Практичне 

заняття №13
ТЕМА. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИ ВИХОВАННЯ

1. Поняття про методи виховання.

Методи вихов́ання — шляхи і способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і

вихованців, спрямованої на досягнення виховних цілей. Існує ще кілька
визначень методів виховання. Одні вчені цим терміном називають шляхи
дослідження виховних цілей

2. Класифікація традиційних методів виховання.

За характером методи виховання поділяють

на переконання, вправи, заохочення і покарання (M.І. Болдирєв, М.К. Гончаров,
Ф.Ф. Корольов та ін.). В даному випадку загальна ознака "характер методу" містить у
собі спрямованість, використання, особливість та деякі інші ознаки методів.

Т.А.Ільїна, І.Т. Огородников та ін. характер методів трактують більш узагальнено, їх

система містить у собі методи переконання, організації діяльності, стимулювання
поведінки школярів.

У класифікації І.С. Мар'єнка названі такі групи методів виховання,

як пояснювально-репродуктивні, проблемно-ситуаційні, методи привчання і
вправ, стимулювання, гальмування, керівництва, самовиховання.

За результатами методи впливу на вихованця поділяють на два класи:

1. Впливи, що створюють моральні настанови, мотиви, відношення, сприяють

формуванню уявлень, понять, ідей.

2. Впливи, що утворюють звички, які визначають той або інший тип поведінки.

Нині найбільш об'єктивною і зручною є класифікація методів виховання на

основі спрямованості — інтегративної характеристики, що містить у собі єдність
цільового, змістового і процесуального аспектів методів виховання (Г.І. Щукіна). У
відповідності з цією характеристикою виділяються три групи методів виховання:

 1. Методи формування свідомості особистості.

 2. Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки.
 3. Методи стимулювання поведінки і діяльності.

Методи виховання

Методи формування
свідомості особистості
Методи організації
діяльності і
Методи стимулювання
формування досвіду
поведінки

Переконанн Розповідь, Вправ Вправи, Мотивації Змагання,

я бесіда, и привчання, заохочення,
етична педагогічна покарання
 бесіда,
пояснення,
діалог, вимога,
лекція, громадська
доповідь, думка,
диспут, доручення,
навію- виховні
вання, ситуації
інструктаж,
приклад

На думку Л.Ф. Спірина і Н.Є. Щуркова, для практичної роботи вчителя

найзручнішою є така класифікації методів виховання:

¾ методи, за допомогою яких, перш за все, формуються погляди (уявлення,

поняття) вихованців і здійснюється оперативний обмін інформацією в педагогічній
системі між її членами;

¾ методи, за допомогою яких організується діяльність вихованців і стимулюються її

позитивні мотиви;

¾ методи, за допомогою яких здійснюється стимулювання самооцінки і надається

допомога вихованцям у саморегуляції їхньої поведінки, в саморефлексії
(самоаналізі), самовихованні, а також офіційно оцінюються вчинки учнів.

До першої групи належать різноманітні види викладу і повідомлення інформації

(роз'яснювальної і інструктивної) в формі розповіді, пояснення, бесіди, лекції,
навіювання, інструктажу, доведення, репліки, звернення-заклику та ін. Всі ці види
інформаційного впливу мають функцію переконання і з їх допомогою педагоги
вирішують відповідно головне завдання: сформувати погляди на те, "що таке добре,
а що таке погано" погляди на Добро і Зло, на те, що допустиме і недопустиме.
Звичайно, разом з цим світоглядним розвитком і на його основі формуються (і
стимулюються) позитивні мотиви діяльності і спілкування. Цю групу інформаційних
впливів називають методами переконань.

До другої групи належать: різноманітні завдання пов'язані з діяльністю,

(індивідуальною і груповою) у вигляді доручень, вимог, змагань, вправ, показу
зразків і прикладів, створення ситуації успіху тощо. Це методи вправ (привчань).

До третьої групи належать: різноманітні види заохочень, зауважень, покарань,

ситуацій контролю і самоконтролю, ситуації довір'я, критики й самокритики. Це
— методи оцінки й самооцінки.

Не важко помітити, що ця класифікація методів виховання майже повністю

співпадає з класифікацією, запропонованою Г.І. Щукіною.

Але охарактеризуємо детальніше кожну з трьох (за класифікацією Г.І. Щукіної і Л.Ф.
Спірина та Н.Є. Щуркова) груп методів виховання.

3. Характеристика методів формування свідомості.

Це методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю з метою формування

поглядів і переконань. До них належать бесіда, лекція, диспут і метод прикладу.
Бесіда. її особливість у тому, що педагог, спираючись на наявні у студентів знання,
моральні, етичні норми, підводить їх до засвоєння нових. Для успішного проведення
бесіди потрібне обгрунтування актуальності теми; формулювання питань, які
спонукають до розмови; спрямування розмови у потрібному напрямі; залучення
студентів до оцінювання подій, вчинків і явищ суспільного життя. Це сприяє
формуванню у них відповідного ставлення до дійсності, до своїх моральних і
громадських обов'язків. Важливим є підсумування розмови, прийняття конкретної
раціональної програми дій для втілення її в життя.

Дещо складнішою для педагога є індивідуальна бесіда, мета якої в тому, щоб
викликати співрозмовника на відвертість. Педагог має дбати про те, щоб
пропоновані моральні сентенції (судження) студент не лише усвідомив, а й
пропустив через свій внутрішній світ, тобто пережив. Цього можна досягти,
наводячи переконливі приклади.

Одночасно студент має відчути, що педагог є союзником, щиро прагне допомогти

йому і знає, як це зробити. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, то
спершу слід з'ясувати причини і мотиви, а відтак визначати форму педагогічного
впливу. Не можна індивідуальну бесіду зводити до суцільної критики негативних
вчинків. Треба вибудовувати її так, щоб людина, яка здійснила цей вчинок, сама
усвідомила його аморальність.

Лекція.

ЇЇ сутність - у послідовному, систематичному викладенні певної проблеми. Лекція

може мати епізодичний характер або належати до певного тематичного циклу, кіно-
лекторію. Успіх її залежить від добре продуманої композиційної побудови, вдало
дібраних переконливих аргументів, необхідних для оцінювання подій і фактів,
особистих якостей лектора, його здатності володіти спеціальними психологічними
прийомами.

Теоретичні положення лекції мають тісний взаємозв'язок з практикою, з життям

колективу, що дає змогу встановити довірливий контакт із аудиторією.
Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання студентів, які потребують
уточнення фактів, оцінювання певного явища, думки лектора щодо якоїсь проблеми.
Запитання можуть мати полемічний характер. Лектор не повинен ухилятися від
відповідей на них, оскільки це може бути підставою хибного тлумачення певного
факту або його нерозуміння.

Диспут. Як метод формування свідомості особистості передбачає вільний,

невимушений обмін думками, колективне обговорення різноманітних питань. Під
час диспуту його учасники обстоюють свою позицію, переконуються в правильності
чи помилковості своїх поглядів. Розкриваються їх ерудиція, культура мовлення,
логічне мислення. Тематику диспутів слід добирати так, щоб спонукати учасників до
роздумів над серйозними світоглядними питаннями: про мету життя, щастя,
обов'язок людини перед суспільством та ін.

На диспуті можна обговорювати й факти з життя групи, виробничого колективу,

літературний твір, газетну чи журнальну статтю, актуальну проблему.

Питання диспуту мають зацікавити, змусити замислитися над суттю проблеми,

сприяти формуванню власного ставлення до неї. Важливо у процесі диспуту
створити атмосферу невимушеності: усі повинні почуватися рівними, ніхто не має
права повчати й ображатися, виступи мають бути відвертими й аргументованими.
Метою диспуту є не прийняття остаточних рішень, а надання його учасникам
можливостей для самостійного аналізу проблеми, аргументації власних поглядів,
спростування хибних аргументів інших.

4.         Характеристика методів  організації діяльності і формування

громадської поведінки. У формуванні позитивного досвіду поведінки
особистості, її переконань, ставлень до навколишньої дійсності
вирішальну роль відіграє діяльність. У зв'язку з цим організація
діяльності школярів розглядається у педагогіці як серцевина виховного
процесу.

До групи методів організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки

належать методи тренування, привчання, педагогічної вимоги, ситуацій вічьного
вибору, ігровий метод. Усі вони базуються на практичній діяльності вихованців.
Управляти цією діяльністю педагоги можуть завдяки поділу її на складові частини -
конкретні дії і вчинки, а інколи на ще менші частини - операції. Виховний процес
полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до
управління діями, а потім - до управління діяльністю вихованців (В.О. Сластьонін).

Організація різнопланової діяльності школярів обов'язково залучає учня до

багатогранних відносин, які виникають на основі спілкування у процесі діяльності.
Різні позиції учня у системі внутрішньо-колективних відносин приводять його до
певних рішень, вчинків, на основі чого формуються складніші акти поведінки, риси
особистості.

Тренування - метод формування необхідних якостей особистості шляхом

багаторазового повторення дій і вчинків учнів.

Метод тренування як специфічний спосіб виховання одержав визнання у

вітчизняній педагогіці не одразу. У 20-тих роках, коли ідеалізувалася теорія вільного
виховання, головними, майже єдиними були методи роз'яснення, переконання й
апеляції до свідомості дітей. Поняття "тренування" асоціювалося тоді з примусом.
Суттєво змінилося становище у 30-х роках, коли широкого визнання у педагогіці
набули творчі досягнення A.C. Макаренка, зокрема його виступи з теоретичних і
методичних питань виховання. Визнаючи роль свідомості у моральному розвиткові
школярів, видатний педагог вважав, що в процесі виховання надзвичайно важливо
озброювати їх практичним досвідом, формувати у них навички і звички поведінки
шляхом постійного тренування у правильному вчинку.

Пізніше проблема формування умінь, навичок і звичок поведінки в процесі

виховання стала привертати увагу психологів.

Не можна виховати мужньої людини, якщо не поставити її в такі умови, коли б вона
змогла проявити мужність, все ] одно в чому - у стриманості, прямому відкритому
слові, деякому позбавлянні, терпеливості, сміливості. А.С. Макаренко

У сучасній школі тренування як загальний метод виховання використовується для

вирішення найрізноманітніших завдань громадянського, морального, естетичного,
трудового, фізичного розвитку учнів: формування патріотизму, громадянськості,
відповідальності, працелюбності, милосердя, культури поведінки, фізичного
загартування, санітарно-гігієнічної культури, розвитку художніх здібностей та ін.
Метод тренування має велику різноманітність засобів його реалізації. У ролі таких
засобів виступають різні форми навчальної роботи, різноманітні позакласні виховні
справи, позашкільні форми виховання, спілкування, тобто будь-яка практична
діяльність учнів, якщо вона відповідним чином організована.

Педагогічні основи організації тренування з метою формування в учнів практичних

умінь, навичок і звичок у тій чи іншій діяльності ґрунтовно розкрив К. Д.
Ушинський. Відповідно до психологічної структури особистісних якостей у процесі
вироблення навичок і звичок він виділив такі етапи. 1) постановка виховної завдання
і збудження в учнів потреби в тому чи іншому виді діяльності, 2) роз'яснення
способів діяльності й озброєння учнів відповідними знаннями (розвиток свідомості),
3) практичний показ дій по вирішенню поставленої задачі, 4) організація
первинного відтворення учнями показаних дій (зразків) поведінки, 5) наступне
тренування в удосконаленні і закріпленні способів діяльності та поведінки, 6)
висування вимог до учнів з питань удосконалення організованих вправ, 7) контроль
за поведінкою.

Виховання, яке цілком оцінило важливість звичок і навичок і споруджує на них свою
будівлю, споруджує її міцно. К.Д. Ушинський

В організації тренування важливо враховувати такі умови:

 - формування стійких навичок і звичок поведінки слід розпочинати якомога

раніше; чим молодший організм, тим швидше укорінюються у ньому звички
(К.Д. Ушинський);
 - між частотою, обсягом вправ і досягнутими результатами існує пряма
залежність: чим більше і частіше вправ виконується, тим вищий рівень
розвитку якостей, які формуються з їх допомогою;
 - кількість вправ, які повинні виконувати різні учні для вироблення якостей на
тому самому рівні, не збігається: там, де одним достатньо декількох вправ,
іншим потрібно десятки і навіть сотні спроб;
 - чим складніша якість, тим більше вправ необхідно виконати для вироблення
стійкої звички, тим частіше їх потрібно повторювати для того, щоб не забути.

