Практичне №7

Питання для обговорення:

1)Урок-лекція з літератури: різновиди та специфіка.

Лекція. На сьогодні вчені не дійшли висновку: лекція – це метод, прийом, форма
роботи. В основі лекції лежить репродуктивний метод навчання літератури, який
спрямований на те, щоб відтворювати, відновлювати те, що зберегла пам’ять. Головне
завдання вчителя під час застосування названого методу – дати учням знання в
готовому вигляді й зорієнтувати їхні зусилля на запам’ятовування відповідної
інформації. Тому в методичній літературі його називають ще викладацьким або
репродуктивно-творчим. Домінуючими прийомами реалізації методу є слово,
розповідь, лекція вчителя.

Слово й розповідь учителя – це прийоми роботи, які найчастіше використовуються в

середніх класах; лекція ж - прийом репродуктивного методу – тільки у старших класах.

Слово вчителя використовується, коли необхідно дати учням коротеньку інформацію.

Ним учитель розпочинає урок (вступне слово вчителя), Підбиває підсумки певного
етапу чи всього уроку (підсумкове слово вчителя), дає необхідну інформацію протягом
уроку (пояснення вчителя).

Розповідь учителя – це прийом, до якого вчитель вдається подаючи біографічну

довідку, що безпосередньо стосується до виучуваного твору, факту громадсько-
історичного плану, що лягли в основу твору, історико- культурні й літературні явища
життя, історико-порівняльні паралелі української та світової літератур, типологічно
схожі моменти в обох літературах, переказ окремих епізодів твору, що не вивчається
текстуально.

Готуючись до розповіді, вчитель повинен скласти план, тези, конспект, добирає

наочність. Важливо, щоб початок розповіді зацікавив учнів, спонукав їх до творчої
діяльності.

У старших класах розповідь учителя поступово розширюється набуває ознак лекції.

Педагогічною суттю методу лекції є логічно послідовний виклад навчального матеріалу

вчителем. Живе слово вчителя – засіб збудження інтересу до літератури. Не
випадково багато уваги лекції приділяли К.Ушинський, В.Острогорський, М.Рибникова,
Т.Бугайко, Ф.Бугайко та ін.

Лекція – це один з най економніших способів передачі інформації: за короткий час

можна охопити значний за обсягом матеріал, викласти його послідовно,
аргументовано, доказово, зробити висновки. Але лекція має свої обмежені можливості
у засобах активізації учнів, утруднює зворотний зв’язок учителя й учнів, індивідуальну
роботу в класі. Учень виступає переважно об’єктом впливу, а суб’єктом дії. Мало
ефективна лекція і в плані формування в учнів потрібних навичок.
До лекції звертаємося тільки у старших класах, коли навчальний матеріал відсутній чи
його занадто багато і він складний для учнів певного віку і рівня підготовки.
Шкільна лекція відрізняється від академічної лекції ВНЗ. Як відомо, учень старших
класів ще не вміє швидко писати, виділяти головне в почутому, засвоювати
інформацію в повному обсязі. Тому вчитель повинен дотримуватися певних вимог,
застосовуючи лекцію: науковість, чіткість викладу, емоційність, доступність для
сприймання учнями, пізнавальний характер, виховна спрямованість. Шкільна лекція
враховує рівень розвитку учнів, їхню психіку, мислення; вона проста за будовою,
лапідарна, хоч певною мірою наукова, бо охоплює основи наук. Важливі елементи
структури шкільної лекції - це аналіз і оцінка; узагальнення і висновки. Вона відіграє
неабияку роль у загальному розвитку школярів: дає можливість охопити доволі
широкий спектр матеріалу і викласти його за порівняно незначний відрізок часу,
прищеплює учням навички логічного мислення, привчає аргументувати свої судження.

Лекція може бути результативною і ефективною за умов:

- по-перше, правильного вибору навчального матеріалу, оскільки методом лекції

зручно вивчати ті теми, що містять матеріал, невідомий чи мало відомий учням, або
охоплює велику кількість матеріалу;

- по-друге, включення в структуру лекції проблемних запитань і завдань, створення

проблемних ситуацій, чим пояснюється , що розвиває характер навчання;

- по-третє, з метою активізації навчальної діяльності під час сприймання нової

інформації застосування коротких записів у вигляді тез, конспектів, плану;

- по-четверте, лекторської майстерності вчителя.

Мова вчителя під час лекції повинна бути виразною, образною, з дотриманням норм
літературної вимови, з використанням прислів’їв та крилатих висловів, уривків з пісень,
цікавих фактів. Швидкість розповіді повинна становити 120- 150 слів за хвилину. Темп
лекції змінюється залежно від змісту матеріалу: важливі теоретичні положення
повідомляються повільніше, фактичний матеріал – швидше.

