1.

Особистість – це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє

собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують
індивіда як унікальну суб’єктивність, здатну освоювати і змінювати світ.
Інакше кажучи, кожна особистість – людина, але не кожна людина є
особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають.
Фізична складова особистості – найбільш стійкий компонент особистості,
заснований на тілесних властивостях і самовідчуттях. До компонентів фізичної
складової особистості можна також віднести все те, що зроблено її руками, а
також інтелектом – побутові прикраси, колекції, рукописи, листи і т. д.
Соціальна структура особистості формується в процесі спілкування людей,
починаючи з первинних форм спілкування матері і дитини. По суті, вона являє
собою систему соціальних ролей людини в різних групах, частиною яких вона
є.
Духовна складова особистості являє собою той невидимий стрижень на якому
базується вся структура особистості людини. Це внутрішні, духовні стани, що
відбивають спрямованість особистості до певних цінностей та ідеалів.
Духовність людини не є чимось зовнішнім, її не можна придбати шляхом освіти
чи наслідування кращим зразкам духовності.
Названі компоненти особистості утворюють цілісну систему, і кожен з цих
компонентів на різних етапах життя людини набуває домінуючого значення.
Людина не народжується особистістю, вона нею стає в ході свого
індивідуального розвитку шляхом засвоєння досвіду і ціннісних орієнтацій
суспільства, у якому вона живе, і це становлення і розвиток є для неї
найважливішою проблемою.
Духовність - це стан душі, поведінка кожного з нас у надзвичайних життєвих
ситуаціях, це наші думки, мова, вчинки, внутрішні чинники людини. Якщо
немає духовних потреб, нічого говорити і про духовний розвиток людини та її
духовне здоров'я.
Духовність надзвичайно багатогранний і складний феномен. За словниковим
тлумаченням духовність - це духовна, інтелектуальна природа, внутрішня
моральна сутність людини. Сучасна гуманітарна наука говорить про
духовність, як про видову якість людини, про те, що саме духовність робить
людину людиною. Якщо індивід відмовляється від своєї людської сутності, від
гуманності, то в такому випадку він стає знелюдненим, антигуманним,
бездуховним.
Під духовністю в українській родинній педагогіці розуміють сукупність
психічних явищ, що характеризують внутрішній суб'єктивний світ людини,
основні риси культурної спрямованості особистості - її життєві інтереси,
переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей,
до своїх обов'язків і до самої себе. її мислення, бажання, воля, естетичні й
моральні почуття. В сім'ї закладаються основи людяності, коріння духовності,
фундамент особистості, великодушність, піклування про близьких, рідних.
Ян Коменський у своїй знаменній «Материнській школі», закликаючи
найбільше доглядати за душею, як головною частиною людини, писав про те,
що передусім необхідно привчати дітей до благочестя, потім до доброти,
моралі або чесноти, нарешті - «до найбільш корисних наук». Духовність є
одночасно частина людської сутності і соціальний феномен, який являє собою
складне, комплексне утворення, що включає в себе сукупність різноманітних
форм свідомості - від найвищих її форм (світогляду, ідей, цінностей, ідеалів,
переконань) до буттєвих (життєвих інтересів), ментальних особливостей та
психоемоційних станів окремої людини чи народу, що обумовлює розуміння та
ставлення людини чи багатьох людей до буття.
Видатний педагог К. Д. Ушинський відзначив: «Для того, щоб виховання могло
створити для людини іншу природу, потрібно, щоб ідеї цього виховання
переходили в переконання вихованців, переконання - у звички, а звички — у
схильності. Коли переконання так вкоренилось у людині, що вона підкоряється
йому раніше, ніж думає, що повинна підкоритися, тільки тоді стає елементом її
природи». Безперечно, це стосується і принципів формування духовної моралі
та основ здорового способу життя сучасної молоді.
