ВСП ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

Модульна робота №2
Тема 1. Філософське осмислення дійсності
1. Світогляд і філософія. Поняття і структура світогляду. Функції
світогляду.

Світогляд – сукупність уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини
зі світом, про своє місце в світі та життєве призначення.

Світогляд є формою загального людського самовизначення:

Дає людині не просто закони, знання реальності, а знання з певною оцінкою

та відношенням;

Предмет світогляду – відносини людини зі світом;

Звідси випливає, що світогляд включає та синтезує низку інтелектуальних

утворень: цінності, переконання, знання, бажання, погляди, принципи,
життєві орієнтири. Світогляд становить основне ядро особистості, бо він
формує підґрунтя для намірів та планів людини. Він формує важливі життєві
цінності, з яких ми утворюємо норми поведінки та життєву
позицію. Світогляд дозволяє самоутвердитись особі в навколишньому
середовищі. Щоб мати чітку орієнтацію в світі людині не потрібні докази
істинності знання про світ. Це вона отримує через вибір, зумовлений не
стільки знаннями про світ, скільки оцінкою певних ситуацій.

Цінності – мета, яка виступає для людини сталою та бажаною формою

сприйняття.

Завдяки цінностям світогляд набуває духовно-практичного характеру, тобто

будь які вияви реального світу формують духовний світ людини, підлягаючи
певним оцінкам. Цінності розділяють світ, надають йому смисловий лад і
полегшують орієнтацію людини у світі.

Переконання – головний компонент світогляду, який характеризує його як

форму самосвідомості. Це є суб’єктивний набуток людини, що несе в собі
мотив ставлення людини до світу.
Функції світогляду:

Вписати людину у світ;

Надати життєвих орієнтирів;

Окреслити дійсність у людських уявленнях;

Філософія постає теоретичною формою світогляду. Філософствувати –

означає не просто думати про проблеми світогляду, а й усвідомлювати їх
необхідність та зв’язки. Філософія спрямована на критичне осмислення та
дослідження проблем світогляду, з метою підвищення ступенів достовірності
та надійності таких вирішень.

Структура світогляду:

Світовідчуття;

Світосприйняття;

Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення

людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та
оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції
людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи
неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей
тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком

предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На
цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення
про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша

конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень
організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири
вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності.
Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

 2. Історичні типи світогляду та їх прояв у світоглядові сучасної людини.

Для розуміння сутності світогляду важливо знати, як він виник, етапи його
розвитку, чим відрізнялися його ранні етапи від наступних, більш зрілих. Для
розкриття специфіки сучасного світогляду, його функцій необхідно уявити
цей шлях, перші кроки, джерела сьогоднішнього світорозуміння, тобто
заглянути в історію формування світогляду.
Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія,
філософія. Оскільки філософії як світоглядові присвячено окремі питання,
зупинимося спочатку на короткій характеристиці міфології і релігії, з'ясуємо
основні риси цих явищ.
Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникала в
первісному суспільстві. У міфах людина насамперед прагнула відповісти на
так звані космічні питання: походження та будова світу; виникнення та
сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах відображались думки
про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна увага
приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті,
труднощам та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху. Важливе
місце в міфах відводилося культурним досягненням, які відігравали особливо
важливу роль в життєдіяльності людей, – добуванню вогню, землеробству,
звичаям, обрядам тощо.
У цілому міфи виконували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали
усвідомити зв'язок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним
складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний
зв'язок поколінь. Міфи сприяли виробленню та збереженню суспільної
системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.
Основні риси міфологічного світогляду:
– уявлення про кровно-родинні зв'язки природних сил та явищ. З тим щоб
подолати відчуження природи в первісному суспільстві, якось пояснити
незрозумілі природні явища, коли людина не здатна була пояснити їх,
повністю залежала від них і була безсилою подолати негативні наслідки
природних явищ, вона переносила людські риси на навколишній світ;
– персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності.
Явища природи отримували певні імена, "оживлялися" з тим, щоб пояснити
їх, щоб була змога звернутися до них, "задобрити", принести жертву тощо;
– міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина
відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії,
природного і надприродного, думки й емоції. Майже відсутнє абстрактне
мислення, узагальнення, аналіз, класифікація. Подібне мислення
спостерігаємо у дітей, художників, поетів;
– міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості,
обґрунтування та перевірки. Все сприймалося на віру, не було ніяких
сумнівів. Міф передавався від покоління до покоління, від народу до народу,
не було навіть думки щодо перевірки, підтвердження практикою;
– людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил, її
життєвий шлях визначався долею, фатумом. Вважалося, що всі людські дії,
вчинки, весь життєвий шлях було наперед визначено. Звідси – пасивно-
пристосовницька поведінка людини.
У міру розвитку суспільного життя, переходу від його первісних форм до
більш високих, міф втрачає своє значення як особливий ступінь розвитку
суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі
корінні питання світогляду – про походження світу, людини, культурних
навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На
них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.
Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від
міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два
протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в
життя людей "чужих" їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі,
непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як "вищі
сили". "Вищі сили" виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і
божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення
знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.
Основні риси релігійного світогляду:
– поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний");
– віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у
світобудові та житті людей;
– наявність культу – системи усталених ритуалів, догматів;
– поклоніння Богові як вищій істоті.

3.Світогляд і ментальність. Риси української ментальності, їх прояв у

світоглядов

У філософії дослідженню поняття “світогляд” відводиться досить багато

уваги. Це можна пояснити тим, що світогляд виступає постійним
супутником людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії
суспільства. Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані
досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції.

Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення;
віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона
вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й
усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне
засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття
протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань,
трансцендентний світ жаданого буття.
Світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної
самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття
 "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє
призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою
своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у
переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення
найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи
поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне
призначення світогляду.
У суспільних і гуманітарних науках паралельно з "ментальністю" часто
використовується синонімічне поняття "менталітет". Співвідношення цих
двох понять, визначення більш загальної та конкретно-операційної категорії
залишається дискусійним питанням, яке по-різному вирішується в межах
окремих наук. напрямів та підходів.
Спільною рисою М. – на відміну від доктрин та ідеологічних конструкцій, що
становлять собою завершені та осмислені системи, – є її відкритість,
незавершеність. Ментальності виражають не стільки індивідуальні настанови
кожного з людей, скільки позаособистісний бік сусп. свідомості. Суб'єктом
ментальностей є не індивід, а соціум. Вони проявляються в словесній мові
(вербальній к-рі сусп-ва) та мові жестів, поведінці, звичаях і віруваннях.
Найбільш продуктивно поняття "ментальність" використовується для аналізу
архаїчних структур та древності з властивими для них формами
міфологічного світосприйняття.
Термін "ментальність" використовувався ще в 19 ст. амер. філософом Р.-
У.Емерсоном (1803 –82), який прагнув пов'язати метафізичні та психологічні
проблеми сусп. настроїв. Поняття "колективні ментальності"
використовувалося також франц. істориком і філософом А. де Токвілем,
автором книги "Демократія в Америці" (1835), в якій він намагався визначити
причини передвзятостей, тобто помилкових поглядів, звичок і пристрастей,
поширених в амер. сусп-ві.
У наук. обіг термін "ментальності" був запроваджений франц. етнологом і
соціоантропологом Л.Леві-Брюлем (1857–1939), який вивчав дологічне
мислення і "колективні уявлення" (або "ментальності") т. зв. примітивних
народів. Характерною ри-сою ментальностей Л.Леві-Брюль вважав їхню
непояснюваність за допомогою звичайної логіки та здорового глузду,
"містичність", сопричетність усіх до спільних вірувань або оман (т. зв. закон
сопричетності). Він першим наголосив на складності спроб зрозуміти
колективне життя безписемних народів, виходячи із сучасних понять.
Засади соціально-істор. розгляду ментальностей закладені франц. істор.
школою. Саме вона розпочала копітке розроблення історії понять, які
формують життя людей у сусп-ві, обґрунтовуючи, що їх мінливий зміст
складає невід'ємну частку культури. Один із засновників Анналів
школи Л.Февр вважав, що історик мусить не стільки реконструювати
об'єктивний світ минулого, скільки відновити світоуявлення та настрої
(ментальності) людей досліджуваної епохи, тобто їхні суб'єктивні оцінки
навколишнього світу з усіма важ-ливими для них реальностями, включно з
богами та демонами. Його соратник М.Блок вважав, що "історик мусить
прагнути того, щоб віднайти ті розумові процедури, способи
світосприйняття, звички свідомості, які були властиві людям даної епохи і
про які ці люди могли не давати собі ясного звіту, застосовуючи їх немов би
"автоматично", не думаючи про них, а отже, і не критикуючи".
Історія ментальностей (менталітету) – область вивчення минулого, невід'ємна
складова "нової соціальної історії" як історії соціально-культурної.
Сформувалася як самостійний напрям у 1960-х рр. у зх. гуманітарному знанні
в рамках т. зв. історико-антропологічного повороту – інтересу до людини, її
уявлень та способу життя. Зміцнення позицій історії ментальностей
відбулося під гаслами "лівої" переорієнтації наук про минуле з "історії
героїв" (правителів, мислителів, полководців) на "історію пересічних людей".
У центрі досліджень були поставлені простонародні уявлення, аналіз
рушійних сил соціальної поведінки мас (Е.Леруа-Ладюрі у Франції, Х.Медик,
А.Людтке в Німеччині). Осн. коло прихильників історії ментальностей
згрупувалося навколо ж. "Аннали". Окрім соціальної психології, потужний
імпульс народженню цього напряму дала структурна антропологія, що
надала можливість уявити сусп-во як всеохоплюючу систему відносин.
Побачивши в реконструкції "ментального" елемент відновлення історії в її
цілісності, Ф.Бродель запропонував аналізувати два рівні "структур" у житті
будь-якого сусп-ва: структури життя матеріального та нематеріального, коли
охоплюються людська психологія та щоденні практики. Другий рівень був
ним названий "структури повсякдення". Саме у них, на думку Ф.Броделя,
формувалися цінності та символи віри людини певної епохи, тому зрозуміти
мотиви поведінки людей, семіотичні втілення їхньої картини світу (образи,
уявлення, звички, відчуття, передбачення та ін.) означає зрозуміти саму
епоху, сам час, розібратися у взаємодії різних сторін життя сусп-ва, від
побутових деталей до політ. пристрастей.

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу: починаючи з

прообразів етнічної міфології і закінчуюючи сучасною поетичною творчістю.
Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх
нащадків.
Є щось таємниче у тому, що отримало у літературі назву “менталітет”,
те, що повністю не висловлене, не сформульоване, не усвідомлене, але існує і
визначає ставлення людини до світу. Воно існує на рівні “взірців поведінки”,
взірців “вибору”, на окремих оцінок і переваг, які підхоплюються іншими
людьми і непомітно формують їх свідомість. Це немов би якась традиція, яка
подібно до могутнього потоку захоплює людей і непомітно змушує їх робити
і говорити те, що роблять і говорять інші, створюючи при цьому ілюзію
природності і безумовності власної поведінки. Тобто, менталітет – це шар
людської свідомості, який непрорефлектований, не усвідомлений повністю,
потаємний від самих його носіїв, або, по іншому, соціально-культурний
автоматизм поведінки.
Менталітет – це манера мислення, його склад, його особливості, його
своєрідність, тобто це емоційні орієнтації, колективна психологія, спосіб
мислення і людини, і у даному випадку, нації. Можна визначити цей феномен
і дещо по-іншому: менталітет є психічним складом розуму, душевним
складом, напрямком думок, способом думок або характером роздумів,
духовним світом, які відрізняють його з-поміж інших народів. Іншими
словами – це душа, серце і розум народу [5; 8; 12].
Ментальність українського народу формувалась під впливом складних
історичних умов. Розташування між Сходом і Заходом, тривале бездержавне
існування, розчленованість народу у минулому здебільшого визначили
український менталітет. Основну роль відіграло геополітичне розташування
України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на
Південь. Ця обставина зумовила химерне поєднання у світогляді українців
західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та
східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності.
Мірило стійкості українського етносу, його реальна цілісність як
динамічної саморегульованої системи, визначалось не державою, не
ідеологією, не чисельністю народу, а міцністю збереження господарсько-
культурних і побутових традицій, силою зв’язку поколінь і точністю передачі
досвіду предків своїм нащадкам. Саме традиційна система внутрішніх
зв’язків між людьми, між поколіннями зберегла українців як народ.
У наші дні проблема національного менталітету стає все більш
актуальною. Розбудова української державності нагально вимагає глибокого
та об’єктивного вивчення особливостей нашого народу. А знання базових
рис конкретної нації виконують прогностичну функцію, дозволяють,
придивившись глибше до себе, зазирнути у майбутнє, адаптуватися до нього.
На сучасному етапі українська ментальність стала об’єктом дослідження
багатьох вчених, зокрема, І.Грабовської , І.Лисого , А.Швецової та ін. Деякі
дослідники (М.Гончаренко, О.Забужко) говорять про взаємовплив
національної ментальності та народної творчості. Про це писав ще
М.Драгоманов, настійною думкою якого була необхідність пізнання нації
через її культуру, літературу, усну народну творчість [7].
Поза основним масивом українських етнографічних земель розвивалось
Закарпаття, що обумовило специфіку ідентифікації регіону. Тут особлива
ментальність та проблеми, породжені поліетнічністю і прикордонним
статусом. Певні етнічні групи мають локальну свідомість. На етнокультурну
домінанту регіону впливає низка економічних факторів – міграція трудових
ресурсів, однобічний розвиток аграрного сектора тощо.
Останнім часом проблема ментальності набирає широкого розголосу і
серед дослідників культури, звичаїв і традиції Закарпаття. Серед них відомі
М.Тиводар, О.Гаврош, С.Мітряєва, І.Сенько та інші.
Говорити про збірну ментальність, властиву всім мозаїчним складовим
українців Закарпаття (гуцулам, бойкам, лемкам і долнянам), доволі складно.
Однак, свого часу деякі дослідники Закарпаття, такі як О.Духнович,
О.Бонкало, Ф.Потушняк, Й.Шелепець визначили ряд характеристик
закарпатської ментальності. Це архаїчно-сентиментальна вдача, замріяність,
наївна чесність, схильність підтримувати тих, хто краще зіграє на його
почуттях, богобоязкість, гордість за своє етнічне “я”, свою культуру,
смиренність, працьовитість, законослухняність, повага до влади [10].
Ці загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків, лемків та
долинян. Згадувані дослідники відзначають таку різницю: гуцули –
аристократи гір, активні, заповзяті, настирливі, працьовиті, невибагливі,
люблять свій край і свою рідню, сміливі, не бояться смерті, індивідуалісти,
наївні і довірливі. Натомість бойки – доброзичливі, надійні, послужливі,
скромні, демократичні, схильні до бійок і запальні, працьовиті, але не
напружуються. За характером вони пасивніші, ніж гуцули, легко
примиряються зі своєю долею.
Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу,
самолюбиві, не такі послужливі, як бойки, працьовиті, швидко полонізуються
і словакізуються. Долиняни – нерішучі, бо ще не мають остаточної думки про
свою належність до угорців, перейняли від мадярів багато з матеріальної і
духовної культури, охоче пристосовуються до угорської культури, релігійні,
працьовиті, законослухняні, ставляться до угорців як до панів.
 Отже, розбіжності у цих груп українців Закарпаття дуже помітні, однак
це не заважає їм співіснувати на одній етнічній території. Отже, говорити про
якусь цілісну лінію закарпатсько менталітету є складно, однак ці риси щільно
вплітаються у загальноукраїнський контекст.
Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-
побутовій системі. Українська сім’я відіграє значну роль у формуванні
українського характеру та менталітету, оскільки йде мова про вплив
родинного життя, сім’ї на формування рис національного характеру [1, 73].
Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях
української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це
віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості українців
Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль
відводиться жінці (співання традиційних латканок у фольклорі, обряд
гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої (“меньоссонь”), що
символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати
жениха: тим самим вона, як головна, приймає невісту до сім’ї; роль
плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо) [3; 11].
Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській
національній психології, про жіноче начало в українському національному
характері. З цим пов’язаний вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось
у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність
до рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп,
приятелювання і побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову
традицію.
Ще однією рисою ментальності українців є релігійність. Вона є
головною складовою світогляду всіх слов’янських народів [1, 87]. Прояв
релігійності яскраво виявився в обрядовості Закарпаття як календарного
(адже життя людей здебільшого пов’язане з аграрним виробництвом), так і
родинно-побутового циклів. Основним виявом релігійності в обрядовості є
чітке дотримання послідовності і атрибутики обрядів. Це стосується як
обряду народин, хрестин, весілля, так і поховального обрядів [2; 3; 11].
Специфічними рисами українського менталітету є “кордоцентризм”,
індивідуальний підхід до тлумачення реальності та антеїзм (злитість людини
з природою)[5; 8]. На основі “кордоцентричності” українця формується
ідилічне уявлення про нього як побожну, сентиментальну та м’яку людину.
Спостерігається переакцентація питомого “кордоцентризму”, спрямування
ментальної стихії емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік.
Зі всіх змін інваріантним залишається архетип природи в ментальності
українців. Вона уявляється не як храм чи безодня, а родове начало,
материнське лоно. Для українця характерна заглибленість у природу,
нерозривність мікро- та макрокосмосу [10]. В гірській місцевості
спостерігається особливе ставлення до землі та домашніх тварин.
Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне
українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного
середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку
відіграє саме жінка в українській родині.
Отже, втілені такі провідні особливості української світоглядно-
філософської ментальності, як “кордоцентризм”, індивідуалізм сприйняття та
антеїзм. Власне національні риси характеру (ліризм, м’якість,
доброзичливість), що більше притаманні жіночим образам, формують
в  українця певне світобачення, світовідчуття та світорозуміння, яке вирізняє
його з-поміж інших етносів.
Традиційні риси менталітету українців протягом останніх років
державності супроводжуються і новаціями, зокрема, такими як очищення від
рудиментів тоталітаризму, посткомуністичної ідеології, радянського
світовідчуття, малоросійства та ін. Оскільки історично так склалося, що
Закарпаття знаходиться на перехресті світових цивілізацій і об’єднує в собі
різні етнічні та регіональні субкультури, на думку деяких авторів
(С.Хантінгтон) це може спричинити конфлікт культур.
Однак, реалії засвідчують, що Закарпаття, будучи перехрестям культур,
мов і традицій, демонструє приклад моделі взаємодії західної і східної
субкультур у межах одного регіону. Межуючи з Угорщиною, Словаччиною,
Польщою, Румунією, Закарпаття синтезує східні і західні традиції.
Особливість регіону в тому, що на стику двох цивілізацій “прогресуючий
прагматизм Заходу” при взаємодії з культурою східних слов’ян утворюють
там особливу буферну зону, яка демонструє шлях до співробітництва,
взаємовпливу та взаємозбагачення націй, релігій і культур. Саме там
спостерігається мирне співіснування етносів з титульною нацією, оскільки
регіон відрізняється специфічними транскордонними умовами, які
накладають свій відбиток і на культурно-лінгвістичну ситуацію
4. Виникнення та основні етапи розвитку філософії: класична,
некласична (модерна ),постмодерна філософія.