Б. Степанишин називає такі типи шкільної лекції:

- вступна;

- настановча;

- оглядова;

- лекція-розповідь;

- лекція - уявлювальна літературна мандрівка;

- асоціативна;
- підсумкова (узагальнююча).

2)Урок-семінар з літератури: типи уроків-семінарів (випереджувальний,

навчальний, підсумковий).

Семінар - це форма навчального заняття, що передбачає самостійне, переважно в

позаурочний час, здобуття знань учнями з використанням різноманітних джерел і
наступним колективним обговоренням у класі наслідків цієї роботи.

На семінарі розглядаються теми складні, вузлові, а також ті, що недостатньо повно

висвітлюються в підручниках або на які відводиться мало часу.

Кільком учням доручається підготовка доповідей, рефератів, а решта складає плани

повідомлень з того чи того питання, робить виписки з обговорюваних художніх творів
або з відповідної літератури.

Семінарські заняття доцільно проводити у класах, де учні мають навички самостійної

роботи з науковою літературою.

Необхідною умовою для проведення вибору такої форми заняття є забезпечення

місцевих бібліотек доступною для старшокласників літературою.

Семінарські заняття поділяються на такі види:

випереджувальні;
навчальні;
узагальнюючі або підсумкові.
Випереджувальні проводяться перед вивченням невеликої за обсягом і нескладної за
змістом теми.

Їх мета - формувати вміння орієнтуватися в характері навчального матеріалу, тобто

виділити роз'яснюючий, описовий матеріал, головне в темі. Вони обов'язково
потребують пояснень, розробки групових, індивідуальних завдань, консультацій під час
підготовки семінару.

Навчальний проводиться у процесі опрацювання теми і передбачає поглиблення

знань, формування вмінь та навичок у застосуванні теоретичних знань із певної теми.
Методи та прийоми роботи вчителя - обговорення, диспут, аналіз, висновок,
рекомендації.

Узагальнюючий (підсумковий) семінар проводиться після вивчення складної за змістом

і великої за обсягом теми або розділу навчальної програми. Його суть у тому, щоб
сформувати вміння учнів самостійно систематизувати і поглиблювати знання,
використовувати їх практично.
За способом проведення семінарські заняття діляться на проблемні, семінари-
коментоване читання, семінари-диспути, семінари-розгорнуті бесіди, семінари-
інформації.

Спинимося докладніше на змішаних семінарах, коли водночас застосовуються різні

методи роботи.

Учитель завчасно повідомляє учням тему, мету й завдання семінару, формулює

основні й додаткові питання з теми, розподіляє завдання між учнями з урахуванням
їхніх індивідуальних можливостей, відбирає літературу, проводить групові й
індивідуальні консультації, перевіряє конспекти тощо.

Одержавши завдання, учні самостійно (індивідуально чи у складі невеликих груп із 3-5

осіб) вивчають програмний матеріал. Результати самостійної праці оформляють у
вигляді плану або тез виступів, конспекту основних джерел, доповіді чи реферату.

Семінарські заняття починає вступним словом учитель: нагадує завдання семінару,

порядок його проведення, дає рекомендації, на що необхідно звернути особливу увагу.
Потім виступають учні з підготовленими повідомленнями.

Із числа сильних учнів призначаються опоненти, які включаються в обговорення

кожного повідомлення. В обговоренні можуть брати участь усі бажаючі, при цьому їм
дозволяється користуватися конспектами, різними літературними джерелами,
текстами художнього твору, що вивчається.

Під час обговорення можуть розгорнутися дискусії, тому учитель заздалегідь має це
передбачити: при виникненні полеміки визначити головні проблеми її і зосередити
зусилля учнів на їх розв'язанні.

Упродовж виступів учнів учитель визначає нові аспекти обговорюваної проблеми,

стежить за тим, щоб:усі питання обговорювалися послідовно, одне за одним;
не пропустити жодного важливого фактора;
усі учасники мали можливість висловлювати свою думку (учитель заохочує до виступів
мовчазних та несміливих учнів);
ніхто не відхилявся від обговорення;
у разі потреби, сприяти розвитку дискусії;
було відзначено, в яких аспектах учасники семінару дійшли згоди, а в яких - ні.
Якщо виникає потреба, педагог доповнює виступи школярів, відповідає на запитання.
Наприкінці семінару учитель дає оцінку виступам, звертаючи увагу на позитивне й
недоліки. Він же й закінчує семінар, підводячи його підсумки у заключному слові,
оголошує і аргументує оцінки.