Проблема духовного здоров'я є важливою, багатогранною, суспільно - і
природозначимою. Всі її аспекти є складною задачею. Духовне здоров'я — це
такий динамічний стан людини, який характеризується стою духу, жагою до
життя і творчості, прагненням до пізнання, самопізнання, самовдосконалення
високим рівнем культури, духовності, моралі й сушіння.
Духовне здоров'я можна визначити як спроможність особистості регулювати
своє життя і свою діяльність у відповідності до гуманістичних ідеалів, які
виробило людство в процесі історичного розвитку. Саме духовне здоров'я є
визначальним у ставленні людини до себе, до інших, до суспільства і є
пріоритетним в ієрархії здоров'я.
Духовне здоров'я особистості - це прагнення до істини, добра, це здатність
діяти із любові до ближнього, це причетність до живої і неживої природи.
Духовне здоров'я є головним джерелом життєвої сили й енергії. Його
характеризують як здатність людини співчувати, співпереживати, надавати
допомогу іншим, бажання покращити навколишнє життя і активно сприяти
цьому; чесність і правдивість; самовдосконалення особистості як частини
вдосконалення світу; відповідальне ставлення до самого себе і свого життя.
Духовна складова здоров'я є своєрідною вершиною, яка збирає все найкраще в
людині, завдяки чому індивід стає особистістю. Духовні потреби є системою
складних і неоднозначних за характером і силою внутрішніх спонукань
людини, які піднімаються на задоволення потреб її безпосереднього існування.
Протяг ом усього життя людина прагне до духовного розвитку і
самовдосконалення. Розкривається вона через неповторні поєднання:
- бачення прекрасного у довкіллі та в самій собі (естетизм.);
- вироблення певних правил поведінки щодо навколишнього світу як за
законами суспільства, так і за внутрішнім моральним кодексом (етизм);
- розуміння сутності навколишнього світу, місця людини в природі й
суспільстві, її життєвих цінностей, вибору способу власного життя,
відповідальності за здоров'я і життя своє та інших людей (філософське
світобачення).
Кожна складова здоров'я багатогранна, непроста. Але лише за умови
органічного поєднання цих компонентів формується і розвивається духовна
потреба і духовне здоров'я людини. Духовна потреба - це те джерело, що
наповнює єство людяністю, не дає прорости злу, черствості, зухвальству. Крок
за кроком, показуючи зразки духовної поведінки, приклади здорового способу
життя і діяльності людей духовно багатих, вивчаючи принципи духовної
моралі, ставлячи учнів у позицію необхідності морального вчинку взагалі та
здорового способу життя зокрема, навчаючи думати не поверхово, а глибоко,
духовно, ми підведемо вихованців до того моменту, коли вони скажуть «я хочу
так вчинити», «я вимушений так діяти», «я не можу зробити по-іншому, бо так
велить совість і внутрішній голос». Тобто заявить про себе духовна потреба
бути чесним, добрим, співчутливим, милосердним, турботливим, щирим тощо.
Отже, внутрішнім регулятором духовності людини є її совість. Видатний
німецький філософ Кант казав, що совість - це закон, який живе в нас самих, а
французький філософГольбах називав совість нашим внутрішнім суддею.
Совість - це вимоги, які людина висуває до самої себе. Духовно розвинена
людина сама контролює свої дії, свій спосіб життя, прагне не допустити їх
відхилення від певних суспільних і моральних вимог і норм, незалежно від
того, чи контролює ще хтось її дії, чи ні. А робить це вона внаслідок розвиненої
духовності, совісті.
Сучасна наука довела правильність учення стародавніх філософів, що перш за
все треба прагнути закладати в свої душі милосердя, доброту, справедливість,
розуміння душі іншої людини, кращих звичаїв предків, тобто берегти духовне
здоров'я. Від духовного стану залежить її фізичний розвиток. Без душі немає
особистості, без особистості немає прогресу цивілізації, без руху немає життя.