Привчання - метод, який забезпечує інтенсивне формування необхідної якості. На

жорсткому привчанні базуються всі казармові системи виховання, наприклад,
армійська, де цей метод поєднується з покаранням.

Гуманістична педагогіка виступає проти жорсткого привчання, яке нагадує

дресирування і суперечить правам людини. Вона допускає використання методу
лише за умови, коли властиве йому насильство спрямовується на благо дитини; коли
метод використовується в комплексі з іншими методами і передусім ігровими.

Умови правильного застосування методу такі:

 - чітке уявлення про завдання виховання у вихователя і його вихованців; якщо

вихованці не бачать смислу в тих чи інших діях, то привчання можливе лише
на основі безумовного підкорення;
 - не давати казенно-бюрократичних вказівок типу: .,Будь ввічливим",
"Щоденно вмивайся", "Вітайся з людьми", а сказати приблизно так: "У
нечепури немає майбутнього: брудні вуха лякають людей", "Привітай сусіда - і
він буде ввічливим з тобою";
 - спочатку турбуватися про точність виконання дій, а потім - про їх швидкість;
 - показувати, як виконуються дії, які їх результати;
  - контроль повинен бути доброзичливим, але строгим, обов'язково
поєднуватися з самоконтролем.

Педагогічна вимога - метод впливу, за допомогою якого педагог викликає і

стимулює чи припиняє і гальмує дії вихованців, виявлення у них тих чи інших
якостей.

Залежно від форми пред'явлення вимоги бувають прямі й опосередковані.

Для прямої вимоги характерні імперативність, визначеність, конкретність, точність,
однозначність. Ці вимоги висуваються рішучим тоном, причому можлива ціла гамма
відтінків, які виражаються інтонацією, силою голосу, мімікою.

Опосередковані вимоги (порада, прохання, довір'я, схвалення тощо)

відрізняються від прямих тим, що стимулом для зумовленої дії стає вже не стільки
сама вимога, скільки спричинені нею психологічні фактори: переживання, інтереси,
прагнення самих дітей.

Найважливішими формами опосередкованих вимог є:

Вимога-порада. Це апеляція до свідомості вихованця, переконання його в

доцільності, користі, необхідності пропонованих педагогом дій. Порада
сприймається, якщо учень бачить у наставникові старшу, досвідченішу людину,
авторитет якої є визнаним, і думку якої вій цінує.

Вимога-довір'я Якщо між вихователем і вихованцем складаються дружні

стосунки, довір'я проявляється як природне ставлення сторін, що поважає одна одну.

Вимога-прохання. Прохання є формою виявлення співробітництва між людьми,

взаємного довір'я і поваги. В добре організованих колективах прохання стає одним з
найуживаніших засобів впливу.

Вимога-натяк. Характерним для цієї форми впливу є не тільки те, що діти

повинні розуміти вчителя з півслова. Головне в натяку - роль поштовху, що
призводить до дії вже сформовані якості дітей. Виражається вимога у формі міміки,
жесту, погляду, риторичного запитання.

Вимога-схвалення. Схвалення, похвала, вчасно висловлені вихователем, діють як

сильний стимулятор діяльності дітей. Схвалення заохочує, надихає дитину на більш
успішні дії, часто виступає в ролі навіювання дитині тих якостей, якими вона
повинна володіти.

Вимоги викликають позитивну, негативну чи нейтральну реакцію вихованців. Тому

виділяються позитивні і негативні вимоги. Прямі вказівки є здебільшого
негативними, тому що майже завжди викликають негативну реакцію у вихованців.
До негативних опосередкованих вимог належить осуд і погроза. Вони здебільшого
породжують подвійну мораль, формують зовнішню покірність при внутрішньому
опорові.

Важливою умовою ефективності даного методу є почуття міри.

Для становлення досвіду суспільної поведінки вихованця надзвичайно важливо, щоб

він міг діяти не тільки відповідно до вимоги педагога, в рамках його конкретного
доручення, де все визначено, а й самостійно. Щоб він міг прийняти самостійне
рішення, мобілізуючи свої знання, почуття, волю, звички, ціннісні орієнтації.
Ситуація вільного вибору - метод виховання, що моделює момент реального
життя, в якому виявляється і підлягає випробуванню на стійкість система вже
сформованих позитивних дій, вчинків, ставлень.

На кожному кроці перед дитиною, підлітком, юнаком - камінь, якого можна обійти і
можна прибрати з дороги, вивільнивши її для інших людей і розчистивши доріжку
до власної совісті. Мистецтво і майстерність виховання полягає в тому, щоб жоден
камінець не залишився обійденим. В. О. Сухомлинський

Ситуації вільного вибору бувають за своїм інструментарієм природними і штучними

(реальними і вербальними). Природні ситуації вільного вибору час від часу
спонтанно виникають у житті. Вихователь використовує їх для того, щоб вихованці
зробили самостійний вибір. Наприклад, вирішити: грати чи не грати з ворогуючим
однолітком в одній команді, що виступає за честь школи; їхати разом зі всіма на
відпочинок чи залишатися з хворим товаришем; поступитися місцем незнайомій
літній людині чи продовжувати сидіти; сказати правду чи промовчати і под.

Однак вихователь не завжди може чекати такого природного збігу обставин. Йому
доводиться самому створювати зовнішню обстановку, яка викликає в учня
необхідний психічний стан, уявлення, почуття, мотиви, вчинки. Такі спеціально
організовані педагогічні умови називають штучними ситуаціями вільного вибору.
Наприклад, учитель біології запропонував учням самостійно вирішити долю
зібраного на навчально-дослідній ділянці урожаю; учитель математики
запропонував дітям оцінити свою контрольну роботу і обіцяв оцінки занести до
класного журналу; класний керівник вніс пропозицію провести акцію милосердя, в
якій кожен учень опиниться в ситуації, що потребує прояву уваги до людей,
співчуття, доброти тощо.

Ситуації вільного вибору спонукають вихованця пригадати свій досвід поведінки в

аналогічних ситуаціях, проаналізувати його наслідки і одночасно прогнозувати
наслідки вибору, який необхідно здійснити. Прийняття остаточного рішення
викликає сильне емоційне переживання, оскільки він бере на себе відповідальність
за вибір. У зв'язку з цим ситуації вільного вибору можуть довго і стабільно визначати
спрямованість поведінки й діяльності вихованця.

Ігровий метод включає ігрові моделі діяльності, в яких вихованці проявляють

високу активність мислення і поведінки, вступають у взаємодію між собою,
набувають звичок поведінки за відносно короткий термін.

Ігровий метод сприяє організації життя і діяльності вихованців шляхом

включення їх в умовні захоплюючі події, ситуації, виконання ролей. В колективній
грі відтворюються обставини, правила поведінки, які відповідають потребам дітей, їх
інтересам і прагненням. Тому гра викликає у них високу психологічну активність,
ініціативність, полегшує складний процес засвоєння норм і правил, умінь, звичок
поведінки; включає дітей у вільну творчу діяльність, спілкування, формує
зацікавленість у спільній справі, колективність, співробітництво, партнерство.

Гра може бути використана у будь-якому виді діяльності вихованців: трудовій,

соціально-комунікативній, громадсько-корисній, фізично-оздоровчій, художньо-
естетичній, туристсько-краєзнавчій, еколого-натуралістичній тощо.

У практиці виховної роботи вживаються рольові ігри, в яких відпрацьовується

тактика поведінки, дій, виконання функцій, обов'язків конкретної особистості ("Як
допомогти товаришу", "Що робити, якщо біда...", "День менеджера", "День
підприємця", "Я створюю власну справу" тощо); симуляційні (імітаційні) ігри, коли
школярі імітують діяльність якої-небудь установи, організації ("Кабінет Міністрів",
"Парламент", "Суд" тощо); діловий театр, коли розігрується ситуація, поведінка
людини в конкретних умовах; психодрама - соціально-психологічний театр, в якому
відпрацьовується вміння відчувати ситуацію в колективі, групі, оцінювати та
змінювати поведінку іншої людини. Вихователі, вчителі використовують вже
розроблену гру або імпровізують разом з вихованцями: обговорюють сюжет,
розподіляють ролі, визначають правила, форми і способи взаємодії, підводять
підсумки, заохочують переможців.

4. Характеристика методів стимулювання.

Методи стимулювання — методи, спрямовані на формування позитивних мотивів

учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню школярів
навчальною інформацією.
До них належать методи формування пізнавальних інтересів та методи
стимулювання обов'язку й відповідальності в навчанні.

Методи формування пізнавальних інтересів

Метод навчальної дискусії — суперечка, обговорення будь-якого питання
навчального матеріалу. Цей метод ґрунтується на обміні думками між учнями,
вчителями й учнями, вчить самостійно мислити, розвиває вміння практичного
аналізу і ретельної аргументації висунутих положень, поваги до думки інших.
Навчальна дискусія використовується під час спільного розв'язання проблеми
класом або групою учнів, її мета — обговорення наукових положень, даних, що
потребують безпосередньої підготовки учнів за джерелами ширшими, ніж матеріал
підручника. Як метод формування інтересу до знань, вона покликана не лише дати
учням нові знання, а й створити емоційно насичену атмосферу, яка б сприяла
глибокому проникненню їх в істину, отриманню від цього позитивних емоцій. Під
час дискусії учні взаємно збагачуються навчальною інформацією. Одні з них
усвідомлюють, що ще не все знають, і це спонукає їх до заповнення «прогалин», інші
— відчувають задоволення від того, що знають більше за інших, і прагнуть
утриматися на такому рівні.
Навчальна дискусія створює оптимальні умови для попередження можливих
помилкових тлумачень, для підвищеної активності учнів і міцності засвоєння ними
матеріалу. Вона вчить прийомів аргументування, наукового доведення. Участь у
дискусії виховує в учнів уміння активно обстоювати власну точку зору, критично
підходити до чужих і власних суджень. Але цей метод тільки тоді дає бажаний
результат, коли навчальний процес відбувається в атмосфері доброзичливості,
поваги до думки товариша, що дає змогу кожному висловлюватися, не боячись
осуду, скептицизму тощо.

Метод забезпечення успіху в навчанні — метод, який передбачає допомогу вчителя

відстаючому учневі, розвиток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх.
Цей метод ефективний у роботі з учнями, які мають проблеми з навчанням. Учитель
надає такому учневі допомогу доти, поки він наздожене однокласників і отримає
першу хорошу оцінку, яка піднімає настрій, пробуджує усвідомлення власних
можливостей і на цій основі прагнення закріпити успіх. Уважно спостерігаючи за
навчальною діяльністю кожного учня, вчитель може своєчасно прийти на допомогу
тому, кому вона потрібна. Так запобігають появі прогалин у знаннях окремих учнів і
водночас усувають причини незадоволення й небажання вчитися. Забезпечення
успіху в навчанні ефективніше, коли в учнів зміцнюють віру у власні сили,
пробуджують почуття власної гідності.
Метод пізнавальних ігор — спеціально створена захоплююча розважальна
діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття умінь і
навичок. Гра у навчальному процесі забезпечує емоційну обстановку відтворення
знань, полегшує засвоєння навчального матеріалу, створює сприятливий для
засвоєння знань настрій, заохочує до навчальної роботи, знімає втому,
перевантаження. За допомогою гри на уроках моделюють життєві ситуації, що
викликають інтерес до навчальних предметів.
Наприклад, навчальна гра на уроці-КВК, як правило, нагадує телевізійну гру і може
бути проведена за схемою: розминка — домашнє завдання— індивідуальна робота —
конкурс «Вгадай» — конкурс майстрів мистецтва — конкурс оповідачів — конкурс
капітанів. Це повторювально-узагальнювальний урок. Завдання мають
репродуктивний і продуктивний характер, але подаються в гумористичній формі.
Для проведення такого уроку з учнів класу формують дві команди, а також обирають
журі.

Розминка передбачає складання розповіді на вивчену тему. Форма розповіді може

бути гумористичною й водночас такою, щоб у ній брали участь усі члени команди.
Інсценізація домашнього завдання може охоплювати окремий параграф або весь
матеріал теми. Для індивідуальної роботи пропонують двом-трьом членам з кожної
команди цікаве завдання. Його виконання оцінюють за правильністю, повнотою та
естетичністю пояснення. Під час конкурсу «Вгадай» учні розгадують загадки, тести,
розв'язують різні завдання. Для конкурсу майстрів мистецтва від кожної команди
обирають по 3—4 учні, які виконують роль художника, поета, співака. Кожен з них
має виконати свій номер, який за змістом розкриває тему КВК. У конкурсі оповідачів
обом командам пропонують картинку, за якою потрібно скласти розповідь. Конкурс
капітанів передбачає розв'язування задач і аналіз картини.