Урок-семінар можна ще провести інакше. Заздалегідь учням даються запитання до

семінару. Перед його початком учитель (можна разом із учнями) готує необхідну
літературу та доповіді, реферати учнів попередніх років. На столі викладаються
конверти із запитаннями (по кількості учнів у класі). Урок також розпочинається
вступним словом учителя, після чого кожний учень бере конверт з питанням,
самостійно підбирає необхідну літературу чи матеріал (доповідь, реферат,
повідомлення), готується упродовж 20-25 хвилин. Після цього виступають учні,
доповнюють відповіді товаришів, дискутують. Їм також пропонується усне
рецензування деяких повідомлень.

Кожен учень має контрольну картонку, на якій учитель робить помітки (+): відповідь на
запитання, доповнення відповіді, постановка проблемного питання, рецензія.

Залежно від правильності і повноти відповіді помітки в картках позначаються (+ -

відповідь повна; ± - відповідь схематична, поверхова).

Наприкінці заняття школярі здають контрольні картки, за якими учитель виставляє

відповідну оцінку, яку оголошує учням на наступному уроці.

Семінарські заняття бажано проводити в поєднанні з такими формами, як лекція, урок-

практикум, консультація і самостійна домашня робота учнів.

На вступній лекції педагог знайомить учнів із матеріалами теми чи розділу в цілому,

акцентує увагу на основних проблемах, ознайомлює з темою, планом і завданнями
семінарського заняття.

На уроках-практикумах вивчається життєвий і творчий шлях письменника;

досліджується текст художнього твору, що обговорюватиметься на семінарі,
майстерність автора у змалюванні характерів, своєрідність композиції, проблематика,
жанр художнього твору; опрацьовуються документи, літературознавчі статті...

Під час уроку-консультації учні вчаться робити повідомлення, писати тези, реферати,
доповіді (9-10 клас); отримують методичні рекомендації, інструктивні завдання:
вчитель радить скласти план, пропонує на вибір кілька літературних джерел, перевіряє
план, робить зауваження. Вчитель допомагає учням усвідомити характерні особливості
різних видів роботи - підготовки повідомлення, реферату, доповіді.

Повідомлення - це інформація, яка доводиться до відома, невеликий публічний виступ.

Доповідь - повідомлення на певну тему, основна мета якого довести до слухача певну
інформацію, щоб її зрозуміли і засвоїли.

Доповідь, розроблена на основі критичного огляду, вивчення кількох джерел,

називається рефератом. В основі його лежить стислий переказ у письмовій формі чи в
формі публічного виступу змісту книжки, результатів вивчення якоїсь проблеми,
підсумків наукової роботи.

Основні завдання семінарських занять:

закріплення, розширення, поглиблення знань учнів;

формування та розвиток умінь і навичок самостійної роботи з підручником, текстом
художнього твору, додатковою літературою та іншими джерелами інформації;
реалізація особистісного підходу в навчанні, врахування вікових й індивідуальних
особливостей учнів;
створення умов для формування і розвитку пошуково-творчих умінь і навичок
школярів.

3)Учнівська конференція як різновид міжпредметного семінару: мета, типологія

(теоретико-літературна, читацька), різновиди: оглядова, підсумкова, проблемна,
тематична, віртуально-дистанційна, відеоконференція тощо.

Учнівська конференція як різновид міжпредметного семінару передбачає спільне

обговорення усіма суб’єктами літературної освіти найбільш суттєвих, узагальнених,
інтегративних тем, проблем, питань, які випливають із декількох споріднених
дисциплін, курсів. Учнівська конференція сприяє формуванню літературно-мистецьких
знань, читацьких умінь і навичок, закріпленню норм читацької діяльності під час
самостійної пізнавальної співпраці суб’єктів/об’єктів літературної освіти, де
пріоритетними будуть фасилітативні стосунки: «учень – літературно-мистецький
матеріал – автор (літературний герой) – джерела комунікації – учитель».

Метою учнівської конференції є поглиблення, зміцнення та розширення діапазону

літературно-мистецьких знань; формування духовно-естетичної системи цінностей,
креативної особистості учня; формування позитивного, толерантного ставлення до
інших культур, позицій, думок; розвиток та саморозвиток творчих здібностей учнів,
риторичної компетенції, уміння вступати в бесіду, вести дискусію, відстоювати свою
точку зору, позицію як читача, так і громадянина тощо; формування позитивного
ставлення до самостійного пошуку літературно-мистецької інформації, набуття вмінь
будувати виступ, повідомлення, доповідь; створення передумов самовизначення,
самовдосконалення, самореалізації, самовиховання учня як самодостатньої
особистості.