Духовність як форма прояву морального потенціалу людини спрямована на
доброзичливість, співучасть та безкорисливість. Щоб стати фізично здоровим,
потрібно щиро прагнути закладати міцний фундамент духовності, тоді
подолаєш хвороби, будеш здоровим і щасливим. Висока духовність - це мета
всіх оздоровчих систем.
Високий духовний рівень допомагає людині усвідомити цінність життя, його
сенс, самоутвердитись як індивідуальність, знайти своє місце в суспільстві,
зберегти здоров'я. Цьому, безумовно, сприяє вміння критично оцінити свою
особистість, здатність поводити себе безконфліктно з оточенням, прагнення до
самовдосконалення. Однією зі стрижневих складових формування духовного
виховання людини є її свідомість.
Свідомість - один із найскладніших психічних процесів, який визначає
ставлення людини до світу через суспільно вироблену систему знань,
закріплених у мові, найвища форма відображення матерії. Виникає свідомість
тільки у суспільстві, притаманна лише людині. За своєю природою свідомість
є властивістю високоорганізованої матерії - головного мозку людини.
Вважають, що людина перебуває при свідомості, якщо вона здатна:
- зосередитися на різних явищах відповідно до обстановки;
- продовжувати абстрактні думки, оперувати ними, а також виражати їх
словами;
- оцінювати майбутній вчинок, тобто має здатність до очікування і прогнозу;
- усвідомити своє Я і визнати інших індивідуумів;
- оцінювати значення естетичних і етичних цінностей.
Складовою частиною духовного здоров'я людини є самопізнання. Самопізнання
- це пізнання своєї сутності, виявлення в собі як негативних, так і позитивних
рис, а також можливостей, що можуть слугувати правильному, всебічному та
гармонійному розвиткові особистості. Це процес тривалий, постійний,
складний та індивідуальний. Самопізнання здійснюється через
самоспостереження, самооцінку, самокритику, самоаналіз.
Самоспостереження - це
спостереження, об'єктом якого є: психічний стан і дії самого спостерігаючого
суб'єкта. Воно базується на загальній спостережливості особистості.
Спостережливість - здатність людини за допомогою органів чуттів за активної
участі свідомості точно і повно відображати те, що відбувається довкола.
Самоспостереження починається з точності розумового сприйняття й аналізу
того, що трапилося з людиною протягом дня. Тому треба розвивати здатність
бачити відчуття інших (радість, смуток, задумливість, старанність та ін.), тоді
людина краще розумітиме інших і їй буде легше розібратися у собі. Навчитися
спостерігати за собою у складних психологічних ситуаціях, виявити
об'єктивність щодо себе, казати собі правду - це сила, благородство і мудрість
людини.
Самопізнання неможливе без самокритики. Самокритика - це здатність бачити
себе ніби збоку, об'єктивно оцінювати свої здібності та можливості, помічати,
піддавати критиці, виправляти кожен свій негідний учинок, неправильну думку,
поведінку В основі самокритики лежить критичність розуму, розвинуте
мислення, тобто вміння бачити позитивне та негативне в навколишній
дійсності. Тому людині треба розвивати свою пам'ять, мислення, вчитись
аналізувати й синтезувати, порівнювати й узагальнювати, класифікувати,
знаходити, виділяти головне. Якщо людина навчиться точно аналізувати свої
дії, поведінку, тоді зможе провести об'єктивний самоаналіз.