Метод створення ситуації інтересу в процесі викладання навчального матеріалу —

використання цікавих пригод, гумористичних уривків тощо, якими легко приверну-
ти увагу учнів. Особливе враження справляють на учнів цікаві випадковості,
несподіванки з життя й дослідницької діяльності вчених.
Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу — передбачає, що у
процесі викладання вчитель прагне на кожному уроці окреслити нові знання, якими
збагатилися учні, створює таку морально-психологічну атмосферу, в якій вони
отримують моральне задоволення від того, що інтелектуально зросли хоча б на йоту.
Коли учень відчує, що збагачує свій багаж знань, свій словниковий запас, свою
особистість, він цінуватиме кожну годину перебування в школі, намагатиметься
ефективніше працювати над собою.
Метод опори на життєвий досвід дитини — полягає в тому, що у повсякденному
житті за межами школи вони щодня спостерігають найрізноманітніші факти, явища,
процеси, події, які можуть базуватися на певних закономірностях, з якими учні
знайомляться під час вивчення шкільних предметів. Наприклад, спостерігаючи за
процесом зведення будівлі, вони бачать, як за допомогою важелів пересувають важкі
предмети, як подають на висоту цеглу або розчин за допомогою простого пристрою,
не підозрюючи, що ці механізми діють на основі певних принципів (принцип дії
важеля, принцип дії рухомого і нерухомого блоків). «Відкриття» на уроці наукових
основ протікання процесів, які учні спостерігали в житті чи самі брали в них участь,
викликає інтерес до теоретичних знань, формує бажання пізнати суть
спостережуваних фактів, явищ, що оточують їх у житті. Тому, готуючись до уроку,
вчитель повинен визначити, що в новому навчальному матеріалі може бути відоме
учням, на що можна буде спертися.
Методи стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні
Ці методи передбачають пояснення школярам суспільної та особистої значущості
учення; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого
обов'язку; заохочення до сумлінного виконання обов'язків; оперативний контроль за
виконанням вимог і в разі потреби — вказівки на недоліки, зауваження.

Почуття відповідальності виховують залученням слабших учнів до повторного

виконання зразків роботи (варіантів) сильніших (наприклад, можна запропонувати
учневі розв'язати виконану вже задачу раціональнішим способом або задачу,
розв'язану сильним учнем, повторити оригінальне обґрунтування історичного явища
та ін.); закріпленням усталених способів діяльності (постійним ускладненням їх);
повторним залученням школярів до аналізу складних завдань; підтриманням
емоційно-творчої атмосфери на уроці; вмінням учителя висувати вимоги і
перевіряти їх виконання (повторно, в системі, засобами багаторазових відповідей на
одне й те саме запитання, кооперуванням, порівнянням)1.

5. Методи контролю і самоконтролю у навчанні

Методи контролю — сукупність методів, які дають можливість перевірити рівень
засвоєння учнями знань, сформованою вмінь І навичок.

Існують такі методи контролю і самоконтролю: Метод усного контролю —

найпоширеніший у шкільній практиці. Під час його використання учні вчаться ло-
гічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки грамотно, образно,
емоційно, набувають досвіду обстоювати свою точку зору. Усне опитування учнів
здійснюється у певній послідовності: формулювання вчителем запитань (завдань) з
урахуванням специфіки предмета і вимог програми; підготовка учнів до відповіді та
викладу своїх знань; корекція і самоконтроль викладених знань у процесі відповіді;
аналіз і оцінка відповіді. Для усної перевірки знань важливо визначити, які
запитання чи завдання дати учневі. За рівнем пізнавальної активності вони є ре-
продуктивними (передбачають відтворення вивченого); реконструктивними
(застосування знань у дещо змінених ситуаціях); творчими (потребують
застосування знань і вмінь у значно змінених (нестандартних) умовах, перенесення
засвоєних принципів доведення (способів дій) на розв'язання складніших
мислительних завдань.
Запитання для усної перевірки поділяють на: основні, додаткові й допоміжні.
Основне запитання формулюють таким чином, щоб учень.міг дати на нього
самостійну розгорнуту відповідь. Додаткові запитання ставлять для уточнення, як
учень розуміє певне питання, формулювання, формули та ін. Допоміжні запитання
часто є навідними, допомагають учневі виправити помилки, неточності. За формою
викладу розрізняють запитання звичайні («Які умови є важливими для життя
рослин?») і запитання у вигляді проблеми або задачі («Чи можливо, щоб функція
була водночас і прямою, і непрямою?»). Запитання мають бути логічними,
цілеспрямованими, чіткими, зрозумілими і посильними, а їх сукупність —
послідовною і систематичною.

Запитання для перевірки і оцінки знань учнів формулюють так, щоб вони не тільки
передбачали відтворення вивченого, а й активізували мислення учнів. Це передусім
запитання й завдання, що мають на меті:

— порівняння різних явищ і процесів («Яка відмінність між постійним і

змінним струмом?», «Порівняйте державний лад Афін і Спарти»);

— встановлення взаємозв'язків між фактами, явищами, процесами, подіями

(«Яка існує залежність між напругою і силою електричного струму?», «Який
спостерігається взаємозв'язок між кліматом, рослинністю і тваринним
світом певного району?»);
 — визначення характерних рис, ознак і особливостей предметів і явищ («Які
особливості скелета птаха?»);

— встановлення доцільності дій, процесів, використання предметів («Яке

практичне застосування трансформатора електричного струму?»);

— класифікацію предметів або явищ за певними ознаками («На які групи

поділяють кислоти?», «За якими ознаками рослини об'єднують у класи?»);

— підведення конкретного під загальне («Наведіть приклади, які

ілюструють закон Ньютона»);

— перехід від загального до конкретного («Дайте характеристику фізичних і

хімічних особливостей»);

— встановлення значення явища, події, процесу («Яку функцію виконують

еритроцити крові?»);

— пояснення причин, доведення певних закономірностей явищ і процесів

(«Доведіть, що в трикутнику сума внутрішніх кутів дорівнює 180°»,
«Поясніть явище дифузії газів»);

— висновки та узагальнення («Який висновок можна зробити, аналізуючи

повоєнну ситуацію в Європі?»).

Корисні також запитання на зразок: «Яка твоя думка про...?», «Що

позитивного (негативного) в ...?» та ін..

У навчальному процесі практикують індивідуальне, фронтальне та ущільнене усне

опитування. Індивідуальне опитування передбачає розгорнуту відповідь учня на
оцінку. Він повинен не лише відтворити текст підручника чи розповідь учителя на
попередньому уроці, а й самостійно пояснити матеріал, довести наукові положення,
навести власні приклади. Проводячи індивідуальне опитування, вчитель має
визначитися, кого викликати, скількох учнів опитати, скільки часу відвести на
опитування, а також передбачити, що в цей час робитимуть інші учні. Педагогіка не
дає однозначних відповідей на ці запитання, проте досвід переконує, що в кожному
конкретному випадку вони вирішуються залежно від завдань, які ставить перед
собою вчитель. Під час індивідуального опитування важливо організувати роботу
всіх учнів класу, їм можна запропонувати уважно слухати відповідь товариша,
виправляти допущені ним помилки, доповнювати відповідь. За таку активну роботу
може бути виставлена оцінка. Якщо біля дошки відповідає слабший учень, учитель
слухає його відповідь сам, а решта учнів виконує самостійне завдання.
Велике виховне значення має залучення учнів до оцінювання знань однокласників
через взаєморецензування відповідей. Досвідчені вчителі привчають їх уважно слу-
хати відповіді товаришів, визначати правильність, точність викладу фактичного
матеріалу, досконалість мовного оформлення й доказовість прикладів.

6. Методи контролю, самоконтролю та самооцінки.

Керованість процесу виховання неможлива без зворотного зв'язку, яка дає

характеристику його результативності. Виконати цю функцію допомагають методи
контролю, самоконтролю і самооцінки у вихованні.
Щоб оцінювати ефективність виховного процесу, необхідно вивчати діяльність і
поведінку виховуваних.

До основних методів контролю відносяться:

 1) педагогічне спостереження за учнем;

 2) бесіди, спрямовані на виявлення вихованості, опитування (анкетні, усні та
ін.);
 3) аналіз результатів суспільно корисної діяльності;
 4) виконання доручень органів учнівського самоврядування;
 5) створення ситуацій для вивчення поведінки виховуваних.

Педагогічне спостереження характеризується безпосереднім сприйняттям

діяльності, спілкування, поведінки особистості в цілісності та динаміку їх зміни.
Розрізняють різноманітні види спостереження - безпосереднє й опосередковане,
відкрите і приховане, безперервне і дискретне, монографічне і вузьке та ін.

Щоб успішно використовувати спостереження для вивчення вихованості особистості,

треба вести його з конкретною метою, володіти програмою вивчення особистості,
ознаками і критеріями оцінки її вихованості.

Спостереження повинні носити систематичний характер. У зв'язку з тим що

результати спостережень за поведінкою і діяльністю учнів нелегко утримати в
пам'яті, доцільно вести спеціальні записи в щоденниках, відображаючи як загальні
факти, так і конкретні, що стосуються окремих вихованців.

Бесіди з вихованцями допомагають педагогам з'ясувати ступінь інформованості

учнів в області моральних проблем, норм і правил поведінки, виявити причини
відхилень від виконання цих норм, коли вони спостерігаються. Одночасно вчителя
фіксують думки, висловлювання учнів, щоб оцінити якість своїх виховних впливів,
ставлення дітей один до одного, їх симпатії, антипатії і т.п.

Все частіше в класних колективах застосовуються психологічні опитувальники, які

виявляють характер відносин між членами колективу, товариські прихильності або,
навпаки, негативні стосунки до тих чи інших його членам. Такі опитувальники
дозволяють своєчасно виявити виникаючі протиріччя, та вживати заходів щодо їх
швидкому і вмілому вирішенню. Застосування опитувальників не настільки проста
справа, при їх складанні слід дотримуватися певних правил, наприклад не ставити
питання в прямолінійною формі, зміст відповідей повинно давати
взаімопроверяемие відомості і т.п.

Для вивчення результатів громадської і трудової діяльності учнів необхідно

проводити бесіди та опитування не тільки їх самих, але і їх батьків.

Процес виховання можна вважати ефективним у тому випадку, якщо у дитини

з'явиться потреба в самовихованні - у свідомій планомірній роботі над собою.
Самовиховання виникає тоді, коли дитина підготовлений до нього, коли він починає
замислюватися над своїм майбутнім, проявляти відому самостійність у практичному
житті.

Самовиховання у дітей відбувається під впливом всієї виховної роботи в школі та

сім'ї. Адже дитина не тільки об'єкт, але і суб'єкт виховного процесу. Тому
самовиховання є той необхідний етап у вдосконаленні особистості, коли йде активна
робота над собою (усвідомлення своїх недоліків і співвіднесення їх з достоїнствами і
недоліками своєї особистості, бажання виправити недоліки в поведінці, в характері).
До методів самовиховання відносяться самоконтроль і самооцінка. 

Самоконтроль - це регулярна запис своєї поведінки з метою виявлення нових

якостей характеру і боротьби з недоліками.

Самооцінка допомагає зважити і оцінити свої можливості, подивитися на себе з

боку, дати об'єктивну оцінку розвитку як окремих якостей особистості, так і
особистості в цілому, викликати незадоволеність своєю поведінкою. Важливо
навчить дитину правильно оцінювати себе, свою поведінку, що не завищувати і не
занижувати самооцінку, не переоцінювати себе.

Зазначені вище загальні методи виховання не вичерпують усього різноманіття

способів педагогічної взаємодії вихователів і вихованців. Педагогічна наука і
практика, відповідаючи на запити суспільства, шукають і знаходять шляхи
вдосконалення виховної роботи.

7. Основні народно-педагогічні методи виховання словом рідної

мови.

Значення  народної педагогіки для системи  педагогічних та дидактичних знань 

важко переоцінити, а її емпіричний матеріал є досі потужним підґрунтям
психологічних досліджень та експериментів. Отже, неможливо обійти увагою саме
поняття народної педагогіки. Над питанням визначення терміну «народна
педагогіка» працювали К.Д. Ушинський, П.Ф. Каптєрєв, Д.Д. Семенов. За їх
твердженням, народна педагогіка – це сукупність знань і навичок, що передається в
етнокультурних традиціях, народній поетичній і художній творчості, стійких форм
спілкування та взаємодії дітей одне з одним та з дорослими .