Учнівська конференція з літератури передбачає поглиблене вивчення, опрацювання

учнями матеріалів підручника, формулювання відповідей на запитання, визначені
проблеми в додатковій літературі, шляхом самостійного пошуку через бібліографічні
каталоги, за літературно-мистецькими сайтами Інтернету тощо, формуючи власну
точку зору та матеріалізуючи її у своїй відповіді, повідомленні чи доповіді. Уроки-
конференції вчать учнів стисло, виразно, аргументовано й толерантно висловлювати
свої думки в дискусіях, як аргументи, факти використовувати переконливий
літературно-мистецький матеріал.

Типологія уроку-конференції є такою: теоретико-літературна, читацька (за художнім

твором, творчістю одного або декількох письменників). Кожен із запропонованих типів
може мати свої різновиди залежно від мети, форми, засобів навчання, дібраного
матеріалу тощо: оглядова, підсумкова, проблемна, тематична, віртуально-дистанційна,
аудіо- або відеоконференція, в режимі он-лайн і т. ін.

Теоретико-літературна учнівська конференція проводиться з однієї або кількох

пов’язаних між собою актуальних проблем у літературному процесові, що викликані
появою нових теоретико-літературних понять, явищ чи потребою переосмислення
традиційних літературних норм у новому суспільному, соціальному чи мистецькому
просторі: «Химерна література і мистецтво: реалії сприйняття і можливості так
мислити»; «Фентезі і фантастична література в молодіжному середовищі»; «Реалізм і
модернізм як право на життя в постіндустріальному мисленні сучасного читача»;
«Народознавство, модернізм, постомодернізм і сучасний читач» тощо. Її метою є
усвідомлення, переосмислення та систематизація теоретичних знань у галузі
літературознавства, мистецтвознавства, культурології тощо; поглиблення знань,
стимулювання пізнавальної активності, сприяння вияву читацької й особистісної
самодостатності сучасного школяра; формування колективних, міжгрупових та
особистісних відносин у процесі розвитку інтелігентного, кваліфікованого,
компетентного знавця теорії літератури, мистецтва тощо.

Читацька конференція може проводитися як оглядова, підсумкова, проблемно-

тематична, міжпредметна, за творчістю окремого або групи письменників, за одним
або кількома спорідненими літературно-мистецькими творами тощо. Структурно-
часовий формат учнівської конференції передбачає наявність двох части: пленарної
(теоретичної), де виголошується 3-5 доповідей від 7 до 15 хв кожна; практико
орієнтованої, де обговорюються тези доповідей, виступи співдоповідачів, які
поглиблюють запропоноване під час пленарного засідання, виступи опонентів, за
потреби – рецензентів, експертів, вивчення оцінки результативності, якості сприйняття
й усвідомлення почутого тощо. Відповідно, часова частка становитиме:

I частина – Т – 80% + П – 20%; II частина – Т – 40% + П – 60%.

4)Лабораторне заняття. Різновиди: з художнім текстом, з літературно-критичною

статтею, підручником, з літературно-мистецькими документами (архівні та
мемуарні джерела).

Лабораторне заняття – одна з форм організації літературно-мистецької освіти та

читацької діяльності, яка передбачає більш самостійне опрацювання школярами
потрібного матеріалу за допомогою підручника, посібника, архівних джерел, документів
тощо, з використанням одного з видів носіїв інформації (паперових, електронних,
аудіо/відеоматеріал, Інтернет-ресурси тощо). З уроком засвоєння нових та лекційним
заняттям цей різновид поєднує спільність дидактичної та мистецької мети, а відрізняє
високий ступінь самостійності читацьких дій (у першому випадку), в другому – інші
джерела навчально-пізнавальної інформації. Модель стосунків між суб’єктами учіння
дещо інша – фасилітативна, де успіх у досягненні запланованої мети залежатиме від
того, наскільки в учня сформовано здатність бути організатором, консультантом,
партнером співпраці. Лабораторне заняття, як правило, є проміжним між семінарським
і практичним. Результатом самостійної діяльності в підготовці до лабораторного
заняття є виконання його завдань. Форму й обсяг роботи вчитель визначає самостійно,
керуючись принципами доцільності, оптимальності, доступності, системності, гнучкості.