Самоаналіз — це усвідомлення й аналіз своїх вчинків. У ході аналізу подій і
вчинків відбувається переосмислення життя, відкриваються нові грані буття, це
дає змогу людині передбачити можливі помилки, не повторювати їх і
розібратися у причинах, які призвели до них. Самооцінка - це важливий
елемент самопізнання, вміння оцінити самого себе, своє місце в житті та серед
інших людей, свої хиби, можливості, нахили, поведінку. Від самооцінки
залежить розвиток тих чи інших рис особистості (критичність, вимогливість до
себе, ставлення до успіхів і невдач, оцінка своїх реальних можливостей та
інше). Якщо рівень життєвих домагань людини відповідає її реальним
можливостям, то особистість здатна до адекватної самооцінки. І навпаки,
розбіжність між домаганнями людини та її реальними можливостями свідчить
про неадекватну самооцінку особистості. У цьому разі людину переслідують
невдачі, виникають емоційні зриви. На підставі об'єктивної узагальненої
самооцінки особистості будується її самоповага. Самоповага необхідна для
повноцінного розвитку особистості. Самопізнання і самовдосконалення дає
можливість людині зрозуміти своє місце у світі, сенс життя, глибше пізнати
себе, відчути свої сили, формує її характер і волю, щоб стати кращою, бути
духовно здоровою.
2.
Педагогічна компетентність інтегрує різні види компетенцій, які розкривають
загальні здатності педагога в різних сторонах педагогічного процесу. Мова йде
про пізнавально-інтелектуальну, діагностичну, проектувальну, організаторську,
прогностичну, інформаційну, стимулюючу, оцінно-контрольну, аналітичну,
психологічну, соціальну, громадянську, комунікативну, рефлективну, творчу,
методичну, дослідницьку компетенцію та інші.
Метою формування педагогічної компетентності є забезпечення належної
професійної підготовки випускника в умовах ступеневої освіти та його
конкурентноздатності на ринку освітніх послуг.
Темперамент – один із важливих факторів, який необхідно враховувати,
організовуючи індивідуальне навчання школярів.
У чистому вигляді темпераменти зустрічаються рідко, в основному вони
“змішані”: у людини виявляються риси сангвініка і флегматика, холерика і
сангвініка; але все ж переважає один тип.
Основне, що має пам’ятати вчитель: потрібно не придушувати темперамент
учня, а навчитися керувати ним.

Меланхолік - це м'який і слухняний малюк. Меланхоліки сором’язливі, боязкі, а

нерішучість - одне з основних властивостей їхнього характеру. Нерішучість
проявляється в усіх рухах, жестах і вимові маляти-меланхоліка. Його засмучує і
виводить з рівноваги будь-який дріб'язок, і ця емоційна нестійкість аж ніяк не
каприз. Він чутливо реагує навіть на людський голос: спробуй його лише
підвищити - і такий малюк відразу заплаче. Сльози в меланхоліків невичерпні,
адже вони бояться усього, особливо незнайомих людей і нової обстановки.
Діти-меланхоліки часто замикаються в собі, дуже погано звикають до нового
колективу, прагнуть бути в "тіні". Часто "зациклюються" на невдачах, дуже
болісно реагують на негативні оцінки, а покарання сприймають як справжню
трагедію. Уразливості меланхоліка немає кінця й краю. Меланхолійні діти дуже
недовірливі, часто хвилюються по дрібницях. Велике значення надають
дріб'язкам.
Таке маля побоюється зміни місць і зміни укладу життя. У нових, особливо
конфліктних, ситуаціях губиться, працює значно нижче за свої можливості.
Знання меланхолікові даються важко, через недостатню активність уваги маля
постійно відволікається на сторонні предмети і не може зосередитися на
головному.
Будь-яка діяльність для меланхоліка - робота, від якої він миттєво утомлюється.
Таке маля, навіть граючи, стомлюється. У цих дітей часто міняється настрій,
вони малоініціативні, нелегко вступають у контакт із однолітками. Рухи їх
невпевнені, бідні й часто метушливі. Мова тиха, але інтонація виразна.
Такий малюк дуже довго готується до сну, погано засинає, важко прокидається,
важко переходить від одного виду діяльності до іншого.
Як правильно виховувати дитину-меланхоліка
1. Основним підходом у вихованні дитини- меланхоліка є принцип, який умовно
можна назвати "не нашкодь".
