні пізнання. Даний тип самостійної роботи студентів реалізується
при виконанні завдань науково-дослідного характеру, це курсові та дипломні (кваліфікаційні) роботи,
дослідницька діяльність у різного роду студентських наукових гуртках й об'єднаннях, проблемних групах,
участь студентів у розробці науково-дослідницьких тем кафедр університету тощо [3].

При виборі форм і методів навчання, типів самостійної роботи необхідно враховувати специфіку
професійного становлення студентів.

Високоефективною самостійною роботою студентів можна вважати таку, котра досягла наступних
результатів:

 • студент проявляє самостійне, творче мислення, уміє користуватися понятійним апаратом,

синтезувати знання з ряду тем, вільно справляється з практичними завданнями;

 • студент повністю засвоює програмовий матеріал;

 • студент уміє застосовувати основні положення, принципи теорії при аналізі сучасної дійсності;

 • студент глибоко вивчив першоджерела;

27. Система контролю в вищій школі

Процес контролю, здійснюваний викладачем, передбачає декілька етапів (рис. 15):

1) перевірку (виявлення рівня отриманих студентами знань, умінь та

навичок);

 2) оцінювання (вимірювання рівня знань, умінь і навичок та порівняння їх з певними

стандартами, окресленими вимогами навчальних програм);

 3) облік (фіксація результатів у вигляді оцінок, балів, рейтингу в журналі, заліковій книжці,
залікових чи екзаменаційних відомостях).

Педагогічний контроль виконує наступні функції:

 - навчальну (освітню), яка полягає у тому, щоб контрольні заходи сприяли поглибленню,
розширенню, удосконаленню та систематизації знань, вмінь та навичок студентів,
забезпечували зворотній зв'язок у навчанні;
  - діагностично - коригуючу,  спрямовану на визначення рівня знань, вмінь і навичок, а також
типових помилок, прогалин та утруднень у навчанні, причин неуспішності та забезпечення
заходів по їх усуненню;

 - оцінювальну, яка полягає у з'ясуванні стану знань, умінь і навичок як окремих студентів так і
академічної групи в цілому, а також забезпечує облік і відкритість результатів контролю, що
сприяє об'єктивному оцінюванню та кращому навчанню;

 - стимулюючу,  що передбачає схвалення досягнутих студентами успіхів та формування

позитивної мотивації до навчання, систематичної навчально-пізнавальної діяльності, розвитку
почуття відповідальності за її результативність;

 - розвивальну,  яка полягає у тому, що за умов систематичного, педагогічно доцільного

контролю розвиваються пам'ять, увага, мислення, усне та письмове мовлення, здібності,
пізнавальні інтереси, активність та самостійність студентів;

 - виховну,  спрямовану на формування дисциплінованості, організованості, вмінь

самодисципліни, позитивного ставлення до навчання, формування потреби в постійній
самоосвіті та самовдосконаленні;

 - прогностично-методичну, яка стосується як викладача (який отримує досить точну інформацію

щодо ефективності своєї діяльності), так і студентів, оскільки вибір оптимальної методики
викладання, вдосконалення методів навчання, може суттєво вплинути на кінцевий результат -
якість професійної підготовки випускника ВНЗ.

 - Ефективний педагогічний контроль можливий, якщо забезпечуються наступні вимоги до його

організації:

 - індивідуальний підхід до оцінки навчальних успіхів студентів що передбачає виявлення рівня

знань, умінь і навичок кожного студента, вибору методів контролю з урахуванням індивідуальних
особливостей особистості (типу темпераменту, здібностей, потенційних можливостей тощо);

У сучасній педагогічній практиці використовуються такі види контролю: попередній, поточний,

тематичний, підсумковий.

Попередній контроль здійснюється з метою виявлення рівня підготовленості студента до

сприйняття нового матеріалу. Він, наприклад, може здійснюватися на початку навчання студента у
ВНЗ для встановлення рівня знань і запобігання дидактичних труднощів у період адаптації
студентів-першокурсників до особливостей педагогічного процесу у ВНЗ. Доцільно проводити
попередню (діагностичну) перевірку перед вивченням нового розділу для виявлення питань, які
потребують повторення, тощо. Така перевірка може проводитися у вигляді тестових завдань,
письмових контрольних робот, фронтального усного опитування на семінарських, практичних,
лабораторних заняттях, індивідуальних чи групових консультаціях.