Містячи в собі багатовікову побутову культуру виховання, вона зберігає загальні

риси, притаманні виховним традиціям і  прагненням абсолютно різних народів. Так,
у багатьох народів головним виховним принципом є принцип  природовідповідності,
нагальним завданням якого є передача життєвого досвіду молодшим поколінням,
основною ціллю – формування особистості, яка була б наділена усіма людськими
чеснотами.

Саме  з цієї цілі, із суттєвих завдань  виховання витікає необхідність створити методи

впливу, які б точно, доцільно і довершено формували б підростаючу особистість.
Тож, методи виховання у народній педагогіці – це історично усталені засоби впливу
вихователів на вихованців, що мають на меті виявлення та розробку потрібних
якостей . Проте одного лише методу виховання замало. Він має втілюватися на
практиці за допомогою засобів виховання – каналів педагогічного впливу на
свідомість і поведінку дитини. Завдання засобів виховання – передати вихованцеві
необхідні корисні знання та прищепити практичні вміння та навички.

Існуючий  зв’язок між методами і засобами виховання дозволив виокремити їх у 

чотири групи:

1. методи духовного виховання словом: вільне спілкування, розповідь, бесіда,

роз’яснення, порада, натяк, переконання, навіювання;
2. виховання ділом: показ, доручення, довіра, привчання, вправа, випробування;
3. виховання релігією: повір’я, благословення, проповідь, закляття, сповідь;
4. методи виховання суспільною думкою: покарання, схвалення, похвала тощо.

Наведена  класифікація методів виховання  суттєво відрізняється від

загальноприйнятих розподілень (мається на увазі класифікація методів за Ю.К.
Бабанським). Саме через це методи, що увійшли до неї, отримали назву
нетрадиційних.

Ці методи мають своєрідну структуру, що включає  чотири складові елементи:

 цільовий: обґрунтовує кінцеву мету – виховати морально та фізично

досконалу людину;
 змістовий: включає виховний досвід народних мас, погляди, ідеї, традиції в
галузі виховання; носить характер практичних рекомендацій;
 дієвий: розтлумачує власне засоби і прийоми виховного впливу;
 результативний: містить критерії оцінки розвитку, сформованості конкретних
якостей особистості.

Нестандартні методи виховання набувають ефективності за умови збереження усіх

структурних компонентів, нероздільної єдності й логічного чергування їх
використання.  

Методи виховання словом

Мова - наша жива історія. Через мову можливо  проаналізувати наш віковий шлях:

у ній збереглися слова та вирази, які з глибини віків доносять думки і сподівання,
злети й  падіння, пережиті українським народом під впливом різних чинників. Саме
завдяки мові сприймається усна народна творчість; осягається сутність творів
прикладного мистецтва, історія їх творення, побутове призначення народної
творчості. Отже, мова відбиває етнічну культуру народу, його побут, звичаї, і є
засобом естетичного виховання, національної самосвідомості, основ громадськості,
патріотичних почуттів. Саме тому перше слово дитина має почути і вимовити рідною
мовою. Рідна мова обумовлює психічний розвиток дитини, сприяє усвідомленню
себе як представника української нації. Любов до мови свого народу можна
сформувати, використовуючи її у безпосередньому спілкуванні дитини з рідними,
близькими людьми. Тепло взаємин з дорослими сприяє залученню дитини до
духовних цінностей, спонукає наслідувати їх мову, ставлення до довкілля.

Виховний  потенціал слова втілюється у  вільному спілкуванні, розповіді, натяку,

пораді тощо. Роздивимося докладніше перелічені засоби виховного впливу.

Бесіда

Бесіда  – метод, за допомогою якого здійснюється процес спілкування. У

педагогічному спілкуванні бесіда є джерелом взаємовідносин між об’єктом і
суб’єктом виховання (педагогом і особистістю школяра) в процесі колективної
діяльності чи індивідуального впливу .

Народні вихователі використовували бесіду, маючи на меті розв’язати актуальні

питання й важливі проблеми; проаналізувати та оцінити суспільні явища, вчинки
або «рухи» самої особистості; на основі проведеного аналізу сформувати у
вихованців правильне ставлення до навколишнього світу.

Бесіда як специфічний психологічний метод сприяє виявленню у дитини

особливостей, тонкощів психічного розвитку .

Цією  властивістю бесід керувалися вихователі, розцінюючи дитину як обдаровану

або безнадійно занедбану.
Ефективність  бесіди залежить від того, як дібрані її вузлові питання та переконуючі
факти. У ролі таких фактів можуть використовуватися вчинки окремих осіб чи
колективні дії, будь-яке явище, моральне правило тощо.

Розгалуження  бесід, усталене серед народних вихователів, збереглося й досі.

Розрізняють:

1. фронтальні бесіди;
2. індивідуальні;
3. прогнозуючі;
4. непередбачувані .

Виховні бесіди досить часто містять у  собі поради, натяки, переконання та

навіювання.

Порада

Порада  – це думка, виказана іншій людині у формі ненав’язливого повчання. Часто

порада стосується тонкощів прийнятної поведінки, чемних вчинків чи правильного
шляху міркувань.

Порада  – це, так би мовити, заклик до свідомості вихованця; переконання його в

доречності, користі, необхідності рекомендованих вихователем дій.

Дитина  сприйматиме пораду тільки тоді, коли бачитиме у своєму наставникові

старшого, досвідченішого товариша, авторитет  якого визнаний і думку котрого  вона
цінує.

Пораду  як метод виховного впливу народні  вихователі використовували серед 

дітей більш старшого віку, бо вони можуть адекватно її сприйняти й застосувати на
справі.

Народна педагогіка про пораду

 Не набридай тому, від кого залежиш.

 Не ходи в гості туди, де тебе не ждуть.
 Бійся тихої води, тихого собаки і тихого ворога.
 Навіть коли є підстава, не задирай носа.
 Хочеш узнати людину, піди з нею у важкий похід.
 Не ходи протоптаними стежками посковзнешся.
 Не зневажай маленьких людей, вони можуть допомогти тобі піднятися вище.

Натяк

Натяк – це непряма, неявна вказівка на певні факти або обставини. Натяк є методом
опосередкованого впливу на свідомість вихованця. Натяком по окремості
користуються рідко, здебільшого він трапляється у поєднанні з порадою або входить
до складу виховних методів і засобів, наприклад, до розповідей, бесід тощо.

Переконання
Переконання – це:

1. метод впливу на свідомість особистості за допомогою звертання до її власного

критичного судження;
2. усвідомлена потреба самої особистості, що спонукає її діяти згідно власних
ціннісних орієнтацій .

Зв’язок цих понять очевидний. Тож, переконуючи, вихователі дбали про те, щоб їхні

установки поступово перетворювалися  на ціннісні орієнтації вихованців. Задля 
ефективності методу переконання до нього були висунуті певні вимоги :

 переконання слід будувати з урахуванням індивідуальних здібностей

вихованця;
 необхідно знати життєву позицію вихованця;
 переконання повинно містити як узагальнюючі положення, так і конкретні
факти і приклади;
 зміст і форма переконань мають відповідати рівню вікового розвитку
особистості;
 переконуючи інших, вихователь сам має глибоко вірити в те, що повідомляє.

Основу  методу переконань становить відбір, логічне розташування фактів

і висновків  згідно виховної задачі.

Навіювання

Навіювання  – це цілеспрямований процес прямого чи опосередкованого впливу на

психічну сферу особистості. Цей вплив орієнтований на специфічне програмування
людини і на здійснення нею навіюваного змісту. Навіювання є компонентом
повсякденної вільної розмови, проте воно може виступати і як спеціально
організований вид спілкування, що передбачає некритичне сприйняття
повідомленої інформації. Досягається зазвичай словом, інтонацією або мімікою,
жестами, діями.

Сугестивний метод був досить поширеним в  українській народній педагогіці. Однак 

активно використовували його лише до певного віку дитини. Вважалося, що сугестію
доцільно застосовувати при вихованні дітей молодшого віку через незрілість їх
логічного мислення. Використання навіювання припинялося тоді, коли дитина
набувала здатності не тільки засвоювати готові істини, а й робити логічні висновки .

Народна творчість про навіювання

 Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється.

 Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть.
 Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш.
 Не сідай за вугол стола, бо не одружишся.
 Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку).
 Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка.
 Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди .

Роз’яснення

Звертаючись до цього методу, вихователі впливають на свідомість вихованців,

прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час
засвоєння правил поведінки, режимних вимог, правових норм. Такі роз’яснення
підсилюють показом, наочним демонструванням. Метод роз’яснення часто
використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту [13, с. 309]. 

Методи виховання ділом

Ця група  методів має на меті формування суспільної поведінки дитини:

уклад життя  та діяльності дітей, вправи і привчання, режим праці, виконання
різних доручень й обов'язків, спілкування, народні звичаї та традиції. 
Виховання відбувається через саме життя дітей, що сприяє нагромадженню їх
практичного досвіду і формуванню певної групи звичок.

Привчання

Привчання – це інтенсивно повторювана вправа. Метод привчання має особливе

значення у вихованні. Адже не завжди є можливість і потреба очікувати до тих пір,
поки дитина свідомо буде виконувати вимоги режиму. Вона повинна дотримуватися
їх із першого дня перебування у виховному закладі. Згодом усвідомить їх
правильність, справедливість і необхідність в цілях її виховання, почне виконувати
свої обов'язки. Таким чином, вона і привчатиметься поводитися правильно в
конкретних життєвих ситуаціях.

8.         Основні народно-педагогічні методи стимулювання, заохочення і спонукання

дітей.

9.         Методи самовиховання.

Самовиховання – це систематична і послідовна усвідомлена діяльність, яка сприяє

розвитку позитивних якостей особистості та подоланню негативних. Самовиховання
починається в підлітковому віці. Підлітки прагнуть розібратися в своїх вчинках,
хочуть бути схо-жими на дорослих, у них в цей період активно формується характер,
напрацьовуються стійні звички в поведінці. Самовиховання – це найвищий етап
виховного процесу. Однак досвід показує, що форму-вання особистості проходить
успішно за умови поєднання виховання й самовиховання. Часто студенти прагнуть
виховати волю, поліпшити стан свого здоров’я. Вони керуються програмою
самовиховання, яку часто записують в особистих щоденниках. Самовихованням
займались багато видатних людей.

10.     Перевиховання та його методи.

Перевиховання — виховний процес, спрямований на подолання негативних рис

особистості, що сформувалися під впливом негативних умов виховання.
Процес перевиховання включає в себе загальні методи виховання (перепереконання,
перенавчання, заохочення, покарання та ін).

11.     Умови оптимального вибору і ефективного застосування методів

виховання.

методу та ефективність його використання залежать від:

– вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду. Так, у виховній роботі з
молодшими учнями привчання і вправи переважають над переконуванням. Диспут і
лекцію доцільно використовувати у виховній роботі зі старшокласниками;

– рівня розвитку дитячого колективу. У реформованому колективі педагог

використовує метод вимог у категоричній безпосередній формі, у згуртованому –
громадську думку, прийом паралельної дії;

– індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості слід зважати не лише в

індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних заходів.
Обраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи;

– поєднання методів формування свідомості та поведінки. Добираючи методи

виховання, слід розумно поєднувати методи формування свідомості й методи
формування суспільної поведінки з урахуванням принципу виховання єдності
свідомості та поведінки;

— ефективності методів виховання, умовою ефективності якої є врахування

психології школяра. Учень реагує на виховний вплив позитивно, негативно або
нейтрально. Це потребує від педагога вміння з’ясувати реакцію вихованця і
відповідно скоригувати його сприймання.

12.     Поняття про виховну систему і технологію, методи, прийоми, засоби

виховання

Виховна система - це сукупність взаємопов'язаних елементів (засобів, форм,

методів, технологій, змісту навчальної та позанавчальної діяльності), які створюють
якісно нові умови для розвитку і формування особистості. Центральне ядро системи
становить мету виховання. Виходячи з мети, створюється концепція, яка визначає
зміст, форми, засоби, методи, характер управління. Діагностика успішності
виховання повинна бути узгоджена з метою. Вся сукупність виховних впливів
створює особливий спосіб життя в умовах конкретної виховної системи.

Під «технологією навчання» мали на увазі сукупність засобів і методів педагогічного

процесу, що приводить до запланованого результату. Третій період (70-і рр. ХХ ст.)
характеризується трьома особливостями: розширенням бази педагогічної технології.

Методи виховання — це способи впливу вчителів на учнів, шляхи педагогічно

доцільної організації їхнього життя з метою прищеплення виховуваним рис нової
людини, Методи залежать від мети та змісту виховання.

Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шляхи реалізації

вимог методів виховання. Методи і прийоми виховання є своєрідними
інструментами в діяльності вихователя.

Засоби виховання – це сукупність прийомів виховання; як правило, це предмети

матеріальної і духовної культури, що використовуються у виховному процесі для
вирішення конкретних виховних завдань.

Засобами виховання є художня література та інші книги, газети, журнали, радіо,

телебачення, кіно, театр, виставки, музеї, ігри, спорт, художня самодіяльність,
цікавий співрозмовник, різноманітні предмети культури і природи.
13.     Умови оптимального вибору та ефективного застосування методів
виховання

Вибір методу та ефективність його використання залежать від:

– вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду. Так, у виховній роботі з

молодшими учнями привчання і вправи переважають над переконуванням. Диспут і
лекцію доцільно використовувати у виховній роботі зі старшокласниками;

– рівня розвитку дитячого колективу. У реформованому колективі педагог

використовує метод вимог у категоричній безпосередній формі, у згуртованому –
громадську думку, прийом паралельної дії;

– індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості слід зважати не лише в

індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних заходів.
Обраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи;

– поєднання методів формування свідомості та поведінки. Добираючи методи

виховання, слід розумно поєднувати методи формування свідомості й методи
формування суспільної поведінки з урахуванням принципу виховання єдності
свідомості та поведінки;

– ефективності методів виховання, умовою ефективності якої є врахування

психології школяра. Учень реагує на виховний вплив позитивно, негативно або
нейтрально. Це потребує від педагога вміння з’ясувати реакцію вихованця і
відповідно скоригувати його сприймання.

14.     Характеристика окремих груп методів виховання.

Класифікація методів виховання випливає з логіки цілісного педагогічного

процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх
взаємин з педагогами і між собою, стимулювання самодіяльності та самоосвіти. За
критерієм функціональності розрізняють такі групи методів виховання: методи
формування свідомості; методи формування суспільної поведінки; методи
стимулювання діяльності та поведінки; методи контролю й аналізу рівня
вихованості.

Методи формування свідомості

Ця група методів виховання охоплює методи різнобічного впливу на свідомість"

почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань. До методів
формування свідомості належать: словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція,
диспут); метод прикладу. їх ще називають методами переконування, оскільки за їх
допомогою розвивають і доводять до свідомості учнів сутність норм поведінки,
долають помилкові погляди Й переконання, негативні прояви поведінки.

Роз'яснення

За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм

моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективні вони під час засвоєння
правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз'яснення
підсилюють показом, наочним демонструванням. Метод роз'яснення часто
використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту.
Бесіда

Використовують її для з'ясування, а також цілеспрямованого формування

психологічних особливостей, переконань, інтересів особистості. З огляду на
особливості проведення бесіда може бути фронтальною або індивідуальною. Щоб
фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен обґрунтувати тему
як життєво важливу, а не надуману, так формулювати питання, щоб вони
спонукали до розмови, спрямовувати її в конструктивне русло. Учнів слід залучати
до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, формувати у них на цій
основі ставлення до навколишньої дійсності, своїх громадських і моральних
обов'язків. Підсумовуючи бесіду, учитель обґрунтовує раціональне вирішення
обговорюваної проблеми, накреслює конкретну програму дій для закріплення
прийнятої в результаті бесіди норми. Фронтальна бесіда охоплює кілька етапів. На
першому вихователь розкриває суть теми бесіди, її значення, відтак переходить до
бесіди у формі розповіді. Розкриваючи зміст, він спирається на наявний в учнів
запас уявлень і понять, який виявляє попереднім анкетуванням чи в
індивідуальних бесідах. На другому етапі він залучає до бесіди учнів, які
висловилися з приводу думок вихователя стосовно теми бесіди. На підставі цих
висловлювань він розкриває суть поставленої проблеми, що допомагає учням
виробити певні світоглядні поняття, пов'язані з темою. На третьому етапі,
виходячи з аналізу конкретних фактів, наголошують на актуальності
обговорюваної проблеми, пов'язують її з поведінкою і діяльністю учнів. На
четвертому - учні усвідомлюють значення розглянутої проблеми для власної
поведінки.

При підготовці й проведенні фронтальних бесід на будь-яку тему враховують

вікові особливості учнів. Так, у молодших класах доцільно проводити бесіди на
морально-правові теми: "Поважай своїх друзів", "Бережи все, що створено
людською працею", "Красиве і потворне у поведінці людей", "Будь чесним і
правдивим" тощо. Класоводи намагаються пов'язати зміст цих бесід з поведінкою
учнів, запобігти негативним вчинкам. З цією метою використовують випадки з
життя, сюжети з дитячих газет і журналів. Під час бесід дітей привчають
оцінювати достойні й недостойні вчинки персонажів оповідань.

Бесіди з учнями середнього шкільного віку більш насичені морально-правовим

змістом: "Відповідальність школярів за свою поведінку", "Твої учнівські права і
обов'язки", "Охорона природи - твій громадянський обов'язок", "Людина без
"гальм" - зіпсована машина" тощо. Методика їх проведення дещо інша.
Насамперед слід враховувати, що підлітки вже мають певний досвід виконання
вимог і правил поведінки, брали участь в обговоренні поведінки однокласників та
ін. Водночас педагоги під час бесід навчають учнів самостійно оцінювати
морально-правові факти і події.

У старших класах варто проводити бесіди, зміст яких спирається на наявні в учнів
правові знання, здобуті під час вивчення навчальних дисциплін: "Твій обов'язок -
виявляти і запобігати правопорушенням", "Право, мораль, звичаї й традиції",
"Знати, поважати і виконувати закони - обов'язок кожного юнака і дівчини" та ін.
Такі бесіди повинні відбуватися в невимушеній обстановці. Педагог має прагнути
дохідливо розкрити тему, ії основні положення, вказати джерела, в яких можна
знайти додаткову інформацію. Важливо спонукати учнів до обміну думками,
докладно відповісти на їх запитання.

Фронтальну бесіду з класом можна проводити на будь-яку тему: політичну,

моральну, правову, статевого виховання, естетичну та ін. Певні труднощі
виникають за необхідності переконувати учнів у хибності їхніх поглядів і
переконань, неправильності їхньої поведінки. Тому педагог повинен
використовувати різні прийоми підвищення ефективності фронтальної бесіди.

Психологи стверджують, що учні критичніше ставляться до дій і вчинків інших

людей, ніж до власних. Позитивно впливають на них аналогії та зіставлення
подібних випадків під час бесіди. Нерідко учні скоюють вчинки, не замислюючись
над тим, що ці вчинки є свідченням їхніх негативних рис. Наприклад, кругову
поруку в колективі можна кваліфікувати як відсутність принциповості в Його
членів. У такому разі ведуть мову про неправильне розуміння таких моральних
понять, як товаришування, колективізм і дружба.

Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у розглядуваних фактах, процесах

учні відкривають для себе щось нове. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати
свої помилкові погляди і переконання. Педагог ніби погоджується з ними,
приймає їхню точку зору, але, виявивши слабкі й суперечливі місця в аргументації
вихованців, спростовує їх: "Я з вами згоден, але як пояснити...", "Припустімо, ви
маєте рацію, проте як бути, коли..." Слід продумати запитання, якими можна
спонукати учнів до самостійних пошуків відповіді на суперечливі судження.
Аргументи педагога мають бути неспростовними.

Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь

наміченим планом у спокійній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня
спонукав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише
усвідомлювати зміст почутих моральних сентенцій, а й переживати його. З цією
метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен
відчути, що педагог прагне допомогти йому. Якщо йдеться про порушення правил
поведінки, бесіду не можна починати з докорів і винесення рішення про
покарання. Спершу з'ясовують причини і мотиви порушення, відтак визначають
міру педагогічного впливу.

Молоді педагоги нерідко зводять індивідуальну бесіду до розвінчувала вчинків

учнів. Проте досвід переконує, що бесіда корисніша, коли її починають з
аргументованого розкриття правильного розуміння сутності вчинку, дії, явища і на
цьому тлі показують недостойність скоєного учнем вчинку.

Лекція

Сутність її полягає в систематичному викладі навчального матеріалу, будь-якого

питання. Вона відкриває для учня можливості живого спілкування з людиною,
ґрунтовно обізнаною з певними питаннями, проблемами, готовою відповісти на
запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції залежить від особистих якостей
лектора, який повинен мати належну теоретичну підготовку, добре знати
матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів.

Читають лекції здебільшого у старших класах, зрідка - в середніх. Готуючись до

них, важливо продумати побудову, переконливість доказів і аргументів, власну
оцінку подій, фактів, явищ, прийоми зосередження уваги учнів. Лекція може бути
епізодичною, належати до певного тематичного циклу або кіно лекторію.
Епізодична лекція дає уявлення про одне питання чи проблему і повинна бути
позначена науковістю, повнотою, точністю викладу, доступністю термінології,
насиченістю новою інформацією, емоційністю тощо.

Теоретичні положення лекції розкриваються в тісному взаємозв'язку з практикою,

з життям учнівського колективу. Лекторові легше встановити контакт з
аудиторією, якщо він використовує факти з життя і діяльності колективу учнів.
Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання. Ці запитання можуть
потребувати уточнення або оцінки факту лектором, його думки з приводу певної
проблеми, можливі гострі запитання полемічного характеру. Лектор не повинен
ухилятися від відповідей, в тому числі й на гострі запитання, оскільки учні можуть
дати своє, можливо, й неправильне трактування тих чи інших складних проблем.

Читаючи лекцію, важливо вміти переходити до невимушеної розмови з

аудиторією, враховуючи її вікові особливості, рівень загальної культури,
обізнаність з проблемою, про яку йдеться. Це створює атмосферу співпраці,
посилює вплив на думки, почуття, поведінку учнів. Для активізації сприймання
інформації лектор використовує і вплив учнів один на одного, що зовні
виражається в обміні репліками, аплодисментах та інших емоційних виявах. В
атмосфері взаєморозуміння між лектором і слухачами легше відповідати на гострі
полемічні запитання, залучати до відповідей на них учнів, дискутувати. Не слід
обминати гострих тем.

Певна кількість лекцій, присвячених одній проблемі, утворюють цикл лекцій.

Його обсяг залежить від характеру проблеми, складу слухачів, конкретних умов і
можливостей. Важливим є наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення
найістотніших і найактуальніших для учнів питань. Приміром, старшокласникам
можна запропонувати цикл лекцій з трудового законодавства, який може
об'єднувати такі теми: "Конституція України про право громадян на працю",
"Трудові права і обов'язки працюючої молоді", "Особливості трудової діяльності
неповнолітніх", "Пільги працівникам, які навчаються без відриву від виробництва"
та ін.

Підвищений інтерес в учнів викликають кінолекторїі - лекції на моральну"

правову, антиалкогольну, естетичну та іншу тематику, які супроводжуються
демонструванням кінофільмів або їх фрагментів. їх ефективність зумовлена тим,
що пізнавальне значення лекції зростає, якщо вона доповнена фактами
конкретної діяльності, відображеної в науково-популярному чи художньому
фільмі. Кіно лекторії об'єднують кілька лекцій однією ідеєю, їм дають різні назви:
"Підліток і закон", "Мораль, право, обов'язок" та ін. Тематичні плани кінолекторію
передбачають одну-дві лекції на місяць з найактуальніших питань виховання
школярів й орієнтовані на постійну аудиторію з урахуванням віку, освіти" рівня
вихованості слухачів. Кіно лекторії влаштовують переважно для учнів середнього і
старшого шкільного віку. До роботи над ними залучають фахівців з конкретної
тематики. Цілий кінофільм або його фрагменти демонструють під час бесіди чи
лекції для переконливішого звучання висунутих лектором теоретичних положень.
Іноді спершу читають лекцію, а відтак демонструють кінофільм. Якщо кінофільм
доволі інформаційний, достатньо прокоментувати його матеріал, поставити учням
запитання, зосередити їхню увагу на головному.

Кінолекторій забезпечує послідовний, тривалий і цілеспрямований вплив на

учнів, сприяє формуванню цілісного уявлення з багатьох проблем, отриманню
вичерпних відповідей на запитання, що виникають під час лекції. Для підвищення
його ефективності проводять підсумкові заняття, які охоплюють запитання і
відповіді з вивчених тем, переглянутих кінофільмів, анкетування слухачів щодо
оцінки роботи кінолекторію і врахування потреб учнів, обговорення з ними
найзлободенніших питань тощо.