2. У спілкуванні з таким малям і у виховних впливах зважайте на уразливість
його психіки - не підвищуйте голос і не тисніть на нього, своє невдоволення
виражайте рівним упевненим голосом, не обзивайте його.
3. Пам’ятайте, що дитина- меланхолік має потребу в особливій увазі, теплих
відносинах, у допомозі. Будьте з ним лагідними.
4. Частіше хваліть його й не скупіться на прояв щирих слів. У вашого малюка
особлива інтуїція, і йому життєво необхідно відчувати, що його люблять.
5. Заохочуйте його навіть за незначні успіхи і досягнення.
6. Не пропускайте нагоди показати своєму уразливому чаду, що ви дуже цінуєте
найменший прояв його турботи.
7. Ніколи не робіть своєму малюку зауваження на людях - це провокує розвиток
серйозних комплексів.
8. У спілкуванні зі своєю дитиною частіше використовуйте тактильний контакт:
торкайтеся до нього, гладьте по голові та ін.
9. Не забувайте про швидку стомлюваність, обумовлену слабкістю нервових
процесів - не перевантажуйте його розвиваючими завданнями, у процесі
виконання домашньої роботи робіть паузи. Пам’ятайте про те, що навіть ігри
стомлюють його і можуть призвести до стресу.
10. Стресовою для дитини- меланхоліка є будь-яка ситуація змагання,
намагайтеся їх уникати.
11. Не жадайте від меланхоліка того, що для нього нездійсненне. Націлюйте
його на посильні заняття й допомагайте їх вчасно виконати, уникаючи
перевтоми.
12. Уникайте в спілкуванні з дитиною наказів, тому що вони тільки
сповільнюють його діяльність.
13. Розвивайте самостійність, даючи дитині посильні доручення. При кожному
прояві самостійності заохочуйте свого малюка, підбадьорюйте теплим словом.
14. Проявляйте терпіння в розвитку активності, сміливості.
15. Стимулюйте маля до прояву ініціативи.
16. Розвивайте товариськість свого малюка.
17. Не лякайте й не залякуйте свого малюка. Дитині-меланхолікові
протипоказані страшні історії, тривожні фільми та передачі.
18. Допомагайте позбутися від страху, для цього обговорюйте з дитиною його
почуття. За страхи не висміюйте.
19. При виборі навчального закладу пам’ятайте, що для меланхоліка найбільше
підходить рівна, потребуюча посидючості і терпіння діяльність (робота). Його
не обтяжує навіть монотонна робота.
20. У звичній обстановці, у дружному колективі він успішно виконує доручену
справу, учиться.

Для меланхоліка найголовнішим є спокійна, доброзичлива психологічна

атмосфера. Дитину треба часто хвалити, демонструючи віру в її здібності.
Навіть якщо завдання виконано не дуже добре, потрібно вселити у дитину
впевненість, схвалюючи саму спробу вирішити ту чи іншу задачу. У
меланхоліка має бути постійна можливість для переживання успіху від
виконання незначних справ. Накопичення проблем, грубе звертання
неприйнятні для дитини-меланхоліка, оскільки вона довго фіксується на цьому і
переживає. Частіше акцентуйте увагу на позитивних моментах, намагайтеся
відволікти її від тривожних думок. У спільних заняттях краще використовувати
малювання, ліплення, конструювання, м'які, не змагальні ігри. Вчіть
меланхоліка робити самостійний вибір у звичних життєвих ситуаціях (з якою
іграшкою грати, з ким гуляти, що одягати і т.д.)
Підвалиною педагогічної майстерності є професійна компетентність. Знання
вчителя звернені, з одного боку, до дисципліни, яку він викладає, а з другого —
до учнів, психологію яких мусить добре знати. Готуючись до уроку, вчитель
обмірковує його зміст, методику, враховує особливості сприймання учнів цього
віку, класу, власні можливості. Отже, зміст професійної компетентності — це
знання предмета, методики його викладання, педагогіки і психології.