Тематична перевірка знань спрямована на визначення рівня засвоєння студентами певної теми чи
декількох взаємопов'язаних тем (модулів). Одним з основних завдань тематичної перевірки є
створення передумов для осмислення та узагальнення достатньо великої за обсягом навчальної
інформації. Для проведення тематичного контролю, який може здійснюватися на підсумковому
семінарі, колоквіумі чи в процесі модульної або тематичної контрольної роботи, завдання повинні
добиратися та конструюватися таким чином, щоб усунути елементи випадковості та об'єктивно
оцінити навчальні досягнення студентів за усіма розділами теми.

Підсумковий контроль має на меті перевірку рівня засвоєння знань, практичних умінь та навичок
студентів за тривалий проміжок часу навчання семестр, рік, за весь період навчання у ВНЗ. Мета
підсумкового контролю знань полягає у виявленні структури і системи знань студентів. Складові
такого контролю - семестровий контроль і державна атестація.

Важливе місце в педагогічному контролі посідає колоквіум (лат. colloquium -розмова, бесіда).

Колоквіум - "мікро-залік" - це вид аудиторного чи позааудиторного заняття, де здійснюється

обов'язкове опитування за однією чи декількома найбільш важливими темами, розділами
навчального предмету. Студентів заздалегідь попереджують про необхідність ретельної
підготовки до колоквіуму, зміст запитань та вимоги до відповіді. Відповіді на колоквіумах не
можуть набувати форми дискусії. Функції колоквіуму -узагальнююче повторення теми або розділу
та контроль якості засвоєння знань. Результати опитування дають змогу внести корективи в
лекційний курс і лабораторно-практичні заняття.

Семестровий контроль проводиться у формі заліку або семестрового іспиту з конкретної

навчальної дисципліни. Студента допускають до семестрового контролю за умови виконання ним
усіх видів робіт, передбачених навчальним планом на семестр з цієї дисципліни. Відповідно до
принципів кредитно-модульної системи, якщо підсумкова (загальна) оцінка з навчальної
дисципліни (сума оцінок в балах за окремі оцінювані форми навчальної діяльності) є достатньою
для продовження навчання (наприклад, 60Е), то студент має право не складати семестровий залік.

Семестровий залік  - форма підсумкового контролю, що полягає в оцінюванні засвоєння

студентами лекційного матеріалу, а також виконаних ними певних робіт на семінарських,
практичних, лабораторних заняттях. Семестровий залік не передбачає обов'язкової присутності
студентів за умови виконання ними всіх видів робіт, передбачених навчальним планом за семестр.

Іспити - спеціальні засоби здійснення підсумкової перевірки та оцінювання академічних досягнень

студентів. Перші відомості про екзамени в Росії датуються 1703 роком і пов'язані з діяльністю
М.В.Ломоносова. У той час екзамени практикувалися двох видів -закриті, що проводилися
вчителем у присутності директора, і відкриті, на яких були присутні представники влади,
духовенства, дворяни, батьки.

Семестровий іспит  - форма підсумкового контролю з окремої навчальної дисципліни за семестр,

що спрямована на перевірку засвоєння теоретичного та практичного матеріалу.

Іспити складають за екзаменаційними білетами, затвердженими кафедрою. Викладач в

обов'язковому порядку повинен ознайомити студентів зі змістом екзаменаційних питань. Такий
метод контролю як семестровий іспит має прибічників і противників. З одного боку, іспити
підвищують відповідальність студентів за результати своєї праці, а з іншого - створюють надмірне
психологічне напруження. Тому нерідко досвідчені викладачі модифікують процедуру проведення
іспитів з метою створення атмосфери довіри і взаєморозуміння. Різновидом подібних модифікацій
можуть бути "іспити без білетів", які проводяться у формі вільної бесіди, або "іспити з відкритим
підручником", коли викладач має на меті не тільки перевірку фактичних знань, але й уміння
швидко знайти необхідну інформацію, користуватися додатковою літературою, навчальними
посібниками тощо. Такий іспит доцільно проводити зі складних і великих за обсягом навчальних
дисциплін.

Практичний іспит найчастіше зводиться до виготовлення студентами натуральних об'єктів, макетів,

схем, захисту попередньо розробленого науково-методичного проекту та їх публічного захисту.
Контроль залишкових знань (КЗЗ) проводять щонайменше через 3-4 місяці після завершення
вивчення студентами конкретної навчальної дисципліни шляхом порівняння результатів
залишкових знань із оцінкою при семестровому контролі.

28. Педагогічна етика та такт

Педагогічна етика - розділ професійної етики, який вивчає сутність і зміст, особливості
педагогічної моралі, обґрунтовує п категорії, норми, принципи, функції у процесі педагогічної
діяльності.

Предметом педагогічної етики  є особливості вияву моралі у свідомості, поведінці, професійній

діяльності педагога і його відносинах з учнями, батьками та колегами.