 Філософія сягає своїми коренями у глибоку давнину, і історики філософії не

доходять згоди в думці про причини та умови ґенези філософського знання.
Одні з них хронологічно пов'язують походження філософії з появою перших
писемних пам'яток людства, написаних на санскриті; інші – з виникненням
класів і держави; треті – з підйомом духу, що спостерігався у VІ ст. до н.е.,
який К.Ясперс назвав «вісьовим часом».

Перехід від бронзового віку до залізного, від варварства до цивілізації, від

матріархату до патріархату, розклад родової общини, поява писемності,
зародження товарно-грошових відносин, зростання опозиції до традиційної
релігії, посилення критичного духу, незадоволеність міфологічним
поясненням світобудови, зростання наукового знання – ось лише деякі
умови, у яких створювалися перші філософські концепції.

Аналізуючи позиції сучасних істориків філософії, слід виділити три підходи

до вирішення проблеми ґенезису філософії:

а) міфогенний – філософія народжується з міфів;

б) гносеогенний – філософія є продукт розвитку первісних знань про світ;

в) синтетичний, відповідно до якого філософія випливає з нерозчленованого

цілого міфологічних, релігійних, наукових уявлень, що одержало назву
«передфілософія».

Прикладами передфілософії можуть служити тексти Вед (звідси «відати» –

знати) – найдавнішого у світі писемного пам'ятника, створеного в Індії, а
також поеми Гомера («Іліада» і «Одіссея»), Гесіода («Праці і дні» та
«Теогонія»).

У будь-якому випадку поява філософії пов'язана із значним зламом у житті

суспільства, коли сенс людського життя, його звичний хід і порядок
виявляються під загрозою, коли старі світоглядні орієнтири й настанови
припиняють функціонування, коли мораль первісних відносин вступає в
конфлікт із приватними інтересами окремої особи. Філософія формується у
той період, коли соціально-політична і моральна кризи ставлять людину у
жорстку неоднозначну ситуацію, витісняючи її мислення у площину
насущних сенсожиттєвих проблем, стосовно яких неможливо
використовувати звичну канву міфологічного світорозуміння.
Таким чином, із розпадом родових відносин відбувається розпад
міфологічного світогляду на релігійну, філософську і художньо-поетичну
складові. Можна сказати, що філософія з її прагненням надати раціональне
пояснення реальності поступово приходить на зміну міфологічній картині
світу.

Наступна еволюція філософського знання демонструє нам величезну

множинність систем, напрямків, шкіл, які просто неможливо розглянути в
рамках даного курсу. Тому обмежимось лише загальною характеристикою
основних типів і етапів розвитку філософії.

Стародавній світ породив три давньосхідних і один європейський (античний)

типи філософствування, кожний з яких має свою власну специфіку.

Цивілізація Стародавнього Сходу виникає в долинах великих рік: Нілу,

Тигру і Євфрату, Інду і Гангу, Хуанхе і Янцзи. Наявність Близькосхідного
(Єгипет і Межиріччя), Середньосхідного (Стародавня Індія) і Далекосхідного
(Стародавній Китай) центрів цивілізацій обумовили, відповідно, появу трьох
своєрідних типів філософського знання на Сході.

Близькосхідний тип характеризується пріоритетом натурфілософської

проблематики, тобто пошуками першооснови всього сущого,
переосмисленням природних процесів, побудовою космогонічних систем. У
Єгипті і Межиріччі наприкінці III – початку II тис. до н.е. у таких
пам'ятниках стародавньої культури, як «Пісня арфіста», «Бесіда
розчарованого зі своєю душею», «Бесіда пана з рабом» висловлюються
сумніви в істинності релігійно-міфологічних конструкцій, звучать ідеї
автономності матеріального і духовного світів, проблеми життя і смерті,
зазнає критики соціально-політичний устрій суспільства.

У Стародавній Індії філософія, що виникла на основі ведичної літератури,

носила переважно інтравертний (спрямований усередину) і песимістичний
характер. Головне призначення філософії індуси вбачали у виробленні
керівництва до дії, до поведінки. Вічний процес перероджень (сансара)
здійснювався за законом віддяки (карми). Соціальний статус людини прямо
залежав від його діянь «у минулому житті». Філософські школи, що
визнавали авторитет Вед (Веданта (вивчення Вед), Вайшешика (пошуки
матеріальної
першооснови), Санкхья (число), Ньяя (логіка), Міманса (жертвоприношення), 
Йога (духовне і тілесне самовдосконалення) і т.п.) протистояли
неортодоксальним напрямкам (джайнізм, буддизм, чарвака-локаята).

У Стародавньому Китаї, навпаки, багата філософська традиція мала яскраво

виражену соціальну спрямованість і розглядала центральне положення
людини як «середини» між Небом і Землею. Найважливішим поняттям
китайської філософії є категорія «Дао», що означає одночасно
закономірність, шлях, метод, істину, благий хід речей і людського життя.
Серед філософських шкіл, вчення яких не стільки протистояли, скільки
доповнювали одне одне, особливо слід виділити школу „інь” і „ян”, школу
„виправлення імен”, конфуціанство, моїзм, легізм і даосизм.

Дещо пізніше у Стародавній Греції виникає тип філософствування, що

докорінно відрізнявся від давньосхідних типів і заклав основи мислиннєвої
культури Західної цивілізації. Сукупність філософських вчень, що
розвинулись у Стародавній Греції і Стародавньому Римі з кінця VII ст. до н.е.
до VI ст. н.е., називають античною філософією. Античний тип
філософствування, таким чином, протягом 1200 років був пануючим у
Середземноморському регіоні. Для нього були характерні наступні основні
риси:

– космоцентризм світосприймання, у якому Всесвіт розглядався у

нерозривному зв'язку з людиною, а людина розумілась як органічна частина
Всесвіту, його мікромодель – «мікрокосм»;

– анропоцентризм, тобто спрямованість філософської думки на людину, її

внутрішній світ, його пізнавальні здібності;

– зв'язок з науковими (математичними, природознавчими,

політичними) знаннями, а також з міфологією і мистецтвом;

– величезне багатоманіття напрямків і шкіл, що є джерелом для всіх

пізніших форм європейського філософствування.

Антична філософія пройшла у своїй еволюції ряд періодів, серед яких слід

виділити:

1. Докласичний період (VI-V ст.ст. до н.е.). Матеріально-чуттєвий космос

виступає тут і як об'єкт, і як суб'єкт філософської рефлексії. Основна
проблема – пошуки першооснови всього сущого, прагнення вирвати Космос
із «обіймів міфу», знайти у ньому об'єктивну основу, яка у той же час була б і
універсальним законом світового розвитку (Логосом). Представники цього
періоду вбачали першооснову у воді (Фалес), повітрі (Анаксимен), апейроні
(Анаксімандр), числі (Піфагор), вогні (Геракліт), атомах (Демокріт) і т.д.

2. Класичний період (V-IV ст.ст. до н.е.). Починається із софістів і Сократа,

які розділили об'єкт і суб'єкт пізнання і зробили поворот у філософствуванні
від натурфілософської проблематики до вивчення людини, проблем
гносеології, самопізнання, етичної антропології. Найвищим теоретичним
синтезом натурфілософської й антропологічної лінії філософствування стали
системи Платона та Арістотеля.
3. Період еллінізму (IV ст. до н.е. – I ст. н.е.). Занепад античної цивілізації.
Людина все більше усвідомлює себе суб'єктом пізнання і самопізнання, тут
розробляється колишня проблематика, але в ній домінує тенденція до
суб'єктивізму. Школи: стоїцизм, скептицизм, епікурейство.

4. Римський період розвитку античної філософії (I-VI ст.ст. н.е.). Тут єдність

об'єкта і суб'єкта виявляється у тому, що людина сприймається як творче,
аналітичне, рефлексуюче начало. Для римського періоду характерна
еклектичність поглядів у школах неоплатонізму, скептицизму, епікуреїзму.
Представники: Сенека, Епіктет, Марк Аврелій Антоній, Тит Лукрецій Кар,
Цицерон.

В античній філософії вже знайшли відображення такі течії як матеріалізм та

ідеалізм, діалектика і метафізика, раціоналізм і містицизм, агностицизм і
скептицизм.

Матеріалізм, зокрема, походить з атомістичних уявлень про будову

світу Левкіппа і Демокріта. Світ складається з невидимих атомів (від грець
άτομος – неподільний) і порожнечі. Атоми мають різну форму і знаходяться в
стані вічного руху за певними траєкторіями. Поєднуючись один з одним,
вони створюють макротіла. Душа людини також складається з атомів
ідеально круглої і гладкої форми.

Матеріалістичної «линії Демокріта» протистоїть ідеалістична «лінія

Платона». У відповідності з поглядами Платона, існує особливий світ вічних
і незмінних форм – «ейдосів», або ідей. Платон визнає первинність світу
ідеальних сутностей. Земний світ – лише копія, «тінь» світу ідей, він
мінливий, рухливий, скінченний. Душа людини – також ідея, що існувала в
особливому світі ідей до її вселення в тіло. Звідси випливає платонівське
уявлення про істинне пізнання як «пригадування» того, що бачила душа у
цьому ідеальному світі. З онтології і гносеології Платона органічно
випливають його психологічні погляди, вчення про суспільство і державу.
Сказане дозволяє вважати Платона засновником і класиком
об'єктивного ідеалізму.

Батьком стихійної діалектики вважається Геракліт Ефеський, що

запропонував розглядати речі в їх постійному русі. Визнаючи діалектику
стихій («весь світ – вогонь, що часом спалахує, часом згасає», «все тече, все
змінюється», «безсмертні смертні, одні живуть за рахунок інших»), Геракліт
не вважав, що діалектика пізнання повинна копіювати діалектику природи.
Навпаки, діалектика чуттєвого сприйняття внаслідок розмаїтості чуттєвого
світу заважає розуму пізнати єдиний порядок – Логос («Осли солому обрали
б замість золота»).

Основи метафізичного методу були закладені Арістотелем, внесок якого в

античну філософію важко переоцінити. Будучи універсальним вченим, він
став автором геоцентричної космогонічної системи, що проіснувала довгі
століття аж до відкриття М.Коперника. Арістотель критикував Платона за
розрив матеріального й ідеального світів, однак вважав матерію лише
пасивною можливістю буття. Для актуалізації цієї можливості необхідна дія
на матеріальну речовину ідеальної форми. При цьому матерія розумілася як
пасивне утворення, що оживляється активною формою. Врешті решт
створена Аристотелем ієрархія форм доходить до свого вищого, всесвітнього
прояву – так званої ентелехії (грець. έντελέχια – здійсненність; проблема
першодвигуна чи деміурга). Арістотелем була розроблена перша філософська
система категорій, закладені основи формальної логіки, включаючи закони і
змінні, які використовуються і нині.

Таким чином, антична філософія багато у чому обумовила специфіку

європейського світогляду. Раціоналізм Арістотеля став тією основою, на якій
ґрунтується вся філософська культура Західної Європи, в той час як
візантійська і східноєвропейська традиція тяжіє до вчення Платона з його
сакральністю знання і культом мудрості. Після розпаду Римської імперії на
Західну і Східну дана тенденція отримала політичне закріплення. У 529 р.
н.е. римським імператором Юстиніаном було прийняте рішення про закриття
платонівської Академії в Афінах, тим самим фактичний занепад античної
філософії одержав своє юридичне закріплення. Подальший розвиток
європейської філософії пов'язаний з християнським віровченням, що
отримало поширення в епоху Середніх віків.

5. Д.Чижевський про особливості розвитку української філософії.

Дмитро Іванович Чижевський є видатним українським вченим зі світовим

ім’ям, істориком філософії і слов’янських літератур, філологом, славістом,
релігієзнавцем. Саме він є автором перших узагальнюючих 2 праць з історії
філософії України. Головним спрямуванням наукових досліджень Д.
Чижевського було прагнення збагнути глибинні чинники духовної історії
України, ширше – Східної Європи. Він називав себе «історик духу» [1], у
чому виявляється вплив філософії Г. В. Ф. Гегеля. Серед досліджень
вітчизняних авторів про наукову спадщину Д. Чижевського – праці І.
Валявко [1], В. Горського [2], Ю. Вільчинського [3] та багатьох інших.
Метою даної роботи є висвітлення особливостей поглядів Д. Чижевського на
характер української філософії та її специфічні риси. На думку Д.
Чижевського, існують національні психологічні риси, які впливають на
характер філософської культури. Таким чином формується національний тип
філософії. У працях Д. Чижевського виокремлено національні ментальні
риси, які зумовлюють специфіку українські філософської думки. Це
емоціоналізм і сентиментальність, чутливість і ліризм, психологiчна
рухливiсть душi, iндивiдуальна за формою релiгiйнiсть: кожен сам через своє
серце шукає шлях до Бога. У своїх міркуваннях він спирається на творчість
Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Куліша та П. Юркевича, у яких вбачає
характерну для української думки «філософію серця». Сам Д. Чижевський є
фундатором цього поняття. Далі його переймають такі дослідники
української духовної історії, як С. Ярмусь, Є. Калужний, В. Цимбалистий, О.
Кульчицький, І. Мірчук та ін. [1]. Безумовно, кордоцентризм не є виключно
рисою української філософії, це прекрасно розумів Д. Чижевський, який
видстежував його історичні витоки у західній думці, починаючи з Платона.
Крім того, як справедливо вказує І. Валявко, «в одній національній культурі
одночасно співіснують різні філософські ідеї, течії, думки (іноді цілковито
протилежні)», тому «не може якесь одне вчення чи філософська течія
репрезентувати всю багатоманітність національного самовияву» [1]. Було б
помилковим акцентувати лише емоціалізм та кордоцентризм і при цьому не
звертати увагу на прагматизм і раціоналізм – риси, які притаманні багатьом
діячам української духовної культури. 3 Проте на думку Д. Чижевського,
одна зі специфічних рис української філософської культури полягає в тому,
що розум у ній не протиставляється вірі, а скоріше, розуміється як знання,
що спирається на сумління і таким чином веде до віри. Заклик до гармонії
"розуму" та "серця" неодноразово звучить в працях П. Юркевича, а його
попередник – Г. Сковорода іноді, навіть, ототожнює ці два поняття [4]. Д.
Чижевський виходив з поняття безпосереднього буття людини (вплив
екзистенціалізму). Екзистенціалізм або філософія існування позиціонує і
досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної
долі, тому наступною характерною рисою української філософії, яку виділив
Д. Чижевський, є індивідуалізм. Індивідуалізм відобразився в ухилі до
самотності, що притаманний був Г. Сковороді, М. Гоголю [4], та
плюралістичній етиці, що визнає право кожного індивіду на власний етичний
шлях. Прикладом таких особистостей є М. Куліш та Г. Сковорода – філософ-
мандрівник [2]. Ще одна риса, яку Д. Чижевський характеризував як
психічний неспокій і рухливість, відобразилась в обґрунтуванні ідеалу миру і
злагоди між людьми і людей з Богом, прагнення внутрішньої гармонії, що
теж, на думку Д. Чижевського, яскраво виявляють Г.Сковорода, М. Гоголь,
П. Юркевич і М. Куліш [3]. Як підкреслив А. М. Єрмоленко, Д. І.
Чижевський, хоча й виокремлював особливі риси української філософської
традиції, але вважав їх «не константними, а мінливими і, зрештою, такими,
що самі мають трансформуватися щоб «дати світові великого філософа»»
[Цит за: 5]. Ідеї Д. Чижевського стають предметом певного спрощення, проти
чого застережують дослідники його спадщини. Так В. Волковський писав:
«Д. Чижевський є фундатором історико-філософського українознавства, і
справедливо вважається класиком історії української філософії, але
беззастережне застосування певних робочих гіпотез Д. Чижевського
(зокрема, щодо рис власне українського філософування, спосіб формування
історико-філософського канону) призводить до небезпечних спрощень та
помилок» [5]. 4 З одного боку, справді, Д. Чижевський зумів виокремити
характерні риси української філософії такі, як гармонія розуму та серця,
емоціалізм, психологічна рухливість, релігійне забарвлення тощо. Велике
значення для історії філософії має те, що він виступив фундатором поняття
«філософія серця». А з іншого боку, не можна стверджувати, що ці визначні
риси є специфічними та сутнісними для українській філософії у цілому.
Справді, менталітет кожного народу має певну своєрідність, і не можна
заперечувати самобутність національних культур, але різноманітні течії
філософської думки об’єднують представників багатьох країн і націй.

Історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої

виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу
самоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практики
життєдіяльності людини і суспільства.
Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, не
мають буття поза часом та простором. На них лежить відбиток певної епохи,
країни. Це аксіома. Але в ній виражена тільки частина істини щодо
походження та творців філософських ідей, шкіл і напрямів. Якби ця аксіома
виражала всю істину, то філософські ідеї та школи народжувались і гинули б
у часових та просторових межах окремих епох і країн. Але цього не
відбувається. Ідеї, проблеми, думки зберігаються століттями і навіть
тисячоліттями і не знають просторових та часових меж. Багато у філософії
належить, або належатиме, тільки історії.
Серед багатьох причин філософської неперервності й універсальності не
малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та
національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до
їхнього вирішення.
В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно
повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа,
або ширше — Всесвіт? Який між ними зв'язок, залежність? Чи може людина
пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи, засоби пізнання? В
чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального
світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого
світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави
для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи?
Що таке людські цінності — Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке
життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і
суспільства?
Ми навели далеко не повний перелік "вічних" філософських проблем. Але
розвиток суспільства і пізнання висуває й нові філософські проблеми: про
співвідношення статичних і динамічних закономірностей у науковому
пізнанні, можливостей "штучного інтелекту" тощо. Звичайно, "вічні"
філософські проблеми під впливом нових знань і нових духовно-культурних
та соціальних умов вирішуються по-новому. « Досвід понад двох із
половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку
філософії в XX столітті, переконує в тому, що в філософії визначився ряд
постійних, "інваріантних" функцій, які дають ключ до розуміння основних
вимірів філософського пізнання, або ширше, — до осягнення природи,
суспільства й людини.
Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнення і
розв'язання філософських проблем. До таких функцій і вимірів належать
світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та
праксеологічна функції. Питання про функції філософії тісно пов'язане з
питанням про предмет філософії. Історично поняття предмета філософії
змінювалось і має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних
причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських
знань про навколишній світ (природу, людину, суспільство), про духовні, в
першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і
суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносяться своєрідність
насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом,
філософською школою або течією.
Справа в тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предмета філософії
далеко не завжди збігаються. Вони залежать від історико-філософської
рефлексії виявлення реального, об'єктивного змісту тієї чи іншої концепції
предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах.
Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була
давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Арістотель як
"першу філософію". "Перша філософія" в своєму предметному визначенні —
це вчення про "перші роди сущого" і своєрідна "наука" про надчуттєві
принципи буття.
Андронік Родоський (1 ст. до н.е.) ввів термін "метафізика" (від гр. meta та
physika — "після фізики") для позначення Книги Арістотеля про "перші роди
сущого". Метафізика Арістотеля — одна з перших спроб самовизначення
філософії у зіставленні з першими кроками становлення конкретного знання.
Але в цілому в античній філософії провідною є тенденція включення до
предмета філософії не тільки специфічної філософської "предметності", а й
усієї "предметності" об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого
наукового знання. У зв'язку з цим філософія античності в своєму
предметному визначенні претендувала бути наукою всіх наук
На відміну від Арістотеля, для предметного визначення метафізики, для якої
було характерне розуміння буття як дійсного космосу, в середньовічній
філософії предмет метафізики розуміється інакше. Предметом метафізики як
раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським, в кінцевому
рахунку є Бог. Правда, пристосовуючи і переосмислюючи філософські ідеї
Арістотеля до католицько-християнської релігії, Фома фактично саму
метафізику як філософію прирікає бути служанкою теології.
Як підкреслює В.В.Соколов, згідно з Фомою Аквінським "... наука та
нерозривно зв'язана з нею філософія виводять свої істини, спираючись на
досвід і розум, в той час як релігійне віровчення, яке відрізняє... теологічну
доктрину, дістає їх в одкровенні, у Священному писанні. Але така
радикальна різниця методів аж ніяк не означає повної різниці предметів
філософії та теології, галузей їх застосування". Радикальні зміни у визначенні
предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового
знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства, яке
прийшло на зміну феодальному.
Наприкінці XVI — початку XVII ст. виникає експериментальне
природознавство і починається процес відпочкування від філософії
конкретних наук — спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та
математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета
філософії виникає нова проблема — місце філософії в системі конкретних
наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В
процесі розв'язування цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції:
одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати
свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій
суттєвий елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про
природу, або як метафізика — умоглядна, спекулятивна філософія, не
спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета
задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц).
Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів
конкретних наук та філософії. Це було зумовлено якісними змінами в самих
конкретних науках, а також у методології як філософії, так і конкретних
наук. Виникають механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія тощо, які
заповнюють "розриви" між окремими науками. Наука синтетично зв'язує в
єдину систему якісно різні галузі знань. Це був хоча й об'єктивний, але не
стихійний процес. На його адекватне осмислення великий вплив мав
діалектичний метод філософії, який спочатку в рамках німецької класичної
філософії розробив Гегель, а потім матеріалістично обґрунтували К.Маркс та
Ф.Енгельс.
Справа в тому, що в філософії і в конкретних науках XVII, XVIII ст. в цілому
панував метафізичний метод філософського мислення. Термін метафізика як
в історії філософії, так і нині вживається не тільки для позначення
теоретичної філософії або спекулятивної філософії (особливо на Заході), але і
як позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З точки зору
метафізичного методу і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти,
процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'язку,
вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не
приводять до виникнення якісно нового — "немає нічого нового під
місяцем".
Тема 2. ОНТОЛОГІЯ
1. Основні терміни онтології.
Онтологія розв’язує ряд світоглядних питань, серед яких можна розрізнити
дві групи: 1) питання щодо буття світу й 2) питання щодо буття людини. 3 До
першої належать, зокрема, такі: що таке світ, є він незмінним чи перебуває у
стані перманентного розвитку та відновлення? Чи існують об'єктивні
закономірності розвитку, його загальний смисл і цілі? Чи є світове буття
закономірно впорядкованим, цілісним космосом або, навпаки, хаосом,
позбавленим будь-якої структурної організації? Чи виник світ природним
шляхом, чи є творінням Бога? Єдиний наш світ, чи є інші, відмінні, світи,
влаштовані за іншими законами? Друга група питань своїм змістовним
центром має проблеми людського існування, зокрема, чи існують онтологічні
передумови людської свободи і творчості або ж вони не більше ніж ілюзія,
поривання нашого розуму вийти за межі природного детермінізму? Чи є
смисл і мета змін, яких зазнає людина й суспільство впродовж історії? Що
таке історія? Чи можна виявити закономірності людського буття? Ці та
подібні до них питання мають межовий характер і є предметом
філософського аналізу. Відповіді на них закладають фундамент світогляду на
основі сучасних наукових здобутків й одночасно окреслюють перспективи
розвитку наукових досліджень. Локальні картини світу, вироблені окремими
галузями науки, в яких світ постає упорядкованим і доцільним, підкоряється
загальним законам, які досліджуються даною наукою, зрештою, утворюють
сукупність наукових уявлень про світ, що дозволяє виробити загальну
наукову картину світу. Мета загальної картини світу  упорядкування наших
запитань і відповідей щодо буття світу. Міркування про світ змінювалися
разом з самою людиною. Розпочинаються вони з теоретичного аналізу
основної пари онтологічних категорій – “буття – небуття”. У всій розмаїтості
світу довкола нас є й щось спільне, що об'єднує всі речі та процеси, навіть ті,
які, з першого погляду, видаються абсолютно відмінними. Хмара, камінь,
троянда, людська думка мають одну безумовну спільну властивість – вони є,
вони існують, мають певне буття. Саме цей факт дає нам підстави визначати
буття як найбільш загальну властивість усіх речей. Буття – це щось тотожне в
усіх відмінних речах і явищах. З погляду логіки поняття “буття” за обсягом
прямує до безкінечності (охоплює всі речі та явища в безкінечному Всесвіті),
а, згідно з логічним законом про обернений зв’язок між обсягом і змістом
поняття, за своїм змістом – до нуля, тобто буття є в усьому, а в бутті немає
нічого. Ці перші міркування викликають потребу осмислення поняття
“ніщо”. Діалектику буття та ніщо розкрив у своїй філософській системі
Геґель. Загалом, людина осмислює світ, висловлює думки про нього у
бінарних/протилежних категоріях “світло-темрява”, “добро-зло”, “краса-
потворність” тощо. Й одночасно з категорією буття постає питання про
“небуття”. Але якщо небуття об'єктивно не існує, то як же його мислити,
адже варто тільки зробити його об'єктом мислення, як воно відразу здобуває
деяке існування, стає своєрідним буттям? Звідси випливає проблема різних
смислів категорії небуття та механізмів його взаємодії з буттям. Ми кажемо,
що всі речі та явища у світі народжуються з небуття й ідуть у небуття. У
насінині якось дивовижно – “небуттєво” – присутнє майбутнє доросле
дерево. З іншого боку, якась подія вже минула, стала небуттям, але вона
продовжує впливати на сьогодення, ніби незримо присутня у ньому. Який же
онтологічний статус явищ майбутнього, яких ще немає, і явищ минулого,
яких уже нема? Ця проблема змусила вже Аристотеля звернутися до
розрізнення категорій буття потенційне та буття актуальне з усім непростим
спектром відносин між ними. Можливість і дійсність – ця пара категорій
зачіпає важливий аспект діалектики світового буття. Дійсність – це все те, що
нас оточує, те що вже існує, чи, як відзначав Геґель, це “наявне буття
об'єкта”. Можна сказати, що це актуальне буття. Можливість же – це
потенційне буття, тобто щось ще не реалізоване, не здійснене. Це певна
тенденція розвитку, що може реалізуватись, а може й не реалізуватись.
Можливість і дійсність взаємозалежні. З одного боку, дійсність містить у собі
найрізноманітніші можливості розвитку того чи того процесу, його
потенційне майбутнє. З іншого боку, сама дійсність  результат реалізації
однієї з можливостей. Кількісна оцінка можливості здійснення випадкових
подій пов'язана з категорією імовірності як своєрідної міри 4 можливості,
коли ми можемо говорити про настання тієї чи тієї події та форми її прояву з
певною часткою ймовірності.
2.Онтологічний дуалізм. Р. Декарт.

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму.

В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення.
Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно
самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку,
субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для
свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне
тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу
субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два
незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає
його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2
субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання
світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і
можливість пізнання навколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто

виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно
існують в розумі.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне
вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і
робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє правило –
мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш
простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших.
Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і ретельність
дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні

начала філософії будуть знайдені.

Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в

глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога,
аксіоми математики тощо.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких

є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його
критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був
засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання,
згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не
емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання,
його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці
ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його
ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона
заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.
Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом
знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи
відчуттів.

3.Плюралізм буття в сучасній філософії.

Філософський плюралізм виявляється в обґрунтуванні тим чи іншим

мислителем сутності розвитку філософії. У Гегеля, наприклад, цей
розвиток пов'язується з конкретною історичною епохою, з її
економічними, культурними, релігійними та іншими характеристиками,
а розвиток філософії є не тільки внутрішньою логікою розвитку
абсолютної ідеї, але й залежністю від соціальної реальності.

Філософські системи - це історичні утворення, «духовні квінтесенції

епохи». Кожний філософ - син свого часу. Але якщо кожна епоха
породжує певний тип філософії, то при розгляді відмінностей історичних
епох, цивілізацій, культур, національних особливостей напрошується
висновок про неминучість філософського плюралізму не тільки для
минулого людства, але й для сучасного і майбутнього.
У марксизмі проблема плюралізму набуває історико-матеріалістичного
вирішення Філософія як одна з форм суспільної свідомості, як духовне
утворення певною мірою залежить від особливостей суспільного буття,
різних факторів суспільного життя. Цей підхід було абсолютизовано у
радянській філософії, де всіляко відстоювався ідеологічний
патріотичний принцип і неминуче критикувався плюралізм
філософських підходів.

«Наш негативний досвід свідчить: філософію неможливо вловити і

визначити обхідним шляхом і в якості чогось іншого, ніж вона сама.
Вона вимагає, щоб ми дивились не вбік від неї, але здобували її з неї
самої. Вона сама є тільки тоді, коли ми філософствуємо. Філософія є
філософствування».

М. Гайдеггер

Протилежні погляди висловлюють представники екзистенційно-

персоналістського напряму, які виступають проти розуміння філософії
як відображення і вираження певних сторін абсолютної ідеї або
суспільного буття. Філософія, на їх думку, специфічна не своїм
предметом, а способом відношення людини до буття. Специфічність
філософії виявляється у перетворенні існуючої дійсності на проблему:
відбувається проблематизація дійсності й одночасно спроба її
депроблематизації, тобто вирішення цієї проблеми в мисленні. Отже,
сутність філософії утворює не якийсь особливий специфічний предмет
розгляду, а саме філософське мислення, філософствування, яке полягає в
прагненні особистості встановити згоду між собою і навколишнім
світом, тому філософія є формою її самореалізації. Народжена з почуття
незадоволення і занепокоєння, філософія є спробою зняти ці негативні
емоції. Кожна особистість створює свою філософську систему зі
специфічною проблематикою дослідження, вибором ідей, які виражають
в абстрактних термінах внутрішній стан особистості філософа, стилем,
способом викладення матеріалу. Звідси висновок: кожна філософська
система має цінність тільки для її творця і не може претендувати на
загальну значущість.

Незважаючи на ті чи інші відмінності вищезгаданих концепцій, в яких

характеризується природа і специфіка філософії, кожна з них містить
«раціональне зерно». їх відмінність не виключає і того загального
висновку, що основою філософського плюралізму є своєрідність
особистості мислителя, його індивідуальний характер, його
індивідуальний досвід, індивідуальне переживання, індивідуальні
здібності, індивідуальне оволодіння досягненнями культури своєї епохи,
свого народу.
Існування різноманітних філософських течій і напрямів зумовлено
філософськими традиціями, які показують, що, незважаючи на
відмінність епох, культур, державно-національних утворень та інших
факторів, філософська думка періодично повертається до однієї й тієї ж
проблематики і вирішує її згідно з запитами часу і вимогами культури
особистості.

«Філософія утворює свою власну реальність. Жодне з попередніх

філософських вчень не має переваг перед іншими... Історія філософії
підносить філософію до ідей, які утворюють духовний світ, єдино
істинний світ».

Ф. Бруннер

Для філософського процесу характерним є діалог поглядів, підходів. Цей

фактор не тільки обумовлює історико-філософський процес, закладає
основи для самоототожнення філософії, але й є основою філософського
плюралізму, тому що у процесі діалогу викристалізовується своєрідність
того чи іншого філософського вчення

4.Структура буття і її категоріальне вираження.

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти основні, найбільш важливі

й поширені.
І. Буття людини
У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського
буття форми:
· Предметно-практична діяльність.
Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою
задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ
серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого.
Немає тіла – немає і людини, не задоволені елементарні потреби – не може
існувати і зростати духовність.
· Практика соціального творення. Людина – істота суспільна. Неможливо
стати людиною поза соціальним оточенням. Прикладами прояву соціального
творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні
перебудови, законотворчі зусилля тощо.
· Самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ:
o пошуком ідеалів, що її приваблюють
 o прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе
та пізнає.
o постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму
себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б
жити.
Ці форми буття здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене
стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-
якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи
іншої у різних людей суттєво відрізняється.
II. Буття речей, процесів
Це буття ділиться на:
· першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття
природи як цілого;
· другу природу – буття речей та процесів, створених людиною.
Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу поза і
незалежно від існування людини, яка, однак, є частиною цього світу. Людина
суттєво змінює навколишню дійсність, створює "штучну природу",
сприятливу для задоволення потреб свого життя.
Але "штучна природа", задовольняючи потреби людини, одночасно
призводить до загрозливого стану щодо збереження "першої природи".
Оточуюче людину середовище створене біотою – біологічними організмами,
які живуть на Землі близько 4 млрд років. Біота – система життя – за 4 млрд
років навчилася регулювати стан навколишнього середовища, підтримуючи
кліматичні характеристики, температуру океану, склад поверхні вод, суші,
ґрунту.
Людство не винайшло нічого, що могло б замінити біоту як регулятора
навколишнього середовища. Але за час свого існування (відносно короткого)
воно вже знищило 70% природних екосистем, які здатні переробити всі
відходи людської діяльності.
Людство свого часу вибрало неправильний шлях – пішло на завоювання
природи. В доісторичні часи початок використання вогню, розвиток
підсічно-вогневого землеробства стало початком знищення природних
екосистем. Проте навіть у XVIII ст. людство знаходилося в гармонії з
природою. А в кінці XIX ст. почав спостерігатися дисбаланс між впливом
людини на навколишнє середовище і можливістю біоти реагувати на нього.
Сьогодні обсяг допустимого впливу на біосферу перевищено у 8–10 разів. У
навколишнє середовище викидаються тисячі тон речовин, яких у ньому
ніколи не існувало.
Пропонуються різні способи подолання кризи. Перший – "повернення в
печери", назад – до натурального природного життя. Зрозуміло, що цей
рецепт неприйнятний. Людство не умовиш позбутися цивілізації, всіх
здобутків, яких воно досягло.
Другий спосіб – ідея генетичних та інших змін самої людини, щоб
несприятливі фактори виявилися сприятливими.
Третій спосіб – створення нових, обережних і безвідходних технологій
III. Буття соціальне
Поділяється на:
· індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в
історичному процесі
· буття суспільства.
Найпершою умовою розуміння буття с вироблення категорії "усе". Якщо
дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідомо
де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою
поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо.
З іншого боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення
меж. "Усе" межує з "нічим", тому перші визначення буття йдуть через
зіставлення та використання саме цих категорій. .
Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули в
давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що
"все утворюється з води". Але натурфілософія пішла далі в розробленні
зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього" архе. Цим
самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале,
незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих
часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів
його з'явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях
Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий
обіг поняття буття: "Те, що висловлюється та мислиться. повинно бути
сущим, бо ж є буття, а ніщо не є. . . " За Парменідом, ніщо неможливо
помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у
ранг буття (принаймні - буття у думці). Звідси випливають тези філософа:
· саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне
· Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного
бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання
 · розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням.
· думка про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку
підхопили Демокріт. Платон, Анаксагор, Аристотель а далі вона стала
загальновизнаною у добу Середньовіччя.
Найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці
концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння
буття і донині.
За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у
вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне.
Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до
Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня.
Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі,
скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей.
За Аристотелем, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей вимагає
дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Зазначений
підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж
платонівська концепція.
Протилежну позицію у трактуванні буття займав Геракліт. Першооснову
світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його
формулі "panta rhei" "все тече". На відміну від перших натурфілософів, які
відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність.
Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість
вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.
У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне
буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний,
всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але
парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що
самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та
через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на
самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні
ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із
собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття
як причетності, було введене розмежування понять субстанція та
субсистенція:
Парменід: справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що
спостерігаються у світі є оманою.
субсистенція - це те буття, яке для свого існування не потребує нічого,
тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій
зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності
загальних та індивідуальних особливостей.
Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває
антропоморфних та ціннісних забарвлень.
Тема 3. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ.
1. Наукові погляди на природу людини: антропологічні,
соціологічні, психологічні теорії. Межі науки у вивченні
людини.

Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю

філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює
світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Людина - альфа і
омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури
(осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації)
навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної
інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як
стверджував Кант, зводяться до одного: "Що є людина?". Не одне
тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи
різноманітні бачення "проблеми людини", оформлюючи результати своїх
старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність
людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності знань
про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву "антропологія".

Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos - вчення) - сукупність

наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних
етапах розвитку.

Як зазначав французький філософ Нікола Мальбранш (1638-1715), "серед

всіх людських наук наука про людину найбільш гідна уваги". Сучасна
антропологія охоплює все людинознавство - сукупність наукових дисциплін
(їх зараз нараховують понад 100), що комплексно вивчають людину
(людство) на всіх історичних етапах її розвитку. З огляду на це
виокремлюють історичну антропологію, фізичну (біологічну) антропологію,
культурну (соціальну) антропологію, психокультурну антропологію,
антропологічну лінгвістику тощо. Межі між цими науками про людину
поступово розмиваються, все помітнішою стає тенденція взаємопроникнення
методів природознавства і наук про людину. У цьому процесі сформувався
загальнонауковий принцип антропологізм - концепція, згідно з якою поняття
"людина" є наріжною світоглядною категорією, що визначає всю систему
уявлень про буття, обов'язок, свободу.

Сучасна філософія і наука широко використовують такі терміни, як

"антропоцентризм", "антропний підхід", "людський вимір", "людський
фактор" тощо. Однак, попри досягнення людинознавства, і на сьогодні
зберігає свою актуальність міркування російського філософа М. Бердяєва про
те, що людина - "загадка в світі і най велич ніша, мабуть, загадка". Одним із
складових цієї загадки є питання про походження людини: як і коли виникає
людина; як виникає те, що істотно відрізняє людину від інших істот, -
свідомість. Понад 2,5 тис. років вчені шукають відповіді на це питання. Деякі
з них (наприклад, Е. Раймон-Дюбуа) вважають неможливим здобуття
достовірних знань про генезу людства. На думку англійського професора Д.
Роуленда, "поява життя із неживого, виникнення свідомості із середовища,
якому вона не притаманна, виокремлення з нелюдського світу людських
істот і всі інші загадки, подібні цій, є проблемами, з якими наука намагається
взагалі не мати справи, тому що вони перебувають поза її межами". Такий
погляд, однак, не є основним. У філософському знанні помітне місце займає
гіпотеза, за якою властивість "життя" притаманна природі. У людині ця
властивість розвинена найпомітніше.