Важливою особливістю професійних педагогічних знань є їх комплексність, що
потребує від учителя вміння синтезувати матеріал для успішного розв'язання
педагогічних задач, аналізу педагогічних ситуацій, що зумовлюють
необхідність осмислення психологічної сутності явищ, вибору засобів
взаємодії. Розв'язання кожної педагогічної задачі актуалізує всю систему
педагогічних знань учителя, які виявляються як єдине ціле.

3.

Педагогічна мораль являє собою систему загальних і приватних норм, правил і

звичаїв, що перебувають між собою у складних взаєминах. Для того, щоб
ефективно регулювати поведінку вчителя, система вимог педагогічної моралі
повинна володіти внутрішньої узгодженістю, тобто загальні й окремі норми,
правила і звичаї повинні складати єдине ціле.
Педагогічна мораль - це система моральних вимог, що пред'являються до
вчителя в його відношенні до самого себе, до своєї професії, до суспільства, до
дітей і решті учасників навчально-виховного процесу. Вона виступає одним з
регуляторів поведінки вчителя в педагогічній праці. Система вимог
педагогічної моралі є виразом професійного обов'язку вчителя, його моральних
обов'язків перед суспільством, педагогічним колективом і перед своїм
покликанням.
Загальна норма педагогічної моралі є широким і змістовним вимогою, охоплює
найбільш типові ситуації і представляє найбільш широке вимога відносно
вчителя до педагогічної праці, учнів та їх батькам, колегам, що дає загальний
напрямок його поведінки. Приватна морально-педагогічна норма узагальнює
більш вузьке коло відносин і фактів поведінки вчителя і розкриває частину
змісту та обсягу вимоги, укладеного в тій або іншій загальній формі.
Моральна свідомість педагога.
моральною свідомістю називається усвідомлення норм своєї поведінки,
характеру взаємовідносин в суспільстві і цінності якостей людської
особистості, що закріплюється у поглядах, уявленнях, почуттях і звичках.
Суспільна свідомість дає узагальнене теоретичне й ідеологічне обгрунтування
моралі як суспільного явища; в індивідуальному моральному свідомості
відображається ще й специфіка тієї середовища, з якою людина постійно
взаємодіє.
Моральні погляди вчителя характеризуються повнотою і стійкістю. Одним з
елементів моральної свідомості вчителя є усвідомлення ним моральних
цінностей і осмислення того, як здійснюється сприйняття цих цінностей його
вихованцями. Основою формування моральних поглядів вчителя є знання
принципів, вимог і норм моралі та їх специфічного відображення в педагогічної
діяльності.
Педагогічна етика розглядає моральні переконання як моральні знання, що
стали нормою поведінки вчителя, його власною позицією в системі відносин до
суспільству, своїй професії, праці, колег, учнів та їх батьків. Учитель не може
обмежуватися знанням моральних норм і принципів, хоча вони і є умовою
правильної орієнтації в дійсності - він повинен мати тверді ідейно-моральні
переконання, що є передумовою для активної свідомої діяльності щодо
цілеспрямованого формування особистості вихованця.
Етичні знання та моральні погляди стають переконаннями особистості в
процесі соціальної практики і під впливом об'єктивних умов трудової
діяльності. Вимогам професійної педагогічної етики відповідає переконання,
органічно поєднується зі справжньою свідомістю, принциповістю і
вимогливістю до себе.
У професійній педагогічної етики моральні почуття вчителя розглядаються як
емоційна сторона його духовної діяльності, характеризує поряд з
переконаннями суб'єктивну моральну позицію по відношенню до професійної
діяльності та учасникам виховного процесу. Моральні почуття виступають як
засіб формування особистості і як одне із завдань морального виховання.
