Запитання з педагогіки

1.Педагогіка як наука: її предмет, функції, історія виникнення й розвитку.

Педагогіка – наука про виховання, освіту і навчання людини на всіх вікових
етапах його розвитку.
Предмет педагогіки – виховання як особлива функція суспільства.
Головна функція педагогіки – пізнавати закони виховання, освіти й
навчання людей і на цій основі пропонувати педагогічній практиці
найоптимальніші засоби досягнення накреслених завдань.
Прогностичний рівень теоретичної функції пов'язаний з розкриттям
сутності педагогічних явищ науковим обґрунтуванням передбачуваних змін.
На цьому рівні створюються теорії навчання й виховання, моделі
педагогічних систем, що передують освітній практиці.
Технологічна функція передбачає три рівні реалізації:
• — проективний, пов'язаний з розробкою відповідних методичних
матеріалів (навчальних планів, програм, підручників і навчальних посібників,
педагогічних рекомендацій), які втілюють у собі теоретичні концепції і
визначають "нормативний або регулятивний" план педагогічної діяльності, її
зміст і характер;
• — перетворюючий, спрямований на впровадження досягнень педагогічної
науки в освітню практику з метою її удосконалення;
• — рефлексивний і коригуючий, що передбачає оцінку впливу наукових
досліджень на практику навчання й виховання і наступну корекцію у
взаємозв'язку наукової теорії і практичної діяльності.
Стадії розвиткv педагогiки можна роздiлити в такому порядку:
- народна педагоriка;
- духовна педагоriка;
-свiтська педагоriка.
Народна педагоriка - галузь педагогiчних знань i дocвiдy народу, що
проявляcrься у домiнуючих серед нього поглядах на мету завдання, заооби i
методи виховання та навчання є педагогiка народознавства, oднopiднa
педагогiка.
Духовна педагогіка - це галузь педагогiчних знань i дocвiдy по вихованню i
навчанню людської особистостi заообами релігії.
Свiтська педагоriка - пройшла тривалий шлях становлення:
1) наука, яка має свої закономірності;
2) практика, як практичне застосування теоретичних положень;
3) мистецтво,яке вимагає творчого натхнення.
2. Категорії педагогіки. Система педагогічних наук.
До основних категорiй належать: виховання, навчання i oсвіта.
Виховання – цiлеспрямований та організований процес формування
особистостi. Це формув. особист. дитини пiд впливом дiяльностi
педагогiчного колективу закладу освiти яка базуcrься на пед. теорiї.
НАВЧАННЯ - це цiлеспрямований процес взасмодiї вчителя i учнів у ходi
якого здiйснюcrься засвоєння знань, формув. умiнь i навичок.
OCBIТA - цe процес i результат засвоєння учнями систематичних знань
умiнь i навичок, формуваня на їх основі наукового світогляду моральних
якостей.
Педагогіка є системою сформованих у процесі її історичного розвитку різних
галузей педагогічних знань. Ця система весь час збагачується, розвивається,
поповнюється новими знаннями.
До педагогічних наук належать:
• а) загальна педагогіка, яка вивчає головні теоретичні й практичні питання
виховання, навчання і освіти, загальні проблеми навчально-виховного
процесу;
• б) вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих),
що досліджує закони і закономірності виховання, навчання й освіти,
організаційні форми і методи навчально-виховного процесу стосовно різних
вікових груп;
• в) корекційна педагогіка, яка досліджує виховання, навчання та освіту
дітей з різними вадами. її утворюють: сурдопедагогіка (грец. surdus- глухий) -
наука про навчання і виховання дітей з вадами слуху; тифлопедагогіка (грец.
tuphlos- сліпий) - наука про навчання і виховання сліпих і слабозорих;
олігофренопедагогіка (грец. olygos - малий і phren- розум) - наука про
навчання і виховання розумово відсталих і дітей із затримками розумового
розвитку; логопедія (грец. logos - слово і paideia- виховання, навчання) -
наука про навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення; виправно-
трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців);
• г) галузеві педагогіки (військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти)
кожна з яких розкриває закономірності навчально-виховного процесу у
певних сферах життєдіяльності людини.