За натуралістичною версією походження людини (крім неї, відомі також

еволюційна, релігійна, космологічна та ін.), яка ґрунтується на даних
антропології та археології, сучасний тип людини утворився в процесі
тривалої еволюції людиноподібних істот - рамепітеків, які з'явилися
приблизно 14-15 млн років тому. У процесі природного відбору, дії закону
спадковості рамапітек розвивався послідовно у австралопітека, пітекантропа,
синантропа, неандертальця, кроманьйонця, а приблизно 40-35 тис. років тому
завершив свою еволюцію "людиною розумною" (homo sapiens). Основними
ознаками, що виокремили людину з проміжних видів, є насамперед наявність
розуму, свідомості і мови (другої сигнальної системи), здатність до
цілеспрямованої діяльності, а також інші символоутворювальні можливості,
завдяки яким люди не тільки почали обмінюватися доцільною інформацією,
а й передавати своїм нащадкам здобутий досвід, знання, звички. Важливим
чинником культивування людського роду став соціальний характер життя
перших людських істот. Розумність, мова, соціальність, цілеспрямована
діяльність, насамперед трудова, - основні якісні характеристики людини.
Сучасна антропологія критично ставиться до тези, відповідно до якої саме
трудова діяльність стала вирішальною умовою становлення homo - "праця
утворила людину". Виявлено, що "людина вміла" (homo habilis), яка ще
істотно не відрізнялася від приматів, вже виготовляла примітивні знаряддя
праці з допомогою інших предметів, які також слугували їй за знаряддя.
Інстинктивна трудова діяльність цих істот ще не супроводжувалася чітко
вираженою свідомістю, наявністю мови. Стверджується також, що головною
умовою виникнення людського роду був поступовий перехід від первісних
(стадних) до спільних (соціальних) форм організації життя.

Одним із основних у філософській антропології є питання про природу і

сутність людини, які іноді невиправдано ототожнюють. Людина як
біосоціальна істота є складною єдністю тілесного (природного) і духовного
(соціального, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала
дає підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина -
високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю - соціальне
утворення. У цій подвійності все важливе - і тілесне, і духовне (соціальне).
Стосовно природності людини К. Маркс зазначав: "Людина є безпосередньо
природною істотою. Як природна істота, до того ж жива природна істота,
вона наділена природними силами, життєвими силами..., ці сили існують у
ній у вигляді задатків і здібностей, у вигляді нахилів...". Однак людина якісно
відрізняється від інших природних істот своєю специфічною соціальністю.
Завдяки наявності таких соціальних якостей, як свідомість, мислення,
здатність до перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина
існує і діє не як природна, а як суспільна істота. Соціальне стає її глибинною
сутністю, воно істотно впливає на зміст природної, психічної структури
людини. Існує думка, що усі притаманні їй найвищі психічні функції
інтеріоризовані (заглиблені, внутрішні), однак впливають на відносини
соціального порядку, основу соціальної структури особи.

2. Проблема сутності і існування людини. Екзистенціяльні і історичні

дихотомії людини.

Філософія сьогодні є засобом критичного аналізу, усвідомлення

найзначніших, універсальних процесів і проблем, від яких залежить розвиток
сучасної цивілізації. Все більшого значення в осмисленні світу набуває
принцип єдності протилежностей, їх гармонійного поєднання для
усвідомлення загальнолюдських інтересів і цінностей, для відвернення
загрози самознищення людства, для збереження життя на планеті.
Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в
існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше,
суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об'єктивні тенденції
розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні
проблеми і т.д. Тому основне завдання сучасної філософії — вивчення
глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її
сферами (наука, технологія, політика, мораль та ін.) в усьому їх різнобарв'ї та
суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі
широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми
життя і, особливо, проблему людини.
Сучасна філософія характеризується наявністю великої кількості
різноманітних напрямків та шкіл зі своїми специфічними ідеями,
принципами, підходами до реалій життя.
Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком
сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли з'явилися "некласичні" форми
філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку XX ст.
Сучасний стан розвитку філософії є спадщиною критичного переосмислення
класичної буржуазної філософії і філософії марксизму.
Поняття філософського екзистенціалізму
Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна
філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності
людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в
світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і
втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну
та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що
вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства,
пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань.
Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.
Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена K'єpкeгopa (1813—1855), який
першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що
поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та
розвиток екзистенціалізму також "філософія життя" і особливо
феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938).
Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же
час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного
світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом
трансформувалась у теорію екзистенціалізму.
У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної
думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної
течії є: в Німеччині — Мартін Гайдеггер (1889— 1976), Карл Ясперс (1883—
1969); у Франції — Жан-Поль Сартр (1905—1980), Альбер Камю (1913—
1960), Габріель Марсель (1889—1973), Моріс Мерло-Понті (1908—1961),
Сімома де Бовуар (1915—1986); в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гасет (1883—
1955); в Італії — Нікколо Аббаньяно (1901— 1977); а також Леопольд Сенгор
(1906) в Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення,
поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карибського моря.
Послідовники екзистенціалізму є також у США (У. Баррет), в Японії (Нісіда,
Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль
Юсеф аль-Хадж) та ін.
Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які
спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що
катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість,
кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про
природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної
смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили
спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу
моралі, релігії, мистецтва.
В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та
вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі,
мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих
питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна
істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації,
проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті
людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.
3. Самоцінність людського життя. Сенс життя.

Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її

природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-
давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У
чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і
смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як
намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення.
Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про
скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає
не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого)
жити.

Отже, в чому полягає сенс життя?

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини

співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим
благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у
своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом,
Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина

завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна
ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності.
Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя,
життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм
покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє
покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого
призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з
конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя:
гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм,
перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають

насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому
обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і
насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи
релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до
щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий
егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої
головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до
вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим
самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів
інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на
утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв
природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм,

песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть
самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і
егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і
самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського
буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення

проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта
характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя
і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у
Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а
вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у
Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям
повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк,
безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям

заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона
служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя
прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе.
Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати
їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху
існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя
перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути
ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не
пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях
фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і
релігійного фанатизму).

3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як

"життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур.
Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям,
отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність
епікурейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від ситуації, за
якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по

собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися із

вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність
власного існування в усіх його проявах - від радощів, злетів і перемог до
падіння, відчаю і страждань. Разом з тим епікурейське ставлення до життя,
якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, утверджує в людині
егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати відчуття його
повноцінності.

Об'єктивна логіка розвитку майбутньої цивілізації передбачає подальший

соціальний, духовний прогрес людини, утвердження більш гідного людини
гуманного смислу буття. Німецько-французький мислитель Альберт
Швейцер (1875-1965) неодноразово наголошував: "Завдання сучасників -
досягти справжньої доброти, жити у злагоді із самим собою. Тільки перемога
гуманного світогляду над антигуманним дасть нам можливість з надією
дивитися в майбутнє".

4.Іманентність і трансцендентність людини.

Близька до цього і інша важлива антиномія про іманентності і

трансцендентності. З одного боку, ми стверджуємо, що Бог трансцендентний
і нескінченно далекий від створених Їм світів. З іншого боку, ми називаємо
Бога іманентною, тобто гранично близьким до всього і пронизує всі в Його
світі. Дві ці концепції про Бога повністю суперечать одна одній, створюючи
труднощі в нашому сприйнятті і розумінні Бога.

Цей парадокс дуже близький до парадоксу рабі Нахмана. Якщо ми говоримо,

що Бог не є в «вільному просторі» (яке містить в собі весь створений світ),
тоді ми повинні сказати, що Його немає і в самому творінні, і тоді Він
абсолютно відсторонений і трансцендентний. А якщо ми скажемо, що Бог
присутній в «вільному просторі», тоді ми можемо сказати, що Він
іманентний. Парадокс рабі Нахмана проливає нове світло на цю добре відому
проблему.

Але, крім того, парадокс рабі Нахмана включає і парадокс всезнання і

свободи волі. Пояснює раби Меїр-Симха hакоhен з Двінська (1843-1926):
людина тому володіє свободою волі, що Бог видалив Своє знання з
майбутнього. При цьому Він поводиться так, ніби не знає, який вибір ми
зробимо в майбутньому.

Багато в чому це скорочення знання Всевишнього про майбутнє схоже з

скороченням для звільнення простору Творіння, тому парадокс рабі Нахмана
охоплює і цей випадок. З одного боку, ми не можемо сказати, що Бог дійсно
не знає майбутнього, і повинні визнати, що Його знання там існує. З іншого
ж боку, той факт, що ми наділені свободою волі, має на увазі відсутність
знання Бога про майбутнє. І тут, як і в випадку з «вільним простором», ми
повинні сказати, що знання Бога про майбутнє (яке, як зазначає Рамбам,
нерозривно пов'язане з Його сутністю) одночасно і існує і не існує. Ми тут
спостерігаємо глибоку паралель з парадоксом рабі Нахмана.

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ ОСОБИ.

1. Особа у філософських концепціях сучасності.

Історично індивідуалізм виник в класовому суспільстві, долаючи норми

родової спільності і перетворюючи людину в самомету розвитку. В
такому розумінні індивідуалізм став протилежністю колективізму. Значно
змістовніше інше поняття індивідуальність, що означає унікальність і
неповторність людини в усьому багатстві її особистих якостей і
властивостей. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід,
потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна спільність.
Людина ніби вбирає в себе всю багатоманітність соціальних зв'язків і
відносин. Суть особливої особи становить не її борода, ні її кров, не її
абстрактна фізична природа, а її соціальна якість. Властивості особи не
зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значніша, чим
більше в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей.
Індивідуальні особливості і властивості особи — це не одне і теж, що
особисті властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його
як особу.
Народжуючись всі діти не тільки різні, але й унікальні, хоча уже наукою
доведено, що можна одержати генетичні копії - двійників людини.
Проблема особистості стає фундаментальною не тільки в філософії, а й в
психології, соціології. Антропоцентрична система поглядів стає настільки
сильною, що природознавчі і гуманітарні знання і дослідження
зосереджуються навколо проблем походження, природи і змісту
людського буття. Філософ Фрідріх Ніцше розглядає людину як
біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші
форми пристосування до дійсності, до життя.
Людина - це, насамперед, тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим
елементом якої є інтелект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це
потрібно для задоволення практичних потреб. Тому-то все пізнання -
ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, - неістинне. Культуру,
мораль, соціалістичні рухи, прогрес тощо, Фрідріх Ніцше називає
суспільними химерами, що потрібно побороти, подолати, щоб
наблизитись до істинного життя. Це може здійснити людина майбутнього
- надлюдина, одержима волею до влади. Надлюдина, в розумінні
філософа, це жадоба до життя, прагнення до свободи. Надлюдини ще
немає. її треба виховати, розпочинаючи з виховання волі.
Не всі люди мають однакову спрямованість волі, тягу до свободи. У
слабких вона закінчується свободою, у більш сильних - постає як воля
великої влади чи воля до справедливості, у найсильніших - любов до
людства. Людина сама може розірвати відчужені форми культури, моралі,
соціальності, міркує Фрідріх Ніцше, потрібно лише розбудити її волю,
фактором чого є мистецтво. Саме мистецтво стимулює всі почуття,
піднімає самопочуття, жадобу до життя, підштовхує людину до
розірвання кайданів відчуження.
Концепцію особи створив російський філософ Володимир Соловйов. її
суть в тому, що людина вважається містком, що зв'язує божественний і
природний світи. Такий статус має людина завдяки її моральності.
Природа людини подвійна. З одного боку, людина прагне до позитивної
свободи, з другого, - перебуває у світі марно-ти-марнот. Людина може
реалізувати свободу, по-перше, в благородному акті любові до Бога,
природи, іншої людини і, по-друге, в самостійній моральній поведінці.
Саме тут Володимир Соловйов поєднує платонічну любов і категоричний
моральний імператив Еммануїла Канта. Де ж і на яких засадах можливі
такі шляхи реалізації свободи особи? На думку Еммануїла Канта, на
засадах формування боголюдства під егідою християнства. Саме Христос
є та особа, що засвідчує і гарантує перемогу добра в світі.
Своєрідною релігієзацією проблеми особи позначена також творчість
видатного французького вченого і філософа П'єра Тейяр де Шардена, який
дістав блискучу філософську освіту. Жив у Китаї, працював в Парижі й
Нью-Йорку, знав кілька мов, обізнаний з фундаментальними надбаннями
філософської культури людства. Людину розглядав як запланований
«зверху» наслідок еволюції Космосу, в якому, безумовно, живе й діє вище
духовне начало, своєрідний духовний центр Універсуму - пункт Омега.
Людина концентрує енергію космосу. В ній еволюція усвідомлює сама
себе. Більш того, з виникненням людини еволюція універсуму
розгортається як свідома діяльність людей. Перетворюючи матерію,
людина включається в творчість еволюції й несе за неї відповідальність.
На думку філософа, в людському бутті еволюції виникають
фундаментальні суперечності між безсмертям життя та смертністю
конкретної людини.
Всі соціальні інститути, окрім релігії, не можуть вирішити суперечність.
Тільки релігія, єднаючи людей в одне ціле і наближаючи їх до розуміння
пункту Омега, спроможна забезпечити дальший розвиток еволюції,
єднання душ після завершення історії в Космічному Хресті. Історія
людства - це шалений плин еволюції, де взаємопереплетені «град Божий»
та «град Земний». Релігія має дати людям високу моральність, поєднати їх
засадами гуманізму. З такою метою мислитель пропонує поєднати зусилля
науки та релігії і вбачає панацею від всіх лих сучасності.
Філософську концепцію особистості Хосе Ортега-і-Гассет починає
формулювати, виходячи з факту існування масового суспільства і масової
культури. На думку філософа, саме масове суспільство і перетворює особу
на знеособленого (усередненого) індивіда, світосприйняття та поведінка
якого повністю визначаються зовнішніми факторами. Людина масового
суспільства одночасно є і «все», і «ніщо».
Стандартизація життя нівелює індивідуальність. Техніка та технологія
дають змогу людині творити будь-що, проте, будучи знеособленою
істотою, людина творить не знаючи що. В ХХст. ці передумови
надзвичайно сприятливі для тоталітарних режимів, звідки беруть витоки
всі соціальні колізії. Загрозу масовізації суспільства й особи може
відвести духовна еліта, а засіб здобуття суспільної єдності та ліквідації
відчуження філософ вбачає в культурних цінностях.
Важливе місце в системі знань про особу займає теорія соціальних ролей
Толкотта Парсонса. Спираючись на праці Макса Вебера, Еміля
Дюркгейма, Вільфредо Парето, а також використовуючи сучасні системи
та кібернетичні символіко семіотичні уявлення, Толкотт Парсонс
переконує у необхідності створення загальної аналітичної логіко-
дедуктивної теорії людських дій. Особистість у кожній системі відносин
виконує певну функцію чи роль (батька, керівника, товариша та ін.).
Кожна з ролей потребує спеціальної поведінки, знання правил та норм.
Така теорія не позбавляє особистість її індивідуальності: за сукупністю
ролей зберігається складне, особисте, захищене від влади соціуму Я.
Теорія ролей вирішує суперечності між особистістю і суспільством, тому
що людина існує як індивідуальність і проявляє себе у сукупності тільки
їй притаманних ролей, що створює суспільній системі необхідні стимули
до розвитку.
Певну роль у розумінні суті взаємозв'язків особистості і суспільства має
теорія соціальної мобільності і стратифікації, запропонована
американським соціологом Питиримом Сорокіним. За теорією соціальної
мобільності особистість водночас перебуває у кількох суспільних
системах: конгломератах (натовпі), верствах (фахівці, політики) та
інститутах (політичні партії, церква). У кожній спільності становище
особистості визначається кількома диспозиціями: бідний - заможний,
гарний фахівець - поганий фахівець. Якщо особистість завжди дбає про
перехід у іншу, більш вищу для себе категорію, то для суспільної системи,
навпаки, характерним є зберігання себе у незмінному вигляді і
запобігання прагненню людини.
Постійний опір системи викликає соціальні конфлікти. Щоб запобігти
виникнення проблем, соціальна система повинна мати певні засоби, що
надають можливість особистості піднятися до верхів соціальної
спільності. Цю роль можуть виконувати вигідні умови здобуття освіти,
шлюбу та ін. Але у такій концепції менше звертається уваги на внутрішній
світ людини.
На Заході існують також прикладні теорії, що пояснюють і показують, як
треба жити у суспільстві, щоб досягнути успіху і зберегти свою
індивідуальність (Дейл Карнегі, Ерік Берн та ін.). За концепціями Я
людини, її внутрішній світ є надзвичайно особистим, інтимним. У соціумі
особистість повинна тільки функціонувати, робити те, що потрібно,
водночас не завдаючи шкоди собі як індивідуальності.
Суперечності існування людини у сучасному раціоналізованому
суспільстві знайшли відображення в творах соціолога Макса Вебера. У
його теоріях показано, що людина у своєму житті виконує дві протилежні
функції: як фахівець, людина є підлеглою системі, де працює, стає її
гвинтиком і тим самим розчиняється в системі, комплексі. Але як
особистість людина повинна запобігати впливу підкоряючих факторів
соціуму. Тільки особистість з її системою нераціональних і неформальних
цінностей здатна стати силою, що обмежує уніфікацію, універсалізацію і
бюрократизацію в житті суспільства. Вихід з такого становища Макс
Вебер бачить тільки в посиленні відокремлення людини, її внутрішнього
світу, що саме і здатне зберегти власну індивідуальність.
Теорії, що містять усвідомлення суперечностей індивідуальності і
соціуму, дуже поширені в сучасній філософії. В протилежність поняттю
індивідуальність появились поняття масове суспільство, масова культура,
людина - маси. Відомі філософи Микола Бердяєв, Хосе Ортега-і-Гассет
присвячують спеціальні праці проблемі людини і маси. У них робиться
висновок, що в сучасних умовах переважає людина маси, якій притаманні
уніфіковані потреби, цінності, ідеали. Суспільство ж втрачає основне
джерело розвитку - творчу особистість, прогрес суспільства - під
загрозою. Впливовими і досі в сучасній антропології залишаються теорії
фрейдизму і неофрейдизму.
Завдяки дослідженням Зігмунда Фрейда вдалося з'ясувати коріння
внутрішніх і соціальних проблем людини, які закладаються ще в
дитинстві і суттєво впливають на дальше життя особи. Зігмунд Фрейд
запропонував структуру людини, яка складається з трьох основних
компонентів: Воно, Я, Над Я, дає розгорнуту характеристику
безсвідомого, підсвідомого і свідомого в людині, а також розробив
принципи і практичні методи психоаналізу, як засобу психотерапевтичної
допомоги людині у вирішені її особистих і соціальних проблем.
Цікавою і змістовною є концепція людини неофрейдиста Еріха Фромма. У
своїй теорії Еріх Фромм виходить з тези про суперечності індивіда і
соціуму. Людина жива соціобіологічна істота. Але дії людини
визначаються не інстинктами, а здебільшого потребами і цінностями
культурного світу. Еріх Фромм погоджується з класичним фрейдизмом у
тому, що амбівалентні потяги людини до любові і агресії є глибинними
мотивами поведінки індивіда, а їх джерело - бажання людини знайти себе,
своє Я. Але суспільство, з його загальними вимогами, зовсім не сприяє
реалізації глибинних потреб людини, а, навпаки, деформує їх. Для
визначення ситуації Еріх Фромм активно використовує поняття
соціального характеру як засобу, що зв'язує психіку людини і соціальну
систему, вивчає основні тенденції розвитку культури з її духовними і
матеріальними цінностями.
наукову обмеженість. Цю функцію й виконує соціальна філософія, що
відкидає терміни реакційність, містика, мракобісництво тощо, шанобливо
підходить до будь-якого самостійного руху філософської думки,
намагається проникнути в її сут відкидає кон'юнктурні нашарування,
знаходить дотичні лінії для характеристики проблеми.
Еволюція уявлень стосовно суті особистості в сучасній філософії пройшла
складні етапи розвитку: від абсолютизації індивідуальності до виявлення
її соціального значення і тих напрямків діяльності і буття, що найбільш
відповідають суті людини як одночасно особистої і соціальної істоти.
Сучасна філософія виходить з того, що проблема особистості -
міждисциплінарна проблема: філософія людини синтезує різні аспекти
вивчення взаємодії особистості і суспільства. Особистість - якість,
притаманна людині, формується в процесі соціалізації. Людина приречена
стати особистістю. Людина - це єдність соціального і індивідуального
статусу людини.
Всі люди унікальні і неповторні і разом з тим мають загальнолюдські
характеристики. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення
до життя, світогляд, потреби, мета кожної людини врахувати неможливо.
Одна людина висока, інша - низька; одна - кучерява, інша -сива. Одна -
темпераментна, інша - флегматична. Всі ці ознаки характерні для кожної
людини і не можна ними нехтувати. Разом з тим у багатьох людей є багато
соціально-спільного, тобто такого, що має суттєве значення для
суспільства. Саме воно й постає як основа типізації особистості, розгляд
якої дає змогу проникнути ще в один канал дивовижної єдності
суспільства.
Одна з перших типізацій особистості здійснена на основі тотожності
характеру, темпераменту людей, її джерела - в творах з медицини, що
належать Гіппократу. Пізніше ці ж ідеї розвивав німецький філософ
Іммануїл Кант, які поділяв і науково обґрунтовував Іван Павлов. В
сучасних умовах типізацію особистості на основі особливостей психічної
діяльності людей (темпу, швидкості, ритму, інтенсивності психічних
процесів) обстоював відомий психолог Борис Теплов.
За параметрами психіки прийнято виділяти чотири головні типи
особистості: сангвінічний - висока нервово-психічна активність,
різноманітність та багатство міміки, емоційна вразливість і виразність,
мобільність тощо; холеричний - надзвичайно висока нервово-психічна
активність і енергійність дій, різкість і стрімкість рухів, висока
імпульсивність, яскравий вираз емоційних переживань, певна
неврівноваженість, нестриманість, запальність; меланхолічний -
стриманість та приглушеність моторики, значна емоційна реактивність,
глибина та стійкість почуттів при слабкому зовнішньому їх виразі;
флегматичний - низький рівень активності поведінки й стриманість,
повільність дій, спокійність міміки, мови, постійність та глибина почуттів
і настрою.
На сучасному рівні розвитку науки, особливо психології, неможливо
провести більш-менш визначені межі основних типів нервової системи.
Тому більш поширеною є типізація особистості за такими ж ознаками на
інтровертів (звернених на себе) та екстравертів (звернених на зовнішній
світ).
Цікаву типізацію особистостей запропонував у 70-х роках психолог Борис
Додонов. Взявши за основу типізації головний вид діяльності людини, від
якої вона отримує максимальне задоволення, вчений виділив такі типи
особистості: альтруїсти (одержують задоволення від допомоги іншим);
практичний тип (максимум задоволення від продуктивно-корисної праці);
гностичний тип (задоволення в пізнанні, науці, спостереженні).
Приблизно таку саму типізацію особистості пропонує психолог Євген
Шаров. Досліджуючи особливості життя та навчання студентів, він
виділив такі типи особистості: гедоніст - головний принцип життя -
отримання задоволення; діловий тип; інтелектуал.
Філософія враховує типи особи, проте, не зупиняється на жодній з них чи
їх сукупності, формує свій власний підхід, що ґрунтується на таких
критеріальних основах, як ставлення людини до власності та влади, місце
та роль людини в системі соціальних, насамперед матеріальних відносин,
діяльна участь у громадському житті суспільства тощо. За такими
критеріями особа постає як представник тієї чи іншої соціальної
спільності й, насамперед, як повноважний представник суспільного класу,
нації, народності.
 Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетар - це своєрідні
соціальні типи особи, уособлюють всі характерні ознаки класу, поділяють
його історичну долю, живуть і виражають його потреби, страждання,
надії. Індивід з молоком матері засвоює національну самосвідомість,
психологію, характер. Все це реалізується в соціальних діях, що є
яскравим свідченням величі або падіння особи за тих чи інших соціально-
історичних умов.
Звичайно, навіть у межах класу особи не досягають повної тотожності,
відрізняються за рівнем свідомості, характером та спрямованістю
діяльності, її соціально-значущими здобутками чи втратами. Об'єктивна
належність особи до того чи іншого типу може бути порушена
суб'єктивно.
Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити
перехід особи з одного соціального типу до іншого. Людина - це не
пасивний продукт обставин, а суб'єкт своєї життєдіяльності, народжується
й живе в історично сформованому середовищі, за умов історичної
необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє
ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі,
культури, зрештою, до самої себе. Саме людина приймає остаточне
рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об'єктивних
обставин її існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі.
Рішення може бути вірним, невірним або суперечливим.
Дії особи мають також різний ступінь адекватності щодо об'єктивного
плину історичної необхідності. Це позначається на суспільному визнанні
особи. І хоч безпомилкове суспільне визнання має суперечливий,
історично зумовлений характер, філософія поділяє особи різного
соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту тощо
на три відносно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну особу.
Усі тини особи живуть і діють у певному історичному середовищі, їх
творчість має соціальне (й природно) детермінований характер, зумовлена
економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками.
2. Особа і особистість в українському гуманітарному дискурсові.

