Людина народжується як індивід, як суспільний суб'єкт, із притаманними їй

природними задатками і формується як особистість у системі суспільних відносин

завдяки цілеспрямованому вихованню.

Розвиток людини — процес фізичного і психічного становлення та формування її

особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників,
серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.

Процес розвитку людини супроводжується фізичними та психічними, кількісними

та якісними змінами.

До фізичних змін належать ріст, розвиток кісткової і м'язової систем, внутрішніх

органів, нервової системи тощо. Психічні зміни охоплюють розумовий розвиток,
формування психічних рис особистості, набуття соціальних якостей.

Розвиток людини залежить як від зовнішніх впливів, так і від внутрішніх сил.

До зовнішніх відносять впливи на індивіда навколишнього природного і

соціального середовища та цілеспрямовану діяльність педагогів з формування у
дитини рис, необхідних для її участі в житті суспільства (виховання). Ефект
зовнішніх впливів залежить від тих внутрішніх сил і процесів, які визначають
індивідуальне реагування на них кожної людини.

Розвиток людини не зводиться до засвоєння, простого накопичення знань, умінь і

навичок. Тому його не слід розглядати лише як кількісне зростання. Адже розвиток
полягає передусім у якісних змінах психіки, у переходах від нижчих щаблів до
вищих, у формуванні особистості.

Роль спадковості у формуванні особистості.

Найпершим чинником, що впливає на формування особистості, є спадковість.

Спадковість — відновлення в нащадків біологічних особливостей батьків.

Від біологічної спадковості залежить як те спільне, що визначає належність

індивіда до людського роду загалом, так і те відмінне, що робить людей різними за
зовнішнім виглядом і внутрішніми якостями.

Людина як представник свого біологічного виду успадковує передусім тип нервової

системи, на базі якої формується тип темпераменту (меланхолійний,
флегматичний, сангвінічний, холеричний); деякі безумовні рефлекси
(орієнтувальний, оборонний, слиновидільний); конституцію тіла, зовнішні ознаки
(колір волосся, очей, шкіри). До суто фізичних задатків належать і група крові та
резус-фактор (особлива речовина, яка міститься у крові й зумовлює сумісність
крові матері та плоду, донора і реципієнт та). Батьки можуть передати нащадкам
також деякі хвороби: гемофілію, шизофренію, цукровий діабет, венеричні хвороби.
Найнебезпечнішими для фізичного здоров'я дітей є алкоголізм і наркоманія
батьків.

Особливу роль у формуванні особистості відіграють власне людські задатки

(високоорганізований мозок, за датки до мовлення, ходіння у вертикальному
положенні).
Складною в педагогіці є проблема здібностей у певній галузі. Особливої уваги
заслуговує питання про спадковість інтелектуальних здібностей. Результати
генетичних досліджень засвідчують, що здорові люди мають задатки до
необмеженого духовного розвитку, і підтверджують припущення про великі
можливості людського мозку.

На цій підставі у педагогіці та психології розроблено концепцію розвиваючого

навчання. Вона ґрунтується на тому, що правильно організоване навчання може і
повинно стимулювати розвиток людини.

Усе ж від природи різні діти мають неоднакові інтелектуальні задатки. Тому,
організовуючи навчально-виховний процес у школі, слід здійснювати
індивідуальний підхід до кожного учня, тобто впроваджувати диференційоване
навчання. Значною мірою ця проблема актуальна й у вищих навчальних закладах.

Роль середовища у формуванні особистості.

Не менше значення у формуванні особистості має вплив на неї навколишнього

середовища.

Середовище — сукупність зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і

впливають на її розвиток.

Середовище, яке оточує індивіда від його народження до кінця життя, умовно
можна поділити на природне середовище і соціальне. Чинниками природного
середовища є клімат, рельєф, географічне положення тощо. Соціальне
середовище утворюють соціальні групи, які безпосередньо чи опосередковано
впливають на людину (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільна установа, двір,
товариства однолітків, засоби масової інформації та ін.).

У соціальному середовищі людина соціалізується — засвоює соціальний досвід,

цінності, норми, установки, активно залучається до системи соціальних зв'язків,
самостійно знаходить шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При
цьому дитина не тільки залежить від середовища, а й сама є активною, діяльною
істотою.

Одним із найдієвіших чинників соціалізації є цілеспрямоване виховання. «Головна

справа виховання якраз тому й полягає, — вважає Сергій Рубінштейн, — щоб
тисячами ниток пов'язати людину з життям так, щоб з усіх боків перед нею
поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми,
до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне джерело
моральних негараздів, усіх відхилень у поведінці — це та душевна порожнеча, яка
утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує,
відходять убік, відчувають себе в ньому сторонніми спостерігачами, готовими на
все махнути рукою, — тоді все їм стає ні до чого».