До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і
школи - наука, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в
різні історичні епохи.
Наприкінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соціальної педагогіки -
галузі, що вивчає закономірності та механізми становлення й розвитку
особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних
інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових,
культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють
формуванню соціальної активності особистості у процесі розв'язання
суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.
Оскільки до розв'язання проблем виховання особистості причетні різні науки,
педагогіка тісно пов'язана з ними. Міжпредметні зв'язки педагогіки дають їй
змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.
Педагогіка пов'язана з філософією (етикою, естетикою), соціологією,
психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими
науками.
Філософія, соціологія допомагають педагогіці визначити мету виховання,
правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і
мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві,
коригуючи спрямованість виховання.
3. Фактори й теорії розвитку особистості.
Особистість - прояв соціальної сутності людини. У поняття "особистість"
входить не тільки її роль у суспільстві, але й особливості її психології:
спрямованість, мотивація, здібності, характер, темперамент. Дитина в момент
народження не є особистістю, і особистістю він стане тільки в людському
суспільстві.
Особистість існує, виявляється і формується в діяльності і спілкуванні. За
рахунок розвитку особистісних якостей людина включається в систему
суспільних відносин і творчо освоює суспільний досвід. Індивідом
народжуються, особистістю стають, індивідуальність відстоюють - класичну
тезу становлення особистості людини. У кожну історичну епоху формувався
свій певний тип особистості.
У процесі розвитку особистості формується її культура, що включає в себе
мотиваційну культуру, інформаційну та операціональну.
Мотиваційна культура - соціальні установки особистості, бажання,
інтереси, ціннісні орієнтації, переконання і т.п., які закладаються
вихованням. Система знань всіх видів і рівнів ( уявлення, поняття, вчення,
концепції, судження, гіпотези, теорії, закони) являє інформаційну культуру
особистості і є результатом освіти. Система умінь всіх видів і рівнів
(навички, звички, прийоми, способи, методики, методи) утворює
операціональну культуру особистості і є результатом навчання і виховання.
Три складових культури особистості закономірно виводять єдність трьох
основних педагогічних процесів: освіти, виховання і навчання. Виховання
виступає своєрідним механізмом управління процесами соціалізації.
Соціалізація - це взаємодія людини з суспільством, в процесі якого
відбувається інтеграція особистості в соціальне середовище, пристосування
(адаптація) до неї. У той же час - це процес самоактуалізації Я-концепції,
самореалізація особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, нерідко
вимагає подолання впливу середовища для збереження своєї незалежності,
індивідуальності, свободи, формування власної позиції. У результаті
відбувається взаємний розвиток і збагачення як особистості, так і
суспільства.
Соціалізація триває впродовж усього життя і відбувається в умовах стихійної
взаємодії людини з середовищем. Виховання по відношенню до соціалізації
може бути визначене як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої
соціалізації; як механізм певного управління її процесами. Виховання
впорядковує потік йдуть на особистість впливів і створює умови для
прискорення процесів соціалізації.
Рушійною силою розвитку особистості є протиріччя, дозвіл яких
відбувається через формування більш високих рівнів діяльності і появи
нових потреб.
Протиріччя:
• між новими потребами, породжуваними діяльністю та можливостями їх
задоволення;
• між зрослими фізичними та духовними можливостями дитини і старими,
раніше сформованими, формами взаємин і видами діяльності;
• між зростаючими вимогами з боку суспільства, групи дорослих і наявним
рівнем розвитку особистості (В. А. Крутецький).
На розвиток і становлення особистості впливають соціальні та
біологічні фактори. Виділив такі фактори А. В. Мудрик.
Соціальні чинники.
Мегафактори: космос, планета, світ. Макрофактори: країна, суспільство,
держава.
Мезофактори: етнос, регіональні умови (географічні, природно-кліматичні,
економічні, демографічні, культурні), тип поселення, засоби масової
комунікації.