Сучасні праці з гуманітаристики дають право стверджувати, що на сьогодні

ми не маємо єдиної дефініції поняття «ідентичність». Натомість
спостерігається багатогранне осмислення ідентичності особистості, нації.
Різним аспектам проблеми формування ідентичності особистості присвятили
свої праці філософи (В. Абушенко, Г. Гачев, П. Рикер, Ю. Хабермас, Н.
Хамітов, Д. Чижевський та ін.), антрополог К. Леві– Стросс, історики (М.
Грушевський, І. Огієнко, М. Попович), мовознавці (Є. Тарасов, С. Тер-
Мінасова, Н. Уфімцева), соціологи (П. Сорокін, А. Согомонов), психологи (З.
Фрейд, Е. Еріксон, О. Леонтьєв, М. Сєров, Е. Холл, Г. Хофстед) та ін.
Актуальність дослідження зумовлена функцією ідентичності, адже вона є
інструментом, який сприяє формуванню власної точки зору щодо історичних
подій, розумінню життєвої позиції інших спільнот. Усе це зумовлює мету
розвідки – з’ясувати аспекти, які перебувають у полі зору вчених щодо
розуміння сутності ідентичності; на основі поглядів науковців запропонувати
власну дефініцію базового поняття. Дослідження феномену ідентичності
особистості в психології пов’язують з такими іменами, як З. Фрейд [7] та К.
Ясперс [8]. Проблема ідентичності розроблялась також Е. Еріксоном [1], Дж.
Марсія[9], А. Ватерманом [10] та іншими ученими, які вивчали її в межах
психодинамічного підходу. Е. Еріксона вважають засновником теорії
ідентичності. Яскраво і детально розкрито ідентичність у його працях
«Дитинство та суспільство”, «Іденичність, юність і криза». На рівні індивіда
ідентичність розуміється як «усвідомлення людиною власної певної
незмінної даності, своєї фізичної зовнішності, темпераменту, View metadata,
citation and similar papers at core.ac.uk brought to you by CORE provided by
Scientific Developments of Graduate Students задатків тощо – тобто як
протяжність у часі» [1]. На особистісному рівні «ідентичність розглядається
як відчуття людиною власної неповторності, унікальності свого життєвого
досвіду, що задає певну тотожність самому собі» [1]. Е. Еріксон висловлює
переконання, що ідентичність формується протягом дитинства, внаслідок
послідовної ідентифікації з дорослими, які є необхідною базою розвитку
соціальної ідентичності в підлітковому віці. Індивід намагається виробити
єдину картину світосприйняття, в якій усі цінності й оцінки повинні бути
поєднані між собою. У ранній юності індивід прагне до переоцінки самого
себе стосовно близьких людей та суспільства в цілому - у фізичному,
соціальному та емоціональному планах. Він завзято працює, для того щоб
виявити різні грані своєї Я-концепції і стати, нарешті, самим собою, бо всі
попередні способи самовизначення здаються йому непридатними. За словами
Еріксона на це впливають «конституційні задатки, базові потреби, здібності,
значущі ідентифікації, ефективні захисти, успішні сублімації та постійні
ролі» [1]. Згідно з Е. Еріксоном, про почуття ідентичності свідчать три
ознаки: 1) відчуття внутрішньої тотожності та інтегрованості у часі (дії у
минулому та сподівання на майбутнє сприймаються як такі, що тісно
пов’язані з сьогоденням); 2) відчуття внутрішньої тотожності та
інтегрованості у просторі (індивід, незалежно від місця знаходження,
сприймає себе як цілісність, а власні дії та рішення розглядає не як випадкові
або кимось нав’язані, а як внутрішньо зумовлені); 3) ідентичність
переживається серед значущих інших (взаємостосунки та ролі допомагають
людині підтримувати й розвивати відчуття ідентичності) [2]. Таким чином
функцію ідентичності Е. Еріксон бачив у можливості відрізняти себе від
світу інших, відображати внутрішнє прийняття людиною соціальних ідеалів
та норм. Таку структуру Е. Еріксон назвав соціальною ідентичністю.

3. Свобода - сутність, прагнення і право особи (В.І.Шинкарук).

"Соціальною функцією світогляду як форми суспільної самосвідомості
людини є світоперетворення, духовне освоєння світу, долання його
зовнішньої чужості і перетворення на світ реалізації людських потреб та
інтересів, сподівань і надій, вищих цілей та ідеалів. У цьому плані світогляд є
способом практично-духовного освоєння світу.

Освоєння людиною світу здійснюється у трьох основних формах: 1) у формі

матеріальної практики – освоєння зовнішньої щодо людини природної
дійсності через її практичне перетворення і пристосування для задоволення
суспільних потреб; 2) у формі пізнання (теоретичне освоєння) – створення
системи об‘єктивування у слові, у мові знань, побудова теоретичної "моделі
світу" і 3) у формі духовного перетворення (практично-духовне освоєння) –
створення образів й уявлень, в яких зовнішня чужість і ворожість до людини
ще неосвоєного нею зовнішнього світу долаються духовно – шляхом
створення "моделі" істинно людського світу, адекватного людським вищим
бажанням і потребам.

Практично-духовне освоєння світу у світогляді здійснюється через його

подвоєння – світу, в якому здійснюється безпосередня життєдіяльність, світу
"наявного буття" протиставляється світ реалізації вищих цінностей життя,
світ "сутнісного буття". Ясна річ, що у різні історичні епохи уявлення про ці
світи мали різний соціокультурний зміст... Найважливішою особливістю
світоглядної свідомості є те, що в ній світ "сутнісного буття", хоча він
безпосередньо і не даний, сприймається і переживається як безумовно
істинний і більш істинний та дійсний, аніж безпосередньо даний світ
"наявного буття". Світоглядна свідомість тут являє свою – унікальну
здатність сприймати і переживати уявлюване як дійсне, минуле і майбутнє як
сучасне...

Людина здатна у своїй свідомості виносити себе і робити "проекції свого

буття" в просторові та часові параметри і горизонти, які далеко виходять за
межі її безпосереднього просторово-часового буття, і сприймати їх як
чуттєво даний світ. Саме завдяки здатності відокремлювати себе від своєї
безпосередньої життєдіяльності, "виходити" за обшири конкретного
просторово-часового буття цієї життєдіяльності, "повертатися" у минуле і
"виходити" у майбутнє, відкривати для себе нові можливості і ставити себе у
різноманітні обставини, людина здатна жити духовним життям". Середина
1970-х

"Духовне життя неможливе без задоволення духовних почуттів.

Незадоволеність чи задоволеність тут виступає у вигляді емоційного
переживання – страждання чи радощів, горя чи захвату, гордості чи мук
совісті тощо. Емоції надають предметам почуттів, навіть їхнім ідеалізованим
і символізованим образам, значення предметів бажань чи огиди, любові чи
ненависті. Любов Карл Маркс назвав "бенкетом духу". Нам стає страшно при
самій лише думці втратити того, кого ми любимо. Втрачаючи, ми зазнаємо
горе, набуваючи – щастя. І само щастя є не що інше, як радість буття, яка
сповнює нас при здійсненні бажань, сподівань, надій, в які ми вкладали вищі
цінності життя і передусім наші ідеали, предмети нашої відданості, любові.
Життя без високих ідеалів та глибоких людських "духовних почуттів"
бездуховне". Середина 1980-х

"На жаль, у самому людському бутті вкорінене і зло. В людини є гріховна,

егоїстична, своє корисна іпостась. За певних умов вона бере гору і примушує
людину діяти всупереч її людському призначенню, чинити не добро, а зло,
спонукатись не любов‘ю, а ненавистю. Зрештою, в життєдіяльності кожної
людини чиниться боротьба егоїстичних і альтруїстичних мотивів. Людина
вільна у обранні цих мотивів, тому й несе відповідальність за свої вчинки.
Щоб бути сердечною, доброю, справедливою, чесною, вона має здолати в
собі гріховні своє корисні, злостиві спокуси. Як каже наша давня мудрість:
"Зумій себе здолать, щоб стати собою". Бути добрим, оберненим до добра
важче, ніж – злим, оберненим до зла...

Демократична, справді правова держава має захищати і множити добро, а не

зло, максимально сприяти законом і владою утвердженню в суспільстві, в
суспільній свідомості вищих духовних цінностей людського життя, в яких і
полягає його істинний смисл. Єдиний шлях до цього – це забезпечення
добробуту і всебічного розвитку культури в суспільстві. Культура і лише
культура є основою формування вищих духовних запитів людини, її
смисложиттєвих пріоритетів. І наша молода українська держава, щоб
самоствердитись як демократична держава, має йти цим шляхом. В ній має
домінувати не культ власності і багатства, а культ праці, працелюбства,
освіти і культури!" Середина 1990-х
Неомарксизм у світі і в Україні

Не забуваймо, коли це відбулося: за кілька тижнів після переможного маршу

радянських танків на Прагу. Коли тиск марксистсько-ленінської ідеологічної
ортодоксії на все, що тільки в УРСР ворушило кебетами, став просто-таки
нестерпним. От саме у такій атмосфері, коли тільки добряче зазирнувши у
чарку, небуденний філософ (якщо тільки не відвертий дисидент) міг уголос
сказати те, що у тверезому стані навряд чи б не осмілився вимовити навіть
наодинці з собою.
Тема 5. ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА
1. Суспільство як об’єкт філософського аналізу. Індивідоцентризм і
соціоцентризм.

Суспільство – це складний феномен, соціально-історичний продукт, живий

соціальний організм, діяльніша суспільна організація, в якій живуть і діють
люди. Їм притаманні різноманітні всезростаючі потреби та інтереси, вони
володіють певними здібностями й навичками, прийомами й засобами їх
задоволення, наділені розумом і волею, інтелектом і свободою,
уподобаннями, переконаннями та сумнівами.
Як специфічна форма матеріального світу, особливий різновид діяльності,
суспільство є не лише матеріальним, а й духовним утворенням, носії якого
єдино відомі суб'єкти, усвідомлюють свою життєдіяльність.
Суспільство існувало не завжди. Воно виникає на певному етапі розвитку й
має свою історію. Важливу роль у цьому зіграло природне середовище, яке є
основою виникнення життя, підставою формування сфери живих організмів,
в тому числі й людиноподібних істот, та передумовою для розгортання
матеріально-виробничої діяльності. Завдяки праці, трудовій діяльності, мові,
спілкуванню та іншим факторам відбувається соціалізація людиноподібної
істоти, формується й утверджується нова, - відмінна від природно-
біологічної, - соціальна реальність. Витіснення й обмеження "зоологічного
індивідуалізму" супроводжувалося формуванням і набуттям власне людських
якостей. Колективізм, згуртованість, взаємодопомога, турбота про рідних,
близьких, майбутні покоління та інші соціальні фактори й спонукальні
мотиви викликали до життя появу моральних норм (табу), які
закріплювалися як шляхом відбору, так і передачею й успадкуванням
досвіду. Цьому найбільше сприяли колективна знарядійно-трудова
діяльність, навички до якої постійно удосконалювалися, набуваючи
свідомих, цілеспрямованих дій - тобто людської праці. Вони, передаючись
від покоління до покоління, заклали фундамент для формування культурної
спадщини людства.
Активно вплинув на цей процес і спосіб діяльності, який історично
розпочався з моменту виготовлення й застосування знарядь праці.
Усвідомлена, цілеспрямована діяльність стала колективною працею,
витісняючи дотрудову діяльність, надавала їй життєвої сили і сенсу. Праця,
виготовлення знарядь праці стали "вагомим чинником соціалізації людини та
її формування (в першу чергу, виробничих відносин). Завдяки їм стає
можливим регулювати Й контролювати процес обміну речовини з природою.
Поряд з цими процесами йшов процес становлення власне людської мови, як
засобу спілкування, обміну думками й розвитку мислення. "Вплітаючись" у
контекст трудової діяльності, вони впливають на функціонування трудового
процесу, ускладнюють його структуру і розширюють можливості соціалізації
людини.
Ці та інші фактори лягли в основу формування суспільних відносин,
соціальної сутності людини. Цим самим, цей процес постає як одночасне
становлення людини і суспільства, у ході якого утверджувалася система
історично визначених форм суспільних відносин, котрі формувалися й
виникали у ході діяльності людей по перетворенню природи, свого власного
єства та життя. Виникнення суспільства -двоєдиний процес, у якому
соціальні сторони: людина і суспільство взаємообумовлюють і передбачають
одна одну. Суспільство виникає лише за наявності соціальних "атомів" -
індивідів та колективів людей. Без людини ніяке суспільство відбутися не
могло б, але й власне людина ставала соціальною істотою лише у суспільстві,
творячи його.
Становлення суспільства - це виникнення й набуття нової, соціальної
якості, яка істотно відрізняється не лише від світу неживої, а й живої
природи. Діяльність суспільства чи окремої людини є одухотвореною,
просякнутою сенсом життя й наявністю конкретних цілей (мети). Тільки для
них властива єдність матерії й духу, і тільки завдячуючи цьому матеріальний
світ одержує можливість бути осяяним духовно. Тому, продуктами
діяльності людини, суспільства є як матеріальні, так і духовні цінності.
Специфічність суспільного проявляється і в раціональному наслідуванні,
здатності успадковувати культурну спадщину, відбираючи і втілюючи в
життя кращі зразки та трансформуючи їх, зберігати й передавати новим
поколінням від однієї цивілізації (формації) до іншої.
Внимание!
Если вам нужна помощь в написании работы, то рекомендуем обратиться к
профессионалам. Более 70 000 авторов готовы помочь вам прямо сейчас.
Бесплатные корректировки и доработки.Узнать стоимость своей работы
Завдяки знаковим системам (мові, писемності й таке інше) стало можливим
отримувати, засвоювати, зберігати й передавати інформацію. Спілкування
між епохами стає можливим завдяки соціальним факторам.
Суспільство - динамічно функціонуюча система, життєдіяльність якої не є
біологічна, а соціальна. Освоєння і продукування світу (природи,
суспільства) в ньому здійснюється соціальними засобами (наявний рівень
культури, здатність до праці, мислення й пізнання, оперування знаковими
системами, мовою, писемністю тощо). Завдяки їм суспільство створює світ
"другої" (олюдненої) природи, наповненої духовністю, розумом та
інтелектом. Більше того, соціальні фактори - це не лише можливість, а й
реальна основа виникнення суспільства, Його творення та відтворення.
Важливим показником соціальності людини, суспільства є їх діяльність, яка
послідовно спрямована на досягнення певної мети задля задоволення своїх
потреб та інтересів. Тут характерним є те, що мислительна діяльність передує
практичній. Людина, суспільство спочатку вибудовують ідеальну
конструкцію, як і що слід зробити, щоб досягти того чи іншого результату.
 Суспільство - це єдиний цілісний організм, що складається із людей, які
пов'язані між собою різноманітними зв'язками, різною мірою залежності та
загальності. Це певний загал, спільність взаємодіючих індивідів. Це не
родинно-етнічна, а соціальна спільність, феномен історичного саморозвитку
світу, зокрема соціальної матерії. Суспільство - не лише інтегрована
сукупність людей, а й форми їх спільної діяльності, продукти цієї діяльності і
таке інше), які взаємодіють, взаємовпливають одне на одного. В цьому сенсі
суспільство - це самоорганізована система взаємин, поведінки і відношень
між людьми, система взаємодіючих спільнот тощо. Тому суспільство без
людей, їх діяльності та продуктів життєдіяльності не існує. Водночас воно не
є простою сукупністю чи сумою окремих індивідів. Як соціальна реальність
воно є вищою якістю, яка проявляється через процеси суспільного розвитку.
Логіка розвитку суспільства йде від простих форм до більш складних,
супроводжуючись заміною примітивних і недосконалих епох, формацій і
цивілізацій на досконаліші й розвиненіші.
Суспільство пов'язане з життєдіяльністю як нинішніх, минулих так
майбутніх поколінь. Тому воно - це людство в його історичній динаміці та
перспективі, багатоманітне й багатофункціональне утворення зв'язків і
відносин між людьми. Життя й діяльність суспільства значно багатше,
розмаїтніше й складніше, аніж життєдіяльність окремих індивідів, що його
становлять. Суспільство створює такі об'єкти, які не під силу навіть
найздібнішій, найдосконалішій людині. Мова й наука, мистецтво і заклади
культури, право й політика, їхні інститути, техніка і технології, продукти
виробництва за своєю суттю є соціальними. Поза суспільством їх виникнення
чи функціонування неможливі. Окрема людина не в змозі їх створити чи
забезпечити їм функціонування. Суспільство визначає характер дій,
існування й функціонування будь-якого елементу, що входить до нього,
визначаючи, в кінцевому рахунку, їх розвиток.
2. Основи суспільства: природні, економічні, духовні.
Вивчення природи та специфіки суспільного життя слід починати із вивчення
його первинного елемента - людини, людини як особистості. Але людина не
народжується особистістю. У процесі життєдіяльності, особливо в ранньому
віці, вона набуває всі так чи інакше необхідні соціальні ознаки та риси, котрі
допомагають їй жити і діяти в соціальному середовищі, сприймати його і
вносити свої впливові корективи у процесі діяльності.