Лабораторна робота є одним із видів самостійної наукової, дослідно-пошукової або

творчої роботи учня за вивченим літературно-мистецьким матеріалом. Визначається й
регламентується програмно-тематичним планом літературної освіти (календарно-
тематичним планом) й заздалегідь доводиться до відома школярів, дирекції
навчального закладу з метою уникнення перенавантаження. Лабораторна робота
виконується письмово, може бути представлена як реферат, повідомлення, доповідь,
стаття, есе, нарис, поетичний, епічний або драматичний текст тощо; підготовлений
проект, схему, таблицю, модель і т. ін.; заповнений лист лабораторної роботи.
Наприклад: партитура тексту для виразного читання; структура й елементи форми
художнього твору; система віршування; віршовий розмір і римування; тропи і
стилістичні фігури; композиція та сюжетні елементи художнього твору; індивідуальний
стиль письменника й т. ін. Лабораторна робота може виконуватися різними способами,
представлятися традиційно і з залученням інформаційних технологій, подаватися на
паперових чи електронних носіях, демонструватися в класі чи дистанційно, із
використанням різних комунікаційних каналів і режимів тощо.

Різновиди лабораторних занять: з художнім текстом; з літературно-критичною статтею

(статтями), підручником; з літературно-мистецькими документами (архівні та мемуарні
джерела).

Лабораторне заняття за художнім текстом передбачає самостійне виконання

школярем читацьких дій щодо сприйняття, осмислення, усвідомлення тканини та
ідейно-художнього наповнення твору; інтерпретування, аналізування, синтезування,
узагальнення здобутої інформації; творення власного оригінального тексту;
формування образного, логічного та критичного мислення; самовиховання себе як
творчої особистості.

Лабораторне заняття за художнім текстом, як правило, є випереджувальним,

проводиться до читання художнього твору. Учні цілеспрямовано або мимовільно
виконують завдання, метою яких є вияв здатності самостійно інтерпретувати,
аналізувати, створювати власні тексти. Вивчення і розгляд художнього твору в такий
спосіб передбачає зворотний шлях читацьких дій, коли над учнем не тяжіє офіційне
потрактовування ідейно-художнього змісту, сприяє самостійному вияву здатності щодо
оцінки художньої вартісності літературно-мистецького полотна.
Лабораторне заняття за літературно-критичною статтею (статтями), підручником може бути
спрямоване на формування здатності працювати з літературно-критичними матеріалами,
формування критичного та логічного мислення, кваліфікованого й компетентного виконання
літературознавчих функцій. Вивчення літературно-критичних статей старшокласниками
можливе як на уроках, так і на факультативних заняттях, у гуртковій роботі тощо й передбачає
врахування такої парадигми: «об’єкт уваги критика: автор → художній твір → літературно-
мистецький процес ← читач».

Жанри літературно-художньої критики, які є органічною складовою літературної освіти

школярів, включають: статті, літературні портрети, рецензії, монографії. Кожен із них
має свої різновиди і перебуває на межі критики й мемуаристики. До запропонованого
заняття слід включати ті, що тяжіють до об’єктно-наукового представлення автора і
його твору в літературно-мистецькому процесі.

Різновиди жанру статті: теоретична, полемічна, оглядова, нотатки критика; рецензії на

художній твір, творчий доробок автора: анотація, відгук, журнальна рецензія,
проблемна рецензія; портретна характеристика письменника: літературний портрет,
творчий портрет, художня біографія, виступи з нагоди ювілейних дат, подій, некрологи;
монографія: за однією темою, проблемою, одноосібна, у співавторстві – подаються
розділи, параграфи, уривки відповідно до навчально-пізнавальної мети та вікових і
читацьких можливостей школярів.
Алгоритм лабораторного заняття за літературно-критичною статтею:

«вибір літературно-критичного матеріалу → відбір необхідної статті → колективний розгляд

наукового тексту → аналітико-синтетична діяльність учня та її активізація
(план→тези→конспект→виписки) → складання власного критичного тексту різних жанрів (у
класі→самостійно) → участь у літературно-критичній, науково-творчій діяльності →
рефлексивно-корекційна співпраця учня й учителя на фасилітативній основі → очікуваний
результат».

Системний підхід до вивчення літературно-критичної спадщини, теоретико-

літературних понять сприятиме безпосередньому особистісно зорієнтованому
сприйняттю художнього твору, утвердженню самодостатності кожного суб’єкта/об’єкта
літературно-мистецького процесу, вмінню самостійно осмислювати й адекватно
оцінювати літературно-мистецький процес у вітчизняному та світовому вимірах.