Диспут

Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий

обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють учнів. Особливо
ефективний він у роботі зі старшокласниками. Під час диспуту учні обстоюють
власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів,
виявляють свою ерудицію, культуру, темперамент, розвивають логічне мислення,
вміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки. Тематику диспутів
підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету
життя, щастя, обов'язок людини перед суспільством. Можна обговорювати факти з
життя класу, школи, літературний твір, газетну чи журнальну статтю. Обираючи
тему диспуту, необхідно з'ясувати, наскільки учні обізнані з нею, як ставляться до
неї. Відтак окреслюють коло питань для обговорення. Диспут повинен відбуватися
в атмосфері невимушеності, ніхто не повинен повчати, виступи мають бути
аргументованими. Для цього необхідні вільний обмін думками, рівність учасників
диспуту, їх опора на факти, логіку аргументів. Некоректні жарти забороняються,
гостре влучне слово схвалюється.

Успішність проведення диспуту залежить від попередньої підготовки. Вже за три-

чотири тижні в класі має бути відома його тема, винесене на обговорення питання.
Учнів бажано ознайомити з правилами диспуту. Нерідко напередодні диспуту
готують спеціальний випуск стіннівки, оформляють вітрину з книгами,
журнальними і газетними статтями, організовують анкетування, індивідуальні та
групові бесіди, радіопередачі тощо.

Ведучий повинен добре підготуватися до нього, продумати, як викликати обмін

думками між його учасниками, вміло керувати полемікою, спрямовувати її так,
щоб вона не перетворилася на беззмістовну балаканину. Він має вчасно зупинити
тих, хто надто відхиляється від головного, допомогти тим, хто висловлює розумні
думки, але не вміє їх аргументувати, підвести учасників дискусії до необхідних
узагальнень і висновків. Анкетування, попередні бесіди з учасниками диспуту
полегшать роботу ведучого, підкажуть йому, на кого можна розраховувати,
вбережуть від випадковостей, затяжних пауз або поверхового розв'язання спірних
питань. Наприкінці диспуту підбивають підсумки, відзначають спірні чи
помилкові погляди і судження, детальніше зупиняються на тому, чим збагатив
диспут його учасників.

Словесні методи виховного впливу на учнів влучно охарактеризував В.

Сухомлинський: "В руках вихователя слово - такий же могутній засіб, як музичний
інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в
руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарб і пензля - живопису, без
мармуру й різця - скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючого слова
немає школи, педагогіки. Слово - це ніби той місточок, через який наука
виховання переходить у мистецтво, майстерність".

Метод прикладу

Як самостійний метод виховання і як прийом при застосуванні інших методів

приклад є взірцем для наслідування, активно впливаючи на свідомість і поведінку
школяра. Прикладом для виховання можуть бути педагоги, батьки, рідні й близькі
люди, однокласники, історичні герої, літературні персонажі, діячі науки і
культури, відомі політики, підприємці. Наслідування пропонованого взірця
відбувається у три етапи: на першому - на основі сприймання конкретного
прикладу виникає суб'єктивний образ взірця, бажання наслідувати його; на
другому - діє зв'язок між взірцем для наслідування і поведінкою вихованця; на
третьому - здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків.

Реалізовуючи свої виховні функції, приклад може допомагати педагогові в

конкретизації певного теоретичного положення, доводити істинність конкретної
моральної норми і бути переконливим аргументом, спонукати до певного типу
поведінки. Особливість виховного впливу прикладу полягає в наочності,
конкретності його дії. І що ближчий і зрозуміліший учневі приклад, то більша
його виховна сила. Використання прикладу у вихованні потребує врахування
вікових та індивідуальних особливостей учнів. Так, у роботі з підлітками і
старшокласниками виходять з того, що вони вже не сліпо наслідують приклад, а
критично ставляться до пропонованого їм взірця. Хоча іноді учні наслідують не те,
що гідне схвалення.

Одним з недоліків виховання на позитивному прикладі є поверхове розкриття

вчителями його суті, простий перелік позитивних героїв художніх творів,
кінофільмів, кращих учнів без детального, образного, емоційного аналізу. У
виховній роботі нерідко використовують приклади з навколишнього життя, в тому
числі й шкільного. Проте не кожен приклад зі шкільного життя однаково хвилює
учнів. Інколи пропонований учителем взірець для наслідування викликає репліки,
негативну реакцію. Адже не всі учні, зараховані педагогом до кращих,
користуються авторитетом у колективі.

На негативні приклади у виховній роботі спираються, зокрема, тоді, коли йдеться

про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність їх
наслідування. Прийомами їх застосування можуть бути громадський осуд
негативних проявів у житті класу чи школи; розвінчання негативного, коли не всі
розуміють його сутності; протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків
високоморальної поведінки; розкриття на конкретних і відомих учням прикладах
наслідків аморальної та асоціальної поведінки. Аналізуючи негативні факти з
життя, слід прагнути, щоб в учнів сформувалися негативне ставлення до них,
морально-правова стійкість до зла, наголошувати на шкідливості наслідування
недостойного прикладу.

Умовами виховної ефективності методів формування свідомості є:

урахування під час формування конкретних світоглядних понять, поглядів і

переконань "бази" (раніше сформованих понять, поглядів і переконань), на яку
накладається пропонована учням інформація. Для цього перед кожним виховним
заходом треба не лише ставити конкретну мету щодо формування певних якостей,
а й вивчати рівень вихованості учнів і враховувати його під час проведення заходу.
Інакше користі буде мало: адже одні вихованці погодяться з пропонованими
сентенціями, інші - сумніватимуться в них, а ще інші - сприйматимуть їх
скептично, а то й вороже. І якщо вони відверто не виявлятимуть свого ставлення
(зокрема, під час лекції), то педагог не знатиме, що робиться в їхній свідомості й не
зможе скоригувати її;

апелювання не лише до розуму, а й до емоційно-почуттєвої сфери учнів.

Переконування ефективніше, коли учень відчуває сором за скоєне. Посилює
переконування й пробудження в учня совісті;

переконування на конкретних прикладах, що затор-кують інтереси дітей, до яких

вони мають безпосередній стосунок. Коли йдеться про бережливе ставлення до
речей, обладнання, доцільно вести мову про власні речі, обладнання навчального
кабінету, шкільний інвентар і тільки згодом - про віддаленіші приклади і
узагальнення;

володіння педагогом якостями особистості, які він прагне сформувати в учнів.

Якщо ці якості не притаманні йому, він втрачає головний аргумент
переконування. Наприклад, коли педагог, який курить, закликатиме учнів не
робити цього, його слова мало кого переконають.

Враховуючи, що формування свідомості полягає у створенні суб'єктивних образів

об'єктивного світу, педагог має дбати, щоб його слова і його вчинки утворювали
гармонійну єдність, адекватно педагогічним цілям впливали на мислительну та
емоційну сферу школярів.

Методи формування суспільної поведінки

Ця група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування

досвіду суспільної поведінки. До неї належать педагогічна вимога, громадська
думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій.

Педагогічна вимога

Полягає цей метод в педагогічному впливі на свідомість вихованця з метою

спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і
вчинків. За твердженням А. Макаренка, без щирої, переконливої, гарячої й
рішучої вимоги не можна починати виховання колективу.

Вимога впливає на свідомість учнів, активізує їхні вольові якості, перебудовує

мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяючи
виробленню позитивних навичок поведінки. Вона повинна бути доцільною,
зрозумілою і посильною для учнів. Висувають її, маючи певність, що свідомість
учня підготовлена до її сприйняття. З цією метою йому роз'яснюють сутність
вимоги, переконують в необхідності її виконання, в користі від її виконання.
Водночас домагаються позитивної реакції колективу на поставлену вимогу, щоб
мати впевненість, що він підтримає педагога, вплине на учня, коли той з певних
причин відмовиться виконувати вимогу.

Із зміною поведінки, вихованості учня на краще вимога повинна підвищуватися.

Якщо вихованців заохочують за одні й ті самі показники в навчанні, праці та
поведінці, не підвищуючи до них вимог, це не сприяє їх зростанню, не спонукає їх
до роботи над собою, тому що вони заспокоюються на досягнутому. Педагогічна
вимога повинна випереджати розвиток особистості учня. Вона має бути
справедливою. Якщо учень усвідомив справедливість вимоги, вона виправдана в
його очах, він охочіше буде її виконувати. Дріб'язкова, формальна вимога, або
вимога, що є примхою педагога, втрачає виховне значення і сприймається як
несправедлива.

Формулювання вимоги має коротко, чітко вказувати, хто, де, в якому обсязі, до
якого часу, якими засобами повинен її виконати. Така вимога виховує в учнів
персональну відповідальність, дисциплінує їх. Якщо вона сформульована
розпливчасто, непереконливо, некоректно, то й виконання її буде
безвідповідальним.

Вимоги висувають в усіх сферах життя та діяльності учнів. Не можна, наприклад,

вимагати від учня чистоти і порядку в класі, а в майстерні на це не зважати. Тому в
школі виробляють єдині вимоги до учнів з боку всього педагогічного колективу.
Щоденне дотримання таких вимог усіма членами колективу створює сприятливу
морально-психологічну атмосферу, підвищує ефективність виховного процесу.

Вимога приносить виховну користь, якщо її висувають систематично і послідовно,

а не від випадку до випадку. Тоді вихованці постійно докладають зусилля для
виконання правил поведінки, не допускають відхилень у поведінці, навіть коли їм
ніхто не нагадує про необхідність дотримання цієї вимоги.

Педагогічну вимогу висувають у прямій або опосередкованій формі.

На початку роботи педагога з дитячим колективом, коли вихованці ще до нього не

звикли і стимульована вимогою діяльність їм невідома, найефективнішою є пряма
вимога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим
тоном, який не викликає заперечень (наприклад: "Петренко і Василенко сьогодні
прибирають клас"). Характерні ознаки цієї форми вимоги - позитивність (ідеться
про те, що повинні робити учні, а не про те, чого не слід робити) та інструктивність
(розкриваються не лише мета діяльності, а й спосіб її виконання).

З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у

вихованців негативного чи позитивного ставлення до організованої педагогом
діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги. Розрізняють три
групи опосередкованих вимог. Перша пов'язана з виявом позитивного ставлення
педагога до вихованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимоги другої групи не
виявляють чіткого ставлення вихователя до дітей, але ґрунтуються на вже
існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк,
умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне
ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву певних його моральних
якостей (осуд, недовіра і погроза). Опосередковані вимоги першої групи є
позитивними, другої - нейтральними, третьої - негативними.

Вимогу-прохання висувають тоді, коли між педагогом і учнями встановилися

добрі взаємини, довіра і повага, коли вихованцеві здається, що він виконує вимогу
за власним бажанням. Така вимога привчає учнів до ввічливості, взаємодопомоги,
піклування про інших, тобто розвиває якості, яких їм нерідко бракує. Вимога-
довіра властива різним дорученням, які викликають у вихованця переживання
почуття поваги до нього з боку педагога, думкою якого він дорожить. Тому він сам
проймається повагою до вчителя, старається ретельно виконати його доручення.
Вимогу-схвалення використовують, коли учень домігся певних успіхів, а похвала
педагога спонукає його до поліпшення діяльності, викликає почуття задоволення
результатами цієї діяльності, почуття власної гідності. Вимога-натяк має на меті
досягнення бажаного результату, коли потрібен незначний виховний вплив.
Такою вимогою може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до одного або
кількох членів колективу. Вимогу-умову висувають до учнів, коли для виконання
бажаної для них діяльності спершу необхідно зробити щось інше. При цьому види
діяльності поєднують так, щоб вони випливали один з одного, щоб між ними був
природний зв'язок ("Буде в тебе усе гаразд з навчанням, зможеш займатися в
оркестрі"). Використовуючи цю форму вимоги, не слід цікаву для учнів справу
перетворювати на "підкуп". Вимога-недовіра полягає в тому, що педагог усуває
учня від певного виду діяльності за невиконання або неналежне виконання своїх
обов'язків. Ефективність такої вимоги залежить від авторитету педагога й від того,
наскільки вихованець дорожить його довір'ям і цим видом діяльності. Вимога-осуд
передбачає негативну оцінку педагогом конкретних дій та вчинків учня і
розрахована на гальмування небажаних вчинків, стимулювання позитивних. Осуд
можна висловити в колективі або учневі наодинці, це може бути докір, закид чи
обурення. Найрізкішою формою є вимога-погроза учневі повідомляють, що у разі
невиконання розпорядження до нього буде вжито серйозніших заходів виховного
впливу. Погроза має бути обґрунтованою, а в разі невиконання вимог -
реалізованою.