Мікрофактори: сім'я, однолітки, субкультури, микросоциум, інститути
виховання, громадські, державні, релігійні та інші об'єднання.
У результаті дії всіх цих факторів відбувається процес соціалізації
особистості - процес засвоєння і активного відтворення людиною
соціального досвіду, оволодіння навичками практичної і теоретичної
діяльності, перетворення реально існуючих відносин в якості особистості.
Біологічні фактори: спадковість, умови виношування, внутрішньоутробного
розвитку та народження дитини. У спадщину передаються тільки певні
задатки - природна схильність до тієї чи іншої діяльності. І. Кант писав, що в
людстві укладено багато задатків, завдання полягає в тому, щоб пропорційно
розвивати природні здібності і розкривати властивості людини з самих
зародків, роблячи так, щоб людина досягала свого призначення.
4. Роль виховання в розвитку особистості. Технократична й натуралістична
концепції виховання.
На відміну від стихійних соціальних впливів на особистість, виховання - це
спеціально організований суспільний процес, спрямований на розвиток у неї
певних цінностей, потреб, рис характеру, знань, умінь, навичок і здібностей.
Будучи цілеспрямованим фактором розвитку особистості, виховання повинно
враховувати вплив спадковості та стихійного середовища. Ефективність
виховного впливу полягає в його цілеспрямованості, систематичності,
кваліфікованому керівництві. Виховання підпорядковує розвиток людини
певній меті. Цілеспрямований і систематичний вплив педагогів приводить до
формув. заздалегідь запроектов. якостей особистості, які інакше не виникли
б. 1-не з найважливіших завд. вихов. - розвиток індивідуальних особливостей
людини, її здібностей, нахилів та обдарувань.
Аналіз різних підходів до розуміння сутності виховання та його ролі в
розвитку особистості дає підстави виділити дві основні концепції виховання:
технократичну і натуралістичну.
У технократичній концепції виховання розглядається як цілеспрямоване
формування вихователем дитини відповідно до свого задуму, як різновид
продуктивної діяльності, спрямованої на перетворення, «обробку» об'єкта
праці. Вихователь при цьому стає подібним до скульптора, який за
допомогою певних методів і засобів з необробленої брили творить
досконалий образ, заздалегідь сформований у його уяві. Вихованець розгляд.
як пасивний матеріал, з якого можна «ліпити» все, що завгодно. В
історичному аспекті технократична концепція виховання бере початок у
поглядах Дж.Локка, який вважав, що в людей немає ніяких вроджених ідей і
їхня поведінка, думки та почуття формуються під впливом зовнішнього
середовища.
Натуралістична концепція стверджує, що дитина розвивається спонтанно,
сама по собі, як органічно зростає рослина. Виховання в цьому випадку
трактується як догляд, сприяння, а вихователь нагадує садівника, який
турботливо і обережно допомагає розвиткові, що природно відбувається сам
по собі. Основи натуралістичної концепції були закладені в теорії
природного виховання Ж.-Ж.Руссо.
Усі педагогічні теорії тією чи іншою мірою тяжіють до одного: двох
підходів. «Вся історія педагогічної думки, - писав Дж. Дьюї, - позначена
боротьбою двох ідей: ідеї про те, що виховання – це розвиток, який
відбувається зсередини, що воно грунтується на природних задатках, та ідеї
про те, що виховання - це формування, яке йде ззовні і являє собою
подолання природних нахилів, заміну їх набутими під зовнішнім тиском
навичками». Обидві концепції відображають істотні аспекти виховання, але
кожна окремо є однобічною.
У технократичній перебільшуються можливості виховання, ігнорується
активність вихованця, його спадкові особливості, задатки, психологічні
закономірності розвитку. В свою чергу натуралістичний підхід недооцінює
важливість технологічного аспекту виховання, як цілеспрямованої діяльності
педагога. Однозначно неможливо визначити, який з двох підходів
ефективніший. Кожен з них внутрішньо цілісний і послідовний і за певних
обставин може виявитися продуктивним. Періодично одна з концепцій
виходить на перший план і стає домінуючою в педагогічній свідомості.