Лабораторне заняття з архівними та мемуарними джерелами (матеріалами,

документами) – форма навчального заняття, яка передбачає поглиблення літературної
освіти школярів засобами архівних і мемуарних джерел як в урочній, так і позакласній
діяльності, сприяє підвищенню інтересу до вітчизняної та зарубіжної літератур, формує
здатність працювати з таким видом матеріалів у різних освітньо-культурологічних,
музейних, архівних закладах тощо. До архівних і мемуарних матеріалів можна
віднести: речові та майнові джерела (предмети, якими користувався митець; одяг,
канцелярське приладдя, майновий і земельний спадок тощо), приватні та офіційні
документи (про народження, арешт, викуп із кріпацтва, про реабілітування, укази,
накази, рішення про нагороди, присвоєння звань тощо); об’єктні мемуари (події,
ситуації, люди); суб’єктні мемуари (сам про себе); синтетичні мемуари (поєднання
об’єкт-суб’єктних елементів). До мемуарів належать: листи письменника, різні види
щоденникових записів, записні книжки письменника, нотатки, есе, літературний та
творчий портрет (ювілейний вечір, виставки), художня біографія (оповідання, повісті,
романи автора).

Лабораторне заняття такого різновиду передбачає дотримання вже визначених етапів

співпраці, системи завдань із матеріалами і може бути варіантним та аналогічним до
вже описаних лабораторних занять.

Для лабораторних занять і виконання лабораторних робіт учитель літератури готує

рекомендації школярам, інструктивні та довідкові матеріали (пам’ятки, орієнтовні
основи дій, адреси літературно-мистецьких музеїв, архівних закладів, їхні електронні
адреси, сайти літературно-мистецького, культурологічного спрямування тощо). Кожен
суб’єкт такого заняття перебуває у фасилітативному просторі: консультує один одного,
координує та за потреби коригує діяльність класу, колективу, групи взагалі та кожного
зокрема. Лабораторне заняття може проводитися в реальному літературно-
мистецькому чи архівному закладі, колективно, групами чи індивідуально; на основі
віртуального відвідування музеїв, екскурсій, експозицій і т. ін. шляхом використання
Інтернет-засобів, матеріалів на електронних носіях, із застосуванням необхідних
прийомів збирання інформації, її обробки та дослідження.
5)Методика проведення літературної дискусії (диспуту) як фактору розвитку
творчого мислення учнів.