Особливий вплив на формування особистості дитини має домашнє середовище, а

також найближче оточення. Саме тут діти опановують уміння спілкуватися,
налагоджуючи стосунки з найближчими людьми — рідними, ровесниками,
сусідами, навчаються жити з людьми і для людей, любити свою націю та поважати
інші народи.
Разом з тим саме в ближньому оточенні діти можуть зіткнутися з такими
патологічними явищами суспільного життя, як паління, пияцтво, наркоманія,
злодійство, рекет, проституція тощо. Тому з метою профілактики потрібно
формувати в неповнолітніх уміння протистояти таким явищам.

Відчутний вплив на формування особистості мають засоби масової інформації

(телебачення, радіо, преса) як компоненти соціального оточення. Правильно
організована інформація про значущі події, процеси, явища в суспільстві виховує у
підростаючого покоління свідоме, відповідальне ставлення до життя, сприяє його
духовному збагаченню, формуванню активної життєвої позиції. Разючим є і
згубний вплив інформації, яка пропагує патологічні, сумнівні цінності, стандарти
поведінки, що негативно впливають на ще не сформовану свідомість молодої
людини. З огляду на це педагоги повинні допомагати їй правильно оцінювати
побачене, почуте чи прочитане.

Головним критерієм соціалізованості особистості є не міра її пристосування, а міра

незалежності, впевненості в собі, розкутості, ініціативності, що виявляється в
реалізації соціального в індивідуальному і забезпечує реальне відтворення
людини і суспільства. На різних вікових етапах становлення особистості
спостерігаються певні особливості розвитку самосвідомості, самореалізації,
творчої активності, соціальної зрілості, різні процесуальні характеристики
соціалізації. Свідченням соціалізації індивіда є набуття ним на кожному етапі
онтогенезу відповідного рівня самості та самосвідомості як передумов
формування індивідуальності. Чим розвиненішими є самосвідомість і
самовизначення індивіда, тим більше він індивідуальний і водночас соціально-
визначений.

Роль виховання у формуванні особистості.

Вирішальну роль у формуванні особистості відіграє процес виховання, що виконує

такі функції:

- організація діяльності, в якій формується особистість;

- добір змісту навчання і виховання, що спрямовує формування особистості у

потрібному напрямі;

- усунення впливів, які можуть негативно позначитися на формуванні особистості;

- ізолювання особистості від несприятливих для її формування умов, які

неможливо усунути.

Як цілеспрямована, планомірна діяльність педагогів виховання покликане

розвивати природні задатки, формувати особистість.

Змінити такі фізичні якості, як колір шкіри, очей, волосся, конституцію тіла
виховання не здатне, але воно може істотно вплинути на стан здоров'я, зробити
дитину міцною й витривалою шляхом спеціального тренування і вправ. Виховання
не може змінити вроджений тип вищої нервової системи, але здатне внести
корективи в силу і динамічність нервових процесів.
Природні задатки можуть розвинутися в здібності тільки під впливом виховання і
залучення людини до відповідного виду діяльності. Виховання визначає вияв і
вдосконалення задатків і здібностей: у процесі правильного виховання можна
розвинути дуже слабкі задатки, у той час як неправильне виховання гальмує
розвиток сильних задатків або зовсім придушує слабкі.

Виховання не лише визначає розвиток, а й постійно спирається на досягнутий

рівень розвитку. Проте головне його завдання полягає у випередженні рівня
розвитку. Таку ідею висунув Л. Виготський. Водночас він обґрунтував тезу про
провідну роль навчання у розвитку особистості, стверджуючи, що програма і
методи навчання повинні відповідати не тільки досягнутому дитиною розумовому
розвитку, а й «зоні її ближнього розвитку». Згідно з його концепцією існують два
рівні розумового розвитку дитини. На першому дитина виконує певні завдання
самостійно. Цей етап називають «рівнем актуального розвитку». Другий рівень —
«зона ближнього розвитку», на якому дитина отримує завдання, з яким вона ще не
може впоратися самостійно. Тому, пропонуючи способи виконання завдання,
пояснюючи прийоми роботи і т. д., дорослий одночасно допомагає дитині виконати
завдання і навчає її робити це самотужки. Мета виховання, на думку Л.
Виготського, полягає в тому, щоб створити «зону ближнього розвитку», яка б
пізніше досягла «рівня актуального розвитку». Отже, формувати особистість
здатне таке виховання, що спонукає розвиток, орієнтується на процеси, які ще не
дозріли, але перебувають на стадії становлення.