До змістових структурних компонентів педагогічної етики належать моральна свідомість,

моральна діяльність і моральні відносини.

Моральна свідомість  - форма суспільної свідомості, яка відображена і закріплена у вигляді

моральних норм і правил поведінки людей у суспільному й особистому житті.

Структуру моральної свідомості утворюють такі основні елементи:

1. Моральні знання. Вони є особливою формою духовного засвоєння результатів пізнання,

процесу відображення дійсності з погляду моральності (добра, справедливості, гідності), яка
характеризується усвідомленням їх істинності.

2. Моральні почуття. Це форма суб'єктивного, безпосереднього переживаного морального

ставлення особистості до явищ навколишньої дійсності, інших людей і їхніх вчинків, самої себе і
власних дій.

Моральна діяльність  охоплює не лише просвітництво, самовиховання і досвід, а й мету, потреби,

мотиви, засоби та результат діяльності. Моральні відносини представлені на рівні відносин з
учнем (учнівським колективом), колегами і керівництвом школи, батьками і суспільством.

Педагогічний такт — це педагогічно грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях,

уміння знайти педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу, відчуття міри, швидкість реакції,
здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптимальне рішення.

Педагогічний такт також виявляється в умінні керувати своїми почуттями, не втрачати

самовладання, емоційну врівноваженість у поєднанні з високою принциповістю та вимогливістю, з
чуйним людяним ставленням до студента. Він вимагає критичності і самокритичності в оцінці своєї
праці, нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи, до бюрократизму і пихи,
поваги. Педагогічний такт реалізується через мову і стиль поведінки.

Основні показники педагогічного такту науково-педагогічного працівника:

■ людяність без зарозумілості;

■ вимогливість без брутальності та причепливості;

■ педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистої гідності
студента;
■ вміння висловлювати розпорядження, вказівки та прохання без зухвалості, без зарозумілості;

■ уміння слухати співрозмовника, не виявляючи байдужості та вищості;

■ урівноваженість, самовладання і діловий тон спілкування, без дратівливості та сухості;

■ простота в спілкуванні без фамільярності та панібратства, без показухи;

■ принциповість і наполегливість без упертості;

■ уважність, чутливість і емпатичність без їх підкреслення;

■ гумор без посміху;

■ скромність без удаваності.

Удосконаленню педагогічного такту науково-педагогічного працівника сприяє так званий

соціальний інтелект, який трактують як особливу індивідуальну рису, що дає змогу розуміти
студента, усвідомлювати мотивацію його поведінки, розпізнавати найсуттєвіші риси
індивідуальності. Ця якість виявляється як:

■ просоціальна спрямованість, готовність до співпраці, особиста зацікавленість у добробуті інших;

■ соціальна ефективність як очікування успіху в розв'язанні міжособистісних проблем;

■ емпатичний інтерес та особисте співчуття, які забезпечують декодування невербальних ознак

емоційних переживань;

■ адекватне визначення ціннісних аспектів ставлення до себе й до інших.

Отже, педагогічний такт виховують, його набувають разом з педагогічною культурою і він
виявляється в педагогічній діяльності. Він є показником зрілості науково-педагогічного працівника
як майстра своєї справи. Це великий засіб, за допомогою якого студентів можна перетворити на
своїх спільників чи, навпаки, суперників.

29. Культура вербального і невербального спілкування викладача вищої школи

5. Вербальне і невербальне спілкування. Вербальне - спілкування за допомогою мови і мовлення.

Одна з найважливіших проблем цього типу спілкування - розуміння. Розуміння сенсу і значень слів
залежить відрозуміння понять, від обізнаності досвіду, спрямованості, ціннісних орієнтацій
партнерів. За допомогою слів люди програмують свою поведінку і поведінку інших. У
безпосередньому усному вербальному спілкуванні важливу рольвідіграє інтонація, за допомогою
якої партнери виділяють ключові слова, підкреслюють сенс фрази. Люди довіряють більш
інтонації, ніж об'єктивному мовному виразу. Інтонація також використовується для вираження
емоцій. Невербальне спілкування полягає в передачі і одержуванні інформації за допомогою
міміки, пантоміміки, різного роду сигналів і символів. Велике значення в невербальному
спілкуванні має мова погляду (тривалість погляду, тип погляду, розмір зрачка, якість, зміст
погляду). Погляд передає не лише емоції, а також і змістовну інформацію. У невербальній
комунікації люди послуговуються жестами. Жестикулюють намірено і спонтанно.
 

Невід'ємною складовою характеристики сучасного викладача є рівень його педагогічної культури.