На жаль, у школі ще й дотепер немає головної дисципліни — про мораль. Тому

класному керівнику доводиться брати на себе функцію навчати моральності.
Важливою формою в цій системі насамперед мають бути бесіди, а саме етичні бесіди.
Етична бесіда розглядається в практиці роботи школи як специфічна форма організації
морального виховання учнів. Мета етичної бесіди – озброєння учнів знаннями етичних
норм, правил культури поведінки; формування вмінь і навичок морального поведінки,
дотримання; виховання поваги людини до себе й інших; пропаганді норм моральності у
взаємостосунках людей.
Методика проведення етичної бесіди, передбачає урахування індивідуальних і вікових
особливостей учнів, рівня їхньої вихованості, особистісних потреб.
Щоб відверта розмова не підмінилась монологом або не перетворилася на безкорисну
балаканину необхідно дотримуватися вимог:
- відбирати такі питання для обговорення, які викличуть дітей на відверту розмову;
- зробити зміст бесіди особистісно значущим для кожного вихованця;
- пов'язувати матеріал з реальним життям класу, з проблемами життя дітей.
Етапи підготовки й проведення етичної бесіди:
Підготовчий етап, найбільш тривалий і трудомісткий, містить у собі різноманітну
спільну діяльність учителя й вихованців. Вибір теми етичної бесіди й визначення мети і
завдань. Важливу роль у досягненні мети відіграє включення кожного учня в підготовку
й проведення бесіди. Для цього доцільно розбити клас на творчі групи з урахуванням
інтересів і можливостей учнів. Кожна група має отримувати різнорівневі завдання:
репродуктивного, частково-пошукового, творчого характеру за змістом бесіди.
Орієнтовний план-конспект проведення етичної бесіди:
1. Вступ – опис яскравого факту або події (розповідь вихователя), читання розповіді,
вірша, казки; розповіді дітей з життя. Особливий інтерес викликає в учнів програвання
конкретних ситуацій, уривків з розповідей, сценок, де розкривається емоційне
ставлення до того, що відбувається.
2. Основна частина.
Проводиться у вигляді бесіди, спрямованої на з'ясування дітьми морально-етичних
понять. Серед них: питання, спрямовані на аналіз і оцінку
поведінки ,наприклад,знайомих дітей; роз'яснення виховних норм і правил поведінки,
розповіді-загадки (альтернативні завдання), вирішення моральних завдань учнями,
створення життєвих ситуацій для переконання дітей у необхідності моральних учинків,
вікторини.
3. Заключне слово ведучого. Висновки.
Тематика бесід залежить від віку та розвитку школярів. Наприклад, для учнів 4-5
класів: «Про доброту й увагу до людей», «Про дружбу». «Бути дисциплінованим – що
це значить?», «Про точність і охайність», «Про скромність і зазнайство.
Тематика бесід для учнів 6-9 класів: «Про борг і честь», «Як слово наше відгукнеться»,
«Якщо друг виявився раптом...», «Як дарувати подарунки.
Тематика бесід для учнів 10-12 класів: «Золоте правило моральності, що воно значить
для тебе», «Моральні основи взаємин юнаків і дівчат», «Кохати або бути коханим?»,
«Пізнай себе й зроби себе кращим», «За гроші не все купується. За гроші не все
продається».
2)Диспут — метод виховання, який передбачає зіткнення різних протилежних точок
зору. Диспути проводять у середніх і старших класах на політичні, економічні,
моральні, правові, екологічні, естетичні теми, що хвилюють молодь: «Уміти жити. —
Що це означає?», «Чи є щасливою людина безсовісна?», «Про смаки не
сперечаються» та ін.
Характерною особливістю диспуту є полеміка, боротьба думок. Диспут не вимагає
певних рішень, проте не можна допускати, щоб диспут перетворювався у суперечку
заради суперечки. Він покликаний навчити школяра дисциплінувати свою думку,
дотримуватися логіки доведення, аргументувати свою позицію, бути толерантним
(поважати право іншого бути таким, яким він є).
Диспут є складним методом і вимагає високого рівня професійної підготовки педагога.
Він повинен уміти делікатно і з повагою ставитись до висловлювань учнів,
аргументувати їх, нікого не ображати і не принижувати, вільно володіти матеріалом
теми, оперативно спрямовувати хід диспуту, стимулювати активність учасників.
Тема диспуту не повинна нав’язуватися класним керівником, вона має виходити з
потреб учнівського колективу. Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб
спонукати учнів до думки про мету життя, про справжнє щастя, про обов'язок людини
перед суспільством. Тематика диспутів має спонукати учнів до роздумів, пошуку
власних шляхів вирішень обговорюваної проблеми. На диспуті можна обговорити
факти, що мають місце в класі чи в школі, літературний твір, газетну чи журнальну
статтю. Обираючи тему диспуту, необхідно виявити, наскільки учні обізнані з нею, які
погляди і переконання наявні в них з цієї проблеми.
Диспут потребує ретельної, глибоко продуманої підготовки як самого вихователя, так і
учнів. Важливо ознайомити їх з характером питань, які слід поставити проблемно,
створити умови для вільного спілкування, спеціально вчити правилам доказового і
яскравого виступу.
Диспут (мета - виявити різні погляди на проблему; остаточного рішення немає)
Мета диспуту: навчити відстоювати свою думку, формулювати її, аргументувати її ,
толерантно ставитись до думок інших, жити в колективі, де є різні думки.
Етапи підготовки і проведення
Підготовчий етап - визначення теми, мети диспуту (має бути конкретною, орієнтованою
на інтереси його учасників), створення організаційної групи (бажано, щоб до неї
входили дорослі й учні), розподіл обов'язків, вибір ведучого. Під час визначення
основних питань, слід намагатися, щоб вони були значущими для учнів, містили в собі
приховані суперечності, але при цьому позбавлені провокативності. Доцільно
обговорювати не більше 5-6 питань. Вже за три-чотири тижні в класі вивішується
художньо оформлений плакат-оголошення, де вказується тема з одним або кількома