Індивід не має змоги вибирати де, коли і як йому жити. Він застає певне
природне та соціальне середовище, змушений пристосовуватися,
адаптуватися до його умов. Цей процес "входження" в суспільне життя
прийнято називати соціалізацією. Сутність його полягає в освоєнні
соціальних ролей (сина, брата, товариша, студента, покупця, пасажира і т. п.)
і набутті навичок відповідної ролевої поведінки. Засвоєння і корегування
таких навичок стимулюються заохоченням чи осудом з боку оточуючих,
через систему соціального контролю. Соціалізація починається з раннього
дитинства і відбувається впродовж усього життя, оскільки варіанти ролевої
поведінки нескінченні.

Отже, людина постійно відчуває свою повну чи принаймні часткову

залежність від інших людей або деперсоналізованих зовнішніх обставин.
Вона бачить, що її бажання і прагнення щоразу наштовхуються на певні
перешкоди, її можливості в реалізації власної волі і досягнення своєї мети, як
правило, обмежені. Вже з дитячого віку вона звикає сприймати навколишній
світ людей, як жорстко внормований та детермінований звичаєм, законом або
чиєюсь волею. Тому вирішального значення у вивченні системи дії даних
чинників набуває теорія соціалізації.

Соціалізацією будемо називати процес, в ході якого людська істота з

певними біологічними задатками набуває певні якості, необхідні для
життєдіяльності в суспільстві. В більш широкому визначенні це поняття
розуміють як процес засвоєння індивідом взірців поведінки, психологічних
механізмів, соціальних норм та цінностей, які необхідні для успішного
функціонування індивіда в даному суспільстві.

Теорія соціалізації встановлює, під впливом яких соціальних факторів

створюються певні особливості особи, і самий механізм процесу входження
людини від індивідуального до соціального. З цих позицій в систему
соціалізації включаються: соціальне пізнання, оволодіння певними навиками
практичної діяльності, засвоєння певних норм, позицій, ролей та статусів,
вироблення ціннісних орієнтацій та установок, а також включення людини в
активну творчу діяльність. Соціалізація включає в себе процеси засвоєння,
адаптацію (звикання до нових умов), виховання (цілеспрямована дія на
духовну сферу та поведінку індивіда), навчання (оволодівання новими
знаннями) - одним словом, засвоєння "правил життя". Іноді, як похідні, сюди
відносять і змужніння та дорослішання (соціопсихологічні на фізіологічні
процеси формування людини). Таким чином, соціалізація - це не тільки
набуття соціальної та економічної самостійності, але і формування
особистості. Індивід – це початкова точка цього процесу, а зріла особистість -
завершальна.
Процес соціалізації триває все життя, в ньому виділяють кілька "життєвих"
циклів (стадій): дотрудовий, трудовий та післятрудовий. В цьому плані
соціалізація має діяльний характер.

Залежно від віку особи, умовно визначають три основних етапи соціалізації:
первинна (соціалізація дитини, маргінальна (підліткова), стійка цілісна
соціалізація (перехід до зрілості). Крім того, кожний період характеризується
певними ознаками. Так, у дорослому віці соціалізація націлена на зміну
поведінки у новій ситуації, а у дитячому віці акцент робиться на формуванні
ціннісної орієнтації. Дорослі, опираючись на власний досвід, здатні лише
оцінювати і сприймати їх критично, а діти в змозі лише засвоювати їх. На
рис. 1 показано співвідношення засвоєння та набуття соціальних ознак та
якостей у процесі соціалізації і залежно від віку: в ранньому віці - процес
засвоєння якостей проходить найбільш інтенсивно, і, як правило, – найбільш
важливі життєві, базові ознаки, в більш пізньому віці - навпаки.

Соціалізація - як цілеспрямований конструктивний процес - повинна

починатися в дитинстві, коли майже на 70% формується людська
особистість. Якщо запізнитися, можуть розпочатися незворотні процеси.
Саме в дитинстві закладається фундамент соціалізації, водночас - це
найбільш незахищений її етап. Процес набуття певних соціальних якостей
відбувається за чиєюсь сторонньою допомогою – агентів соціалізації
(конкретних людей, які відповідальні за навчання та засвоєння культурних
норм та соціальних ролей; інститутів соціалізації (заклади, установи, котрі
впливають на процес соціалізації та спрямовують його). Оскільки
соціалізація поділяється на два види – первинна та вторинна, остільки і
агенти та інститути соціалізації поділяються на первинні (безпосереднє і
найближче оточення людини: батьки, родина, близькі, друзі, вчителі та ін., та
вторинні (всі ті, хто стоїть у другому, менш важливому ешелоні впливу на
людину: представники адміністрації школи, інституту, підприємства, армії,
церкви, правоохоронних органів, засобів масової комунікації, різні
формальні організації, офіційні заклади).

Соціалізація проходить етапи, які збігаються із так званими життєвими

циклами. Вони знаменують важливі віхи в біографії кожної людини. Життєві
цикли пов'язані зі зміною соціальних ролей, набуттям нового статусу, зміною
способу життя тощо. На цьому базується один із механізмів соціалізації - так
звана циклічна теорія соціалізації (згідно зі стадіями чи циклами
індивідуального людського розвитку). За цією теорією формування особи
проходить відповідно 8 стадій, при кожній із котрих відбувається
характерний механізм сприйняття та освоєння соціального середовища:

Дана теорія має соціально-психологічний та віковий аспекти формування

людини.

Процес соціалізації іноді суттєво видозмінюється. Це, як правило, пов'язано

із переходом людини на нову життєву сходинку, новий життєвий цикл.
Людині доводиться багато чому перенавчатися: відходити від попередніх
цінностей, норм, ролей, правил поведінки - (десоціалізація) навчанням та
засвоєнням нових цінностей, норм, ролей, правил поведінки взамін старих
(ресоціалізація). Всі ці підпроцеси загалом входять у структуру
багатогранного механізму соціалізації.

Соціологія вивчає соціалізацію в різних аспектах: соціалізація поколінь у

конкретно-історичних умовах, індивідів у певних соціально-економічних
умовах, вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства. Але буде
повніше, якщо почнемо вивчення суспільних явищ з умов їх формування:
природних, економічних, культурних. Це так званий еволюційний
(комплексний) рівень механізму соціалізації (Рис. 2. Фактори формування
суспільних відносин).

Природні. Почнемо з того, що "суспільне життя" – це комплекс явищ, які

виникають із взаємодії осіб та груп. "Суспільність" виявляється і в
рослинному, і у тваринному світі. У рослин це природний процес еволюції,
пристосування до середовища, пряма залежність від умов, і в них немає
свідомої дії, намірів. У тварини є зв'язки, пробудження, які є і в людей, на
прикладі некоординованих об'єднань (таргани); згуртованості високого типу
(мурахи, бджоли, вовки, леви, мавпи). І оскільки ці зв'язки не визначаються
більше ніякими факторами, а тільки природними, то можна виявити і вплив
їх на людей.

Початковими основами суспільного життя є біологічні - це особливості

людського організму, біологічні потреби, фізіологічні процеси. Основні з
них, завдяки яким формувалася людська культура, - це:
пряма ходьба;руки, пальці (до сьогоднішнього дня найуніверсальніший
інструмент людської діяльності); мозок; структура голосу, мова; залежність
дітей від батьків, турбота останніх;пластичність потреб, звичок, розвинута
адаптація; стійкість та специфічність поведінки (зокрема, статевої"), зв'язки.

Існують різні антропологічні теорії, згідно з якими природні умови

трактуються як основний фактор у розвитку суспільства.

3. Структура суспільства і регуляція суспільних відносин

Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система

соціальних зв'язків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку.

Сукупність соціальних спільностей і груп, що певним чином взаємодіють

між собою, становить соціальну структуру суспільства.

Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові

елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі
структури, як соціально-етнічна (рід, плем'я, народність, нація), соціально-
демографічна, яка пов'язана з розподілом людей на групи за віком, статтю та
іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих
елементів соціальної структури суспільства належать також трудові
колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної і
працівники розумової праці, сім'я.

Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на:

 – великі (класи, нації, професійні та галузеві групи тощо);

 – середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);
 – малі (сім'я та інші).

Соціальна структура суспільства – поняття історичне. Кожний тип

суспільства залежно від характеру і способу виробництва має певну
соціальну структуру.

Соціальна структура в остаточному результаті залежить від економічної

основи суспільства, але вона має відносну самостійність і певним чином
впливає на економічні відносини, політичну, духовну та інші сфери життя
людей.

Визначальним елементом соціальної структури виступають класи. Це

найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування має
вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи соціальної
структури. Воно обумовлює характер інших соціальних груп і спільностей,
накладає свій відбиток на їх розвиток.
Основним критерієм при диференціації класових спільностей є їх ставлення
до власності (володіння, користування, розпорядження).

Виникнення класів відбувається в період становлення рабовласницького

суспільства, коли внаслідок росту продуктивних сил стало можливим
одержання додаткового продукту, становлення приватної власності і системи
економічної нерівності між людьми.

При переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувалася

трансформація класових утворень. Але безперечним було те, що клас, який
володів засобами виробництва і левовою часткою національного багатства і
посідав монопольне становище в системі організації й управління
суспільством і виробництвом, був не тільки економічно, а й політично
панівним класом.

Друга половина XX ст. внесла певні корективи в систему критеріїв

визначення соціальної структури суспільства. Факти свідчать, що поряд із
фактором власності необхідно використовувати й інші критерії класового
визначення. Серед них суттєвого значення набувають фактори влади і
контролю.

Сьогодні існує множинність теоретичних моделей бачення класової

структури. Найбільш відомими є такі:

– класово-статусна модель М. Вебера: клас власників, клас робітників, дрібна

буржуазія, інтелігенція і білокомірцеві службовці. Причому, класами
називаються групи, що мають доступ до ринку і пропонують ті чи інші
послуги. Є також групи, які не пов'язані з ринковою ситуацією і
відрізняються за способом життя;

– дихотомна класова модель К. Маркса: буржуазія і пролетаріат, між якими

розміщається дрібна буржуазія, виокремлюють ще селянство, інтелігенцію.
Еволюція класової структури йде в напрямку посилення антагонізму між
двома основними класами (буржуазія і пролетаріат), що зумовлює
соціалістичну революцію, яка знищує поділ суспільства на класи;

– класова модель Р. Дарендорфа: панівний клас, підлеглий клас, безкласові

групи, диференційовані на основі ставлення до влади. Класові відносини
постійно поєднують у собі конфліктуючі інтереси;

– класова модель Е. Гідденса: вищий клас, середній клас, нижчий, або

робітничий, клас. Критерій поділу – відмінності ринкових можливостей
індивідів, що визначаються відносинами власності, освітньою та технічною
кваліфікацією, становищем у владних структурах;
– класова модель Е. Райта: буржуазія, дрібна буржуазія, робітничий клас.
Критерій поділу – власність, обмін та влада. Поряд із класами існують так
звані суперечливі соціальні утворення, що посідають проміжне становище в
соціальній структурі, а саме: дрібні підприємці, напівсамостійні працівники,
менеджери і контролюючі особи;

– класова модель Д. Девіса: вищий клас, середній клас, робітничий клас і

нижчий клас. Критерій поділу – рівень освіти, професійний престиж,
власність і прибуток;

– класова модель Дж. Голдорпа: клас послуг, що об'єднує професіоналів,

менеджерів і адміністративних працівників; робітничий клас; проміжний
клас, що включає службовців, дрібних підприємців і самостійних
працівників, а також технічний персонал.

Як бачимо, існує розмаїтість теоретичних підходів до тлумачення сутності

класової структури. Але провідним напрямком дослідження соціальної
належності індивідів все більш стає комплексне використання різних
критеріїв і відповідно зближення різних методологій. Це – і майновий стан, і
позиція на ринкові праці, фактори контролю, влади, прибутків, рівень освіти
тощо.

В інформаційному суспільстві в кінці XX ст. в економічно розвинених

країнах сформувалися такі основні класи: вищий, або правлячий клас, клас
виробничих і невиробничих працівників (наймана робоча сила) і середній
клас.

Вищий, або правлячий, клас об'єднує власників основних засобів

виробництва і капіталу, а також осіб, що посідають важливе становище в
управлінні фірмами, державними структурами і т. д.

Клас виробничих і невиробничих працівників, що об'єднує осіб найманої

праці, які не мають власності на засоби виробництва або мають її в
обмеженій кількості і зайнятих переважно виконавчою працею. Раніше ця
спільність називалася "робітничим класом" або "пролетаріатом" і об'єднувала
найманих працівників, зайнятих фізичною працею в матеріальному
виробництві. У наш час до 75% складу цього класу є нижчі службовці,
зайняті "виробництвом" послуг. Суттєвою тенденцією розвитку цієї
спільності є постійне і значне її кількісне зростання.

Середній клас. Це насамперед дрібні підприємці. До нього належить також

більша частина інтелігенції та середня група службовців. В останні
десятиріччя характерним для розвитку середніх прошарків є:

– збільшення кількості дрібних підприємців, зайнятих у сфері послуг,

економіки;
– зменшення кількості фермерів;

– значне кількісне зростання інтелігенції й ускладнення її соціального

складу;

– зростання мобільності всіх прошарків.

Значне поширення малих форм бізнесу та інтелектуалізація всіх сфер

суспільного життя дають змогу прогнозувати як подальше кількісне
зростання проміжних груп, так і зростання їх значимості в соціальній
структурі сучасного суспільства.

Інформаційна цивілізація, що складається в сучасному світі, породжує нові

закономірності в розвиткові соціальної реальності. Зрушення в сутності
найманої праці, зміни змісту трудових функцій, пов'язані зі

збільшенням обсягу розумової діяльності, є основою для становлення нового

типу соціальних зв'язків на всіх рівнях, що характеризують процес
відтворення інформаційного суспільства.

У зв'язку з цим деякі дослідники стверджують, що сьогодні, в умовах

інформаційного суспільства, закінчується великий період в історії людства,
пов'язаний із поділом суспільства на класи. Зростаючі масштаби
інтелектуальної діяльності в її різних формах і видах створюють умови для
становлення соціально розмаїтого безкласового суспільства.

Тема 6. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

1.Класичний етап розвитку філософії історії: прогресистський,

регресистський та циклічний напрями.

Первинним, історично першим, панівним за умов висхідного розвитку

певного конкретного народу, суспільства і локальної культури чи цивілізації,
протилежним щодо регресистського та якісно відмінним від циклічного (за
характером інтерпретації спрямованості вектора історичного процесу) є
прогресистський напрям філософії історії. У стародавньому суспільстві
прогресистський варіант тлумачення історії розроблений найменше — і не
тільки у стародавніх Греції та Римі, а й у рамках інших культур того часу. Чи
не єдиним винятком у цьому плані є Іудея, де прогресистський підхід до
історії набув першорядного значення, за часів її входження до складу
провінцій Римської імперії, — у зв'язку з поширенням сподівань на прихід
Месії.

Первинним, історично першим напрямом, пануючим за умов висхідного

розвитку певного народу, суспільства, локальної культури чи цивілізації,
протилежним щодо регресистського та якісно відмінним від циклічного (за
характером інтерпретації спрямованості вектора історичного процесу) є
прогресистська філософія історії. У стародавньому суспільстві вона
розроблена найменше — і не тільки в стародавніх Греції та Римі, а й у межах
інших культур того часу. Чи не єдиним винятком у цьому плані є Іудея, де
прогресистський підхід до історії набув першорядного значення за часів її
входження до складу провінцій Римської імперії у зв'язку з поширенням
сподівань на прихід месії. Однак значення одного з планетарно значущих
варіантів розуміння історичного процесу прогресистський підхід набуває
значно пізніше — у ході теоретичного, точніше теологічного, обґрунтування,
утвердження і широкої експансії християнства. Докладніше обґрунтування
цього підходу з теологічних позицій започатковується в період патристики.
Класичним представником теологічного тлумачення історії як поступальної
зміни є Аврелій Августин, котрий чи не першим з філософів історії створив
глобальну теорію історичного поступу.