Громадська думка
За своєю сутністю цей метод є колективною вимогою, адже, обговорюючи вчинок
учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обговорювати чи
критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для
колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень
сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов'язково визначають
шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки учня легше
переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в
індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують однокласники на поради педагога
і членів колективу, пересвідчується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає
прислухатися до порад вихователя.

Готуючись до обговорення поведінки учнів, досвідчені вчителі уникають

надмірного втручання в розмову. Коли колектив сам дає оцінку й ухвалює
рішення, учень сприймає це серйозніше, оскільки бачить, що педагог не
налаштовував проти нього членів колективу, вони мають власну думку.

Обговорення негативних вчинків одних і тих самих вихованців не повинно бути

надто частим, оскільки їх реакція на критичні зауваження притуплюється, а інші
члени колективу, бачачи відсутність результатів, зневірюються в можливостях
громадської думки. Високо оцінюючи роль громадської думки у вихованні
школярів, В. Сухомлинський зауважував, що не варто обговорювати в колективі:

поведінку дитини, причиною якої є явні або приховані ненормальності в сім'ї

(антигромадські вчинки батьків, сварки, скандали, незгоди між ними). Оскільки
діти розуміють взаємозв'язок між своєю поведінкою і життям сім'ї, то розмови у
школі про це пригнічуватимуть їх;

поведінку або окремі вчинки, які об'єктивно є протестом проти грубості, сваволі
старших, оскільки підліток у такому разі вважає осуд несправедливістю щодо себе;

вчинки підлітків, які є результатом допущеної педагогом помилки;

вчинків, зумовлених тим, що вчитель припустився необ'єктивності в оцінці знань

учня;

неправильного вчинку, пояснення якого потребує розповіді про глибоко особисті,

дружні стосунки учня зі своїми однолітками чи із старшим або молодшим другом,
оскільки підштовхування до відвертості у такому разі учень переживатиме як
спонукання до зради, виказування друга;

поганого вчинку, мотиви якого пов'язані з особливостями стосунків у сім'ї, про які
дітям ще не час знати і які не можна їм роз'яснювати.

Громадська думка має бути спрямована на тих, хто на неї зважає, її слід обережно
застосовувати в роботі з учнями з підвищеною емоційністю. Формується вона
заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі.
Успішне її формування здійснюється за єдиних педагогічних вимог до учнів, чіткої
системи учнівського самоврядування і систематичної роботи з учнівським
активом, постійного неупередженого аналізу життя та діяльності школярів
конфліктних ситуацій крізь призму моральних норм, стимулювання учнів до
висловлення власної думки, аргументованого обстоювання її.

Як стверджував В. Сухомлинський, що виховна сила колективу спрямовується на

фальшивий шлях, якщо вихователь домігся показного, формального осуду учня
колективом, коли його однокласники думають одне, а говорять інше, побоюючись
втратити прихильність вихователя. Нерідко в таких ситуаціях знаходяться
балакуни і демагоги, які, виступаючи від колективу, удають, що буцімто
засуджують товариша, а самі по суті знущаються над вихователем і колективом. Це
роз'їдає колектив лицемірством, показухою, формує в людині здатність говорити,
що завгодно.

Вправляння

Полягає цей метод у поступовому створенні умов, за яких учень виконує певні дії з
метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.

У школі учень щодня вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного

режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Якщо у житті й діяльності учень
дотримуватиметься вимог, що змушують його чітко виконувати свої обов'язки,
постійно вправлятиметься в позитивній поведінці, у нього вироблятимуться
відповідні навички і звички.

Використовуючи метод вправляння, педагог повинен обґрунтувати його

необхідність, подбати про доступність, систематичність, достатню кількість вправ
для формування певних навичок і звичок поведінки.

Привчання

Як метод виховання воно ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії.

Вирішальним чинником у привчанні є режим життя і діяльності школяра. Його
виховна функція полягає в тому, що режим забезпечує постійність, неперервність
зусиль, заощаджує енергію людини, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу,
систематично, неухильно дотримуватися встановлених вимог. Як стверджував А.
Макаренко, шкільний режим виконує свою корисну функцію лише за умови, що
він точний, педагогічно доцільний, загальний і визначений.

Метод привчання відіграє особливу роль у вихованні. Нерідко учень не

усвідомлює важливості й значення пропонованого йому виду поведінки. У такому
разі від нього вимагають належно поводитися, керують ним у процесі діяльності,
ускладнюючи її. Наприклад, у такий спосіб учня привчають бути ввічливим,
дисциплінованим, читати книжки тощо. Якщо постійно від вихованця домагатися
бажаного, з часом у нього сформуються відповідні навички поведінки, він
усвідомить правильність, слушність, необхідність вимог, почне виконувати свої
обов'язки.

Доручення

Метод також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією

метою педагог, орган учнівського самоврядування чи учнівський колектив дають
йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків.
Застосовуючи цей метод, враховують індивідуальні особливості учнів. Доручення
підбирають з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові
необхідних якостей. Наприклад, неорганізованим учням корисно доручити
провести захід, у підготовці якого треба виявити самостійність, ініціативу,
зібраність. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість для
колективу і для себе. Воно має бути посильним. Нескладне завдання виховує
впевненість у власних силах, непосильне - підриває віру в свої можливості.
Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його,
допомогти йому довести справу до кінця.
Доручення можуть бути постійними або епізодичними. Постійні доцільно давати
учням, які мають певний досвід їх виконання, розвинене почуття відповідальності.
Згодом доручення ускладнюють за змістом і методикою виконання.

Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від

організації контролю за його виконанням. Саме завдяки контролю запобігають
забудькуватості. Відсутність контролю породжує безвідповідальність. Контроль
може бути індивідуальним з боку педагога, здійснюватися у формі звіту на зборах
колективу чи засіданні його активу. Виконання доручень потребує оцінювання.

Створення виховуючих ситуацій

Цей метод використовують з метою формування суспільної поведінки. Кожна з

таких ситуацій передбачає визначення необхідних умов для здійснення
запланованого педагогом, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації,
виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією,
які породжують нові думки, мотиви поведінки, спонукають до подолання
недоліків.

Прийоми створення виховуючих ситуацій можуть бути творчими (доброта, увага і

піклування; вияв уміння й переваги вчителя; активізація прихованих почуттів;
пробудження гуманних почуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили;
довіра; залучення до цікавої діяльності), або гальмівними (паралельна педагогічна
дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, вияв
обурення, попередження, вибух).

Позитивні наслідки в індивідуальній виховній роботі з учнями дають вияви

доброти, уваги та піклування. Вони, а також допомога дорослих або товаришів
викликають у вихованця почуття вдячності, створюють атмосферу взаємної поваги
й довіри. Теплі почуття до педагога, товаришів згодом поширюються на інших
людей. Окремі учні можуть мати складні стосунки з батьками, відчувати дефіцит
родинного тепла, піклування про себе. За відповідної роботи педагога такі батьки
починають інакше ставитися до своїх дітей, внаслідок чого поліпшується їхня
поведінка.

Кожен учень, захоплюючись певною галуззю знань, нерідко звертається по

допомогу до педагога. Педагог, який виявить у ній уміння і знання, посприяє
вирішенню проблеми, здобуде в очах учня неабиякий авторитет.

Учні не байдужі до свого становища в колективі, ставлення до них дорослих і

однолітків. Кожен переживає власне становище в колективі по-своєму, нерідко
приховуючи зміст цих переживань. Спостереження за поведінкою учнів, бесіди з
ними та їхніми батьками дають змогу з'ясувати, чим вони найбільше дорожать.
Створена вихователем педагогічна ситуація, що активізує ці думки і почуття,
робить їх провідними і вирішальними, допомагає формувати позитивні риси
особистості.

Окремі учні не вірять у власні сили. Нерідко вони самі заявляють, що у них нічого
не вийде, оскільки вони ні на що не здатні. Такі учні часто байдужі до зауважень
учителів, оцінок, почуваються неповноцінними, стають пасивними. Щоб запобігти
цьому, важливо мобілізувати їх здібності, зміцнити віру у власні сили. Для цього
створюють педагогічну ситуацію, в якій такий учень зміг би в чомусь виявити себе,
переконатися у своїх здібностях. Дуже важливо, щоб його перші успіхи помітили
товариші. Відчувши їх повагу та інтерес до себе, він сповнюється почуттям
гідності, інакше оцінює себе, міцніє його віра у власні сили, з'являється бажання
поводитися інакше, стати іншим.

Прийом довіри ґрунтується на вірі, що кожна людина наділена певними

позитивними якостями, на які можна спертися і досягти істотних успіхів.

В індивідуальній роботі використовують прийом залучення учня до цікавої

діяльності, яка захоплює його, в якій він "забуває" про свої негативні потяги, в
нього народжуються благородні прагнення, виявляються позитивні якості.
Дитячому вікові притаманне прагнення до діяльності, бажання в чомусь виявити
себе, знайти вихід своїй енергії. Важливо створити відповідні умови для
позитивного спрямування такої діяльності. Для цього в школі працюють різні
гуртки (предметні, спортивні, художні, технічні).

А. Макаренко часто користувався прийомом паралельної педагогічної дії, під яким

розумів непрямий вплив на виховання через колектив. Подолання негативної
риси характеру чи поведінки окремого учня здійснюється не безпосереднім
зверненням до нього, а організацією впливу на нього колективу. Педагог у такому
разі має претензії до колективу і вимагає від нього відповіді за поведінку його
членів. Відповідно колектив впливає на учня, а той реагує на думку колективу.

Бездумно дотримуючись "принципу паралельної дії", за словами В.

Сухомлинського, вихователі забувають, що колектив - це не щось абстрактне, а
живі люди, особистості. Духовний світ, переживання, переконання колективу є
надзвичайно складними. Погляд вихователя на колектив як на завжди
"придатний до використання" інструмент ігнорує всю складність його духовного
світу.

Суть прийому удаваної байдужості в показній неувазі, байдужості педагога до того,

що робить учень. Вихованець здивований, що на його витівку не реагують,
оскільки він не чекав цього, відчуває незручність і недоречність своєї поведінки.

Колектив учнів складається з окремих осіб, які мають певні негативні риси
характеру, що проявляються в щоденній поведінці. Такі факти педагог повинен
помічати і реагувати на них, використовуючи прийом осуду дій і вчинків, поглядів
і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах чи наодинці осуджують
учнів, які поводяться негідно. Пережите при цьому почуття допомагає таким
школярам у майбутньому утримуватися від подібних вчинків, виховує почуття
відповідальності за свою поведінку.

У педагогічній практиці А. Макаренка високу ефективність виявив педагогічний

прийом вибуху. Його суть полягає у створенні відповідної педагогічної обстановки,
в якій особистість перебудовується швидко і докорінно. Як зауважував К.
Ушинський, "сильне душевне потрясіння, надзвичайний порив духу, високе
піднесення одним ударом знищують найшкідливіші схильності й закоренілі
звички, ніби стираючи, спалюючи своїм полум'ям усю попередню історію людини,
щоб почати нову, під новим прапором".

Такі психологічні зміни можуть статися лише в педагогічній обстановці, яка

викликає в учня нові сильні почуття. Педагог має добре знати вихованця, щоб
вплинути на головне почуття (радість, смуток, сором, гнів), щоб він по-новому
оцінив себе, переконався у необхідності поводитись інакше. Важливу роль відіграє
і несподіваність педагогічної обстановки для вихованця.
За переконаннями В. Сухомлинського, прийом вибуху придатний для виняткових
ситуацій, у звичайній школі він має бути рідкістю. Внаслідок його частого
використання діти звикають до різних "вибухів", "їх уже нічим не переймеш".

Методи стимулювання діяльності та поведінки

До методів, які забезпечують регулювання, коригування і стимулювання

поведінки й діяльності вихованців, належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання

Ґрунтується воно на природній схильності дітей до здорового суперництва і

самоутвердження в колективі. Виховна сила змагання виявляється лише за умови,
що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу.

Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, - вічні, вони є

своєрідною пружиною розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним
порівнянням підсумків. Воно організовує, згуртовує колектив, спрямовує на
досягнення успіхів, навчає перемагати, змушує відстаючих підтягуватися до рівня
передових, а передових надихає на нові успіхи. У його підсумках відображається
вся багатогранність життя школи.