Педагогічна культура є частиною загальнолюдської культури, в якій з найбільшою повнотою
відображені духовні і матеріальні цінності освіти та виховання, а також способи творчої
педагогічної діяльності, необхідні для обслуговування історичного процесу зміни поколінь,
соціалізації особистості і здійснення освітньо-виховного процесу. Педагогічна культура інтегрує
історико-культурний педагогічний досвід і регулює сферу педагогічної взаємодії.

У культурно-історичному аспекті вона містить світовий педагогічний досвід як зміну світових

культурних епох і відповідних їм педагогічних цивілізацій, як історію педагогічної думки науки і
освіти.

У соціально-педагогічному аспекті педагогічна культура постає як явище соціальне, як

характеристика особливостей педагогічної взаємодії поколінь, як засіб педагогізації
навколишнього середовища.

В аспекті діяльності навчальних закладів педагогічна культура досліджується як сутнісна

характеристика середовища, способу життя, особливостей педагогічної системи, як процес її руху
до нового якісного стану.

В індивідуально-особистісному аспекті вона розглядається як вияв сутнісних властивостей

особистості, професійної діяльності і спілкування педагога.

Демократичні зміни в сучасному суспільстві України зумовили відхід від авторитарних стереотипів
у сфері освіти, що вимагає від викладача пошуків і розробки засад, форм, методів і прийомів в
організації та здійсненні такого педагогічного процесу на всіх рівнях. Педагогічна культура
викладача потребує опанування демократичним стилем спілкування зі студентами.

Культура професійно-педагогічної поведінки передбачає, що за всіх обставин комунікації та

взаємодії викладач дотримується норм моралі та педагогічної етики, виявляє гідність,
доброзичливість, витримку, культуру спілкування, такт.

Гуманна педагогічна позиція, психолого-педагогічна компетентність, авторизація педагогічного

досвіду концептуалізує професійну поведінку педагога, надає йому власного педагогічного стилю.

Окрім того, що викладач володіє особистісними рисами високої якості, інформаційною та

педагогічною культурою, у його діяльності важливе значення мають знання та вміння.

Студент має сприйматись викладачем як суб'єкт навчання, їх взаємодія має будуватись на основі
діалогічного підходу, що забезпечує суб'єкт-суб'єктні стосунки, які ґрунтуються на рівності позицій,
повазі та довірі до студента як свого партнера [5, 12]. Саме це дає змогу зрозуміти один одного і є
найкращим способом взаємодії, а також допомагає задовольнити особисті потреби й інтереси всіх
учасників навчального процесу. Сучасний викладач не має бути маніпулятором, тобто не
намагатися підкоряти і контролювати волю слухачів для досягнення власної мети; він має володіти
протилежним до маніпуляції потенціалом – самоактуалізацією.

Мистецтво слова, що звучить, як частина сценічного мистецтва, надзвичайно важливе для

викладача. Завжди слід пам’ятати, що слово – найважливіший і найвагомішийзасіб впливу.  Тому,
якщо хочеш мати авторитет, то маєш досконало володіти мовою виразності.  Слухачі мають «чути»,
що він говорить: вимагає чи просить, сміється чи жартує, наказує чи попереджає, радить чи
забороняє, захоплюється чи засмучується, обурюється чи дивується, страждає чи соромиться,
закликає чи розмірковує. Безліч почуттів і відтінків, які здатен висловити викладач, міцно входять у
душу вихованців. Володіючи цим найтоншим інструментом – мистецтвом слова, легше оволодіти
свідомістю аудиторії.

Мистецтво поведінки, рухів, жестів, міміки, інтонацій, яке спирається на рекомендації сценічного
мистецтва, міститься в тому, щоб чітко і щиро, із врахуванням сприйняття слухачами, виразити
себе, зробити якнайбільший вплив, повести їх за собою.

Відомо, що при спілкуванні переважає вербальний зв’язок між партнерами. Проте не слід

применшувати значення невербального. Відомий німецький філософ І. Кант сказав: «Рука – це
видима частина мозку». Крім словесного мовлення, ми володіємо мовою тіла. Доведено, що
людина словесно здобуває 35% інформації, а за допомогою тіла – 65 %. Нині описано і
витлумачено більш як 1000 несловесних знаків і сигналів. Жести, міміку треба вміти контролювати.
Непродумані рухи можуть відволікати слухача або ж виказувати приховані наміри. Так, під час
народних заворушень у Литві, яка прагнула державного суверенітету й виходу із СРСР, на засіданні
Верховної Ради президент М. Горбачов сказав: «Проблему з Литвою ми будемо розв’язувати
демократичним шляхом!» - і при цьому вдарив кулаком по трибуні. Наступного дня у Вільнюс
ввели війська. Так жест передав те, що не було сказано словами.