5. Вимоги до особистості вчителя. Педагогічні здібності.
На мою думку, особистісними якостями є:
– педагогічні здібності;
– комунікативність;
– педагогічна спрямованість та її гуманістичний характер;
– педагогічна творчість.
Педагогічна діяльність потребує особливих якостей від людини. Перша така
особливість – це педагогічні здібності, тобто наявність внутрішнього
натхнення до цієї діяльності. Вчитель водночас має бути чутливим
психологом, ставитися до вихованця як до неповторної та оригінальної
особистості. За відсутності цієї чутливості він неспроможний досягти в цій
діяльності значних успіхів.
C.У. Гончаренко під педагогічними здібностями розуміє «сукупність
психічних рис особистості, необхідних для успішного оволодіння
педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення», що є передумовою для
вибору особистістю педагогічної професії.
Здібності до педагогічної діяльності можна виявити шляхом визначення
темпів опанування педагогом професійних педагогічних знань, глибини
оволодіння основними прийомами та способами педагогічної діяльності. Тут
проявляється в сукупності вся психіка особистості, людина від цієї діяльності
отримує велике задоволення, почуття реалізації життєвих прагнень і
перспектив, бачить шляхи подальшого самовдосконалення.
Відповідно до основних видів діяльності педагога та його функцій можна
виокремити такі педагогічні здібності: виховні, дидактичні, управлінські,
перцептивні, комунікативні, дослідницькі та науково-пізнавальні.
Безперечно, серед них найголовнішими є виховні, дидактичні, перцептивні,
комунікативні та управлінські, а інші – допоміжними. Окремі педагогічні
здібності стали провідними властивостями педагога, без яких неможлива
педагогічна діяльність. До них належать, наприклад, комунікативність і
педагогічно спрямоване спілкування.
Комунікативність – це одна з головних властивостей особистості, що є, по-
перше, основою формування особистості, по-друге, підвалиною будь-якої
діяльності, особливо – педагогічної. Всі сучасні педагогічні концепції
(педагогіка співробітництва, гуманістична педагогіка, особистісно
орієнтована педагогіка) ґрунтуються на демократичному, рівноправному і
гуманному спілкуванні та формуванні суб’єкт-суб’єктних взаємних у
педагогічному процесі. Власне, характер цього спілкування надає їм
особливого забарвлення: високої емоційної насиченості, виразного виховного
відтінку, особистісно-гуманного підходу до вихованців тощо. Здібності
проявляються в «…умінні вчителя встановлювати педагогічно доцільні
взаємини з учнями, їхніми батьками, колегами, керівниками навчального
закладу».
Педагогічне спілкування – це безпосередня форма прояву комунікації у
навчально-виховному процесі між педагогом і вихованцями, яка спрямована
на виховання і розвиток особистості вихованця, спільне вирішення
різноманітних педагогічних завдань, створення умов для реалізації творчих
здібностей та сприяння самоактуалізації.
«Сумісність у процесі спілкування педагога з учнями ґрунтується на
принципах доброзичливості, принциповості і відповідальності. У процесі
спілкування педагог повинен обов’язково збагачувати учнів інтелектуально,
морально, естетично, діяльнісно. Спілкування обов’язково передбачає
формування у педагога і учнів образів один одного і понять про особистісні
властивості кожного учасника спілкування…»
Педагогічна творчість – особистісна якість педагога, яка є невичерпним
джерелом його ініціативи, активності,інновацій, постійного натхнення для
вдосконалення всього педагогічного процесу.
Безперечно, підваленою творчості педагога є психолого-педагогічне
мислення, яке передбачає нестандартний, пошуковий і інноваційний підхід
до організації та проведення педагогічного процесу й постійне його
вдосконалення. Основними характеристиками такого мислення є ясність,
чіткість, логічність, системність, послідовність, самостійність, гнучкість,
сміливість, оригінальність.