У шкільній практиці практикують такі форми змагання, як конкурси, олімпіади,

фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки образотворчого мистецтва
і технічної творчості, шкільні спартакіади, вікторини та ін. Участь у них виявляє і
розвиває інтереси, творчі здібності учнів, розширює їхні знання і кругозір,
активізує пізнавальну та інші види корисної діяльності.

За педагогічно доцільно організованого змагання учні заздалегідь мають знати

його умови, брати участь в аналізі й підсумовуванні його результатів. Важливо
забезпечити гласність змагання, матеріальне і моральне стимулювання
переможців.

Заохочення

Суть його полягає у схваленні позитивних дій і вчинків з метою спонукання

вихованців до їх повторення. Метою його є спрямування поведінки учня в
потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах, посилення
прагнення до позитивних вчинків. У школі застосовують такі види заохочення:
подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання,
нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після
закінчення школи.

Проте не кожне заохочення активізує процес виховання учнів, воно має виховну
силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити позитивні
зрушення в особистості учня, в його ставленні до навчання, праці, людей. Корисно
іноді похвалити вихованця, коли він ще не досяг значних успіхів у поведінці, але
прагне до цього. Відзначення хоча б невеликих зрушень на краще, маленької
перемоги учня над собою, пробуджують в ньому енергію, стимулюють на
повторення схвалених вчинків. Непомічання цього може негативно позначитися
на всьому процесі виховання дитини.

Виховна сила заохочення "авансом" виявляється стосовно тих, кого взагалі рідко
або ніколи не заохочують, хто не відчув" радості від похвали дорослих. Однак
таким заохоченням не слід зловживати, воно має бути заслуженим. При цьому
враховують не лише результати діяльності, а й те, наскільки сумлінно учень її
виконав, скільки він вклав у неї праці, тобто ступінь його зусиль. Адже учні мають
різний досвід і рівень розвитку, та сама справа одним дається легко, а іншим -
набагато важче.

За зразкове ставлення до навчання й виняткові його результати випускники

школи отримують нагороди. Золотою медаллю "За особливі успіхи у навчанні"
нагороджують випускників середнього навчального закладу, які мають усі річні та
екзаменаційні (підсумкові за рік) оцінки не нижче 10,11,12 балів у 11 і 12 класах.
Срібною медаллю "За успіхи у навчанні" нагороджують випускників середнього
навчального закладу, які за період навчання в 11 і 12 класах мають річні та
екзаменаційні не нижче 8-9 балів не більш ніж з двох предметів, а з усіх інших
предметів річні та екзаменаційні (підсумкові за рік) оцінки 10, 11, 12 балів.
Похвальним листом "За відмінні успіхи у навчанні" нагороджують учнів 1-11 класів
середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів, які досягли відмінних
результатів у вивченні всіх предметів за відповідний навчальний рік. Цією
нагородою учнів можуть відзначати за наявності позитивної оцінки з музики,
образотворчого мистецтва, фізичної культури. Похвальною грамотою "За особливі
успіхи у вивченні окремих предметів" нагороджують випускників середніх
загальноосвітніх навчально-виховних закладів, які досягли особливих результатів
у вивченні одного або кількох предметів. Такою грамотою відзначають насамперед
призерів міжнародних, всеукраїнських, обласних олімпіад, конкурсів, змагань,
авторів винаходів, наукових досліджень, художніх творів тощо.

Покарання

Цей виховний метод полягає у несхваленні, осуді негативних дій і вчинків з метою
їх припинення або недопущення в майбутньому. Усвідомлюючи неминучість
покарання, учень намагається перебороти в собі шкідливі потяги і звички,
викорінювати негативні вчинки, привчається до дисципліни і порядку. Як і
заохочення, його слід використовувати тільки як виховний засіб.

До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовують такі

покарання, як догана за наказом директора школи, усне зауваження (директора,
його заступників, учителя, класного керівника), зауваження із записом у
щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Найбільшим покаранням є
виключення порушника зі школи за систематичні вчинки, які не дають йому
права перебувати в шкільному колективі (злодійство, хуліганство тощо).

Багато педагогів не вдаються до покарань або намагаються не зловживати ними,

небезпідставно вважаючи, що жарт, іронія, осудливий погляд нерідко спричинять
сильніший ефект, ніж найсуворіші засоби. Та це не означає, що без них можна
обійтися взагалі. Безкарність породжує непослух, порушення дисципліни. Розумна
система покарань допомагає формувати характер, виховувати почуття
відповідальності, вміння долати труднощі.

Застосовувати покарання слід обережно. Якщо учень сприйматиме його як кару за

скоєне, це породжуватиме озлоблення, страх перед дорослими, хитрість і
лицемірство. Тому слід всебічно перевірити факти, довести провину. Незаслужене
покарання викликає бажання помститися, зробити щось "на зло" вихователеві,
провокує нові конфлікти. Якщо учень усвідомив свою вину, покарання змушує
його пережити почуття провини, збуджує докори сумління і прагнення змінити
поведінку, підвищує в нього почуття відповідальності, зміцнює дисциплінованість,
несприйнятливість до негативного. Коли він усвідомив своє становище, глибоко
переживає його, обіцяє більше не допускати подібного, міру покарання можна
зменшити або обійтися розмовою.

Ефективність методів заохочення і покарання підвищується за таких умов:

- заохочення і покарання мусять бути справедливими. Неправильна оцінка

поведінки, захвалювання спричиняють зазнайство, самовпевненість, викликають
нездорові заздрощі з боку товаришів. Незаслужене покарання породжує у
вихованця обурення, озлоблення. Тому заохочувати чи карати можна, тільки
детально проаналізувавши його поведінку або вчинок;

- до заохочень і покарань не слід вдаватися часто. Часті заохочення призводять до

того, що учень після кожного позитивного вчинку очікує на певну "винагороду".
Якщо карати вихованця надто часто, він звикне і покарання на нього вже не
діятимуть;

- заохочення і покарання слід використовувати в міру їх зростання від найменшого

до найбільшого. Відчувши на собі вплив більш вагомого заохочення чи покарання,
він може не зреагувати на менш значущі;

- заохочення і покарання повинні бути гуманними. Неприпустимо, вдаючись до

покарання, ображати людську гідність вихованця. Негуманним є і незаслужені
заохочення вихованця, та й колектив відреагує на таку подію своєрідним
ставленням до заохоченого, в якому буде виражено здивування, а то й зневагу.

Методи контролю та аналізу рівня вихованості

До цих методів виховання належать педагогічне спостереження, бесіда,

опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно корисної роботи,
виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів

Розвиток особистості в колективі.

Виховання особистості в колективі є вираженням певних закономірностей

розвитку як самої особистості, так і суспільства загалом. Лише в колективних
взаєминах створюються сприятливі умови для соціально-психічного розвитку.
Відокремлення індивіда від інших людей, від соціального середовища — це
створення соціально-психологічного вакууму, який стоїть на заваді розвитку
окремої людини і певної спільноти. У такому вакуумі особистість не має ґрунту для
соціального успадкування, а отже, і соціального розвитку.

Українська народна педагогіка з акумулювала тисячолітній досвід народу щодо

місця і ролі колективу у вихованні людини. У колективі вона вбачала живильне
джерело всебічного розвитку особистості і передусім соціальну силу, що
забезпечує формування її моральних цінностей. У народних прислів'ях знаходимо
думки, які підтверджують колективістську психологію, ментальність українців (та
й представників інших народів): "Громада — великий чоловік", "Де дружно, там і
хлібно", "Добре там живеться, де гуртом сіється і жнеться", "Громада — це рада, що
рішила — так і буде", "У товаристві лад — усяк тому рад" та ін.

Колектив — це соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою,

узгоджено діють у напрямі досягнення визначеної мети і мають органи
самоврядування. Виділяють дитячі колективи (первинні, загальношкільні,
тимчасові), виробничі, громадські та ін. Сім'я — це теж колектив. Є певні
закономірності розвитку колективу. Цей процес називають діалектикою розвитку,
становлення і функціонування колективу.

У педагогіці теорія колективу і практика її реалізації розроблена А.С. Макаренком,

який у "Педагогічній поемі" з пафосом писав: "Яка чудова, захоплююча
діалектика! Вільний... колектив не здатний стояти на місці. Форма існування
вільного людського колективу — рух вперед, форма смерті — зупинка"1.

В останні роки є спроби ревізувати концепцію колективу, яку розробив А.С.

Макаренко. Робиться це з позиції екзистенціалізму, ситуативних політичних
інтересів. Зрозуміло, що з погляду демократичної, толерантної педагогіки
заслуговують на осуд випадки, коли певними політиками, заангажованими
керівниками, педагогами колектив використовується як інструмент пригнічення
особистості, спрямування її на дії та вияви за вигідними їм стандартами і
сценаріями. Демократична педагогіка має відстоювати і розвивати такий
колектив, який створює оптимальні умови для всебічного гармонійного розвитку
особистості, який здатний захистити, підтримати кожного свого члена.

Таким чином, виховання особистості в колективі ґрунтується на закономірностях,

які складалися в народі протягом століть. Спроби дискредитувати ідею колективу,
його вплив на формування особистості ведуть до штучного вилучення із системи
виховання важливого чинника розв'язання завдань усебічного гармонійного
розвитку особистості. Принципи "парної" педагогіки ніколи не сприяли і не
сприятимуть вихованню соціально зрілих громадян.

Організаційні форми виховної роботи

У вихованні учнів, розширенні й поглибленні їхніх знань, розвиткові творчих

здібностей важлива роль належить спеціально організованій виховній роботі у
позанавчальний час, яку називають позакласною та позашкільною.

Позакласна робота - різноманітна освітня і виховна робота, спрямована на

задоволення інтересів і запитів дітей, організована в позаурочний час
педагогічним колективом школи.

Спрямована вона на задоволення інтересів, потреб і запитів дітей завдяки

добровільній участі у різноманітній діяльності (обговорення книг, кінофільмів,
екскурсії, змагання, конкурси, свята тощо).

Позашкільна робота - освітньо-виховна діяльність позашкільних закладів для

дітей та юнацтва.

Обидва види роботи мають спільні завдання і передбачають застосування

переважно однакових засобів, форм і методів виховання.

Завдання позакласної та позашкільної роботи полягає в закріпленні, збагаченні та

поглибленні знань, набутих у процесі навчання, застосуванні їх на практиці;
розширенні загальноосвітнього кругозору учнів, формуванні в них наукового
світогляду, вироблення вмінь і навичок самоосвіти; формуванні інтересів до
різних галузей науки, техніки, мистецтва, спорту, виявленні і розвитку
індивідуальних творчих здібностей та нахилів; організації дозвілля школярів,
культурного відпочинку та розумних розваг; поширенні виховного впливу на учнів
у різних напрямах виховання.
її зміст визначається загальним змістом виховання учнівської молоді, який
передбачає розумове, моральне, трудове, естетичне і фізичне виховання.

Позакласна та позашкільна робота ґрунтуються на використанні загальних і

специфічних принципів виховання" серед яких виокремлюють:

добровільний характер участі. Учні можуть обирати профіль занять за інтересами.

Педагоги за таких умов повинні ретельно продумувати зміст занять,
використовуючи нові, ще не відомі учням факти, форми і методи, які б
посилювали їх інтерес;

суспільна спрямованість діяльності учнів. Цей принцип вимагає, щоб зміст роботи
гуртків, клубів та інших форм діяльності, відповідав загальносуспільним
потребам, відображав досягнення сучасної науки, техніки, культури і мистецтва; .

розвиток ініціативи і самодіяльності учнів. У позакласній і позашкільній

діяльності слід враховувати бажання школярів, їх пропозиції, щоб кожен із них
виконував цікаву для себе роботу;

розвиток винахідливості, дитячої технічної, юннатівської та художньої творчості.

Під час занять перед учнями слід ставити завдання пошукового характеру
(створення нових приладів, удосконалення наявних) приділяти особливу увагу
творчому підходу до справи тощо;

зв'язок з навчальною роботою. Позакласна та позашкільна робота повинна бути

логічним продовженням навчально-виховної роботи на уроках. Так, знання з
фізики можуть бути поглиблені й розширені на тематичному вечорі, а з літератури
- під час обговорення кінофільму чи спектаклю за літературним твором;

використання ігрових форм, цікавість, емоційність. Реалізація цього принципу

передбачає використання пізнавальних та комп'ютерних ігор, демонстрування
цікавих дослідів та ін.

Специфічні принципи позакласної та позашкільної роботи спрямовані на

пробудження ініціативності, творчості учнів, реалізації їх потреб у діяльності, яка
становить для них непересічний інтерес.