Ефективно розвиває тільки таке виховання, яке вміло включає молоду людину в
різні види діяльності, спрямованої на виконання поставлених завдань. Протягом
навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій, художній, спортивній
та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. Однак «тільки
та діяльність дає щастя душі, — писав К. Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка
виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому,
наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж
потрібно виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без
другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед». Тому важливою умовою
ефективності впливу всіх видів діяльності на формування особистості є її
активність, яка виявляється у спілкуванні, пізнанні навколишньої дійсності, праці.

Активність у спілкуванні дає змогу набути морального досвіду, розвиває

організаторські здібності. Пізнавальна активність забезпечує інтелектуальний
розвиток дитини. Для неї характерна як потреба вирішувати інтелектуальні
проблеми, так і вміння творчо застосовувати теоретичні знання в навчальній і
практичній діяльності. Трудова активність практично і психологічно готує учня до
участі у майбутній трудовій діяльності.

Рушійною силою будь-якої діяльності та вияву в ній активності є потреби. Ось чому
перед педагогом завжди стоїть завдання не тільки спрямовувати активність своїх
вихованців у суспільно корисне русло та стримувати від шкідливих захоплень, а й
формувати потребу в позитивній активності.

Середовище – все, що оточує дитину протягом усього життя: природне (клімат,

природні умови та ресурси); сім'я, ближнє оточення; соціальне (суспільні, матері-
альні і психологічні умови існування людини). Погіршення або поліпшення стану
середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну
сферу.
Середовище поділяють на мега-, макро-, мезо- і мікросередовище.

Мегасередовище. Для дитини має інформаційно-світоглядний характер і

ототожнюється в її свідомості з поняттями космос, планета.

Макросередовище. Ототожнюється з поняттями етнос, суспільство, країна,

держава. Важливе значення мають: спосіб життя, умови, що забезпечують
реалізацію нагальних потреб особистості (екологічних, житлово-побутових),
самоствердження, самовиявлення її на рівні соціальних потреб (професійне
становлення, задоволення культурних потреб тощо).

Мезосередовище. Ототожнюється з уявленнями про своє місто або село,

навколишню місцевість, рідний край, засоби масової комунікації (радіо,
телебачення тощо), приналежність до певної субкультури. Забезпечує освітні
орієнтації, властиві для суспільства, формування культурних цінностей та їх
відповідність загальнолюдським, збереження і відтворення генофону нації та
розвиток її інтелектуального потенціалу.

Мікросередовище. Воно емоційне і контактне, є безпосереднім оточенням

індивіда: сім'я, клас, школа, компанія, сусідство, ровесники, громадські, приватні,
державні організації. Тут відбувається реальний інтелектуальний і емоційний
вплив на формування особистості, створюється навколо кожного мікроклімат, який
визначає комфорт чи дискомфорт у стосунках, можливість активного впливу чи
пристосованості до інших, формування позитивних або негативних рис, цінностей і
норм поведінки, навчання, спілкування.

Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в

процесі виховання. У середовищі людина соціалізується.

Соціалізація – процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи

соціальних зв’язків та відносин.

Через неї відбувається успадкування і перетворення індивідами соціального

досвіду у власні установки, орієнтації, навички, уміння, здібності тощо. Її мета –
допомогти дитині вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній,
енергетичній, інформаційній, комп’ютерній тощо, оволодіти досвідом старших,
зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого
самовизначення в суспільстві. Індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми,
установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить та
активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду.
Результатом соціалізації є активне відтворення особистістю набутого соціального
досвіду у своїх діяльності та спілкуванні.

Виділяють види соціалізації (за критерієм наявності мети щодо засвоєння

соціального досвіду):

 цілеспрямована (людина ставить мету стосовно змісту соціального досвіду,

який вона прагне засвоїти і знає, яким чином здійснити цей процес);
 стихійна (засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів,
стереотипів відбувається без визначення мети та механізмів їх засвоєння).
Вплив середовища на формування особистості здійснюється лише в тому випадку
і тією мірою, якою вона сама в результаті активного ставлення до соціального
середовища здатна взяти його як орієнтир у своїй життєдіяльності. Залежно від
вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх процесів розвитку, змінюються
переживання особистості, її ставлення до оточуючого.

У взаємодії з навколишнім світом дитина є активною, діяльною істотою. У

діяльності – навчальній, трудовій, побутовій – реалізуються і розвиваються її
природні можливості, набуваються нові фізичні і духовні якості, знання і уміння,
формується свідомість. Важливою умовою ефективного розвитку особистості у
діяльності є її активність. Виявляється у рухах, пізнанні навколишньої
дійсності, спілкуванні, впливі на оточення й на саму себе. На кожному віковому
етапі розвитку превалює певний вид діяльності: ігрова (дошкільний вік), навчальна
(шкільний вік), трудова (дорослі).

Поза діяльністю ні фізичне дозрівання організму, ні духовний розвиток особистості

відбуватися не можуть.