Основна праця Августина, в якій, власне, й викладено його філософсько-

історичну концепцію, називається латиною «Ое сМіаіе Оеі». За традицією цю
назву перекладають «Про Місто Боже», хоча не менш точно можна було б
перекласти й дещо інакше, скажімо — «Про Божественне Суспільство» або ж
— «Про Державу Божу», «Про Спільноту Божу» тощо. У праці йдеться не
про місто-поліс давньогрецького чи давньоруського типу, а саме про
всесвітню, екуменічну спільноту людей. До того ж, спільноту не політичну, а
духовну. Реальним прообразом такої спільноти для Августина поставала не
тільки і навіть не стільки Римська імперія, скільки вже наявна в той час
наднаціональна християнська церква (община, спільнота).

Спрямованість історії людства визначається, за Августином, двома

катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля
історії: гріхопадінням Адама і Єви та Страшним судом. Усе, що відбувається
між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії, яка є
реалізацією початкового божественного плану. Відповідно до реалізації
завдань цього божественного проекту історія поділяється Августином на сім
віків, або «днів» сотворения. І ця періодизація, і вся філософсько-історична
побудова Августина в цілому грунтуються на матеріалах біблійної
історіографії. Основою осмисленості історії є, гадає він, божественний
промисел, божественна напередвизначеність. А напередвизначеність
передбачає мету історії. Цією метою і є побудова суспільства божого.
Важливе місце серед напрямів формування філософії історії посідають
концепції історичного коловороту, які особливо велику роль відігравали у
глибоку давнину. Подібний домінантний статус перших циклічних
трактувань ходу історичних змін аж ніяк не є випадковістю. Він глибоко
зумовлений характерними рисами тогочасних суспільств.
2.Проблема сенсу історії.
Проблема сенсу історії розробляється в основному у рамках християнської
філософії історії. Чітко визначились два підходи до вирішення цього питання
– песимістичний і оптимістичний. Перший підхід пов'язаний з ім'ям
американського філософа Р.Нібура (1892 – 1971 рр.), а другий – з ім'ям
французького філософа Ж.Марітена (1862-1973 рр.).

За Нібуром, історія є сферою зіткнення ірраціональної свободної волі

людини і волі Бога. Намагаючись підкорити непідвладну йому і непізнаванну
історію, людина неминуче отримує результати, які прямо протилежні
жаданим. У цьому полягає "іронія історії". Звідси безглуздість, на думку
Нібура, наук, які займаються вивченням історії і суспільства. В ході історії і в
процесі індивідуального розвитку, вказує Нібур, зростає свобода людини по
відношенню до природи. Але в історії свобода неможлива, бо людина не в
змозі вірно розібратися у різних історичних зв'язках, які накладаються друг
на друга, вона навіть не може мати цілком достовірне знання про них. Крім
того, неможливо повністю врахувати гру випадковостей в історії. Внаслідок
усього цього здійснення "царства божого" і реалізація ідеалів любові,
братства і справедливості, "очікувані" історією, не реальна, а абстрактна
можливість, лише релігійно-есхатологічний образ.

Інші мотиви можна простежити у філософських поглядах Марітена. Він

вважає, що основа історії – "містичне фонтанування акту існування,
похідного від Бога". Він разом з тим бачив в історичному процесі і
гуманістичний смисловий зміст, який постійно вдосконалюється. Марітен
відкидав наявність необхідності у історії. Єдність "граду земного" і
церковного суспільства – "граду божого", на його погляд, повинно сприяти
втіленню в суспільному житті сучасного Заходу виробленого їм самим
христиансько-ліберального ідеалу "інтегрального гуманізму", у відповідності
з яким він пропагував солідарність підприємців і працюючих у рамках
корпорації, ідеї "персоналістичної демократії", християнізації усіх областей
духовної культури та екуменістичного зближення релігій.

Таким чином, сенс історії, по Марітену, полягає у піднесенні гуманізму,

розвитку людського в людині, які створюють ту реальну основу життя
людства, на який можливе дійсне існування, співробітництво,
взаєморозуміння і взаємна повага різних соціальних груп, народів та культур.
І хоча таке розуміння сенсу історії втілюється тут у релігійну форму,
неможливо не віддати належне його гуманістичній скерованості. Але разом з
тим не можна не позначити суперечність і сумнівність засобів здійснення
"царства божого" – не через політичні, правові, моральні інститути, а через
абстрактну християнську доброчесність та любов до ближнього.

3.Сучасні підходи до філософії історії.

У сучасній філософії історії співіснують два основні підходи до пояснення
логіки й спрямованості історичного процесу: лінійний, або унітарно-
стадійний (формаційний), і нелінійний, тобто плюралістично-
циклічний (цивілізаційний).
Лінійний, або унітарно-стадійний (формаційний), підхід до вивчення
історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на
єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування
взаємопов’язаних стадій соціокультурного розвитку людства. Формаційна
теорія Маркса і позитивістський еволюціонізм, особливо неоеволюціонізм,
є двома основними унітарно-стадійними концепціями історії, поширеними у
XX ст.
Лінійні моделі – образ історії як незворотної послідовності подій.
Геометричним аналогом цієї моделі спрямованості історії є пряма.
Лінійність – це послідовність таких подій, які ведуть до певного стану
суспільства. Залежно від того, чи позначено наступний щодо попереднього
стан суспільства позитивним або негативним знаком, можна говорити про
прогресивну чи регресивну лінійність. Найбільш популярною є прогресивна
лінійна модель історії. Відповідно до неї, поступ, прогрес як тип руху, як
його напрям, характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш
досконалого до більш досконалого, тобто вона ґрунтується на понятті
соціального розвитку.
Соціальний розвиток – форма, що розкриває потенціал, від самого початку
закладений у системі. Ідеться про спрямований процес, у якому жоден зі
станів системи не повторюється в жодній із попередніх стадій. Система
поступово наближається до певного загального стану. Теорія розвитку,
передбачаючи неминучість і незворотність описаних процесів, легко
приймає фаталістичний та механістичний погляд на зміни, згідно з яким
останні не залежать від дій людини, відбуваються поза людьми й ведуть до
наперед визначеного фіналу.
Ще античні мислителі виокремлювали три найважливіші напрями лінійної
філософії історії: прогресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці XIX –
на початку XX ст. було обґрунтовано так звану нелінійну концепцію
історичного розвитку.
Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт,
дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за
висхідною, від дикості до «епохи золотого століття». Їх можна вважати
засновниками прогресивного напряму. Гесіод і Сенека, навпаки,
стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрям від
«золотого» століття до залізного століття, для якого характерні повна
деградація суспільства, падіння його моральності тощо. Платон, Арістотель,
Полібій та інші мислителі вважали, що суспільство рухається у висхідному
напрямку, але замкненим колом з постійним поверненням назад, до
вихідного стану.
Філософи Середньовіччя, не заперечуючи ідею, що історія є спрямованим
процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.
Одну з перших, несуперечливих лінійно-стадійних схем розвитку людства
запропонував К.-А. Сен-Сімон (1760–1825), який не лише ретельно
врахував соціально-економічні особливості суспільства, а й звернув увагу
на генезу релігійно-культурних, наукових систем. Тому сформульовані ним
чотири стадії сходження людства – фетишистська, антична,
феодальна і суспільство майбутнього – постають як цілісна система, у якій
кожна нова стадія є не лише досконалішою за попередню, а й наслідком
кризи попередньої стадії. У зв’язку з цим ідея стадійності історичного
розвитку, його неухильного прогресу стає більш переконливою, що дало
підстави окремим дослідникам тлумачити теорію розвитку людства Сен-
Сімона як наукову передумову, джерело формаційного підходу К. Маркса.
Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він
трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-
історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.
Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карлом
Марксом у його працях «Капітал», «До критики політичної економії» та ін.
Сутність його вчення полягає в таких положеннях:
1) стосовно суспільства суспільно-економічна формація може бути
розглянута і як конкретно-історична його форма, що характеризує
суспільство як певну цілісність і як певний ступінь його розвитку, як певний
тип, що уможливлює простежити історичний процес зміни і
взаємопереходів суспільно-економічних формацій. Але, мабуть,
найважливішим є те, що суспільно-економічна формація є структурно-
змістовним аспектом людської дійсності. Розкриття її специфіки відповідає
на запитання про те, як влаштоване суспільство, з яких структурних
елементів воно складається, який механізм взаємозв’язку між ними. Отже,
поняття суспільно-економічної формації позначає суспільство як
внутрішньо структуровану цілісність. Це конкретно-історична форма
існування і функціонування суспільства;
2) суспільно-економічна формація – це цілісна соціальна система,
найважливішим елементом якої є матеріальні (економічні), духовні
(ідеологічні) та інші зв’язки й відносини, що встановлюються між людьми в
процесі їхньої життєдіяльності. У взаємозв’язку матеріальних і духовних
відносин головна роль належить матеріальним відносинам, стрижнем яких є
виробничі відносини;
3) суспільно-економічна формація відображає те загальне, що характеризує
громадське життя в різних країнах на певному етапі їхнього розвитку.
Досліджуючи капіталізм і порівнюючи матеріальні та духовні відносини
різних країн, К. Маркс помітив повторюваність багатьох сторін цих
відносин і дійшов висновку, що ці країни перебувають на одній стадії
соціального розвитку – капіталістичній;
4) суспільно-економічна формація є етапом у розвитку суспільства.
Виокремивши виробничі відносини з усіх інших соціальних зв’язків, Маркс
узагальнив їх основні типи. Таким чином, з’ясувалося, що різні соціальні
системи можуть мати як однакову соціально-економічну структуру, так і
різну (тобто виробничі відносини різних типів). Отже, кожен тип
виробничих відносин визначає певний період історії, а розвиток і зміна цих
типів – суть історичного «механізму» функціонування суспільства.
З огляду на ці положення, зазначимо, що суспільно-економічна
формація – це конкретно-історичний тип суспільства, цілісна соціальна
система, що ґрунтується на певному способі виробництва і є ступенем
суспільного прогресу.
Обґрунтування категорії «суспільно-економічна формація» дало змогу
Марксові здійснити аналіз та визначити періодизацію історичного процесу.
В основу формаційного (марксистського) підходу до аналізу всесвітньої
історії покладено ідею про шість (п’ять у радянській інтерпретації)
суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, азійська, антична
(рабовласницька), феодальна, капіталістична,
комуністична. Визначальним підґрунтям кожної з них є відповідний рівень
розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які,
за вченням Маркса, виконують роль базису суспільства. Їх особливості
безпосередньо пов’язані з інтересами певних соціальних груп людей, що
мають різне відношення до суспільної власності, передусім до засобів
матеріального виробництва. Одні з них володіють такими засобами
(експлуататори), інші позбавлені їх (експлуатовані). Відповідно різною є
їхня роль у суспільній організації праці, а отже, різна міра і форми
користування результатами (продуктами) суспільної праці. Такі протилежні
соціальні групи Маркс назвав класами, пов’язавши їхнє існування з
певними історичними фазами розвитку матеріального виробництва.
Аналізуючи поняття «суспільно-історична формація», слід мати на увазі, що
воно як абстракція найвищого рівня відображає і узагальнює характерні,
головні риси об’єктивної дійсності й абстрагується від окремих явищ і
випадків. Проте деякі дослідники, використовуючи поняття «формація» в
чистому вигляді, накладають його на реальний історичний процес і, коли не
знаходять повної тотожності понять «формація» і «дійсність», оголошують
вчення про формацію фікцією. Історична практика також показала, що не
всі країни і народи обов’язково проходять у своєму розвитку всі фази, стадії
формацій. Деякі з них (наприклад, древні германці та слов’яни) оминали
рабовласницьку формацію. Також варто звернути увагу на так звані
міжформаційні періоди в розвитку конкретних країн і на можливість
їхнього повернення до попередніх формацій.
Формаційний підхід до історичного процесу, розроблений Марксом, має
багато позитивних рис, а тому він має чималу кількість прихильників. Це
пов’язане з тим, що такий підхід і матеріалістичне розуміння історії загалом
дали змогу не тільки сформулювати сам принцип історичного розвитку
суспільства, а й відповісти на принципові питання, що були поставлені
історією розвитку суспільства, створити теорію суспільного прогресу.
Тема 7. ГНОСЕОЛОГІЯ

1. Проблема предмету і джерел пізнання.

Із філософською концепцією знання і способами його одержання (пізнання)
логічно пов'язана філософська теорія свідомості. На думку Платона, потреба
знання є головним мотивом людської мислительної діяльності: "Немає нічого
сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевершує і задоволення, і все
інше". Отже, пізнання - це процес здобування, нагромадження, оновлення і
систематизації знання про природу, суспільство і духовний світ людини.

Грецькою мовою знання як феномен виражається такими поняттями, як

"gnosis" та "epistema". Філософська традиція, яка ґрунтується на цих
поняттях, характеризує вчення про пізнавальний процес як гносеологію та
епістемологію. Термін "епістемологія" більш поширений у західних
англомовних країнах, йому надають перевагу ті вчені, які досліджують
природу наукового пізнання. Поняття "гносеологія" ширше за змістом, воно
охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу -
наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка

вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи,
форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і

методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання
знань, їх систематизація, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії.
Центральним пунктом гносеології є проблема істини як результату
адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності
сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф.
Гегеля, істина - велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до
життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і
душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів.

Однак розгорнута гносеологічна проблематика була осмислена в Нову епоху,
коли потреба у достовірному знанні про сутність речей, природних і
суспільних явищ стала домінуючою у мотивації філософських пошуків.
Суспільні потреби актуалізували питання щодо досвідного характеру
одержання знання (емпіризм), можливостей розуму дати знання, адекватне
самим об'єктам (раціоналізм). Загострилася і проблема активності суб'єкта в
пізнавальному процесі, його можливостей отримати потрібне знання як
достовірну, аргументовану інформацію про навколишній світ, здатності
людини завдяки своєму досвіду, від якого залежать її почуття і розум,
одержати точні, істинні знання про природу, суспільне життя і про себе.

Деякі філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Б. де Монтень, Д. Юм)

висловлювали сумнів щодо можливості отримати істинне знання. Інші
філософи, зокрема І. Кант, заперечували здатність людини до пізнання
сутності об'єктів ("речі в собі"), агностики обмежували пізнання сферою
явищ ("речі для нас"). Цим вони обґрунтовували розповсюджений в сучасній
некласичній філософії гносеологія най песимізм (лат. - найгірший) - зневіра у
можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів, а також
можливість керуватися здобутим знанням у практичному житті. їх опоненти
(Р. Де-карт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс) наголошували на
необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності,
вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний
оптимізм (лат. - найкращий) - віра у всемогутність сили розуму, його
здатність озброїти людство істинним знанням, яке уможливлює продуктивно-
доцільне використання природних ресурсів і суспільних надбань.

Відповідно до розуміння природи суб'єкта, об'єкта пізнавального інтересу та

їх взаємодії теорія пізнання в історії філософії набувала різних форм,
відтінків і напрямів: ідеалістична чи матеріалістична, споглядальна чи
діяльнісна гносеологія. Важливе значення при цьому має проблема
визначення основного відправного чинника самого "механізму" процесу
пізнання.

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним

чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж.
Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська
душа - "чиста дошка" (tabula rasa), "білий папір без будь-яких знаків та ідей ",
на якому досвід залишає свої письмена. Теза Дж. Локка, що відчуття є
першопричиною виникнення ідей ("всі знання походять від відчуттів", "в
розумі немає нічого, що б первісно не містилося у почуттях"), його вчення
про досвідне відображення матеріального світу (емпіризм) є одними із
центральних положень сенсуалістичних та емпіричних теорій пізнання.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають

провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини.
Р. Декарт був переконаний в тому, що лише розум вказує надійний шлях
досягнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним
достовірним для людини є усвідомлення існування власного розуму.
"Мислю, отже існую" (Cogito, ergo sum) - декартівська формула, яка, на його
думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча
субстанція) і всіх людських наук. Розум, мислення і самосвідомість, а не
життєвий досвід, на переконання Декарта, с вирішальними факторами
процесу пізнання. Запах, смак, твердість, світло, тепло є вторинними
якостями, яким передують первинні якості мислячої субстанції: ідея Бога як
найдосконалішої істоти, аксіоми математики. Ідеї, якими керується людський
розум, властиві людині від народження. Те, що людина осягає "природним
світом" свого мислення, правильно застосовуючи його, насправді істинне,
вважав Декарт.
Так, в історії філософії була порушена важлива для теорії проблема методу
пізнання - сукупності правил, прийомів, процедур пізнання і відповідної
практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми
пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології.

У процесі пізнання використовують такі методи:

1) емпіричні (грец. empeiria - досвід, метод) - визнання основою пізнання

досвід;

2) сенсуалістичний (лат. - почуття, відчуття) - метод, який основним засобом

одержання знання визнавав відчуття;

3) раціоналістичний (лат. - розумний) - метод, який ставить розум, логічне

мислення над почуттями.

Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуалістичному методам,

сприймають логічне мислення як "шосте чуття", яке впорядковує здобутий
емпіричний матеріал. Утім, будь-яке знання є поєднанням чуттєвого і
раціонального знання. З огляду на це Ф. Бекон запропонував оригінальну
метафору щодо основних методів пізнання: "шлях павука" (здобуття істини із
"власної свідомості"); "шлях мурахи" (безсистемне збирання фактичних
даних); "шлях бджоли" (поєднання здібностей досвіду - збирання нектару і
роботи розуму - перетворення його на мед (знання)).

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

а) відчуття - відображення властивостей, якостей предметів і явищ

об'єктивного світу, внутрішніх станів організму внаслідок їх впливу на
рецептори;

б) сприймання - цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ

об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття;

в) уявлення - образи предметів і явищ дійсності, створені внаслідок їх впливу

на органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як

розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями
відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум
(вищий рівень раціонального пізнання, для якого притаманне творче
оперування абстракціями і рефлексією). Його формами є:

а) поняття - форма мислення, яка відображає предмети з їх загальними та

істотними властивостями;
б) судження - форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення
розкриваються зв'язки предметів з їх властивостями або відношення між
предметами чи їх множиною;

в) умовивід - форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків)

отримують нові думки (висновки).

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і

розумове (раціональне) в людському пізнанні не є двома роз'єднаними й
автономними ступенями, а двома моментами єдиного пізнавального процесу.
Ще в античну добу дискутувалася проблема співвіднесення чуттєвого і
раціонального знання. Скептик і кінік Діоген Синопський (прибл. 412-323 до
н. е.) зауважив з приводу теорії об'єктивних ідей Платона, які, за його
вченням, можно було пізнати лише умоглядно: "Стіл і чашу я бачу, але ні
"стільності", ні "чашості" не бачу". На це Платон відповів: "Щоб бачити стіл і
чашу, у тебе є очі, а щоб вгледіти "стільність" і "чашість", тобі бракує
розуму". Думка про єдність чуттєвого і розумового з часом набула статусу
постулату (аксіоми). У логічній формі думку про необхідність синтезу
чуттєвого і раціонального сформулював І. Кант: "Поняття без почуттів
порожні, а почуття без понять - сліпі".

2.Форми чуттєвого і раціонального пізнання. Роль інтуїції в пізнанні.