епіграфами, основні питання теми, література. Його бажано доповнити правилами або
законами диспуту.
Підготовка ведучого - продумати як викликати обмін думками між його учасниками,
вміло керувати полемікою, спрямовувати її так, щоб вона не перетворювалась в
беззмістовну балаканину. Він повинен вчасно зупинити тих, які надто відхиляються від
головного, допомогти тим, хто висловлює розумні думки, але не вміє їх аргументувати,
підвести учасників дискусії до необхідних узагальнень і правильних висновків.
Основний етап передбачає розвиток дискусії на основі сформульованих питань,які
мають стимулювати роздуми учнів над проблемою, кристалізувати власне ставлення
до неї. Диспут нерідко розпочинають з проблемного запитання до аудиторії, показу
інсценованого епізоду літературного твору. Найкращий початок – короткий виступ
ведучого, в якому оголошується, порядок проведення диспуту, конкретизується
предмет обговорення, його актуальність, уточнюються окремі поняття.
Завершальний етап передбачає короткий аналіз диспуту, найхарактерніших позицій та
рефлексію - відзначаються помилкові погляди і судження учасників, найвлучніші
аргументи, позиції, цікаві приклади та факти, щирість учасників, детальніше
зупиняються на тому що цінного, корисного дає диспут його учасникам.
Теми «Вчимося спілкуванню», «Патріотизм- мода чи самосвідомість нації?», Твори
добро!
2) Дискусія – дієвий метод обговорення питання, що вивчається. Вона передбачає
колективне обговорення якоїсь спірної проблеми, під час якого пізнається істина.
«Сутність дискусії, полягає в обміні думками на певну тему між учителями й учнями
або тільки між учнями». Ці думки можуть бути як власними, так і спиратися на погляди
інших людей. Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання відшукати
найбільш прийнятний варіант розв'язання дидактичної проблеми й активна участь у ній
співрозмовників. Порівняно з лекцією та бесідою вона створює сприятливіші умови для
активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема на творчу уяву. Дискусія вимагає від
учнів не простої відповіді на запитання, а навпаки – обгрунтованого, емоційно
забарвленого та змістовного варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного і
чіткого висловлювання своїх думок. Вона викликає сильні емоційні почуття в учасників,
сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички
колективної роботи й уміння вислухати позиції інших учнів.
Різні види навчальної дискусії можна застосовувати під час дидактичної роботи з
різними категоріями учнів.
В. Оконь пропонує три види дискусії:
– «побіжна» (виникає стихійно під час розгляду та обговорення складних питань, які
цікавлять більшість учнів);
– дискусія, спрямована на формування переконань;
– справжня навчальна дискусія (спеціально організовується для розгляду важливої
дидактичної проблеми).
Організовуючи дискусію, слід виходити з того, що найоптимальніша чисельність її
учасників має не перевищувати 15 осіб, які, розподілившись на групи, розташовуються
у приміщенні у формі кола, підкови.
Організація дискусії передбачає 3 етапи:
1.Підготовчий - доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть
винесені на колективне обговорення, дібрати відповідну літературу для підготовки,
визначити час і місце проведення дискусії. Учасників дискусії краще розмістити у
приміщенні так, щоб усі присутні бачили одне одного в обличчя і добре чули. На
обговорення не слід виносити більше 5 питань. Якщо тема складна то потрібно
зробити невеликий вступ, щоб учасникам було легше визначитись щодо основних
понять.
2.Основний - обговорюються ті питання, які були винесені на порядок денний.
Процесом обговорення керує ведучий від виконання ним своєї ролі багато в чому
залежить хід і результати дискусії.
3.Заключний - підбиття підсумків. Це звичайно робить ведучий, але можна доручити це
і досвідченому спеціалісту з числа учасників. Він оцінить повноту і глибину теми,
новизну інформації, відзначить різні погляди, наголосить на значущих результатах
обговорення. Добре якщо до аналізу дискусії буде долучено і інших учасників.
Як свідчать спостереження дискусія не повинна тривати понад 3 години, зловживання
часом може викликати роздратування у присутніх. Ведучий має відчути кульмінаційний
момент після якого звичайно інтерес до обговорення зменшиться і підбити підсумки. Як
правило для повідомлення надається 15-20 хвилин, для виступу 3-5 хвилин. Якщо під
впливом дискусії у частини учасників змінилися установки то це означає, що подіяв
«ефект переконання». Він виявляється навіть тоді, коли в декого зароджуються
сумніви щодо правильності своїх поглядів. «Нульовий ефект» дискусії буває тоді, коли
погляди, думки більшості людей не змінюються, це може бути наслідком пасивного
ставлення до дискусії та браком підготовки до неї. Якщо в декого під час дискусії
сформулюються погляди протилежні тим, які хотілося сформулювати під час
організації то це означає дію «ефекту бумеранга», тобто негативний результат
дискусії.
Головну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила її ведення.
Творча ініціатива педагога та активна участь учнів мають вирішальне значення.
Дидактично-виховної мети дискусії буде досягнуто тільки за умови дотримання всіма її
учасниками таких правил:
1.точне визначення навчальної проблеми, що підлягає обговоренню;
2.докладне уявлення про методи, прийоми і способи її розв'язання;
3.чітке визначення змісту понять, термінів і категорій, які використовуватимуть
учасники дискусії;
4.обов'язкове обгрунтування власної позиції;
5.можливість відкритого висловлювання своїх думок і шанобливе ставлення до
опонентів та їхніх поглядів.
Тематика дискусій зазвичай різноманітна: «Поет чи громадянин?», «Краса, мода й
хороший смак», «Посієш звичку – пожнеш характер», «Книги чи кінофільми?», «Усі
професії важливі», «Кохання чи пристрасть», «Можу, хочу, мушу» тощо.