Моральні почуття вчителя можна умовно розділити на кілька груп відповідно
до відбиваних об'єктом. У групі почуттів, що регулюють ставлення педагога до
свого професії, виділяються почуття професійного обов'язку, відповідальності;
самокритичність, гордість, честь та ін визначають ставлення вчителя до себе як
представника педагогічної професії; нарешті, особливу групу складають
відчуття, що відображають ставлення до учасників педагогічного процесу.
Моральні відносини педагога.
В основі моральних відносин лежать залежності між приписами повинності і
суб'єктивним сприйняттям цих приписи особистістю, між особистісними та
суспільними інтересами. Моральні відносини регулюються моральними
принципами, нормами, звичаями, традиціями, які отримали громадське або
групове визнання і засвоєні особистістю в процесі її колективної діяльності.
Особливість нравственних відносин у тому, що вони мають ціннісно-
регулятивний і безпосередньо-оцінний характер, тобто в них все засновано на
моральної оцінки, що виконує функції регулювання та контролю.
У педагогічному середовищі виділяються сфери, в яких моральні відносини
мають певні особливості - сферу навчальної праці, різного роду громадської
діяльності педагогів та учнів, сферу позашкільних контактів, спільного
дозвілля, сферу педагогічних контактів вчителів та ін Суб'єктом моральних
відносин у педагогічному середовищі є вчитель. Будучи основною ланкою в
навчально-виховному процесі, він здійснює саме широка взаємодія з учнями,
їхніми батьками, колегами і т.д.
Педагогічна мораль визнає такі норми взаємин між вихователями і
воспітуемимі, які сприяють розвитку творчої особистості, формування людини,
що володіє почуттям власної гідності. Найважливіша умова позитивного
впливу педагога на воспітуемого - поєднання розумної вимогливості і довіри до
нього. У системі моральних відносин у педагогічному середовищі дуже
важливу роль відіграє взаємодія вчителя з учнівським колективом, які повинні
будуватися на основі взаєморозуміння і взаємоповаги, поваги вчителем
позитивних традицій колективу і почуття власної гідності кожного вихованця.
Звичайно, успіх виховання залежить і від впливу тієї найближчій
мікросередовища, в якій живуть і виховуються діти.
Моральна діяльність педагога.
Моральна діяльність педагога, як і будь-яка духовна діяльність, має відносну
самостійність, тісно пов'язана з іншими видами діяльності і може
реалізовуватися в різних предметних формах: моральне просвітництво,
організація морального досвіду, моральне самовиховання.
У процесі морального освіти школярів педагог проводить їх ознайомлення з
основними проблемами моралі, критеріями моральної оцінки, розкриває
можливості свободи вибору морального вчинку і міру відповідальності
особистості за свою поведінку і т.д.
Процес морального самовиховання є не тільки формування відсутніх звичок, а
й ламання раніше сформованих негативних установок.
Педагогічний такт як важливий компонент моральної культури вчителя.
Перехід від моральної свідомості до етичної практиці включає в себе особливий
елемент морального творчості - педагогічний такт. Моральне творчість вчителя
включає в себе ряд компонентів, серед яких найважливішими є такі, як
осмислення норми і її значущість у відношенні до суспільства, педагогічної
професії; осмислення складних обставин ситуації, умови її виникнення;
необхідність вибрати кращий вигляд вчинку відповідно до морально-
педагогічної нормою.
Педагогічний такт є форма реалізації педагогічної моралі в діяльності вчителя,
у якої збігаються думку і дію. Такт - це моральне поведінку, що включає
передбачення всіх об'єктивних наслідків вчинку і суб'єктивного його
сприйняття; в такті проявляється шукати легшого і менш болісного шляху до
мети. Педагогічний такт це завжди творчість і пошук.
У числі основних складових елементів педагогічного такту вчителя можна
назвати шанобливе ставлення до особистості, високу вимогливість, уміння
зацікавлено слухати співрозмовника і співпереживати йому, врівноваженість і
самовладання, діловий тон у відносинах, принциповість без впертості,
уважність і чуйність по відношенню до людей і т.д.