Пізнання людиною світу починається з чуттєвого контакту зі світом, з

"живого споглядання". Під "живим спогляданням" розуміють почуттєве
відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприйняття, уявлення.
Усі ці форми, як і пізнання в цілому, опосередковані й обумовлені
практикою, і тому не можуть бути зведені, як це робилося метафізичним
споглядальним матеріалізмом, до пасивної чуттєвості ізольованого індивіда.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів і явищ

унаслідок їхнього безпосереднього й кожного зокрема впливу на органи
почуттів людини. Відчуття – це ті канали, що зв'язують суб'єкт із зовнішнім
світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих
властивостей і сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, саме по
собі не дає цілісну характеристику дійсності, а лише реакцію на неї, чуттєву
якість. Більш складною формою відображення є сприйняття.

Сприйняття – це чуттєве відображення предметів і явищ дійсності в

сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи
почуттів людини. Сприйняття - це цілісний, почуттєвий багатоаспектний
образ дійсності, що виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною
сумою. Це якісно нова форма почуттєвого відображення дійсності, що
виконує дві взаємозалежні функції: пізнавальну і регулятивну. Пізнавальна
функція розкриває властивості і структуру об'єктів, а регулятивна - направляє
практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів.
Сприйняття має активний характер.

Уявлення– це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, що відтворює

властивості дійсності по відбитим у пам'яті слідам предметів, що раніше
сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, що уже не
діє на органи почуттів людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення
розділяються на образи пам'яті й образи уяви. За допомогою образів уяви
створюється картина майбутнього.

Чуттєве відображення, як уже відзначалося, є джерелом будь-якого знання

про дійсність. Проте виділення почуттєвого пізнання як початкового етапу
пізнання має сенс лише в тому випадку, коли зважується питання про
джерело наших знань про дійсність. Узагалі ж почуттєве відображення лише
в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній
єдності з діяльністю мислення, підлегле його категоріальному апарату,
направляється їм і, посередництвом практики, містить у кожній зі своїх форм
людський зміст і значення.

Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною

пізнання, обмежені у своїх можливостях давати щире знання. Тому знання
про дійсність, який вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим
розвитком форм пізнання, що виводять за границі безпосередньої чуттєвості.
Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим
рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.

Логічно-раціональні форми.

Мислення – це процес активного, узагальненого, опосередкованого,

істотного, цілеспрямованого і системного відтворення дійсності та рішення
проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття,
судження, умовиводи, категорії, закони.

Поняття – це форма раціонального пізнання, у якій відображається сутність

об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання
про загальному і закономірному формується в підсумку на основі практики,
оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити істотні і несуттєві
сторони дійсності. Зміна понять є результатом зміни наших знань про чи
дійсність самій дійсності, що відображається в поняттях. Якщо нові знання
не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять,
уточнення їхнього чи змісту створення нових.

Судження - це така логічна форма мислення, у якій чи затверджується

заперечується щось щодо об'єкта пізнання. У судженнях виражається зв'язок
між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. По суті
справи, зв'язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є
наслідком діяльності мислення у формі суджень, системи їх.

Умовивід це такий логічний процес, у ході якого з декількох суджень на

основі закономірних, істотних і необхідних зв'язків виводиться нове
судження, що містить нове знання про дійсність. По характері одержання
нового знання умовиводи розділяються на такі основні види: індуктивні - рух
думки від суджень менш загального характеру до більш загального;
дедуктивні - рух думки від суджень більш загального характеру до менш
загального; умовиводу за аналогією - у ході яких на підставі чи подібності
відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів дійдуть
висновку про чи подібність відмінності інших властивостей цих об'єктів.
Важлива роль у функціонуванні і розвитку раціонального пізнання,
мислення, свідомості узагалі відноситься до категорій:

Категорії – це універсальні форми мислення і свідомості, що відображають

загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх
матеріальних і духовних явищ і процесів. Категорії відображають також
універсальні схеми, суспільно зроблені форми діяльності, а опосередковано,
через практику відтворюють загальні властивості предметів і явищ, необхідні
і загальні зв'язки і форми буття. Категорії є формами мислення, що
функціонують як специфічні знаряддя, способи пізнання, за допомогою яких
не тільки охоплюються загальне і необхідне в об'єктах, а і здійснюється
синтез змісту пізнання в логічні форми: поняття, судження, умовиводу. Разом
з розвитком і удосконаленням суспільно-історичної практики і пізнання
ускладнюється й удосконалюється і категоріальна структура мислення:
зростає кількість категорій, змінюється їхній зміст і взаємозв'язок. Специфіка
категорій як універсальних форм мислення і пізнання, на відміну від понять
конкретних наук, полягає в тому, що вони є універсальними знаряддями і
способами пізнання, грають загально-методологічну й світоглядну роль. Без
категорій не може функціонувати ні раціональне пізнання, ні свідомість
узагалі, ні мислення. Раціональне і почуттєве - це діалектично взаємозалежні
сторони єдиного пізнавального процесу, що лише в єдності можуть давати
адекватну картину дійсності.

Творча уява. Уява – це специфічний сплав почуттєвого й раціонального в

пізнанні, де чуттєвість є основою, матеріалом для творення образів уяви, а
мислення відіграє програмуючу роль, дає можливість логічно "добудувати"
цілісний і загальний образ дійсності. Пізнання, що намагається дати
адекватне відображення дійсності, теж повинне бути творчим процесом.
Шляхи реалізації пізнавальної творчості багатогранні. Пізнавальна творчість
реалізується як у процесі формування знання, так і в процесі його
теоретичної інтерпретації, у виявленні й осмисленні його сутності, сфери
застосування і значимості, а також у практичному використанні.
Інтуїція – це здатність безпосереднього збагнення істини, така форма
пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не
усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт одержує нове об'єктивно
істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого
процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, що до цього минулого у
відділеному стані, поєднуються в єдину систему. Це явище закономірне,
залежне від повноти логічного аналізу проблеми. Раптовість інтуїтивного
висновку зв'язана з такою характеристикою інтуїції, як миттєве врахування
безлічі даних і чинників ситуації. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від
поступових кількісних змін у з'ясуванні й осмисленні пізнавальної проблеми
до результативного її рішення.

Інтуїтивне відкриття не є і безпосереднім знанням, воно лише має такий вид,

оскільки досягається в основному в сфері підсвідомої психічної діяльності
суб'єкта. Насправді інтуїція завжди опосередкована всім складним ходом
попередніх пізнавальних процесів, що були спрямовані на рішення даної
проблеми. Інтуїтивні відкриття стають можливими лише тоді, коли вчений
обробив визначений фактичний і теоретичний матеріал. Інтуїцію потрібно
розглядати в єдності з логічними способами і формами пізнання. У складний
логічний доказ завжди уплетена інтуїція, що виступає елементом, що поєднує
весь ланцюг доказу в цілісність, є необхідним елементом осмислення і
розуміння.

3.Поняття знання і його види. Особливості повсякденного знання.

Сучасна філософія більш не повторює помилки філософії класичної, яка всі

можливі види знання ототожнювала тільки з науковим, або "підтягуючи" їх
до моделі наукового знання, або відкидаючи як недостовірні. Крім наукового
знання, сучасна теорія пізнання виділяє буденне, міфологічне, релігійне,
художнє, філософське, квазінаукове знання, розглядаючи їх як рівноцінні для
культури і однаково необхідні для розуміння сутності пізнавальної
діяльності.

Буденне, або житейська, знання засноване на повсякденному досвіді, добре

узгоджене зі здоровим глуздом і багато в чому з ним збігається. Цей вид
знання зводиться до твердження і опису фактів. У міру розвитку науки,
філософії, мистецтва, сфера буденного знання розширюється і змінюється.
Житейське знання стає основою всіх інших видів знання, а тому також
вивчається в гносеології.

Художнє знання формується в мистецтві і, на відміну від наукового або

філософського знання, не прагне бути доказовим і обґрунтованим. Формою
існування цього знання є художній образ. Головна особливість художніх
образів - самоочевидність і переконливість поза і незалежно від будь-якого
доказу. У мистецтві, на відміну від науки і філософії, допускається і вітається
вигадка, тому той образ світу, який створюється мистецтвом, завжди більш-
менш умовний. Але вигадка існує саме для того, щоб ясніше і виразніше
пред'явити об'єктивне знання про реальність. Мистецтво цікавить
здебільшого не природа, а культура і людина, тобто ті сфери реальності, які в
науці відображені вельми обмежена. Якщо завдання науки - вивести загальні
і необхідні закономірності, то завдання мистецтва - зберегти і пред'явити
одиничне і особливе і через них сказати щось про загальне. Мистецтво,
спираючись на власні кошти, прагне осмислити унікальне як свого роду
квінтесенцію реальності. Безумовно, пізнання не є головною функцією
мистецтва, тому художнє знання існує як побічний продукт художньої
творчості; але заперечувати пізнавальну цінність мистецтва невірно.

Міфологічне знання являє собою нерозривну єдність раціонального та

емоційного відображення дійсності. У ньому присутні дані спостережень про
навколишній світ, але вони не осмислені раціонально. Міфологічне знання
являє собою не стільки об'єктивне відображення дійсності, скільки
відображення переживань людей з приводу цієї дійсності. На початкових
етапах розвитку людства міфологічне знання відігравало значну роль,
забезпечуючи стабільність первісного суспільства і трансляцію значимої
інформації від одних поколінь людей до інших. Міфологічне знання - це все
ж знання про реальність, хоча й відрізняється за своєю природою від
раціонального наукового або філософського знання. З часом воно послужило
основною для появи раціональних форм знання - філософії і науки.

Сутнісною характеристикою релігійного знання є його зв'язок з вірою в

надприродне і емоціональнообразное відображення дійсності. Релігія -
внутрішньо інтегрована система вірувань, почуттів і дій, спрямованих на
встановлення відносин з надприродним, тобто релігійне знання спирається на
віру, а не на доказ і аргументацію. Релігія пропонує людині вірити,
переживати і співпереживати, а не розмірковувати і робити висновки.
Релігійне знання не припускає критичного осмислення або перевірки і являє
собою сукупність абсолютних (як стверджується в самій релігії) цінностей,
норм та ідеалів. Результати релігійного роздуми формулюються у
конкретних, наочно-чуттєвих образах. Однак, незважаючи на переважання
емоційно-чуттєвих характеристик в цьому знанні, будь-яка розвинена
релігійна система має розумоосяжний характер: будучи одним з варіантів
відповіді на вічні питання, релігія представляє власну версію картини світу
(див. 1.5).

Головною особливістю філософського знання є його раціонально-теоретична

форма. На відміну від науки, що дає приватні відповіді на приватні питання,
філософія являє собою розгорнуту відповідь на світоглядні питання, і тому
роздуми про цінності та затвердження їх принципово неможливо усунути з
філософського знання. На самому початку свого формування філософське
знання було тісно пов'язане з науковим: в античності філософією називали
всі теоретичні знання; поступово з них виділилися різні приватно-наукові
дисципліни (див. 2.1). У сучасній філософії теж існують розділи, які пов'язані
з науковим знанням; до того ж, один з напрямків сучасної філософії -
філософія науки - займається проблемами наукового знання (див. 2.7, 5.5,
5.6).

Філософія, так само як і наука, спрямована на осягнення суті, в ній

використовуються логічна аргументація і доказ висунутих положень. З
наукою філософію зближує опора на раціонально-теоретичні методи
дослідження, вироблення достовірних, загальнозначущих положень і
принципів. І в науці, і в філософії знання виражається в раціональній формі,
у вигляді понять, суджень і умовиводів. Але, на відміну від
філософії, наукове знання не носить світоглядного характеру, наука нічого не
говорить людині про його життєві, екзистенціальних потребах. Предметом
наукового дослідження є тільки один з полюсів світоглядного відносини: або
людина, або світ (див. 1.2). Жодна наука не прагне прояснити
фундаментальне світоглядне відношення "людина - світ". Жодна наука не
відповідає на питання про добро і зло, свободу і рабство, істині і брехні, красі
і безобразності, хоча її можуть цікавити можливості людської свідомості і
волі, особливості сприйняття естетичних форм або достовірне знання про
фізичної реальності. Жодна наука не виявляє універсальні зв'язки дійсності і
не прояснює фундаментальні передумови буття - вона лише дає приватні
знання про світ, на основі яких формуються всеосяжні світоглядні системи.
Саме тому філософське і наукове знання не слід ототожнювати.

У сучасній культурі існує ще один вид знання, який об'єднує в собі риси
художнього, міфологічного, релігійного та наукового, - це квазінаукове
знання. Воно представлено в містиці і магії, алхімії, астрології, паранаукою,
езотеричних навчаннях і т.п. і виконує специфічні компенсаторні функції,
дозволяючи людині знайти психологічний комфорт у швидко змінюється і
важко передбачуваною реальності. Таким чином, квазінаукове знання є
самостійним культурним явищем і не зводиться до жодного іншого виду
знання. Квазінаукове знання маскується в одягу науки, але наукою воно не є:
це, скоріше, одна з форм сучасної міфології. Сенс квазінаукового Знання - не
об'єктивне пізнання дійсності, а задоволення емоційної потреби в
стабільності, яку відчуває сучасна людина.

Тема 8. ЕПІСТЕМОЛОГІЯ

1.Гносеологія і епістемологія. Наука як спеціалізована форма пізнання і

як сфера суспільної діяльності.

Теорія пізнання є однією з класичних філософських дисциплін, невід’ємним

розділом філософії загалом. В межах цього розділу філософії ставляться і
розв’язуються питання про загальні закономірності пізнання, можливості й
межі людської здатності пізнавати світ, про підґрунтя отримання об’єктивних
знань про дійсність. Крім того, тут йдеться про те, яке знання можна вважати
істинним і що є критерієм, мірилом істинності, які властивості власної
свідомості і психологічні здатності залучає людина у процесі пізнання.
Нарешті теорія пізнання вивчає питання про те, як співвідносяться свідомість
і предмет, який вона пізнає, мислення і буття, людина і світ. Будь-яка з цих та
багатьох інших проблем, якими займається теорія пізнання, можуть
розв’язуватися в різний спосіб, виходячи з різних світоглядних та
методологічних настанов, залежно від особистості, що пізнає, та
соціокультурних умов, на тлі яких відбувається отримання знань про світ.
Варто зазначити, що синонімічними до теорії пізнання є поняття гносеології і
епістемології. Проте кожна з цих назв має свій смисловий відтінок і не є
однозначно тотожною з іншими. Так, наприклад, гносеологією називається
вчення про пізнання в широкому розумінні – це і буденне, і міфологічне,
мистецьке, наукове, філософське пізнання; предмет її вивчення – не тільки
логіка, а й інтуїція. Саме в такому діапазоні пізнавальні процеси
досліджувалися в історії філософії з давніх давен. Тоді як епістемологія, що
сформувалася вже в сучасну добу, є фактично теорією наукового пізнання і є
значною мірою спорідненою з філософією науки. Теорія пізнання є
своєрідним знанням про знання, і це зумовлює її своєрідність. Тут
здійснюється осмислення знань, отриманих в різних галузях наукового
пізнання, а також самого процесу здобуття цих знань. Тобто гносеологія – це
ніби метатеорія, яка систематизує, узагальнює наукове знання і осмислює
його значущість у світоглядному аспекті. Вона задається питаннями про
смисл, значення, мету, потенціал нашого пізнання, а отже, й буття людини у
світі. Теорія пізнання, як розділ філософії, послуговується доволі
розробленим і різноманітним категорійно-поняттєвим апаратом. До її понять,
зокрема, належать: «істина», «раціональність», «емпірія», «знання», «метод»,
«методологія», «рефлексія». Одними з основних у гносеології є поняття
суб’єкта і об’єкта пізнання. Оскільки будь-який пізнавальний процес
здійснюється шляхом взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання, тобто того, хто
пізнає і того, що пізнається. Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) – це
філософське вчення про знання та закономірності пізнавальної діяльності
людини, вчення про загальне у пізнавальних взаємовідносинах між суб'єктом
і об'єктом, або між свідомістю, що пізнає, і буттям, на яке вона спрямована.
Основи теорії пізнання були закладені в XVI-XVII століттях у працях двох
видатних мислителів Нового часу – англійського філософа Ф. Бекона та
французького мислителя Р. Декарта. В період становлення класичної
європейської науки під впливом процесу секуляризації суспільного життя,
вперше феномен знання, механізми його одержання та перевірки
перетворюються на самостійний об'єкт філософських досліджень. З того часу
наука, заснована на строгих експериментальних і теоретичних засадах,
набуває особливої суспільної цінності. Перша систематична філософська
теорія пізнання була створена І. Кантом (напр. XVIII ст.). Термін “теорія
пізнання” був уведений у філософію в середині XIX століття. Теорія пізнання
розглядає такі загальні питання: яка природа знання? Якими шляхами
свідомість суб'єкта здобуває й перевіряє знання про об'єкт? Як взаємодіють
різні види знання, у чому причини їхньої диференціації і чи є перспективи
їхнього синтезу? Чи існують межі людського пізнання? Справжній
гносеологічний бум припав на останню чверть XIX – початок XX ст., що
було пов'язано, з одного боку, з вражаючими успіхами науково-
експериментальних досліджень пізнавального процесу та формуванням
цілого ряду самостійних когнітивних дисциплін (психології пізнання,
фізіології вищої нервової діяльності, психолінгвістики, етнографії,
антропології і т.д.), а з іншого боку – з кризою класичної наукової парадигми
і потребою у переосмисленні основ і цілей пізнавальної діяльності людини.
Вступ людства в епоху глобальної комп'ютеризації не тільки загострив увагу
звернену до знання, його роль у соціально-економічному й технологічному
розвитку суспільства, але поставив перед людством ряд нових дуже
непростих проблем. Вони пов'язані з загрозами інформаційного
маніпулювання свідомістю людини і зростанням невідповідності між
темпами оновлення знань і психофізичною здатністю людини до їхнього
засвоєння. З одного боку, перед нами явна криза проектів раціоналістичної
перебудови світу відповідно до непомірних матеріальних запитів людини.
Розум виявився в XX столітті не тільки позитивною, а й глибоко руйнівною
силою, що ставить під питання як буття природи, так і буття самої людини
разом з культурою. Антропоцентризм і технократизм як загальнокультурні
настанови виявилися нежиттєздатними. З іншого боку, має місце
технологічний вибух, пов'язаний з гігантським прогресом техніки і
формуванням інформаційного суспільства, що відкриває перед людством
широкі перспективи і висуває нові вимоги до пізнання. Така суперечлива
ситуація відтворює антропокосмічний поворот, що відбувається в сучасній
культурі. Проявляється він у тому, що стародавній принцип тотожності
макро- і мікрокосмів ніби відроджується знов у вигляді двох
різноспрямованих, але внутрішньо пов'язаних тенденцій у сучасній науці –
від Космосу до людини і від людини до Космосу, які збігаються в одному
ключовому пункті – в необхідності чіткого розуміння сутності та
можливостей людської свідомості. Не випадково все більше представників
різних наукових дисциплін сходяться в думці: розгадка таємниць Космосу
прямо пов'язана з розгадкою таємниці людської свідомості. Основні
гносеологічні категорії, зміст яких розкриває сутність різних
теоретикопізнавальних програм, мають переважно бінарність – парний
характер, смислову протилежність, закорінену в природі самої свідомості:
істина – омана; свідоме – несвідоме; чуттєве – раціональне; інтуїтивне –
дискурсивне; суб'єктивне – об'єктивне.